Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
імені ТАРАСА ШЕВЧЕНКА
Дойчик Максим Вікторович
УДК 17.022.1(477)“15”/“16”
ЕТИКО-АНТРОПОЛОГІЧНІ ІДЕЇ УКРАЇНСЬКОГО РЕНЕСАНСНОГО ГУМАНІЗМУ
(КІНЕЦЬ XVI –ПЕРША ТРЕТИНА XVII ст.)
Спеціальність 09.00.05 –історія філософії
Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня
кандидата філософських наук
Київ –
Дисертацією є рукопис
Робота виконана на кафедрі філософії філософського факультету Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника
Науковий керівник: доктор філософських наук, професор
Ларіонова Вікторія Костянтинівна,
Прикарпатський національний університет
імені Василя Стефаника, завідувач кафедри філософії
Офіційні опоненти: доктор філософських наук, професор,
Кашуба Марія Василівна,
Львівський регіональний інститут державного управління
НАДУ при Президентові України, професор кафедри
політичних наук і філософії
кандидат філософських наук, професор,
Русин Мирослав Юрійович,
Київський національний університет імені Тараса Шевченка,
завідувач кафедри української філософії та культури
Провідна установа: Інститут філософії імені Г.С. Сковороди НАН України, м.Київ
Захист відбудеться “_15_” __11_____ 2004 року о 10 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.001.27 у Київському національному університеті імені Тараса Шевченка за адресою: 01033, м. Київ, вул. Володимирська, 60, ауд.330.
З дисертацією можна ознайомитись у науковій бібліотеці імені М.О. Максимовича
Київського національного університету імені Тараса Шевченка за адресою: 01033, м. Київ, вул. Володимирська, 58, зал № 12.
Автореферат розісланий “_14_” ___10____ 2004 року.
Учений секретар
спеціалізованої вченої ради Н.В. Караульна
ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ
Актуальність теми дослідження. Сучасний етап розвитку філософського знання характеризується зміною пізнавальної парадигми як у цілому, так і в площині історії філософії. Доба Відродження є важливою віхою в історії культурного розвитку європейської цивілізації. Цілісне осмислення основних положень етико-антропологічних поглядів українських гуманістів кінця XVI –першої третини XVII століття на проблеми співвідношення добра і зла, самопізнання і доброчесної практики як шляхів подолання морального зла і опанування своєї природи, духовного оновлення людини, осягнення нею свободи і щастя фактично лише розпочалося. Погляд у минуле цих проблем допомагає глибше зрозуміти сутність української духовної культури, становлення, утвердження й еволюцію у ній етико-антропологічних ідей, які відображають історичні метаморфози суспільної свідомості. Теоретична реконструкція філософських ідей минулого стає нагальною потребою і слугує справі сучасного державотворчого процесу, що мусить опиратися на міцний фундамент минулого.
Актуальність дисертаційного дослідження зумовлена також недостатнім рівнем вивчення етико-антропологічних ідей українського Відродження, фрагментарністю спроб їх історико-філософського аналізу. Тому кожне позитивне дослідження, що відкриває цю практично маловивчену сторінку історії філософської думки України, без чого теоретична реконструкція вітчизняної філософії виявиться істотно неповною, заслуговує на особливу увагу. Водночас нові перспективи постають і перед сучасною вітчизняною філософією: в її змісті багато що підлягає переосмисленню й глибшому вивченню.
Виявлення історичних духовних парадигм, що складають фундамент національної самосвідомості, духовно-моральної самобутності нашого народу, його способу світосприйняття чи менталітету у широкому плані, дасть змогу проникнути в суть багатьох моральнісних проблем сучасності.
Зв`язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація виконана в межах тематики науково-дослідної роботи кафедри філософії Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника “Філософська і суспільно-політична думка України: історія і проблеми розвитку в умовах трансформації суспільства”.
Ступінь наукової розробки теми. Етико-антропологічна проблематика філософської думки України доби Відродження –маловивчена сторінка в історії філософії України, хоча є ряд фундаментальних досліджень проблеми людини, де розглядаються окремі питання філософсько-етичної спадщини українського гуманізму. Чимало положень загального аналізу філософії людини доби Відродження викладено у творчості таких вітчизняних дослідників, як І. Бичко, В. Горський, І. Дяченко, І. Захара, М. Кашуба, П. Кралюк, В. Крекотень, Б. Криса, В. Литвинов, В. Лісовий, О. Логвиненко, В. Любащенко, О. Матковська, В. Нічик, Т. Огнева, І. Огородник, І. Паславський, А. Пашук, Н. Пікулик, М. Русин,
О. Старовойт, Я. Стратій, М. Сулима, М. Циганок, В. Харитонов, В. Ярошовець та інші, які працюють у галузі історії вітчизняної філософської думки й духовної культури.
Розгляд етико-антропологічних ідей філософської думки України доби Відродження був уможливлений визначними досягненнями цілого ряду істориків філософії та істориків теології, що досліджували конкретні проблеми християнської антропології. С. Аверінцев, О. Александрова, А. Бичко, І. Мозговий з історико-філософських позицій досліджували середньовічну теорію співвідношення духу, душі та тіла, а також прослідковували як вплив античної філософії на світоглядні й антропологічні ідеї отців східної Церкви, так і вплив останніх на західноєвропейську середньовічну та українську філософські традиції.
Проблеми філософської спадщини західноєвропейського гуманізму, зокрема питань гармонійного розвитку ренесансної людини, стають предметом аналізу
М. Бахтіна, Л. Брагіної, І. Голєніщева-Кутузова, О. Горфункеля, О. Лосєва,
С. Перевезенцева, С. Подокшина, Н. Ревякіної, В. Соколова, З. Тажурізіної,
В. Татаркевича.
Певні аспекти осмислення історії культури чи буття людини як суб`єкта культури досліджувалися ученими діаспори: Є. Маланюком, І. Мірчуком,
Д. Чижевським, М. Шлемкевичем та ін., проте окремо етико-антропологічні ідеї філософської думки України доби Відродження ними не розглядалися.
Метою дослідження є цілісна історико-філософська теоретична реконструкція етико-антропологічних уявлень українських гуманістів кінця XVI – першої третини XVII ст. і тематичний виклад їх як єдиної системи взаємопов`язаних ідей.
