Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
«ВЕЛКАМ ТУ МУЛЬТІГОНКА ТОВАРІЩІ»
Ось і відбулось те, на що так довго чекали. Чекали ще з того самого моменту, коли на сайті http://multigonka.com.ua було вже опубліковано положення гонки «Восточный рейд 2013». А може і іще раніше, тоді, коли постало питання організації цього заходу, коли проводилось опитування «бути чи не бути…», зважувалися усі за і проти. А якщо брати глибше, то кожного року з приходом весни, на ці змагання, що так припали до душі, чекають усі учасники, просто вболівальники та самі організатори. Може декому з читачів незрозуміле шалене відчуття відчайдушних спортсменів , їх нестримна жага до пригод та випробувань. Може дехто скептично говорить, що це все марнотрацтво сил та часу. Може є й такі, хто крутить пальцем у скроні, називаючи божевіллям те, що для багатьох інших є невід’ємною частиною життя. Переконувати когось в зворотньому, мабуть, немає сенсу. Тут доречно було б дати волю своїй уяві, щоб донести усю суть до свідомості тих обділених, чиє серце не відбивало ритми драйву. Так, ми не беремо на абордаж піратські бриги (а шкода), не шукаємо золота інків в Кордильєрах ( друге шкода), не стинаємо голови драконам на честь прекрасних жінок ( три рази шкода). Але ми і вдома пригоди знаходимо. Ось і цього разу все склалось напрочуд чудово, за що красно дякуємо групі спортсменів - ентузіастів командам PRO і Мегавольти, які організували змагання у формі цікавих перегонів. А для тих, кому ще не випало можливості познайомитись з такими випробуваннями долі, пояснюю, в перегонах команда повинна за найкоротший проміжок часу прибути на фініш, при цьому обов’язково змушена відвідати контрольні точки, що розташовані на маршруті, а саме цікаве відбувається на спец етапах. Вони можуть бути самими різноманітними: це сплав, переправа по мотузці , спуск дюльфером, вірьовочний парк та інші різноманітні проявлення «збоченої» ))) уяви наших організаторів. А ще в учасників повинен бути певний набір обов’язкової екіпіровки, яку треба постійно носити з собою, а вага- то не маленька, окрім того, треба пам’ятати про запаси води і харчів під час таких «покатушок». Якщо ви хочете зрозуміти що таке справжні пригоди, мультигонка, треба хоча б один раз зважитись на старт такого заходу. Куча питань вирішиться сама собою, коли ви на собі відчуєте оту «фішку» добового забігу, запливу, заїзду в режимі нон-стоп. «Убиті» ноги, очі, що будуть злипнуті, м’язи, що будуть опухлі, холод, пробите колесо і іще деякі приємності додадуть гостроти відчуттям та спонукають до активних дій. Отже, не сидіть вдома та не псуйте очі за екраном телевізора чи монітора комп’ютера, а в дорогу!!!
Велкам ту мультігонка товаріщі!!!
А моя розповідь продовжується. Коли пройшли ритуал реєстрації, сконцентрувались на підготовці до старту. Тиха, спокійна галявина перетворилась на гомінкий мурашник. Помітно збільшилось автомобілів, а з ними різнокольорових наметиків, розтиканих повсюди. Побільшало і учасників, які невгамовно метушилися кожен у своїй справі. Бідкалися і організатори. Робота кипіла: налагоджували велосипеди, перевіряли спорядження, збирали необхідні речі… Ми теж прийнялись налаштовуватись на відповідну хвилю настрою. В запасі було ще багато часу до старту, встигли і відпочити, і попоїсти. Коли сили було відновлено смачним обідом, життя знову почало стрімко набирати обертів. І в цій життєвій круговерті завертілись всі необхідні причандали для змагань: карабіни, жумари, мотузки, спускові пристрої, страховочні системи, ліхтарики та ще багато чого цікавого. Все це компактно розмістилось за спиною у рюкзаку, додаючи до цього «міксу» ще аптечку, ремнабір і обов’язково їжу в дорогу. Примірявши на себе усе зібране устаткування, розуміємо цінність ваги кожної деталі, але позбавляти себе будь-чого не наважуємось. Ось ми і готові: за спиною необхідні пожитки, на руці кольорова стьожка (це така водонепроникна штука, яка не мнеться, не треться і пранню не піддається). На відміну від інших змагань, де кожному видається електронний чіп, у рамках цієї гонки учасники отримують стрічку, на якій вказані номери усіх контрольних точок маршруту і по факту знаходження кожної з них, треба компостуватися, пробиваючи дірочки. На додачу видали ще наліпки, які ми з гордістю приліпили на свої велосипеди. Тепер можна було вважати себе повноцінними учасниками змагань.
