Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
ПИТАННЯ ДО ДЕРЖАВНОГО ЕКЗАМЕНУ З ПЕДАГОГІКИ
1. Предмет і завдання педагогіки. Основні педагогічні категорії.
2. Розвиток педагогіки як науки. Джерела педагогіки.
3. Методи науково-педагогічного дослідження. Змоделювати процес конкретного науково-педагогічного дослідження.
4. Поняття про особистість та її розвиток.
5. Основні чинники формування особистості. Народна педагогіка про ці чинники.
6. Типи екскурсій та методика їх проведення. Ознайомлення учнів з правилами поведінки і техніки безпеки під час екскурсій.
7. Мета та завдання виховання в національній школі.
8. Система освіти в Україні. Документи, які забезпечують її ефективне функціонування.
9. Предмет і завдання дидактики. Загальні засади реформування освіти в Україні.
10. Навчання як процес пізнавальної діяльності учнів. Спільне та відмінне у науковому та навчальному пізнані.
11. Основні фактори та функції навчання. Реалізація функцій навчання (на прикладі конкретного уроку з фаху).
12. Основні компоненти цілісного процесу навчання. Структура діяльності вчителя в навчальному процесі.
13. Характеристика процесу учіння. Охарактеризуйте основні ланки засвоєння учнями знань на прикладі конкретного уроку з фаху.
14. Мотивація учіння школярів. Побудувати систему стимулів у викладанні математики (фізики, інформатики).
15. Види навчання (підходи до організації навчального процесу). Змоделювати фрагмент проблемного навчання.
16. Принципи навчання. Реалізація їх у навчальному процесі школи (на прикладах із педагогічної практики студента).
17. Зміст освіти в сучасній школі.
18. Навчальні плани та програми сучасної школи.
19. Підручники сучасної школи. Реалізація вимог до підручників (на прикладі підручників із фахових дисциплін).
20. Поняття про методи навчання, їх функції та структуру. Класифікація методів навчання.
21. Характеристика методів навчання за джерелом знань. Застосування їх студентом під час педагогічної практики (власного досвіду).
22. Методи навчання за характером пізнавальної діяльності учнів. Показати застосування проблемних методів навчання на конкретних прикладах.
23. Самостійна робота учнів. Її види та особливості організації (на прикладах з педагогічної практики студента).
24. Засоби навчання. Вибір методів і засобів навчання вчителем (на прикладі викладання конкретної теми).
25. Поняття про форми навчання. Розвиток класно-урочної системи навчання та її альтернатив.
26. Урок – основна форма навчання. Вимоги до уроку. Змоделювати урок засвоєння знань.
27. Типи і структура уроку. Підготовка вчителя до уроку. Змоделювати урок формування умінь і навичок.
28. Нетрадиційні уроки. Змоделювати нетрадиційний урок.
29. Неурочні форми організації навчання. Змоделювати урок семінар.
30. Контроль у навчальному процесі. Особливості контролю у сучасній школі.
31. Сучасні проблеми перевірки і оцінки навчальних досягнень школярів (аналіз власного досвіду студента).
32. Суть і особливості процесу виховання.
33. Принципи виховання. Реалізація їх у навчально-виховному процесі школи (на прикладах із педагогічної практики студента).
34. Учнівський колектив як суб’єкт виховного процесу. Спланування роботи класного керівника по формуванню колективу на першому етапі.
35. Проблема діяльності дитячих та юнацьких організацій на сучасному етапі.
36. Методика формування колективу. Змоделювати колективну творчу справу з учнями (клас на вибір студента).
37. Виховна робота класного керівника. Запропонувати фрагмент плану роботи класного керівника на тиждень (клав на вибір студента).
38. Позакласна та позашкільна робота з учнями. Спланувати позакласну роботу із старшокласниками гімназії.(Тиждень м-ки в 10 чи 11 кл.)
39. Спільна робота школи і сім’ї у вихованні школярів. Змоделювати нетрадиційну форму педагогізації батьків.
40. Поняття про методи виховання, їх класифікацію. Умови оптимального вибору методів вихователем. Аналіз власного досвіду студента.
41. Методи формування свідомості особистості. Аналіз застосування цих методів студентом під час педагогічної практики.
42. Методи організації діяльності, формування досвіду суспільної поведінки школярів. Аналіз власного досвіду використання цих методів студентом під час педагогічної практики.
43. Методи стимулювання і мотивації діяльності та поведінки школярів. Застосування їх в конкретній педагогічній діяльності випускника.
44. Методи самовиховання. Змоделювати бесіду з учнями про значення самовиховання у житті людини.
45. Формування наукового світогляду школярів. Змоделювати диспут в аудиторії старшокласників.
46. Розумове виховання школярів. Змоделювати пізнавальну гру.
47. Моральне виховання школярів. Спланувати роботу класного керівника 7 класу загальноосвітньої школи з морального виховання учнів.
48. Методика морального виховання школярів. Змоделювати етичну бесіду з підлітками.
49. Трудове виховання як актуальна проблема. Розробити систему стимулів до праці по самообслуговуванню.Заходи щодо запобігання травматизму при виконанні трудової діяльності.
50. Правове виховання учнів. Змоделювати бесіду з учнями про державну символіку (гімн, герб, прапор України).
51. Естетичне виховання школярів. Змоделювати виховний захід художньо естетичного спрямування (клас, тема, форма проведення – на вибір студента).
52. Економічне виховання школярів. Змоделювати ділову гру економічного спрямування.
53. Піклування про життя, здоров’я і фізичний розвиток школярів. Змоделювати бесіду із старшокласниками антинаркотичного спрямування.
54. Керівництво роботою школи.
55. Методична робота в школі.
56. Творче освоєння передового педагогічного досвіду вчителем.
57. Я.А.Коменський – основоположник педагогіки.
58. Система виховання, педагогічна думка в епоху українського відродження (ХVІ – перша половина ХVІІІ ст.).
59. Розвиток освіти в другій половині ХІХ – на початку ХХ ст. (Корф, Алчевська, Лубенець, Русова, Грінченко).
60. Педагогічні погляди К.Д.Ушинського.
61. Педагогічна система А.С.Макаренка.
62. В.О.Сухомлинський – педагог-гуманіст.
63. Основні вимоги до вчителя згідно з Кваліфікаційними характеристиками педагогічних працівників .Профілактика професійних захворювань педагогів.
64. Творча лабораторія вчителя. Аналіз рівня сформованості власної творчої лабораторії випускником.
65. Майстерність педагогічного спілкування.
66. Уміння вчителя розв’язувати педагогічні конфлікти,педагогічний такт. Розв’язання конфліктних ситуацій без шкоди для псих.здоровя школярів.
67. Педагогічна майстерність вчителя.
№1. Предмет і основні завдання педагогіки. Основні педагогічні категорії.
Педагогіка – це наука про виховання, навчання і освіту. П походить від грецького слова, що в перекладі означає “водити дитину”. П розглядають в двох планах: 1). П – як наука 2) П як мистецтво.
П – як наука вивчає суть процесів виховання і навчання, закономірності, зміст, Фоми і методи в-ння і навчання, узагальнює передовий педагогічний досвід, прогнозує результат педагогічного процесу. П – як мистецтво пов’язана з пошуком способів ефективного розв’язання педагогічних завдань, розвитку індивідуальної педагогічної майстерності вчителя. Об’єктом вивчення у П є педагогічні явища і факти, пов’язані з процесами навчання і виховання.
Основні завдання П:
1. вивчення суті і закономірності розвитку особистості в умовах навчання і виховання.
2. визначення цілей і завдань виховання і навчання, виходячи із стратегічної цілі відродження і відбудови національної системи освіти
3. визначення змісту навчання і виховання в умовах диференціації і індивідуалізації.
4. дослідження методів виховання і навчання, які забезпечують демократизацію цих процесів та інших.
Основні педагогічні категорії:
1) виховання 2) навчання 3) освіта 4) навчально-виховний або педагогічний процес 5) розвиток і формування особистості 6) закономірності, принципи, зміст, форми навчання і виховання.
Виховання – це цілеспрямований процес формування особистості . В розглядається в широкому і вузькому розумінні. В широкому – це соціологічне явище, яке включає в себе всю систему взаємовідносин особистості з навколишнім середовищем, навчання і освіту, а також В у вузькому розумінні.
У вузькому розумінні В – це систематична робота вихователя у формуванні особистості вихованця.
Самовиховання – це діяльність людини з метою оформлення своєї власної особистості.
Навчання – це цілеспрямований процес взаємодії вчителя і учня, в ході якого здійснюється освіта, виховання і розвиток особистості.
Освіта – це процес і результат оволодіння учнями систематичних знань, вмінь і навичок на цій основі забезпечення відповідно рівня розвитку особистості.
Види освіти: загальна, політехнічна, професійна
№2. Розвиток педагогіки як науки. Джерела педагогіки.
П – виникла із необхідності передачі молодшим поколінням досвіду і традицій. Першим джерелом П є народна, як результат колективного творчого досвіду багатьох поколінь. Народна П – це система поглядів народу на педагогічні явища і факти, на зміст поняття, Фоми і методи навчання і виховання; форма викладу – усна; стиль – художній; свою реалізацію народна П знаходить у рідній мові, фольклорі народних звичаях і традиціях, святах, обрядах, символах народного мистецтва, в дитячих іграх, в родинно-побутовій культурі.
Основні компоненти народної П – родинознавство, дитинозанвство, батьківське виховання, материнська школа, П дитячих гуртків.
Наукова П починається з часів виникнення філософії. Вона спочатку розвивалась в складі філософії (Сократ, Платон). Всі відомі стародавні філософи розглядали навчання і виховання, практично ними займалися.
В епоху середньовіччя П розвивається в рамках теології (наука про Бога). Епоха Європейського відродження дала ряд педагогів–гуманістів В 17 ст. П відділяється з складу філософії. В 1623 р. англ. філософ і педагог Бекон пише трактат “Про достоїнство и приумножение наук”. Батько П – Ян Амос Коменський в 1632 р. пише книгу “Велика дидактика” 16-17 ст. – епоха українського відродження, найпопулярнішою була система козацького виховання. В У існували школи: козацькі, полкові, січові, братські, церковнопарафіяльні, дяківські, колегіуми, вищі (академії).
Теоретична педагогічна думка виражалась в працях педагогів: П. Могили, Пропоковича, Смотрицького.
18 ст. – пед. Думка в Європі розвивалась в працях філософів-просвітителів: Руссо (родоначальника теорії вільного виховання). В Росії – Ломоносов, Родіщев. Серед українців виділяється Сковорода. 19 ст.
19 ст. – Європейські педагоги Пестелоцці, Дістерверг, Герборт (батько авторитарного виховання), Толстой, Пірогов (Росія), У – Шевченко “Азбука”, “Буквар” для сільських дітей: Л. Українка, Франко, Куліш, Грінченко, Грушевський, Ушинський, Духнович. 19 ст. Поява нових псих., філософських течій, які лягли в основу П, +прагматизм (А. Лой), екзистенціалізм.
Сучасні педагоги-новатори: Амонашвілі, “Здравствуйте дети”, Дяченко. Отже джерелами П. Є:
1) критичне осмислення історичної спадщини П праці загально ф-го спрямування, праці класиків педагогів.
2) Педагогічний досвід
3) Державні документи з питань освіти, виховання, навчання.
4) Дані суміжних з П наук (психології, соціологій, фізіології, етики, естетики, історії)
Державні документи “Освіта”, “Закон про освіту”, “Закон про загальну середню освіту”, “Закон про вищу освіту”, “закон про професійно-технічну освіту”.
№3. Методи науково-педагогічного дослідження. Змоделювати процес конкретного науково-педагогічного дослідження.
Метод – це шлях досягнення мети. Методом науково-педагогічного дослідження називають сукупність прийомів і операцій, спрямованих на вивчення педагогічних явищ і розв’язання педагогічних проблем. Всі методи поділяються на загальні., загальнонаукові, спеціальні. Загальні методи – це ті, які застосовуються в даній науці. У посібнику Алексюка “П” 1 група методів: спостереження, опису, пояснення педагогічних явищ і процесів. Спостереження можуть здійснюватися за наперед заданою програмою або довільна для пошуку нового, цікавого, негативного, тощо. Програма спостереження включає: мету і завдання, об’єкт спостереження, способи фіксації матеріалу, час протягом якого проводиться ця робота. 2 група: методи педагогічних зрізів – це анкетування і інтерв’ю, бесіди тестові і контрольні завдання, експертні оцінки, вивчення документації та даних одержаних за допомогою технічних засобів. Анкетування служить основою соціометрії. Метод соціометрії дає можливість виявити структуру взаємовідносин у колективі людей. 3 – історичний метод передбачає вивчення архівних матеріалів, шкільної документації, інших рукописних матеріалів, пам’ятки архітектури. 4 – методи педагогічного експерименту - констатуючого, формуючого (перетворюючого) в лабораторних та природних умовах. Констатуючий експеримент проводиться на початку дослідження з метою вивчення стану процесу та його складових. Формулюючий перетворюючий експеримент включає реконструкцію, перебудову педагогічного процесу, внесення змін(п-д: гігієнічної умови учнів, методи навчання). Природний експеримент проводиться на звичайних уроках та на позакласних і позашкільних заходах, а лабораторний – в спеціальних умовах, обладнаний так, щоб можна було вести додаткові вимірювання. 5 – теоретико-практичні методи (обробка експериментальних та дослідних даних) Тут використовуються такі теоретичні методи: 1) діалектичний метод 2) діалектична логіка 3) загально-наукові методи 4) аналіз і синтез 5) порівняння 6) абстрагування 7) узагальнення і конкретизація 8) класифікація 9) аналогія 10) індукція і дедукція 11) систематизація
Етапи наукового дослідження: 1) визначення проблеми 2) побудова гіпотези 3) накопичення наукового матеріалу 4) процес дослідження.
№4 Поняття про особистість та її розвиток.
Людина народжується як біологічна істота, але в процесі соціального розвитку вона стає особистістю. Для суспільного становлення людини велике значення має включення її в різноманітну діяльність і спілкування її з іншими людьми. Психологи вважають, що особистість – це свідомий індивід, який займає певне становище в суспільстві, і виконує певну суспільну роль. Процес встановлення людини, як особистості називається соціологізацією. Розвиток особистості це важкий процес, який включає в себе як біологічні зміни в організмі людини, так і зміни різних сторін його особистості. Існує дві концепції розвитку (два погляди): 1) метафізична; 2) діалектична.
Метафізична концепція розглядає розвиток дитини як просте розгортання, поступове дозрівання всього того, що закладене від природи, просте кількісне наростання, що виключає можливість новоутворення. Дитина, яка народилася, несе в собі всі форми психологічного життя.
Діалектична концепція розглядає процес розвитку як постійне перетворення і ускладнення закладених природою якостей. Вона вважає, що кількісні зміни наростають в якісні (чинники розвитку, спадковість, середовище, в-ня).
Рушійними силами розвитку людини є протиріччя між потребами, що виникають під потребами, що виникають під виливом об’єктивних факторів і засобами та можливостями їх задоволення.
Формування особистості – це її встановлення під дією різних факторів. Ці фактори можуть бути об’єктивними і суб’єктивними, зовнішніми і внутрішніми, природними і т. д. Серед факторів які впливають на формування особистості є фактори, якими можна керувати (суб’єктивні) і якими не можна керувати (об’єктивні) єдине, що може зробити вихователь – це навчитись керувати особистостями, що піддаються управлінню і врахувати ті, що не залежать від його волі і свідомості. Можна ще додати, що активні особистості є запорукою її розвитку і формуванню. Чим більше людина буде включатись в різноманітні види діяльності, більше пізнавати світ, тим більше вірогідність того, що вона стане яскравою особистістю.
№5. Основні чинники формування особистості.
Педагоги і психологи вважають, що серед факторів, які діють на розвиток і формування особистості діють три фактори: середовище (соціальне), спадковість (біологічне), виховання (цілеспрямоване). Під спадковістю ми розуміємо передачу від батьків до дітей певних якостей і особливостей, закладених в генетичну програму дітей. Спадковість проявляється в задатках і здібностях. Задатки – це лише передумови розвитку людини. Вроджені задатки – це анатомо-біологічні якості людини як біологічного виду (мовлення, ходіння, мислення, працювати, продовжувати свій рід). Фізіологічні – колір шкіри, очей, волосся, будови тіла, особистості нервової системи, чуттєвість.
Під середовищем в П розуміють оточуючу дійсність, природні і суспільні умови, в яких розвивається дитина (належать географічне, соціальне, мікро середовище). Вплив середовища може бути позитивним і негативним. Вплив на мікро середовище, з метою його корегування називають педагогізацією мікро середовища. У взаємодії особистості і середовища слід враховувати такі моменти: 1) характер впливу обставин життя, що відбуваються особистісно 2) активність особистості, що впливає на обставини з метою підкорення їх в своїх інтересах та потребах.