Для реалізації поставленої мети необхідно було розв`язати наступні завдання:
– з`ясувати ідейні та теоретичні джерела філософської думки України доби Відродження, розкрити її самобутність у порівнянні з ідеями західноєвропейського ренесансного гуманізму;
– визначити місце етико-антропологічних ідей українського Відродження у загальному колі фундаментальних проблем філософської думки України доби Відродження;
– виділити етико-антропологічні ідеї українського Відродження, виокремити особливості розуміння й трактування українськими гуманістами людини, її сутності, основних способів людського буття;
– розкрити зміст розуміння природи добра і зла, проблем гріхопадіння і свободи людини українськими мислителями доби Відродження;
– виокремити подібність і відмінність у підходах українських гуманістів до розв`язання проблем життя і смерті;
– розкрити філософський зміст проблем самопізнання і самовдосконалення як неодмінних умов звільнення від морального зла, досягнення свободи, самореалізації у житті;
– реконструювати етико-антропологічний зміст проблеми щастя в українському гуманізмі кінця XVI –першої третини XVII століття.
Об`єктом дисертаційного дослідження є філософська думка України доби Відродження в контексті європейської ренесансної традиції.
Предметом дослідження є етико-антропологічні ідеї у творчості українських гуманістів кінця XVI –першої третини XVII ст.
Методи дослідження. Для досягнення поставленої мети і розв`язання дослідницьких завдань автор застосував філософські і загальнонаукові методи, що склалися в сучасній історико-філософській науці. Серед них можна виділити такі:
– компаративний метод, який дав змогу проаналізувати історичне місце філософської думки України доби Відродження у національній культурі та в контексті західноєвропейського ренесансного гуманізму;
– системний метод, що дозволив розглянути проблеми добра і зла, життя і смерті, самопізнання, свободи і щастя людини як елементи ренесансного світогляду;
– герменевтичний метод, який було використано при інтерпретації текстів, аналізі понять, що зумовило розуміння концептуальних засад українського гуманізму;
– дисертаційне дослідження ґрунтується на універсальних принципах об`єктивності та історизму. Їх реалізація дозволила неупереджено підійти до вивчення і розвитку зазначеної проблематики з урахуванням різних точок зору.
Наукова новизна дослідження. У дисертації на основі аналізу малодосліджених текстів українських гуманістів кінця XVI –першої третини XVII століття здійснено теоретичну реконструкцію етико-антропологічних ідей філософської думки України доби Відродження. В процесі дослідження обґрунтовано положення і висновки, які відзначаються науковою новизною та виносяться на захист:
– встановлено, що етико-антропологічні ідеї українського Відродження формувалися в контексті європейської філософської культури, виділено їх місце в історико-філософському процесі та визначені особливості їх сучасної інтерпретації;
– проаналізовано сутність людини в контексті ренесансної картини буття. Людина мислиться українськими гуманістами як найдосконаліше Боже створіння, що, маючи божественну природу, в основі якої лежить любов до життя, дотримуючись доброчесностей, здатна “уподібнитись” Творцю в Його блаженному бутті;
– визначено, що стосовно трактування етико-антропологічних проблем в українському ренесансному гуманізмі окреслилися два основні підходи: традиціоналістський (Іван Вишенський, Віталій з Дубна, Ісайя Копинський, Йов Княгиницький) та прогресистський (Юрій Рогатинець, Касіян Сакович, Кирило-Транквіліон Ставровецький, Лаврентій і Стефан Зизанії);
– з`ясовано, що у розумінні проблем свободи й відповідальності людської особистості позиції українських гуманістів збігаються. Свобода волі трактувалася не тільки як корінь зла, вона мислилася і як головна умова моральної відповідальності людини. Акт гріхопадіння раціонально тлумачиться ними як наслідок “безумства”, що проявляється у спотворенні природних прагнень людини, відхиленні розумових та вольових здібностей душі від їх належної спрямованості до абсолютної мети;
– доведено принциповість розбіжностей у тлумаченні проблем життя і смерті українськими мислителями традиціоналістського і прогресистського спрямування. Якщо для перших земні страждання, нещастя, несправедливість розумілись як необхідні випробування, “тернії”, які людина мусить пройти з вірою в серці, щоб досягти Божественної досконалості й чистоти, коли прийде смертний час, то для других злом вважалося все те, що перешкоджає вільному, гармонійному розвитку особистості, життєвою метою якої є земне щастя;
– визначено, що з огляду на розв`язання проблеми співвідношення Бога і людини проблема самопізнання тлумачиться українськими гуманістами як шлях звільнення від морального зла, досягнення духовної стійкості і свободи, самореалізації її та обоження, щастя у житті, з цим також пов`язане акцентування ролі серця як осереддя душевного життя людини, як рушійної сили, що визначає цей шлях преображення;
– вперше досліджено етико-антропологічний зміст проблеми щастя в українському ренесансному гуманізмі кінця XVI –першої третини XVII століття, відповідно до якого щастя розумілося як гармонія духовного і тілесного начал у людині (прогресистська лінія), як епіфеномен її духовно-морального вдосконалення (традиціоналістська лінія), як задоволеність від усвідомлення нею гідності свого життя.
Теоретичне і практичне значення одержаних результатів. Висновки і теоретичні обґрунтування дисертаційного дослідження дають змогу відтворити морально-етичні ідеї українського Відродження як єдину систему уявлень українських гуманістів про духовно-моральний світ людини, способи її існування, закладаючи підвалини цілісного осмислення процесу розвитку української духовної культури, її взаємодії з культурами інших європейських народів, аналізу їх внеску у світову філософську і культурну скарбницю.
Результати дисертаційних пошуків доцільно використати як у викладацькій, так і в науково-дослідній роботі, у процесі опрацювання курсів історії філософії, етики, культурології, спецкурсів. Здобуті результати можуть бути використані у виховній роботі з молоддю та культурно-просвітницькій діяльності.
Особистий внесок здобувача. Дисертація є самостійною роботою. Висновки й положення наукової новизни одержані автором самостійно.
