Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА
Гаращенко Людмила Петрівна
УДК 349.2:331.32] (477) (043.3)
ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ ВІДПУСТОК
ЗА ЗАКОНОДАВСТВОМ УКРАЇНИ
Спеціальність 12.00.05 –трудове право;
право соціального забезпечення
АВТОРЕФЕРАТ
дисертації на здобуття наукового ступеня
кандидата юридичних наук
КИЇВ –
Дисертацією є рукопис.
Робота виконана у відділі проблем цивільного, т
рудового та підприємницького права Інституту держави
Науковий керівник: кандидат юридичних наук,
старший науковий співробітник
ХУТОРЯН Наталія Миколаївна,
Інститут держави і права ім.В.М.Корецького НАН України
Офіційні опоненти: доктор юридичних наук, професор
директор Інституту економіки і права Харківського державного
педагогічного університету ім. Г.С.Сковороди
кандидат юридичних наук, доцент
КАРПЕНКО Дмитро Олександрович,
професор кафедри цивільного права
Національної академії внутрішніх справ України (м.Київ)
Провідна установа: Національний університет внутрішніх
справ МВС України (м.Харків)
Захист відбудеться 27 вересня 2002 року о 14 годині на засіданні
спеціалізованої вченої ради К 26.001.04 при Київському національному
університеті імені Тараса Шевченка за адресою:
, м.Київ, вул.Володимирська, 64.
З дисертацією можна ознайомитися у науковій бібліотеці
Київського національного університету імені Тараса Шевченка
за адресою: 01017, м.Київ, вул.Володимирська, 58, к.10
Реферат розісланий 23 серпня 2002 року
Вчений секретар
спеціалізованої вченої ради
кандидат юридичних наук К.Г.Грищенко
ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ
ВСТУП
Актуальність теми. Після здобуття Україною незалежності одним із першочергових завдань розбудови демократичної, соціальної та правової держави стало формування власної законодавчої бази, в тому числі і в галузі трудового права. Робота в цій сфері полягає в комплексному оновленні трудового законодавства, яке б відповідало ринковим відносинам та міжнародним стандартам. Відповідних змін потребує і законодавство про відпустки.
Нормативно-правова база про відпустки, яка перейшла в спадщину Україні з радянських часів, складалася із цілої низки законів та підзаконних актів, що викликало певні труднощі при їх застосуванні. У зв’язку з цим 15 листопада 1996 року в Україні було прийнято Закон “Про відпустки”, який певною мірою “кодифікував”розрізнені нормативні акти та чітко визначив види відпусток, коло суб’єктів, які можуть скористатися правом на відпустку, порядок надання, поділу відпустки та частини тощо.
Прийняття Закону “Про відпустки”можна назвати прогресивним кроком у формуванні вітчизняного законодавства, тому що, по-перше, відпала необхідність у користуванні більш як 70 нормативних актів колишнього Союзу; по-друге, це була спроба відійти від законодавчої залежності Росії (така залежність сформувалась у радянські часи); по-третє, новий закон увібрав у себе прогресивні положення міжнародно-правових актів, зокрема, конвенцій і рекомендацій МОП щодо набуття права на відпустку, її тривалості тощо.
Незважаючи на позитивні моменти, чинний Закон України “Про відпустки”не вирішує всіх проблем у правовому регулюванні відпусток і містить цілий ряд недоліків, які необхідно усунути. Зокрема, в ньому не визначені правові дефініції, що на практиці призводить до неоднозначного розуміння того чи іншого виду відпустки. У зв’язку з цим існують суперечності навіть в існуючій нормативно-правовій базі стосовно однозначного вживання термінів та визначення тривалості відпустки. Актуальність проведення цього дослідження полягає у вирішенні проблем, що виникають при застосуванні норм законодавства про відпустки.
Однією з важливих проблем, яка вимагає свого вирішення, є приведення законодавства України про відпустки у відповідність до міжнародних стандартів, зокрема передбачених у конвенціях і рекомендаціях МОП.
Міжнародною Організацію Праці було прийнято ряд конвенцій, зокрема Конвенцію МОП від 5 червня 1974 року №140 про оплачувані учбові відпустки, яка є єдиною Конвенцією МОП, що визначає дефінітивну норму “оплачувана учбова відпустка”. У зв’язку з цим в роботі проводиться аналіз міжнародно-правових актів з метою приведення національного законодавства у відповідність з міжнародними нормами.
Актуальність наукового дослідження обумовлена також прагненням України вступити до Європейського Співтовариства, що потребує приведення національного законодавства у відповідність із законодавством ЄС та його членів. У сучасній Україні відбуваються складні процеси реформування правової системи. Важливою їх частиною є ті зміни, що відбуваються в трудовому праві: прийняття нового Трудового кодексу України має сприяти захисту прав людини в сфері праці, його норми повинні відповідати реаліям сучасного життя та враховувати загальноєвропейські тенденції щодо гармонізації трудових правовідносин.
У науці трудового права проблемами відпусток переважно займалися вчені радянської доби: М.Г.Алєксандров, Л.Я.Гінцбург, Р.З.Лівшиць та ін. Серед авторів, які зверталися до вивчення окремих аспектів цієї тематики та внесли певний вклад в її розробку, необхідно відмітити російських вчених: В.В.Глазиріна, Ю.М.Коршунова, В.І.Нікітінського, Ю.П.Орловського, О.І.Ставцеву, О.С.Хохрякову, О.І.Шебанову та ін. Ці питання знайшли своє відображення й у працях українських вчених: Н.Б.Болотіної, В.С.Венедіктова, В.М.Венедіктової, Г.С.Гончарової, С.В.Дріжчаної, В.В.Жернакова, І.В.Зуба, Д.О.Карпенка, А.Р.Мацюка, О.І.Процевського, В.Г.Ротаня, В.С.Стичинського, Г.І.Чанишевої та ін.
Отже, вибір теми дисертаційного дослідження зумовлений недостатньою розробкою питань категорійного апарату відпусток у науці трудового права та чинному законодавстві, необхідністю класифікації відпусток та існуючими недоліками при реалізації права на відпустку. Вирішення цих проблем сприятиме кодифікації трудового законодавства та однозначному застосуванню його норм на практиці.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація виконана у відділі проблем цивільного, трудового та підприємницького права Інституту держави і права ім. В.М.Корецького НАН України відповідно до комплексних наукових програм і планів: “Цивільне і трудове правовідношення: теорія і практика” 1998-2000 рр., “Розвиток трудового права України в сучасних умовах” з 2000 р. і донині.
Мета і задачі дослідження. Мета дисертаційного дослідження полягає в тому, щоб з урахуванням досягнень науки трудового права, узагальнення правозастосовчої практики, вітчизняного та зарубіжного досвіду розробити концептуальні напрямки правового регулювання відпусток, визначити правові дефініції в умовах побудови демократичної правової держави і розвитку ринкових відносин.
