Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
1.Полеміка
Теорія і методика красномовства розглядає методи ораторської діяльності, що являють собою основний спосіб зв’язку між оратором і аудиторією, завдяки якому передається і засвоюється інформація, здійснюється вплив на слухачів. Серед методів і прийомів спілкування з аудиторією важливе місце посідає полеміка — одна з ефективних форм впливу на слухачів, найважливіший засіб їх переконання. Щодо цього, розгляньмо питання про те, як і за яких обставин вона виникає, як організовується, як активізує слухачів. Уміння організовувати полеміку, скеровувати її потребує від оратора великої майстерності, глибоких знань. Гостра полемічна бесіда — найскладніша форма зближення з аудиторією.Термін “полеміка” походить від давньогрецького слова “полемікос” — войовничий, ворожий. Більш чітке визначення даного поняття можна знайти, наприклад, у енциклопедичному словнику, де зазначається, що полеміка — гостра дискусія стосовно будь-якого спірного питання. Це не звичайна суперечка, а таке публічне обговорення, при якому є конфронтація, протистояння, протиборство сторін, ідей і поглядів. Виходячи з цього, полеміку можна визначити як боротьбу принципово протилежних думок щодо того чи іншого питання, тобто публічний спір з метою захистити, обстояти свою точку зору і спростувати думку опонента.З даного визначення випливає, що полеміка відрізняється від дискусії, диспуту саме своєю цілеспрямованістю. Учасники дискусії, диспуту, зіставляючи суперечливі судження, намагаються дійти єдиної думки, знайти загальне рішення, встановити істину. Мета полеміки інша — потрібно здобути перемогу над опонентом, обстояти і затвердити власну позицію. Полеміка — це наука і мистецтво переконувати. Вона вчить стверджувати думки аргументованими, переконливими і безперечними науковими доказами. Отже, мета полеміки — досягнення істини чи її перевірка. Як слід вести полеміку, щоб вона була корисною і продуктивною? Насамперед необхідно оволодіти деякими принципами полеміки. Один із принципів ведення полеміки — це чесність і принциповість ведення полеміки. Перед тим, як спростувати погляди опонента, потрібно точно і чітко сформулювати позицію, згідно з якою полемізують. Визначеність предмета спору і вихідних позицій — одна з основних вимог до полеміки. У жодному разі не можна перекручувати позицію опонента. Цим оратор підриває довіру до власної позиції у слухачів. Потрібно виявити дійсні й істинні положення опонента і вміти критикувати їх.Важливого значення набуває і принцип використання емоцій у полеміці. Певна річ, без людських емоцій ніколи не було, нема і не може бути пошуку істини. Не можна вести полеміку без емоційного, суб’єктивного ставлення до питань, що обстоюються. Проте не слід перебувати у полоні емоцій, тобто давати перевагу почуттям над розумом. Характерний принцип полеміки — виявлення невідповідностей і суперечностей у поглядах опонента, однобічності його позицій. Зрозуміло, воно потребує опанування діалектичною і формальною логікою, наявності високої культури мислення. Якщо оратор глибоко і до кінця переконаний в істинності своєї позиції (а інакше немає сенсу її обстоювати), належить розкрити хибність позицій опонента: продемонструвати слухачам, чому вона помилково уявляється їм правильною, привабливою; висвітлити, внаслідок яких лавірувань опонент зміг зробити свою позицію зовні переконливою і логічною.
