Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
ПОХОДЖЕННЯ УКРАЇНЦІВ
та розвиток українського етногенезу
Давня мудрість говорить, що народ, який забуває свою минувшину – не має майбутнього. Адже головний націотворний чинник — це національна свідомість, стрижнем якої є усвідомлення своєрідності історичної долі свого народу. Коли народні маси не знають власної історії національна свідомість розмивається і етнос сходить з арени історії, розчиняючись серед сусідів.
В наш доленосний для України час здавалося б суто наукові проблеми історії української державності набули виняткової актуальності. Адже без врахування історичного досвіду державного будівництва українців неможливо збудувати міцну сучасну Україну.
Так сталося і з Україною. Опинившись у «братніх» тенетах сусіднього етносу, вона була пограбована не лише матеріально, культурно, а й історично. Офіційні історики Російської імперії, виправдовуючи її експансію в Україну, відібрали в українців ранні етапи їхньої національної історії. Давньоукраїнська держава Київська Русь була проголошена першою російською державою. Українці опинилися в непривабливому статусі зайд без роду і племені на нібито споконвічно російських землях.
Таким чином, нагальним завданням українських істориків є встановлення об’єктивної картини у фальсьфікованих ділянках національної історії, та популяризація цих знань в Україні і поза її межами. Особливо слід наголосити саме на поширенні об’єктивної, науково перевіреної інформації про минуле України, яка б відповідала строгим вимогам сучасної світової історичної науки.
Отже, знання власної минулого, свого історичного коріння становить потужну консолідуючу силу кожного народу. Без історичної свідомості народ перетворюється на етнографічну масу, що легко піддається асиміляції більш етнічно консолідованими сусідами. Не випадково завойовники усіх часів прагнули позбавити пригноблені народи їхньої власної історії, перекручуючи її на власну користь.
Усі ми свідки чергового українського відродження. Україна знову спинається на ноги, знову пробує відбудувати незалежну державу – власний дім, без якого український народ приречений зійти з арени історії.
Ніякі патріотичні міркування не можуть бути виправданням історичної міфотворчості деяких сучасних істориків-аматорів. Адже історичну правду не можна приховати. Вона рано чи пізно стає відомою широкому загалу, відкидаючи псевдонаукові імперські чи ультрапатріотичні концепції.
Переважна більшість громадян України бачить глобальні зміни останнього дисятиліття через призму численних негараздів, що несподівано впали на них та їхні сім’ї. Недавня історія та сьогодення сприймаються як безперервний ланцюг розпаду звичних соціальних структур, економічних відносин, ідеологічних уявлень, руйнації усталеного способу життя.
Після падіння Радянського Союзу відбувається розвінчання офіційної історичної концепції, в основі якої лежить тенденційний імперський міф. Постає нелегка проблема відновлення історичної правди та доведення її до суспільної свідомості. Відразу зробити це неможливо і в умовах ідеологічної кризи величезні маси людей втрачають ціннісні орієнтири. Виникає родюче підгрунтя для поширення різних фантастичних історичних концепцій.
Свідомість колишніх громадян імперії, як правило, деформована її потужним деспотичним тиском. Тому на руїнах наддержави довго зберігається стара імперська ідеологія. Якщо говорити про приклад, то ненависний для радянських ідеологів націоналізм є синонім шанованого в СРСР поняття патріотизм. За європейською термінологією націоналізм — це ідеологія, що відстоює право народу господарювати на власній етнічній території за канонами цивілізованого співтовариства.
Отже, розпад імперського устрою Радянського Союзу не є безпрецидентним в історії людства. Навпаки, це закономірний процес неминучої загибелі неефективної в сучасних умовах надцентралізованої державної системи імперського типу.