Виховання – цілеспрямований вплив на розвиток і формування особистості.
Умови виховання: 1) наявність мети В 2) знання вихователем впливів мікро середовища 3) взаємодія школи з позашкільними закладами 4) включити дитину в різні види діяльності 5) включити дитину в широке коло спілкування.
Щодо нар. П, то вона велике значення надає спадковості (“Яблуко від яблуні далеко не падає”) 6. Типи екскурсій та методика їх проведення.
Навчальна екскурсія – це форма організації навчання, яка дозволяє проводити спостереження, а також вивчення різного роду предметів, явищ і процесів в природних умовах. Екскурсії заплановані навчальними програмами, є обов’язковими і проводяться в рамках навчального часу. В залежності від місця в навчальному процесі розрізняють екскурсії:
1. ввідні або попередні (передують вивченню матеріалу на уроках і мають за мету проведення спостереження або збір матеріалу необхідних для використання на уроках).
2. поточні (проводяться паралельно з вивченням на уроках розділів програми з метою конкретизації окремих питань і більш детального їх розгляду).
3. заключні (завершають навчальну роботу на уроках по окремій темі або розділу програми).
Тривалість екскурсії залежить від характеру об’єкта, мети проведення, віку учасників і коливається від 40-45 хв до 2-2,5 год (без часу на дорогу). Перед екскурсією учні отримують завдання, з ними проводять бесіду (інструктаж). В завданнях вказують які спостереження повинен зробити учень, на які питання дати самостійну відповідь, які зібрати матеріали, в якій формі, до якого часу підготувати звіт, як себе поводити. Заключний етап складається в проведенні вчителем бесіди, в ході якої отримані на екскурсії дані включають в загальну систему знань учнів. Вчитель дає вказівки щодо обробки зібраних матеріалів. За матеріалами екскурсії робляться виставки, спеціальні заняття, вечори.
№7. Мета та завдання виховання в національній школі.
Педагогічна система кожної епохи висуває свій виховний ідеал. Ідеалом у народній П є людина праці, шляхетна у поводженні і національній гідності (вважав Стельиахович). Цей ідеал змінювався у різні епохи. Сучасна Україна шукає нові підходи до визначення мети виховання, людство виробило історичну формулу: всебічний гармонічний розвиток особистості як ідеал. У це поняття в різні епохи вкладався різний зміст і розум і мораль, доступність у французьких просвітників 18 ст., у СРСР – єдність ідейно-політичного, фізичного, трудової моралі виховання. Зараз в Україні іде процес вироблення концепції безперервного національного виховання.
У концепції національного виховання (від 30.06.1994 року) зазначається що провідною метою виховання є ідеал всебічно гармонійного розвитку особистості, що йде з глибини віків. Вказується що на сучасному етапі мета виховання: “передача молодому поколінню соціального досвіту, багатства духовної культури народу, його національної ментальності, своєрідності світогляду, формування особистісних рис громадянина Української держави.”
З цієї мети слідують основні завдання ЗОШ: 1) формування наукового світогляду школярів 2) розвиток різної активності і культури розумової праці 3) патріотичне виховання 4) виховання моралі 5) формування екологічної культури 6) розвиток національної свідомості і самосвідомості 7) вироблення свідомого ставлення до праці 8) фізичне вдосконалення 9) статеве виховання –підготовка до сімейного життя
№8. Система освіти в Україні. Документи, які забезпечують її ефективне формування.
Система освіти в Україні – це сукупність навчально-виховних закладів, які дають освіту. До цього поняття також включаються типи до навчальних закладів, їх цілі і завдання, зміст і методи і форми організації навчання.
П-пи освіти – це основні положення, вимоги, які ставляться до побудови системи освіти.
Принципи освіти в Україні: 1) доступу для кожного громадянина у всіх форм і типах усіх освітянських послуг, що надаються державою 2) Рівність умов кожної людини для реалізації їх здібностей, таланту, всебічного розвитку. 3) гуманізм, демократизм 4) пріоритет загальнолюдських цінностей над політичними та класовими інтересами. 5) органічний зв’язок між національною історією, культурою, традиціями. 6) незалежність державної системи освіти від політичної партійності громадян, релігійних організацій 7) науково-світський характер освіти в державних навчальних закладах 8) інтеграція освіти з наукою і виробництвом, взаємозв’язок з освітою інших країн 9) гнучкість і прогностичність системи освіти 10) єдність, наступність системи освіти 11) безперервність і різноманітність 12) відповідність освіти у світовому рівні 13) поєднання державного управління і громадського самоврядування в системі освіти.
Структура освіти в Україні: 1) дошкільне виховання (здійснюється в дитсадках, в сім’ї) 2) загальна і середня освіта (дається такими навчальними закладами як школа, ліцей, гімназія, школи 1-3 ступенів 1-початкова, 2-основна, 3-старша) 3) професійна освіта (професійні училища і профтехучилища 4) вища освіта (училища, коледжі, інститути, технікуми, університети, академії) 5) післядипломна підготовка як включення стажування (курси і факультативи підвищення кваліфікації) 6) аспірантура 7) докторантура 8) підвищення кваліфікації перепідготовка кадрів 9) позашкільне навчання і виховання 10) самоосвіта.
Вища освіта ділиться на рівні: коледж, училище, технікум – забезпечені 1-2 рівнем, інститути – 3-4 рівня, університети, академії – 4
1-молодий спеціаліст, 2-бакалавр 3-спеціаліст 4-магіст
Існує недільні і приватні навчальні заклади, новітні: гімназії і ліцеї.
Закон про освіту – 1992р., Закон про мову.
№9. Предмет і завдання дидактики. Загальні засади реформ освіти в Україні.
Д (гр.. дидактус – теорія навчання). Д – це розділ П, що вивчає теорію освіти і навчання, розкриває закономірності учіння школярів і викладацької діяльності вчителя. Визначає суть принципи, зміст, форми, методи навчального процесу.
Д своєю основою має народну Д.- погляди народу щодо навчання та освіти, висловленні художньо-афористичній формі (прислів’я, приказки, загадки, казки) (“Пташка красна своїм пір’ям, а людина – діянням”). Поняття Д пов’язане з іменем німецького педагога Вольфганга Радке. Перша книга з Д – “Велика Д” – Коменський (1632).
Предметом Д – є загальні закономірності (об’єктивно існуючі стійкі зв’язки між предметами і явищами, що характеризують їх розвиток і принципи навчання (основні вимоги до діяльності)
Основні закономірності (процес навчання залежить від: потреб суспільства і умов життя, завдань, змісту навчання єдності дій його учасників, від уміння враховувати індивідуальні, статеві, вікові особливості учнів).
Принципи (цілеспрямованості, народності, гуманізації, демократизації, природо відповідності, зв’язок навчання і виховання, безперервності педагогічного процесу, послідовності, систематичність, варіативність, диференціації та індивідуалізації свідомості, інтегративності, міцності знань.)
Завдання – вивчення закономірностей процесу навчання, принципів, здійснення диференціації і інтеграції в процесі навчання, виявлення найбільш ефективних форм, методів, засобів навчання, технологій, систем навчання, змісту освіти, вироблення державних стандартів освіти, комп’ютеризації освіти.
Реформування освіти – починаючи з 1993 року. Документ – державна програма “Освіта”. Завдання – вивести освіту на світовий рівень, формувати національний компонент в освіті, гуманізація, демократизація освіти.
1996 рік – нова редакція закону про освіту, в якому ці завдання уточнюються.
23 червня 1999 року – закон про середню освіту. Визначено 10 основних 10 типів шкіл, наповнювання класів, 12-річне навчання, поліпшення змісту навчання, скорочення уроку (35-40 хв.)
№10. Навчання як процес пізнавальної діяльності.
Процес навчання – цілеспрямований процес взаємодії вчителя і учнів, в ході якого учні здобувають освіту, виховання, розвиток.
Цей процес двосторонній: діяльність вчителя – викладання, діяльність учня – учіння.
В основі процесу навчання – пізнання наукових істин. Його можна розглядати як різновид пізнавального процесу. Процес наукового пізнання і навчання мають такі спеціальні ознаки: 1) у обох процесах має місце спостереження, мислення, практична діяльність 2) наявність суперечностей, які є джерелом їх розвитку 3) має місце перехід кількісних змін у якісні, накопичення окремих фактів веде до узагальнення 4) діє діалектний закон заперечення запереченнь (наукові іспити, поглиблення розширення на основі нових знань) 5) обов’язковий зв’язок теорії з практикою.
Відмінності: 1) в процесі наукового пізнання істина розкривається об’єктивно, а в навчанні – суб’єктивно 2) в І – повільно, в ІІ – швидко 3) в І – немає вчителя
Суперечності процесу навчання: зовнішні (учень не може використовувати вимоги, які до нього ставляться), внутрішні, об’єктивні і суб’єктивні (для одних є суперечність, для інших – ні)
Основна суперечність процесу навчання – це внутрішня і об’єктивно існуюча (Данілов). Це суперечність між пізнавальними і практичними завданнями, що висуваються самим ходом навчання і наявним рівнем знань, рівнем розумового розвитку учнів (між завданнями і можливостями).
Важливо те, щоб суперечності ставали рушійними силами.
Коли завдання будуть попадати в зону найближчого розвитку, коли завдання будуть досить важкими, такими, що учні відчують, що для їх розв’язання навного рівня знань і умінь не досить, коли у них з’явиться необхідність поповнити ці знанняз допомогою вчителя, тоді суперечність стане рушійною силою.
№11. Основні фактори і функції навчання.
На хід і результати процесу навчання впливають певні фактори. Їх розділяють на генеральні і специфічні. До І відносять:1) навчальний матеріал (це інформація, інтерпретація її учителем, кількість, якість, форма передачі, спосіб викладу, структура цієї інформації) 2) організаційно-педагогічний вплив ( - на уроці – це педагогічні ситуації що виникають, методи, працездатність вчителя і учнів, контроль з боку вчителя, обладнання і засоби навчання, умови навчання; - поза уроками впливає допомога дорослими, засоби масової інформації, художня література, участь у гуртках, організація самостійної роботи, віддаленість місця проживання учня від школи) 3) научуваність учнів (здатність до навчання, можливість виконати поставлені задачі, загальна ерудиція, здатність до засвоєння конкретних знань і умінь, загальні здібності, увага, мислення, мотивація навчання, темп роботи, здоров’я учня, вік, моральні якості, уміння самостійно організовувати себе) На 1 місце вчені вчені ставлять фактор зацікавленості. 4) Час
Розрізняють 3 основні функції навчання: 1) освітня, 2) виховна 3) розвиваюча.
Освітня функція передбачає засвоєння ЗУН учнями. Знання – це зрозумілі, збережені в пам’яті і відтворені основні факти науки і теоретичні узагальнення, що з них витікають. Уміння – це володіння способами застосування знань на практиці. Навички – це автоматизовані безпомилкові і досконалі дії. Уміння і навички є загальні і спеціальні. Загальні характерні для всіх навчальних предметів (читати, писати ...) Спеціальні – для математичного розв’язання задач.
Виховна функція реалізується в процесі навчання через спеціальну реалізацію в процесі навчання через спеціальну організацію спілкування вчителя з учнями і забезпечує формування в учнів світогляду, моральних, трудових, естетичних уявлень, поглядів, переконань, способів відповідної поведінки і діяльності, систему ідеалів, відносин, потреб. Виховна функція реалізується через зміст навчального матеріалу.
Розливальна функція реалізується через забезпечення спеціальної розливальної спрямованості навчання. В процесі навчання повинно розвиватися сенсорне сприймання, інтелект, емоційна сфера, фізичні якості. Навчання, яке сприяє розвитку учнів називається розвиваючим. Розвиток і навчання чергуються по концепції Виготського про зону найближчого розвитку дитини.
Щоб навчання забезпечувало реалізацію всіх 3-х функцій необхідно, щоб мета уроку включала освітню, виховну і розливальну складову, зміст діяльності забезпечував би виконання всіх 3-х компонентів мети і робота вихователя за 3-ма параметрами.
№12 Основні компоненти цілісного навчання. Структура діяльності вчителя в навчальному процесі.
До основних компонентів процесу навчання належать:
1) Цільовий (визначення вчителем мети і сприймання її учнями) 2) стимулюючо-мотиваційний 3) змістовий 4) операційно-діяльнісний 5) контрольно-регулюючий 6) оцінювально-аналітичний
Діяльність вчителя у навчальному процесі полягає в управлінні активною і свідомою діяльністю учнів нд засвоєннями нового матеріалу. Вчитель надає допомогу учням при виникненні труднощів, піклується про виховання і розумовий розвиток учнів, здійснює контроль за навчальною діяльністю учнів. Діяльність вчителя включає такі елементи: - планування (складання календарних, тематичних, поурочних планів) – організація (підготовка технічних засобів навчання, попереднє проведення дослідів, виконання вправ, підбір навчальної методичної літератури, організація власних дій, дій учнів) - стимулювання (збудження пізнавального інтересу учнів, розвиток у них почуття обов’язку та відповідальності) – контроль і регулювання (виявляє затруднення і недоліки в діяльності учнів, вносить корективи в організацію навчання) – аналіз результатів (визначення рівня знань і умінь учнів, ступінь їх усвідомленості, причини прогалин у знаннях, намічає заходи щодо їх усунення).
№ 13 Характеристика процесу учіння.
Діяльність учня в процесі навчання – учіння. Розглядаються зовнішні і внутрішні процеси. Коли розглядають діяльність з зовнішньої точки зору, то можна помітити 2 варіанти діяльності учнів: 1) під керівництвом вчителя ( - прийняття завдань, що ставить вчитель, - формування мотивів, - виконання дій, запропонованих вчителем, сприймання інформації, - регулювання своїх дій за допомогою вчителя 2) самостійно – постановка завдань, - само формування мотивів, - самоорганізація діяльності, самостійне здобуття інформації, - самоконтроль, саморегулювання, - самооцінка, самоаналіз.
Із внутрішньої точки зору процес учіння є процесом засвоєння учнями ЗУН. Цей процес включає такі компоненти: сприймання, розуміння, осмислення, узагальнення, запам’ятовування, застосування.
Сприймання – це відображення в свідомості людини окремих властивостей предметів і явищ, що в даному випадку діють на органи чуттів. Сприймання може бути безпосереднє і опосередковане. В процесі безпосереднього сприйняття в свідомості утворюються образи, при опосередкованому – уявлення.
Розуміння – встановлення зв’язків між предметами і процесами, виявлення будови, складу, призначення, розкриття причин, мотивів, роз’яснення смислу.
Осмислення – більш глибоке розуміння, розкриття зв’язків і залежностей. Більш глибоке порівняння і аналіз. На основі осмислення утворюється переконання, власне ставлення до вивченого. Дає можливість застосовувати знання на практиці. Застосування ЗУН на практиці відбувається через використання системи вправ. Онищук класифікує їх в залежності від дидактичної мети – підготовчі вправи (підготувати учнів до сприйняття нового матеріалу), - ввідні (введення в проблему), - пробні (застосування тільки що отриманих знань), - тренувальні (засвоєння учнями навичок роботи. Можуть бути за зразками, за завданням, - творчі (формування уміння творчо застосовувати одержані знання), - контрольні.
Ефективність засвоєння знань залежить від інтересу – рівня розвитку емоційної сфери, правильної організації опитування, від розвитку самостійності і активності учня.
№14 Мотивація учіння школярів. Побудувати систему стимулів у викладі фахової дисципліни.
Мотивація – це процес формування ізакріплення у учнів позитивних мотивів навчальної діяльності. Мотиви – внутрішні імпульси, що збуджують людину до діяльності. Зовнішні імпульси – стимули. Стимули перетворюються в мотиви. Онищук класифікує мотиви за основною цілеспрямованістю навчально-виховного процесу в школі на
- соціальні (почуття обов’язку і відповідальності
- пізнавальні (пізнавальний інтерес)
- професійно-ціннісні (інтерес до здобуття певної професії)
Система стимулів:
- захоплююче викладати матеріал, звертатись до емоцій школярів, викликати у них радість, здивування, сумнів,
- створення ситуації успіху
- створення забруднення (проблемні ситуації) для розвитку самостійного мислення, кмітливості, інтуїції
- правильно побудувати систему навчальних вимог
- справедливо і регулярно оцінювати
- піклуватись про свій авторитет.
№15 Види навчання. Змалювати фрагмент модульного навчання.
В залежності вфд дидактичної мети існують наступні види навчання: - теоретичне (мета – засвоєння учнями теоретичних знань), - теоретико-практичне (формулювати знання і вміння), - теоретико-дослідницьке (засвоєння способів д-ті), продуктивне (здобування досвіду)
Залежно від методів (репродуктивних і творчих) навчання буває репродуктивне і творче. Залежно від сили навчання – екстенсивне, нормальне, інтенсивне.
