Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
PAGE \* MERGEFORMAT2
Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України
ДВНЗ «Київський національний економічний університет
імені Вадима Гетьмана»
Реферат
на тему:
«СВІДОМІСТЬ»
Виконала:
студентка І курсу,
1 групи, спеціальність 6509,
Вакулич Каріна Олександрівна
Перевірив:
ст. викладач Скалянчук В.С.
Київ 2013
1. Свідомість — суть, поняття, феномен філософії…………………3
Феноменологія суть поняття………………………………………….....3
Ідеалізм про свідомість……………………………………………….....4
Матеріалізм про свідомість……………………………………………...5
2. Виникнення та розвиток свідомості……….........................………6
Розвиток форм відображення…………………………………………....7
Соціокультурна суть свідомості……………………………………….11
3. Природа та структура свідомості…………………………………13
Ідеальна природа свідомості………………………………………...…13
Структура свідомості: самовідомості, безсвідоме………………........18
Використана література………………………………………………25
Феноменологія суть поняття.
В сучасній філософії поняття феноменології застосовують для визначення новітньої онтології духу, у межах якої свідомість розглядається як специфічний регіон буття, що не можна зводити ні до яких відносин: ні до предметних, ні до соціальних, ні до безсвідомих — основи самої свідомості. Термін феноменологія утворено з двох понять — феномен і логос, що мають грецьке походження. Логос — вчення. Розкриття змісту поняття «феномен» вимагає особливої уваги. Феномен — це те, що себе у самому собі показує, самопроявляється, самодемонструє себе. Феномен — це самодостатній і самооцінний твір мистецтва, що не вказує на щось сховане за ним, цим відрізняється від явища, наприклад, хвороби, коли висока температура вказує на порушення в організмі. Але феномен і не лежить на поверхні, бо твір мистецтва зрозумілий не всім. Отже, феноменологію дослівно можна перекласти: вчення про феномени.
Становлення феноменології як філософського напрямку зв'язано з творчістю Едмунда Гуссерля. Основне гасло вчення: «Назад до самих речей!» Мартін Хайдеггер пояснює: «проти усіх конструкцій, що вільно розширюють випадкові відкриття, проти спадщини лише порізно доведених понять, проти позірних питань, що часто зухвало узагальнюються в проблеми». У межах західної феноменології склалися два основних її варіанти, що протистоять один одному — вчення Едмунда Гуссерля і Мартіна Хайдеггера. Для Едмунда Гуссерля фундаментальна реальність — спонтанно-смислова свідомість, тому предметом феноменології є опис актів свідомості в їх ставленні до об'єктів, а сама свідомість
розуміється як «чиста», тобто така, яка є трансцендентальною, абстрагованою від людини і суспільного середовища. У Хайдеггера саме людське буття як «буття-у-світі» с невідривністю світу і людини, тому проблема свідомості підходить на другий план і мова йде не про багатоманітні феномени свідомості, а про єдиний фундаментальний феномен — людське існування. Поняття феноменології є ближчим до хайдеггерівського розуміння, тобто мова йтиме не про феноменологію як вчення про феномени чистої свідомості, а про феноменологію як онтологію свідомості.
Проблема свідомості завжди привертала увагу філософів, оскільки визначення місця і ролі людини у світі передбачає з'ясування природи людської свідомості. Поняття свідомості — ключове для аналізу усіх форм духовної і душевної життєдіяльності людини, засіб контролю, регулювання, управління взаємовідносин між людиною і світом. Ця проблема має особливе значення для філософії і тому, що ті чи інші підходи до питання про суть свідомості, її характер, взаємодію з буттям торкаються вихідних основ світогляду будь-якого філософського напрямку. На ранніх ступенях розвитку філософії відсутнє чітке розмежування свідомого та несвідомого, матеріального та ідеального у трактуванні психічних явищ. Основу свідомих дій Геракліт визначав поняттям логос (слово, думка, суть речей). Вперше розрізняли матерію і свідомість софісти, а за ними — Сократ. У Платона об'єктивний зміст актів свідомості відокремлюється в особливий світ ідей, протилежних матеріальному світу. Відтоді проблема свідомості не втрачає гостроти, а в сучасних умовах навіть актуалізується. Це зв'язано зі зростанням ролі свідомості в житті людини і суспільства, з новими досягненнями науки в осягненні свідомості: з відкриттям безсвідомого, виявленням нових фактів, що утворюють проблемне поле парапсихології, досягненнями реаніматології, що спонукають до роздумів про те, що відбувається зі свідомістю людини після смерті, тощо.
Свідомість мав складну багатогранну природу. Крім філософії, свідомість як поняття вивчає психологію, фізіологію, біологію, соціологію та ін. На відміну від окремих наук, предмет, що має спеціальний характер, філософія прагне до цілісного, системного осягнення всесвіту і людини. Тому і при вивченні свідомості філософи намагаються розкрити різні її аспекти: гносеологічний (відображаючий), онтологічний (буттєвий), аксіологічний (ціннісний), соціокультурний, прагнуть виявити механізми її становлення та розвитку у онто- і філогенезі, розкрити її соціально-діяльну суть. Дати змістовний аналіз, дослідити особливості функціонування свідомості на різних суб'єктних рівнях (індивідуальному і соціальному), у різних конкретно-історичних умовах і тим самим виробити цілісну теорію свідомості. При реалізації проблеми філософія спирається на дані окремих наук, що вивчають свідомість, узагальнюють їх і виконують інтегративну функцію у пізнанні свідомості. Побудова будь-якої наукової теорії, зокрема теорії свідомості, потребує, насамперед, визначення вихідних орієнтирів, методологічних та теоретичних основ у ставленні і реалізації дослідницьких завдань. І хоча сучасна філософія дедалі більше відходить від жорстокої дихотомії матеріалізму та ідеалізму, вихідна протилежність загальних філософських напрямків зберігається, що не виключає можливості їх взаємозбагачення, але, з іншого боку, вимагає вибору певної світоглядно-методологічної позиції.
Ідеалізм про свідомість.
Ідеалізм розглядає свідомість як самостійну суть. Суб'єктивний ідеалізм абсолютизує індивідуальну свідомість особистості, а єдиним методом її дослідження вважає інтроспекцію. У межах такого підходу вивчення свідомості обмежується лише описом окремих елементів та їх зв'язків у індивідуальній свідомості, тоді як суттєвий аспект дослідження свідомості фактично випадає з поля зору. Тут є можливості для розкриття внутрішньої логіки свідомості, але причини, що її обумовлюють, залишаються нез'ясованими. Підтвердженням обмеженості такого підходу може бути криза, якої зазнала емпірична психологія Вундта і його послідовників, що ґрунтується на суб'єктивно-ідеалістичних основах.
Об'єктивний ідеалізм виходить за межі індивідуальної свідомості. Свідомість виступає тут як самостійна суть, що не залежить від матерії, розглядаються існуючі форми суспільної свідомості, об'єктивно-ідеалістична теорія яких у найбільш послідовному і розгорнутому вигляді є у філософії Георга Гегеля. Такий підхід має ряд переваг суб'єктивно-ідеалістичного характеру. По-перше, свідомість розглядається вже не просто як властивість індивідів, а як суспільно-історичне явище. По-друге, свідомість розуміється як цілісна система, що безперервно розвивається. По-третє, свідомість розуміється як активно діючий творчий процес. Усі три моменти мають важливе теоретичне значення для розкриття суті свідомості, виявляють її діяльно-творчий і конкретно-історичний характер. Але взаємозв'язок свідомості і контексту, в якому свідомість формується і розвивається, залишається не розкритим.