В усіх відомих імперіях обов’язково існує напруга між поневоленими народами та імперським етносом. Навіть в уламках імперій, де під єдиним дахом опиняються кілька народів, один з них виступає в ролі «старшого брата», а всі інші борються з ним за незалежність. Уламок Османської імперії Югославія є ареною збройної боротьби словен, хорватів, боснійців, албанців, македонців з пануючими сербами за незалежність. У Великобританії під контролем англійців залишилися кілька кельтських етносів: ірландці Ольстеру, валійці Уелсу, шотландці, в Іспанії — баски, в Турції – курди. Всі вони ведуть боротьбу за незалежність, яка нерідко набуває нецивілізованих форм тероризму. Яскравим прикладом є не тільки Югославія, але й пострадянський простір, де проти державної незалежності литовців, українців, білорусів, молдаван, чеченців, грузинів та інших народів завжди виступала Росія.
Розпад супердержави супроводжується кризою імперської ідеології. Важливою її складовою є так званий імперський історичний міф. Це псевдонаукова теорія, що звичайно не відповідає історичним фактам, але виправдовує експансію на землі сусідів. Так, нібито, іспанці, англійці, німці, французи завойовували Америку, Африку, Азію, а росіяни з благородною і безкорисливою метою цивілізували відсталі народи та принести їм слово боже. Цей імперській міф дорого коштував не тільки Україні, але й усій Європі. В радянські часи історичний міф набрав червоного забарвлення. Імперська експансія Москви на всіх континентах виправдовувалася благородною метою осчасливити народи світу прогресивним комуністичним способом життя. Не випадково, народи світу, які обирали соціалістичний шлях розвитку неминуче потрапляли в політичну та економічну залежність від Москви.
Народи, що не зазнали такого тривалого і потужного тиску деспотичної держави, як білоруси чи українці досить успішно долають негаразди перехідного періоду від радянського минулого до національної держави європейського типу. Їхня національна еліта, що відстоює інтереси власного народу, не була знищена тією мірою як українська.
Національна еліта — активна і свідома частина лідерів та організаторів (інтелектуали, державні діячі, військові). Це, образно кажучи, руки нації, що організують життя і самозахист народу, очолюють економічну, політичну, дипломатичну та військову боротьбу за його інтереси.
Серед української еліти зберігається хитка рівновага між старою провінційно-імперською, пострадянською та новою національною. Саме ці дві реальні політичні сили борються між собою за контроль над Україною.
Відсутність власної національної еліти позбавляє народ можливості самоорганізуватися, створити свою державу, що є необхідною умовою нормального, цивілізованого існування в сучасному світі. Не маючи власної держави народ вимушений жити в державі сусідів у колоніальному статусі «молодшого брата». Тоді ним керує не національна еліта, а призначена імперською метрополією провінційна адміністрація. Зрозуміло, що її функція не захищати інтереси поневоленого народу, а спрямовувати його на службу поневолювачам. Так, лідер радянської України В.Щербицький робив великі зусилля для звертання української нафто- та газодобувної промисловості, а великі кошти українського бюджету направляв на економічний розвиток Сибірського регіону Росії. З його благословення українські хлопці гинули, завойовуючи для Великої Росії Афганістан, де Україна не має геополітичних інтересів. Саме за В.Щербицького тисячі українських шкіл були переведені на російську мову навчання, а всілякі виступи проти колоніального статусу свідомих українців жорстоко придушувались. Отже, державна еліта Радянської України не була національною, бо фактично відстоювала інтереси Росії в Україні.
Отже, єдиний суттєвий показник, що визначає політичний спектр сучасної України — це ставлення до незалежної Української держави, а не належність до часто формальних фракцій комуністів, соціалістів, зелених, партії влади тощо. Український парламент розділений на два непримиримі табори — противників та прибічників незалежності.
