Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
1.Вступ
На різних щаблях розвитку історії нашої країни особливе місце серед соціальних, історичних, психологічних факторів національно-духовного відродження займав релігійний фактор. Ще з давніх давен він породив безліч проблем, пов'язаних з нормалізацією релігійного життя, пошуками нових кращих вподобань.
Історія свідчить, що численні релігійні вірування і культи є продуктами суспільного розвитку. У зв'язку з цим релігія є універсальним духовним явищем у житті суспільства. Релігійне вірування об'єднує за допомогою догматів, моральних і духовних цінностей певні верстви населення у ієрархічно побудовані церковні організації, протиставляє за чітко визначеними конфесійними ознаками різні угруповання віруючих і в контексті соціальних реформ певного періоду сприяє об`єднанню, тим чи іншим чином, людського суспільства.
Отож, до запровадження релігійної реформи Володимиром Великим, самосвідомість жителів Київської Русі піддавалась релігійним навіюванням країн-сусідів, адже Х столітті християнство стало панівною релігією в Європі. На Русі про християнство також було відомо задовго до релігійних реформ Володимира Великого: християнами були Аскольд і Дір. Достовірним є факт хрещення княгині Ольги у 958 р. Але вирішальним для процесу християнізації нашої країни було введення цієї релігії як державної в 988-990 рр.
З прийняттям та поширенням християнства на теренах Київської Русі ще довгий час продовжується поклоніння "отай" старим богам, а згодом відбувається процес присвоєння персонажам християнських святих якостей язичницьких нижчих і вищих божеств.
Найбільш широко досліджував проблему слов’янського язичництва у другій половині ХХ ст. Б. Рибаков. Його роботи "Язичництво Древньої Русі" та "Язичництво давніх слов’ян" базувались на широкій джерельній базі, масово залучався археологічний матеріал. На думку Б. Рибакова, у східних слов’ян до прийняття християнства вже існувала віра в єдиного верховного бога. Він вважав, що у східнослов’янському язичництві таким головним богом був Род. Після прийняття християнства язичництво не зникло, а просто змішалось з християнством.
В другій половині Х століття на Русі реально склалося кілька осередків щеплення християнського віровчення. Воно дедалі більше знаходило своїх прихильників і в дружинному оточенні великого князя київського – тому прошарку панівної верхівки Київської держави, від якого значною мірою залежали кардинальні зрушення в системі ідеологічної організації тогочасного суспільства.
2. Володимир Святославич як основоположник релігійної реформи на Русі
Володимир Святославич ( ін-рус. Володімѣр' Свѧтославічь , Ок. 960 - 15 липня 1015) - київський великий князь, при якому відбулося хрещення Русі.
Став новгородським князем у 970, захопив київський престол в 978 році. В 988 вибрав християнство як державну релігію Київської Русі. В хрещенні отримав християнське ім'я Василь. Відомий також як Володимир Святий, Володимир Хреститель (в церковній історії) і Володимир Красне Сонечко (в билинах). Прославлений у лику святих як рівноапостольний; день пам'яті в російській православ'ї - 15 липня по Юліанським календарем.
Син великого князя Святослава Ігоревича від рабині Малуші родом з міста Любеч, ключниці княгині Ольги.
Рік народження Володимира невідомий. Його батько Святослав народився в 942 році, а старший син Володимира Вишеслав - близько 977 року, звідки історики виводять рік народження Володимира 960 -й з точністю до декількох років. Як повідомляють пізні джерела XVI століття ( Никонівський та Устюжская літописи), Володимир Святославович народився в селі Будутіне (Будятіне), можливо під Псковом , Гомелем або Володимиром-Волинським (с. Будятичі, укр. Будятічі) , куди розгнівана княгиня Ольга заслала Малушу.
Про подальшу долю Малуші літописи не повідомляють, а малолітній Володимир повернувся до Києва, де перебував під наглядом княгині Ольги. Вихованням його, можливо, займався дядько по матері Добриня, оскільки в звичаях Русі було довіряти виховання спадкоємця старшим дружинникам.
Ставши на ноги, Володимир почав правити Новгородом під наставництвом Добрині. Але це правління продовжувалось недовго, оскільки всією Руссю став правити Ярополк Святославович. Згодом, Володимир у Скандинавії набрав з Добринею варязьке військо і в 980 році повернувся до Новгорода, позбавивши правління Ярополка.
