Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
1. Місце і роль соціальної психології в системі наукових знань.
Більшість вітчизняних психологів мають спільний підхід щодо визначення соціальної психології як науки, що вивчає закономірності поведінки та діяльності людей, зумовлені їхнім включенням у соціальні групи, а також психологічні характеристики цих груп.
На сучасному етапі розвитку українського суспільства перед соціальними психологами стоять важливі завдання: виробити практичні рекомендації з удосконалення підприємницької діяльності та керування ринковими структурами; правильно організувати взаємодію людей на користь держави й кожного громадянина.
Соціальна психологія посідає специфічне місце в системі наукового знання. Вона виникла на межі двох наук - психології та соціології і дотепер зберегла суттєві ознаки кожної з них. Водночас це якісно нова наука, однак більшість учених констатує, що, незважаючи на межовий характер, соціальна психологія є частиною психології, тому для визначення кола її проблем необхідно виокремити із психологічної проблематики питання, що належать до компетенції саме соціальної психології.
Основні розділи соціальної психології:
- спілкування та взаємодія людей у суспільній діяльності;
- психологія соціальних груп, спільнот;
- соціальна психологія особистості.
Соціальна психологія - наука про психологічні причини, механізми, закономірності соціальної поведінки людей у групах, про соціально-психологічні явища особистості, груп і спільнот.
Сучасний український психолог Н. Коломінський визначає соціальну психологію як галузь психології, що вивчає вплив па психіку людини взаємин та спілкування людей у різних за кількістю, способами створення, значущістю для особистості групах, колективах.
Соціальна психологія досліджує особливості взаємозв'язків людини з різноманітними суб'єктами соціального середовища, допомагає їй глибше пізнати себе, своє соціальне оточення, ефективно взаємодіяти з ним. Цьому сприяє властивий людині соціально-психологічний тип мислення, певний спосіб сприймання і тлумачення подій, явищ, станів, які вона може спостерігати як у собі, так і в соціумі.
Отже, соціальна психологія — наука про взаємозв'язок соціального і психічного, їх взаємодію, взаємозалежність, взаємовпливи на рівні окремої людини, спільності; про соціально-психологічні явища, які виникають у процесі соціальної взаємодії і характеризують індивіда і групу.
Коло об'єктів соціальної психології як науки доволі широке та різноманітне, що і визначає структуру соціально-психологічного знання.
2. Структура соціальної психології, її принципи, категорії та закони.
Структура соціальної психології в кожний історичний період розвитку є результатом взаємодії двох протилежних, але тісно пов'язаних процесів: диференціації (поділ на складові) та інтеграції (об'єднання) з іншими галузями науки (інтеграція як соціальної психології загалом, так і окремих її складових). Ця структура містить упорядковані знання про соціально-психологічну реальність і механізми її розвитку та функціонування, є системою взаємопов'язаних уявлень, понять, поглядів, теорій, концепцій про соціально-психологічну реальність різних рівнів: від соціально-психологічної програми поведінки окремих людей до соціально-психологічних явищ у макросередовищі.
Як навчальний курс, соціальна психологія охоплює такі розділи:
1) науково-методологічний. Розкриває місце і роль соціальної психології в системі наукового знання (її предмет, завдання, функції, категорії, методологічні основи та методи, питання еволюції соціально-психологічного знання);
2) соціально-психологічні проблеми особистості. Вивчає особистість як суб'єкт соціальної взаємодії та спілкування, психічне відображення особистістю соціальних явищ у структурі групових відносин;
3) соціально-психологічна характеристика спілкування. Містить соціально-психологічні знання про спілкування, його види, рівні та функції, психологічні способи впливу в процесі спілкування та ін.;
4) соціальна психологія груп і міжгрупової взаємодії. Висвітлює соціально-психологічні знання про комунікативний потенціал учасників взаємодії, про закономірності поширення суспільних інтересів, настроїв, моди, про психічний склад групи, нації. Вивчає сферу соціально-психологічних групових процесів — проблеми прояву соціально-психологічних явищ у малих соціальних групах (конформна поведінка, соціально-психологічний клімат, психологічна сумісність тощо);
5) особливості прикладної соціальної психології. Йдеться про закономірності становлення соціально-психологічної реальності в конкретних сферах життєдіяльності індивіда та групи: соціальну психологію виробництва, соціальну психологію управління та ін.
Як самостійна галузь знання, соціальна психологія реалізує усі функції, властиві психологічній науці: теоретико-пізнавальну, комунікативну, гуманістичну, прогностичну, прикладну та ін.
Категорії соціальної психології. Спираючись на основні категорії психології та соціології (особистість, група, соціум, пізнання, мислення, переконання, установки, соціальні явища та ін.), соціальна психологія оперує власним категоріальним апаратом (рис. 2). Ядром його є базові поняття соціальної психології (соціально-психологічна реальність, взаємодія, соціально-психологічний тип, спілкування, соціально-психологічні явища, групова динаміка, соціально-психологічне відображення та ін.), навколо яких концентрується відповідна соціально-психологічна проблематика, а також ті, що характеризують суттєві ознаки, конкретні механізми взаємозв'язку соціального та психічного.
Закони соціальної психології.
