Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
1. Історія України як наука та навчальна дисципліна. Періодизація курсу. Джерелознавство та історіографія історії України.
Предметом навчального курсу «Історія України» є наука про появу людей на території сучасної Украї ни, їх розселення та спосіб життя, етногенез українського народу, його стосунки з іншими народами, матеріальний та духовний розвиток, боротьбу за свою незалежність.
Історія — це наука про минуле людського суспільства і про його сьогодення. Це також наука про закономірності розвитку суспільного життя в конкретних формах, в просторово-часових вимірах.
Змістом історії взагалі є історичний процес, що розкривається в явищах життя людини, відомості про які збереглися в історичних пам'ятниках і джерелах.
Періодизація історії — це встановлення хронологічно послідовних етапів у суспільному розвитку людства. В основу цих етапів мусять бути покладені вирішальні фактори, загальні для всіх країн світу.
Три найбільш характерні хронологічні системи:
Американський історик і етнограф Льюїс Генрі Морган, ґрунтуючись на критерії рівня розвитку про дуктивних сил, виділив три епохи в історії людства: дикунства, варварства і цивілізації.
К. Маркс, виходячи з принципу матеріалістичного розуміння історії, поклав в її основу спосіб виробництва, або формаційну концепцію. За Марксом історія людства являє собою послідовну зміну суспільно-еконо мічних формацій — первіснообщинної, рабовласницької, феодальної, капіталістичної, комуністичної.
На даний момент найбільш актуальною є наступна періодизація:
Первісна епоха.
Стародавній світ.
Середньовіччя.
Новий час.
Новітній час.
Джерелознавство. Галузь науки, яка, займається дослідженням істо ричних джерел, називається джерелознавством.
Вивчення джерел, розміщення їх за ступенями важ ливості, пошуки відповіді на чисельні історичні загадки спричинилися до появи різноманітних, часом суперечливих концепцій, методологій історичного дос лідження, закономірностей, за якими, мабуть, розви вається історія.
Історіографія — дисцип ліна, що вивчає історію історичної науки. Це наука про те, як виникла і розвивалась історична думка, про цес нагромадження історичних знань. Вона з'ясовує соціальну основу і соціальну функцію історичного пі знання, досліджує боротьбу в ній різних напрямів, шкіл, концепцій, аналізує методи вивчення історичних дже рел, висвітлює організацію і форми дослідницької ро боти в галузі історії.
Цікавість до свого минулого зародилася в Україні давно, фактично на початку державності, про що свідчать літописи. Літописи (літ описи) X ст. мали вигляд коротких хронік про події при князівському дворі, потім у монастирях, У XI ст. з'являються літописні зводи, автори яких пов'язують записи з політичним життям.
В 1113 р. ченець Печерського монастиря Нестор у «Повісті минулих літ» зробив спробу пояснити походження Русі і тих перших її прави телів, хто створив державу.
Як джерелами, так і історіографічним надбанням є також і інші літописи княжої доби. Українські літо писи свідчать про відповідну тим часам високу куль туру і ерудицію їхніх авторів, про патріотизм і вболі вання їх за батьківщину.
Літописання продовжувалося і в литовсько-польську добу та в часи козацької державності. У XVII ст., на відміну від XVI ст., вузькі літописні рамки розширю ються, набирають наукового характеру, поширюються компілятивні «хроніки».
Звертають на себе увагу козацькі літописи Самовидця, Велична, Граб'янки, що передають події часів Б. Хмельницького. З ім'ям викладача Київської колегії Іннокентія Гізеля зв'язаний вихід у світ в 1674 р. знаменитого «Синопсиса», який на довгі роки лишився основним посібником з історії України і Росії.
У XVIII ст. виходять твори, в яких історія Гетьманщини пов'язується з історією Київської Русі. Особли во актуальними були такі паралелі під кінець існуван ня української держави в складі Росії.
У XIX ст. в Україні починає розвиватись історич на наука у всьому її розмаїтті шкіл і напрямків, які базувались на широкій документальній базі.
Рубіж ХІХ-ХХ століть був плідним для українсь кої історіографії, незважаючи на те, що Україна підля гала юрисдикції зразу декількох держав. Значна кількість істориків збагатили історичну науку своїми талановитими працями.
Історіографія історії України 1917-1991 рр. скла дається з великої кількості праць радянських учених. Не всі з них задовольняли існуючий режим, але під кінець його існування влада добилась майже повної ніве ляції національної ідентичності, зрусифікувавши й істо ричну науку. Це відобразилось в офіційному виданні вітчизняної історії — восьмитомній «Історії Українсь кої РСР» (в 10-ти книгах). У ній повністю заперечена автохтонність етногенезу українського народу і підкрес люється думка про те, що він навіки зобов'язаний усіма своїми здобутками «старшому братові» — Росії.
В умовах незалежності України більшість істориків ґрунтується в своїх працях на засадах утвердження національної свідомості і державотворення.
21. Організація реєстрового козацтва.
Розуміючи роль козацтва в захисті укр. земель і намагаючись розколоти козацтво на заможних і «голоту» (особливо на випадок повстання), Річ Посполита йде на створення реєстрового козацтва. Реєстрове козацтво - список козаків, що користувалися особливими привілеями за службу (одержували плату -грошами, мали своє самоврядування під керівництвом курінного гетьмана і були звільнені від податей і повинностей).
У 1572 р. за наказом польського короля Сигізмунда ІІ Августа формується загін із 300 козаків, які вносилися у спеціальний список — реєстр. Реєстровим козакам була встановлена виплата з польської казни, вони не підпорядковувалися місцевій владі, а лише призначеному урядом «старшому»; козацька старшина отримала знаки влади — клейноди (булаву, бунчук, корогву, печатку).Центром реєстрового козацтва стало м. Трахтемирів. Запорізька Січ також формально підпорядковувалася реєстровому козацтву, але Речі Посполитій так і не вдалося взяти її під свій контроль. У 1578 р. реєстр становив 500 козаків, а у 1590 — вже тисячу. Але наприкінці XVI — на початку XVII ст. реєстрове козацтво разом з запорожцями все частіше виступало не тільки проти турецько-татарських агресорів, а й проти польсько-шляхетського феодального гніту, підтримуючи селянство.
2. Теорії походження Давньоруської держави. Причини її виникнення.