Об’єкт дослідження становлять трудові правовідносини, пов’язані з виникненням та реалізацією права на відпустку в умовах переходу до ринкової економіки.
Предметом дослідження є відпустка як елемент трудових правовідносин, її види, особливості надання та тривалість для різних категорій працівників, а також система нормативних актів, пов’язана з її застосуванням.
Мета, об’єкт та предмет дисертаційної роботи визначили основні завдання, які ставив перед собою дисертант. До них належать:
дослідження відпустки та її видів у процесі становлення і розвитку, починаючи з 1918 року до сьогодні, особливостей понятійного апарату відпусток у законодавстві та юридичній науці;
вивчення особливостей правового регулювання відпусток міжнародно-правовими актами та нормативними актами деяких зарубіжних країн;
з’ясування місця відпустки в системі трудових правовідносин України;
визначення правових дефініцій видів відпусток та їх диференціація;
виявлення особливостей кожного виду відпусток;
виявлення недоліків при реалізації права на той чи інший вид відпустки;
внесення пропозицій щодо вдосконалення і доповнення Закону України “Про відпустки”, Кодексу законів про працю та інших нормативно-правових актів, які регулюють особливості надання та тривалість відпусток.
Методологічною основою дисертаційного дослідження є методи і прийоми наукового пізнання, в основі яких лежить загальнонауковий діалектичний метод. Із загальних та спеціальних методів у дисертації використані такі: аналізу, узагальнення, спеціально-юридичний, історично-порівняльний, історичний у поєднанні з логічним, порівняльно-правовий.
Метод аналізу сприяв виявленню характерних рис окремих видів відпустки. За допомогою іншого методу узагальнення встановлені характерні риси законодавства України про відпустки в окремі періоди.
Спеціально-юридичний метод дав змогу автору тлумачити такі поняття, як “щорічна основна відпустка”, “щорічна додаткова відпустка”, “учбова відпустка”, “творча відпустка”, “соціальна відпустка”, “відпустка без збереження заробітної плати”.
Використання історично-порівняльного методу обумовлено необхідністю порівняти основні поняття та види відпустки в процесі їх становлення і розвитку. Історичний у порівнянні з логічним ґрунтується на вивченні розвитку основних понять в історичній послідовності і виокремленні основних закономірностей цього розвитку. Порівняльно-правовий метод сприяв через порівняння правових актів різних періодів виявленню спільності та відмінності цих актів, що дало змогу визначити характерні риси вітчизняного законодавства про відпустки. Порівняльно-правовий аналіз нормативно-правових актів деяких зарубіжних країн дав змогу з’ясувати особливості правового регулювання відпусток поза межами України та внести конкретні пропозиції щодо вдосконалення Закону України “Про відпустки”.
Науково-теоретичною базою дисертації є праці з питань загальної теорії держави та права, логіки, різних галузей права, особливо трудового. Конкретні проблеми аналізувалися з урахуванням положень, викладених у роботах вітчизняних та зарубіжних вчених, які присвячені відповідним проблемам. Це, зокрема, праці докторів юридичних наук: В.С.Венедіктова, Р.І.Кондратьєва, Л.І.Лазор, А.Р.Мацюка, О.І.Процевського, В.І.Прокопенка, П.Д.Пилипенка, В.Г.Ротаня та кандидатів юридичних наук: Я.І.Безуглої, Н.Б.Болотіної, В.М.Венедіктової, Г.С.Гончарової, С.В.Дріжчаної, М.І.Данченка, В.В.Жернакова, П.І.Жигалкіна, І.В.Зуба, Д.О.Карпенка, В.П.Пастухова, З.К.Симорота, В.С.Стичинського, Н.М.Хуторян, Г.І.Чанишевої та таких вчених, як М.Г.Алєксандров, Л.Я.Гінцбург, І.Я.Кисєльов, Р.З.Лівшиць, Ю.П.Орловський, О.С.Пашков, О.І.Ставцева, О.С.Хохрякова, А.І.Шебанова, О.В.Ярхо та ін.
Основні положення та висновки, подані в роботі, ґрунтуються на нормах Конституції України, аналізі чинного трудового законодавства, особливостях його застосування на практиці, нормах зарубіжного законодавства, конвенціях і рекомендаціях МОП.
Наукова новизна одержаних результатів визначається тим, що ця робота є одним з перших в українській правовій науці творчим, комплексним та фундаментальним дослідженням теоретичних і практичних проблем правового регулювання відпусток. У дисертації обґрунтовується низка понять, концептуальних у теоретичному плані і важливих для юридичної практики положень і висновків, одержаних особисто здобувачем, а саме:
. Висновок щодо поділу розвитку законодавства України про відпустки на наступні періоди: 1) 1917 1922 рр.; 2) 1922 1940 рр.; 3) 1941 1945 рр.; 4) 1946 1970 рр.; 5) 1971 1991 рр.; 6) 1991 2002 рр. У дисертації обґрунтовується доцільність цієї періодизації та визначаються характерні риси кожного періоду.
. Визначено місце відпустки в системі трудових правовідносин. До основного індивідуального трудового правовідношення необхідно віднести щорічну відпустку, до суміжних правовідносин: додаткову відпустку у зв’язку з навчанням, творчу відпустку, соціальну відпустку. Відпустку без збереження заробітної плати можна відносити як основного, так і до суміжних індивідуальних трудових правовідносин.
. Внесено пропозиції щодо визначення понять: “щорічна основна відпустка, “щорічна додаткова відпустка”, “творча відпустка”, “соціальна відпустка”, “відпустка без збереження заробітної плати”в ст.1 Закону України “Про відпустки”.
. Сформульовано доцільність приведення норм національного законодавства у відповідність з конвенціями МОП. Внесено пропозиції щодо диференціації учбової відпустки на види: 1) для здобуття освіти; 2) для професійної підготовки; 3) для профспілкового навчання. Обґрунтовано доцільність вказаної класифікації.
Внесено пропозицію щодо закріплення визначення поняття “учбова відпустка”в статті 1 Закону “Про відпустки”в такій редакції: “Учбова відпустка це певний календарний період часу, що надається працівникові з метою здобуття освіти та підвищення свого професійного рівня із збереженням місця роботи (посади) та середнього заробітку”.
. Проаналізувавши міжнародно-правові норми та національне законодавство, проведено диференціацію відпусток:
I. Щорічні відпустки:
основна відпустка;
додаткові відпустки: 1) пов’язані з умовами праці і режимом роботи: а) за роботу із шкідливими та важкими умовами праці; б) за особливий характер праці; 2) за стаж роботи; 3) окремим категоріям працівників; 4) заохочувальні;
інші додаткові відпустки, передбачені законодавством.
II. Учбова відпустка: 1) для здобуття освіти; 2) для професійної підготовки; 3) для профспілкового навчання.
III. Творча відпустка.
IV. Соціальна відпустка:
відпустка у зв’язку з вагітністю та пологами;
відпустка для догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку;
відпустка працівникам, які мають дітей.