1.Закон Б.Паскаля.Люди ненавидять одне одного і їх доброчинна діяльність цьому не суперечить. 2.Закон сучасного Гіппократа.Не існує жодного лікаря,який хотів би,щоб всі люди були здоровими. 3.Закон соціального дарвінізму.Людина людині або ніщо,або конкурент або знаряддя для досягнення своєї мети. 4.Перший закон В.Гете.Епідемія розуму народу не загрожує. 5.Другий закон Гете.Народ найбільше любить силу. 6.Основний закон віктімології.(Закон Анрі Лаборі) Біологія вбиває мораль. 7.Закон А.Шопенгауера.Хоча люди мешкають поряд,але живуть вони в різних світах. 8.Закон О.Бальзака. Коли людина досягла вищої влади,то їй приписують стільки чеснот,що їх не охопить жодна епітафія.Коли ж вона попадає в біду,то у неї виявляють більше пороків,ніж у блудного сина. 9.Біологічна логіка гомо сапієнс перемагає логіку здорового глузду,математичну і фізичну,разом узятих. 10.Закон владного навіювання.Нерідко точка сидіння визначає міру розуміння. 11.Закон Ф.Ларошфуко. Безпечніше зробити фігуранту мале зло,ніж велике добро. 12.Закон Екклесіаста.Людина має одну причину для радості—власні досягнення,бо все інше їй не належить. 13.Закон Ф.Ніцше.Щодо людини нижчої себе обмежуються презирством,яке переходить в ненависть,якщо її вважають рівною або вищою себе. 14.Закон гнізда.Діти борються з батьками за житлову площу різними методами аж до позбавлення останніх їх помешкань. 15.Влада втрачає привабливість,якщо нею не зловживати. 16.Колеги успіхів не вибачають і готові наділити кожного своїми гріхами.
3. Зв’язок соціальної психології з іншими науками. Соціальна психологія і соціологія: проблема взаємодії.
Соціальна психологія черпає відомості з різноманітних галузей соціальних, психологічних, загально гуманітарних знань, збагачуючи водночас і їх своїми відкриттями. Найтіснішими є її зв'язки із психологією та соціологією.
Значущість зв'язків із психологією зумовлена тим, що наприкінці XIX — на початку XX ст. вона суттєво змінила зміст свого предмета, розглядаючи психічне вже як продукт соціально-історичного розвитку людини і суспільства. Не менш важливим є і те, що з метою пояснення онтогенезу (розвитку) психічних процесів психологія стала послуговуватися такими соціальними категоріями, як "взаємодія", "спілкування", "співробітництво". Все це зумовило особливості аналізу взаємозв'язку індивідуального та соціального, внутрішнього й зовнішнього. Не послаблюючи свого інтересу до відображення людиною об'єктивної дійсності, психологія водночас розглядала психічне і як регулятор соціальних відносин. Соціальне вона перестала вважати зовнішнім чинником, під тиском якого відбувається трансформація внутрішнього (психічного) життя людини, і надала йому значення чинника первинного. А внутрішні психічні процеси розглядалися у взаємодії із соціальними чинниками. їх психологія почала трактувати як зовнішні операції, які у процесі взаємодії перейшли у внутрішню сферу індивіда, стали його емоційним, вольовим або інтелектуальним актом.
Взаємозв'язок соціальної психології із соціологією виник на початку XX ст., з використанням психологічних даних під час аналізу соціальних структур і відносин. Це яскраво виявилось у мікросоціології, яка найбільше уваги в поясненні соціальних явищ приділяє мотивам і смислам поведінки, міжособистісними взаєминам. У цьому контексті психологія і соціологія, розв'язуючи кожна свої завдання, утворюють нову дисципліну — соціальну психологію. Проте не всі, хто називався соціальним психологом, однаково розуміли сутність цієї науки. Нерідко професійні соціологи вважали себе соціальними психологами, і навпаки.
Загалом соціологія як наука про суспільство, соціальні інститути і соціальні спільності вивчає закони розвитку та функціонування суспільства, природу і характер суспільних, групових та індивідуальних цінностей і норм. Соціальна психологія досліджує конкретні механізми їх формування. Якщо соціологія пояснює джерела соціальної активності людини, то соціальна психологія — шляхи та закономірності її вияву. На відміну від соціології вона вивчає не об'єктивно існуючі соціальні відносини між людьми, не соціальні спільності, що виникають на основі цих відносин, а те, як люди їх відображають у своїй свідомості, конкретизують в оцінках і реальній поведінці. Досліджуючи конкретні закономірності та механізми взаємозв'язку між особистістю й суспільством, соціальна психологія з'ясовує, як і чому соціальне (суспільство, організація, група) впливає на особистість; як особистість, її діяльність позначаються на функціонуванні соціальної групи; як проявляється соціально-психологічна реальність, що виникає у процесі такого взаємозв'язку.
Багато спільних особливостей мають соціальна психологія та психологія особистості, що вивчає закономірності формування людини як суб'єкта життєдіяльності, механізми інтегрування всіх психічних процесів і властивостей індивіда у системну якість, котра опосередковує його взаємодію із соціальним середовищем через процес соціалізації. Обидві науки досліджують індивіда. Предмет психології особистості охоплює структуру, функціональні характеристики, рушійні сили формування та відхилення в розвитку особистості тощо. При цьому увага фокусується на індивідуальних внутрішніх механізмах і на відмінностях між індивідами. Соціальна психологія, зосереджуючись на індивіді чи групі людей, переймається тим, як соціум впливає на людину, спільноту, як соціальні ситуації змінюють поведінку особистості, чим зумовлене формування конформних чи незалежних, агресивних чи альтруїстичних індивідів, що визначає масову поведінку і явища групової динаміки.