Противників незалежності навіть не можна вважати українськими політичними течіями. Фактично, вони представники російської політичної думки, оскільки відстоюють інтереси Росії в Україні. Стрижнем їх програми є збереження колоніальної залежності України від імперської Москви. Ця позиція визначальна для обох основних проімперських політичних напрямків в нашій країні - червоних та біло-синіх. Українські ліві, визнавши приватну власність, ринкову капіталістичну економіку з експлуатацією буржуазією найманих робітників, фактично відмовилися від фундаментальних положень марксизму. Разом з тим, вони затято вимагають відновлення «єдиної та неділимої», відстоюючи весь набір неоімперських стереотипів: єдиний економічний, інформативний та культурний простір, військово-політичний союз, державність російської мови на землях ко-лишніх колоній Росії тощо. Тобто українські комуністи разом з різноманітними соціалістами виявилися більшими прибічниками російського імперіалізму ніж комуністичних ідей К.Маркса та В.Леніна. Та інакше і не могло бути. Адже на думку видатного російського філософа М.Бердяєва, більшовизм — це російський імперіалізм ХХ ст.
Нестача національно свідомих державних кадрів змусила залишити біля державного керма стару провінційно-імперську бюрократію, частина якої і не думає захищати інтереси України. Злам нелюдської репресивної машини з тотальним контролем ЦК та КДБ над всім суспільством розв’язав руки старим радянським кадрам, які сповна проявили свою злодійську натуру. Не вина, а біда сучасної України в тому, що катастрофічно не вистачає свідомих управлінців, які б замінили на державних посадах злодійкувате чиновництво.
Чому не можна було з самого початку відсторонити їх від державного управління, як це зробили чехи, угорці, поляки та литовці ? По-перше тому, що в сучасній Україні поки що немає ким замінити стару бюрократію. По-друге, відсторонення від посад такої чисельної і могутньої верстви сучасної України могло б дестабілізувати все українське суспільство і привести до громадянської війни. Великий державник і патріот України, фундатор українського націоналізму В.Липинський казав, що незалежна Україна можлива лише тоді, коли вона буде вигідною для пострадянської української бюрократії. Історія свідчить, що в усі часи держави будували не стільки полум’яні ідеалісти, як меркантильні чиновники. Так що, чим чисельніша так звана партія влади України, що економічно зацікавлена в українській незалежності, тим стабільнішою буде Українська держава.
В усіх імперіях обов’язково є панівний, імперський етнос, ім’я якого, як правило, носить наддержава – Римська, Перська, Іспанська, Англійська, Російська імперії тощо. Мова імперського етносу є державною і панує на всій території наддержави і в усіх сферах життя — в господарстві, державному управлінні, армії, освіті, науці тощо. Національна своєрідність завойованих провінцій є постійним джерелом національно-визвольних повстань, які загрожують самому існуванню наддержави. Тому імперська метрополія завжди нищила підкорені етноси шляхом їх асиміляції, депортації та нищення їх свідомої еліти. Так, на початку ХХ ст. в Російській імперії мешкало 130 різних етносів, а на час перебудови М.Горбачова їх лишилося тільки 90. Тому його відомий заклик до України та інших «молодших братів» дозріти до незалежності в єдиній братській державі СРСР нагадує пропозицію вирощувати овець під наглядом вовка.
Одним з вузлових питань національної історії є питання походження, історичних витоків народу або його етногенезу. Проблема україногенезу ускладнена наявністю як численних псевдонаукових імперських, так і аматорських ультрапатріотичних концепцій. У наш час поширені три версії походження українців: трипільсько-арійська, ранньосередньовічна і пізньосередньовічна.
Трипільсько-арійська версія. Її прибічники твердять, що український етнос існував уже за часів трипільської археологічної культури Правобережжя Дніпра тобто ще 5 - 7 тис. років тому. Відтак українці стають унікумом європейської історії, бо переважна більшість великих етносів помірної зони Європи має вік близько 1500 років.
В етномовному відношенні вони пов’язані з близькосхідними землеробами доби неоліту. Простежений археологами та атропологами генетичний зв‘язок трипільської культури через неоліт Подунав’я та Балкан з ранніми землеробами Південної Анатолії підтверджується новітніми лінгвістичними дослідженнями.
Українська мова та культура принципово різняться від культури та мови стародавніх народів Близького Сходу, а значить і їхніх родичів трипільців. Останні, як і весь балканський неоліт, схоже, навіть не належали до індоєвропейської мовної сім’ї, до якої входять слов’яни, в т.ч. українці.
