Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
КИЇВСЬКИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА
на правах рукопису
МАКАРЕНКО ЕДУАРД МИКОЛАЙОВИЧ
УДК 130.3
МЕНТАЛЬНІСТЬ І ФОРМУВАННЯ ПОЛІТИЧНОЇ КУЛЬТУРИ НАЦІЇ (соціально-філософський аналіз)
09. 00. 03 - соціальна філософія та філософія історії
АВТОРЕФЕРАТ
дисертації на здобуття наукового ступеня
кандидата філософських наук
Київ - 2000
Дисертацією є рукопис
Робота виконана в Київському університеті імені Тараса Шевченка.
Науковий керівник -
|
кандидат філософських наук, професор С К Р И П К А Петро Іванович, Київський університет імені Тараса Шевченка, професор кафедри філософії гуманітарних наук |
Офіційні опоненти:
|
доктор філософських наук, професор МИХАЛЬЧЕНКО Микола Іванович, Інститут соціології НАН України; головний науковий співробітник; |
|
кандидат філософських наук, старший науковий співробітник, КУРГАНСЬКИЙ Володимир Олександрович, зав. сектором апарату Кабінету Міністрів України |
Провідна організація -
|
Інститут філософії НАН України ім. Г. Сковороди |
Захист відбудеться 31 січня 2000 р. о 14 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д. 26. 001. 17 для захисту дисертації на здобуття наукового ступеня доктора (кандидата) наук у Київському університеті імені Тараса Шевченка
за адресою:
, м. Київ, вул. Володимирська, 60, ауд. 328.
З дисертацією можна ознайомитись у науковій бібліотеці Київського університету імені Тараса Шевченка (вул. Володимирська, 58).
Автореферат розісланий 29 грудня 1999 р.
Вчений секретар
спеціалізованої вченої ради ______________ В.І.Касьян
загальна характеристика роботи
Актуальність теми дисертаційного дослідження ментальності та її впливу на політичну культуру нації зумовлена перш за все тим, що на сучасному етапі відсутні нові загальновизнані соціальні орієнтири. Існує гостра необхідність обгрунтування унікальності кожної нації, її природного права на самовизначення та самобутній розвиток.
Незважаючи на те, що в останні роки науковий інтерес до проблем взаємодії ментальності та політичної культури збільшується, необхідно визнати, що фундаментальних праць на теренах України, які розкривали б сутність та механізми впливу ментальності на формування політичної культури нації, досі немає.
Необхідність цілісного наукового відображення цього процесу міститься у специфіці ментальності як складного, багаторівневого та інтеграційного явища духовного буття людини, страти, етносу, нації.
Сучасне рішення проблеми розвитку політичної культури нації як наслідок дії певних ментальних структур (політичної свідомості, політичної поведінки, політичної міфології, політичних стереотипів, політичних архетипів) повинно не тільки теоретично, але і практично допомогти тим змінам, які відбуваються в Україні, задля реанімації творчого потенціалу особистості, розбудови цивілізованого громадянського суспільства, яке б відповідало сучасним вимогам.
За сучасною концепцією розвитку людства проблема національного менталітету набуває базового, константного значення. Вона пов`язується в теорії з визначенням світоглядної основи принципів розвитку будь-якої соціальної системи (людина, етнос, нація, держава тощо) як сила, яка суттєво впливає на історичний процес у цілому. За своїм значенням ця проблема є важливою складовою теоретико-методологічної основи дослідження історичного розвитку соціуму. Інтерес до ментальності як підгрунтя сучасного розвитку духовних феноменів людини та суспільства не є спрямуванням у минуле. Це не своєрідна романтизація минулого, яка обумовлена ностальгією за суто людськими переживаннями своїх відношень із світом за часів перших кроків на шляху самоусвідомлення себе, самоідентифікації з оточуючим соціумом (в першу чергу, через рідну мову, культуру). Проблема національного менталітету, спрямована у майбутнє, актуалізується за своїми інтеграційними можливостями як складова механізму єднання людства, який опановується в практиці розв`язання сучасних проблем відтворення людини, державотворення, національного відродження.