V. Відпустка без збереження заробітної плати.
. Внесено пропозицію по закріпленню гарантій щодо збереження середньомісячного заробітку працівникам, які працюють за сумісництвом.
. Визначено конкретну тривалість щорічної відпустки сезонним і тимчасовим працівникам.
. Зроблено висновок про розширення кола осіб, які б могли скористатися додатковою відпусткою, передбаченою статтею 19 Закону “Про відпустки”. Право на зазначену відпустку повинне обумовлюватися наступними факторами: наявністю дітей (незалежно від їх кількості) та фактом їх самостійного виховання.
. Обґрунтовано й інші пропозиції щодо внесення змін і доповнень до Закону України “Про відпустки”, Кодексу законів про працю, інших нормативно-правових актів.
Практичне значення одержаних результатів спрямоване на подальшу розробку концептуальних засад правового регулювання відпусток. На практиці положення, що викладені у дисертації, можуть бути використані у науковій сфері при написанні монографій, наукових статей; для подальшого дослідження проблемних питань відпусток; у правотворчій сфері висновки і пропозиції, що містяться в дисертації, можуть бути використані для удосконалення чинного трудового законодавства, зокрема, при розробці нового Трудового кодексу України та внесенні змін і доповнень до Закону України “Про відпустки”; у навчальному процесі положення і висновки дисертації можуть бути використані при викладанні та вивченні курсу “Трудове право”, для написання підручників та навчальних посібників та для удосконалення практики застосування законодавства про відпустки.
Особистий внесок дисертанта в одержання наукових результатів, викладених у дисертації. Дисертаційна робота є самостійним науковим дослідженням. Автором проаналізовано широке коло нормативних актів та наукових досліджень, обґрунтовано теоретичні положення й сформульовано практичні рекомендації, які спрямовані на підвищення ефективності захисту трудових прав, зокрема права на відпустку. Реалізуючи мету та поставлені завдання, дисертантом одержано результати, які характеризують новизну роботи.
Апробація результатів дисертації. Дисертація виконана й обговорена у відділі проблем цивільного, трудового та підприємницького права Інституту держави і права ім.В.М.Корецького НАН України. Теоретичні висновки дисертаційного дослідження доповідались автором: на Міжнародній науковій конференції, присвяченій 50-річчю створення Ради Європи на тему: “Європа на порозі нового тисячоліття”(5 травня 1999 р., м.Київ); на Міжнародній науково-практичній конференції, присвяченій 10-й річниці створення Федерації професійних спілок України (ФНПУ ФПУ) на тему: “Сучасний профрух в Україні та проблеми його консолідації”(5 жовтня 2000 р., м.Київ), а також на науковій конференції, яка проходила у Національному Університеті “Києво-Могилянська академія”(22-26 січня 2001 р., м.Київ).
Публікації. Основні теоретичні положення й висновки дисертаційного дослідження викладені у п’ятьох статтях, опублікованих у наукових журналах та збірнику наукових праць, які входять до переліку фахових видань, затверджених Вищою атестаційною комісією України та трьох тезах доповідей на науково-практичних конференціях.
Структура дисертації. Відповідно до мети та завдань дослідження дисертація складається зі вступу, трьох розділів, що включають дев’ять підрозділів, висновків та списку використаних джерел (155 найменувань). Загальний обсяг дисертації становить 209 сторінок, із яких основного тексту –сторінок.
ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ
У вступі обґрунтовується актуальність теми дослідження, визначаються його мета і завдання, методологічна і теоретична основа та наукова новизна. В роботі висвітлюються питання щодо апробації наукових результатів, їх теоретична та практична значимість.
Перший розділ „Формування поняття відпустка в радянському і зарубіжному законодавстві та юридичній науці” складається з чотирьох підрозділів, у ньому досліджується становлення законодавства України про відпустки, розвиток поняття відпустка в науці трудового права, аналізуються міжнародно-правові акти та законодавство деяких зарубіжних країн.
У першому підрозділі „Становлення і розвиток законодавства про відпустки в Україні” проводиться аналіз законодавства про відпустки, починаючи з 1918 року і до сьогодні, визначаються наступні етапи становлення і розвитку законодавства України про відпустки: 1) 1917 1922 рр.; 2) 1922 –рр.; 3) 1941 –рр.; 4) 1946 –рр.; 5) 1971 –рр.; 6) 1991 –рр. Підставою для їх виділення є прийняття та дія основних нормативних актів, що регулювали порядок надання відпусток, а також соціально-економічний розвиток суспільства. Характерною рисою першого етапу було становлення законодавства про відпустки та проведення першої кодифікації трудового законодавства. В цей період суттєвими ознаками оплачуваної відпустки виступали: 1) необхідність безперервного стажу роботи на одному чи декількох підприємствах; 2) метою відпустки був відпочинок від виконання своїх трудових обов’язків; 3) відпустка мала чітко визначений календарний проміжок часу. Крім того, вона надавалась тільки робітникам і службовцям, які перебували з підприємством у трудових правовідносинах. Протягом зазначеного періоду простежується вплив трудового законодавства РРФСР на законодавство УСРР.
З моменту прийняття КЗпП УСРР 1922 р. необхідно виділити наступний, другий етап у процесі формування та розвитку законодавства України про відпустки, який тривав до початку Великої Вітчизняної війни. Законодавством передбачались чергові та додаткові відпустки, окремі види додаткових відпусток. Правове регулювання відпусток у цей час здійснювалось переважно в централізованому порядку, тобто на підставі або відповідно до нормативних актів СРСР. Додаткові відпустки протягом зазначеного періоду надавалися з різних підстав, а саме: 1) працівникам, зайнятим на шкідливих роботах; 2) деяким категоріям працівників у районах з шкідливими кліматичними умовами; 3) особам, які мали тривалий стаж роботи на одному підприємстві; 4) працівникам з ненормованим робочим днем. Додаткові відпустки надавалися понад встановлену тривалість чергової відпустки. Основна мета додаткових відпусток, врегульованих довоєнним законодавством, полягала в компенсації негативного впливу шкідливих умов праці на організм працівника.
Третій етап характеризується відміною деяких норм, встановлених у довоєнний час. Зниження окремих гарантій на законодавчому рівні обумовлювались війною, що тривала з 1941 по 1945 рр. Були відмінені чергові та додаткові відпустки шляхом заміни їх грошовою компенсацією на всіх державних, кооперативних та громадських підприємствах і в установах. Відпустки надавалися лише у випадках хвороби, вагітності та пологів. Відповідними нормативно-правовими актами, прийнятими в 1942-1943 рр., було тимчасово припинено й виплату грошової компенсації. Надання відпусток для всіх працюючих було відновлено лише з 1 липня 1945 р.