Матеріалізм про свідомість.
Матеріалізм розглядає свідомість як щось залежне, визначене матеріальними процесами, завдяки чому виходить за межі суто феноменологічного підходу і вказує розкриття її суті. Проте матеріалістичні погляди на природу і суть свідомості теж неоднорідні. У XVII і XVIII ст. в історії філософії і психології панував переважно механістичний погляд на матеріальну обумовленість свідомості. Свідомість мислилась як результат механічної реакції організму (насамперед мозку) на зовнішні впливи навколишнього середовища, що і розглядалися як причини. В основі такого пояснення є механістичне вчення Рене Декарта про рефлексію. Концепція Рене Декарта має три основні недоліки: робінзонада (носій свідомості — окремий індивід), механіцизм (функціонування свідомості пояснювалось законами механіки), споглядальність (розглядалася як результат пасивної реакції організму на вплив зовнішнього середовища).
З появою у XIX ст. теорії Чарльза Дарвіна виникали різноманітні так звані біологізаторські концепції свідомості, серед яких виділяють два напрямки: вульгарно-матеріалістичний та поведінковий. До вульгарно-матеріалістичного напрямку належить функціональна психологія, власне вульгарний матеріалізм тощо. У сучасній західній філософії вульгарно-матеріалістичний напрямок представлений школою наукового матеріалізму, що гостро критикується більшістю сучасних дослідників. Прихильники наукового матеріалізму вважають, що людський організм підкоряється усім основним принципам теорії Чарльза Дарвіна (закону природного відбору, боротьбі за існування тощо). У процесі адаптації організм використовує свідомість як регулятор поведінки. Здатність до свідомого регулювання формується завдяки механізму природного відбору в процесі філогенезу. Свідомість сприймається як продукт діяльності мозку на зразок певної його еманації. Як причину свідомості тут розглядають біологічні закономірності, що обумовили виникнення людського виду і його здатність до свідомого регулювання. Концепцію поведінки індивіда розвивають переважно біхевіоризм та прагматизм. З їх точки зору свідомість визначається поведінкою індивіда, що обумовлена біологічними потребами організму і впливом зовнішнього середовища. Неспроможність біологізаторських теорій полягає в тому, що такі теорії зберігають усі недоліки, які властиві механістичним концепціям, тільки на місце механічних факторів ставлять біологічні, які беруться ніби випадково і без прямого ставлення до свідомості.
Позиція діалектичного матеріалізму інша. Діалектичний матеріалізм висуває такі вихідні принципи розкриття суті свідомості: розвитку, відображення і діяльності. Принцип розвитку вказує на історичну обумовленість свідомості і конкретно-історичний підхід до розкриття її суті,
механізму становлення та розвитку. У сукупності з принципом відображення діалектичний матеріалізм дозволяє виявити природні передумови виникнення свідомості і зрозуміти її ґенезу як природно-історичний процес, а також націлює на розкриття специфіки соціальної форми буття світу, отже, соціальної форми відображення, якою є свідомість. Соціальна форма буття має змістом людську діяльність. Принцип діяльності виступає ще одним вихідним моментом для розкриття суті свідомості, механізмів її виникнення, розвитку, функціонування.
Отже, принципи розвитку, відображення і діяльності обираються як вихідні при вирішенні проблеми свідомості, що зовсім не заперечує ті досягнення дослідження свідомості у філософії. Якщо діалектичний матеріалізм багато зробив для розкриття суті свідомості, виявлення її матеріальних основ, визначення механізмів становлення, функціонування і розвитку, аналізу гносеологічного аспекту свідомості, то філософія життя, феноменологія, психоаналіз, екзистенціалізм, логічний позитивізм, структуралізм, герменевтика та інші напрямки сучасної західної філософії досягли значних результатів у процесі дослідження різних змістовних аспектів свідомості, її внутрішньої логіки. Тому ще одним принципом осягнення свідомості має стати принцип додатковості різних філософських напрямків.
Розвиток форм відображення.
Матеріалістичний підхід до розкриття проблеми свідомості з необхідністю ставить питання про можливість походження свідомості у процесі розвитку матерії. Ще Йоганн Дуне Скот казав про те, що матерія мислить. Внесок у розвиток уявлень про свідомість зробив Бенедикт Спіноза, розглядаючи свідомість як атрибут матерії. Далі ніж усі просунувся Дені Дідро, коли висловив припущення, що у самому фундаменті матерії є особлива властивість, по суті схожа з відчуттями, з якої і виникає здатність до відчуттів, а згодом — мислення. Для підтвердження припущення Дені Дідро навів приклад з яйцем та курчам. Яйце не має здатності відчуття, а живе курча — має. Отже, здатність до відчуття виникає з не одухотвореної матерії. Теорія про зв'язок матерії та свідомості сформована в діалектичному матеріалізмі. Тут свідомість розуміється як атрибут матерії, результат розвитку можливостей, що є у самій матерії, як специфічна людська, вища форма відображення.
Найважливіші досягнення науки та техніки переконують в тому, що кожне матеріальне утворення відображає інші, що впливають на нього, та само відображається у них. Всезагальність відображення як якості, що є у фундаменті матерії, визначається універсальністю матеріальної взаємодії. Тіла, процеси, явища взаємодіють між собою і внаслідок змінюються. Чи інакше: один об'єкт впливає на інший і залишає у ньому певний слід, а об'єкт, що зазнав впливу, фіксує у змінах певні властивості того об'єкта, який впливав.
Відображення у неживій природі є найпростішим і відбувається на механічному, фізичному, хімічному рівнях, кожен з яких специфічний. У неживій природі кожен об'єкт реагує на вплив іншого дуже визначено, зміни, що з ними відбуваються, відповідають властивостям об'єкта, що здійснює вплив. Так, залізо під впливом води ржавіє, під впливом сонця — нагрівається, під впливом магніту — притягується. На такому рівні відображення відбувається переважно руйнування або якісна зміна об'єкта, що зазнав впливу, або виникає проста подоба оригіналу, копія (відбиток, дзеркальне відображення). Найвищого рівня у неживій природі відображення набуває у колоїдних системах, розвиток яких і розглядають як передумову виникнення життя.
Перехід від неорганічної до органічної природи приводить до формування ряду нових властивостей відображення, що надає йому якісно іншого характеру. Відображення на рівні живої природи називають інформаційним. За даними сучасної науки, зокрема молекулярної біології, інформація є фундаментом життя. Так, у молекулах ДНК і РНК зафіксована і відтворюється інформація, що програмує індивідуальний розвиток і зв'язок поколінь живих організмів. Генетична інформація — це специфічна форма відображення попередньої історії розвитку живих об'єктів у молекулах ДНК. Ще одна найважливіша форма інформаційного відображення у живих організмах — імунітет — механізм, за допомогою якого відбувається «розпізнавання» власних та чужих елементів у внутрішньому середовищі організму. Відображення у живій природі одержало назву інформаційного і на тій підставі, що відбувається активне використання результатів зовнішніх впливів як орієнтирів, що несуть певну інформацію про зовнішнє середовище. На ґрунті закладеної у живих організмах внутрішньої програми, що закодована в їх матеріальному субстраті (внутрішньої інформації), у них є здатність активно ставитись до предметів і явищ зовнішнього світу як до орієнтирів для саморуху та саморегуляції (використання зовнішньої інформації у процесі життєдіяльності). На біологічному рівні у процесах життєдіяльності відбувається складна взаємодія.