Ступінь наукової розробки теми. Наукову розробку самого терміну "ментальність" та його залучення до широкого вжитку вважають досягненням представників французької історичної школи "Аналів" ( М.Блок, Ж.Ле Февр, Ж.Ле Гофф, М.Пруст, Л.Февр, Ж.Дюбі). Ментальність як колективну свідомість розглядали Л.Леві-Брюль та К.Леві-Строс, як колективне несвідоме - К.Г.Юнг, Дж.Кембел, К.Кереньї, Е.Нойман. М.Хайдегер розглядав проблему співвідношення позараціонального і ментальності, М.Фуко вважав ментальність тим, що визначає досвід і поведінку особистості. З.Фрейд наполягав на тому, що власне життя індивіда не пояснює його ментальні форми.
Серед російських вчених слід відзначити праці М.Бердяєва (проблема національного менталітету); А.Я. Гуревича (розвиток ментальності у часі та його вплив на соціокультурні форми життя людства); Г.Гачева (проблема існування національного логосу); М.А.Барга, Ю.Л.Безсмертного, Л.М.Пушкарьова. Онтологічні та психологічні засади ментальності розглядали М.Холодна, В.Дубов.
Значну увагу дослідженню ментальності приділяють і українські вчені. Так, ментальність як чинник відродження та формування національної самосвідомості українського народу розглядали В.Шинкарук, В.Кас`ян, М.Попович, В.Горський, А.Бичко, І.Бичко, В.Храмова, І.Старовойт, О.Киричук, В. Москалець; лінгвістичні та культурологічні аспекти поняття ментальність - І.Братко-Кутинський, Л.Ясницький; вплив ментальності на буттєві засади нації - Є.Бистрицький, В.Пролєєв, В.Іванов; психологічні засади існування ментальності - В.Янів, О.Киричук, О.Кульчицький, М.Шлемкевич; проблему моделювання ментальності розглядав Ю.Канигін.
Майже всі класики української культури у своїх працях розглядали проблему ментальності під різними кутами зору: М.Грушевський, М.Костомаров (проблема генези української ментальності); Д.Чижевський (теоретико-методологічні засади функціонування ментальності); П.Куліш, М.Гоголь, Т.Шевченко (осмислення національної ментальності засобами художньої творчості); Г.Сковорода, П.Юркевич (ментальність як вияв "божественної" сутності людини), В.Липинський, І.Франко (вплив ментальності на політичне життя суспільства). Саме В.Липинський і започаткував в українському суспільствознавстві традицію розгляду взаємовпливу менталітету нації та її політичної культури.
Проблему ж розбудови громадянського суспільства за допомогою створення нової, демократичної політичної культури розробляли Г.Алмонд і С.Верба, Л.Пай, У.Розенбаум, Р.Роуз, Б.Орлов, М.Фарукшин, О.Скрипнюк; загальні проблеми політичної культури розглядали М.Кейзеров, К.Гаджиєв, Ф.Бурлацький, Е.Баталов; проблеми генези і формування політичної культури - Ю.Пивоваров і В.Житеньов; спадкоємність політичної культури - М. Дяченко, Д.Гудименко, Г.Зімон; політичну культуру молоді - Є.Комаров; національні особливості політичної культури - Ю.Владикова; співвідношення політичної культури та теоретичних форм суспільної свідомості - В.Андрущенко, П.Сергієнко, О.Семків; взаємовплив політичної культури та ментальності розробляють В.Бебик, В.Вдовичин, О.Рудакевич, М.Молчанов, Б.Цимбалістий, О.Пахомов, В.Решетніков.
Проте онтологічні засади формування політичної культури на грунті ментальності не набули ще достатнього висвітлення в сучасній науці. За своєю значимістю майже всі дослідники визнають вплив ментальних структур на політичну культуру як основного чинника процесу духовного відродження та розбудови суспільства, держави, демократії. Саме це і стало причиною нашого звернення до цієї складної проблеми.
Мета і задачі дослідження. Метою дисертаційного дослідження є вивчення специфіки ментальності як такої онтологічної засади духовного буття людини, етносу, нації, яка суттєво впливає на формування та функціонування політичної культури нації.
Для досягнення мети дослідження в дисертаційному дослідженні поставлені такі завдання:
- розглянути вплив соціокультурних чинників на формування ментальних структур;
- проаналізувати взаємозалежність формування суспільно-політичної лексики, ментальності та політичної культури нації;
- виявити вплив ментальності на стиль мислення і стиль поведінки людини та нації, в тому числі на стиль політичного мислення і політичної поведінки;
- виявити співвідношення понять “ментальність” та ”національний характер”;
- розглянути структуру менталітету, показати її зв`язок як з доментальними проявами духовності (архетипами), так і з теоретичними формами суспільної свідомості (філософією, політикою, правом, мораллю);
- визначити теоретико-методологічну основу дослідження політичної культури за допомогою аналізу сучасних теорій політичної культури;
- виявити особливості втілення національної ментальності в українській політичній культурі;
- проаналізувати соціально-психологічні, релігійні, економічні, моральні та політичні фактори, що детермінують розвиток політичної культури.
