Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
4. М.Драгоманов на сторінках львівської “Правди” в 1873 р. надрукував перших розділів статті “Література російська, великоруська, українська і галицька”, в якій автор критикував творчість своїх сучасників. Ця обширна праця М.Драгоманова була своєрідним наступом на основні засади галицьких видань, на цілий напрям галицько-руської белетристики та журналістики. Слід зважити, що публікація статті “Література російська, великоруська, українська і галицька” мала й іншу мету: викликати дискусію літераторів довкола питання сучасного стану літературного життя в Україні, яку автор статті свідомо ініціював. Одразу ж після публікації статті, яка носила полемічний характер, ім.’я М.Драгоманова виступає на перший план у галицько-українських відносинах. Наступним етапом у полеміці навколо поставлених проблемних літературних питань стали три листи М.Драгоманова (1875-1876) до редакції газети “Друг”, підписані псевдонімом “Українець”. Річ у тім, що 1875 р., післяперебування М.Драгоманова у Львові, починається розрив стосунків між федералістом-Драгомановим та львівськими “народовцями”. Сталося це не через якісь особисті незгоди, а лише через теоретичні відмінності та несприйняття позицій протилежної сторони – між М.Драгомановим, який, звісно, дуже багато прислужився справі пропагування українства у світі, але й водночас намагався прищепити незрозумілі ідеї в Галичині, та народовцями, котрі усіма силами протистояли драгоманівському об’єднанню української літератури для інтеліґенції з російською. У своїх публіцистичних виступах М.Драгоманов дебютував із поглядами на українську писемність як на літературу “для домашнего обихода”, з теорією московської, української, галицької літератур як ланок російської літератури, спільної для всіх попередньо названих.
5. Сімдесятими роками ХIХ ст. датуються перші виступи в царині літератури та критики Володимира Барвінського (1850–1883), який своєрідно бачив своє місце в політичному житті зазначеного періоду. Володимир Барвінський, брат Олександра та Осипа Барвінських, правник за фахом, був помітною постаттю в літературі, відомою тогочасному галицькому читачеві під псевдонімами Василь Барвінок, Римидович та Римидолов. Упродовж п’яти років (1876–1880) В.Барвінський редагував часопис “Правда”*, що утверджував на своїх сторінках ідеї національної культури. Відмовившись од подальших студій та адвокатської практики, заснував “Діло”, єдину українську газету, що майже безперервно виходила від 1880 до 1939 р. Разом зі старшими братами Осипом та Олександром був вихованцем тернопільської “Громади”, яка значно вплинула на формування національних ідей свого вихованця і на тверде провадження ним цієї лінії в майбутньому. Олександр Барвінський В 1867 році починає видавати газету «Правда», а наступного року започатковує святкування у Львові роковин Шевченка. у 1868 році, Олександр Барвінський отримує посаду помічника вчителя гімназії у Бережанах. Тут він з великим завзяттям береться за створення українських шкільних підручників. В цьому йому допомагає особисте знайомство з Миколою Лисенком і Пантелеймоном Кулішем. Результатом цієї праці стала з’ява дуже доброго підручника «Виїмки з українсько-руської літератури». Відтоді і був уведений в літературу цей термін — «українсько-руський». Разом з іншими педагогами Барвінський впроваджував 1892 року до всіх українських підручників фонетичний правопис, тобто трохи змодернізовану кулішівку. Це завдало великого удару по москвофільству, що насаджувалося тоді в Галичині. З 1871 року спеціальна комісія призначає Олександра Барвінського старшим вчителем семінарії в Тернополі. Тут він багато працює на ниві педагогіки, засновує філію «Просвіти» і започатковує українську історичну археографію.
6. публіцисти і науковці з Великої України: П. Куліш, О. Кониський, І. Левицький, Т. Зіньківський, М. Драгоманов, М. Комарь, І. Білик, Д. Мордовця-Сліпченко; перекладачі з західноєвропейських письменників з Великої України: П. Куліш, П. Ніщинський, Т. Зіньківський, М. Старицький, С. Руданський
7. . Народовська журналістика.
Вона представлена такими виданнями як: « Вечерниці», « Нива», «Русалка», «Мета», « Русь»,«Основа», « Батьківщина»,«Діло», «Буковина».
