Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
1.Сутність та соціокультурне призначення філософії.Сократ стверджував, що справжнє призначення філософії - будити у людей духовні інтереси, допомагати їх духовним шуканням і духовному піднесенню, тобто допомагати людям дбати про свою душу. Отже, ще коли філософська думка щойно набирала силу, вже тоді люди почали потроху усвідомлювати, яку користь вони можуть мати від філософії. Й хоч як це парадоксально (а парадокс дослівно з давньогрецької - це те, що перебуває поза "доксою", тобто поза повсякденним уявленням або віруванням), корисність філософії полягає саме в тій шкоді, Якої вона завдає байдужості, самовдоволеності, некритичності, бездумній вірі, остраху перед новим і невідомим. Філософія ж за всю свою історію так і не здобула такого "соціального тіла", яке б гарантувало їй певний статус у суспільстві, а окремим філософам - захист їхніх фахових прав. Упродовж сторіч філософія існувала поза державними структурами або напівофіційно. В античному ж суспільстві й на Сході філософські ідеї творилися й передавалися переважно в межах особливого соціального простору, в процесі духовного спілкування Вчителя зі своїми учнями, що здійснювалося ми берегах ніби у проміжках існуючих соціальних структур, попри дії різних соціальних установ, попри виникнення та знищення цілих державних утворень. Відсутність жорсткої прив'язаності філософії до певних соціальних структур забезпечує їй наявність певного "простору свободи", без якого вона втрачає щось для неї справді суттєве. На простий розсуд, філософія зосереджується на речах зарозумілих і надто далеких від реального життя (скінченність чи нескінченність світу, сутність часу, єдність чи множинність істини, природа знання тощо) або з надзвичайною серйозністю займається речами всім відомими, заплутуючи очевидне й тим самим обтяжуючи людей непотрібними питаннями, а отже, невиправдано ускладнюючи їм життя. Вона здебільшого уникає розгляду конкретних ситуацій і не відгукується на звертання до неї про конкретні поради. Вона захищає в людині саме її людське єство, додає їй свободи, розширює "простір свободи" в усьому людському бутті. Багато хто з мислителів минулого саме в цьому вбачав найголовніше призначення філософії. Зокрема, цей погляд на філософію поділяв і Григорій Сковорода (1722 - 1794). А давньогрецький філософ Епікур (341 - 270 до н.е.) прямо називав себе рятівником людства, посилаючися на те, що він позбавив людей страху перед богами, перед смертю та перед життєвими стражданнями. Адже казав колись Арістотель (384 - 322 до н.е.), що філософія починається із здивування. А вже в нашому сторіччі німецький філософ Мартін Хайдеггер (1889 - 1976) висловив думку, що сутність філософії становить саме запитування: запитування світу людиною й людини світом. Філософія підносить людину до нового щабля, вищого, ніж той, на якому вона живе в межах повсякденності. У процесі свого соціально-культурного здійснення вона виконує такі функції: 1) інтегративно-смислову, або ж культурно-синтезуючу; 2) людинотвірну, або гуманізуючу; 3) критично-рефлексивну; 4) методологічну; 5) проективно-прогностичну.
Із попереднього викладу має бути зрозумілим, що сказане стосується всієї філософії загалом, як масштабного вияву 'культури, що здійснюється у просторі й часі буття людства. Можемо зробити такий висновок: епістемний і софійний способи буття філософії є однаково істотними для здійснення філософією її соціально-культурного призначення, їхня смислова сполученість надає філософії стабільності й динамізму, робить її водночас здатною до упорядкування й до творення нових смислів, до стимулювання суттєвих зрушень у людині й культурі. Подвійність способу буття забезпечує філософії її сутнісну єдність
2. Філософія – наука чи форма розвитку світоглядного знання?Самовизначення філософії щодо своїх стосунків з наукою - це необхідна умова її успішного подальшого розвитку. Усвідомлення цього поширюється серед філософів світу вже від 60-х років. Але найгостріше ця проблема постала на межі 80 - 90-х років у країнах, де офіційно прийнята філософія безперечно'визнавалася науковою. Тези: Філософія не є наукою, бо вона не має своєї спеціальної мови на зразок того, як це має місце в кожній зрілій науці. (мова філософії не є такою уніфікованою та однозначною, як мова науки. Але саме тому вона здатна передавати ті смислові нюанси й новації, які ще не стали надбанням філософського загалу. А нерідко сам спосіб викладу, мова філософського твору є суттєвими для вияву всієї повноти народжуваної філософської думки, як це ми подибуємо у Ніцше, Кіркегора або Хайдеггера. Й усе ж таки це не означає, що філософія не має своєї мови.). Філософія не є наукою, бо наука прагне підтвердити свої теоретичні тези результатами спостереження або експерименту (Але ж не всі наукові тези підлягають емпіричному" підтвердженню й перевірці.) Філософія не є наукою, бо вона не підлягає об'єктивному контролю з боку досвіду або алгоритму.( Але ж досвід і алгоритм не є кінцевими реальностями людського світу.) Філософія не є наукою, бо твердження науки в принципі можуть бути спростовані. (Справді, у філософії поява нових ідей не призводить автоматично до відмови від того, що у філософії є усталеним. Деякі ідеї живуть упродовж тисячоліть. Але у філософії є те, що рідко трапляється в науці, - самозміна ідей і навіть учень під дією нових ідей. У філософії постійно діє механізм самоспростування.) Філософія не є наукою, бо розвиток її не має характеру кумулятивного процесу.( Справді, у філософії є "вічні проблеми".) Отже, маючи в собі достатньо можливостей, щоб відповідати загальним вимогам науковості, філософія разом з тим виявляє себе й як щось таке, що є "понад" наукою, тобто що має в собі додаткові можливості для вияву та зміни об'єктивних смислів.
3. Способи і форми буття філософії.Виникнення філософії покладає початок її буттю. Філософія як реальне явище людської культури існує в часі й просторі, але разом з тим і поза часом. Головний спосіб буття філософії в культурі - це діалог логосу і міфа. Логосом стародавні греки називали об'єктивний закон, чітке, сперте на послідовну думку знання, нарешті, сповнене змістом і належно оформлене слово. Звичні для нас поняття "логіка", "логічне" є похідними від поняття "логос". Пройнята логосом філософська думка спрямована на членування й упорядкування дійсності до створення чітких, раціонально осяжних, логічних моделей світу. Кожний із названих способів буття філософії - епістемний і софійний - має свій смисловий грунт, своє культурне призначення. У процесі розвитку філософії спостерігається навіть певний ритм: період переважання софійного способу породження й здійснення філософських ідей (софійний тип філософування) змінюється періодом поширення, а то й панування епістемної філософії; потім знову на передній план виходить софійна філософія й так далі. Таким чином, софійний спосіб філософування виходить на передній план, починає переважати в культурі тоді, коли конче потрібним стає породження нових філософських ідей, коли відсутною стає потреба в розширенні обріїв філософського мислення. Софійна філософія здійснює прорив у майбутнє; прорив, який часто-густо не спирається безпосередньо на наявний рівень знання й наявну здатність до самоусвідомлення. Філософія епістемного типу відіграє в культурі упорядковуючу, організуючу роль. Вона здійснює раціонально-логічну обробку й розгортання філософських ідей, породжених творчим натиском софійного мислення. Так на зміну шуканням достотної духовності у острозьких книжників згодом приходить раціоналістична філософія професорів Києво-Могилянської академії. Окреслений нами побіжно ритм зміни софійності та епістемності у філософії - це лишень одна, хоча й найбільш яскрава, форма вияву діалогу логосу й міфа в бутті філософії. Можемо зробити такий висновок: епістемний і софійний способи буття філософії є однаково істотними для здійснення філософією її соціально-культурного призначення, їхня смислова сполученість надає філософії стабільності й динамізму, робить її водночас здатною до упорядкування й до творення нових смислів, до стимулювання суттєвих зрушень у людині й культурі. Подвійність способу буття забезпечує філософії її сутнісну єдність. Найпростішою формою буття філософії, його "клітинкою" є філософська ідея. Це є певне поєднання одним смислом деякого шерегу понять. Філософська ідея виявляє об'єктивну смислову спрямованість змісту поєднаних у ній понять. Вона додає нашому мисленню те, чого в ньому нібито й не було. Й що разом з тим не є йому чужим. Філософське мислення, власне, починається із здивування: як це спало мені на думку? А потім: та я ж це завжди знав! "Ніщо не виникає з нічого", "Світ матеріальний", "Бог створив час разом з буттям", "Свобода передує буттю", "Людина є самобуття" - все це філософські ідеї. Філософська ідея перетворюється на філософське вчення, як правило, являють собою послідовне розгортання філософської ідеї або низки філософських ідей, здійснюване яким-небудь мислителем. Коли той чи той філософ вибудовує свій образ людини й світу, маючи на думці вже деякі усталені ідеї, не важко визначити спорідненість його вчення з іншими філософськими системами. Така форма спільності дістала назву філософської школи. Добре досліджена філософія античного світу легко членується на окремі філософські школи: іонійська школа, піфагорійська школа, ціла низка сократичних шкіл (кінічна, мегарська, школа кіренаїків), нарешті, школи Платона й Арістотеля та ще чимало інших. Головною масштабною формою буття філософії в новітній час слід, мабуть, вважати філософську течію. На відміну від філософської школи, де ідейна єдність забезпечується спільністю ідейного джерела, наступністю в порушенні й розробці філософських проблем, загальним баченням способів їх розв'язання, - на відміну від цього в межах філософської течії стверджується спільність деяких вихідних комплексів ідей і способів їх розгортання у філософському знанні. Такими є, наприклад, позитивізм, екзистенціалізм, неокантіанство, неотомізм, прагматизм та ін. Найзагальнішою формою буття філософії є філософський напрямок. Це певна смислова єдність у філософії, яка забезпечується спільністю деяких небагатьох принципів світорозуміння. Загальновідомі такі напрямки у філософії, як матеріалізм та ідеалізм. Перший у різний спосіб стверджує й розвиває принцип первинності матеріальності світу, вторинності духу, а другий - принцип субстанційності духу, його визначальної ролі щодо світу й усієї людської реальності. До філософських напрямків слід також віднести реалізм та номіналізм, раціоналізм та ірраціоналізм, сцієнтизм та антисцієнтизм. На думку Чижевського, національна своєрідність філософії виявляється передусім у таких суттєвих моментах її культурного буття: 1) у формі вияву філософської думки; 2) у методі дослідження; 3) у способі побудови філософського знання. Нарешті, на кінець зазначимо, що буття філософії є невід'ємним від буття культури, від усього людського буття загалом.
4. Індивідуально-особистісне та національне в розвитку філософського знання.Зрозуміло, проблема національної своєрідності філософії найбільше привертає до себе увагу мислителів тих народів, чиї філософські здобутки не набули ще загального визнання, не стали ще необхідною складовою загальної філософської освіченості. Щоб показати, що ознайомлення з ідеями Декарта або Канта не позбавляє інтересу філософію Масарика, Соловйова або Куліша, потрібно довести, що всі філософські вчення несуть на собі певний відбиток тієї чи тієї національної культури, й у цьому вони всі рівні й однаково заслуговують на загальнолюдське поцінування. Саме так міркував собі видатний український філософ Дмитро Чижевський, працюючи наприкінці 20-х років у Празі над першим систематичним викладом історії філософії в Україні.
На думку Чижевського, національна своєрідність філософії виявляється передусім у таких суттєвих моментах її культурного буття: 1) у формі вияву філософської думки; 2) у методі дослідження; 3) у способі побудови філософського знання. Все це добре видно при порівнянні трьох найбільш розвинених в Європі національних культур - англійської, французької, німецької. У формі вияву філософських думок англійські мислителі прагнуть передусім простоти й переконливості, французькі - врівноваженості, змістовного схематизму, німецькі - відкриття діалектичного руху думки. Серед методів дослідження дійсності англійська філософія віддає перевагу емпіричним методам і методу індукції, французька - раціоналістичному доведенню, німецька - діалектичному методу в різних його формах. Відповідними щодо цього є також і національні відмінності у способах побудови філософських знань.
Цікаво, що український філософ відносить до національних відмінностей тієї чи тієї філософії не тільки якісь притаманні тільки їй позитивні ознаки, але й приховані в них. можливості схиблення. Чижевський називає їх "національними помилками філософії". Наприклад, прагнення англійської філософської думки до простоти загрожує обернутися на поверховість, а тяжіння німецьких філософів до грунтовності філософського аналізу й вияву руху діалектичної думки в усіх її деталях обертається часом надлишковими мислительними конструкціями.
Так само всебічно прагне висвітлити Чижевський і національні особливості української філософії. Насамперед він стверджує складність і нерозв'язаність найпершого з низки питань, які постають перед нами: що саме вважати українською філософією? Адже філософія на теренах України творилася й неукраїнцями, або ж українцями, але за межами України. До того ж більшість філософів, котрих ми сприймаємо як діячів української культури, писали свої твори не українською мовою. Нагадаймо, що українська література взагалі впродовж кількох сторіч була багатомовною. Тому слід уважно прислухатися до відомого вислову Івана Франка: "Прокопович, Сковорода, Кониський, Гребінка належать до української літератури на основі своєї діяльності, а не мови".
Сучасний рівень культурно-філософських досліджень дозволяє зробити висновок про те, що національною філософією слід вважати певний протяжний у часі масив філософських ідей і вибудованих на їх підставі знань, породжених у контексті національного життя конкретного народу й відповідних до загальних життєвих і культурних його орієнтацій. Чижевський, зокрема, здійснює спробу пов'язати філософський шар української культури з національним характером українців та їхнім народним світоглядом. Застерігаючи, що його характеристика українського національного характеру є дещо гіпотетичною, він виокремлює такі головні його риси: 1) емоціоналізм, артистична вдача; 2) індивідуалізм і поривання до свободи; 3) рухливість і неспокій. Відповідними рисами української філософії є її життєво-практичне спрямування й разом з тим - тяжіння до духовного усамітнення, до виправдання індивідуального етичного шляху. Поряд з цим в українській філософії відчутний потяг до гармонії, до миру з природою, з людьми, з Богом. Щоправда, це дещо не узгоджується з такою рисою національного характеру українців, яку Чижевський назвав рухливістю й неспокоєм. Але, можливо, це тому, що філософія в українській культурі покликана була саме до того, щоб урівноважити й якось ввести в береги нашу одвічну національну незаспокоєність. На думку першого дослідника історії української філософії, смисловим стрижнем її є філософія серця. Найбільш виразним прикладом цього є філософська творчість Сковороди і Памфіла Даниловича Юркевича (1826 - 1874). Про зміст і значення поняття серця у філософії докладніше йтиметься далі, у розділі п'ятому. Зараз зазначимо лише те, що зроблена Чижевським загальна характеристика української філософії як філософії серця в цілому приймається нашим філософським загалом, хоча остаточного свого пояснення вона ще не дістала. Слід, мабуть, припустити, що визнання серця головним органом духовного життя людини пов'язане із специфічною формою вияву української національної духовності. Багато що свідчить про те, що вона стверджується передусім як душевність.
Нарешті, на кінець зазначимо, що буття філософії є невід'ємним від буття культури, від усього людського буття загалом. Уже розгляд питання про національну своєрідність філософії показав, що філософські ідеї виникають і стверджуються в органічному зв'язку з найдоглибнішими шарами людського буття. Вони породжуються практичними життєвими ситуаціями й релігійними дискусіями, політичною боротьбою й зіткненням художньо-естетичних смаків та вподобань. Вони повертаються в соціально-культурне буття через Систему освіти й мистецтво, через політичні програми й релігійні повчання. Отже, жива філософська думка неминуче виходить за межі суто професійного філософського знання й проймає собою всі ланки культурного життя суспільства. Не випадково Вільгельм Віндельбанд (1848 - 1915), вірний традиціям німецької ґрунтовності й систематичності, назвав свою багатотомову працю так: "Історія філософії Нового часу в її зв'язку із загальною культурою та окремими науками". Неважко бачити, що Віндельбанду не вистачає якогось поняття для стислого означення буття філософії в усій його конкретності й багатовимірності. Таке поняття було запропоноване й обгрунтоване київськими філософами. Це поняття - філософська культура.
Філософською культурою будемо називати притаманну конкретному суспільству систему породження, поширення, реалізації й відтворення філософських ідей. Разом з тим поняття "філософська культура" застосовується й для позначення певного ступеня прилученості кожної конкретної людини до наявних у цьому суспільстві філософських ідей і знань. З огляду на це можна говорити про різні рівні філософської культури, про здобуття філософської культури тощо. Отже, поняття "філософська культура" включає в свій зміст і деякі якісні показники розвитку філософії, й ставлення неї у конкретному суспільстві. Воно є поглибленням поняття "філософія" стосовно її реального буття в духовному житті людей.
5. Поняття «світ» і його смислова наповненість.Передусім звернімося по допомогу до етимології. Слово "світ" споріднене з такими словами, як "світло", "святий", "свій". Всі вони походять від слова "своє", "свій". Дослідження відомого палеопсихолога Б.Ф.Поршнєва свідчать про те, що поділ усього існуючого на "своє" та "чуже" сягає сивої давнини. Можливо, це перша форма усвідомлення людиною себе у світі. Для наших найдавніших предків "своє" було незмірно малим перед усім чужим. Але цього "свого" було достатньо, за умови, що "чуже" не увірветься в цю улаштовану ділянку безмежного буття. Через те таке велике (часом навіть магічне) значення надавалось огорожі, різним оперезкам, намистам, браслетам тощо. Отож, і наші краватки чи різні прикраси, враховуючи сюди й обручки, - це все згадка про магічну роль різноманітних символів "освоєння" буття. Огороджене чи взяте під захист магічною силою ставало вже "своїм", чимось на зразок одежі, - дійсним світом. Навіть в античній культурі з її розвиненою наукою й філософією межа сприймалась як щось суто позитивне, а безмежне - як щось безумовне, як деякий символ хаосу.
Отож, світ як певна реальність людського буття не тотожний тому світу, з яким ми маємо справу, скажімо, у фізиці. То є, власне, не світ, а всесвіт - певна сукупність реальних речей, явищ і процесів, досяжних для спостереження й вивчення людиною. Коли ж до реально існуючих і спостережуваних явищ додати всі можливі, то всі разом - все дійсне і можливе - буде охоплюватися поняттям "універсум".
Найперше, що можна сказати про світ, - це те, що він є. Хоч би яким був світ, - нехай навіть під знаком небуття, - він для мене існує. Адже навіть потойбічний світ сприймається мною як світ, але за умови, коли я вірю в його існування. Щоправда, він існує лише тоді, коли я сам існую в ньому. Через те для людини, котра в потойбічний світ не вірить, він І не існує. Отже, світ є, але тільки там, де є людина, її І присутність, нехай навіть у вигляді віри, мрії, фантазії.
Друге, що спадає на думку, коли починаєш розмірковувати над сутністю світу, - це всеохопність його існування. Світ для мене - це все. Всі речі й процеси, що обступають людину, що обіймаються її поглядом і думкою, становлять реальний грунт наших уявлень і думок про світ. Але світ не можна охопити, переводячи погляд з однієї речі на іншу, дослухаючися до всіх звуків, принюхуючися до всіх приємних і неприємних пахощів тощо. Додаючи одну річ до іншої, на зразок натурального ряду чисел, ми ніколи не матимемо в результаті світ як певну визначеність буття, що існує в певній смисловій пов'язаності з людиною. Світ є ціле. Й саме тому він невидимий і нечутний для людини. Його цілісність забезпечується й відкривається людині іншим способом, не таким, як окремі речі. Якщо окремі речі дані людині через чуття й сприйняття, то світ даний людині через смисл. Отже, спосіб, яким людині дано світ, - це смисл. Звідси світ є реальність, виділена й поєднана в цілісність певним смислом. Це безперервність і упорядкованість смислу.
На відміну від відчуттів, сприйняттів, уявлень, що у вигляді психічних образів відтворюють окремі ділянки й фрагменти буття, смисли мають життєво-практичний, а не пізнавальний характер, звернені до цілісності людини, сприяють цілісному у ствердженню її єства і поєднують її з фундаментальними структурами буття. Саме тому людина сутнісно поєднана зі світом і руйнується, коли ця єдність порушується. За влучним висловом німецького філософа Мартіна Хайдеггера (1889 - 1976), бути людиною означає бути у світі. Й справді, певна смислова подібність структури людських взаємин та об'єктивної упорядкованості буття взагалі завжди сприймалася й мислилася людьми як певна гарантія упорядкованості й виправданості їхнього життя. В народній творчості, в обрядах і традиціях, навіть у самій мові життя за принципом незалежності від світу подавалося з негативною оцінкою. Візьмемо для прикладу українське слово "пройдисвіт". Усі знають, що воно вказує на людину, не обтяжену сумлінням і почуттями обов'язку. Але в цьому ж слові виразно чуємо й ще одне значення: це людина, не обтяжена зв'язками зі світом, яка легко й безвідповідально переміщується в світі, не має свого остаточного місця в ньому. До того ж рух її у світі не має певного спрямування, не сповнений смислом.
Пориваючи зі світом своїх дідів і прадідів, але зберігаючи пам'ять і почуття відповідальності щодо нього, вони йшли на саму межу тодішнього світу, який визначався для них як світ християнський. Засновуючи нові форми співжиття на межі двох світів, вони зберігали свою смислову єдність зі своїм батьківським світом через ідею батьківщини й православну віру, що зливалися для них в одне, стаючи для них смислом смислів.
Кожний такий смисл може бути розгорнений вчинками, думками, сподіваннями, стражданнями й радощами людськими в певний світ. Отож, можна говорити про світ дитинства, світ мистецтва, світ техніки тощо. Все, що становить для людини смисл, може бути фунтом для розбудови певного світу. Тому можна стверджувати, що людина живе у множинному світі.
У світі повсякденності людина мусить жити згідно з принципом належного, а не бажаного. Навпаки, світ фантазії грунтується радше на спогляданні, ніж на діяльності, тут домінує умовність, а не категоричність подій і ситуацій, а самі події не мають чіткої локалізації у просторі й часі. В світі фантазії послаблено увагу до життя, бракує серйозності й мобілізації внутрішніх ресурсів людини; натомість бажане підпорядковує собі належне, й межа між можливим і неможливим губиться. Формами конкретного ствердження світу фантазії є мистецтво, міф, казка, частково утопія. Й у всіх цих формах утілення світу фантазії завжди відчувається брак властивостей, притаманних світу повсякденності. Саме це, наголошує Альфред Шюц, і свідчить про вторинність світу фантазії й про остаточну смислову перевагу світу повсякденності. Спинимо свою увагу ще на одному світі - світі дитинства.
Найперше, дитячий спосіб ставлення до світу відзначається яскравістю й безпосередністю життєвих вражень, гостротою переживань недієвості буття. В дитинстві людина, як ніколи пізніше, відкрита для смислоосягнення й смислотворення. Будь-який фрагмент "великого світу" може стати для дитини її власним світом. Згадаймо добре відомі нам змалечку пригоди Барвінка або казки Андерсена. А наші улюблені іграшки! Чи не були вони для нас друзями й охоронцями наших дитячих таємниць? Отож, і сьогодні світ дитинства зберігає для нас певну принаду спомином про якесь особливе, часом захоплююче, часом дивне, а часом і важке існування. Важливо не забути цей світ, зберігаючи можливість повернення до нього, а разом з тим - не надаючи йому більше прав, ніж має цей світ у житті дорослої людини.
По-друге, світ дитинства - це світ відкриттів, прилучення до нового, невідомого, навіть таємничого. Перед нами світ пригод і подій, кожна з яких - маленьке звершення. Цим світ дитинства відмежовується від світу дорослої повсякденності. Серед того, що відкривається людині вперше в дитинстві, - і таємниця народження, і загадкова й жахаюча неминучість смерті, і принада мрії, і вражаючий біль забуття тощо: Часом свіжість сприйняття й неупередженість погляду дозволяють дітям відкрити якісь додаткові нові можливості смислового спектра нашого ставлення до світу.
Нарешті, дитячому ставленню до світу притаманні відкритість, неупередженість, відвертість і довіра.
Зіставляючи світ повсякденності та світ фантазії, а пізніше, розглядаючи характерні риси світу дитинства, ми разом і вдруге навертали на те, що людина вільна продукувати той чи той світ, йдучи за логікою віднайденого нею смислу але при цьому завжди зберігається її пов'язаність з її власне життєвим світом, який є визначальним щодо всього розмаїття смислів і можливо вибудовуваних на їхньому грунті світів. Увірвати поєднаність з цим первинним життєвим світом, який вона не вибирає, людина може тільки в стані тяжкого психічного захворювання. Й навпаки, штучний розрив такого зв'язку може спричинити хворобу - пияцтво, наркоманію, надмірне захоплення комп'ютерними іграми тощо.
У кожній розвиненій культурі ми зустрічаємо міф про те, що творенню світу передував хаос. Розрізняються тільки способи перетворення хаосу на світ. Але обов'язковим для всіх космологічних міфів є сюжет про появу людини як певного смислового центру світу. Саме людина стає точкою перетину смислових ліній, перетворювачем і ретранслятором смислів. Таке її становище у світі створює не тільки поєднання її зі світом, але й деяке напруження між ними. Тому відношення між людиною та світом набуває дещо самостійного характеру, відзначається власними смисловими характеристиками.
6. Людина і світ. Способи ставлення людини до світу.Світ — це цілісна система, яка розвивається в діалектичній єдності природи і суспільства. Така єдність суперечлива, про що свідчить історія їхньої взаємодії.Людина в процесі активної цілеспрямованої діяльності перетворює природу на світ свого буття, який, з одного боку, забезпечує її існування і життєдіяльність, а з іншого — руйнує природу і створює загрозу власному існуванню. Якщо зникне людина, зникне і світ як світ буття людини, але це не означає, що зникне природа і зміни, які відбулися у ній за допомогою людини. Природа втратить свою якісну визначеність як світ людського буття.
Категорія "світ" разом з іншими категоріями філософії утворює смислове ядро світогляду в усіх його історичних типах. Світ у філософсько-світоглядному розумінні визначає межі абсолютності явищ від універсуму, що мислиться як проекція усіх можливих світів на якісно безконечну реальність, до внутрішнього світу людини. Проте світ не може бути ототожненим із тим або іншим явищем, оскільки разом із внутрішньою визначеністю буття йому притаманні невизначеність, відносність, зовнішня обумовленість.
Типологія світу, в якій людина .— це мікрокосм, а Всесвіт — макрокосм, бере початок з міфологічного ототожнення природного та людського буття. Пізніше в цю типологію було включено сакральний світ символічного буття, що відповідав уявленням про місце надприродних сил у структурі універсуму, так званого ставлення Бога до світу. З появою людини на вищому етапі розвитку матерії структура буття зазнає докорінних змін. Наявність людського світу позначається передусім на типології світу, який поділяється на: матеріальний, духовний, об'єктивно-реальний, суб'єктивно-ідеальний. Окремі світи поділяються на Космос, Землю, живу і неживу природу з безліччю субсвітів, які доповню'ються соціогенними світами з матеріально-культурною типологією (олюднена природа, техніка тощо). Духовно-практичне освоєння світу формує типологію відповідно до його форм: життєвий світ повсякденного буття, світ культури, світ символів та інше. Адекватне розкриття проблеми існування світу стає можливим завдяки активізації таких форм світовідношення, в яких людина, виходячи за межі наявного буття, творить світ свого буття.
Поняття "ставлення до світу" потрібне нам для того, щоб підкреслити змістовність, неоднозначність і суттєву диференційованість відношення "людина - світ". Воно вказує також на небайдужість його сторін одна щодо одної, на поєднання їх у смисловій взаємодії. Й сам характер цієї взаємодії певним чином відтворює географічні, історичні, культурні особливості життєвого світу людини, а разом з тим і рівень розвиненості людини, характерні риси, притаманні типу особистості, домінуючому в конкретному суспільстві. З іншого ж боку, характерний для конкретного типу культури тип ставлення до світу знаходить своє втілення у певній системі цінностей, у пріоритетних для конкретного суспільства звичаях і традиціях, у способі життя, у мистецтві тощо. Скажімо, у східних культурах ствердився такий тип ставлення до світу, який відзначається зверненістю до світу. Людина тут не творить світ із себе, як то відбувається часто-густо в новоєвропейській культурі, особливо у XIX і XX сторіччях. Навпаки, вона прагне злитися зі світом, сповнювати себе смислом, віднаходячи його у світі. Кожний найнепомітніший витвір природи стає для людини джерелом смислу, дає їй матеріал для самообгрунтування й самотворення. Ось чому китайське й японське мистецтво вражає нас здатністю бачити цілий світ в одній квітці, навіть сухій гілочці, здатністю знаходити смислову спорідненість між далекими за смислом речами та явищами, відчувати лад і порядок у перебігу подій.
Так само й характерні ознаки античної культури - цього справжнього джерела й справжнього грунту європейської цивілізації - багато в чому зумовлені тим типом ставлення до світу, який ствердився в Стародавній Греції в першій половині першого тисячоліття до н.е. На відміну від східно-азійського типу ставлення до світу, воно відзначається певною рівновагою між людиною та світом. Світ для греків є водночас і предмет захопленого споглядання й спокійного розмірковування і разом з тим - предмет перетворюючої дії, ідеальне поле для здійснення людської діяльності. "Як кінь народжений для діла, віл - для оранки, собака - для пошуку, так людина народжена для двох речей - для умоосягання й дії", - писав Арістотель. Саме смислова поєднаність у межах античного ставлення до світу діяння й споглядання і стала грунтом розквіту культури в античному світі, виникнення й розвитку розгалуженої системи наукового й особливо філософського знання, високого статусу культури в системі античного способу життя. Яскраво визначеною специфікою характеризується й ставлення до світу, яке є грунтом культури Київської Русі. Йому притаманна насамперед виразна етична забарвленість, активна зверненість до внутрішнього світу людини. Не випадково пізніше українська філософська думка в своїх найбільш характерних національних рисах набуває характеру "філософії серця".
Отож, як бачимо, ставлення до світу відзначається тим, що має конкретний, культурно-історичний характер. У залежності від географічних, історичних та інших умов залученості людини до світу, особливостей побудови її життєвого світу в структурі ставлення до світу закріплюються ті чи ті смислові наголоси. Звідси різні способи смислоосягнення й смисло-творення, які, втілюючись у звичаях, традиціях, стандартах культурної творчості тощо, породжують те розмаїття культур і способів життя, яке забезпечує людині загалом можливість для ствердження її сутнісної універсальності й яке є для нас сьогодні запорукою збереження й подальшого піднесення людини як такої.
Дещо ми вже відшукали, коли характеризували східно-азійський та античний типи ставлення до світу. Це - саме характер співвіднесеності людини та світу. Йдеться про сумірність людини й світу, збіг або розбіжність їх масштабу. І тут можливі три варіанти: 1) світ за своїми масштабами перевищує масштаб людини; 2) людина певним чином переважає за своїми масштабами світ; 3) людина і світ за своїм масштабом перебувають у стані певної рівноваги. Відповідно у першому випадку ставлення до світу виступає як стражденність, у другому - як діяльність, у третьому - як споглядальність або спілкування. Усі ці характеристики ставлення до світу не існують окремо, самі по собі. Вони являють собою сутнісні складові ставлення до світу, які, перетинаючися й взаємодіючи у різний спосіб, тим самим і створюють той чи той тип ставлення до світу. Стражденність виражає передусім включеність людини в буття.
Отже, стражденність, на перший погляд, є суто негативною характеристикою буття людини у світі й як така мала б руйнувати саме ставлення до світу, людина повинна була б усіляко уникати страждань і всього, що хоч якось нагадувало б його. Але ж історія культури та й наше повсякденне життя цього не засвідчують. Ми їмо не тільки солодке, але й гірке. Ми знаємо очищуючу силу сліз і підносячу ідею співчуття в людських стражданнях. Тому виникли й існують трагедія в мистецтві, сповідь і покаяння в релігії, різні форми обрядового дійства, смисловим центром яких є страждання.
Власне, перевершення людського масштабу над масштабом світу дається взнаки лише в новітній час, у так звану індустріальну добу, коли людська діяльність починає спиратися на таке універсальне знаряддя діяльності, яким є техніка.
З виникненням техногенної (тобто породженої технікою) цивілізації саме діяльність стала визначати собою той тип ставлення до світу, який утвердився в Європі, а потім і в індустріальних країнах в інших частинах земної кулі. Якщо раніше діяльнісна складова ставлення до світу розвивалася й культивувалася передусім у духовній культурі (особливо в мистецтві доби Відродження, в протестантизмі тощо), то останніми трьома сторіччями діяльність стала домінантою самого способу життя, всього ставлення до світу загалом. Прагнучи ствердити людину як володаря світу, вона кидає її в глибини стражденності, але не просвітленої й олюдненої культурою, а породженої й відродженої самою людською діяльністю, багато в чому штучно.
Але діяльність як ставлення до світу дає й певні можливості для подолання його вад і хиб. Адже ж діяльність може бути не тільки практичною - промисловою, технічною діяльністю. Це також і теоретична діяльність - пізнання; це й різні форми духовно-практичної діяльності - моральної, художньої, релігійної тощо. Саме завдяки здатності до пізнання, морального вибору, сподівання, надії та інших різновидів духовної діяльності людина здатна осягнути смислову недостатність діяльнісного ставлення до світу. Отже, йдеться про те, що завдяки знанню, моралі, релігійній вірі, художньому почуттю людина здатна оцінити важливість і необхідність для себе споглядання як сутнісної складової ставлення до світу.
Зазвичай у буденній мові слово "споглядання" зустрічається у парі з епітетом "естетичне". Але споглядання - як сприйняття речей або явищ самих по собі, без привнесення в них людських смислів - є також і неодмінним моментом пізнання. Певною мірою споглядання має місце і в релігійній практиці: споглядання ікон, тих чи тих релігійних реліквій, побожний погляд на світ узагалі як творіння Боже. Навіть у моральному житті, де годі шукати суто зорових аналогій, споглядання теж виявляє себе: бо як інакше, через які інші складові ставлення до світу можна визначити моральне співчуття, дослухання до голосу сумління, нарешті, дружбу, любов, кохання? Як бачимо, споглядання як вияв сумірності масштабів людини й світу відіграє важливу роль у людському житті.
Якщо діяльність як спосіб ставлення до світу живе передусім ствердженням якоїсь мети, а все їй доступне прагне перетворити на засіб або на матеріал, то споглядання, навпаки, стверджує здатність людини ставитися до світу й до кожної окремої його ланки як до самодостатньої цінності. Споглядання не містить у собі спонук до втручання у світ. Воно засвідчує необхідність для самої людини існування поряд з нею незалежного від неї буття. Саме тут слід шукати духовні коріння того, що називають сьогодні екологічним мисленням з його головною установкою на збереження. Для успішної екологічної політики замало тільки усвідомлення згубності суто технологічного ставлення до природи й людини. Наша діяльність стане справді дбайливою, коли її скеровуватимуть не тільки розрахунок, але й сердечний щем за природною красою, почуття моральної відповідальності за все живе, за долю надбань минулих генерацій.
Пізнавати - щоб могти! Могти - щоб діяти, споглядати й спілкуватися! Діяти, споглядати й спілкуватися - щоб повніше існувати!
7. Сутність світогляду та його структура.Світогляд - це синтетична форма вияву духовного життя людей, своєрідний спосіб відтворення відношення "людина - світ". Найперша ознака світу - це його цілісність. Він є цілісним саме тому, що являє собою те єдине одне, з яким співвідноситься у ставленні до світу людина. Бо те, що є єдиним, не має поза собою нічого, що могло б його доповнити. Як цілісність, світ включає в себе нескінченну множинність своїх частин, причому не тільки реально існуючих, але й можливих, і таких, що вже закінчили своє існування, відійшли у минуле. Але щоб бути ствердженою в тих чи тих формах ставлення до світу, людина потребує сполучення зі світом в усій його цілісності, в єдності дійсного та можливого, теперішнього, минулого й майбутнього. Саме з одвічно притаманної людині незгоди вбачати в частині світу світ загалом і виникає потреба добудовувати (а там і розбудовувати на свій кшталт) світ у собі. У такий спосіб і виникає світогляд. Світогляд - це не тільки "огляд" світу, а щось набагато більше й істотніше, ніж це. Світогляд являє собою деякий образ світу, але також і певну проекцію на світ людських переживань, прагнень, очікувань. Разом з тим це деяке зусилля, певна мобілізація внутрішніх ресурсів людини, спонукання й спрямування її до залученості до світу. Отож, світогляд являє собою суспільну форму самосвідомості людини. Структура (від лат. structura - "побудова, розміщення") - це закон поєднання елементів цілого. Структурність - перша ознака організації і матеріальних, і духовних утворень. Повною мірою це стосується й світогляду.
8. Компонентна структура світогляду.