Методи дисертаційного дослідження. Методологічну та теоретичну основу дослідження складають розробки вчених Київської філософської школи, а також принципи, що вироблені у процесі розвитку історико-філософської думки, діалектичні принципи та методи аналізу явищ соціальної дійсності: взаємозв`язок загального, особливого і специфічного, єдність історичного та логічного, систематичний і порівняльний методи. Вирішення проблем, які постали в роботі, зумовили залучення фундаментальних положень не тільки філософії та політології, але і психології, соціології, культурології, етнопсихолігнвістики.
Наукова новизна одержаних результатів зумовлена темою дисертаційного дослідження, а також характером мети та дослідницьких завдань. Наукова новизна полягає в тому, що:
- зроблено поглиблений компаративний аналіз сучасних західних і вітчизняних теорій генези та розвитку ментальності, дістало подальший розвиток аналіз взаємовідносин між поняттями "ментальність" та "менталітет нації";
- здійснений порівняльний аналіз понять "політична культура" та "політична культура нації".
- розглянута структура політичної ментальності та специфіка функціонування таких її сутнісних складових як політична свідомість, політична поведінка, політична установка, політичні стереотипи, політична міфологія, політичні архетипи;
- показаний зворотній вплив політичних факторів на формування певних рис ментальності нації ("структура змінює культуру");
- дістало подальший розвиток висвітлення ролі соціолінгвістичних факторів (словотворення суспільно-політичної лексики) при формуванні ментальності;
- розглянута можливість взаємозв`язку теорії ментальності та теорії інформації та їх можливий вплив на політичну культуру нації.
Практичне значення одержаних результатів дослідження полягає в тому, що отримані результати сприяють уточненню категоріального апарату соціальної філософії, соціології, політології, етнополітології, психології та етнопсихолінгвістики, а також розробці антропоцентричного підходу до проблеми взаємодії ментальності та політичної культури. Розгляд останньої проводиться з позицій націотворення, необхідності формування окремого суб`єкта політичного процесу, починаючи безпосередньо з окремої людини через соціальні інститути до нації. Це є процесом розпредмечування глибинних ментальних структур, таких як "ментальний досвід", "ментальна репрезентація" тощо.
Теоретичні підсумки та узагальнення даного дисертаційного дослідження можуть слугувати методологічною базою діяльності, спрямованої на удосконалення процесу розбудови демократичного суспільства, зокрема формування демократичної політичної культури як необхідного чинника громадянського суспільства. Вони можуть також бути використані в науково-дослідницькій роботі та лекційних курсах з соціальної філософії, психології, політології, етнополітики при висвітлені тем: "Форми суспільної свідомості", "Політична культура і політична свідомість", "Духовна діяльність і культура", "Мова і політичний розвиток нації", "Соціальна структура суспільства", "Національний менталітет як чинник індивідуалізації політичного процесу", які відповідають науковим запитам студентів - майбутніх спеціалістів освіти, науки, культури, виробництва.
Зв`язок роботи з науковими програмами, темами, планами. Обраний напрямок дослідження безпосередньо пов`язаний з дослідженнями кафедри філософії гуманітарних наук Київського університету імені Тараса Шевченка, пошукачем якої є автор. Основні результати даного дослідження були опубліковані у колективній монографії "Людина в сфері гуманітарного пізнання" (відп. ред. д. філос. наук, проф. Л.В. Губерський. - К.: Український центр духовної культури, 1998. - 408 с.) у розділі "Ментальність як об`єкт соціально-політологічного аналізу".
Апробація результатів дисертаційного дослідження здійснювалось шляхом обговорення доповідей, представлених автором на конференціях: "Дні науки" молодих викладачів і студентів Запорізького державного університету 1992, 1993 р. р.; на Міжнародній науковій конференції "Духовна діяльність та її специфіка", Запоріжжя: ЗДУ, 1993 р.; Всеукраїнській науково-практичній конференції "Проблеми безпеки української нації на порозі ХХІ століття", Київ - Чернівці, 1998р.; науковій конференції "Мова та її значення в розбудові української держави", Київ, 1999 р.; "Днях науки" філософського факультету Київського університету імені Тараса Шевченка, 1999 р.