За способом передачі соціально-історичного досвіду є: - догматичне навчання (інформаційно-повідомляюче). Мета – передача і засвоєння готових знань без роз’яснення вчителем (до 17 ст.) – пояснювально-ілюстративне (традиційне). Утверджувалось зо допомогою Коменського, Песталоцці, Ушинського. Знання пояснюються вчителем за допомогою таблиць, ілюстрацій, дослідів. Учні свідомо заучують матеріал, творчо його відтворюють, застосовують на практиці. В основі – репродуктивна діяльність учнів (17-20)
В 20 ст. з’являються нові типи навчання. Проблемне. В основі – розливальне навчання. Складається з таких етапів: 1) висунення вчителем проблеми, 2) розв’язання проблемної ситуації. Спочатку вчитель показує як потрібно розв’язувати проблемні ситуації. Далі включає учнів в проблемну ситуацію, учні висовують гіпотезу. Учні можуть самостійно розв’язувати проблемні ситуації. Недоліки: немає часу, розуму учня і розуму вчителя. Програмоване. В основі самостійна діяльність учня за спеціально складеною програмою (або спеціального посібника або комп’ютера). Особливості: навчальний матеріал поділяється на невеликі дози для засвоєння. Учневі визначають конкретне завдання по кожному кроку. Матеріал розміщений в строгій послідовності. Закріплення вивченого матеріалу відбувається за допомогою вправ, які мають декілька варіантів відповідей. Є лінійні, розгалужені, адаптивні (для індивідуальної роботи). Ігрове. В процесі навчання використовуються так звані дидактичні ігри (“Затоки”, “Умільці”, “, ”Дослідники” і т.д.). Можуть бути моно ігри (з комп’ютером), тренінги (групові ігри), ігри моделювання, ділові, рольові ігри.
Особливості групової гри: зростання творчої активності, значний вплив на емоційну сферу. Диференційоване: навчання з урахуванням індивідуальних особливостей учня у тій формі, коли учні групуються на основі певних особливостей для окремого навчання. Розрізняють внутрішню і зовнішню диференціацію. Внутрішня – 1) здійснення індивідуального підходу до учнів в процесі навчання. Вчитель при цьому виділяє групи учнів лише мисленно. 2) рівнева диференціація – планується досягнення обов’язкових результатів, створюються класи різного типу (підвищуються педагогічні вимоги, класи нормативні і класи випередження). Іноді це робиться на окремих уроках. Групи при рівневій диференціації повині бути рухомі. Внутрішня диференціація в межах класу, школи. Зовнішня диференціація – створення стабільних груп на певній основі (профільні класи). Така диференціація називається селективною (жорсткою). Є також елективна – вибір учнями певних курсів, факультативів за їхнім бажанням. Модульне. Організоване на основі пакету навчальних програм для індивідуального навчання. Навчальний матеріал поділяється на невеликі порції, логічно завершені – “модулі”. Модуль містить інформацію, методику роботи з цією інформацією, матеріали для практичного осмислення, практичні завдання, списки літератури. Всі матеріали подаються учневі у вигляді посібника, або за допомогою комп’ютера. При модульному навчанні основна форма навчання – модуль (а не урок) 20 хв. – в поч. Класах (або 2 рази по 20 хв.), в старших – 3 рази по 30 хв.
Основні етапи модульного процесу – установчо-мотиваційний. Передбачає зацікавленість учнів матеріалом, вхід в проблему, створення мотивів учіння, - змістовно-пошуковий. Має на меті розвиток пізнавальної діяльності учня на основі активності та самостійності. – контрольно-смисловий. Первинне осмислення матеріалу через фронтальне опитування, проведення самостійних робіт. – адаптивно-перетворюючий. Передбачає формування умінь і навичок. Застосування в нестаціонарних ситуаціях, творчих вправ. – системно узагальнюючий. Формування цілісної системи знань, їх узагальнення і систематизації, - аонтрольно-рефлексивний. Проведення контрольної роботи.
№16. Принципи навчання. Їх реалізація в навчальному процесі на прикладах педагогічної практики.
Принцип – основна вимога до діяльності. Принципи навчання – вихідні положення, основні дидактичні вимоги до процесу навчання.
Принципи навчання історично конкретні і відображають суспільні потреби. Вперше в історії педагогічної думки систему дидактичних принципів розробив Коменський (свідомості, наочності, наступності, послідовності, міцності засвоєння знань), далі Руссо, Песталоцці, Ушинський (систематичність, доступність, посильність, наочність, свідомість, активність, міцність).
В наш час:
1) Принцип виховного навчання. (Вимагає поряд із засвоєнням учнями ЗУН, формування в них у процесі навчання світогляду ставлень, поглядів, звичок, здібностей та інтересів. Реалізується через: зміст навчального матеріалу, організацію навчального процесу, форми і методи; взаємодію учнів між собою та вчителем).
2) Принцип розвивального навчання (Вимагає створення оптимальних умов для всебічного гармонійного розвитку особистості учня. Реалізується змістом освіти, формуванням інтелектуальних умінь, використання відповідних методів навчання).
3) Принцип науковості (Включає в зміст освіти науково-достовірних знань, які відповідають сучасному рівню розвитку науки та віковим особливостям школярів. Реалізується при складанні навчальних програм і підручників).
4) Принцип доступності (Вибирати зміст і методи навчання враховуючи вікові особливості учнів та рівень їх навчальних можливостей).
5) Принцип зв'язку навчання з життям, теорії з практикою (Розуміння учнями значення теоретичних положень для розв'язання практичних завдань, розкриття їх виявів у навколишньому середовищі).
6) Принцип наочності (Поєднання слова й наочності допомагає осмислювати, спостережуване).
7) Принцип систематичності, системності, послідовності, наступності. (Вимога засвоєння учнями знань у системі, яка б відображала у цілісному вигляді ті предмети і явища, які вивчаються, з усіма їх зв'язками. Послідовність навчання – побудова його у стрункій логічній послідовності, щоб нові знання спиралися на раніше засвоєні, а ті в свою чергу були фундаментом для наступних знань – наступність.)
8) Принцип цілеспрямованості і мотивації (визначення загальної мети, яка задається суспільством і навчальними програмами, конкретних цілей, які визначає вчитель на кожному етапі навчання. Мотивація – формування в учнів мотивів обов'язку та відповідальності у навчанні, пізнавальних інтересів школяра).
9) Принцип активності і самостійності (Створення умов для вияву творчої активності і пізнавальної самостійності у процесі засвоєння знань).
10) Принцип свідомості і міцності засвоєння ЗУН (Забезпечення учням умов для глибокого осмислення наукових фактів і узагальнень, способів виконання дій, довгого збереження у пам'яті, відтворення у потрібний момент).
11) Принцип індивідуального підходу. (Врахування у навчальному процесі індивідуальних особливостей кожного учня і забезпечення на цій основі підвищення якості навчальної діяльності.)
12) Принцип оптимізації (Із ряду можливих варіантів навчального процесу вибрати такий, який за даних умов забезпечить максимально можливу ефективність розв'язання завдань освіти, виховання і розвитку учнів при раціональних затратах часу і зусиль учителя і учнів.)
17. Зміст освіти в сучасній школі.
Зміст освіти змінювався в процесі суспільного розвитку, залежить від суспільних потреб.
Зміст освіти – це система ЗУН, оволодіння якими забезпечує розвиток розумових і фізичних здібностей школярів, формування у них основ світогляду і моралі.
На визначення змісту освіти впливають об'єктивні (потреби суспільства, рівень розвитку науки, техніки і культури) і суб'єктивні (державна політика в галузі освіти, методологічні позиції вчених).
В історії педагогічної думки ХІХ століття існує 2 напрямки у визначенні змісту освіти: теорія формальної та матеріальної освіти:
1) В основі – раціоналізм (Песталоцці). Джерелом знань є розум. Завдання – розвиток розуму .
2) Спирається на емпіризм. Джерело знань – досвід. (Герцен, Добролюбов) – природничі дисципліни, прикладні предмети (бухгалтерський облік).
Існує загальна, політехнічна, професійна освіта.
Загальна (здобувається в школі) – сукупність систематизованих наукових знань про основні закономірності розвитку природи, суспільства й людського мислення.
Політехнічна – сукупність знань про технологічні процеси виробництва та технічні пристрої, знаряддя праці.
Професійна – ЗУН, необхідні для виконання певної професійної діяльності.
Ступені освіти: початкова, базова, середня, вища.
Вимоги до змісту освіти:
─ спрямованість освіти на реалізацію мети всебічного гармонічного розвитку особистості;
─ висока наукова і практична значущість змісту;
─ забезпечення гуманізації освіти шляхом звернення до світової культури, історії, мистецтва, традицій;
─ відповідність змісту освіти віковим особливостям школярів та реальним їх можливостям;
─ врахування єдності змістовної і процесуальної сторін навчання;
─ структурна єдність змісту освіти.
У державній національній програмі “Освіта” вироблено державні освітні стандарти, відбір і структурування навчального матеріалу на засадах диференціації та інтеграції, оптимальне поєднання гуманітарної та природничо-математичної складових і т.д.
Елементи змісту освіти:
1) знання – цілісна система відомостей, інформації накопиченої людством;
2) уміння і навички – досвід відомих способів діяльності;
3) досвід творчої діяльності - в результаті створюється нове завдяки специфічним процедурам.
─ самостійний перенос раніше засвоєних знань і умінь у нову ситуацію;
─ виділення нової проблеми в знайомій ситуації;
─ виділення альтернативних варіантів вирішення проблеми;
─ комбінування раніше відомих способів у новий;
4) досвід емоційно-ціннісного ставлення школярів до світу, діяльності, наукових знань, моральних норм, ідеалів.
18.Навчальні плани та програми сучасних шкіл.
Вимоги держави, суспільства до змісту, обсягу і рівня загальноосвітньої підготовки громадян України визначає державний стандарт загальної середньої освіти, основоположним документом якого є Базовий навчальний план загальноосвітніх закладів. Постановою від 5.08.98р. затверджено Базовий навчальний план, який вводиться в дію з 1.09.2001 (“Освіта України”, 19.08.98). Він дає уявлення про структуру загальної середньої освіти через інваріантну і варіативну складові, окреслює освітні галузі та розподіл годин між ними за роками навчання, визначає тижневе навантаження учнів кожного класу, встановлюється кількість навчальних годин.
Інваріантна складова є спільною для всіх загальноосвітніх навчальних закладів України і визначає загальнодержавний її компонент. Варіативна – формується навчальним закладом з урахуванням інтересів, здібностей, життєвих планів учнів.
На основі Базового плану Міністерство Освіти розробляє і затверджує типові навчальні плани для різних типів шкіл (школи-п'ятиденки, гімназії, колегіуму, з українською чи російською мовою навчання і т.д.). Місцеві органи управління можуть доповнювати їх за рахунок годин варіативної частини.
На основі типових планів навчальні заклади створюють робочі плани на поточний рік, в яких відображають особливості організації навчально-виховного процесу в даному закладі. Затверджуються місцевими органами управління.
Навчальна програма – державний документ, в якому дається загальна характеристика змісту кожного навчального предмету, формулюються основні вимоги до організації його вивчення.
Складається з:
а) пояснювальної записки (цілі навчання з даного предмету та вимоги до організації процесу навчання в кожному класі);
б) переліку розділів і тем предмета (з зазначенням кількості годин);
в) обсягу ЗУН для кожного класу;
г) внутріпредметних та між предметних зв'язків;
ґ) переліку унаочнення, рекомендованої літератури для учнів і методичок;
д) критеріїв та норм оцінювання ЗУН.
Існує два способи побудови навчальних програм:
─ лінійний (матеріал кожного наступного є логічним продовженням попереднього);
─ концентричний (певний матеріал вивчається в більш ускладненому вигляді на вищих ступенях навчання).
19. Підручники сучасної школи.
Підручник – це книга у якій викладено основний зміст навчального предмета у відповідності до навчальної програми.
Функції: освітня, виховна, розливальна та управлінська.
Типи: (за видом навчання):
─ інформаційні (інформація подається в готовому вигляді за допомогою слова та ілюстрації);
─ проблемні (на основі проблемного викладу матеріалу);
─ програмовні (матеріал подається окремими порціями, засвоєння кожної дози матеріалу перевіряються контрольними запитаннями).
─ комплексні (кращі риси попередніх).
Структура: текст (основний і додатковий) і поза текстові компоненти: апарат орієнтування (форзац, вступ, зміст, посилання), апарату засвоєння матеріалу (запитання, завдання, проблемні ситуації, таблиці і т.д.) та ілюстрацій (фото, малюнки, плани, карти, схеми, формули, діаграми)
Вимоги:
1) відповідність змісту підручника цілям навчання, навчальним програмам з даного предмета;
2) науковість змісту матеріалу;
3) доступність для певного віку;
4) спрямованість на формування світогляду, пізнавальних здібностей;
5) систематичність і логічність викладу;
6) забезпечення зв'язку навчання з життям;
7) виділення головного у матеріалі;
8) чітка структурованість матеріалу;
9) естетика зовнішнього вигляду підручника.
Ще є навчальні посібники – книги, які уточнюють та урізноманітнюють необхідну учням інформацію, хрестоматіями, збірниками задач і вправ, словниками, довідниками, картами, таблицями.
№ 20 Поняття про методи навчання їх функції та структуру. Класифікація методів навчання.
Метод (грець. – “шлях до чогось”). Метод навчання – спосіб здійснення навчальної діяльності, що веде до досягнення певної дидактичної мети.
Функції: освітня, виховна, розвиваольна, стимулююча, контрольно-=корекційна.
Структура прийом, дія, операція. Прийом – це складова частина методу, яка спрямовує учнів на розв’язання часткових дидактичних завдань. (Бесіда вимагає такі прийоми: постановка запитання, слухання відповідей, їх корекція, висновки). Прийом включення дії та операції.
Дія – акт цілеспрямованої діяльності. Характеризується усвідомленням мети, шляхів її досягнення. Дія вимагає конкретні операції, які слід застосовувати у певній послідовності.
До класифікації існують різні підходи:за джерелом знань (словесні, наочні, практичні)
1) за участю вчителя і учня у навчальному процесі (пасивні і активні) Ващенко
2) за домінуючою функцією у навчальному процесі( 1) методи, що забезпечують первинне сприйняття знань і умінь учнями, 2) методи усвідомлення, розвитку і поглиблення знань) Сухомлинський )
3) за характером пізнавальної діяльності (репродуктивні і продуктивні) Скаткін і Харнер
4) Чабанський – 3 гр. Методів (методи організації та здійснення навчально-пізнавальної діяльності, стимулювання і мотивації, контролю)
5) За переважним видом діяльності учнів (методи засвоєння знань; самостійне оволодіння знаннями, експонуючи емоційно-художна активність, практичні)
21. Характеристика методів навчання за джерелом знань. Застосування їх студентом під час педагогічної практики.
Існують словесні – джерелом знань служить усне і письмове слово;
наочні – образ;
практичні – практична дія.
I. До словесних методів відносять: розповідь, пояснення, лекцію, бесіду, дискусію, роботу з підручником.
II. До наочних – ілюстрацію, демонстрацію, спостереження.
III. До практичних – вправи, лабораторні роботи, практичні роботи.
Ця класифікація склалась у 30-ті роки ХХ століття.
Недоліки: строге відділення в пізнанні слова від образу, відрив раціонального пізнання від чуттєвого, неврахування ставлення до учіння тощо.
I. Розповідь – послідовне розкриття змісту навчального матеріалу. Виклад ведеться вчителем за планом, у чіткій послідовності, із застосуванням ілюстрацій, прикладів.
Лекція – виклад навчального матеріалу великого обсягу і складного за логічною будовою, із значним рівнем узагальнення.
Пояснення – словесне тлумачення окремих теоретичних положень, понять, явищ.
Інструктаж – словесне пояснення дій.
Бесіда – метод навчання, який передбачає постановку запитань і відповідь на них. Є репродуктивна (відтворення відомих знань) і евристична (введення учнів до нових знань через порівняння, аналогію, логічні судження, висновки).
Дискусія – спосіб обговорення питань, обмін думками між вчителем і учнями.
Робота з книгою – спосіб самостійної роботи учня з друкованим словом. (читання і аналіз тексту, переказ, складання тез, конспекту і т.д.)
II. Ілюстрація – показ ілюстративних (плоских) посібників.
Демонстрації – показ об'ємних зображень, моделей, діа- і кінофільмів.
Спостереження – тривале сприймання певних явищ з фіксацією їх змін.
