Тема 2Земельна реформа в Україні- завдання основні етапи реалізації
Работа добавлена на сайт samzan.net:
Тема 2. Земельна реформа в Україні: завдання, основні етапи реалізації.
1. Реформування земельних відносин на українських землях у ХІХ – ХХ ст.:
А)реформа 1848року
У 1848 р. в Австрії почалася революція. Австрійський імператор під тиском народних мас змушений був проголосити деякі буржуазні реформи і пообіцяти конституцію. 22 квітня 1848 р. вийшов патент імператора про ліквідацію панщини в Галичині. На Буковину дія цього указу була поширена з 9 серпня 1848 р.
Рішення про звільнення селян на всій території Австрії було прийнято австрійським парламентом 7 вересня 1848 р. Закон скасовував кріпосну залежність селян, надавав їм права громадян держави і права власності на ту землю, яку вони отримали у спадок. Разом з тим, закон передбачав компенсацію селянами на користь поміщиків 20-кратної вартості всіх річних кріпосних повинностей. В результаті у власність селянства Галичини і Буковини перейшло менше половини земельних угідь краю. Більшість селян залишалася малоземельними та економічно неспроможними, значну частину їх (халупників, що володіли тільки хатами —- халупами, і комірників, які наймитували і жили у чужих хатах — коморах) було «звільнено» зовсім без землі. Вони відразу потрапили в економічну кабалу до поміщиків. У власність поміщиків перейшли майже всі ліси та пасовища.
За сервітути (пасовища, ліси) селяни змушені були платити поміщикам на основі спеціальних угод.
На Закарпатті, як і в усій Угорщині, феодальну залежність селян скасував закон, прийнятий угорським сеймом 18 березня 1848 р. і підтверджений 1853 р. австрійським імператором Францем-Йосипом І (1830—1916 рр.), але на таких самих кабальних умовах, як і в Галичині та Буковині.
б)селянська реформа 1861року
Правову основу селянської реформи 1861 р. в Україні складали як спільні для всієї Російської імперії законодавчі акти, так і ряд спеціально призначених для українських губерній указів і постанов. Для більшості місцевостей України з родючою землею встановлювалися незначні за розміром селянські наділи. У трьох місцевих положеннях, дія яких поширювалася на українські губернії, відбилася специфіка відносин між поміщиками та селянами, що історично склалася в різних районах України. Так, Катеринославська, Херсонська і частково Таврійська губернії, а також ті повіти Харківської та Чернігівської губерній, де переважало общинне землекористування, підпадали під дію "Місцевого положення про поземельний устрій селян, поселених на поміщицьких землях в губерніях великоросійських, новоросійських і білоруських". Губернії, на які поширювалося це положення, поділялися на три основні смуги: нечорноземну, чорноземну і степову; смуги, у свою чергу, поділялися на місцевості, для кожної з яких встановлювався розмір наділу на ревізьку душу (в нього входили як присадибні ділянки, так і орні й сінокісні землі, а також пасовиська). Для губерній Південної України передбачався єдиний, так званий, указний наділ (в різних місцевостях його розмір коливався від 3 до 6,5 десятин на ревізьку душу). Розміри наділів у повітах Харківської губернії складали: вищий — від 3 до 4,5 десятин, нижчий — від 1 до 1,5 десятин. Якщо дореформений наділ перевищував встановлені норми, поміщик міг відрізати надлишок на свою користь. Це право він мав і тоді, коли після виділення селянам землі у нього залишалося в Лівобережжі менше третини, а на Півдні — менше половини
В)столипінська аграрна реформа
Завдань у реформи було декілька: соціально-політична - створити в селі міцну опору для самодержавства з міцних власників, відколовши їх від основної маси селянства і протиставивши їх їй; міцні господарства повинні були стати перешкодою на шляху наростання революції в селі; соціально-економічна - зруйнувати общину, насадити приватне господарство у вигляді і хуторів, а надлишок робочої сили направити в місто, де її поглине зростаюча промисловість; економічна - забезпечити підйом сільського господарства і подальшу індустріалізацію країни з тим, щоб ліквідувати відставання від передових держав. Реформа 1861 року - перший етап переходу до індивідуалізації землеволодіння і землекористування. Але скасування кріпацтва не привело до прогресу приватної власності. У 80-90-ті роки уряд прагнув до насадження громадських структур в селі, що суперечило в майбутньому вільній селянській власності. Подолати дані труднощі могли реформи, початі П.А.Столипіним. Його концепція "пропонувала шлях розвитку змішаної, багатоукладної економіки, де державні форми господарства повинні були конкурувати з колективними і приватними". Складові елементи його програм - перехід до хуторів, використання кооперації, розвиток меліорації, введення триступінчатого сільськогосподарського утворення, організації дешевого кредиту для селян, утворення землеробської партії, котрі реально представляла інтереси дрібного землеволодіння.
