Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
СУМСЬКИЙ ПЕДАГОГІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ім. А. С. МАКАРЕНКА
Інститут філології
Кафедра української літератури
МАТЕРІАЛИ ФОЛЬКЛОРНОЇ ПРАКТИКИ
Студентки І курсу 212 групи Коренєвої Д. М.,
яка проходила практику в с. Ворожба Лебединського району Сумської області
Керівник практики
Кириленко Н. І
Суми, 2013
Фольклорна практика проводилась в селі Ворожба Лебединського району Сумської області. Під час практики мною було записано 4 легенди та 2 перекази. За тематикою записані легенди поділяються на легенди про назви місць (самого села Ворожба), легенди про рослин та перекази про перебування Т. Шевченка у селі Лифино (Ворожбянської сільської ради)
Легенда походження назви села Ворожба
Село наше ж давно вже збудовано. Вже третій раз як будинки будуються. Та назва наша як ото, мовби, завжди була. Чого саме Ворожба не знає ніхто. Та люди старі говорили, що це все через річку, що протікає у нас по всьому селу. Зараз вона висохла майже, а от раніше глибоченька така була. А хати у селі до неї й будувались. От коли весна приходила – то розтавало все і затоплювало будинки. «Вража вода» казали про цю річку, а потім просто почали називати її Ворожкою.
Та було в нас не лише це. Багато років тому жили у нас у селі ворожки. Замовляння знали всякі та й ворожили дуже добре. От і їхали сюди люди із сусідніх місць. «До ворожби» казали вони. І відоме наше село було на всю округу.
Ото з усього всього як почали назвати село Ворожбою, то так і залишилось воно.
(Записано від Скварчі Н.А., 1939 р.н.)
Легенда про калину
Колись, дуже давно жила хороша і красива дівчина. Батьки називали її Калинкою. Хороша дуже була..
Калинка дуже любила весну і часто ходила до лісу. Ліс був далеко од її села. Коли сонце добре гріло і дівчині інколи було дуже жарко, то хотілося їй відпочити десь у холодочку. От вона одного разу й посадила вздовж шляху кілька кущиків і деревце. Щоб вони прийнялися, Калинка аж од своєї хати носила воду і поливала їх. Через зиму вижило тільки одненьке стебельце. Ще дужче Калинка доглядала це стебельце. Почав розростатися великий кущ.
Іде якось ото тією дорогою чоловік. Стомився дуже та й сів відпочити під оцим кущем. Подякував він подумки тому, хто посадив оцей кущ. І ось почало творитися диво: осипався цвіт, а замість нього – ягоди червоні виблискують. Взяв чоловік одну ягідку, другу, а в середині заховане зернятко, схоже на маленьке серце.
Прийшла Калинка до свого улюбленця, покуштувала терпкі ягоди і здивувалась отим зерняткам, а кущ нахилився до неї і шепоче: «Ці сердечка на згадку тобі про твоє добре серце, а щоб люди тебе не забули, подаруй мені ім’я , Калинко».
З того часу і стали називати цю рослину калиною.
(Записано від Семи М.Н., 1926 року народження)
Легенда про Безсмертник
Було це тоді, коли між квітами почалися недомовки. Запишалася Лілія, Тюльпан, Півонія, Нарциз, Троянда, що тільки вони треба людям, бо приносять насолоду своєю красою і запахом.
Нащо засмічувати землю отим сміттям: Любистком, Волошками, Барвінком. У них ні вигляду, ні запаху. Лише ми повинні бути на землі! Так гордо думали пишні квіти. Ну, і от почалася справжня квіткова війна. Багато квітів назавжди зникли з землі. Та ось зібрались посланці всіх квіткових сімей на раду та й пішли до Бога на раду. Кожна сім’я доказували Богу свою правоту. Суперечка тривала довго. І тільки одна безіменна квіточка сиділа осторонь і мовчала. «А ти чого мовчиш?» - спитав Бог. А Квіточка йому сказала: «Мені соромно слухати оцих хвальків, я думаю, що якщо ми є на землі, то так і должно бути. Ми – Твоє творіння, Боженько. Мене лише одне турбує, адже ти дав нам дуже короткий вік. Прийде зима і сумно стає людям без нас. Зроби, Господи, так, щоб ми могли служити людям цілий рік». Замислився Бог, а потім і запитує: «А як тебе звати?» Квіточка відповіла, що в неї немає імені. От тоді Бог і сказав: «Буде тобі ім’я. Від сьогодні ти - Безсмертником».