III. Вправи – повтор певних дій або операцій з метою засвоєння учнями умінь і навичок. Можуть бути: підготовчі – актуалізація; ввідні – проблемна ситуація; пробні, тренувальні, творчі, контрольні.
Розв'язування задач – виконання завдань, результат яких невідомий (проблемні, не проблемні, стандартні, творчі).
Лабораторна робота – самостійне проведення учнями дослідів під керівництвом вчителя.
Практична робота – застосування комплексу знань і умінь в ситуаціях наближених до життєвих.
№ 22 Методи навчання за характером пізнавальної діяльності учнів (Практичний приклади)
Це система методів обґрунтована у 60-70 роки Лайнером і Сказкіним.
Репродуктивні методи: пояснювально-ілюстративний або інформаційно-рецептивний і репродуктивний;
Продуктивні або проблемно пошукові методи: проблемного викладу, евристичний (частково-пошуковий), дослідницький.
Пояснювально-ілюстративний – розповідь, репродуктивна бесіда, традиційна лекція, ілюстрація, демонстрація.
Репродуктивний – спостереження за даним планом, репродуктивна робота з книгою або наочним посібником, підготовчі, пробні, тренувальні вправи, лабораторні і практичні роботи за інструкцією.
Проблемний – виклад матеріалу – проблемна лекція або розповідь.
Частково-пошуковий метод – евристична бесіда, дискусія, ввідні вправи, робота з літературою.
Дослідницький – творча робота з книгою чи наочним посібником, творчі вправи, лабораторні і практичні роботи творчого характеру.
№ 23 Самостійна робота учнів її види та особливості організації (на прикладах з практики).
Метод самостійної роботи застосовується при роботі учнів з підручником, довідниковою літературою, при роботі учнів з підручником, посібником, довідниковою літературою, при розв’язуванні задач виконанні вправ, при організації спостережень, виконанні лабораторних і практичних робіт творчих завдань.
Самостійна робота буває під керівництвом вчителя – за інструкцією (в класі) і поза нею (вдома). Вдома – це домашнє завдання усні і письмові вправи. За дидактичною метою самостійні роботи бувають 1) підготовчі, 2) спрямовані на засвоєння нових знань, 3) тренувальні, 4) узагальнюючі, повторюючи, 5) контрольні роботи. Самостійна робота може бути усною, письмовою, практичною, репрудоктивною, творчою (за характером діяльності), за формою – фронтальні, групові.
Домашня робота направлена формування навичок самостійної роботи, вміння, застосування знання, і т. д.
Вимоги до домашньої роботи: 1) чітке і правильне нормування,(0.5 протяжності уроку, 1 кл. – 1 год, 2 кл.- 1.5, 5-6 – 2ю5 год., 7-8 – 3 год, 9-11 – 4 год.
№ 24 засоби навчання. Вибір методів і засобів навчання вчителем на прикладі викладання конкретної теми.
1) Слово. Воно служить для передачі і сприйняття знань, для організації і стимулювання діяльності, для контролю і корекції навчальної роботи. Підручники і посібники допомагають учням відновити в пам’яті, повторити поглибити знання, отримані на уроці.
2) Моделі. Дають можливість виділити суттєві зв’язки і відношення об’єктів дослідження. Моделі діляться на фізичні або предметні (макети), графічні (схеми, графіки, креслення), знакові або математичні (формули, рівняння).
3) Наочні посібники
Натуральні предмети і явища
Препаровані і консервовані предмети (опудала, гербарії, заспиртовані істоти і їх органи, препарати для мікроскопа.
Плоскі реальні зображення природи, суспільних процесів, об’єктів (картини, ілюстрації).
Об’ємні реальні зображення (муляжі, макети, моделі).
Абстраговані зображення (схеми, графіки, карти).
4) ТЗН – кіно, діапроектори, телевізори, код оскопи, магнітофони, відеомагнітофони, відеомагнітофони; діафільми, діапозитиви, кодоплівки, кінофільми, відеофіотми, комп’ютер.
Вибір методів і засобів навчання залежить від багатьох факторів.
мета і завдання уроку;
об’єм і складність навчального матеріалу;
рівень підготовки і працездатності учнів, вік;
мотивація навчання;
час навчання;
матеріально-технічна база;
взаємини між вчителем і учнями;
рівень підготовки, педагогічна майстерність вчителя.
№ 25 Поняття про форми навчання. Розвиток класно-урочної системи та її альтернативи.
Форма навчання – зовнішній вираз узгодженої діяльності вчителя і учнів, що здійснюється в установленому порядку і певному режимі.
Розрізняють загальні і спеціальні форми навчання. Загальні виділяють в залежності від структури спілкування вчителя з учнями:
а) індивідуальне навчання; б) парне; в) групове; г) фронтальне;
Спеціалізується за характером навчання: а) теоретичне навчання (лекція, факультатив); б) практичне (практикум); в) змішаною (урок, семінар, домашня робота); г) трудовою.
Основна форма навчання в сучасній школі – урок. Він лежить в основі класно-урочної системи навчання.
Історично першою склалась індивідуальна форма навчання, пізніше з’явилась індивідуально-групова, де вчитель організовував роботу невеликої групи учнів, але фактично працював з кожним учнем індивідуально. В 16-17 ст. Склалася класно-урочна система навчання, побудована на фронтальній роботі. Запроваджена німецьким педагогом Штурмом і теоретично обґрунтовану Коменським.
Недолік – не дає можливості повністю врахувати індивідуальність школярів: нахили, можливості, здібності, інтереси.
Позитивні риси: (ознаки)
- Постійний склад учнів у класах, приблизно одного віку і рівня підготовки;
- Чітко визначений час початку і кінця уроку, перерв, канікул, семестрів, навчального року.
- Розклад уроків.
- Планування кожного уроку на основі навчальних планів і програм.
На межі 18-19 ст. в Англії виникла бел-ланкастерська система навчання – більш підготовлений учень може передавати отримані від учителя знання 10 іншим учням. 20 ст. - з’явилось багато навчальних систем, які прагнули модифікувати класно-урочну систему в бік індивідуального навчання:
Майнгемська система навчання – диференціація учнів на 4 групи за здібностями: основну, найбільш здібних, малоздібних, розумово-відсталих.
Віннетка – план – індивідуалізована програма самостійного оволодіння знаннями.
№ 26 Урок – основна форма навчання. Вимоги до уроку. Змоделювати урок засвоєння знань.
Урок – це цілісний, логічно закінчений, обмежений у часі регламентований об’ємом навчального матеріалу. Основний елемент педагогічного процесу, який забезпечує активну і планомірну навчально-пізнавальну діяльність групи учнів певного віку і рівня підготовки, спрямовану на розв’язання поставлених навчально-виховних завдань.
Урок акумулює в собі цілі і завдання, зміст і методи навчання. Вчитель повинен мати продуманий план проведення уроку, забезпечити його організаційну чіткість, оптимальний темп, раціональне застосування засобів навчання.
Вимоги до уроку:
1) дидактичні (чітке визначення освітніх завдань, змісту уроку, вибір найраціональніших методів, предметів, форм навчання, дійсн. принципів навчання, між предметних зв’язків,
2) виховні (визначення виховних завдань уроку, формування світогляду, моральних якостей, естетичних смаків, забезпечення пізнавальної активності учнів, поєднання вимог до учнів з педагогічним тактом вчителя;
3) психологічні (врахування психологічних особливостей учнів, формування позитивних мотивів учнів, вміння вчителем управляти своїм психічним станом, процесом спілкування, створення сприятливого емоційного клімату;
4) організаційні (наявність плану, організаційна чіткість проведення уроку, поєднання індивідуальних, групових і фронтальних форм, підготовка і раціональне використання засобів);
5) гігієнічні (дотримання температурного режиму, норм освітленості, чистоти повітря і підлоги, попередження перевтомлення учнів(
Урок засвоєння нових знань.
1) Перевірка д/з, відтворення і корекція опорних знань (7-8 хв.) (постановка запитань, фронтальне опитування, короткочасна письмова перевірка, тести).
2) Повідомлення теми, мети, завдань уроку, мотивація навчальної діяльності (2-3 хв) (Постановка проблемної задачі, показ практичного значення матеріалу).
3) Сприймання і первинне розуміння нового матеріалу, осмислення зв’язків і відношень об’єктів вивчення (усний виклад і з застосуванням наочностей евристичного питання).
4) Запам’ятовування навчального матеріалу (усне відтворення знань).
5) Узагальнення і систематизація.
6) Підсумок, д/з.
27. Типи і структура уроку. Підготовка вчителя до уроку. Змоделювати урок формування вмінь і навичок.
Неможливо чітко організувати навч.процес, не визначивши тип уроків. У педагогіці існують різні підходи до визначення типів уроків. Іванов: вступні, первинного ознайомлення, утворення понять, встановлення законів і правил, застосування отриманих знань а практиці, формування навичок, повторення і узагальнення, контрольні, змішані, комбіновані уроки. Казанцев: урок-лекція, бесіда, диспут, екскурсія, кіно урок, самостійна робота, лабораторна робота.
В Україні прийнята типологія Онищука – за основною дидактичною метою:
- урок засвоєння нових знань;
- формування навичок і умінь;
- застосування ЗУН;
- узагальнення і систематизація знань;
- перевірки і корекції ЗУН;
- комбінований;
Структура – це сукупність, послідовність та зв’язок елементів (етапів), з яких складається урок. Кожен тип уроку має свою орієнтовану структуру. Онищук розрізняє мактростурктуру (етапи уроку) і мікроструктуру (методи, прийоми, засоби навчання).
Сухомлинський вважав, що існує попередній і безпосередній етапи підготовки вчителя до уроку. Попередній: загальне ознайомлення з навчальною програмою, підручниками, посібниками, методичною літературою, вивчення ППД, аналіз власного досвіду. Складання календарного і тематичного планів. Безпосередній: конкретизація мети і завдань уроку, визначення обсягу і змісту навчального матеріалу, вибір форми, методів, прийомів навчання, наочності, обсягу і змісту д/з, складання поурочного плану.
Урок формування навичок і умінь:
1. Перевірка д/з, актуалізація опорних знань, підготовчі завдання.
2. Повідомлення теми, мети, задач уроку.
3. Вивчення нового матеріалу (ввідні вправи).
4. Початок застосування отриманих знань (пробні вправи).
5. Застосування учнями ЗіУ в стандартних умовах з метою формування навичок (типові вправи).
6. Творчий перехід знань і навичок в нові обстановці з метою формування умінь (творчі вправи).
7. Висновки, д/з.
28. Нетрадиційні уроки. Змоделювати на прикладі:
Пед.творчість, пошук нових форм роботи, прагнення розширити рамки традиційного уроку привели до появи цілого ряду уроків, які не вкладаються в існуючі класифікації. Їх стали називати нетрадиційними уроками.
Нестандартний урок – це імпровізування навчального заняття, яке має нетрадиційну структуру. Він має на меті збудження інтересу школярів до навчання. (Уроки-занурення, ділові ігри, прес-конференції, змагання, квк, театралізовані, консультації, комп'ютерні уроки, уроки з груповими формами роботи, уроки взаємо навчання, творчості, аукціони, уроки які проводять учні, уроки-заліки, творчі звіти, конкурси, бінарні уроки, дискусії і т.д.)
Такі уроки більш подобаються учням. Але зловживати ними не варто через велику втрату часу на їх підготовку, відсутність серйозної пізнавальної праці, невисоку результативність деяких з них).
29. Неурочні форми організації. Змоделювати урок-семінар.
Поряд основною формою навчання – уроком – існує цілий ряд інших форм цілеспрямованої навчальної діяльності.
Семінар – обговорення колективом класу самостійно підготовлених учнями доповідей, рефератів і т.д. Застосовується переважно при вивченні гуманітарних дисциплін. Привчають учнів самостійно мислити, оперувати набутими знаннями, логічно викладати думки, робити висновки.
Практикум – вищий ступінь організації лаб.роб. Порядок роботи – циклічний: учні переходять від однієї роботи до іншої. Практикум проводиться в кінці півріччя або навчального року. На початку вчитель робить загальний інструктаж, ділить учнів на групи, пропонує графік виконання робіт. Далі учні працюють самостійно. В кінці – підсумкове заняття.
Факультатив – (необов’язкове навчання) – розширення і поглиблення знань учнів старших класів з окремих предметів і тем; розвиток інтересів, творчих здібностей. Проводиться за спеціальною програмою. Методи – лекція, дискусія.
Екскурсія – вивчення за межами школи, але під керівництвом вчителя, предметів, явищ шляхом безпосереднього сприймання. Екскурсії бувають попередні, супровідні, заключні, короткочасні, тривалі, виробничі, біологічні, історичні і т.д.
Консультації – уточнення незрозумілих питань курсу, розширення і поглиблення знань і умінь.
Додаткові заняття – (індивідуальні або групові – заняття з відстаючими і сильнішими учнями).
Співбесіда – обговорення навчального матеріалу для виявлення степеня його засвоєння учнями.
Самопідготовка – виконання д/з у школі під керівництвом вчителя.
Тема уроку-семінару “Вчені-фізики”, …
30. Контроль у навчальному процесі.
Контроль за навчально-пізнавальною діяльністю школярів – невід'ємна складова частина навчального процесу. Він сприяє виявленню успішності навчання кожного учня, розкриттю причин недостатнього засвоєння учнями матеріалу.
Основні компоненти контролю – перевірка, оцінка і облік.
Мета – забезпечення ефективності навчання. Принципи – об'єктивність, регулярність, гласність, всебічність, різноманітність форм контролю. Функції: - контролююча; - освітня (стеження за навчальною діяльністю учнів), діагностична (виявлення успіхів і недоліків), - виховна (виховання моральних рис, дисциплінованості, наполегливості), - розвивальна (оцінка сприяє розвитку логічного мислення, уміння аналізувати, пам’яті, мовленню, порівнювати). –стимулююча, - прогностична (дані контролю використовуються для прогнозування можливих результатів навчання).
Види: -попередній, -поточний, -тематичний, -періодичний, -підсумковий. Форми: -фронтальна, -групова, індивідуальна, - комбінована (поєднання фронтального опитування з індивідуальним завданнями на дошці чи місцях, з рештою – фронтальне опитування.)
31. Сучасні проблеми перевірки та оцінки ЗУН. Аналіз власного досвіду.
Оцінка успішності учнів включаючи винесення оцінкою судження (словесна оцінка з роз’ясненням) та виставлення оцінкою балу (цифрове вираження оцінки).
В історії освіти найдавнішою є словесна оцінка.
У сучасній ЗОШ існує п’ятибальна система, але “1” практично не викор. Багато вчителів викор. як додаток до існуючої системи “+” і “–”, але ці оцінки не заносяться в журнал, бо не є офіційними.
Педагогічні вимоги до оцінки: - об’єктивність, систематичність, гласність, індивідуальний характер, умотивованість, диференційованість (“5”, ”4”, “3”, “2”, “1”).
Вимоги встановило міністерство освіти України. Вони виражені у вигляді оцінювальних критеріїв і норм оцінки.
Критерій оцінки – мірило для визначення рівня засвоєння ЗУН.
1) характеристика засвоєння матеріалу (обсяг, повнота, правильність і точність, рівень їх осмисленості і т.д.)
2) якість виконання роботи (темп, старанність, вправність, оформлення).
3) Якість відповіді учня (обґрунтованість, логічність, послідовність викладу, культура мовлення).
Норми оцінок – конкретні кількісні та якісні показники успішності.
Перевірка – виявлення і вимірювання.
Норми оцінок: “5”
1 критерій) свідоме, правильне, глибоке, повне засвоєння, відповіді впевнені, аргументовані, самостійне, творче, ініціативне застосування у змінних ситуаціях.
2 критерій) висока старанність і вправність, бездоганне зовнішнє оформлення.
3 критерій) глибока обґрунтованість, логічність, переконливість викладу, мова правильна і виразна.
“4”: 1 критерій) свідоме і повне, але з деякими неточностями і прогалинами у другорядному матеріалі, які учень виправляє сам, самостійне ініціативне застосування з певною допомогою вчителя.
2 критерій) достатня старанність і вправність, добре зовнішнє оформлення.
3 критерій) достатня обґрунтованість, незначне порушення послідовності, переконливість досить виразна.
“3”: 1 критерій) свідоме з незначними помилками і прогалинами, які учень виправляє за допомогою вчителя, самостійне репродуктивне застосування, творче – за вказівками вчителя.
2 критерій) посередня старанність, зовнішнє оформлення задовільне.
3 критерій) деякі порушення логічності і послідовності, не зовсім достатня самостійність мислення.
“2”: 1 критерій) несвідоме, механічне, з великими помилками і прогалинами, лише фрагменти знань.
2 критерій) відсутність старанності, погане зовнішнє оформлення.
3 критерій) необґрунтованість суджень, недостатньо розвинене самостійне мислення.