Столипін висуває ліберальну доктрину управління сільською общиною, усунення через полосиці, розвитку приватної власності на селі і досягнення на цій основі економічного зростання. По мірі прогресу селянського господарства фермерського типу, зорієнтованого на ринок, в ході розвитку відносин купівлі-продажу землі повинно статися природне скорочення поміщицького фонду землі. Майбутній аграрний лад Росії представлявся прем'єру у вигляді системи дрібних і середніх фермерських господарств, об'єднаних місцевим самоврядуванням і нечисленними по розмірах дворянськими садибами. На даній основі повинна була статися інтеграція двох культур - дворянської і селянської. Столипін робить ставку на "міцних і сильних" селян. Однак він не вимагає повсюдної одноманітності, уніфікації форм землеволодіння і землекористування. Там, де внаслідок місцевих умов община економічно життєздатна, "необхідно самому селянинові обрати той спосіб користування землею, який найбільш його влаштовує".
г) радянський період становлення і розвитку
Першим земельним законодавчим актом радянської держави був декрет «Про землю», прийнятий Другим Всеросійським з'їздом Рад 26 жовтня (8 листопада) 1917 p., який скасував назавжди і без будь-якого викупу право приватної власності на землю. Він був запроваджений в Українській PCP рішенням Першого Всеукраїнського з'їзду Рад від 12 (25) грудня 1917 р.1 З'їзд ухвалив негайно встановити «повну погодженість» у цілях і діях з радянською Росією та іншими частинами колишньої імперії. З'їзд доручив обраному ним Центральному Виконавчому Комітетові України (ЦВК) негайно поширити на територію Української республіки всі декрети і розпорядження Робітничо-Селянського Уряду РСФРР, які мають загальне для всієї Федерації значення, зокрема декрет «Про землю». В основу російського декрету було покладено «Селянський наказ про землю», що був складений на підставі 242 місцевих селянських наказів. Згідно з декретом всю землю — поміщицьку, удільну, кабінетську, монастирську, церковну, посесійну — було націоналізовано, конфісковано і передано в розпорядження волосних земельних комітетів і повітових Рад селянських депутатів. Землі рядових селян і рядових козаків не конфісковувалися.
Декретом РНК РСФРР «Про соціалізацію землі» від 19 лютого 1918 р. приватна власність на землю скасовувалася назавжди і земля передавалася трудящим на засадах зрівняльного землекористування2. В Україні маніфест Тимчасового робітничо-селянського уряду в 1919 р. проголосив, що землі поміщиків з усім живим і мертвим інвентарем повинні бути негайно відібрані у них і безплатно передані селянам3. Такі ж вимоги висувалися і в Конституції УСРР 1919 р.1, а також в декреті РНК УСРР від З квітня 1920 р.2
13-14 листопада 1918 р. на засіданні Українського національного союзу була створена Директорія УНР, яка 26 грудня 1918 р. затвердила Раду Міністрів УНР і ухвалила ряд законів, серед яких новий земельний закон про передачу селянам усієї поміщицької землі без викупу. Земля проголошувалася добром народу, а земельні ділянки надавалися у безстрокове користування корисним підприємствам загального або місцевого громадського значення; приватно-трудовим господарствам, які займаються власною працею, працею окремих осіб, сімей або товариств; під оселі і будівлі окремим особам товариствам або громадським установам для мешкання, або для торговельних і промислових підприємств. Землі, що передавалися у користування за цим законом могли передаватися у спадщину. Однак наприкінці 1920 р. внаслідок контрнаступу радянських військ державні структури УНР залишили Східну Україну, і на землях України з 1921 р. вона втратила свій вплив і діяла в еміграції у формі Державного центру Української Народної Республіки в екзилі3. Отже, норми земельного закону НДР на практиці не були реалізовані.