2. У науковій літературі і в практиці розрізняють такі різновиди суперечки – диспут, дискусія, полеміка. За словником В.І. Даля, диспут визначається як публічний захист своєї думки, поглядів Є й інші, більш звужені, тлумачення суті диспуту. Приміром, у енциклопедичному словнику І.А. Ефрона і Ф.А. Брокгауза це поняття трактується як «наукова суперечка, перш за все, частіше публічний захист твору, написаного для здобуття вченого ступеня» [3, 551]. А у словнику іншомовних слів ми знаходимо, що: «диспут (від лат. Disputare – розмірковувати, сперечатися). 1) Усний науковий спір; обговорення якогось питання при публічному захисту дисертації” [2, 217]. Таке ж визначення подається в сучасному тлумачному словнику української мови [4, 248]. Диспут як метод колективного пошуку вирішення конкретної проблеми є одним із засобів виховання культури спілкування. У тому, що результатом проведення диспуту є розв’язання проблеми, полягає його відмінність від дискусії, що має на меті лише обговорення різних шляхів, підходів, точок зору, хоча не виключає можливості пошуку шляхів розв’язання проблеми. Серед обставин, що зумовлюють актуальність диспуту, одним із важливих є діалогічність його природи; можливість вільно висловлювати свої думки і як наслідок – підвищення конструктивності у розв’язанні проблеми, що лежить в основі диспуту. За результатами вибіркового анкетування, проведеного серед студентської молоді Черкащини та Кіровоградщини, своє бажання брати участь у диспутах молодь мотивує в основному такими чинниками, як бажання утвердитися у своїх поглядах і відстояти свою позицію; бажання краще усвідомити для себе суть проблеми і вислухати думки інших; інтерес до суперечки як такої, ілюзії «видовища»; можливість продемонструвати свої інтелектуальні та інші здібності тощо. Різноманітність мотивів участі у диспуті (вказані вище мотиви не вичерпують усіх існуючих) визначає і різноманітність його цілей. Проте ми вважаємо особливо важливим врахування організатором диспуту таких іманентних цілей цього виду спілкування: вирішення проблеми диспуту або ж визначення конкретних шляхів, підходів для її вирішення; формування світогляду учасників як системи поглядів, переконань; пропаганда активних форм участі молоді у вирішенні актуальних проблем суспільства; виховання культури спілкування. Існує ряд супідрядних цілей: своєрідна діагностика «стану проблеми в мізках молоді»; розвиток навичок колективного вирішення проблеми; розвиток уміння активно мислити; підвищення мовленнєвої культури. Проведення диспутів сприяє соціалізації молодої людини, суть якої розуміється як «процес засвоєння певної системи знань, норм і цінностей, що дозволяє людині функціонувати як повноправному членові суспільства» [4, 817-818]. Варто звернути увагу на те, що особливість механізмів диспуту визначається взаємовпливом спеціально організованого спілкування (ведучий і учасник) і стихійного, вільного (учасник і учасник) спілкування. Уміння організатора (ведучого) керувати цими механізмами виступає важливим чинником успіху, сприяє досягненню цілей диспуту.Методика підготовки і проведення диспуту розглядає декілька його етапів: підготовка до диспуту; проведення диспуту; практична робота за підсумками диспуту. Підготовчий етап – це попередня робота організатора диспуту та його учасників. Вважається, що на цьому етапі у діяльності організатора основним має бути: визначення цілей, засобів, способів організації диспуту (тут особливу увагу слід звернути на конкретизацію цілей диспуту, бо від цього значною мірою залежить успіх вирішення проблеми формування світогляду молоді, крім цього, організатор має чітко усвідомити те, що саме у світогляді учасників диспуту важливо скорегувати чи ствердити); постановка і вибір теми диспуту, що визначає міру конкретизації цілей диспуту. Вона має бути актуальною і виходити із загальних завдань виховання конкретного колективу (краще, коли у темі буде закладено скрите або пряме запитання; приміром, тема «Молодь в сучасному світі» не містить у собі проблеми, яку слід вирішити, тому вона може бути скоріше предметом дискусії, оскільки в її рамках можна розглядати різноманітні підходи, точки зору тощо, тому, перефразувавши цю тему, приміром, так: «Які проблеми хвилюють сучасну молодь?», ми у процесі диспуту у будь-якому випадку прийдемо до конкретних висновків, до пошуків шляхів розв’язання означених учасниками диспуту питань); формулювання запитань, які виносяться на диспут – надзвичайно важлива проблема (відомий такий прийомів сократівського методу встановлення істини як маєвтика, коли за допомогою вдало поставлених запитань і одержаних відповідей можна привести співрозмовника до істинного знання, вони мають відповідати певним вимогам, зокрема бути конкретними; містити у собі проблемність, яка, звісно, мусить «розкривати» основну проблему диспуту; при цьому організатору слід передбачати виникнення у процесі нових запитань окремої проблематики – вони є закономірним результатом суперечки (але тут важливо вміти розпізнати, які з них ведуть до вирішення проблеми диспуту, а які переводять суперечку в інше русло, і запобігати виникненню останніх; кількість запитань має бути обмеженою (рекомендується заздалегідь визначати не більше 5-7 запитань); запитання необхідно розташувати у певній послідовності, яка передбачає, що першим має бути запитання, спрямоване на визначення предмету суперечки, усвідомлення змісту основних понять, що будуть використані під час диспуту; наступні два-три запитання мають привернути увагу учасників диспуту до різних аспектів проблеми; заключне запитання визначає шляхи вирішення проблеми в цілому. Крім цього, формулюючи запитання диспуту, слід враховувати рівень соціального розвитку учасників диспуту. Якщо учасники диспуту мають високий рівень освіченості, ерудиції, то запитання краще формулювати за дедуктивним методом (від загального до окремого). Коли ж організатору доведеться працювати з учнями, які відрізняються невисоким рівнем готовності до участі в диспуті, то рекомендується ставити запитання за індуктивним методом (від окремого до загального).