“1”: 1 критерій) відсутність ЗУН.
2 критерій) відсутність старанності, дуже погане зовнішнє оформлення.
3 критерій) бездоказовість суджень.
32. Суть і особливості процесу виховання.
Виховання – ІІ невід'ємна частина навчального процесу. Це вироблення ставлення до світу, процес формування особистості. Виховання і навчання тісно пов’язані але виховання – явище перше. Воно включає освіту і розвиток особистості.
В процесі навчання формується і розвивається інтелектуальна сфера, в процесі виховання – моральна, вольова, емоційна.
Існують різні підходи до визначення процесу виховання:
- відносницький: формування в школярів системи відносин (ставлень: моральних, пізнавальних, естетичних та ін.)
- діяльнісний – включення школярів у різноманітну у різноманітну діяльність, у ході якої формується ставлення.
- особистісний – розвиток і формування особистості із урахуванням її індивідуальних особливостей.
- системний –виховання як сукупність усіх компонентів (явищ, процесів, впливів).
- технологічний – проектування способу організації процесу з послідовною орієнтацією на чітко визначені цілі.
Виховання – процес двосторонній (вихователь і вихованець) і цілеспрямований (мета виховання має суспільний характер); багатофакторний (ефект виховання залежить від родини, педагогів, школи, суспільства, тощо), довготривалий і безперервний (триває протягом усього життя); комплексний (якості і властивості особистості формуються не почергово, а комплексно).
Виховному процесу притаманна віддаленість результатів від моменту здійснення безпосереднього педагогічного впливу. Основною ланкою цього виховного процесу є виховна ситуація.
Етапи вих.процесу: - ознайомлення з загальними нормами і вимогами; -формування ставлень; - формування поглядів і переконань; - формування загальної спрямованості особистості.
Процес виховання включає компоненти: цільовий, стимул-мотиваційний, змістовний, операційно-діяльнісний, контрольно-регулятивний.
Рушійною силою виховання є внутрішн.міє потребами учня і рівнем можливості їх задоволення (потреба у самовдосконаленні).
Зміст виховання визначається суспільними потребами і метою виховання. (Формування в учнів світогляду, громадсько-патріотичного, морального, трудового, економічного, естетичного, фізичного, статевого виховання).
Результат – це оцінка рівня вихованості. Вихованість – властивість особистості, яка характеризується сукупністю достатньо сформованих соц. якостей, які в узагальненій формі відбив ставлення людини до суспільства і оточуючих людей, до праці, матеріальних благ, до себе.
33. Принципи виховання. Реалізація їх у навчально-виховному процесі школи.
Принципи виховання – це керівні положення, які відображають закономірності процесу виховання, основні вимоги до його організації.
1. Цілеспрямованість виховання. Уміння вчителя ставити цілі: колективні, індивідуальні, близькі, далекі. Мета, поставлена вихователем буде успішно реалізована, коли сприйметься учнями.
2. Єдність загальнолюдського і національного, народність у вихованні, етнізація виховання: Формування громадських і соціальних якостей особистості; (національна свідомість, любов до землі, народу, мови), загальнолюдських гуманістичних цінностей (ідеали добра, краси, совісті), оволодіння національною спадщиною, надбаннями світової культури.
3. Гуманізація виховання: побудова взаємовідносин вихователя і вихованців, позитивної орієнтації у взаємодії з вихованцями.
4. Демократизація: сприймати особистість вихованця як вищу соціальну цінність, поважати його права на розвиток здібностей.
5. Природовідповідність, диференціація, індивідуалізація: посилення уваги до кожної дитини, до вивчення її природної особистості, інтересів, нахилів.
6. Особистісно-зорієнтований підхід: Уміння діагностувати рівень сформованості різних якостей особистості, корекція відхилень у вихованні.
7. Культуровідповідність: органічний зв’язок виховання з історією народу, його культурними і побутовими традиціями, мистецтвом.
8. Зв’язок виховання з життям, діяльністю. Включати дітей у різноманітну діяльність: навчально-пізнавальну, трудову, художньо-естетичну, фізично-оздоровчу.
9. Свідомість і активність учнів в процесі виховання, поєднання пед. керівництва з ініціативою й активністю школярів: створювати умови для самореалізації та самоствердження школярів. Мудре керівництво з достатньою долею свободи і самодіяльності.
10. Виховання в колективі: створення здорового згуртованого колективу і умілого використання його впливу для різнобічного розвитку учнів.
11. Інтегративність - єдність і узгодженість пед. зусиль школи, сім’ї та громадськості: вироблення єдиного підходу до виховання на основі взаємодії усіх виховних систем.
12. Безперервність, послідовність, систематичність, варіативність форм і методів виховання. Виховання триває протягом усього життя. Вимагає від вихователів постійної творчості у виховальних засобів.
34. Учнівський колектив як суб'єкт виховного процесу.
Коли йдеться про колектив як суб'єкт виховного процесу, то говорять про виховний рівень соц.-технічного розвитку групи людей, які мають соціальну суспільно-значущу мету, діяльність, що веде до цієї мети, органи управління, міжособистісні стосунки та відповідальність за результат своєї діяльност.
Колективну властиві ознаки, які вирізняють його серед інших груп. За Макаренком: - спільність і суспільна значущість мети, - єдність дій, - відносини відповідальної залежності (керівництва і підлеглих), - вихованець повинен вміти і наказувати і підкорятися, - психологічний клімат (зал. настрій, який створює емоціональний комфорт для всіх), - дисципліна.
Сучасні ознаки: - моральна спрямованість діяльності, - організаційна єдність, - психологічна єдність, - здатність до самоуправління, - групова готовність, - групова єдність.
Учнівський колектив має певну структуру. Всі учні школи складають – загально шкільний колектив, вчителі – педагогічний. Говорячи про виховний мають на увазі первинний колектив – клас. (Гуртки, спортивні команди – тимчасові колективи). У класах формуються найбільш тривалі та стійкі стосунки між учнями, між учнями і вчителями, відносини з ін. класами. Класи мають свої органи самоврядування. у класі складаються мікро групи з 3-7 чол., об'єднані спільними симпатіями, інтересами. Завдання вихователя – уміло спрямовувати вузько групові інтереси на загальну користь. Це сприятиме формуванню цілісного первинного колективу.
Колектив має бути умовою розвитку особистості, а не інструментом впливу на нього, лише тоді він стане суб'єктом виховного процесу.
35. Проблема діяльності дитячих та юнацьких організацій на сучасному етапі.
Сучасні дитячі та юнацькі організації створюються на основі добровільності, самоврядування, рівноправності членів як в межах школи, так і поза нею.
Найбільш поширені в Україні дитячі організації – це СПОУ (спілка піонерських організацій України) та УСО “Пласт” (українська скаутська організація “Пласт”).
СПОУ виникла в 1997 р. Побудована на гуманістичних демократичних основах, відкинула політизацію дитячого життя, виступає на захист прав і інтересів дітей, за розвиток їх здібностей і творчих можливостей. Діяльність: краєзнавство, організаторська робота, народознавство і підготовка до сімейного життя; екологічна діяльність, милосердя, суспільно корисна фізична праця., спорт, туризм.
“Пласт” – відродилась в 1992 р. В її основі – патріотичне виховання дітей та молоді. Сучасний скаутський рух згуртований у найбільшу всесвітню організацію, яка охопила 136 країн. Діяльність: українознавство, релігієзнавство, природознавство, мистецтво, таборознавство, спорт, техніка. Ще існують малі організації як: СМОУ (спілка молодих організацій України), УКР (Українська козацька республіка), “Січ”, “Сузір’я”, “Спілка української молоді” та ін.
На жаль, багато дітей і молоді залишаються поза всякими організаціями сам на сам з усіма негативними проблемами.
Проблеми:
1) фінансова підтримка;
2) не кожен педагог хоче працювати безкоштовно.
36. Методика формування колективу. Змоделювати колективну творчу справу.
Як спеціально організоване об'єднання учнів колектив формується не відразу: це справа складна і потребує значних затрат сил і часу.
За Макаренком: 1) етап – вимоги ставить педагог; 2) актив підтримує вимоги вихователя, ставить їх до себе і до інших членів колективу; 3) вирішальний вплив має колективна вимога – громадська думка;
За Лутошкіним: 1) “пісчані розсипи” (кожен в групі сам по собі); 2) “м’яка глина” (вже виникають внутрішні зв’язки між вихованцями, але для спільної діяльності їм потрібна підтримка); 3) “блимаючий маяк” (виділяється актив); 4) “червоне вітрило” (принцип “один за всіх всі за одного”, але прийти на допомогу іншим колективам ще не готові); 5) помолотий смолоскип” ( колектив прагне принести користь).
Одним із основних педагогічних засобів формування колективу є методика колективного творчого виховання, яка дає простір для розвитку дитячої самодіяльності та ініціативи. Для успішного керівництва колективом педагог повинен постійно збирати й аналізувати інформацію про учнівський колектив, використовувати різні методики (соціометрію, анкети, твори, тощо) і на основі аналізувати, планувати і здійснювати вплив.
Організація колективної творчої справи:
1) попередня робота вихователя з колективом – захоплення перспективою цікавої і потрібної справи;
2) колективне планування - створення мікро груп для вироблення пропозицій, обговорення їх спочатку в мікро групах, потім на загальних зборах;
3) підготовка КТС;
4) проведення;
5) колективне підведення підсумків;
6) післядія – роздуми педагога щодо ефективності справи.
37. Виховна робота класного керівника. Фрагмент плану роботи класного керівник на тиждень.
Класний керівник це вчитель, який призначений директором школи для організації і здійснення виховного процесу в класі.
У своїй роботі класний керівник керується державними документами про школу, освіту і виховання. Класний керівник має володіти глибокими психолого-педагогічними знаннями та уміннями (комунікативними, організаторськими, прогностичними, конструктивними тощо).
Функції класного керівника: 1) виховна: формування всебічно розвиненої особистості вихованця; 2) розвивальна; 3) організаторська; 4) діагностична (визначення рівня вихованості окремих учнів і колективу класу); 5) соціальна; 6) координаційна; 7) методична; 8) стимулююча;
Класний керівник самостійно визначає час, оптимальні форми, методи, засоби виховної роботи.
Обов’язки: - всебічне вивчення інтересів і нахилів учнів, взаємин у сім’ї та класі, - згуртування учнів у дружний колектив, розвиток самоуправління та ініціативи; - піклування про розвиток пізнавальних інтересів і здібностей учнів, виявлення причин неуспішності, організація надання допомоги невстигаючим; - сприяння залученню учнів до заг. шк. справ, гуртків, об'єднань; - піклування про життя і здоров’я учнів, запобігання утворенню шкідливих звичок; - співробітництво з сім’ями учнів та громадським організаціями; - ведення документації: кл. журнал, особові справи; - підвищення кваліфікації.
Зміст роботи: національне, громадсько-патріотичне, правове, трудове, екологічне, фізичне виховання.
Робота з класом – згуртування колективу, формування активу, специф. робота з хлопцями і дівчатами, індивідуальна робота.
Орієнтований план виховної роботи:
1) вступ (характеристика учнівського колективу, визначення мети і основних виховних завдань).
2) основні виховні справи (класні години, збори).
3) індивідуальна робота з дітьми;
4) охорона життя і здоров’я дітей;
5) робота з батьками.
Основні форми:
- класна година; - колективна творча справа; - індивідуальні бесіди;
38. Позакласна та позашкільна робота з учнями. Спланувати позакласну роботу з старшокласниками гімназії.
Звичайною формою як навчальної так і виховної роботи в школі є урок. Але невід'ємною частиною педагогічного процесу є позаурочна робота (позакласна) і позашкільна робота, яка має специфічні форми організації. Характерною ознакою є добровільність. Школяр сам обирає зміст, напрями, форму позаурочної роботи, керуючись своїми інтересами і можливостями.
Позакласною називається здійснювана в позаурочний час і спрямована на задоволення інтересів і запитів учнів, різноманітна освітня і виховна робота, організована колективом школи.
Позашкільна робота – різноманітна позаурочна робота, здійснювана навчально-виховними, культурно-освітніми закладами, молодіжними та громадськими об’єднаннями.
Форми позашкільної освіти:
- гурток – самодіяльне об'єднання учнів, які займаються поглибленим вивченням питань науки, літератури, мистецтва. Заняття в позаурочний час 1-4 рази в місяць.
- клуби – об’єднання гуртків, або самостійних організацій учнів для задоволення інтересів школярів.
Позакласні форми:
- класна година. Це година спілкування класного керівника з учнями. Структура: вступна, основна, заключна частини. Вступна – створення відповідного настрою, мотивація на діяльність. Основна – розкриття теми, мети, завдань, класної години. Заключна – висновки. Складаються конспекти (тема, мета, обладнання, місце проведення, учасники: вступ., осн., висновки).
- колективна творча справа – передбачає активну участь учнів в плануванні, організації та аналізі роботи, основаної на ініціативі та солідарності учнів. Мета: формування товариських стосунків, розвиток взаємодопомоги і т.д.(6 етапів: - попередня робота; -колективне планування; -підготовка; -проведення; -колективні підсумки; - післядія).
- бесіда;
- індивідуальна бесіда.
39. Спільна робота школи і сім’ї. Змоделювати нетрадиційну форму педагогізації батьків.
В системі безперервного національного виховання сім’я є першою природною, постійно діючою ланкою.
Умови успішного сімейного виховання:
- наявність у батьків почуття відповідальності за виховання дітей;
- повна сім’я;
- висока культура взаємовідносин між членами сім’ї;
- єдність вимог батька і матері у вихованні дітей;
- організація та забезпечення здорового способу життя; дотримання режиму;
- педагогічно-обґрунтовані заохочення та покарання дітей;
- належність позитивного авторитету батьків.
Робота школи з батьками проводиться в таких формах:
а) щорічно батьківська конференція (заг. батьківські збори), доповідь директора про стан навчально-виховного процесу, звіт голови батьківського комітету; б) участь батьків, обраних до шкільної ради в її роботі; в) діяльність батьківського комітету; г) батьківський дворічний університет пед. знань у школі: - лекції з проблем сімейної педагогіки, семінари, конференції по обміну досвідом; - лектрої на теми сімейного виховання; - школи молодих батьків; - батьківські збори. Вони мають бути тематичними: “Як допомогти дитині вчитися” (1-4 кл), “Проблема спілкування батьків і дітей” (5-9 кл), “Інтереси та захоплення дітей” (10-11 кл).
Важливою формою координації зусиль сім’ї та школи є зв’язок із батьками через щоденник. Індивідуальні бесіди з батьками, ознайомлення з літературою.
Позаурочні заходи: “Сімейний вогник”, “Мамина пісня”, і т.д.
40. Поняття про методи виховання, їх класифікація. Умови оптимального вибору методів вихователів. Аналіз власного досвіду.
Педагогічна діяльність здійснювана за допомогою системи засобів, які використовуються з метою формування особистості вихованців – їх називають формами і методами виховання.
розв'язання
метод виховання розчленовується на прийоми, дію, операцію. Прийом – це сукупність дій у структурі методу. Існують утворюючі прийоми (прохання, довіра, організація успіху) і гальмівні прийоми (погроза, пре соромлення, тощо).
Майстерність вихователя полягає в умілому оперуванні системою методів і прийомів виховання, у творчому підході до вибору найефективнішого у даній ситуації.
Класифікація методів:
- метод формування свідомості особистості (бесіда, лекція, дискусія, переконування, навіювання);
- методи організації діяльності, та формування позитивного досвіду суспільної поведінки (привчання, тренування, пед. вимога, громадська думка, створення виховної ситуації, метод прогнозування).
- методи стимулювання діяльності і поведінки;
- методи самовиховання (самопізнання, самооцінка, саморегуляція).
В кожному конкретному випадку вчитель вибирає ті, які на його думку будуть найдоцільнішими, зважаючи на:
- мету виховання і завдання, які мають бути розв’язані на даному етапі;
- зміст виховання: способи педагогічної діяльності визначені виходячи з змісту діяльності;
- врахування вікових особливостей дітей;
- врахування статевих і індивідуальних особливостей;
- стиль педагогічного спілкування;
- психологічний клімат колективу;
- засоби виховання (наочності, твори образотворчого мистецтва, музики, різні види діяльності), які застосовуються в тісній єдності з методами;
- рівень педагогічної майстерності педагога;
- очікувані результати: педагогічна інтуїція і вміння прогнозувати допоможуть уявити, до чого приведе застосування того чи іншого методу.
41. Методи формування свідомості особистості. Аналіз застосування цих методів студентами під час педагогічної практики.
До таких методів належать, якими вихователь впливає на свідомість вихованців. Це: розповідь, лекція, роз’яснення, бесіда, дискусія. Психологічні механізми реалізації цих методів переконування, навіювання, наслідування.