Нова економічна політика радянського уряду вимагала відповідного впорядкування земельного законодавства. Його кодифікація пішла у напрямі видання земельних кодексів радянських республік. Першим був виданий Земельний кодекс РСФРР (жовтень 1922 р.)4. Його значення як джерела земельного права визначається насамперед тим, що це була перша кодифікація земельного законодавства, яка створила передумови для формування земельного права як галузі права1.
Досвід РСФРР з кодифікації земельного законодавства (як і інших галузей законодавства) було використано й іншими союзними республіками. 29 листопада 1922 р. третьою сесією ВУЦВК шостого скликання було прийнято перший кодифікований акт про землю — ЗК УСРР. Це була перша законодавча база для створення галузі земельного права в Україні. Через єдність класової суті й соціально-економічних основ земельні кодекси союзних республік майже не відрізнялися один від одного. Але все ж таки можна говорити про формування галузі земельного права в Україні, оскільки на той час Союз PCP ще не був офіційно проголошений. Створення його сталося у 1924 р.
Перший ЗК УСРР закріпив націоналізацію землі і скасування приватної власності на неї, заборонив купівлю-продаж, оренду та інші правовідносини, пов'язані з відчуженням землі2. Право на одержання землі в безплатне і безстрокове користування визнавалося за всіма громадянами, що бажали обробляти її власною працею, незалежно від статі, віросповідання, національності.
Кодекс надав право земельним громадянам приймати будь-яку форму землекористування: товариську (артілі, комуни, ТСОЗи), общинну, дільничну, хутірську, змішану, але найбільше заохочував колективну. Землекористувачі ставали власниками всього, що ними створювалося на земельній ділянці, — будівель, садів, посівів тощо. Кодекс визначав поняття і регламентував питання селянського двору, виходячи з принципу спільного землекористування і рівноправності всіх членів двору, зокрема й новонароджених, на майно двору. Встановлювалися норми, що обмежували куркульство, регламентували землевпорядкування, земельну реєстрацію, переселення і визначали правовий режим міських земель, земель спеціального призначення та земель державного запасу. Земельними громадами могли бути і колгоспи (ст. 42), але за умови, що вони об'єднують не менш як 15 дорослих членів колгоспу. Земельна громада підкорялася сільраді (статті 63-65), відповідала перед державою за правильне та доцільне використання земельних угідь (ст. 53) і вирішувала питання про порядок землекористування, переділ земель, сівозміни, землевпорядкування тощо. Земельним кодексом допускалася «трз'дова оренда» землі, але не більше ніж на 12 років (статті 27-37).
ЗК УСРР було затверджено постановою VII Всеукраїнського з'їзду Рад від 14 грудня 1922 р. Постанова закликала селянство перейти до поліпшених форм землекористування. Уряду було запропоновано надати всебічну допомогу всім починанням селянства в галузі землеустрою і в першу чергу тим селянам, які переходять на колективне землекористування. Цією постановою, як видно, уряд був зорієнтований на перехід до колективних форм господарювання на селі1. На розвиток виробничого кооперування в різних статутних формах, на організацію зразкових радгоспів були спрямовані постанови V Всеукраїнського з'їзду Рад «Про відбудову сільського господарства» від 5 березня 1921р. та «Про колективізацію сільськогосподарського виробництва» від 6 березня 1921 р2.
З метою реалізації постанов V Всеукраїнського з'їзду Рад РНК УСРР 7 березня 1921 р. прийняла декрет «Про організацію робітничих факультетів», яким народному комісаріатові освіти було доручено організувати дворічні робітничі факультети з сільськогосподарськими відділеннями у Києві, Харкові, Одесі3. Однією з важливих дисциплін на цих факультетах було вивчення земельного законодавства і землеустрою в УСРР.