На етапі проведення диспуту великого значення набуває його початок. На наш погляд, найбільш вдалим із усіх прийомів початку диспуту є звернення до результатів анкетування, проведеного у підготовчий період диспуту. Можна використати такий прийом, як оприлюднення певного факту, який несе у собі певну соціальну проблему або можна запропонувати коротке вступне слово педагога або учня, який виступає у ролі керівника диспуту. Успіх обговорення проблеми в процесі диспуту в основному залежить від ведучого, тому доцільно ставити запитання про конкретні вимоги до нього (уміння конкретизувати мету і вести диспут з урахуванням можливостей її реалізації, керувати логікою розмови). Для цього необхідні знання механізмів логіки доказів, чітке бачення аргументів, факту, резонерства, логічної провокації. Ведучий повинен володіти навичками ведення діалогу, які базуються на знаннях соціально-психологічних законів спілкування і вмінні керуватися ними.Третій етап передбачає практичну роботу за результатами диспуту. На цьому етапі варто звернути увагу на аналіз і висновки успіху чи невдачі диспуту. Ведучий диспуту повинен організувати подальшу роботу з учасниками диспуту відповідно до його результатів (проведення нового диспуту з питань, що виникли під час обговорення проблеми, проведення нових досліджень, написання рефератів, наукових робіт тощо).Розглянувши у загальних рисах основні відмінності між диспутом та дискусією, доцільно зупинитися на цьому питанні більш детально. Дискусію (розгляд, дослідження) визначають як публічне обговорення якого-небудь суперечливого питання на зборах, у пресі, в бесіді, у суперечці [3, 215]. Дискусія означає дослідження, колективне обговорення якого-небудь суперечливого питання (проблеми) з метою пошуків шляхів його оптимального розв’язання. Дискусія – це «спір, суперечка окремих осіб, співрозмовників» [4, 247]. У науковому пізнанні дискусія є одним із способів досягнення істини, методом дослідження, а тому в науці до неї вдаються досить часто. Виникає дискусія звичайно з питань, з яких істина ще не встановлена і її пошуком опікується багато дослідників, наукових колективів. Отже, дискусія – це «широке публічне обговорення якогось спірного питання, проблеми» [4, 247].На навчальному занятті, під час проведення дискусії у позанавчальний час ґрунтом для неї є різниця в розумінні, у тлумаченні, у засвоєнні учнями теорії проблеми. Дидактична пізнавальна мета дискусії якраз і полягає у тому, щоб окреслити різницю у розумінні проблеми і у спорі знайти шляхи встановлення істини, виробити точку зору, яка відповідає істині. Друга важлива мета дискусії – виховна. Творчі дискусії активно формують наукове мислення, сприяють формуванню наукового світогляду, вдосконалюють якості полеміста, визначають виховання соціально-психологічної якості толерантності. Мисленева активність учасників дискусії залежить багато в чому від того, як педагог, керівник дискусії веде її. Уміння мислити – означає прояв здатності до дії, використання теоретичних знань, вміння розмірковувати відповідно до вимог логіки. Дискусія – це найбільш прийнятливий у методичному сенсі спосіб, що дозволяє тренувати учнів у мисленнєвих діях. Результат її проведення багато в чому залежить від того, як педагог ставить запитання і як ставиться до запитань, які задають учні, оскільки запитання – це головний інструмент перебігу дискусії. Її викликає не будь-яке запитання, а передусім те, на яке в учнів виникає кілька можливих варіантів відповідей, коли спроба одних розкрити суть поняття наштовхується на бажання інших відповісти на це запитання по-іншому. Важливо мати на увазі, що дискусія – не самоціль, запитання ставиться не зумисне для дискусії, а для з’ясування рівня розуміння проблеми через зіткнення думок. При цьому необхідно пам’ятати, що при проведенні дискусії неможна допускати штучного, спеціально підготовленого зіткнення думок. Будь-яка діяльність, дискусія у тому числі, включає в себе три основних блоки: задум (зміст, мета, завдання); процес реалізації задуму; свого роду взаємодію проблеми, яка обговорюється, з необхідною інформацією. Результат дискусійної діяльності – це розв’язання проблеми або крок на шляху до їх вирішення; досягнення взаєморозуміння або чітке розмежування позицій; розвиток учасників дискусії; формування нових проблем. Дискусія – це особливий вид діяльності, що ґрунтується на продуктивному спілкуванні. Організатору дискусії необхідно враховувати, що спілкування може бути двох рівнів: вищий рівень спілкування, коли учасники дискусії прагнуть до певного взаєморозуміння і на цій основі – до співтворчості; нижчий рівень дискусії, коли один із учасників, на думку іншого, намагається посісти керівні позиції, хоче повністю підкорити його собі, іншого учасника, маніпулювати ним.
