Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
1.Філософія, її предмет та функції.
Філософія – це система знань, поглядів на світ, роль і місце людини у світі і пізнавальному розвитку, буття,суспільства,мислення. Філософія виступає в 2 аспектах: філософія являє собою як інф. про навколишній світ і відношення людини до світу; філософія виступає як метод пізнання навколишнього світу. Функції філософії: 1)світоглядні: а)гуманістична функція – це осмислення смислу, сенсу життя; б)соціальна функція – розуміння соц.. суті що таке добро, зло; в)культурно – виховна – орієнтація на добро; г)інформаційна – вміння адекватно оцінювати події; 2)методологічні: а)евристична – необхідно створювати умови для збільшення знань через творення гіпотез, ідей; б)координуюча – координація методів пізнання; в)інтегруюча – збалансованість, організованість; г)логічна – розробка та використання самого логічного методу, навколишній світ. Предметом філософія є відображення навколишнього світу через онтологію (вчення про буття), гносеологію (вчення про пізнання), логічному(форми,засоби пізнан.)
2. Світогляд, його сутність, поняття «Мир-світ».
Світогляд – розуміємо як система поглядів людини на світ і місце в ньому, відношення до дійсності і до самої себе. Світогляд орієнтований на розумінні і вирішення «людини – світ», «світ – людини». Світогляд орієнтований на пізнання суті руху і матерії, природи і суспільства пізнання суті, сенсу життя. Центральним у світогляді є мир – світ,який світ людини,такий і її світогляд.Світ людини-це широкий спектр уявлень про світ.З одного боку мі розгл. Світ,як якості та форми людини і сусп.-це антропоморфізм,а з іншого-переносимо на людину і сусп. Якості,закони природі-соціоморфізм.
3. Стурктура світогляду, ідея троїстості.
З точки зору світогляду ми розглядаємо світ як якості та форми людини і суспільства (антропоморфізм – якості людини переносяться на природу, соціомарфізм – перенесення законів природи на людину). Людське уявлення про світ пронизане ідеєю «троїстості» (піраміди). Структура світогляду: онтологія(учення, наука — це вчення про буття, розділ філософії, у якому з'ясовуються фундаментальні проблеми існування, розвитку сутнісного, найважливішого.), гносіологія(теорія пізнання, розділ філософії. Термін «гносеологія» був уведений і активно застосовувався у німецькій філософії XVIII ст.), методологія(це вчення про структурну побудову, логічні конструкції, методи і принципи розв'язання наукової проблеми, коняре-тніше — вчення про основоположні принципи побудови, форми і засоби наукового пізнання дійсності.), буття людини у світі.
4.Філософська сутність світу. Два напрямки у філософії.
Для сучасного наукового пізнання та розвитку історії філософії важлива можливих начал буття: що є першоосновою буття. В залежності від відповіді що є першоосновою буття у філософії існує два напрями матеріалістичний(природа), ідеалісти-чний(ідея,абсолютний дух,Бог)Крім того існують інші напрямки: дуалізм (Рене де Карт) матерія = дух. Пантеїзм- релігійно-філос. Напрям,що все створив Бог,але він розчинився в природі.Деїзм – все створив Бог.
5. Основне питання філософії, його сутність.
Чи здатний людський розум пізнавати навколишній світ? Всі матеріалісти, більшість філософів об’єктивно ідеалізму, говорять що людський розум може пізнавати навколишній світ, а філософи суб’єктивного – навпаки. У філософії заперечують реально світу агносцістизм. Чи рухається чи змінюється світ чи ні? В залежності від відповіді у філософії скл. декілька форм: 1)релятивізм – це форма філос.. сприйняття усього сутнього через постійну змінюваність, плинність. 2)метафізика – це характеристика,що всі обєкти існують окремо один від одного.Вони визнають рух і розвиток,але джерелом розвитку є абсолютна ідея,Бог. 3)діалектика – характерно,що все рух. І все змінюється під дією законів природи,сусп.
6. «Дуалізм», «Деїзм», «Пантеїзм» - філософські вчення та їх сутність.
Дуалізм - доктрина, яка твердить, що фізичні предмети є незалежними у своєму існуванні і природі від розумового актупізнання і знання. Дуалізм теж вважає, що існує різниця між "ментальними" (розумовими) та "реальними" предметами і подіями, так що останні існують незалежно від того чи вони є пізнаними чи непізнаними спостерігачем.
Деїзм - віра в Бога-творця світу, але невіра в його подальшу діяльність у цьому світі (тобто, в подальшому він не втручається — на противагутеїзму). Родоначальником деїзму вважається лорд Герберт Чербері (1583—1648). Найбільшого розквіту деїзм досяг в епоху Просвітництва. Великий внесок у розповсюдження деїзму вніс орден ілюмінатів.
Пантеїзм - філософська доктрина, яка стверджує, що всесвіт є ідентичним з Богом; редукція Бога до всесвіту або всесвіту до Бога. Іншими словами, пантеїзм це — вірування чи вчення, яке представляє природний світ, включаючи людину, частиною божества. Термін «пантеїст» був введений англійським філософом Дж. Толандом (1705), а термін «пантеїзм» — його противником нідерландським теологом І. Фаєм (1709).Пантеїзм є пануючою тенденцією в індуїзмі, даосизмі та дзен-буддизмі.
7. Типи світогляду та їх сутність.
Світогляд – розуміємо як система поглядів людини на світ і місце в ньому, відношення до дійсності і до самої себе. Типи світогляду:1)релігійний-особлива форма усвідомлення світу, в основі якої замість обґрунтування і доказів лежить одкровення.(40-50 тис. років назад) 2) міфологічний - для поглядів властивий синкретизм, тотемізм, фетишизм, магія тощо. 3) науковий - усвідомлення світу через отримання істинних знань, відкриття об'єктивних законів світу і передбачення тенденцій його розвитку. 4) філософський - форма пізнання світу, що вивчає найзагальніші суттєві характеристики і фундаментальні принципи реальності і пізнання, буття людини, відносин людини і світу.
8. Свідомість, її структура та сутність.
Свідомість - це вища інтегрована форма психіки, яка складається під впливом суспільно-історичних умов у трудовій діяльності людини та її спілкування за допомогою мови з іншими людьми. Основними характеристиками свідомості є: 1) відображення навколишнього світу за допомогою пізнавальних процесів (відчуття, сприймання, пам'ять, мислення, уява). Порушення діяльності будь-якого з пізнавальних процесів призводить до розладу свідомості;2) розрізнення суб'єкта й об'єкта (тобто того, що належить "Я" і "не Я"), яке відбувається в процесі формування самосвідомості людини.
Людина є єдиною живою істотою, яка здатна до самопізнання та самооцінки своїх вчинків і себе в цілому. За висловом Гегеля, "людина є тварина, але вона вже не тварина, тому що знає, що вона тварина".
Самосвідомість проявляється в пізнавальній (самовідчуття, самоспостереження, самоаналіз, самокритика), емоційній (самопочуття, самолюбство, скромність, гордість, почуття власної гідності) та вольовій (стриманість, самоконтроль, самовладання, дисципліна) формах;3) забезпечення ціле утворювальної діяльності людини. Завдяки випереджальному відображенню людина розкриває причинно-наслідкові зв'язки, передбачає майбутнє, ставить перед собою мету, враховує мотиви і приймає вольові рішення, вносить необхідні корективи, переборює труднощі. Провадячи ту чи іншу діяльність, вона активно впливає на навколишній світ;4) наявність емоційно-оцінних ставлень до всього, що відбувається навколо, до інших людей та до самої себе. Ця характеристика свідомості проявляється найбільш виразно в таких моральних почуттях, як почуття обов'язку, патріотизм, інтернаціоналізм та ін. Переживання підсилюють чіткість усвідомлення себе та навколишнього світу, а тому є важливим стимулом для активізації свідомості.
Людина здавна замислювалася над тим, як працює її свідомість, чим вона відрізняється від інших людей, котрі живуть поруч, як вона сприймає довкілля і водночас усвідомлює його, чому багато того, що бачать очі й чують вуха, проходить повз неї тощо.
9. Рефлексія людини та її сутність.
Рефлексія-це здатність людини осмислювати свої дії,спогладати на себе збоку.Рефлексія-це філософ. Метод,при якому об’єктом пізнання людини може бути сам спосіб пізнання або знання,думка,вчинок.
Рефлексія-це унікальна здатн. Людської свідомості в процесі сприйняття дійсності сприймати і саму себе,внаслідок чого людська свідомість постає,як самосвідомість.Процес самопізнання,при якому усвід. та осмисл. Власні думки та психічні переживання наз. саморефлексією.
10.Філософія Стародавньої Індії, її сутність.
Індія. На рубежі 2 тис. до н. е. сформувалася державні утворення. Суспільство формувалося як соціально – кастова система. Основною ідеєю світогляду була міфологія, яка була зафіксована у Ведах і яка мала назву брахманізм. З часом брахманізм поступився буддизму та джайнізму. Школи індійської філософії двох типів: ортодоксальні, не ортодоксальні. Основна мета життя за індійськими філософами було подолання, перевтілення, злиття з космосом. Перші філософські школи і течії виникли у найдавніших регіонах людської цивілізації на початку VІ ст.. до н.е. в Стародавній Індії, Стародавньому Китаї та Греції. Передумови виникнення філософії були такі:1. стрибок у розвитку виробничих сил переходу від бронзи до заліза;2. поява товарно-грошових відносин;3. виникнення держави;4. зростання опозиції традиційній релігії, критика нормативно-моральних;5. розвиток науки, нагромадження емпіричного матеріалу.Філософія Стародавньої Індії має ряд особливостей, які визначаються специфікою розвитку суспільних відносин цих держав, і насамперед, кастовий устрій в Індії, який сприяв збереженню традиційних релігійно-міфологічних уявлень у формуванні перших філософських течій. Староіндійська філософія розвивалась у школах, так званих «даршанах». Існували даршани астиків і даршани нестиків. Ці даршани проповідували різко полярні ідеї, які групувались на визнанні або запереченні Вед. «Веда» — це збірник текстів на честь богів. Одним з найдавніших ідеалістичних учень був брахманізм. Його прихильник вважали, що світ складається з невидимого, непізнаного, незмінюваного духу «брахмана», що не має ні початку, ні кіш З точки зору представників цієї школи слід розрізняти душу і тіло. Тіло — це зовнішня оболонка душі. Душа вічна, б смертна.Буддизм — це водночас і релігійне і філософське вчення. Воно виникло у VI—V ст. до н. є. і стало однією з найпопулярніших релігій разом з християнством та ісламом. З точки зору буддизму, СВІТ — це єдиний потік матеріальних і духовних елементів — «дхарм». Філософський зміст буддизму включав два аспекти: вчення про природу речей та вчення про шляхи її пізнання.Вчення про буття. В основі буддійського вчення про природу речей лежить вчення про дхарми. За вченням буддистів, дхарми проникають в усі явища психічного і матеріального світів і перебувають у русі, кожну секунду спалахуючи і згасаючи. В теорії пізнання у буддистів не існує різниці між чуттєвою та розумовою формами, пріоритет надається практиці. Практика споглядання, роздумів є основним засобом пізнання навколишнього світу.