Формування свідомості починається з роз’яснення. При роз’яснені важливими є обґрунтованість, вмотивованість, чіткість викладу понять. У виховній роботі з учнями використовується розповідь – опис подій і явищ, з метою формування свідомості. Лекція – містить теоретичні узагальнення. (Мета: формування переконань старшокласників). Різновидом лекції є повідомлення . Воно коротке і вузько планове, компактне.
Діалогічні методи: бесіда (мета: привернути увагу учнів до оцінки подій, явищ, вчинків і т.д.). Може бути фронтальна і індивідуальна, плановою чи експромтом. Дискусії – групове обговорення проблеми з метою досягнення істини шляхом зіткнення різних думок.
Переконування – спосіб комунікативного впливу вихователя, який виражає у емоційному і глибокому роз’ясненні суті соц. і дух. відносин, норм і правил поведінки. Технологія переконування включає такі моменти: висунення тези, підбір аргументів (фактів), демонстрація (міркування в процесі якого відбувається дискусія).
Навіювання – спосіб словесного впливу, розрахований на характеристичне сприйняття інформації, не передбачає глибоко роз’яснення суті. Є пряме навіювання (команда, наказ, настанова) – використовується в ситуаціях, що вимагають безвідмовного прийняття і непряме-опосередковане – вплив на учня через опис якогось випадку або через створення спеціальної ситуації.
Переконування і навіювання на практиці виховання майже не роздільні і мають місце при застосуванні усіх словесних методів.
Наслідування (“роби як я”. В педагогічній діяльності використовується приклади літературних героїв, історичних осіб та відомих сучасників. Але приклади для наслідування бувають як позитивними так і негативними.
42. Методи організації діяльності, формування досвіду суспільної поведінки школярів. Аналіз власного досвіду використання цих методів студентами під час педагогічної практики.
Ці методи можна поділити на 2 групи: а) методи, які сприяють організації діяльності і спілкування учнів, поліпшують їх (прогнозування, пед.вимога, громадська думка); б) методи, які сприяють формуванню способів поведінки, накопиченню і закріпленню досвіду (привчання, вправи, створення виховних ситуацій, рольові ігри).
Прогнозування – спосіб організації діяльності, який виражається в проектуванні, плануванні, постановці перед учнями яскравих цілей, які захоплюють вихованців. Щоб прогнозування було ефективним воно повинно спиратись на інтереси і можливості дітей, враховуючи їхні вікові, статеві, індивідуальні особливості.
Педагогічна вимога – метод впливу за допомогою якого вчитель стимулює або гальмує дії вихованців. В основі – психологічний механізм навіювання. Є пряма (команда, наказ, осуд, погроза, настанова) і непряма (порада, натяк, прохання, схвалення) вимога.
Громадська думка – вимога колективу, яка поєднує оцінку, судження і волю колективу. Слід стимулювати дітей до культурного вираження думки, формувати коректність, дипломатичність в процесі спілкування, поважати критику.
Привчання – організація планомірного і регулярного виховання дітьми певних дій з метою перетворення їх у звички. Набуття звички здебільшого починається з оволодіння навичками (дія, яка виконується при частковій автоматизації елементів, які складають її).
Вправи (тренування) – метод організації життя і діяльності учнів, при якій створюються умови роботи вчинки у відповідності до прийнятих у суспільстві норм і правил життя. Вправи передбачають багаторазове повторення, закріплення і зміцнення способів дій.
Створення виховної ситуації – передбачене створення педагогом спеціально або використаної ситуації, що виникли спонтанно, для впливу на особистість. Сюди входять т.з. конфліктні ситуації.
Рольова гра – метод закріплення позитивних дій. В грі власною проблемою дитини стають ті норми, наслідувати які ми хочемо її привчити.
43. Методи стимулювання і мотивації діяльності та поведінки школярів. Застосування їх в педагогічній практиці.
До них відносять: змагання, заохочення, покарання, метод вибуху.
Змагання – метод спрямування природної потреби учнів у суперництві в русло формування необхідних якостей особистості. Змагання може бути індивідуальним і колективним. Недоцільними вважаються змагання з конкретних показників успішності, бо це пов’язане з інтелектуальними можливостями школярів.
Заохочення – спосіб висловлення сусп.-позит. оцінки поведінки і діяльності окремого учня чи колективу. Може бути колективне чи індивідуальне. Прийоми заохочування-схвалення (жестом, оцінкою, словами); похвала, вияв уваги, вияв поваги, довір’я (доручення), подяка, премія, нагорода. Вимоги: об'єктивність, опора на громадську думку, особистісний підхід, гласність, дотримання міри.
Покарання – спосіб впливу на особистість, в основі якого лежить засудження дій, вчинків, що суперечать нормам суспільної поведінки. Покарання має викликати в учнів почуття сорому, вини, наміри не повторювати подібного. Прийоми: виправлення (карається додатково); обмеження (якогось задоволення чи прав); моральний осуд: несхвал, зауваження, догана, попередження; умовне покарання; зміна ставлення; переведення в інший клас, школу; виключення з школи.
Метод вибуху – спосіб яскравих, несподіваних, незвично сильних впливів на вихованця, який має на меті дуже швидку перебудову особистості на основі дуже сильних почуттів, що при цьому виникають. Використовується у складних випадках конфлікту особистості і колективу, коли більш м’якими засобами цей конфлікт розв’язати неможливо.
44. Методи самовиховання.
Самовиховання кінцевий результат виховання.
Самоспостереження включає:
а) само опитування (сам себе);
б) згадування; в) само анкета, само тестування, дані самому собі);
г) порівняння (вражень, спогадів, ін. людей з власними);
д) уявне повторення того що відбулося.
Самокритика – опрацювання результатів самоспостереження за допомогою самоаналізу і самооцінки. Самокритика ґрунтується на умінні бачити позитивне і негативне в собі, своїх діях.
Самооцінка – оцінка особистості самого себе, своїх можливостей, якостей, місця серед інших людей. Позитивна об'єктивна оцінка сприяє формуванню самоповаги. Є занижена і завищена самооцінка.
Саморегуляція – уміння особистості керувати станом свого здоров’я, емоціями, почуттями, діями, вчинками, поведінкою, псих. станом. Рушійна сила - воля. Прийоми: само підбадьорення, само переконання, самоаналіз і т.д.
Самоконтроль і самокорегування. Самоконтроль – свідоме, самостійне регулювання особистості своєї поведінки, її мотивів, спілкувань на основі виявлення відхилень у думках, почуттях, вчинках, діях від загальноприйнятих норм.
Отже, самовиховання – це свідома діяльність, спрямована на найбільш повну реалізацію людини як особистості.
45. Формування наукового світогляду школярів. Змоделювати диспут в аудиторії старшокласників.
У формуванні нац. свідомості, духовності особистості важливе місце займає світогляд як узагальнена с-ма поглядів на світ і на своє місце в ньому, розуміння смислу життя.
Наук світогляд людини формується у тісному зв’язку з природним, національним, який вбирає в себе найкращі зв’язки гуманізму, народної моралі та естетики.
Методика формування наук. світогляду школярів передбачає включення їх у різноманітні види д-ті, що сприяють ознайомленню з оточ світом та його смисл, виробленню власного ставлення до нього, поглядів, переконань, уміння висловлювати свої думки та ідеї, відстоювати їх, діяти у від-ті з переконаннями.
Фори і методи: бесіда, диспут, дискусії, конференції, творчі справи та ін.
Диспут: викор. з метою формування суджень, оцінок та переконань, що грунтуються на зіткненні думок, різних точок зору. Диспут вимагає нових і закінчених рішень. Вчить захищати свої погляди, спростувати ін. думки. Диспут готується за 1-2 тижні. Обирається тема, розробл. питання, пропон. л-ра.
Усний журнал – це серія коротких виступів на різноманітні теми оточ життя. В ході підготовки клас ділиться на групи, які готують свою сторінку.
Жива газета – серія коротких виступів, які в образній формі повідомл. про новини життя колективу.
Прес-конференція – рольова гра-бесіда членів певної делегації з представником преси.
Заходи народознавчого х-ру. Диспут “Сучасна людина. Яка вона”:
- Чи існують критерії сучасної людини? – Чи згодні ви з твердженням, що бути сучасним значить бути модним? – Без яких якостей ви не уявляєте суч людини? Які риси сучасників викликають у вас симпатії? - Які ви засуджуєте? – чи можна назвати сучасною активну і ділову людину?
46. Розумове вих-ня. Змоделювати пізнавальну гру.
Розумове вих-ня – це формування інтелектуальної сфери школярів. Основний шлях розумового вих-ня – включати дітей у різноманітні види д-ті, в 1 чергу – пізнавальну. Пізнавальна д-ть школярів має на меті збагачення їх знаннями, розвиток їхніх інтелектуальних здібностей, творчого потенціалу, формування пізн. інтересу. Пізн. діяльність може бути індивідуальною, груповою і колективною.
В сонові колективної пізн. діяльності лежить активне співробітництво школярів і їхніх старших товаришів. Організація такої д-ті потребує створення активу (ради колективної творчої групи).
Форми організації: аукціон знань, народної мудрості, вечір веселих завдань, вечір-подорож, турнір-вікторина, турнір знатоків.
“Мат. вікторина” або “Брейн-ринг”.
47. Моральне виховання школярів. Скласти роботу кл. керівника 7-кл. з морального виховання.
Мораль – одна із форм суспільної свідомості. Це сукупність правил, норм що регулюють поведінку людей в суспільстві .
Моральне виховання – процес формування моральних якостей, рис характеру, навичок, звичок. Велику увагу приділяють ??????? практика.
Мета: 1) формування моральної свідомості; 2)формування моральних почуттів; 3)формування моральної поведінки.
Засоби: література, музика, мистецтво, радіо, телебачення, сп-ня.
Теми заходів: ”Про егоїзм та душевну “, “Про культуру мовлення”, рольова гра “Культура поведінки в громадських місцях, вулицях, за столом”, аукціон народної мудрості, колективний день народження.
48. Методика морального виховання школярів. Змоделювати етичну бесіду з підлітками.
Моральне виховання – процес формування моральних якостей , рис характеру, навичок і звичок поведінки, серед яких пріоритетними є загально людські цінності, ідеали правди, добра, любові, справедливості.
Ефективність морального виховання значно зростає в разі його опори на народну мораль, традиції, звичаї, обряди.
Форми: етична бесіда, уроки культури поведінки, школи етикету, турніри ввічливих, етичний театр.
Мета: залучити самих учнів до оцінки подій, явищ, вчинків і на цій основі сформувати в них правильне ставлення до оточуючої дійсності, до своїх обов’язків.
- пропонування теми;
- викладання матеріалу для обговорення;
- постановка запитань;
- підсумки, узагальнення.
Етична бесіда “Про зовнішність і духовну культуру”.
49. Трудове виховання як актуальна проблема.
Основним завданням трудового виховання є формування творчої особистості цивілізованого господаря. В процесі трудового виховання і навчання виробляються відповідні уміння і навички, професійна майстерність, готовність до життєдіяльності в умовах ринкових відносин.
В школі 7 уроки праці.
Форми: трудова атака (прибирання території чи класу), свято праці (до збору урожаю), ярмарок-виставка учнівських виробів, турнір умільців, захист професії, “Місто веселих майстрів”.
Важливу частину трудового виховання становить профорієнтація учнів.
50. Правове виховання учнів. Змоделювати бесіду з учнями про державну символіку.
Це процес вироблення, розвитку і закріплення правових переконань, готовності діяти у відповідності до закону.
Мета: формування правової культури, правової свідомості учнів.
Завдання: 1) виховання поваги до закону, розуміння необхідності дотримання закону; 2) попередження правопорушень; 3) формування активної позиції в правовій сфері.
Методи: формування правової свідомості, правової поведінки, – методи стимулювання, заохочення, покарання.
Форми: урок “Основи держави і права”, позаурочна діяльність.
Засоби: художня література, художні та документальні фільми, телепередачі.
51. Естетичне виховання школярів. Змоделювати виховний захід художньо-естетичного спрямування.
Естетичне виховання передбачає формування в учнів здатності повноцінного сприймання і правильного розуміння прекрасного в мистецтві і дійсності, високої естетичної культури, понять, почуттів. Опираючись на народно естетичні погляди, смаки, виховання сприяє формуванню навичок гарної поведінки, доброзичливого ставлення до людей.
Важливим засобом здійснення естетичного виховання є художньо-естетична діяльність. Її використання дозволяє цілеспрямовано розвивати художньо-естетичні смаки дітей; змінює потяг до духовної культури, мистецтва.
Форми: кіль цівка пісень, інсценізована казка, турнір знатоків поезії, жіночий день, новорічне свято, конкурс акторської майстерності.
Турнір знатоків поезії. Мета: формування естетичних смаків, творчих здібностей, моральних почуттів.
1) конкурс поетичних почуттів (вірш про любов, сум та ін).
2) конкурс гумору та сатири;
3) конкурс поетичних масок;
52.Економічне виховання. Змоделювати ділову гру економічного спрямування.
Економічне виховання – це процес формування в учнів якостей господаря – трудівника, бережливої людини, що по діловому відноситься і виконує обов’язки.
Мета – розвивати економічне мислення, економічну культуру.
Завдання: 1) дати знання економічних законів, економічної теорії;
2) виробляти вміння, що дають можливість брати участь в економічний діяльності та виробництві;
3) формування якості ділової людини;
4) формування розумових потреб;
Форми: бесіда, розповідь, лекція, екскурсія, ділові ігри, різні варіанти розв’язання задач, економічні розрахунки, визначення норми виробництва.
Економічне виховання здійснюється в процесі викладання всіх учбових предметів, особливо географія, історія, суспільство. Тісний зв’язок з трудовим вихованням. Зараз вводять новий предмет – основи економічної теорії.
53. Піклування про життя і здоров’я і фізичний розвиток. Змоделювати бесіду з старшокласниками антинаркотичного спрямування.
Для зміцнення здоров’я і забезпечення активного відпочинку школярів важливо широко залучати їх до різноманітної спортивної діяльності, фізкультурні гуртки, секції, ігри та змагання, екскурсії, турпоходи. Вони сприяють формуванню в них спортивності, мужності, сили та ін.якостей.
Фізичне виховання здійснюється на уроках фізкультури. Але на ці уроки відводять мало часу в школі, тому дітей потрібно залучати до позаурочної спортивної діяльності.
Поряд з фіз.вихованням у школі виділяють ще санітарно-гігієнічне виховання. Учні вивчають анатомію і фізіологію людини, повинні знати поширенні хвороби, правила профілактики інфекційних захворювань, мати уяву як рятувати в надзвичайних ситуаціях, тощо.
Важливе значення в санітарно-гігієнічному вихованні мають навички доглядати за своїм тілом. Також протиалкогольна, антинікотинова та антинаркотична пропаганда. Раціональне харчування.
54. Керівництво роботою школи.
Директор: керує роботою своїх заступників, помічника з адміністративно-господарської частини, узгоджує спільну діяльність адміністратора з громад. організаціями вчителів та учнів, відповідає за комплектацію класів, за працевлаштування випускників, забезпечує добір і розстановку педагогічних кадрів, розподіляє фонд школи, керує фінансовою діяльністю школи, організовує роботу школи, педагогічної ради, батьківського комітету, здійснює загальне керівництво метод.роботою школи, керує навчально-виховним процесом, координує накази, роботу вчителів, відповідає за війскьово-патріотичне виховання, охорону праці і техніку безпеки, оформлення інтер'єру школи.
Зам. директора з навчальної роботи – складає і контролює розклад уроків, графіки факультативних занять, графіки контр.робіт, проведення практичних і лабораторних робіт, навчальних екскурсій, організовує методичну роботу, керує навч.-виховним процесом, координує роботу шкільної бібліотеки.
ІІ зам .директора з навчально-виховної роботи – керує навчально-виховним процесом у поч. класах, відповідає за організацію метод.роботи вчителів, за веденням ними позаурочних робіт; відповідає за роботу групи продовженого дня, керує оформленням і роботою шкільного методичного кабінету.
Зам. директора з виховної роботи – відповідає за неї не лише у школі а й у мікрорайоні школи; організовує і координує шкільну художню самодіяльність, туризм та краєзнавство, займається підготовкою і проведенням шк.свят та державних визначних дат, організація чергування класів по школі, підтримка зв’язку з інспекцією по справах неповнолітніх.
Педрада. Головою педради є директор, входять пед.працівники і розглядають суто педагогічний справи. Окремим видом є метод.рада х окремих предметів (вдосконалення і методичне забезпечення працівників, організація роботи з підвищення кваліфікації, залишення учнів на повторний курс; заохочення, покарання).
55. Методична робота в школі.
Методична робота – це робота над підвищенням рівня професіоналізму вчителя.