Від отого часу став Безсмертник отією квіткою, що дарує нам свою красу і здоров’я цілий рік.
(Записано від Скварчі Н.А., 1939 р.н.)
Під сосною (переказ)
У пані прислуговувала дівчина на ймення Марія. Красива була дуже. Коса за пояс висіла. От пані Хрущова якось і каже їй: «Марусю, на днях повернеться пан та не сам, а з товаришем, гарна він людина, і вірші пише, і малює. Чи хотіла б ти щоб тебе хтось намалював?» Марія й каже: «Та я, пані, і не знаю, як це воно робиться». Пані Наталя тільки посміялася з неї.
От одного вечора приїхав пан, та не сам, а з якимось чоловіком. І на пана він не дуже похожий, та й на мужика вроді б ні. Щось таке є і від того, і від того. Жив він у хаті садівника.
Збираються пани кашу варить десь коло Псла. Гость ходив по садку, а тут Марія воду з ставка несе, як побачив її гость, та й каже: «Дівчино, а давай я тебе змалюю, така коса тілько присниться може». Пішли до сосни, там стіл невеликий стояв. «Стань ось тут, щоб сонце на тебе світило»,- каже гость. Марія недовго стояла, все дивилась як щось там олівцем водив, а тоді й каже до неї: «Ну що, похожа?» Марія аж почервоніла від його слів, лячно їй стало на себе дивиться, а все ж глянула. Ото ж красиво намалював! Вийшла пані Наталя, покликала гостя в дорогу збиратися, а малюнок він із собою забрав, щоб довершити.
(Записано від Гладкової М.В)
Садівники (переказ)
Не знаю, коли це було, та батько казали, що було це літом, коли всі підписувалися, щоб цар вольну дав. Тоді ото у маєтку нашого пана Хрущового жило аж 25 панів: 24 мужчини і одна бариня. Проживало оце пановйо до тих пір, як оце почали кавуни спіть і ось раз явилася карета в четверо коней, а в ній 6 чоловік купців з мануфактурою. Назвалися вони бухарцями-торговцями. Весь день торгували, а поїхали перед вечером. Більше того, що це були сищики.
Коли це на другий день, ще й сонце не сходило влітає в село дві карети в шестеро коней кожна, а в них оружені жандарми. Повиплигували вони і розовий дім окружили. Почали панів забирати. Пан Хрущов у вікно втік, а Шевченко прибіг в оранжерею до садівника та й каже: «Дай мені яку-небудь одежину, передінусь». Передягся. А в саду стояло велике корито для порчених фруктів. От вони з батьком звалили його собі на плечі і йдуть в напрямку до свинарні. Коли це назустріч два жандарми з шаблюками:
-Хто ви такі?
-Садівники
-А у вас тут художник Шевченко був?
-Був якийсь живописець,- каже Тарас, а звали його не то Мантихіль, не то Мантифіль..
-А який він ростом?
-Та я всього раз бачив. Ішов повз мене, а росту наче мого,- каже Тарас.
-Чорт! – гаркнули та й пішли
Увечері Шевченко й каже тому садівникові, що допоміг йому: «Ходім покупаємося при місяцеві». Пішли до ставу, викупалися. Тарас і переспав в оранжереях. Ранком запріг батько коня, а хлопець відвіз пана далеко на шлях. Більше не бачили Шевченка в Лифиному, а через деякий час, кажуть люди,бачили його аж у Києві.
(Записано від Гладкової М.В)
Легенда про кам’яний хрест
Давно це все було, літ зо двісті тому. Церкву тоді нашу будували. Довго місце вибирали – щоб же видно її було звідусіль. От і обрали. В самому центрі вона стоїть тепера. А люди тоді розумні були, от тільки майбутнього вони не знали. От і хотіли зберегти своє творіння від майбутніх негараздів. Довго думали будівники про це, та все ніяк не могли придумати.