Компонентну структуру світогляду утворюють різні притаманні людині форми духовного осягнення світу. Це і почуття, і знання, і цінності та оцінки, і різного роду приписи, і настанови, нарешті, переконання. Складовими світогляду їх робить саме те, що вони всі разом, у своєму поєднанні здійснюють акт самоувідомлення залученості людини до світу. Тому в межах світогляду вони можуть набувати деяких рис, яких не мають поза ними. Проте для визначення своєї позиції у світі людина й не потребує об'єктивного й точного знання - розгалуженого, перевірюваного, доказового. Щоб вправно користуватися електроприладами, не потрібно знати закони Ома, Ленца-Джоуля тощо. Так само, щоб мати чітку орієнтацію у світі, вибудовувати свою життєву стратегію й здійснювати її, людині не потрібні докази істинності знань про світ і про себе, їй достатньо лише підстав для впевненості в їхній істинності. А їх вона дістає через вибір. Вибір зумовлений не стільки знанням ситуації або стану речей загалом, скільки їх оцінкою. Завдяки виборові одна з можливих цілей людської діяльності закріплюється як бажана, корисна або необхідна. Цінності є дуже важливою складовою світогляду. Завдяки їм світогляд у своєму реальному функціюванні набирає духовно-практичного характеру. Отже, цінності певним чином членують світ, дають йому смисловий лад і тим самим полегшують орієнтацію людини у світі. Та головне те, що цінності вможливлюють сам вибір як достотний спосіб залученості людини до світу. Кожній цінності відповідає антицінність: добру - зло, істині - схиблення, свободі - несвобода тощо. Й, нарешті, переконання. Це найістотніший компонент світогляду, який найбільшою мірою характеризує його саме як форму самосвідомості. Якщо знання є об'єктивно-загальним і тому може бути безвтратно передаваним від однієї людини до іншої, то переконання є суб'єктивним набутком і як таке є невід'ємною приналежністю внутрішнього світу людини. Якщо знання дає образ дійсності, то переконання несе в собі мотив ставлення до неї. Якщо знання є переважно дескриптивним (описовим), то переконання має імперативний характер: воно задає напрямок і характер дії. Іншими словами, воно є концентрованим виразом духовно-практичної сутності світогляду та його адресованості до конкретної людини. Порівняно з іншими компонентами світогляду переконання відзначається якоюсь остаточністю. (До речі, саме слово "переконання" дослівно означає "остаточне закінчення"; ще раз дослухайтеся до нього - староукраїнське "конати" означає "кінчати, закінчувати".) У ньому немовби згорнутий попередній ціннісний вибір. Якщо я в чомусь переконаний, то інші можливості, інші погляди й варіанти для мене вже не цікаві.
9. Рівнева структура світогляду.
За рівнями своєї організації світогляд може бути поділений на світовідчуття, світосприйняття й світорозуміння. Вони виступають як певні щаблі узагальнення світоглядного змісту. Світовідчуття - це найбезпосередніший за змістом спосіб ствердження світогляду. Світ і ставлення до нього людини відтворюються тут у чуттєво-емоційній формі. Світовідчуття-це передусім переживання й оцінки, звернені не до окремих явищ або ситуацій, а до світу загалом й до загальної позиції людини в ньому. Це загальний духовний стан людини, який визначає прийняття чи неприйняття нею світу, ЇЇ активність чи пасивність, довіру чи недовіру у ставленні до людей, до життя, до минулого й майбутнього тощо. Коли світовідчуття за своїми ознаками є загалом позитивним, ми визначаємо сформований на його грунті світогляд як оптимістичний, коли ж ні - як песимістичний. Можливе й нейтральне за своїм характером світовідчуття. Воно виникає на грунті того типу ставлення до світу, який ми визначили раніше як споглядання. Саме таке спокійне, позбавлене поспішних оцінок та упереджень світовідчуття й вважали традиційно ознакою мудрості. "Не плач, не смійся, а розумій", - так визначав, наприклад, Бенедикт Спіноза (1632 - 1677) гідну людини позицію в світі. Власне, світосприйняття - це й є образ світу. Це духовне утворення більш конкретне, ніж світовідчуття, але ще недостатньо конкретне, щоб надати людині мотиви та орієнтири вибору в різноманітних життєвих ситуаціях.
Подальшої своєї конкретизації світосприйняття дістає на більш високому рівні організації світоглядного змісту, на рівні світорозуміння. Тут образ світу набуває рис картини світу. Відповідно до типу світогляду, в межах якого й засобами якого вона здійснюється, картина світу може бути міфологічною або релігійною, буденною або філософською, художньою або науковою. Але в усіх випадках вона відрізняється від образу світу тим, що містить у собі пояснення.
10. Функціональна структура світогляду.
На грунті духовних почуттів унаслідок їхнього смислового ущільнення й певного узагальнення зростають такі сутнісні сили людини, як віра, надія, любов. Вони найбільшою мірою втілюють у собі світоперетворюючі можливості світогляду, отже, складають його функціональну структуру. Віра дозволяє людині включати в свій духовний світ і своє практичне життя те, що не ввіходить безпосередньо до складу її життєвого досвіду. Ми, наприклад, віримо в те, що є землі, де цілий рік квітує весна, одночасно зростають і дозрівають різні плоди. Але щоб повірити, ми повинні свідчення чужого досвіду сприймати як певну смислову реальність, яка є для нас не нижчою, а, можливо, навіть вищою, ніж реальність нашого власного досвіду.
Вони мають бути для нас авторитетними. Залежно від світоглядних орієнтацій, яких дотримується людина, джерелом авторитету можуть бути вік ("Старші кажуть..."), досвідченість ("Він багато бачив, багато пережив..."), високий рівень освіти ("Він же навчений..."), високе посадове або громадське становище ("Він же полковник..." або "Він же і депутат..."); приналежність до визнаваної соціальної інституції ("Священик сказав...", "Вчені кажуть..."). Крім того, віра поєднує можливе й дійсне. Достатньо повірити в можливість невдачі, й невдача нас не обмине. Якщо ж повірити в здійснення навіть неможливого, неможливе може стати можливим. Важливим для здійснення цілісності світогляду є також те, що віра поєднує минуле, теперішнє й майбутнє. Завдяки вірі ці ланки світу, членовані у часі, відтворюються в світогляді як приналежні до одного цілого. Справді, маючи справу реально лишень із слідами минулого, ми не могли б бути певні щодо повноти його існування, аби не вірили в неї. Саме у своєму ставленні до минулого люди й навчилися вірі. Мрія - це перенесення себе за допомоги уяви в світ можливого. Це не обов'язково майбутнє: я можу в своїх мріях перенестись і в минуле, заднім числом перебудовуючи його за своїм бажанням. Головне, що мрія - це спосіб уявного освоєння світу можливостей, сприйняття їх у світлі бажаного. Надія - це мрія, у здійснення якої людина повірила. Коли мрію, що легко переносить над світом можливого, спинити й утримати на якійсь одній можливості та омріяти здійснення її як конче необхідне, тоді у нас буде надія. У християнській культурі надія розглядається як одна з трьох головних чеснот віруючої людини. Віруюча людина мусить вірити в своє спасіння. Втрата надії, відчай - це смертний гріх. Віру й надію можна розглядати як певні форми наближення до такої універсальної складової світогляду, якою є любов. І віра, і надія знаменують собою різні форми поєднання ідеального й реального, різні щаблі відданості людини чомусь, що виходить безпосередньо за межі її досвіду, її матеріально-життєвих потреб та інтересів. Але в любові все це набуває свого завершення. Любов є вищою християнською чеснотою, головною ознакою християнського ідеалу. Любов стверджує буття того, на що вона спрямована, й разом з тим його ідеальний образ, породжений нею. Й доки любиш, реальне та ідеальне будуть нерозривними. Завдяки цьому в любові здійснюється водночас відкритість і цілісність світу, людини й усієї системи ставлення до світу. Щоправда, на індивідуально-статевому рівні буття людини, де вона виявляється як кохання, любов тяжіє до самозамкненості, до створення свого окремого світу. Тому й говорять часом про кохання як про самотність удвох. Але про це докладніше у розділі третьому. Повертаючися до світогляду, треба сказати, що любов тут набуває і свого специфічного значення. Разом з вірою й надією вона складає духовно-практичне підґрунтя ідеалу.
11. Історичні типи світогляду.Історичні типи - це міфологічний, релігійний, філософський світогляди. Вони дістали таку назву тому, що виникали в історичній послідовності один за одним, хоча в сучасному світі всі вони співіснують і взаємодіють між собою. Міфологія - це масовий світогляд первісно-родового й ранньокласового суспільства. Оскільки цей тип світогляду зростає на грунті недостатньо розвинених форм виробництва й відповідно слабко розвинених соціальних зв'язків, то в ньому передусім домінувало глибинне відчуття цілісності світу, необхідної пов'язаності всього з усім. Міф не знає відособлених від дії стихійних сил явищ і речей. Тим паче незнайома йому непримиренність протилежностей. В міфологічному світогляді панує стихія ототожнення й уподібнення. Дерево або камінь сприймаються як такі, що мають свою душу, наділені певною магічною силою й здатні допомогти або зашкодити людині в її діях. Тому міфологічний світогляд був за способом свого здійснення фантастичним, але не в розумінні нереальності та неймовірності його змісту (так мислимо ми сьогодні зміст поняття "фантастичне"), а навпаки, як безумовне визнання реальності будь-чого. Те, що міфологія є за своєю природою фантастичним відтворенням світу, означає й те, що способом здійснення світоглядного узагальнення тут виступає конкретний чуттєвий образ.
Протиставлення двох світів як таких, що відмінні за своєю сутністю, відбувається пізніше, в межах релігійного світогляду. Коли йдеться про релігію, ми маємо добру нагоду зайвий раз переконатися, як потрібне чітке усвідомлення змісту понять, якими ми користуємося. Порівняємо між собою лише деякі вживані визначення релігії:
- особливе почуття залежності людини від нескінченного (Ф. Шлейєрмахер);
- віра в невидімі духовні істоти (Е. Тейлор); релігія - це соціальна форма організації людських вірувань. Воно вказує й на соціальне буття релігії (релігійні установи, певна обрядовість, практика богослужіння тощо), й на духовні форми її буття (віра, вірування - це провідна складова релігійного світогляду). Але таке розуміння релігії мало що дає для розкриття сутності релігійного світогляду. 1906 року відомий на той час російський філософ Сергій Булгаков (1871 - 1944), колишній марксист, а потім богослов, видрукував статтю з промовистою назвою "Карл Маркс як релігійний тип". У ній він доводив, що кожна людина, навіть такий послідовний атеїст, яким був Маркс, не може обійтись без релігії. Релігія, стверджував він, полягає у визнанні якихось цінностей вищими за себе, за свої інтереси. Релігійний світогляд не приходить на зміну міфологічному світогляду раптово. Ні. В межах самої міфології відбувається поступове переоформлення світоглядного змісту. Як відтворення дедалі ширшого поділу праці й розкладу родової общини дедалі більше посилюються відмінності між світами - "цим" та "тим", видимим та невидимим. І щойно запановує ідея (й відповідне до неї світовідчуття), що "цей світ" (світ видимий, земний, людський) підпорядкований силам "того світу", який починає сприйматися як світ вищий, - тоді в духовному житті людей запановує релігійне начало. Але ще тривалий час воно реалізується на матеріалі й у формах міфології.
12. Філософський зміст поняття «буття».Буття заявляє про себе до будь-якої іншої визначеності. Воно є абсолютною умовою наявності у речі тих чи тих ознак. Щоб мати якісь властивості, річ спочатку повинна бути. У смисловому відношенні буття передує всьому. Не випадково й Біблія починається з "Книги буття". А Євангеліє від Іоана починається словами: "Спочатку було слово". Це можна розуміти так, що творенню світу вже передувало буття - буття абсолютного смислу. Й коли пророк Мойсей звертається до Бога з проханням сповістити своє ім'я, щоб люди мали як звертатися до нього, той називає себе сущим. Отже, вже на дофілософському рівні осягнення світу люди усвідомили, що буття є гранично можливою й у смисловому відношенні найвизначальнішою характеристикою світу та залученості людини у світ. Однією з перших філософських ідей в європейській культурі (а на думку Гегеля - першою) була ідея Парменіда: "Буття є, а небуття немає". Підставою для такого висновку, на думку Парменіда, є те, що небуття не можна помислити. Знаменна риса європейської культури - визнання абсолютності буття, надання смислової переваги буттю щодо небуття. Останнє переживається й мислиться як відносне, як щось таке, що підлягає подоланню або витісненню. Проте в європейській філософії були спроби осягнути буття в більш широкому смисловому контексті, в його відношенні з небуттям. Зокрема, Лейбніц сформулював питання: чому існує щось, а не ніщо? Свого часу це питання не привернуло до себе уваги й не знайшло свого подальшого філософського розгляду. Тільки у XX сторіччі до нього повернувся Мартін Хайдеггер. Причому він надав йому значення головного питання філософії. На противагу загальноєвропейській орієнтації на буття, в східних культурах виробляється й стверджується переважна орієнтація на небуття. В індобуддистській традиції, наприклад, наголошується на тлінності всього існуючого, на володарюванні у світі стихії зникнення й виникнення. Тому світо-твірним началом тут є Порожнеча, знавана й переживана як значуща відсутність, як велике Ніщо. Це Ніщо всьому надає сенс, бо воно єдине у світі є невинищуваним. І як таке, воно є деякою органічною цілісністю, що віддзеркалює й разом вбирає в себе всі наявні та можливі смисли. Тому воно здійснюється і як Сансара - безперервний і нескінченний потік перетворень, і як Нірвана - абсолютне осереддя поглинання й занурення смислів в одвічне заспокоєння. В індійській філософії, передусім в буддистській філософії, була розвинена своєрідна "негативна діалектика" - метод спростування буття як первинної визначеності світу. Це був ніби дзеркальний відбиток діалектики греків (Зенон, Платон та інші), спрямованої, навпаки, на спростування істинності небуття й ствердження буття. Буття, твердить Чанишев, утримується на поверхні океану небуття. Небуття ж оточує нас з усіх боків, хоча й ховається за спину буття. Й справа не тільки в тому, що смерть - це остаточне знищення нашого буття - йде за нами услід, приховуючись у хворобах і випадковостях. Небуття поглинає кожну мить буття, яка щойно відірвалася від нашого "тепер". Наше буття, як і буття кожної речі, затиснене в щілині теперішнього між брилами небуття. Бо що ж таке минуле й майбутнє, як не вияви небуття? Адже минуле - це те, чого вже немає, а майбутнє - це те, чого ще немає. Так само і в просторовому відношенні буття є острівцем в океані небуття. Бо кожна річ знаходиться в якомусь місці, перебуває в ньому лише тому, що не перебуває, відсутня в усіх інших місцях. Й нарешті: чи не відчуваємо ми самі, що буття є важким і стражденним для людини, потребує від неї постійного зусилля? Людина не витримує щільності й супротивності буття й раз по раз поринає в небуття: втома, сон, забуття, збайдужіння, смерть. Буття й небуття перебувають у постійній взаємодії й взаємопроникненні. Власне, буття - це певна єдність людини зі світом. Втрата людиною спорідненості з буттям - забуття буття, за словами Хайдеггера, - призводить до деформації людини й світу, їх обопільної надлишкової витратності. Це те, що ми спостерігаємо в межах сучасної техногенної цивілізації. На думку Хайдеггера, людина самим буттям покликана зберігати істину буття.
Отже, буття долає небуття завдяки тому, що саме виступає небуттям небуття, самоутгримуваною смисловою ствердністю. Але щоб витримувати ентропійний натиск небуття, воно потребує деякого центру рівноваги. До деякої міри цю роль відіграє людина. Але тільки до деякої міри. Справді, людина - це така реальність, присутність чи відсутність якої небайдужі до буття. Але небайдужою для нього є й "якість" людської присутності в світі. Адже за певних умов сама людина може стати руйнівною щодо буття. Бути людиною в світі означає постійно дбати про збереження й удосконалення буття, беручи до уваги його сполученість з небуттям і зверненість до трансцендентного.
13. Простір і час як найзагальніші форми буття.Простір і час є найзагальнішими формами буття. Простір є найзагальнішою характеристикою буття як усталеного. Сама ж усталеність буття виявляється у співіснуванні й одношереговості всього, чому притаманне буття. Будь-які матеріальні об'єкти й навіть духовні утворення неможливі поза простором. Отже, говорячи про просторові характеристики тих чи тих явиш, речей, процесів, слід завжди мати на увазі, що вони втілюють у собі якісь загальні властивості простору як форми бутгя й конкретні особливості якоїсь конкретної його "ділянки". Тому розрізняють фізичний простір, геологічний простір, простір живих систем, соціальний простір, духовний простір.) І час, і простір не є якимось цілком однорідними протилежностями. Найзагальнішою формою вияву структурованості простору й часу є ритм. Це стійке, повторюване чергування якихось ознак багатоманітності, елементів будь-якої структури.) Ще й досі з простором і часом пов'язані чи не найважчі й чи не найтривожніші питання, які постають перед людиною, коли вона звертається думкою до глибин буття. Чи має час початок і кінець? Якщо час і простір перебувають в єдності, то чи не можна практично зміною просторових структур змінювати структури часу, й навпаки? Чи не можна шляхом суб'єктивних змін часу (уповільнюючи або прискорюючи плин часу в собі) викликати зміни у світі? Що таке вічність? Чи це спин плину часу, ачи ж набуття часом нових якостей? Яким має бути простір і стан буття взагалі за умов вічності? Яку роль відіграють простір і час на рівні фундаментальних взаємодій у Всесвіті?
14. Простір і час та проблема свободи.Ще більшою мірою пов'язаний із свободою час. Від того, наскільки запліднений він свободою, залежить те, чи сприймається час як ознака достотного людського буття. Повна зарегульованість життя, відсутність можливостей для самовияву, для змін перебігу подій - такий стан буття сприймається нами як неприродний, немовби виключений із плину чacy. В російській мові для цього є навіть окреме слово: "безвременье". (Такий позбавлений подій, збіднілий смислами час спричиняє "ерозію буття". Він вириває яруги, через які до нашого життя просичується небуття. Плин спустошеного або напівзаповненого смислами часу змінює у напрямку до небуття наші життєві орієнтири, дрібнішають інтереси, "висихають" позбавлені живлення особистим здійснюванням наші цінності. Наближається той стан людського існування, який називають смертю за життя. Згадаймо "Людину в футлярі" Чехова або деяких героїв Миколи Хвильового.
Але до такого самого стану речей може призвести й вільний час, невдало поєднаний із свободою. Кожен з нас хоча б раз відчув на собі тягар того вільного часу, який ніяк уже не регулюється ззовні й який не знаєш на що витратити, чим його заповнити. Ще нещодавно такий бажаний та омріяний вільний час (наприклад, вакації) несподівано стає гальмом життя. Він загрожує нам нудотою, тугою, вчинками знічев'я, яких ми, можливо, за інших обставин ніколи б не вчинили. Колись Максим Горький, узагальнюючи свої враження від поневірянь по дореволюційній Росії, висловив думку, що здебільшого люди бувають порочними саме від нудьги.
Й справді, коли людина не вміє наповнити подіями й сенсом свій вільний час, вони стають ворогами. Сучасна людина дедалі більше турбується про те, аби "провести час", винаходить для цього дедалі нові й нові способи, з які далеко не всі збагачують її буття. У німців є вираз "прогнати час". Ми ж нерідко дбаємо про те, аби якось "вбити час", на ці наші ворожі дії час відповідає належним чином. Спустошений, безподієвий час налягає на нас тягарем марноти, позбавляє наше буття вертикалі, тобто власне людського виміру. Він не тільки позбавляє нас можливостей зростання, а й узагалі ладен розчавити нас, наше людське єство, зрівняти з поверхнею, вичавити з буття в суще.
Отже, й зовсім не поєднаний із свободою час, і час, поєднаний з нею безладно, мають результатом одне й те саме: руйнацію людського буття, певну форму знелюднення людини. Те, що споріднює їх, - це безподієвість. Подія, як це ми вже знаємо, означає взаємоприлученість буття й часу. В події вони здійснюються одне через одного. Коли ж події немає, тоді час стає доступним небуттю. Тому час людського буття - саме як загальна форма буття - стверджується заподіюванням, тобто внесенням в буття з часом і перенесенням у часі значущих для людини смислів. А це вимагає від людини здатності орієнтуватися в часі, але й надає можливості для цього.
15. Рух, розвиток, прогрес. Рух і спокій.Абстрактним виразом усіх змін узагалі, безвідносно до їхнього носія, способу й напрямку їх здійснення є поняття "рух". Співвідносним з ним (корелятивним) поняттям, яке виражає незмінність, сталість будь-чого, є поняття "спокій". Від самого виникнення античної філософії рух і спокій були предметом її постійної уваги. Згадаємо, саме твердження про те, що рух не можна істинно помислити, було головним аргументом Парменіда та його послідовників на користь ідеї про абсолютність буття. Але славнозвісні апорії Зенона не тільки продемонстрували труднощі, з якими неминуче стискається людський розум у спробі осягнути рух в його сутності. Вони тим самим виявили, що рух не можна належним чином осмислити, не пов'язуючи його з іншими загальними характеристиками буття, такими, як простір і час, конечність і безконечність, єдність і множинність, кількість і якість тощо. На додаток до вже відомих нам апорій "Стріла" та "Купа" ознайомимося ще з однією, мабуть, найвідомішою апорією Зенона, яка дістала назву "Черепаха". Вона формулюється так: "Прудконогий Ахілл не зможе наздогнати черепаху". Логіка міркування тут така. Щоб найпрудкіший з усіх героїв грецької міфології Ахілл наздогнав черепаху, йому спочатку треба подолати принаймні половину відстані до неї. Але за цей час черепаха хоч якось посунеться вперед. І знову, щоб подолати відстань між собою та черепахою, Ахілл мусить спочатку подолати половину цієї відстані, а черепаха за цей час знов-таки теж пройде якусь відстань. І так все знову й знову. Згодом у Арістотеля й особливо в часи пізньої античності ця ідея набула докладної аргументації. Що таке, власне, спокій? Це не просто відсутність руху. Його можна витлумачити й як рух з нульовою швидкістю. Понад те, спокій - це також рух з безконечно великою швидкістю. Адже тіло, яке рухається з безконечно великою швидкістю, вмить заповнить собою всі точки простору, буде знаходитися скрізь і не матиме куди рухатися. Отже, воно перебуватиме в спокої. Таким чином, абсолютний рух є абсолютний спокій. Звідси у Арістотеля ідея "першодвигуна". Те, що рухає ввесь світ (тобто є абсолютною рушійною причиною), саме має перебувати у спокої. Арістотель визначав такі головні різновиди руху: рух щодо місця, рух щодо якості, рух щодо кількості. Потрібні були масштабні соціальні перетворення, виникнення океанського мореплавства, снігового ринку, швидке поширення на всі ланки суспільного життя товарних відносин, щоб сформувалася й зміцніла ідея однорідності простору й часу, а відповідно - ідея однорідності, універсальності руху. В науці це пов'язане з іменем Галілсо Галілея (1564 - 1642), а у філософії - з іменем Томаса Гоббса (1588 - 1679), котрий визначив рух як неперервне переміщення. Саме таке розуміння руху найбільшою мірою відповідало потребам і можливостям тодішньої науки, лідером якої стала механіка. Послідовне ж дотримування матеріалістичної позиції призводило до тієї думки, що джерело руху міститься в самій матерії. Отже, матерії притаманний саморух. Першим на цьому наголосив англійській філософ Джон Толанд (1670 - 1722). Тим самим остаточно було стверджено ідею про те, що рух є сутністю матерії. Згодом один із фундаторів діалектичного матеріалізму - філософського базису марксизму - Фрідріх Енгельс (1820 - 1895) скаже, що в світі немає нічого, крім матерії, яка рухається. Але, визнаючи рух за сутність матерії, ми неминуче повинні дійти питання: що є сутністю руху? Що визначає спосіб здійснення руху, надає йому сенсу? Відповіддю, знайденою на шляхах важких, суперечливих філософських шукань, буде слово "розвиток".
Ідея розвитку передбачає уявлення про певну просторово-часову відкритість та упорядкованість світу в певному напрямку. Розвиток сприймається нами як деяке "річище" здійснюваних змін, які відбуваються згідно з якимось законом. Якщо виходити з цього звичного уявлення, то ідея розвитку ще досить "молода". Таким чином, розвиток являє собою здійснення послідовних необоротних якісних змін. Говорячи "розвиток", ми, як правило, уявляємо собі зростання, сходження, вдосконалення. Але ж і старіння - це також розвиток, принаймні необхідний його етап. Бо інакше позбавлялися б сенсу молодість і зрілість. Проте кожному зрозуміло, що старість - це не молодість, а молодість - це не старість. Зміни, які складають зміст цих життєвих процесів, - зовсім різного характеру. Якщо це етапи одного процесу розвитку, то принаймні різних його гілок, які мають різне спрямування.
16. Рух і розвиток та проблема нелінійного мислення.20 - 25 років тому в світовій науці почалися суттєві зрушення, які дедалі частіше називають сучасною науковою революцією. Фізики відкрили, що на фундаментальному рівні організації матерії відбувається спонтанне (не викликане ззовні) порушення симетрії. Вчені почали маніпулювати поняттями "вихідний вакуум", "великий вибух", "старіння протона" й таке інше. Виникли нові науки комплексного характеру - нерівноважна динаміка, синергетика, фізика живого тощо. Особливого значення набуває синергетика - теорія самоорганізації. В межах цих нових наук і наукових теорій здобуто знання, що вже суттєво вплинули на вибудовувану сучасну наукову картину світу й на сам спосіб її сприйняття та розуміння. На наших очах сучасна наука народжує новий стиль мислення - нелінійне мислення. Дуже важливо, щоб ці світоглядні новації сучасної науки зустрілися з тими передумовами та окремими зразками нелінійного мислення, які можна віднайти в світовій філософії. Ми конче потребуємо цього саме сьогодні. Бо сьогодні нам як ніколи потрібен неупереджений погляд і здатність до нелінійних рішень щодо перспектив розвитку людства.
Прикладом ефективного нелінійного мислення може бути картина світу, яка вибудовується сьогодні в синергетиці. Світ тут розглядається як складно зорганізований і такий, що не установлений, а установлюється. Все, що визначає світ як структурно зорганізований, що ввіходить до його складу, являє собою систему - певне поєднання елементів у функціюючу цілісність. Системи перебувають у координаційних та субординаційних зв'язках між собою, а кожна з них знаходиться також у процесі взаємообміну речовиною, енергією та інформацією із середовищем. Кожна система постійно піддається ентропійному тискові з боку середовища, й здатність її витримувати цей тиск є показником її внутрішньої організації. Чим одноріднішою є система, чим менш вона струкгурована, тим меншою є її здатність витримувати ентропійні впливи середовища. Чим більшою є її внутрішня багатоманітність, тим більше у неї можливостей щодо самоорганізації, щодо вдосконалення в якусь іншу, досконалішу систему.
17. Людина як проблема для самої себе.Та чи знаємо ми, що таке людина й що таке людськість? Звісно, скажете ви, хто ж цього не знає. Людина - це "гомо сапієнс" - "людина розумна". Та хіба це мав на думці Шевченко, заклинаючи між стогоном і криком: ...будьте люди, Бо лихо вам буде!.. Нелюдами називають у народі тих, хто чинить глум і ґвалт, плюндрує тіло й душу, переступаючи всі закони людські й Божі. Скрізь, де чиниться насильство, є грунт для нелюдства - нівечення та самонівечення людини. Нелюдство - це зведення людини нанівець, вчинене самою людиною. Щось суттєво людське нищиться, залишається тільки зовнішня подоба людськості. Але й цієї "знелюдненої людськості" для нас виявляється достатньо, щоб поширити на її носія головні ознаки людськості, принаймні визнати за ним зобов'язаність нести відповідальність за свої вчинки, а отже, й право на захист від самочинної розправи й на законне покарання.
18. Буття і небуття - вихідна проблемна ситуація для людини.
Саме людське буття є найпершою й вихідною вірогідністю для людини. Але тоді таким самим безперечним і вірогідним для людини має бути й людське небуття. Адже ми свого часу з'ясували, що буття як таке суттєво пов'язане з небуттям і неможливе без цього. Повною мірою справджується це й стосовно людського буття. Для людства загалом можливість піти в небуття з'явилася нещодавно й поки що є відносною. Вона може здійснитися лише за певних умов, коли не буде віднайдено засобів запобігти їй. За слушним висловом Ортеги-і-Гассета, життя - це радикальний спосіб буття. Відповідно й припинення життя - смерть - сприймається й витлумачується як радикальний вияв людського небуття. Буття й небуття. Життя й смерть. Це справжні полюси людського буття, які створюють силове поле, що пронизує все наше буття й нашу свідомість, підтримує та організує їх у певний порядок. Але найістотнішим виявом смерті щодо людського буття - є конечність останнього. Мартін Хайдеггер спеціально наголошував на цьому й вважав конечність найпершою визначеністю людського буття. Звідси він робив висновок, що буття людини за своєю смисловою структурою є прямуванням до смерті, що воно являє собою ніщо інше, як "буття-до-смерті". У цьому з ним солідаризувалися Карл Ясперс та інші представники екзистенційної традиції. Хоча й у межах цієї філософської традиції, а тим паче за її межами було чимало таких мислителів, котрі наголошували на переважанні в людському бутті тенденції до переборювання смерті, до витворення різноманітних форм її подолання. Так, французький філософ Габріель Марсель (1889 - 1973) у полеміці з Хайдеггером витлумачував людське буття як "буття-всупереч-смерті”. Таким чином, наше життя грунтується водночас і на бутті, і на небутті. Воно є так само необхідним, як і випадковим. Воно викуплене у небуття ціною небуття численних людських Чуттів. - Самогубство - це злочин. І злочин не тільки проти життя, а й проти смерті. Бо смерть - така сама таємниця, як і народження, й тому не підлягає свавільному втручанню людини.
- Психологія самогубства - це психологія образи. А це рабська психологія, на відміну від психології провини, за якою стоїть вільна людина.
- Самогубство - це вбивство. Бо воно являє собою заподіяння непоправної шкоди тому, що мені, власне, не належить. Життя моє належить найперше Богу, а потім моїм близьким. Я лише тимчасовий управитель його.
- Людина повинна любити себе - як Боже творіння. Надто велика нелюбов і недбалість до себе - це стан гріховний. У такий спосіб ми заперечуємо подобу Божу в нас.
- Самогубство - це вбивство не тільки тіла, але й душі. Це злочин перед вічністю.
- Вбиваючи себе, людина заподією рану світові загалом. - Самогубство - це самоізоляція від буття... (у: Те, що релігійна й філософська думка докладає зусиль, аби обгрунтувати заборону на самогубство, свідчить про наполегливе прагнення людей і в ставленні до смерті - цієї неминучої можливості - певним чином виявити свою свободу, ствердити себе як "самобуття" (Ясперс) перед лицем небуття. Смерті як такої не можна позбутися, але як прийняти смерть - це можна вибирати. Й тут ще далеко не все з'ясоване, морально та юридичне обгрунтоване й закріплене. Це, зокрема, стосується такої актуальної сьогодні проблеми, як проблема евтаназії.
Слово "евтаназія" ввійшло до нашого вжитку порівняно нещодавно, у 70-ті роки. Йому ще не надали належного місця в словниках та енциклопедіях. У дослівному перекладі з давньогрецької воно означає "безболісний кінець". Найчастіше цим словом називають "вбивство з милосердя", тобто прискорення смерті за умов тяжких страждань або за наявності однозначних показників необоротного припинення духовних функцій при збереженні функцій тілесних. Особливо палкі дискусії між медиками, юристами й богословами точилися на зламі 70 - 80-х років з приводу саме останнього. Останніми роками предметом дискусій став інший варіант ідеї евтаназії - так звана концепція раціонального самогубства, її розвиває й широко пропагує американський лікар Дерек Хамфрі. Він виходить з того, що кожна людина має право виявляти свою людську позицію в світі, свою здатність до самодетермінації (самозумовлення) й у своїй граничній життєвій ситуації - свідомо вибираючи час і спосіб припинення свого життя. На випадок невиліковної хвороби, наприклад, людина має право вжити заходів щодо припинення своїх надмірних страждань або страждань своїх близьких. І тоді кожний, хто так чи так допомагатиме цій людині, не повинен переслідуватися згідно з законом. Буття кожного з нас е неповторним і незамінним. Тому смерть і все, що пов'язане з нею, заслуговує на людську увагу й повагу. Але кожне людське буття не зникає безслідно. Вмирає тіло людини, але залишається по смерті її особистість, принаймні "частина" її, яка за життя сполучала людину з іншими людьми: зроблені нею справи, наслідки її вчинків, спомини про неї, її нездійснені мрії та надії й таке інше. Леся Українка мала повне право сказати: "Як я умру, на світі запалає покинутий вінок моїх пісень". Вихідною умовою розбудови людського життя є його смислове самовизначення у співвідносності з небуттям. Через це воно одразу набуває виміру проблемності. Безпосереднє зіткнення буття й небуття в бутті людини, болісно переживане й осмислюване в поняттях ворожості, підступності тощо, ставить людину перед необхідністю освоювати небуття, виробляти різні форми залучення його до її життєвого процесу. Принагідно всю культуру можна було б розглядати як систему засобів здійснювання людиною на буттєвому грунті сполучення буття й небуття. Але у будь-якому разі поєднання буття й небуття буде справді людським, буде достеменним ствердженням і збагаченням буття, якщо воно буде опосередковане смислом.
Імперативи життя й смерті:
1. Шукай і твори смисли в житті до останньої можливості.
2. Поважай смерть, шануй пам'ять померлих і цим зберігай і зміцнюй людське буття.
20. Свобода, вибір, відповідальність. Свобода і свавілля.Свобода – притаманна людині специфічна здатність діяти відповідно до своїх цілей та інтересів, які виражаються переважно не наява (вже здійснену), а майбутню, головним чином можливу, реальність. Свобода є деяким інтегрованим виразом і разом з тим способом ствердження можливішого виміру людського буття. Чимало мислителів узагалі вважають свободу визначальною характеристикою людини. На цьому, зокрема, особливо наголошується в екзистенційній філософській традиції. "Бути людиною - це бути вільним", - підкреслює Карл Ясперс. А за словами Сартра, сутність людини підвішена в її свободі. Ще далі пішов Микола Бердяев. Він сповістив і все життя по-різному розробляв ідею про те, що свобода передує буттю.
Свобода, сприймана й стверджувана як сила, як виняткова можливість чинити "по-своєму", втрачає свій смисловий грунт - можливіше буття й перетворюється на сваволю та свавілля. Свобода у формі сваволі перестає бути річищем багатства можливостей, її єдиним панівним смислом стає жадоба до панування. Отже, свобода, сприймана й стверджувана як сила (й навіть виборювана силою), неминуче перетворюється на володарювання несвободи.
Свобода живе й дихає вибором. Свобода, власне, є самою собою тільки тоді, коли вона живить численні рішення людини щодо ситуації й щодо себе. Цей мотив проходить крізь усю творчість Кіркегора, Ніцше, Бердяева, Сартра, Камю, Ортеги-і-Гассета, Ясперса. Здійснюючи вибір, ми тим самим надаємо якійсь одній із численних можливостей право перетворитися на дійсність. Надаючи їй перевагу перед усіма іншими, ми допускаємо її в дійсне буття й через це маємо відповідати за повноту її реалізації й за її подальшу долю в бутті. Найперше це справджується стосовно наших вчинків.
Вибираючи мету й спосіб здійснення вчинку, ми тим самим уже вступаємо в новий вимір людського буття - вимір відповідальності, де чинні моральні, правові та інші настанови. Лише за умови, що ми перебуваємо у вимірі відповідальності, ми посідаємо своє місце в людському співтоваристві. Мав рацію Михайло Бахтін, коли називав відповідальний вчинок найвищим виявом людськості. Ми відповідальні не тільки за вибір якоїсь однієї можливості (чому саме її?) й не тільки за спосіб її реалізації (чому саме так?). Раз ми обрали для здійснення якусь одну можливість, ми тим самим перешкодили втіленню інших. Мабуть, кожному знайоме запізніле каяття: "Чому ж я не сказав? А можна було б ще й отак!". Це ми, власне, переживаємо почуття провини перед світом можливого за те, що надаємо Йому для втілення таке вузьке річище. Людина вибирає, здійснює смислозначущі рішення тією мірою, якою вона є дійсним носієм і стверджувачем свободи. Але вона не вільна вибирати, чи бути чи не бути їй відповідальною за свій вибір, свої рішення, свої дії. Відповідальність приходить до людини без поклику, спонтанно, як відгук самого буття на потривоження його свободою. Відповідальність є засвідченням здійснення свободи й знаком її необоротності. Через відповідальність свобода немовби знов повертається до буття, даруючи йому свої здобутки. Відповідальність - це немовби шлюбний союз буття й свободи. Можливо, саме тому - через її подвійну смислову наповненість - вона така відчутна для нас. Здатного гідно прийняти й витримати відповідальність вона робить ще вільнішим, а слабкодухого вона відлякує. Ортега-і-Гассет, наприклад, вважав відповідальність суто аристократичним принципом. Навпаки, безвідповідальність, на його думку, є неодмінною ознакою "людини маси".
Відповідальність не тільки "закріплює" свободу, повертає її до буття. Вона до того ж розширює й зміцнює людський грунт свободи. Змушуючи людину в кожному окремому вчинку дбати про гідний добір і дотримання смислу, відповідальність сприяє ущільненню смислової структури людини, прискорює процес кристалізації в ній індивідуальності та зростання особистісного начала. А це робить людину ще більш здатною до вільного зусилля, до того, щоб жити й зростати у просторі свободи. Отже, відповідальність діє в людському бутті як індивідуалізуючий принцип, як механізм підтримування й зміцнювання свободи.
Буття - можливість - свобода - вибір – відповідальність.
Імператив свободи й відповідальності:
Чини так, щоб твої дії були необхідним виявом твого самобуття й разом з тим щоб вони не обмежували можливостей подальшого вибору, не завдавали шкоди свободі твоїх наступників, не збіднювали майбутнє на можливості самозростання.