Актуальним є зв'язок соціальної психології з спелеологією (грец. акте — вищий ступінь, вершина, найвища точка, найкраща пора у розвитку людини) — галуззю психологічної науки, яка вивчає закономірності та механізми розвитку людини на щаблі зрілості, досягнення нею високого рівня. Оскільки непрофесіоналізм породжує психологічний дискомфорт, невизначеність, розгубленість, апатію, стан фрустрації (обман, марне сподівання) тощо, великого значення надають опануванню секретів майстерності, формуванню психологічної готовності здійснювати діяльність ефективно і результативно, баченню шляхів, що ведуть до професіоналізму. Важливою проблемою акмеології є формування загальних принципів удосконалення професійної діяльності й спілкування спеціалістів. Саме в аспекті професіоналізму спілкування та взаємодії вбачається безпосередній вихід соціальної психології на акмеологію, адже проблема соціально-психологічного відображення безпосередньо пов'язана з проблемою психології спілкування, а професійна взаємодія невід'ємна від спілкування.
Традиційно акмеологія розглядає закономірності та механізми розвитку людини на стадії її зрілості. Проте розвиток умінь і навичок соціально-психологічного відображення, зокрема й комунікативних, набуття соціального і морального досвіду, які є невід'ємними атрибутами майстерності й професіоналізму, закладаються в дитинстві. Отже, зрілою людина не народжується, на стан зрілості впливають усі попередні етапи її розвитку. Тому акмеологія розглядає також розвиток особистості в дошкільному і шкільному періодах. Значною мірою це зумовлює зв'язок соціальної психології з віковою психологією, яка досліджує специфічні властивості індивіда, його психіки в процесі зміни вікових стадій розвитку. Особливий науковий інтерес становить проблема раннього формування професійних основ життя особистості, що забезпечує її стійкість в екстремальних умовах.
Інтенсифікація міжнародних економічних, культурних відносин актуалізує взаємодію соціальної психології з етнопсихологією. Професіоналізм сучасної комунікативної діяльності передбачає наявність у спеціалістів знань і вмінь ділових міжнародних переговорів, неформального спілкування з представниками різних національностей. Для соціальної психології та етнопсихології, яка вивчає етнічні особливості психіки людей, національний характер, закономірності формування і функціонування національної самосвідомості, етнічних стереотипів, особливо цінним є пошук шляхів регуляції ділового спілкування як всередині етнічної групи, так і на міжнаціональному рівні.
Ефективною є взаємодія соціальної психології з психологією управління, яка продукує психологічні знання про управлінську діяльність. Йдеться про дослідження соціально-психологічних чинників управлінської діяльності та кар'єри, соціально-психологічного консультування з проблем управлінського розвитку, соціально-психологічних механізмів управлінської адаптації, соціально-психологічних механізмів професійної управлінської деформації та регресивного особистісного розвитку. Важливою є проблема комунікативної підготовки керівника як одного з найважливіших чинників ефективності його роботи.
Соціальна психологія пов'язана і з іншими галузями психологічної науки (педагогічною психологією, психологією культури, політичною психологією, юридичною психологією), а також з педагогікою, філософією, історією, економікою.
4. Передумови виникнення соціальної психології.
Соціальна психологія закорінена в давніх філософських вченнях Єгипту, Індії, Китаю, Греції, Риму та інших країн, котрі зосереджувалися на пізнанні спільної життєдіяльності людей. Найчастіше ці вчення формулювали правила взаємодії людини з іншими людьми, етичні системи норм поведінки, співвіднесені із загальним законом, який не залежить від волі людей (наприклад, Дао — закон правильного перебігу подій). Так, великий китайський філософ Конфуцій (551—479 до н. е.) намагався розв'язати цю проблему етико-психологічною спрямованістю відносин індивіда й суспільства, стверджуючи, що людина повинна внутрішньо самовдосконалюватись, долаючи вплив спільнот, у яких вона живе.
На думку давньогрецького мислителя Платона (428— 347 до н. е.), аристократичний стиль взаємодії людини й суспільства є найкращим, якщо суспільство забезпечує задоволення природних потреб особистості та зумовлює її розвиток. Його співвітчизник і учень Арістотель (384— 322 до н. е.) був принциповим противником диктаторського стилю у відносинах індивіда й суспільства. Загалом Арістотель і Платон започаткували дві різні традиції соціальної думки, які пізніше стали називатися підходом, центрованим на соціумі, і підходом, центрованим на особистості.
Італійський мислитель Ніколо Макіавеллі (1469— 1527) та англійський філософ, політичний діяч Нової доби Томас Гоббс (1588—1678) одними з перших звернули увагу на політичну, тобто соціальну психологію. їх вважають представниками песимістичної точки зору на природу людини. Вчення Н. Макіавеллі ґрунтується на знанні складної і суперечливої, на його думку, природи людини, основу якої становить природний егоїзм. За твердженнями вченого, людина не здатна позбутися схильностей до вбивства, неправди, віроломства. Матеріальний інтерес є універсальним чинником її взаємодії з соціумом. Саме з таких дій складаються людські відносини. Тому ефективна взаємодія передбачає знання причин вчинків людей, їх інтересів і прагнень, захоплень і психології. За Макіавеллі, можна виправдати будь-яку поведінку, спрямовану на забезпечення або посилення особистої влади. Взаємини між самодержавцем і підданими засновані на почутті страху або любові. При цьому кращим варіантом є той, що передбачає покору правителю, а не любов до нього. У трактаті "Державець" він аналізує концепцію людини, головним стимулом поведінки якої є інтерес, дає поради щодо маніпуляції людьми. Такий підхід прижився у політичній практиці багатьох правителів, а термін "макіавеллізм" стали використовувати для позначення дій людей, які нехтують нормами загальнолюдської моралі заради досягнення політичних цілей.