Останні хвилини наставницьких моментів брифінгу зібрали усіх до купи і як приємно знову зустрітися з давніми знайомими))), приємно побачити і нові обличчя, це знак того , що гонка «живе» , «зацікавлює», а це не може не веселити душу. Приємно здивувала нас і карта. Вражали розміри, поліграфія, якість. Любо було не тільки її розглядати, читати, а й в руках тримати, таку тільки в рамку та на стіну))) Все було чітко зрозуміло, нитка маршруту логічно тяглась від кп до кп, захоплюючи різноманітністю свого рельєфу. Місце старту було призначено неподалік від базового табору. Три кілометри паркового орієнтування розпочинали перегони, так званим прологом, з інтервалом в одну хвилину для кожної команди. Організаторами було запропоновано на пролозі орієнтуватися комусь одному із учасників. Наша команда обрала роботу в парі. Поки перший знаходить , другий відмічається. Таким чином виграється час і не знижується швидкість руху. Успішно впоравшись з першим завданням, не зупиняючись, мчимо до своїх велосипедів. Поки бігли, згадавсь наш перший старт, зараз це смішно, а тоді то була паніка з істерикою. На той момент ми не тренувались, карти з компасом в очі не бачили, куди бігти, що робити не знали, навіть уявлення не мали що це за слово таке мультигонка , але сил зважитись на старт вистачило. Пройшло два роки і нам є що пригадати, а пригадуємо всі ті наші блукання, плутання з посмішкою, та це було тоді, а зараз в наші плани такі події не входили і тому стрімголов неслися до базового табору, щоб пересісти на своїх двоколісних коней. Не встигли оговтатися, як наші байки вже шурхотіли в гірку по невеличкій магістралі, набираючи обертів, впевнено прямуючи до цілі. По дорозі зустріли суддів з наступної контрольної точки, що стояли обабіч дороги і не поспішали до місця нашої зустрічі, мабуть не чекали на такий швидкий старт, що нас і здивувало, їх мабуть, здивування було не менш нашого. Довелося пропустити їх уперед))). Тепер нас вже було четверо і в мене виникало відчуття, ніби хтось від когось утікає, чи хтось когось наздоганяє...))) . Це потішало та тішилися не довго. Нас зупинила ота височенна труба з цегли занедбаної кочегарки, що без вікон та дверей, тільки й має один манюній мишиний отвір на плінтусі, до якого нам і довелося опуститися))). Та як виявилося, цим наше знаходження не закінчилося, коли опинились всередині труби, з нашим гномовим зростом прийшлось дертись ще вгору , щоб дістатися до компостеру, а заодно позбирали і усю сажу.