Четвертий етап розвитку законодавства про відпустки автор виділяє, починаючи з 1946 р. і до 1970 р. Протягом вказаного періоду основним джерелом регулювання праці залишається Кодекс законів про працю УСРР 1922 р., який неодноразово доповнювався нормами, що розширювали трудові гарантії працівників. Про це свідчить врегулювання радянським законодавством порядку надання учбових та творчих відпусток. Відбувається поступове підвищення гарантій жінкам шляхом збільшення відпустки у зв’язку з вагітністю та пологами (з 1 квітня 1956 р. зазначена відпустка була збільшена з 77 до 112 календарних днів) і надання відпустки без збереження заробітної плати для догляду за дитиною після закінчення відпустки у зв’язку з вагітністю та пологами.
Головною подією п’ятого етапу (1970 –рр.) стало прийняття Основ законодавства Союзу РСР та союзних республік про працю і Кодексу законів про працю УРСР, тобто для цього періоду характерним є проведення другої кодифікації трудового законодавства. Незважаючи на це, порядок надання творчих відпусток та відпусток у зв’язку з навчанням було врегульовано окремими нормативними актами. Недоліком проведеної кодифікації є відсутність визначення основних дефінітивних норм у законодавстві.
Шостий етап (1991 –рр.) характеризується суттєвими змінами в законодавстві України про відпустки. Особливістю визначеного періоду є те, що Україна як незалежна держава поступово розпочала формування власної нормативно-правової бази, в тому числі й стосовно відпусток. З прийняттям Закону України „Про відпустки” було дещо систематизовано окремі нормативно-правові акти та конкретизовано види відпусток. Однак на сьогодні так і не визначені основні дефініції та залишаються неузгодженими окремі закони та підзаконні акти України.
Другий підрозділ „Історичний розвиток поняття “відпустка”в теоретичній науці” присвячено аналізу різних наукових поглядів щодо визначення поняття “відпустка”, дослідженню різноманітних підходів щодо класифікації відпусток.
В юридичній літературі відсутня єдина думка щодо поняття та класифікації відпусток. Аналізуючи різні точки зору стосовно сутності та особливостей кожного з видів відпустки, дисертант прийшов до висновку, що спільними рисами для всіх видів відпустки є звільнення працівників на деякий час від виконання своїх трудових обов’язків при збереженні місця роботи (посади) і, як правило, заробітної плати. В іншому ж кожен вид відпустки має свої особливості.
Велику увагу приділено дослідженню класифікації відпусток. У зв’язку з проведеним аналізом різних підходів щодо класифікації відпусток, дисертант приходить до висновку, що в їх основу вченими покладені різні критерії: цільове призначення та матеріальне забезпечення. Узагальнюючи різні підходи щодо вирішення цього питання, автор пропонує наступну класифікацію відпусток, що надавались працівникам до прийняття Закону „Про відпустки”. До категорії оплачуваних відпусток відносились: 1) трудові: а) основні (чергові) –мінімальні та подовжені; б) додаткові відпустки: за стаж роботи; у зв’язку з режимом роботи; окремим категоріям громадян; пов’язані з умовами праці; заохочувальні; 2) спеціального цільового призначення: а) учбові; б) творчі; 3) соціальні відпустки: а) у зв’язку з материнством; б) внаслідок тимчасової непрацездатності; в) для догляду за хворим членом сім’ї. Неоплачуваними відпустками відповідно були: короткочасні відпустки без збереження заробітної плати: а) за сімейними обставинами; б) ті, що надавалися з інших поважних причин.
Третій підрозділ „Міжнародно-правове регулювання відпусток” присвячений аналізу міжнародно-правових актів. Автором розглянуто низку конвенцій і рекомендацій Міжнародної Організації Праці, які закріплюють право на відпустку для певної категорії працівників і зроблено висновок, що жодна з них не містить визначення поняття „щорічна відпустка”, „ щорічна основна відпустка”, „щорічна додаткова відпустка”. Дисертант відзначає, що в розумінні щорічної основної відпустки у вказаних документах вживається термін “щорічна оплачувана відпустка”, для якої характерні наступні ознаки: 1) певний безперервний проміжок часу роботи протягом року; 2) тривалість щорічної відпустки не може бути зменшена у випадку хвороби працівника, нещасного випадку або відпустки у зв’язку з вагітністю і пологами; 3) за особою, яка скористалася правом на відпустку, зберігається середня заробітна плата. Підставами для набуття права на відпустку відповідно до прийнятих конвенцій є: 1) перебування працівника у трудових правовідносинах з підприємством; 2) безперервний стаж роботи на одному підприємстві (не менше 6 місяців).
Автором зроблено висновок, що з усіх конвенцій, прийнятих МОП у сфері регулювання відпусток, тільки Конвенція №140 дає визначення одного з видів відпустки „оплачувана учбова відпустка”. Виходячи з положення, закріпленого у ст.1 Конвенції №140, термін „оплачувана учбова відпустка” означає відпустку, що надається працівникові з метою здобуття освіти на певний період протягом робочого часу з виплатою відповідної грошової допомоги. Враховуючи зазначене, обґрунтовується необхідність приведення законодавства України у відповідність до вказаної міжнародної норми.
Аналізуючи Директиви Європейського Союзу, зокрема Директиву 76/207 (ЄС), автор дійшов висновку, що між нормами, які закріплюють право на відпустку у зв’язку з вагітністю та пологами, є деякі розбіжності щодо збереження заробітної плати. На думку дисертанта, збереження заробітної плати під час зазначеної відпустки є її обов’язковим елементом.
Четвертий підрозділ „Особливості правового регулювання відпусток в нормативних актах зарубіжних країн” присвячений дослідженню нормативної бази розвинутих країн світу та деяких країн СНД.
Головним завданням дослідження законодавства зарубіжних країн було прагнення отримати досвід правового регулювання відпусток в умовах розвитку ринкової економіки. Необхідність вказаного дослідження пов’язана також із загальними інтеграційними процесами, що відбуваються в Європі, в зв’язку з чим норми національного законодавства повинні бути гармонізовані із загальноєвропейськими.
Для досягнення цієї мети в зазначеному підрозділі автор розглядає законодавство трьох груп країн: 1) розвинутих країн Європи (Франції, Австрії, Німеччини, Данії, Швейцарії тощо); 2) США, Канади; 3) деяких країн колишнього СРСР (Росії, Білорусі, Узбекистану, Киргистану, Казахстану, Азербайджану).
В результаті проведеного дослідження автор приходить до висновку, що правове регулювання відпусток у сучасному світі здійснюються різними методами. В таких країнах, як США, Велика Британія, переважає колективно-договірне регулювання відпусток. У більшості країн Європи таких, як Німеччина, Франція, Данія, Австрія, Люксембург, навпаки, регулювання вказаних питань здійснюється в централізованому порядку. Для багатьох зарубіжних країн характерним є широке застосування диспозитивних норм, колективно-договірного та індивідуального регулювання відпусток.
Особливістю законодавства про відпустки деяких європейських країн є те, що в ньому передбачені норми, які стимулюють розвиток підприємництва через надання додаткових відпусток. Крім того, передбачено надання додаткових відпусток за тривалий стаж роботи та з урахуванням віку працівника. На думку автора, законодавство України, закріплюючи певну тривалість відпусток працівникам, має враховувати об’єктивну потребу в більш тривалому відпочинку для осіб передпенсійного та пенсійного віку.