Завдання – підвищення наукво-методичного рівня педагогічної діяльності; ознайомлення з досягненнями психолого.педагог.наук; вивчення і творче освоєння вчителями ППД; оволодіння новими технологіями навчання і виховання; постійне вдосконалення навичок самостійної роботи вчителя, надання йому кваліфікованої допомоги у питаннях теорії і практичної діяльності.
Зміст : - вивчення держ. документів з питань освіти і виховання, урядових постанов, шляхів розвитку укр. національної школи; - поглиблення теоретичних знань з фаху, психолого-педагогічних знань; - виявлення і аналіз навчальних планів, програм, підручників, факультативів, покази і позашкільна робота; - систематичне інформування про педагогічні та методичні новини, державні документи; - втілення в практику наук. досягнень з педагогіки, психології, МВ, ППД; - аналіз рівня знань, умінь та рівня вихованості учнів і на цій основі вироблення шляхів підвищення ефективності навч.-виховн. процесу.
Форми: Традиційні: масові (лекторії, опорні школи, школи передового досвіду, педагогічні виставки, конференції, семінари); групові (відкриті уроки й виховні заходи, взаємо відвідування); індивідуальні(самоосвіта, стажування, наставництво, індивідуальні консультації).
Нетрадиційні: авторська школа – новий вид педагогічного новаторства.
Організовують методичну роботу, як правило, заступник директора з навчальної і виховної роботи. Центром є методкабінет, де зосереджена методична література, педагогічна преса, плани, конспекти уроків і т.д.
56. Творче освоєння ППД вчителями.
ППД – відкрита система пед ЗУН, яка постійно вдосконалюється, спирається на досягнення психолого-педагогічної науки та шкільної практики, творчо розвиває ідеї як класичної, так і сучасної педагогіки.
Вчитель у процесі педагогічної діяльності здобуває ЗУН, які складають його педагогічний досвід. Досвід усіх учителів називають масовим. Але серед них є фахівці, які працюють нестандартно, створюють нові форми, прийоми, методи, засоби навчання і виховання або творчо і ефективно використовують надбання інших. Досвід таких учителів називають ППД. Він характеризується такими показниками: - актуальність досвіду; - педагогічна новизна в діяльності вчителя; висока результативність та ефективність; -стабільність; - можливість творчого використання досвіду іншими педагогами.
В залежності від ступеня новизни виділяють:
- зразковий (творче використання здобутків інших); - новаторський (раціоналізація окремих прийомів, методів, форм роботи, або створення нових навч.-виховних схем, організація експериментальної роботи).
Методи виявлення і узагальнення ППД:
1) словесні (розповідь, опис в журналі); 2) наочні (відкриті уроки, ілюстровані видання); 3) практичні (введення елементів досвіду в свою практику).
Форми вивчення ППД:
1). Відкриті уроки, виховні заходи; 2) педагогічні та методичні наради з проблеми вивчення досвіду; 3) науково-методична і науково-практична конференції; 4) педагогічні виставки, ярмарки; 5) педагогічні читання; 6) методичні діалоги (дискусії, диспути); 7) пед. екскурсії; 8)методичні семінари і практикуми; 9) метод. фестиваль по обліку досвіду; 10) метод. аукціони, пед. КВК і т.д.
57. Я.А. Коменський – основоположник педагогіки.
Я.А. Коменський (1592-1670) народився в невеличкому містечку Нівниця (Чехія) в сім’ї мірошника – члена “Чеських братів”. Рано втративши батьків, завдяки общині здобув початкову, середню, а потім і вищу освіту. Вихований в дусі реформаторсько-демократичних традиціях, Коменський тісно зв’язав своє життя з боротьбою чеського народу за незалежність, освіту і школу. У 1614 році він почав працювати завідуючим початкової школи в м. Премові. У період 30-річної війни (1618-1648) після поразки чехів у битві біля Білої гори (1620) з членами общини “Чеських братів” переховувався в горах, лісах, а потім оселився в м. Лешко (Польща), де працював ректором гімназії. Там він написав твори “Велика дидактика”, “Материнська школа”, “Відкиті двері до мов і всіх інших націй”, працював над створенням “Понсофії???”. У1650-1654 р. він жив в Угорщині, де написав твори “Про культуру природних обдарувань”, “Правила поведінки дітей”, “Видимий світ у малюнках”. Остаточні роки свого життя він провів в Амстердамі, де й помер у 1670 р.
Прагнучи виховати покоління дітей, які були б здатні служити вітчизні, Коменський розробив чітку для свого часу систему навчання і виховання, їх основні правила та принципи; виклав у своєму творі “Велика дидактика”. Навчання, на думку Коменського, має бути свідомим, послідовним, легким, наочним, грунтовним та проходити швидко, у точно встановлені строки. Виходячи з цих основних принципів, він розробив ряд правил у роботі з учнями. Коменський вважав, що навчання треба починати в ранньому дитинств і до закінчення школи дитина повинна стати освіченою, морально-вихованою людиною. У школі треба всіма можливими засобами та методами викликати в дітях прагнення до навчання, слід проводити навчання рідною мовою. Метод навчання повинен полегшувати сприймання навчального матеріалу, щоб не породжувати в учнів незадоволення і не створювати зайвих труднощів для подальших занять. Одним з найважливіших принципів навчання Коменський вважав наочність: чим більше знань сприймаються на відчуття, тим вони достовірніше, оскільки власне спостереження замінює багато доказів. У своїй книзі “Видимий світ у малюнках” він на конкретному матеріалі показав, як треба застосовувати наочність у навчанні. Дидактичні правила навчання і виховання учнів він доповнив статутом “Закон добре організованої школи” (0658) режим і правила поведінки учнів, проведення наочного обліку знань учнів і перевірки екзаменів, додержання в школі дисципліни, заборона фізичних покарань учнів тощо.
Великою заслугою Коменського біло те, що він детально розробив класно-урочну систему, а також створив нові підручники замість застарілих середньовічних. Для кожного класу, на його думку, має бути окремий підручник, причому він мусить бути доступним для розуміння учнів, написаний доброю мовою, відповідно до віку дітей, у ньому не повинно бути нічого зайвого. Його підручники: “Відкриті двері до мов”, “Видимий світ у малюнках”.
58. Система виховання, педагогічна думка в епоху Українського відродження (14-17 ст.)
В період укр. відродження, велике значення надавалось вихованню дітей: виховання в них любові до батьківщини, гуманного ставлення до дітей-сиріт і жінок-вдів, поваги дітей до навчання, прагнення до освіти. Звертали увагу на релігійно-маральне виховання дітей (помірності, покірливості, набожності та т.і.). У збірці “Домострой” (XVI ст.) розповідається про сім’юю, побут та виховання дітей. Поряд з народами, як виховування у дітей мужності, працьовитості, бережливості у “Домострой”пропагувались фізичні покарання дітей. Про суворе виховання дітей і фізичні покарання їх згадувалось у багатьох творах, але вони не дістали великого поширення в школах, як це було в період середньовіччя в країнах Західної Європи. Феодальна роздробленність і монголо-татарська навала були причинами тимчасовго занепаду культури в країні, кількість письменних людей і шкіл набагато зменшилось, чимало цінностей матеріальної і духовної культури народу ьуло знищено. Але народ зберіг і свою мову, і звичаї, і систему виховання.
В XIV-XV ст. на Русі велику діяльність розвинули “майстри грамоти”, які приватним способом (за певну плату) навчали дітей читати, писати, малюв, а також початків граматики й арифметики.
В історії нашої країни XVI-XVII ст. до н.е. були періодом складних економічних перетворень і політичних подій – почалась боротьба народних мас проти феодалів, польсько-шляхетського поневолення і католицизму. У відповідь на національний, соціальний, релігійний гніт в містах виникають братства. Перше братство виникає у Львові в 1445 р., а потім і в інших містах і селах України. Братсства об’єднували ремесників, селян, запорізьких козаків, купців... Братства особливу увагу приділяли створенню шкіл, серед яких найвідомішими були: Львівське (1586), Віленське (1592), Мінське (1592)… Кращі вчителі братських шкіл були авторами підручників, а також знали про педагогічну дійльність та твори Коменського.
На чолі Львівських Братських шкіл стояв ректор, який керував роботою вчителів і учнів. Положеннями матеріального забезпечення школи й бурси займалися спеціально виділені шкільні “позорці”. Львівськебратство вимагало від вчителів однакового ставлення до всіх учнів.
За статутом школи становище учнів у школі не залежило від матеріального стану батьків, а від їх особливих успіхів.
Учнів поділяли на 3 групи:
1) дітей вчили розпізнавати літери та складати їх;
2) тренували їх у читанні й заучуванні положень;
3) привчали розуміти у пояснювати прочитане.
Крім читання, письма, співів, лічби, діти старшого віку вивчали граматику, риторику, діалектику, арифметику, геометрію, музику і богослов’я. Головна увага приділялася гуманітарним дисциплінам. Багато уваги надавалось хорошому співу учнів та “шкільним колузіям”. Навчання було релігійним. У школах запроваджувалось елементарні класно-урочні системи, а такожє різні методи: пояснення, бесіди, самостійні роботи, диспут, взаємне навчання, повторення.
Найбільше на Україні Київське братство у 1615 р. заснувало школу в Києві. Метрополит П. Могила відкрив латинську школу при Києво-Печерській Лаврі. Об’єднавши ці дві школи у 1632 р. на Подолі почала працювати Києво-братська колегія, яка відіграла значну роль в поширенні освіти на Україні та розвитку вітчизняної незалежної думки. У 1710 р. Указом Петра І колегії були надані права та титул академії. Київська академія стала найбільшим культурним центром країни і мала вплив на розвиток освіти, школи і педагогічної думки не тільки на Україні, Білорусії, а й у Росії.
Серед учителів вітчизняних шкіл широко поширене користування творами Кирили Ставровецького, який працював учителем у Львівській і Віленській братських школах. У своїх працях він викривав ледарів народу. Він прагнув до поширення знань серед народу. Метою навчання повинно бути викривання пороків та виховання людей у дусі взаємної поваги, великі вимоги ставив до вчителя, який повинен щиро ділитися своїми знаннями з іншими.
С. Полоцький (1629-1680) працював учителем грецької школи, а пізніше у Заіконоспольському училищі й робив багато для розвитку незалежної думки. Він закликав до відкриття грецьких і слов’янських училищ, до збільшення кількості учнів у школах, вказував на велике значення виховання дітей раннього віку, вимагав поліпшення методів навчання, високо цінив роль учителя і батьків в формуванні поглядів дітей та їх поведінки. Основне значення у формуванні поглядів і поведінки дитини належить вихованню, середовищу, батькам та вчителям. Особливо велике значення у вихованні дітей він надавав доброму прикладу батьків та вихователів.
Пропонується виділити три періоди у вихованні дітей:
– від народження до 7 р. – період морального виховання;
– від 7 р. до 14 р. – практичне навчання;
від 14 до 21 р. – період розумового розвитку та громадського виховання.
59. Розвиток освіти в другій половині 19 – початок 20 століття (Корф, Алчевська, Луб енець, Русова, Грінченко).
Алчевська Х.Д.(1841-1920)рано почала займатися культурно-освітньою діяльністю, зосередивши увагу на створені недільних шкіл для дорослих , особливо для жінок. Алчевська в травні 1862 року в Харкові відкрила безплатну недільну школу, де навчалось понад 50 учнів (10-20 жінок в групі, вчителями працювали близькі , знайомі). Алчевська проводила велику культурно-освітню роботу серед населення, сприяла відкриттю народних бібліотек і читалень, виставок і музеїв. Її книги: “Що читати народові”, “Книга для дорослих”, “Передумане і пережите”.
Лубенець Т.Г.(1855-1936) – стороник Ушинського, більше 50 років працював вчителем початкової школи. Написав 30 підручників: “Книга для первоначального чтения”, “Книга для чтения Зёрнышко”, “Граматика”, буквар, читанки… Лубенець працює над проблемою ліквідації неписемності навчання на рідній мові, поєднання навчання з працею, питання організації недільних шкіл, розробляє теоретичні питання педагогіки (особливо дидактики) і педагогічної практики.
Грінченко Б.Д. (1863-1910) внаслідок праці в сільських школах зібрав великий матеріал про стан народної освіти (стан школи, життя вчителів), який використав в своїх художніх творах “Екзамен”, “Непокірна”, “Олеся”... Критикував недоліки навчально-виховної роботи (схоластичність, зубріння, фізичне покарання). Боровся за створення шкіл з українською мовою навчання. Вчив нелегально української мови за власним підручником “Українська граматика до науки читання й письма”. В статті “Яка тепер народна школа” великого значення надавав народності в освіті і вихованні.
Русова С. (1856-1940). Народилася на Чернігівщині, навчається у гімназії, закінчує педагогічний клас, організовує дома навчання гри на фортепіано. Відкриває приватний дитячий садок на 20 дітей. “Дошкільне виховання” – на конкурсі у Франції здобуває першу премію. Читає лекції у Парижі, Києві. Твори: “Буквар”, “Початкова географія”, “Сестра Катерина”, “На щасливих островах”, “Сковорода”... Русова захищає ідею національного виховання, українську мову, культуру, розвиває національну самосвідомість, захищає українську національну школу; виховання побудоване на народних традиціях (Різдво, Івана Купала, ...).
60. Педагогічні погляди Ушинського.
К.Д. Ушинський (1823-1870) – видатний педагог, автор оригінальної педагогічної ідеї проблем виховання і навчання. Освіту отримав у гімназії иа юридичному факультеті Московського університету. Декілька років міняв місце роботи (працював педагогом-інспектором, редактором журналу), але по не благодійності був звільнений з роботи. В середині 60-х років жив за кордоном, де вивчав стан шкільного діла.
Педагогічні погляди:
1. Педагогіку він розглядав в тісному зв’язку з іншими науками (історією, філософією), і разом з тим вважав, що педагогічна наука може успішно розвиватися лише тоді, коли постійно збагачується передовим педагогічним досвідом.
2. Основною ідеєю Ушинського була народність, яку він розумів як своєрідність кожного народу, обумовлену його історичним розвитком, соціальними умовами життя, географічним положенням. Найголовнішими рисами народності він вважав: любов до батьківщини, віру в могутні сили народу, любов до рідної мови.
3. Основною метою виховання він вважав підготовку всебічно гармонійно розвиненої особистості.
4. Корінним каменем теорії морального виховання, яке він розглядає як складову частину гармонійного розвитку людини є його вчення про трудове виховання. Тільки в трудовій діяльності розвивається і формується людина.
5. Що стосується дидактичних поглядів Ушинського, то він вимагав, щоб навчання здійснювалось на основі врахування психологічних та вікових особливостей дитини. Його принципами були: послідовність, наступність і систематичність, наочність, емоційність.
6. Велику увагу приділяв уроку. Рекомендував учителям застосовувати різноманітні методи викладання, які б сприяли розвитку їхнього мислення і мовлення у процесі навчання. Велика заслуга Ушинського в тому, що він ввів і широко пропагував звуковий метод навчання виховання.
7. Ушинський вважав підручник “фундаментом хорошого виховання”. Він був автором таких книг: “Родное слово”, “Дитячий світ”, за якими вчилися десятки поколінь.
8. “Учитель-вчителів” – так називала передова педагогічна громадськість Ушинського, подвійну увагу приділяв особі вчителя, який повинен бути:
1) любити свою професію;
2) бути високо освіченою людиною;
3) оволодіти педагогічною майстерністю та педагогічним тактом. Він розробив план підготовки вчителів для початкових шкіл, перекваліфікації вчителів.
61. Педагогічна система Макаренка.
А.С. Макаренко (1888-1939) народився в Харківській губернії в сім’ї робітника – залізничника. Освіту отримав у 4-класному училищі, педагогічних курсах. Після цього працював вчителем у Краківському двокласному залізничному училищі (звільнили за напади на завідуючого), потім працював в іншому залізничному училищі. У 1914-17 р.р. навчався в Полтавському вчительському інституті, потім був редактором журналу. В інституті проявив себе як дуже здібний, талановитий, творчий молодий педагог. Після інституту працював в зразковій школі. Новаторська педагогічна діяльність Макаренка проявилася після революції. Працюючи в Краківському училищі, він багато уваги приділяв створенню педагогічного та дитячого колективу, роботі клубів та гуртків.
У 1920 р. Макаренку доручили створити в с. Ковалівці біля Полтави трудову колонію для неповнолітніх порушників і завідувати нею. У 1921 р. колонії було присвячено звання ім.. Горького.
За кілька років у колонії було створено приміщення для помешкання; господарська база, школа, комсомольська та піонерська робота, міцний, працездатний, творчий колектив вихованців та педагогів. Коли в колонії вже не було що робити, то у 1926 р. Макаренко добився, щоб колонія ім.. Горького була об’єднана з курязькою колонією, хоча в цьому був певний ризик.