Існують 2 точки зору на утворення К. Русі: норманська теорія і теорія природничоісторичного утворення Київської Русі. 1) Норманська теорія - про несамостійний розвиток державності (засновники - німецькі вчені Байер і Міллер) – спирається: а) на «Повість тимчасового років» - (основне джерело того часу, написаний київським ченцем Нестором на поч. 12 ст. , де перекладається легенда про запрошення слов'янськими племенами в якості князів 3-х братів на чолі з Рюриком (Синеус, Трувор) - варягів (вікінгів, норманів) по походженню; б) першими керівниками К. Русі були нормани-князі Рюрик, Олег; в) у творах римських істориків і ряді інших неслов’янських літописів затверджується про дикість і відсталість східнослов’янських племен, що говорить нібито про їхню нездатність без: помочі ззовні заснувати таку могутню державу, як К. Русь. 2)Теорія природного історичного процесу утворення класів і держави у східних слов'ян: а) для цього існували всі необхідні економічні, передумови: достатньо високий розвиток ін. сил (археологами знайдені залізні знаряддя праці; доведене відділення ремесла від с/г та інше, що говорить про майнову диференціацію, від котрої один крок до утворення класів і держави); численні успішні військові походи слов'ян приносили видобуток і прискорювали процес класоутворення; захоплення старійшинами общинних земель говорить про початок складання феодальних відносин тощо; б) археологічні розкопки вказують, що кількість поховань воїнів-норманів мізерно мало в порівнянні зі знайденими похованнями російських воїнів; в) у літописах наступних сторін нормани не згадуються, тому можна зробити висновок, що їх кількість була малою і вони швидко злилися з корінним населенням - ослов'янилися; г) порівняльний аналіз залишків озброєнь норманів і слов'ян говорить про приблизно однаковий рівень розвитку продуктивних сил; д) у літописах прямо говориться; що ще до приходу варягів. Висновок: із норманами або без норманів, східні слов'яни були в силах зробити останній крок від розкладання первіснообщинного до феодального товариства.
3. Організація системи влади Київської Русі.
Ранньофеодальна монархія федерального типу, при якій існувала така піраміда влади: а) на чолі держави - великий київський князь; б) найближче оточення, за допомогою якого великий київський князь управляв державою: особиста дружина, що ділилася на старшу (бояри, мужі) і молодшу, (отроки, дитячі); князі, що стояли зі своїми військами в великих містах (Чернігів, Переяслав, Псков і ін.) і управляючі підпорядкованими Дум із князів і старших дружинників, що складали боярську думу при великому князі, що збирав її для прийняття важливих рішень (виступ . у похід, укладення миру і т.п.); в) суд, збір данини і судових мит здійснювали спеціальні дружинники, що називалися мечниками, вірниками. г) керування невеличкими містами здійснювали намісники великого князя - тисяцькі і посадники.
4. Зовнішня політика князів Київської Русі.
Рюрик - варязький ватажок, правив спочатку в Ладозі, а в 862 р., скориставшись внутрішніми міжусобицями, захопив Новгород, що викликало . значне повстання проти варягів, придушене в крові Рюриком.
Новгородський князь Олег (Віщий) (882-912) - послідовник Рюрика; отримавши в 879 р. владу в Новгороді, зумів об'єднати Київську і Новгородську землі. Розширив територію К. Русі, приєднав древлян, сіверян радимичів. У 911 р. провів переможний похід на Константинополь.
Ігор (912-945) син Рюрика, приєднав територію міжріччя Дністра і Дунаю. Величезну частину часу провів у військових походах; у 915 р. першим зіткнувся з печенігами, підписав із ними; мирний договір, через 15 років порушений (через підбурювання печенігів Візантією, не зацікавленою в посиленні К. Русі); 941 р.- поразка від Візантії; 943-944 - захоплення Дербента і Південного Прикаспію (союзника Візантії); 944 р. - незначна перемога над Візантією; був убитий древлянами в 945 р.
Ольга (945-964) - дружина Ігоря, регент при малолітньому сині Святославові; помстилася за убивство чоловіка, знищивши 5 тис. древлян і двох послів, що прибули сватати її за древлянського князя Мала; особисто прийняла християнство і встановила дипломатичні відносини з Німеччиною, піднявши авторитет К. Русі.
Святослав (964-972) - син Ігоря й Ольги, велику частину часу провів у військових походах, використовуючи наступальну тактику, швидкість і раптовість, розгромив Хазарський каганат, Волзьку Болгарію, Дунайську Болгарію й ін. зазнав у 971 році поразки під Доростолом від візантійців, через що відмовився від претензій на дунайські землі. При поверненні в Київ загинув у 972 р. у бої з печенігами в районі дніпровських порогів.
Володимир (980-1015) - переміг у результаті братовбивчої боротьби за княжий престол у Києві. Схилявся до розширення зв'язків із більш культурними країнами Заходу, Болгарією, Візантією.
Приєднав землі в’ятичів і радимичів. На південно-західній межі з печенігами побудував мережу міст-фортець. Для централізації влади в 988 році хрестився сам, а в 989:року хрестив населення Київської Русі.
Ярослав Мудрий (1019-1054) - син Володимира, будучи Новгородським князем, після смерті батька вийшов переможцем із міжусобної боротьби з братами за Київський престол. Замість запрошення митрополита з Візантії - самий призначив його в 1051 р., намагаючись захистити себе від візантійського впливу. В зовнішній політиці, як і батько, більше покладався на дипломатію, ніж на зброю. У традиціях того часу поріднився з королівськими подвір'ями Франції, Німеччини, Візантії, Норвегії і т.п. (дочка Анна - королева Франції). При Ярославові К. Русь досягла найвищої могутності.
Володимир Мономах (1113-1125) - онук Я. Мудрого, Переяславський князь; у 1113 р., подавивши народне повстання в Києві, зайняв великокнязівський престол і об'єднав 3/4 території Русі, припинивши на ній усобиці. Талановитий полководець, учинив 85 успішних походів, зупинив тиск половців на Русь, завдавши їм ряд значних поразок у глибині їхніх територій.
Мстислав (1125-1132) - син В. Мономаха, вийшов переможцем у міжусобній боротьбі за Київський престол. Продовжив політику батька по зміцненню держави, припиненню усобиць і захисту зовнішніх меж. Після його смерті К. Русь остаточно розпадається на окремі князівства.
6. Причини та наслідки прийняття християнства на Русі.
Причини прийняття християнства: а) необхідність зміцнення феодальних відношень у ранньофеодальній державі, тому що язичництво суперечило єднанню Русі; б) прийняття єдиної з Візантією релігії зміцнювало б південні межі Русі, тому що Русь одержала б на півдні авторитетного і могутнього союзника; в) прийняття християнства сприяло підняттю міжнародного авторитету Русі, так як до 988 р. Русь в очах Європи і Візантії була «дремучей, поганською»; г) прийняття християнства сприяло б зближенню з високорозвиненої Візантією - спадкоємицею культури Древньої Греції (технології, література, мистецтво, архітектура і т.п.). Розвиток подій: а) для зміцнення великокнязівської влади Володимир проводить реформу язичества, створивши пантеон шести богів на чолі з Перуном; б) переконавшись у неспроможності язичества, як пануючої релігії феодальної держави, Володимир вирішив прийняти християнство візантійського обряду (православ'я). Щоб не потрапити при цьому у васальну залежність від Візантії, як інші, Володимир захопив Візантійську фортецю Херсонес (988 р.), і відтіля як переможець продиктував 2 умови візантійському імператору: видати за нього сестру імператора, після чого він готовий прийняти християнство; водохрещення киян мало місце на ріці Почайні в 988 році (історик 0. М. Раков називає іншу дату - 1 серпня 990 р.).