Визначаючи рушійні сили людської поведінки, Т. Гоббс обстоював думку про те, що від природи людина є егоїстичною, а її взаємини з іншими характеризуються формулою „людина людині — ворог", "боротьба всіх проти всіх". І це природно для неї. Тому тільки розвиток держави може захистити людей від взаємного знищення. Отже, щоб соціальне буття індивіда у групі та з групою було ефективним і мирним, потрібно укласти "суспільний договір" задля власної вигоди, який означає утворення державної влади. Ці ідеї Т. Гоббса набули значного поширення, хоч і були критиковані філософами, які вважали, що людина за своєю суттю добра, а суспільство псує її, формуючи негативні риси. Такої віри у природну доброту людини дотримувалися також французькі філософи Жан-Жак Руссо (1712— 1778), Дені Дідро (1713—1784), німецький мислитель Іммануїл Кант (1724—1804) та ін. Послідовники Т. Гоббса називали їх "романтиками", вважаючи свій погляд на природу людини "реалістичним".
Проблемами соціально-політичного і соціально-психологічного життя людей переймався англійський філософ епохи раннього Просвітництва Джон Локк (1632—1704), який вірив у те, що кожна людина наділена певними природними правами: правом на життя, на особисту свободу, власність. Його погляди на суспільні відносини спираються на індивідуалістичне розуміння людської природи, згідно з яким люди керуються у своїй діяльності лише власними інтересами, прагнучи їх задовольнити.
Із традиціями Просвітництва пов'язана діяльність російського громадського діяча і письменника Олександра Радищева (1749—1802), який у своєму творі "Подорож із Петербурга до Москви" у центр ставить людину з її суспільними відносинами, творчими можливостями, моральною гідністю, гостро порушуючи питання про її особисту свободу. Цілком закономірно він звертає увагу на взаємини індивіда з іншими людьми. Психологічний аналіз приводить Радищева до вивчення й осмислення суспільних відносин людини, взаємин деспотичного правителя і підданих, які, на його думку, слід будувати на вічних незаперечних цінностях — істині, свободі, волі.
Дослідження соціально-психологічної проблематики в надрах філософії підготувало основу для розвитку соціально-психологічних ідей у лоні соціології, теорії еволюції та психології, сприяло появі в середині XIX ст. перших соціально-психологічних концепцій ("психологія народів", "психологія мас", теорія інстинктів соціальної поведінки).
Значний вплив на розвиток соціально-психологічної думки справили праці англійського основоположника теорії еволюції Чарльза Дарвіна (1809—1882). Згідно з його принципом природного відбору у боротьбі за існування виживають найпристосованіші особи. Людина має розвинуту здатність фізичної, соціальної, розумової адаптації до постійно змінюваного середовища, частина якого є соціальною (плем'я, група). Тому вияв емоцій під час спілкування має соціальну функцію. Приписуючи людині природну агресивність, Дарвін визнавав роль соціальних впливів у формуванні її моральних якостей. Використання його послідовниками теорії еволюції для пояснення соціальних та соціально-психологічних явищ дало поштовх розвитку соціального дарвінізму, який зосереджувався на "боротьбі за існування" засобами міжособистісних і міжгрупових конфліктів.
У США родоначальником психологічного напряму в соціології вважають Лестера-Франка Уорда (1841—1913), який проголосив інтелект рушійною силою історичного розвитку. На його думку, впливи індивіда і суспільства обов'язково є обопільними. Цікавим є його аналіз відмінностей між людиною і твариною (людина змінює умови свого життя, а тварина пристосовується до них).
У Росії соціальна психологія зароджувалась під впливом марксизму. Соціально-психологічні ідеї пропагували представники психологічної школи в соціології Микола Михайловський (1842—1904) і Микола Кареєв (1850— 1931). Так, М. Михайловський, наголошуючи на вирішальній ролі соціально-психологічного чинника в історичному процесі, дієвими силами вважав героїв і натовп. За його міркуваннями, герої повинні керувати натовпом, його почуттями, інстинктами тощо. В історії соціологічної думки Росії М. Кареєв відомий як прихильник поєднання теоретичної соціології з філософією та психологією, в тому числі й соціальною психологією. Він неодноразово наголошував на важливій ролі психології у поясненні суспільних явищ, адже вони є продуктом діяльності людей, у результаті якої реалізуються почуття, воля, уявлення, інтуїція, спосіб мислення. М. Кареєв стверджував, що у суспільному житті, діяльності важливу роль відіграють інтелектуальний, емоційний та вольовий аспекти духовного світу людини. Суспільство він сприймав як систему психічних і практичних взаємодій між людьми і вважав, що з таких позицій потрібно осмислювати взаємини особистості та суспільства, розподіл праці, обмін послугами й продуктами людської діяльності, систему політичної влади тощо.