Важливим земельно-правовим актом зазначеного періоду стала постанова ВУЦВК і РНК УСРР від 18 липня 1928 р. про вилучення і відведення земель для державних і громадських потреб1. Ці та інші земельно-правові акти визначали націоналізацію землі, перетворення її у державну власність, яка проголошувалася всенародним добром у межах Української СРР. Перелічені основоположні законодавчі акти про землю і заходи щодо підготовки кадрів для сільського господарства, як стверджує професор П. Д. Індиченко, послужили організаційно-правовою базою для розвитку науки земельного права в Україні2.
Постановою ЦВК і РНК СРСР «Про колективні господарства» від 16 березня 1927 р. було проголошено про закінчення землеустрою на колгоспник землях, про передачу колгоспам у користування землі із державного фонду, про надання їм пільг5. Ці правила стосувалися земель усіх союзних республік. Союзний земельний закон «Загальні засади землекористування і землеустрою» від 15 грудня 1928 р. встановлював, що правом виключної державної власності на землю визнано право користування землею, право колгоспного двору на невелику присадибну ділянку землі.
Оренда землі на загальносоюзному рівні заборонялася постановою ЦВК і РНК СРСР «Про заборону здачі в оренду земель сільськогосподарського призначення» (1937 р.)1. На боротьбу з порушеннями у колгоспному землекористуванні була спрямована постанова ЦК ВКП(б) і РНК СРСР «Про заходи охорони громадських земель колгоспів від розбазарювання» від 27 травня 1939 р.2
Після Великої Вітчизняної війни централізація правового регулювання земельних відносин посилювалася. Базою подальшого розвитку земельного права став загальносоюзний Закон «Основи земельного законодавства Союзу PCP і союзних республік», прийнятий Верховною Радою СРСР у 1968 р.3 В Основах (ст. 2) було закріплено, що земельні відносини в СРСР регулюються, крім Основ, ще й земельними кодексами та іншими актами законодавства союзних республік, які повинні видаватися відповідно до Основ. ЗК УРСР було прийнято 8 липня 1970 р.4 Стаття З ЗК УРСР підкреслювала, що відповідно до Конституції СРСР і Конституції УРСР земля є державною власністю і надається лише в користування. Дії, які у прямій або прихованій формі порушували право державної власності на землю, заборонялися. Землі в межах території УРСР були складовою єдиного земельного фонду СРСР. Отже, компетенція органів державної влади УРСР в галузі регулювання земельних відносин встановлювалася в межах союзного земельного законодавства. ЗК УРСР лише деталізував положення союзних Основ. Згідно зі ст. 7 ЗК УРСР до відання УРСР в галузі земельних відносин належали розпорядження в межах республіки єдиним державним фондом Союзу PCP, встановлення порядку користування землею та організації землевпорядкування, а також регулювання земельних відносин з інших питань, якщо вони не віднесені до компетенції СРСР.
Основи законодавства Союзу PCP і союзних республік про землю в новій редакції були прийняті 28 лютого 1990 р.1 Статтею 3 Основ земля проголошувалася надбанням народів, що проживають на цій території.
Кожний громадянин СРСР мав право на земельну ділянку, умови та порядок надання якої визначалися цими Основами, законодавством союзних і автономних республік.
Новелою Основ стало введення нового виду земельних правовідносин — права довічного успадковуваного володіння землею. Згідно зі ст. 5 Основ у довічне успадковуване володіння земля надавалася громадянам СРСР для ведення селянського господарства, особистого підсобного господарства, будівництва та обслуговування жилого будинку, садівництва і тваринництва, дачного будівництва, традиційних народних промислів у випадку одержання у спадщину чи придбання будинку. Основами була встановлена компетенція в галузі регулювання земельних відносин місцевих рад, союзних і автономних республік, Союзу PCP.
ЗК УРСР був прийнятий Верховною Радою УРСР 18 грудня 1990 р. відповідно до Основ законодавства Союзу PCP і союзних республік про землю, але з урахуванням Декларації про державний суверенітет України, прийнятої Верховною Радою УРСР 16 липня 1990 р. Згідно з розділом VI «Економічна самостійність» Декларації земля, її надра, повітряний простір, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах Української PCP, проголошувалися власністю народу України, ставали матеріальною основою суверенітету Республіки і повинні використовуватися з метою забезпечення матеріальних і духовних потреб її громадян.