Такими красивими продовжили гонку, на цьому ж моменті на п’яти почали наступати наші конкуренти - команда «Без назви». Ось тут і почались запеклі наздогони – перегони))). Крутили педалі так, що сльозами умивалися. Ніби відірвалися та, домчавши до наступної точки, нас наздогнали інші учасники і не одна команда, а три…і звідки вони взялися?...магія та й годі. Це які ж там цифри у них на спідометрах? Хотілось потиснути руки цим молодцям, та часу не було, а ось зараз скажу, що ви мене приємно здивували своєю швидкістю, вразили проворністю, додали азарту, не залишили нам часу на відпочинок, та що там відпочинок, ми подих не встигли перевести - ноги в руки, карти в зуби і куди очі глядять! Орієнтування Глухівським лісом наша команда розпочала у зворотному напрямку. Дивне відчуття сумнівів з’являлось, коли на зустріч бігли суперники, всі рухались хаотично у різних напрямках , але переслідували одну ціль. Ми ж непохитно рухались вперед, ніби нанизуючи намистини на мотузок, відмічали кожну позначку на кольоровій стрічці. Встигали тільки відмахуватись від гілок, та перестрибувати через поваленні дерева. Окрім контрольних точок знайшли ще багато чого цікавого: полишені копанки, галявину з пролісками, джерело, що врятувало нас від спраги, пробіглись уздовж лісового струмка, підкорили терекон, потоптали вугілля, мабуть з тих самих копанок. Прогулянка Глухівським лісом інколи переривалась фотосесією, бо не могли втриматись, щоб не закарбувати в пам’яті фотоапарату оту всю красу якою багатий наш рідний край.
.
Не виникло труднощів і з останнім завданням - переправою. Все знайшли, з завданням впорались!!! З полегшенням зітхнули, бо наступна зупинка по карті - це наші покинуті велосипеди. З щасливими обличчями почімчікували прямо, довірливо скориставшись підказкою суддів, забувши і про карту , і про те, що орієнтування ніхто не відміняв. Соромно про це говорити, але відверто признаю, що тут ми круто «облажалися», пішли у зворотному напрямку. А все тому, що треба увесь час пильнувати, бути сконцентрованим, уважним, не забувати користуватися таким інструментом, як карта. Добре, що забрели не так далеко, встигли виправити помилку ще до заходу сонця, але час було втрачено, нас обійшло приблизно шість команд, а вибігали ми першими. Звичайно засмутилися, бо йти ще і йти, а назустріч вже прямували на велосипедах інші команди. Це був такий собі урок і для нас, щоб вчились на своїх помилках і для інших, щоб ці помилки не припускали. Та треба не втрачати надії. Веселіше стало, коли добрели до своїх колес. Знову руки за кермом, очі в карті, а в голові наступне випробування - вірьовочний парк. Скорочуємо через ліс, і нам вдається викроїти час, наздоганяємо декілька команд , шанс відірватись є. Відразу знайшли лісове озеро, на берегах якого розкинувся той самий парк . Майже находу вдягаємося в системи, одночасно поглинаючи порцію бананового перекусу, а від цікавості аж розпирає, що за «макраме» накрутив вправний товариш суддя. Клацаю одним другим зажимом на вірьовці. Лізу в гору по крутонаклонці, розумію, завдання не з легких, на тренуваннях було якось полегше. З останніх сил переборюю свої жіночі слабості, скиглити нема коли, ще й на п’ятки наступає мій напарник, поліз зразу за мною, щоб не гаяти дорогоцінного часу. І правильно зробив, що підганяв мене, бо може і досі б висіли на тому «макраме». Злізли з мотузкового павутиння щасливі, успішно побороли цей етап. Де і сила взялася, азарт. Далі продовжили покатушки в темряві, при світлі місяця та розсипу зірок. Одна точка, друга і все без зупинок та відпочинку, бо конкуренти десь там попереду. Асфальтована дорога змінюється грунтовою, що веде вниз до річки . Тут нарешті зустрічаємо конкурентів, тільки біда в тому, що вони вже повертаються звідти, куди ми тільки прямуємо. Прискорюємося. Ми на місці. Ще раз звіряємося з картою. Точно, сумнівів не може бути це тут. Але де ж компостер? Призма є, номер кп співпадає, а чим же продироколити і в чому підвох?! Може хтось над нами потішається? Прочесали все навкруги і нічого не знайшли. Щоб мати переконливий доказ, вирішуємо сфотографуватись з №55.