Протягом 1862 – 1867 років виходили так звані народовські періодичні видання, це « Вечерниці», « Нива», «Русалка», «Мета», « Русь». Значення цих видань полягає в тому, що були випробувані зразки загальних ("Вечерниці"), літературних ("Нива", "Русалка") і політичних ("Мета" другого періоду, "Русь") періодичних видань. У вересні 1870 року вийшов перший номер газети «Основа». У даній газеті друкувалися І.Нечуй-Левицький, В. Шашкевич. Газета була суспільно-політичною і містила переважно статті про політику Австрії та Росії. 1 жовтня 1879 року у Львові вийшло перше число газети « Батьківщина». Дана газета була загальнополітичною інформаційною газетою, яка не тільки повідомляла читачів про події довкола них : у краю, у державі і у світі, але й говорила з селянами їх мовою про їх ж потреби. Газету «Діло», яка почала виходити 1 січня 1880 року у Львові, багато дослідників вважають найсерйознішим виданням періоду кінця ХIX століття. Це одна з найстаріших українських газет, що існувала близько шістдесяти років (1880-1939). Будучи газетою загального типу, «Діло» широко висвітлювало суспільно-політичне життя України, розповідало про події поточної історії. Газета «Буковина» почала виходити у Чернівцях у 1885 році. Тут друкувались інформаційні матеріали під рубрикою «Політичні замітки», статті з питань освіти і науки, інформаційні замітки про суспільно-політичне та національно-культурне життя українських земель та світові події.
8. В обороні українства активну позицію займав М. Чернишевський. У рецензії на перший номер журналу «Основа» (1861) він чесно визнавав, що великороси не можуть похвалитися справедливим ставленням до малоросів, що російська література іноді дивилася на спроби надати літературного значення малоросійській мові із зневажливою посмішкою, а то й вороже. «Маючи тепер такого поета, як Шевченко, — заявив він, — малоросійська література також не потребує нічиєї ласки. Та й крім Шевченка пишуть тепер малоросійською мовою люди, які були б не останніми письменниками в літературі, навіть багатшій, ніж великоруська».Вітаючи пробудження «малоруської нації», М. Чернишевський, одначе, заперечуючи самостійне значення національної проблеми й акцентуючи на класовій, розглядав українську культуру як дозволений варіант «єдності і різноманітності» під великодержавною гегемонією
9. Увага М. Драгоманова звернулася до молоді, що видавала в той час свій орган під назвою "Друг". Був це орган "Академічного Кружка". Почав він виходити з ІЗ квітня 1874 р. двічі в місяць як "Письмо для белетристики і науки" за редакцією Ієрона Кордасевича, а потім Алексія Зофіовського та Л. Павлиша.Серед співробітників були тут такі представники москвофільства як Осип Марко, О. Авдиковський, І. Наумович, тут були М. Павлик, який виступив з поезіями та статтями на теми літературні та етнографічні та І. Франко (Мирон Джеджалик), з творів якого появилися тут такі як "Наймит", оповідання "Борислав", "Казка", повість "Петрії і Довбушуки" та інші, як також кілька розвідок та нотаток.Зв'язавшись з І. Франком та М. Павликом, як з надійнішими і найактивнішими представниками цього органу, М. Драгоманов опублікував на його сторінках три листи, в яких зо всією силою аргументації виступив проти москвофільства і рутенства. Наслідком цього сталося те, що українська молодь почала відходити від москвофільства, а серед неї в першу чергу І. Франко і М. Павлик. З 1877 р. зі сторінок "Друга" зникли імена представників москвофільства, натомість з'явився тут лист М. Драгоманова до редакції "Правди", та на її сторінках не знайшлося місця. Був це лист під заголовком "Опізнаймося", в якому М. Драгоманов виразно сформулював своє національно-державне становище та шляхи національного визволення.Цей рік був останнім для "Друга", після якого, при активній праці І. Франка і М. Павлика, народжується українська радикальна і соціалістична преса..
10. Перші літературні твори Франка — вірші (1874 р.) і повість «Петрії і Довбущуки» (1875 р.) були друковані в студентському часописі «Друг», членом редакції якого він став з 1875 року. Активна громадсько-політична і видавнича діяльність та листування з М. Драгомановим привернули увагу поліції, і 1877 р. Франко, разом з Михайлом Павликом, Остапом Терлецьким та іншими, був заарештований за соціалістичну пропаганду. Після восьмимісячного ув'язнення Франко ще активніше включається в громадсько-політичну роботу, допомагає в організації гуртків у Львові, дописує до польської газети «Praca», знайомиться з працями Карла Маркса й Фрідріха Енґельса, та разом з Павликом засновує 1878 р. часопис «Громадський Друг», який після конфіскації виходив під назвами «Дзвін» і «Молот». Перший період Франка визначають його політичні поезії, своєрідні народні гімни: «Каменярі» (1878 р.), «Вічний революціонер» (1880 р.), «Не пора…» (1880 р.) та інші, а також повісті «Boa constrictor» (1881 р.), «Борислав сміється» (1881 р.), «Захар Беркут» (1882 р.) та низка літературознавчих і публіцистичних статей.