Декларація проголошувала державний суверенітет України, верховенство Конституції та законів Республіки на своїй території, самостійність у визначенні свого економічного статусу і закріплення його в законах. Проте у ній нічого не зазначалося про відмову від чинності на території України законів Союзу PCP.
2. Економічні та правові передумови реформування земельних відносин в Україні.
Передумовами земельної реформи є економічні, екологічні, соціальні та державно-правові обставини (результати, наслідки) функціонування земельних правовідносин, із настанням яких виникла потреба проведення земельної реформи як специфічного процесу докорінних якісних змін земельних правовідносин.
Постанова Верховної Ради від 18 грудня 1990 року «Про земельну реформу» вбачала завдання земельної реформи в перерозподілі земель з одночасною передачею їх у приватну та колективну власність, а також у користування підприємств, установ і організацій. Але аналіз законодавства у сфері земельної реформи свідчить про ширше коло завдань земельної реформи. Це: 1) запровадження різних форм власності й господарювання на землі та забезпечення їх рівноправного розвитку, підвищення ефективності праці на ній; 2) відновлення та поліпшення природного стану земель всіх категорій; 3) створення ефективного й економічного державного апарату управління в галузі раціонального використання та охорони земель; 4) розробка і прийняття необхідної кількості нормативних актів, які регулювали б процес земельної реформи та післяреформаційні земельні відносини за принципами ефективності, економічності й корисності.
Завдання сучасної земельної реформи відповідають чотирьом основним напрямам реформування, тобто чотирьом напрямам діяльності держави в особі уповноважених нею органів та інших суб'єктів зі зміни земельних правовідносин і правових норм, які їх регулюють. («Реформа – це зміна стану суспільства й умов його життєдіяльності шляхом перетворюючої діяльності державного апарату, що по суті є державним управлінням» [6, с. 15].) Такими напрямами є економічний, екологічний, інституційно-функціональний і правотворчий. Із цих позицій слід оцінити деякі з наведених вище підходів, недоліком яких є надто вузьке визначення поняття або, іншими словами, одноаспектність розуміння проблем земельної реформи. Основу економічного напряму земельних реформ завжди становив перерозподіл земель, зміст якого змінювався залежно від поточних потреб.
Окреслені напрями земельної реформи, на нашу думку, є загальними й можуть бути притаманні реформуванню земельних правовідносин на будь-якому його етапі. Звичайно, земельна реформа як суспільне явище має й інші аспекти (напрями впливу): соціально-ідеологічний, політичний, моральний тощо. Напрями реформаційної діяльності мають бути обмежені змінами в правовому режимі земель різних категорій і нормотворчою діяльністю з їхнього забезпечення. Правовий режим включає правове регулювання права власності на землю та права користування землею, державного управління в сфері використання й охорони земель, правову охорону земель.
3. Мета та завдання земельної реформи в Україні.
Передумови й завдання сучасної земельної реформи, напрями земельно-реформаційної діяльності дозволяють визначити загальну мету земельної реформи й реформування земельних правовідносин. Нею, на нашу думку, є відновлення ефективного використання земельних ресурсів України. Застосування узагальненого терміну «ефективний» у даному випадку виправдане, адже, вживаючи його у значенні «дієвий, такий, що дає ефект» (звісно, позитивний), ми можемо сконцентрувати в ньому всі очікувані наслідки, результати перетворюючої діяльності на тому чи іншому етапі реформування земельних правовідносин.
Безумовно, мета земельної реформи має бути законодавчо закріплена. Але навіть після цього, а також після її конкретизації у завданнях і напрямах вона може залишитись оціночним поняттям, позбавленим конкретного змісту. Сучасний рівень природничих, гуманітарних і технічних наук дозволяє розробити: 1) систему показників якісного й кількісного стану земель різних категорій, які вважатимуться прийнятними для безпечного існування людини в навколишньому природному середовищі нині й у майбутньому; 2) систему економічних результатів діяльності на землі, які переважно задовольнять матеріальні та духовні потреби людини.