11. Філософія Стародавнього Китаю, її сутність.Китай. Найбільшого розвитку філософії Китаю припадає на 6 – 3 ст. до н. е. Цей період отримав назву в історії Золотий період. Школи: конфуціанство, даосизм, монізм, легізм, натур філософія.Становлення філософської думки в Стародавньому Китаї спостерігається вже у VІІ ст.. до н.е. Сама зміна традиційних общинних суспільних відносин на основі економічного прогресу, поява грошей, суб'єктивної реальності створили умови для розвитку філософії. Найвпливовішим ідеалістичним напрямом, що виникає в VI—V ст. до н. е. і зберігає своє значення аж до наших днів, було філософське вчення видатного мислителя Конфуція (551—479 рр. до н. є.), яке дістало назву конфуціанства. Першим етапом у становленні конфуціанства була діяльність самого Конфуція. У його особі конфуціанство становило етико-політичне вчення, в якому центральне місце посідали питання природи людини, її етики і моралі, життя сім’ї та управління державою. Характерною рисою вчення Конфуція є антропоцентризм. У центрі уваги його вчення перебувають проблеми людини. Він розробляє концепцію ідеальної людини, благородного мужа не за походженням, а завдяки вихованню в особі високих моральних якостей та культури. Фундаментальним поняттям вчення Конфуція є поняття «жень» — гуманність.Першою філософією матеріалістичного напряму в Китаї був даосизм. Засновником даосизму вважається Яао-цзи (VI—V ст. до н. є.). Даосизм наголошує на діалектичній ідеї загальної рухомості і мінливості світу. Дао – це шлях, надбуття, це єдине, вічне і безіменне, безтілесне і безформне, воно – основа всього сущого.Отже, у більшості філософських шкіл переважала практична філософія, яка була тісно пов’язана з проблемами життєйської мудрості, моралі, пізнання природи і соціальним управлінням. Хоча ця філософія була мало системна і в ній проявився слабкий зв’язок навіть з тими науками, які існували тоді в Китаї, однак за формою і методами постановки проблем ця філософія є широкомасштабним явищем.
12. Мілетська школа Стародавньої Греції.
Мілетська школа (іонійська школа натурфілософії) — (давньогрецька) філософська школа, заснована Фалесом у Мілеті, одному з міст Іонії, у першій половині VI ст. до н.е. Представлена Фалесом, Анаксимандром й Анаксименом.Натурфілосо фія стала першим філософським вченням Давньої Греції, в якому започаткувалася моральна проблематика. Вона вийшла з грецької міфології, але на відміну від неї ставила запитання не про те, хто народив усе суще, а з чого це суще вийшло, при цьому майже не розглядався моральний бік існування людини. Представниками натурфілософії були: мілетці (Фалес, Анаксимен, Анаксимандр — VI ст. до н..), Геракліт, елеати, піфагорійці, софісти, Емпедокл, Анаксагор і Демокрит. У рамках натурфілософії були висунуті перші космологічні моделі світу, в яких Космос вважався жи вим, мав розум і душу й розвивався за своїми законами, голов ним з яких був Логос (закон), а Земля зображалася здебіль шого у вигляді диска, оточеного повітрям або водою. Космос був своєрідним абсолютним принципом, універсальним зраз ком, що породжував подібний до нього тип людського існу вання — гармонійна відповідність Універсуму. Вважаючи за першооснову одну з матерій — у Фалеса цевода, у Анаксимена — повітря, у Анаксимандра — невизначена матеріальна сутність (апейрон) — перші натурфілософи розглядали фізич ні взаємодії різних речовин (взаємовідносини праматерії та руху), не приділяючи уваги моральній стороні поведінки ок ремої людини.
На думку Геракліта (близько 544—483 рр. до н. е.), усім править Доля (необхідність), з якою тісно пов'язаний Логос (закон). Останній існує об'єктивно, не є добрим чи злим у людському розумінні, і дотримання його є істинним і муд рим. Усе пізнається через розум, а орієнтація на чуттєве від даляє людину від Логосу.Людина, на думку натурфілософів, — це істота «природ на». Вона не може пізнавати себе відокремлено від природи, а лише як складову частку її, що має всі якості цілого і змі нюється адекватно йому. Завдяки Логосу людина пізнавала сенс головних вимог космічного ладу — спорідненість з апейроном. Якщо відбувалася несправедливість (отримання інди відуальних рис у тому розумінні, що ці риси не виражали за гальної справедливості), космічна необхідність виявляла себе в образі жорстокого Року, що карає. Здійснення справедли вості відбувається згідно з нормами таліона і розуміється як «рівна відплата»
13. Піфагорська школа Староданьої Греції.
Піфагореїзм як напрямок духовного життя існував протягом всієї історії Древньої Греції, починаючи з VI століття до н.е. І пройшов у своєму розвитку ряд етапів. Питання про їхню тимчасову тривалість складне і дотепер не вирішене однозначно. Основоположником школи був Піфагор Самосський (бл. 580-500 до н.е.). У піфагореїзмі виділяють дві складові: практичну і теоретичну (визначена сукупність навчань). У релігійному навчанні піфагорійців найбільш важливою рахувалась обрядова сторона, потім малося на увазі створити визначений щиросердечний стан і лише потім по значимості йшли вірування, у трактуванні яких припускалися різні варіанти. У порівнянні з іншими релігійними плинами в піфагорійців були специфічні уявлення про природу і долю душі. Душа - істота божественна, вона укладена в тіло на кару за гріхи. Вища ціль життя - звільнити душу з тілесної в’язниці, не впустивши в інше тіло, що нібито відбувається після смерті. Шляхом для досягнення цієї цілі є виконання визначеного морального кодексу, "піфагорейський спосіб життя". У численній системі розпоряджень, що регламентували майже кожен крок життя, значне місце приділялося заняттям музикою і науковими дослідженнями.
14. Елейська школа Стародавньої Греції.
Елейська школа — давньогрецька філософська школа, що виникла в місті Елея на півдні Італії у 6-7 століттях до н. е. Головними її представниками були Ксенофан, Парменід, Зенон Елейський, Мелісс Самоський, Горгій.На відміну від мілетської та піфагорійської традицій розглядати дійсність як узгодження, єднання протилежностей елеати аргументовано критикують усі вчення, де визнається рухома, мінлива першооснова речей. Елеати обґрунтовують поняття про незмінну сутність істинного буття, позірність усіх помітних змін та відношень між речами, бо в іншому випадку будь-яке вчення про ту чи іншу річ стає простою марою, жодне знання не є опорою ані в теорії, ані в практичному житті. Елейська школа вперше розрізнила мислення та чуттєві дані, виділила буття як поняття про реальність. Завдяки цьому вперше був здійснений поділ між поняттям і тим, що воно позначає, поняття стає окремим предметом дослідження. Елеати змогли сформулювати поняття єдності, єдиного буття як неперервного, незмінного, неподільного цілого, однаково присутнього в усіх елементах чуттєво даної дійсності. Поняття «буття» стало одним з головних для класифікації відомої реальності, для побудови перших логічно обґрунтованих систем знання за принципом поєднання відомих уявлень у висловлювання, які не суперечать одне одному. Здійснені перші спроби аналізу понять, що використовувалися філософами, призвели до відкриття феномену обмеженості,суперечливості понять.
Так, відомі апорії Зенона засвідчили, що поняття «єдине — множинне», «обмежене — необмежене» та інші неспроможні відобразити дійсність, яку за своїми визначеннями вони повинні відображати. Завдяки цьому відкриттю постала проблема створення нових понять, більш придатних для пізнання Космосу. Передусім — це проблема відображення засобами логіки зміни, руху, процесів.
15. Роль і значення філософських ідей Сократа, Платона, Аристотеля.
Величезний вплив на античну і світову філософію справив Сократ (469-399 рр. до н.е.). Сократ – перший афінський (за народженням) філософ, сучасник Демокріта. Сократ цікавий не тільки своїм вченням, а й усім своїм життям, оскільки його життя стало втіленням його вчення.У центрі філософії Сократа – людина. Але вона ним розглядається насамперед як моральна істота. Тому філософія Сократа – це етичний антропологізм. Інтересам Сократа були чужі як міфологія, так і метафізика. Філософія Сократа народжувалася під двома основними девізами: "Пізнай самого себе" і "Я знаю, що я нічого не знаю". Перший девіз був написаний над входом у храм Аполлона у Дельфах. другий приписується Сократу.Отже, метод Сократа переслідував досягнення понятійного знання. Це досягнення відбувалось за допомогою індукції (наведення), сходження від одиничного до загального. Головне для Сократа – процес пошуку понять.