Синтез внутрішньої і зовнішньої інформації, тобто зовнішні дії впливають на систему не прямо, а опосередковано: активізують внутрішню програму побудови руху, що закладена в матеріальній системі, а не викликають сам рух. Тому однією з найважливіших властивостей відображення на рівні живої природи є її опосередкований характер (інакше кажучи, відбувається за схемою вплив — програма — реакція). Опосередкованість інформаційного відображення, що обумовлена наявністю у живих організмів внутрішньої програми життєдіяльності, народжує і такі специфічні властивості інформаційного відображення, як вибірковість (активність) і випереджаючий характер. Вибірковість формаційного відображення полягає в тому, що організм не просто відчуває вплив зовнішнього середовища, а активно використовує життєво значущі фактори, які служать для самозбереження і розвитку, не реагує на життєво-нейтральні і, по можливості, прагне уникати або нейтралізувати шкідливі фактори. Поняття випереджального відображення запроваджено відомим фізіологом Петром Анохіним для позначення здатності живих організмів «перенастроюватися відносно майбутніх подій на підставі закладених у них життєвих програм.
Інформаційне відображення — необхідний спосіб само регулювання живих систем. Первісна і найзагальніша форма інформаційного саморегулювання у живій природі подразливість, що виступає єдиною формою саморегулювання у нижчих тварин та рослин і як елементарна лежить в основі усіх більш високих рівнів прояву саморегулювання живого, аж до вищої психічної діяльності людини. Подразливість це здатність усього живого відповідати на вплив ззовні процесом внутрішнього збудження, який забезпечує адекватне реагування на подразник. Це допсихічна форма регулювання пристосувальної поведінки, що здійснюється за рахунок використання енергії самого організму. Подразливість має різні форми: токсини, тропізми, настрої. Подразливості властиві усі основні елементи інформаційного саморегулювання. Але подразливість має ряд принципових обмежень. Тому в дальшому еволюційному розвитку живі системи виробляли на ґрунті подразливості нові, досконаліші форми саморегулювання.
Яку б складну внутрішню організацію не мали рослини, їх життєдіяльність повністю регулюється подразливістю. Але для тварин такої форми вже замало. На відміну від рослин, що виробляють органічні речовини з неорганічних і тому не потребують просторового переміщення для здобуття їжі, тварини змушені активно боротися за здобуття рослинної та тваринної їжі у навколишньому середовищі тому, що процес їх життєдіяльності відбувається шляхом переводу органічних речовин у неорганічні.
У найпростіших багатоклітинних є нервова система, що виконує подвійну функцію — здійснює зв'язок із зовнішнім середовищем і організує дію внутрішніх органів. Єдність двох функцій забезпечує цілісність організму. З виникненням нервової системи зв'язаний якісний переворот у розвитку саморегуляції живих систем — нейрофізіологічна саморегуляція, початковою формою якої виступає чутливість як здатність мати відчуття. Тут панівною формою стає інстинкт — система безумовних рефлексів, що здійснюються нервовою системою. Хоча інстинкт як система безумовних рефлексів у сформованому вигляді є повним автоматизмом реакцій, але помилково б вважати його абсолютно уродженою властивістю організму, формування якої не потребує попереднього навчання. Кінцевий засіб поведінки тварини залежить не тільки від генотипу, але й від індивідуальних умов розвитку організму, певної системи навичок, що послідовно сформувалися та закріпилися в реальну структуру поведінки, особисто у кожної особи. Значення нервової системи полягає не тільки в тому, що на її основі склався вищий тип безумовних реакцій у вигляді інстинкту, але й у тому, що з виникненням інстинкту у тварин утворюється принципова нова форма саморегуляції — умовний рефлекс.
Умовний рефлекс — реакція організму вже не тільки на безпосередньо життєвозначущі явища, але й на біологічно нейтральні, як визначені сигнали, що приводять у дію інформаційні програми життєдіяльності, до того переважно такі, що набуті в процесі індивідуальної життєдіяльності тварини. Умовний рефлекс, набуваючи дедалі більшого значення, поступово стає панівною формою регулювання взаємодії тварини із зовнішнім середовищем. Вироблення набутої програми лише на основі узагальнення індивідуального досвіду тварини виявилася недостатньою. Отже, тварини виробили особливий видовий спосіб формування набутої програми — формування системи умовних рефлексів, необхідних для життєдіяльності. Цей засіб одержав назву сигнальної спадковості. Якщо раніше інформаційні регулювання здійснювалося через послідовність двох інформаційних механізмів — генетичної програми і принципу зворотного зв'язку, то тепер залучається ще один механізм — інформаційна програма, що перетворила інформаційне регулювання тварин на ще опосередкованіше, ніж в інших живих організмах. Зворотний зв'язок коригує поведінку системи відповідно до набутої програми, що опосередкована генетично заданою програмою. Така зміна характеру інформаційного регулювання стала можлива завдяки еволюційному розвитку нервової системи, у процесі якого утворилися центри (головний і спинний мозок) і спеціальні органи сприйняття (органи чуття), що виступили фізіологічною основою для появи набутої інформаційної програми.
Формування та розвиток нервової системи перетворилися на фізіологічну основу для виникнення емоцій, завдяки чому пристосувальна поведінка тварин набула активно-спонукального характеру. Спонукальною основою поведінки тварини є її потреба — певний нестійкий стан системи, зв'язаний з нестачею чи відсутністю усередині неї певних життєво необхідних факторів. Такий стан і обумовлює взаємодію організму із зовнішнім середовищем.
Психіка, як зазначав Іван Павлов, не зводиться до системи умовних рефлексів, а передбачає образне відображення дійсності. І хоча питання про те, на якому рівні розвитку живих істот виникає психіка, залишається дискусійним, зрозуміло, що з того факту, що психічне відображення властиве лише тваринам, які мають складну нервову систему, ще не випливає, що наявність нервової системи — достатня умова для психічного відображення. Адже образ — це цілісне відтворення у психіці структури окремого предмета чи сукупності предметів, чи відносин між предметами або їх станами. Образ має цілість і не може виникнути без
синтезуючої, координуючої участі кори головного мозку, яка здійснює взаємозв'язок між окремими органами чуття і узагальнює інформацію, що надійшла від них, тобто психічне відображення не тотожне нейрофізіологічному і здійснюється у формі відчуття, сприйняття, уявлень, що притаманні всім вищим тваринам, які мають розвинуту кору головного мозку і органи чуття.
Психічне відображення — якісно новий рівень саморегулювання живих організмів. Між образами сприйняття і уявленнями з одного боку, та відповідною реакцією організму, з іншого, — немає такої жорсткої залежності, як на допсихічному рівні між певними подразниками та відповідною реакцією організму. Образи можуть протягом життя викликати найрізноманітніші реакції: один і той же образ може викликати різні реакції, і навпаки, — одна й та ж сама реакція може викликатися різними образами. Відсутність жорсткої залежності між образами і реакцією організму забезпечила унікальну пластичність у взаємодії тварин і зовнішнього світу: їх реакція стала настільки цілеспрямованою, що за своїми зовнішніми проявами дуже схожа на свідому дію людини. Сприйняття та уявлення дозволили фіксувати не тільки окремі властивості об'єктивного світу, але й їх взаємозв'язок, а також зв'язок між предметами та сукупністю предметів, тобто виникло предметне мислення, що ще більше посилює схожість. Проте свідоме відображення, свідома саморегуляція — це вже якісно нова форма в розвитку інформаційних процесів.
Соціокультурна суть свідомості.