Крім щорічних відпусток, законодавством та колективними договорами в країнах Європи передбачені й інші види відпусток, що використовуються з різною метою: народження дитини, вступу у шлюб, смерті члена сім’ї, учбові відпустки і навіть додаткові відпустки для працівників, які не палять. Таким чином, система заохочувальних відпусток має більш широко застосовуватись і в Україні.
Розвиток правового регулювання відпусток у зарубіжних країнах з ринковою економікою, не дивлячись на існуючі особливості законодавства, має деякі загальні риси. До них необхідно віднести: збільшення загальної тривалості відпусток (щорічних) протягом останніх 30-ти років; закріплення підстав і розмірів збільшення тривалості щорічних відпусток переважно у колективних договорах; закріплення більш жорстких правил, які регламентують порядок надання відпусток з тим, щоб забезпечити використання відпусток для відпочинку; збільшення розмірів оплати за час відпустки та ін.
Досліджуючи особливості правового регулювання відпусток у зарубіжних країнах, автор визначає ряд факторів, що можуть бути враховані при визначенні тривалості відпусток в Україні. До них необхідно віднести: загальний трудовий стаж; тривалість роботи на підприємстві, в установі, організації, на певній посаді; результати роботи, ставлення до праці, дисциплінованість працівника; виконання, крім своєї роботи, інших важливих для суспільства функцій тощо. Вирішення питання про пріоритетність того чи іншого фактора має вирішуватись у конкретній ситуації і переважно закріплюватись у локальних нормативних актах (за певних умов деякі з них можуть бути закріплені і в централізованих нормах).
На основі дослідження нормативно-правових актів країн СНД автором зроблено й інші важливі висновки. Оцінюючи в цілому законодавство про відпустки у пострадянських республіках, автор відмічає, що правове регулювання відпусток здійснюється на підставі трудових кодексів, які були прийняті в кінці 90-х років (Білорусь, Узбекистан, Казахстан, Киргистан, Азербайджан) та на початку XXI ст. (Російська Федерація). Позитивним моментом зазначених кодифікаційних актів є те, що норми деяких з них закріплюють поняття „відпустка” (Трудовий кодекс Республіки Білорусь) та поняття „трудова відпустка” (Трудовий кодекс Азербайджану). Одним із недоліків є те, що в них відсутні визначення дефінітивних норм окремих видів відпустки. Визначення дефінітивних норм необхідно закріпити в новому Трудовому кодексі України.
Розділ 2. „Класифікація відпусток за законодавством України” складається з трьох підрозділів. В розділі характеризуються види відпустки, проведено диференціацію відпусток відповідно до існуючої нормативно-правової бази.
Перший підрозділ „Класифікація відпусток в системі трудових правовідносин” присвячений визначенню місця відпустки в системі трудових правовідносин.
Дисертант підтримує точку зору О.І.Процевського про те, що поняття „соціально-трудові відносини”, яке вживається у нормативно-правових актах, не підміняє терміну „трудові відносини”, які є серцевиною предмета трудового права як галузі права України, а тільки акцентує увагу роботодавців на необхідності дотримання вимог загальнолюдських цінностей.
В залежності від видів, відпустка може посідати різне місце в системі трудових правовідносин. Основою трудових правовідносин є індивідуальне трудове правовідношення, яке складається з основного та інших індивідуальних трудових правовідносин (похідних та суміжних). На думку автора, до основного індивідуального трудового правовідношення необхідно віднести щорічну відпустку. Право на щорічну оплачувану відпустку, відповідно до ст.2 КЗпП України, віднесено до основних трудових прав працівників. Реалізація вказаного права не створює самостійного правовідношення поза трудовим, але виникає з моменту укладення трудового договору. Право працівника на щорічну відпустку має забезпечуватись відповідним обов’язком роботодавця, що недостатньо чітко сформульований у частині 5 ст.11 Закону України „Про відпустки”, тому потребує конкретизації. Додаткові відпустки у зв’язку з навчанням, творчу відпустку, соціальну відпустку автор відносить до супутніх індивідуальних трудових правовідносин, оскільки зазначені види відпустки існують поза межами безпосереднього змісту основного індивідуального правовідношення і не пов’язані з виконанням працівником своєї трудової функції. Відпустку без збереження заробітної плати можна відносити як до основного, так і до суміжних індивідуальних правовідносин. Критерієм для визначення місця відпустки в системі трудових правовідносин є мета її видів та підстави надання.
У другому підрозділі „Правова природа та особливості правового регулювання щорічних відпусток”, керуючись нормами законодавства України, дисертант характеризує існуючі види відпустки та уточнює окремі дефініції.
Поняття „щорічна основна відпустка” розкривається насамперед у нормах, що визначають права і обов’язки суб’єктів правовідносин в цій сфері. Недоліком законодавства України є те, що для характеристики одного й того ж виду відпустки в законах та підзаконних актах використовуються різні терміни. Тому важливим є не тільки визначення поняття, а й внесення певних коректив до існуючої нормативно-правової бази. Виходячи з цього, автор вказує на необхідність однозначного закріплення юридичних термінів у законодавстві України, зокрема „щорічна основна відпустка”, яка іноді вживається як „чергова відпустка”, що є неприпустимим.
У дисертаційному дослідженні визначені наступні дефініції: „щорічна відпустка”, „щорічна основна відпустка”, „щорічна додаткова відпустка”, які необхідно закріпити в ст.1 Закону України „Про відпустки” в такій редакції: „Щорічна відпустка –це визначена законом або на його підставі певна кількість календарних днів, яка складається із щорічних основної і додаткової відпусток, що надається працівникам кожного робочого року з метою відновлення працездатності та задоволення інших життєво важливих потреб та інтересів із збереженням за цей період місця роботи (посади) та заробітної плати.
Щорічна основна відпустка –це встановлений законодавством період тривалого відпочинку, протягом якого працівник тимчасово звільняється від виконання своїх трудових обов’язків із збереженням місця роботи (посади) та середнього заробітку.
Щорічна додаткова відпустка –це певна кількість календарних днів, що надається працівникам понад встановлену законом тривалість щорічної основної відпустки з метою компенсації негативного впливу виробничих факторів і умов праці на здоров’я працівника та з метою заохочення із збереженням місця роботи та середньомісячної заробітної плати за однією або кількома підставами, передбаченими законодавством”.
На думку автора, головна відмінність між щорічною основною та щорічною додатковою відпусткою полягає в тому, що остання надається не всім працівникам, а тільки чітко визначеному колу осіб, передбаченому законодавством. Щорічні додаткові відпустки відрізняються також і за видом трудового стажу, тривалістю для різних категорій працівників, порядком надання та іншими ознаками.