Прийшовши до влади Володимир був змушений продовжувати лінію , яку диктувала йому панівна більшість Києва, язичницька еліта, що за Святослава значно змінилась у двовірному Києві. Тож Володимир і сповідував її інтереси в першій своїй реформі – запровадження так званого «шестибожжя» . Саме вона й складала основну групу прихильників Володимира у Києві, виступивши у найвідповідальнішу мить проти християнина Ярополка. Ця думка підтверджується діяльністю Володимира в перші роки свого князювання, коли він вдався до зміцнення язичницької релігії і створив своєрідний пантеон богів. На місці старого капища , де стояв ідол Перуна, тепер з`являється шість язичницьких богів – Перун, Дажбог, Хорс, Стрибог, Сімаргл, Мокош. . Більш того, за переказами, Володимир відродив забутий і, очевидно, не вельми популярний звичай людських жертвоприношень, щоб надати новому культу трагічно пишного характеру:
"І приносив їм жертви, називаючи їх богами, - говориться в "Повісті временних літ", - і поганилася кров'ю земля Руська і горб той".
Те ж саме робилося й у Новгороді.
Однак проведена реформа язичництва не досягла своєї мети. Міцніючий клас феодалів на чолі з князями вимагав нової релігії. Найповніше інтересам верховної влади відповідало християнство за візантійським зразком. У Візантії - на відміну від західноєвропейських країн - церква та її служителі були підвладні імператору і всіляко сприяли зміцненню центральної влади. Певну роль відіграло і те, що дозволялося богослужіння національними, зрозумілими народу мовами.
Важко сказати, які кроки зробив би Володимир, зібравшись запровадити християнство на Русі, якби тому не допоміг збіг обставин, точніше, та важка внутрішньо- і зовнішньополітична ситуація, що склалась у Візантії в 70-80-х роках Х століття.
Уважне вивчення обставин запровадження християнства на Русі приводить до висновку, що, в боротьбі за руку сестри імператора Анни, Володимир прагнув підняти міжнародний авторитет своєї держави, а підняття нової релігії за подібних умов не лише виключало політичну залежність Русі від Візантії, але й ставило під контроль держави церкву, роблячи її слухняним знаряддям в княжих руках.
Отож, роблячи висновки із вищеподаного, ми можемо стверджувати те, що Володимир Хреститель був правителем з хорошими стратегічними ідеями. Адже, саме завдяки впровадженню християнства зміцнилась державність, стало активніше розвиватись економічне, політичне і культурне життя Київської Русі, освятило владу князя і його «божественний» авторитет. Собор руських єпископів невдовзі після цієї події урочисто заявив Володимирові:
«Ти поставлений Богом для кари злим, а добрим на милість».
Здавалося б, Нестор та інші літописці повинні були б всіляко розхвалювати діяння Володимира-християнина. Та цього не трапилося. В літописах викладено лише одне його діяння як християнського володаря: спорудження головної на Русі Десятинної церкви у Києві. Але, розповівши про це, Нестор пише про любов до військової дружини, про його бенкети і завершує:
« І жив Володимир за заповітами батька і діда»,
які, як відомо були язичниками. Як бачимо, християнство важко входило навіть у життя князя.
3. Язичництво. Розвиток християнської релігії
У 980 році релігійна реформа почалася спробою модернізувати язичництво. Основу язичництва складали обожнення сил природи, вірування у природні властивості речей і явищ природи, у духів, що населяли і супроводжували людину від народження до смерті. Язичницькі вірування не були незмінними, на кожному етапі первіснообщинного суспільства люди поклонялися різним богам, що уособлювали важливіші природні сили. Невідомий руський автор XII ст. у своєму творі «Слово святого Григорья...» («Слово об идолах») дав спробу періодизації язичницьких культів у східних слов'ян. Він визначив три основні етапи:
«и ти (слов'яни) начаша требы класти Роду и Рожаницам преже Перуна, бога их. А преже того клали требы упирем и берегыням».