У 1881 р. році Франко став співвидавцем часопису «Світ», після закриття (1882 р.) якого працював в редакції часопису «Зоря» і газеті «Діло» (1883—1885 рр.). Після невдачі з українським часописом Франко став співредактором польської газети «Kurier Lwowski». Період десятилітньої (1887—1897 рр.) праці в польській (також «Przyjaciel Ludu») і австрійській («Die Zeit») пресі Франко назвав «в наймах у сусідів».1888 р. Франко деякий час працював у часописі «Правда».
. У 1894—1897 рр. Франко разом з дружиною Ольгою видавав часопис «Житє і Слово»,
З 1894 р., з приїздом М. Грушевського до Львова, Франко тісно співпрацював з НТШ (1899 р. став його дійсним членом, 1904 р. — почесним), публікуючи у «ЗНТШ» більшість своїх наукових праць, історико-літературних нотаток, рецензій; Франко працював також в Етнографічній Комісії, очолював Філологічну Секцію НТШ (1898—1908 рр.).
11.
12. «Киевская Старина» (рус. Кіевская старина — Київська минувшина) — ежемесячный историко-этнографический и литературный журнал. Издавался в Киеве на русском языке в 1882—1907 годах (последний год — на украинском языке под названием «Україна»).
Разрешение цензуры на выпуск первого номера было получено 1 февраля 1882.
Журнал сыграл большую роль в развитии украинской культуры в Российской империи. С журналом сотрудничали известные историки, писатели, этнографы — Алексей Андриевский, Владимир Антонович, Дмитрий Багалей, Николай Костомаров, Павло Житецький, Орест Левицкий, Александра Ефименко, Александр Лазаревский, Александр Шрамченко, Владимир Щербина, Владимир Боцяновский и другие.
В 1892 году в журнале В. Щербиной были опубликованы работы братьев Андрея и Остапа Рудыковских[2]. «Киевская Старина» опубликовала «Воспоминания» за 1810 — 1886 О. Самчевского, а также «Записки» Ивана Сбитнева.
В 1899 году в Киеве открыт книжный магазин «Киевской старины». После отмены в 1907 году запрета на издание на украинском языке журнал сменил название на «Україна», но вскоре его выпуск был прекращен.
В 1992 году по инициативе академика НАН Украины П. П. Толочко выпуск журнала был возобновлен под названием «Київська старовина».
В 1899—1901 в качестве приложения к «Киевской старине» выходил ежемесячник «Археологическая летопись Южной России» (редактор Н. Ф. Беляшевский), ставший в 1903—1905 отдельным журналом.
13.
14. в1875 р. Драгоманова було звільнено з
університету за політичну неблагонадійність. Наступного року він за
дорученням «Громади» виїжджає за кордон і засновує в Женеві вільну
українську друкарню, а також займається політичною працею.
Цькування українства в Росії, ба навіть репресії проти буржуазних
лібералів радикалізували політичні погляди Драгоманова. Як видно з його
статей «Турки внутренние й внешние»; «До чего довоевались», «Внутреннее
рабство й война за освобождение», він більше не розділяє часовою
дистанцією культурно-просвітницький і політичний етапи визвольного руху,
збагнувши, що боротьба за політичні свободи так само необхідна, як
культурницька праця. Ця теза стає визначальною не лише для галицьких
українців, а й для нової, генерації наддніпрянських діячів початку XX
ст.
Мету перебування за кордоном і напрям своєї діяльності Драгоманов
сформулював у журналі «Громада». По-перше, це дати матеріал про Україну,
по-друге, шляхом висвітлення прогресивної політичної думки, в тому числі
західноєвропейської, сприяти утворенню політичних гуртків в Україні.
Тобто зв'язок України з Європою повинен стати двостороннім. Важливо було
надати українському рухові загальноєвропейського звучання, домогтися
його підтримки в світі. 11 травня 1878 р. він виступив на літературному
конгресі в Парижі з доповіддю «Література українська, проскрибована
урядом російським». Розповівши про багатство української літератури,
Драгоманов висловив надію, що «конгрес не залишиться байдужим до наших
скарг і знайде спосіб допомогти». Водночас він енергійно підтримував
слов'янські народи, що виступили проти панування Туреччини. Вагомим для
популяризації ідей українського руху стало знайомство Драгоманова з
одним із провідних європейських соціал-демократів — Е. Бернштейном.