Як пізніше з’ясувалося, в пастку цього таємничого кп потрапили всі. Добре, що все вирішилось на користь учасників, а ось таємниця зниклого компостеру так і досі не розгадана… Та на той час нас це мало хвилювало, бідкалися як наверстати втрачені хвилини. Приймаємо рішення не повертати за суперниками по дорозі, а йти навпростець вгору через хащі в протилежному напрямі. І якщо вірити карті, так ми вискочимо на поле до грунтової дороги. Недовго пхали велосипеди через ліс, виправдались наші очікування – поле, дорога, а на росянистій траві були ще й помітні свіжі сліди колес. Вже не їдемо , а мчимо, летимо на крилах ночі до залізного молота – гіганта, що простирався прямо до зірок. Розміри вражали. Кажуть, що висота цієї залізної башні 120 метрів, а як на мене, вона безкінечна, лізеш -лізеш, лізеш -лізеш, а їй кінця і краю немає. Оце масштаби! Ще трішечки і вийшли б по драбині у відкритий космос. Прикро, а так хотілось відчути весь той адреналін висоти. Окрім темряви та щаблів під ногами нічого не бачили. Ніч перекроїла відчуття ста двадцяти метрів в три метри над землею, але змогла компенсувати красою навколишнього краєвиду. Ви тільки уявіть собі: ніч, зорі, місяць, а на душі так спокійно, тільки грайливий вітерець путається у волоссі, а очі не можуть відірватись від містечка в далечині, що в ніч запалює вогні – українське Чикаго! Романтичні моменти перериваються вібраціями під ногами. Знизу піднімались два ліхтарика. Ось і наші суперники лізуть за нами. Залюбки поступаємося оглядовим майданчиком. Залишаємо їх милуватися вогнями нічного Чикаго, а самі дюльферяємо вниз
по мотузці. Дякуємо суддям за незвичайну подорож до майже космосу. А ще підбадьорює і додає сил той факт, що наші колеги тепер десь позаду. З новим запалом швидко і впевненно долаємо п’яти сантиментору відстань на карті, а в реалі ще раз переконуюсь в перевагах велосипедів. Якщо були б пішки, бігали б три дні полем , два дні лісом. Думаючи про це , з повагою починаю ставитись до класу трекінга. Невеличка річка змусила нас зупинитись, а кп №59 - замислитись як дістатись на протилежний бік. З першого погляду нічого складного. Та щоб перейти, довелось покумекати як здолати підступну течію з камінням, обривами, водопадами. Без сумнівів вдалося організаторам урізноманітнити перегони. Завзято ми побороли і цю мокру перепону, навіть ніде не замочивши ноги. Та що це? Знову вони? Переслідувачі стали нашою тінню. Молодці, наздогнали. Та і ми не стали гаяти часу.
Не менш цікавим видався і технічний етап « Промальп». Тут і стали в нагоді навички скелелазіння. По металевій конструкції збираємось на самісінький верх, страхуючи по черзі один одного. Декілька фото знімків і один бутерброд додають сил. Трішки підзаправились знову в обійми своїх «рідненьких». Колеса набирали швидкість по нічній магістралі. Все ніби тонуло у темряві ночі, тільки й видно було поодинокі вогники очей зустрічних машин та білу смугу на дорозі, яка то переривалась пунктирною рискою, то суцільно тяглась зміюкою, розділяючи навпіл дорожнє полотнище. Ніч, дорога, швидкість- налаштовували на особливо піднесений настрій, наштовхували на роздуми про майбутні події. Поки в голові роїлася
метушня думок, позаду нас залишалися кілометри. А що далі?