Переконання Сократа в існуванні об'єктивної істини приводить його до висновку, що існують об'єктивні моральні норми, що відмінність між добром і злом не відносна, а абсолютна Платон (427-347 рр. до н. э) є учнем і продовжувачем Сократа (що уперше поставив в центр філософії моральну, етичну проблематику), і розвиває його філософію вже в систематичному виді. Філософські ідеї Платона виражені в діалогах (де головною дійовою особою частенько виступає сам Сократ) і мають ще художню форму (серед найбільш відомих діалогів слід згадати "Федон", "Федр", "Бенкет", "Тимей", "Держава", "Закони"). У філософії Платона вже можна виділити усі чотири складові частини філософського знання його часу : онтологію, космологію, гносеологію і етику.Філософія у Аристотеля досить чітко виділяється із усієї сфери знання. Він розрізняє "першу" і "другу" філософії. Фізика для Аристотеля все ще філософія, але "друга". Предметом "першої" філософії є не природа, а те, що існує за нею. "Перша філософія, за Аристотелем, – наука "найбільш Божа" у подвійному розумінні: по-перше, володіє нею скоріше Бог, ніж людина; по-друге, її предметом є "божественні предмети". Тому Аристотель свою філософію називає теологією, вченням про Бога.Однак Бог – це тільки "одне з начал". Тому філософія Аристотеля все-таки ширше теології. Вона вивчає взагалі "начала і причини всього існуючого, оскільки воно береться як існуюче". Філософія Аристотеля – спроба розібратися в існуючому, розкрити його структуру, знайти в ньому головне, визначити його по відношенню до неіснуючого. В цілому ж Аристотель – панлогіст.
16. Особливості середньовічної філософії. Патристика. Схоластика.
Особливості середньовічної філософії: 1)новий виток історії – великий вплив християнства на формування філософського погляду. Бог – абсолютний творець світу, він істинне буття; 2)релігійний світогляд – носіями філософської думки були служителі церкви. В цей період середньовічна філософія ділиться на етапи: а)2 – 7 ст. н. е. патристика – сукупність філософських доктрин, християнських мислителів – Августів Блаженний, Квінт Тертуліон; б)13 – 15 ст – схоластика (шкільний) – це філософське вчення в якому поєднано релігійно – філософські ідеї. Патристика — у філософії загальна назва напряму, заснованого так званими отцями церкви. Філософія Середньовіччя не тільки започатковується в античному світі, а й має в його межах свою класику — і саме нею є патристика. В історії філософії це поняття використовується для позначення християнських теологічних та філософських вчень 1-8 століть, коли їхні представники — Тертуліан, Климент Александрійський, Ориген, Августин Аврелій захищали християнську доктрину від філософії язичників, іудейського світогляду, державної влади, яка спиралася на міфологічні уявлення про дійсність. З 3 століття патристика, навпаки, починає пристосовуватися до теоретичної форми світогляду — філософії, використовує неоплатонізм для обґрунтування християнського віровчення.
Схоластика-панівний у середньовічній Європі філософський і педагогічний метод.Ще у кінці V — на початку VI ст. склалася система освіти Середньовіччя. В школах викладання будується відповідно до системи «семи вільних мистецтв», в обмеженому вигляді — тридоріжжя, чотиридоріжжя. Саме в цих школах зароджується система середньовічної філософсько-теоретичної думки — схоластика. Трохи пізніше, у XII ст., виникають перші університети, на базі яких формується класичний вид схоластики.Схоластика — це тип релігійної філософії, для якого характерне принципове панування теології над усіма іншими формами пізнання, знання. З іншого боку, схоластика є методом, що полягав переважно у перегляді та порівнянні висловів попередніх мислителів і Біблії та виведенні нового синтезу. Витоки схоластики можна знайти у пізньоантичній філософії, насамперед — у Прокла, який абсолютизував дедуктивізм (шукав відповіді на всі питання, виходячи з текстів Платона). Значного впливу схоластика зазнала з боку антично-грецької діалектики, а також науки та логіки в розумінні Аристотеля.
17. Філософські ідеї Фоми Аквінського ХІІІ-ХІУ ст..Святи́й Тома́ (Фома, Томас) Акві́нський(замок Роккасекка поблизу Аквіно, Італія — †7 березня 1274 р., Fossanova, Італія) — один з найвизначніших та найвпливовіших філософів і теологів в історії, засновник теологічної і філософської школи томізму, святий католицької церкви. Був ченцемдомініканського ордену.
Він пристосовував вчення Арістотеля до католицизму. Найвідомішим його твором є «Сума теології». Теорія двох істин
Аквінський намагався створити таку доктрину, яка дала б можливість контролювати філософське і наукове пізнання церквою. Ще у попередні століття західноєвропейськими схоластами була висунута теорія «двох істин». За даною теорією, наука і філософія здобувають знання, спираючись на досвід і розум.
На відміну від них теологія здобуває істину в божественному одкровенні. Таким чином теорія двоїстої істини поділила так би мовити сфери впливу між теологією і наукою. Божественне одкровення, вважали представники цієї теорії недоступне розуму. Фома Аквінський чітко визначив сферу науки і віри. Завдання науки полягає у поясненнізакономірностей світу. Але хоч наукове знання об‘єктивне та істинне, воно не може бути всеосяжним. Є така сфера діяльності, яка недоступна розумовому пізнанню, а тільки вірі. Отже, предметом філософії є «істини розуму», предметом теології — «істини одкровення». Але між наукою і вірою, філософією і теологією немає суперечності. Християнська істина стоїть вище розуму, але вона не суперечить йому. Істина може бути одна, бо походить від Бога. Оскільки кінцевим об‘єктом теології та філософії і джерелом всякої істини є Бог, то не може бути принципової суперечності між теорією і вірою. Водночас не всі «істини одкровення» можна довести раціонально. Та це не ознака, що вони не правдиві чи суперечать розуму. Богословські істини «надрозумні», але не «протирозумні». Наскільки обмежений людський розум стоїть нижче теології. А тому філософія і є «служницею теології». Функції філософії як «служниці релігії» полягають у тому, що вона повинна за допомогою логічних аргументів обґрунтувати християнські догми. Логічні доведення допомагають краще розуміти ці догми і зміцнити віру в людині. Докази існування Бога Фома Аквінський вважав, що можна довести буття Бога і запропонував п‘ять доведень, які стали класичними в західноєвропейській теології:*Оскільки все на світі рухається, то повинен бути «першодвигун» або «першопоштовх» руху — Бог.*Всі явища і предмети мають причину свого виникнення та існування. Першопричина усього — Бог.*Все в світі існує не випадково, а з необхідністю, ця необхідність — Бог.
18. Філософські напрями: реалісти та номіналісти, їх сутність. Реалізм — філософський погляд, за яким існує реальність, незалежна від людської свідомості, людських думок і теоретичних побудов. Реалізм не тотожний матеріалізму, оскільки реалістичні філософські погляди часто, навіть здебільшого, проголошували реальність існування ідей.
Реалісти стверджували що загальні, родові поняття існують насправді, а не є лише знаками чи іменами. Вони поділялися на два табори: крайні реалісти притримувалися поглядів Платона про те, що загальні поняття, форми, універсалії існують незалежно від речей і до речей, помірковані реалісти слідом за Аристотелем вважали, що універсалії існують в речах.
Номіналізм — напрям в середньовічній філософії, який у диспутах про універсалії протистояв реалізму.
Термін «номіналізм» походить від латинського слова «nomen», що означає «ім'я», «назва». На противагу середньовічному реалізмові, номіналісти вважали, що реально існують лише поодинокі індивідуальні речі, а загальні поняття (так звані, універсалії) — лише назви, знаки або імена, породжені людським мисленням. Основними представниками цього напряму були: Росцелін, Вільям Оккам. Крайні номіналісти, до яких належав Росцелін /XI -XII ст./, обґрунтовували думку про те, що загальні поняття — це тільки звуки людського голосу; реально існує лише одиничне, а загальне — тільки ілюзія, яка може існувати лише в людському розумі.
19. Особливості філософії Епохи Відродження.
Період 15 – 16 ст – епоха відродження. З точки зору економічної – це зародження капіталізму. З точки зору соціологічної – це епоха пробудження особи, відродження культури Античності, епохи зародження гуманізму, епоха реформації, епоха географічних відкриттів. Всі ці фактори визначили духовний зміст відродження: розквіт худ. культури (Леонардо да Вінчі); світське – гуманістична наука (Петрарка, Роттердамский); поширення концепції двох істин: релігійної і філософської (знання про природу, творіння Бога); виникла і поширилась реформація в країнах Європи, ідеологом був М.Лютер. Релігійне оновлення офіційної церкви, здешевлення церкви, відкидали монашество як релігійний інститут, поглиблення духовного життя, мислення епохи відродження піднялися до ідеї свободи (Галілей, Коперник, Бруно).Філософія Відродження ./15-16 ст. н.е../ - це посередня ланка між середньовічною схоластикою і науково-філософським мисленням нового часу. За своїм змістом вона є подвійною і супереч-ливою. На відміну від офіційної (так .званої університетської) священної науки середньовіччя виникають і поширюються не священні, а світські, людські (для всіх людей, а не тільки для вибраних) знання. Для багатьох країн Західної Європи XV століття було переломним у їх розвитку.
У філософії відроджується античний матеріалізм і стихійна діалектика; відбувається гостра критика схоластики, софістики, релігії; створюється нова картина світу на основі геліоцентризму – заперечення геоцентричної системи Птоломея. Хоч Відродження протиставляє себе середньовічному християнству, але воно виникає як інтеграція розвитку середньовічної культури, а тому несе в собі ще й такі риси, які не були притаманні античності. Найважливішою характерною рисою світогляду епохи Відродження була його орієнтація на мистецтво, на свободу індивідуальних здібностей. Якщо Середньовіччя було зорієнтоване на релігію, то Відродження – це епоха художньо-естетична. Коли у центрі уваги античності було природно-космічне життя, а в середні віки – Бог і священна ідея спасіння, то в епоху Відродження – людина. Тому філософське мислення цього періоду називають антропоцентристським.