Апробація результатів дисертації. Основні теоретичні положення і висновки дисертаційного дослідження доповідались та обговорювалися на засіданнях кафедри філософії, звітно-наукових конференціях викладачів, теоретичних і методологічних семінарах для аспірантів філософського факультету Прикарпатського університету ім. Василя Стефаника (2000–рр.); на міжнародних наукових конференціях: “Творчість свободи як свобода творчості” (Київ, травень, 2001), “Роль науки, релігії та суспільства у формуванні моральної особистості” (Донецьк, листопад, 2001), “Громадянське суспільство і соціальні перетворення в Україні” (Львів, грудень, 2001), “Проблема особистості в науці: результати та перспективи досліджень” (Київ, вересень, 2002), “Філософська спадщина Г.С. Сковороди і сучасність” (Харків, вересень, 2002), “Людина –Світ –Культура” (Київ, квітень, 2004); на всеукраїнських наукових конференціях: “Християнство в Україні на межі третього тисячоліття” (Івано-Франківськ, лютий, 2001), “Гуманізм. Людина. Пізнання” (Дрогобич, жовтень, 2001), “Гуманізм. Людина. Спілкування” (Дрогобич, жовтень, 2002), “Гуманізм. Людина. Діяльність” (Дрогобич, жовтень, 2003).
Публікації. Основний зміст дисертаційного дослідження відображений у 12 наукових публікаціях (без співавторства) –статтях та 5 тезах, з яких 11 були вміщені у фахових виданнях, що затверджені переліком ВАК України.
Структура дисертації. Логіка наукового пошуку, цілі та завдання дослідження, концептуальна основа обумовили структуру роботи, яка складається зі вступу, трьох розділів, дев`яти підрозділів, висновків та списку використаної літератури. Повний обсяг дисертації становить 183 сторінки. Список використаної літератури включає 241 найменування і складає 20 сторінок.
ОСНОВНИЙ ЗМІСТ
Вступ. У вступі обґрунтовується актуальність теми дослідження, характеризується ступінь наукової розробки проблеми, формулюються мета і завдання роботи, визначаються методи та наукова новизна дисертації, її теоретичне й практичне значення, наводяться дані про публікації та апробацію наукових досліджень.
У першому розділі “Джерела, історіографія та методологічна основа дослідження” проаналізовано джерельну базу й наукові праці, які стосуються етико-антропологічних ідей українського ренесансного гуманізму кінця XVI –першої третини XVII ст.
У підрозділі 1.1. “Ідейні та теоретичні джерела формування філософської думки України доби Відродження” наводяться джерела, в основному писемні пам`ятки –як оригінальні, так і перекладні, які стали основою для аналізу трактування проблем духовно-морального буття людини українськими гуманістами. Це, насамперед, філософські та богословські трактати, публіцистичні твори, вірші, послання, промови, панегірики українських гуманістів кінця XVI –першої третини XVII століття (Станіслава Оріховського, Софронія Почаського, Хоми Євлевича, Мелетія Смотрицького, Івана Вишенського, Віталія з Дубна, Ісайї Копинського, Фікари Святогорця, Лаврентія і Стефана Зизаніїв, Касіяна Саковича, Кирила-Транквіліона Ставровецького, Захарії Копистенського та ін.). Ці твори засвідчують важливе місце, яке займали у філософській думці України проблеми добра і зла, самопізнання і доброчесної практики, як способів опанування людиною своєї природи, а також проблеми свободи і щастя.
З`ясовано, що етико-гуманістичний світогляд представників українського Відродження базувався на досить широкій ідейній основі. Джерелами для нього були, насамперед, візантійсько-києворуська духовна традиція, в основі якої лежали принципи християнської етики, а також культурна спадщина греко-римського світу та західноєвропейського гуманізму.
Визначено, що ідеї античної філософії творчо засвоювалися і переосмислювалися діячами братського руху з позицій ренесансного гуманізму, трансформувалися відповідно до конкретних соціальних та ідеологічних потреб часу. Вони обґрунтовували свої погляди на основі синтезу концепцій людини античної філософії з морально-етичними нормами християнської етики, шукали власні шляхи і орієнтири, висували своєрідні й оригінальні ідеї. Особливу увагу діячі братського руху приділяли етичним аспектам арістотелівського вчення. Діячі братського руху намагалися переосмислити та пристосувати його відповідно до вимог часу. Використання арістотелівських ідей сприяло створенню нового вчення про людину, її моральне вдосконалення, висвітленню етичних категорій –щастя, добра, індивідуального і суспільного блага, ідеалу.
Для висвітлення теми дисертаційного дослідження використовувалися праці ранньохристиянських та візантійських філософів і релігійних діячів Аврелія Августина, Псевдо-Діонісія Ареопагіта, Григорія Ниського, Максима Сповідника, Йоана Дамаскіна, Григорія Палами та ін., твори яких мали значний вплив на формування етико-антропологічних поглядів українських мислителів кінця ХVІ –першої третини ХVІІ ст. У цей час на теренах України особливо поширювалися антропологічні концепції представників ісихазму. Тому з другої половини XVII ст. на філософів впливала вже стійка українська традиція, що сприйняла корпус Ареопагітиків з його діалектичними ідеями апофатичного богослов`я, неоплатонічними ремінісценціями, підкресленням значення людської волі, а не тільки Божої благодаті щодо спасіння, наполяганням на визначальній ролі моральної практики і гнозису в духовному самовдосконаленні людини.
У підрозділі 1.2. “Бібліографічні та методологічні проблеми дослідження ренесансних ідей у філософській думці України кінця XVI –першої третини XVII ст.” критично проаналізовано історіографію проблеми та її методологічні засади, що представлено у низці робіт авторів, які досліджували історію філософської думки України доби Відродження і так чи інакше торкалися етичних проблем: свободи волі, гідності, морального самовдосконалення, сенсу життя людини (В. Горський, І. Захара, М. Кашуба, П. Кралюк, В. Литвинов,
О. Матковська, В. Нічик, І. Огородник, І. Паславський, А. Пашук, Н. Пікулик,
М. Русин, О. Старовойт, Я. Стратій). Дослідники переконливо доводили наявність суттєвого перевороту у світоглядно-етичних орієнтаціях провідних діячів зазначеного періоду, а також простежили ідеї ренесансного гуманізму.
У їхніх працях підкреслюється, що український ренесансний гуманізм, визнаючи з християнських етичних позицій людину найдосконалішим Божим створінням, сприяв утвердженню нового ідеалу людини, а отже, і нового розуміння її екзистенції.
На основі аналізу сучасної української філософської літератури з досліджуваної теми автор доводить, що визначальною для українського ренесансного гуманізму кінця ХVІ –початку ХVІІ ст. є проблема шляхів звільнення людини від злого світу й досягнення нею щастя.