Отже, найдавнішою формою релігії у східних слов'ян був анімізм — вірування в злих (упирів) і добрих (берегинів) духів. Пізніше почали поклонятися Роду і Рожениці, що уособлювали творчі сили природи, були богами родючості й добрими духам предків. Потім головним богом став Перун — бог грому, блискавки, війни і зброї. Але, крім згаданих головних богів, на різних етапах розвитку язичництва існувало безліч інших божеств. Численні боги населяли ліси, води і поля, спеціальні боги покровительствували різним галузям господарства. Своїх окремих богів мали племена, роди і родини. Так, у східних слов'ян склався великий пантеон язичницьких богів, відомий з писемних і археологічних джерел. Серед останніх особливо важливим був Святовит, зображення якого знаходиться на так званому Збруцькому ідолі.
Володимир мав на меті зробити Київ релігійним центром усіх східних слов'ян. Одразу ж після закінчення війни з Ярополком за Київ Володимир створив у місті пантеон головних язичницьких богів. У центральній частині київського дитинця, «на холму вне двора теремного», він звелів поставити дерев'яну статую головного бога Перуна з срібною головою і золотими вусами, а також Хорса, Даждьбога, Стрибога, Симаргла і Мокош. Хорс і Даждьбог уособлювали сонце, але мали різне походження: Даждьбог — слов'янське божество, Хорс — іранське, що ввійшло до руського пантеону, вірогідно, від сіверян, які зазнали впливів іраномовного населення. Споріднений Хорсу за походженням Симаргл — бог землі, підземного царства; Стрибог — слов'янський бог вітрів (так визначає його «Слово о полку Ігоревім»); Мокош — жіноче божество родючості й домашнього господарства, за походженням з фінських племен, землі яких увійшли до складу давньоруської держави.
«Повість временних літ» повідомляє і про людські жертви, що приносилися язичницьким богам у Києві:
«И привожаху сыны своя и дъщери, и жряху бісомъ».
У центрі найдавнішого київського дитинця існувало святилище, місце, де богам приносилися жертви. Залишки язичницького храму виявлені також у Новгороді — тут стояло зображення Перуна; місце це й понині зветься «Перуновим холмом».
Спроба Володимира поставити язичницьку релігію на службу ранньофеодальній державі не дала бажаних наслідків. Язичество у другій половині X ст. вже не відповідало рівню соціального, політичного й культурного розвитку країни. В інших слов'янських країнах на цей час язичницьку релігію вже замінило християнство. Християнство з його монотеїзмом, ієрархією святих, розвинутим вченням про панування і підкорення, проповіддю про непротивлення злу, що за умов класового суспільства означало непротивлення експлуатації, з богослужінням, розрахованим на прищеплення віруючим почуття неповноцінності, значно більше відповідало феодальному ладу та ідейним принципам феодальної держави, ніж будь-яка інша релігія. Християнство, за висловом Ф. Енгельса, було «...неминучим наслідком того становища, яке займала церква як найбільш загальний синтез і найбільш загальна санкція існуючого феодального ладу».
Вирішивши прийняти християнство, Володимир став діяти стрімко і круто. Його не влаштовувала звичайна практика прийняття християнства, що існувала на той час, за якою новонавернений монарх ставав “сином” імператора, тобто васалом. Скориставшись з прохання імператора Василя II допомогти придушити повстання в одній з візантійських провінцій, князь поставив йому декілька умов: визнати Русь християнською державою, укласти союз і віддати йому в дружини сестру Анну. Імператор прийняв умови, але виконувати їх не поспішав, хоч Володимир свої зобов'язання виконав. Тоді київський князь захопив володіння Візантії в Криму, взяв місто Херсонес (Корсунь) і звідти продиктував імператору колишні вимоги. Гордий константинопольський монарх погодився стати шурином руського “варвара”, володаря гарему з майже тисячі дружин і наложниць. Київський князь повернув Херсонес Василеві II як віно (викуп, який має заплатити молодий батькам нареченої) за його сестру. Ясно, що при таких обставинах ні про який васалітет не могло бути й мови.