На завершення розгляду проблем філософії епохи Відродження, як підсумок, слід з’ясувати її основні риси. Ними є:1. Гуманізм;2. Геліоцентризм;3. Критика схоластики;4. Відродження античної діалектики;
5. Пантеїзм;6. Повернення до матеріалізму;
7. Дослідження проблем формування держави на переломному етапі переходу до буржуазних суспільних відносин.
20. Особливості філософії Нового Часу (ХVII-XVIIIст.).На західноєвропейську філософію 17 – 18 ст. вплинуло багато факторів. Ознаки: відбувається відмежування наукового знання від релігії та філософських вчень минулого; досвід стає критерієм визначення наукових знань, Галілей перший почав експериментувати; проголошення математично мовою науки, Галілео розмежував об’єкт і суб’єкт якості речей, відокремлення проблеми методу в самостійного сфери знання. У філософії нового часу сформувалося декілька протилежних течій, які визначали її розвиток. Протилежними були емпіризм і раціоналізм. Емпіризм (засновник Ф.Бекон, емпірія досвід) – це філософський напрям, який основою пізнання вважає чуттєвий досвід. Раціоналі́зм (від лат. ratio — розум) — філософська точка зору, яка наголошує першість і компетентність розуму (логічного ходу міркування) в пошуках правди. В історії філософії раціоналізм протиставляється емпіризму — філософській установці, яка кладе в основу пошуків істини досвід.
Доба Нового часу - основа становлення нового філософського напряму - раціоналізму. З ХУІ ст. по ХІХ ст в Європі закладаються підвалини раціоналістичної (класичної філософії) в основі якої лежить розум та впевненість в його всесильності. Необхідність появи раціоналістичної філософії - це заперечення релігійної віри як засобу пізнання дійсності, заперечення феодальної ідеології, як засобу осмислення світобудови та життєдіяльності людини. У кiнцi ХУ1-ХУП ст.у Захiднiй Європi настає епоха раннiх буржуазних революцiй. Буржуазiя була зацiкавлена в розвитку продуктивних сил суспiльства, а отже, в розвитку науки i технiки. Філософія Нового часу-це філософія короткого (XVII - ХУШ ст.), але насиченого глибокими ідеями та видатними іменами періоду європейської філософії. На протязі цього періоду відбулись істотні зміни в баченні проблемного поля філософії. Схематично їх можна окреслити так - філософія Нового часу зосереджена на вияві та осмисленні умов можливості зміни статусу людини в світі, тобто перетворення її на володаря, господаря, майстра буття. Основні риси філософії Нового часу (ХVІІ – ХVІІІ ст.). На завершення теми, слід визначити основні риси, що притаманні філософії Нового часу. Ними є, принаймні, такі основні риси:
1. Зв’язок з наукою. Критика схоластики;2. Впровадження в науку експериментальних і математичних методів дослідження;3. Розробка і застосування в процесі пізнання методів індукції і дедукції.4. Раціоналізм і емпіризм як визначальні напрямки філософії Нового часу;5. Розробка вчення про людину і її невід’ємні права;6. Просвітництво;
7. Розробка договірної теорії держави, вчення про її сутність та природне походження.
21. Філософські течії Нового Часу: Емпіризм (Ф. Бекон), Раціоналізм (Р. Декарт), сутність.
Емпіри́зм (грец. έμπειρία — досвід) — напрям у теорії пізнання, що визнає чуттєвий досвід джерелом знань і стверджує, що все знання ґрунтується на досвіді. Протистоїть раціоналізму та містицизму. При цьому, інша пізнавальна здатність людини — розум — розглядається в емпіризмі тільки як сполучення і перекомпонування того матеріалу, що даний нам у досвіді, а також як здатність, що у принципі нічого не додає до змісту нашого знання. У методологічному плані емпіризм — це принцип, відповідно до якого життєва практика, мораль і наука повинні базуватися винятково на відповідному досвіді.У якості цілісної гносеологічної концепції емпіризм сформувався в XVII—XVIII ст. В історії філософії емпіризм виступав як ідеалістичний (Девід Г'юм, Джордж Берклі, Ернст Мах, Ріхард Авенаріус, сучасний логічний емпіризм тощо), такий що визнавав єдиною реальністю суб'єктивний досвід (відчуття, уявлення), і як матеріалістичний емпіризм (Френсіс Бекон, Томас Гоббс, Джон Локк, Етьєн Кондільяк та ін.), що вважав, що джерелом чуттєвого досвіду є об'єктивний світ.У метафізиці цей напрям охоплює різноманітні точки зору, переходячи як в догматичні системи відомого типу, так і перетворюючись у скептицизм. Це пояснюється різноманітністю тлумачень, які нерідко той самий міркувач може придавати поняттю «досвід».
Під досвідом у вузькому сенсі цього слова розуміють пізнання одиничого, окремого (Арістотель: ή μέν έμπειρία τών χαθ ' έχαστόν εστι γνώσις — singularium cognitio). Але одиничне можна розуміти:*як суб`єктивне відчуття, якщо мова йде про зовнішній досвід, або як «одиничне представлення», якщо мова йде про внутрішній досвід;*як сприйняття чогось одиничного, що має незалежне від свідомості існування у вигляді частини зовнішнього світу і продовжує існувати, незважаючи на свідомість і у той самий час, коли сприйняття переривається.
Раціоналі́зм (від лат. ratio — розум) — філософська точка зору, яка наголошує першість і компетентність розуму (логічного ходу міркування) в пошуках правди. В історії філософії раціоналізм протиставляється емпіризму — філософській установці, яка кладе в основу пошуків істини досвід.До видатних представників раціоналістичної школи мислення належали Бенедикт Спіноза, Рене Декарт, Готфрід Лейбніц. Особливе місце посідає філософія Іммануїла Канта, який намагався виділити апріорне знання, тобто ту частину знання людини, яку неможливо отримати з досвіду.
22. Релігія і церква в сучасної Укр.
Релігія і церква в сучасній Укр. За роки незалежності збільшилася кількість релігійних громад В Укр створено умови для розвитк релігійного життя нац меншин . 402- релігійні громади іслама; 230- іудаїзму; 40-німцько-лютервн церкв. Відбувається будівництво культових споруд та повернено віруючим колишніх храмів. Укр держ надає релігійним органам здійснювати міжнародні відносини. В Укр зберігається певна міжконфеційна нестабільність.
23. Законодавче закріплення свободи совісті в Укр.
Свобода віросповідання – законодавчо гарантоване право вибору особистістю релігійного світогляду. Стандарти в сфері прав людини, що стосуються свободи совісті та релігії закріплено і конституції України (1996р). Згідност. 35 Конституції України надає кожному громадянину право на свободу світогляду і віросповідання. Це право включає свободу сповідувати будь-яку релігію або несповідувати ніякої, безперешкодно відправляти одноособове чи колективно релігійні культи і ритуальні обряди, вести релігійну діяльність. Церква і релігійні органи України відокремлені від держави. Жодна релігія не може бути визнана як державна. Якщо виконання військового обов’язку суперечить релігійним переконанням громадянина - має бути змінена альтернативною службою.
24. Основні ідеї критичної філософії І. Канта.
Кант зробив переворот у філос.. Він визначав, що пізнання – це діяльність по створенню інтелектуальних засобів люд. Взаємодії. У канта людина стає творчою і діяльною. Він висунув концепцію трьох рівнів пізнання – чуттєвого споглядання, розсудок і розуміння. Кант відстоював позицію агностицизму. Фундатором німецької класичної філософії був Кант. Його теоретична діяльність поділяється на періоди. Перший період закінчується 60-ми роками XVIII ст.З 70-х років починається другий, так званий «критичний» » період, коли у філософії Канта ми знайдемо і дуалізм, і агностицизм, і ідеалізм. У центрі філософії Канта стоять проблеми теорії пізнання. Вчення Канта про пізнання спирається на його концепцію про створення суджень. У філософії Канта поєднані матеріалізм та ідеалізм з агностицизмом. Це своєрідний компроміс між матеріалізмом та ідеалізмом.
Звідси Кант робить висновок, що речі самі по собі не можна пізнати. Ні форми чуттєвості, ані категорії не становлять собою визначення "предметів самих по собі". Тим самим обґрунтовується теза про можливість пізнання "речей для нас" та неможливість пізнання "речей в собі", що стає основою нової форми агностицизму.
25. Проблеми релігійного життя в сучас.Укр.
1) За роки незалежності збільшилася кількість релігійних громад; 2) в Україні створено умови для розвитку релігійного життя національних меншин: 402 релігійні громадиіслама, 230 іудаїзму, 40 німецької лютеранської церкви; 3) відбувається активне будівництво культових споруд, та повернення колишніх храмів; 4) укр.. держава надає можливість релаігійним органам здійснювати міжнародні відносини; 5) зберігається повна міжконфесійна нестабільність.
26.Основний зміст закону Укр «Про свободу совісті і релігійні організації».
Завданнями цього Закону є: гарантування права на свободу совісті громадянам України та здійснення цього права;забезпечення відповідно до Конституції України, Декларації про державний суверенітет України та норм міжнародного права, визнаних Україною, соціальної справедливості, рівності, захисту прав і законних інтересів громадян незалежно від ставлення до релігії; визначення обов'язків держави щодо релігійних організацій; визначення обов'язків релігійних організацій перед державою і суспільством; подолання негативних наслідків державної політики щодо релігії і церкви; гарантування сприятливих умов для розвитку суспільної моралі і гуманізму, громадянської злагоди і співробітництва людей незалежно від їх світогляду чи віровизнання.
27.Будизм в Укр.
Буддизм в Укр. Представлений двома течіями дзем – буддизм і тибетським. В укр.. 36 громад (донецька, харківська, київська): буддизм в укр.. існує в модерних формах; буддизм в укр.. акцентує увагу на певних положення буддизму; укр.. буддизм громади відзначають дати, які пов’язані з Буддою. Представники ведуть аскетичний спосіб життя, пропонують пацифізм, багато уваги приділя-ють самопізнанню, медитацій, самовдосконаленню.
28. Лютеранство як форм протестантизму.