Структура роботи визначена метою та завданнями дослідження, а також з огляду на існуючі вимоги щодо обсягу та структури дисертаційних праць. Дисертація містить вступ, три розділи, висновки і перелік використаної літератури.
головний зміст роботи
У вступі дано загальну характеристику дослідження, що містить обгрунтування актуальності теми, стан її наукової розробки, головні тези наукових здобутків, визначено методологічні засади дослідження та його теоретичне значення.
У першому розділі дослідження - “Ментальність як об`єкт соціально-філософського аналізу” міститься три параграфи. В першому параграфі - “Ментальність: генеза поняття, чинники формування та структуризація” наголошується, що вперше в чіткій формі ідею прообразів пізнання та культури висловив Платон, який посилався на віковічні ейдоси, що стоять за діяннями людини. Праформи, чи за сучасною мовою архетипи, характеризують розвиток соціокультурних явищ, в найвиразнішій формі вони виступають у національних культурах, які втілюють долю та історичний досвід народів. Треба зазначити, що об`єкти, відносно яких використовуються поняття архетип, ментальність, менталітет, мають дуже велику якісну розбіжність.
У параграфі відзначається певна відмінність між мисленням і менталітетом; розглядається суть співвідношення між менталітетом і ментальністю. Автор дотримується точки зору російських науковців В.Ануфрієва та Л.Лісної, згідно якої, на відміну від менталітету, під ментальністю слід розуміти частковий аспектний прояв менталітету не стільки в умонастрої суб`єкта, скільки в його діяльності, яка пов`язана та витікає з менталітету. В той же час менталітет, як явище розумового порядку, зовсім не тотожний суспільній свідомості. При цьому, як правило, мова йде про такі великі групи, як етнос, нація або хоча б соціальна страта.
Розглядаючи онтологічні підстави існування ментальності у психіці людини, М.Холодна виокремлює такі її складові як ментальний досвід, ментальний простір і ментальна репрезентація.
Загалом погоджуючись із типологією визначення поняття “ментальності” в роботі Р. Додонова “До проблеми визначення поняття ментальність” (він нараховує шість типів визначень - описові, психологічні, нормативні, структурні, генетичні та історичні), пропонується власне визначення ментальності, яке можна віднести до сьомого - онтологічного типу. Отже, на думку автора, ментальність - це категорія, яка визначає сучасний контекст онтології людини в культурі, її світосприйняття та світобачення крізь призму власного етносу (нації, народності) чи соціальності страти. Це своєрідна “рафінованість” людини в бутті власного етносу.
Розглядаючи проблему ментальності в історичному аспекті, автор зазначає, що загальні соціально-психологічні особливості людей різних епох, різних суспільних економічних формацій чи цивілізацій були предметом багатьох наукових досліджень, які мають плюралістичний характер. Про це свідчать різні підходи, одні з яких віддають перевагу при формуванні соціально-політичних та психологічних чинників людського буття географічному фактору (Ш.Монтеск`є); формі управління та умовам життя народу (К.А.Гельвецій), моральним та фізичним факторам (Д.Юм). Інші - природженому характеру, який виникає з первісної народності (І.Кант); “духу народу” (Г.Гегель). Як наслідок цих течій виникає етнопсихологія (Г. Штейнталь і Н.Лацарус). У Росії та Україні це питання розглядали Г.Чернишевський, М.Данілевський, К.Леонтьєв, М.Бердяєв, М.Соловйов, Д.Чижевський, М.Кульчицький, М. Костомаров, М.Шлемкевич, В.Липинський. Останнім часом знову посилюється інтерес вітчизняних дослідників до цієї проблеми.
На нинішньому етапі розвитку науки проблема моделювання ментальності пов`язується з розвитком сучасних інформаційних технологій. Не виключено, що керування та самокерування менталітетом з метою створення кращих умов для колективної творчості стане центральним завданням в інформаційному суспільстві майбутнього.