В результаті дослідження нормативно-правової бази в дисертації проведено наступну диференціацію щорічних додаткових відпусток: 1) пов’язані з умовами праці і режимом роботи; а) за роботу із шкідливими умовами праці; б) за особливий характер праці; 2) за стаж роботи; 3) окремим категоріям працівників; 4)заохочувальні відпустки; 5) інші додаткові відпустки, передбачені законодавством.
Дисертантом запропоновано закріпити право на додаткову відпустку за стаж роботи не нормами спеціального законодавства, а Законом України „Про відпустки”, оскільки це сприятиме забезпеченню стабільності трудових правовідносин, а значить і збереженню більш кваліфікованих кадрів на підприємствах, в установах, організаціях. На думку автора, тривалість цієї відпустки має становити п’ять календарних днів за умови безперервного п’ятирічного стажу роботи на одному підприємстві, в установі, організації. Підприємства, установи, організації в колективних договорах та угодах зможуть визначати іншу тривалість такої відпустки, але не нижчу вказаної межі. Автор звертає увагу на зниження гарантій працівникам, які працюють за ненормованим робочим днем, оскільки до вступу в дію Закону України „Про відпустки” додаткова відпустка зазначеній категорії осіб надавалася тривалістю від 6 до 12 робочих днів (в перерахунку з робочих на календарні дні –від 7 до 14 календарних днів). З метою компенсації особливого фізичного та розумового виснаження організму працівників, які виконують трудову функцію в особливому режимі робочого часу, необхідно внести зміни до ч.2 ст.8 Закону „Про відпустки” щодо надання додаткової відпустки тривалістю до 10 календарних днів.
Третій підрозділ „Особливості інших видів відпустки” складається з двох частин: 2.3.1.Учбова та творча відпустки і 2.3.2. Соціальна відпустка. Відпустка без збереження заробітної плати.
Дисертантом визначені дефінітивні норми: „учбова відпустка”, „творча відпустка”, „соціальна відпустка”, „відпустка без збереження заробітної плати”, які необхідно закріпити в ст.1 Закону України „Про відпустки” в наступній редакції: „Учбова відпустка –це певний календарний період часу, що надається працівникові з метою здобуття освіти та підвищення свого професійного рівня із збереженням місця роботи (посади) та середнього заробітку.
Творча відпустка –це тимчасове звільнення працівника від виконання трудових обов’язків з метою виконання спеціальних завдань із збереженням місця роботи та середнього заробітку.
Соціальна відпустка –це певний календарний період часу, що надається жінкам з метою народження дітей та іншим членам сім’ї для догляду та виховання дітей із збереженням місця роботи (посади) та виплати матеріальної допомоги за рахунок держави чи інших коштів.
Відпустка без збереження заробітної плати –це певна кількість календарних днів, що надається працівникам протягом робочого року з підстав, передбачених законом, із збереженням місця роботи (посади), але без збереження заробітної плати”.
Враховуючи існуючі міжнародно-правові норми, зокрема Конвенцію МОП №140, обґрунтовується необхідність внесення змін до Закону України „Про відпустки”, а саме: змінити термін „додаткові відпустки у зв’язку навчанням”, передбачений статтею 4 Закону, на „учбова відпустка”; закріпити наступні види учбової відпустки: 1) для здобуття освіти; 2) професійної підготовки; 3) профспілкового навчання. Оскільки вказана Конвенція №140 Україною не ратифікована, то одним із шляхів подолання розбіжностей є ратифікація зазначеного міжнародного документа.
Правове регулювання учбової та творчої відпусток в Україні здійснюється Законом України “Про відпустки”та іншими підзаконними актами. Але норми, що увійшли до сучасного законодавства України, майже не відрізняються від прийнятих ще в 60-ті роки минулого століття за радянської доби. Автор пропонує розширити коло підстав, що дають право на творчу відпустку, а саме: виконання термінового творчого завдання, проведення додаткових досліджень, закінчення роботи над створенням нових технологій тощо. Доцільно було б встановити тривалість такої відпустки від одного до шести місяців, оскільки виконання таких завдань потребує концентрації розумових здібностей, координації та узгодженості дій працівника і не допускає будь-якого поспіху. В деяких випадках доцільно збільшувати тривалість творчих відпусток у залежності від складності наукового дослідження і з урахуванням особистого трудового внеску працівника. Необхідно надати право підприємствам, установам, організаціям закріплювати в колективному договорі творчу відпустку більшої тривалості, але її термін не повинен перевищувати одного календарного року.
Дисертантом зроблено висновок щодо розширення кола суб’єктів, наділених правом на відпустку, у разі усиновлення дитини безпосередньо з пологового будинку. Виходячи з цього, доцільно п.2 ст.17 Закону України „Про відпустки” викласти в наступній редакції: „Особам, які усиновили новонароджених дітей безпосередньо з пологового будинку, надається відпустка від дня усиновлення тривалістю 56 календарних днів (70 календарних днів при усиновленні двох і більше дітей”.
Відповідно до ст.19 Закону України „Про відпустки” різновидом соціальної відпустки є додаткова відпустка працівникам, які мають дітей. На думку дисертанта, недоцільно називати вказану відпустку додатковою, тому, що Законом вже врегульовано надання щорічних додаткових відпусток (ст.ст.7, 8 Закону). Пропонується замінити назву “додаткова відпустка працівникам, які мають дітей”на “відпустка працівникам, які мають дітей”. Виникнення права на цю відпустку має бути обумовлене такими факторами: наявністю дітей і фактором самостійного їх виховання. Тривалість відпустки необхідно диференціювати залежно від кількості дітей, що виховуються у сім’ї. Правом на зазначену відпустку повинні користуватися не тільки жінки, а й чоловіки. Враховуючи зазначене, автором зроблено висновок про внесення змін до ст.19 Закону „Про відпустки”, яку пропонується викласти в такій редакції: „Працівникам, які мають дітей віком до 15 років або дитину-інваліда, надається щорічно за їх бажанням оплачувана відпустка тривалістю 5 календарних днів без урахування вихідних.
Особам, які усиновили дитину, а також особі, яка взяла під опіку дитину, ця відпустка надається на умовах і в порядку, встановлених частиною першої цієї статті.
Відпустка надається одному з подружжя за їх згодою”.
Враховуючи складну економічну ситуацію в Україні та практику застосування законодавства України про відпустки автор зауважує, що існують випадки, коли у зв’язку з відсутністю роботи неможливо застосувати норму статті 34 КЗпП України, тому пропонується доповнити статтю 26 Закону України „Про відпустки” пунктом другим наступного змісту: „У разі неможливості переведення працівника на іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації на весь час простою або на інше підприємство, в установу, організацію, але в тій самій місцевості роботодавець може надавати відпустку без збереження заробітної плати на строк до одного місяця”.
В дисертації обґрунтовується наступна класифікація відпустки без збереження заробітної плати, яка надається: 1) в обов’язковому порядку; 2) за згодою сторін; 3) у разі простою.