Основні принципи лютеранства викладені у великову та малому «катехізис». Осн. принципи: особиста віра в Бога; спрощення католицького богослужіння; зменшення кількох свят та релігійних таїнств; основою віровчення є Біблія; релігійний культ заперечує верховну владу папи Римського, Лютеранські Священики – Пастере; основою церкви є релігійна громада, є літургія, зберігається 2 таїнства хрещення і причастя. Лютеранська церква підпорядкована держ. владі (США, Швеція, Данія, Литва). В кількісному відношенні представників церкви 80 млн. чоловік у світі. У укр.. зареєстрована 71 лютер. релігійна громада.
29. Кальвінізм як форма протестантизму.
Кальвінізм получив назву від імені Жан Кальвін це фран. богослов, діяч деформації у Швейцарії. Основні ідеї: Кальвін висунув вчення про «абсолютне приречення»; він висунув тезу про «Світський аскетизм» відмова від комфорту; основною ланкою є релігійна громада, яку очолюють Пастера та пресвітери; в кальвінських храмах відсут-ня органна музика, літургія, ікони, хрести і т.д.; хрещення і причастя; кальвінізм проявляє не терпимість до інших релігій до наукових знань; кальвінізм здійснює особливий контроль за особис-тим життям кожного віруючого. Віруючих цієї церкви 50 млн. чоловік. В укр.. зареєстровано 228 рег. громад. кальвінізму.
30.Англіканство як форм протестантизму.
Реформація в Англії на відміну від Німеччини розпочалася з ініціативи верхівки. У 1534 р. анг. Парламент прийняв акт про верховенство, згідно з якого було встановлено підпорядкування церкви держ. владі. Англ. Король Генріх 8 був оголошений главою церкви. Зв’язки з римом були розірвані. Мо-настирі закрили, майно і землі конфіскували на кори-сть короля і лордів. Основні ідей англійської церкви: конгламірат (поєднання католицизму, лютер. та кальвінізму); англійська церква заперечувала верховенство папи Римського, відмова від індульге-нції; главою церкви визнавався і визнаний король, але без права здійснювати релігійний культ. Релігійна Англія поділилася на дві рел. провінції: контерберсі-йську та йоркську на чолі з архієпископами. Англі-йська церква існує в колишніх колоніях Англії (Індія, Канада) всього віруючих 70 млн. чоловік. В укр.. у 2004 р. зареєстровано 2 рел. громади.
31.Конституційне положення про свободу совісті та віросповідання.
Деякі положення законодавства не відповідають положенням Європейської конвенції про захист прав людини та основних свобод. Слід зазначити, що правове регулювання держава зосередила переважно в аспекті колективного віросповідання, що здійснюється через релігійні організації. Проте, практично не врегульованим та без належних правових гарантій залишається сфера приватного релігійного життя окремої особи (свобода совісті) та захист від небажаного втручання в нього. Наприклад, питання одноосібного відправлення релігійних культів у громадському місті взагалі не врегульовано в законодавстві та може викликати низку практичних запитань. Під час існування СРСР держава фактично не визнавала права людини на свободу віросповідання та активно переслідувала громадян за вираження своїх релігійних переконань. Тому на початку 90-х років органи влади стикнулися з новою для них проблемою регулювання реалізації цього права. У 1991 році був прийнятий Закон України «Про свободу совісті та релігійні організації». На основі цього нормативного акту здійснювалася державна політика у цій сфері протягом останніх тринадцяти років.
32.Зороастризм - локальна релігія, її особливості.
Зороастризм-це одна з релігій, які відображають особливості формування релігійного світогляду.Виник на території стародавнього Ірану та Азейбарджану у VII-VI ст.. до н.е.,засновник-пророк Заратустра, священа книга Авеста(основна ідея- боротьба світлого і темного;основа релігійного вчення тріада:добрі помисли, слова,вчинки. Зороастризм вплинув на формування іудаїзму і християнства.
33.Індуїзм – релігія Індії, її особливості.
Індуїзм – це одна з релігій, яка відображає особливості формування релігійного світогляду.Індуїзм-це складна система світосприйняття,яка включає в себе філософські,релігійні й соціальні компоненти. Передбачає відчуття віруючої особи , як частини Космосу,спосіб життя.
34.Філософські проблеми у творах І.Гізеля, Л.Барановича, проф..Прокоповича.
У своїх творах Ґізель намагався, зокрема, визначити родовід слов'янських народів. Виданою його працею, яка може розглядатися як протосоціологічна є «Синопсис» (від грецького «огляд»), де він зокрема описував життя тогочасного суспільства. В іншій своїй праці «Про народ Роксоланський і його наріччя» цей філософ та історіограф характеризував українців як носіїв високої і оригінальної культури, які рано винайшли писемність і прийняли християнство.
36.Ідеї суспільного процесу та антропологічні принципи у творчості І.Франка, М.Драгоманова, Л.Українки, М.Грушевського.
Всі думки і прагнення Лесі Українки, кожний крок в її практич¬ній діяльності і творчості були зв'язані з ви¬звольним рухом. Бадьорі і сповнені оптимізму твори Лесі Українки були закликом до героїчної боротьби проти всього старого і віджилого, за світле, щасливе життя трудящих.
38. Неомарксизм, його сутність та напрямки.
Неомарксизм (20 рр. 20 ст.) – це сукупність марксистську – орієнтованих течій, для яких характерне критичне ставлення як до капіталізму. Напрями: діалектико – гуманістичний(Лукаш, Кореє – проблема відчуження, теоретики Франкфуртської школи), дослідження проблем країн третього світу, усіх неомарксизтів об’єднує намагання доповнити і реформувати марксизм з реформуванням історії релігії.Неомарксизм (або західний марксизм) - широкий термін, що позначає філософські та соціологічні теорії 20 ст., що намагалися продовжити й модернізувати вчення марксизму з врахуванням новітніх течій філософської думки, таких як фрейдизм, соціальну філософію Макса Вебера тощо.
До неомарксизму належать франкфуртська школа, зокрема фрейдо-марксизм, аналітичний марксизм, структурний марксизм Луї Альтюсера та інші.
Неомарксистські пошуки загалом не узгоджуються із марксизмом-ленінізмом, тому неомарксизм розглядався в СРСР як частина буржуазної філософії.
39.Проблеми сутності існування, відчуження й свободи екзистенціоналізму(Хайдегер, Камю, Сартр).
Видатний німецький філософ Мартін Хайдеггер (1899-1976) вважається засновником екзистенціалізму. Саме він у книзі “Буття і час” (1927) сформулював філософське вчення, центральним поняттям якого постала “екзистенція”. З огляду на знелюднення людини в сучасному техногенному світі, який спирається на раціоналістично-об’єктивістськи спрямовану науку Хайдеггер категорично заперечував цінність наукового об’ективного аналізу реальності. На його думку, об’єктивне філософське дослідження дає змогу фіксувати лише “зовнішність” буття, зводити знання до “усередненої, вкрай збідненої, абстрактної, мертвої схеми світу”. Заперечуючи об’єктивний аналіз реальності, Хайдеггер пропонує звернутися до “екзистенціальної аналітики буття”, яка може розкрити світ не як “суще”, а як “існування” речі та явища в їх неповторності та цілісній “унікальності”. Хайдеггер вважає, що людське існування завжди є “буття-у-світі” і в той же час “спів-буття”, тобто людина не відділена “китайською стіною” від навколишніх речей і процесів, а тим більше від інших людей. Проте проголувана “єдність” виявляється значною мірою чимось зовнішнім. “Буття-у-світі” Хайдеггер тлумачить як “закинутість” у світі, а “спів-буття” – як формальний колектив. Недаремно і сам Хайдеггер називає “спів-буття” несправжнім, “неаутентичним” існуванням людини.
40. Філософ.зміст проблеми буття.
Термін буття ввів античний філософ Пареніт. Німец.Філ. Ххст Хайделер писав так “Буття- це присутність у часі” Розглядаючи проблему буття філ. Виходять із того,що світ існцє. У категорії буття здійснюється інтеграція осн. Ідей про світ як безмежна ілісність, природна і духовна, індивідуальна і суспільна. Отже, буття-це філ. категорія ,що озн.: 1) все реально існує; 2) реальність яка існує обєктивна
41. Основні форми буття:
1) буття речей і процесів; 2) буття духовне; 3) буття людини 4) буття соціальне. Головні сфери буття: 1)природа; 2) суспільство 3) свідомість.
В історії філ. категорія субстанція, набула 3 базових рівні: 1) субстанц. ототожнювали з конкретно речовиною з якою утворюються предмети 2) її сприймають як діяльну духовну першооснову 3) під субстанцією розуміють незмінну основу з якою розгортається різномаїття предметів і явищ. Філ. намагалися розвязати проблему кількості субстанції, тк виникли: 1) монізм — пояснення світу, як прояв єдиної першооснови або матерії або духу2)дуалізм — пояснення сутності світу , визнання в ньому двох першооснов, дух і матерія, ідеального і матеріального3) прюалізм- філ. концепція за якою все існуюче складається з множини рівнозначних дух. субстанцій.
Поняття світ має конкретно іст. зміст який визначається станом культури, науки, техн, мат виробництва, природи і т д. Світ-це цілісна система , яка розвивається в деліктичній єдності природи і сусп, якщо зникне людина зникне і світ, як світ буття людини, але це не означає,що зникне природа і зміни які відбулися у ній за допомогою людини
Типологія світу у якій людина це мікрокосмос і всесвіт макрокосмос. Наявність людського світу означається на типології світу, який поділяється на мат., дух., обєктивно реальний, субєктивно ідеальний.
Практика- свідома мат діяльність людини, яка спрямована на освоєння і перетворення природних та соц. обєктів.Осн. Практики є праця, мат виробництво в процесі якого людина змінює природну та соц. реальність.
Ф-ї практики: 1) практика є основою пізнання; 2) практика виступає джерелом і рушійною силою процесу пізнання. 3) кінцевою метою пізнання 4) як критерій істини. Структурні елементи практики: 1)потреба 2)мета 3)мотив 4)доцільна діяльність 5)прдмет 6) засоби 7) результат діяльності
Види практич. діяльності:1) мат-виробничий- створення мат благ 2) соціальний- відносини між класами соц групами людей, між держ і т д. 3) науково-пізнавальна 4) діяльність людей у сфері сімейного і побутового життя. Проблема практики в пізнанні це проблема взаємодії субєкта і обєкта. Субєкт- людина. Обєкт- вся природа, світ.