21. Поняття «духовне» і «духовність».Свідомість, пізнання, мислення, почуття і відчуття, емоції тощо є специфікаціями тієї особливої характеристики екзистенційного людського буття, яку звичайно називають духом, або духовністю. Духовність - життя як біологічного індивіда і соціальної особистості. Духовність забезпечує зв'язок мікрокосмосу і макрокосмосу (світу в цілому). У звичайному слововжитку поняття "духовне" набуло різних значень. По-перше, воно протиставляється поняттям "матеріальне" та "природне". Духовне мислиться як таке, що не несе на собі ознак матеріального світу, виходить за межі природи. В християнській традиції матеріальне й природне поєднані одним поняттям - "плоть". І тоді духовне протиставляється плоті як безумовно вище й достотне. За висловом Сковороди, духовне начало - це "начало правительствующее". Звідси друге значення: духовне як приналежне до релігії ("духовні книги", "духовна музика", "духовний сан" тощо). Похідним від першого значення поняття "духовне" є і його третє значення. Ним позначають різні форми закріплення вияву нематеріальної активності людей ("духовні традиції", "духовна культура"). Відповідно з'являється четверте значення розглянутого поняття: духовне як безперечна смислова наповненість. Коли духовне мислять саме так, суто позитивно, тоді його позначають словом "духовність". Власне, духовність - це смислотвірний стрижень буття; це здійснювання того, що не знаходить собі здійснення природним чином; це поєднання ладу світу й закону самобуття, це остаточне ствердження людини як самобуття. Це саморозбудова людиною в собі стійкого смислового осереддя, ладного навіть протистояти світові, - особистості.
Таким чином, те, що позначається поняттям "духовне", виступає не тільки стверджувальним, доповнюючим началом але й таким, що немовби розкриває його буття, додає йому простору свободи. "Як духовна істота, людина, - пише Франкл, - не тільки протистоїть світові (зовнішньому та внутрішньому), але й займає щодо нього якусь позицію. Те, що може протистояти соціальному, тілесному й навіть психічному в людині, ми й називаємо духовним у ній. Духовне за визначенням і є вільне в людині. Духовна особистість - те в людині, що завжди може заперечити. А це включає здатність стати над собою, не прийняти себе, відсторонитися від своєї фактичності” 38.
Справді, те, що ми знаємо про духовне, засвідчує його як таке, що протистоїть не освоєній необхідності. А вона найперше репрезентована в людині її потребами й хаосом інстинктів, ще не приборканих волею та інтелектом людини. Отож, у Миколи Бердяєва були підстави запропонувати для пояснення сутності духу таку формулу: "Дух = свобода = творчість = особистість".
Мабуть, найдавнішим на Землі філософським текстом є індійські "Упанішади". 1 вже тут виділяється ціла низка духовних формоутворень: 1) Сутратман - космічний розум; 2) Атман - трансцендентний розум і водночас духовне "Я" окремої людини; 3) Буддхі - інтелектуальна складова свідомості; 4) Сушупті - свідомість у стані сну; 5) Манас - сприймаюча свідомість, що не спить; 6) Турія - стан найвищої безпосередності, вихід за межі думки та її відмінностей, приєднання до центральної реальності; 7) Ананда - стан розуму в процесі пізнання, коли вільно виявляються всі його здатності. Надалі розвиток індійської філософії йшов передусім саме шляхом розробки змісту цих понять і вироблення нових понять для позначення відкриваних нових шарів і вимірів духовної реальності.
22. Поняття «дух» і «душа».
В європейській культурно-філософській традиції вирізняються два боки духовного: 1) об'єктивно-духовне - безпосередньо не пов'язане з людиною, незалежне від її намірів, бажань, вольових зусиль; 2) суб'єктивно-духовне - пов'язане з людиною; це її духовна активність та її внутрішній світ. Перше найчастіше позначалось словом "дух", а друге - словом "душа". Поняття "дух" означає таке, що не є матеріальним, але існує об'єктивно. Саме вживання цього поняття підкреслює його об'єктивну зорієнтованість. У широкому слововжитку воно має такі аспекти: фізіологічний ("пішов дух"), естетичний ("духмяний"), історичний ("дух доби"), моральний ("високий дух", "бойовий дух"), правовий ("вірність букві й духу закону"), політичний ("демократичний дух") і таке інше. Це вказує на смислове багатство цього поняття, на наявність у нього пов'язаності з універсальними буттєвими смислами. Першу спробу помислити дух ми зустрічаємо у Геракліта в його напівфілософському, напівпоетичному звертанні до Логосу - що витлумачується ним як світовий закон, як світо-ствердне й світоупорядковуюче начало. У подальшому розвитку європейської філософії для позначення й тлумачення духу використовувалися такі поняття: "світовий розум", "світова душа", "світова ідея", "світова воля" тощо. Первісні уявлення про душу виходили з того, що душа є витвором якоїсь невидимої, але істотно присутньої у світі субстанції, якої не можна бачити, але можна "чути". Щоправда, не за допомоги звичайного фізичного слуху, а за допомоги особливого "чування". Отже, уявлення й знання про душу спиралися й на безпосередні спостереження, й на те, що можна назвати екстрасенсорним досвідом. Наші далекі (та й не дуже далекі) пращури вважали, що у людині є дві, а то й три душі. Перша являє собою життєве начало; коли вона розлучається з тілом, настає фізична смерть. Але є ще одна душа, яка є носієм найістотнішого в людині. Вона залишається неушкодженою по смерті людини й остаточно "відлітає" на сороковий (за деякими віруваннями, на сімдесят другий) день по смерті. А душа-життя остаточно полишає тіло на третій день по смерті. Саме тоді мають відбутися похорон і відповідні обряди - залежно від характеру вірувань жалібні або святкові. В народі ще нещодавно зустрічались уявлення й про третю, ніби "проміжну" душу, яка ототожнювалася з іменем людини, її внутрішнім образом, навіть з її долею. Був звичай опівночі перед Великоднем виходити на роздоріжжя й "кликати долю". Платон остаточно закріпив погляд на душу як на притаманну людині духовну цілісність. Понад те, він різко протиставив душу тілу як вище людське начало нижчому. Саме від Платона пішла традиція витлумачувати тіло як темницю душі. Цікаво, що у Шевченка ми зустрічаємося з подвоєнням душі. У нього говориться про душу-думку, яка "скрізь літає", "як орел, крилами б'є", й про душу-серце. Поняття "душа" дає можливість виокремити життя нашої полі й наших почуттів як певну цілісність, здатну знайти певне місце в структурі людської особистості. И ця її здатність бути певним структурним утворенням особистості, можливо, є найважливішим у ній. Бо саме те, що ми назвали тепер душею, опосередковує в людині тілесне й духовне й разом з тим є безпосереднім виявом пов'язаності людини зі світом в усій її безпосередньості й суперечливості.
23. Поняття «менталітет» і «ментальність».Поняття "ментальність" (від лат. mentaiis - "приналежний до мислення") означає певну сукупність сталих неусвідомлюваних форм світосприйняття, які притаманні якійсь групі людей і які визначають спільні риси ставлення й поведінки цих людей щодо феноменів їхнього буття - життя й смерті, здоров'я й хвороби, праці й споживання, природи, дитинства й старості, сім'ї й держави, минулого й майбутнього тощо. Відповідно до характеру й складу групи - носія ментальності - розрізняють національну ментальність (українська, російська, японська... ментальність), статеву ментальність (чоловіча та жіноча ментальність), вікову ментальність (дитяча, молодіжна, стареча ментальність), професійну ментальність (ментальність військових, медиків, педагогів, інженерів тощо). Цікаво, наприклад, порівняти головні риси чоловічої та жіночої ментальності. Для першої характерними є пріоритет сили, динамізму, успіху, домінування, орієнтація назовні, готовність до ризику й відповідальності, відкритість новому й несподіваному. Навпаки, для жіночої ментальності характерними є пріоритет спокою, сталості, співчуття й лагідності, орієнтація на домівку, сім'ю, потреба піклуватися про інших, готовність до компромісу задля збереження злагоди, здатність обходитися непрямими й ненасильницькими засобами тощо. Доречно зауважити, що дедалі більше людей сьогодні розуміє: в нашому соціальному й політичному житті нам вельми не вистачає багато з того, що вироблено людством у межах саме жіночої ментальності.
Менталітет - це притаманна певній групі людей деяка система неусвідомлюваних регулятивів життя й поведінки, яка безпосередньо випливає з відповідної ментальності й у свою чергу, підтримує цю ментальність. Менталітет - це ме6нтальність з боку її соціально-практичного втілення. Так само як ментальність є ніщо інше, як менталітет з боку його соціально-історичної й культурної укоріненості в бутті. Свій вияв менталітет має у звичаях, традиціях, стереотипах поведінки, стандартних реакціях на якісь значущі події тощо.
24. Свідомість як спосіб здійснення духовного в людському бутті. Всі формоутворення духовного, всі його риси й ознаки знаходять у той чи той спосіб своє втілення в свідомості. Розмову про свідомість почнемо із свідчення одного з найвизначніших психологів XX сторіччя Жана Піаже (1896 - 1980). 1950 року він мав зустріч з Альбертом Ейнштейном. Майже дві години розпитував славетний фізик про його дослідження розвитку понять у дітей. І закінчив бесіду Ейнштейн такими словами: "О, як це складно! Наскільки психологія важча, ніж фізика!". Духовне здійснюється в людському бутті способом свідомості. Людина прилучена до світу духу завдяки тому, що їй притаманна свідомість. Як уже зазначалося, поняття "свідомість" з'являється в європейській філософії лишень у XVII сторіччі. До того духовне не мислилося ще принципово відмінним від матеріального, інакшим за способом свого здійснення буття. Перехід до ідеї свідомості як достотного способу буття духовного було здійснено новітньою філософією в особі Рене Декарта (1596 - 1650). Це було здійснено завдяки відкриттю людської суб'єктивності й формулюванню самого поняття "суб'єкт". Суб'єкт - це носій активності, причина змін у бутті, не викликаних безпосередньо дією законів природи. Через свою здатність до цілепокладаючою діяльності людина є суб'єктом за самим способом свого існування. Отже, людина є буття, яке є суб'єктом. Завдяки цьому людина здатна протиставляти себе буттю, не виходячи за його межі; здатна утримувати в собі ціле буття в його дійсності й можливості, в його минулому й майбутньому, - залишаючися всього лише часткою цього буття. Декарт декларує мислення не просто як одну з людських здатностей, як це було до нього, а як принцип ствердження самого буття: "Я мислю, отже, існую". Притаманні людині здатності мислити, почувати, воліти, уявляти, пам'ятати тощо та інші подібні до них поєднуються під проводом мислення й на грунті головної людської здатності - здатності бути суб'єктом - у цілісну суб'єктивну реальність. Це й є свідомість. Саме так сприймалися й витлумачувалися пізніше міркування Декарта. Саме так розуміли й пояснювали Декарта Едмунд Гуссерль, Хосе Ортега-і-Гассет та інші філософи XX сторіччя.
25. Ознаки свідомості.Бути суб'єктивною реальністю - це найперша ознака свідомості. Цим вона істотно вирізняється з усього буття. Кожен рід буття реальний по-своєму (звідси фізична реальність, біологічна реальність, соціальна реальність тощо). Наприклад, біологічна реальність, реальність живого відрізняється притаманним їй поєднанням евклідових і неевклідових просторових форм організації. Для суб'єктивної реальності характерним є те, що її формоутворення зовсім позбавлені просторових і взагалі будь-яких предметних властивостей. Ідея води ні мокра, ні прохолодна, від думки про халву не стане солодко в роті, рекламним "Снікерсом" не поласуєш. Усі вони ідеальні.
Отже, за своїм змістом свідомість - це екстракт буття. Буття репрезентоване в ній в ідеальних формах, до того ж звільненим від надмірностей, повторюваності й випадковостей. Свого часу на це звернув увагу Арістотель. Ще не маючи ідеї суб'єкта, але замислюючися над способом буття загального, він дійшов висновку, що душа - це здатність бачити в природі те, чого в ній немає, але проти чого вона не заперечує. Найперше, свідомість пов'язана з буттям через самого суб'єкта. Це самочинне й самоладне буття, яке здійснюється у вимірі свободи, але це все-таки буття. Це конкретна людина з її тілесністю, певними умовами життя, потребами, своїм місцем у суспільстві та в історії. Це також і різні людські спільноти - етнічні, вікові, професійні, соціальні тощо. Кожен із цих сукупних суб'єктів також несе на собі певні буттєві ознаки, які неминуче позначаються на змісті породжуваної ним свідомості. Потреби та інтереси етносу або класу, якоїсь професійної групи або цілої генерації, так само як і їхня історія та життєва стратегія своєрідно відтворюються й закріплюються в притаманному їм способі бачення світу, почування й мислення, у способі вироблення цілей і в доборі засобів їх досягнення.
Відповідно до типів суб'єкта існують різні типи свідомості: індивідуальна, групова, етнічна, класова, молодіжна... нарешті, загальнолюдська свідомість. Якщо припустити існування абсолютного суб'єкта, то слід тоді визнати й можливість абсолютної свідомості. Дехто називає її космічною свідомістю, ще хтось - космічним розумом і таке інше.
Зрештою, найяскравішим виявом пов'язаності свідомості з буттям є наявність у неї матеріального субстрату. Донедавна всі погоджувалися на тому, що матеріальним субстратом людської свідомості є мозок, точніше, активність великих півкуль головного мозку людини. Щоправда, визнання цього є здобутком тільки останніх сторіч. Чимало людей ще й тепер осереддям свідомості вважають серце. Новітні ж дослідження екстраординарних виявів людських здатностей показують, що далеко не все у розмаїтому світі свідомості можна пояснити діяльністю мозку. Наприклад, один з фундаторів так званої трансперсональної психології американський вчений Станіслав Грофф вважає, що телепатія, передбачення конкретних подій, поєднання в одній людині різних особистостей (в тому числі з різних часів і з різних культур) тощо стають можливими завдяки "підключенню" свідомості людини до якогось загальнопланетарного або навіть космічного інформат цінного поля. Ця гіпотеза близька за змістом до поширення останнім часом антропософських ідей, зрослих на терені індійської етно-філософської традиції.
І Відома теза, що свідомость є функцією мозку, видається сьогодні застарілою. Мислить не мозок, а людина за допомоги мозку. Свідомість є функцією всієї життєдіяльності суб'єкта. Причому це така універсальна функція суб'єкта, яка через свою універсальність стає невід'ємною складовою його загальної структури. Свідомість сама стає грунтом багатьох похідних від неї функцій, а отже, виступає щодо суб'єкта як його орган - функціональний орган. Такий підхід до свідомості як до функціонального органу людини запропоновано московським психологом В.П.Зінченком і успішно розробляється останніми роками в психології.
Одна з головних функцій свідомості - забезпечення здійснення людиною предметно-перетворювальної діяльності. Без подвоєння в ідеальній формі речей і ситуацій неможливе цілепокладання, тобто визначення наперед такого стану дійсності, якого потрібно дійти в результаті діяльнісного ставлення суб'єкта до дійсності. Людська діяльність виступає щодо світу як каталізатор об'єктивних процесів. Змінюючи дане природою, вона відкриває приховані властивості речей, дає фунт для узагальнюючої дії свідомості. А та, у свою чергу, повертає у процес діяльності оновлення й ущільнений зміст об'єктивної дійсності у вигляді знань, що відіграють у процесі діяльності роль специфічних засобів досягнення мети.
Свідомість також стимулює людину (або людську спільноту) до здійснення певної дії. Обґрунтовуючи необхідність або бажаність мети, вона підтримує тим самим на належному рівні напруження сил суб'єкта, необхідне для успішного досягнення мети діяльності. Отже, свідомість з необхідністю ввіходить до структури людської діяльності, виконує щодо неї * конструктивну, діяльнісно-творчу функцію. Активність - це третя суттєва ознака свідомості.
Продовженням і доповненням активності свідомості є її комунікативність. Це четверта суттєва ознака свідомості, яка інтегрує кілька її важливих функцій.
Найзагальніше значення слова "комунікація" - "зв'язок" . Цим словом позначають і шляхи, систему сполучень (у військовій справі, в економіці), каналізаційну мережу й систему водопостачання (в будівництві), канали передач інформації тощо. Стосовно ж людського буття комунікації - це різні види людського спілкування. Й комунікативність свідомості полягає насамперед в тому, щоб бути забезпеченням достотного спілкування людей.
Ми живемо у світі комунікацій, у світі спілкування. Й ми є людьми лише тією мірою, якою залучені до цього світу. Й без свідомості нам тут не обійтися. За певних умов свідомість, навпаки, утруднює спілкування, закріплює й поглиблює нерозуміння. Це відбувається тоді, коли смислова структура свідомості вибудовується відповідно до життєвого досвіду суб'єкта, згідно із способом його буття. А вони за своїм характером є такими, що відособлюють конкретного суб'єкта від інших суб'єктів, від усього світу. Тоді свідомість "працює" на виправдання цього способу буття, на вибудову самозамкненого світу.
За приклад можна взяти свідомість людей кримінального світу. Свідомість професійних злочинців містить таку систему норм і цінностей, яка обґрунтовує їх ворожість до звичайного суспільства, підносить в їхніх власних очах спосіб життя, що його вони ведуть. Виробляється й особлива мова, призначена захистити від розуміння з боку звичайних людей і сприяти згуртуванню кримінальців на грунті негативного ставлення до чужого їм світу. Так, російський психолінгвіст Снегов налічує у блатному жаргоні близько ста синонімів слова "вкрасти" й тільки п'ять - слова "заробити"; тут близько п'ятидесяти слів для негативних характеристик людини й лише близько десяти - для визначення людини в позитивному плані.
Осмисленість - це п'ята суттєва ознака свідомості. Шостою ознакою свідомості, на яку недвозначно вказують усі попередні, - це її системність.
26. Свідомість і мова. Комунікативна здатність свідомості спирається на її нерозривну пов'язаність з мовою. Причому мову тут слід зрозуміти в її найзагальнішому значенні - як спосіб вияву ідеального змісту свідомості. Кант, мабуть, першим наголосив на тому, що відношення може бути виражене трьома головними способами: 1) словом, 2) жестом, 3) інтонацією. Згідно з цією логікою, свідомість може здійснюватися (й відповідно забезпечувати процес спілкування) через три шереги мовних форм: вербальні (словесні), зображення, музичні форми. Щоправда, ці шереги не існують окремо, а часто-густо перетинаються. Наприклад, у живому мовленні (та й на; письмі) форма організації слів здатна передавати й саму "інтонацію" спілкування, ставлення його учасників один до одного: поштиве, презирливе, глузливе, зацікавлене тощо. А мова танцю й символу! Хіба не бувають вони красномовнішими за будь-які слова?!
Мова - це не тільки зовнішній вираз змісту свідомості, Мова - це специфічне буття, яке стверджує свої закони на межі практичної діяльності та свідомості. Мова конденсує в собі ті смисли й значення, що їх віднаходить і стверджує в світі людина. Через це вона виступає щодо свідомості її безпосереднім оточенням. Через граматичний лад мови свідомість прилучається до закономірностей практичного буття, яким живе її суб'єкт. Стале узвичаєне значення слів впливає на зміст свідомості, на її внутрішню спрямованість. Добираючи певні слова, можна впливати на свідомість людей у бажаному напрямку. Про це знали ще політики Стародавньої Греції. Визначний внесок у дослідження проблеми співвідношення свідомості й мови здійснив свого часу Лев Семенович Виготський (1896 - 1934). Редактор американського видання шеститомного зібрання творів Виготського, відомий історик науки Стівен Тулмін назвав його Моцартом у психології. Виготський застосував у своїх дослідженнях таку методику. Він задавав п'ятирічним дітям запитання провокативного типу: "Чи залишаться у корови роги, якщо її назвати собакою?". - "Залишаться, - відповідали діти, - тільки маленькі". - "А якого кольору буде папір, якщо його назвати чорнилом?" - "Звичайно ж, синього", - лунало у відповідь. З цього дослідник зробив той висновок, що "значення йде за словом, як одежа за тілом". Так і у нас: досить назвати вояків УПА "бандитами", й однобічне бачення відповідних подій забезпечене; досить назвати Радянський Союз "імперією" (або "імперією зла") - й усе позитивне, що було за тих часів у стосунках між людьми й народами, піде за обрій усвідомлюваного.
27. Компонентна структура свідомості.Компонентна структура свідомості. Вона виявляє наявність і поєднання в межах свідомості трьох "блоків" її змістовних елементів. Перший умовно можна назвати когнітивною сферою, другий - мотиваційною сферою, третій - нормативно-проективною сферою. Когнітивна сфера включає в себе відчуття, сприйняття, уявлення, поняття та інші форми мислення. Це все те, завдячи чому свідомість постає як образ буття. Узагальнено когнітивну сферу можна схарактеризувати як знання.
Мотиваційна сфера свідомості включає потреби, інтереси, стійкі емоційні стани, цінності. Все це безпосередні форми вияву ставлення суб'єкта до світу, а тому - й різні форми обгрунтування його активності, їх узагальненим виразом можна вважати цінності.
Нарешті, нормативно-проективна сфера свідомості включає різного роду норми, приписи, а також цілі, плани, програми. Всі вони - ідеальні (ідеальні за своєю формою) механізми регуляції людської діяльності. Найбільш розвиненою їх формою, а отже, певним їх узагальненням виступають програми.
Компонентна структура свідомості не є суто умоглядною конструкцією. Вона внутрішньо притаманна свідомості й виявляє закономірний характер її організації. Це видно з того, що вона відтворює сутнісну смислову структуру буття: знання репрезентують у свідомості буття як наявне, цінності - незавершеність буття, а програми - його здатність до самозміни. Надалі було б доцільно докладно зупинитися послідовно на кожній із складових компонентної структури свідомості. Але це виходить за межі тих завдань, які ставить перед собою онтологія людини. В межах філософії є докладно розроблена теорія знання й пізнання - гносеологія. Нормативно-проективна складова свідомості має бути досліджена в межах уже згадуваної раніше праксеології. Є ще й філософська теорія цінностей - аксіологія. З огляду на потреби осмислення людського буття нам треба буде звернутися до неї, ознайомитися бодай з головними її тезами. Але це трохи далі. Зараз повернімося до структури свідомості.
28. Рівнева структура свідомості. Рівнева структура свідомості. Виокремлення різних рівнів свідомості пов'язане з усвідомленням того, що не все, що складає зміст свідомості як суб'єктивної реальності, реально усвідомлюється. Підраховано: щосекунди людина отримує за допомоги органів чуття близько 40 тисяч одиниць інформації. При цьому фактом її свідомості стає 25 - 100 одиниць. Куди ж дівається решта? Вона осідає в "нижчих" шарах свідомості. Частина цієї інформації з часом переходить у зміст усвідомлюваного, а інша може залишитися назавжди поза межею свідомого. Але й тоді вона "працює" в нашій свідомості як доглибні коріння наших почуттів, вольових імпульсів тощо.
Досить лише замислитися над тим, чому вам подобається (чи не подобається) та чи та людина. Як свідчать багаторічні досліди московського психолога Володимира Райкова, в стані глибокого гіпнозу, коли сфера неусвідомлюваного не зазнає гальмуючої й фільтруючої дії з боку свідомого, у людини прокидаються надзвичайні здібності. Уявивши на прохання гіпнотизера, що він - Рєпін, звичайний аматор починає малювати на професійному рівні, посередній музикант, якого у стані глибокого гіпнозу запевнили, що він - Ріхтер, починає грати набагато краще й головне - у манері названого піаніста.
Не усвідомлюваний нами зміст нашої свідомості сам не є однорідним. Підвалини його утворює те, що пов'язане із забезпеченням життєдіяльності нашого організму, якась надлишкова інформація, яка виходить за межі свідомо контрольованого каналу зв'язку з навколишнім світом. Але певний шар неусвідомлюваного складає те, що витіснене туди із нашої свідомості. Як уже згадувалося, цей рівень неусвідомлюваного було відкрито Фрейдом. Узгодження співвідношення між свідомим та неусвідомлюваним стало завданням психоаналізу - розробленого Фрейдом та його послідовниками методу психотерапії.
Згідно з Фрейдом, із сфери свідомого витісняється те, що суперечить нашим уявленням про належну поведінку, гідне життя, припустимі почування тощо. А ці уявлення складаються (здебільшого несвідомо) під впливом узвичаєних норм і цінностей співжиття. Отже, саме витіснення із сфери свідомого "соромних" бажань, "негідних" мотивів узагалі відбувається, як правило, неусвідомлювано. Тут спрацьовує надсвідоме - сприйняті в себе й доведені до автоматизму настанови культури.
Таким чином, якщо йти за логікою Фрейда, рівнева структура свідомості має такий вигляд:
надсвідоме свідоме передсвідоме несвідоме
Фрейд звертав увагу передусім на "горішній" шар неусвідомлюваного, який він називав передсвідомим. Саме тут, на його думку, містяться витіснені із сфери свідомого потяги й бажання, які суперечать власному "Я" суб'єкта. Але, витіснені, вони продовжують зберігати свою силу й, тиснучи на свідоме, призводять до хворобливих змін у ньому. Цю енергію слід або нейтралізувати, перевівши ці потяги й бажання з неусвідомлюваного у свідоме, або трансформувати їхнє спрямування й використати їхню енергію для досягнення позитивних цілей. Цей останній спосіб розв'язання протиріччя між свідомим та неусвідомлюваним Фрейд назвав сублімацією. Головною формою сублімації він вважав творчість. Відповідно й мистецтво він витлумачував як загальнолюдську форму сублімації сексуальних і руйнівних інстинктів.
Отже, неусвідомлюване характеризується Фрейдом переважно негативно: воно спричиняє тиск на свідоме, приховує в собі загрозу для нього, його треба у той чи той спосіб приборкати. Інший підхід виявив Карл Густав Юнг (1875 - 1961). Він звернув увагу на сталі структури неусвідомлюваного, незалежні від індивідуального життєвого досвіду. Вони дістали у нього назву архетипів. Згідно з Юнгом, це форми колективного несвідомого, які відіграють у культурі конструктивну організуючу роль. Завдяки архетипам здійснюється смисловий зв'язок епох і генерацій, підтримується духовна цілісність культур.
Але хоч би то як витлумачувати неусвідомлюване - позитивно чи негативно, - воно є істотною складовою загальної системи свідомості. Понад те, свідоме й неусвідомлюване суттєво доповнюють одне одного. Наприклад, свідоме відзначається дискретністю. Сприйняття, враження, думки ми можемо відрізняти між собою. А неусвідомлюване, навпаки, є континуальним. Тут панує безперервність потоку смислів. Акти усвідомлення підлягають контролю, перевірці, повторенню, координовані в часі. Неусвідомлюване ж позбавлене цих ознак. Свідоме найкраще виражається у вербальних формах, а неусвідомлюване виявляє себе переважно мовою символів.
29. Свідомість як система. Проблема самосвідомості. Таким чином, розгляд свідомості в різних її структурних аспектах - з боку її компонентного складу й з боку рівнів її організації - переконує нас у тому, що це - цілісна система. Всі складові свідомості доповнюють і взаємно передбачають одна одну. Але де ж той системотвірний чинник, який поєднує всі можливі елементи системи, всі її структурні виміри? Є в межах свідомості такий чинник. Це - самосвідомість.
Є два підходи до розуміння самосвідомості. 1. Самосвідомість - це оберненість свідомості на саму себе, послідовне усвідомлення актів свідомості. 2. Самосвідомість - це усвідомлення самою людиною (або людською спільнотою) самої себе, свого становища у світі, своїх інтересів і своїх перспектив. Прибічники першої позиції наголошують на тому, що у кожному вияві свідомості присутнє самозасвідчення 'усвідомлюючої активності суб'єкта. Сприймаючи якийсь предмет, я усвідомлюю, що це саме я, стоячи саме тут, оцим осіннім ранком сприймаю саме цей предмет. Думаючи про самосвідомість, я добре усвідомлюю, напевне знаю (тобто остаточно усвідомлюю), що я про неї думаю. Завдяки цьому різні вияви свідомості здійснюються як приналежні до певної цілісності, зумовленої буттям конкретного суб'єкта.
Прибічники другої позиції наполягають на тому, що дійсна самосвідомість є самозасвщченням смислового центру свідомості. Саме вона стверджує й закріплює приналежність кожного вияву свідомості до конкретного суб'єкта.
Якщо згадати попередній розгляд свідомості, то тоді логічно буде припустити, Що ці позиції не суперечать одна одній, а є доповнювальними. Справді, самосвідомість і вирізняється в суб'єктивній реальності як більш щільне смислове ядро свідомості, й разом з тим ніби "розчинена" в усьому обсязі свідомості, у кожній її "клітинці". Сама ж сполученість свідомості й самосвідомості досягається завдяки: 1) ставленню до себе та 2) пам'яті.
Людина не могла б усвідомлювати світ і себе у світі, якби не мала можливості дистанціюватися від себе. Повна поглиненість життєвим процесом, нездатність поглянути на ситуацію й на себе в ній з боку - це ознака тяжкого психічного захворювання або надто важкого життя. Щоправда, порушенням психічної норми є й утрата самототожності - те, що називають роздвоєнням особистості. Як правило, людина живе з відчуттям приналежності самій собі, з почуттям незмінності себе як певної смислової структури й водночас вона виявляється здатною поглянути на себе з боку, бачити себе очима інших. Тому нас так цікавить і турбує думка інших людей про нас. Характерно, що вві сні ми, як правило, не сміємося й не відчуваємо сорому, бо ці здатності передбачають можливість для людини поставитися до себе ззовні, тобто бути в стані самосвідомості.
Самототожність і дистанціювання від себе забезпечуються завдяки самокомунікації. Хоча ми рідко усвідомлюємо це, але ми постійно звертаємося до себе як до внутрішнього співрозмовника. Ми постійно промовляємо "про себе", способом внутрішнього мовлення: немовби конспективно пояснюємо собі те, що діється, оцінюємо події, людей, самих себе. На це давно звернули увагу на Сході. Той, хто ставав тут на шлях самовдосконалення, прилучення до абсолюту, найперше прагнув звільнитися від самосвідомості, від тягаря "Я". Тому такі зусилля витрачалися на те, щоб позбутися внутрішнього мовлення, припинити внутрішній діалог з самим собою. Для цього використовували й музику, й танець, і різні медитативні вправи. Правильним буде й протилежне: для розвитку самосвідомості потрібно розвивати внутрішнє мовлення. Й найкращий засіб для цього - книга. Телекомунікація з притаманним їй симультанним сприйняттям якщо й не гальмує розвиток свідомості, то вже напевно не розвиває її інтенсивно.
Іншим способом закріплення й розвитку самосвідомості є пам'ять. Вона зберігає й репрезентує в межах свідомості минуле й цим дає можливість дистанціюватися від теперішнього та майбутнього. Крім того, пам'ять утримує на рівні смислу скороминущі акти свідомості й тим засвідчує їх єдність перед суб'єктом. Пам'ять засвідчує самототожність суб'єкта в усіх змінах - історичних та ситуаційних.
30. Функції самосвідомості. Тепер коротко позначимо власні функції самосвідомості. Це: 1) самопізнання, 2) самооцінка, 3) саморегуляція. Самопізнання включає: а) самовідчуття (відчуття власного тіла, свого місця у просторі тощо); б) самоспостереження; в) самоаналіз. Самооцінка має такі рівні: а) самопочуття (це, власне, безпосередня емоційна оцінка своєї життєвої ситуації й себе в ній); б) оцінка себе відповідно до якихось життєвих еталонів; в) рівень домагань (немовби оцінка наперед моїх бажань здобутків). І, нарешті, саморегуляція передбачає таку послідовність виявів самосвідомості: а) самоконтроль; б) самодетермінація; в) самотворення. Загалом в історії культури доволі виразно спостерігається тенденція до зростання й зміцнення самосвідомого начала. Складаються й постійно вдосконалюються дедалі нові механізми вияву й розвитку здатності людей до самоусвідомлення. За часів Платона й Арістотеля перед прийняттям серйозних рішень греки ще зверталися за порадою до Дельфійського оракула. Римські полководці не починали битви, якщо ворожіння жерців віщувало поразку. Сперті на авторитет надприродного, свідчення шамана, оракула, жерця додавали людям певності в їхніх діях, власне, компенсували їм нестачу самосвідомості. Християнство ж, впровадивши обов'язкову для кожного віруючого сповідь, тим самим зажадало від кожної людини, щоб вона була носієм розвиненої самосвідомості. Адже сповідь передбачає, а головне - розвиває в людині здатності, які є фундаментальними для самосвідомості: самоаналіз, самооцінку, самовибудову (каяття). Схожі механізми психотехніки вироблені і в інших релігіях, особливо в конфуціанстві.
Позарелїгїйними механізмами розвитку людської самосвідомості й закріплення його здобутків стали мистецтво й філософія. Це слід постійно брати до уваги тим, хто прагне свідомо вибудовувати себе й своє життя. Осмислене спілкування з мистецтвом і філософією відкриває перед кожним з нас широкий вибір засобів для духовного зростання, дає можливість стати дійсним суб'єктом свого життєвого процесу.
31. Цінності як форми утримання й закріплення споріднених смислів.
Грунт для постановки проблеми цінностей було закладено ще Кантом. Саме він показав істотну відмінність між предметами чуттєвого досвіду та надчуттєвими предметами. Але минуло ще кілька десятиріч, доки Фрідріх Ніцше не сповістив на повний голос, що настав час філософії зайнятися проблемою цінностей безпосередньо. У своєму нарисі про Ніцше відомий австрійський письменник Стефан Цвейг висловився навіть так: "У людства не було кращого приладу для дослідження цінностей, ніж людина на прізвище Ніцше". Характерно, що Ніцше привернув загальну увагу до проблеми цінностей саме тому, що проголосив принцип переоцінки всіх цінностей. Засадова роль цінностей у житті людей стала очевидною після того, як Ніцше показав відмінність цінностей і принципів їх організації стосовно різних історичних епох і різних людських спільнот. І справді, один і той самий предмет, одна й та сама подія залежно від історичної ситуації, стосовно інтересів різних груп людей може мати, а може й не мати цінності. Скажімо, коли хрестоносці споруджували укріплення із залишків античних храмів, витвори стародавнього мистецтва були для них не більш ніж будівельним матеріалом. Щоправда, добуті зі стін середньовічних замків скульптури не втрачають, а навіть набувають додаткової цінності. Так само й ікони, які повертають зі складів на стіни храмів або музеїв. Отже, виходить, цінність є змінною, "необов'язковою" й разом з тим стало приналежною, "обов'язковою" визначеністю предмета. То що ж тоді таке цінність? Яким є її статус у людському бутті?
Згадаємо, чи є щось у світі, що існує незалежно від людини, але виявляє себе, "спрацьовує" лише завдяки присутності людини, та й то не завжди, а за умови певної вибудови людського буття, певної якості залученості людини до світу. Так, йдеться саме про смисли. Це ті точки поєднування людини зі світом, які є певним запитуванням, спрямованим від світу до людини, а разом з тим і фунтом можливої відповіді. Кожний смисл сам по собі є унікальним, бо за ним стоїть неповторність кожної людини й унікальність кожної конкретної життєвої ситуації. Але разом з тим є потреба віднайти й такі смисли, які були б відповідні до якихось типових, повторюваних ситуацій, а зрештою й таких, які .відповідали б загальній ситуації присутності людини у світі. І Такі узагальнені смисли (незалежно від ступеня їх узагальненості) й є ніщо інше, як цінності.
Цінності виступають як форми утримання й закріплення споріднених смислів. Звідси їхня скеровуюча й упофядковуюча роль у людському бутті. "Бути людиною, - наголошує Віктор Франкл, - означає бути зверненою до «смислу, що вимагає здійснення, й до цінностей, що вимагають реалізації"39. Й бути здатним відгукнутися на ці вимоги (мати сили й здібності для цього) - це життєво важливо для людини. Тільки у такий спосіб забезпечує вона своєму буттю достотність. Є для кожного з нас якась певна міра реалізації цінностей у наших вчинках, діях, переживаннях. Недотримання цієї міри ставить нас на межу людського світу, робить життя нестерпним. З цього приводу Еріх Фромм зазначає: "Відсутність пов'язаності з якими-небудь цінностями, символами, підвалинами переживається як моральна самотність; і вона так само нестерпна, як і фізична самотність"40. Згадайте, в якому становищі опинявся колись порушник (дійсний чи уявний) правил честі - дворянської, дівочої, професійної. Таку людину просто-таки виштовхували із звичного середовища, переставали зважати на неї як на людину. Отже, цінності діють у людському бутті як поля взаємності. Концентруючи в собі споріднені смисли, вони виступають грунтом для інтеграції індивідуальних інтересів і прагнень, для сполучення індивідуальних людських світів. У такий спосіб на грунті якоїсь однієї цінності або кола цінностей вибудовується певний життєвий світ і відповідний до нього духовний світ. Так, засадовими цінностями для українського козацтва були православна віра, батьківщина, воля, вірність товариству. Саме вони визначали здебільшого спосіб життя й культуру низового козацтва, що відчутно вплинули на становлення національного характеру й культури українців. Цінностями, на яких установлювався життєвий світ протестантів Західної й Центральної Європи, а потім і Америки, були сумлінна праця як головне життєве призначення, безумовна чесність у ділових стосунках, заощадливість і відповідальне ставлення до свого та чужого майна. Саме вони склали фундамент тієї системи взаємних вимог і зобов'язань, що увійшла до структури способу життя розвинених індустріальних країн і визначається всіма як етика бізнесу. Проте цінності не тільки поєднують людей, складають грунт для вибудови спільного життєвого світу, але й покладають певну межу між ними. Й це зрозуміло. Адже кожний світ - це деяка виокремлена цілісна реальність, а цілісність має бути певною мірою самозавершеною. Звідси можливість "конкуренції" між цінностями, пов'язаними з різними життєвими світами. Справа може доходити навіть до відкритої боротьби, й тоді люди проголошують (і часто-густо самі так гадають), що відстоюють свої цінності, хоча насправді часто-густо захищають або нав'язують іншим якраз свої життєві світи. Скажімо, зараз у Сполучених Штатах Америки на тлі широкої кампанії по боротьбі з курінням громадська думка зіткнулася з дилемою: що важливіше - здоров'я чи свобода? Звідси плакати такого змісту: "Чи має уряд право примушувати громадян вести здоровий спосіб життя?".