Аналіз форм розвитку інформаційного саморегулювання дозволив з'ясувати, що будь-який новий інформаційний механізм генетично і актуально зв'язаний з попередніми механізмами. По-перше, інформаційний механізм виникає на основі попередніх механізмів. По-друге, функціонування інформаційного механізму можливо лише через взаємозв'язок усіх попередніх елементів інформаційного ланцюга. Такий висновок дає можливість підійти до проблеми свідомості як до закономірного явища, що має природне походження.
У процесі еволюції рослинного і тваринного світу інформаційне саморегулювання постійно ускладнюється і набирає дедалі більшу опосередкованість (підсилюється життєва значущість внутрішньої саморегуляції організму для вирішення вітальних завдань). Одночасно існує принципова обмеженість розвитку механізму інформаційного саморегулювання межами пристосувальної життєдіяльності. Тварина одержує інформацію у повній відповідності до стану її біологічних потреб і використовує її лише так, як необхідно для їх задоволення. Механізм саморегуляції, що склався на біологічному рівні, є необхідним і достатнім для протікання пристосувальної життєдіяльності. Тому на такому рівні живої природи свідомість як якісна нова форма саморегулювання життєдіяльності не виникає. Але вже соціальне життя, оскільки є практично-перетворювальним, потребує принципово нової форми саморегулювання, якою і стає свідомість. Свідомість розглядається як якісно нова, специфічно людська форма саморегулювання життєдіяльності. Розкрити її специфіку можна лише виявивши особливості людського способу буття у світі.
Специфічно людським засобом ставлення людини до світу є практика. Здійснюючи практично-перетворювальну діяльність, людина створює другу природу, знаряддя і засоби виробництва, специфічно людське середовище існування, будує форми спілкування і соціальні організації, тобто створює культуру. Тому формування свідомості зв'язано, насамперед, з формуванням культури на основі практично-перетворювальної суспільної діяльності людей. З такого положення випливає ряд принципових висновків про природу свідомості.
По-перше, оскільки людина живе не в природному середовищі, у світі первинної природи, а у соціокультурному середовищі, у світі олюдненої природи, то і елементи навколишнього середовища стають предметами людських потреб після того, як проходять процес перетворення і набувають форми, що в самій природі одержати не можуть. Тому людина відображає не природу як таку, а природу олюднену, перетворену. Людина, перетворюючи світ у власних потребах, орієнтується не на наявний стан речей, а на їх можливе існування. До того ж, орієнтуючись на можливе існування речей, людина, на відміну від тварин, прагне реалізувати ті можливості, які автоматично, стихійно в природі не можуть реалізовуватися, не просто відтворює те, що існує чи існувало в світі, а те, чого ще немає чи не було, але мало чи може бути, тобто свідомість, відображає дійсність крізь призму можливостей. Отже, свідомість відображаючи та забезпечуючи процес перетворення людиною світу, є формою діяльно-творчого відображення.
По-друге, людська діяльність, на відміну від поведінки тварин, є спрямованою і з необхідністю включає програму досягнення визначеної мети. Людська діяльність має суспільний, колективний характер і тому потребує закріплення, фіксації навичок, засобів, норм діяльності, а також норм поведінки та спілкування в особливих формах відображення. Функцію програмування людської життєдіяльності, закріплення її навичок, засобів, норм, передачу їх від одного покоління до іншого і виконує свідомість. Звідси випливає висновок, що ідеальна і суспільна природа свідомості, її ідеальність проявляється у тому, що свідомість виступає своєрідним механізмом, засобом вироблення, розшифрування і використання ідеальних образів (планів, програм) перетворення об'єктивного світу. Суспільний же характер свідомості полягає в тому, що формується, функціонує і розвивається лише в процесі діяльності і спілкування, у процесі залучення і засвоєння вироблених суспільством форм колективної спільної діяльності, що спрямована на створення, збереження і розвиток культури. Тому і не можна розглядати свідомість тільки як функцію головного мозку. Свідомість має цілісна людина за умови включення її у багатоманітний світ культури через опредмечення і розпредмечення змісту світу культури в процесі діяльності і спілкування, присвоєння культурно-історичних досягнень людства.
По-третє, погляд свідомості на світ — завжди є поглядом з позицій культури і відповідного досвіду діяльності. Тому наявність свідомості завжди передбачає виділення людиною себе з навколишнього світу як суб'єкта діяльності, який оцінює дійсність з точки зору того, чи задовольняє, чи ні її соціокультурні потреби, і відповідно до побудови власного життя. Тому ще одна істотна властивість свідомості — фіксація певної позиції відносно до наявної ситуації, відокремлення себе як носія такої позиції, як суб'єкта активного ставлення до ситуації. Свідомість постає не тільки як здатність спрямувати увагу на предмети зовнішнього світу, але й здатність зосереджуватися на станах внутрішнього духовного досвіду, що супроводжують цю увагу. Інакше, — свідомість — такий стан людини, коли їй одночасно доступні і світ, і вона сама. Цю особливість свідомості глибоко розкрив філософ Міраб Мамардашвілі, який образно охарактеризував свідомість як зоряну точку, таємничий центр перспективи, у якому миттєво узгоджується те, що пережив, що подумав, що побачив, що відчув. Свідомість передбачає, що акти: мислю, переживаю, бачу тощо, які викликані взаємодією Я і зовнішнього світу, одночасно народжують акти: мислю, що я мислю, переживаю, що я переживаю, бачу, що я бачу тощо. Супроводжуючі акти складають зміст рефлексії (від латин.: повернення назад) і самопізнання. Тварині також властива спрямованість на предмети зовнішнього світу, але біологічно злита з екологічною нішею, не виділяє себе із природи. І тільки людина за допомогою актів рефлексії та самосвідомості, що приводить до формування внутрішнього Я, відокремлює себе з природи і із спільності інших людей. Звідси випливає ще один висновок про нетотожність свідомості і мислення. Свідомість не зводиться до психічної процедури Я мислю, оскільки, з одного боку, включає крім розумових ще і емоційні, вольові, оціночні (моральні і естетичні) психічні процеси у їх єдності. З іншого боку, свідомість передбачає, що людина бере своє мислення під контроль самого мислення, тобто процедуру розуміння, чому про це мислить, чи є якась мета в її розумовій увазі до такого предмета, що і становить зміст рефлексії.
Свідомість вища, специфічно людська форма саморегуляції взаємовідносин зі світом (зовнішнім і внутрішнім), природою, суспільством, іншими людьми, самим собою, яка полягає у створенні та використанні ідеальних образів світу за допомогою розумових, емоційних, вольових процесів у їх єдності і одночасно у наданні ідеальним образам певного змісту за допомогою процедур рефлексії і самосвідомості, у виробленні певного ставлення до світу раціонального, емоційного, морального і естетичного. Свідомість має складний комплекс передумов виникнення і розвитку: біологічних (розвиток нервової системи і психіки), суспільно-історичних (розвиток суспільства і культури, у якій зафіксовані форми і засоби практичної і духовної діяльності, спілкування) і індивідуальні (формування внутрішнього Я, власний життєвий досвід).
Ідеальна природа свідомості.