Показово, що прихильниками трипільсько-арійської ідеї україногенези є аматори. Обізнані з проблемою фахівці розуміють неможливість довести безперервність етнокультурного розвитку від трипільців до історичних українців. А саме така безперервність є необхідною умовою для встановлення віку та генетичних витоків кожного народу.
Трипільсько-арійська версія походження українців є типовим прикладом історичної міфотворності. Вкрай слабко аргументована науковими фактами, вона є породженням аматорства, щирого патріотизму, зрозумілої недовіри до офіційної науки та постколоніального комплексу меншовартості.
За пізньосередньовічною концепцією україногенези українці як етнос з’явилися лише в ХІV - XV ст. внаслідок розчленування татарами, литовцями та поляками єдиного давньоруського народу на окремі східнослов’янські етноси. Ця заідеологізована версія відображає імперські претензії на історичну спадщину Київської Русі фактично є черговою трансформацією російської імперської ідеї ХХ ст.
Найбільш аргументованою є ранньосередньовічна версія походження українців, біля витоків якої стояв М.Грушевський. Він протиставив претензіям російських істориків на спадщину Київської Русі непреривну лінію етноісторичного розвитку на українських теренах від антів, які мешкали в лісостепах України в ІV-V cт., до сучасних українців. Сучасний рівень історичних знань дає вагомі підстави говорити про початок формування українського етносу близько 1500 років тому. Головним аргументом є безперервність етноісторичного розвитку на українських теренах з середини І тис.н.е., про що свідчать дані археології, антропології, мовознавства, письмові джерела.
Україногенез підкорявся універсальним загальноєвропейським історичним закономірностям і суттєво не відрізнявся від етногенезу інших народів середньої смуги Європи.
Середньовічна Європа постала на руїнах Римської імперії. Визначальна роль останньої і зумовила народження переважної більшості великих європейських етносів (поляків, чехів, сербів, німців, французів, англійців) зразу ж після бурхливої доби падіння Риму, а саме в середині І тис. н.е. Всі вони зароджуються в V-VІІ ст., а в кінці ІХ-Х ст. творять свої перші самостійні держави.
Оскільки українці належать до слов'янства, то очевидно, що з'явилися вони не раніше появи власне слов’ян, що за новітніми даними сталося лише в V ст. Слідом за видатним чеським лінгвістом Л.Нідерле переважна більшість сучасних дослідників вважає, що слов’яни походять з теренів Північно-Західної України між Карпатами, Прип’яттю та Середнім Дніпром. Однак ці ж території є ядром українських етнічних земель, де власне формувався український народ. Сам факт збігу кордонів слов’янської батьківщини з батьківщиною українського етносу та неперервний розвиток на цих теренах від найдавніших слов’ян до сучасної України дає підстави вважати останніх праукраїнцями. Саме на підставі безперервності історичного розвитку сучасні антам і склавинам України ранньосередньовічні племена Англії, Франції, Швеції, Сербії, Чехії, Польщі вважаються відповідно прямими пращурами англійців, французів, шведів, сербів, чехів, поляків. Отже, виключення з їх числа українського етносу суперечить універсальним закономірностям етногенези слов’ян та інших європейських народів.
В VІ – VІІІ ст. відбувається інтенсивне розселення слов’ян з їхньої прабатьківщини у Північно-Західній Україні, від якого починають відлік власної історії більшість слов’янських народів. Тогочасні слов’яни на своїй батьківщині в Україні були представлені племенами склавинів та антів. Ці етноніми відомі з письмових джерел і, перш за все, візантійських хронік.
Дані мовознавства дають вагомі підстави вважати склавинів та антів Північно-Західної України V-VІІ ст. за своїми етнічними характеристиками прямими пращурами українців. Зокрема, палеолінгвістика свідчить про поширення української лексики на Волині та Прикарпатті на момент розселення звідси пращурів слов’янських народів тобто у V-VІІ ст. н.е. Лише так можна пояснити поширення згаданих українських топонімів (Київ, Малин, Житомир, Радичі, Болярка тощо) та гідронімів (Рось, Сян, Збруч, Дулібка, Хорватка, Трубіж) по усьому слов’янському світі.