Тут ми маємо справу з переведенням ситуаційних цінностей (право курити чи не курити) на рівень універсальних цінностей. Адже свобода належить до кола найзагальніших людських цінностей і є центральною в системі цінностей американської демократії. Автор плакатного тексту, звичайно, очікує на таку відповідь: "Нехай краще людина добровільно отруюється тютюном, аби не позбавити її свободи у прийнятті рішень, що й як їй чинити".
Як бачимо, цінності відмінні між собою за своїм статусом і за рівнем свого функціювання в людському бутті. Зокрема, є ситуаційні та універсальні цінності. До останніх належать такі цінності, які є фунтом і загальною умовою розгортання такого світу, що установлюється понад конкретними ситуаціями, пропускає "крізь себе" конкретні смисли й визначає якийсь загальний вимір людського буття. Такою універсальною цінністю є, наприклад, краса, яка надає певний - естетичний - смисл цілому світу людських почуттів і переживань, що, у свою чергу, стає підґрунтям розгалуженого світу мистецтва. Незалежно від того, в чому вбачають красу ті чи ті народи, соціальні верстви, генерації, всі вони обов'язково мають бути прилученими до світу краси як такого. Ми можемо сперечатися, навіть ворогувати через розбіжність наших естетичних уподобань, але ще більшою прикрістю для нас буде повна відсутність у когось естетичних здатностей. Ми будемо сприймати це як брак чогось істотного для людини.
Ще більш необхідною вважаємо ми прилученість людини до світу моральності, який грунтується на такій універсальній цінності, як добро. Знов-таки можна не погоджуватися щодо змісту наших уявлень про добро, але необхідність добра як універсального морального регулятива, як певної точки відліку для моральних оцінок і суджень ніким не заперечується. Добро сягає скрізь, і навіть краса потрапляє в поле моральної оцінки.
Та, мабуть, ще універсальнішою цінністю є свобода, її багатовимірність справді вражає. Свобода - це відсутність примусу й самопримусу, самовільне зусилля; це потреба й здатність; це безпосередній самовияв і самообмеження; це наявне й бажане; це водночас умова, зміст і продукт людського життя та людської історії; це мета й засіб розвитку людини; це благо й тягар; це подолання необхідності й разом з тим суб'єктивна необхідність. Понад те, свобода так чи так присутня в структурі інших цінностей. Скажімо, краса своїм обов'язковим моментом має вільний вияв досконалості. Здійснення добра через людські вчинки необхідною умовою має вільний вибір. Умовою здійснення істини як універсальної людської цінності є вільний, неперешкоджуваний пошук того узагальненого та універсального смислу, що він сприймається людиною як істина.
Виступаючи грунтом для вибудови певного світу, та чи та цінність, природно, стає й загальною умовою відповідного типу людської діяльності. Вона зумовлює не кожну окрему дію, не конкретні вчинки в їх безпосередньому здійсненні, а їхні цілі. Завдяки цьому цінність діє як позаситуаційний чинник людської діяльності й цим надає їй певної смислової сталості. До того ж, сполучаючи її зі світом можливого й належного, цінність мотивує людську діяльність способом, найбільш відповідним до самої сутності людини. За слушним висловом Віктора Франкла, потреби штовхають людину до дії, а цінності "притягують".
Отже, цінність виступає щодо людини як деякий конкретно не розгорнений мотив її діяльності, що визначає її цілі й загальний спосіб дії. Можна сказати, що це "мотив мотивів". Звідси смислова послідовність дій і вчинків, що звільняє людину від необхідності щомиті чинити вибір, приймати рішення. Прилученість до якої-небудь цінності позбавляє життя подрібнення на "миттєві" ситуації, а загальну життєву ситуацію робить проникною для загального осягнення й долаючої дії. Якщо я шукаю в усьому користь або, навпаки, прагну дотримуватися вимог честі й обов'язку, мені достатньо дотримуватися установленої життєвої стратегії - орієнтації на користь або на моральні цінності.
Довгостроковий і понадситуаційний характер мотивуючої дії цінностей надає їм виняткової ролі в системі людської діяльності. Через це їм притаманна здатність відриватися від самого процесу діяльності, ставати самодостатнім предметом людських інтересів і прагнень. І тоді вони ладні підпорядковувати собі людину, організовувати людську життєдіяльність згідно з принципом "Меті всі засоби догідні". Й у цьому всі цінності рівні. Всі вони приховують у собі небезпеку стати ворожими щодо людини: і Влада, і Свобода, і Справедливість, і Власність, і Надія, і Порядок тощо. Історичний досвід надто багатий на свідчення про згубність абсолютизації цінностей, щоб не робити з нього належних висновків.
З огляду на це останнім часом дедалі більше привертає до себе увагу та ідейна й життєва позиція, яка орієнтується не стільки на цілі й цінності, скільки на засоби їх реалізації. Такий підхід долюдської діяльності знаходимо в ліберальній традиції, в межах європейського соціал-демократичного руху і в різних варіантах теорії "малих справ". Тут розбіжність у цінностях і цілях береться до уваги як даність, і це уможливлює порозуміння й практичні компроміси. Згадайте: припинення "холодної війни" пов'язане саме з відмовою обох сторін від ідеологічних (засадово ціннісних) орієнтирів у своїй зовнішній політиці.
І все ж без цінностей, які правлять за загальні орієнтири людської діяльності й цим зумовлюють смислову послідовність дій і вчинків, ні окремим людям, ні народам, ні людству загалом обійтися не можна. Слід лише дбати про те, щоб вони не відривалися під загального процесу людської життєдіяльності. Прикладом вдалого поєднання цінностей і процесу їх реалізації може бути гасло, яким скеровуються у своїй діяльності німецькі "зелені": "Думай глобально - дій локально!".
Цінності правлять нам за життєві орієнтири тому, що вони мають здатність структурувати реальність за критерієм її значущості для людини. Реальність поділяється на таку, що має позитивне значення (добре, красиве, істинне тощо), негативне значення (зле, потворне, хибне тощо) й ціннісно нейтральну. Акумульований у цінностях досвід численних генерацій звільняє нас від необхідності в кожному окремому випадку всебічно осмислювати конкретне явище, подію або ситуацію, зважаючи на всі їхні передумови й можливі наслідки. Достатньо лишень оцінити їх, тобто визначити їхню відповідність змістові певної цінності, вираженої в понятті, уявленні або в емоційно-образній формі.
Членування дійсності за допомоги цінностей на позитивно-значуще, негативно-значуще та ціннісне нейтральне полегшує нам вибір, допомагає бути впевненішими в різноманітних життєвих ситуаціях. Згадайте, як бентежаться малі діти, коли дивляться фільм або слухають казку, доки вони fife з'ясують собі, хто з персонажів "добрий", а хто "поганий". І якими нелегкими є випробування для малої людини, коли вона дізнається, що красивий або сильний не завжди гарний, а розумний - не завжди добрий. І справді, різні цінності мають для нас різну вагу. Понад те, позитйвно-значуще в одному відношенні може бути негативно-значущим в іншому. Краса може бути втіленням зла, героїчна дія може бути несправедливою, а хибна думка - естетично привабливою.
Покладаючися на цінності як життєві орієнтири, слід разом з тим брати до уваги, що ціннісне структурування дійсності на позитивне та негативне приховує в собі можливість спрощення. Беззастережне прийняття поділу дійсності на безумовно красиве та потворне, на добро та зло, справедливе та несправедливе тощо спричиняє "чорно-біле" бачення світу. А звідси й поділ усіх людей на "своїх" та "чужих", на "друзів" та "ворогів". А така позиція провокує на насильницькі дії як єдиний ефективний засіб розв'язання наявних проблем. Не випадково ідея ненасильства грунтується на християнському розумінні людини як такої, що є певним перетином доброго й злого, й, отже, ніхто не має права ставитися до когось тільки як до втілення добра або зла. Саме з цього виходив лідер руху за громадські права нефів у Сполучених Штатах Америки Мартін Лютер Юнг, обгрунтовуючи стратегію ненасильницьких дій, яка цілком себе виправдала. Тоді, у 60-ті роки, він кинув гасло: "Любіть ворогів ваших!". І справді, завдяки силі можна перемогти ворога, але не можна обернути ворога на друга.
Дія цінностей як життєвих та історичних орієнтирів підсилюється тим, що вони виконують у людському бутті також і функцію сталих взірців, канонів смислотворення. Якщо я, наприклад, сповідую добро як найвищу цінність, то тоді в кожній життєвій ситуації я буду намагатися ствердити відповідний їй смисл. Найменша добра справа буде додатковим засвідченням достотності мого буття у світі. Коли Альберта Ейнштейна спитали, завдяки чому він здійснив свої наукові відкриття, той відповів: "Завдяки безмежній цікавості й наполегливості". А в щоденнику видатного письменника Франца Кафки є такий запис: "Навіть якщо свобода недосяжна, я хочу кожного дня бути гідним її". Й переконаність у сутнісній пов'язаності життєвих смислів із сповідуваними цінностями складає стрижень педагогічного кредо Василя Олександровича Сухомлинського: "Людина є такою, якими є її уявлення про щастя".
Але з попереднього викладу ми вже знаємо, що пов'язаність цінностей з відповідними життєвими смислами не є чимось безумовно гарантованим. За певних обставин цінності можуть відриватися від процесу їх реалізації, набувати характеру самодостатнього буття, байдужого або навіть ворожого до конкретних людей з їхніми конкретними інтересами та проблемами. До того ж, структуруючи дійсність, цінності певним чином схематизують її, й тоді беззастережне прийняття якихось окремих цінностей призводить до спрощеного, врешті, хибного ставлення до світу. Таким чином, умовою постійного сполучення цінностей з життєвими смислами, а отже, умовою ствердження дійсної повноти й достотності людського буття повинна бути наявність у людині відповідної здатності, ладної здійснювати це поєднання смислів і цінностей. І ця здатність у людині є. Це - сумління, совість.
Сумління - це найінтимніший вияв самосвідомості людини. Це самознання й самооцінка, які так глибоко вкорінені в життєвому досвіді суб'єкта, що майже не піддаються послідовному усвідомленню. Сумління поєднує в собі можливості самосвідомості та неусвідомлюваного. Воно діє як здатність інтуїтивно віднаходити смисли конкретних ситуацій і зіставляти їх між собою та з відповідними цінностями. Звідси можливість для сумління стати на захист конкретного смислу проти ситуаційної або навіть універсальної цінності. Саме це бачимо ми в поемах Шевченка, де поет бере під захист скривджену й піддану громадському осудові дівчину. Власне, тут ми маємо справу із запереченням цінностей традиційного суспільства в ім'я народжуваних загальнолюдських моральних цінностей - людської гідності, свободи вибору тощо. Потрібна була чутлива совість, щоб прозріти смисл у досить звичайній ситуації, - нелюдськість тиранії звичаю; потрібний був поетичний хист, - щоб сповістити всім цей смисл як запит нових цінностей.
У культурі взагалі діє закон постійного оновлення цінностей. Час від часу відбуваються й дійсно революційні зрушення. За сприятливих обставин якийсь унікальний смисл ущільнюється, узагальнюється й перетворюється на цінність. Так, Сократ, знаходячи для себе смисл у відшукуванні істинного знання, істотно посприяв ствердженню нової цінності - істини. Із тексту Нового заповіту видно, як йшло становлення засадових християнських цінностей - віри, надії, любові, милосердя. Діячі Ренесансу в історично короткий час ствердили таку нову цінність, як людська індивідуальність. На наших очах набуває статусу загальнолюдської цінності солідарність.
Те, що цінності оновлюються за своїм змістом і навіть змінюють одна одну, вказує на їхню "нерівноцінність". Справді, в одних ситуаціях пріоритетною цінністю виступає сила, в інших - закон, ще в інших -- добро, істина або справедливість. Але всі цінності як істотні надбання людського досвіду повинні бути присутніми у свідомості якщо й не кожної окремої людини, то принаймні кожної людської спільноти. Вони завжди присутні у свідомості у вигляді певної системи цінностей. І в межах цієї системи між ними установлюються відношення підрядності й супідрядності. Не маючи можливості спинятися на цьому докладно, візьмемо до уваги тільки таке: смисловий базис людського життя складають ті цінності, які уникають відношення підпорядкованості й є одна щодо одної взаємодоповнювальними. Спробуємо подати перелік цих базових цінностей у вигляді деякої таблиці.
32. Базові життєві цінності.
Благо життя - користь краса - правда істина - святість добро - співпричетність свобода - здоров’я творчість - традиціяМудрість
У наведеній. таблиці кожна цінність подана без своєї "протицінності", яку неважко домислити. Але й поза протиставленням негативно-значущому цінності у своїй упорядкованості зберігають деяку симетричність за принципом смислового взаємодоповнення. Своєрідною "віссю симетрії" буде співвідносність блага й мудрості.
У давньогрецькій філософії поняття "благо" витлумачувалося як межа людських спрямувань, водночас їхня причина й мета. Й справді, для орієнтації серед різноманітних цінностей потрібна певна точка відліку, деяка "цінність цінностей". При цьому кожну окрему цінність можна мислити як деяке конкретне втілення блага. А найповнішим віддзеркаленням блага безпосередньо в самій людині є мудрість - інтегральний результат достотного освоєння всіх життєвих цінностей. Мудрість - це знання життя, запліднене добротою, справедливістю, чутливістю до краси життя, помножене на творче ставлення до життєвих ситуацій і повагу до традиції.
Життя, визнаване за цінність, являє собою ствердження блага в його безпосередньості. Життя - це безумовна ствердність буття. Ми не завжди замислюємося над тим, що цінність життя полягає саме в тому, щоб бути можливістю можливостей, "матір'ю всіх можливостей". Саме так витлумачував життя Ортега-і-Гассет.
Здоров'я - це життя в його вільному здійсненні, вільне від істотних перешкод і негативних можливостей. Це життя, сполучене із свободою.
Красу можна схарактеризувати як естетичне благо. Це вільний вияв досконалості, що викликає до себе "безкорисливий інтерес" (Кант).
Користь - це благо, як воно стверджується у царині практичних інтересів і практичних дій.
Істина є узагальненням і каноном смислотворення скрізь, де здійснюються людиною пізнавальні зусилля. Це правильний образ пізнаваного, а разом і правильна позиція щодо пізнання конкретного об'єкта та життєвої ситуації загалом.
Правда являє собою істину в її соціально-історичному бутті. Це істина у поєднанні із справедливістю.
Добро - це моральне благо. Це граничний вияв усіх моральних цінностей - честі, гідності, обов'язку тощо.
Святість являє собою форму ствердження блага, яка викликає безумовну пошану й довіру. Це безпосереднє само-засвідчення блага - чи то в особистому способі життя, чи шляхом надання надзвичайної цінності якимось предметам або цінностям ситуаційного характеру. Тоді маємо справу із святинями. Ними можуть бути релігійні реліквії, предмети культури або такі ідеально-реальні предмети, як, наприклад, Батьківщина, сім'я тощо.
Свобода як цінність витлумачується найперше як благо, здійснюване через безпосередню самореалізацію людини. Хоча, як це зазначалося раніше, зміст свободи цим далеко не вичерпується. На свідчення про те, що свобода є цінністю й поза індивідуальним виміром людського буття, наведемо вислів Петра Олександровича Кропоткіна (1842 - 1921) - теоретика анархізму, одного з найвизначніших апостолів ідеї свободи наприкінці XIX - на початку XX сторіччя. "Свобода, - писав він, - це єдиний засіб проти незручностей, яй випливають із крайностей самої свободи".
Співпричетність - це прилученість людини до якогось цілого, визнавана за благо. З першого погляду, співпричетність суперечить свободі, бо вимагає відмови від певних прав на індивідуальну самореалізацію. Але якщо така відмова здійснюється добровільно, у цьому немає поразки для свободи. Згадаємо: адже самообмеження є істотним виявом свободи. До речі, той самий Петро Кропоткін найбільше уславився своєю етикою співробітництва й солідарності.
Творчість стверджує цінність нового. Це визнавана за благо зверненість буття в майбутнє.
Традиція, навпаки, стверджує цінність усталеного. Це визнаване за благо минуле, засвідчене в своїй достотності колективним досвідом людей.
Незважаючи на те, що всі перелічені цінності укорінені в людському досвіді, вони все ж вимагають від людей певних зусиль для їх підтримання й поширення. Іншими словами, вони потребують свого постійного обгрунтування. Головні способи обгрунтування цінностей такі: 1) міфологічний; 2) релігійно-містичний (одкровення); 3) раціонально-логічний (пояснення й доведення); 4) емоційно-образний; 5) життєво-практичний (особистий зразок, демонстрація цінностей на особистому прикладі). Всі вони є водночас і способами передачі, трансляції цінностей - від генерації до генерації, від однієї групи або спільноти до іншої. Й усі вони так чи так присутні в сучасній культурі й застосовуються у відповідних ситуаціях.
Найзагальнішим способом практичного втілення цінностей у людському бутті с обернення їх на норми. Зміст кожної цінності може бути - й за певних умов дійсно буває - вираженим у формі вимог і приписів. Уявлення про добро можна висловити імперативне: "Будь добрим, не чини зла". Зміст поняття істини можна викласти так: "Наші знання мусять відповідати дійсності". Й так у принципі з кожною цінністю. Через це точніше говорити не про ціннісні системи як такі, а про нормативно-ціннісні системи. Саме так - у формі поєднання ціннісного й нормативного - здійснюється й знаходить свій остатояний вияв смислова структура людського буття.
Сучасна ситуація у світі, яка характеризується установленням цивілізації нового типу, виводить на перший план саме регулятивно-інтегруючу функцію цінностей. Дедалі ясніше усвідомлюється й необхідність їх оновлення. Один з керівників німецької соціал-демократії Лафонтен у своїй книзі "Суспільство майбутнього" прямо наголошує на тому, що сьогодні "потрібні зміни в нормативній структурі, тобто в системі цінностей, яка дозволяє або забороняє ті чи ті дії в нашому суспільстві"41. А його політичний суперник християнський демократ Інглехарт підтримує його в цьому в книзі з красномовною назвою "Ціннісні зміни в західному суспільстві".
Іншою формою практичного буття цінностей є символи. Це певні знакові комплекси (графічні, звукові або у формі дій), які безпосередньо-чуттєво передають зміст тих чи тих цінностей. Не будемо на цьому спинятися, позаяк суперечки з приводу державної символіки України зробили очевидним для кожного, що певні зображення або навіть просто сполучення кольорів символізують певні цінності та історичний досвід, який за ними стоїть.
Найближчим до людини способом утілення цінностей є їхнє ствердження через життя й діяльність особистостей, котрі виступають для інших зразками. Макс Шелер узагалі вважав цю форму втілення цінностей головною. На його думку, кожна видатна людина є уособленням структури життєвих прагнень якоїсь групи або навіть цілої доби. А серед них він виокремлював три рівні: 1) люди святості; 2) генії науки, моралі, мистецтва, законодавства; 3) герої.
Але справді універсальним механізмом ствердження людських цінностей є культура. Вона включає й усі перелічені, й ще не зазначені тут форми й способи закріплення, передачі, обгрунтування й утілення людських цінностей. А цінності через те складають смисловий каркас культури. Культура дає цінностям понадситуаційний вихід у буття й тим самим відкриває для них можливість творити нові ситуації й нові події.
33. Буття людини як співбуття.Дійсне людське буття здійснюється як співбуття.
Характерно, що ідея співбуття як дійсно достотного стану людського буття викристалізувалася якраз у межах екзистенційної філософської традиції. Вихідним тут завжди було наголошення на винятковій специфічності людського існування як особливого типу реальності, на своєрідності й неповторності кожної окремої людини. Відповідно предметом філософської думки ставали передусім окремішність людини, її відособленість від інших людей і від світу взагалі. Але справді продуктивними для подальшого культурного розвитку виявились ідеї про необхідність для людини виходити за межі свого індивідуального існування, вступати в смислову взаємодію, в комунікацію з іншими людьми.
Саме таким шляхом йшов у своєму філософському розвитку Карл Ясперс. Ось висновок, якого він дійшов: "Існує низка великих спокус: віддалитися від людей у вірі в Бога, виправдати свою самотність позірним знанням абсолютної істини, шляхом гаданого володіння самим буттям досягнути задоволеності, яка насправді є відсутністю любові. До цього приєднується твердження, що кожна людина - замкнута монада, що ніхто не може вийти з себе, що комунікація - ілюзорна ідея.
Цьому протистоїть філософська віра, яку можна назвати також вірою в комунікацію. Бо тут мають чинність дві тези: істина є те, що нас сполучає, і - в комунікації містяться витоки істини. Людина знаходить у світі іншу людину як єдину дійсність, з якою вона може об'єднатися в розумінні й довірі. На всіх щаблях об'єднання людей попутники по долі, люблячи, знаходять шлях до істини, який губиться в ізоляції, у впертості й у самоволі, в замкненій самотності"42.
Яскравим утіленням того ідейного результату, до якого прийшла екзистенційна традиція, є вчення італійського філософа Нікола Аббаньяно (1901 - 1990). Центральним поняттям у нього виступає вже не екзистенція, а коекзистенція (дослівно - співіснування), яка витлумачується як сукупність відносин між людьми, що править за основу людських цінностей. Саме завдяки пов'язаності з коекзистенцією, яка виступає й як солідарне співтовариство людей, здійснюється набуття людиною свого "Я", а отже, й конституювання достотної особистості.
Дещо осторонь екзистенційної традиції, але не без її впливу йшло осмислення людського буття як співбуття в контексті поняття "зустріч". Інколи відповідний комплекс
І ідей називають "філософією зустрічі", й тоді його пов'язують з іменами Мартіна Бубера (1878 - 1965), Фердінанда Ебнера, Семена Франка. "Філософія зустрічі" зосереджується на єдиній, але винятково змістовній комунікації - на відношенні Я і Ти. "Я стаю собою лише через моє ставлення до
Ти, - пише Бубер. - Стаючи Я, я кажу "Ти". Будь-яке достотне життя є зустріч"; "Якщо я звернений до людини, вона вже не є річ... Вона заповнює собою небосхил" . Усе, що знаходиться поза відношенням Я і Ти, стає Воно й, отже, виключається з достотного буття. Й логічно, що справжня "зустріч" має шанс відбутися не стільки у відношенні зі . світом, скільки з вічним Ти, тобто Богом.
Екзистенційна комунікація Ясперса й комунікація-зустріч Бубера ще надто зорієнтовані на людське буття як самобуття.
Як безумовний свій зміст вони передбачають смислову спорідненість, взаємність, навіть інтимність. Не випадково формами їх здійснення є довіра, любов, дружба, кохання, самовідданість, молитва. Це грунт для співбуття у самобутгі, але не для сумісного буття з усіма іншими людьми. Адже людське співбуття в усьому його обсязі включає не тільки відносини довіри й порозуміння, а й зовнішні контакти, сторонність, байдужість, відношення покори й панування тощо. Воно - так само багатовимірне, як і буття взагалі, до того ж має свої суто йому притаманні виміри та особливості.
Реальне сумісне буття людей є таким, що між ними далеко не завжди відбувається безпосередній обмін смислами. Багато частіше й сталіше вони пов'язані між собою через обмін діяльністю, причому здебільшого опредмеченою в її продуктах. А марксистська традиція виходить з того, що це взагалі головний спосіб людського співбуття. Буття людей розглядається в ній як породження сукупної людської діяльності, а . кожний предмет - як кристалізація суспільної праці. Завдяки . цьому світ речей є своєрідним утіленням сутнісних сил людини. Освоюючи його, люди "розпредмечують" діяльність, яка породила ці речі, й у такий спосіб прилучаються до буття своїх далеких за відстанню сучасників або навіть своїх попередників. Людина виявляється суцільно оточеною речами й знаками - продуктами діяльності інших людей, її буття виявляється суцільно опосередкованим, але саме тому - суцільним співбуттям з іншими людьми - близькими й далекими, живими й померлими, жаданими й чужими, сучасниками й нащадками. Й безперечним творцем, власником і розпорядником усіх цих існуючих форм і способів опосередкування, абсолютним посередником між усіма людьми виступає суспільство. Отже, й Проблема комунікації стала від кінця 70-х років своєрідною точкою перетину кількох ліній розвитку філософської думки, що йшли від різних джерел - від екзистенційної традиції, психоаналізу, неопротёстантизму, структуралізму, лінгвістичної філософії, нарешті, від неомарксизму, репрезентованого передусім філософами Франкфуртської школи. (Незабаром з'ясувалося, що поняття комунікації є надзвичайно змістовним і продуктивним. Воно додає нових можливостей щодо філософського осягнення людини й особливо її співбуття з іншими людьми. Поняття комунікації вказує на безпосередність та опосередкованість як однаково необхідні моменти здійснення людського буття в його достотності. Але тоді в структурі комунікації має бути щось таке, що здатне за будь-яких обставин виконувати функцію опосередкування між людьми, не позбавляючи разом з тим їх можливості безпосереднього вияву себе у стосунках з іншими людьми. Й це "щось" у комунікації справді є. Це - мова. Мова являє собою специфічну знаково-смислову реальність, що виступає й як універсальний механізм здійснення людського 6yття Це й особливий світ - "домівка буття" (Хайдеггер). 'Визнання й дослідження цього стало чи не найбільшим "здобутком філософії й гуманістики загалом у другій половині XX сторіччя. Отже, коли в сучасній філософії відбувся методологічний поворот від "філософії свідомості" до "філософії комунікації", мовна проблематика, істотно збагачена соціальними ідеями й мотивами глобальної стурбованості, вийшла на передній план. Не випадково останніми роками одночасно у багатьох країнах вибухово виник інтерес до ідейної спадщини Вільгельма фон Гумбольдта (1767 - 1835) й уже згадуваного Михайла Бахтіна. Інтерес до них викликаний тим, що, досліджуючи мовні й літературні процеси, вони розглядали їх у загальному культурному й навіть буттєвому контексті.
Сучасна комунікативна філософія займається насамперед дослідженням умов здійснення достотного співбуття людей. Французькі філософи (Мішель Фуко, Роллан Барт, Жак Дерріда та інші) зосередилися передусім на викритті чинників, які перешкоджають здійсненню вільної комунікації між людьми. В Німеччині головна увага звертається на розробку моделей соціального життя, стверджуваного на засадах змістовно наповненої комунікації, здійснюваної у просторі свободи й відповідальності (Юрген Хабермас, Карл-Отто Апель, Вітторіо Хьосле та інші). Тут розробляються й упроваджуються до широкого вжитку поняття ідеальної комунікації, комунікативного співтовариства, відповідальної дії тощо. А ідея Хабермаса про те, що оптимальна для людини форма комунікації - це комунікація без панування й примусу, навіть набула характеру орієнтиру в соціально-практичному житті. Прибічники партії "зелених" і деякі учасники соціал-демократичного руху зробили це своїм гаслом: "Комунікація без панування!". Мабуть, це гасло охоче прийняли б і Ясперс, і Сартр, і Бубер, і Маркс, і Швейцер, і багато ще хто. Й прийняли б вони його, можливо, саме тому, що ідея вільної й відповідальної комунікації дає задовільне розв'язання й такої одвічної проблеми людського буття, якою є проблема співвідношення індивідуального та соціального Це останнє стане зрозумілішим, якщо ближче ознайомитися з її змістом.
34. Індивідуальне та соціальне в людському бутті.Індивідуальне та соціальне - це ті полюси, між якими виникає смислове поле проблем буття людини в суспільстві. Сам термін "індивід" буквально означає "неподільний", а "соціальне" можна перекласти як "сумісне". Поняття "індивідуальне" виражає окремішність людей, притаманність кожному з них певної міри буттєвої остаточності, що забезпечує йому безумовну присутність у світі. Поняття ж "соціальне", навпаки, виражає таку якість людського буття, що виникає на фунті співбуття людей, завдяки взаємній присутності їх у світі.
В осмисленні проблем соціального буття людини впродовж тривалого часу діяли дві головні тенденції. Перша полягала в тому, що індивідуальне розглядалося як неістотний момент суспільного життя, цілком зумовлений суто соціальним началом. Індивідуальне витлумачувалось як похідне від соціального, а це останнє зводилося до окремих його виявів - до класового, національного, групового тощо. Й тоді у Гегеля конкретні "емпіричні" індивіди поставали як засоби ствердження в історичному процесі світового духу, в марксистській традиції вони розглядалися передусім як представники свого класу, а в ідеології національно-визвольних рухів двох останніх сторіч - як носії національних інтересів національної самосвідомості тощо. Друга тенденція визначала хід думки в протилежному напрямку: соціальне розглядалося як витвір індивідуального, а індивідуальне зводилося до природного як до свого безумовного базису. Й тоді індивіди ставали немовби трансляторами дії природних чинників у суспільне життя. Звідси різні варіанти геофафічного детермінізму, відома теорія пассіонарності Лева Гумільова й новітні спроби витлумачувати людину та суспільство в контексті понять і принципів генетики та етології.
Ви, певне, звернули увагу на те, що обидві зазначені лінії міркувань мають деякий "центр симетрії". Це - індивід. То ж чи не зробити його вихідною точкою? Слід тільки пам'ятати: це не буде перша така спроба. Більшість мислителів доби Просвітництва, починаючи з Гоббса, брали за вихідну точку своїх міркувань саме окремого індивіда, розглядаючи його як справжній "атом", неподільну частку суспільного цілого. Але ж і Маркс, як то зазначалося в попередньому параграфі, теж виходив із реальних індивідів як дійсної передумови своїх міркувань, а дійшов ствердження пріоритету соціально-класового начала. Отже, багато що важить сама логіка міркування. Якщо мати на меті відшукання форм і способів поєднання індивідуального та соціального в людському бутті, то, можливо, вдасться уникнути окреслених вище крайностей.
В найширшому розумінні індивід - це представник якогось класу об'єктів, член певної множини. Але разом з тим усі індивіди, приналежні до певного класу об'єктів, відмінні між собою бодай своїм розташуванням у просторі. Інакше вони не утворили б множини. За слушним висловом Віктора Франкла, "бути означає відрізнятися"48.
Одним з перших почав розглядати відмінність як буттєвий принцип німецький філософ Готфрід Вільгельм Лейбніц (1646 - 1916). Він навіть узасадничив ним своє вчення про загальну будову буття. Увесь світ він розглядав як збудований з духовних атомів - монад (у перекладі з латинського - "один"). Кожна монада є неповторною, але разом з тим і прилученою до світу, бо віддзеркалює в собі всі інші монади й весь універсум загалом. Згідно з переданням, у бутність свою придворним бібліотекарем Ганноверського герцога Лейбніц розважав придворних дам тим, що доводив, чому все у світі є відмінним між собою й має бути саме таким. Дами не йняли віри філософу й під час прогулянок завзято шукали однакові листочки й камінчики. Щоправда, передання мовчить про те, чи були ці спроби вдалими.
А якби придворні дами поставилися до справи серйозно, вони могли б знайти контраргументи, не виходячи до парку. Адже всі речі тотожні саме через те, що вони відмінні між собою, їх поєднує їхня відмінність. Вони тотожні, бо різні. Отже, виходить, жоден індивід не є повною мірою індивід?
Справді, всі ми, як індивіди, несхожі між собою. Несхожість - це наша спільна "індивідна" ознака. Всі добре знають, як методом дактилоскопії можна легко засвідчити ідентичність людини. Але, крім відбитків пальців, є ще десятки інших виявів нашої тілесної організації, завдяки яким це можна зробити. Ознаками нашої неповторності є мереживо з ліній і точок на радужці ока, форма вуха, будова волосся, імунна система, навіть наш голос і запах. Але все це, власне, природні наші ознаки, й вони засвідчують нашу індивідну, а не суто людську неповторність, завдяки якій я маю шанс зайняти своє місце саме в людському бутті. Й хіба природні риси залишаються в пам'яті людській по нашій смерті? Якщо їх і згадують, то лише через якусь пов'язаність з нашими вчинками, характером, нашою індивідуальною "життєвою траєкторією" (Ортега-і-Гассет). Скажімо, так: "Вона була вродлива, через те надто гордовита, а тому...", або: "Він був негарний, але веселий, привітний, хазяйновитий, і тому...".
З іншого боку, раз усі ми людські індивіди, то кожен з нас з необхідністю є носієм суто людських ознак - здатності до праці, до мислення, до спілкування й мовлення тощо. Й ці спільні людські здібності існують в індивіді без перетину з його природно-буттєвою неповторністю. Ось коли вони перетнуться й у своїй взаємодії утворять нову буттєву форму, отоді виникне індивідуальне людське буття. Тоді індивід стане на шлях перетворення на індивідуальність. Іншими словами, вирішальною умовою індивідуалізації людини є її соціалізація - прилучення людини до соціального шляхом прийняття в себе й перетворення на свій життєвий світ відповідно до можливостей і вимог своїх індивідуальних рис здобутків соціального досвіду в найширшому його розумінні.
Звичайно ж, у реальному житті соціальне та природно-неповторне взаємодіють у людині з перших днів її життя, а можливо, ще трохи раніше. Ми їх подумки розділили, щоб легше бачити, яким непростим є сам феномен індивідуального в людському бутті й яким непростим є саме відношення індивідуального та соціального. Це допомогло нам зрозуміти, що індивідуальність не дана людині від природи, а задана їй самим способом її буття як людини - соціальним. Саме соціалізація, здійснювана через наслідування, навіювання, через дію всієї системи виховання й освіти, - саме соціалізація уможливлює індивідуалізацію. При цьому не слід мислити поняття "індивідуальне" за звичайною для нас сьогодні схемою: індивідуальне = неповторне тощо. Таке розуміння індивідуального є набутком лишень європейської культури, причому лише кількох останніх її сторіч. У традиційних суспільствах ще й досі оригінальність і своєрідність не заохочуються. В китайській та японській літературі майже відсутні портретні описи (та й в європейській літературі вони з'явилися порівняно нещодавно). А в одній із священних книг Китаю "Лунь юй", де викладено вчення Конфуція, говориться, що Вчитель був вищий, ніж чотири речі: вищий, ніж мудрування, ніж категоричність, ніж впертість та ніж Я.
Ці та інші численні факти давно викликають сумніви не тільки у філософів, але й у фахівців з різних галузей гуманітарного знання. Через це ще й досі точаться дискусії щодо змісту й співвідношення понять "індивід", "індивідуальність", "особистість". (Корисно було б ознайомитися з матеріалами однієї такої дискусії, вміщеними в періодичному збірнику "Одиссей", виданому в Москві 1990 року.) З огляду ж на наведені вище міркування ми вже можемо зазначити таке.
Свого повного вияву індивідуальне набуває в індивідуальності. Цим поняттям позначають людину як носія неповторних рис, які за своїм змістом переростають прості ознаки несхожості. Це притаманні окремій людині вміння, звички, особливості поведінки, які визнаються іншими людьми як значуща відмінність. Індивідуальність - це не обов'язково втілення якихось виняткових здатностей і здібностей людини, хоча саме це й мислиться насамперед як її головна ознака. Індивідуальностями є не тільки Сократ, Мікеланджело, Моцарт, Франко, Гаррі Каспаров, але й ті, чиї імена через їхні життєві звички перетворилися на прості іменники: герцогшя Монпасье, лорд Сендвіч, Маккінтош, Олів'є та інші. Індивідуальність - це не просто неповторність, а справжня своєрідність, тобто таке "своє", яке може правити за початок якогось нового "роду", бути певним взірцем або орієнтиром незалежно від того, чи буде він позитивним ачи ж негативним. Тому індивідуальностями можуть бути не тільки ствердники краси, істини, правди й справедливості, а й ті, хто коїть злочинство.
Індивідуальне становить загальний вимір людського буття, здійснюваного як співбуття. Це певний спосіб взаємодії природно-неповторного з соціальним за переважання першого. Людина включається у співбуття з іншими людьми як індивідуальне буття. Індивід не може цього здійснити через свою "примірниковість". Він "такий, як усі", й тому не може бути смисловим центром відношення "людина - світ". Потрібно бути індивідуальним утіленням соціального, осереддям Його смислової трансформації, щоб вибудувати свій світ, а раз так, то "притягувати" й "випромінювати" до інших достотні смисли. Отже, людське співбуття здійснюється за умови наявності в ньому виміру індивідуального, а тим самим і соціальне породжується лишень у присутності індивідуального.
Щоправда, можна поставитися до цього й інакше. Можна розглядати індивідуальне й соціальне як самодостатні смислові начала спільного життя. Й тоді виникає спокуса зосередитися на чомусь одному з них. Скажімо, в західній філософії першої половини XX сторіччя переважала орієнтація на індивідуальне начало в людському бутті. При цьому нерідко соціальне витлумачувалось як зовнішнє для людини, навіть загрозливе для неї. Виразно подана така позиція в книзі Ортеги-і-Гассета "Людина і люди" (1957 p.). Окрема людина та суспільство розглядаються тут як цілком автономні. Стосунки між людьми є не соціальними, а міжіндивідуальними. За своїм змістом вони особистісні, авторські. Соціальне - це зовнішнє щодо конкретної людини існування. Воно не створене, за нього ніхто не відповідає. Це сліпа анонімна влада, яка перешкоджає вияву творчих здатностей людини. Елементарною формою соціальності є звичай. Ортега-і-Гассет розрізняє "слабкі" й "сильні" звичаї. Перших люди не помічають, а другі сприймаються ними як примус з боку суспільства. "Слабкі" звичаї людиною не усвідомлюються, тому це найповніший вияв соціального. Тому найповнішим виявом соціального, на думку Ортеги-і-Гассета, є мова. Але подальший аналіз привів його до висновку, що мова здійснюється як постійне зіткнення соціального та індивідуального. Загальне в мові ("говорити") перешкоджає виразу в ній буттєвої сутності людини в безпосередньому мовленні ("сказати"). Отже, тим самим визнається, що в самій структурі соціального присутнє індивідуальне.