5. Політичне маніпулювання (франц. manipulation, від лат. manipulus — жменя) — комплекс психологічних, ідеологічних та організаційних дій, спрямованих на приховане корегування масової свідомості з метою стимулювання суспільної активності у потрібному маніпуляторові напрямі в боротьбі за політичну владу, її захоплення, використання, утримання.
1.3. Принципи політичного маніпулювання
Вивчаючи методики і стратегії «психології впливу», американський психолог Р. Чалдіні дійшов висновку, що всі тактики переконання (маніпулювання) можна згрупувати. Кожна з груп відповідає одному з фундаментальних психологічних принципів: послідовності, взаємного обміну, соціального доказу, прихильності, авторитету, дефіциту.Принцип послідовності. Історичний досвід показує, що більшість людей намагається бути послідовною у своїх словах, думках і справах. Послідовність у поведінці завжди високо цінувала громадськість, оскільки зрозумілі і цілком прогнозовані дії окремого індивіда сприяли зміцненню суспільної стабільності. Крім того, людина, яка дотримувалась цього принципу, у всі часи почувалася комфортніше в потоці інформації, оскільки могла не аналізувати її детально, а, потрапивши в стандартну ситуацію, діяти за шаблоном, стереотипно («так, як усі»). Підсвідоме прагнення до послідовності, з одного боку, є формою захисту мозку від перевантажень, з іншого — благодатним ґрунтом для політичного маніпулювання, оскільки послідовність як форма поведінки основана на стереотипній дії, що виключає фазу критичного аналізу й осмислення інформації.Ключовим чинником, який стимулює послідовність поведінки, є зобов’язання. Найефективніші письмові й публічні зобов’язання. Психологи зазначають, що рішення про ухвалення зобов’язань, навіть помилкові, мають тенденцію до «самозбереження». Наприклад, виборці, які публічно засвідчили навіть у дуже вузькому колі свої політичні симпатії до партії N і проголосували за неї на виборах, фактично взяли на себе певні зобов’язання (майже непомітно для себе). Саме тому, навіть розчарувавшись у цій партії, вони часто вигадують нові причини й виправдання правильності власного вибору, щоб переконати самих себе в необхідності виконання вже прийнятих зобов’язань — підтримувати відповідно до принципу послідовності партію N.Принцип взаємного обміну. Цей принцип є однією із фундаментальних основ людського спілкування. Його суть полягає в тому, що людина прагне адекватно віддячити іншій людині за те, що вона для неї зробила (надала послугу, гроші, інформацію та ін.). Реалізація принципу взаємного обміну сприяла цивілізаційному прогресу, оскільки уможливлювала розвиток різних видів тривалих взаємин, взаємодій і обмінів (торгівля, дипломатія тощо).Щодо політичного життя, то воно теж тримається на обміні взаємними послугами, голосами, зобов’язаннями, позиками. Саме тому впливовий політик — це не лише той, хто має зв’язки, а насамперед той, кому зобов’язані інші (кар’єрним зростанням, сприянням у бізнесі тощо). Це простежується у взаємодії різних гілок і рівнів влади, у процесі лобіювання, ухвалення законів, у міждержавних переговорах. Для практичної реалізації принципу взаємного обміну найчастіше використовують дві тактики. Перша ґрунтується на тезі «перш ніж попросити про якусь послугу, варто щось людині дати» (класичний приклад реалізації принципу «я — тобі, ти — мені» у вітчизняній політичній практиці — це обмін пакета з продуктами на голос виборця). На думку Р. Чалдіні, ця тактика ефективна завдяки трьом аспектам правила взаємного обміну: 1) це правило є універсальним, і його вплив часто перевершує вплив інших факторів; 2) воно вступає в силу навіть тоді, коли людині надають послуги, про які вона не просила; отже, знижується її здатність самостійно ухвалювати рішення і вибір за неї роблять ті, кому вона чимось зобов’язана; 3) це правило може підштовхнути до нерівноцінного обміну. Щоб звільнитися від неприємного відчуття морального зобов’язання, люди часто погоджуються надати значно серйознішу послугу, ніж та, яка була їм надана.