Розділ 3. „Удосконалення механізму реалізації права на відпустку” складається з двох підрозділів. У розділі розкриваються основні проблеми, які виникають у процесі реалізації права на відпустку, та пропонуються шляхи їх розв’язання.
У першому підрозділі „Гарантії здійснення права на відпустку” розкривається сутність загальних та спеціальних юридичних гарантій здійснення права на відпустку.
Гарантії права на відпустку беруть свій початок від конституційного права на працю, що передбачене в ст.43 Конституції України.
Крім конституційних норм, істотне значення в реалізації юридичних гарантій права на відпустку мають норми трудового законодавства: Кодекс законів про працю України, Закон України “Про відпустки”інші закони та підзаконні акти.
Юридичні гарантії права на відпустку працівників охоплюють широке коло відносин, пов’язаних з виникненням, зміною та припиненням трудових правовідносин. Ці гарантії можна поділити на загальні та спеціальні або додаткові.
Сутність загальних юридичних гарантій полягає в тому, що вони поширюються на всіх працівників або на більшу їх частину. На відміну від загальних, спеціальні юридичні гарантії поширюються не на всіх, а тільки на окремі категорії працівників. Вони враховують статеві та вікові особливості працівників (жінок, неповнолітніх, інвалідів) або такі умови праці, що є шкідливими і важкими для організму працівника та коло осіб, яким у зв’язку з особливостями виконуваної ними роботи законодавством встановлені щорічні основні відпустки подовженої тривалості (подовжені відпустки). Такі спеціальні юридичні гарантії спрямовані на захист трудових прав працівників.
Автором зроблено висновок, що закріплення в трудовому законодавстві України матеріальної відповідальності роботодавця за затримку виплати заробітної плати, в тому числі оплати відпусток сприятиме більш ефективному використанню працівниками відпустки відповідно до її призначення.
У другому підрозділі „Удосконалення правового регулювання реалізації відпусток” аналізуються існуючі проблеми, що виникають при здійсненні права на відпустку, та вносяться конкретні пропозиції по вдосконаленню законодавства про відпустки.
В теорії права залежно від видів юридичних норм розрізняють три форми реалізації: використання, дотримання, виконання. Реалізація права на відпустку здійснюється переважно шляхом використання та виконання норм законодавства України. Саме під час здійснення працівником свого права на той чи інший вид відпустки виникають певні проблеми. Вони пов’язані головним чином з недосконалістю норм права, неправильним їх застосуванням та існуючими суперечностями між нормами законодавства.
Чинним законодавством не передбачені норми, які б враховували інтереси не окремого працівника, а інтереси сім’ї взагалі. Тому автор пропонує надавати відпустку подружжю, які мають дітей одночасно. Крім того, висловлюється думка про доцільність надання відпустки працівникам, що мають дітей шкільного віку, у канікулярний період.
Відповідно до ст.10 Закону України “Про відпустки”правом на щорічну відпустку наділені й сумісники. Автором обґрунтовується необхідність конкретизації норм цього Закону щодо збереження заробітної плати цим працівникам під час відпустки.
В дисертації висловлено пропозицію щодо обчислення загальної тривалості відпустки для деяких категорій працівників. На думку дисертанта, обмеження, закріплене нормою статті 10 Закону „Про відпустки”, не повинне поширюватись на осіб, які користуються правом на щорічну основну відпустку подовженої тривалості та постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи і віднесені до категорії 1 і 2, оскільки така додаткова відпустка надається вказаним працівникам з метою відновлення здоров’я у зв’язку з їх перебуванням або проживанням на забруднених територіях внаслідок аварії на ЧАЕС.
Автором запропоновано закріпити в Законі України “Про відпустки”норму про відшкодування працівникові матеріальних затрат, пов’язаних з відкликанням із відпустки у разі його перебування на відпочинку за межами місцезнаходження підприємства, установи, організації та норму про заборону відкликання з відпустки неповнолітніх, вагітних жінок і жінок, які мають дітей віком до трьох років.
Для спрощення існуючого порядку обчислення тривалості щорічної основної відпустки сезонним та тимчасовим працівникам необхідно визначити конкретну тривалість цієї відпустки у Законі України „Про відпустки”. Це сприятиме більш ефективній реалізації права на відпустку сезонними та тимчасовими працівниками.
Дисертант звертає увагу на те, що при реалізації працівником права на відпустку можуть наступати різні правові наслідки. Одним із таких наслідків є отримання працівником матеріального забезпечення в результаті нещасного випадку на виробництві, який стався з ним під час відпустки. Крім того, нещасний випадок на виробництві та професійне захворювання, які спричинили втрату працездатності, можуть бути підставою для надання додаткової відпустки працівникам.
У висновках дисертації зазначаються загальні підсумки дисертаційного дослідження, коротко сформульовані основні теоретичні положення, на підставі яких розроблені висновки, що виносяться на захист. Зокрема автор наводить положення щодо: необхідності визначення наступних понять у Законі України „Про відпустки”: “щорічна відпустка”, “щорічна основна відпустка”, “щорічна додаткова відпустка”, “учбова відпустка”, “творча відпустка”, “соціальна відпустка”, “відпустка без збереження заробітної плати”; визначення основних етапів становлення і розвитку законодавства України про відпустки та місця відпустки в системі трудових правовідносин; обґрунтування необхідності узгодження законів та підзаконних актів щодо однакового застосування юридичних термінів; визначення конкретної тривалості щорічної основної відпустки для сезонних та тимчасових працівників; обґрунтування недоцільності поширення обмежень, закріплених статтею 10 Закону України „Про відпустки”, при обчисленні тривалості щорічної відпустки для осіб, які користуються правом на додаткову відпустку відповідно до Закону України „Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи”. В роботі визначено напрямки удосконалення правового регулювання відпусток. Один з них пов’язаний із збільшенням загальної тривалості відпустки працівника через систему додаткових відпусток, при наданні яких необхідно враховувати стаж роботи та вік працівника.
Враховуючи досвід країн з ринковою економікою та досвід національної нормотворчості, проведено диференціацію відпусток; внесено пропозиції щодо розширення підстав для надання творчих відпусток та розширення кола осіб, які б могли скористатися додатковою відпусткою, передбаченою статтею 19 Закону України „Про відпустки”; закріплення в законодавстві України норми, спрямованої на реалізацію сімейного відпочинку. Пропонується встановити додаткові гарантії для працівників, відпустка яких переривається з виробничих причин.
СПИСОК ОПУБЛІКОВАНИХ ПРАЦЬ ЗА ТЕМОЮ ДИСЕРТАЦІЇ
. Гаращенко Л.П. Проблеми правового регулювання відпусток в Україні // Вісник Академії праці і соціальних відносин Федерації профспілок України. 1998. №2. С.32-38.
. Гаращенко Л. Регулювання відпусток в конвенціях МОП та нормативних актах країн Європи // Право України. 1999. №10. С.90-93.