Дисертант також використав як методологічну основу праці Д. Чижевського, В. Лісового, в яких досліджується специфіка філософської думки України, зокрема особливості зародження, формування й функціонування філософських ідей, а також доробок російських релігійних філософів при аналізі проблеми співвідношення добра і зла, життя і смерті (В. Соловйова, М. Бердяєва,
М. Лосського, С. Франка, та ін.). Дослідження в певній мірі базується і на осмисленні феномена людини, її природи й сутності, проблем людської екзистенції, найважливішою з яких є проблема щастя, у працях С. К`єркегора,
В. Франкла, Ж.-П. Сартра, Н. Абан`яно, Ф. Ар`єса та Е. Фромма.
Важливі методологічні засади для вивчення проблеми співвідношення добра і зла містить єдина праця, що розглядає цю тему в метафізичному ключі –стаття М. Бубнова “Проблема зла в російській релігійній філософії”. Проблемі зла також присвячена стаття сучасного українського дослідника В. Остроухова “Зло” та “насилля” в релігійно-філософських концепціях”, де вона постає в системі етичних і релігійних понять, а також здійснюється її етико-філософський аналіз.
Важливою особливістю дисертаційного дослідження є те, що воно виконане на межі історії філософії, релігієзнавства, філософської антропології та етики. І це логічно позначилося на його методологічних засадах Це дозволило неупереджено підійти до дослідження морально-етичних поглядів мислителів українського Відродження, які є синтезом теологічних, філософських, публіцистичних і навіть художньо-поетичних думок. Потреба аналізу філософських, богословських, публіцистичних та художніх текстів з метою виокремлення філософсько значущих етико-антропологічних ідей у поглядах українських гуманістів, спонукала до використання методів аналізу й синтезу, аналогій, систематизації й узагальнення.
У другому розділі “Проблема співвідношення добра і зла” аналізуються основні положення проблеми співвідношення добра і зла, сформульовані українськими гуманістами кінця XVI –початку XVII ст. (Віталієм з Дубна, Ісайєю Копинським, Іваном Вишенським, Фікарою Святогорцем, Кирилом-Транквіліоном Ставровецьким, Касіяном Саковичем, Лаврентієм і Стефаном Зизаніями та ін.). Встановлено, що характер цієї проблеми визначається не тільки християнським одкровенням, античною філософською традицією, а й духовним досвідом західноєвропейського Ренесансу і Реформації; обговорення ж її відбувається, як правило, в межах теодицеї.
У підрозділі 2.1. “Особливості етико-антропологічних ідей українських мислителів прогресистського і традиціоналістського спрямування” досліджується специфіка морально-етичних шукань українських ренесансних гуманістів.
Визначено, що людинознавчий, екзистенційний характер ідей вітчизняної філософської думки доби Відродження мав своїм духовним підґрунтям глибинну українську християнську етико-гуманістичну традицію і визначався культурно-історичними умовами життя українського суспільства кінця XVI –початку XVII століття. Однією з головних, в умовах тодішньої суперечливої реальності, постала проблема адаптації людини до мінливого, важко передбачуваного зовнішнього світу. В її контексті український ренесансний гуманізм намагається вирішити проблему співвідношення добра і зла, їх природи, проблему викорінення зла та пов’язаних з ним жадібності, жорстокості, ненависті, що спотворюють людські душі. Встановлено, що у розумінні етико-антропологічних проблем в українському ренесансному гуманізмі окреслилися два основні підходи: традиціоналістський (Іван Вишенський, Віталій з Дубна, Ісайя Копинський, Йов Княгиницький) та прогресистський (Юрій Рогатинець, Касіян Сакович, Кирило-Транквіліон Ставровецький, Лаврентій і Стефан Зизанії). Етико-гуманістичний світогляд прогресистів складався на досить широкій ідейній основі. Джерелом для нього була культурна спадщина греко-античного світу, твори Отців церкви, середньовічних коментаторів Арістотеля, духовне надбання західноєвропейського гуманізму. На основі аргументів з філософських трактатів античних філософів діячі братського руху обґрунтовували важливу роль розуму в духовно-моральному бутті людини, чим спричинилися, в певній мірі, до секуляризації етичної думки в Україні. Ренесансна людина постає у їхніх працях як створена Богом нерозривна єдність душі та живого тіла, як мікрокосм і образ Божий, а її довершеність тлумачиться як богоподібність доброчесної та мудрої особистості, онтологічною основою якої є любов до життя. Ренесансна людина однаково старанно дбає про вдосконалення і тіла, і душі. Поряд з турботою про духовну красу заохочується інтерес до земного життя.
З`ясовано, що українські гуманісти-традиціоналісти, визнаючи слушність багатьох положень прогресистської концепції людини, виступали проти використання ідейної спадщини античності, активних запозичень західноєвропейського філософсько-антропологічного досвіду. Вони продовжували розвивати візантійсько-києворуську духовну традицію, надавши їй нового реформаційного звучання.
Встановлено, що провідною думкою етико-антропологічних учень більшості українських мислителів доби Відродження було те, що людині даний розум для того, щоб вона ним активно користувалася і пізнавала свій творчий потенціал, старанно примножувала Божий дар, зростала духовно, вдосконалювалась. Людська свобода розумілася як усвідомлений моральний вибір, за який особистість несе відповідальність не тільки перед Богом, перед собою, а й перед суспільством. Якщо людина, як результат свідомого свободного обрання, може приєднуватися до божественного буття, то в такій же мірі, як наслідок цього приєднання, вона стає співтворцем існуючого, буття людини може наслідувати деякі якості божественного буття, у тому числі і його перетворюючу міць.
У підрозділі 2.2. “Українські гуманісти про гріхопадіння та автономію людської особистості” досліджуються погляди українських мислителів доби Відродження на причини морального падіння людини, його наслідки для особистості у її ставленні до Бога, до інших людей та до самої себе.
З`ясовано, що такою метою в антропоцентричній концепції мислителів українського Відродження було уподібнення Творцеві, обоження людини, або, іншими словами, наслідування Христа у земному бутті, що свідчить, власне, про пом`якшення теоцентричних настанов Середньовіччя, сприйняття в певній мірі античного уявлення про людину, що має здатність досягти моральної довершеності у межах прекрасного космосу. Український ренесансний гуманізм кінця XVI –першої третини XVII ст. спробував поєднати релігійно-креаціоністське світорозуміння з ідеєю свободи людського духу. Поряд із суверенітетом божественної волі й божественного провидіння ним визнається суверенітет людини і особливо її право на вибір між добром і злом.