От, одного дня біля церкви з’явилась якась бабуся. Стара-престара була вона. Ні імені її, ні звідки вона тут взялась ніхто не знав. От тільки в очі їй ніхто дивитися не міг – важко. Попросила та бабця головного зодчого позвати,і каже йому:
Обернувся зодчий – та нічого окрім нової церкви не побачив. Повернувся назад, до бабці – а там нема нікого. Як крізь землю провалилась.
Довго сумнівався чоловік чи ставити той хрест чи ні. І от вирішив виконати ту пораду, але зробити це так, щоб не близько той хрест був од церкви і не далеко. Марудна то була робота – аж до пізньої ночі ставили, та так і пішли собі відпочивати. А на наступний ранок побачили юди диво: на рівномі і гладенькому камені з’явилися слова. Що саме то були за слова я не знаю. Не видно їх вже майже, тільки виїмки якісь зостались.
Цю історію мені розповідала моя бабуся. Чи дійсно воно було так, чи ні – я не знаю. Та от тіль стоїть наша церква й досі, а разом з нею і той дивний кам’яний хрест.
(Записано від Скварчі Н.А., 1939 р.н.)
Чи можливе людство без історії? Певно що ні. А історія без людства? Також ні. Чи можливо є ще щось, що доповнює нашу історію та робить її більш довершеною? Звісно є. Це – література. Ці два поняття співіснують надзвичайно тісно. І в цьому ми переконались.
Цього літа, під час нашої фольклорної практики, наша група відвідувала славне місто Переяслав-Хмельницький. Воно ще також відоме як «місто музеїв», адже в ньому знаходиться аж 27 музеїв. На жаль, за браком часу ми не змогли відвідати хоча б половину з них, проте і стороною їх не оминули.
Всього ми відвідали три музеї: Музей заповіту Т. Г. Шевченка, меморіальний музей Г. С. Сковороди та музей народної архітектури й побуту Середньої Наддніпрянщини, тобто музей під відкритим небом.
Найбільше мені сподобався музей Заповіту Т. Г.Шевченка.
Він розташований в приміщенні-пам'ятці архітектури 1820 року, будинку друга Т.Г. Шевченка лікаря А.Й.Козачковського. Саме приміщення розподілено на дві тематичні частини – козацька доба у творчості Тараса Григоровича та власне музей Заповіту. В 12 залах музею показана історія Переяславщини від XVI ст. до наших днів. Створений в 1954 році, музей значно розширився і його фонди нараховують приблизно 12-ти тисяч експонатів.
Не менш цікавим був і музей під відкритим небом, який є своєрідною візитівкою міста. Він збудований згідно з усіма вимогами давнього зодчества і досить цілісно відображає історію та культуру нашого народу.
Також дуже цікавим особисто для мене був меморіальний музей Г. С. Сковороди. Розташований він у приміщенні колишнього колегіуму, де читав лекції з поетики видатний український філософ-гуманіст. Цікавим є те, що у тій будівлі у первісному виді відтворена обстановка вестибюля й бібліотеки колегіуму, класу поетики.
Програма нашої поїздки була досить насиченою, оскільки дорога до Переяслава-Хмельницького не близька. Але це того коштувало. Після наших відвідин цього славного містечка у мене склалось якнайкраще враження не лише про добу українського бароко, а й про важливість дотримання наших народних традицій у сучасному світі.
Спогади остарбайтера
Паспортні дані Прізвище - Рубан ( Пономаренко)
Ім'я-Марія
По батькові - Василівна
Рік народження -10 листопада 1925
Місце народження -с. Малий Вистороп Лебединського району Сумської області. Постійне місце проживання - с. Ворожба Лебединського району Сумської області
Як началась война мені було 16 літ. До войни я працювала з мамою і батьком, і старшими сестрами у колгоспі. Ми сапали буряки, картошку. У Германію мене забрали 25 серпня 1942 року. Одного вечора прийшли поліцаї в хату і сказали, шо мені вже скоро сімнадцять і я робить должна на німців. Мама не хотіла мене відпускать, та хто тоді питав, сказали, шоб назавтра прийшла у хату до діда Василя, там буде лікар і він вже скаже, чи годна я до роботи. Ще сказали, що якщо не прийду, то розстріляють всю сім'ю. Нада було йти.