Залишив свій слід у царині соціальної психології і революціонер, мислитель, засновник соціально-демократичного руху в Росії Георгій Плеханов (1856—1918), який з погляду історичного матеріалізму розглядав поняття "суспільна психологія" як конкретно-історичне і класове явище.
5. Перші соціально-психологічні теорії, їх роль і значення для подальшого розвитку науки.
Серед перших соціально-психологічних теорій, що виникли на Заході у середині XIX ст., виокремлюють концепції "психологія народів", "психологія мас" і теорію інстинктів соціальної поведінки. Засновниками концепції "психологія народів" були німецькі філософ Моріц Лацарус (1824—1903), мовознавець Герман Штейнталь (1823— 1893) та психолог і мовознавець Вільгельм Вундт (1832— 1920). Так, В. Вундт стверджував, що душа має надіндивідуальну цілісність, яка й становить народ, націю. Душа конкретної людини є лише частиною народної душі, психологія якої виражена у мові, традиціях, звичаях, релігії, фольклорі, міфах. Загалом концепція "психологія народів" тяжіла більше до етнопсихології, ніж до соціальної психології; вона абсолютизувала суспільне життя індивіда, ігноруючи його індивідуальну неповторність.
Представниками концепції "психологія мас" є французькі соціологи Гюстав Лебон (1841—1931) та Г. Тард, італійський юрист Сципіон Сігеле (1868—1918). Зокрема, Г. Лебон доводив, що на зміну ери еліти приходить масове суспільство, яке він ототожнював з натовпом. Цивілізацію вважав продуктом інтелектуально творчої еліти, а всі досягнення цивілізації — результатом її діяльності. Водночас він зазначав, що в сучасних йому умовах еліта витісняється з історичного процесу, оскільки на неї впливає розвиток промисловості, урбанізація, зростання впливу засобів масової інформації, що підвищує роль мас в історичному процесі. Лебон виокремлював такі головні ознаки маси (в його розумінні — натовпу): втрата відповідальності, знеособленість інтелекту, домінування почуттів над розумом. Масове суспільство соціолог характеризував як сліпу, руйнівну силу, де індивіди втрачають почуття відповідальності, потрапляють у владу догматизму, нетерпимості, всемогутності, тому що ними керує закон "духовної єдності народу". На основі цих міркувань він виступав проти всіх форм соціальної рівності й демократії.
Неабиякий вплив на розвиток соціальної психології, зокрема на дослідження психології мас, мали погляди відомого австрійського лікаря, психолога Зиґмунда Фрейда (1856—1939), психоаналітична теорія якого дала змогу по-новому сприйняти соціально-психологічні феномени. Його вплив на розвиток соціальної психології визнають усі видатні соціальні психологи. На противагу багатьом ученим, які вважали інстинкти основою соціальної поведінки, 3. Фрейд гадав, що інстинктивні імпульси людини вступають у конфлікт з інтересами суспільства. Тому всі інстинкти він поділяв на дві групи: інстинкти, спрямовані на збереження життя (сексуальні), та інстинкти смерті (деструктивні), що руйнують життя. Суспільство розглядав як ворожу людині силу, яка придушує її інстинктивні імпульси, що призводить до фрустрації. Захистити людей від природної небезпеки і взаємознищення може цивілізація, однак обмеження суспільством агресивних і сексуальних імпульсів людей зумовлює появу в них небажаних рис характеру. У цих міркуваннях Фрейд виходив за межі психології особистості.
Розглядаючи вияви групової психології, 3. Фрейд та його послідовники спиралися на методологію психоаналізу, поширюючи поняття та принципи з практики лікування неврозів на соціально-психологічні явища. Тому в інтерпретації міжособистісних і міжгрупових взаємин використовували психологічні механізми такої групи, як сім'я, а силами, що пов'язують людей у групу, назвали лібідо, ідентифікацію, комплекси, що зумовлюють ставлення дитини до своїх батьків. Особливо це стосується аналізу взаємин лідера і маси. Оскільки індивіди різних соціальних груп ідентифікують себе зі своїми лідерами, що постають як ідеали — у подобі батька, будь-яку соціальну групу вчені вважали сукупністю індивідів, для яких лідер є ідеалом. Отже, індивіди замінюють свій ідеал "Я" масовим ідеалом, втіленим у вожді. І якщо вождь у психології натовпу — суб'єкт своїх дій, свідомий вольовий акт якого полягає в нав'язуванні іншим свого образу, то це стає можливим за особливого стану людей у натовпі. Ідентифікація одного індивіда з іншим відбувається завдяки і насамперед тому, що вони (індивіди) ідентифікують себе з лідером як зі своїм ідеалом.