Встановлено, що як явище християнської, зокрема європейської духовної культури доби Відродження український ренесансний гуманізм кінця XVI –першої третини XVII ст. утверджував право людини самій визначати свій життєвий шлях. Українські гуманісти приходять до усвідомлення людини не просто як пропащої істоти, що відмолює гріх матеріального існування, а сприймають її як особистість, здатну своїм буттям збагатити творіння Бога як свого Духовного Отця. Людина, маючи вічну душу, потенційно є належною до трансцендентного. Божественність –стрижень людської особистості, вона іманентна їй навіть тоді, коли та перебуває у гріху, людина існує і має силу творити завдяки потенційно властивій їй божественності. На думку більшостi українських гуманістів, залежність людини від вищих сил сприяла б знеціненню її як особистості, перетворила б на “мертвий камінь” в руках Творця, затьмарювала б “образ Божий” в людині, не враховуючи вже того, що в усіх недосконалостях світу і самої людини був би винний Бог. Тобто свобода волі трактується не тільки як корінь зла, вона мислиться і як головна умова моральної відповідальності людини. Людина в своїй свободі розглядається як самостійне, творче начало, співтворець Богу, як першопричина у своїй особистій діяльності. Таким чином, вони доводять несубстанціональність зла, дотримуючись в основних рисах лінії Плотіна.
У підрозділі 2.3. “Проблема життя і смерті” аналізуються інтерпретації українських ренесансних гуманістів відносно життя і смерті, крізь призму нормативно-оцінних категорій моральної свідомості: добра і зла. Доводиться, що в українському ренесансному гуманізмі намітились дві лінії в розумінні проблеми життя і смерті. З одного боку –традиціоналістська, де земні страждання, нещастя, несправедливість сприймалися як необхідні випробування, “тернії”, які людина мусить пройти з вірою в серці, щоб досягти Божественної досконалості й чистоти. У річищі християнської теології філософи-аскети доводили, що страждання та смерть не є злом, але є наслідком зла, оскільки вони є проявами “тління”, тобто розпаду людської природи, що має своїм джерелом гріхопадіння. З іншого –прогресистська, де злом вважалося все те, що перешкоджає вільному, гармонійному розвитку особистості, життєвою метою якої є земне щастя. Добро, таким чином, асоціюється у них з життям, процвітанням, повнотою буття, гармонійною взаємодією з оточуючою дійсністю.
З`ясовано, що, на відміну від античності, корінь пристрасності українські гуманісти бачили не у тілесності, а в нерозумному здійсненні свободи волі особистості. Гріх, на думку українських гуманістів, проявляється у втраті розумом здатності істинно бачити світ, сприймати божественні енергії сущого, у зупиненні прагнення пізнати Бога. Розум, втративши цілісність та благодатну інтуїтивність, пізнає предмети за допомогою чуттєвості, розсудку, уяви. Отже, ілюзії світосприйняття людини є результатом викривлення розумової здатності душі, гординя, самолюбство –вольової і чуттєвої, що разом є конкретизацією зла як ухилення від спрямованості до Бога. Вони становлять основу гріховного способу існування, відчуження і страждання людини. В уяві людини природно незмінним залишається непереборне прагнення до Абсолюту, чогось остаточного, досконалого. Сенсом її життя стає пошук способів досягнення чуттєвих насолод і уникнення страждань. Людина починає любити себе як таку, що тілесно насолоджується. Проте, скеровуючи своє життя на володіння, вона, замість блаженних радощів, отримує внутрішнє спустошення, яке зростає під час кожної нової спроби заволодіти чимось, за якою настає розчарування. Це закономірний наслідок втрати почуття міри, нерозуміння людиною своєї природи. Оскільки деякі люди часто зазіхають на предмети, що стають для особистості джерелом насолоди, то в егоїста формується заздрість, жадібність, ненависть до ближнього. Тільки йдучи за своєю природою, спрямованою на доброчесне буття, людина реалізує Божий задум, здійснює своє щастя в Божественній любові.
У підрозділі 2.4. “Самопізнання як шлях людини до свободи” доводиться, що за переконанням Саме розвиток потенцій духовного світу людини, розвиток мислення, волі особистості приводить до більшої її незалежності. Свобода як звільненість уможливлює вищу свободу, щастя як вільну розмову з Богом, впевненість в Його любові, насолоду безпосередньо споглядати Бога, віддзеркалення його властивостей у собі.
У вченнях гуманістів-традиціоналістів розуміння самопізнання набуває реформаційного забарвлення. Самопізнання людини постає як містичне “просвітлення” розуму, осяяння душі і джерело богопізнання, як шлях до абсолютного звільнення і єднання з Богом. Гуманістами-прогресистами самопізнання розглядалося з ренесансно-гуманістичних позицій як шлях розкриття потенції духовного світу людини, її талантів, творчого начала як “образу і подоби Бога”. Для правдивого філософа, вважали вони, мало знати теорію доброчесного життя, її ще треба вміти застосовувати, що неможливо без попереднього пізнання себе. Самореалізацію і самовдосконалення людини, як закономірних супутників самопізнання, вони визнавали проявом найвищої свободи, істинного щастя.
У третьому розділі “Гуманістичні тенденції у розумінні проблеми щастя” міститься аналіз ідеї щастя, обґрунтованої українськими мислителями доби Відродження, визначаються особливості її прогресистської і традиціоналістської інтерпретації.
У підрозділі 3.1. “Розуміння щастя як гармонії тілесного і духовного начал в людині” на основі дослідження основних положень філософії щастя українських гуманістів-прогресистів встановлюється, що, на відміну від православних традиціоналістів, вони не тільки проголосили людину найвищою цінністю, а й створили у своїх вченнях ідеал гармонійної, всебічно розвиненої особистості. Ґрунтуючись на цих принципах, вони наголошували, що слід розвивати не лише дух, якому вони все ж таки надавали перевагу, але й тіло. Духовне не покликане тотально гнобити природні потяги людини, а повинно ошляхетнювати її біологічні потреби, соціальні стосунки, робити їх дійсно культурними, гуманними. Метою життя для них, як і для античних мислителів, було не приготування до смерті і потойбічного життя, а прагнення до насолоди, щастя.