Володимир хрестився сам (згідно з “Повістю временних літ” ще в Корсуні, у Криму), хрестив своїх бояр і під страхом покарання примусив хреститися всіх киян і все населення країни. Поряд зі слов'янами в Київській Русі проживало понад 20 різних народів: на півдні – печеніги, половці, торки, берендеї, каракалпаки; на північному заході – литва, ятвяги; на північному сході – чудь, меря, весь, мурома, мордва, черемиси, перм, ям, печора та ін. угро-фінські народи. Християнство через Київ прийшло згодом і до них. Знать і заможні верстви населення приймали нову релігію порівняно легко і навіть охоче, як таку, що користувалася заступництвом центральної влади. Найбільш прихильними до старої язичницької віри були низи суспільства. Нова релігія впроваджувалася насильним шляхом і в Києві, і в інших містах. “Путята хрестив мечем, а Добриня вогнем”, - так говорили в той час про воєвод князя Володимира, які хрестили Новгород. Щоб замінити місцеві вірування й обряди єдиним християнським культом, церковним проповідникам та ієрархам довелося тривалий час пристосовувати свої служби до язичницьких богів, свят і обрядів. Так, Перун став ототожнюватися з Іллею-пророком, Ярило - зі святим Юрієм (Георгієм), давні зимові свята були приурочені до Різдва Христового і Хрещення, дохристиянське свято Великодня (назва збереглася) – до Воскресіння Ісуса Христа і т.д. Проти язичницького свята Івана Купала церква боролася багато сторіч, але так і не змогла його подолати. Так і не вдалося похитнути віру народу в “нижчі духи”. Процес християнізації на Русі розтягнувся на віки.
Охрещенню киян передувало знищення загальнодержавного язичницького пантеону , зовсім недавно спорудженого в центрі стольного града. Князь наказав, як повідомляє літописець,
«поскидати кумирів- тих порубати, а других вогню оддати. Перуна ж повелів він прив`язати коневі до хвоста і волочити з Гори по Боричевому
(узвозу) на ручай, і дванадцятьох мужів приставив бити (його) палицями… І коли ото волокли його по ручаю до Дніпра, оплакували його невірні люди, бо іще не прийняли були вони хрещення. І, приволікши його,вкинули його в Дніпро. І приставив Володимир (до нього людей), сказавши: «Якщо де пристане він, то ви одпихайте його від берега, допоки пороги пройде. Тоді облиште його». І вони вчинили звелене. Коли пустили
(його) і пройшов він крізь пороги, викинув його вітер на рінь, яку й до сьогодні зовуть Перунова рінь».
Літописці-християни пояснювали, що цей обряд був проведений для «знеславлення біса». Перуна проводжали аж до дніпровських порогів, за якими відкривався світ кочового «Поля», тобто його випровадили до останньої межі розселення слов`ян . Це означало, що за межі їхньої держави випроваджувалось язичництво, буквально поступаючись місцем новій, християнській релігії.
Головними носіями ідей християнства стають церкви і монастирі. Все духовенство відповідно ділилося на "біле" і "чорне". При церквах мешкали численні служителі: крім священика, були т.зв. "церковні люди" - ігумен, диякон (“біле духовенство”), а також просфірниці, паломники, лікарі, задушні люди (невільники, подаровані церкві); сюди ж приймали інвалідів. Оскільки православне християнство не передбачало обітниці безшлюбності для “білого” духовенства, всі церковні люди могли мати сім'ї, члени яких також жили при церквах. Вони не підлягали світському суду, їх судив єпископ. Духовні звання часто переходили з покоління в покоління.
Велика роль у поширенні християнства належала монастирям, головним з яких був Києво-Печерський (1051 р.). Чернецтво, або “чорне” духовенство, найбільш повно і наочно втілювало ідеї зречення від мирської суєти, спокутування гріхів, служіння Богу. Ченці, на відміну від церковних людей, жили передусім за рахунок власної праці, а не за рахунок подаянь від парафіян, давали обітницю безшлюбності. Життя перших київських ченців - Антонія, Феодосія Печерського та інш. - було винятково важким, наповненим виснажливою фізичною працею, самообмеженнями, молитвами. Пізніше з'являються справжні подвижники чернецтва - ченці-самітники, які здійснювали аскетичні подвиги: Даміан, Іван-Самітник, князь Святенник та інш. Систематичні пости стають нормою не тільки для ченців, але і для всіх віруючих. Їсти жирну їжу, наприклад, у Великий піст стало вважатися гріховним. У XIII ст. в Київській Русі було біля 50 монастирів, з них 17 - у самому Києві. Вищі посади в церковній ієрархії займає тільки "чорне" духовенство.