Значення прийняття християнства: а) сприяло зміцненню К. Русі як ранньофеодальної держави, підняло її міжнародний авторитет.
5. Внутрішня політика князів Київської Русі.
Рюрик - варязький ватажок, правив спочатку в Ладозі, а в 862 р., скориставшись внутрішніми міжусобицями, захопив Новгород, що викликало . значне повстання проти варягів, придушене в крові Рюриком.
Новгородський князь Олег (Віщий) (882-912) - послідовник Рюрика; отримавши в 879 р. владу від мертвого Рюрика в Новгороді, зумів об'єднати Київську і Новгородську землі (убивши князів, що правили в Києві, Аскольда і Діра).
Ігор (912-945) син Рюрика,
Величезну частину часу провів у військових походах; через величезні витрати на військові походи збільшив данину, через що був убитий древлянами в 945 р. (при спробі зібрати данину вдруге).
Ольга (945-964) - дружина Ігоря, регент при малолітньому сині Святославові; помстилася за убивство чоловіка, знищивши 5 тис. древлян і двох послів, що прибули сватати її за древлянського князя Мала; провела податкову реформу: визначила кількість данини - «уроки» і місця збору данини - «цвинтарі»; особисто прийняла християнство, піднявши авторитет К. Русі.
Святослав (964-972) - син Ігоря й Ольги,
Ввів традицію призначати князями в інші міста своїх синів (для зміцнення єдності К. Русі). Хотів перенести столицю з Києва в Переяславець на Дунаї (перехрестя торгових шляхів), але зазнав у 971 році поразка під Доростолом від візантійців, через що відмовився від претензій на дунайські землі.
У останні роки князювання Святослав проводив антихристиянський терор, намагаючись перекласти на християн провину за власні військові невдачі на Дунаї. Він мав намір знищити всіх християн і розорити і спалити їхні храми.
Володимир (980-1015) - переміг у результаті братовбивчої боротьби за княжий престол у Києві. Його основним суперником був брат Ярополк, що відрізнявся увагою до духовного життя: відновив літописання, схилявся до розширення зв'язків із більш культурними країнами Заходу, Болгарією, Візантією. Володимир узяв владу як лідер антихристиянського напряму і, створюючи систему поганського 6-божжя, руйнував храми. На південно-західній межі з печенігами побудував мережу міст-фортець. Для централізації влади в 988 році хрестився сам, а в 989:року хрестив населення Київської Русі.
Ярослав Мудрий (1019-1054) - син Володимира, будучи Новгородським князем, після смерті батька вийшов переможцем із міжусобної боротьби з братами за Київський престол. Юридично, закріпив феодальні відношення на Русі введенням збірника законів «Російська правда». Розширив права церкви і її земельні володіння. Заснував Києво-Печерський лавру і першій бібліотеці на Русі при Софійським соборі. Побудував південну оборонну лінію уздовж р. Рось для захисту від набігів кочівників. При Ярославові К. Русь досягла найвищої могутності. У той же час при ньому діяла така правова норма як кревна помста.
Володимир Мономах (1113-1125) - онук Я. Мудрого, Переяславський князь; у 1113 р., подавивши народне повстання в Києві, зайняв великокнязівський престол і зм'якшив ступінь експлуатації селян; об'єднав 3/4 території Русі, припинивши на ній усобиці. Автор «Повчання Володимира Мономаха».
Мстислав (1125-1132) - син В. Мономаха, вийшов переможцем у міжусобній боротьбі за Київський престол. Продовжив політику батька по зміцненню держави, припиненню усобиць і захисту зовнішніх меж. Після його смерті К. Русь остаточно розпадається на окремі князівства.
7. Соціальна структура населення Київської Русі.
а) на чолі держави - великий київський князь; б) найближче оточення, за допомогою якого великий київський князь управляв державою: особиста дружина, що ділилася на старшу (бояри, мужі) і молодшу, (отроки, дитячі); князі, що стояли зі своїми військами в великих містах (Чернігів, Переяслав, Псков і ін.) і управляючі підпорядкованими Дум із князів і старших дружинників, що складали боярську думу при великому князі, що збирав її для прийняття важливих рішень (виступ . у похід, укладення миру і т.п.); в) суд, збір данини і судових мит здійснювали спеціальні дружинники, що називалися мечниками, вірниками. г) керування невеличкими містами здійснювали намісники великого князя - тисяцькі і посадники. Залежне населення: «Смерди» - селяни, що не потрапили в особисту залежність від феодала і які експлуатувалися шляхом стягування данини. «Закупи» - ( смерди, що взяли у феодала «купу» - позичку грошима, інвентарі), насіннями і т.п. «Рядовичі» - селяни, що уклали з феодалом «ряд» - договір і за це виконуючі різноманітні роботи у вотчині. «Ізгої» - вигнані з общини селяни, що не мали права через це користуватися общинною землею (луками, пасовищами і т.п.). «Холопи» - напівраби. Феодальна експлуатація здійснювалася шляхом: а) економічного примуса - виплата княжої данини; висновок селянами кабальних договорів із феодалами («купа», «ряд»); роздача феодалами землі селянам, за що останні сплачували земельну ренту (панщина, натуральний оброк, згодом грошовий оброк); б) позаекономічного адміністративного примуса - станова нерівноправність селян стосовно феодалів. До другої половини Х сторіччя на Русі не існувало індивідуально» власності на землю. Вона рахувалася спільною власністю князів, бояр, старших дружинників, а уособлювала її глава своєрідної корпорації - київський великий князь. Власне ж боярська земельна власність укладається лише на початку XII сторіччя. У силу цих особливостей повстання населення в Києві (у 1068 і 1113 роках - найбільше значні) не носили характеру класової боротьби.
8. Економічний розвиток Київської Русі.
Панує натуральне . господарство, при якому все необхідне провадиться не для продажу на ринок, а для внутрішнього вжитку. Землеробство - основне заняття, 2-3-польовою системою розроблялися: пшениця, овес, просо, жито, ячмінь та ін. культури. Основними знаряддями праці були: рало (дерев'яний плуг), борона, серп, коса. Скотарство - розводилися воли, коні, корови, вівця, свині, кози і т.д. Ремесло - до 60 фахів: ковальське, ткацьке, гончарне, шкіряне, ювелірне й ін. Внутрішня торгівля - ремісничі вироби повсюдно змінювалися на с/господарські. Намітилася деяка спеціалізація районів: із Прикарпаття везли сіль; із півдня - хліб, худоба; із півночі - хутра. Зовнішня торгівля - ДО Русь експортувала: худобу, хліб, сіль, ремісничі вироби, хутра; імпортувала: вино, тканини, прянощі, дивовижні товари і т.п. Найбільший торговий шлях - «із варяг у греки» - по Дніпру. Допоміжні галузі - полювання (за допомогою цибулі, стріл, мереж і пасток); Рибна ловля (ловили гачком, неводом); бортництво (збирання дикого меду).