Звертає на себе увагу величезна кількість української лексики в сербській мові. Ось лише деякі приклади: ватра, вабити, важити, вилиця, газда, гай, гинути, голота, гуска, заскочити, злочин, квочка, комин, корисна, крок, лагодити, лаяти, людства, люлька, муляти, напад, паша, гуня, ватра, плахта, послуга, праля, сукня, торба, шкодити та багато інших. Враховуючи походження балканських та лужицьких сербів з території Північно-Західної України, можна припустити, що слов’янська людність між Карпатами і Дніпром у V - VIII ст. розмовляла мовою, що містила велику кількість слів, властивих сучасній українській мові. Іншими словами, українці є прямими спадкоємцями мовних особливостей склавинів та антів середини І тис. н. е. Значна частина лексики останніх стала навіть визначальною для української мови. Цей лексичний спадок українці могли отримати лише за умов безперервної і поступової трансформації склавинів та антів Північно-Західної України в український етнос.
Враховуючи сказане, чи не слід розглядати слов’яногенез, як відгалуження окремих слов’янських народів від праукраїнського генетичного дерева, яке з V ст. розвивалося на етнічних українських землях з центром на Волині.
Безперервний культурно-історичний розвитку слов’янських племен на землях Північно-Західної України від склавинів Волині V ст. до Київської Русі є першим, додержавним етапом формування українського етносу. Археологічні пам’ятки VІІІ-ІХ ст. відомої лука-райковецької культури Північно-Західної України залишені праукраїнськими племенами деревлян, волинян, білих хорватів, тиверців, уличів, полян, які згадуються у найдавнішому київському літописі Нестора. Саме ця праукраїнська людність була творцем першої української держави Київської Русі, яка виникла в Х cт.
Отже, незмінність населення, безперервність етно-історичного розвитку його культури та мови на споконвічних українських етнічних теренах між Середнім Дніпром і Карпатами від склавинів Волині V ст. через лука-райковецьку культуру до південних русичів ІХ-ХІV ст. і далі до козацької України дає підстави твердити, що коріння українського етносу сягають середини І тис. н. е. Дещо пізніше від українців і за їхньою безпосередньою участю народилися інші східнослов’янські народи.
Безпосередній контакт греко-римської цивілізації через Надчорномор’є з українськими землями прискорив їх розвиток і зумовив більш раннє дозрівання українського етносу порівняно з іншими східними слов’янами, що мешкали на північ від давніх українців. Останні з моменту свого народження близько 1500 років тому інтенсивно колонізували лісову північ Східної Європи з нечисленним мисливсько-рибальським балтським та фінським населенням. Особливо прискорився цей процес у Х ст. з утворенням давньоукраїнської держави Русь зі столицею в Києві. Наслідком змішування місцевого балтського та фінського населення з колоністами з України-Русі стало зародження молодих східнослов’янських етносів – білорусів, псково-новгородців, росіян.
Безпосередніми пращурами окремих східнослов’янських народів, як відомо, були слов’янські племена VІІІ-ХІІ ст., згадані в “Повісті минулих літ”, написаній Нестором літописцем у Києві близько 900 років тому. Розвиток археології дозволяє вирішувати проблеми генези окремих літописних племен східного слов’янства, що проливає світло на ранні етапи формування слов’янських етносів Східної Європи.
Як зазначалося волиняни, деревляни, поляни, білі хорвати, тиверці, уличі, частково сіверяни VIII-ХІ ст. фактично вже були праукраїнцями. Формування білорусів відбулося на основі племен дреговичів та радимичів Полісся, кривичів Подвіння та Верхнього Дніпра. У генезі росіян брали участь ільменські словени, кривичі, частково в’ятичі басейну Оки та переселенці з Південної Русі. Науці відомий четвертий східнослов’янський етнос – псково-новгородці, що постали з ільменських словен, а у ХV-ХVІ ст. були асимільовані росіянами в процесі експансії Московського князівства на захід.