Матерія - це філософська категорія для позначення об'єктивної реальності, що надана людині у її відчуттях, яку вона може і намагається пізнати, але при цьому матерія існує незалежно від самої людини. Виділяють три структурних рівня матерії: мікросвіт – світ атомів і елементарних частинок – гранично малих; макросвіт – світ стійких форм і розмірних людині величин; мегамир – світ космосу.
Розвиток є вічним і нескінченним процесом змін, дійсний світ дає нам картину різноманітних рухів і змін. Рух і розвиток являє собою необхідну властивість матерії без якої вона не може існувати . Під рухом розуміють будь-яку зміну,тобто він охоплює всі процеси які відбуваються у світі. Будь-який розвиток є рух , тобто зміни взагалі, але не всякий рух є розвиток.
Рух (саморух) — це найважливіший атрибут матерії, спосіб її існування. Рух включає в себе всі процеси у природі і суспільстві. У світі немає матерії без руху, як нема і руху без матерії. Тому рух вважається абсолютним, на той час як спокій — відносним: спокій — це лише один із моментів руху. Рух виявляється у багатьох формах. В процесі розвитку матерії з'являються якісно нові і більш складні форми руху. кожному рівню організації матерії притаманна своя, властива лише їй, багатоманітність форм руху.
Простір і час, як форми існування матерії, взаємопов'язані між собою. В епоху Нового часу простір і час розглядалися як абсолютно самостійні і не пов'язані між собою та із матерією феномени. За такими уявленнями простір — це пустота, вмістилище тіл; час — це рівномірна тривалість. Теорія відносності обгрунтувала, що властивості простору і часу залежать від швидкості руху матеріальних систем, від субстанційно-структурних ' особливостей об'єктів.
Все, що існує у Всесвіті, живе і неживе, має просторово-часовий вимір Простір і час невіддільні від матерії, нерозривно пов'язані з її рухом і один з одним, кількісно і якісно нескінченні. Таким чином, матерія, простір, час, рух є основними поняттями науки.
Філ. методом наукового пізнання є діалектика( вміння вести бесіду). Вперше термін алектика застосував античний філ Сократ маючи н увазі діалог. Філ німецької класичної філ розробили на ідеалістичній осн цілісну концепцію діалектики. Гегель трактував діалектику як вміння відшукати протилежності у самій дійсності. З точки зору діалектики протилежності протиріччя — це розвиток. Діалектика-це наука, метод, пророзвиток на основі винекнення і розвязанн суперечностей природи, суспільства, мислення.
Діалектика виникла і іст. розвивалася у боротьбі з метофізичним методом мислення. Метофіз концепція розглядає явища і предмети мат світу як ізольовані і не повязані між собою. Дана концепція заперечує внутрішнє джерело розвитку, саморозвиток. Причиною розвитку природи і сусп вбачає в існуванні надприродної сили,Бога.
Іст фори діалектики: 1) іст-стехійна-ділектика стародавніх філ це діалект буття і пізнання без проникнення в сутність процесів; 2)ідеалістична- діалек саморозвитку і самопізнання абсолютної ідех -Бога; 3)матеріалістична- діал теорії розвитку, загальна методологія пізнання навколишнього світу.
1) принцип розвитку- розвиток є вічним і нескінченним процесом змін, дійсний світ дає нам картину різноманітних рухів і змін. Рух і розвиток являє собою необхідну властивість матерії без якої вона не може існувати . Під рухом розуміють будь-яку зміну,тобто він охоплює всі процеси які відбуваються у світі. Будь-який розвиток є рух , тобто зміни взагалі, але не всякий рух є розвиток. 2)вчення про взаємозвязок взаємообумовленість процесів, явищ, субєктів обєктів обєктивного світу, цей принцип відображає те, що у світі н має абсолютно ізольованих явищ. 3)принци субєктивносі- мат система, обєкти, явища існують обєктивно, незалежно від нашої свідомості 4)принцип системності- даний принцип націлений на пізнання предмета, явища в той чи ін момент часу 5) принцип історизм- відображає процес виникнення передумов 6) принцип діалектичної супречливості — означає постановку проблеми.
Філ категорії- найзагальніші поняття які фіксують якісні характеристики предмету пізнання і духовно-практичного перетворення світу. Види: 1) субстанційні(рух, буття, час і т д) 2)співвідносні категорії-органічно повязані одна з одною(частина і ціле, причина і наслідок, можливість і дійсність).
Закон- обєктивний, загальний і істотий звязок явищ і предметів які характеризуються стійкостю та повторюваністю. У філ для пояснення явищ і предметів використов емпірічні і теоритичні закони. Універсальні закони діалектики: 1) закон єдності і боротьби протилежностей; 2)закон взаємного переходу кількісних змін у якісні; 3)закон заперечення:заперечення.
Сутність законів. Емпіричні закони- виявляють зв’язки між властивостями речей і явищ, які чуттєво спостерігаються.Теорітичні- розкривають глибинні звязки механізм їх протікання. Теорітичні закони підтверджуються за допомогою емпіричних законів, а емпіричні закони можна зрозуміти, пояснити на основі теорітичних законів. Сутніст універсальних законів в вопросах 60,61,62!
Діалектичний закон єдності і боротьби протележностей. Один із осн законів діалектики, який визнає внутрішнє джерело руху і розвитку в природі, суспільстві та пізнанні. Діалектика вважає джерелом руху і розвитку в процесі явищ обєктивної дійсності є боротьба протилежностей.
будь-який предмет має певну якість і кількість. Кількість – характ. величину, об’єм, вагу тощо. Якість – внутрішні властивості предмета, явища, які відрізняють його від іншого. Між кількісними і якісними діяльностями є об’єктивний і істотний зв'язок та мета до якої к-сть зміни не переходять в іншу якість наз. у філософії міра. Міра – це певний інтервал кількісних характери-стик або змін, у межах якого може існувати належна якість. Зміна кількості у межах міри не приводить до зміни якості(Н2О). Вихід к-них змін за межі міри отримав назву – стрибок. Стрибок – процес переходу від одного кількісного складу до іншого, зміна старої якості новою. Тобто цей закон відображає як і в якій формі відбуваються зміни.
Закон заперечення заперечення – сформ.нім.філ.Гегелем. Цей закон відображ. напрям розвитку руху. (Закон зап.зап. вказує на напрям і форми розвитку, на єдність поступовості й наступності, на виникнення нового на основі певних моментів старого.(Закон зап.зап. виявляє напрям змін у природі, у суспільстві. Цей закон органічно пов'язаний з законом єдності боротьби протилежності, оскільки заперечення старого новим у процесі розвитку є розв’язання суперечності. Закон показує шлях розвитку, спрямованість процесу розвитку.)
68.Форми чуттєвого пізнання.
Відображення світу у свідомості людини на основі практики відбувається у двох типах:чуттєвий і раціональний.Прцес пізнання завжди починається з безпосередньо живого споглядання ,тобото з безпосередньої взаємодії людини в практичній дія-сті з предметами,об’єктами і явищами.Форми чуттєвого пізнання: Відчуття-це безпосередній зв'язок свідомості із зовнішнім світом;Сприймання-це коли у свідомості людини відбувається цілісне відображення зовнішнього матеріального предмета з усією сукупністю її властивостей,якісних параметрів; Уявлення-це образ тих предметів,які колись безпосередньо діяли на органи чуття.Таким чином уявлення,які виникають внаслідок дії на наші органи чуття є формами чуттєвого пізнання.
69.Форма абстрактного,логічного мислення.
Перехід від живого споглядання до абстрактного мислення це вже глибокий діалектичний стрибок у пізнанні. Абстрактне,логічне мислення здійснюється у трьох формах:Поняття-це така форма мислення в якій відображається найбільш загальна,необхідні ознаки,властивості, якості різних предметів,явищ та їх стосунків («людина», «тварина», «земля», «метали», «енергія» і т.д.);Судження-це опосередковане й узагальнене відображення у мозку людини; це форма мислення у якій щось стверджується або заперечується; Умовиводи-це розумовий акт у якому з двох або декількох істинних,правильних суджень виводиться нове судження.Вони бувають: індуктивні, дедуктивні. Індуктивний умовивід-це коли з одиничної посилки робиться загальний висновок.
74.Специфіка і форми наукового пізнання.
Наука - історична форма людської діяльності, яка має свій вимір у системі знань, спрямованих на пізнання і перетворення об’єктивної дійсності. За своїм предметом науки поділяється: 1)природо-технічні; 2)суспільно-гуманітарні.
Наукове пізнання – система відносно самостійної цілеспрямованої пізнавальної діяльності людини або групи людей, що складається із взаємодії об’єкта і суб’єкта. Наукове пізнання має 2 рівні: *емпіричний,*теоретичний.
Емпіричне дослідження-такий рівень наукового пізнання, осн. Зміст якого отримано з досвіду. Теоретичний рівень дослідження-найбільш високий ступень дослідження дійсності внутрішньої сутності об’єкта,предмета,процеса і т.д. Імперичний і теоретичний рівні дослідження тісно повязані між собою.
Форми наукового пізнання:-факт,-проблема,-гіпотеза,-теорія. Факт-подія,об’єкт,явище,процес об’єктивної дійсності, тобто це те що відбувалося або є. Факт дійсності-обєкти,події,які існують дійсно незалежно від свідомості. Факти науки-відображ.фактів дійсності,які перевірені і доведені. Проблема-форма пізнання,яка націлена на пояснення факта; проблема означає сформувати запитання яке виражає основний зміст поставлений проблемою. Гіпотеза-різновид здогадки, припущення, яке потребує обґрунтування, підтвердження до повного доведення Теорія-система узагальненого знання основних наукових ідей, законів,принципів,які відображу певну частину навколишнього світу. Теорія включає такі елементи:*змістові, *формальні В сучасному науковому пізнанні вирізняють 2 осн. види наукових досліджень: *фундаментальні теорет. дослід. – пізнання глибинних законів дійсності; *прикладні наукові дослід.-пізнання конкретних форм прояву об’єктивних законів.