10. Утворення єдиної Галицько-Волинської держави. Політика Р.Мстиславича.
Після смерті останнього Ростиславича — Володимира (1199 р.) Роман Мстиславич, спираючись на дружинників, міщан і частину боярства, об'єднав галицькі та волинські землі в єдине князівство, яке поступово стає спадкоємцем Києва. Формуючи централізовану державу, Роман Мстиславич рішуче виступив проти опозиційного йому галицького боярства. Здійснивши успішні походи проти Литви, Польщі, Угорщини, половців, Роман Мстиславич підніс міжнародний авторитет держави. У 1202— 1203 рр. він поширює свою владу на Київщину та Переяславщину. В 1205 р. під час війни з Польщею Роман Мстиславич потрапив у засідку і загинув. Після цього потужне державне утворення фактично розпадається. Галицькі бояри не були зацікавлені у відновленні єдиного Галицько-волинського князівства та організували заколот, унаслідок якого вдова Романа Мстиславича Ганна з малолітніми синами Данилом і Васильком змушена була бігти з Галича у Володимир-Волинський, а потім у Польщу. Почався період міжусобних воєн та іноземного втручання.
9. Причини розпаду Київської Русі. Відокремлення князівств від Києва.
Феодальна роздробленість не була випадком, і всі країни Європи пройшли, через неї. 1) У результаті розвитку феодальних відносин всередині 11, на початку. 12 ст. настає криза росту, коли стара форма об'єднання земель (К. Русь) уже не відповідає прогресу і перестає бути необхідною, тому що: а) унаслідок розвитку натурального господарства ніхто з феодалів не був зацікавлений в об'єднанні з іншими феодалами, тим більше, що між ними постійно були заздрість, ненависть, ворожнеча, тобто не було ніякої економічної причини триматися старого об'єднання (К. Русі); б) феодали, у своїх вотчинах за допомогою особистої дружини могли одержати все необхідне із селян, і без помочі великого Київського князя, через що влада останнього на час виявилася зайвою (до цього феодали годувалися з княжої данини і військових походів); в) місцеві феодали в себе у вотчинах вже обзавелися чималими штатами управління і дружинами, що давало їм можливість самостійно вести господарство, а з іншого боку - поборотися за владу з великим Київським князем (як правило, їхнім родичем); г) ріст і зміцнення міст - перетворив їх в економічні, політичні центри значних феодальних вотчин і убезпечив від нападу великого київського князя або кочівників. 2) Величезні географічні розміри К. Русі об'єктивно сприяли росту сепаратизму, а з іншого боку, в умовах загострення соціальної боротьби, великий київський князь змушений був сам їх посилювати. 3) Насильницьке об'єднання східнослов'янських земель у 9 сторіччі дало обернену реакцію в 12 ст.; майже поголовне прагнення до самостійності значних і дрібних феодалів тим більше, що області склалися переважно в рамках колишніх племінних спілок. 4) Зміна торгової кон'юнктури - Західна Європа спочатку торгувала безпосередньо з Близьким Сходом. Крім того, Київська Русь втратила важливий торговий маршрут до Чорного моря.
Сутність і значення феодальної роздробленості. По своїй суті вона явилася перехідним періодом від ранньофеодальної держави К. Русі, (механічного об'єднання земель) до зрілого феодального товариства (централізованій державі). У цей перехідний період завершується складання всіх основних рис і інститутів феодалізму (основних феодальних повинностей селян, основних прав феодалів, системи феодально-станової ієрархії, основних елементів феодального апарату і т.п.) тільки не в рамках усієї держави (як на стадії централізованої держави), а лише в рамках окремих феодальних вотчин і князівств. Тобто, феодальна, роздробленість була закономірним і більш високим етапом у розвитку феодальної держави, чим ранньофеодальна К. Русь, тому що. сприяла росту продуктивних сил і більш гнучко захищала інтереси панівного класу (одна з основних функцій держави). Водночас, феодальна роздробленість знизила обороноздатність країни, що в умовах посилення монголо-татар призвело до трагедії. Спочатку, у 12 ст., Київська Русь розпадається на 12 князівств (їхнє число постійно змінювалося), найбільшими з який були: Галицько-Волинське, Володимиро-Суздальське, Новгородська феодальна республіка й ін. Потім їхнє число на початку 13 ст. дійшло до 50, а в XIV сторіччі - навіть 250.
11. Відновлення Галицько-Волинської держави. Політика Д.Галицького.
У 1238 р. в період міжусобних воєн та іноземного втручання Данило зміг оволодіти Галичем, перемігши об'єднані сили тамтешнього боярства, угорських і польських феодалів. Волинські землі отримав Василько, хоч обидва князівства існували як єдине ціле. Внутрішня політика Данила Галицького була скерована на посилення держави. Розбудовувалися міста, поставали нові — Львів, Холм. У 1239 р. до князівства було приєднано Київ. Зміцнювалася православна церква, розвивалася культура. Проте діяльність Данила Галицького була перервана татаро-монгольською навалою. Ще у 1223 р. галицькі війська брали участь у битві з Чингісханом на р. Калці. Однак зашкодити навалі Батия в Данила Галицького вже не було сили. Зокрема втрачено великі міста — Галич, Володимир, Кам'янець. Згодом Данило Галицький здійснює успішні походи на Литву і Польщу. В 1243 р. він захоплює Люблін і Люблінську землю. У 1246 р. Данило їде у м. Сарай — столицю Золотої Орди, де дістає з рук Батия ярлик на княжіння. Але, повернувшись додому, він починає готуватися до боротьби з Ордою, уклавши військові угоди з польськими князями та угорським королем. Активну підтримку в антитатарській політиці Данилові Галицькому надавав папа римський Інокентій IV. У 1253 р. в м. Дорогожині Данило був коронований папським легатом. Але головним спільником Данила Романовича у 1251 р. став володимиро-суздальський князь Андрій Ярославич. Ординці вирішили розбити русичів поодинці та наслали на Андрія величезне військо. А у 1258 р. ординці на чолі з Бурундаєм змусили Данила Галицького зруйнувати власні великі фортеці — Львів, Володимир, Лучеськ. У 1264 р. Данило Романович помирає.
12. Галицько-Волинська держава за наступників Данила Галицького.