Вже зазначалося, що етнічні процеси на півдні Русі, наближеному до візантійських центрів цивілізації, протікали швидше ніж на півночі. Тому формування українського етносу відбулося раніше ніж інших східнослов’янських народів.
Білоруський, псково-новгородський та російські етноси постали пізніше українського в процесі слов’янізації вихідцями з Волині та Київського Подніпров’я лісових обширів, споконвіку заселених численними племенами балтів та фінів.
Археологічні матеріали переконливо свідчать про переселення у VІІІ-ХІ ст. праукраїнської людності з Північно-Західної України на лісову Північ Східної Європи. В наслідок змішування слов’янських прибульців з півдня з місцевими балтами та фінами формувалися літописні племена лісової зони – пращури молодих східнослов’янських етносів. Остаточне їх формування відбулося вже в Х-ХІІ ст. в складі імперії Київська Русь, державотворчим етносом якої були праукраїнці Південної Русі.
Якщо генетичне підгрунтя білорусів, псково-новгородців та росіян творилося в VІ-ІХ ст. в процесі переселення праукраїнців Середнього Подніпров’я та Волині на північ у балтське та фінське середовище, то остаточне формування молодих східнослов’янських народів відбулося вже в Х-ХІІ ст. в складі імперії Київська Русь, державотворчим етносом якої були праукраїнці Південної Русі. Причому етно-генетичні процеси, що призвели до їхнього постання не є чимось унікальним у світовій історії і неодноразово повторювалися на руїнах великих імперій минулого. Мається на увазі постання в підкорених імперією провінціях нових етносів, споріднених з народом – завойовником.
Внаслідок такого впливу на місцевий варварський субстрат народжувалися нові етнічні спільноти. Генетично вони являли собою синтез місцевих традицій з домінуючою культурою імперського центру. В умовах невідворотнього розпаду імперій і відокремлення провінцій від метрополії відбувався відрив або власне народження нових етносів від батьківського імперського. Групи таких молодих постімперських етносів лишилися після розпаду великих імперій минулого – Римської (іспанці, португальці, французи), Іспанської (мексиканці, аргентинці, чилійці, болівійці, кубинці), Англійської (американці, канадійці, австралійці), Руської (білоруси, псково-новгородці, росіяни).
Про сталість і універсальність законів етнотворення на постімперських просторах свідчить разюча подібність історичної картини зародження романських та східнослов"янських народів. Як стародавній Рим романізував свої північні варварські провінції, так княжий Київ русифікував (від Русь, а не Росія) безкраї лісові обшири півночі Східної Європи.
Провідну роль праукраїнського Києва в постанні інших східнослов"янських народів добре розуміли русичі, називаючи княжий Київ "матір’ю городів руських".
Таким чином, науці відомо не три, а чотири східнослов’янські народи, з яких українці найстарші. Білоруський, псково-новгородський, російський етноси фактично постали як відгалуження від українського і сталося це не пізніше середини ХІІ ст., тобто майже за сто років до приходу татар.
Питання історичної спадщини княжого Києва здавна було ключовим в історії всіх народів Східної Європи. Давні претензії Російської імперії на правонаступництво Київської Русі служили ідеологічним виправданням її експансії на землі українців, білорусів, литовців. Без об’єктивного визначення дійсного історичного спадкоємця княжого Києва претензії Москви на його землі були і будуть небезпечним, дестабілізуючим фактором у Східній Європі, джерелом постійної загрози незалежності України.
Ще в минулому столітті наука відкинула твердження М.Погодіна, що творцями держави Русь були росіяни. Новітня спроба сконструювати окремий давньоруський етнос переслідувала політичну ціль узурпувати історичну спадщину княжого Києва імперською Москвою. Сучасна наука дає багато переконливих свідчень на користь того, що справжнім творцем Київської держави Х - ХІІІ ст. був український етнос на руському етапі історичного розвитку. Познайомимося з головними з них.