У 1928 р. Макаренко приступив до керування трудовою колонією ім. Дзержинського у Харкові, де він працював до 1935 р. У комуні було: загальноосвітня школа, майстерні, завод (“Фед”), гуртки та секції, культурна робота (театр, клуб, кіно, оркестр, бібліотека). Великий орган – рада комунарів. Трудова комуна ім.. Дзержинського була найкращим навчально-виховним закладом інтернатного типу в СРСР. Макаренко було прийнято до спілки письменників. Працював заступником начальника трудової колонії. Потім переїхав у Москву, де займався громадсько-педагогічною діяльністю, писав твори, виступав з лекціями. У т1939 р. Макаренка було нагороджено орденом трудового Червоного Прапора. Виховальна система Макаренка: в основі і тільки в колективі людина може всебічно розвиватися, відкинувши принцип “одиночної пари” (учень і вчитель; об’єкт і суб’єкт виховання). У кожному колективі мусить бути ядро. Педагогічний колектив мусить бути сталим. Багато уваги Макаренко приділяв розумовому і моральному, фізичному, естетичному вихованню, трудовому.
Розумове: з тим, хто не вчиться, нам не по дорозі. Макаренко вносив деякі зміни у навчання. Він запропонував вивчення промисловості та с/г виробництва, робота у майстернях, цехах Макаренко давав зразкові уроки, сам відвідував уроки інших вчителів, вивчав ППД.
Моральне: Макаренко розв’язав такі проблеми: колектив і особа; свобода і необхідність; право і обов’язок; авторитет і влада; такт; вимогливість і свідома дисципліна.
Педагогічна спадщина: написав біля 150 творів (романи, повісті, оповідання, п’єси, статті). “Педагогічна поема”, Прапори на баштах, “Книга для батьків”, “Лекції про виховання дітей”, “Про мій досвід”.
62. В.О.Сухомлинський – педагог-гуманіст.
Сухомлинський народився 28 вересня 1918 р. в с. Веселка Онуфрієвського району Кіровоградської області. 1926-1933 р. – Василівська семирічка. 1934 р. – стає студентом факультету мови і літератури в Кременчуцькому педагогічному інституті. По березень 1944 р. працює директором школи у с. Іва Удмуртської АССР. Потім виїжджає в Онуфріївський район, де працює завідуючим районним відділом народної освіти, разом викладає в школі. В 1955 р. захищає дисертацію. Помер 2 вересня 1970 р. написав твори “Серце віддаю дітям”, “Павлиська с/ш”, “Як ми виховували мужнє покоління”, “Духовний світ школяра”, “Народження громадянина”, “Слово до учнів”. Багатим джерелом творчості Сухомлинського є народна педагогіка. Дуже високо С. цінив в народній педагогіці традиції мудрої любові батьків до дітей, гуманного підходу до них, використання в навчанні, вихованні рідної мови. С. багато часу займався принципами, що витікали в процесі виховання. Він був основоположником теорії національного самовизначення учнів в процесі навчання і виховання. Усвідомлення підлітками того, що він вже не дитина – одна з якісно нових ознак свідомості, що зміцнюється в підлітковому віці і здійснює серйозний вплив на його духовний світ.
Прагнення до хорошого, висота морального – один з найважливіших мотивів, що заохочують до активної діяльності вихованців різного віку. С. вважав, що розумове виховання відбувається в процесі оволодіння знаннями, проте, воно не зводиться до нагромадження знань.
Жива, допитлива, творча думка формується у вихованні тоді, коли відносно знань він займає свою особисту життєву позицію. Активне вираження особистого ставлення до набутих знань – це і все, що слід назвати розумом особистості. Активність полягає в тому, що дитина стає діяльним, зацікавленим учасником процесу оволодіння знаннями, пізнання навчання приносить завдяки цьому глибоке почуття радості, схвильованості, емоційної піднесеності. Книги С. не є збірниками універсальних рецептів, що підходять на всі випадки життя. Праці педагога вчать мислити, вдумливо підходити до здійснення навчально-виховних задач, враховуючи різноманітність і неповторність конкретних педагогічних явищ, приймаючи до уваги особливості роботи і позитивні традиції кожної школи.
63. Основні вимоги до вчителя, згідно класифікації пед. працівників.
Атестація (проводиться раз в 5 років, у порядку, встановленому кабміном України) педпрацівників – це визначення відповідності займаємій посаді, рівню класифікації, залежно від якого та від стану педроботи їм встановлюється класифікаційна категорія, визначається тарифний розряд оплати праці, присвоюється пед. звання. У результаті атестації визначається відповідність (невідповідність) посаді, яку займає вчитель, встановлення, або не встановлення (непідтвердження) класифікаційної категорії (вчитель, вчитель ІІ категорії, І категорії, вищої категорії), може бути присвоєне, підвищене (не підвищене) пед. звання (старший вчитель, вчитель-методист).
Вчитель вищої категорії: має вахову вищу освіту, виявляє високий рівень творчості, ініціативи, достатньо володіє ефективними формами, методами оргнаізації навчального процесу, забезпечує результативність, якість своєї праці, вдзначається загальною культурою, моральними якостями. Стаж роботи – не менше 8 років.
Вчитель І категорії: має фахову вищу освіту, виявляє грунтовну педагогічну компетентність, добре володіє формами організації навч.-вих. процесу, відзначається загальною культурою, моральними якостями. Стаж роботи – не менше 5 років.
Вчитель ІІ категорії – фахова вища освіта, володіє сучасними формами і методами організації навч.-вих. процесу, досяг вагомих результатів у педагогічній діяльності, відзначається моральними якостями. Стаж – не менше 3 р.
Вчитель – вища або середня спец. освіта, проф. компетентність, забезпечує нормативні рівні і стандарти навч.-вих. робіт, відповідає етичним і культурним вимогам до пед. працівників.
Посадові обов’язки вчителя.
1) планує і здійснює навчання і виховання учнів;
2) забезпечує умови для засвоєння ними освітніх програм на рівні обов’язкових держ. вимог;
3) викор. ефективні форми, методи, засоби;
4) вивчає індивідуальні особливості школярів, дбає про розвиток їх здібностей.
5) проводить індив. і позакл. роботу з учнями з предмету;
6) виховує повагу до батьків;
7) постійно підвищує свійпрофесійний рівень, заг. культуру, майстерність.
64. Творча лабораторія вчителя. Аналіз рівня сформованості творчої лабораторії випускником.
Творча лабораторія вчителя – постійно діюча робота вчителя над собою, над підвищенням свого теоретичного та методичного рівнів.
Компоненти:
1) Вивчення своїх можливостей, рівня знань, вивчення своїх затруднень в тій чи іншій галузі роботи;
2) Усвідомлення суперечностей між реальним рівнем своїх знань і умінь і тими вимогами, які ставить перед ними суспільство;
3) Культурно-насичений відпочинок;
4) Наявність власної бібліотеки;
5) Процес творення уроку (а) привести себе у творчий стан; (б) складання поурочного плану; (в) механічні системи роботи – картотека, папки і дидактичний матеріал;
6) процес самоаналізу.
Педагогічна творчість має певні рівні:
1) визначення основної мети своєї діяльності;
2) вироблення власних прийомів навчання і виховання, педагогічної взаємодії;
3) конструювання навч. матеріалу, моделювання виховного процесу;
4) здатність комбінувати, модифікувати свою діяльність у нестандартному ключі;
5) Створювати власні педагогічні системи.
Рівні пед. творчості на основі спілкування з учнями:
2) Педагог-прем’єр: вчитель – талановитий організатор, дохідно пояснює матеріал, розв’язує задачі;
3) Педагог-диригент: відчуває творчу атмосферу класу і вміє її направляти, вміє організувати фронтальну і групову роботу;
4) Педагог-режисер: вміє здійснити особистісно-орієнтований підхід до учнів, знає зону актуального розвитку кожної дитини і вміє підняти на рівень найближчої зони, організовує спільну творчу діяльність.
Творч. лабораторія випускника:
– пед. знання;
– пед. уміння (практика);
– ознайомлення з ППД;
– періодика;
– література.
65. Майстерність педагогічного спілкування.
Педагогічне спілкування – це спілкування вчителя з учнями на уроці і поза ним, спрямоване на оптимізацію навчальної діяльності школярів, на відносини між педагогом та учнем та всередині уснівського колективу.
Особливості:
1) вчителю належить провідна роль в процесі спілкування; 2) вплив вчителя в процесі спілкування завжди виховуюча; 3) аналітичний характер спілкування.
Існує 2 підходи у спілкування: а) функціонально-рольовий (вчитель виходить за рамки своїх дійових функцій):
1) позиція батька; 2) дитини; 3) дорослого.
Позиція батька – вчить, спрямовує, націлює, вимагає, схильний до нотацій, до постійного опікування.
Позиція дитини – вчитель створює ситуації, в яких учні демонструють свою самостійність.
Позиція дорослого – позиція педагога, який настроєний на ділове спілкування. Вчитель відкрити, доступний, дає можливість висловити учням свої думки, не принижує та т.і.
б) особистісно-спрямований. Функції:
1) обмін інформацією; 2) обмін почуттями (експресивна функція); 3) пізнання особистості; 4) самоствердження, пізнання свого власного Я; 5) організація взаємодії.
Якщо вчитель хоче бути осоьистісно-орієнтованим, то має забезпечити функції:
1) відкриття дитини на спілкування; 2) співучасть з дитиною у пед. спілкуванні; 3) “підвищення” дитини у педагогічному процесі.
Структура пед. спілкування:
І етап: прогнозтичний. Скласти програму підготовки до спілкування: сформувати установку на спілкування, уявити як учні сприймуть, продумати варіанти взаємодії;
ІІ етап: Комунікативна атака. Швидко включити клас в роботу, привернути до себе увагу.
ІІІ етап: Управління спілкуванням. Демонстрація спільності поглядів, встановлення особистісного контакту: візуального, мовного, створення ситуацій успіху.
IV етап: Аналітичності.
Бар’єри спілкування: соц. бар’єр (різні статуси вчителя та учня); фізичний (вчительський стіл), гностичний, психологічний (страх перед учнями).
Типи ставлення вчителя до учнів:
1) активно-позитивне; 2 )пасивно-позитивне; 3) ситуативне-негативне; 4)стійко-негативне.
Стилі керівництва груповою діяльністю:
на основі спільної творчості; 2)на основі дружньої прихильності; 3) дистанція; 4) залякування; 5) загравання.
66. Вміння вчителя розв’язувати педагогічні конфлікти.
Вчитель повиннен вміти розв’язувати педагогічні конфлікти. Для цього він повинен вчасно з’орієнтуватися, проаналізувати ситуацію. В присутності учнів не потрібно давати волю емоціям.
Розв’язання конфліктів:
1) пристосування до конфлікту;
2) уникнення конфлікту;
3) прагнення до компромісу;
4) співробітництво;
5) здатність до конфронтації (суперництво).
Аналіз конфліктної ситуації:
– описати ситуації, що передували конфлікту;
– вік та індивідуальні особливості учасників конфлікту;
– ситуація очима учнів;
– що нового вчитель дізнався про учнів;
– причини, зміст конфлікту;
– розв’язання конфлікту;
– вибір оптимального розв’язання ситуації.
Вчитель повинен передбачити наслідки своїх вчинків, слів. Вчитель повинен вміти розв’язувати педагогічні конфлікти. Для цього він повинен вчасно заспокоїтись, з’орієнтуватися, проаналізувати ситуацію. В присутності учнів не потрібно давати волю емоціям, треба стримуватись. Намагатись розв’язати конфлікт нетрадиційними для школи методами, не тільки тими, до яких звикли учні.
67. Пед. майстерність.
Пед. майстерність – це комплекс якостей особистості вчителя, який забезпеч. високий рівень самоорганізації професійної діяльності.
Компоненти:
1) гуманістична спрямованість особистості вчителя;
2) професійні знання: предмету, методичні, психологічні;
3) уміння: – конструктивні, – організаторські, – комунікативні, – гностичні, – соц.-перспективні (вміння розуміти учнів по зовнішньому вигляду), – динамічні (впив на аудиторію), – тримати себе в руках, – оптимістичне прогнозування (бачити краще в учнях), – творити.
4) Пед. техніка – комплекс умінь, які допомагають вчителю краще, яскравіше виразити себе, зробити більш ефективним навч.-вих. роботу.
Майстерність набувається з досвідом.
Прийоми активізації пізн. діяльності учнів на уроці:
1) формувати пізнавальний інтерес (давати завдання творчого характеру, дбати про самостійну роботу);
2) формування переконаності в необхідності тих знань, які одержуються учнями;
3) створення емоційно-моральних ситуацій;
4) створення ситуацій успіху для відстаючих учнів;
5) забезпечення зворотного зв’язку.
Оскільки в нас досвіду мало, то майстерності мало, але є теоретична підготовка, вивчення досвіду інших вчителів.
68. Педагогічна майстерність вихователя.
Педагогічна майстерність – це комплекс якостей особистості, який забезпечує високий рівень самоорганізації з професійної діяльності.
Великого значення встановлення педагогічної майстерності вчителя надавав Макаренко: “Талант – це рідкість і майстерність треба готувати. Майстром може стати кожний”. Сухомлинський: “Майстерність – це уміння встановлювати думки, духовні відносини з дитиною, розуміти її. Майстерність можлива лише при умові високої культурно-емоціональної сфери вчителя”.
Особистісно-зорієнтований підхід у вихованні: Процес виховання розглядається як розвиток і формування особистості їз врахуванням її індивідуальних особливостей, визначених на діагностичній основі, та можливостей її розвитку і саморозвитку.
Якості пед. майстерності:
2) гуманістична спрямованість;
3) професійні знання;
4) професійні здібності;
5) педагогічна техніка.
Рівні пед. майстерності.
2) репродуктивний;
3) адаптивний;
4) моделюючий.
В практичній діяльності майстерність виховання полягає в тому, щоб оперативно вибрати необхідні в даній ситуації методи. Щоб вибраний метод виявився ефективним, необхідно врахувати:
1) ідеали суспільства, цілі виховання;
2) конкретні пед. завдання;
3) закономірності і принципи виховання;
4) вікові та індивідуальні особливості учнів, конкретні обставини і ситуації;
5) творчість, винахідливість, кмітливість.
Суть майстерності – уміння організувати життя дітей.
Пед. майстерність – це здійснення виховання на основі особистісного здійснювання підходу.
№6 (можливо буде) Проблема мети виховання в П.
Знання цілей виховання дає педагогу чітке уявлення про те, яку людину він має формувати, надає його роботі спрямованості і осмисленості. Цілі і завдання виховання мають безпосереднє відношення до змісту і методики виховної роботи. В стародавньому світі метою виховання була калогатія – гармонійний розвиток духу і тіла. В середні віки панувала релігія. Головним виховним ідеалом була покірність перед Богом людьми та аскетизм. З розвитком капіталізму мета виховання передбачає поєднання аристократичного манер з діловими якостями. 19-20 ст. період пізнього капіталізму. Виховним ідеалом є загальнолюдські цінності. (Всі хороші якості, які можуть бути в людини). Цей виховний ідеал розділив Ушицький. З’являються педагоги, які відкидали суспільні цілі виховання. Джон Дюі стверджував що людина є рабом своїх звичок і не піддається зміні. Він пропонував за основу виховання брати інтереси і потяги дітей. Подібні погляди розглядали послідовники теорії вільного виховання. Марія Монтесорі (поч. 20 ст.) за мету виховання ставить розвиток інтересів і нахилів, які проявляються спонтанно, забезпечення дітям повної свободи, невтручання в їх виховання. Ця теорія в центрі виховання ставить дитину. Її назвали недоцентричною. Корені виховного ідеалу українського народу в народній педагогіці. В його основі завжди були такі якості: працелюбство, висока моральність, розуміння своєї людської і національної гідності. В процесі розвитку український виховний ідеал ввібрав у себе все краще з християнства та загальноєвропейської культури. Найбільш яскраво він виявився в козацькій П. Сучасну українська П шукає виховний ідеал. Протягом всієї історії людство виробило всебічно гармонійний розвиток особистості. Більш конкретна мета національного виховання визначена: набуття молодими поколіннями соціального досвіду, успадкування духовних надбань українського народу, досягнення високої культури міжнаціональних взаємин, формування у молоді особистісних рис громадянина української держави незалежно від національної належності.
Основні завдання для школи:
1) формування наукового світогляду 2) патріотичне виховання 3) розвиток моралі громадської і соціальної відповідальності 4) розвиток науково-правової свідомості і самосвідомості 5) вироблення свідомого ставлення до праці 6) формування екологічної культури 7) формування естетичної культури 8) фізичне вдосконалення (розвиток потреби у здоровому способі життя).