Визначається, що реабілітація поцейбічного, земного життя людини була найбільшим досягненням української філософської думки доби Відродження. Моральним ідеалом нової людини стало не її усамітнення, а різнобічне і повнокровне життя, намагання досягти земного щастя, вирішальними складниками у надбанні якого були, на думку вітчизняних гуманістів, розум і знання. Християнському аскетизму ж протиставляється земний добробут людини, повна і розумна насолода радощами життя. Загалом схвальне сприйняття активної діяльності людини та її прагнення до заможності поєднується з критикою крайнощів, у які впадає людина на шляху здобуття матеріальних благ: зухвалості, заздрості, жадібності і надмірного користолюбства. Ренесансного розуміння набуло у працях українських гуманістів і традиційне для української духовної культури шанобливе ставлення до жінки. Станіслав Оріховський, Кирило Транквіліон-Ставровецький, Касіян Сакович, Василь Суразький стверджували, що її слід поважати на рівні з чоловіком. Антиприродність целібату аргументувалась ними на основі визнання важливості і природності взаємного потягу чоловіка і жінки. Розглядаючи людину як істоту від природи схильну до добра й любові, вони виступали за високоморальні стосунки між статями. За їх переконанням, подружнє життя є природним для людини, неодмінною запорукою її щастя. Такі українські гуманісти як Юрій Дрогобич, Станіслав Оріховський, Касіян Сакович, Григорій Сяноцький з виховною метою взяли на озброєння епікурійський принцип насолоди, який розуміли як задоволення природних потреб людини і досягнення душевного спокою. Філософія, яку вони розуміли як науку про лікування душ, повинна, на їхню думку, переакцентувати увагу з богопізнання на пізнання людини, на усвідомлення потреби її тілесного та духовно-морального розвитку.
Доводиться, що більшість українських гуманістів розуміли щастя як можливість здійснення вільного й усебічного розвитку особи, реалізацію людиною своїх творчих потенцій, закладених у неї Богом, задоволення її духовних і тілесних потреб. Очевидним було намагання поєднати на християнській основі два підходи до розуміння щастя, відомих ще з античності: щастя як насолоди і задоволення від володіння особистими благами, з одного боку, і як задоволення від доброчесного стилю життя –з іншого.
У підрозділі 3.2. “Щастя як результат набуття духовно-моральної досконалості” досліджуються погляди представників традиціоналістського напрямку в українському гуманізмі на проблему щастя людини. З`ясовується, що вони притримувалися позицій нехтування тілесних начал у людині, принесення їх в жертву духовному, заперечення значення мирських насолод як умови й основної змістовної характеристики щастя. 3нення ж внутрішньої цілісності, щастя у земному бутті, на їхню думку, стає можливим лише за наполегливої праці думки, упорядкування помислів та бажань людини (дотримання у всьому “міри розумної”), утвердження самовладдя її духа, містичного переживання божественних істин, піднесення її духовно-моральної сутності до рівня божественного початку.
Українські гуманісти-традиціоналісти роблять наголос на тому, що якщо людина може прагнути і рухатися до цінного та сутнього як до мети, досягнення якої несе в собі задоволення і щастя, то краще вже ставити на меті досягнення його найвищих форм.
У підрозділі 3.3. “Щастя як усвідомлення гідності власного життя” з`ясовано, що, за переконанням вітчизняних гуманістів як прогресистського, так і традиціоналістського спрямування, володіння об`єктивними складовими щастя (здоров`ям, багатством, владою, славою) ще не гарантує дійсного щастя, що завжди існує як внутрішній стан людини, актуальне переживання: радість, задоволення, насолода, відчуття осмисленості власного життя, його важливості й цікавості. Переживання людиною власної цінності та утвердження її, навіть усупереч обставинам, визначається ними як почуття власної гідності.
Щастя, на думку українських гуманістів, стає досяжним лише за умови перенесення ціннісної і цільової орієнтованості людини з себе на “ближнього”, у намаганні зробити його життя радісним, щасливим, оскільки саме це є основним ментальним фактором особистого щастя. В людині, в її істинній сутності закладена потреба жити не тільки заради себе, а й віддавати частину свого буття іншим людям. Задовольняючи цю потребу, людина вже в цьому набуває відчуття самоцінності і потрібності.
Щастя, на думку українських мислителів, можливе тільки тоді, коли людина вважає своє життя осмисленим і гідним, коли вона усвідомлює, що завдяки її добрим справам світ стає кращим, що вона здатна збагатити своїм буттям творiння Бога, а її існування у цім світі не є марним.
Вчення українських гуманістів про доброчесність і щастя людини позначилися на вирішенні цих проблем їх послідовниками в наступні епохи, зокрема діячами епохи романтизму, що потребує детальнішого вивчення.
висновки
У висновках узагальнено результати дослідження, які висвітлюють проблематику та загальну структуру роботи. Здійснено теоретичну реконструкцію етико-антропологічних ідей філософської думки України доби Відродження, в яких окреслилися основні підходи до розуміння природи добра і зла та шляхів подолання останнього, до розгляду і вирішення проблем самопізнання й самовдосконалення, а також способів реалізації прагнень людини до свободи і щастя.