Поступово християнство охопило всі сфери життя людини. Вже у часи князювання Ярослава Мудрого митрополит Ілларіон трактував божественну благодать як суспільну норму, закон. У суспільстві розповсюджуються ідеали любові до ближнього, упокорювання і всепрощення, які орієнтували людину на послух. Першими руськими святими стали Борис і Гліб, які прийняли мученицьку смерть від Святополка Окаянного.
4. Наслідки впровадження християнства в Київській Русі
В результаті впровадження християнства на Русі відбулись такі зміни:
Християнство внесло позитивні зміни у світогляд людей. Якщо в основі політеїстичних релігійних вірувань, стародавніх слов'ян лежав страх перед стихійними силами природи, ворожими і пануючими, то християнство плекало надію па порятунок, почуття захоплення навколишнім світом. У процесі поширення та утвердження християнство на Русі поступово втрачало візантійську форму, вбираючи в себе елементи місцевих слов'янських звичаїв, ритуалів, естетичних запитів східних слов'ян. Візантійські церковні канони поступово пристосовувалися до особливостей давньоруського етносу. Водночас слід зазначити, що у боротьбі з “поганством” християни знищили безцінні пам'ятки мистецтва стародавнього язичницького світу, зокрема шедеври деревяної скульптури, забороняли старовинні танці, скомороші дійства тощо. Разом з тим християнство справило великий вплив на розвиток духовної культури Київської Русі.
Запровадження християнства мало позитивні наслідки для розвитку Київської Русі (і не тільки в культурному та духовному плані). Воно зміцнило авторитет і владу князя, сприяло розбудові держави. Тіснішими ставали стосунки Володимира, що тепер належав до християнської «сім'ї правителів», з іншими монархами. Прийняття християнства мало позитивні наслідки й для внутрішнього життя країни. Оскільки вчення візантійської церкви підтримувало монарше право на владу, київські князі знайшли в ній ту ідеологічну опору, якої раніше не мали. До того ж церква з її складною внутрішньою підпорядкованістю знайомила київських правителів з новими моделями управління. А в самому суспільстві Київської Русі з'явилася активно діюча установа, що не лише забезпечувала незнане раніше духовне й культурне єднання, а й справляла величезний вплив на культурне і господарське життя. Взагалі кажучи, завдяки епохальному вибору Володимира Русь стала пов'язаною з християнським Заходом, а не з ісламським Сходом. Цей зв'язок зумовив її небачений історичний, суспільний і культурний розвиток. Важко переоцінити значення того, що християнство прийшло до Києва не з Риму, а з Візантії. Згодом, коли відбувся релігійний розкол між цими двома центрами, Київ став на бік Константинополя, відкинувши католицизм. Так була закладена основа майбутніх запеклих конфліктів між українцями та їхніми найближчими сусідами католицької віри — поляками.
Значний поштовх також дала нова ідеологія піднесенню давньоруської культури. Лише з часу “хрещення Русі” у ній поширилися писемність і книжність. В Києві, а далі повсюдно на Русі почали влаштовувати школи й книгописні майстерні, і незабаром східнослов’янська країна стала однією з найкультурніших у середньовічній Європі. Запровадження християнського віровчення зробило можливими рівноправні й плідні взаємовідносини між нею та Візантією, Германією й іншими державами. Християнська діалектика, активно використовувана давноруськими філософами та публіцистами, стала основою для багатьох (іноді дуже цікавих) ідей. Це у свою чергу, слугувало поштовхом для швидкого прогресу у сфері творчого життя, що забезпечило розвиток давньорусської культури. Було б помилкою вважати, що до 988 р. люди на Русі не знали науки, творчості, мистецтва, але бурхливий розквіт культури прийшовся на часи, коли затвердилася християнська релігія. В монастирських брамах концентрувалися основні кадри вчених того часу, письменників, публіцистів, художників, архітекторів. Судовий монастирський статут, який було введено на Русі у другій половині ХІ ст., зобов’язував ченців започатковувати у себе бібліотеки, скрипторії, школи, іконописні майстерні, лікарні та інші заклади. Серед монастирів у Київській Русі на першому місці був Києво – Печерський, який став, можливо, найвизначнішим центром давньоруської культури. З ним пов’язана діяльність визначних публіцистів (Феодосій Печерський, Іаков Мніх), істориків (Нікон Печерський, Ігумен Іван, Нестор Літописець), художників (Алімпій, Григорій), лікарів (Агапіт) та багатьох інших. Також функціонували культурні центри при архієрейських кафедрах. Найбільш відомим з них був Софійський гурток книжників, заснований у Києві при Ярославі Мудрому та очолюваний Іларіоном.