Після смерті Д. Галицького починається поступовий занепад Галицько-Волинського князівства. Волинню до 1270 р. володів його брат Василько, а Галичиною та Холмщиною — сини Данила Лев, Мстислав і Шварпо. Лев (1264—1301 рр.) переніс столицю князівства до Львова. Домовившись із татарами, він здійснив разом з ними походи на Польщу, Литву, Угорщину, приєднавши до своїх володінь Закарпаття з Мукачевим та Ужгородом. По смерті Лева його син Юрій І (1301—1308 чи 1315 рр.) знову очолив єдину Галицько-Волинську державу, оскільки після Василька династія Романовичів на Волині фактично не продовжилася. Столицею князівства стає Володимир-Волинський. Сини Юрія І Андрій і Лев II (1308 чи 1315 — 1323) були останніми з роду Романовичів галицько-волинськими князями і правили разом. Вони уклали мирні угоди з хрестоносцями, Литвою, Польщею. Загинули у бою з татарами. Галицькі бояри запросили на княжий стіл племінника Андрія та Лева Болеслава, який після переходу з католицької віри у православ'я отримав ім'я Юрій II Тройденович. Він урегулював стосунки з Золотою Ордою і Великим князівством Литовським, здійснивши у 1337 р. спільний з татарами похід на Люблін. Це в свою чергу викликало відсіч Польщі та Угорщини. Юрій ІІ змушений був підписати Вишеградську угоду про те, що по його смерті трон переходить польському королеві Казимиру ІІІ. Після цього галицькі бояри, не гаючи часу, отруїли останнього галицько-волинського князя. У подальшому галицькі бояри стримували натиск Польщі та Литви, намагаючись вибороти незалежність Галицько-Волинської держави. В 1349 р. Галичину захоплює польський король Казимир ІІІ, а перед тим Литва приєднує до себе Волинь. Галицько-волинська держава припиняє своє існування.
Українські землі завжди приваблювали Литовських князів за часів князювання Гедеміна. Литва перетворилася у могутню державу. Вона протистояла нападам Німеччини, а також готувалася до завоювання слов”янських земель. Уже у той час більше двох третин територіі литовської держави складалися із земель, на яких проживали руські племена. Литва допомогала слов”янам звільнитися від татарської залежності. Під час правління сина Гедеміна, Ольгерда територія Литовського князівства розширилась. До неї приєдналась Чернігово-Сіверщіна, Київщіна, Переяслівщіна. Князь Ольгерд поважав руську мову, традиціі і культуру. Але його метою було приєднаннья до Литви землі південної Русі. В боротьбі за Волинь Ольгерду довелося витримати боротьбу з польськи королем Казимиром, але після приєднання Волині литовське князівство стало найбільше у Європі. За князя Ольгерда влада золотої орди на українських землях Була ліквідована. Литовське правління не гнітило українське населення, поважало їхню мову, традицію та не порушувало місцевого устрою, багато Литовців прийняло Християнство. Але ставлення до українців змінилося після того як Литва об’єдналася з Польщею проти Тевтонського ордену. Утворилась польсько-литовська держава яка дозволила польським феодалам загарбувати українські землі. Вітовт продовжує приєднання української землі, але татари в 1399 р розбили військо Вітовта і Литва втратила узбережжя чорного моря. Польща гнобила укр. народ, вводила католицьку віру. В 1432 р велике князівство Литовське розкололося на 2 табори: заселене литовцями землі ввідійшли до князя Сегізмунда, а в Укр.і Білорусіі—до Свидригайла. Волинь лишилася під владою литовського князівства. Великих успіхів добилася Литва в Украіні, правління її було найкращім для України, але агресивні поляки витіснили литовців з України. У 13-15 ст.ст. ослаблені золотоординським ярмом, укр. землі стали об'єктом захоплення іноземними державами. Здійснення захоплення білоруських і укр. земель велося князями: Міндовгом, що захватили «Чорну Русь»; Вітеном (1293-1316) і Гедиміном (1316-1341), що захопили велику частину білоруських земель; Ольгердом (1345 - 1377), що захватили велику частину укр. частину російських земель (від сучасних Волині до Білгородської області на сході, від Брянської області на півночі до Херсонської і Миколаївської на півдні; . Ольгердом був узятий Київ); Вітовтом (1392 - 1430), що захватив південно-укр. степ аж до Чорного моря в районі Одеси. Причини швидкого захоплення: а) Русь була ослаблена золотоординським ярмом; б) багато князівств добровільно входили до складу Литви, намагаючись спілкою з ній убезпечити свої землі від тиску Тевтонського ордена і монголо-татарського ярма. Політика Литви на захоплених землях - укр. і білоруські землі складали 9/10 території литовської держави: а) це вносило специфіку в життя усього Великого князівства Литовського, державна мова - староруська, закони складені на основі «Російської правди» і ін.; б) В. К. Л, незважаючи на тенденції до централізації, що проявилися при Вітовту, було схоже на федерацію численних земель, у внутрішнє життя яких литовський князь майже не втручався, і влада там була в руках місцевої укр. і білоруської знаті, що одержала значну автономію в справах. «Старе - не змінюємо, нове - не впроваджуємо» - такий був принцип правління литовських князів.
13. Утворення Великого князівства Литовського і поширення влади литовських князів на українські землі.
У 13-15 ст.ст. ослаблені золотоординським ярмом, укр. землі стали об'єктом захоплення іноземними державами. Захоплення більшої частини укр. земель Великим Князівством Литовським (ВКЛ). Здійснення захоплення білоруських і укр. земель велося князями: Міндовгом (30-ті р. 13 ст. - 1263; фундатором Литовської держави), що захватили «Чорну Русь» (сучасну Гродненскую область Білорусії); Вітеном (1293-1316) і Гедиміном (1316-1341), що захопили велику частину білоруських земель; Ольгердом (1345 - 1377), що захватили велику частину укр. частину російських земель (від сучасних Волині до Білгородської області на сході, від Брянської області на півночі до Херсонської і Миколаївської на півдні; . Ольгердом був узятий Київ); Вітовтом (1392 - 1430), що захватив південно-укр. степ аж до Чорного моря в районі Одеси.
Причини швидкого захоплення: а) Русь була ослаблена золотоординським ярмом; б) багато князівств добровільно входили до складу Литви, намагаючись спілкою з ній убезпечити свої землі від тиску Тевтонського ордена і монголо-татарського ярма. Політика Литви на захоплених землях - укр. і білоруські землі складали 9/10 території литовської держави: а) це вносило специфіку в життя усього Великого князівства Литовського, державна мова - староруська, закони складені на основі «Російської правди» і ін.; б) В. К. Л, незважаючи на тенденції до централізації, що проявилися при Вітовту, було схоже на федерацію численних земель, у внутрішнє життя яких литовський князь майже не втручався, і влада там була в руках місцевої укр. і білоруської знаті, що одержала значну автономію в справах. «Старе - не змінюємо, нове - не впроваджуємо» - такий був принцип правління литовських князів.