Категорія «ідеальне» похідна від поняття платонівської філософії «ідея», «єйдос» (дослівно вид). Принципова особливість такого виду речей, що відрізняє від безпосередньо даного образу речі — досконалість, справжність, втіленість у дійсно суще. Ідеальне виражає властиве кожному сущому, його істинне буття, досконалий лік. Таке значення ідеального збереглося у буденній мові. Тут відтворюється значення певної винятковості, потойбічності ідеальною стосовно реального світу, тобто деякі суттєві аспекти платонівського розуміння ідеального стали загальномовними нормами використання поняття. Традиція продовжується і розвивається у науковому пізнанні. У філософському під ході традиція оформилася у поняття «ідеал», що широко використовується у сфері світогляду. Трансформація первинного змісту поняття ідеального, який полягає у протиставленні реального і ідеального, привела до формування нового його значення у сучасній філософській мові. І тепер розрізняють поняття «ідеал» і «ідеальне», бо мають різний зміст. Поняття ідеального почало зв'язуватися з психічним, духовним, за ним закріпилося значення, що виражає вторинність відносно матеріального буття. Але таке значення є лише одним з моментів змісту ідеального, крім того, таким, що виділяється переважно у матеріалістичній традиції. Тому і необхідне більш цілісне осмислення ідеального. Ідеальне полягає у виведенні ідеального з процесу буття, визначенні його місця у побудові специфічно людського способу буття у світі.
Існують різні підходи до проблеми ідеального, але їм властиве загальне прагнення поняттям ідеальності виразити здатність предмета чи позначити щось понад те, чим поняття ідеальності є безпосередньо. Це прагнення пов'язано з визнанням того, що людська реальність має певний зміст, який відрізняється від її природних властивостей і не може бути виведеним з них. Але у розумінні надчуттєвого, ідеального змісту реальності серед філософів немає єдності. Можна виділити дві загальні позиції у вирішенні питання. Першу позицію умовно позначають як «діяльнісне тлумачення ідеального». Вона зв'язана з ім'ям філософа Евальда Ільєнкова. Прихильники такого підходу вважають, що ідеальне виникає у просторі людської діяльності, що розуміється як специфічний спосіб буття людини у світі. Тут ідеальне розкривається як об'єктивне ставлення, що характеризує реальність поза психікою конкретних індивідів. Друга позиція — психологізм або інформаційний підхід, становлення якого зв'язано з ім'ям філософа Давида Дубровського. її прихильники визначають ідеальне як суб'єктивну реальність, те, що належить світу людського інтелекту, психічному життю. Безумовно, розуміння ідеального як суб'єктивної реальності, тобто реальності людських почуттів, думок, спонукань тощо, з певністю виправдано, вказує на суб'єктивність як специфічний бік ідеального. Але для розкриття суті ідеального ще не достатньо визначити суб'єктивність, а треба виявити специфіку. Навіть індивідуальна свідомість існує не тільки як суб'єктивна психічна реальність, шляхом втілення, опредмечення в продуктах людської діяльності, а набуває об'єктивної форми існування.
Суспільну свідомість не можна зводити до суми свідомостей індивідуальних. Суспільна свідомість об'єктивна у різних суспільно-значущих духовних формах. Ідеальні не тільки думки і почуття індивіду, але й твори мистецтва, моральні і релігійні принципи, норми, цінності, наукові і філософські знання тощо. Є компонент ідеального в усіх матеріальних культурних цінностях. Стіл не зводиться тільки до сукупності певних речових характеристик, що можуть бути зовсім різними (стіл може бути круглим, трикутним, прямокутним, дерев'яним, залізним, пластмасовим, мати одну, дві, три, чотири ніжки тощо). Відмінні особливості стола визначаються соціокультурним призначенням - здатністю задовольняти певні потреби людини, тобто ідеальним значенням. Все це не дозволяє зводити ідеальне лише до суб'єктивної реальності. Ідеальне багатоякісне: це і сукупність усіх психічних процесів, і разом з тим внутрішній зміст усіх предметів культури. Об'єктивний бік ідеального розкривається у діяльнісному підході. Тут підкреслюється соціокультурна специфіка ідеального: «ідеальне є не індивідуально-психологічним, а тим більше не фізіологічним фактом, а фактом суспільно-історичним, продуктом і формою духовного виробництва», — твердить російський філософ Евальд Ільєнков. Основою розкриття спеціальної специфіки ідеального є категорія людської діяльності Позитивним тут є розгляд ідеального як процесу, а не як чогось із самого початку існуючого. Але й ця концепція мас певні недоліки. Якщо її опоненти гіпертрофують суб'єктивні властивості ідеального, то Евальд Ільєнков їх дещо недооцінює, наполягає, що ідеальне існує «поза головою і поза свідомістю людей, як зовсім об'єктивна від їх свідомості і волі незалежна дійсність».
Обидва підходи мають позитивні і негативні моменти, можуть і повинні бути подолані і інтегровані. Можливість синтезу обумовлена тим, що, незважаючи на вихідну протилежність позицій, їх представники з різних боків приходять, по суті, до визначення ідеального як знаково-символічного компонента людської діяльності. Людська діяльність ґрунтується на інформаційних механізмах. Реальному перетворенню речі передує вироблення ідеальної моделі майбутніх змін на ґрунті пізнання даної речі. Тут виявляється і сутність ідеального, яке постає як перетворювальний процес, що здійснюється людиною, але не з самими реальними речами, а з їх ідеальними прообразами. Ідеальний образ відображає не стільки конкретно чуттєві речі, скільки їх властивості. Процес перетворення властивостей на ідеальне не є простим їх відбиттям в уявленні людини. Здатність відображати властивості речей мають усі вищі тварини завдяки наявності у них уявлень. Але тварина хоча і відображає властивості речей, ще не відтворює ідеальне, тому що не здійснює з властивостями ніяких операцій. На відміну від тварини, людина не просто відображає властивості речі, але й виокремлює її із загальної маси властивостей, надає ніби самостійного буття і тому здатна вільно ними оперувати, тобто у людини властивість набуває форми абстракції.
Умовою для відокремлення властивості від речі для самостійного її існування є знакова система, що є умовою існування ідеального, виступає матеріальним носієм абстракції, забезпечує її вільний рух.
Вихідна і спільна знакова система — мова. Мова бере участь у процесах предметного сприйняття і мислення, є основою пам'яті в її специфічно людській опосередкованій формі, виступає знаряддям розпізнавання емоцій і опосередковує емоційну поведінку людини. Мова, разом із суспільним характером праці, визначає специфіку свідомості і людської психіки взагалі. Тому виникнення і розвиток свідомості як соціокультурного явища невідривно пов'язані з виникненням і розвитком мови як матеріального носія втілення норм свідомості. На взаємозв'язок внутрішнього світу людини із засобом його мовного відображення звернули увагу давно. Ще Луцій Сенека зазначив, що «у душі є щось дуже глибоко сховане — воно і звільняється, коли вимовляється». На те, що про зміст думок людини можна дізнатися лише тоді, коли думки набули форми зовнішності, але такої зовнішності, що несе на собі відбиток вищої внутрішності, вказував ще Георг Гегель. Цю ж думку розвивали і обґрунтовували Карл Маркс і Фрідріх Енгельс, які писали: «На «дусі» з самого початку лежить прокляття — бути «обтяженим» матерією, яка виступає тут у вигляді шарів повітря, що рухаються, звуків — словом, у вигляді мови. Мова така ж стародавня, як і свідомість. Мова є практична, існуюча для інших людей і лише тим самим для мене самого дійсна свідомість». Проте, підкреслюючи взаємозв'язок свідомості і мови, думки і слова, слід розуміти, що вони не тотожні, тобто повністю не співпадають. У мові висловлюється не весь зміст думки, свідомості. Думка, свідомість потенційно багатші аніж слово. Звукова мова — це природна система знаків. До неї також належить і пластика людського тіла, мова жестів, яка на ранніх етапах розвитку людства мала не менше значення, аніж річ, і зберігає це значення досі. Мова не є єдиною знаковою системою, що виступає матеріальним носієм ідеального, свідомості. Крім природних мов, існують і штучні, що на вмисно створюються в науці, мистецтві, релігії тощо.