Другою ефективною тактикою реалізації принципу взаємного обміну є тактика завищених вимог. Її суть полягає у висуненні вимог, які протилежна сторона обов’язково відхилить. Формально це змушує ініціатора завищених вимог відступити, і він відступає, зробивши нову пропозицію з нижчими показниками (саме вони йому були потрібні). Політична практика засвідчує, що формула «завищені вимоги — відмова — поступка — згода» дуже часто спрацьовує під час політичних торгів.Принцип соціального доказу. Людина за своєю природою схильна до наслідування, яке дає їй змогу швидко освоювати нові технології, прогресивні форми організації тощо, а також уникати конфліктів і зберігати стабільність у суспільстві («я роблю так, як усі»). Саме тому під час прийняття рішення, як діяти і поводитися в певній ситуації, люди орієнтуються переважно на моделі поведінки таких самих, як вони, в аналогічних ситуаціях. Цей принцип може бути використаний політичними маніпуляторами з метою змусити людину підкоритися певній вимозі, зайняти певну позицію. Прикладом застосування цього принципу є опитування, рейтинги, широко і систематично тиражовані ЗМІ. Суть маніпулятивного навіювання полягає в тому, що людина, навіть маючи власну думку стосовно політичних лідерів або партій, може істотно змінити її, побачивши на екрані або почувши по радіо, що значна кількість її співвітчизників дотримується іншої думки.Своєрідними каталізаторами реалізації принципу соціального доказу є:а) кризовість, нестабільність, невизначеність суспільного розвитку, які зумовлюють наростання невпевненості. За цих обставин люди схильні звертати увагу на дії інших і вважати ці дії правильними; б) подібність, оскільки люди, як правило, наслідують поведінку тих, хто на них подібний. Принцип прихильності. Професійні політичні маніпулятори розуміють, що однією з ключових підвалин ефективного впливу на пересічних громадян є сприйняття ними особистості, яка їх у чомусь переконує, як привабливої або принаймні знайомої («свій хлопець», «він (вона) — такі самі, як я»). Цей принцип має такі форми реалізації:1. Фізична привабливість. Вона є могутнім чинником, який часто перетворюється на спусковий гачок формування ілюзії в електорату («такий симпатичний політик просто не може бути нерозумним і непрофесійним»), призводить до завищення оцінки інших людських якостей, таких як талановитість, доброта, порядність тощо. Ще Ф. Бекон зазначав: «Красиве обличчя є безмовною рекомендацією». Соціологічні дослідження результатів виборів підтверджують це правило, засвідчуючи, що за кандидатів з гармонійними та симпатичними обличчями і фігурами виборці віддають в середньому в 2,5 раза більше голосів, ніж за непривабливих.2. Подібність до об’єкта маніпулювання. Політик, який зображає «людину з народу», часто бере гору над політиком, який демонструє свою належність до рафінованої еліти. Електорат більше довіряє «своєму хлопцеві», більш того, пишається, що «один із нас» досяг висот влади, тому обстоюватиме саме «наші» інтереси. Цим зумовлені мімікрія (здатність залежно від обставин змінювати свої погляди, думки) деяких політиків, намагання набути схожості зі своїми виборцями у зачісці, одязі, марці цигарок, поглядах на життя, хобі. Заради політичного результату деякі політики навіть носять кепки і приїжджають на зустріч із виборцями на дешевих автомобілях («я — як народ»). Посиленню маніпулятивної дії, формуванню іміджу «свій хлопець» сприяють компліменти, обіцянки, адресовані аудиторії, які часто електорат приймає за чисту монету («Він справедливо нас оцінює», «Він розуміє наше життя», «Він знає наші проблеми»); близьке знайомство виборців із політиком або активна (часто імітаційна) демонстрація маніпулятором того, що він сприймає свій електорат як старих знайомих, заради яких готовий на подвиги, «якщо його оберуть»; акцентоване асоціювання політика з певним успіхом («вдалий бізнесмен», «блискучий спортсмен», «відома співачка»), адже «якщо вони зуміли всього цього досягти, то під їх керівництвом ми досягнемо ще більшого». Принцип авторитету. Суспільство не може існувати без лідерів, тобто без тих авторитетних осіб, які здатні, ведучи