Організація системи влади Великого князівства Литовського.
Приєднавши землі Білорусі, України та частково Московської держави (Смо-ленщину), Литва перетворилася на багатонаціональну державу, де переважа ло не литовське, а слов'янське населення з традиційною культурою та правом (9/10 населення — українці та білоруси). Князівство стало називатися Вели ким князівством Литовським. Зазначені обставини вносили специфіку в його життя. Руська мова визнавалася в Литві державною, закони були скла дені на основі «Руської правди». Православна церква також залишалася па нуючою в духовному житті литовського суспільства. Великі міста, такі як Київ та Луцьк, отримали привілеї, що забезпечили розвиток ремесел і торгівлі. Міське управління складалося з місцевих людей. Таке становище відбите в збірниках державних законів, Литовських статутах 1529 та 1566 рр.
Литовські князі ліквідували незалежність Волинського (1452 р.), Київ ського (1471 р.) та інших князівств. Вони перетворювалися на провінції (воєводства), де правили литовські намісники — воєводи. Значна влада в цих землях належала місцевій українській та литовській знаті. «Старе — не змінюємо, нове не впроваджуємо» — такий був принцип правління литовських князів.
Соціально-економічний розвиток українських земель у складі Великого князівства Литовського
Основу економіки України у XIV-XVI ст. ста-Іновили землеробство й традиційні промисли: мисливство, бортництво, рибальство, при чому останні переважали у господарській діяльності значної частини населення.
Величезні обшири східноукраїнських земель, що їх ро дючість і напрочуд багатий рослинний та тваринний світ дивували сучасників-іноземців, обезлюднівши, пе ретворилися на суцільні мисливські й бортні „уходи" (угіддя). Вони стали тереном особливої форми експлуатації природних багатств — сезонного „уходництва". Ним займалися приходні — і серед них не тільки промисловики-професіонали, а й міщани та селяни. Характерно, що у XIV—XV ст. значна частина останніх, як і за давніх-давен, платила дани ну „медом і скорою (шкурками хутрових звірів — куниць, білок, бобрів, лисиць тощо)". Бортні землі становили самостійні господарські об'єкти — предмет пожалувань литовських князів. Промислова діяльність, яку живив стабільний попит на продукти мисливства, бортництва та рибаль-ва, перетворюючись на постійне заняття, значно межувала господарську ініціативу населення. Це породжувало залежність Полісся й Середнього Подніпров'я від довозу зерна, зокрема із західноукраїнських земель, де аграрні відносини набули більш зрілих форм і звідки, починаючи з середини XVI ст., хліб транспортувався у Західну Європу.
Впродовж XIV—XVI ст. українські землі, по ри економічну стагнацію, були одним з важливих чинників системи європейської торгівлі. Активно функціонував дніпровський шлях, обслуговуючи, головно, транзитну „московсько-ординську" торгівлю, тобто з'єднуючи Крим і Північне Причорномор'я з Північно-східною Руссю. Від Таванського перевозу в пониззі Дніпра торгові каравани йшли „землею о водою", тобто суходолом чи Дніпром, повз Чер каси й Канів до Києва. Тут відкривалися річковий та сухопутний шляхи на Чернігів і далі, вгору Десною, на Новгород-Сіверський та Брянськ, звідки через Во-ротинськ, Калугу, Серпухів і Лопасню купці діставалися до Москви.
Чимало торгових шляхів пролягало теренами Га личини, Волині та Поділля. Ними у Західну Європу рухалися як східні й московські товари, так і продук ти місцевого господарства: віск, мед, зерно, шкіра, худоба, солона риба, сіль, деревина тощо. Натомість ввозилися західноєвропейські тканини (сукно, ат лас, оксамит, полотно), одяг, ремісничі вироби, залізо, вина. Протягом XV—XVI ст. економіка цих зе мель поступово переорієнтовувалася на потреби зовнішнього ринку, який з плином часу потребував де далі більше деревини й продукції місцевого промислового та сільського господарства. Інтен сифікація останнього досягалася за рахунок організації фільварків, зростання панщини й обезземелення се лянства, що безпосередньо впливало на соціальні відносини у регіоні.
14. Польсько-литовські унії кінця 14 – початку 16 ст.: передумови суть та наслідки.
Кревська унія (1385): а) причини - прагнення об'єднанням підсилити свої держави перед особою Тевтонського ордена (здійснившого з території В. Пруссії, Латвії, Естонії з 1340 по 1410 р. більш 100 значних походів на слов'янські землі) і Московського князівства (після перемоги в Куликівській битві 1380 р. виростив його авторитет серед укр. і білоруського населення В.К.Л, а авторитет литовського Князя-Ягайло - союзника Мамая, упав ); б) зміст Унії: Ягайло женився на польській королеві Ядвізі і був проголошений польським королем, до Польщі приєдналися землі В.К.Л (включаючи укр. і білоруські), на яких уводилося католицтво як державна релігія; припинялися сутички між Польщею і В.К.Л, а їхні збройні сили об'єдналися для боротьби з Тевтонським орденом; скарбниця В.К.Л переходила на потреби Польщі; в) значення унії подвійне: з одного боку - позитивне (допомогла об'єднаним силам у 1410 р. у Грюнвальдській битві розбити Тевтонський орден) з іншого боку - негативне (роздача укр. земель польським феодалам, передача скарбниці В.К.Л на потреби Польщі, насильницьке поширення католицизму й ін.); г) наслідки унії: Вітовт, ставши великим литовським князем, зумів відновити незалежність B. K. Л., але через 10 років після його смерті великокнязівський престол у Литві знову зайняли нащадки Ягайло (будучи одночасно польськими королями, що продовжили політику свого предка). Окремі спроби відродити колишню владу Києва як центру, хоча і починалися, але успіху не мали. А в 1470 р. після смерті київського князя Симеона Олельковича ця посада залишалася незайнятою. Проте, Кревська Унія була лише особистою Спілкою, заснованим на шлюбі царюючих персон 2-х держав, зберігши автономію Литви і Польщі (при васальній залежності Литви).
15. Люблінська унія і її політичні наслідки для України.