Але найважливішою справою була видавнича й публіцистична діяльність.
Протягом 1878—1881 рр. виходять п'ять номерів журналу «Громада», який
став .для України тим, чим «Колокол» Герцена для Росії. У виданні
Драгоманову надавали допомогу С. Подолинський, М. Павлик, дружина
Людмила (завідувала експедицією журналу). Якраз у «Громаді» з явилася
політична програма українського руху з вимогою повної самостійності
спілки вільних громад України. Драгоманов, по суті, сам редагує ще один
журнал — «Вольное слово» й публікує статті, присвячені боротьбі проти
самодержавства, розвиткові української літератури та освіти. Аналізуючи
державний бюджет Росії, він зазначав, що в привілейованих школах на
кожного учня витрачають 1000 крб. на рік, а в народній — 4 коп. Його
дослідження були спрямовані в русло історичних традицій українського
народу. Не поділяючи поглядів П. Куліша, який вважав козаків лише
«розбишаками», Драгоманов доводив, що козаччина за своїм устроєм в, що козаччина за своїм устроєм наближалася до вільних європейських держав.
Він тісно спілкувався з російською еміграцією, членами «Народної волі»,
«Чорного переділу» та інших народницьких організацій, критикуючи їх,
зокрема в статті «Малоруський інтернаціоналізм», за нехтування
національного питання та великодержавний шовінізм. Докоряв і молодим
українцям, котрі вступали до російських революційних організацій, бо
вважав, що соціалістичні партії розумітимуть і обстоюватимуть потребу
народу, якщо будуть національними.
Видання «Громади» й статті Драгоманова у «Вольном слове» привернули
увагу всієї Європи. А тим часом його стосунки з українським рухом у
Росії складалися значно гірша Радикалізація поглядів Драгоманова, з
одного боку, й наступ реакції в Росії — з другого, привезли до
припинення фінансування Київською громадою журналу Драгоманова, пізніше
й до відкритого розриву між ними. Але він зберіг добрі стосунки й
листувався з М. Лисенком і М. Старицьким, з яким був знайомий з часів
навчання в Полтавській гімназії, а відтак у Київському університеті.
Відтоді Драгоманов розраховує лише на підтримку українського руху в
Галичині, хоч не втрачає надії на еволюцію наддніпрянських діячів. 1886
р. він публікує статтю «Напередодні нових смут», де висуває ідею
створення української радикальної партії. Ідея ця знайшла широку
підтримку серед галицьких українців, які були готові до відкритої
політичної боротьби за права українського народу.
Останній період життя Драгоманова пов'язаний з Болгарією. 1888 р. в
Софії було засновано Вищу школу, яка перетворилася на університет. Туди
й запросили його 1889 р. професором кафедри загальної історії. Вихованці
Драгоманова згодом стали відомими болгарськими вченими. Одночасно він
редагував науковий «Сборник за народни умотворения, наука й книжнина».
Не забував і Україну. Велику увагу приділяв Галичині. Був ідейним
натхненником Русько-української радикальної партії, створеної 1890 р.,
публікував у друкованому органі цієї партії «Народ» свої статті. Пізніше
співробітничав у заснованій І. Франком газеті «Хлібороб», написав
передмову до його книги «В поті чола».
Працю Драгоманова «Чудацькі думки про українську національну справу»,
написану ним за кілька років до смерті, можна вважати заповітом
науковцям у галузі дослідження української історії. В ній він закликав
співвітчизників боротися разом з іншими народами проти самодержавства,
за свободу й децентралізацію суспільно-політичного життя.
15.