. Гаращенко Л.П. Формування категорійного апарату в правовому регулюванні відпусток в Україні // Держава і право. 2000. Вип.5. С.223-231.
. Гаращенко Л.П. Правові аспекти регулювання соціальної та творчої відпусток // Держава і право. 2000. Вип.6. С.217-222.
. Гаращенко Л.П. Проблеми реалізації права на відпустку в Україні // Вісник Академії праці і соціальних відносин Федерації профспілок України. 2001. №1. С.30-33.
АНОТАЦІЇ
Гаращенко Л.П. Правове регулювання відпусток за законодавством України. Рукопис.
Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук за спеціальністю 12.00.05 трудове право; право соціального забезпечення. Інститут держави і права ім.В.М.Корецького, Україна, Київ, 2002.
В дисертації розкриваються питання, пов’язані із правовим регулюванням відпусток, та аналізуються проблеми, що виникають у зв’язку з реалізацією права на відпустки в Україні, вносяться пропозиції щодо їх розв’язання. Враховуючи норми міжнародного та національного законодавства, проведено класифікацію відпусток в Україні. Визначено поняття відпустки та її окремих видів. Виявлені характерні риси кожного виду відпустки.
У роботі аналізуються норми трудового законодавства України, міжнародно-правові та нормативні акти деяких зарубіжних країн. Обґрунтовуються рекомендації щодо вдосконалення законодавства України.
Ключові слова: щорічна відпустка, щорічна основна відпустка, щорічна додаткова відпустка, учбова відпустка, творча відпустка, соціальна відпустка, відпустка без збереження заробітної плати.
Гаращенко Л.П. Правовое регулирование отпусков по законодательству Украины. –Рукопись.
Диссертация на соискание ученой степени кандидата юридических наук по специальности 12.00.05 –трудовое право; право социального обеспечения. –Институт государства и права им. В.М.Корецкого НАН Украины, Киев, 2002.
Диссертация посвящена комплексному исследованию теоретических и практических проблем, связанных с правовым регулированием отпусков в Украине.
Особое внимание уделено обоснованию и разработке юридического понятийного аппарата указанной сферы исследования, а именно, определены понятия: „ежегодный отпуск”, „ежегодный основной отпуск”, „ежегодный дополнительный отпуск”, „учебный отпуск”, „творческий отпуск”, „социальный отпуск”, „отпуск без сохранения заработной платы”.
Существенное место уделено в диссертации рассмотрению основных этапов становления и развития законодательства Украины об отпусках, их особенностей. Исследуется понятие „отпуск” в науке трудового права, определены его существенные признаки. Рассматривая различные основания классификации отпусков, автор выделяет наиболее существенные из них: целевое предназначение и материальная компенсация.
В результате анализа международных нормативных актов, в частности конвенций и рекомендаций МОТ, были определены основания для предоставления отпусков, уточнены некоторые дефиниции. Исходя из норм Конвенции МОП №140, автор вносит конкретные предложения по усовершенствованию законодательства Украины.
Исследуются особенности правового регулирования отпусков в некоторых зарубежных странах и странах СНГ. Сделан вывод о том, что в таких странах, как Нидерланды, Венгрия, Республика Беларусь понятие отпуск несколько шире, поскольку в его содержание входит также отпуск по болезни. Кроме того, автор выделяет общие и отличительные черты законодательства об отпусках Украины и стран СНГ.
Определено место отпусков в системе трудовых правоотношений по таким критериям: цель и основания предоставления. Автор обосновывает вывод о том, что все виды отпусков занимают разное место в системе указанных правоотношений.
Рассмотрено особенности правового регулирования ежегодных отпусков в Украине, выделены их существенные признаки. Главное отличие ежегодного дополнительного отпуска от основного заключается в том, что он предоставляется не всем работникам, а только определенному кругу лиц, предусмотренному законодательством. Кроме того, автор выделяет отличительные черты иных видов отпусков, проводит дифференциацию ежегодных дополнительных отпусков.
Обосновывается необходимость дифференциации учебных отпусков в Украине в соответствии с Конвенцией МОТ №140.
Анализ цели творческих отпусков позволил сделать вывод о расширении оснований для предоставления творческих отпусков. Предлагается внести в Закон Украины „Об отпусках” норму, которая б разрешала предприятиям, учреждениям, организациям в коллективных договорах предусматривать творческий отпуск большей продолжительности, но он не должен превышать одного календарного года.
Автор предлагает расширить круг лиц, которые смогли бы пользоваться правом на социальный отпуск. В связи с этим предлагается внести изменения в ст.17 и ст.19 Закона „Об отпусках”.
Рассматриваются общие и специальные юридические гарантии права на отпуск. Общие юридические гарантии распространяются на всех или большинство работников. К ним относятся: предоставление ежегодного основного отпуска не менее 24 календарных дней, сохранение места работы и заработной платы и другие. Специальные гарантии распространяются только на отдельные категории работников. В них отражены возрастные и половые особенности таких работников, как женщины, несовершеннолетние, инвалиды, или такие условия труда, которые вредные и опасные для организма работника.
Обращается внимание на проблемы реализации права на отпуск. Отсутствие конкретной нормы в законодательстве –одна из существующих проблем при сохранении среднемесячного заработка работникам, которые работают по совместительству. Внесение изменений в ст.2, 21, 24 Закона Украины „Об отпусках” позволит этим лицам получить заработную плату за период ежегодного отпуска не только по основному месту работы, но и по дополнительному.
Сделан вывод о том, что максимальное ограничение при предоставлении ежегодных основных и дополнительных отпусков, которое закреплено в ст.10 Закона „Об отпусках”, не должно распространяться на работников, пострадавших вследствие аварии на ЧАЭС и отнесенных к категории 1 и 2.
В диссертации не только анализируются нормы законодательства Украины об отпусках, но и вносятся конкретные предложения по его усовершенствованию.
Ключевые слова: ежегодный отпуск, ежегодный основной отпуск, ежегодный дополнительный отпуск, учебный отпуск, творческий отпуск, социальный отпуск, отпуск без сохранения заработной платы.
Haraschenko L.P. Legal regulation of holidays according to the legislation of Ukraine. –Manuscript.
Thesis for obtaining a scientific degree of Candidate of the Sciences (Law) on the speciality 12.00.05 –labour law, social security law. –Koretsky Institute of State and Law, Ukrainian National Academy of Sciences, Kyiv, 2002.
Problems considering legal regulation of holidays are revealed, the problems connected with realization of the right to holidays in Ukraine are analyzed and proposals on their resolving are advanced in the dissertation. Taking into consideration the norms of international and national legislation, the classification of holidays in Ukraine is given. The concept of holiday and its kinds is defined. The typical features of each kind of holiday are exposed.
The norms of legal legislation of Ukraine, international-legal and normative acts of some foreign countries are analyzed in the research. The recommendations on the improvement of Ukrainian legislation are grounded.
Key words: annual holiday, annual basic holiday, annual additional holiday, educational holiday, creative leave, social leave, holiday without pay.