Захопивши у XIV-XV ст. Галичину, Західну Волинь і Поділля, Польща прагнула оволодіти й українськими землями, які входили до складу Великого князівства Литовського. Але, окрім бажання Польщі, визрівали ще й об'єктивні умови для унії між Польським королівством і Литвою. Найважливішим внутрішнім чинником у цьому процесі була позиція української шляхти. На початку XIV ст. перед нею постав реальний вибір: або єдина, усталена Польща, або ослаблена Лівонською війною Литва. Польща для українських феодалів означала привілеї, обмеженість королівської влади, гарантовані політичні свободи. Не останнє місце тут посідала й проблема військової повинності — адже у Польщі домінувало наймане військо. Не можна було скидати з рахунків і зовнішній фактор. Війна Литви з Москвою, підтримуваною Данією та Швецією, призвела до втрати територій, і Велике князівство Литовське гребувало значної військової та фінансової допомоги. Тому вже на середину XVI ст. були здійснені перші спроби підписання унії. Але реальних результатів сторони домоглися лише в 1569 р. на засіданні об'єднаного сейму у Любліні. Після того як частина литовських, українських і білоруських магнатів, не задоволених польським проектом унії, намагалася зібрати шляхетське ополчення для боротьби за свої права, король Сигізмунд III Август своїми універсалами приєднує українські землі — Підляшшя, Волинь, а потім Київщину і Брацлавщину, зрівнявши місцеву шляхту цих земель у правах і привілеях з польською шляхтою. Повстанці змушені були повернутися на сейм. Депутати Великого князівства Литовського підписали акт про державну унію і склали присягу на вірність їй. Це означало створення держави Річ Посполита (дослівно з польської мови — спільна справа). В ній мали бути король, який обирається, сейм, єдина зовнішня політика, загальна скарбниця. Автономія Литви зберігалася лише у питаннях місцевого самоврядування, організації збройних сил і у правничій сфері. Українські землі навіть не входили до литовської автономії, а були віднесені до складу польських воєводств — Руського (Львів), Белзького (Белз), Волинського (Луцьк), Київського (Київ), Подільського (Кам'янець), Брацлавського (Брацлав). Воєводства очолювалися призначеними польськими магнатами. Люблінська унія 1569 р. відіграла, безумовно, велику історичну роль у долі України. При цьому вона мала досить суперечливі наслідки. Передусім вона сприяла посиленню польської соціальної, національної, релігійної, культурної експансії. Але вона ж возз'єднала українські землі, забезпечила зростання культурно-освітнього руху, знайомство з західноєвропейською культурою. Окрім цього, саме Люблінська унія викликала рух опору, соціальну активність різних верств українського населення в боротьбі за національне виживання.
16. Релігійні відносини в Україні. Брестська унія.
Брестська унія (1596 р.): а) причини - прагнення Ватикану підпорядкувати католицтву східну православною церква, створивши перехідний період для повного переходу православних українців до католицизму; бажання ряду православних священиків зрівнятися в правах, прагнення захистити себе від впливу Московського патріарха, що підтримував укр. братерства, що намагалися обирати священиків, втручатися в церковні справи і т.д.; б) зміст унії - укр. церква визнавала основні догмати і не переходила, під владу Ватикану, визнавши своєю главою - папу Римського. Богослужіння залишалося на слов'янській мові; в) наслідки унії - перехід у лоно католицизму, фактична заборона православної церкви; переслідування священиків, що залишилися вірними православ'ю, поділ українців на 2 конфесії, поклавши початок відмінностям, що пізніше розвилися між західними і східними українцями. Проти Унії виступили народні маси (козацьке повстання 1594 - 1596 р., повстання городян Луцька в 1620 р., у м. Острозі в 1638 р. і т. д.). Проти Унії вели боротьбу частина дворянства на чолі з князем Костянтином Острожським (1527-1608), а також укр. братерства. Це змусило Річ Посполиту в 1633 р. знову дозволити легальне існування православної церкви, хоча пільги як і раніше поширювалися лише на уніатів.
17. Теорії походження та причини виникнення українського козацтва. Формування Запорізької Січі.
Термін “козак” - тюркського походження; означав “степовий розбійник”, “вільна людина”.
Існує безліч теорій походження українського козацтва: „Хозарська”, «Автохтонна”, „Чорно-клобуцька», «Черкаська”, „Соціальна”, “Бродницька”, „Уходницька”, “Болохівська”, “Татарська”, „Захисна”.
Серед причин, які зумовили появу козацтва, можна виділити: соціальні (посилення феодальної експлуатації, юридичне оформлення кріпосної залежності); економічні (нестача орної землі, необхідність колонізації вільних земель Дикого поля); політичні (прагнення польської адміністрації залучити козацтво на службу для охорони південних кордонів від татарської загрози); національні (спротив політиці колонізації та покатоличення українського населення); стратегічні (загроза з боку Кримського ханства). Вперше згадується про укр. козаків приблизно в 1480-му році, коли, за свідченням польського літописця М. Бельєвого, польське військо в поході на кримських татар супроводжували місцеві козаки, що добре знають місцевість.
У 16 сторіччі чисельність козацтва постійно росте і вони розселяються частково в побудованих ними . хуторах і слободах, частково в козацьких містах Чигирині, Каневі, Корсуні, Черкаси. Життя було украй важке: кожному козаку припадало починати, маючи лише невеличкий скарб, що він зумів прихопити з будинку. А життя в прикордонних із татарами районах змушувала кожного мати зброю, уміти мистецьки їм володіти і бути готовим у будь-який час його застосувати. Все це закаляло козацтво; змушувало його триматися разом; прискорювало майнову диференціацію в середовищі козацтва, тому що знову прибулі змушені були найматися до заможних козаків, із яких формувався козацька старшина. У результаті: до початку 16 сторіччя козаками було освоєно середнє Подніпров'я.
18. Запорізька Січ як військова і адміністративно-територіальна одиниця.
У 1556 р. на о. Мала Хортиця черкаський староста Д. Вишневецький заснував фортецю, яка започаткувала Запорізьку Січ. Своє місцеположення Січ періодично змінювала. У 70-ті роки XVI ст. вона містилася на о. Томаківка (біля м. Марганець Дніпропетровської обл.), у 90-ті роки — на о. Базавлук. З 1638 по 1652 рр. Січ розташовувалася на Микитиному Розі (тепер м. Нікополь). З політичної точки зору Запорізька Січ була фактично зародком майбутньої української держави. Однак специфічні історичні умови зумовили його своєрідність. Козацтво поділялося на полки чисельністю 500— 1000 осіб. Полки складалися з сотень. А декілька сотень у свою чергу складали курінь. Усе козацьке військо очолював гетьман (з часів Б. Хмельницького), а запорожців — кошовий отаман. У військовому плані Січ складалася з 38 куренів, а територіально — з 8— 10 паланок. Вступ і вихід з Січі були добровільними. Прибульцеві міняли ім'я, аби приховати минуле втікача. На Січі поряд із повноправними козаками були й новаки — джури, молодики. Протягом трьох років вони не могли брати участь у виборах старшини і, як правило, прислужували бувалим козакам. Загалом Військо Запорізьке можна поділити на січових козаків — нежонатих, загартованих у боях, і волосних — сімейних козаків, які більший час жили за межами Січі, де не гребували землеробством, промислами, торгівлею. Саме січові козаки становили цвіт Війська Запорізького і називалися товариством або лицарством. Життя запорізького козацтва будувалося на демократичних засадах. Утім це суспільство не можна назвати цілком демократичним, оскільки соціальне розшарування серед козаків визначало й їхню політичну нерівність.