Правий берег річки, звідки і починаються пригоди. Вперед на пошуки прихованих КП. Вдивляємось в кожне деревце, в кожну канавку, пильнуємо кожен крок, бо, навіть, не уявляємо де на нас може чекати сюрприз. Іти незручно. Лінія берегу переходить в круті схили, кам’яні обриви. Вимушені перескакувати по камінням у воді, а довгоочікуваної точки все немає. Місцями можна сміливо осідлати свої велосипеди, що правда не надовго, забираємось в хащі дерев,залишаючи осторонь стежку, бо треба триматися берега річки, щоб не пропустити схованку. Навкруги тихо ані душі, чути тільки як дзюрчить стрімка течія річки, випускаючи повільно теплий туманець з води. Незручно порушувати тріскотом гілок таку ідилію, та це пів біди, природа потерпить, а ось наші нерви вже на приділі. Стільки пройшли, а нічого не знайшли. Може прогавили, а може зовсім не туди йдемо? Сумніви почали гризти мою жіночу психіку, почала вередувати, на цьому моменті треба відзначити, що в мене терплячий напарник, за це йому дякую))). Все, точно не туди, скільки можна…Хвилина мовчання. О-о-о-о, ось вона моя гарнюня,була здатна її розцілувати. Знайшли,УРА-а-а-а-а-а))) Щастя. Такі моменти мені подобаються. Життя набирає обертів. Все ж таки не дарма дряпались. Наступні кп знайшли впевненіше. Несподіванкою, правда, став вогник від багаття в гущі лісу. Настільки були захоплені пошуками точок, що й забули про етап «розтяжки». Переживала, що можемо не справитись, хоч і давалось три спроби, та це не показник для нас. Минулого разу на гонці Х-Крим , нам вдалося з успіхом провалити завдання, але не цього разу. Цього разу ми блискуче виконали «па» на стропі, аж самі приємно вражені результатом. Уміємо ж))). Ось що значить командний дух, пліч-о -пліч. Йдемо далі. Знаходимо останню сховану точку. Ха. Бойся кп №66 ми йдемо. Тицькаємо пальцем на чергову прив’язку в карті. Впевнено рушаємо далі до наміченої стежки, яка і виведе нас «побирінькому» саме туди куди треба. Опа, їхали-їхали і приїхали, а де стежка? На карті є, а куди поділи в реалі? Треба признати, дали маху мега-оріїнтувальники. Втрачати час на її пошуки нема бажання. Приймаємо рішення йти по «сократу» через непролазні хащі, тобто навпростець. Звичні до таких ситуацій. А ось що до « непролазних хащів» - було все значно «веселіше»!!! Коли гуща лісу перейшла в дрімучі кущі, здавалось, все, кінець… і нам, і перегонам, і велосипедам. Нормальні люди через такі джунглі ходять з бензопилкою, а ми з велосипедами. Дістали «жепеес». Зорієнтувались. Відхилень немає, йдемо прямо по курсу. Дорогою ціною нам дістається точка на пагорбі за лісом. Та це ще не все. Рельєф змінюється не в нашу користь. Тепер ми ліземо на гору. Цій розвазі нема кінця і краю. Від ярої злості з’являється друге дихання. В такому стрімкому прориві втрачаю спідометр, на це навіть не звертаю увагу, не до цього. Прориваємось. Виходимо чітко на кп. Та знахідка не радує, гарний настрій покинув нас разом з комп’ютером в горе-лісі, сили теж. Але як виявилось не все так погано. Не встигли від’їхати, як замерехтіли вдалечині чиїсь ліхтарі. Тіж самі конкуренти. Виходить ми ще попереду? Еге-ге-е-е—ей))) Перегони продовжуються! На той момент мені на хвилинку здалось, ніби змагання влаштували тільки для нашої команди і для команди наших суперників «Без назви», окрім них на шляху ми більше нікого не бачили. Навіть не знала засмучуватись чи радіти, чи то всі вже проїхали, а ми пасемо задніх,чи то ми попереду усіх, що за визначенням неможливо. Дізнатись про це можна діставшись фінішу, а до нього ще «пристойно». А щоб скоротити цю «пристойність», залишаємо позаду ще одне кп в ланцюжку заданої відстані. Асфальтована дорога після буреломів - подарунок долі та ще з гори . Виростають аеродинамічні крила, хоч спідометра в мене вже не було, та по відчуттям рухались не менше 60 км на годину)))). Та дорога на Курган не дала розслабитись і не знаєш, що краще буреломи чи затяжний підйом. Тактично, методично на 2\3 – 2\2 повільно піднімаємось на Савур -Могилу, заспокоюючи себе тим, що на зворотному шляху буде спуск. Втома, думки зникають, коли потрапляєш в такі місця. Місця вшанування пам’яті наших визволителів від загарбників рідного краю. Стели, пам’ятники, військова техніка - все нагадує про сумне минуле. Дякуємо героям за мир!