Отже, концепція "психологія мас" базується на абсолютизації індивідуального у розв'язанні проблеми співвідношення індивіда і суспільства. її представники протиставляли маси еліті, вождю, лідеру, здатним упорядкувати масу, повести її за собою.\
Прагнення з'ясувати соціальні явища та процеси за допомогою вроджених інстинктів виражала теорія інстинктів соціальної поведінки, обґрунтована англо-американським психологом Вільямом Мак-Дугаллом (1871— 1938) та його послідовниками. У книзі "Вступ до соціальної психології" Мак-Дугалл стверджував, що причиною соціальної поведінки людини є інстинкти ("схильності", "прагнення"). Особлива роль при цьому належить "стадному інстинкту", що утримує людей у спільноті і є основою більшості соціальних інстинктів. Інстинкт психолог тлумачив як внутрішні, успадковані прагнення до цілеспрямованих дій. Конкретному інстинктові, на його думку, відповідає певна емоція, наприклад інстинктові втікання — емоція страху. Емоція як короткочасний стан перетворюється на почуття, яке є стійкою й організованою системою схильностей до дії, що й зумовлює "інстинкт поведінки". У такий спосіб поведінка людини як соціальної істоти жорстко регулюється певною кількістю успадкованих, неусвідомлюваних нею інстинктів. Загалом учення про інстинкти розглядало поведінку, взаємодію людини з соціумом як похідні від вроджених її особливостей.
Концепції "психологія народів", "психологія мас", теорія інстинктів соціальної поведінки підготували перетворення соціальної психології на емпіричну, експериментально-прикладну науку, що засвідчило якісно новий рівень її розвитку. Завдяки їм не тільки було сформульовано важливі питання (співвідношення особистості і суспільства, свідомості індивіда і свідомості групи, рушійні сили соціальної поведінки та ін.). & й розгорнуто пошуки способів розв'язання проблем. Так, розглядаючи натовп як сліпу некеровану силу, прихильники цих концепцій прагнули перетворити його на спільноту, позбавлену негативних руйнівних сил. Крім волі, інтелекту, свідомості лідерів, вони бачили й інші можливості подолання суперечностей між індивідом і суспільством. Зокрема, Мак-Дугалл вважав, що ефективним засобом коригування психічних дефектів натовпу є його організація, об'єднання в групу. Фрейд переконував у необхідності повернути масі якості, притаманні окремому індивідові до його входження в неї.
6. Експериментальний період розвитку соціальної психології.
У становленні та розвитку зарубіжної соціальної психології визначають такі етапи:
— зародження соціально-психологічних ідей у надрах суспільних і природничих наук;
— відмежування соціальної психології від філософії, соціології, психології та оформлення її як самостійної галузі знання (кінець XIX — початок XX ст.);
— експериментальний період (до 60-х років XX ст.);
— формування і розвиток основних напрямів сучасної соціальної психології.
Експериментальний період у розвитку соціальної психології. Він невіддільний від теорії наукового управління, в надрах якої конкретизовано концепцію нормативного порядку (підпорядкування індивідуальної поведінки системі прийнятих у суспільстві норм). Класична теорія організації та управління пов'язана з діяльністю американського інженера-механіка Фредеріка-Вінслоу Тейлора (1856—1915), якого вважають родоначальником наукового управління. Його концепція орієнтувалася не на маси, а на конкретного робітника як об'єкт вивчення. Учений вважав економічні стимули для працівника найважливішими і їм надавав перевагу, а внутрішній аспект мотивації залишав поза увагою.
Представник класичної теорії управління, зокрема школи адміністративного менеджменту, відомий французький інженер Анрі Файоль (1841—1925) виокремив такі психологічні чинники підвищення продуктивності праці, як єдність керівництва, підкорення особистих інтересів загальним, ініціатива та ін. Більшість із сформульованих ним принципів управління має і соціально-психологічний зміст.
Класична теорія управління вперше звернула увагу на дві функції управління — пов'язані з регуляцією технологічного процесу і регуляцією людської діяльності. Якщо концепція "психологія мас" пояснювала проблему управління як суб'єкт-об'єктне відношення (суб'єктом вважався той, хто керував, — лідер, вождь, еліта, а об'єктом — той, ким керували, тобто маси), то розвиток економічних відносин капіталізму, коли робоча сила стає товаром, а отже з'являється змога вибирати місце роботи, змінює і відносини між учасниками управління. Виявляється, що централізований державний апарат вже не може діяти за схемою "сила — підпорядкування". Конкуренція, постійне впровадження винаходів у виробництво, гонитва за максимальним прибутком спонукала до постійної раціоналізації виробництва і відтворення робочої сили з мінімальною вартістю. А це вимагало зміни сутності самої концепції управління, ключовим у якому стає поняття "продуктивність праці", що є похідним від оптимальної організації соціальних дій та відносин у суспільстві. Представники нового напряму вважали єдиною силою, здатною впорядкувати стихію поведінки, систему соціальних норм. Тобто свідоме ставлення індивідів один до одного за умови дотримання певних норм забезпечує узгодженість між ними і порядок у суспільстві. А нормативний порядок (підпорядкування індивідуальної поведінки системі прийнятих у суспільстві норм) вони інтерпретували як реальність суспільства, як специфічний соціальний чинник або соціальну поведінку, яка, на їхню думку, є взаємодією двох або більше індивідів на підставі зумовлених суспільними нормами і усвідомлених установок та орієнтацій.
У цей час було розпочато пошук нових джерел підвищення продуктивності праці та нових засобів регуляції соціальної поведінки. Зорієнтовані на цю проблематику перші роботи розгорталися в межах концепції людських відносин, найяскравішими представниками якої були американські соціологи, психологи Мері-Паркер Фоллетт (1868—1933) і Елтон Мейо (1880—1949).