Зовсім інша позиція стверджується в межах соціології. Соціальне розглядається тут переважно як суто позитивне щодо індивідуального начала. Так, один з фундаторів європейської соціології французький дослідник Еміль Дюркгейм (1858 - 1917) виходив з того, що суспільство виступає щодо індивіда як здійснювана солідарність, а ставлення індивіда до суспільства грунтується на довірі, безперечному прийнятті соціальних настанов.
Але хоч би то як мислилося соціальне - негативним чи позитивним щодо індивідуального, - досвід його осмислення переконує в тому, що соціальне не тільки уможливлює індивідуалізацію буття людини в суспільстві, а й саме - через свою пов'язаність з індивідуальним - набуває додаткової якості - особистісності. Достотна соціальність стверджується в людському бутті як особистісне начало, як його особистісний вимір.
Саме поняття "особистість" за докладного його аналізу виявляє наявність у ньому двох смислових шарів: 1) "констатуючого" і 2) "регулятивного". Найперше воно визначає людину як певну конкретну форму поєднання індивідуально-неповторного та суспільно-людського. Німецький психолог Вільям Штерн (1871 - 1938), засновник персоналістики, яку він визначав як спеціальну науку про особистість, називав цю останню найважливішою цілісністю в людському бутті, якій притаманна здатність до самовизначення й певна смислова глибина. Справді, для індивіда достатньо бути часткою соціального цілого, а для особистості важливо на достатніх підставах стверджувати свою осібність, мати своє власне обличчя. Звичайно ж, необхідною умовою ствердження особистості є притаманна кожній людині певна міра індивідуальності. Але навіть не стільки це саме по собі, скільки індивідуальне здійснення и людському бутті його соціальних смислів. Особистість втілює в собі перетин ліній руху від унікальних смислів до загальних цінностей і від них - знову до смислів. Понад те, вона здійснює й певною мірою контролює цей рух. Тому особистість, за словами Михайла Бахтіна, є дійсним і єдино придатним для цього фунтом для синтезу людських цінностей.
Грунтом цілісності особистості виступає єдність життєвого досвіду людини. А це, в свою чергу, забезпечується існуванням "Я", яке є ніщо інше, як самозасвідчення - через самовідчуття, самоусвідомлення й реальне самовизначення у практичних діях - людиною себе як суб'єкта життєвого процесу. Бути "Я" означає визнавати своїми власне тіло, власні відчуття, думки й дії. "Я" здійснюється передусім як самоідентичність (самототожність). Утрата самоідентичності призводить до серйозних деформацій або навіть до розпаду особистості. Це відбувається, наприклад, унаслідок тяжкого психічного захворювання або через утрату пам'яті внаслідок ушкодження мозку.
Знаменно, що штучна зміна статі неминуче викликає кардинальну зміну особистості. Змінюються не тільки деякі тілесні функції і з ними зовнішній вигляд, а разом з тим і усвідомлення нових можливостей і неможливостей. Змінюються характер стосунків з людьми, лінія поведінки, життєві орієнтири, самообраз та образ людини, яким він складається у сприйнятті її іншими людьми. Іншими словами, в цьому "навмисному" експерименті відкривається те, що у звичних життєвих ситуаціях залишається прихованим, а саме: особистість є не тільки певна єдність, але й деяка багатовимірна структура. В ній можна виокремити принаймні три головних компоненти, або, точніше, три смислових шари: 1) тілесність; 2) уся сукупність особистих якостей людини, її духовний світ, практичні вміння й узагалі все, що можна вважати позатілесно приналежним їй; 3) реальний вияв самої присутності людини у світі: її справи, здійснювана нею життєва стратегія, відгомін її дій і вчинків, враження від неї й пам'ять по ній. Це останнє означає ніщо інше, як безпосереднє включення людської особистості в загальне смислове поле людського співбуття.
Те, що дозволяє особистості поєднувати в собі ознаки індивідуально-соціального буття, що робить її сприятливим грунтом для смислового синтезу, - це її здатність бути самобуттям. Особи'стість - це буття, яке несе в собі закон своєї саморозбудови. Вона здійснюється передусім у вчинках-діях, які виявляють певну смислову послідовність, що може бути виражена якимось принципом ("Істина понад усе", "Любов до всього живого", "Меті всі засоби догідні" й таке інше). Завдяки цьому дії особистості мають надситуативний і надрольовий характер. Тому світ є проникним для особистості, а сама вона стає справжнім утіленням відкритості людського буття.
Особистість приналежна людині як така структура її буття, яка закріплює загальнолюдську здатність до трансцендування. Тому логічно, що її дійсним корелятом (співвідносною з нею стороною відношення) виступає якраз трансцендентне. Звідси робилися висновки про те, що справді достотна комунікація с ніщо інше, як зверненість особистості до абсолюту-до Бога, Дао, до універсума як такого. Але й сама особистість за таких умов набуває рис універсума. Вона є здійсненням і відкриттям дедалі нових можливостей індивідуального й соціального буття людини. Завдяки їй людина відкриває в собі й у світі нескінченність, дістає можливість жити сполученням унікального та універсального. Наголошуючи саме на цьому, Микола Бердяев витлумачував особистість як головний принцип буття - як "прорив духу в природу", як відкриття смислу людського існування та історії. В останні роки свого життя він свідомо вибудовував своє філософське вчення як персоналізм. І хоча особистість у Бердяева надто універсалізується, набуває значення навіть космічного начала, у вихідних своїх міркуваннях він має рацію. Справді, особистість - це достотний спосіб ствердження людськості. Бути особистістю - це призначення людини, закон її буття у світі.
Щойно особистість було описано з боку того смислового шару її змісту, який на початку було названо регулятивним. Тепер має бути більш зрозумілим те, що особистість - це й цілком конкретна індивідуально-соціальна реальність, і сам принцип ствердження людського буття як самобуття. Вона являє собою певну буттєву структуру й разом з тим постає як доглибна інтенція (неструктурована спрямованість) людського буття. Особистість зумовлює вкоріненість людини в бутті, уможливлює її "самостояння", здатність до опору небажаним зовнішнім впливам і власним потягам; а разом з тим вона стає носієм поривань до вдосконалення світу й самої людини.
Таким чином, людина збігається й не збігається зі своєю особистістю. Бо вона сполучає в собі певну смислову сталість і смислове становлення. Перша означає індивідуальну пов'язаність людини з даними їй в суспільстві соціальними структурами, друге - виявляє смислове ущільнення соціальності, коли вона знаходить достотне втілення в індивідуальному людському бутті. Бути особистістю означає мати здатність подолати набуті у процесі соціалізації уявлення та орієнтації. Коли ставлять питання так: "Чи добрий я українець?", - тоді мають на увазі людину як особу. Повною мірою як особистість вона засвідчується питанням "Чи добра я людина?".
Підсумувати все сказане найкраще в імперативній формі. Імперативи єдності індивідуального та соціального:
1. Життєве призначення людини - бути особистістю: Де її обов'язок перед собою й перед Іншими людьми.
2. Справді достотне людське співбуття має бути гізоване згідно з принципом солідарної особистості.
35. Суспільство та його смислова структура.Буття людини в остаточному підсумку є, згідно з марксистською традицією, суспільним буттям. Знаменно, що ця логіка, як і в екзистенційній традиції, за свій вихідний пункт має індивідуальне буття. Ось коротко логіка міркувань Маркса і Енгельса. "Передумови, з яких ми починаємо, - пишуть вони, - не довільні, вони - не догми; це - дійсні передумови, під яких можна абстрагуватися Тільки в уяві. Це - дійсні індивіди, їх діяльність і матеріальні умови їх життя, як ті, що вони знаходять вже готовими, так і ті, що створені їх діяльністю". "Перший історичний акт цих індивідів, завдяки якому вони відрізняються від тварин, полягає не в тому, що вони мислять, а в тому, що вони починають виробляти необхідні їм життєві засоби... Те, що вони собою являють, співпадає, отже, з їх виробництвом - співпадає як з тим, що вони виробляють, так і з тим, як вони виробляють", Саме виробництво передбачає спілкування (Verkehr) індивідів між собою. Форма цього спілкування, в свою чергу, обумовлюється виробництвом"44. Як бачимо, смислове розгортання людського буття теж мислиться тут як перехід від індивідуального буття до співбуття. Але останнє витлумачується як фундоване сукупною людською діяльністю - суспільним виробництвом. І тоді суспільне є в людському бутті визначальним, а співбуття людей підлягає дії законів суспільства.
Таким чином, у марксистській традиції суспільство розглядається як остаточний гарант достотного співбуття людей - як абсолютний їх посередник, як суб'єкт сукупної діяльності, виробництва й відтворення. Це також і система відносин і зв'язків, в якій здійснюється життєдіяльність індивідів. Разом з тим майбутнє комуністичне суспільство мислиться згідно з принципом пріоритетності індивідуально-особистісного начала: вільний розвиток кожного є умовою вільного розвитку всіх ("Маніфест комуністичної партії"). У першому випадку людське співбуття мислиться як суцільно опосередковане й підвладне опосередкуванню, а в другому - як таке, що грунтується виключно на безпосередності здійснення людської достотності. Історична невдача реального соціалізму пов'язана саме з тим, що на практиці не вдалося знайти дійсних способів поєднання безпосередності та опосередкованості в людському бутті. Чи не пов'язане це з вихідною позицією у розумінні самого суспільства? Тож розглянемо це поняття в більш широкому історичному контексті.
В античності терміном, відповідним до українського "суспільство", позначали спочатку родинний союз, а потім товариство співспадкоємців або деяку спільноту, яка виникає на грунті торговельної угоди. Суспільство мислиться як об'єднання людей на грунті безпосередніх зв'язків між ними - родинних, родинно-майнових або викликаних добровільним .узгодженням інтересів. Щодо цього поняття "суспільство" за своїм змістом багато в чому збігалося з поняттям "народ" (грецьке "демос", латинське "популус"). За свідченням видатного англійського історика Робіна Джорджа Коллінгвуда (1889 - 1943), під народом в античності розуміли вільну, самодисципліновану частину населення, що вільно установлює своє життя згідно з наперед обговореними й добровільно "прийнятими законами. Передусім це вільнонароджені, чоловіки, визнавані дієздатними й зобов'язані служити загальним інтересам згідно з законом. Знаменно, що фактичний правитель Афін Перікл після смерті свого єдиного законного сина змушений був просити народні збори про надання прав громадянина, а отже й спадкоємця, його синові від чужинки. И народні збори винесли з цього приводу спеціальну ухвалу з огляду на виняткові заслуги Перікла перед афінським народом.
У класичний період розвитку античної цивілізації, коли суспільне життя людей упорядковувалося, як правило, у формах невеликих за територією міст-держав, переважали безпосередні форми організації людей. Суспільство, як його тоді розуміли, було гарантом держави. Латинське слово "соціо", від якого походить латинський термін "соцієтас" - суспільство, дослівно означає "поєднувати", "об'єднувати", "організовувати спільну працю". З виникненням великих державних утворень (царство Олександра Македонського, потім селевкидів, нарешті - Римська імперія) держава стає провідним началом суспільного життя й підпорядковує собі суспільство аж до його майже повного зведення до форм організації суто приватного життя. Щоправда, з виникненням християнських общин, а потім і розгалуженої церковної організації суспільство знаходить новий грунт для свого відродження й зміцнення. Й надалі вся історія середньовіччя пройнята боротьбою світської та церковної влади. Це була нова, відповідна до нових соціально-історичних і культурних умов форма взаємодії суспільства (в його античному розумінні) та державного начала.
Коли мислителі Нового часу (Гоббс, Локк, Руссо) намагалися побудувати на суто раціональних засадах теорію держави, здатну обгрунтувати права на владу нового класу буржуазії, вони звернулися до ідеї добровільної угоди між людьми як вихідного принципу влаштування їхнього громадського життя. Суспільна угода - це стало ідейним стрижнем ідеології Просвітництва. Тим самим було заявлене право людей як самочинних суб'єктів самим улаштовувати своє громадське життя. Було відроджене й саме поняття громадянина як відповідального члена соціального цілого, який переймається, спільними турботами та інтересами. ч
Отже, нова історична доба, змістом якої стало ствердження й розгортання капіталістичних відносин, від самого початку була пов'язана з ідеєю поділу влади на засадах рівноправ'я й вільного волевияву суверенних індивідів. Згодом ця ідея "розколеться" на ідею рівності та ідею індивідуальної свободи, які стануть вихідними принципами ідеології й практики таких істотних для XIX - XX сторіч громадських рухів, як соціалізм і лібералізм. Та й ідея договірної природи держави після Французької революції 1789 - 1794 років трансформується в ідею наявності в суспільстві двох форм і способів вияву й реалізації громадських інтересів - власне держави та громадянського суспільства. Й подальший розвиток європейської демократії (до неї також зараховують США й Канаду) показав, що ці два начала громадського життя реально взаємодіють між собою, й їх співвідношення визначає форму й спосіб внутрішнього влаштування суспільства загалом.
Сама логіка формування тоталітарного суспільства й особливо механізми його функціювання переконливо показані в ґрунтовній праці австро-англійського економіста й соціального мислителя Фрідріха фон Хайєка "Шлях до рабства" (1941 p.). Він першим звернув увагу на те, яку важливу роль відіграють у відтворенні тоталітарних порядків відповідні механізми комунікації. "Таким чином, - пише Хайєк, - факти й теорії стануть такою самою невід'ємною частиною ідеології, як і питання моралі. Й усі канали розповсюдження знань - школа й преса, радіо й кінематограф - будуть використовуватися виключно для пропаганди таких поглядів, які незалежно від їхньої істинності будуть служити зміцненню віри в правоту влади. При цьому будь-яка інформація, здатна посіяти сумніви або породити коливання, виявиться під забороною. Єдиним критерієм припустимості тих чи тих повідомлень стане оцінка їхнього можливого впливу на лояльність громадян. Коротше кажучи, ситуація за тоталітарного режиму буде завжди такою, якою вона буває в інших країнах лише під час війни. Від людей приховуватимуть усе, що може викликати сумніви в мудрості уряду або зародити до нього недовіру... В результаті не залишиться буквально жодної галузі, де не буде здійснюватися систематичний контроль інформації, спрямований на повну уніфікацію поглядів"47.
Історія повністю підтвердила слушність спостережень та оцінок Хайєка. Саме впровадження нового типу комунікацій у суспільстві, який дістав назву "гласність", і стало вирішальним чинником у процесі саморуйнування тоталітарних структур у межах реального соціалізму. Водночас дістала своє підтвердження й та велика роль, яку відіграють соціальні комунікації в здійсненні співбуття людей взагалі.
36. Громадянське суспільство.Громадянське суспільство й держава в їх взаємодії складають смислову структуру суспільства як соціального цілого, як реального вияву й ствердження співбуття людей. Поняття громадянського суспільства за своїм змістом близьке до поняття суспільства, як його розуміли в античності. Це певна сукупність відносин між людьми й форм організації їх спільного життя, в яких вони беруть безпосередню участь, добровільно вносять у них свою ініціативу й свою відповідальність. Це добровільні об'єднання за професійними, віковими та іншими інтересами, різні клуби, спілки, товариства, інші самочинні організації та об'єднання. Наявність громадянського суспільства забезпечує індивідам простір для самореалізації поза державними структурами. Понад те, воно сприяє виникненню й конденсації громадських ініціатив, які живлять, підтримують і коригують діяльність державного організму. В смисловому плані громадянське суспільство виступає як достотне співбуття, а отже, дійовий механізм укорінення людини в бутті взагалі.
Громадянське суспільство й держава взаємно передбачають і взаємно доповнюють одне одного. Громадянське суспільство діє в межах суспільного цілого як спонтанно-творче начало, а держава - як начало зорганізввуюче, стабілізуюче. Саме так витлумачував їх Семен Франк у своїй праці "Духовні підвалини суспільства". Особливу увагу він звертав на те, як здійснюється поєднання головних смислових структур соціального цілого. Механізмом їх дійсного поєднання він вважав право. Згідно з його твердженням, у здоровому суспільстві громадянське суспільство через право пройняте державою, й це саме право (як суцільний законний лад) репрезентує в державному організмі спонтанність державної волі як фундамент державної єдності. "Будь-яке право, - підсумовує Франк, - є начало "публічно-приватне"45. Звідси випливає і його розуміння демократії: "Демократія є не влада всіх, а служіння всіх"46.
Звичайно ж, Франк у своїх міркуваннях виходив з деякої ідеальної моделі суспільства, не перешкоджуваного у своєму функціюванні ніякими внутрішніми й зовнішніми чинниками. Реально ж в історії ми зустрічаємося з розмаїттям варіантів здійснення соціального цілого - від спроб зорганізувати суспільне життя цілком на засадах безпосередності людських відносин (різні варіанти комунального життя) до повного поглинення громадянського суспільства в самовладді держави. Останнє позначають поняттям "тоталітаризм". Воно ввійшло у вжиток у 20-ті роки, коли критики італійського фашизму Амендолла і Габетті почали позначати ним режим Муссоліні. А після ґрунтовної праці німецького соціолога Ханни Арендт "Походження тоталітаризму" (1951 р.) ним почали позначати певний тип організації суспільного життя взагалі.
Тоталітарне суспільство характеризується передусім тенденцією до тотальності - безумовної цілісності. Йому притаманне прагнення повсюдно ствердити примат суто соціального начала над індивідуальним. Здійснюється це за допомоги монополізації влади, недопущення її поділу й перерозподілу. Підтримка влади з боку більшості населення забезпечується через її ідеологію. Пропонована членам суспільства ідеологія - певна система цінностей і норм разом із способами їх обгрунтування й поширення, з одного боку, спирається на авторитет і силу влади, а з іншого - передбачає звертання до неї як до об'єкта віри, тобто функціює багато в чому як псевдорелігія.
Для нас зараз найважливішим є те, що умовою розбудови суспільного життя згідно з тоталітарним принципом є руйнування структур громадянського суспільства, ствердження в усіх ланках суспільного життя сваволі держави. Адже державне всевладдя може здійснитися лише тоді, коли кожна окрема людина постане перед державою як атомізована частка загального цілого, коли між нею та державою не буде ніяких опосередковуючих ланок, ніяких осередків людськості, де можна було б віднайти сили й сенс для протидії знеособлюючому тиску з боку держави. Саме тому тоталітарні режими переслідують будь-які спроби вияву соціальних і духовних інтересів поза державним контролем. Звідси боротьба з націоналізмом, надто самостійною релігійністю, будь-якими формами інакодумства взагалі. Складається парадоксальна ситуація. Задля того, щоб безпосередньо прилучити людину до суспільного цілого, ствердити безперечний пріоритет суспільних інтересів над особистими, тоталітарна організація суспільного життя розбудовується на викоріненні всіх форм безпосередньої організації людей, нав'язує їм державу як єдиного й абсолютного посередника в усіх їхніх справах, думках пориваннях тощо.
37. Поняття «індивід», «індивідуальність», «особа» і «особистість».Сам термін "індивід" буквально означає "неподільний", а "соціальне" можна перекласти як "сумісне". В осмисленні проблем соціального буття людини впродовж тривалого часу діяли дві головні тенденції. Перша полягала в тому, що індивідуальне розглядалося як неістотний момент суспільного життя, цілком зумовлений суто соціальним началом. Індивідуальне витлумачувалось як похідне від соціального, а це останнє зводилося до окремих його виявів - до класового, національного, групового тощо. Й тоді у Гегеля конкретні "емпіричні" індивіди поставали як засоби ствердження в історичному процесі світового духу, в марксистській традиції вони розглядалися передусім як представники свого класу, а в ідеології національно-визвольних рухів двох останніх сторіч - як носії національних інтересів національної самосвідомості тощо. Друга тенденція визначала хід думки в протилежному напрямку: соціальне розглядалося як витвір індивідуального, а індивідуальне зводилося до природного як до свого безумовного базису. Й тоді індивіди ставали немовби трансляторами дії природних чинників у суспільне життя. Звідси різні варіанти геофафічного детермінізму, відома теорія пассіонарності Лева Гумільова й новітні спроби витлумачувати людину та суспільство в контексті понять і принципів генетики та етології.
Ви, певне, звернули увагу на те, що обидві зазначені лінії міркувань мають деякий "центр симетрії". Це - індивід. То ж чи не зробити його вихідною точкою? Слід тільки пам'ятати: це не буде перша така спроба. Більшість мислителів доби Просвітництва, починаючи з Гоббса, брали за вихідну точку своїх міркувань саме окремого індивіда, розглядаючи його як справжній "атом", неподільну частку суспільного цілого. Але ж і Маркс, як то зазначалося в попередньому параграфі, теж виходив із реальних індивідів як дійсної передумови своїх міркувань, а дійшов ствердження пріоритету соціально-класового начала. В найширшому розумінні індивід - це представник якогось класу об'єктів, член певної множини. Але разом з тим усі індивіди, приналежні до певного класу об'єктів, відмінні між собою бодай своїм розташуванням у просторі. Інакше вони не утворили б множини. За слушним висловом Віктора Франкла, "бути означає відрізнятися"48.
Одним з перших почав розглядати відмінність як буттєвий принцип німецький філософ Готфрід Вільгельм Лейбніц (1646 - 1916). Він навіть узасадничив ним своє вчення про загальну будову буття. Увесь світ він розглядав як збудований з духовних атомів - монад (у перекладі з латинського - "один"). Кожна монада є неповторною, але разом з тим і прилученою до світу, бо віддзеркалює в собі всі інші монади й весь універсум загалом. Згідно з переданням, у бутність свою придворним бібліотекарем Ганноверського герцога Лейбніц розважав придворних дам тим, що доводив, чому все у світі є відмінним між собою й має бути саме таким. Дами не йняли віри філософу й під час прогулянок завзято шукали однакові листочки й камінчики. Щоправда, передання мовчить про те, чи були ці спроби вдалими.
А якби придворні дами поставилися до справи серйозно, вони могли б знайти контраргументи, не виходячи до парку. Адже всі речі тотожні саме через те, що вони відмінні між собою, їх поєднує їхня відмінність. Вони тотожні, бо різні. Отже, виходить, жоден індивід не є повною мірою індивід?
Справді, всі ми, як індивіди, несхожі між собою. Несхожість - це наша спільна "індивідна" ознака. Всі добре знають, як методом дактилоскопії можна легко засвідчити ідентичність людини. Але, крім відбитків пальців, є ще десятки інших виявів нашої тілесної організації, завдяки яким це можна зробити. Ознаками нашої неповторності є мереживо з ліній і точок на радужці ока, форма вуха, будова волосся, імунна система, навіть наш голос і запах. Але все це, власне, природні наші ознаки, й вони засвідчують нашу індивідну, а не суто людську неповторність, завдяки якій я маю шанс зайняти своє місце саме в людському бутті. Й хіба природні риси залишаються в пам'яті людській по нашій смерті? Якщо їх і згадують, то лише через якусь пов'язаність з нашими вчинками, характером, нашою індивідуальною "життєвою траєкторією" (Ортега-і-Гассет). Скажімо, так: "Вона була вродлива, через те надто гордовита, а тому...", або: "Він був негарний, але веселий, привітний, хазяйновитий, і тому...".
З іншого боку, раз усі ми людські індивіди, то кожен з нас з необхідністю є носієм суто людських ознак - здатності до праці, до мислення, до спілкування й мовлення тощо. Й ці спільні людські здібності існують в індивіді без перетину з його природно-буттєвою неповторністю. Ось коли вони перетнуться й у своїй взаємодії утворять нову буттєву форму, отоді виникне індивідуальне людське буття. Тоді індивід стане на шлях перетворення на індивідуальність. Іншими словами, вирішальною умовою індивідуалізації людини є її соціалізація - прилучення людини до соціального шляхом прийняття в себе й перетворення на свій життєвий світ відповідно до можливостей і вимог своїх індивідуальних рис здобутків соціального досвіду в найширшому його розумінні.
Звичайно ж, у реальному житті соціальне та природно-неповторне взаємодіють у людині з перших днів її життя, а можливо, ще трохи раніше. Ми їх подумки розділили, щоб легше бачити, яким непростим є сам феномен індивідуального в людському бутті й яким непростим є саме відношення індивідуального та соціального. Це допомогло нам зрозуміти, що індивідуальність не дана людині від природи, а задана їй самим способом її буття як людини - соціальним. Саме соціалізація, здійснювана через наслідування, навіювання, через дію всієї системи виховання й освіти, - саме соціалізація уможливлює індивідуалізацію. При цьому не слід мислити поняття "індивідуальне" за звичайною для нас сьогодні схемою: індивідуальне = неповторне тощо. Таке розуміння індивідуального є набутком лишень європейської культури, причому лише кількох останніх її сторіч. У традиційних суспільствах ще й досі оригінальність і своєрідність не заохочуються. В китайській та японській літературі майже відсутні портретні описи (та й в європейській літературі вони з'явилися порівняно нещодавно). А в одній із священних книг Китаю "Лунь юй", де викладено вчення Конфуція, говориться, що Вчитель був вищий, ніж чотири речі: вищий, ніж мудрування, ніж категоричність, ніж впертість та ніж Я.
Ці та інші численні факти давно викликають сумніви не тільки у філософів, але й у фахівців з різних галузей гуманітарного знання. Через це ще й досі точаться дискусії щодо змісту й співвідношення понять "індивід", "індивідуальність", "особистість". (Корисно було б ознайомитися з матеріалами однієї такої дискусії, вміщеними в періодичному збірнику "Одиссей", виданому в Москві 1990 року.) З огляду ж на наведені вище міркування ми вже можемо зазначити таке.
Свого повного вияву індивідуальне набуває в індивідуальності. Цим поняттям позначають людину як носія неповторних рис, які за своїм змістом переростають прості ознаки несхожості. Це притаманні окремій людині вміння, звички, особливості поведінки, які визнаються іншими людьми як значуща відмінність. Індивідуальність - це не обов'язково втілення якихось виняткових здатностей і здібностей людини, хоча саме це й мислиться насамперед як її головна ознака. Індивідуальностями є не тільки Сократ, Мікеланджело, Моцарт, Франко, Гаррі Каспаров, але й ті, чиї імена через їхні життєві звички перетворилися на прості іменники: герцогшя Монпасье, лорд Сендвіч, Маккінтош, Олів'є та інші. Індивідуальність - це не просто неповторність, а справжня своєрідність, тобто таке "своє", яке може правити за початок якогось нового "роду", бути певним взірцем або орієнтиром незалежно від того, чи буде він позитивним ачи ж негативним. Тому індивідуальностями можуть бути не тільки ствердники краси, істини, правди й справедливості, а й ті, хто коїть злочинство.
Індивідуальне становить загальний вимір людського буття, здійснюваного як співбуття. Це певний спосіб взаємодії природно-неповторного з соціальним за переважання першого. Людина включається у співбуття з іншими людьми як індивідуальне буття. Індивід не може цього здійснити через свою "примірниковість". Він "такий, як усі", й тому не може бути смисловим центром відношення "людина - світ". Потрібно бути індивідуальним утіленням соціального, осереддям Його смислової трансформації, щоб вибудувати свій світ, а раз так, то "притягувати" й "випромінювати" до інших достотні смисли. Отже, людське співбуття здійснюється за умови наявності в ньому виміру індивідуального, а тим самим і соціальне породжується лишень у присутності індивідуального.
Щоправда, можна поставитися до цього й інакше. Можна розглядати індивідуальне й соціальне як самодостатні смислові начала спільного життя. Й тоді виникає спокуса зосередитися на чомусь одному з них. Скажімо, в західній філософії першої половини XX сторіччя переважала орієнтація на індивідуальне начало в людському бутті. При цьому нерідко соціальне витлумачувалось як зовнішнє для людини, навіть загрозливе для неї. Виразно подана така позиція в книзі Ортеги-і-Гассета "Людина і люди" (1957 p.). Окрема людина та суспільство розглядаються тут як цілком автономні. Стосунки між людьми є не соціальними, а міжіндивідуальними. За своїм змістом вони особистісні, авторські. Соціальне - це зовнішнє щодо конкретної людини існування. Воно не створене, за нього ніхто не відповідає. Це сліпа анонімна влада, яка перешкоджає вияву творчих здатностей людини. Елементарною формою соціальності є звичай. Ортега-і-Гассет розрізняє "слабкі" й "сильні" звичаї. Перших люди не помічають, а другі сприймаються ними як примус з боку суспільства. "Слабкі" звичаї людиною не усвідомлюються, тому це найповніший вияв соціального. Тому найповнішим виявом соціального, на думку Ортеги-і-Гассета, є мова. Але подальший аналіз привів його до висновку, що мова здійснюється як постійне зіткнення соціального та індивідуального. Загальне в мові ("говорити") перешкоджає виразу в ній буттєвої сутності людини в безпосередньому мовленні ("сказати"). Отже, тим самим визнається, що в самій структурі соціального присутнє індивідуальне.
Зовсім інша позиція стверджується в межах соціології. Соціальне розглядається тут переважно як суто позитивне щодо індивідуального начала. Так, один з фундаторів європейської соціології французький дослідник Еміль Дюркгейм (1858 - 1917) виходив з того, що суспільство виступає щодо індивіда як здійснювана солідарність, а ставлення індивіда до суспільства грунтується на довірі, безперечному прийнятті соціальних настанов.
Але хоч би то як мислилося соціальне - негативним чи позитивним щодо індивідуального, - досвід його осмислення переконує в тому, що соціальне не тільки уможливлює індивідуалізацію буття людини в суспільстві, а й саме - через свою пов'язаність з індивідуальним - набуває додаткової якості - особистісності. Достотна соціальність стверджується в людському бутті як особистісне начало, як його особистісний вимір.
Саме поняття "особистість" за докладного його аналізу виявляє наявність у ньому двох смислових шарів: 1) "констатуючого" і 2) "регулятивного". Найперше воно визначає людину як певну конкретну форму поєднання індивідуально-неповторного та суспільно-людського. Німецький психолог Вільям Штерн (1871 - 1938), засновник персоналістики, яку він визначав як спеціальну науку про особистість, називав цю останню найважливішою цілісністю в людському бутті, якій притаманна здатність до самовизначення й певна смислова глибина. Справді, для індивіда достатньо бути часткою соціального цілого, а для особистості важливо на достатніх підставах стверджувати свою осібність, мати своє власне обличчя. Звичайно ж, необхідною умовою ствердження особистості є притаманна кожній людині певна міра індивідуальності. Але навіть не стільки це саме по собі, скільки індивідуальне здійснення и людському бутті його соціальних смислів. Особистість втілює в собі перетин ліній руху від унікальних смислів до загальних цінностей і від них - знову до смислів. Понад те, вона здійснює й певною мірою контролює цей рух. Тому особистість, за словами Михайла Бахтіна, є дійсним і єдино придатним для цього фунтом для синтезу людських цінностей.
Поняттям особа позначають людину як носія суто соціальних якостей, що виникають і реалізуються в ситуаціях міжіндивідуального спілкування й сукупної комунікативної дії. Відповідно до типових ситуацій споріднені соціальні якості складають фунт для повної програми соціальної дії, разом з якою вони утворюють такий специфічний вияв соціальності, як соціальна роль. Відповідно суспільство можна уявляти собі як деяку систему соціальних ролей, а особу - як носія кількох соціальних ролей. Кожен з нас є водночас сином, братом, чоловіком або дружиною, представником свого фаху, людиною певної національності, гарним садівником, футбольним уболівальником і таке інше. Саме як носій певних соціальних ролей я є особою, а не особистістю. Особа цілком перебуває в полі дії права й політики, а особистість підлягає передусім дії моралі. Особа пов'язана із структурами соціального буття, особистість укорінена в бутті як такому.
Особа становить собою деякий соціальний "каркас" особистості. Це репрезентованість в особистості смислів соціальних структур, які є для неї істотними. Для особистості це те "своє чуже" в ній, від якого можна відштовхнутися, щоб здобути енергію самопіднесення. Бути особистістю означає приймати усталені уявлення й настанови про належну поведінку й спосіб життя загалом, притаманні різним групам і верствам суспільства, до яких одночасно ввіходить людина. Але разом з тим це означає вміти подолати інерцію їхньої дії, бути готовим і здатним вільно здійснити відповідальний вибір у непересічній ситуації й навіть започаткувати якусь нову традицію. Це добре видно на прикладі життя Тараса Григоровича Шевченка. Саме надзвичайна чутливість і сприйнятливість до найдоглибніших переживань, думок і сподівань народу, помножені на виняткову індивідуальну обдарованість, зробили його уособленням народного духу й виявили дійове особистісне начало, здатне започаткувати перетворення української духовності на українську національну свідомість.
Особистість і народ - це дві цілісності в людському бутті, між якими є певна смислова відповідність. Тому широко вживана формула, що фольклор - це безособова (інколи кажуть, безособистісна) форма художньої творчості, видається неправильною. В кожній народній пісні, прислів'ї, дотепі попри всі традиційні штампи виразно промовляє до нас особистісне начало. Власне, сам народ вважав приналежним до нього тих, кого визнавав особистостями. Тому аристократа Дмитра Вишневецького він визнав за свого й звеличив його в пам'яті своїй під іменем козака Байди, а всіляких "простих" гультяїв і ледарів дошкульним сміхом виштовхував за межі смислової зони свого буття.
Народ - це не соціальна й не політична спільнота. Це певна смислова спільність людей, яка виникає на грунті споріднених для них життєвих смислів і стверджується як суб'єкт творення спільного для всіх і визнаваного всіма за свій життєвого світу. Народ - це суто якісне соціальне утворення. Тому багатомільйонний народ і народ чисельністю в кілька тисяч чоловік однаково рівні перед лицем буття й смислу. Ні поняття класу, ні поняття нації не перекривають за своїм змістом поняття "народ". Вони стоять у тому смисловому шерегу, який позначає соціальне в його найповнішому вияві як дійсно достотне співбуття людей. 1 цей смисловий шерег такий: особистість - народ - людство.
Ця стрижнева для людського буття лінія "особистість - народ - людство" далеко не завжди є стрижневою для реально існуючого суспільства. Залежно від конкретних соціально-історичних умов вона може викривлятися або навіть уриватися. Ось як описує цю ситуацію Еріх Фромм: "Людина - не тільки член суспільства, але також і представник людського роду. Хоча людина боїться певної ізоляції від своєї соціальної групи, вона також боїться опинитись ізольованою від людства, яке репрезентоване в ній самій її сумлінням і розумом. Перспектива виявитися повністю знелюдненим лякає навіть тоді, коли в усьому суспільстві прийняті нелюдські норми поведінки. Чим гуманнішим є суспільство, тим меншою є потреба індивіда вибирати між ізоляцією від суспільства та ізоляцією від людства. Чим гострішим є конфлікт між цілями суспільства та людини, тим сильніше розривається індивід між двома небезпечними смугами ізоляції. До якої міри людина відчуває свою єдність з людством завдяки інтелектуальному й духовному розвитку, настільки вона здатна винести соціальний остракізм, і навпаки. Можливість діяти по совісті залежить від того, наскільки людина подолала обмеженість свого суспільства й стала громадянином світу"49. Справжня прилученість особистості до життя народу й людства не означає байдужості її до інших виявів соціальності, до інших форм співбуття людей. Навпаки, саме розвинене особистісне начало здатне відіграти роль дійсного посередника між груповими, національними, класовими, професійними та іншими формами соціального буття. Пошлемося тут на свідчення Плутарха - славетного історика й цікавого мислителя часів розквіту Римської імперії: "Для того, хто прагне справжнього щастя, яке залежить переважно від душевного ладу й способу мислення, те, що він народився у непримітному маленькому місті так само неістотне, якби мати його була невелика на зріст і негарна... Інші мистецтва, виниклі як спосіб заробляти багатство й славу, в непримітних маленьких містах, може, й справді занепадають, але доброчинність, неначе невибаглива рослина, укорінюється скрізь, де знаходить природжену порядність і дух працелюбності... Щодо мене, то я живу в невеликому місті й, щоб не зробити його ще меншим, збираюся в ньому жити й надалі"50.
Ось вам гідний приклад поєднання через особистість прилученості до загальнолюдських ідей і переживань та прихильності до своєї батьківщини, відповідального ставлення до неї.
38. «Маса» як специфічний вияв соціального. Єдиним виявом соціального, де особистість не знаходить грунту для себе, є таке утворення соціального буття, яке називають "маса". Цей феномен соціального життя докладно досліджено в праці Ортеги-і-Гассета "Бунт мас" (1930 p.). Поширеною є думка, що цей твір має таке саме значення для соціальної філософії XX сторіччя, як трактат Жан-Жака Руссо "Про суспільну угоду" для XVIII і "Капітал" Карла Маркса для XIX. Істотні доповнення й уточнення щодо властивостей маси й "масового суспільства" знаходимо також у праці Ясперса "Витоки історії та її мета" (1949 p.).