Як завжди підтягуються все ті ж « Без назви» і знову дороги розходяться. Надалі наше рандеву з ними відбудеться вже на фініші, а по переду ще вражаюча кількість підйомів, спусків, асфальту, грунту, калюж і грязі. За цю ніч я ще раз переконалась в тому , що нам є чим пишатися. Різноманітність рельєфу рідного краю, мальовничість матінки - природи, достатки природних ресурсів - роблять нас багатими. Люди, бережімо і шануймо те, що маємо!!! Вразили мене також масштаби кам’яної копальні по якій ми переправлялися на плотах. Свого часу на ній добували дикий камінь та , натрапивши на джерело, все було затоплено. Вода , кажуть, так стрімко прибувала, що не встигли техніку врятувати. Зараз це тихе плесо озера з дивовижними скелястими берегами. По них ми теж полазили, а точніше подолали траверс над водою. Завдання не складне та концентрації краще не втрачати, бо один невірний крок і розплата буде мокрою))) Ще раз покупатись якось не виникало бажання, мені вистачило на переправі занирнути у воду. Та на цьому мокре діло не закінчилось. Останнє кп було на протилежному боці бурхливого потоку ріки і, щоб дістатися туди , довелось переходити річку в брід. Нам повезло, знайшли мілину, як потім розповів суддя, були такі, що долали водяну перепону по коліна, по пояс. Від такого бадьорого етапу по тілу забігали мурашки, а в свідомості пролунали звуки бр-р-р-р. В останнє продирявлюємо стьожку на руці. Ось і все. Радість. Дорога назад. Світанок. Тепла травнева ніч добігала кінця, розчинялась у повітрі. Напружено вигинаючись всією своєю сутністю, тіло ніби намагалось відірватись від землі. Руки, мов крила розрізали потоки повітря, розкриваючи свої обійми перед могутньою силою матінки-природи. Серце завмирало від солов’їного щебету. Так і хотілось затамувати подих, поринути в шепіт трави, в гомін лісу, турчання жаб, в те, чого так не вистачає в повсякденному житті, те, що ми зовсім перестаємо помічати. В погоні за матеріальними благами непомітно втрачаємо найцінніше, оту тонку грань духовних надбань, що по крупиночці виношується в серці. Такі моменти називаю щастям. Загрібаємо в оберемок цю щасливу мить і разом з першим промінням вранішнього сонця долаємо останні метри пригод. Солодкий фініш.
А потім були емоції, враження, задоволення, приємна втома.
Та на досягнутому не зупиняємось. Ми вже в очікуванні відкриття старту наступних традиційних весняних перегонів, засмучує тільки той факт, що чекати доведеться цілий рік. Було б чудово, якщо б такі перегони потішали нас не один раз на рік, а хоча б, наприклад, ще і восени. Будемо вірити, що орги приймуть нашу пропозицію до уваги, впевнена, бажаючих поганяти буде чимало. Отож , буду завершувати свою розповідь, яка вже перейшла у сповідь. Зустрінемось на мульти-перегонах. До скорої зустрічі.
З вами була команда «СКАЛОПЕНДРА».