Результати дисертаційного дослідження конкретизуються у наступних положеннях:
– формування етико-антропологічних ідей українського ренесансного гуманізму відбувалося в контексті європейської філософської культури. Людинознавчий, екзистенційний характер цих ідей мав своїм духовним підґрунтям глибинну українську християнську гуманістичну традицію і визначався культурно-історичними умовами життя тогочасного українського суспільства;
– людина в українському ренесансному гуманізмі з християнських етичних позицій розглядається як створена Богом нерозривна єдність душі та живого тіла, як мікрокосм і образ Божий. Онтологічною основою людини є любов до життя, а її довершеність тлумачиться як богоподібність доброчесної та мудрої особистості;
– до розуміння етико-антропологічних проблем в українському ренесансному гуманізмі окреслилися два основні підходи: традиціоналістський (Іван Вишенський, Віталій з Дубна, Ісайя Копинський, Йов Княгиницький) та прогресистський (Юрій Рогатинець, Касіян Сакович, Кирило-Транквіліон Ставровецький, Лаврентій та Стефан Зизанії). Українські гуманісти-традиціоналісти ратували за повернення до принципів первісно-християнської общини, проповідували возвеличення особи шляхом аскетичної практики, містичного єднання з Богом. Прогресисти ж вимагали діяльного усунення усіх проявів зла і несправедливості у взаєминах між людьми, пропагували ідею безкорисливого служіння людям, подвижництва. Саме представники цього напряму в українській духовній культурі виступали за зв`язки із Західною Європою, активне засвоєння надбань античності, що дозволяє наголосити на органічній єдності ідей українського гуманізму з європейською ренесансною традицією;
– обговорення в українському ренесансному гуманізмі проблем гріхопадіння і свободи людини відбувається в межах теодицеї. Його результатом, і в цьому позиції українських гуманістів збігаються, є утвердження нового погляду на людину як індивідуальну і автономну людську особистість. Українські гуманісти намагалися розуміти моральний світ людини не з точки зору гріхопадіння і майбутнього спасіння, а як проблему гідності людини, що визначається моральною вартістю її вчинків;
– українські гуманісти-традиціоналісти у річищі візантійсько-києворуських філософсько-релігійних ідей розглядали земні страждання, нещастя, несправедливість як необхідні випробування, що допомагають людині усвідомити свою пристрасність, ілюзорність свого гріховного існування, необхідність духовно-морального вдосконалення. На противагу цій світоглядно-етичній позиції представники прогресистського табору вважали злом все те, що перешкоджає вільному гармонійному розвитку особистості, життєвою метою якої є земне щастя; добро в них асоціюється з життям, процвітанням, повнотою буття, гармонійною взаємодією з оточуючою дійсністю;
– в контексті ренесансного вирішення проблеми співвідношення Бога і людини самопізнання трактується українськими гуманістами як шлях звільнення від залежності чуттєвого світу, від панування пристрастей та протиприродної схильності волі до зла. Саме розвиток потенцій духовного світу людини, розвиток мислення, волі особистості, її здібностей приводить до більшої її незалежності та духовно-морального оновлення. З цим також пов`язане акцентування ролі серця як осереддя душевного життя людини, рушійної сили, що визначає цей шлях преображення;
– центральною в українському ренесансному гуманізмі кінця XVI –першої третини XVII століття постала проблема щастя людини, актуалізована соціо-культурною ситуацією в Україні в зазначений період. Щастя розумілося як гармонія духовного і тілесного начал у людині (прогресистська лінія), як результат набуття духовно-моральної досконалості (традиціоналістська лінія) і задоволеність від усвідомлення нею гідності свого життя (спільна позиція обох таборів українських гуманістів).
Список опублікованих праць за темою дисертації
Дойчик М. Самопізнання як шлях до свободи людини в українській філософії доби Відродження XVI –початку XVII ст. // Вісник Прикарпатського університету. Філософські і психологічні науки. –. –Вип. 2. –С. 29-37.
Дойчик М. Проблеми моралі в українській філософії доби Відродження XVI –початку XVII ст. // Людина і політика. –. –№ 6. –С. 75-81.
Дойчик М. Обґрунтування ідеї самопізнання українськими гуманістами XVI –початку XVII ст.: етико-релігійний аспект // Людинознавчі студії: Збірник наукових праць Дрогобицького державного педагогічного університету імені Івана Франка. –. –Вип.4. –С. 94-103.
Дойчик М. Самопізнання як шлях до свободи людини у філософській думці України доби Відродження // Матеріали 6-ї Міжнародної науково-практичної конференції “Творчість свободи як свобода творчості” / Ред. кол. Новиков Б.В., Лобанова Г.В. –К.: Філія № 7 “Центру соціально-трудової реабілітації”, 2001. –С. 54.
Дойчик М. Ідеал людини-громадянина в українській філософії доби Відродження XVI –початку XVII ст. // Громадянське суспільство і соціальні перетворення в Україні: Тези наукової конференції / За ред. А.Ф. Карася. –Львів: Видавничий центр ЛНУ імені Івана Франка, 2001. –С. 63-64.
Дойчик М. Гуманістична педагогіка в Україні доби Відродження: морально-етичний аспект // Проблема особистості в науці: результати та перспективи досліджень: Тези доповідей П`ятої Міжнародної конференції молодих вчених 26-27 вересня 2002 року / Ред. кол. Чепак В.В., Булатевич Н.М. –К., 2002. –С. 31-32.
Дойчик М. Світоглядно-етична парадигма української філософії доби Відродження // Філософська спадщина Г.С. Сковороди і сучасність. Матеріали ІХ Харівських Міжнародних Сковородинських читань (до 280-річчя Г.С. Сковороди). –Харків: “Екограф”, 2002. –С. 15-17.
Дойчик М. Суть і місце моральної рефлексії в українській філософії доби Відродження (XVI –поч. XVII ст.) // Наука. Релігія. Суспільство. –. –№ 1. –С. 161-166.
Дойчик М. Філософія щастя в українському гуманізмі другої половини XVI –першої третини XVII ст. // Нова парадигма. –. –Вип. 28. –С. 27-35.
Дойчик М. Етико-релігійна спрямованість української філософії доби Відродження (XVI –поч. XVII ст.) // Християнство в Україні на межі третього тисячоліття. –Івано-Франківськ: Плай, 2002. –С. 28-35.
Дойчик М. Проблема зла в українській філософській думці доби Відродження кінця XVI –початку XVII ст. // Вісник Прикарпатського університету. Філософські і психологічні науки. –. –Вип. 4. –С. 38-46.
Дойчик М. Гуманістичні тенденції у розумінні проблеми щастя в етико-антропологічних ученнях українських мислителів доби Відродження // Актуальні проблеми філософських, політологічних і релігієзнавчих досліджень (До 170-річчя філософського факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка). Матеріали Міжнародної наукової конференції “ЛЮДИНА –СВІТ –КУЛЬТУРА” (20-21 квітня 2004 року, Київ). –К.: Центр навчальної літератури, 2004. –С. 109-110.
АНОТАЦІЯ
Дойчик М.В. Етико-антропологічні ідеї українського ренесансного гуманізму (кінець XVI –перша третина XVII ст.). –Рукопис.
Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філософських наук за спеціальністю 09.00.05 –історія філософії. –Київський національний університет імені Тараса Шевченка, Київ, 2004.
Дисертація присвячена дослідженню проблем добра і зла, життя і смерті, самопізнання, свободи і щастя людини як відображення етико-антропологічних уявлень українських гуманістів кінця XVI –першої третини XVII ст.
На основі аналізу текстів мислителів українського Відродження, в яких віддзеркалені їх етико-антропологічні погляди, реконструйовано загальне ренесансно-гуманістичне вчення про людину як єдність духовного і тілесного начал, покликаної до обожнення та про два фундаментальні способи людського буття –протиприродний гріховний як буття у злі та природний доброчесний як щасливе, гармонійне буття. Визначені особливості розуміння цих проблем в українському ренесансному гуманізмі. Встановлено функціональний зв`язок етико-антропологічних поглядів вітчизняних гуманістів з теологічними, онтологічними та гносеологічними ідеями української філософської думки доби Відродження.