У другому параграфі - “Механізм взаємодії ментальних структур і соціокультурних чинників у процесі формування нації” доводиться, що етнічна ментальність є комплексом таких зовнішньо діяльних феноменів, які сприймаються сторонньою свідомістю як “дух етносу”, як те, що робить етнос “помітним”, специфічно відмінним серед розмаїття інших етносів. Етнічна ментальність містить у собі вже підсвідомо-автоматичні спонуки, через які програма саморозвитку етносу реалізується вже у формі опосередкованих зовнішніми відносинами конкретних актів самоорганізації етносу. Існує велика кількість факторів, які, з одного боку, формують даний менталітет, а з іншого - підтримують і змінюють його. Перша система чинників - це расово-етнічні якості спільноти, тобто природні якості самого суб`єкта менталітету. Друга система чинників - природно-географічні умови проживання даної спільноти. Третя система - це причини, які містяться в стійких результатах багатовікової “внутрішньої” взаємодії даної спільноти. Саме на цьому грунті формуються стійкі соціально-економічні способи та типи життєдіяльності (колективістсько-громадський чи індивідуальний; кочовий чи осілий типи життя). Структура політичного менталітету включає наступні прошарки ментальності: партикулярна культура, духовна самість, соціумний або макросоціальний рівень, метасоціальний прошарок менталітету. Кожна з описаних структур менталітету обумовлює культурний архетип, соціогенну матрицю відповідних суспільних груп і соціальних страт. Отже, відповідно до вищезгаданих можна виділити партикулярний архетип, духовний архетип, політичний архетип і національний архетип.
Другий розділ дослідження - “Політична культура як феномен духовного буття” - складається з двох параграфів. Перший параграф - “Політична культура як феномен культури. Генеза категорії політична культура” присвячений пізнанню рушійних сил політичного процесу. Автор вважає, що культура дана кожному безвідносно до його соціального походження. Відношення до неї виникає не як проблема теоретичного визначення, а як завдання охорони та зміцнення мови і культурних традицій, звичаїв і вдачі, природного та штучного предметного світу, тобто всього того, що називається культурним ландшафтом, середовищем існування та культурним підгрунтям.
Наступною головною тезою цього параграфу є те, що коли між поняттями політичної культури та загальної культури встановлюється достатньо чітко обгрунтована кореляція та існує консенсус відносно сутності загальної культури, то в такому випадку зникають підстави для сумнівів в обгрунтованості введення поняття “політична культура” в соціальні науки та необхідності розробки відповідної теорії. Якщо мова йде саме про культуру, а не про щось інше, і до того ж остання береться у її політичному аспекті, тоді політична культура віддзеркалює досягнутий рівень входження культури в політичну діяльність, політичної свідомості в реальну культуру суспільства, групи, особи.
Згідно поставленої мети, автор виділяє наступні напрямки дослідження політичної культури : 1) критичний аналіз забобонів, упереджень буденної свідомості і соціальної міграції; 2) дослідження національного характеру; 3) аналіз ідеології як феномену політичного буття; 4) розгляд суспільства за допомогою сукупних показників. Перший і другий напрямки безпосередньо є об`єктом досліджень і з питань ментальності.
Як підсумкове виноситься положення, що поза увагою дослідників політичних відносин майже до 50-х років залишалася сфера спілкування, в якій розпочинається життя людини, отримується її перший досвід, де закладаються шляхи її ідентифікації та індивідуалізації, тобто світ повсякденного приватного існування. Зведення політичного простору культури до суспільного виміру призводить до того, що найбільш ціннісно та емоційно насичена сфера людського існування, зі своїм особливим типом духовності залишається багато в чому за межами політичного і породжує феномен відчуження людини від сфери політики. Відчуження ж, як відомо, має парадоксальну властивість - воно обертається відчуженням людини від самої себе.
В другому параграфі - “Сутність та специфіка політичної культури як політичного явища” - розглядаються теоретичні розробки, які існують сьогодні у вітчизняній філософії та політології. В них пошук онтологічних коренів політичної культури розміщується у проблемному полі гео-, біо-, соціо- та ноогенезу. Найбільш численні та продуктивні способи інтерпретації природи політичної культури пов`язані з уявленнями, які віддають пріоритет у поясненні цього явища соціальним факторам. Розвиток політичної культури - це природно-історичний процес. Разом з тим, дія стихійних соціальних і політичних сил незмінно веде до того, що кінцевий результат і сукупність політичних установок та переконань відхиляється від ідеалу, яким керуються у своїй діяльності культурні “агенти” (держава, суспільні організації, церква, ЗМІ, бізнес, істеблішмент, армія, громадянське політичне життя), зорієнтовані на свідоме конструювання “зразків”.
У політичній культури будь-якого суспільства важливу роль відіграють стереотипи, які виконують функції: ідентифікаційно-інтегруючу, орієнтаційну та компенсаційно-регулюючу. І стереотипи сприяють виникненню політичних міфів як одного з елементів політичної культури з її функціями ідентифікації, орієнтації, інтеграції та дезинтеграції, комунікації, соціалізації.