Ортега-і-Гассет розглядає масу як деяку множинність людей без особливих обдарувань і чеснот. Посередність, пересіч - це те, що є їхньою найпомітнішою ознакою. Проте за нею стоїть більш істотна відмінність маси - знеособленість тих, хто її утворює. Але "людина маси" надто не переймається цим: вона щаслива бути "як усі".
Всі властивості маси вказують на те, що вона повинна залишатися пасивною, бути периферійним соціальним утворенням щодо інших, якісно визначених людських спільнот. Залишалася для неї й ще одна можливість виникати на короткий час у певних ситуаціях у вигляді юрби. Але у XX сторіччі маса заявила своє право на самочинну діяльність і цим повстала проти своєї долі, проти свого призначення. Саме у цьому вбачав Ортега-і-Гассет сенс сучасної йому історичної ситуації. Практичні наслідки цього "повстання мас", на його думку, мають бути згубними як для людської особистості як такої, так і для суспільства загалом. Людина маси ставиться до держави як до всевладної анонімної сили. А оскільки вона саме знеособлена, отже, також анонімна, то вона вважає державу своєю. Й ця держава людини маси, застерігає Ортега-і-Гассет, "не зупиниться перед придушенням незалежності людей і груп". Панування мас неминуче обертається на панування насильства.
Все це було написано 1930 року. Й, знаючи подальший перебіг історії, не можна не подивувати з віщунської сили філософського мислення.
Проте та сама історія засвідчує, що співбуття людей не може ствердно розгортатися в річищі деформованої соціальності. Історія підтвердила й друге філософське передбачення, на цей раз Ясперса: "Маса не є шось остаточне. Вона являє собою форму існування в стадії розпаду людського буття.
Кожна окрема людина залишається в ній людиною. Питання голягає в тому, наскільки дійовими виявляються укорінені в царині індивідуально-інтимиого... імпуньси, здатні ;і кінцевому підсумку призвести до відродження буття людини з надр масового буття" . Власне, Ясперс покладав надії саме на особистість, яка ніколи не згасає в людині, хоча й вимагає постійних турбот про її піднесення як з боку самої людини, ак і з боку суспільства. Саме таке суспільство, де вищим смислом є людська особистість, і буде справді достотною нормою організації людського співбуття.
39. Поділ як безпосередній вияв пов’язаності людського буття з часом.Людське буття в усій своїй повноті означає не тільки співбуття різноманітних форм індивідуального й соціального буття, а й співбуття різних їх виявів у часі. В своєму реальному життєвому процесі, який здійснюється в теперішньому часі, людина спирається на матеріальні й духовні здобутки попередніх генерацій і певним чином визначає його наперед, тобто через вибір, рішення, цілепокладання прилучається до майбутнього. Та й самі люди як приналежні до певної генерації уособлюють собою різні модуси часу: старші за віком - минуле, середнього віку - сьогочасне, молодь і діти - майбутнє.
Таким чином, здійснення людського буття як співбуття означає структурування його не тільки в деякому смисловому просторі, але й у часі. Саме це - структурування буття у часі, набуття ним конкретної, упорядкованої багатоманітності у часі - й становить таку суттєву його ознаку, як історичність.
Буття людини у часі зовсім не становить собою деякий ланцюжок подій. Це - події в їх смисловому поєднанні, приналежні буттю разом з їх взаємозв'язком. Уся складність полягає в тому, що саме являє собою цей поєднуючий події зв'язок, це загальнобуттєве "між". На думку одних, це дух, інших - природна або історична закономірність. Можливі й інші варіанти. Йдучи за логікою Хайдеггера, котрий, можливо, найглибше продумав феномен історичності, можна ' припустити, що цим поєднуючим щодо різних подій началом виступає здійснення. Саме воно - здійснення буття - й спрацьовує як "сепаратор", розділяючи в події те, що увійде до змісту історії, й те, що стане здобутком минущості. Власне, те, що відповідає смислу наявної ситуації, в передумовах здійснення цього смислу і в перспективах переростання його в новий смисл, і є моментом історичності. Й тут немає неперехідної межі між історичністю та повсякденністю. Зі зміною ситуації повсякденне може стати історичним, а історичне - повсякденним. Наприклад, те, що було повсякденням за життя Леніна, Довженка або Василя Стуса, стало згодом предметом історичного інтересу, предметом тлумачень і перетлумачень. А історичні за своїм значенням рішення урядів і парламентів сприймаються вже як повсякденність політичного життя.
40. Історія як здійснення історичності людського буття. З першого погляду, історичність людського буття не викликає жодних сумнівів і не потребує якихось серйозних зусиль для її розуміння. Адже кожна людина, кожна соціальна інституція, кожне культурне утворення має "позад себе" свою Історію - те, що передувало їх виникненню й зумовило його. Понад те, всі вони несуть у собі свою власну історію - те, що набуто ними впродовж їхнього власного життя й що насамперед закріплюється й здійснюється у вигляді досвіду. Отже, виходить, історія й позад мене, й у мені самому; історія - це мій життєвий грунт і моя внутрішня структура, яка забезпечує мені сталість у процесі життєвих змін. Поле дії історії сягає й нашого майбутнього. Адже щоб зробити крок у майбутнє, потрібно відштовхнутися від теперішнього, а для цього воно має набути смислової щільності, певною мірою відійти в історію, прилучитися до історії. Бо впевненості щодо майбутнього нам надають набутий досвід і результативні дії в реальній ситуації "ось тепер". Така історія, що заповнює собою минуле, а разом з тим вплетена в теперішнє й сягає майбутнього, в смисловому відношенні є чимось більшим, ніж те, що звичайно називають історією. Власне, це й є історичність.
Історичність людського буття вкорінена в сутнісній пов'язаності буття з часом, безпосереднім виявом якої є подія, що вона й становить "клітинку" історичность. За висловом Хайдеггера, в події буття збувається. Сама ж подія відбувається. Дослухаємося до самого слова: "від-був-а-ється". Ми вже знаємо, що мова - то особливий шар буття, й через те в ній саме буття промовляє до нас. А у слові, яке позначає здійснення буття через подію, корінь слова вказує на минуле, а суфікс - на теперішнє. Отже, в кожній події поєднуються історичне й те, що слідом за Хайдеггером почали називати" повсякденним.
Хайдеггер 'першим звернув увагу на те, що за своїми смисловими ознаками буття розшаровується на історичність і повсякденність. У своїй праці "Буття і час" (1927 р.) він розглядає це як факт принципової значущості й робить з нього чимало важливих висновків. Для нашої ж теми важливо, що історичність Хайдеггер витлумачує суто позитивно, а повсякденність подає як "найближчий обрій" і тому як недостотність історичності. Згадайте, в розділі другому йшлося про те, що Альфред Шюц вирізняв як доповнювальності - світ повсякденності та світ фантазії. У нього, навпаки, саме повсякденність є провідною ланкою людського буття, головним вмістищем позитивних життєвих смислів. Щоправда, поза його увагою залишається суто історичний вимір людського буття. Й це зрозуміло, бо соціологія, видатним представником якої був Шюц, спрямовує своє дослідження передусім на наявне.
Але й сама історія в останні десятиріччя звернула увагу на повсякденність, включила її до кола своїх інтересів. Йдеться насамперед про французьку історичну школу "Анналів" ("Аннали" - це науковий часопис, навколо якого ідейно об'єдналися близькі за поглядами вчені-історики). Історики цієї школи зосередилися не на історичних ситуаціях, а на становищі пересічних людей в історії, на виявленні притаманних їм уявлень, ліній поведінки тощо. Більш широко, значно перевершивши межі окремої наукової школи, виявилися такі тенденції в Німеччині. Після панування тут у 60 - 70-х роках так званої соціально-історичної науки, спрямованої на вивчення передусім соціальних структур і процесів, виник і поширився інтерес до конкретного в історії, склалася й знайшла значний відгомін у суспільстві "історія повсякденності", або "історія знизу". Фахівці й аматори за досить короткий час створили сотні праць з історії міст, сіл, фірм, окремих сімей, вулиць, навіть будинків. У минулому почали відшукувати сліди повсякдення, яке, виявляється, не таке вже й минуще.
Таким чином, повсякденність сама може бути стверджена й витлумачена як досить стала структура людською буття. Понад те, вона сама може складати предмет історичного інтересу. Отже, відмінність між повсякденністю та історичністю не така вже й принципова, як то гадав Хайдеггер? Але відмінність усе ж таки є. Далеко не все, що відбувається, увіходить у минуле. Те, що відбулося, є неоднорідним за своїм смислом. Воно розпадається на "те-чого-вже-нема-в-наяв-ності" (Хайдеггер) та минуле. Й перше не є повністю колишньою повсякденністю, а друге не є чітко зафіксованою у вигляді історії історичністю. Справа тут значно складніша.
41. Зміст поняття «історія».І все-таки найяскравішим утіленням історичності людського буття є сама історія. Це тому, що минуле - дійсний грунт історії .- виявляє себе також і в теперішньому, і в майбутньому. Отож, надалі зосередимося саме на ній, на історії.
Сам термін "історія" має кілька значень. Він вказує на: 1) смислову сполученість якоїсь події з відповідною ситуацією (розповісти історію); 2) непересічну за смислом подію (трапилася історія); 3) вияв колективної пам'яті: а) усвідомлення минулого як деякої множинності подій (наші літописи); б) усвідомлення подій як певної послідовності у часі (західноєвропейські хроніки); в) дослідження й теоретичне усвідомлення подій минулого (історія як наука); 4) деяке ущільнення подій, їх смислову рівнодіючу; певний смисловий шар буття, який виступає щодо людей певною загальною вимогою, визначає їх спосіб мислення й поведінки (закони історії, розвиток світового духу, історична доля тощо).
Всі ми є свідками того, якою великою є роль історії у процесі національного відродження українського народу, в розбудові незалежної України. Звертання до історії пробуджує національні та громадянські почуття, формує інші духовні структури, ладні зробити нас здатними до історичної відповідальності. Проте надмірна зануреність в історію може призвести й до небажаних наслідків. Щодо цього застерігав ще Фрідріх Ніцше. "Історія, - зазначав він, - оскільки вона сама перебуває на службі у життя, підпорядкована неісторичній владі й тому не може й не повинна стати, з огляду на її таке підпорядковане становище, чистою наукою на зразок, наприклад, математики. Питання ж про те, якою мірою життя потребує послуг історії, є одним з найважливіших питань, пов'язаних з турботою про здоров'я людини, народу й культури. Позаяк через надмір історії життя руйнується й вироджується, а слідом за ним вироджується й сама історія"53.
42.Підходи до осмислення історії.
Ніцше підкреслював і необхідність історії для життя. Він тільки наголошував на необхідності осмисленого й урівноваженого ставлення до неї. На його думку, звернення до історії ніколи не буває "суцільним", а завжди є конкретним. "Історія належить тому, хто живе потрійно, - пише Ніцше, - як істоті діяльній і такій, що прагне, як істоті, що зберігає й шанує, і як істоті, що страждає й потребує звільнення. Цій потрійності ставлення відповідає потрійність родів історії. Відтак можна розрізняти монументальний, антикварний та критичний роди історії"54. Монументальне ставлення до історії означає пошук у минулому "вершинних" подій та історичних постатей великого масштабу, які могли б правити за зразок і стимул до справді історичних звершень. Антикварне ставлення до історії обмежується інтересом до всього історично конкретного, але локального й незначного за своїм масштабом - до звичаїв, обрядів, пісень, предметів побуту, історичних пам'яток тощо. Причому все, що становить предмет антикварного інтересу до історії, є цілком рівноправним у смисловому відношенні. Нарешті, критичне ставлення до історії полягає у перегляді оцінок історичних подій, у знеціненні визнаваних раніше історичних діячів тощо.
Наш колишній, а надто сучасний досвід спілкування з історією показує слушність тверджень Ніцше. Якщо ретельно проаналізувати, що писалося й говорилося у нас хоча б в останні п'ять - шість років, то неважко встановити наявність усіх трьох підходів до історії. Щоправда, всі вони, особливо "монументальний" та "критичний", спрямовані на різні історичні періоди: одні цілковито героїзуються, інші тлумачаться як суцільне історичне небуття. Внаслідок цього складаються умови для нових деформацій історичної пам'яті народу, а отже, й передумови для нових історичних схиблень і манівців. У Михайла Грушевського є невелика за обсягом, але дуже змістовна праця під назвою "Соціально-виховуюче значення вивчення історії". В ній йдеться про те, на яких засадах вести викладання історії в школах. Розуміючи, що при викладанні історії неминуче виявляється вибіркове ставлення до неї, наш найбільший історик вважав необхідним, щоб у школі історія розглядалася "з позиції людства", щоб наголошувалося передусім на прикладах людської солідарності, успішного подолання конфліктів. Важливо, щоб інтерес дітей та юнацтва зосереджувався на таких історичних постатях, як Лао-цзи,
Будда, Сократ.
43. Проблема історичної памяті.Без пам'яті, яка поєднує в єдине смислове поле смисли минулих подій, матеріальні свідчення історії залишаються поза історичністю людського буття. Ця принципово важлива роль пам'яті в людському бутті спеціально наголошується в сучасній культурології й особливо в герменевтиці - філософській теорії розуміння. Зокрема, один з її фундаторів Ганс-Георг Гадамер підкреслює: "Прийшов час звільнити феномен пам'яті від психологічного урівнювання із здатностями й зрозуміти, що вона являє собою істотну рису історичного буття людини"55. Такий підхід - не від психіки людини, а від її буття - дозволяє побачити й обмеженості пам'яті, і парадоксально пов'язані з ними нові її можливості. "Поряд із здатностями зберігати в пам'яті й згадувати, в те саме відношення вступає у певний спосіб... і здатність забувати... Тільки завдяки забуванню дух зберігає можливість тотального оновлення, здатність на все дивитися свіжим оком, відтак давно відоме сполучається з новопобаченим у багатошарову єдність" .
Щойно наведена думка Гадамера надзвичайно важлива. Пам'ять - це виняткова здатність людини. Через мову та предметну діяльність вона виходить за межі окремої людини, здійснюється як властивість у міжіндивідуальному й навіть міжкультурному просторі, набуває характеру властивості самого людського буття. Але, незважаючи на це, минуле не с для неї повністю відкритим. За своєю сутністю пам'ять с здатність утримувати минуле у відношенні із сучасним та майбутнім - у вигляді його актуальної або потенційної присутності. В останньому випадку минуле, як то кажуть, не "на пам'яті", а "в пам'яті". Воно пам'ятається і його можна легко пригадати. Інша справа - забуте. Для його включення в реальне людське буття однієї пам'яті недостатньо. Потрібні пошук, зусилля думки, часом справжня мужність.
Здатність забувати - така сама істотна властивість пам'яті, як і здатність пригадувати. Конечність людського буття перешкоджає тому, щоб минуле в усій його багатовимірності й багатоманітності могло бути змістом людської пам'яті. Цьому перешкоджає й відкритість людини в майбутнє. Обтя жена всім практично нескінченним масивом минулого, людина не змогла б здійснювати вільний вибір, спираючися на минуле як дійсну передумову її впевненості перед лицем безлічі можливостей. Отже, забування, тобто деяка "фільтрація" минулого, є умовою здійснення людської свободи. Щоправда, сам процес забування не може бути здійснений за вільним рішенням. Тут спрацьовують або зовнішні обставини, або механізми неусвщомлюваного. Наприклад, за деякими розрахунками, до нас дійшло всього кілька відсоткив тих книг, що були на початку XIII сторіччя надбанням длвньоруської освіченості. Й це зрозуміло: часті пожежі дерев'яних міст, загарбницькі напади сусідів тощо... Багато ИІІжче пояснити, чому й як відбуваються втрати пам'яті, спричинені безпосередньо процесом забування. Й якщо психоаналіз значно поглибив наші знання про механізми забування у індивіда, то процеси забування, невід'ємні від колективної історичної пам'яті людей, ще чекають на свого Фрейда.
Таким чином, знана нами історія - це завжди результат деякої аберації пам'яті. Навіть якщо не брати до уваги індивідуальні та суспільні інтереси, які так чи так скеровують наш погляд у минуле, спрацьовують ще й інші, не завжди підвладні усвідомленню чинники, які спричиняють вибірковість нашогo пам'ятування. Отож, ми будемо ближчими до реальної історії в тому разі, якщо відмовимося від звичного уявлення про неї як про певну послідовність подій. Щоб утримувати у пам'яті послідовний перебіг подій, ми змушені - навіть проти нашої волі - вести постійний жорсткий відбір фактів. Сама ідея послідовності нав'язує лінійний спосіб бачення минулого. Приймаючи певну послідовність подій як даність, І як історичну реальність, ми вже несвідомо будемо відшукувати смисл усього перебігу подій. 1 цезмусип, нас підкидати або "проходити повз" тих подій і ситуацій, що не відповідають віднайденому нами смислу. Й тоді ми можемо "забути", що, наприклад, практично перший політичний твір з обгрунтуванням прав України на незалежність - "Історія русів" - було написано російською мовою, а перша збірка українських пісень була підготовлена й видрукувана грузинським аристократом, вихованим у російській культурній традиції, князем Цертелєвим.
Позбутися схематизму та однолінійності у ставленні до Історії або принаймні поменшити упередженість нашого погляду в минуле нам допоможе наш вихідний принцип: розглядати все крізь призму людського буття. Якщо йти за цим принципом, то історія постане перед нами не як послідовність подій, а як світ подій.
44. Історія як буття та її виміри.Буття людини охоплює різні сфери (аспекти, виміри), які тільки в єдності уможливлюють таку складну істоту, як людина. Як зазначалося, вона є передусім біологічним організмом, тілом. «Я» зливаюся зі своїм тілом, не існую поза ним. Однак «Я» не тільки тіло, «Я» ототожнюю себе також зі своїми переживаннями — думками, емоціями, сподіваннями: «Я» думаю, хочу та ін. «Я», отже, зливаюся з моєю психікою (свідомістю). Крім цього, «Я» є членом суспільства (сім´ї, робочого колективу, суспільних і політичних організацій). Тут «Я» ототожнює себе з певною соціальною роллю, задає соціальний вимір своєму буттю. І нарешті, «Я» може визначити себе як духовну (культурну) істоту. «Я» є носієм певних духовних цінностей — моральних, релігійних, правових, художніх тощо.
Отже, в бутті людини можна виділити такі сфери: тілесність, свідомість, соціальність і духовність. Про те, що людське буття поєднує різні сфери, філософи та світові релігії проголошували давно. Так, Платон і Арістотель виділяли в людині тіло і душу. Згідно з християнством душа людини може причаститися до духовності, й людське буття набуває тричленної структури — тіло, душа і дух. Виміри, сфери буття людини існують у нерозривній єдності. Тільки уві сні чи за психічного захворювання людина перетворюється на біологічний організм. А в нормі будь-який вияв людини включає майже всі виміри її буття. Так, споживання їжі є задоволенням біологічних потреб, але воно здійснюється за участю свідомості та культурних норм; кохання є соціальним почуттям, але включає тілесність людини і культуру Основою, на якій ґрунтуються інші сфери буття людини, є тіло. Всі інші (свідомість, соціальність, культура) тісно пов´язані з тілом й зумовлені ним.
45. Традиція та її роль у соціальному та індивідуальному бутті.традиція - минуле, яке безпосередньо включене в реальний життєвий процес як істотна його складова, як смисловий грунт здійснюваних подій. Це не просто особливий механізм успадкування колективного досвіду - це загальна орієнтація на минуле як безперечно позитивне й наповнене достотними смислами. Власне, аж до тих соціально-культурних зрушень, які передували виникненню техногенної цивілізації (в Європі вони припадають на XV - XVI сторіччя), саме традиція була тим провідним механізмом, який здійснював сполучення головних моментів людського буття, творив його як цілісність.
Безпосередньо традиція виступає щодо людини як певна система передаваних від генерації до генерації усталених форм світосприйняття й мислення, практичної поведінки й символічних дій (обряди), які подаються й сприймаються як гідні наслідування зразки. А духовним забезпеченням традиції виступає пам'ять - і як індивідуальна психічна здатність, і як колективно здійснюваний духовний спосіб утримання й закріплення людського досвіду. В традиційних суспільствах пам'ятати було безумовним обов'язком повноправного члена суспільства. В усіх первісних народів підготовка до обряду ініціації, що символізував перехід з дитинства в стан дорослості, обов'язково передбачала запам'ятовування всіх духовних набутків племені - міфів, примовок, текстів, дозволених кожному ворожінь тощо. Звичайно ж, за цих обставин пам'ять була тренованішою й набагато ширшою за обсягом, ніж пам'ять людини писемної, котра вже не має потреби бути безпосереднім носієм усього масиву колективної пам'яті, а може довільно включатися в процес колективного пам'ятування або виходити з нього. Фундатор історичної психології французький вчений Вернан в одній із своїх праць розповідає, як в одному гірському селі в Македонії шанований всіма старий спеціально для вчених гостей понад десять діб (з перепочинком лише для сну та їжі) промовляв і співав відомі йому народні оповіді, легенди, історичні пісні.
Стародавні греки так шанували пам'ять, що підносили її до рангу божества. Причому богиня пам'яті Мнемозіна була включена до коли старших богів, які передували богам-олімпійцям. Свідченням визнання засадової ролі пам'яті щодо інших людських здатностей було те, що Мнемозіну вважали матір'ю дев'яти муз-покровительок "високих" мистецтв, до яких відносили всі образотворчі мистецтва, а також історію та астрономію.
В стародавній Греції пам'ять усвідомлювалась як істотно споріднена з Логосом - загальним началом, яке упорядковує й наповнює смислом буття. Навпаки, Хаос - безладдя й смислова розпорошеність - пов'язувався з відсутністю здатності пам'ятати. У соціальному житті Логос стверджувався через демос - народ, а Хаос - через охлос - натовп. Щоб бути приналежним до демосу, потрібно було відповідати певним не тільки політико правовим, а й соціально-культурним вимогам. Потрібно було знати напам'ять Гомера, уривки з трагедій, тексти законів і навіть уривки найвідоміших політичних промов. Це забезпечувало можливість включитися в спільне соціально-смислове поле, яким був демос, і підтримувати його на належному рівні. Не пам'ятати означало бути варваром, а не елліном, тобто накликати на себе й свій рід ганьбу. До речі, перед смертю Платон дякував богам за три речі: за те, що він народився людиною, а не твариною, за те, що народився елліном, а не варваром, і за те, що жив саме в той час, коли жив Сократ.
Насильницьке руйнування традиції завжди призводить до необоротних, негативних змін в самих засадах способу життя людей. 'Тому це завжди сприймалось як надзвичайна жорстокість і навіть наруга. Наприклад, Плутарх через три сторіччя після описуваних подій не може стримати свого обурення, оповідаючи про одного грецького полководця: "Щоб задовольнити свою ненависть до спартанців, він, знущаючися з їх незаслуженого нещастя, зробив справу вищою мірою жорстоку й беззаконну-скасував і знищив порядки, введені Лікургом: змусив успадковану від батьків систему виховання спартанських дітей та юнаків змінити на ахейську"57.
46. Історія як світ.Як будь-який світ, історія має своїм смисловим центром людину. Отже, дійсною умовою достотності людського буття має бути їх взаємовідповідність - людиновимірність історії та історичність людини. Людиновимірність історії та історичність людини реально, хоча й різною мірою, присутні в історичному процесі, їх треба тільки виявити. Досі цьому не приділялося належної уваги. Перша багатотомова історія Росії свідомо створювалася Карамзіним саме як "Історія держави російської". Й та історія, що й досі вивчається в школі, незважаючи на зміну політичних наголосів, залишається тією самою історією мас і держав, скеровуваних історичними особами.
Звичайно ж, історична пам'ять не могла не зберегти й не донести до нас те, що можна назвати людським виміром історії. В літописах, хроніках, творах істориків міститься чимало відомостей про конкретних людей, котрі справляли вплив на історичні події; в них достатньо сказано про людські і пристрасті, нахили й примхи - знов-таки стосовно історичних подій. Значно менше свідчень с про сам спосіб життя людей, притаманне їм світорозуміння, про те, що в сучасній західній Історіографії називають "мотиваційними комплексами". На Сході писали переважно історії династій, на Заході, починаючи ще з часів античності (Плутарх, Светоній), складали життєписи визначних людей. Але при цьому поза увагою залишалося багато чого, що було свідченням людиновимірності історії.
Исторія в її людському вимірі почала привертати до себе увагу "професійних істориків тією мірою, якою відбувалася загальна світоглядна переорієнтація останніх десятиріч - перехід від ідеї природного порядку до ідеї культурно-історичної упорядкованості людського буття. Ідея природного порядку свого часу була привнесена в європейську історичну свідомість з природознавства й спиралася на образ світу, вибудований на грунті механістичних уявлень про простір і час. Звідси уявлення про історію як послідовність подій, а разом з тим і прагнення вбачати в цій послідовності певні закономірності, які б засвідчували історію як деякий порядок. Зрозуміло, тоді інтерес спрямовується передусім на відшукування в подіях повторюваного, типового - на зразок природознавства.
Впродовж XIX - XX сторіч надто заявила про себе традиція, звернена найперше до виявлення в історії результатів масових дій або дії якихось надлюдських або позалюдських чинників. Ними визнавати людський Розум (просвітники другої половини XVIII сторіччя), світовий дух (Гегель), наукові знання (позитивізм), виробничі відносини й розвиток продуктивних сил (марксизм), розвиток техніки (теорії технологічного детермінізму). За такого підходу унікальність історичних явищ сприймалась як щось неістотне для загального перебігу подій. У кращому випадку її розглядали як конкретний вияв якоїсь закономірності або випадкові відхилення від загальної лінії історії.
Ідея унікальності історичних явищ увіходить в європейську культуру через теорії культурно-історичних типів. Вона пов'язана з іменами Миколи Данилевського (1822 - 1885), а особливо Освальда Шпенглера (1880 - 1936) та Арнольда Тойнбі (1889 - 1975). Смисл цієї теорії полягає в тому, що кожна цивілізація є унікальним культурно-історичним організмом, сформованим на своїх неповторних матеріальних і духовних засадах. Значний розвиток у XX сторіччі досліджень життя, побуту й культури нечисельних народів і формування на цьому грунті нової галузі наукових знань - культурної антропології - зміцнив цей підхід до історії, аж до визнання її за множинність культурно-історичних світів. Це орієнтує нас на визнання самоцінності людського буття, в тому числі будь-яких його історичних форм. Але це не знімає питання про те, чи існує в історії щось спільне, що дробить її загальним виявом людського буття.
47. Проблема поєднання унікального та універсального в історії.Співвідносним за смислом з поняттям "унікальне" є поняття "універсальне". Можливо, головною проблемою усвідомлення історичності людського буття є саме визначення тієї міри поєднання унікального та універсального, що втілюється в кожній події, кожній історичній ситуації, кожній історичній особі. Микола Бердяєв, наприклад, узагалі умовою здійснення історичності вважав безпосередній збіг унікального та універсального. Ось його міркування з цього приводу: "Між християнством та історією існує зв'язок, який не існує в жодній релігії, в жодній духовній силі світу. Християнство внесло історичний динамізм, виняткову силу історичного руху й створило можливість філософії історії... Християнство внесло динамізм, позаяк воно внесло ідею одноразовості, неповторності подій, що світові язичницькому було недоступне. Там була ідея багаторазовості, повторюваності подій, яка робила неможливим сприйняття історії, натомість одноразовість, неповторюваність та одиничність, що їх внесла в історичну дійсність християнська свідомість, пов'язані з тим, що для християнської свідомості в центрі світового та історичного процесу стоїть деякий факт, що відбувся одноразово, одиничний, неповторюваний, єдиний, ні з чим не порівнюваний, ні на що не схожий, такий, що був раз і не може повторюватися, факт історичний і водночас метафізичний, тобто такий, що розкриває глибини життя, - факт явлення Христа"».
Справді, в християнському світогляді за абсолютну точку відліку всіх буттєвих смислів править деяка виняткова подія, в якій здійснюється абсолютне ототожнення унікального та універсального й яка, отже, виступає абсолютним виявом подієвості буття. Це - спокутна жертва Христа. Ця абсолютна неповторна подія накладає свій відбиток на сприйняття інших подій, а через це і на сприйняття й переживання часу. Християнин визнає й цінує свою неповторність, пов'язану для нього насамперед з його особистою здатністю самотужки, вільно долати спою гріховність і тим здобувати собі спасіння. З цим пов'язані й уявлення про необоротність часу, а отже, й необхідність цінувати його.
Але, наголошуючи передусім на тому, що християнство внесло в світ ідею неповторюваності подій, а отже, й ідею їх необоротності, Бердяєв залишає поза увагою інший бік справи. Головний смисл страждань і смерті Христа - Бога, що втілився в людину й через це безпосередньо на собі пізнав усі недосконалості світу земного, - полягає в тому, що це уможливило для кожної людини спокутування її гріхів.
Разом з тим в античності, безперечно, визнавали й цінували вияв унікального в людині. Греки, наприклад, зберігали в пам'яті Імена й заслуги не тільки полководців, політиків, митців і мислителів, але й ініціаторів окремих законів і навіть - імена тих, хто "уславився" негідною поведінкою. Наприклад, Плутарх сповіщає про те, що першим громадянином Афін, котрий вдався до підкупу суддів, був Аніт. Знаменно, що це той самий Аніт, котрий, за свідченням Платона, був головним ініціатором судової справи проти Сократа.
Але важливо не те, що в античності визнавали значущість неповторних людських якостей або людських дій і здобутків. Для нашої теми важливо з'ясувати, як мислили вони поєднання унікального та універсального. А мислили вони його таким чином, що універсальне надходить у людське буття від якоїсь позалюдської інстанції, яку греки назвали "рок", а римляни - "фатум". Власне, це античний варіант тієї загально-людської ідеї, що її ми позначаємо словом "доля". Раціонально пояснити ідею долі можна так. Доля - це певна форма спричинення людських вчинків, загального перебігу подій. Це якась стихійна, безпосередньо не підвладна людина форма зумовлення її життя. Виявляючись як несвобода людині чинити власний вибір і самій творити свій життєвий шлях, доля єдино уможливлює свободу людини - через готовність узгоджувати свої дії з велінням долі.
В історії виявили себе ще дві загальні форми спричинення життєвих подій. Умовно їх можна було б назвати теологічною та науковою. Теологічну мислятьяк "провидіння", "промисел божий", а наукову - як фундовану причинністю необхідність. Якщо стояти па грунті позарелігійного світогляду й відповідно керуватися ідеєю причинної зумовленості всього, то свободу тоді можна мислити як пізнання механізмів необхідності та оволодіння ними. Релігійна ж позиція передбачає ставлення до буття як до безконечної глибини смислів, що сповіщає про себе й сприймається як Істина. Вона не підвладна людині, але людина й буття загалом відкриті їй, є цілком проникними для неї. Тому це - Провидіння (від "видіти"), Промисел Божий (від "промислити"). Доля ж виступає щодо людини як сліпа й темна (не освітлена доступним людині смислом) стихійна сила. Тому долю можна вгадати (наприклад, жеребкуванням, ворожінням і таке інше), але не можна пізнати.
Уявлення людей античності про повну підпорядкованість людей долі були істотно пов'язані з їхніми уявленнями про час та історію. Переважаючим тут було циклічне сприйняття й переживання часу. Час переживався як приналежний космосові, а не людині. Свобода, вибір, відповідальність - усе це відчувалося й мислилося як таке, що має своє коріння в чомусь, що лежить поза межами суто людського, походить із самої приховано-таємничої глибини сущого. Бо навіть безсмертні боги, вважали греки, підвладні Рокові.
Свобода й час перебувають у смисловому зв'язку внаслідок того, що за способом свого здійснення вони є смислово спорідненими. Спосіб здійснення свободи (вибір) і спосіб здійснення часу (послідовна зміна подій) є первинно необоротними. То чи не означає ідея долі те, що в античності зрікалися історії або, принаймні, можливості для людини брати в ній участь? Бо яка ж то людська історія без дії людини в часі й хоча б з якимсь виявом свободи.
Можливість людської свободи, а отже, й можливість реального включення в історію мислилася в античності через відповідність зусиль людини велінням долі. Найбільший збіг індивідуального життєвого зусилля й накреслень долі мислився як вершина життя й позначався словом "акме", що вільно можна перекласти як "розквіт". Згадуючи яку-небудь людину, греки не вказували роки народження й смерті, а наголошували, на які роки припадає "акме" її життя. Отже, життя мислилося не протяжним у часі, а зібраним навколо однієї точки - точки кульмінації життя як певного звершення. Це, власне, ставлення до життя як до героїчного звершення. Зрозуміло, що відповідним способом включення в історію для таких людей був героїзм. І Олександр Македонський заохочував своїх солдат до нових походів і нових битв не обіцянками багатої здобичі, а надією звершити те, чого до них ніхто не міг здійснити.
Таким чином, є певна відповідність між тим, як сприймається й переживається час, саме людське життя, та тим, як мислиться належний спосіб включення людини в історію. Разом вони пов'язані з певною формою осмислення зумовленості людського буття. Перший такий смисловий комплекс ми щойно виявили стосовно античності. Тут віра в долю тісно поєднується із сприйняттям часу як суто об'єктивного процесу, із ставленням до життя як до героїчного звершення і з героїчно-фаталістичним способом включення в історію.
Подібний смисловий комплекс, який умовно можна назвати епічною формою ставлення до світу, неважко виявити і в інших народів. Наприклад, вражаючу швидкість мусульманських завоювань у VII сторіччі й монголо-татарських - у XII логічніше пояснити не жадобою здобичі, а колективним відчуттям свого історичного призначення: для мусульман - ствердити вчення Мухамеда у цілому світі, для монголо-татар - підкорити собі цілий світ.
Згадаймо наші літописи або славнозвісне "Слово про Ігорів похід". Чого прагнули наші пращури, йдучи на бій проти зовнішніх ворогів, а то й один проти одного? Найперше - здобути "собі честі, а князю слави". Ця княжа слава була чимось зовсім нематеріальним: вона навіть не мала суто зовнішніх форм свого закріплення, її виголошували, оспівували, зберігали в пам'яті. Славу цінували навіть більше за маєтність і ставилися до неї як до реальної цінності: її успадковували ("Він славного роду..."), про неї дбали, її примножували, захищали, передавали нащадкам. Слава сприймалась як вияв прихильності долі, як підтвердження відповідності життя його призначенню. Тому підлеглі князя ревно дбали про його славу, бо її відбиток лягав і на них. Слава князя неусвідомлювано сприймалась як форма передачі до кожного окремого людського життя історичного смислу.
Українські думи та історичні пісні, ба навіть пісні суто ліричні засвідчують, що серед козацтва епічне ставлення до світу ще помітно переважало над суто особистісним. Поряд з мотивами історичної дії - служіння батьківщині, захист православної віри - найбільш індивідуально привабливим мотивом залишається слава. За певних обставин ці мотиви могли приходити й справді приходили у протиріччя один з одним. Звідси гіркі ридки Лесі Українки:
Славо, наша згубо! Славо, наша мати!
Тяжко зажуритись, як тебе згадати!
Свідченням того, що епічна форма ставлення до світу впродовж тривалого часу була істотною складовою культури українського народу, є надзвичайна поширеність і багатоманітність мотивів долі в українському фольклорі. Перший свідомо зацікавлений серйозний упорядник і дослідник української пісні Михайло Максимович стверджував, що головну її тему становить "боротьба духу з долею". Й справді, якщо в думах переважає спокійне прийняття долі, то в піснях виразно заявляє про себе критичне ставлення до неї, навіть протистояння їй, Oт, наприклад, пісня з "Наталки Полтавки" Івана Котляревського
Ой доля людськая - доля єсть сліпая!
Часто служить злим, негідним і їм помагає.
Ой доле людськая, чом ти не правдива,
Що до інших дуже гречна, а до нас спесива?
Як бачимо, долі дорікають за несправедливість, за те, що вона не відповідна до індивідуальних життєвих зусиль людини. Це вже ознака нового, не епічного ставлення до світу. Умовно його можна назвати провіденціалістським (від лат. providentia "провидіння"). Й українська народна творчість яскраво зпсвідчує невідворотність переходу до цієї нової форми ставлення до світу й відповідно до нового способу включення людини в історію.
Провіденціалістська форма ставлення до світу закріплює нове сприйняття й переживання часу та нову форму самоусвідомлення людиною себе й свого місця в історії. Час сприймається як такий, що частково приналежний людині й частково підвладний їй. Ця неповнота сполученості людини з часом виявляється в тому, що час поділяється для неї на час земного життя та час потойбічного існування - власне, не час як такий, а перебування у вічності. Змістом цього останнього є віддяка за земне життя, за використання того часу, що був відведений провидінням на життя у цьому світі. Життя починають розглядати як шлях справ, на які чекає загальна віддяка у потойбічному світі. Відповідно й сприйняття часу набуває рис векторності. Час переживається як безумовно спрямований, як такий, що має смисл у своєму перебігу. Відповідно з'являється потреба й перебіг історичних подій надшити якимось смислом, знайти якусь відповідність між людиною та історією. Тут Бердяєв справді має рацію: ствердження світових релігій (не тільки християнських, а й ісламу) істотно посприяло розвитку історичного почуття, історичної свідомості загалом.
Той спосіб включення людини в історію, що виникає на грунті провіденціалістського ставлення до світу, - це служіння. Типи служіння можуть бути різними: релігійне або громадське служіння, служіння народу, науці, мистецтву й таке інше. За своєю смисловою структурою служіння дещо подібне до індивідуального життєздійснення з очікуванням на віддяку "по заслугах". Тільки в служінні остаточність смислу людських вчинків і подій мислиться не як індивідуальна віддяка, а як ствердність позаіндивідуальних смислів - благості Божої, громадського добробуту, прогресу науки й таке інше. Проте остаточне ствердження смислу служіння мислиться так само відстроченим у часі, як і потойбічний суд щодо індивідуального земного життя. Й тоді історія сприймається як така, що твориться нами, але не для нас; що проходить немовби повз нас, бо здійснювані нами смисли стверджуватимуться історією в майбутньому. Звідси поширеність настроїв жертовності серед учасників різного роду релігійних або визвольних рухів.