М.-П. Фоллетт особливу увагу приділяла аналізу динаміки групових процесів — спільній діяльності людей, спрямованій на розроблення і практичну реалізацію планів; вияву ініціативи індивідів, їх уміння приймати і втілювати у життя рішення; використання потенціалу всіх громадян суспільства. Цікавилася вона і соціально-психологічними проблемами управління, зокрема дослідженням конфліктів у групах; критикувала представників наукового управління, які обстоювали жорсткий розподіл праці; вважала, що виконання робітником в умовах суворого контролю монотонних, часто повторюваних завдань знецінює творче людське начало, тому керівники повинні надавати працівникам шанс для розвитку і вияву власних умінь. На підставі наукових досліджень стверджувала, що лідерство переходить від однієї людини до іншої залежно від ситуації. Цю роль має виконувати індивід, який найкраще розуміє проблеми управління і пропонує раціональні виходи з проблемної ситуації.
Особливості експериментальних досліджень у західній соціальній психології були пов'язані з вивченням ефекту впливу одного індивіда на іншого, індивіда на групу" групи на індивіда. Саме тому Ф. Oлпорт вважав соціальну психологію наукою, яка вивчає поведінку індивіда у ситуаціях, коли вона стимулює інших людей або є реакцією на таку поведінку. Бачення предмета соціальної психології як науки про вплив на людину інших індивідів зумовило вибір головної одиниці аналізу — індивіда, а точніше — його поведінки та змін, що відбуваються внаслідок впливу на нього інших людей. Відповідно, найзручнішим методом дослідження став лабораторний експеримент. Цьому сприяла також позитивістська спрямованість американських наукових досліджень (позитивізм як філософська течія виходив із того, що наука повинна не пояснювати, а лише описувати явища). Американська експериментальна соціальна психологія не завжди дотримувалася головного методологічного напряму, передусім під тиском соціальних проблем у часи "великої депресії" та Другої світової війни, що спонукало соціальних психологів до співробітництва, об'єднання на основі конкретних ідей. Так, у 30-ті роки XX ст. було створено Товариство психологічних досліджень соціальних проблем. У 40-ві роки соціальні психологи вільних країн намагалися допомогти своїм народам виграти війну, планувати настрій світу.
7. Особливості становлення вітчизняної соціальної психології.
Тривалий час вітчизняна соціальна психологія розвивалася як складова науки спершу колишньої Російської імперії, пізніше — Радянського Союзу, зазнаючи відповідних політичних та ідеологічних впливів. Самодостатній її розвиток помітний з останнього десятиліття XX ст. В зародженні та розвитку цієї науки виокремлюють такі етапи:
— зародження соціально-психологічних ідей у суспільних та природничих науках;
— відмежування соціальної психології від філософії, психології та соціології і перетворення її на самостійну галузь знання (кінець XIX ст. — початок 30-х років XX ст.);
— стагнація соціальної психології (друга половина 30-х — 50-ті роки XX ст.);
— відродження соціальної психології та її розвиток на основі соціалістичної орієнтації (друга половина 50-х — кінець 90-х років XX ст.);
— розвиток сучасної вітчизняної соціальної психології на основі нової соціально-економічної парадигми.
У 20-ті — 30-ті роки XX ст. пошук вітчизняною соціальною психологією власного шляху відбувався як у дискусіях з основними школами зарубіжної науки, так і в процесі засвоєння та застосування марксистських ідей. Хоч авторами публікацій у 20-ті роки були представники різних наук (психологи В. Артемов, Б. Бєляєв, невропатолог і психіатр В. Бехтєрев, психолог і філософ Г. Челпанов, юрист М. Рейснер, філолог Л. Войтоловський та ін.), домінували соціологічний і психологічний підходи до явищ соціальної психології.
Дискусія про відношення марксизму і психології, що тривала тоді, торкалася і соціальної психології, зокрема її предмета, теоретичних і методологічних основ, співвідношення індивідуальної і соціальної психології, соціології і соціальної психології. Учасники дискусії переважно орієнтувалися на марксистську методологію дослідження суспільних явищ. Однак механічне поєднання положень марксизму з панівними на той час у психології теоріями не відповідало завданням розвитку соціальної психології. Тому результати дискусії для соціальної психології виявилися досить драматичними. Суб'єктивне бажання створити марксистську соціальну психологію не було реалізованим з багатьох причин, передусім через нечітке розуміння її предмета. Загалом соціальну психологію у 20-ті роки характеризувала практична спрямованість. Тому цей період у її розвитку вважають експериментальним.
Психологія того часу виявляла різні способи наблизитися до соціально-психологічної проблематики. Соціально-психологічні дослідження психології праці торкалися проблем керівництва трудовими колективами, змагання, конфлікту, безробіття.
Становлення на початку XX ст. наукової організації праці, розв'язання проблем підготовки кваліфікованих керівників, вивчення психологічних аспектів соціальної поведінки та взаємин у спільній діяльності, пошук шляхів її оптимізації сприяли поширенню соціально-психологічних досліджень в організованій спільноті. Розвиток цьому процесу дала Перша всеросійська ініціативна конференція з наукової організації праці й виробництва, яка була присвячена проблемам організації праці, фізіології і психології праці, ставлення до концепції наукового управління Ф. Тейлора тощо.