Розглядаються три головні підходи вітчизняних вчених до концепції політичної культури. Перший з них зводиться до сукупності знань і духовних цінностей, принципів і засобів політичної діяльності, політичного досвіду та традицій, політичних інститутів. Другий є загальною характеристикою людини як “homo politicus”, ступеню її політичного розвитку та активності у політичній сфері, її здатності до практичної реалізації політичних знань. Має місце також визначення політичної культури як процесу, способу форми реалізації сутнісних сил людини, її знань, переконань.
На думку автора, політична культура є способом буття людини в політиці, що виявляється у певному стилі поведінки соціального суб`єкта в історично-визначеній системі політичних відносин (інтересах, нормах, цінностях, установках) і політичній діяльності (від участі у виборах, підтримці державних, суспільних і політичних рухів до механізму функціонування влади) та закріплюється в певних ментальних структурах (політичних міфах, політичних стереотипах, соціальній психології та політичній свідомості).
У третьому параграфі - “Тип політичної культури як засіб виявлення суттєвих рис ментальності нації” - автор, спираючись на праці американських дослідників Г.Алмонда та С.Верби, які виділяють три головних типи політичної культури (парохіяльна, учасницька та підданська) та розробки вітчизняних вчених (О.Рябова, В.Чистякова, В. Бебика), розглядає можливість використання типології політичної культури тієї чи іншої нації при визначенні певних рис ментальності. Наприклад, геополітичний тип політичної культури співвідноситься з західним чи східним типом менталітету; тип політичної культури за рівнем відкритості-закритості - з інтровертивним чи екстравертивним менталітетом; тип політичної культури за ступенем інтегрованості в ній індивіду - з колективістським чи індивідуалістичним менталітетом тощо.
Третій розділ дослідження - “Механізм взаємодії ментальності та політичної культури української нації” - складається з двох параграфів. У першому з них - “Генеза впливу ментальності на політичну культуру української нації” - розглядається проблема формування національної ментальності, підкреслюється, що аналіз взаємозв`язку ментальності та політичної культури нації неможливий без осмислення і переживання історичного шляху народу. Разом з іншими факторами етнотворення мова формує національну культуру, національний менталітет. У процесі постійної взаємодії своїх елементів протягом віків мова розвивається, змінюється, однак її загальна структура зберігає свої особливості, які певним чином впливають і на ментальність (про що, наприклад, свідчить компоративний аналіз словотворення суспільно-політичної лексики в російській та українській мовах (“гражданство” - “громадянство”; “государство” - “держава”; “союз, союзник” - “спілка, спільник”; “лицо, личность” - “особа, особистість”)). У параграфі аналізується, яким саме чином ті чи інші системотворчі ознаки української ментальності впливають на політичну культуру нації. Наприклад, спроба опору насильницькому впровадженню російських державних ознак разом із пануванням такої риси ментальності як інтровертивність (деформація і частково втрата навичок утвердження себе у соціальному світі).
Суть політичної культури як системної, узагальнюючої характеристики стану суспільства, класу, групи, індивіду не можна осягнути в належній повноті, якщо не брати до уваги її національні аспекти. Виокремлення цих національних аспектів значною мірою є чисто умовним і застосовується з метою поглибленого вивчення даного феномену. В реальному житті політичні та національні аспекти тісно взаємопов`язані та утворюють складне інтегративне явище. Як політична культура взагалі, так і її національні аспекти, зокрема, інтегрують у собі пізнавальні, нормативно-оціночні та практично-поведінкові елементи. На когнітивному рівні можна виділити такі прояви національних чинників політичної культури: по-перше, розуміння етносу як унікальної форми існування людства; по-друге, загальне знання теорії нації та національних відносин, змісту форм етнополітичних утворень; по-третє, оволодіння понятійно-категоріальним апаратом як основним ключем до розуміння суті національних проблем, засобом нарощення знань і перетворення їх на переконання; по-четверте, знання особливостей історичного шляху української нації, компетентність у питаннях сучасної етнополітичної ситуації в Україні; по-п`яте, усвідомлення суті національної ідеї та бачення національних інтересів і майбутнього власної нації тощо.
На прикладі певних сторінок з політичної історії України у параграфі розглядаються виникнення деяких рис політичної ментальності, таких як індеферентність до влади, миролюбність, справедливість, схильність нації до народовладдя, до республіканської форми державного управління, традиція федеративного державного ладу, незалежність у стосунках церкви та держави, орієнтація на досягнення політичної культури Західної Європи.