Стисло описаний тут мотиваційний спосіб включення в історію слід розглядати як деяку оптимальну модель ставлення людини до історії. Для більшості людей це радше перспектива, ніж дійсність. Таке ставлення до історії може набрати масового характеру лише за умов розвиненого громадянського суспшьства, підтримуваного соціальне зорієнтованою правовою державою.
В реальній історії особистісно-мотиваційне ставлення до неї формується поступово. Йому передують, зокрема, соціально-типові форми мотивації людини щодо участі її в історії. Серед них виокремимо такі: класова або етнічна солідарність, патріотизм, громадянськість. В останні три десятиріччя помітними чинниками сучасної історії стали також вікова солідарність (різноманітні молодіжні рухи) і статева солідарність (сучасний феміністичний рух). Зауважимо ще й таке. Не слід плутати громадянськість з громадянством. Громадянство - це формально-правова приналежність людини до певного суспшьства, засвідчена й підтримана відповідною державою. А громадянськість - це моральна прилученість до інтересів суспшьства, почуття своєї причетності й своєї відповідальності за стан справ у ньому, готовність сприяти його покращенню.
Навіть дуже конспективний розгляд історії в її людському вимїрі переконує, що тільки так - йдучи не від соціальних інституцій, а від людини, - можна відкрити історію як смислову пов'язаність подій, тобто як особливий світ. Визнаючи принципову можливість смислу за кожною подією історії, ми тим самим надаємо кожній з них право запитувати про наявність їх спільного смислу. Справді, чи існує смисл історичних смислів, тобто загальний сенс історії? Це запитання ми ніяк не можемо обминути, якщо хочемо мати цілісне уявлення про історію як істотний вияв людського буття.
48. Спокута – сутність та соціокультурна роль.А що таке за своїм смислом спокута? Це дія, здатна змінити смисл події, що відбулася. Понад те, спокутна дія долає необоротність часу в нашому бутті, немовби обертає назад смислову послідовність, немовби переписує минуле й цим додає позитивності нашому теперішньому існуванню. Скажімо, я спокутую (молитвою, перепрошенням, конкретним вчинком) якийсь свій негідний вчинок, якусь мою провину перед іншою людиною. Якщо мок) спокуту прийнято, тобто якщо ображена мною людина вибачає мені або погоджується на якусь компенсацію й таке інше, то я тоді відчуваю полегкість ("зняв гріх з душі"), переживаю почуття очищення, навіть деякого духовного піднесення (бо я переступив через власний егоїзм, не затявся на вимогах свого "Я" й цим уже хоч якось прилучився до надособистого смислу). Спокута пригашає взаємні образи та взаємні претензії й цим нищить паростки нової недовіри й ненависті у світі.
Таким чином, культурно-історичне значення християнського світогляду полягає не тільки в тому, що він стверджує ідею неповторності щодо людини й людства загалом. Він містить у собі також і певну форму обгрунтування тієї ідеї, що на певних умовах для людини можлива повторюваність подій. Головна умова - вихідне прагнення змінити їхній первинний смисл на краще. За сучасної історичної ситуації надзвичайно важливо продумати цю ідею в позарелігійному контексті. Завдяки цьому можна визначити конкретні форми спокутних дій, здатних виправити різного роду несправедливості історії, яких накопичилося так багато Знаменно, що в колишній Федеративній Республіці Німеччини установленню загальної атмосфери толерантності й демократизму значно сприяло поширення після другої світової війни настроїв національного каяття за злочини нацистського режиму. Найповнішим їхнім виявом стала книга Карла Ясперса "Німецька провина". Головне - ці настрої набули свого різноманітного практичного вияву. Наприклад, існувала цілком добровільна організація дітей колишніх членів СС. Учасники цієї організації безоплатно відпрацьовували від кількох місяців до 1,5 - 2 років у країнах, які були окуповані під час війни з Німеччиною. Працювали здебільшого на відбудові зруйнованого, а також у госпіталях жертв війни, в дитячих будинках і таке інше.
Пригадайте, Бердяев дорікав дохристиянському світові за невміння бачити й цінувати унікальність. Тут він не цілком мав рацію. Справді, в античності велику увагу звертали на повторюване. Стикаючися з чимось незнайомим, шукали чогось схожого в минулому й прагнули чинити так, як чинили до них. Це, власне, риса будь-якого суспільства, що живе традицією. Плутарх, наприклад, побудував свої славетні "Життєписи" за принципом порівняння діячів історії Греції та Риму. Наявність в обох історіях відповідних пар історичних осіб сприймалася ним як запорука достотності історії обох народів.
49. Проблема сенсу історії. Особистісне ставлення людей до історії означає для них найперше вмотивовану участь у ній. Це відбувається тоді, коли вони можуть співвідносити свої життєві смисли, виражені через їхні інтереси, прагнення, сподівання тощо, із смислами зовнішніх щодо них подій. Від того, якими видаються їм смисли цих подій і якою мірою збігаються вони з їхніми життєвими смислами, - від цього залежить напрямок і зміст дій учасників історичного процесу. Зрозуміло, щоб виробити довгострокову стратегію спільної діяльності, щоб визначити загальну лінію, якої слід дотримуватися у конкретних діях і вчинках, потрібно збагнути, чи мають події історії якийсь загальний смисл. Іншими словами, щоб бути свідомими учасниками історії, вважати себе причетними до неї, люди повинні знати й переживати її як таку, що має свій сенс.
У традиційному суспільстві сенс історії здебільшого вбачали у здійсненні самої традиції. Осереддям історичного смислу вважили деякий ідеальний стан історії, що був для неї витоком усіх можливих смислів, які сприймалися як обов'язкові для здійснення. Цей "стартовий" стан історії, що мислився як взірець для наслідування всіма наступними генераціями, описувався у міфах і легендах про "золотий вік" або в оповідях про спосіб правління стародавніх династій. Він мислився як час, коли жили герої й мудреці, котрі своїм життям засвідчували, що сенс історії вже відбувся - саме в їх час і за їхньої участі. Оскільки ж реальна історія чим далі, тим більше виявляли свою неузгодженість з ідеальним станом, то раз у раз виникали ідеї повернення до її витоків. Найбільш послідовно вони висловлені у вченні Лао-цзи. Але і в античній культурі вони виразно простежуються - від Гесіода й грецьких ліриків до Лукреціи Кара.
З утвердженням світових релігій сенс історії починають вбачати в спасінні. Вважають, що спасінню підлягає не тільки кожна окрема людина, а й світ загалом, оскільки він весь "лежить у гріху". Спокутна жертва Христа (або прийняття Мухамедом Слова від Аллаха) уможливлює спасіння світу, але сам акт спасіння, остаточне очищення світу від гріховності відбувається у майбутньому через перехід історичного часу у вічніст. Сам цей перехід мислиться найчастіше як катастрофічний І в Євангелії, і в Корані він подається у вигляді сцен "Страшного суду".
Таким чином, разом з утвердженням світових релігій в розумінні й переживанні історії відбувається справжній переворот: сенс історії переноситься з минулого в майбутнє. Осереддям історичного смислу для людини стає не виток історії, а її закінчення, перехід у вічність. Таке розуміння й переживання історії називають есхатологічним (у перекладі з грецької - "останній, кінцевий"). Воно яскраво виявилося у ранньому християнстві, в народних єресях пізнього середньовіччя й доби Реформації, справило певний вплив на релігійну філософію, позначилося також і на деяких соціалістичних вченнях.
Есхатологічний погляд на історію найбільш виявлений і всебічно обгрунтований у XX сторіччі у працях Миколи Бердяєва. Він наголошує на внутрішньому драматизмі історії, на тому, що їй притаманне обопільне зростання добра та зла, з неминучим розділенням її наприкінці на конечне добро та конечне зло. Отже, сенс історії, зауважує Бердяєв, полягає не у вгаразділому влаштуванні й зміцненні світу, не в досягненні якоїсь досконалості, яка проблематизує подальший перебіг історії, а у загостренні світової драми, що призведе до вивільнення сил, призначених здійснити остаточний вибір між добром та злом. У подальшому, вточнюючи свою позицію, Бердяев наводить на користь ідеї кінця історії ще такий аргумент. "Сенс історії поза нею, - пише він у своїй праці
"Самопізнання". - Сенс історії в тому, що вона закінчиться. Історія повинна закінчитися, бо в її межах нерозв'язаною є і проблема особистості"59. Отже, історія не містить свого сенсу в собі, позаяк не дає грунту для розв'язання проблеми особистості.
Звичайно ж, неприйняття реальної історії з усіма притаманними їй виявами нелюдськості й створювало сприятливий грунт для есхатологічних поривань і сподівань. І воно ніколи не полишало людей. Але разом з тим необхідність жити й діяти в реальній історії змушувала людей шукати відповідь на запитання: чи мають смисл реальні події історії? Й часто-густо вони відчували цей смисл негативним щодо себе й витлумачували його як "антисмисл", як вияв зла.
Ось чому перші спроби постановки проблеми сенсу історії стосовно реального історичного процесу набули характеру проблеми зла в історії. Й передусім вона була усвідомлена як проблема узгодженості світового зла з буттям Божим. "Як можливе зло, якщо існує всеблагий Бог?" - запитували впродовж сторіч себе й інших віруючі та атеїсти, філософи та богослови, митці та пересічні люди. Пригадайте, чого дійшов один з персонажів Достоєвського: "Я не Бога, а світу, створеного ним, не приймаю. З любові до людей не приймаю".
В розділі четвертому наводилися міркування Бердяєва про непричетність Бога до зла. Зло він розглядав як наслідок свободи, а остання, на його думку, є абсолютним нествореним началом і тому навіть передує буттю. У цьому Бердяєв де в чому продовжує Володимира Соловйова, доводячи до крайності деякі його думки. Міркування ж Соловйова видаються більш широкими й змістовними. Бог, за його твердженням, не байдужий до зла й тим паче не стверджує його. і Він допускає зло, оскільки знищення зла було б порушенням людської свободи. А це зробило б неможливим досконале добро, бо досконале добро - це вільно стверджуване добро. Крім того, Бог допускає зло, оскільки в своїй премудрості має можливість використовувати його задля вдосконалення світу й людини. Отже, безумовно заперечувати зло означало б ставитися до нього неправедно.
Наведена позиція є "серединною". Тому до неї тяжіє більшість варіантів розв'язання проблеми зла в історії - як релігійних, так і позарелігійних. Суть цієї позиції полягає в тому, що вона прагне поєднати два аспекти проблеми - суто людський та об'єктивно-історичний. З одного боку, зло пов'язане з самою людиною, воно є неминучим наслідком її свободи. Визначаючи для людини необхідність бути вільною, ми мусимо визнати й необхідність зла у світі. З іншого боку, зло якимсь незбагненним для людини чином відіграє певну конструктивну ролі, у світі. Поза участю людини воно в якийсь спосіб увіходить до смислової структури буття й, отже, сприяє остаточному влаштуванню світу. У Соловйова та інших релігійних мислителів зло "приборкується" завдяки премудрості божій, у Гегеля - самим центром розвитку світового духу, у Маркса - внаслідок дії об'єктивних законів історії тощо,
Означені два аспекти розв'язання проблеми зла в історії - людини, її свобода та позалюдський зміст історії - ввіч потребували свого смислового поєднання. Й вони знайшли його в ідеї прогресу. Справді, якщо зло йде від людини, а разом з тим якимсь способом слугує благу, то чи не буде тоді логічним помислити, що поступове покращення загального стану справ через дію якихось позалюдських сил і через зусилля самої людини є реальною відповіддю на засилля зла в історії? Чи не буде прогресування суспільного життя тим самим шуканим позитивним сенсом історії? Приблизно за такою логікою мислили просвітники XVIII сторіччя. Кондорсе пише вже цілу книгу під назвою "Ескіз історичної картини прогресу людського розуму" (1794 p.). Одночасно з ним Кант пише трактат про прогрес людського роду. Гегель усю всесвітню історію витлумачує як прогрес в усвідомленні свободи, Маркс розглядає суспільний прогрес як висхідний розвиток продуктивних сил і виробничих відносин суспільства.
Пpоrpec зробився провідною ідеєю XIX сторіччя, яка стала грунтом для поєднання прагнень до кращого майбутнього із смислом реальних послідовних здійснень - технічних, соціальних, духовних. При цьому одні вбачали смисл прогресу саме у спрямуванні до якоїсь вищої мети, а інші - у самому процесі просування на шляху здобутків цивілізації. Перші оформили своє розуміння й переживання прогресу у вигляді соціалістичної ідеї у різних її варіантах, інші - у вигляді доктрини лібералізму. Але й перші, й другі мислили сам історичний прогрес прямолінійно, надто покладалися на перебіг історії - навіть коли вдавалися, як у Росії, до його штучного прискорення. Ось як характеризує цю спільну рису прибічників ідеї прогресу Ортега-і-Гассет:
"Безпечність епох розквіту, наприклад, XIX сторіччя - оптична омана, ілюзія; вона веде до того, що люди не піклуються про майбутнє, полишаючи все на "механізм всесвіту". І прогресивний лібералізм, і соціалізм Маркса припускають, що їхні поривання до кращого майбутнього здійсняться самі по собі, неминуче, як в астрономії. Захистившися цією ідеєю від самих себе, вони випустили з рук керування історією, забули про пильність, втратили жвавість і силу. Й ось життя вислизнуло з їхніх рук, стало непокірним, самовільним і несеться, ніким не кероване, невідомо куди. Прикрившися машкарою благого майбутнього, "прогресист" про майбутнє не піклується - він упевнений, що воно не приховує ні сюрпризів, ні таємниць, ні істотних змін, ні стрибків убік. Упевнений, що світ піде по прямій, без поворотів, без повернення назад, він відкладає піклування про майбутнє й цілком занурений у стверджене сьогочасне" .
Це писалося 1930 року, коли досвід першої світової війни, революції, громадянських війн та економічних потрясінь показав принципову ушкоджуваність здобутків прогресу. Тоді вже стало явним, що між цілями та засобами прогресу можливі неузгодженості й навіть гострі протиріччя. Якщо у XIX сторіччі соціалісти правомірно критикували капіталістичний тип прогресу за те, що він фунтувався на посиленому визиску трудящих, що у XX сторіччі їхні опоненти з повним правом указували на невідповідність закону соціального прогресу здійснення свободи трудящих (більшості) шляхом класової диктатури. У першому випадку примноження суспільного багатства досягалося засобами надмірної інтенсифікації праці, а у другому проголошені метою свобода й справедливість стверджувалися методом державного примусу, а то й терору.
Цю приховану анти комічність прогресу визначив ще Достоєвський. Пригадайте питання, яке поставив перед братом Олексою Іван Карамазов: чи погодився б той побудувати вселюдську гармонію, якби для цього потрібно було пролити, лишень однісіньку безневинну сльозинку дитини? Спробуйте продумати це питання з огляду на здобуті вами філософські знання. Ви дійдете висновку, що позначена ним проблема (що важливіше здоров'я й добробут однієї людини ачи ж щастя всіх?) не має розв'язку. Вона не розв'язується принципово. Бо якщо підходити до людини як до самобуття, як до цілісної особистості, то вона тоді виявляється поза кількісними ознаками. Вона не підлягає кількісному зіставленню. Й хоча у повсякденні ми часто-густо ще вдаємося до розбудови наших стосунків згідно з принципом "більшість "за"...", у надзвичайних, граничних ситуаціях ми спостерігаємо саме "якісну" логіку мислення й поведінки: десятки людей ризикують життям заради одного (шахтаря, альпініста, полярника); всесвітньо відомий хірург, котрий міг би врятувати ще тисячі життів, під час авіаційної аварії над Атлантичним океаном віддає свій рятувальний жилет маленькій дівчинці й єдиний з усього літаки гине... З огляду на все це ми змушені пильніше придивитися до проблеми сенсу історії, маючи на увазі можливі колізії його розуміння й здійснення.
Ідея прогресу, розглядувана як вияв сенсу історії, містить у собі низку істотних протиріч. Перше з них, уже окреслене вище, - це протиріччя цілей та засобів професу. Традиційно вона осмислювалась як проблема насильства, а у повоєнний час - як проблеми прав людини.
У ставленні до насильства в європейській культурі визначилися два головні підходи: 1) моралістичний, 2) прагматичний. У межах першого підходу, який найповніше репрезентував Лев Толстой, насильство розглядається як будь-який вияв плюндрування людини, придушення її волі й гідності. Воно розглядається, отже, як безумовне зло. Але тим самим узагалі знімається питання про використання насильства у боротьбі проти нього самого. Толстой, наприклад, проголошував, що він не вбачає принципової різниці між розбійником та державою; понад те, державу він вважав більшим утіленням зла, бо вона чинить насильство послідовно та організовано.
Прагматичний підхід прагне розглядати насильство поза моральними ситуаціями, суто в контексті практичних ситуацій. Його визначають як заподіювання людині певної шкоди (фізичної, економічної, моральної). Й тоді застосування насильства стає можливим: як засіб запобігання ще більшому насильству, ще більшій шкоді. Але така позиція так само не безперечна. Як можна виміряти насильство? Хто визначатиме й на яких підставах, що є більшим насильством, а що меншим? Скажімо, біль від удару палиці охоронця порядку буде більшим, ніж від удару якогось хулігана. Й особливо спірним є застосування насильства з метою попередження майбутнього насильства.
Найбільш оптимальним видається таке розуміння насильства, яке грунтується на розумінні людини як особистості, здатної до свободи. Насильство - це такий примус або "заподіювання шкоди людині, які здійснюються всупереч волі тих, проти кого вони спрямовані. Це безпосереднє зазіхання на свободу людської волі. В такому розумінні насильство відрізняється від агресивності (вияву природних інстинктів) і від суспільно визнаваних форм примусу (батьківських, правових).
Насильства завжди було предостатньо в історії. Цікаві дані щодо цього наводить видатний російсько-американський соціолог Питирим Сорокін (1889 - 1968). Він та його співробітники з Гарвардського дослідницького центру визначили, що починаючи від 600 року до н.е. й до початку 60-х років XX сторіччя європейські народи пережили 967 війн і 1629 внутрішніх заворушень. Причому стародавня Греція була учасником 24 війн, Рим - 81, Австрія - 131, Німеччина - 24, Англія - 176, Франція - 185, Данія - 23, Іспанія - 75, Італія - 32, Росія - 151, Польща і Литва - 65. Знаменно, що ідея вічного миру вперше обґрунтовується Кантом - саме тоді, коли виникає ідея прогресу та ідея людства. Але тільки після страхіть другої світової війни, коли була поставлена під знак запитання сама людськість людини, прийшло усвідомлення неприпустимості насильства як засобу здійснення історії. Це закріплюється в міжнародних актах, в яких утілено добру волю людського співтовариства, уособлюваного ООН. І найбільш вагомий з них - "Загальна декларація прав людини", в якій проголошується пріоритетність прав людини щодо інших прав. Знаменно, що у своїй Нобелівській лекції видатний вчений і правозахисник Андрій Сахаров розглядає права людини як необхідні умови успішного науково-технічного прогресу.
Таким чином, можна констатувати, що сучасне людство усвідомило, що засоби прогресу справляють істотний вплив на сам характер прогресу, на його "якість". Засоби виявляються неефективними, якщо вони не відповідають інтересам людей, не враховують їхніх сутнісних властивостей; якщо ж вони є антигуманними, то тоді вони перетворюють мету прогресу - сподіваний сенс історичного розвитку - на антисмисл, що викликае неприйняття й навіть ненависть. Майте на думці не тільки реальний соціалізм, але й країни так званого "третимо світу", де періодично вибухають релігійний фанатизм, агресивне неприйняття ідеалів західної демократії й таке інше. Слід зазначити ще й таке. Найбільш згубними для загального ходу прогресу є ті засоби, які спочатку видаються найбільш ефективними, - насильницькі. Вони справді можуть прискорювати розвиток, бо спрямлюють шлях, обмежують можливості вибору. Вони полегшують здійснення державного інтересу, бо збіднюють соціальну й людську багатоманітність. Але в кінцевому підсумку все це обертається на руйнацію історичних смислів, на хаос.
Тепер розглянемо друге істотне протиріччя, яке криється в ідеї прогресу. Якщо вбачати сенс історії в прогресі, а сам прогрес розуміти як прямування до загального щастя як максимально можливої для них спільної мети, то тоді виходить, що вся повнота сенсу історії зосереджується в майбутньому, а кожний момент прогресу наділений лише частковим смислом. Виходить, маючи за мету здійснення загальної справедливості (бо справедливість є неодмінним боком щастя), сам прогрес виявляється втіленням несправедливості. Попередні генерації виступають у ході прогресу певною мірою як "гній" для генерацій наступних. Навіть якщо це добровільна жертва, все одно це обертається на недовтілення історичних та індивідуальних смислів: обмеження свободи, збіднення багатоманітності, уривання творчих традицій, невиникнення нових джерел творчості.
Після Канта, котрий обгрунтував автономність людської особистості, філософська думка мусить брати до уваги, що людина не є річ серед інших речей. Це означає, що людина не може бути використовувана як засіб, а ставитися до неї завжди належить як до мети. Саме у цьому полягає зміст славнозвісного категоричного імперативу Канта. Ось як він виглядає в одному з варіантів його формулювання: "Чини так, щоб у твоїх діях інша людина завжди виступала .метою й ніколи - засобом". Отже, якщо мислити за логікою Канта, ставити одних людей у становище засобів досягнення щастя інших є порушенням морального закону. Отже, прогрес, мислимий як шлях до досягнення загального щастя, установлення деякого ідеального стану суспільства, не може бути достотним утіленням сенсу історії.
Третє внутрішнє протиріччя ідеї прогресу пов'язане безпосередньо з метою прогресу. Чи можливо взагалі ставити людям в їхньому історичному житті якусь мету? Чи не суперечить це самій сутності людини, самій історичності людського буття?
Вище було зазначено, що людина принципово не є річчю. Це означає не тільки те, що вона не може бути засобом, а й те, що вона не може бути ні предметом, ні навіть метою суто технічної дії. Вона не може бути "зроблена", "сконструйована" згідно з наперед заданими моделями й планами. Для неї то будуть чужі смисли й ставлення до них може бути байдужим або навіть ворожим. Істотні історичні смисли безперешкодно відбуваються тоді, коли нові смисли не тільки збагнуті, але й прийняті.
Щоб історія відповідала сутності людини, потрібно, щоб люди самі доходили того, що вони вважають своїми історичними смислами, справжнім утіленням своєї історичності. Але чи не означає це приректи людей на неминучі манівці й збочення, на надмірні й зайві страждання? Справді, прагнути попри їхню волю "ощасливлювати" людей та їхніх нащадків - це означає не визнавати їх як особистостей, позбавляти їх права творити історію й себе в ній. Але чи не є ознакою особистості відповідальне ставлення до себе, до світу, до історії? Відповідальна особистість визнає обмеженість своїх реальних (у тім числі інтелектуальних) можливостей і добровільно покладається у багатьох справах на компетентність, порядність і моральну силу інших людей. Без взаємної довіри та взаємної вимогливості, що складають грунт солідарності, люди не могли б ні відшукати, ні здійснити історичні смисли. Реальне здійснення історичних смислів відбувається здебільшого через колективні, часом масові дії людей. Отже, вони часто-густо потребують для своїх дій чітких орієнтирів - цілей та ідеалів, що їх вони б визнавали як свої. Але щоб усі самостійно визначилися й дійшли згоди щодо історичних орієнтирів - для цього потрібен значний час. А його в історії ніколи не буває вдосталь, а надто у кризових ситуаціях. Скажімо, сучасному людству ввіч бракує часу для того, щоб кожна людина на Землі прониклася переконанням про необхідність для кожного вести екологічний спосіб життя. Тому виникла й дедалі більше поширюється ідея про гуманістично-екологічну диктатуру як єдиний практичний засіб прилучити людей до нових цінностей і норм життя, аби людство могло вижити.
Протиріччя між необхідністю для людей самим освоювати історичні смисли, які є завжди конкретними, та обмеженістю історичного часу, який вони для цього мають, - це протиріччя завжди розв'язувалося через історичну ініціативу з боку окремих осіб та авангардних суспільних груп (релігійних сект, політичних партій, різного роду громадських організацій). Своею умовою історичні ініціативи попередньо мають культурні й світоглядні інновації (нове релігійне вчення, нову політичну доктрину, нову філософську ідею тощо). Культурні, світоглядні, врешті, історичні ініціативи уможливлюються через наявність у суспільстві певного культурного авангарду, що його зазвичай низи називають елітою. Саме у межах цього шару суспільства відбувається осмислення й переосмислення досягненого людьми, підшукуються й апробовуються нові смисли. До речі, дослідники "японського дива" дійшли висновку, що однією з історичних причин виняткової здатності японців до модернізації й гнучкого пристосування до нових умов є притаманна цьому народові впродовж багатьох сторіч незначна відстань між елітою суспільства та головними його верствами за способом життя та рівнем культури. Звідси налагоджена ефективна система трансляції культурних цінностей у суспільстві.
Історичні ініціативи означають привнесення нових історичних смислів. Часто-густо це межує з насильством, а то й безпосередньо перетворюється на нього. І ще добре, якщо це "насильство до смислу", а не фізичне насильство. Цього можна уникнути тільки тоді, коли історичні ініціативи безпосередньо випливають з культурно-світоглядних, а ті за своїм характером зорієнтовані на підтримання й розвиток особистісного начала в людині. За приклад можуть правити діяльність Ганді в Індії, Мартіна Лютера Кінга у США, в 60 - 70-ті роки - діяльність "Римського клубу".
Й усе-таки проблема залишається. В який спосіб можливе прилучення людей до історичних смислів так, щоб це не суперечило сутності людини та самій історичності людського буття? Як можливе достотне здійснення сенсу історії?
Пригадується фантастичний роман братів Стругацьких "Важко бути Богом". У ньому розповідається, як вчені Землі, співробітники Інституту експериментальної історії, методом задіяного спостереження вивчають життя мешканців якоїсь далекої планети. Задіяне спостереження - це погляд "зсередини", коли спостерігач нічим зовні не відрізняється від тих, за ким він спостерігає. І вчені повністю занурені в чуже життя, яке нагадує добу середньовіччя на Землі. Найбільші труднощі дослідження пов'язані з протиріччям між моральним рівнем землян та життям, що його вони змушені вести. Вони вдаються до всіляких хитрощів, аби не чинити насильства й приниження людини, але зовні не відрізняються від оточуючих. А головне - їх гнітить неможливість для них вплинути у позитивному напрямку на життя іншого світу, наповнене виявами нелюдськості. Втручання в чужу історію забороняється умовами наукового дослідження, а головне - мораллю. Адже та вимагає поважати гідність людини, право на те, щоб "рятувати" й підносити себе власними силами. Отже, гуманність вимагає не втручатися в історію "з боку", не ставати у позицію зверхності щодо її учасників, а разом з тим та сама гуманність вимагає не стояти осторонь, коли коїться зло, плюндрування людини. Й головний герой роману не витримує цього внутрішнього конфлікту. Коли вбивають дівчину, яку він покохав, він вдається до помсти й проливає кров. І тоді його евакуюють на Землю й ставляться до нього мов до хворого.
Справді, щоб знати наперед смисл історичних подій і бути мудрим настільки, щоб дати людям самим прийти до них, одночасно приймаючи на себе неминучі людські схиблення й страждання, - для цього потрібно бути Богом. Принаймні для цього потрібно мати істинно євангельське терпіння, здатність до всепрощення й безмежну віру в людину. Окремій людині це, мабуть, не до снаги. Але це має бути до снаги цілому людству. Принаймні сама можливість існування людства, а отже, й можливість світової історії дає грунт для достотного ствердження загального сенсу історії і в цілому історичному процесі, і в окремих його моментах. Слід тільки відшукати такі історичні смисли, які для цього придатні. За своїм характером вони мають бути або універсальними людськими цінностями, або безпосередньо спорідненими з ними - щоб їхнє реальне здійснення в історії могло бути реальним поєднанням унікального та універсального.
Найбільше на роль безпосереднього вияву історії придатна свобода. Саме свобода може реально правити й за мету, й за засіб історичного процесу. До того ж це найлюдяніший засіб, бо тільки за умови вільного прилучення до історичних смислів люди стверджують в історії своє особистісне начало. Оскільки ж свобода для людини як особистості є водночас і відповідальністю, то вона має бути здійснювана нею у гідний її буттєвого призначення спосіб. Вона має здійснюватися в історії як спосіб ствердження людської гідності. Отже, свобода як вияв сенсу історії - це можливість для людини як суб'єкта розуму, волі й дії стверджувати свою гідність у світі. А гідність у контексті історії постає як стверджуваність вчинками й самим способом життя людини її самоцінності.
У розділі шостому зазначалося, що співвідносною, а часто-густо й супротивною щодо свободи в історії була ідея рівності. Справді, за нерівності умов життя та відмінності природних задатків набутих здібностей свобода як повнота самовияву людини має результатом нерівність життєвих здобутків і просто маєтну нерівність. До того ж у свободі, оскільки вона вкорінена безпосередньо в особистості, завжди є можливість перетворення на індивідуальне самовілля, а то й нехтування інтересами інших людей. Через це склалася давня традиція, яка сяагає корінням народних низів і яка ототожнює рівність із справедливістю й протиставляє їх свободі. Відповідно це соціалістична та ліберальна ідеї, які спиралися на колективістське та індивідуалістське начало. Обидві сторони впродовж понад півтора сторіччя піддавали одна одну критиці, причому кожна має для цього чимало підстав: адже будь-яка однобічність є спрощенням, отже, не позбавлена смислових порожнин, які, щоправда, видно лише з боку. У Бердяєва, наприклад, є книга під назвою "Філософія нерівності", де він досить аргументовано доводить, що примусова рівність стає причиною зниження загального духовного рівня суспільства.
Сьогодні, спираючися на історичний досвід двох останніх сторіч, ми бачимо, що свобода й рівність не є непримиренними протилежностями. Вони смислово тяжіють одна до одної, бо мають спільний фунт для свого поєднання. Це - рівність у свободі. Адже свобода є сутнісною визначеністю людини, й у ньому всі люди рівні між собою. Справа полягає лише в тому, щоб у реальній історії здійснити цю рівність у свободі. ІЦоправда, й раніше, прагнучи свободи, виборюючи її, люди вже здійснювали цю рівність, хоча й не завжди усвідомлювали це. А сьогодні солідарність людей у свободі усвідомлюється ними й як умова переходу суспільного прогресу в нову якість, і як здійснення більш високого рівня справедливості, Таким чином, можна дійти висновку, що не одна свобода, а й людська гідність, і справедливість, і інші загальнолюдські цінності, а точніше, їх реальне здійснення є дійсним виявом сенсу історії. Й мірою того, як спосіб включення людей в історію стає дедалі вмотивованішим, відбувається розширення кола цінностей, що реально втілюються як історичні смисли, а отже, відбувається поглиблення й збагачення самого сенсу історії. Якби цього не відбувалося, це суперечило б самій історичності людського буття.
Прикладом збагачення сенсу історії може бути піднесення до рангу загальнолюдської цінності багатоманітності. Така тенденція виразно окреслилася в останні десятиріччя. Свідченням цього є позиція такого авторитетного дослідника історії й культури, як Гадамер. У своїй книзі "Істина і метод" він підкреслює: "Розмаїтість індивідуальних виявлень - це не тільки характерна риса грецького життя, це характерна риса історичного життя взагалі, - й саме у цьому полягає цінність і смисл історії"61.
Багатоманітність історичного буття стверджується й переживається як сенс історії лише за умови, що існує й реальна єдність. У Гадамера вона мислиться як необхідна умова історичної багатоманітності, проте не обґрунтовується спеціально, а лише постулюється. Обгрунтуванню цієї ідеї спеціально присвячена книга Карла Ясперса "Витоки історії та її мета". Єдність історії витлумачується тут як те, в чому збігаються її мета та її сенс. Єдність історії конкретизується через єдність істотних історичних цілей, як от правове влаштування суспільства, свобода, творча велич людини тощо. У кінцевому ж підсумку єдність історії витлумачується Ясперсом як її відкритість, наповнена людським зусиллям до єдності з буттям та з іншими людьми. "Всесвітня історія, - пише він, - стоїть перед нами як завдання"; "Ми шукаємо єдності на більш високому рівні - у цілісності світу людського буття й творення. Прагнучи цього, ми знаходимо єдність попередньої історії шляхом виявлення того, що стосується всіх людей, істотне для всіх. Проте значення цього може виявитися тільки в динаміці людського спілкування. У прагненні до безмежної комунікації знаходить свій вираз /взаємозв'язок усіх людей у можливому розумінні. Проте єдність не вичерпується пізнаним, сформульованим, доцільним або образом мети, юна міститься в усьому лише тоді, ;коли в основі всього лежить комунікація людини з людиною"62.
На прикладі Ясперса добре видно, як послідовне розв'язання проблеми сенсу історії підводить до визначення історичних смислів, які могли б правити за орієнтири в сучасній історичній ситуації. Так само для виявлення дійових смислових регулятивів соціально-історичних дій - принципів сучасної соціальної стратегії - потрібно спертися на задовільне розв'язання проблеми сенсу історії.
Чого ж навчає досвід осмислення історії у контексті смислу людського буття взагалі? Чи є щось в історії, що забезпечує її позитивно-людське спрямування, певною мірою гарантує від негативних збочень та випадковостей? Так, є. Це - демократичний спосіб життя людей, демократична організація суспільства. Відомий австро-англійський філософ Карл Поппер (нар, 1902) підтвердив істинність цієї тези шляхом мисленного експерименту. В своїй книзі "Злиденність історицизму" він пропонує нам уявити собі умови, за яких можна було б спинити прогрес. У результаті аналізу філософ доходить висновку, що навіть науковий прогрес істотно залежить від соціальних і політичних інституцій, які забезпечують свободу думки, від демократії.
Демократія - це насамперед певний реальний рівень свободи, що здійснюється як реальне загальне визнання прав і гідності людини. Разом з тим це готовність певною мірою поступатися власною свободою заради ствердження й збереження свободи як безумовної приналежності кожного. Микола Бердяєв, котрий як ніхто наголошував на первинності особистісного начала у світі, водночас стверджував, що по-справжньому любить свободу тільки той, хто стверджує свободу іншого. Ось чому справді демократичне життя є там, де діє принцип меншість визнає владу більшості, а більшість визнає права меншості.
Демократично закріплена, соціально та індивідуально зважена свобода передбачає уважне й толерантне ставлення до думки кожного, до різноманітності виявів людського життя. За слушним висловом Фрідріха Хайєка, свобода думки взагалі полягає не в тому, що кожен може говорити або писати, що йому заманеться; вона полягає в тому, що кожна проблема може бути обговорена. Багатоманітність думок, поглядів, підходів до розв’язання реальних та уявно-позірних проблем дозволяє якнайкраще враховувати увесь спектр можливостей. Через це демократичне суспільство завжди легше та ефективніше увіходить у майбутнє, ніж авторитарне або тоталітарне. Отже, терпимість або, як ще сьогодні говорять, толерантність є не просто смисловим продовженням індивідуальної свободи, а й ефективним принципом організації соціального життя.
Толерантність є необхідною умовою рівноправної комунікації, загальною формою якої виступає діалог. У діалозі - через обмін смислами й зустрічну відкритість - відбувається творення взаємності. Взаємність, що набирає дійового характеру, здійснюється як солідарність. Це - готовність до співпраці у розв'язанні спільних проблем і сама реальна співпраця.
Ідея солідарності набула сьогодні в світі надзвичайної ваги. Міцніє усвідомлення того, що тільки на грунті солідарності людей і народів людство здатне подолати глобальні небезпеки, що постали перед ним. Дедалі поширенішим стає поняття "солідарна демократія" для позначення того типу суспільства, що має бути відповідним до нових соціальних, техніко-економічних та екологічних реалій. У зв'язку з цим достає проблема методів солідарних дій. Адже, як ми переконалися, на характер історичного процесу істотно впливають засоби колективних дій, метод їх добору й використання.
Методом, відповідним до сучасної глобальної ситуації у світі, є ненасильство. По-перше, це зумовлене небувалим зростанням технічних можливостей людини. Сьогодні навіть окрема людина - за власним бажанням, через необережність або задля якихось локальних інтересів (групових, національних тощо) - здатна поставити людство на межу буття й небуття. По-друге, історичний досвід показує неефективність і навіть згубність насильства як методу практичної дії. Кінцевим його продуктом є безладдя й хаос, різні форми деградації людини. Нарешті, по-третє, на наш час людство має вже достатні духовні підстави для того, щоб обрати ненасильство як достотний метод розв'язання міжлюдських конфліктів, як один з провідних принципів сучасної соціальної стратегії. В історії нагромаджено достатній запас відповідних ідей та особистісного начала, щоб здійснити, бодай у межах головного цивілізаційного річища, перехід до цього. Свідченням цього є практичний успіх ненасильства як методу боротьби в Індії (рух за незалежність під проводом Ганді), у США (рух за громадянські права негрів під проводом Мартіна Лютера Кінга) та в деяких соціалістичних країнах (зміна ладу й державного устрою на зламі 80 - 90-х років).