за собою людей, адекватно аналізувати ситуацію, приймати оптимальні рішення і досягати успіху. В широкому розумінні авторитет — це загальновизнаний вплив особи або організації на переконання і поведінку людини у різних сферах суспільного життя, заснований на знаннях, моральних якостях, соціальному статусі, досвіді або міфах. Підпорядкування авторитетам сприймається як раціональна дія, оскільки підґрунтям впливовості авторитетів є, як правило, розум, знання, досвід, сила. Крім того, підпорядкування авторитетам дає змогу частині людей відчувати себе комфортно, оскільки воно позбавляє від мук самостійного ухвалення рішень і знімає відповідальність за наслідки їх реалізації («я виконував наказ»). Психологи зазначають, що під час сприйняття масами інформації вирішальну роль відіграє не авторитет сам по собі, а сукупність символів авторитетності — титули, одяг, манера поведінки, атрибути. Часто у процесі політичних маніпуляцій саме ці символи стають потужними важелями впливу на громадську думку. Їх сила як знарядь маніпулювання значно зростає завдяки тому, що вони потужно впливають на рівні підсвідомості: як показали дослідження, до індивідів, які володіють тим або іншим символом авторитету, будь-яке оточення, як правило, автоматично ставиться з великою пошаною.Принцип дефіциту. Сутність цього принципу полягає в тому, що люди найбільше цінують те, чого їм бракує. Принцип дефіциту стає важелем маніпулювання завдяки дії кількох чинників:1. Існує думка, що дефіцитний товар важко придбати саме тому, що він якісний, цінний, унікальний; правдивою і переконливою є саме та інформація, до якої з різних причин немає доступу. 2. Коли у будь-якій сфері суспільного життя з’являється дефіцит і щось стає менш доступним, люди розцінюють це як посягання на їхню свободу. Згідно з теорією психологічного реактивного опору, людина реагує на обмеження свободи посиленням бажання мати саме те, що недоступне у певний момент у повному обсязі.3. Дефіцитні предмети та інформація зростають у ціні саме тоді, коли з’ясовується, що вони щойно стали такими. Інакше кажучи, люди більше цінують ті речі, яких не вистачає віднедавна, ніж ті, яких завжди не вистачало. 4. Обмежені ресурси люди цінують найбільше тоді, коли вони стають об’єктом конкуренції.Принцип дефіциту є одним із найпотужніших важелів діяльності політичних маніпуляторів, адже будь-які заборони та обмеження неодмінно породжують дефіцит. З огляду на це спритний політтехнолог «підсовує» окремій людині чи громадськості саме той товар (ідею, лідера, інформацію тощо), заради проштовхування і реалізації якого штучно створювався ажіотаж дефіциту.
Отже, практичне застосування принципів психологічного впливу має на меті послідовне, цілеспрямоване формування однобічної системи залежностей між суб’єктом та об’єктом маніпулювання. Зокрема, принцип прихильності зумовлює завоювання довіри до маніпулятора за рахунок його фізичної привабливості або схожості з об’єктом маніпулювання; принцип дефіциту штучно стимулює інтерес (потяг) до необхідного маніпуляторові об’єкта (інформації) за рахунок обмеження доступу до нього; принцип авторитету зумовлює концентрацію уваги об’єкта маніпулювання, зниження критичності його мислення, схильності під впливом (тиском) відомих осіб до необхідних маніпуляторові думок та поведінки; принцип соціального доказу спричиняє підпорядкування особистості масі, спрацьовування ефекту «психічного зараження», стимулює стереотипне мислення та поведінку; принцип взаємного обміну вводить об’єкт маніпулювання у систему «я — тобі, ти — мені», інспіруючи некомфортне відчуття заборгованості; принцип послідовності фіксує та ілюструє результативність маніпулятивних дій, стимулюючи послідовність, прогнозованість у поведінці та вчинках жертви, яка (часто непомітно для себе, проти своєї волі) рухається у потрібному для маніпулятора напрямі. Система взаємопов’язаних принципів психологічного впливу є основою процесу політичного маніпулювання, яка визначає його форми, методи, прийоми, специфіку, характерні ознаки та особливості їх впровадження на практиці.