Перш за все зазначимо, що сумніви щодо належності держави зі столицею у княжому Києві до національної історії українців виглядають дивними з позицій сучасної етнології. Адже аналогічні Русі держави, що виникли одночасно з нею в ІХ – Х ст. на англійських, французьких, німецьких, чеських, польських, угорських землях історики європейських країн давно і одностайно вважають державами відповідних народів. Це ще раз доводить, що суперечка навколо національності жителів Південної Русі пояснюється не так нестачею наукових джерел, як зайвою політизацією питання.
Заперечуючи можливість безпосереднього виростання козацької України на спадщині Південної Русі, звичайно, посилаються на перерву в історичному розвитку, що нібито сталася після занепаду Русі під ударами татар і перед постанням козацтва. А чи була ця прірва між Руссю та козацькою Україною такою глибокою і широкою, що розділяла два окремі народи?
Наукові факти неспростовно свідчать, що матеріальна культура козацької України (традиційне українське житло та народний одяг, церковна архітектура тощо) безпосередньо виросли з культури Південної Русі.
Пізньосередньовічне українське житло розвинулося без посередньо на місцевому київському грунті і виросло з ранньослов'янського житлобудівництва.
Церковна архітектура козацької України по суті була органічним поєднанням традицій європейського барокко з архітектурною спадщиною Київської Русі, яка жила у Середньому Подніпров'ї з Х ст.
Козацтво, як провідна верства української держави Богдана Хмельницького, було продовжувачем традицій дружин київських князів Х – ХІІІ ст. Через українську шляхетсько-лицарську верству XIV – XVII ст. козацтво успадкувало державотворчі традиції та ментальність боярсько-дружинної верстви Київської Русі. Тому козацтво сприймалося українським суспільством як прямий нащадок і спадкоємець традицій княжих дружин Київської Русі. “Се ж бо те плем’я народу Руського, що за Олега, монарха Руського в своїх моноксилах плавало по морю і Константинополь штурмувало. Се ж вони за Володимира Святого монарха Руського воювали Грецію, Македонію, Іллірік. Се ж їх предки разом з Володимиром хрестилися”,- писало київське духовенство про козаків на початку ХУІІ ст.
Мова є суттєвою ознакою всякого етносу. На думку знаного лінгвіста А.Кримського, "мова Наддніпрянщини та Червоної Русі (Галичини) – це цілком рельєфна, певно означена, яскраво індивідуальна одиниця. І в ній надто легко і виразно можна пізнати прямого предка сучасної української мови, бо вона ж має в собі величезну частину сьогочасних українських особливостей".
Уважне дослідження київських і галицьких літописів та світської літератури ХІ – ХІІІ ст., розпочате А.Кримським і продовжене сучасними лінгвістами, відкрило в них виразний пласт української лексики. Ось лише деякі приклади: парубок, виникнути, окріп, глум, вежа, батіг, виринути, недбальство, віття, гілля, колода, жито, стегно, лічба, сякий, кицька, трясця, коло, яруга, кожух, оболонь, гай, полонина, гребля, рілля, глей, глечик, багаття, криниця, збіжжя, лазня та багато інших. По-українськи звучать літописні київські топоніми: Печерська Лавра, Видубичі, Либідь, Довбичка, Киянка, урочище Угорське та ін. Знайдено меч Х ст. з написом українською мовою "коваль Людота".
Українці належать до народів з виразним антропологічним типом. Цей український тип окреслив видатний антрополог Ф.Вовк та його учні. Більшості українців властиві відносно високий зріст, довгі ноги, смуглявий колір шкіри, темне волосся та очі, кругла голова, довгасте обличчя, прямий ніс. Ці особливості побудови тіла спостерігаються у 60 – 80% сучасної сільської людності України. Цей антропологічний тип домінує в Північно-Західній Україні, протягом останніх трьох тисячоліть. До нього належала переважна більшість людності Галичини, Волині, Поділля, Середнього Подніпров'я Х – XIV ст., козацької України, сучасного корінного населення. Антропологи вважають, що сучасні українці генетично пов'язані з людністю Південної Русі, на відміну від більшості білорусів та росіян, які належать до іншого антропологічного типу.