16 Предметом дискусії стало з'ясування політичних і методологічних поглядів на шляхи і перспективи розвитку української літератури. В. Грінченко у зв'язку зі згадуваним драгомановським федералізмом процитував відомі слова Т. Шевченка про "шмат гнилої ковбаси", за яку, мовляв, і матір рідну можна продати. М. Драгоманов уточнював, що російська література — це не "шмат ковбаси", що він усього лише хотів, аби українська література не залишалася в етнографічних рамках, що українським авторам треба приймати досвід і російської, і інших зарубіжних літератур. М. Драгоманов "запідозрював* Б. Грінченка в "етнографічному патріотизмі", а Б. Грінченко не сприймав Драгоманового космополітизму, який відводив думку від "національної ідеї. М. Драгоманов писав про свою вихідну позицію так: "Космополітизм в ідеях і цілях, національність у фунті і формах культурної праці". Фактично це була модель відомої формули радянських часів: "інтернаціональна (культура) за змістом і національна за формою". Б. Грінченко вважав, що література мусить бути національною і за змістом, і за формою, а прикладом ставить тут творчість Т. Шевченка, котрий завдяки такій єдності в своїх творах високо підняв самосвідомість українського народу. М. Костомаров і П. Куліш, вважав Б. Грінченко, значно понизили її, оскільки збились на манівці "літератури для домашнього вжитку" (М. Костомаров), на лайливі випади проти українського козацтва (П. Куліш) тощо. Не мав рації М. Драгоманов і тоді,.підкреслював Б. Грінченко, коли поділяв українську літературу на галицьку, українську, великоруську та ін.: "Історія не знає ніяких "підлітератур", ніяких літератур "для домашнього вжитку", ніяких літератур спеціально про пана або спеціально про мужика". З часу Т. Шевченка українська література вийшла на загальнолюдські дороги, і такою має бути її майбутня перспектива, наголошував Б. Грінченко.
17 У третьому підрозділі “Редакційно-видавнича та журналістська діяльність М.Павлика” розглянуто його діяльність як редактора, видавця, журналіста в журналах “Друг”, “Громадський друг”, “Дзвін”, “Молот”, “Громада”, “Народ”, газетах “Батьківщина”, “Хлібороб”, “Громадський голос”.
Серед багатьох талантів М.Павлика та зацікавлень цілого його життя чи не найбільш яскравими були видавнича справа й журналістика. Видавнича, редакторська, журналістська, публіцистична, перекладацька праця стали органічною складовою його громадсько-політичної та наукової діяльності. Він публікувався під різними літературними псевдонімами: М.Галицький, М.Іванів, Хмара, М.Коломийчук, Максим, М.Покуцький, М.Ткаченко, Hucul, Rusin. Також М.Павлик підписував свої статті та інші матеріали криптонімами: К., К.В., М., М.П., М.Т., П.К. та ін. Чимало матеріалів із різних об’єктивних причин виходило під іншими прізвищами, тому ще не вся літературна та журналістська спадщина М.Павлика є опрацьованою.
У багатьох питаннях М.Павлику належала провідна роль, зокрема в переході журналу “Друг” (1876) на демократичні позиції та утвердженні в ньому народної мови, що засвідчило народження нової української журналістики. Тематичні збірники й журнал “Громада” (1880), які в Женеві разом із М.Драгомановим та С.Подолинським видавав М.Павлик, стали першими зразками вільної української безцензурної преси – визначного явища в політичній літературі кінця 70-х – початку 80-х рр. ХІХ ст. Особливою заслугою М.Павлика стала розробка й реалізація програми журналу “Народ” (1890–1895), який під його керівництвом став усеукраїнською трибуною демократичних сил.
18. После окончания университета Маковей посвятил себя журналистике. Сначала он был сотрудником львовской "Зари", в 1895-1897 годах. Затем работал главным редактором газеты ?Буковина?, которая приобрела под его руководством широкий резонанс в славянском мире. Здесь публиковались буковинские авторы Ольга Кобылянская, Евгения Ярошинская, Иван Бажанский и другие. В конце 1897 года Маковея пригласили на должность редактора вновь львовского журнала "Литературно-научный вестник", где сотрудничал с Иваном Франко, Михаилом Павликом, Владимира Гнатюка, Михаилом Грушевским. В повести "Ярошенко" описаны события Хотинской войны 1620-1621 годов. 1907 года в газете "Дело" Осип Маковей писал: "Сия война описана почти день по дню в разных памятниках и студиях. Все это я внимательно прочитал, а кроме того, ездил в Бессарабию над Прут и над Днестр и в Каменец-Подольский посмотреть на поприще войны. Это дало основу повести, и эту основу я мог только в мелочах изменить ". Среди первоисточников, которые использовал Маковей в работе над повестью, одно из главных мест принадлежит" Истории Хотинского похода "(1646) Якова Собеского - непосредственного участника Хотинской войны, одного из комиссаров польской армии.
. Во время Первой мировой войны писатель служил военным корреспондентом и почтовым цензором в австрийском войске. В стихах, новеллах, очерках военных и послевоенных лет Маковей показывал жестокость фронтовых боев, трагической судьбе русских и австрийских украинский, которые чувствовали этнически родственными, однако были стрелять друг в друга ("Кроваве поле", 1921).