Отже, будь-який матеріальний предмет і явище можуть ставати знаком, виконувати знакову функцію, якщо є носіями певної соціальної інформації. Такі явища чи предмети набувають змісту і значення. Певний зміст може мати в собі шмат тканини, якщо це флаг або прапор. Для релігійної свідомості певний зміст несуть предмети культу, що для необізнаного виступають просто побутовими предметами. Можна казати про символічне значення такого роду предметів, якщо у них виражається певна ідея національної, державної, релігійної свідомості тощо. Своєрідну знаково-символічну функцію в історії культури здійснюють реальні колективні дії, що імітують, програють життєві ситуації, культові, релігійно-міфологічні сюжети. Тут сама реальна дія людей стає тією матерією, у якій втілюється зміст свідомості, її суть (наприклад, танок перед полюванням чоловіків первісного племені). Можна зробити висновок, що ідеальний зміст чи значення той чи інший предмет набувають тільки в межах певної культури. Те, що для представників одного соціокультурного співтовариства має певний зміст і значення, може сприйматися іншими людьми, які не належать до нього, як простий матеріальний предмет, що не має ніякого ідеального змісту, чи цей ідеальний знаково-символічний зміст залишиться нерозшифрованим.
Ступінь зв'язку матеріальної природи знаку з суттєвим змістом, що виражає, може бути різним. Існують так звані іконічні знаки (від грец. ікона — образ), коли саме матеріальне втілення знаку виражає його зміст. Так, знаки писемності беруть походження від малюнків, що позначали певні явища. У символах типу герба, прапора, культових предметів цей зв'язок стає більш вільним. У розвинутій писемності і розмовній мові цей зв'язок взагалі втрачається, оскільки слово як звук чи сполучення літер, як правило, не має нічого спільного зі змістом, що виражає. Отже, поняття ідеальності фіксує втілений у матеріальному предметі зміст та значення, що служать програмою для реальних дій людей. А поняття ідеального буття характеризує специфічно людський спосіб існування, зв'язаний з духовно-практичною творчою діяльністю і функціонуванням свідомості. В усіх ситуаціях реалізації знаково-символічної функції, пов'язані з нею зміст та значення, що виражають певний зміст свідомості, мають ідеальний характер. Тому свідомість ідеальна, але ідеальна не тільки свідомість. Ідеальними є психічні образи, що виробляються і функціонують у свідомості у вигляді плану, проекту, програми дальшої діяльності, і увесь знаково-символічний зміст людської культури.
Ідеальне існує як особливого роду реальність — реальність суб'єктна, що не зводиться до реальності суб'єктивної (внутрішніх психічних процесів), але й не зводиться до реальності об'єктивної. Ідеальні образи і норми свідомості, її зміст і значення створюються у процесі спільної діяльності людей, у культурі і втілюються у предметах культури, тобто виникають і існують у процесі взаємодії з навколишнім світом і його перетвореннях, внаслідок чого опредмечуються, об'єктивуються в предметах культури. Але особливого роду реальністю, що не тотожна своїй матеріальній формі існування, предмети культури стають тільки в тому разі, якщо вони розпредмечуються соціальним суб'єктом (колективним суб'єктом), який залучений до відповідної культури і виступає носієм певних культурних навичок, знань, ціннісних орієнтацій. Так, креслення машини має ідеальний зміст лише для технічно освічених людей, що здатні прочитати креслення і втілити його зміст в об'єктивну реальність. Ідеальність будь-якого художнього твору, який завжди має певну матеріальну форму, виявляється та актуалізується лише за наявності суб'єкта, якому вдається сприйняти, розпредметити той смисловий зміст, що втілений у книзі, картині, музичному творі тощо, тобто ідеальні у будь-якій формі не може існувати без суб'єкта, його свідомості.
Свідомість ідеальна не тільки за змістом, але й за формою існування. Сучасна наука співвідносить психічні процеси з діяльністю певних зон кори великих півкуль мозку. Ви вчення фізіологічних процесів кодування у мозку слів, що промовляються, дозволило розшифрувати кодові характеристики, розпізнати слова, які промовляються мислено. Але думка, переживання, образ не є фізичними предметами чи матеріальними утвореннями. Існування свідомості невідривно від діяльності мозку, нервової системи, тіла людини, але не зводиться до природно-біологічних процесів. Свідомість локалізується у діяльності певних центрів людського мозку, але, по суті, свідомість позапросторова, ідеальна. Специфічним є і час свідомості. Людина може мислено відтворювати час, у якому ніколи не жила, мислено повертатися до подій минулого чи виробляти образ майбутнього. Відома мудрість: «Що є найбільш швидким у світі? Думка». Думка може миттєво, перевищуючи усі фізичні швидкості, подолати простір і час. У цьому теж загадка свідомості, приховані від сучасної людини можливості думки.
Структура свідомості: самовідомості, безсвідоме.
Етимологія слова самосвідомість вказує на те, що виражає спрямованість свідомості на саму себе. Погляд самосвідомості звернений до внутрішнього світу людини, що зовсім не означає ігнорування світу зовнішнього. По-перше, усвідомлення власних індивідуально-особистих якостей передбачає порівняння себе з іншими людьми, співвіднесення своїх думок, почуття, переживань, вчинків з нормами, цінностями і ідеалами, що існують у суспільстві. По-друге, звертаючись до глибин власного внутрішнього світу, людина не залишається зануреною у них, а повертається знов до світу зовнішнього, але вже збагаченою уявленням про власне Я і використовує це уявлення як своєрідну духовну призму, крізь яку і сприймаються усі впливи навколишньої дійсності, а сама сприймається більш свідомо, осмислено, особисто.
Самосвідомість один з найважливіших структурних рівнів свідомості, для якого є властивим відокремлення і відображення суб'єктом самого себе як носія певної активної позиції відносно до себе і світу. Інакше, самосвідомість — своєрідний центр свідомості, у якому концентруються і інтегруються уявлення людини про власне Я і формується ставлення до нього та навколишнього світу. Самосвідомість людини — це усвідомлення власного тіла, своїх думок, почуттів, свого соціального положення, ставлення до природи, суспільства, інших людей, самого себе. Самосвідомість — дуже складне утворення. Виділяють такі основні її рівні: самопочуття, усвідомлення власної соціокультурної належності і усвідомлення власного Я.
Самопочуття — це усвідомлення власного тіла, його включеності і разом з цим відокремленості з навколишнього світу людей і речей. Це важливий рівень самосвідомості, починає формуватися ще у ранньому дитинстві і, розвиваючись протягом життя людини, стає необхідним засобом орієнтації у світі і управління життям свого тіла. Часто його сприймають як елементарний і малозначущий. Але це не так. Якщо замислитись, чи добре знаємо власне тіло і вміємо ним керувати, то з'ясується, що не дуже. Труднощі в усвідомленні власного тіла зв'язані з тим, що його вигляд постійно змінюється в процесі життя, і людині психологічно складно звикати до змін, відмовлятися від уже стійких, стабільних уявлень про власну зовнішність. Деякі частини тіла сховані від неї анатомічно, і вона не сприймає їх безпосередньо. Усвідомленню деяких часток тіла перешкоджають морально-психологічні заборони, які мають культурно-історичне походження. Якщо в античності існував культ людського тіла і його краси, то християнська мораль вважає тіло нижчим, гріховним рівнем людської природи. Хоча людина безперервно одержує від органів власного тіла різноманітні відчуття, її з раннього дитинства привчають не звертати на них увагу, не говорити про них. У XIX ст. в медицині укоренився погляд, що людина усвідомлює і відчуває якийсь орган свого тіла, тільки якщо хворий.