75. Емпіричний і теоретичний рівень пізнання та їх сутність.
Наукове пізнання – система відносно самостійної цілеспрямованої пізнавальної діяльності людини або групи людей, що складається із взаємодії об’єкта і суб’єкта. Наукове пізнання має 2 рівні:*емпіричний,*теоретичний. Емпіричне дослідження-такий рівень наукового пізнання, осн. Зміст якого отримано з досвіду. Теоретичний рівень дослідження-найбільш високий ступень дослідження дійсності внутрішньої сутності об’єкта,предмета,процеса і т.д. Імперичний і теоретичний рівні дослідження тісно повязані між собою. Теоретичне дослідження потребує підтвердження у емпірії, а емпіричне потребує теоретичного обґрунтування.
76. Форми наукового пізнання(факт,проблема,гіпотеза,теорія).
Наукове пізнання – система відносно самостійної цілеспрямованої пізнавальної діяльності людини або групи людей, що складається із взаємодії об’єкта і суб’єкта. Форми наукового пізнання:-факт,-проблема,-гіпотеза,-теорія. Факт-подія,об’єкт,явище,процес об’єктивної дійсності, тобто це те що відбувалося або є. Розрізняють факти дійсності і науки. Факт дійсності-обєкти,події,які існують дійсно незалежно від свідомості. Факти науки-відображ.фактів дійсності,які перевірені і доведені. Проблема(грец.завдання)-форма пізнання, яка націлена на пояснення факта;проблема означає сформувати запитання яке виражає основний зміст поставлений проблемою. Гіпотеза(грец.припущення)-різновид здогадки, припущення, яке потребує обґрунтування, підтвердження до повного доведення. Стадією гіпотези є доказ. Суть доказу полягає в установленні істини, підтвердженні або спростуванні за допомогою порівняння індукції,дедукції,аналогії тощо. Теорія-система узагальненого знання основних наукових ідей, законів,принципів,які відображу певну частину навколишнього світу. Теорія є знанням достовірним,якщо доведена і перевірена практикою. Теорія включає такі елементи:*змістові,*формальні. В сучасному науковому пізнанні вирізняють 2 осн. види наукових досліджень: *фундаментальні теорет. дослід. – пізнання глибинних законів дійсності; *прикладні наукові дослід.-пізнання конкретних форм прояву об’єктивних законів.
77. Теорія як форма наукового пізнання.
Наукове пізнання – система відносно самостійної цілеспрямо-ваної пізнавальної діяльності людини або групи людей, що складається із взаємодії об’єкта і суб’єкта. Теорія-система узагальненого знання основних наукових ідей, законів,принципів,які відображу певну частину навколишнього світу. Теорія є знанням достовірним,якщо доведена і перевірена практикою. Теорія включає такі елементи:*змістові, *формальні. В сучасному науковому пізнанні вирізняють 2 осн. види наукових досліджень: *фундаментальні теорет. дослід. – пізнання глибинних законів дійсності; *прикладні наукові дослід.-пізнання конкретних форм прояву об’єктивних законів.
78.Ідея – як форма розвитку мислення у науковому пізнанні, концепція, їх сутність.
Ідея(грец.вид,образ)-вперше термін «ідея» застосували філософи античної грец. філософії Платон,Арістотель,Демокрит.Ідея є активною посередньою ланкою в розвитку дійсності,що створює нові форми реальності,які не існували раніше.У науці ідеї виконують наступну роль:1)підсумовує досвід попереднього розвитку знання;2)ідеї виконують роль принципів для пояснення об’єктів,процесів;3)ідея в науці виступає, як форма мислення.Провідна ідея для систематичного висвітлення предметів, процесів одержала в теорії пізнання назву Концепція(лат.розуміння,система)-сукупність трактувань та спосіб розуміння предметів,явищ та процесів в основі, яких є провідна ідея.
79. Філософське поняття методу. Методика, методологія, їх сутність.
Поняття методу-це цілеспрямована діяльність по формування і розвитку наукового знання реалізується за допомогою певних засобів,способів,прийомів,методів. Метод-певний спосіб дослідження проблеми об’єкта,яка передбачає систему правил,принципів,прийомів до вивчення закономірностей природи,суспільства,мислення. Близького до методу за своїм значенням є категорія Методика-сукупність послідовного порядку,використання прийомів та методів у дослідженні.У науковому пізнанні використовується Методологія-це вчення про методи наукового пізнання і перетворення дійсності, тобто методологія-це стратегія у пізнавальній і практичній діяльності;методика-це специфічний,тактичний план щодо вирішення конкретного завдання.
80.Наукові методи пізнання.
Наукове пізнання-це сис-ма відносно самостійної цілеспрямованої пізнавальної діяльності людини або групи людей,що складається із взаємодії суб’єкта і об’єкта.Н.п. має два рівні:Імперичний-це такий рівень наукового пізнання, зміст якого отриманий головним чином з досвіду;Теоретичний-це найбільш високий ступінь дослідження дійсності, внутрішньої сутності об’єкта,предмета, процеса і т.д.Форми наукового пізнання: Факт-це подія,об’єкт,явище,процес об’єктивної дійсності;Проблема-це форма пізнання яка націлена на пояснення факту; означає сформулювати запитання, яке виражає основний зміст поставленої проблеми;Гіпотеза-це різновид здогадки,припущення,яке потребує обґрунтування, підтвердження до повного доведення;Теорія –це система узагальненого знання,основних наукових ідей,законів,принципів, які відображають певну частину навколишнього світу.Ідея є активною посередньою ланкою в розвитку дійсності, що створює нові форми реальності,які не існували раніше.Метод-це певний спосіб дослідження проблеми, об’єкта,яке передбачає сис-му правил принципів, прийомів до вивчення закономірностей природи розвитку суспільства, мислення.
81.Філософська проблема антропогенезу. Філософська антропологія.
Антропологія-це філ. напрям сист.вивчення і обґрунтування сутності людини,людського буття(вчення про людину).Протягом всієї іст.розв.філ.стояло питання сутності людини, але першим звернув увагу на особливості людини Арістотель-виділив дві відмінні риси:розум,мова.Філ.нім.клас.філ. Кант,Гегель додають нову рису-духовність.Ознаки людського:наявність розуму,соціальність, цілеспрямована дія-сть, здатність творити символи(мова),духовність як міра внутрішніх параметрів людини. Природна сутність людини-співвідношення понять:Людина-поняття,що відображає загальні риси людського роду;Індивід-окремий представник людського роду(окрема людина);Особа-людський індивід взятий в аспекті його соц. якостей (погляди, інтереси); Індивідуальність-неповторний,самобутній спосіб буття конкретної особи.Протягом всієї історії стояло питання: «Чому людина є людиною?».
82.Філософські погляди на проблему антропології. (Аристотель,нім.кл.філософія).
Антропологія-це філ. напрям сист.вивчення і обґрунтування сутності людини,людського буття(вчення про людину).Протягом всієї іст.розв.філ.стояло питання сутності людини, але першим звернув увагу на особливості людини Арістотель-виділив дві відмінні риси:розум,мова. Філ.нім.клас.філ. Кант,Гегель додають нову рису-духовність. Протягом всієї історії стояло питання: «Чому людина є людиною?».
83.Людські ознаки в людині, їх сутність.
Ознаки людського:наявність розуму, соціальність,цілеспрямована дія-сть, здатність творити символи(мова),духовність як міра внутрішніх параметрів людини.
84.Природна сутність людини(«Людина», «Індивід», «Особа», «Індивідуальність»).
Природна сутність людини-співвідношення понять:Людина-поняття,що відображає загальні риси людського роду;Індивід-окремий представник людського роду(окрема людина);Особа-людський індивід взятий в аспекті його соц. якостей (погляди, інтереси);Індивідуальність-неповторний,самобутній спосіб буття конкретної особи.
85.Біологічне і соц. в природі людини.
Сутнісні риси людини набуваються у процесі її життєдіяльності,через взаємодію із зовнішнім світом,тобто людина не є розумною істотою,а стає нею.Природний організм людини є активним чинником формування її сутнісних рис і властивостей. Біологічне в людини-це людський організм з його структурами і ф-ями, специфічною для людини нейро-фізіологічною орг. і властивою їй вищою нервовою дія-стю.Особливості людського організму:пряма хода,розмаїття ф-й рук, бінокулярний зір, великий мозок.Якість людини в загальному вимірі залежить від трьох факторів:біологічного,соціального, психічного.
86.Мова як феномен життєдіяльності і культури.
Мова-це дія-сть людини,процес спілкування,обмін думками,почуттями, побажаннями.Сутність мови виявляється в двоєдиній ф-ї:мова,як засіб спілкуванн;мова як мислення.Через мову здійснюється реалізація наступних елементів: висловлювання думок, сприйняття думок, розуміння думок.Свідомість і мова знаходяться в тісній єдності,але мова-це не мислення.Визначальним є мислення.Серед не язикових знаків є наступні:знаки-копії (фото),знаки-признаки(туча перед дощем), знаки-сигнали(сигнал автомобіля),знаки-символи(тризуб),знаки-спілкування(азбука Морзе).Сьогодні в світі:І-китайська мова(>1 млрд.),ІІ-англійська(400 млн.),ІІІ-іспанська, ІV-російська.Папуа-Нова-Гвінея-1100 мов, нас. 3 млн. чол.Всього на світі 6000 мов,з них 1400 вимирають.
87.Соціум як історія людської життєдіяльності.
Соціум-соціалізоване суспільство(сис-ма відносин між людьми в минулому,сьогоденні та майбутній перспективі).Сутність соціалізації того чи іншого суспільства демонструє наскільки те,що створили люди відповідає їхній суті.
Групи чинників,які обумовлюють розвиток соціуму:праця,спілкування,свідомість.