Ключові слова: український ренесансний гуманізм, самопізнання, духовно-моральне вдосконалення, любов, філософія щастя.
АННОТАЦИЯ
Дойчик М.В. Этико-антропологические идеи украинского ренессансного гуманизма (конец XVI –первая треть XVII в.). –Рукопись.
Диссертация на соискание научной степени кандидата философских наук по специальности 09.00.05. –истории философии. –Киевский национальный университет имени Тараса Шевченка, Киев, 2004.
Диссертация посвящена исследованию проблем добра и зла, жизни и смерти, самопознания, свободы и счастья человека как отражения этико-антропологических представлений украинских гуманистов конца XVI –первой трети XVII в.
Философско-этическое наследие украинского Возрождения является сложным и объёмным источником исследовательской деятельности. Украинская философская мысль эпохи Возрождения всегда вызывала противоречивые оценки исследователей: одни –заявляли о невозможности наложения схемы классического европейского Возрождения на Украину, пытаясь лишить её права называться философией, утверждая, что здесь господствовало религиозное мировоззрение, другие –называли выдающейся вехой развития философского знания. Такая несогласованность лишь подчеркивает актуальность исследования этого выдающегося периода.
Этико-антропологические проблемы были одними из доминантных тем философских дискуссий в украинском Возрождении. Это позволяет утверждать, что их постановка и разрешение отображает основные тенденции и специфические особенности философской мысли данного периода.
На основе анализа малоизвестных трудов украинских гуманистов определено, что формирование этико-антропологических идей украинского ренесансного гуманизма происходило в контексте мировой философской культуры. Этико-гуманистический, экзистенциальный характер этих идей имел своей духовной основой украинскую христианскую гуманистическую традицию и определялся культурно-историческими условиями жизни украинского общества того времени. Человек в украинском ренессансном гуманизме с христианских этических позиций рассматривается как созданная Богом целостность души и тела, как микрокосм и образ Божий. Онтологичной основой человека является любовь к жизни, а его совершенство трактуется как богоподобность добродетельной и мудрой личности. Установлено, что относительно понимания этико-антропологических проблем в украинском ренессансном гуманизме прослеживаются два основных подхода: традиционалистский (Иван Вишенский, Виталий з Дубна, Исайя Копинский, Йов Княгиницкий) и прогрессистский (Ю. Рогатинец, Касиян Сакович, Кирилл-Транквилион Ставровецкий, Лаврентий и Стефан Зизании). Если украинские гуманисты-традиционалисты выступали за возвращение к принципам раннехристиянской общины, проповедовали возвышение личности путем аскетической практики, мистического единения с Богом, то прогрессисты требовали деятельного устранения всех проявлений зла и несправедливости во взаимоотношениях между людьми, пропагандировали идею бескорыстного служения людям, подвижничества. Именно представители этого направления в украинской духовной культуре выступали за тесные связи с Западной Европой, активное усвоение наследия античности, что позволяет говорить об органическом единстве идей украинского гуманизма с европейской ренессансной традицией.
Определено, что обсуждение в украинском ренессансном гуманизме проблем грехопадения и свободы человека проходит в рамках теодицеи. Его результатом, и в этом позиции украинских гуманистов совпадают, является утверждение нового взгляда на человека как индивидуальную и автономную личность. Украинские гуманисты пытались понимать моральный мир человека не с точки зрения грехопадения и будущего спасения, а как проблему достоинства человека, которое определяется моральной ценностью его поступков.
Показано, что украинские гуманисты-традиционалисты в духе византийско-киеворусских философско-религиозных идей рассматривали земные страдания, несчастья, несправедливость как необходимые испытания, тернии, которые помогают человеку осознать свою пристрастность, иллюзорность своего греховного существования, необходимость духовно-морального самосовершенствования. В противовес этой мировозренческо-этической позиции прогрессисты считали злом все то, что мешает свободному гармоническому развитию личности, жизненной целью которой является земное счастье; добро у них асоциируется с жизнью, процветанием, полнотой бытия, гармоническим взаимодействием с окружающей действительностью.
Установлено, что самопознание трактуется украинскими гуманистами как путь освобождения от зависимости чувственного мира, от господства страстей и противоприродной склонности воли ко злу. Именно развитие потенций духовного мира человека, развитие мышления, воли, способностей ведёт к большей его независимости и духовно-моральному обновлению. С этим также связано акцентирование роли сердца как центра душевной жизни человека, движущей силы, которая определяет этот путь преображения.
Центральной в украинском ренессансном гуманизме была проблема счастья человека, актуализированая социо-культурной ситуацией, что сложилась в Украине в указанный период. Счастье понималось как гармония духовного и телесного начал в человеке (прогрессистская линия), как результат обретения духовно-морального совершенства (традиционалистская линия) и удовлетворённость от осознания им достойности своей жизни.
Ключевые слова: украинский ренессансный гуманизм, самопознание, духовно-моральное самосовершенствование, любовь, философия счастья.
SUMMARY
Dojchyk M.V. Ethic-anthropological ideas of Ukrainian Renaissance humanism (the end of the XVIth. –one third of the XVIIth. centuries). –Manuscript.
The thesis is submitted for receiving the Academic Candidate Degree in Philosophy in speciality 09.00.05 –History of Philosophy. –Taras Shevchenko National University, Kyiv, 2004.
The thesis is devoted to the research into the problems of good and evil, life and death, self-cognition, human freedom and happiness, that reflected the ethic-anthropological views of Ukrainian humanists of the end of theXVIth – the beginning of the XVIIth centuries. On the basis of the thorough analysis of works of Ukrainian Renaissance philosophers, that contained their ethic-anthropological views, the general humanistic studies about the human being, as the unity of spiritual and physical essences, created to reveal the god in herself, has been reconstructed. The thesis deals with the humanistic approach to two fundamental human entities – unnatural sinful existence in evil and natural virtuous being in harmony. The peculiarities of traditionalistic and progressive understanding of these problems in Ukrainian Renaissance humanism have been defined. The functional link between the Ukrainian humanists’ethic-anthropological views and theological, ontological, and gnosyological ideas of the Renaissance philosophical outlook has been also established in the thesis.
Key words: Ukrainian Renaissance humanism, self-cognition, spiritual and moral development, love, philosophy of happiness.