Нація, яка довго перебувала під іноземним гнітом і культура якої піддавалась тотальному нищенню, набуває нових ментальних рис. Саме це питання розглядається в другому параграфі - “Ментальні засади як головні чинники формування політичної культури української нації”. У такої нації розвиваються мімікрія, крайній консерватизм, комплекс меншовартості. Політична культура поневоленої нації характеризується конформізмом, забуванням власних традицій і символів, насиченням суспільних відносин чужоземними цінностями та нормами. Отже, така ментальність нації ніби роздвоюється. На глибинному рівні психіки, особливо в підсвідомості людей, продовжують існувати власні ментальні риси, але на них починають нашаровуватися набуті в умовах неволі чужі ментальні установки. Останні все більше блокують і витісняють компоненти національної ментальності.
Як західні, так і вітчизняні вчені при аналізі розвитку сучасної політичної культури України прийшли до висновку, що гальмом на шляху до демократичної політичної культури лишаються соціально-психологічні стереотипи. Шлях до демократичної політичної культури лежить від національної ідеї через розвиток громадянського суспільства до розвинутої політичної нації. А духовними основами політичної культури нації є затверджені в даному певному суспільстві типи ментальності.
Підсумком цього параграфу і роботи взагалі автор вважає тезу, що сьогодні кристалізація стрижневих спрямовуючих політичної культури нації відбувається в умовах розширення обріїв філософської рефлексії над специфікою співвідношення між відповідними загальноцивілізаційними та вітчизняними нормами і цінностями. Адже попри всю зумовленість розвитку конкретноісторичних форм політичної культури соціально-економічними структурами суспільства, власне глибинні, дійсно цивілізаційні політико-культурні утворення (політична свідомість, політична поведінка, політичні установки) насамперед формуються там, де пріоритет загальнолюдських цінностей реально втілюється в національних політичних уявленнях і практиці. За такого підходу створюються необхідні передумови для розробки концепції національної політичної культури як неодмінної складової, з одного боку, переведення у практичне річище процесу розбудови незалежної правової держави, а з іншого - виявлення ефективних шляхів модернізації вітчизняної політичної культури, формування вміння мобільно реагувати на зміни та адекватно сприймати інновації.
У висновках містяться теоретичні узагальнення, окреслюються перспективи дослідження проблеми.
Зокрема у роботі автор намагався показати, чи може ментальність виступати онтологічною засадою формування політичної культури тієї чи іншої нації. Він прийшов до висновку, що оскільки у кожного народу є певний політико-культурний генотип, котрий немов би передається від покоління до покоління та зчиняє певний вплив на політичні реалії, на взаємодії індивіда, суспільства та держави, то мають існувати і структури, які обумовлюють (інколи навіть вирішальним образом) специфічні риси політичної поведінки суб'єкта (індивіда, соціальної групи, нації тощо).
Є такі позитивні риси в нашій ментальності, які дозволяють нашому суспільству робити певні кроки до розбудови громадянського суспільства. ХХI століття Україна повинна зустріти як країна, де громадянське суспільство і держава не протистоять одне одному, де національна та соціальна згода спираються на міцний політико-правовий фундамент, де особистість реалізує свої права і свободи у чіткому правовому полі.
Політика і культура можуть плідно вдосконалюватися тільки на базі їх внутрішнього взаємозв`язку. Діалектика політики і культури повинна базуватися на антропоцентричному принципі. Антропоцентричний принцип означає фокусування соціальної політики не тільки на суспільних групах, але і на кожній конкретній людині - ось головна магістраль, основний шлях її розвитку.
Автор далекий від думки, що лише за умови звернення до ментальності, навіть у словосполученні "національна" чи "українська", можна збагнути доконечно сучасний інтегративний стан політичної культури та політичних відносин в Україні чи парадокси духовних і політичних метаморфоз. Це, по-перше, створило б враження легкого вирішення означених проблем, а, по-друге, без відповідної методологічної врівноваженості і корективи ідея ментальності може слугувати способом артикуляції тих чи інших національних міфів та утопій, призвести до перетрансформації проблем духовно-політичного гатунку в структурі антропологічно-природного чи етнічного походження.
Виходячи з отриманих у дисертаційному дослідженні результатів, перспективними видаються подальші дослідження взаємодії та впливу ментальності та політичної культури у встановленні специфічних рис культурних світів окремих країн і націй, зокрема України і Росії.