Утром зібралося біля тої хати нас однолітків десь чоловік 25. Лікар, а це був німець, оглядав нас всих і записував у зошит щось, видавав листочок, на якому німецькою мовою було написано наші дані і через поліцая сказав, шоб 25 серпня були з речами і харчами знов тут. На ранок ми зібралися і разом з нами були і наша рідня, та, мабуть, тоді все село зійшлося. Плач, крики, ніхто не знав як нам там буде. Прощалися навіки. Погнали нас на Суми, дорогою не вели, а все полями та попід лісом. Йшли пішки десь 2 дні. Охороняли 3 німці і 4 місцеві поліцаї. Німці нас не займали, вони їхали на підводі, а поліцаї ішли з нами, даже наші торби декому допомагали нести. Прийшли ми в Суми на станцію. 27 серпня під вечір, було дуже жарко, води ніде не було, пили останній раз із Псла біля Сум. На станції ще ждали десь із тиждень, поки назбиралось на поїзд таких як я. Ввесь час охороняли нас німці. їжі не давали, харчувалися тим, що було взято з дому, воду давали пити з великих діжок, недалеко від станції був колодязь, то наших хлопців заставляли носить у діжки воду, ту й пили.
Десь числа 3-4 вересня нас погрузили у вагони і повезли. Нам ще повезло, у нас був вагон, в якому везли недавно корів і їх, судя по всьому, годували сіном, то його там залишилось багатенько, так можна було на ньому сидіть. У вагоні було 50 чоловік, це якраз по-їхньому була норма, та все одно в Польщі до нас підселили ще багато полячок. Всі дівчата були одного, майже одного віку. Привезли нас до города Кельн. Там нам на прийомному пункті, або ще називали біржа, вибили кожному на руці свій номер і відправили до бараку. Там ми й жили. Ганяли на різні роботи, робили по 16-20 годин. Виконували різні роботи - розгружали вагони із чорноземом, камінням, кирпічьом, робили на фермі. Разні роботи були. Годували дуже погано, ото якому пощастило працювати на фермі, то хоч молока вип'ємо , та так шоб не дай Бог наглядач не побачив, бо так нагайкою і дасть по спині. Були такі смільчаки, шо тікали, та куди підеш, ні мови не знаєш, ні дороги, все одно спіймають і тоді вже дуже били.
Там я пробула десь до чотирьох місяців, а потом мене одправили умісті з другими на завод, на якому випускали зброю. Я засипала на конвеєрі порох, я була невеликого росту, то мене поставили разом з дітьми, цих дітей звезли сюди з Білорусії, Польщі, Венгрії і даже були з Іспанії. В другому цеху робили хлопці - плєнні з України, так вони брали тихенько у нас порох, ще там шось і взривали станки, шоб робота останавлювалась, як почули взрив, то падали всі на землю, шоб не зачепило, якось зробили сильний взрив, то уламки металу полетіли і в ту сторону, де я стояла за конвеєром, і мене ранило. Мене однесли в барак, я йти не могла, бо в обидві ноги попали осколки, там мене підлічили і направили на фабрику Калк Гумбольт, робила там поварем на кухні. Дуже часто під час роботи приходили наглядачі, а ми їх жандармами звали, і дивилися як ми працюємо. Жили в бараку, німці били ув'язнених, іздівалися з нас, раз на тиждень купалися у бані, а на додаток обливали вонючою водою якоюсь, од якої кожа облазила. Казали, шоб воші не заводились. Були случаї, коли їх гнали у баню, багато хто думав, що назад він уже не повернеться. Було й таке, що людину до смерті забивали за найменшу вину.