У той час відомий учений Олександр Богданов (1873— 1928) розробив Концепцію загальної організаційної науки (тектології), покликаної розв'язувати завдання триєдиної організації — людей, ідей та речей. Соціально-психологічні аспекти наукового управління відобразилися в діяльності теоретика і практика менеджменту, директора Центрального інституту праці Олексія Гастєва (1882—1941). Значний інтерес виявляли до них учені Всеукраїнського інституту праці (м. Харків) на чолі з професором Федором Дунаєвським, який відомий і як автор концепції "адміністративної місткості", здатності безпосередньо керувати певною кількістю людей. На його думку, якість керівництва залежить від обдарованості керівника, його характерологічних рис. Для забезпечення її оптимального рівня необхідні ретельний добір, ефективна підготовка персоналу, раціональні методи планування і стимулювання праці.
Представник концепції людських відносин Микола Вітке вважав, що в системі управління потрібно дбати про раціоналізацію трудового процесу, що здійснюється окремою людиною у взаємодії з речовими чинниками виробництва, і раціоналізацію взаємодії людини з людиною. Він також зазначав, що розвиток виробництва вимагає вдосконалення системи управління. Вітке чітко виокремлював управління людьми і речами, акцентуючи на управлінні людьми як учасниками єдиного трудового процесу.
На 30-ті роки XX ст. припадає пік розвитку соціально-психологічних досліджень у прикладних галузях, особливо в педології (сукупність концепцій про розвиток дитини) і психотехніці. Активно, зокрема, проводилися дослідження з проблем взаємин колективу й особистості, чинників формування і функціонування дитячих колективів, психологічних проблем безпритульності та ін. Особливий внесок у розвиток прикладних аспектів соціальної психології зробив видатний педагог Антон Макаренко (1888—1989), вчення якого про колектив, стадії його розвитку, формування взаємин, типологію конфліктів, шляхи їх розв'язання дотепер не втратило своєї актуальності. Його педагогічна праця полягала у перевихованні неповнолітніх правопорушників. Це стало основою для розробки теорії і методики виховання в колективі. Головну його мету Макаренко вбачав у формуванні колективіста, проголошуючи пріоритет колективу над особистістю. Погляди педагога відповідали тогочасній ідеології, відповідно впливаючи на педагогіку і соціальну психологію.
Розвиток соціальної психології майже припинився наприкінці 30-х років XX ст. Це було спричинено ізоляцією вітчизняної науки від західної, посиленням ідеологічного контролю над наукою, забороною рефлексології, педології, психотехніки. Крім того, у 30-ті роки панувала думка, що всі психічні явища (від відчуттів до характеру) за своєю суттю є соціальними, тому спеціальна наука — соціальна психологія — не потрібна, її проблеми можуть бути розв'язані у річищі загальної психології. Така точка зору існувала до кінця 50-х років. У цей період були помітні намагання обґрунтувати непотрібність соціальної психології.
Однак повного припинення соціально-психологічних досліджень не сталося. Попри перерву в самостійному існуванні соціальної психології, розроблення соціально-психологічної проблематики тривало у межах інших наук, зокрема загальної, педагогічної психології та психології праці. Так, Лев Виготський (1896—1934), почавши з ідеї про історичне походження вищих психічних функцій, дійшов висновку про культурно-історичну детермінацію їх розвитку. Цю ідею інтерпретували його гіпотези про опосередкований характер психічних функцій та про походження внутрішніх психічних процесів із діяльності. Культурно-історичну теорію розробляв і Олексій Леонтьєв (1903—1979), який працював тоді у Всеукраїнській психоневрологічній академії (м. Харків). О. Леонтьєв обґрунтував загальнопсихологічну концепцію діяльності, яка стимулювала численні дослідження в різних галузях психології.
Наприкінці 50-х років XX ст. постало питання про відродження соціальної психології, що було зумовлено практичними потребами суспільства, пом'якшенням суспільно-політичного клімату в країні. Розпочався цей процес дискусією про предмет соціальної психології, її місце в системі наукового знання, про методи дослідження, практичний потенціал, основні напрями розвитку та актуальні завдання. Послаблення ідеологічного контролю та адміністрування в науці сприяли реабілітації соціальної психології, яку перед тим таврували як буржуазну науку. її було визнано самостійною галуззю наукових досліджень і навчальною дисципліною. Доступними для вітчизняних учених стали надбання світової соціальної психології.
Відродження соціальної психології завершилося у другій половині 70-х років XX ст. В Україні було створено різноманітні центри соціально-психологічних студій: кафедру соціальної та педагогічної психології в Київському державному університеті імені Т. Шевченка, відділи соціальної психології в Науково-дослідному інституті філософії АН України та Науково-дослідному інституті психології АПН України, відповідні кафедри у вузах Харкова, Одеси, інших міст.
Сучасний розвиток вітчизняної соціальної психології характеризується уточненням та конкретизацією предмета і об'єктів соціальної психології, активною підготовкою спеціалістів, публікацією наукових праць і навчальних видань, організацією конференцій, кристалізацією соціально-психологічної проблематики, відкриттям спеціальних наукових закладів, лабораторій і кафедр (наприклад, Інститут соціальної та політичної психології АПН України, кафедра соціальної психології в Прикарпатському університеті імені Василя Стефаника та ін.). Учені, що спеціалізуються у царині соціальної психології, досліджують різноманітні методологічні, теоретичні, прикладні проблеми, що стосуються взаємодії, спілкування людей у різних соціальних спільнотах, регуляції поведінки індивіда у соціальних групах, механізмів їх взаємин, взаємовпливу тощо.
PAGE \* MERGEFORMAT1