Вивчення менталітету, його впливу на формування політичної культури може мати не тільки теоретичне значення для пояснення минулого, але й цілком практичне спрямування. В роботі вже згадувалася цікава концепція Ю.Канигіна щодо спроб знайти своєрідний "алгоритм”менталітету, його підтримують і деякі соціологи та психологи Заходу, які вважають, що менталітет - це та характеристика стану душі людини або соціуму, яку можна змінювати, більш чи менш пристосовувати до конкретних умов і завдань виживання і прогресу. Отже, не можна не враховувати й такий важливий подальший напрямок дослідження в цій галузі. Як бачимо, сфера застосування як теоретичного, так і практичного результатів даного дослідження досить широка, і коло наступних питань при вирішенні чергових будуть тільки збільшуватися.
Основні положення дисертації відображено в таких публікаціях автора:
Макаренко Е.М. Ментальність і формування політичної культури нації (соціально-філософський аналіз). - Рукопис.
Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філософських наук за спеціальністю 09.00.03 - соціальна філософія і філософія історії. - Київський університет імені Тараса Шевченка. - Київ, 2000.
Дисертацію присвячено питанням генези та функціонування ментальності у феноменах духовного буття нації, зокрема, впливу ментальності на формування політичної культури нації. Розглядаються чинники, які призводять до виникнення певної ментальності - соціопсихічні, мовні, культурні, політичні. Політична культура ж розглядається як такий феномен духовного буття, який, кінець кінцем, обумовлюється типом пануючої ментальності в даному суспільстві. На основі аналізу історичних і сучасних поглядів на цю проблему робиться висновок про необхідність урахування ментальних традицій нації при розбудові демократичної політичної культури заради утвердження громадянського суспільства.
Ключові слова: ментальність, менталітет, ментальні структури, архетип, національний характер, політична культура, політична свідомість, політичний стереотип, політичний міф, політична поведінка.
Makarenko E.M. Mentality and forming of nation’s political culture. - Manuscript.
Thesis for a candidate’s degree by specialty 09.00.03 - social philosophy and philosophy of history. - Taras Shevchenko University, Kiev, 2000.
The dissertation is devoted to the problems of function of mentality at a spiritual phenomenon, and at political culture, in particular. It considers the causes, which leads to appearance of definite features of mentality. It defines the priority of mental factors over others when political culture has been forming and has been functioning too.
Key words: mentality, mental structure, national character, archetype, political culture, political conscienceness, political stereotype, political myth, political behavior.
Макаренко Э.М. Ментальность и формирование политической культуры нации (социально-философский анализ). - Рукопись.
Диссертация на соискание ученой степени кандидата философских наук по специальности 09.00.03 - социальная философия и философия истории. - Киевский университет имени Тараса Шевченко, Киев, 2000.
Диссертация рассматривает проблему функционирования ментальности в феноменах духовного бытия, в частности, в политической культуре. Анализируются причины, приводящие к появлению определенного типа ментальности - социопсихические, культурные, политические, языковые. Рассматривается структура политической ментальности и специфика функционирования таких ее составляющих как политическая мифология, политическое сознание, политические стереотипы, политическое поведение, политические архетипы, политические установки. В диссертации показано обратное влияние политических факторов на формирование определенных черт ментальности нации (“структура изменяет культуру”). Проведен анализ соотношения понятий “ментальность” и “национальный характер”.
В работе анализируются социально-психологические, религиозные, экономические, моральные и политические факторы, которые детерминируют развитие политической культуры нации. Автор рассматривает степень влияния ментальности на стиль мышления и стиль поведения личности, этноса, нации, в том числе на стиль политического мышления и политического поведения.
Автор разрабатывает теоретико-методологическую основу исследования политической культуры при помощи анализа современных теорий политической культуры. Политическая культура, в свою очередь, рассматривается как духовный феномен, который, в конечном итоге, определяется типом ментальности, господствующим в данном обществе. Автор показывает особенности воплощения национальной ментальности в украинской политической культуре. Анализируя исторические и современные взгляды на эту проблему, автор делает вывод, что при построении демократической политической культуры ради утверждения гражданского общества необходимо учитывать ментальные традиции, доминирующие у данной нации.
Ключевые слова: ментальность, менталитет, ментальная структура, архетип, национальный характер, политическая культура, политическое сознание, политический стереотип, политический миф, политическое поведение.