Послі міста Кельн переправили мене до міста Зилен на фабрику Шаубеталь, де робилала уборщицьою. Там спілкувалася з дівчатами - однолітками. Єдиною радостю для мене був спів. Під час роботи потихеньку співала. Одного дня, прибирала в цеху і наспівувала собі якусь пісню, по цеху ходила якась ревізія і серед неї був хазяїн, йому понравилось як я співала. Після цього він забрав мене в місто Брандербург у табір 2226, а тоді забрав додому, я доглядала його дітей, шила одяг для всієї сім'ї. Шити мене навчила мама, та всі тоді дівчата сільські вміли шити. Тут я подружилася з жінкою хазяїна, вона була набагато молодшою за чоловіка. Коли він повертався додому напідпитку, то завжди казав : «Матка, пой, пой а-а-а». Це означало, що треба було співати колискову, щоб заснув. В сім'ї через хазяйку мене добре годували, давали тканину для одягу, не ображали, а потом ще й зарплату давали. Шість днів на тиждень робила, а на сьомий одпускали погулять.
Я ходила до знакомих дівчат, а хазяйка як знала куди йду, то давала гостинці -печиво, хліб, жовтий сахар, а інколи і гроші, шоб щось купила. Дівчата жили в разних сім'ях, де по-разному до них ставилися. Як зберемося, та як заспіваємо, то аж на душі стане, легше. Додому хотілося дуже. Все споминала яке там літо хароше, як тепло, які люди добрі. Казалося, шо й сонце гріло тепліше, і вітер не так завівав. Ото наспіваємося, та наплачимося, та все прислухалися, чи не літа наш самольот, щоб хоч шось рідне почути. Уже перед кінцем войни часто наші самольоти бомбили німців, вони бігають, у бомбосховище ховаються, про нас забували, а ми такі раді були, все думалось: «Ага, на вас наказаніє є, ось-ось прийдуть наші, буде й вам».
9 квітня 1945 року нас освободили і ми після провірки 15 серпня 1945 року були одправлені на Україну, а додому я вернулася 22 жовтня 1945 року. Дома мене вже й не ждали, бо ніяких письмов, ніяких вістей од мене не получали, того вважали мене мертвою.
В 1958 році я вийшла заміж за Пономаренка Миколу Павловича, переїхала в Кирдилівщину. Ото так воно все й було.
Есе
Чи можливе людство без історії? Певно що ні. А історія без людства? Також ні. Чи можливо є ще щось, що доповнює нашу історію та робить її більш довершеною? Звісно є. Це – література. Ці два поняття співіснують надзвичайно тісно. І в цьому ми переконались.
Цього літа, під час нашої фольклорної практики, наша група відвідувала славне місто Переяслав-Хмельницький. Воно ще також відоме як «місто музеїв», адже в ньому знаходиться аж 27 музеїв. На жаль, за браком часу ми не змогли відвідати хоча б половину з них, проте і стороною їх не оминули.
Всього ми відвідали три музеї: Музей заповіту Т. Г. Шевченка, меморіальний музей Г. С. Сковороди та музей народної архітектури й побуту Середньої Наддніпрянщини, тобто музей під відкритим небом.
Найбільше мені сподобався музей Заповіту Т. Г.Шевченка.
Він розташований в приміщенні-пам'ятці архітектури 1820 року, будинку друга Т.Г. Шевченка лікаря А.Й.Козачковського. Саме приміщення розподілено на дві тематичні частини – козацька доба у творчості Тараса Григоровича та власне музей Заповіту. В 12 залах музею показана історія Переяславщини від XVI ст. до наших днів. Створений в 1954 році, музей значно розширився і його фонди нараховують приблизно 12-ти тисяч експонатів.
Не менш цікавим був і музей під відкритим небом, який є своєрідною візитівкою міста. Він збудований згідно з усіма вимогами давнього зодчества і досить цілісно відображає історію та культуру нашого народу.
Також дуже цікавим особисто для мене був меморіальний музей Г. С. Сковороди. Розташований він у приміщенні колишнього колегіуму, де читав лекції з поетики видатний український філософ-гуманіст. Цікавим є те, що у тій будівлі у первісному виді відтворена обстановка вестибюля й бібліотеки колегіуму, класу поетики.
Програма нашої поїздки була досить насиченою, оскільки дорога до Переяслава-Хмельницького не близька. Але це того коштувало. Після наших відвідин цього славного містечка у мене склалось якнайкраще враження не лише про добу українського бароко, а й про важливість дотримання наших народних традицій у сучасному світі.