88. Сфери людської життєдіяльності:
*матеріальна-охоплює процеси матеріального виробництва, розподілу, обміну, споживання, а також продуктивні сили й виробничі відносини, науково-технічний прогрес і технологічну революцію; *соціальна-включає соціальні та політичні стосунки людей у суспільстві - національні, групові, міждержавні тощо. Саме ця сфера охоплює такі явища й процеси, як революція, реформа, еволюція, війна. В цій сфері функціонують такі соціальні інститути, як партія, держава, суспільні організації; *сімейна-побутова; *культурно-побутова-охоплює виробництво культурних цінностей, передачу їх від одного покоління до іншого, життя сім'ї, побутові проблеми (організація відпочинку, вільного часу), освіту, виховання тощо.
89.Людина як суб’єкт і головна дійова особа соціально-культурного простору.
Соціальна філософія наголошує на пріоритетності кожного елемента способу життя, на цілісності суспільства як соціальної системи, що функціонує завдяки виробництву й постає як живий організм з усіма особливостями економічних, соціально-політичних, ідеологічних, культурних, побутових, сімейних та інших соціальних відносин, які безпосередньо характеризують життєдіяльність людей. У центрі суспільства — людина. Без неї воно не існує. Які б матеріальні цінності не нагромадили люди — будівлі, знаряддя праці тощо — все це вмирає після того, як його залишили люди. Людина — суб'єкт і головна дійова особа суспільства.
90.Сфери буття людини, їх сутність.
Буття-це все об’єктивне і реально і снуюче у світі.Форми буття:буття речей і процесів,буття духовне,буття людини,буття соціальне.Головні сфери буття:природа,суспільство,свідомість.У світі,що оточує нас існує безмежна кількість різних предметів і явищ,між ними є щось спільне таке,як природа.
91. Суспільство як «продукт взаємодії людей».
На перший погляд здається, що кожна людина існує сама по собі, приймає виключно власне рішення й реалізує його засобами власної діяльності та поведінки. Насправді ж ситуація дещо інша. Як специфічне утворення суспільство виникло, розвивається і функціонує на засадах багатогранних і різноманітних взаємозв’язків між людьми та соціальними спільнота-ми - суспільних відносин, що складаються в процесі їх діяльності. Суспільство "означає не лише сукупність декількох одиниць (осіб, індивідів тощо), але й припу-скає, що ці одиниці не ізольовані одна від одної, а перебувають між собою в процесі взаємодії, тобто впливають одна на одну, доторкуються, мають між собою той або інший зв’язок".
92. Етапи розвитку цивілізації, їх сутність.
Виділяють три етапи: *На 1-му - світова цивілізація являє собою сукупність осередків культури, що розвиваються незалежно одне від одного; їх взаємовплив несуттєвий. *На 2-му етапі розвитку цивілізації вона перетворюється на органічне ціле, що відбувається внаслідок освоєння людиною усієї Землі та інтенсивного розвитку матеріальної й духовної культури, її цілісність виявляється у встановленні багатосторонніх відносин між окремими країнами: економічні, культурні, політичні зв’язки між країнами є важливою характеристикою світової цивілізації. Цей етап, напевне, завершився в кінці XIX ст. *У нашому столітті світова цивілізація перетворюється на таке єдине ціле, що складається з відкритих систем, які знаходяться в стані інтенсивної взаємодії із зовнішнім світом.Світові проблеми перетворюються на життєво важливі для людства, а доля будь-якого народу набуває важливого значення для розвитку всієї цивілізації.
93. Сутність «громадянського суспільства», його інститути.
Суспільство – це історична частина матеріального світу, природи, життєдіяльності людей та її розвитку. Це продукт взаємодії людей. До нього включать природні сили, виробничі відносини і суспільний устрій. Громадянське суспільство – це сфера економічно-моральних, культурно-духовних, релігійних, національних відносин громад, які реалізуються через недержавні організації та інститути (ЗМІ, громадських органів). Інститутами громадянського сусп. можуть бути: *приватна добровільна орг.,*громада,*клуби місцевих громад,*соц. або спортивні клуби, *природоохоронна орг.,*засоби масової інформації, *клуби за інтересами.
94. Спосіб та сенс життя, їх сутність та підходи.
Сенс життя – це здатність людини осмислювати своє призначення. Сенс життя задається самою людиною. Уявлення про сенс життя складаються в процесі діяльності людей і залежать від змісту розв'язуваних проблем, способу життя, світорозуміння. У сприятливих умовах людина може бачити сенс свого життя в досягненні щастя і благополуччя; у ворожому середовищі існування, життя може втратити для неї свою цінність і сенс. Під способом життя розуміється стійка типова форма життєдіяльності особистості і спільнот, міра їх входження в соціум, типові взаємодії індивіда з суспільством, і групових стосунків групами, іншими людьми. Йдеться про звички, традиції, стереотипи поведінки, які визначають взаємозалежність між індивідом та його оточенням. Виокремлюють різні види способу життя. При цьому основою можуть слугувати певні системи соціально-культурних цінностей, пріоритетів: картини світу, розуміння норм, інтереси, потреби і способи їх задоволення та ін.
95.Співвідношення «людина-природа» як джерело глобальної проблеми.
Історія розв.сусп.являє процес взаємодії людини з природою і людини з людиною,процес становлення людини отримав назву антропогенез,процес становлення суспільства-соціогенез-це два аспекти єдиного процесу.До проблем сучасності слід віднести:реальний екон.стан країн світу;природна та демографічна ситуація; міжнац. та міжконфесійні відносини.В сучасних умовах коли загострюються екон., соц.та інші проблеми стало актуальним звертатися до проблеми глобалізму,тобто дореального визначення буття людини у минулому,на сучасному та майбутньому етапі.Головна сила глобальних проблем та їх вирішення є людина,тому не випадково серед вчених існують різні підходи щодо перспективи бачення людини в майбутньому.Н-д:Пол Андерсен вважає,що з поглибленням технології відбудуться серйозні зміни людини в біологічному плані;Роберт Шеклі вважає,що із змінами буття відбудуться серйозні революційні зміни людини,особливо зміни у свідомості.
96.Глобальні проблеми, причини та їх сутність.
Сучасне людство зіткнулося з комплексом глобальних проблем,які слід розглядати у тісному поєднанні глобальних економік,глобальних технологій,глобальних демографічної та екон. ситуацій.Глобальні проблеми сучасноті:соц.-екологічні,соц.-екон.,соц.-політичні,проблеми людини, проблема техносфери.Ознаки глобальних проблем:мають загальнолюдський характер; їх величезна масштабність;надзвичайна гострота;необхідність колективного об’єднання по їх вирішенню.
97.Проблеми «війни і мира», «загострення енергетичної та продовольчої проблеми».
Проблема війни й миру належить до соціально політичних проблем.Проблемма війни й миру розвинена в Афганістані,Югославії,Росія, Чечня,Ірак,Осетія,Грузія.Також до них відносять проблему міжнародного тероризму та боротьбу з міжнародними наркотиками.
98.Науковий погляд на перспективу розвитку «людина-наука-технологія-суспільство».
По даних ООН щорічно у світі здійснюють суїцид 20 млн.чоловік,4 млн.продається в рабство,350 млн.чоловік повністю голодують,>1млрд.чоловік проживають нижче лінії бідності,45 млн.чоловік зареєстровано хворих на СНІД; 258людей-мільярдерів(володіють 50% багатсв людства),1%населення планети Земля володіють 99% багатств світу.Демографічна ситуація:3%-темпи зростання населення Африки щорічно,2.2%- Латинська Америка.Проживає населення світу:70%-Азія,12%-Африка,30%-Латинська Америка.>1млрд чоловік сьогодні живуть в трущобах.
99.Екологічна проблема, причини її загострення.
Соціально-екологічні проблеми:забруднення довкілля(на Землі відсутні екологічно-чисті річки, забруднений космічний простір навколо Землі);знищення лісів,зеленого масиву Землі(що впливє на водообмін,парниковий ефект,зміни традиційного температурного режиму і т.д.);підвищення рівня води у Світовому океані,розтавання полярних льодів;знищення площ грунтів,ерозія грунтів;проблема води(питгної води):в надрах Землі 35,8 млн км3 води,з них 3% питної води мають вільний доступ, а людство потребує 0,3%питної води.
100.Демографічна ситуація як глобальна проблема людства.Шляхи її розвитку. Теорія Мальтуса.
Демографічна ситуація:3%-темпи зростання населення Африки щорічно,2.2%- Латинська Америка.Проживає населення світу:70%-Азія,12%-Африка,30%-Латинська Америка.>1млрд чоловік сьогодні живуть в трущобах. На рубежі XVIII-XIX вв. на зміну популяционизму прийшла інша, протилежна доктрина, що доводить необхідність заборони зростання населення. Вона отримала назву "мальтузіанство", що походить від імені її творця Томаса Роберта Мальтуса (1766-1834 рр.). Економічною передумовою антипопуляционизма був промисловий переворот, що активно здійснювався. Він вів до появи "зайвих робочих рук і ротів", накопичення щодо надмірного населення.Мальтус, запозичуючи ідеї англійця М. Хейла і італійця Дж. Ортеса про зростання населення в геометричній прогресії і ряд інших економічних ідей і теорій, пояснював причини виникнення бідності і пауперизму перенаселеністю і безрозсудним розмноженням робочого класу, висловлювалися за попередження надлишку населення, зокрема розповсюдження в народі норм християнського аскетизму, утримується від вступу до браку і приборкання "інстинкту розмноження".
101.Про кризу «Техносфери».
Проблема «Техносфери» відноситься до соц.-економічних проблем.Вона являє собо ресурсно-енергетичну проблему.Також до них відносять проблему продовольства.
102.Глобальна проблема – проблема «Людини».
Проблема «Людини» відноситься до соц.-політичних проблем. Проблема «Людини» включає:туберкульоз, СНІД,цукровий діабет,онкологічні захворювання,збереження культурної спадщини людства,матеріально та духовно небезпечне життя,загроза.