У сучасній культурі поступово долаються ці негативні стереотипи. Відомий афоризм «У здоровому тілі — здоровий дух» починає набувати форму заклику дбати про власне тіло, тілесний стан не тоді, коли з'явилися перші ознаки хвороби чи виникли якісь тілесні диспропорції, а постійно. Фізична культура починає розумітися не як вміння швидко бігати і далеко стрибати, а як здатність, вміння, потреба дбати про своє тіло, тілесний вигляд. Здоровий спосіб життя поступово утверджується як важлива загальнолюдська цінність. Тілесна сфера має велике значення не тільки як основа фізичного здоров'я і фізичної краси. На думку численних психологів, багатство самовідчуття і ступінь усвідомлення власного тіла позитивно зв'язані з багатством емоційних переживань особистості і наявністю у неї художніх інтересів. Естетичне задоволення практично завжди має в собі щось тілесне. Отже, самопочуття — перший рівень самосвідомості — має дуже важливе значення для нормальної життєдіяльності людини. Його недостатня розвинутість може народжувати різні комплекси неповноцінності чи призводити до різних чуттєвих надуживань, тобто сприяти виникненню фізичних, психічних, соціально-психологічних, духовних недугів.
Незважаючи на всю значущість, тіло і зовнішність, за нормальних умов, не займають центрального місця у самосвідомості людини і не вичерпують її. Ще один важливий компонент, рівень самосвідомості, — усвідомлення власної соціокультурної належності. Людина може визначити власне Я тільки у порівнянні з якимось іншим, через Ти, Він, Ми, Вони. Навіть усвідомлення свого тіла складається у людини поступово, у порівнянні з іншими. Дитина спочатку починає упізнавати інших людей і тільки десь з двох років саму себе. Поступово в неї складаються уявлення про свою належність до певної родини, нації, соціальної верстви чи спільності. Індивідуальній самосвідомості передує родова або спільності. Родова самосвідомість виникла історично раніше, ніж індивідуальна. Первісна людина усвідомила свою належність до роду чи племені раніше і це мало для неї більше значення, аніж її індивідуальні відмінності від одноплемінників. У відповідь на запитання: Хто я? люди, як правило, починають з визначення своєї належності до певних соціальних спільностей (вказують стать, вік, рід заняття тощо), і лише потім починають називати якісь індивідуальні властивості, здібності. Схильність описувати себе в соціальних поняттях підсилюється у процесі визрівання особи. Усвідомлення своєї соціокультурної, групової належності — важлива умова формування такого невід'ємного компонента самосвідомості, як самооцінка. Вже на першому рівні самосвідомості після розпізнання, узнавання своєї зовнішності відбувається її оцінювання. Але щоб зріст, вага, будова тіла певністю вплинули на самосвідомість особи, мають бути співвіднесені з певними стандартами, стереотипами, що прийняті у певній соціальній спільності, у культурі і оцінюють одні якості як позитивні, а інші як негативні. Адже людина оцінює свої якості не сама собою, а з урахуванням норм, визначених культурою, суспільством, соціальною спільністю, родиною.
Усвідомлення соціокультурної належності (сімейної, національної, родової) — найважливіша умова формування і розвитку особистості, тому що забезпечує засвоєння норм, традицій, цінностей, ідеалів як таких, що мають глибокі життєві коріння, наповнені реальним змістом, значенням. Ідеал для дитини персоніфікований, зв'язаний з образом якоїсь конкретної людини (як правило, близьких, батька чи матері). «Дитина, — зазначав Іван Сєченов, — зливаючи
себе з улюбленим образом, починає любити всі його властивості, а потім, як кажуть, любить тільки останні». З віком персоніфікація ускладнюється. Розширюється коло вибору ідеалів: батьків та інших безпосередньо знайомих доросли доповнюють і навіть відсувають на другий план кінематографічні і літературні герої, суспільно-політичні діячі та інші суспільні персонажі. Усвідомлення власної соціокультурної належності сприяє і формуванню почуття захищеності, укоріненості, впевненості у собі і майбутньому, почуття життєвої перспективи, відчуття того, що як частка цілого, робиш якусь загальну справу. Формування і функціонування самосвідомості не вільно від суперечностей, напру жених, часто тяжких роздумів і сумнівів. Кожне із Ми по-різному впливає на поведінку особистості. Проблема вибору між Ми, що можуть і конфліктувати поміж собою, породжує проблему особистого самовизначення, приводить до формування ще одного рівня самосвідомості — усвідомлення свого Я. Образ Я найбільш суб'єктивний і інтимний елемент самосвідомості. Саме образ Я дозволяє особистості діяти вільно і відповідально. Образ Я — складне психологічне явище. Це не стільки знання людини про себе, скільки певне ставлення до себе, соціальна настанова, в якій уявлення про себе, свої якості і потенції органічно зв'язано з емоціями, викристалізовується у мотиви поведінки, мету діяльності, уявлення про зміст, сенс життя.
По-перше, ступінь складності і диференційованості образу Я. Маленька дитина ще не вміє відрізняти мотиви поведінки від вчинків, суттєвої якості від несуттєвих, тому її образ Я здається простим, нерозчленованим, аморфним. Зі зростанням, образ Я диференціюється, виникає складна ієрархія самооцінок. Внаслідок багатомірності діяльності, бачимо, конструюємо себе під різними кутами зору. Розрізняють реальне Я (яким бачу себе зараз), динамічне Я (яким бажаю стати), фантастичне Я (яким би бажав стати у мріях), ідеальне Я (яким я повинен бути, виходячи з власних принципів, ідеалів), потенційне Я (яким можу стати, включаючи як позитивні, так і негативні можливості), ідеалізоване Я (яким мені приємно себе бачити), нарешті ряд удаваних Я, тобто образів, масок, які людина використовує для того, щоб приховати якісь негативні риси реальної особи.
По-друге, ступінь значущості образа Я, місце, яке посідає серед інших настанов. Одна людина багато міркує про себе, аналізує власні вчинки, прагне спрямовано вплинути на себе, у іншого саморефлексія не розвинута, діє, керуючись переважно безпосередніми прагненнями чи логікою ситуації. Різними бувають і об'єкти саморефлексії: один більше уваги приділяє зовнішності, інший — розумовим здібностям, третій — моральним якостям тощо.
По-третє, ступінь внутрішньої послідовності, цілісності образа Я. Оскільки людина бачить себе під різними кутами зору, її самосвідомість є завжди суперечливою. Ідеальне Я ніколи не співпадає з реальним, суперечність між ними — рушійна сила самовиховання. Але суперечності між образами можуть бути і деструктивними, якщо викликають внутрішню напруженість, коливання, сумніви. Ступінь стійкості образу в часі. В одних людей самооцінка має певну сталість, у інших — зазнає значних коливань. Зміна образу в часі — природна особливість процесу саморозвитку особистості. Але надлишкова змінність образу може вказувати на його незрілість, на невпевненість особи у власних силах. Рівно як і надлишкова сталість образу може свідчити про самозадоволення, догматизм, зупинку у розвитку. Ступінь самоповаги: як людина ставиться до себе — чи приймає себе незважаючи на власні недоліки, чи «заперечує» себе незважаючи на чесність.
Отже, самосвідомість формується і розвивається поступово від усвідомлення власного тіла і зовнішності, соціокультурної належності — до формування цілісного уявлення про своє Я в різних його вимірах. Але самосвідомість не зводиться до суми образів у різних проекціях. Людина, коли ставить запитання: яка я?, має на увазі не просто от своїх індивідуальних властивостей чи суспільного становища, а також запитує: якою я можу і повинна стати, які у мене можливості і перспективи, що зроблю чи можу ще зробити у житті? Самосвідомість включає не тільки такий найважливіший компонент, як самопізнання, але й ряд інших — самооцінку, самовизначення, самоконтроль.