Усе викладене вище допомагає зрозуміти сутність земельної реформи, дати повноцінне визначення її поняття. Отже,земельна реформа – це врегульовані нормами права земельні відносини процесуального характеру, що опосередковують зміну (перетворення) норм земельного права та земельних правовідносин, у яких зобов'язані державою органи й організації взаємодіють із зацікавленими суб'єктами (громадянами та їхніми організаціями) в економічному, екологічному, інституційно-функціональному та правотворчому напрямах з метою відновлення ефективного використання земельних ресурсів.
4. Основні етапи здійснення земельної реформи в Україні та специфіка їх правового забезпечення.
У законодавчому забезпеченні здійснення земельної та аграрної реформи і регулювання земельних відносин в Україні за 12 років незалежності можна визначити три основні етапи: перший — з 1990 р. до 1992 р., другий — з 1992 р. до 1996 р.; третій — зі 996 р. і дотепер. На кожному з цих етапів приймалися законодавчі та нормативно-правові акти, спрямовані на юридичне забезпечення зміни суті і характеру відносин власності на землю як основу національного суверенітету і територіальної цілісності держави і об'єкт права власності народу України, реформування суспільних відносин у сфері використання і охорони земель, створення гарантій захисту прав на землю громадян і юридичних осіб, визначення основних функцій державного управління земельним фондом України тощо.
Аналіз змісту законодавчих та інших нормативних актів, прийнятих протягом першого та другого етапів здійснення земельної реформи, дозволяє визначити основні напрями і тенденції реформування земельних відносин в Україні. Так, наприклад, на першому етапі у земельному законодавстві переважали норми і принципи, які перейшли у спадок від законів радянського періоду.
На другому етапі були прийняті законодавчі акти, які внесли суттєві зміни у реформування земельних відносин. Вони сприяли прискореному проведенню земельної реформи, наближенню земельного законодавства до аналогічних законів інших держав з розвинутою ринковою економікою та ринками землі.
Третій етап законодавчого забезпечення земельної реформи бере відлік з дати прийняття Конституції України 28 червня 1996 року, яка є нині базою для формування та удосконалення нового земельного законодавства відповідно до сучасних умов реформування земельних відносин і визначає структуру земельного законодавства та основні засади регулювання земельних відносин на сучасному етапі.
5. Реформування земельних відносин у сфері с/г виробництва.
Ближче до середини 90-х років головний наголос земельної реформи було спрямовано на сферу сільськогосподарського виробництва, у тому числі й земельні відносини в самих сільськогосподарських підприємствах. Саме з прийняттям першого Указів Президента України пов’язують початок третього етапу земельної реформи, на якому головну увагу почали приділяти реформуванню земельних відносин у колективних сільськогосподарських підприємствах. Реформування земельних відносин у сільськогосподарському секторі передбачалося здійснювати кількома етапами, кожен з яких відрізнявся своїми завданнями й методами. На першому етапі відбувалося роздержавлення земель шляхом передачі їх у колективну власність сільськогосподарським підприємствам та організаціям. Право колективної власності на земельну ділянку посвідчувалося відповідним Державним актом, форма якого була розроблена заздалегідь Землі передавались у колективну власність місцеві ради безоплатно на підставі рішення загальних зборів відповідних колективних агроформувань. На другому етапі реформування земельних відносин у сільськогосподарських підприємствах необхідно було розділити землі, передані у колективну власність, на земельні частки (паї) шляхом їх паювання та сертифікації. Право на земельну частку (пай) посвідчується сертифікатом, який при виході власника паю з підприємстваі відведення земельної ділянки в натурі (на місцевості) підлягає обміну на Державний акт на право приватної власності на цю земельну ділянку. В Україні найбільшого поширення набули селянські (фермерські) господарства, приватні орендні підприємства, аграрні акціонерні підприємства та товариства з обмеженою відповідальністю. Але правовий режим земель, переданих товариствам з обмеженою відповідальністю, не визначено, оскільки Земельний кодекс не визнає їх суб’єктами прававласності на землю .Оренда земельних ділянок сільськогосподарського призначення має істотні особливості, які підкреслюють принцип пріоритету сільськогосподарського землевикористання. До цих особливостей насамперед можна віднести наявність обмежень, які встановлені законом для оренди земельних ділянок сільськогосподарського призначення. На практиці члени колективних сільськогосподарських підприємств часто “передають” в оренду свої земельні паї підприємству, не оформивши виходу з нього. Разом з тим об’єктом оренди може бути земельна ділянка, яка перебуває у власності громадянина, а не абстрактний земельний пай, а у власність громадянина земельна ділянка переходить тільки після його виходу з підприємства.