Велику роль в успадкуванні культурних, духовних, державних надбань Київської Русі людністю козацької України відіграв Київ та інші міста Південної Русі. Монастирі та собори, як осередки культури, писемності, духовності, традицій Русі донесли їх до козацької доби, оскільки не припиняли своєї діяльності в найгірші для України часи.
Деякі радянські дослідники заперечували можливість творення Київської Русі праукраїнцями посиланням на відомий історичний факт, що першими київськими князями були скандинави-варяги. Однак скандинавські імена перших руських князів та їх дружинників – Аскольд, Олаф (Олег), Інгвар (Ігор), Хельга (Ольга) з утвердженням Руської держави у другій половині Х ст. заміняються слов’янськими – Святослав, Володимир, Ярослав, Ярополк тощо. Цей нібито формальний показник відображає глибинний процес асиміляції русичами-праукраїнцями прийшлої іноземної знаті. Він був типовим явищем для ранньосередньовічних держав Європи. Більшість європейських середньовічних етносів VІІІ – Х ст., дозрівши до творення власних держав, консолідувалися навкруги саме іноземної знаті.
Так, державотворчою елітою Франції за часів Карла Великого стала військова аристократія германського племені франків. Як і на Русі, першими англійськими королями та аристократами Х-ХІ ст. були вікінги Данії та Нормандії. Разом з тим, Англійське королівство цього часу вважається першою державою англосаксів, тобто англійців на ранньосередньовічному етапі етно-історичного розвитку. За аналогією маємо усі підстави твердити, що Київська Русь виникла як держава південних русичів - праукраїнців.
Таким чином, за даними історії, археології, етнографії, мово знавства, антропології українці XVI – XVIII ст. за головними етновизначальними показниками (культура, мова, етнічна територія, ментальність, свідомість, антропологічний тип) були безпосередніми генетичними нащадками людності Південної Русі X – XIV ст. Інакше кажучи, русичі Середнього Подніпров'я, Волині, Галичини, Поділля за етнічними ознаками були українцями на давньоруському етапі розвитку, які створили державу Русь зі столицею у Києві.
Немає сумніву, що культурні традиції Південної, Київської Русі були важливою складовою підгрунтя білоруського та російського народів. Однак, на відміну від українців, які є прямими етнічними нащадками людності княжого Києва, Галича, Чернігова, російська та білоруська етнічна специфіка є прямим продуктом їхнього саморозвитку в межах власних етнічних територій. Отже, росіяни та білоруси є нащадками стародавнього Києва тією мірою, якою американці є етнічними спадкоємцями державотворчого етносу Англійської імперії. Звичайно культура останніх увібрала елементи культури англійської метрополії, але від цього вони не стали англійцями. Як росіяни розбудовували російську імперію, так праукраїнці були творцями і будівничими Київської Русі. Остання була ранньосередньовічною імперією, державотворчим етносом якої були південні русичі або праукраїнці. Київська Русь – перша українська держава, підвалина державної історії України.
Таким чином, аналіз історичних витоків східнослов’янських народів дає усі підстави вважати найстаршим серед них українців. Їх етнічна історія через безпосередні контакти з греко-римською цивілізацією розпочалася досить рано, а саме близько 1,5 тис. років тому. Пізніше в процесі колонізації праукраїнцями заселеної балтами та фінами лісової Півночі Східної Європи почали формуватися псковоновгородці, білоруси та росіяни. Отже, у світлі сучасних досліджень етногенез останніх виглядає як відгалуження від праукраїнського етнічного дерева дочірних етносів. Образно кажучи, білоруси та росіяни не брати українцям, а їхні діти. Отже, маємо вагомі наукові підстави вважати, що Київську Русь як державу консолідував не міфічний давньоруський етнос, а праукраїнці на давньоруському етапі свого історичного розвитку.