Самооцінка — взаємодія образу з певним еталоном, внаслідок чого виникає почуття задоволення чи незадоволення собою. Самооцінка може здійснюватися двома основними засобами. Перший полягає у тому, щоб порівняти рівень своїх притягань з досягнутим результатом діяльності, вчинку. Другий засіб — співставлений уяви інших про себе.
Самопізнання і самооцінка, що ґрунтуються на порівнянні себе з оточуючими людьми і певним особисто значущим еталоном, виступають елементом самовизначення. Отже, формування і розвиток самосвідомості — необхідна умова усвідомлення життя не як ряду випадкових, розірваних подій, а як цілісного процесу, що має певну спрямованість, спадкоємність і зміст, що є найважливішою орієнтованою потребою особистості.
Незважаючи на всю життєву значущість, самосвідомість ще не вичерпує всього змісту свідомості людини. При характеристиці суті свідомості і самосвідомості, підкреслювалася їх рефлексивність і саморефлексивність, тобто усвідомленість процесів, які в них відбуваються. Але не всі процеси свідомості і навіть самосвідомості усвідомлюються людиною. Численні дії людини забезпечуються автоматично, неусвідомленим функціонуванням свідомості і самосвідомості. У зрілому віці людина переважно не усвідомлює, не обмірковує звичні дії, і тільки при освоєнні нових навичок діяльності і життєдіяльності бере їх під контроль свідомості. Самосвідомість людини також може функціонувати автоматично. У критичній ситуації, коли у людини немає часу на обміркування своїх дій, вона приймає певне рішення іноді несвідомо, але ґрунтуючись на вже вироблених уявленнях про власне Я, про те, що для неї допустимо чи не допустимо за будь яких обставин. Саме у таких випадках знаходить прояв справжнє Я, яке може і не співпадати з тим образом, який є усвідомленим. Отже, у свідомості виявляється ще один рівень, для якого властива неусвідомленість процесів, що в ньому відбуваються. Для позначення такого рівня свідомості використовують поняття підсвідомість і безсвідоме. Іноді їх використовують як синоніми. Різноякісність, різнорідність можна виявити і звернувшись до історії становлення концепції безсвідомого.
Вперше концепція безсвідомого сформульована Готфрідом Лейбніцем, який пояснював як нижчу форму душевної діяльності людини, що лежить за межами свідомих уявлень, які підносяться, як острівки над океаном темних сприйнять (перцепцій). Іммануїл Кант пов'язував безсвідоме з проблемою інтуїції, з питанням про чуттєве пізнання. Своєрідний культ безсвідомого, як глибинного джерела творчості, властивий для представників романтизму. На початку XIX ст. розпочалося власне психологічне дослідження безсвідомого. Динамічну характеристику безсвідомого запровадив Йоганн Фрідріх Герберт. За концепцією, несумісні ідеї можуть вступати між собою у конфлікт, до того більш слабкі витискуються із свідомості, але продовжують на неї впливати і не втрачають динамічних властивостей. Дослідження у галузі психопатології дозволили зафіксувати психічну діяльність, що не усвідомлюється людиною. Ця лінія одержала розвиток концепції безсвідомого Зігмунда Фрейда, який почав з установлення прямих зв'язків між невротичними симптомами і безсвідомими переживаннями травматичності. Фрейдівську концепцію радикально переосмислив Карл Юнг і ввів поняття колективного безсвідомого, прагнув довести, що безсвідоме охоплює не тільки суб'єктивне і індивідуальне, яке витіснене за межі свідомості, але й, насамперед, і колективний, безособовий психічний зміст, який укорінений у стародавності і втілений в інваріантних для усіх епох і народів образах-символах, які позначив поняттям «архетип». Архетипи, на думку Карла Юнга, принципово протистоять свідомості, їх не можна дискурсивно і адекватно висловити.
Концепція безсвідомого розвивається численними напрямками сучасної філософії і психології, відбивається у практиці різних сучасних художніх течій. Звернення до історії становлення і розвитку концепції безсвідомого дозволяє відокремити два змістовних аспекти. По-перше, безсвідоме у широкому розумінні це сукупність психічних процесів, операцій, станів, що не репрезентовані у свідомості суб'єкта. По-друге, у вузькому розумінні безсвідоме пояснюється як особлива сфера психічного або система процесів, що якісно відмінні від явищ свідомості і безпосередньо неприступні. Для розрізнення, фіксування різних змістовних аспектів неусвідомленої сфери психічного життя людини можна використати два поняття: підсвідомість і безсвідоме.
Підсвідомість — це активні психічні процеси, що не виступають центром розумової діяльності свідомості, але впливають на свідомі процеси. Між свідомістю і підсвідомістю немає неподоланої межі. Зміст підсвідомості може переходити у свідомість і самосвідомість та навпаки. Сфера підсвідомості охоплює: по-перше, неусвідомлений психічний контроль за діяльністю тіла, деякі бажання, потяги, спонукання; по-друге, знання, почуття, переживання, які були витіснені із свідомості з метою самозбереження (від надлишкової інформації, болісних, неприємних переживань тощо), а також сни, патологічні душевні стани; по-третє, неусвідомлені процеси мислення, які пов'язані з визріванням творчого задуму, а також визріванням вищих прагнень людського духу і душі (творчості, віри, любові, дружби та ін.).
Безсвідоме — ірраціональні елементи психічної реальності, те, що залишається у глибинах психіки і знаходить прояв у свідомості не безпосередньо, а через підсвідомість. Зміст безсвідомого ще до кінця не з'ясований. По суті, численні елементи підсвідомості мають своєрідний безсвідомий «залишок». Якщо початковий та завершальний етапи творчого, інтуїтивного процесу у кінцевому випадку усвідомлюються людиною, то сам механізм їх залишається на даному рівні розвитку людини неусвідомленим, безсвідомим. Своєрідний ірраціональний «залишок» завжди зберігається і в таких почуттях: віра, надія, любов, що не піддаються свідомому регулюванню. У глибинах безсвідомого схований механізм дії численних парапсихологічних явищ (яснобачення, телепатія тощо). Заслуговує на увагу і концепція колективного безсвідомого Карла Юнга, хоча зміст явища навіть самим дослідником розумівся по-різному. Людина ще багато чого не знає про зміст, можливості, механізми функціонування свідомості, самосвідомості, і особливо безсвідомого, про що свідчить практика психоаналізу і медитації.
Отже, свідомість існує як народжений діяльністю мозку суспільно розвинутої людини невідчуваний і незворотний потік спонукань, вражень, почуття, думок, а також більш стійких ідей, переконань, цінностей, стереотипів та ін. Існування свідомості — потік, який не можна зупинити, повністю охопити, усвідомити, відтворити в усій повноті. Свідомість не хаотична, має певну упорядкованість, взаємозв'язок, єдність, стійкість, загальність структур. Свідомість формується і розвивається тільки у процесі соціалізації і самоактуалізації особистості, входження її у світ культури за допомогою діяльності і спілкування, рефлексії і саморефлексії, самооцінки і самовизначення. Свідомість не тільки відображає світ, але й створює його, тобто створює, перетворює, удосконалює свій власний світ і життєвий світ людини: світ її ідей, понять, наукових знань; світ людських цінностей, емоцій, сенсу; світ образів, уявлень, уяви, культурних символів і знаків; світ предметно-практичної і духовно-практичної діяльності.
Використана література: