У вас вопросы?
У нас ответы:) SamZan.net

Тема1 Найдавніші часи в історії України Античні міста Північного Причорномор~я План Грець

Работа добавлена на сайт samzan.net:

Поможем написать учебную работу

Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.

Предоплата всего

от 25%

Подписываем

договор

Имя

Выберите тип работы:

Принимаю Политику конфиденциальности

Скидка 25% при заказе до 28.12.2024

Тема1

Найдавніші часи в історії України

Античні міста Північного Причорномор’я

План

Грецька колонизація Північного Причорномор’я
Античні міста-поліси
Політичні та економічні стосунки античних міст

Давньогрецькі міста і неукріплені поселення на північних берегах Понта Евксінського та Меотіди (Чорного й Азовського морів) виникли на завершальному етапі „великої грецької колонізації". Освоєння цього регіону розпочалося в середині VII ст. до н.е., коли були засновані Істрія в Подунав'ї та Борисфен на сучасному острові Березань, поблизу Очакова. Пізніше тут формуються три основних центри: Ольвія на Дніпровсько-Бузькому лимані, місто Боспор Кіммерійський з головним осередком у Пантікапеї (сучасна Керч) та Херсонес (околиці сучасного Севастополя). Розселення вихідців з різних місць, передовсім з Мілета, який за висловом Плінія Старшого, був „родоначальником більш як дев'яноста міст". Античні рабовласницькі держави на території Північного Причорномор'я існували протягом майже тисячі років. Спочатку створювалися невеликі торгові пункти, що називалися емпоріями. Тут були склади товарів, якими обмінювалися з місцевим населенням. Для забезпечення оборони такі факторії засновувалися на берегах морів чи річок або ж навіть на островах. Згодом вони розросталися у великі населені пункти, довкола нких зводилися укріплення. Поступово з являлися виселки і створювалась сільськогосподарська округа — хора.

Місто-поліс набирало характерних для античного світу рис. Прикладом грецького міста-поліса є Ольвія, залишки якої збереглися на березі лиману, біля сучасного с. Парутино Миколаївської обл. Засноване в VI ст. до н.е., воно було в останні століття своєї історії під протекторатом Риму. Незатоплена частина (33 га) складається з кількох районів (Верхнє, Терасне, Нижнє міста), що з'єднувались широкими кам'яними східцями і похилою вулицею. Природний захист (глибокі балки) доповнювався потужною стіною товщиною близько 4 м. Верхня частина міста була основною. Тут знаходилися громадські споруди, священний, гай, скарбниця, проходила головна поздовжня вулиця. У Нижньому місті, поблизу гавані, розміщувалися переважно господарські та ремісничі комплекси, зокрема рибний ринок. Розміщувався ближче до води й театр. Планування Ольвії було переважно прямолінійним. У часи розквіту (кінець IV ст. до н.е.) площа міста сягала максимальних розмірів (55 га), а кількість жителів — 15-20 тис. чоловік. Поблизу укріплень було відкрите поселення та міський некрополь.

В античних містах соціально-економічні відносини грунтувалися на законах рабовласницької формації. За устроєм північнопричорноморські держави були різними: демократичні (Ольвія, Херсонес) чи аристократичні (Пантікапей до утворення Боспорського царства) республіки або ж монархії (Боспорське царство). Влада належала рабовласникам, хоча в певних акціях брало участь усе вільне населення. Раби ж були позбавлені будь-яких прав. До громади також належали жінки та всі не греки.

На першому етапі свого існування (VII — І ст. до н.е.) міста-держави були незалежними утвореннями, а на другому (І ст. до н.е. — III ст. н.е.) — вони підкорялися Риму. А їх занепад внаслідок загальної кризи рабовласницької формації, виведення римських гарнізонів та наступу варварських племен, що входили до складу готського військового союзу, припадає на рубіж III — IV ст. н.е.

Греки Північного Причорномор'я, крім вирощування зерна (на Боспорі і в Ольвії), займалися виноградарством. Значну роль відігравали у них скотарство, рибний промисел. Високого рівня досягло ремісниче виробництво: металообробка, ткацтво, вичинка шкіри, виготовлення виробів зі скла, різноманітної кераміки — амфор, покритого чорним та червоним лаком, фарбами різних кольорів посуду. Швидкими темпами розвивалася торгівля, для потреб якої карбували власну монету.

Тема 2

Київська Русь та її місце в історії людства

2.1 Культура Київської Русі періоду розквіту

План

Діяльність Ярослава мудрого та Володимира Великого.
Література та мистецтво. Прикладне мистецтво.
Архітектектура та містобудування.
Освіта.Школи.Бібліотеки.

Ярослав Мудрий ( роки правління - 1019-1054) прийшов к власти, победив Святополка Окаянного.
В 1036 г. Ярослав разбил печенегов возле Киева и соорудил на этом месте Софийский собор. Он отстроил Киев, возвел новые стены с Золотыми воротами. Открыл первые на Руси школы (в Киеве и Новгороде), создал при церквях библиотеки, пригласил из Европы деятелей культуры. При нем возник Киево-Печерский монастырь. По его приказу был построен Софийский собор в Новгороде.
Ярослав укрепил международные связи политическими браками с такими странами, как Швеция, Франция, Норвегия, Польша, Византия.
Ярослав составил первый на Руси сборник законов - "Русская Правда".
Ярослав получил прозвище "Мудрый" за свою многогранную деятельность первого русского просветителя.

В міжусобній боротьбі за великокнязівський престол, переможцем став Володимир (980—1015). Звершив об'єднання всіх східнослов'янських земель у складі Київської Русі. На півночі кордони простягнулися до Чудського, Ладозького та Онезького озер, на півдні — до Дону, Росі, Сули та Південного Бугу, на сході — до межиріччя Оки і Волги, на Заході — до Дністра, Карпат, Західного Бугу, Німану, Західної Двіни. Простягаючись майже на 800 тис. км2, Давньоруська держава стала найбільшою країною в Європі. Зокрема, він давав належну відсіч агресивним балтським племенам ятвягів, волзьким болгарам, полякам, які зазіхали на руські землі. Щоб убезпечити західний кордон, заснував над Бугом місто, назване його іменем — Володимир (Волинський). Упродовж майже всього правління вів наполегливу і виснажливу боротьбу проти незліченних печенізьких орд. Для захисту від кочівників розпочав будівництво т.зв. Змієвих Валів — системи гігантських земляних валів з добротними дубовими частоколами на них, фортець, укріплених міст, яка простягалася майже на тисячу кілометрів. Також Володимир провадить реформи в середині країни. Одною з найважливіших була адміністративна реформа (бл. 988 р.), спрямована на ліквідацію племінних княжінь і запровадження нового адміністративного поділу держави на уділи — землі навколо найбільших міст. Усього таких уділів було вісім. Туди призначали володарювати синів великого князя або його довірених осіб. Так Володимир зосередив владу виключно в руках своєї династії. Військова реформа спрямовувалася на ліквідацію "племінних" збройних формувань і заміну їх загальнодержавною системою оборони. Також було запроваджено феодальну організацію війська, коли земельні володіння — бенефіції надавалися за умови несення служби. Це сприяло залученню нових сил із народного середовища, які стали опорою князівської влади. Запровадив християнство на Русі (бл. 988-989), почав будувати християн. храми і монастирі, заснував школи і бібліотеки. Реформаційний доробок великого князя містить і запровадження нового зведення законів усного звичаєвого права, названого літописцем «Уставом земленим», який надалі ліг в основу першого на Русі писаного зібрання юридичних норм — «Правди Ярослава» (1016). У відносинах із сусідніми державами постійно застосовував традиційну для того часу практику династичних шлюбів. Їм було створено три твори, які об’єднані під загальною назвою «Повчання дітям» - яскраві зразки староруської літератури. Після смерті православна церква канонізувала Володимира Великого.

Академік О О Шахматов встановив, що перший вітчизняний літопис, названий ним "Найдавнішим", було створено в Києві 1037—1039 рр , ймовірно, в Софійському монастирі. Встановлено що одним із складачів був славетний філософ, письменник і церковний діяч, митрополит київський Іларіон. Другим на Русі за часом створення є Новгородський літопис, складений близько 1050 р. Справу давньоруського літописання продовжив високовчений чернець Києво-Печерського монастиря Никон, створивши в 1073 р перший Печерський звід. А 1093-1095 рр. у тому ж монастирі складено другий Печерський звід, названий Шахматовим "Початковим". Та всі згадані вище літописи не збереглися до нашого часу Першим літописним ізводом, що дійшов до нас, є „Повість временних літ" ченця Печерського монастиря Нестора.

Галицько-Волинський літопис доведений до 90-х рр. XIII ст. не є традиційним літописним ізводом, а являє собою низку повістей про Данила й Василька Романовичів.

Паралельно з ними створювались й інші пам'ятки давньоруської літератури: філософський твір Іларіона „Слово про закон і благодать" (30-40-і рр. XI ст. ), „Повчання дітям" Володимира Мономаха (початок XII ст. ), „Слово о полку Ігоревім" (кінець XII ст. ) написаний невідомим афтором.

У Києві, Чернігові, Галичі та інших містах існували іконописні майстерні, їхніми витворами прикрашалися храми. Києво-Печерський патерик XIII ст. зберіг розповідь про видатного руського живописця Алімпія. Вважається , що ним написана близько 1114 р. знаменита ікона „Богоматір велика Панагія".Алімпій брав участь у створенні ескізів чудових мозаїк собору Михайлівського Золотоверхого монастиря у Києві, що збереглися до наших днів. Окрасою монументальних кам'яних церков був фресковий живопис. Найкраще зберігся він у київському Софійському соборі. Мозаїчні картини створювалися лише в найбільших храмах Києва.

Прикладне мистецтво досягло у Київській Русі дуже високого рівня. Його масова продукція: недорогі вироби із срібла й міді, скляні намиста й браслети набули великого поширення на Русі й за її межами. Особливо уславились у середньовічному світі вишукані срібні й золоті творіння київських, чернігівських, галицьких майстрів. Давньоруські ювеліри досконало володіли різними способами обробки дорогоцінних металів: сканню, зерню, черню, інкрустацією, чеканкою, художнім литвом. Вироби прикладного мистецтва з дитинства оточували руську людину. То були дерев'яні різьблені миски, відра, ложки, вирізані з кістки ґудзики, гребінці, ручки для ножів, керамічний посуд з художнім орнаментом, недорогі прикраси тощо.

Житло у східних слов'ян на всьому просторі їх проживання було двох типів: напівземлянки і наземні зрубні будівлі. У складених з дерев'яних колод і часом прикрашених різьбленням будинках жили представники заможних і середніх верств населення, у напівземлянках тулилась біднота. Бояри зводили собі пишні хороми з дерева, а князі будували розкішні палаци, здебільшого з каменю й цегли. Найдавніший такий палац, відомий під назвою „палац княгині Ольги" (згаданий у літописі під 945 р.). Головною окрасою міст і сіл Київської Русі були церкви. Більшість їх будувалась із дерева, а храми великих міст були кам'яними. Перший оздоблений мозаїками і фресками храм Богородиці збудував у Києві Володимир Святославич 989- -996 рр., прекрасні храми зводилися і в інших містах Південної Русі. Деякі з них (Успенські собори в Чернігові й Володимирі-Волинському, церква св. Пантелеймона в Галичі й Кирилівська в Києві та ін.) збереглися до нашого часу. Наймонументальнішими спорудами Київської Русі були укріплення міст. Навіть порівняно невеликі міста являли собою справжні фортеці з могутніми земляними валами, на яких стояли дубові стіни з численними баштами.

Уже за Володимира Святославича започаткували перші школи в Києві й, можливо, в інших великих містах Русі. А Ярослав Мудрий організував школу в Новгороді, де навчалося триста дітей Крім початкової освіти було й „навчання книжне", що передбачало вивчення богослов'я, філософії, риторики, граматики —праобраз майбутньої вищої школи.

При Софійському соборі, інших храмах та монастирях накопичувались бібліотеки, що складалися головним чином з творів іноземних авторів, перекладених на давньоруську мову. Однією з кращих бібліотек свого часу володів Ярослав Мудрий. З часом дедалі більше місця в бібліотеках посідають твори давньоруської літератури.

Тема 9

Україна у 18 ст.

Визвольна боротьба народу України другої половини 18 ст.

План

Головні причини народних повстань другої половини 18 ст.
Гайдамацький рух.
Коліївщина - найвищий етап руху гайдамаків.
Рух опришків.

Масовий соціальний і релігійний гніт на фоні зростання політичної анархії та посилення впливу шляхти Речі Посполитій;

Крім 4-денної панщини, селяни повинні були ремонтувати і споруджувати панські будинки, утримувати в порядку дороги та мости. Брали з кріпаків і натуральні побори: птицю, мед, гриби тощо. Тих, хто не корився господареві, заковували в кайдани. Селяни в Польщі не мали ніяких прав, їх положення мало чим відрізнялося від становища рабів. Пан міг за своїм бажанням продавати селян, дарувати, жорстоко катувати. У другій половині

XVIII ст. правобережні міста втратили магдебурзьке право. Король і магнати втручалися в життя жителів, поступово ліквідували міське самоврядування. Посилилися гоніння на православних, відбувалися постійні процеси проти єретиків, яких нещадно катували і фізично винищували, спалюючи на вогнищі.

Посилення феодального гніту спричинив відчайдушний опір українського населення. На правобережній Україні цей опір проявився у формі гайдамацького руху (від тюркського «гайде» — чинити свавілля, турбувати), пік його припав на середину XVIII ст.. Гайдамацькі загони постійно здійснювали грабіжницькі напади на шляхетські маєтки, чим здобули значну підтримку серед населення і змушували польський уряд повсякчас звертати на себе увагу. Але явно виражена антифеодальна суть цього руху призвели до швидкої протидії проти нього можновладців Польщі і Росії.

Велике значення гайдамацького руху в тому, що він підірвав польсько-шляхетський політичний устрій на Правобережній Україні, наблизило час її входження до складу Росії. Він надовго зберігся у народній пам’яті й відіграв велику роль у формуванні визвольних традицій українського народу. Цим подіям Кобзар присвятив один із кращіх своїх творів - поему “Гайдамаки”.

Найвищого розвитку гайдамацький рух досяг на Правобережжі в другій пол. ХVІІІ ст., коли переріс у велике визвольне повстання, відоме під назвою Коліївщина. Його основною силою було селянство. Виступ розпочався навесні 1768 р. під керівництвом запорізького козака Максима Залізняка. Вирушивши з урочища Холодний Яр, повстанці визволили частину сіл та міст Київщини і підійшли до Умані — добре укріпленої фортеці. Магнат С. Потоцький послав проти них великий загін своїх надвірних козаків на чолі з сотником Іваном Ґонтою, які перейшли на бік гайдамаків. Спільними силами уманська фортеця була взята.

У другій пол. травня — на поч. червня 1768 р. повстанці визволили з-під польсько-шляхетської мали Жаботин, Смілу, Черкаси, Корсунь, Канів та інші населені пункти. Повстання, охопивши Київщину, перекинулося на Поділля і Волинь. У червні - липні на Правобережжі діяло бл. 30 повстанських загонів. Вони контролювали значну територію, створюючи органи самоврядування. Об'єднаними силами польської шляхти і російського царату Коліївщина була розгромлена, а з учасниками повстання жорстоко розправилися. Багатьох ув'язнених стратили, серед них й І. Ґонту та його найближчих сподвижників. М. Залізняка царський суд після тортур заслав на каторгу в Сибір.

Гайдамацький рух мав великий вплив на піднесення національно-визвольної боротьби в Західній Україні.

У XVIII ст. на західноукраїнських землях боролися проти польської сваволі народні месники — опришки, які продовжили національно-визвольну боротьбу, розпочату ще Б. Хмельницьким. До них приєднувалися селяни, наймити, міська біднота. Найбільшого розмаху рух опришків набрав у 30— 40-х роках XVIII ст., коли його очолив О. Довбуш. Використовуючи тактику партизанської боротьби, невеликі мобільні загони опришків за підтримки місцевого населення десятиліттями воювали проти Речі Посполитої. Діючи на Гуцульщині, Північній Буковині, Закарпатті, сягаючи Перемишля і Кам'янця-Подільського, вони громили шляхту й орендарів, роздавали панське майно бідноті.

Незважаючи на поразку національно-визвольної боротьби на правобережних та західноукраїнських землях, підвалини Речі Посполитої були розхитані. Польщу роздирали внутрішні соціальні й національні суперечності, вона йшла до занепаду. Свідченням цього стали три поділи Речі Посполитої в останній третині XVIII ст. (1772, 1793, 1795), у результаті яких вона втратила державну незалежність, а всі українські землі були розділені між Росією та Австрією. Отже, Україна, остаточно втративши свою державність, завершувала століття як колоніальне надбання двох імперій.

Тема 11

Українські землі у першій половині 19 ст.

5.1 Українські землі під владою Австрійської імперії 1-ї половини 19 ст.

План

1.Адміністративно – політичний устрій українських австрійських земель.

2.Стан економіки

3.Реформи 1765 – 1790 рр.

4.Суспільно – політичне життя на західноукраїнських землях.

Західноукраїнські землі перебували під владою Австрійської монархії. Східна Галичина, захоплена Австрією внаслідок першого поділу Польщі 1772 р. і населена в основному українцями, разом з Буковиною, що перейшла від Туреччини до Австрії в 1774 p., була об'єднана з Західною Галичиною, де переважали поляки, в «королівство Галичини і Лодомерії». Межею між українською і польською частинами Галичини була р. Сян. Адміністративно «королівство» поділялося на 19 округів (дистриктів), керували якими призначувані австрійським урядом окружні старости. До Східної Галичини належали 10 округів: Золочівський, Тернопільський, Чортківський, Жовківський, Львівський, Бережанський, Коломийський, Станіславський, Стрийський, Самбірський та частина Сяноцького і Перемишльського округів. Окремий округ становила Буковина з центром у м. Чернівцях, приєднана до Галичини в 1786р.Адміністрацію «королівства» очолював губернатор, якого призначав імператор і який резиденцією мав м. Львів. Щоб схилити на свій бік панівну верхівку, імператор дозволив обирати в Галичині становий сейм, у якому засідали представники магнатів, шляхти-і вищого духівництва. На місцях адміністративна й судово-поліційна влада належала поміщикам — власникам маєтків або їх управителям, наглядачам (мандаторам), що затверджувалися окружними старостами. Містами управляли магістрати, до кожного з яких входили бургомістр, віце-бургомістр і радники. Всі вони також призначалися урядом. У складі Австрійської монархії під владою Угорського королівства ще з XVII ст. перебувало Закарпаття. Закарпаття було включено до складу Братиславського (Пожонського) намісництва, становлячи 4 комітати (жупи): Березький, Мармароський, Угочанський та Ужанський. На чолі адміністрації в жупах стояли жупани .Західноукраїнські землі (Східна Галичина, Північна Буковина і Закарпаття) займали територію 70 тис. кв. км, на якій наприкінці XVIII — на початку XIX ст. проживало 3,5 млн. чол., в тому числі українців 2,4 млн. чол.

Політика Австрійської монархії.Австрійська монархія, у якій на 7—8 млн німців припадало 17 млн. ненімецького, слов'янського населення, на початку XIX ст. була однією з найвідсталіших феодальних держав Європи. На західноукраїнських землях вона проводила колоніальну політику. Спираючись на місцеву панівну верхівку, австрійська бюрократія надавала привілеї й переваги у Східній Галичині польським шляхтичам і магнатам, на Буковині — румунським, а в Закарпатті — угорським феодалам і з їх допомогою посилювала соціальне й національне гноблення українського народу. Австрійський абсолютизм намагався денаціоналізувати, онімечити, асимілювати західноукраїнське населення, розірвати його єдність з Наддніпрянською Україною, припинити розвиток української мови й культури. Разом з цим польські шляхтичі прагнули полонізувати українців Галичини, румунські феодали намагались румунізувати українське населення Буковини, а угорські поміщики проводили в Закарпатті політику мадяризації.

Галичина, Буковина і Закарпаття наприкінці XVIII - на початку XIX ст. були найвідсталішими австрійськими провінціями. Кріпосництво заважало розвитку промисловості та сільського господарства. Велике феодальне землеволодіння було панівним у Закарпатті й Східній Галичині. На Буковині ж за відсутності панщинної системи переважала маса селян-власників (до 30%).

Реформи Марії-Терезії та Йосифа II. У 70-х - 80-х pp. XVIII ст., за часів правління імператриці Марії-Терезії (1740-1780 pp.) та її сина Йосифа II (1780-1790 pp.), в Австрійській імперії були здійснені реформи. Вони базувалися на ідеях освіченогоабсолютизму і мали на меті шляхом посилення державної централізації та встановлення контролю правлячої династії за всіма сферами суспільного життязміцнити імперію, модернізувати її та залучити до нових історичних процесів, забезпечити міцне становище імперії на міжнародній арені.

Австрійська влада продовжила політику державного протекціонізму, що сприяло розвитку виробництва і торгівлі. У ході аграрної реформи селян було звільнено від особистої залежності та визначено розмір панщини (до 30 днів на рік). Наслідкомрелігійної реформи стало зрівняння в правах католицької, протестантської та греко-католицької церков. Віруючим цих віросповідань в однаковій мірі відкривалася дорога до університетів, державної служби, було дозволено продавати і купувати землю тощо, a священики дістали статус державних службовців. При здійсненніадміністративної реформи дворянське самоврядування (особливо розвинуте на колишніх землях Речі Посполитої) було замінено бюрократично-чиновницьким управлянням, що підпорядкувався безпосередньо імператорському двору. Створювалася постійна армія на основі обов'язкової військової повинності, централізованого рекрутського набору і стягування постійного військового податку, що різко обмежило роль дворянського ополчення. В Австрійській імперії було здійсненоосвітню реформу: проголошувалася загальна середня освіта, створювалася широка межа державних навчальних закладів, у початковій школі навчання здійснювалося рідною мовою, греко-католицькі семінарії було відкрито у Львові й Ужгороді.

У цілому реформи позитивно вплинули на життя західних українців і сприяли насамперед політичній модернізації краю, але після смерті Йосифа II аристократіяпочала чинити опір реформам і вони були припинені.

Тема 12

Українські землі 2–ї половини 19 ст.

6.1 Суспільно-політичне життя на західних землях

План

Вплив нової австрійської конституції на суспільно-політичне життя на західноукраїнських землях.
Народовці
Москофіли
Діяльність наукових товариств та громад.
Виникнення політичних партій та їх первісна діяльність.

Імператор Франц-Йосиф скасував так і не введену в дію конституцію 1849 р. і становив неоабсолютистський режим, запровадив цензуру, заборонив існування громадських організацій. Посилилися репресії учасників революційних подій. Галичина до травня 1854 р. трималася на воєнному стані. Австрійський уряд намагався за будь-яку ціну втримати у покорі десятки поневолених народів і не дати розпастися “клаптикові монархії”. Одна нація нацьковувалась на інші і всі на одну. Підкорені народи фактично не мали політичних прав і палко бажали визволитися з-під гніту Австрії. На основі нової конституції в 1861 р. були створені Галицький і Буковинський крайові сейми, які мали займатися суто місцевими справами й представляти Галичину й Буковину в Державній раді Австрійської імперії. Галицький сейм складався з 150 депутатів на чолі з призначуваним імператором крайовим маршалком. У чотирикуріальній виборчій системі (поміщики, торгово-промислова буржуазія, буржуазія великих міст, селяни) явну перевагу мали поміщики, що закладало основу дальших конфліктів між ними і селянами. Хоч формально конституція проголошувала рівноправність поляків і українців, фактично влада була передана до рук польської шляхти, яка використовувала її для зміцнення власних позицій, гоніння на українську культуру й насадження польської мови в усіх сферах суспільно-політичного й культурного життя Галичини. Незважаючи на такі негативні риси,громадськість Галичини почала звикати до конституціоналістських форм співжиття, розв’язання конфліктів мирним шляхом і гарантування прав вищим законодавчим органом. Боротьба за розширення таких прав перемістилась у сферу парламентаризму. На перших порах вона не дала бажаних результатів, селяни зневірились у можливості поліпшити становище через своїх депутатів, почали фактично бойкотувати вибори до сейму, віддавати голоси або демагогам, або тим, хто їм більше платив. У 1900 р. в сільському господарстві та суміжних з ним галузях Східної Галичини працювало 110 тис. постійних і понад 173 тис. поденних робітників. Така ж перевага поденників спостерігалась і на інших західноукраїнських землях, що свідчило про незадовільне становище селянства, його дальше розорення.

У сільському господарстві почала інтенсивніше застосовуватися землеробська техніка. Щоправда, в цілому цей процес відбувався досить повільно. Кінні молотарки, віялки, сівалки, парові плуги, локомобілі та інша техніка з’являлися лише в окремих поміщицьких і селянських господарствах, а решта, як і раніше, користувалася старими знаряддями праці.

Передова українська молодь не могла задовольнитися гаслами «твердих русинів», їх ображала зневага до української мови, українського минулого. Маючи за зразок «Основу», твори Т.Г. Шевченка, П. Куліша, О. Кониського та М. Костомарова,прогресивну діяльність громад та українофілів, галицькі студенти, молоді священики, народжена після революції 1848 р. інтелігенція відмовилися від проводу «москвофілів» і почали орієнтуватися не на російського царя, а шукати сили і підтримки серед власного українського народу. Звідси їхній pyx i дістав назву «народовців». Із самого початку народовці проводили широку просвітительську і культурницьку роботу. Ними були засновані український театр у Львові, Літературне товариство ім. Т.Г. Шевченка (1873), культосвітня організація «Просвіта», товариство «Руська бесіда». Народовці видавали періодичні видання, книги, часописи. їх ідеологами були О. Барвінський, К. Левицький та ін., які поступово перетворили групу народовців на тісну спілку з яскраво-виразною національною програмою. Оскільки всі українські установи захопили «москвофіли», народовці почали створювати свої паралельні установи. Народовці видавали журнали «Вечорниці», «Мета», «Русалка». Органами цього напрямку визвольного руху були газета «Правда», «Діло», «Буковина». Народовці підтримували тісні зв'язки з наддніпрянськими громадами (українофілами), користувалися їхньою фінансовою та культурно-духовною підтримкою. Наддніпрянські письменники друкувались у народницьких виданнях, а Антонович, Куліш і Костомаров спеціально їздили до Галичини для встановлення особистих зв'язків з ватажками народницького руху. Але ідей соціалізму М. Драгоманова народовці не сприйняли. I все ж, під впливом розмежування у наддніпрянських організаціях українців, відбувалася поляризація й серед народовців - виділялося більш енергійне ліве та більш інертне й схильне до угоди з урядом праве крило. Повноважним представницьким центральним органом народовців стала Народна Рада, створена у 1885 р. У листопаді 1890 р. лідери народовців Олександр Барвінський, Кость Левицький та Юліан Романчук, підтримані В. Антоновичем, уклали угоду з австрійським намісником у Галичині. За її умовами народовці бралися підтримувати австро-угорську і польську владу в Західній Україні взамін відкриття трьох українських гімназій, кількох кафедр україністики у Львівському університеті й надання постійних місць у парламенті. I хоч уряд не повністю виконав угоду, у діяльності народовців розпочалася «нова єра» - ерамирного співіснування з польською шляхтою та підтримки політики Відня.

Жорстокий національний гніт викликав посилення національно-визвольного руху і на західноукраїнських землях. Проявом його стали різні суспільно-політичні течії, що виникли у колах українського духовенства,інтелігенції, студентства та промисловців.

Численною та впливовою течією у визвольному русі Західної України були «москвофіли» (москволюби), або русофіли чи «тверді русини», як їх ще називали. Соціальною базою «москвофілів» було духовенство, інтелігенція, сільські та міські підприємці, частина заможних селян, які зневірилися, що зможуть самі, без сторонньої допомоги, звільнитися і зробити свій народ вільним.

«Москвофіли» об'єднували тих, хто орієнтувався у своїх політичних замірах на офіційно-урядові кола царської Росії. Вони розвивали фальшиву теорію про існування нібито «єдиного неділимого російського народу» від Карпат і до Камчатки, «Москвофіли» різко негативно ставилися до народної української мови, вважали її вульгарною, а самі виступали і писали так званою «руською», або «панруською», мовою - дикою сумішшю російських, українських, польських та церковнослов'янських слів.

Фактично «москвофіли» були підкуплені царизмом. 3 одного боку, вони орієнтувалися на самодержавство, а з другого, заперечуючи вільний розвиток українського народу, підтримували австрійську реакцію, проводили у життя цісарську політику. Можливо, єдине корисне, що вони зробили, - це боротьба з пияцтвом і утворення братств тверезості.

«Москвофіли» мали свої установи, товариства, друкували книги. періодичні видання, давні акти. «Тверді русини» захопили у свої руки найстаріші галицькі українські установи - Ставропігійський інститут (колишнє братство), Народний дім, видавництво «Галицько-руська матиця», «Общество ім. М. Качковського» та ін.

Русофілам належали також чисельні газети, що в різний час виходили у Галичині,Буковині та Закарпатті, - «Галичина», «Свєт», «Буковинська зоря» та ін. У 1870 p., для координації своєї роботи, вони заснували політичну організацію - Руську Раду, що стала висловлювати претензії на національний провід у Галичині.

У 1868 р. майже 60 студентів на чолі з Анатолем Вахнянином створили товариство «Просвіта». Своїм завданням воно визначило «вивчення та освіту народу». Спершу товариство видавало популярні книжки. Пізніше «Просвіта» розпочала організовувати свої читальні як у містах, так і в селах, охопивши своєю працею широкі кола селянства. Наприкінці XIX ст. товариство відкрило 227835 читалень, завдяки роботі яких із кращими надбаннями української та світової літератури ознайомилися тисячі селян і міщан.

Водночас робота «Просвіти» мала й вагоме практичне значення. Завдяки її читальням селяни й міщани навчалися передовим методам ведення сільського господарства, новим способам обробітку й вирощування рослин, догляду за тваринами, вивчали й удосконалювали ремесла, освоювали домашні промисли. Згодом «Просвіта», водночас із заможними учасниками національного руху, взяла участь у фінансуванні кооперативних організацій. За її участі створені кооперативи «Народна торгівля» та «Сільський господар», страхова компанія «Дністер», які забезпечували багатьом українцям справжню економічну самооборону.

У 1873 р. за допомогою меценатів із Наддніпрянщини (Є. Милорадович-Скоропадської та В. Симиренка) у Львові створено Літературне товариство імені Т. Шевченка. Майже 20 років воно опікувалося розвитком письменницької творчості. У 1892 р. товариство було реорганізоване в наукову установу.

Київська громада, як і громади, що виникли по різних містах України (Чернігів, Вінниця, Катеринослав, Одеса, Полтава, Харків), а також Кубані (Катеринодар) та Москві, головним своїм завданням вважали організацію народної освіти рідною мовою (заснування шкіл, написання і видання для них підручників, підготовку вчителів тощо); здійснення наукових досліджень в галузі етнографії, мовознавства, історії; підготовку і видання популярних книжок тощо. Одним словом, займалися культурницькою діяльністюдіяльністю.

Перші українські політичні партії з'явилися у Галичині. У жовтні 1890р. у Львові було створено Русько-українську радикальну партію (РУРП). Ініціаторами створення цієї партії стали І. Франко і М. Павлик. За порадами Драгоманова вони стали на позиції "наукового соціалізму". У 1895р. до програми було включено положення, що найповніше ідеї соціалізму можна реалізувати в рамках незалежної української держави, а в найближчій перспективі — у межах повністю автономної провінції Австрійської імперії. Окрім цих положень, у програмі висувались вимоги передачі селянам якомога більше землі. Декларувалось встановлення колективної організації праці й колективної власності на засоби виробництва еволюційним шляхом. Партія видавала для селян газети "Хлібороб" і "Громада". Для пропаганди програмних положень було випущено серію брошур під загальною назвою "Радикальна тактика" (І. Франко). Великої уваги партія приділяла пропаганді своїх ідей у селянських масах через різноманітні установи, організації. Незважаючи на наполегливу працю, партія не здобула собі широкої підтримки. Проти неї було настроєно духовенство, яке заблокувало партії доступ до селянства. Соціалістичні ідеї не мали підтримки через малочисельність українського пролетаріату. Наприкінці 1899р. партія переживає кризу.

У 1899р. з'являється Українська соціал-демократична партія (УСДП), яку заснували Микола Ганкевич, Семен Вітик, Юліан Бачинський. Вона була створена з метою відстоювання інтересів українського робітництва. У національному питанні виступала поборником політичної незалежності України.

У 1899р. утворилась Українська національно-демократична партія (УНДП), яка стала наймасовішою і найвпливовішою партією. Засновниками цієї партії були оновлені народовці і частина радикалів. Найвизначнішими діячами партії стали Є. Левицький, В. Охримович, М. Грушевський і І. Франко. У своїй програмі УНДП проголосила своєю довготривалою метою національну незалежність України, до своїх найближчих цілей вона відносила автономію і збереження відданості Габсбургам. В інших питаннях це була типово ліберальна партія, яка прагнула уникати гострих соціальних питань. Своєю поміркованістю і народовською тактикою вона завоювала прихильність більшої частини населення. Під її впливом знаходилась "Просвіта" та інші організації, установи.

Тема 14

Боротьба за відновлення державності українського народу 1917-1921 рр.

План

1.Україна у 1917 р.

2.Створення та діяльність Центральної Ради (ЦР).

3.Універсали ЦР.

4.Війна Радянської Росії проти ЦР.

5.Німецько-Австрійська окупація України та період гетьманату в Україні.

6.Директорія в Україні.

7.Створення ЗУНР. Злука ЗУНР та УНР.

8.Встановлення влади більшовиків в України.

9.Політика «військового комунізму».

УКРАЇНСЬКА РЕВОЛЮЦІЯ 1917 р.

Причини і передумови Української революції

1. Залежне і пригноблене становище України, великодержавницька політика щодо неї панівних кіл як Росії, так і Австро-Угорщини.

2. Важке соціальне становище переважної частини населення.

3. Невирішеність аграрного питання і питання соціального захисту робітництва.

4. Піднесення українського національного визвольного руху, організаційне та ідеологічне його оформлення.

5. Порушення стабільності Російської та Австро-Угорської імперій, загострення їхніх внутрішніх проблем унаслідок Першої світової війни.

Першочергові завдання суспільства

1. Створення нової стабільної держави.

2. Визначеність у питанні про участь у війні.

3. Подолання негативних тенденцій в економіці.

4. Вирішення аграрного і національного питань.

Перемога Лютневої демократичної революції в Росії 27 лютого 1917 р. і повалення самодержавства відкрили нову сторінку в історії України. 2 березня 1917 р. у Петрограді було сформовано Тимчасовий уряд, який вважав себе правонаступником царського уряду і прагнув зберегти контроль над усіма територіями імперії, зокрема й над Україною.

Виконавчу владу в Україні Тимчасовий уряд передав повітовим і губернським комісарам, головам земських управ.Одночасно з органами Тимчасового уряду в Україні

Як і в Росії, майже одразу виникли інші структури влади -Ради робітничих і солдатських депутатів, провідну роль в яких відігравали російські меншовики, есери і більшовики.Третім центром влади і носієм ідеї національного відродження України стала Українська Центральна Рада.

4 березня 1917 р. – утворено Українську Центральну Раду (на зборах українських організацій та політичних партій Києва за ініціативою Товариства українських поступовців). ЦР – представницький орган української демократії, який очолив національно-визвольний рух в Україні.

7 березня 1917р. – обрання керівного складу ЦР: голова –

Михайло Грушевський.

9 березня 1917р. – ЦР видала відозву «До українського народу»,

в якій закликала будувати нове життя в дружній сім’ї вільних народів.

6 – 8 квітня 1917 р. – проведення Українського національного

конгресу в Києві.

Основні здобутки:

1. Визначення базового принципу державотворення –

національно-територіальна автономія України.

2. Перебудова Російської держави на федеративну демократичну республіку.

3. Обрання нового складу ЦР на чолі з М. Грушевським, а його заступниками – С. Єфремова і В. Винниченка.

Дві групи національних сил:

1. Автономісти – М.Грушевський, В.Винниченко –

прибічники автономії України у складі демократичної Росії.

2. Самостійники – М.Міхновський – прибічники негайного

проголошення незалежності України

В Україні утворюється двовладдя – ЦР і ТУ. А до кінця

квітня – тривладдя – ЦР, ТУ і Ради робітничих,

солдатських і селянських депутатів.

Місця перебування УЦР і Ради міністрів УНР

Березень1917р. – січень 1918р. – Київ

Січень 1918р. – Житомир

Лютий – березень 1918р. – Сарни

Березень – квітень 1918р. – Київ

Політика УЦР:

1. Запровадження нового стилю в літочисленні (юліанський календар було замінено григоріанським).

2. Введенні в обіг національної валюти – гривні.

3. Затвердження державного герба – тризуб Володимира Великого.

4. Введення закону про громадянство.

5. Скасування приватної власності на землю, введення закону про землю, який передбачав соціалізацію землі та встановлення максимуму землеволодіння у розмірі 30 десятин.

6. Схвалення Конституції УНР (29 квітня 1918р.).

7. М.Грушевського обрано президентом УНР(29 квітня 1918р.).

18 лютого 1918 р. – Німеччина й Австро-Угорщина розпочали широкомасштабний наступ на Східному фронті від Балтійського до Чорного моря як союзники ЦР. Німецький блок наполіг на потребі мати в Україні власні регулярні війська, на що не сподівалася ЦР.

2 березня 1918 р. – у Київ увійшли підрозділи армії УНР, а потім і союзні війська.

На дипломатичному рівні союзники ЦР декларували, що єдиною їхньою метою є відновлення в Україні законної влади. Фактично ж скрізь негайно запроваджувався окупаційний режим.

В цих умовах ЦР фактично перетворилася на дискусійний клуб, у засіданнях якого брали участь не більше 40 чоловік, а прийняті рішення йшли в розріз із нагальними потребами суспільства:

6 березня – постанова про адміністративний поділ УНР на 32 землі;

7 березня – про заміну всіх вивісок і підписів російською мовою на українську;

11 березня – про обов’язкове опанування для державних службовців протягом трьох місяців української мови;

24 березня – про необхідність мати на всіх товарах етикетки лише українською мовою.

Причини падіння УЦР

1. Розкол українського суспільного руху.

2. Політична недосвідченість і наївний романтизм лідерів.

3. Відсутність ефективних і авторитетних органів управління на місцях.

4. Однобока орієнтація на російську соціал-демократію, що переростала в більшовизм радикального типу, і федеративний союз з Росією.

5. Анархічні тенденції українського менталітету, непідготовленість мас до самостійного національно-державного життя, їх слабка політична культура.

6. Небажання і невміння створити регулярні збройні сили.

7. незацікавленість сусідніх з УНР держав в існуванні сильної, незалежної України.

8. Непослідовність і затягування розв’язання соціально-економічних проблем.

10 червня 1917 р. – І Універсал ЦР:

Причини проголошення

Відхилення ТУ вимог делегації УЦР на чолі з В.Винниченком про надання Україні автономії

Ініціювання ІІ Військовим з’їздом проголошення автономії України без згоди ТУ

Основні положення

Проголошення автономії України

УЦР – вищий державний орган влади в Україні до скликання Всенародних Українських зборів

Заклик до населення створювати підпорядковані УЦР органи влади на місцях

Участь представників усіх національностей у державотворчих процесах в Україні, визнання прав національних меншин та вільний їх розвиток

Створення української державної скарбниці за рахунок запровадження особливого податку на власну справу

Необхідність розробки закону про землю, за яким право порядкувати землею належало б виключно народові України

Результати та наслідки

Фактичне перетворення УЦР на законодавчий орган

Створення першого українського уряду

Подальше піднесення Української революції

Визначення позиції різних політичних сил щодо української державності

15 червня 1917 р. – ЦР організувала Генеральний Секретаріат

3 липня 1917 р. – ІІ Універсал ЦР:

Основні положення

УЦР мала поповнитися представниками інших народів, які проживали на території України, тим самим перетворившись на представницький орган краю

УЦР повинна булу виділити зі свого складу ГС, який буде представлено ТУ і затверджено як носій найвищої виконавчої влади в Україні

УЦР у згоді з національними меншинами повинна була підготувати закон про автономний устрій України, що буде затверджено Установчими Зборами

УЦР матиме своїх представників при кабінеті військового міністра, генеральному штабі й верховному головнокомандуючому; не заперечувалося здійснення українізації військових частин

УЦР під тиском об’єктивних обставин змушена була піти на істотні поступки ТУ:

- відмовлялася від самочинного проголошення автономії України до прийняття цього рішення на Всеросійських Установчих Зборах;

- не окреслювалася територія, на яку поширювалася влада ЦР і ГС;

- не уточнювалися повноваження ГС

Результати та наслідки

Липнева Криза ТУ

Виступ Самостійників (Полк ім. П.Полуботка (бл. 5 тис. осіб) під Керівництвом Майстренка, Осадчого, Кащенка) у Києві 4 – 9 липня 1917р. Виступ було придушено

Падіння авторитету УЦР

Виявлено негативну позицію російських демократів щодо українського питання, незважаючи на їхні попередні заяви

Став ще одним кроком до становлення автономії України

7 листопада 1917 р. – ІІІ Універсал ЦР

- проголошення утворення Української Народної Республіки (УНР) як автономної державної одиниці Російської республіки з подальшим формуванням федерації;

- до Установчих Зборів вся влада в Україні переходить до УЦР і ГС;

- територія УНР визначалася у межах Київщини, Поділля, Волині, Чернігівщини, Полтавщини, Харківщини, Катеринославщини, Херсонщини, Таврії (без Криму), а також частини Холмщини, Курської, Воронезької та суміжних областей, де більшість населення українське;

- скасування поміщицького землеволодіння, земля проголошувалася власністю народу і передавалася йому без викупу;

- запровадження 8-годинного робочого дня для робітників;

- встановлення державного контролю над виробництвом і торгівлею;

- обіцяно негайно розпочати мирні переговори;

- надання національним меншинам „національно-персональної автономії”;

- забезпечення демократичних прав і свобод;

- скасування смертної кари;

- амністія політв’язнів;

- скликання 9 січня 1918 р. Українських установчих зборів.

22 січня 1918 р. – ІV Універсал ЦР:

Причини прийняття:

1. Необхідність завершення мирних переговорів делегації УЦР з країнами Четверного союзу

2. Війна Радянської Росії проти УНР, неспроможність УЦР самостійно надати їм відсіч.

3. Втрата надій на створення федеративної демократичної Росії та автономії України.

IV Універсал було прийнято на засіданні Малої Ради, що почалося 22 січня 1918р. і тривало три дні. Остаточний текст було розроблено на основі проектів М.Грушевського, В.Винниченка, М.Шаповала. у ніч на 25 січня на відкритому засіданні в будинку Педагогічного музею М.Грушевський оприлюднив текст Універсалу.

Основні положення:

1. Проголошення незалежності і суверенітету УНР.

2. Декларувалося прагнення до дружніх відносин

із сусідніми державами, без взаємного втручання

у внутрішні справи.

3. Влада в Україні належатиме тільки її народові,

від імені якого виступатимуть Українські

Установчі збори. До їх зібрання мала правити УЦР та її виконавчий орган, який отримував назву Рада народних міністрів.

4. Проголошувалось прагнення розпочати негайні переговори з країнами

Четверного союзу.

5. Закликав до рішучих дій з більшовиками.

6. Пропонувалося реорганізувати армію в народну міліцію.

7. Проголошувалися соціально-економічні перетворення:

- націоналізація всіх природних ресурсів;

- ліквідація права приватної власності на землю;

- передача всієї землі всім трудящим без викупу;

- переведення підприємств на випуск мирної продукції;

- соціально допомога безробітним і тим, що постраждали від війни;

- проголошувалася монополія на торгівлю деякими видами товарів;

- установлювався державний контроль над банками.

8. Підтверджувалися всі проголошені демократичні свободи і права національних меншин.

У день проголошення Універсалу ЦР прийняла Закон про національно-територіальну автономію.

Право на автономію автоматично визнавалося за трьома найбільшими групами – росіянами, євреями і поляками.

Результати та значення IV Універсалу:

1. Створення самостійної української держави – втілення мрій і боротьби багатьох поколінь.

2. Можливість вирішувати нагальні соціально-економічні питання, не очікуючи на новий демократичний устрій Росії.

3. Самостійне ведення переговорів з іншими державами, у тому числі про припинення війни та допомогу в боротьбі з більшовиками.

Грудень 1917-березень 1918 рр.. – перша війна радянської Росії з УНР.

Причини:

1. Прагнення більшовиків встановити контроль над Україною – її ресурсами і промисловістю.

2. Придушення і ліквідація центрів антибільшовицького опору.

3. Боротьба за владу в Україні між УЦР і більшовиками.

4. Провал спроб більшовиків усунути УЦР від влади, спираючись на внутрішні сили в Україні.

З 9 грудня 1917р. до початку лютого 1918р. більшовицькі війська захопили більшу частину України і Крим.

7 лютого – 1 березня 1918р. – перша спроба радянізації України:

1. Знищення старого державного апарату й утворення органів радянської влади (до Києва переїхали створені в Харкові ЦВК та НС, влада на місцях перейшла до рад робітничих, солдатських і селянських депутатів, ревкомів).

2. Поширення на Україну Декрету про землю, відновлення постачання хліба з України до Росії.

3. Націоналізація великих промислових підприємств, встановлення робітничого контролю над виробництвом, підпорядкування промисловості України Вищій раді народного господарства Росії (ВРНГ).

4. Політика розчленування території України на регіональні «республіки»: Донецько-Криворізьку, Одеську, Таврійську. Частина українських земель увійшла до Донської республіки.

5. Ліквідація української грошової системи.

6. Створення робітничо-селянської армії України – Червоного козацтва.

Умови Брестського миру між УНР і країнами Четверного союзу

Основні положення:

1. Скасування воєнного стану між воюючими сторонами.

2. Визначення кордонів України.

3. Встановлення дипломатичних зв’язків.

4. Визначення економічних зв’язків.

5. У таємній декларації, підписаній з Австро-Угорщиною, зазначалося: райони Східної Галичини з переважно українським населенням мали відійти від королівства Галичини й об’єднатися з Буковиною в один коронний край у складі Австро-Угорщини. (Угода не була ратифікована і розірвана Австро-Угорщиною у липні 1918р.)

6. У додатковому договорі визначалися:

- принципи регулювання консульських відносин;

- принципи регулювання приватних справ;

- обмін військовополоненими;

- обмін надлишками сільськогосподарських і промислових товарів;

- курс валют (100 німецьких марок = 46 українських карбованців)

17 березня 1918р. УЦР ратифікувала умови Брестського договору, а 18 березня 1918р. УНР уклала військову конвенцію з Німеччиною та Австро-Угорщиною

Результати і наслідки:

1. Відбулося падіння радянської влади в Україні в результаті збройного втручання країн Четверного союзу.

2. Україна стала першою державою, що вийшла з Першої світової війни.

3. Україна стала повноправним членом міжнародних відносин.

4. Було визнано кордони Української держави.

5. Було відновлено владу УЦР і обмежено суверенітет України.

За допомогу у звільненні України від більшовицької окупації УНР зобов’язувалась у вигляді матеріальної компенсації поставити до Німеччини та Австро-Угорщини 60 млн. пудів зерна та виробів з нього, 400 млн. шт.. яєць, 2,75 млн. пудів м’яса великої рогатої худоби (живою вагою), 3 млн. пудів цукру, а також регулярно постачати їм овочі, фрукти, фураж, руди тощо.

Місця перебування УЦР і Ради міністрів УНР

Березень1917р. – січень 1918р. – Київ

Січень 1918р. – Житомир

Лютий – березень 1918р. – Сарни

Березень – квітень 1918р. – Київ

Політика УЦР:

1. Запровадження нового стилю в літочисленні (юліанський календар було замінено григоріанським).

2. Введенні в обіг національної валюти – гривні.

3. Затвердження державного герба – тризуб Володимира Великого.

4. Введення закону про громадянство.

6. Схвалення Конституції УНР (29 квітня 1918р.).

7. М.Грушевського обрано президентом УНР(29 квітня 1918р.).

2 березня 1918 р. – у Київ увійшли підрозділи армії УНР, а потім і союзні війська.

6 березня – постанова про адміністративний поділ УНР на 32 землі;

7 березня – про заміну всіх вивісок і підписів російською мовою на українську;

11 березня – про обов’язкове опанування для державних службовців протягом трьох місяців української мови;

24 березня – про необхідність мати на всіх товарах етикетки лише українською мовою.

Становлення української культури в період гетьманату П.Скоропадського (1918 р.)

29 квітня 1918 р. у Києві на скликаному з ініціативи "Союзу земельних власників" з'їзді українських хліборобів П. Скоропадського проголосили гетьманом України. Центральна Рада була розігнана окупаційними військами. Прихід до влади П. Скоропадського був умотивований намаганнями відновити правопорядок, скасувати "соціалістичні експерименти" Центральної Ради. Протягом доби прихильники гетьмана захопили державні установи. У день свого обрання П. Скоропадський звернувся з "Грамотою до всього українського народу" і оприлюднив "Закони про тимчасовий державний устрій України", в основу яких була покладена ідея короткочасної сильної влади. Центральна Рада, Мала Рада, земельні комітети розпускалися, закони Центральної Ради й Тимчасового російського уряду скасовувалися. За Україною закріплювалася нова офіційна назва "Українська держава". Згідно із Законами про тимчасовий державний устрій України "влада управління належала виключно гетьманові України в межах усієї Української держави".

Фактично ж "до обрання Сейму" встановлювався тимчасовий диктаторський режим. Гетьману належала вся повнота законодавчої та виконавчої влади: "Без його санкцій ніякий закон не може мати сили". Він призначав і звільняв виконавчу владу — отамана Ради Міністрів і весь склад Кабінету Міністрів. До повноважень гетьмана належало керівництво зовнішньополітичною діяльністю. Він був "Верховним Воєводою Української Армії і Флоту", оголошував воєнний, осадний стан, здійснював помилування.

Законами про тимчасовий державний устрій України функція організації та координації діяльності центральних відомств "по предметах як законодавства, так і вищого державного управління" покладалася на призначену гетьманом Раду Міністрів. Очолював Раду Міністрів Отаман-Міністр, який згодом став називатися Головою Ради Міністрів. "Керування справами Ради Міністрів" покладалося на "Генерального секретаря (згодом він став називатися Державним секретарем) і на підлеглу йому Державну Генеральну канцелярію". На початку травня було затверджено склад Ради Міністрів, до якої ввійшли міністри внутрішніх справ, закордонних справ, фінансів, торгівлі й промисловості, земельних справ, народної освіти (21 червня перейменовано у Міністерство народної освіти та мистецтв), судових справ, військовий міністр, генеральний контролер. Також були створені нові Міністерство народного здоров'я і Міністерство сповідань, що займалося релігійними справами. Міністерства поділялися на департаменти й управління. Гетьман 25 травня затвердив "Положення про Малу Раду міністрів", яка складалася з товаришів (заступників) міністрів і мала розглядати пропозиції окремих міністерств, що не потребували письмового узгодження, проекти штатів та кошторису окремих міністерств тощо.

Найважливішим досягненнями гетьманату характеризувалася національно-культурна політика. Новою владою були здійснені спроби українізації державного апарату і системи освіти:

- поряд із російськими гімназіями утворювалися українські, яких восени 1918 р. нараховувалося 150;

- був прийнятий закон про обов'язкове вивчення української мови і літератури, історії та географії України;

- відкрилися нові українські університети, перші з який - у Києві і Кам'янець-Подільському;

- у російськомовних університетах - Київському, Харківському, Одеському почали працювати кафедри української мови, літератури, історії та права.24 листопада 1918 р. була відкрита Українська Академія наук. В Українській державі були організовані Національна бібліотека, Національний архів, Національна галерея мистецтв, Національний історичний музей, Український національний театр під керівництвом П. Саксаганського, «Молодий театр» Л. Курбаса, Державний симфонічний оркестр, Українська державна капела тощо.

Скинення гетьманського режиму відбулося протягом місяця - з 14 листопада пі 14 грудня 1918 р.

Події розвивалися так:

• 14 листопада 1918 р. у Києві відбулося таємне засідання УНС за участі українським січових стрільців, Селянської спілки, політичних партій, профспілки залізничників. На засіданні був створений орган для підготовки повстання проти гетьманського режиму - Директорія.

Склад Директорії (перший)
Голова	В. Винниченко	Лідер УНС, соціал-демократ
Члени Директорії	С. Петлюра	Соціал-демократ, висунутий до Директорії січовими стрільцями
	Ф. Швець	Соціаліст-революціонер, професор Київського державного українського університету. Висунутий у члени Директорії Селянською спілкою
	П. Андрієвський	Соціаліст-самостійник, адвокат
	О. Макаренко	Безпартійний, керівник профспілки залізничників

• 18 листопада — 14 грудня 1918 р. Директорія розпочала бойові дії проти сил гетьмана, виступивши зі своїми військами з Білої Церкви. На сторону Директорії перейшла Запорозька дивізія (захопила Харків і Полтаву) і Сірожупанна дивізія (захопила Чернігів). Найбільш боєздатні сили гетьмана - полк сердюків і офіцерська дружина - були розгромлені під Мотовилівкою січовими стрільцями. У грудні Директорія встановила контроль над усією територією України (крім Києва).

•14 грудня 1918 р. у Києві почалося повстання проти гетьмана. До міста ввійшли загони січових стрільців. Гетьман П. Скоропадський зрікся влади (згодом він виїхав до Берліна).

Гетьманський режим існував з 30 квітня по 14 грудня 1918 р.

Політичний курс Директори (1918 р.):

Встановити в Україні національний варіант радянської влади.

Передати владу на місцях трудовим радам селян, робітників, інтелігенції.

Передати законодавчу владу в УНР Конгресу трудового народу. Делегатів на конгрес має обрати трудове населення України без поміщиків і капіталістів (у число останніх потрапили лікарі, адвокати, професура, вчителі).

Реалізувати політичний курс Директорія не змогла, тому що їй довелося зіштовхнутися з дуже складною військово-політичною ситуацією, у якій опинилася Україна наприкінці 1918 р.:

• В Україні розгорілася громадянська війна, Директорія була змушена силою зброї доводити своє право на владу

Аграрна реформа Директорії

Директорія проголосила	Директорія здійснила \|
• Вилучення землі в поміщиків без викупу; розподіл землі між селянами.	• Терміни і порядок розподілу землі не були визначені. • Земля, яка належала іноземцям (в основному полякам), розподілу не підлягала. • Прийнято рішення про компенсацію поміщикам за землю.
Соціально-економічні реформи
Директорія проголосила	Директорія здійснила
• Вживання заходів по відновленню промисловості. • Введення робочого контролю на підприємствах. • Вживання заходів з надання допомоги безробітним і іншим категоріям нужденних.	• В умовах громадянської війни та інтервенції соціально-економічні реформи були відкладені. Головним завданням Директорії стала перемога в громадянській війні.

Західноукраїнська Народна Республіка (ЗУНР)

План

1.Утворення ЗУНР

2.Внутрішня і міжнародна політика ЗУНР

3.Об'єднання УНР і ЗУНР

1.Західноукраїнська Народна Республіка виникла в ході національно-визвольного руху на західноукраїнських землях у 1918 р. її існування було коротким (з листопада 1918 р. до липня 1919 р.).

Жовтень 1918 р. - В Австро-Угорщині відбулася революція. Імператор прийняв маніфест про федеративний переустрій імперії.18 жовтня 1918 р. у Львові провідні громадські діячі Східної Галичини і Буковини створили Українську Національну Раду.Українська Національна Рада оголосила про намір створити на українських землях, що входять до складу Австро-Угорщини, незалежну державу. Рішення Української Національної Ради було підтримано мітингами, демонстраціями та українськими військовими з'єднаннями, створеними у вересні 1918 р

Листопад 1918 р.У ніч з 31 жовтня на 1 листопада українські військові з'єднання взяли під свій контроль усі головні пункти Львова, потім Станіслава, Тернополя, Коломиї, Рави-Руської та інших міст Східної Галичини. Австрійський уряд був змушений погодитися на передачу влади в Східній Галичині Українській Національній Раді, якапризначила уряд - Тимчасовий Державний секретаріат.

13 листопада 1918 р. уряд, прийнявши присягу, проголосив про створення незалежної української держави - Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР).Президентом ЗУНР став Є. Петрушевич. Головою уряду (Державний секретаріат) був обраний К. Левицький.

Фактибіографії

Петрушевич Євгеній Омелянович (1863 - 1940 рр.). Народився в сім'ї священника. Закінчив Львівський університет. Став доктором права. Займався адвокатською практикою. Був депутатом галицького сейму. Вів громадську діяльність. У 1918 р. обраний президентом Української Національної Ради, яка проголосила утворення ЗУНР. 4 січня 1919 р. був обраний президентом Західноукраїнської Національної Ради (фактично -президентом ЗУНР). У 1920 р. емігрував, до 1923 р. очолював уряд ЗУНР у вигнанні. Помер у Берліні.

Левицький Кость (1859 - 1941 рр.). Закінчив Львівський університет. Лідер Української національно-демократичної партії з 1899 р. У 1914 р. став президентом створеної у Львові Української Головної Ради. З листопада 1918 р.- Голова уряду ЗУНР. Був відомим діячем національно-демократичного руху, автор історичних та інших творів.

Система управління ЗУНР:

Національна Рада - вищий законодавчий орган влади ЗУНР

Президент ЗУНР

Державний секретаріат уряд

Органи місцевого управління

2.Внутрішня політика:Почалася аграрна реформа: земля, яка належала крупним землевласникам (в основному, полякам), експропріювалася (переходила у власність держави), планувалося наділення землею малоземельних і безземельних селян. Було збережене законодавство Австро-Угорщини.Створені жандармерія і збройні сили - Українська Галицька армія (УГА). Уряд ЗУНР застосував війська для придушення повстань проти Української Народної Ради, організованих Комуністичною партією Східної Галичини (КПСГ), а також стихійні виступи робітників і селян, незадоводених політикою уряду.

Міжнародне становище: Національна Рада висунула свої претензії на Східну Галичину, Лемківщину, північно-західну частину Буковини, Закарпаття. Це загострило відносини ЗУНР із Польщею. Польща висунула територіальні претензії до ЗУНР, окупувала частину західноукраїнських земель, а 5 листопада 1918 р. почалася війна Польщі і ЗУНР. 1 грудня 1918 р. уряд ЗУНР уклав попередній «Договір про злуку» (об'єднання) між ЗУНР і УНР.

3.22 січня 1919 р. у Києві на Софійській площі відбулася урочиста церемонія злуки; була проголошена Декларація про об'єднання УНР і ЗУНР. Декларацію мали затвердити Всеукраїнські Установчі збори. До цього часу ЗУНР зберегла свої законодавчі та адміністративно-виконавчі органи влади та одержала нову назву - Західна область УНР (ЗОУНР).

ЗОУНР опинилася в міжнародній ізоляції. У квітні 1919 р. Франція надала Польщі військову допомогу, це створювало сприятливі умови для війни Польщі з ЗОУНР. УНР не змогла надати дієвої допомоги ЗОУНР, тому що сама знаходилася у тяжкому міжнародному становищі.

У середині 1919 р. уся територія ЗОУНР потрапила під контроль іноземних держав: Польща окупувала Східну Галичину і Західну Волинь; Чехо-Словакія - Закарпаття; Румунія - Буковину. Окупація території ЗУНР була схвалена Антантою.

Окупація території ЗУНР Польщею, Чехо-Словакією, Румунією означала загибель ЗУНР як незалежної держави.

Більшовицький режим в Україні почав формуватися на початку 1919 р. У цей час радянські війська здобули вирішальні перемоги у боротьбі з Директорією. Зразком для більшовиків України стала РСФРР.

Формування більшовицького режиму полягало в такому: були створені органи влади Української Соціалістичної Радянської Республіки (так почала називатися УНР відповідно до маніфесту Тимчасового робітничо-селянського уряду); проведені соціалістичні перетворення, визначені основні напрями внутрішньої і зовнішньої політики.Процес формування органів влади Української Соціалістичної Радянської Республіки (УСРР) завершився прийняттям Третім Всеукраїнським з'їздом Рад Конституції УСРР (назва УСРР проіснувала до 1936 р.; Конституція СРСР 1936 р. послідовність: спочатку "радянська", потім "соціалістична") (10 березня 1919 р.), яка проголосила:

•УСРР є федеративною суверенною республікою в складі РСФРР.

•Форма державного устрою УСРР - радянська республіка у вигляді диктатури робітничого класу.

•УСРР готова у випадку перемоги світової соціалістичної революції (більшовики були впевнені, що вона відбудеться в недалекому майбутньому) увійти до складу Єдиної Міжнародної Соціалістичної Радянської Республіки.

визначила:

•Вищі органи державної влади в Україні, їхні повноваження, порядок обрання.

Відповідно до Конституції УСРР у березні - квітні 1919 р. радянські органи державної влади були сформовані. Склад вищих органів влади затвердив Третій Всеукраїнський з'їзд Рад. Місцеві органи влади були сформовані у процесі виборів. Вибори уряд організував таким чином, що лідируюче положення зайняли більшовики. У містах вибори проводилися на підприємствах, де учасники виборів (голосування не було таємним) залежали від керівництва і тому, звичайно, «обрали» більшовиків. Для сільської місцевості, де авторитетом користувалися ліві есери, були встановлені низькі норми представництва в повітові, міські і губернські Ради, що дозволило забезпечити більшість депутатам, обраним у містах.

Усі партії, крім лівих есерів, не були допущені у вищі і місцеві органи влади як контрреволюційні. У виборах взяла участь досить численна армія, яка голосувала «за наказом» за більшовиків.

На місцях у 1919 р. почали діяти органи влади, склад яких не обирався, а фактично призначався більшовицькими організаціями - революційні комітети (ревкоми), комітети бідноти (комбіди), революційні суди, трибунали, НК, міліція. Таким чином, практично вся система органів влади, сформована в березні - квітні 1919 р., була більшовицькою (виняток могли складати тільки деякі сільські Ради). Це дозволяло зробити висновок про встановлення влади більшовиків у радянській Україні, а не влади Рад.

Органи державної влади УСРР

Вищі - Всеукраїнський з'їзд Рад - вищий законодавчий орган влади. Всеукраїнський Центральний Виконавчий Комітет (ВУЦВК) - вищий державний орган влади між Всеукраїнськими з'їздами Рад. Склад ВУЦВК: 89 більшовиків і 10 боротьбистів. Головою ВУЦВК був обраний Г. Петровський. Рада народних комісарів (Раднарком) - уряд УСРР, вищий виконавчий орган влади. Головою Раднаркому став X. Раковський.

Місцеві - Ради робітничих, селянських, червонбармійеьких депутатів (губернські, повітові, міські, сільської місцевості).Військово-революційні комітети (ревкоми) - органи диктатури робітничого класу (діяли в повітах, невеличких містах, волосних центрах). Створювалися більшовицькими партійними організаціями. Комітети бідноти (комбіди) діяли в сільській місцевості. Обиралися місцевими Радами із сільських бідняків і середняків під ретельним контролем більшовицьких партійних організацій.

Судові органивлади:Всеукраїнська Надзвичайна комісія (НК) для боротьби із противниками радянської влади - контрреволюціонерами - та її місцеві відділення. Система революційних судів, трибуналів, міліція. (Судові органи влади здійснювали роботу не на основі законодавства, тому що радянського законодавства тоді не було, а за принципом «революційної доцільності» -небезпечне чи ні суспільне явище або людина для радянської влади.

Доки більшовики боролися за владу, вони проголошували гасла, які відповідали надіям широких верств населення: «Вся влада радам», «Земля — селянам», «Фабрики — робітникам». Але вже на початку 1919 р. чітко визначився політичний курс більшовиків, спрямований на встановлення влади КП(б)У і проведення соціалістичних реформ. Соціалістичні реформи полягали в такому:

•Встановлення однопартійної політичної системи. Терор проти небільшовицьких партій. Усі політичні партії, крім борьбистів - загальноросійських лівих есерів і боротьбистів - українських лівих есерів, були позбавлені права брати участь у виборах до Рад і оголошені «контрреволюційними».

•Нав'язування селянам колективних форм господарювання - колгоспів, радгоспів, комун. Націоналізація землі. Введення продовольчої розверстки (нефіксований продовольчий податок, фактично вилучення державою продовольства у селян). Ці заходи проводилися всупереч обіцянкам більшовиків передати землю селянам у приватну власність.

•Скасування товарно-грошових відносин як способу функціонування економіки.Замість товарно-грошових відносин вводилися розподільні: держава планувала виробництво і розподіляла вироблену продукцію безкоштовно, у перспективі - за потребами споживачів.

•Обмеження суверенітету України, укладення у червні 1919 р. «військово-політичного союзу» із РСФРР. На територію України поширювалися декрети і розпорядження уряду РСФРР, створювалися об'єднані військові сили - Реввійськрада України була підлеглою Реввійськраді РСФРР і Головнокомандуючому Збройними Силами РСФРР, вводилася російська грошова система, Українська рада народного господарства перейшла в підпорядкування Всеросійській Раді Народного Господарства, поєднувалися бюджети РСФРР і УСРР, залізниці, пошта, телеграф; до складу Всеросійського ЦВК були введені представники УСРР, основні республіканські наркомати були підпорядковані відповідним відомствам РСФРР.

•Встановлення жорсткого контролю над органами місцевої влади за допомогою ревкомів, комбідів, органів НК, більшовицьких партійних організацій.

•Жорстоке придушення будь-яких спроб протидії радянській владі («червоний терор»).

•Репресіїпроти капіталістів, поміщиків, офіцерів, інтелігенції за фактом походження, освіти. Ці верстви населення вважалися ворожими державі робітників і селян.

•Встановлення державного контролю над виробництвом. Націоналізація промисловості. Були націоналізовані підприємства цукрової промисловості, усі крупні шахти, металургійні і машинобудівні заводи; введений робітничий контроль на підприємствах, власники яких емігрували.

•Проведення соціально-економічної політики, спрямованої на створення привілейованого положення робітничого класу, найбіднішого селянства і працівників КП(б)У. Робітники і партійні працівники в першу чергу одержували житло, їм і найбіднішому селянству надавалася матеріальна допомога, вони мали пільги при вступі до вузів, одержанні карток на продовольчі і промислові товари. Всіляко підкреслювалася авангардна роль робітничого класу як найпрогресивнішого і найорганізованішого.

Проти політичного курсу більшовиків майже відразу почалися масові повстання того самого народу, заради якого більшовики збиралися створити соціалістичне (комуністичне) суспільство, де усі люди рівні, вільні, забезпечені всім необхідним. Особливо сильне невдоволення викликала аграрна політика більшовиків, яка зводилася до продовольчої диктатури.

Військовий комунізм - назва внутрішньої політики Радянської держави , що проводилася в 1918 - 1921 рр.. в умовах Громадянської війни. Її характерними рисами були крайня централізація управління економікою,націоналізація великої, середньої і навіть дрібної промисловості (частково), державна монополія на багато продуктів сільського господарства, продрозверстка, заборона приватної торгівлі, згортання товарно-грошових відносин, уравнітельства у розподілі матеріальних благ, мілітаризація праці. Така політика відповідала принципам, на основі яких, на думку марксистів, повинні б виникнути комуністичне суспільство. Рішення про припинення військового комунізму і перехід до НЕП було прийнято 15 березня 1921 на X з'їзді РКП (б).

Тема 15

Міжвоєнний період в історії українського народу. 1921-1939рр.

План

1.Україна в роки НЕПу.

2.Політика «українізації» в часи НЕПу.

3.Причини та наслідки сталінської модернізації в УРСР.

4.Індустріалізація в Україні.

5.Колективізація в Україні. Голодомор 1932-1933рр.

За час проведення НЕПу (1921 - 1929 рр.) були досягнуті певні успіхи в розвитку економіки:

• Багато галузей промисловості були відновлені і вийшли на довоєнний рівень виробництва (наприклад, вугільна, металургійна, машинобудівна, харчова, легка, електроенергетика) .

• Були відновлені майже всі шахти Донбасу. Донбас у 1925 р. дав 78% довоєнного рівня.

• Почала виконуватися енергетична частина плану ГОЕЛРО( план, який був підготовлений Державною комісією з електрифікації Росії і передбачав будівництво на території України 30 теплових і гідроелектростанцій, відновлення промисловості, будівництво нових заводів).

• На довоєнний рівень виробництва продукції вийшло сільське господарство. 92% земельного фонду України було передано у користування селянам, введений єдиний сільськогосподарський податок грошима. Створено широку мережу кооперації. У кооперацію було залучено 50% селянських господарств. Були переборені голод, гостра нестача продовольчих товарів.

•Підвищився матеріальний рівень життя людей.

Нова економічна політика, незважаючи на досягнуті успіхи, не була визнана керівництвом РКП(б) і радянських республік як довгострокова програма дій. Значна частина керівних партійних працівників вимагала скасувати неп, замінити його командними методами керівництва економікою, знищити всі прояви капіталізму - приватну власність, свободу торгівлі і підприємницької діяльності. В. Ленін також вважав, що неп це тимчасовий і вимушений захід. Вже в 1925 р. керівництво СРСР прийняло рішення, які сприяли скасуванню непу (курс на індустріалізацію і колективізацію). У 1929 р. неп був скасований.

Українізація - це політика в національно-культурній сфері, яка здійснювалася радянським керівництвом в Україні у 20-ті рр. Українізація передбачала задоволення певних національних вимог українського народу:

-висування українців на керівні посади;

- запровадження української мови в державні та культурні установи, роцес, навчальні заклади;

- розвиток національної за формою й радянської за змістом культури;

- створення відповідних умов для культурного розвитку національних меншин, які проживали в Україні.

Більшовики змушені були піти на проведення цієї політики, оскільки перебували під впливом національно-визвольної боротьби українців 1917-1920 рр. І прагнули забезпечити собі підтримку всього населення України.

Українізація здійснювалася в певних, дозволених центром рамках.

Рушійною силою у справі українізації став Наркомат освіти України, яким у 20-ті рр. Керували прибічники національного відродження Г.Гринько, Шумський, М.Скрипник.

Наслідки українізації

20-ті рр. Стали періодом подальшого національного відродження.

У1930 р. Чисельність шкіл з українською мовою навчання становила 85%, на українську мову було переведено 75% діловодства державних установ, українською мовою видавалося 90% газет і більше половини книжок і журналів. Кількість українців серед службовців держапарату зросла з 35 до 54%.

З кін. 20-х рр. Політика українізації поступово згортається. У 1933 р. Сталін назвав місцевий націоналізм основною загрозою для єдності Радянського Союзу. Це означало кінець українізації. Радянська влада повертається до політики зросійщення, активних учасників українізації було репресовано.

Більшовицька модернізація складалась з: колективізації, індустріалізації, культурної революції, масових репресій. В кінці 20-х – поч.. 30 рр. – в Україні проходять експерименти радянської влади. Мета: модернізація економіки, створення державної і колективної власності, встановлення тоталітарного режиму. Політика індустріалізації (1925). Причини: - Необхідність подолати технічну відсталість, досягнути технічної й економічної незалежності, створення потужної ВПК. Джерелом стало перекачування коштів із села в місто за допомогою ножиць цін. Збільшився продаж горілки, експлуатування в’язнів, ігнорувалась легка й харчова промисловості, і т.к.

Методи проведення індустріалізації були однаковими в усіх республіках СРСР і включали таке:

- планування темпів індустріалізації п'ятирічками (п'ятирічними планами). Перша п'ятирічка почалася в 1928 -1929 рр.;

- зосередження управління економікою у вищих органах влади - ЦК ВКП(б) і ВРНГ (Вища Рада Народного Господарства);

- обов'язковість виконання рішень ЦК ВКП(б) і ВРНГ;

- репресії проти противників індустріалізації;

- створення грошових ресурсів для індустріалізації за рахунок збільшення податків з селянських господарств, випуску облігацій позики на індустріалізацію (позики поширювалися примусово), економії на всіх соціальних сферах (охорона здоров'я, житлове будівництво, освіта та ін.).

Створена сучасна промисловість, яка забезпечувала незалежність СРСР від імпорту верстатів, устаткування, чавуну, заліза, сталі, Україна стала одним з розвинених регіонів СРСР. Тут були побудовані заводи-гіганти («Запоріжсталь», «Криворіжсталь», «Азовсталь», Дніпро-алюмінієвий, Краммашбуд, Харківський тракторний завод).На Дніпрі побудована найбільша в Європі гідроелектростанція (Дніпрогес), а також Зуєвська, Штерівська, Харківська, Київська, Дніпродзержинська та інші могутні електростанції.

Були цілком реконструйовані старі заводи (Луганський паровозобудівний, Макіївський, Дніпропетровський, Дніпродзержинський металургійні та ін.).

Наприкінці 30-х років Україна посіла друге місце в Європі (після Німеччини) з виплавки чавуну, четверте місце у світі з видобутку вугілля, випередила з виробництва металу і машин Францію, Італію.

Індустріалізація в Україні (та інших республіках СРСР) мала і негативні, трагічні наслідки:

-Формування директивно-планової економіки (без урахування законів ринку).

-Зміцнення ролі ВКП(б) у державі, тому що саме партія керувала економікою.

-Відставання легкої і харчової промисловості, оскільки цим галузям приділялося менше уваги, ніж важкій індустрії.

-Нерівномірність будівництва об'єктів індустріалізації, що викликало відставання частини регіонів в економічному розвитку.

-Індустріалізація не поліпшила добробуту народу, у більшості населення умови праці і життя залишилися такими ж важкими, як і до революції.

-Збереглася важка некваліфікована ручна праця. У багатьох галузях її частка сягала 70%. Це обумовило збереження низької кваліфікації і низького рівня освіченості, культури у багатьох верств населення.

-За роки індустріалізації від тяжких умов праці, репресій, голоду і хвороб загинули десятки тисяч чоловік молодого і середнього віку.

Незважаючи на широку пропаганду колективних форм землеробства і пільги, надані державою колгоспам, більшість селян виявляла обережність і не переходила на нові, колективні форми господарювання. Беручи курс на колективізацію, сталінське керівництво прагнуло: завдяки колгоспам повністю підпорядкувати сільське господарство державі;

- забезпечити населення країни дешевими продуктами харчування і сировиною, отримати кошти для індустріалізації;

- ліквідувати дрібнотоварний селянський уклад, який, на думку більшовиків, був джерелом капіталізму на селі.

Постановою ЦК ВКП(б) від 5 січня 1930 р. було чітко визначено темпи колективізації для різних зон Радянського Союзу. В Україні колективізацію планувалося завершити в основному (тобто об'єднати в колгоспи 70% селянських господарств) до кінця 1930 р. Такі нереальні терміни можна було забезпечити лише насильницькими методами.

Для того, щоб зламати опір заможних селян, в Україні проводилася політика "ліквідації куркульства як класу", в результаті якої було знищено понад 200 тисяч (за офіційними даними) селянських господарств. Жертвами репресій у процесі розкуркулювання стали понад 1 млн. осіб. Особливо трагічною була доля тих селянських родин, яких виселяли на Північ і в Сибір.

Узагалі ж, "політика ліквідації куркульства як класу" стала засобом тиску на все селянство, оскільки куркулем чи його "підголоском" могли назвати кожного, хто не бажав вступати до колгоспу.

Таким чином, у ході колективізації було знищено найбільш працездатних і заможних господарів, що негативно вплинуло на подальший розвиток сільського господарства.

Прискорення темпів колективізації дезорганізувало аграрний сектор: індивідуальні селянські господарства руйнувалися, а колгоспи технічно й організаційно були ще слабкими. У ході хлібозаготівель 1930 р. колгоспи і селяни-одноосібники здали 477 млн пудів - рекорд за всі роки радянської влади. Однак вже в 1931 р. рівень хлібозаготівель знизився, а в 1932 р. Україна не змогла виконати план по хлібозаготівлях, який у зв'язку з несприятливими погодними умовами був знижений до 267 млн пудів. До 1 листопада 1932 р. вдалося заготовити тільки 136 млн пудів хліба. До цього часу стало ясно, що Україну очікує голод. Чинні на той час продовольчі норми для сільського населення - вісім пудів хліба на людину на півроку, тобто 200 млн пудів у цілому. Такої кількості зерна в країні не було. Тому в багатьох господарствах вже в жовтні призупинили здачу хліба державі. Щоб забезпечити виконання плану проти колгоспів та індивідуальних селянських господарств почали вживатися крайні заходи: здійснювалася тотальна конфіскація продовольчих запасів - аж до сухарів, солінь і фруктової сушки; райони, де не виконувався план, переводилися на блокадне положення - підвезення будь-яких продуктів харчування до них заборонялося.

Хлібозаготівлею в Україні керувала спеціальна комісія на чолі з В. Молотовим - одним із головних винуватців геноциду українського народу.

7 серпня 1932 р. ЦВК і РНК СРСР прийняли постанову "Про охорону майна державних підприємств, колгоспів і кооперативів та про зміцнення суспільної (соціалістичної) власності": розкрадання колгоспного майна каралося розстрілом, а за "пом'якшуючих обставин" - позбавленням волі на строк не менше 10 років. До кінця 1932 р. (за 5 місяців) було засуджено 55 тис. осіб, у тому числі до розстрілу - 2,1 тис. осіб. Серед засуджених було багато жінок і дітей, які отримали покарання за жменю зібраних колосків.

Жорстокість, з якою проводили хлібозаготівлю в 1932 р., стала безпосередньою причиною небаченого за всю історію України голодомору 1932-1933 рр. Прямі втрати від голоду становили 3,5-5 млн. осіб.

Тема 16

Західна Україна у 20-30-х рр. 20ст.

План

1.Головні принципи колоніальної політики на західноукраїнських землях у складі інших держав.

2. Українські землі під владою Польщі, Румунії, Чехословаччини.

3.Головні напрямки національно-визвольного руху на західноукраїнських землях.

4.Діяльність УВО-ОУН. С. Бандера, Є. Коновалець, А. Мельнік, Д. Донской.

Після поразки визвольних змагань західноукраїнські землі опинились у складі Польщі, Румунії та Чехословаччини. До польської окупації потрапили землі Східної Галичини та Західної Волині, на яких проживало за переписом 1931 р. 5,6 млн. українців. У складі Румунії українці (790 тис. осіб) проживали у Північній Буковині, Хотинському, Аккерманському та Ізмаїльському повітах Бессарабії. На території "Підкарпатської Русі", що ввійшла до складу Чехословаччини, проживало понад 450 тис. українців.

Загалом можна визначити такі риси політики Польщі, Румунії, ЧСР:

— насильницька асиміляція;

— стримування економічного розвитку, його колоніальний характер;

— репресії проти діячів національно-визвольного руху;

— національний гніт;

— відмова від міжнародних зобов'язань щодо надання автономних прав українцям.

Форми, в яких здійснювалась ця політика, різнились — від м'якої в ЧСР до жорсткої в Румунії. Польський уряд, переслідуючи стратегічну мету — повне ополячення загарбаних українських земель, залежно від внутрішніх та зовнішніх обставин коригував свій курс. За період 1919-1939 pp. чітко вирізняються три періоди політики польських правлячих кіл щодо українських земель.

Українські землі під владою Польщі.
У 1919-1923 pp. польське керівництво намагалось в очах світової громадськості довести свої права на українській землі, а також, що Польща нібито забезпечує всі права національних меншин. Польська конституція 1921 р. гарантувала права українців на рідну мову на побутовому рівні і в навчанні в початкових школах. Крім цього, закон від 26 березня 1922 р. надав самоврядування Східній Галичині (трьом воєводствам — Львівському, Станіславському, Тернопільському). Але як тільки 14 березня 1923 р. Рада послів Англії, Франції, Італії та Японії визнала Східну Галичину частиною Польщі, всі ці права залишились на папері. У цей період українське населення теж намагалось відстояти свої права, вдаючись до акцій протесту, збройних виступів, бойкоту перепису 1921 p., виборів 1922 р. до сейму. Але в існуванні української державності ніхто в Європі не був зацікавлений.

У 1923-1926 pp. польські правлячі кола наполегливо проводили політику, спрямовану на асиміляцію поневолених народів. Для здійснення цієї мети уряд Польщі поділив країну на дві господарські території: Польща "А", до якої входили корінні польські землі, і Польща "Б", що складалася переважно із західноукраїнських і білоруських земель. Стосовно різних частин відповідно проводилась і різна політика. Стосовно Польщі "Б" застосовувалась політика штучного стримування соціально-економічного розвитку і повного скасування поступок національним меншинам. 31 липня 1924 р. був прийнятий закон, за яким польська мова проголошувалась державною. Почалось закриття українських шкіл. Польський уряд намагався витравити самі поняття "Україна", "українець". На українські землі переселялись польські колоністи, яким виділялись кращі землі. За 1921-1929 pp. переселилось 77 тис. поляків.

Політична криза 1926 р. призвела до нового повороту у політиці стосовно українців. Третій період (1926-1937 pp.) пов'язаний зі встановленням режиму "санації" на чолі з Ю.Пілсудським. Нова політика передбачала деякі поступки і компроміси у стосунках з національними меншинами, зокрема з українцями. Суть нового курсу полягала у державній асиміляції національних меншин і відмові від національної асиміляції. Важливим елементом нової моделі національної політики стала спроба перетворення Волині на "колиску польсько-українського порозуміння". Було збільшено державні інвестиції на Волині, почалось масове створення двомовних шкіл, дозволено певну українізацію православної церкви.

Така політика проводилась з метою розколу серед українців: між галичанами і волинянами, між прихильниками і противниками порозуміння з Польщею. Вона повинна була скласти позитивний імідж Польщі як держави, що толерантно ставиться до національних меншин, і надати привабливості для українства на тлі жорсткої антиукраїнської політики в СРСР у 30-ті роки (голодомор 1932-1933 pp., масові репресії, в тому числі проти членів КПЗУ). У 1935 р. найбільша українська партія УНДО взяла курс на "нормалізацію" польсько-українських відносин. її лідер В.Мудрий став віце-маршалом польського сейму. Були амністовані в'язні концтабору в Березі Картузькій.

Але, починаючи з 1937 p., польські правлячі кола знову змінюють курс. Перед загрозою Другої світової війни вони боялись, що українське питання стане розмінною картою у великій грі, а будь-які поступки українцям стануть сприятливим грунтом для зростання сепаратизму. Прокотилась нова хвиля репресій.

Українські землі під владою Чехословаччини
У політиці ЧСР щодо українців теж можна виділити кілька етапів. Так, на початку 20-х років чеський уряд намагався створити враження сумлінного виконання своїх міжнародних зобов'язань щодо надання Підкарпатській Русі автономних прав, зазначених у Сен-Жерменському договорі. Свої зволікання з наданням автономії вони пояснювали непідготовленістю населення краю до самостійного життя в силу низького рівня освіти і відсутності підготовлених кадрів.

У другій половині 20-х - 30-ті роки уряд ЧСР провів серію реформ, покликаних забезпечити запровадження системи освіти, проведення земельної реформи тощо. Здійснюючи ці заходи, він докладав зусиль, щоб відвернути населення від боротьби за автономію, зосереджуючи його увагу на "мовному питанні".

У другій половині 30-х років урядові кола ЧСР зіткнулись з розгортанням нової хвилі боротьби населення за автономію і зрештою під тиском Німеччини змушені були у жовтні 1938 р. надати краю автономію.

Як і в Польщі, урядові кола ЧСР не сприяли розвитку економіки краю. Вони усвідомлювали, що край входить до ЧСР тимчасово і розвивали лише ті галузі, що не потребували значних капіталовкладень.

Українські землі під владою Румунії
Румунія з самого початку взяла курс на повну асиміляцію українців, позбавивши їх будь-якої змоги розвиватися. В економіку краю не надходило ніяких капіталовкладень. Безробіття, малоземелля, хижацьке використання природних ресурсів — ось чим характеризувалось становище краю.

З 1919р. діяла Комуністична партія Західної України, як складова частина Комуністичної партії Польщі.

Окрім легальних структур українства, діяли й підпільні організації. У 1920 р. з українських вояків було створено Українську Військову Організацію (УВО).

У 1925 р. на базі УНДП було утворено міжпартійне Українське національно- демократичне об'єднання на чолі з Д. Левицьким, яке у 20-ті роки було однією з найвпливовіших політичних сил в Галичині. УНДО виступало за здобуття Україною самостійності, але без терористичних методів, за демократичний розвиток української держави. Активно діяла Українська радикальна партія, яка в Галичині налічувала 20 тисяч чоловік, переважно селян. УРП виступала за самостійність України. На початку 30-х рр. галицькі радикали об'єдналися з українськими есерами Волині в Українську соціалістичну радикальну партію.

У 1929 році на основі УВО сформовано Організацію Українських Націоналістів (ОУН), де наголос робився не на збройні, а культурно-виховні і політичні методи боротьби.

Організаційні витоки українського націоналізму були пов'язані з діяльністю Української військової організації (УВО), яка виникла 1920 р. у Празі. Ініціатором її створення стала група старшин УСС та УГА на чолі з Євгеном Коновальцем (1891 —1938), колишнім командантом полку Січових стрільців у армії УНР. Наголос робився не на збройні, а культурно-виховні і політичні методи боротьби. Головною метою УВО була Українська самостійна соборна держава, здобуття якої мало здійснитися загальнонаціональним повстанням українського народу проти окупантів. Для цього здійснювалася організаційна робота, видавалася і поширювалася пропагандистська література, накопичувалася зброя, організовувалися акції саботажу та інші т. зв. «революційні акти», наприклад, нищення символів польської влади, дезорганізація державних урочистих заходів, підпали садиб польських шовіністів, руйнування ліній зв’язку тощо.

Окрім УВО значний вплив на розвиток західноукраїнського суспільства міжвоєнної доби мала діяльність головного ідеолога українського інтегрального націоналізму Дмитра Донцова (1883—1973). Як активний учасник національно-визвольних змагань, він після їх поразки змушений був залишити Наддніпрянщину і перебратися в 1922 р. до Львова, де займався політичною роботою та редагував «Літературно-науковий вісник». У своїх працях, основними з яких були «Підстави нашої політики» (1921) та «Націоналізм» (1926), Д.Донцов обстоював т. зв. інтегральний націоналізм, згідно з яким кожен націоналіст зобов'язаний був інтегрувати (поєднати) всі свої помисли і вчинки зі справою розвитку національно-визвольної революції (інша назва інтегрального націоналізму — чинний націоналізм — тобто такий, що ґрунтується на «чині» (дії)). Д. Донцов, піддав нищівній критиці дотеперішній український національний рух, причини поразки якого вбачав у захопленні провідних українських ідеологів — Драгоманова, Франка, Грушевського — «універсальними» правдами, ідеалами вселюдського братерства й справедливості, демократією й балачками там, де потрібні були рішучі дії.

Нелегальна революційна діяльність УВО й твори Д.Донцова дали поштовх до формування й об'єднання численних молодіжних націоналістичних груп як у Західній Україні, так і за її межами. Основним постачальником кадрів для них були університети, де навчалася українська молодь — у Львові, Празі, Подєбрадах. Протягом 1927 — 1928 pp. відбулося злиття УВО й націоналістичних студентських організацій — «Союзу української націоналістичної молоді», «Легії українських націоналістів» та «Групи української національної молоді», які наприкінці січня — на поч. лютого 1929 р. на установчому конгресі у Відні проголосили утворення Організації українських націоналістів (ОУН). Головою Проводу українських націоналістів (ПУН) обрали Є.Коновальця, дотеперішнього керівника УВО. Головною метою ОУН проголошувалося встановлення незалежної соборної національної держави на всій українській етнічній території. Реалізувати мету планувалося шляхом національної революції та встановлення диктатури, яка б витіснила окупаційну владу та запровадила уряд, що представляв би всі регіони та соціальні групи України. Домінуючою силою українського суспільства мала стати ОУН, яка відкидала будь-який партійний чи класовий поділ і представляла себе як рух, а не партію. Економіка майбутньої держави мала поєднувати як приватну, так і націоналізовану та кооперативну форми власності. Степан Бандера- творець й інтерпретатор націоналістичної ідеології, організатор й лідер ОУН 1930-1950 років. В 1919 году Степан поступает в Стрыйскую гимназию, где принимает активное участие в пластунских организациях и ученических кружках сопротивления польской власти, действовавших под эгидомй УВО. В 1929 году он становится активным членом ОУН. И уже в 1931 году Степан руководит всей пропагандой ОУН в Западной Украине. В 1933 году Бандера поднимается до краевого проводника и под его руководством происходит ряд карательных мер против польской оккупационной администрации. В частности, 16 июня 1934 года, происходит убийство одиозного министра внутренних дел Польши Бронислава Перацкого, прославившегося кровавыми акциями террора против украинцев. За день до убийства Бандеру арестовывают, и, 13 января 1936 года ему был вынесен смертный приговор, который впоследствии был заменен пожизненным заключением. В 1939 году, после захвата Польши, Степана из тюрьмы освобождают немцы. Сразу после выхода на свободу, в сентябре 1939 года, он возглавляет революционный Провод ОУН и сразу же ведет переговоры с военным руководством гитлеровской Германии о совместной борьбе против российско-большевистских оккупантов. А. Мельнику судилося очолити ОУН після того, як у 1938 році в Роттердамі з безпосереднього наказу Сталіна було ліквідовано першого Голову ОУН Євгена Коновальця.

Главным «партнёром» ОУН в Германии стал 2-й отдел абвера («диверсии и психологическая война»), который ставил перед ОУН такие задачи — уничтожение на территории будущего противника важных объектов, нагнетание нестабильности, инсценировка восстаний. В задачи отдела также входило создание «пятой колонны» на территории противника. Подготовку «украинского восстания» вёл начальник резидентуры абвера в Бреслау.ОУН активно включилась в работу немецких спецслужб. Сторонники Бандеры нашли поддержку со стороны неких немецких военных кругов, в то время как группа Мельника имела связи с политической верхушкой нацистской Германии. Летом 1939 года в Вене прошла встреча А. Мельника с Канарисом, где ему было сообщено о возможности появления «западноукраинского государства» на границе с СССР. 10 февраля 1940 года Бандера создал и возглавил собственный руководящий орган ОУН — Революционный Провод (Революционное Руководство)- РП ОУН и формально вышел из подчинения ПУН Мельника. Поводом стало «неудовлетворительное руководство и отказ от националистических методов работы». Конец лета — начало осени 1940 года принято считать периодом фактического окончания процесса деления ОУН на ОУН Бандеры (ОУН(б))и ОУН Мельника (ОУН(м)). После начала военной агрессии против СССР и перехода территории Галиции под германский контроль, ОУН(б) начала активно физически устранять сторонников ОУН(м) в различных административных структурах немецкой администрации, следствием чего стали ответные действия последней. После падения Киева прибывшая туда на немецких машинах «колонна» сторонников Мельника провозгласила создание Украинской Национальной Рады и 5 октября 1941 года послала ему официальные поздравления по этому поводу. 28 ноября деятельность Рады была официально прекращена немецкими властями, хотя она продолжала действовать «нелегально» до эвакуации её из Киева осенью 1943 года. В конце ноября-декабре 1941 года обе ОУН претерпели ещё одну «чистку» со стороны гестапо и СД, которая привела обе организации к молчаливому согласию с текущей политикой немцев и прекращению открытых активных действий их активистов. К концу 1941 года А. Мельник оказался в Берлине, где и находился вплоть до своего «ареста» и «заключения» в начале 1944 года. 26 февраля 1944 А. Мельника арестовали и поместили в корпус «Целленбау» концлагеря Заксенхаузен, где с 1942 года находится С. Бандера. В сентябре 1944 года вождей обеих ОУН освободили и привлекли к формированию и руководству «антибольшевистскими силами Европы». С. Бандера до 1955 года руководил антисоветским сопротивлением из-за границы. 15 октября 1959 года в Мюнхене был убит выстрелом в лицо раствором цианистого калия. Убийство совершил агент КГБ. А. мельник после войны стремился консолидировать украинских эмигрантов. В 1957 году выдвинул инициативу создания всемирной организации украинцев, в результате чего в 1967 году (уже после его смерти) был создан Всемирный конгресс украинцев. Умер в г. Клерво (Великое герцогство Люксембург), похоронен в городе Люксембург.