6. Основні напрямки земельної реформи в Україні в сучасний період.
Земельна реформа є чи не найважливішою складовою економічної реформи, що здійснюється в Україні.
Метою земельної реформи є реформування існуючих земельних відносин на основі вільного вибору форм і методів господарювання, високоефективного та екологічно безпечного використання сільськогосподарських угідь, охорони й відтворення родючості грунтів, вирішення на цій основі продовольчої проблеми і створення конкурентоздатного агропромислового комплексу.
На сучасному етапі процес реформування земельних відносин продовжується. І тут необхідно усвідомлювати, що успішне вирішення соціально-економічних завдань, які стоять перед Україною, великого мірою визначається існуючим порядком використання земель сільськогосподарського призначення для виробництва продуктів харчування рослинного і тваринного походження.
Таким чином, успішне вирішення стратегічних завдань земельної реформи потребує комплексного і цілеспрямованого проведення юридичних, економічних, організаційних та науково-технічних заходів стосовно удосконалення земельних відносин. Метою земельної реформи є забезпечення ефективного використання та підвищення цінності земельних ресурсів, створення оптимальних умов для суттєвого збільшення соціального, інвестиційного і виробничого потенціалів землі, перетворення її у самостійний фактор економічного зростання.
Основними напрямами державної політики у сфері регулювання земельних відносин є:
1) забезпечення дальшого розвитку відносин власності на землю;
2) удосконалення земельних відносин у сільськогосподарському виробництві;
3) дальше реформування земельних відносин у містах та інших населених пунктах;
4) розвиток ринку земель;
5) розвиток кредитування під заставу землі, в тому числі іпотечного кредитування;
6) удосконалення порядку справляння плати за землю;
7) удосконалення моніторингу земель, порядку ведення державного земельного кадастру та оцінки земель;
8) землевпорядне забезпечення проведення земельної реформи;
9) підвищення ефективності державного управління земельними ресурсами;
10) поліпшення організації контролю за використанням та охороною земель;
11) удосконалення нормативно-правової і методичної базирозвитку земельних відносин.
2. МА Булгаков Театральный роман
3. тематическую задачу обсуждать тактические приемы спортивного соревнования и т
4. воспитание Перечислите принципы структуру процесса воспитания
5. Автоматизация пакета методик
6. I Mniejszo~ci nrodowe bi~orusk litewsk niemieck ukri~sk ~ydowsk stnowi~ 23 og~~u ludno~ci krju
7. Принцип динамического баланса как методологическая основа научного познания
8. 2014 учебного года студентов заочного отделения ФИЯ 1Б 221531з
9. танцевальная дисциплина -
10. практикум по курсу ЭЛЕКТРОТЕХНИКА И ЭЛЕКТРОНИКА ОБНИНСК 2001 Типикин Е
11. практикум по модульной дисциплине Фитопатология для подготовки бакалавров по программе
12. Онегин и Печорин как герои своего времени
13. Ворота грома Панорама Токио со смотровой площадки комплекса Roppongi Hills район Роппонги
14. Ревизор одна из лучших русских комедий
15. Пропоганда фізичної культури й спорту серед населення невеликих міст
16. Пособие позволит успешно подготовиться к экзаменам и семинарским занятиям в соответствии с государственным
17. Детская школа искусств им
18. законченным свободомыслящим
19. Исследование зависимости коэффициента поглощения жидкости от длины волны
20. ІЛУличний ОВШинкаренко АКТУАЛЬНІ ПИТАННЯ ПСИХОЛОГІЇ інформаційнометодичні матеріа