Ідея ненасильства виходить з визнання свободи кожної людини й разом з тим - пов'язаності всіх людей у добрі й злі. Визнаючи свободу людини, ми тим самим визнаємо відкритість її до добра й зла. Добро, як і зло, не факт, це справа вибору. Тому ніхто не убезпечений ні від добра, ні від зла. З визнання цього випливають принципи поведінки прибічників ненасильства: 1) відмова від монополії на істину, готовність змінити свою позицію, піти на компроміс; 2) критичне ставлення до своєї позиції з метою виявлення того, що могло б живити ворожість до неї; 3) погляд на ситуацію очима І опонента з метою зрозуміти його й знайти для нього можливість вийти із ситуації, не втративши "лице"; 4) боротьба проти зла, а не проти людей; 5) повна відкритість поведінки, відсутність стосовно опонента облуди, ошуканства, будь-яких тактичних хитрощів. Головна установка ненасильства - виправити стосунки, перетворити ворогів на друзів.
Ненасильство вимагає від людей більшої сили духу, ніж насильницька боротьба. Його здійснення передбачає небувало масове вияівлення здатності людини бути особистістю. А для цього ще ой як багато треба зробити - і в економіці, і в політиці, і в культурі. Але у людства вже немає вибору: або воно відмовиться від насильства - або загине. Справді віщунськими виявилися слова Ортеги-і-Гассета, сказані більш ніж півсторіччя тому: "Якщо я не спасу світ, я не спасу себе".
Слід розуміти й те, що солідарності, як і будь-якому вияву людського буття, теж притаманна історичність. Щоб бути смислово сповненою, солідарність повинна бути розглянута в часі, включати в своє смислове поле різні людські генерації. Реально в кожній історичній ситуації існують три історичні "тепер", уособлювані генераціями старих, дорослих і дітей. Щоб потік історичних смислів не уривався, а тим паче щоб не виникало між ними зіткнень, потрібна постійна історична солідарність. Це було предметом постійних міркувань російського філософа Миколи Федорова. Солідарність з генерацією батьків він називав синівством, з генерацією сучасників - братством, а з генерацією дітей - батьківством. Йдучи за цією логікою, можна було б сформулювати в індивідуальній адресовці історичний імператив:
Живи так, щоб виправдовувати себе перед предками, сучасниками й нащадками.
Власне, це принцип ствердження людської гідності в контексті історичності людського буття. Ще слід визначити принципи ставлення до різних модусів історичності на загальнолюдському рівні. За них нам правитимуть відомі принципи дзен-буддизму:
До минулого - вдячність.
До сьогочасного - дія.
До майбутнього - відповідальність.
На закінчення ще раз позначимо головні принципи сучасної соціальної стратегії в їхній смисловій послідовності. Це свобода, толерантність, визнання цінності багатоманітного, солідарність, ненасильництво, відповідальність.
50. Суспільство і людина. Проблема безпосередності та опосередкованості зв’язків між ними.
51. Смислова єдність понять «Особистість» - «народ» - «людство».
Особистість - це така однинність, неповторність, яка є не тільки носієм свідомості, мислення, почування тощо, але взагалі є суб'єктом, який сам себе співвідносить з собою та з усім довколишнім. Та чи існує цей суб'єкт реально ачи ж дійсним є лишень його внутрішнє життя? Так, він існує реально, тобто він є водночас і об'єктом. Отже, особистість являє собою тотожність суб'єкта та об'єкта. Бо особистість є остільки, оскільки існують інші особистості, від яких вона відрізняється і з якими вона пов'язана певними стосунками. Інакше сама особистість залишиться для нас непізнаваною.
Історія стає справді "своєю", набуває повноти людського змісту на грунті нової форми ставлення до світу - особистісної. Ця форма ставлення до світу спирається на чітке розрізнення часу об'єктивного та часу суб'єктивного. Перший - це точно вимірюваний, сприйманий як лінійний час перебігу зовнішніх подій. Другий - це безпосередньо час здійснення наших життєвих подій. Залежно від наповненості подіями він може ущільнюватися або "розтягуватися", й тоді відповідно говорять про довгу молодість або про запізнілу дорослість. Головне - людина, стверджувана щодо світу як особистість, усвідомлює й переживає себе як сталу смислову структуру, непідвладну змінам подій у часі. Навпаки, вона здатна сама володіти своїм часом - утримувати в пам'яті минуле, проектувати себе у майбутнє, контролювати й регулювати перебіг подій. Це уможливлене тим, що особистість стверджує себе як самочинне й водночас самозаконне буття. Тому й до історії вона ставиться як до продовження свого буття, так само підвладного її вільному й відповідальному вибору, її інтерес до історії є особистісно вмотивованим, а спосіб включення її історію - мотиваційним.
Як зазначалося н попередньому розділі, особистість має своє місце, свою визначеність у бутті. Звідси її відповідальне ставлення до всього. Разом з тим вона втілює в собі здатність буття до самозміни. Тому вона якнайкраще виявляє історичність буття. Особистість сприймає історію як буття, що твориться самими людьми, й, отже, як щось таке, що може бути змінюване людьми. Звідси зацікавлене ставлення до суспільних подій, принципова готовність до участі в них. Особистість відчуває себе здатною, а то й просто зобов'язаною розрізняти повсякденне та історичне, віднаходити в сучасних подіях історичний смисл і відповідно до її уявлень про належний хід історії впливати на процес їх остаточного здійснення.
Коли ж особистість не має можливості до реального здійснення історичних смислів, то це переживається нею як неповнота її здійснення. Бути поза історією або бути насильницьки прилученою до Історії (через масштабні державні заходи, війни й такс інше) - це однаково суперечить сутності особистості, діє на неї згубно. У першому випадку результатом є "втрачені генерації", "періоди застою" з усіма їхніми негативними наслідками, а в другому - знеособлюючий тягар історичних подій, які не дають простору для вмотивованих вільних дій. Але коли людина дістає можливість осмислено прилучитися до історії, тоді вона починає ставитися до неї як до продовження свого буття, а до себе - як до приналежної до історії. Чому, наприклад, багато хто з учасників війни згадує її як головну подію свого життя? Бо, за їхніми власними свідченнями, по-перше, вони відчували себе причетними до історії, тими, від кого залежить доля народу; а по-друге - після безглуздя фізичного й морального терору передвоєнних років боротьба з реальним ворогом сприймалась і переживалась як прорив у достотне існування.
І Мотиваційне включення людини в історію робить її вибагливою до неї. Вона не байдужа до смислу подій і засобів, за допомоги яких ті здійснюються. У повному розумінні "своєю" для особистості буде та історія, яка твориться особистостями - вільними й відповідальними суб'єктами істо ричної дії. Як такі, вони готові до солідарних дій, до заподіяння історії на засадах справжньої людської достотності.
52. Пов’язаність свідомості з буттям та проблема її субстрату.Найяскравішим виявом пов'язаності свідомості з буттям є наявність у неї матеріального субстрату. Донедавна всі погоджувалися на тому, що матеріальним субстратом людської свідомості є мозок, точніше, активність великих півкуль головного мозку людини. Щоправда, визнання цього є здобутком тільки останніх сторіч. Чимало людей ще й тепер осереддям свідомості вважають серце. Новітні ж дослідження екстраординарних виявів людських здатностей показують, що далеко не все у розмаїтому світі свідомості можна пояснити діяльністю мозку. Наприклад, один з фундаторів так званої трансперсональної психології американський вчений Станіслав Грофф вважає, що телепатія, передбачення конкретних подій, поєднання в одній людині різних особистостей (в тому числі з різних часів і з різних культур) тощо стають можливими завдяки "підключенню" свідомості людини до якогось загальнопланетарного або навіть космічного інформат цінного поля. Ця гіпотеза близька за змістом до поширення останнім часом антропософських ідей, зрослих на терені індійської етно-філософської традиції.
І Відома теза, що свідомость є функцією мозку, видається сьогодні застарілою. Мислить не мозок, а людина за допомоги мозку.
53. Культура – сутність та ґенеза поглядів.Чи не є риси людського буття, які наближають його до буття природного, водночас і ознаками справжньої людської культури, а культура - найвищою формою адаптації людини до природи? З одного боку, культура витлумачується як притаманна людському буттю певна система здатностей людини й механізмів їх здійснення, які покладають принципову межу між людиною та природою, виокремлюють людину з природного світу. З іншого боку, поняттям "культура" позначають не стільки смислову відмінність буття людини від природи, скільки власні смислові ресурси людського буття, включеність його в деяку "смислову перспективу". В цьому своєму значенні поняття "культура" виступає узагальнюючою позитивною характеристикою людини, позначає її буття як певний щабель її саморозвитку.
Останніми роками досить поширеним стало тлумачення самого терміна "культура" як "культ світла". Таке тлумачення запропоноване Миколою Реріхом і виходить із сприйняття його як поєднання двох слів - "культ" і "ур". За твердженням Реріха, прамовою індоєвропейців перше означає "шанування", служіння благому началі, друге - "світло". Етимологічно таке тлумачення цього слова не є загальновизнаним; змістовно ж воно повністю відповідає тому розумінню культури, яке розробляв і практично стверджував своєю багатогранною діяльність Реріх.
Загальноприйнятим у сьогочасній науці є визнання того, що поняття "культура" з'явилося в Стародавньому Римі у І сторіччі до н.е. У дослівному перекладі з латини воно означає "обробіток", "догляд" і спочатку позначало ефективну сільськогосподарську діяльність. Поняття це вказувало на перетворюючу активність людини щодо природи, але більшою мірою - на вміння, майстерність, що їх виявляє людина у своїй праці. Знаменно, що майже одразу це поняття почали прикладати й до людини. Зокрема, видатний римський політик і помітний філософ того часу Ціцерон вживав вираз "культура душі", говорячи про виховання. Та й саме "агрономічне" походження поняття "культура" не є випадковим. У часи майже безперервних багаторічних громадянських війн поширилися настрої ностальгії за традиційним трудовим способом життя як гарантією проти жадоби до влади з боку одних та гонитвою за легким життям з боку інших. Зокрема, виявом .таких настроїв стала дидактична поема Вергілія "Георгіки".
Загального значення поняття "культура" набуває серед гуманістів XV - XVI сторіч, а широковживаним стає в добу Просвітництва. Тепер ним позначають усі набутки людей, передусім знання, науку, мистецтво й взагалі все, що називали тоді освіченістю. Але в цьому не було послідовності. До культури зараховували також технічні пристрої, здобутки у галузі гігієни, вдосконалення системи сполучень (наприклад, упровадження диліжансів) і таке інше. Потім до всього цього разом з освітою й новітніми політичними інституціями почали прикладати поняття "цивілізація". Таким чином, Просвітництво закріплює смислову подвійність поняття "культура". З одного боку, культура тлумачиться як штучне, неприродне, породжене людською діяльністю. Щодо цього культура дорівнює цивілізації. З іншого боку, культуру розуміють як деякий вищий вияв людського буття, пов'язаний передусім з людським духом. Але й у такому разі вона виступає якісно відмінною, а то й протилежною щодо природи.
Саме від просвітників XVIII сторіччя йде протиставлення "культура - натура" (від лат. "природа"). Причому протиставлення сприймається й передається далі, а смислові наголоси змінюються. Якщо просвітники ставили культуру вище природи, то романтики XIX сторіччя ставили її під знак запитання. Культура була для них чимось штучним, зовнішнім щодо людини, навіть ворожим щодо її індивідуальної свободи, природної безпосередності, її втаємниченого внутрішнього світу. Щодо цього хуторянська філософія й поезія Пантелеймона Куліша перебували повністю в річищі європейського романтизму.
Але у дивний спосіб романтична критика культури, хоча й наголошувала на природності людських почуттів і взаємин, все ж стверджувала не "натуру", не безладну стихійність або, навпаки, екологічно осмислений природний світ, а ту саму "культуру", тільки свою - свою, влаштовану на засадах індивідуальної свободи, природності, творчого поривання, права людської особистості на неповторність і винятковість. Можна сказати, що це було перше ідейно закріплене внутрішнє смислове розрізнення культури та цивілізації.
Те, що романтики заперечували як культуру, є, власне, Цивілізацією - предметним утіленням культури як деякої узагальненої людської здатності творити своє буття навіть усупереч тенденціям буття природного. Цивілізація - це культура у поєднанні з технікою. Причому техніку слід розуміти не тільки як певну систему штучних знарядь праці, що опосередковує ставлення людини до природи, але й як систему механізмів опосередкування взаємин між людьми. Згадайте вислів Ортеги-і-Гассета про те, що держава є ніщо інше, як техніка соціальної організації. Ось чому відлік історії цивілізації ведуть від виникнення перших державних утворень, а найпростіші за своєю організацією спільноти разом з притаманними їм способом життя називають культурами. Культура не ввіходить уся в союз з технікою, не перетворюється вся цілком на цивілізацію. Вона залишається жити й як загальна смислова характеристика людського буття, й як його смислотвірне начало. Таке розуміння культури, хоча й дещо схематично, було зреалізоване Освальдом Шпенглером в його славнозвісній праці "Занепад Європи" (1918 р.). Всю історію людства він подає як послідовність окремих культур, кожна з яких проходить у своєму розвитку два етапи - етап власне культури (доба смислотворення, творчих поривань, ствердження особистості) та етап цивілізації (доба панування техніки, міста, людських мас).
Уже з цього видно, як зростала смислова навантаженість поняття "культура" мірою осягання дедалі більшої багатобічності самого феномена культури. Наприкінці XIX - у першій третині XX сторіччя культуру розглядали й як фундаментальну структуру історичного буття людства (антична культура, арабська культура тощо), й як внутрішньо структурований масив суспільного життя (матеріальна й духовна культура з їхніми власними складовими), й як певну якісну характеристику людського буття на відміну від цивілізації. Але культуру також і ототожнюють з цивілізацією, коли її протиставляють як щось штучне природній стихії - життю. Саме так підходив до культури Ніцше, а потім і інші представники "філософії життя". Причому це не було вигадкою аристократів духу, а відповідало масовим зрушенням у самому світосприйманні, що відбулося на початку XX сторіччя. Цю ситуацію сучасники осмислили як переоцінку цінностей, як перехід від цінностей культури (істина, мораль, краса, закон, відповідальність, праця) до цінностей життя (здоров'я, природність, сила, успіх, спорт тощо).
Своєрідне осмислення цієї духовної ситуації ми знаходимо у Зігмунда Фрейда. Він сприймає вияв протиріччя між культурою та життям як вияв одвічного протиріччя людського буття. Фрейд виходить з того, що відмінності культури та цивілізації є неістотними й що це, власне, одне - те, завдяки чому людина підноситься над природними обставинами свого життя й, отже, відрізняється від тварин. Але це піднесення над тваринним станом досягається через різні вимоги й заборони, що надходять до кожного окремого індивіда з боку культури. Тому доводиться обмежувати свої природні потяги, а то й зовсім відмовлятися від них. Кожна людина, стверджує Фрейд, є потенційно ворогом культури, бо переживає її норми й настанови як тягар. До того ж у масі своїй люди не мають спонтанної любові до праці. Не слід надто покладатися й на виховання. Було б добре, підсумовує Фрейд, якби вдалося зробити ворожих до культури меншістю.
Писалося це наприкінці 20-х років. Подальший перебіг подій справдив песимізм Фрейда й разом з тим залишив на ньому відбиток проблематичності: культура виявила себе ушкоджуваною (фашизм, сталінізм) і водночас тривкою та здатною до виживання й розвитку.
54. Культура як світ.Спробуємо вказати найістотніше, що мислиться у понятті "культура". Це реальні здобутки на шляху історичного прогресу, об'єктивний смисловий грунт колективного буття й діяльність щодо його вдосконалення, самоцінність культури та її людиновимірність. Культура виступає й як вияв людського на відміну від природного (те, що називають цивілізацією), й як певний щабель здійснення людського в людині. А чи можна поєднати ці два боки культури? Чи є в культурі щось таке, що може стати грунтом її цілісності, зумовити її існування як особливого світу? Так, є. Це - здатність і навіть призначеність культури бути універсальним способом вияву, здійснення й творення смислів. У цьому культура є водночас первинною та остаточною інстанцією для всіх притаманних людині конкретних способів смислоствердження.
Смисли набувають реальності у людському досвіді, де вони існують у динаміці здійснення й зростання. Культура надає форму (точніше, нескінченне багатство форм) для реального втілення людського досвіду й фільтрації. Цю роль багатопланово функціюючої форми виконують будь-які витвори культури - від міфів і ритуалів до моральних доктрин і наукових теорій. І знаменно, що техніка, яка своїм смисловим змістом має чітко визначену функціональність, у своєму розвитку прямує до культури. Вона немовби прагне перейняти на себе її риси - багатофункціональність, зорієнтованість на людину. Адже саме у цьому напрямку йде сьогодні розвиток новітньої інформаційної техніки.
Культуру робить світом те, що вона є дійсністю всіх людських смислів. Як така вона є підвалиною для різних світів і цим уможливлює буття людини в різних світах. Культура - це універсальна можливість для людини бути в різних світах і переходити з одного світу в інший. Реальні умови для цього складають: 1) власний спосіб здійснення культури, яким є діалог; 2) специфічний спосіб осягнення людиною культури, яким є розуміння. Там, де є діалог і розуміння, там здійснюється реальне, а не уявне прилучення людини до культури або ж відповідне до вимог культури спілкування між людьми та народами. Власне, культура є універсальною характеристикою людського ставлення до світу. Вона притаманна кожному з його типів, але найповніше"виявляє себе на грунті того його типу, який ми у розділі другому позначили як спілкування.
Важливо, що культура дає людині не тільки засоби увіходження до тих чи тих світів, але й орієнтири для організації поведінки й усього життя в них. Звичайно ж, йдеться про цінності, або - ширше - нормативно-ціннісні системи. Цінності являють собою певні точки відліку для розгортання й здійснення індивідуальних смислів. Через це вони становлять смисловий каркас культури. Завдяки цьому культура здатна виконувати функцію упорядкування буття, його смислової розбудови. Згадайте, як греки вбачали принципову відмінність між демосом, утіленням Логосу (культури), та охлосом, утіленням Хаосу. До речі, це розрізнення культури й хаосу у соціальному плані показує, що навіть греки, котрі надто пишалися своєю приналежністю до культури й відповідно зневажали "варварів" - усіх, хто не був прилучений до еллінської культури, - навіть вони відчували негарантованість культури. Якщо Космос (увесь чуттєво сприйманий і і мислимий світ) був для грека довершеним і мислився як остаточне подолання первинного Хаосу, то культура не мала в його очах таких буттєвих гарантій. І справді, культура не є остаточною смисловою довершеністю. Хаос (смислове безладдя) оточує культуру в кожній точці її існування - подібно до того, як ірраціональні числа оточують числа натуральні. Хаос постійно зазирає в лице культури, погрожує їй смисловою ерозією або навіть руйнацією. Тому культура повинна постійно дбати про те, щоб залишатися дійсністю людських смислів, отже, виробляти й удосконалювати механізми свого самовідтворення.
Винятковий приклад непохитної віри в самотвірність і світоперетвірну здатність культури являє нам вчення, а також громадська й творча діяльність Миколи Костянтиновича Реріха (1874 - 1947). На його думку, культура - це передусім якісність у всьому; це накопичення якісності й поривання до якісності. Саме з якісності всіх наших дій і насамперед нашої праці тчеться невидима тканина духу. Отже, якісність мислиться як механізм самопідтримання й самозростання культури, а сама культура - як універсальний засіб і власне шлях самозростання людини. Звідси відомий афоризм Реріха: "Людяність і служіння людству постануть від культури".
55. Культура – свобода – творчість.Загальноприйнятим у сьогочасній науці є визнання того, що поняття "культура" з'явилося в Стародавньому Римі у І сторіччі до н.е. У дослівному перекладі з латини воно означає "обробіток", "догляд" і спочатку позначало ефективну сільськогосподарську діяльність. Зокрема, видатний римський політик і помітний філософ того часу Ціцерон вживав вираз "культура душі", говорячи про виховання.
З філософської точки зору, культура є особливий, діяльнісний спосіб освоєння людиною світу, включаючи як зовнішній світ, природу і суспільство, так і внутрішній світ самої людини у значенні формування і розвитку її. Культуру поділяють на духовну та матеріальну. Матеріальна культура – це предметна форма духовної культури, подібно до того, як матеріальна діяльність є формою об’єктивації духовної діяльності. а так звана духовна культура одержує свої реальне буття лише в якості змісту матеріальної культури. Це означає, що матеріальна і духовна культура існують в соціальній реальності як дві сторони цілісного феномена. Сполучена з культурою свобода виявляє себе не тільки як самовияв і самоствердження суб'єкта, не тільки як розгортання його можливостей, але й як вільно здійснюване самообмеження. Якщо свободу витлумачувати як "дихання культури", то тоді самовияв суб'єкта - вдих, а самообмеження - видих. Глибина й подовженість вдиху, як відомо, обмежуються необхідністю видиху. Але у самому здійсненні свободи - в акті вибору - активність суб'єкта та її обмеження не чергуються у часі, а безпосередньо збігаються: вибір для реалізації якоїсь можливості означає разом з тим відмову від реалізації всіх інших. Але є така царина життєдіяльності людини, де її здатність до обмеження власною волею свого самовияву й своїх претензій до світу виявляється якнайповніше. Це - мораль. Вона немовби спеціалізує здатність людини до самообмеження, точніше, до свободи у самообмеженні. Таким чином, смисловим стрижнем культури є свобода, яка несе в собі готовність і здатність до самообмеження.
Ядром екзистенціалізму Ж.-П. Сартра є «філософія свободи». Людина вільна незалежно від реальної можливості здійснення своїх прагнень.
Отже, укорінена в культурі свобода здійснюється як творчість. З іншого боку, культура поєднує буття й свободу, що переростає у творчість, виступає щодо них як опосередкування. Будучи узагальненим людським досвідом, культура дає свободі й творчості вихідні смисли й через це безпосередньо є репрезентантом буття. Разом з тим культура дає засоби й пропонує форми здійснення людиною її вільних творчих зусиль. Коли людська активність спрямовується безпосередньо на буття, минаючи "по дорозі" відповідні культурні форми та інституції (правові й моральні настанови, вимоги естетичного смаку, національні традиції тощо), тоді ми маємо в результаті "антиприроду" й знелюднену людину. Творчість - одна з найсуттєвіших ознак культури. В кожному акті творчості культура й утілюється, й разом з тим наново твориться. Й до цього причетні всі, а не тільки винятково обдаровані митці або мислителі. Своїми діями і вчинками всі ми, хоча й різною мірою, додаємо у світі корисності, краси, правди, добра, отже, творимо ціннісний зміст культури. Так само всі ми приймаємо або заперечуємо ті чи ті культурні форми, отже, є причетними до творення культурної багатоманітності. Наймасовіша й найдоступніша форма творчості в культурі - творення добра. А разом з тим чинити добро й цим утворювати грунт для культивування людської взаємності - це також і одна з найзагальніших вимог культури до людини. Вільне творення добра й зобов'язаність до добра єднаються в моралі. Знов ми приходимо до того, що мораль становить ядро культури.
Сама культура загалом є водночас творчістю й призначеністю до творення. Бути культурним означає здатність і зобов'язаність творити культуру в кожній ланці буття. Тому кожний витвір культури має риси твору, бо несе на собі, ознаки смислової довершеності. Таким чином, означені риси культури як особливого світу характеризують її як смислову впорядкованість, стабільність та смислову динаміку, як структуру та спонтанність, як вільний самовияв людини та її самообмеження, як творчу відкритість та конкретну смислову оформленість.
56. Новий образ світу і сучасна культура. Коли говорять "сучасна культура" (так само як "культура античності", "культура середньовіччя" тощо), мають на думці сукупно всі риси культури, про які йшлося вище. Найперше це визначальні принципи певного типу ставлення до світу, які набувають свого смислового розгортання й утілення у відповідному характері виробництва, в соціальних інституціях і самому способі життя людей; а також - певна система цінностей і норм разом з механізмами їх реалізації, сам лад духовного життя суспільства. Це й різні способи смислотворення та оформлення нових смислів в індивідуальному й колективному бутті людей.
Сучасна культура загалом має перехідний характер. Особливо помітним це стало по закінченні "холодної війни". По суті, це було військово-політичне протистояння, яке мало своїм грунтом прагнення кожної сторони - і капіталістичної, і соціалістичної системи - ствердити свої, власне, ідеологічні за характером принципи організації суспільного життя. Таке протистояння, як і будь-яка конфронтаційна форма ставлення, призводило до спрощеного бачення світу й перспектив людини. Головне полягає в тому, що надмірний наголос на соціально-економічних розбіжностях двох систем полишав у тіні спільні для них тенденції загальноцивілізаційного розвитку. Тепер, коли у загальносвітовому масштабі відбулись істотні зрушення у бік остаточної деідеологізації політичного й культурного життя, стало очевидно, що людство стоїть перед необхідністю переосмислити загальнокультурні засади свого існування. Йому належить виробити й засвоїти новий образ світу та залученості людини до нього, відповідний до нових технічних, науково-пізнавальних, соціальних та екологічних реалій.
Не слід гадати, ніби справа полягає в тому, щоб певне коло сучасних мислителів, наукових експертів, політиків або митців домовилося про прийнятну для всіх нову модель світу й ставлення до світу та впровадило її до загального вжитку. Ні, новий світ реально вже існує - і в нових технологіях, і в нових формах життя, і в нових способах світобачення та світорозуміння; а головне - в тих глобальних небезпеках, в яких постає перед нами протиріччя між новими реаліями нашого існування та усталеними формами й способами нашого ставлення до світу. Йдеться про те, щоб прискорити нашу адаптацію до глобальних змін, щоб свідомо поставитися до формування нового світогляду, відповідного до нової доби, яка настає. Людство вже увійшло в таку зону свого культурно-історичного розвитку, яку можна порівняти з періодом виникнення філософії, науки, релігійно-моральних доктрин загальнолюдського звучання. Сьогодні, як і тоді, настає, якщо скористатися визначенням Ясперса, стрижневий час. Тільки зараз це будуть не сторіччя, а десятиріччя, бо людство мусить творити нові соціокультурні засади свого буття за умов ліміту часу.
57. Культура і цивілізація.Предметним утіленням здобутків європейської культури є техногенна цивілізація. Соціально-культурні коріння її сягають ще античності, яка виробила й передала нам через сторіччя наукову раціональність і демократичні форми організації соціального життя. А сам "смисловий каркас" техногенної цивілізації було розроблено й реалізовано в ідеях, принципах і доктринах діячів Ренесансу, Реформації й Просвітництва. Сюди слід віднести такі смислові комплекси:
- визнання достотним ставленням до світу перетворюючої діяльності;
- ставлення до природи як до поля людської активності, як до матеріалу людської діяльності й сукупності ресурсів;
- сприйняття й розуміння свободи як оволодіння зовнішніми обставинами людської життєдіяльності та контроль над ними;
- значущість влади, здійснюваної як панування та контроль;
- самоцінність автономної особистості, не пов'язаної жорстко із соціальними структурами;
- особлива цінність надається науково-технічній раціональності, до якої ставляться як до базису природоперетворення, а потім - як до загальної основи усього людського буття.
У розділах сьомому й восьмому, аналізуючи відповідно сучасну соціально-історичну та екологічну ситуацію, ми переконалися, що цивілізація техногенного типу демонструє обмеженість ресурсів свого розвитку. Й ця її обмеженість не стільки зовнішня - від природи, скільки внутрішня - від її власних смислових засад. Парадокс полягає в тому, що найперша обмеженість техногенної цивілізації міститься у самій техніці, яка своїм головним смислом спрямована на безмежне ствердження перетворюючої активності. Смисл техніки - в її функціональності. У нормативній формі він може бути поданий як технічний імператив: "Все можливе повинне бути здійснене". Зрозуміло, що індустріалізм - це такий тип соціального розвитку, що спирався передусім на прогрес техніки, - здійснювався за логікою технічного імперативу й породжував прагнення до безмежного володарювання над природою й повного контролю над людиною.
Отже, сам технічний базис сучасної цивілізації смислово відповідає її фундаментальним цінностям. Отже, - підкреслимо ще раз, - приборкання техніки, докорінне виправлення екологічної ситуації у світі неможливі без перегляду засадових культурних цінностей, без вироблення й засвоєння нових.
58. Ортега-і-Гассет про імперативи культури і життя.
Виявилося, що продуктивнішим був той підхід до осмислення протиріччя культури та життя, який запропонував на початку 20-х років Ортега-і-Гассет. У своїй праці "Тема нашого часу" він розглядає культуру й життя як взаємодоповнювальні реальності. Кожне поодинці вони є однобічностями й є згубними для людини. Коли ж людське життя йде нормально, воно підлягає дії двох протилежних імперативів - імперативу культури й життєвого імперативу.
Імператив культури:
Людина, жива істота, повинна бути благою.
Життєвий імператив:
Благо повинне бути людяним, життєдайним, отже, сумісним з життям і необхідним для нього.
Узагальнюючи ці імперативи, Ортега-і-Гассет так формулює остаточний припис: "Життя повинне бути культурним, але й культура зобов'язана бути життєдайною" .
Що мав на думці Ортега-і-Гассет, прагнучи обгрунтувати єдність, навіть взаємопроникнення життя та культури? По-перше, можливість для цінностей культури втрачати зв'язок з життєвим процесом, втрачати здатність обертатися на індивідуальні життєві смисли. Тоді культура виступає чимсь штучним і формальним, зовнішнім і необов'язковим для життя. По-друге, стверджуване стихійно, позбавлене смислотвірного начала життя істотно деформує буття людини. Передусім воно пригнічує й навіть руйнує особистісне начало - як в індивідуальному, так і в соціальному бутті. Але оскільки життя здійснюється все-таки в межах людського буття, воно задля досягнення смислової врівноваженості вибудовує свої смисли: самоцінність сили та успіху, принаду розчинення індивідуально-особистісного у безвідповідальності масової дії й таке інше. По-третє, - й це найважливіше, - Ортега-і-Гассет виходив з того, що культура здатна запліднити життя достотними смислами й упорядкувати його, оскільки вона є універсальним виявом смислотвірної здатності людини; а життя здатне внести в культуру спонтанний рух і повноту смислоздійснення.
Проте, якщо придивитися до культури пильніше, можна помітити, що її поєднання з життям уможливлене тим, що в ній самій присутнє життєдайне начало. Інакше культура не могла б самооновлюватися й ніколи б не вистояла у боротьбі з тоталітаризмом, який спирався у смисловому відношенні саме на реальність життя, декларуючи як обов'язкові цінності енергійний активізм, силу, здоров'я, молодість тощо. Розглядувана як універсальна характеристика людського буття, культура підноситься над протиріччям культури та життя.
59. Діяльнісний тип ставлення до світу та життєва стратегія.
60. Феномен нелінійності. Сутність нелінійного мислення.
Смисловим стрижнем нового світорозуміння, що установлюється в сучасній науці, є нелінійне мислення. Воно - найперше означає відмову мислити все існуюче згідно з логікою прямої, не порушуваної причинно-наслідкової послідовності, коли випадковість розглядається як щось побічне й неістотне, нестійкість системи і будь-яке відхилення від головної лінії розвитку - небажаними, а одиничне зусилля - неістотним для макросоціальних процесів. Натомість слід виходити з того, що світ не є однорідним полем наскрізної дії універсальних законів. Це певна ієрархія цілісних системних утворень, що перебувають у постійній взаємодії з середовищем. Нестійкість систем відкриває перед ними спектр можливих змін, можливість змінюватися тим чи тим шляхом. Отже, мислити нелінійно означає бути готовим до появи нового цілого, досліджувати умови нестійкого стану вихідної системи, аналізувати альтернативні можливості появи стійких новоутворень, відшукувати засоби впливу на ту чи ту систему відповідно до тенденцій її розвитку. З огляду на сучасну соціальну практику це означає, шо перебіг подій у світі не запрограмований дією якихось "законів історії". Кожен з нас за певних обставин здатен вплинути на нього і негативно, і позитивно. Можливості негативного впливу збільшуються передусім за рахунок зростання нашої технічної могутності (комп'ютери, сучасна зброя, біотехнології тощо), а позитивного - за рахунок зростання особистісного первня сучасної людини.
61. Способи обгрунтування й передачі цінностей.
Проблема смислової доповнювальності, змістовного діалогу, взаємного обміну цінностями й порозуміння є надзвичайно актуальною для сьогочасного людства. Від її розв'язання залежить його здатність стати дійсною людською спільнотою, об'єднаною не тільки спільністю глобальних загроз, але й спільністю солідарних дій і спільним смисловим полем, яке можна було б назвати глобальним світоглядом. У загальнокультурному відношенні ця проблема особливо загострюється з огляду на те, що інтенсивна (особливо у французькій філософії) критика засадових принципів і цінностей європейської культури відкриває в ній дедалі більше однобічностей, які потребують свого подолання шляхом доповнення європейської культурної традиції тими смисловими комплексами, які досі не знайшли в ній свого місця. Наприклад, невідповідним до вимог часу й навіть просто згубним вважають логоцентризм. Це принцип панування в європейській культурі безумовної орієнтації на мислення, слово, закон. Жак Дерріда та інші сучасні французькі філософи стверджують, що логоцентризм є втіленням принципу "панування - підкорення" у царині духу. Хіба не говоримо ми "оволодіти знаннями" або "оволодіти істиною"? Звідси заклик: якнайбільше наповнювати філософію й усе духовне життя емоційністю, невизначеністю, запитальністю й будь-якого роду децентрованістю думки й почування - всім, що стверджує відкритість і непідвладність людського духу.
У самому реальному житті дедалі більше поширюються й стверджуються на практиці ідеї "альтернативної цивілізації". Прибічники цих ідей виходять з того, що сучасна цивілізація повинна бути докорінно змінена. Потрібно різко загальмувати розвиток техніки, здійснити ліквідацію великого виробництва, радикальну децентралізацію суспільного життя й повсюдно впровадити самоврядування. Вони скеровуються у своїх діях імперативом, сформульованим одним з духовних натхненників альтернативних рухів Шумахером: "Мале - це прекрасно!". Звідси принцип усіх "зелених": "Думай глобально, дій локально!".
Духовний фундамент "альтернативної цивілізації" становить система "постматеріальних" цінностей. Серед них особливо наголошуються такі: самореалізація, взаємність, толерантність, консенсус, соціальна відповідальність. Звідси випливає, що політика має бути підпорядкована моралі, масова культура з притаманною їй примусовістю почуття повинна бути замінена багатоманітністю культурної творчості. Й усе це має впроваджуватися способом "малих справ" - шляхом індивідуальних і групових ініціатив, створенням осередків нової цивілізації. Отже, спосіб реалізації ідеї альтернативної цивілізації цілком відповідає змісту ідей. Можна сказати, що це, можливо, єдиний дійсно культурний спосіб зміни людського буття. Справа лише в тому, чи виявиться він ефективним у соціально-практичному відношенні.
У зв'язку з цим заслуговує на увагу досвід розвитку східноазійської цивілізації. У V - IV сторіччях до н.е. у Китаї були вироблені, а згодом повсюдно поширені дві альтернативні світоглядно-культурні системи - даосизм і конфуціанство. З першого погляду вони є абсолютними альтернативами одна щодо одної. Перша узагальнює досвід селянського життя й грунтується на принципі узгодження з природою, уникання силової дії, конфронтації, ствердження природності й спонтанності у ставленні до світу. Друга була виявом досвіду культури міста й узагалі репрезентувала культурність людського буття. Найвище вона ставила шанування норм і традицій і здійснювала прилучення людини до буття через навчання. Хоча між цими культурно-світоглядними традиціями подеколи й виникали напруження, у цілому вони утворили разом цілісну китайську культуру. Можливо, через це взаємодоповнення (природність - і культурність, дослухання до природи - і навчання, спонтанність - і ретельне виконання ритуалу тощо) вона й набула такої стабільності.
Ще 10 - 15 років тому, маючи справу з доповнювальними ідеями, принципами, тенденціями, говорили про необхідність їх синтезу. Сьогодні ж говорити так означало б пройти повз новітні досягнення людської думки. Сьогодні ми вчимося цінувати багатоманітне й вважаємо за гідне здійснювати радше діалог, ніж синтез, в якому прихована небезпека втрати якихось можливостей для подальшого розвитку. А головне - через діалог ми здійснюємо реальну взаємність, а разом з тим маємо можливість уникнути відношення "панування - підкорення", негативні наслідки якого є такими очевидними для нас сьогодні.
Діалог Заходу та Сходу здатен схилити мешканців розвинених країн до визнання "прав природи", а людей Сходу - до реального визнання прав особистості. Бо якщо європейська цивілізація виробила ідею особистої свободи на тлі насильства над природою, то на Сході за загалом партнерського ставлення до природи панувало насильство людини над людиною. Так само плідним має бути й діалог чоловічої та жіночої ментальності, зокрема впровадження деяких "жіночих" рис до царини політики та соціальної організації.
Але щоб діалог був плідним і мав своїм результатом розуміння й порозуміння, партнери діалогу повинні мати якийсь спільний фунт. Те, де в кінцевому підсумку зустрічаються всі смисли, - це царина мислених абстракцій та загальнолюдських цінностей, тобто царина філософського мислення. Тому, виступаючи на XIX Всесвітньому філософському конгресі в Москві (1993 p.), відомий американський філософ Річард Рорті мав повне право сказати: "Наше призначення - бути посередниками між генераціями, царинами культури, між традиціями" .
На закінчення наведемо культурний імператив у кількох його варіантах:
1. Кожна культура й кожний витвір культури є самоцінними.
2. Культурна багатоманітність повинна бути збережена.
3. Все, що здійснюється людиною, повинне здійснюватися вільно, розумно, якісно, гідно, солідарне й відповідально.