Тема 17

Україна у роки другої світової війни

План

1. Радянсько-німецький пакт 1939 та його наслідки для України
2. Напад Німеччини на СРСР та німецько-фашистська окупація
3. Окупаційний режим на Українських землях
4.Військові операції по визволенню України від фашистських загарбників
5. Дві течії опору на Україні. Діяльність радянських партизан і українських націоналістів
6. Наслідки війни для України

Угода про ненапад між Німеччиною та Радянським Союзом, або Пакт Молотова — Ріббентропа (нім. Deutsch-sowjetischer Nichtangriffspakt; рос.Договор о ненападении между Германией и Советским Союзом) — розрахована на 10 років міждержавна угода, підписана в перші години 24 серпня 1939 року (у документі зазначена дата 23 серпня) у Москві міністром закордонних справНімеччини Йоахимом фон Ріббентропом та Головою Ради народних комісарів, народним комісаром закордонних справ СРСР В'ячеславом Молотовим у присутності посла Німеччини Вернера фон дер Шуленбурга та члена Політбюро ЦКВКП(б), секретаря ЦК ВКП(б), члена Виконавчого комітету Комінтерну Йосипа Сталіна.

Угода спиралась на Берлінську угоду 1926 року, а з ним, і на Рапалльську угоду 1922 року.

Пакт гарантував нейтралітет Радянського Союзу в конфлікті Третього Рейху зПольщею та країнами Заходу, та давав можливість повернення Радянським Союзом втрачених Росією у Першій світовій війні територій.

Таємним додатковим протоколом визначались сфери взаємних інтересів обох держав у Східній Європі та поділ Польщі між ними при очікуваному у ті дні нападі Німеччини на Польщу.

Договір разом з іншими Радянсько-Німецькими угодами втратив силу 22 червня1941 після нападу Німеччини на Радянський Союз.

17 вересня, порушивши Договір про ненапад між Польщею та Радянським Союзом, Червона Армія розпочала збройну агресію та окупувала територію Польщі, узгоджену в таємному протоколі до пакту Молотова-Ріббентропа.

В 1940 р. 300 000 польських військовополонених утримувались в таборах на територіях окупованої західної України та Білорусі. 5 березня розпочались масові страти, які згодом назовуть Катинською бійнею. Було видано накази стратити 25 000 польських військовополонених. з 28 червня і по 4 липня, Радянський Союз окупував та анексував Бессарабію, Північну Буковину та край Герца. Окуповані Радянським Союзом території були перетворені на радянські республіки.

22 червня 1941 року у 4 години ранку військово-повітряні сили фашистської Німеччини здійснили ряд раптових масових ударів авіацією і сухопутними військами на фронті від Балтійського моря до Карпат. Розпочалася Велика Вітчизняна війна Радянського Союзу проти фашистської Німеччини. Важливе значення в гітлерівському плані "блискавичної війни» відводилося розгрому радянських військ на України, на території якої знаходилися Київський Особливий, Одеський та Харківський військові округа. Ударні сили групи армії "Південь" - 40 дивізій і одна бригада, зламавши опір радянських військ у прикордонних боях заглибилися на Південно-західному напрямі на 350 км. Особливо запеклі, криваві бої велися на Київському напрямку. ворог 8 липня 1941 року прорвав фронт у південному секторі Новгород-Волинського укріпленого району, створивши реальну загрозу захоплення міста. З 11 липня по 26 вересня 1941 року тривала героїчна оборона Києва. Водночас з наступом на Київ 4-та румунська армія при підтримці німецьких військ на початку серпня 1941 року розпочала наступ на Одесу. Захисники Одеси оборонялися 73 дні. Під Одесою загарбники втратили близько 200 тисяч вбитими, пораненими і полоненими. Героїчна оборона Севастополя в 1941-1942 роках - одна з найбільш драматичних сторінок Великої Вітчизняної війни на півдні України. У травні-червні 1942 року радянські війська зазнали дві великі поразки на території України - в районі Харкова і на Керченському півострові. Наприкінці липня 1942 року гітлерівці повністю окупували Україну. 27 липня 1942 року радянськими військами був залишений останній населений пункт Луганської області.

Під ногою фашистського окупанта українські землі перебували від червня 1941 р. до повного їх вигнання – жовтня 1944 року.

Вже перші дні окупації показали: ворог прийшов на нашу землю не для визволення відбільшовизму чи дарування незалежності. Фашизм мав одну мету – нищення народу і перетворення його на рабів.

Україна була розділена на кілька окремих частин:

1. Дистрикт "Галичина" (Львівська, Станіславська, Тернопільська і Дрогобицька обл.), який було приєднано до Краківського генералгубернаторства і значився як територію рейху.

2. Рейхскомісаріат "Україна" у складі 12 областей (Правобережжя, Полтавської і Запорізької), який очолив лютий ворог українства Ерік Кох.

3. Донбас і Слобожанщина передавались у підпорядкування фронтового військового командування.

4. Закарпаття фюрер подарував Угорщині як окрему адміністративну одиницю "Підкарпатська територія".

5. Південні землі між Дністром і Південним Бугом з центром в Одесі утворили "Трансністрію", яку разом із Північною Буковиною і Бесарабією передали Румунії.

Фашистський окупаційний режим в Україні мав виконати три основні завдання:

1. Забезпечити продовольством, матеріальними і людськими ресурсами потребифашистської воєнної машини.

2. Фізичне знищення українського населення, депортація та вивезення на роботу до Німеччини з метою створення "життєвого простору" для арійської раси.

3. Сприяти колонізації значної частини окупованих земель, заселенню цілих районів німецькими переселенцями.

Для реалізації цієї мети окупанти здійснили наступне:

− усі адміністративні одиниці очолювали німецькі комісари, які спиралися на поліціюбезпеки і гестапо. Українцям була заборонена будь-яка політична діяльність. Тільки в генералгубернаторстві з дозволу властей існував Український Центральний Комітет (УЦК) в Кракові, очолюваний Володимиром Кубійовичем, його діяльність поширювалась в основному на громадську опіку і просвітницьку роботу;

− найбільші підприємства України були поділені між німецькими магнатами. Окупанти нещадно грабували міста і села, перетворювали колгоспи і радгоспи на "общиннігосподарства", запроваджували в них кріпосний режим;

− під страхом суворої кари запроваджувалась обов'язкова трудова повинність. Грабунок, свавілля, терор підняті в ранг державної політики. За час окупації з України було вивезено 9,2 млн. т зерна, 622 тис. т м'яса та мільйони тонн інших продуктів, навіть чорнозем, для перевезення було використано 1418 тис. вагонів;

− здійснювався шалений наступ на духовне життя поневоленого народу. Окупанти дозволили відкрити в Україні лише початкові школи. Відбувалось повальне пограбування пам'яток історії та культури, національних реліквій;

− вершиною жорстокості окупантів був наказ про "знищення населення більшовицької імперії", в т. ч. України. Планове знищення населення було частиною державної політики третього рейху.

Першою жертвою геноциду стало єврейське населення. Тільки у Львові знищено в гетто, розстріляно десятки тисяч євреїв; у Бабиному Яру під Києвом – понад 100 тис. євреїв.Не менш жорстоким було ставлення окупаційних властей до українців, масові розстріли відбувалися у Києві, Львові, Станіславі та інших містах.Фашисти вщент спалили 250 населених пунктів України, розстріляли там все мирненаселення. В Україні фашисти створили 50 гетто і понад 180 великих концентраційних таборів. Під час окупації населення республіки скоротилося на 14 млн. чоловік, із них на фронтах загинуло близько 6 млн., 5 млн. постраждало під час окупації, понад 2 млн. вивезено на каторжні роботи до Німеччини.

Зимова кампанія 1942 — 1943 рр. - Після перемоги в Сталінградській битві радянські війська, продовжуючи наступ, звільнили 16 лютого 1942 р. Харків. Але 24 березня в результаті контрнаступу німецьких військ їм довелося залишити місто і відійти за річку Сіверський Донець.У грудні 1942 - січні 1943 р. Червона армія звільнила частину Донбасу і Харківської області.

Літньо-осіння кампанія 1943 р. -Перемога Червоної армії в Курській битві створила умови для подальшого наступу. 23 серпня від німецько-фашистських загарбників був звільнений Харків.

У серпні-вересні було завершене звільнення Донбасу, почалася битва за звільнення Лівобережної України і битва за Дніпро. Радянські війська захопили плацдарми в районах Лютежа (північніше Києва) і Великого Букрина (південніше Переяслав-Хмельницького), Кременчука, Дніпропетровська. Були звільнені Чернігів, Полтава.

20 жовтня Воронезький, Степовий, Південно-Західний, Південний фронти були перейменовані в 1-й, 2-й, 3-й, 4-й Українські фронти. 1-й Український фронт почав бойові дії по звільненню Києва.

6 листопада після тяжких боїв Київ був звільнений. Радянські війська продовжили наступ, просунулися на захід на 150 км, наприкінці листопада форсували Дніпро, звільнили Житомир.Війська 2-го і 3-го Українських фронтів у жовтні звільнили Запоріжжя, Дніпропетровськ, Таманський півострів.

У вересні-листопаді почалася підготовка до звільнення Криму. Червона армія вийшла до низів'їв Дніпра і Перекопу. У листопаді радянські війська захопили плацдарм північніше Керчі.Наприкінці листопаду радянські війська контратакували німецькі танкові частини в районі Бердичів-Фастів. Радянські війська, зазнавши значних втрат, змушені були залишити Житомир, Коростень, Радомишль. Ціною життя тисяч радянських воїнів подальше просування німців на Київ було зупинено.

На боротьбу з окупаційним режимом, "новим порядком" піднімалися широкі верстви населення. Не всі з них були прибічниками радянської влади. В русі Опору були дві течії - прорадянська і націоналістична.

Течія	Діяльність
Прорадянська	Створення підпільних організацій. Створення партизанських загонів. Нанесення шкоди окупантам шляхом саботажу. Ведення бойових дій.
Націоналістична	Виголошення 30 червня 1941 р. у Львові незалежної української держави. Формування уряду під проводом Я. Стецька - одного з провідних діячів ОУН. Намагатися співпрацювати з Німеччиною заради перемоги над більшовизмом (цю позицію поділяла частина ОУН під проводом А. Мельника). Організація підпілля і партизанських загонів, що боролися як з окупантами , так і з Червоною Армією (в цій боротьбі бере участь частина ОУН під проводом С. Бандери). Агітаційна робота серед населення. Створення в жовтні 1942 р. Української повстанської армії (УПА) під проводом ОУН- Бандери.

Загинула п'ята частина населення, близько 3 млн чоловік на фронтах і 5,5 млн у зонах окупації.Цілком зруйновані промисловість, сільське господарство, транспорт.Зруйновано 714 міст і селищ, 28 тис. сел.Прямі матеріальні втрати склали 285 млрд руб (у довоєнних цінах).

Внесок українського народу в перемогу над фашистською Німеччиною та її союзниками в Другій світовій війні

Українці боролися проти фашистської Німеччини та її союзників у складі Червоної армії (4,5 млн чоловік), американської, канадської армій, військових частин Австрії, у загонах Руху Опору.

2,5 млн воїнів-українців були нагороджені орденами і медалями. 2072 воїни-українці були удостоєні звання Героя Радянського Союзу. 32 воїни стали двічі (тричі) Героями Радянського Союзу. Серед них тричі Герой Радянського Союзу І. М. Кожедуб, двічі Герої Радянського Союзу І. М. Бойко, М. 3. Бондаренко, Д. Б. Глинка, О. І. Молодчий, С. П. Супрун, П. А. Таран.

Понад 57 тисяч українських партизанів і підпільників були нагороджені орденами і медалями, 97 з них стали Героями Радянського Союзу.

Звання місто-герой одержали Київ, Одеса, Севастополь, Керч.

Серед військового керівництва СРСР було чимало українців (О. Єрьоменко, С. Тимо-шенко, Р. Малиновський, І. Черняховський, П. Рибалко, К. Москаленко).

Червона армія змогла здобути перемогу завдяки героїчній праці тилу, який зміг забезпечити війська всім необхідним: боєприпасами, військовою технікою, продовольством, медикаментами, одягом.

1. НДФЛ для получения вычетов можно за 2011г 2012г и 2013г Получить СОЦИАЛЬНЫЙ вычет в размере 13 от фактических ра
2. Болезни с Д по Л Болезнь Вероятная причина болезни
3. Высшая школа психосоциальных технологий управления Факультет социального управления Кафедра общей и с
4. Сочинение- Исследовательский проект по экологической психологии
5. ТЕМА 3. Лекція 5
6. Строение вселенной, эволюция вселенной
7. Реферат- Страхование как вид финансовой деятельности
8. Жасушалы~ циклді~ реттелуі
9. вариантов по всем аспектам
10. временным формам английского глагола в действительном и страдательном залоге
11. Мавзолей в Галикарнас
12. 1необхідна оборона ст
13. ВВЕДЕНИЕ Двадцатый век вошел в историю как век небывалого технического прогресса бурного развития науки
14. ТЕМА УРОКА Металлы и их свойства
15. Краков ~ Величка Айзенах ~ Париж ~ Нормандия-замки Луары ~ Брюссель ~ Гент ~ Брюгге ~ Дрезден ~ Львов К
16. ЧЕЛОВЕК И МИР С МЕТОДИКОЙ ПРЕПОДАВАНИЯ Предмет цели и задачи интегрированного курса Я и Украина
17. Notes bout pin setup- 4 momentry switches control wveshpe nlog in 03 sine connects to 0 tringle 1 sw 2 pulse 3 freq control pot log tper is connected to n
18. Лекция 10 Кинематика Вопросы 1
19. Курсовая работа- Использование ЛЧМ сигналов при построении приемника радиолокационной станции сопровождения
20. Система Диалог и система Сетунь

Материалы собраны группой SamZan и находятся в свободном доступе