Важливим чинником в історії ранньої Русі був розвиток писемності та розповсюдження грамоти. Як відомо, східонослов’янська писемність сформувалася раніше від офіційної християнизації країни та незалежно від неї, але використовувалася переважно у чисто практичних цілях. Принципово важливим етапом була поява книжковості у середині ІХ ст. Саме тоді Русь починає створювати свою церковну літературу та започатковує літописи. На основі археологічних знахідок (берестяні грамоти у Новгороді) можна припустити, що грамота у Київській Русі не була прерогативою одного тільки духовенства, вона охоплювала і феодалів і демократичні шари народу.
Церква активно сприяла розвитку давноруської архітектури та образотворчого мистецтва. Більшість кам’яних споруд, збудованих на протязі Х – ХІІ ст. на Русі, були храми, щедро прикрашені монументальним та станковим живописом. Проте впливи східної церкви на мистецтво не завжди були благотворними. Так, через те, що візантійці не любили ставити у своїх храмах статуй, скульптура не дістала помітного розвитку.
Висновок
Отже, ми зробили невеличкий огляд подій, які відбувались наприкінці Х століття у Київській Русі за часів князя Володимира Святославича – тобто власне прийняття християнства як головної державної релігії, події, які цьому передували (а саме спроба язичницької реформи, «вибір релігії» та інші), перебіг та наслідки цього процесу. Яке ж історичне значення цього процесу?
Християнізація Русі мала великий вплив на розвиток її культури та державності. Зміна релігії спричинила великі світоглядні зміни в людей – політеістична поганська релігія змінилась на монотеістичну – православне християнство (яке правда потерпіло досить великих видозмін протягом століть – відбулась так звана «асиміляція» деяких язичницьких вірувань та традицій з віруваннями та есхатологічними уявленнями релігіїї християнської). Щодо змін в культурі, то християнізація Русі справила великий вплив на розвиток кам'яної, архітектури, створила умови для виникнення такого виду мистецтва як іконопис, який набув самостійного розвитку, традиції візантійської іконографії послабились, і почали створюватися самобутні, яскраві шедеври церковного живопису. Також запровадження християнства сприяло розвитку освіти та книгописання. Звичайно, ці зміни не були одномоментними, але все ж таки, як ми бачимо, вже за сто років, в ХІ сторіччі й пізніше, християнство досить міцно займає свої позиції в Київській Русі. І, безумовно, велике значення в історії мала постать хрестителя Русі – князя Володимира Святославича.
Тобто позитивні зміни, які принесло за собою прийняття християнства досить численні. Так, були й негативні моменти – але все ж таки переоцінити роль цієї події в історії нашого народу неможливо. Завдяки цій епохальній події взагалі визначилося майбутнє Київської держави - Русь стала пов`язаною в першу чергу з християнським Заходом, а не з ісламським Сходом.
Саме через своє велике значення, питання про запровадження християнства на Русі завжди цікавило істориків: кількість наукових праць, статтей, монографій, нарисів на цю тему не підлягає підрахунку. На жаль, серед дійсно наукових та обґрунтованих робіт зустрічається багато і справжніх вигадок та «історичної фантастики», які подаються під виглядом наукових досліджень.
Але спільним у всіх цих досліджень є те, що ніхто із дослідників просто не може применшувати значення володимирового хрещення Русі – одієї з найвизначніших подій нашої історії, яке стало поворотною подією у житті наших предків і, можна сказати, навіть вплинули на наші життя.
Список використаної літератури:
- Історія України-Руси / Грушевський М.