Козацька символіка - червоний (малиновий) прапор із зображенням на одній стороні св. архангела Михаїла (білим цвітом), на інший - зображення білого хреста; герб ЗС - зображення козака зі зброєю на плечі, із шаблею та пікою, устромленою в землю поруч із козаком; гетьманська булава - символ влади й ін.
Значення козацтва: засвоїло пустельні степові землі; охороняло південні рубежі держави; брало участь в антифеодальних виступах; стало початком нової укр. (козацької) державності; внесло головний внесок у звільнення У від влади Речі Посполитої у ході війни 1648-1654 р.
20. Причини, характер, періодизація та рушійні сили Визвольної війни українського народу середини 17 ст.
У першій половині XVII ст. Річ Посполита перетворилася в найбільшу європейську держа ву. На українських землях, що входили до її складу, панували свавілля та анархія польських магнатів та шляхти.
Причини визвольної війни формувалися з кінця 30-х і протягом 40-х рр. XVII ст. Серед них можна виділити такі.
1. Соціально-економічні.
За характером визвольна війна була антифеодальною, національно-визвольною, проходила під релігійними гаслами.
Отже, рушійними силами революції були козаки, се ляни, міщани, шляхта. Характер війни був всенарод ний, національно-визвольний, справедливий. Лідером визвольної війни став Б.Хмельницький, на початок війни — чиги ринський сотник. У кінці 30-х років Б.Хмельниць кий був генеральним писарем. Запорізька Січ, що перебувала тоді на Микитиному Розі (поблизу м. Нікополя), обрала його гетьманом. Звідси під його проводом 22 квітня 1648 р. вируши ли козаки, щоб об'єднатись з повстанським рухом на Наддніпрянщині і розпочати велику визвольну війну українського народу.
Перший період війни ознаменувався перемогами (1648-1649 pp.) під Жовтими Водами і Корсунем, битва ми під Пилявцями, облогою Львова і Зборівським дого вором. Другий період (1650-1653 pp.), незважаючи на кровопролитну боротьбу повсталих і поляків, жодній із сторін успіху не приніс. Третій період (1654-1655 pp.) визначився допомогою Росії Україні в боротьбі з Поль щею. Четвертий період (1656—1657 pp.) '—укладен ням союзу між Україною і Семигородським кня зівством, а також спільними діями козацтва і шведської армії проти Польщі.
Очевидна заслуга Б. Хмельницького полягає в тому, що він протягом року війни зумів створити з розріз нених селянських і козацьких загонів народно-виз вольну армію. Із Запорізької Січі він вийшов із заго ном у три тисячі чоловік, а під Зборовом мав 360 тисяч повстанців.
У сучасній історичній науці переважає думка про те, що Визвольна війна закінчилася із смертю Б. Хмель ницького. Це викликає сумнів, окільки визвольні зма гання українського народу після цього не припини лися, а лише змінили свій характер: стали менш масштабними і більш локальними. Мабуть, вірогідні шою є точка зору В. Смолія, В. Степанкова, В. Шевчука. Вони вважають, що війна закінчилася з падінням геть мана П. Дорошенка у 1676 р. «Вічний мир» 1686 р. між Росією і Польщею юридично зафіксував поразку України в цій війні.
21. Хід і основні події Визвольної війни під проводом Б.Хмельницького.
Наприкінці 40-х рр. XVII ст. феодально-кріпосницький та на ціонально-релігійний гніт Речі Посполитої на українських землях став нестерпним. Масове невдоволення більшості населення призвело до На ціонально-визвольної війни українського народу.
У січні 1648 р. Б. Хмельницький утікає на Січ, стає гетьманом, розбиває польський гарнізон, що був на Січі Гетьман заручився підтримкою кримського хана та виступив на Черкаси. До козацького війська почали приєднуватися селяни-втікачі, міщани, духовенство, дрібна українська шляхта. Повстання досягло великого розмаху та перетворилося на Визвольну війну.
Влітку 1648 р. завдяки всенародному повстанню та полководницькому таланту Б. Хмельницького Київське, Чернігівське, Брацлавське воєвод ства та частина Подольського були звільнені від польської влади.
Внаслідок битви під Жовтими Водами (квітень 1648 р.) польські війська коронного гетьмана Потоцького були розгромлені, а сам Потоцький потра пив у полон до козаків. У битві під Корсунем (травень 1648 р.) поляки були повністю розгромлені.
18 серпня 1649 р. - підписано Зборівський мирний договір.
Нова битва відбулася 13 вересня 1648 р. під Пилявцями. В ній коза ки з татарами розгромили війська польської армії. Враховуючи настрої народних мас та думку кримського хана, Б. Хмельницький продовжив похід через територію Галичини на Львів. Вони взяли в облогу Львів, але погодилися на викуп та укладення перемир'я з по ляками під Замостям. У грудні 1648 р. повстанці повернулися на Київщину.
29 червня 1651 р. - битва під Берестечком (поразка козаків)
28 вересня 1651 р. - Білоцерківський мирний договір.
1 травня 1652 р. – битва під Батогом (перемога козаків)
8 січня 1654 р. в Переяславі було прийнято рішення про возз’єднання України з Росією. Було підписано «Березневі статті».
1656—1657 pp. —укладено союз між Україною і Семигородським кня зівством, а також спільні дії козацтва і шведської армії проти Польщі.
22. Входження України під протекторат Московського царства. «Березневі статті» 1654 р.
Прагнення до створення суверенної держави визначило позицію Б. Хмельницького в пошу ку союзників. Найбільш реальною кандидатурою була православна Московська держава.
Московська держава зайняла вичікувальну позицію. Але бажання розши рити територію та сферу свого впливу в Східній Європі, залучити українські козацькі озброєні формування для охорони Московської держави сприяли тому, що цар погодився прийняти Військо Запорозьке «під свою руку».
1 жовтня 1653 р. на Земському соборі в Москві було вирішено прийня ти Україну до складу Росії. Юридично договір був оформлений під час російсько-українських переговорів у січні—березні 1654 р. у Переяславі. 8 січня 1654 р. на відомій Раді козацьких старшин були узгоджені прин ципові положення майбутньої угоди: антипольський військовий союз Ук раїни та Росії, верховенство московського царя над Україною, збереження основних прав та вільностей Війська Запорозького, усний акт присяги.
Результати Переяславської Ради були по-різному прийняті на У. Конфлікт виник вже в самому Переяславі: коли козацька старшина присягала царю, вона зажадала, щоб царські посли також присягнули і від імені царя завірили козаків у виконанні прийнятих на себе зобов'язань стосовно У. На це послідкувала відмова, посли заявили, що цар, як самодержець, не зв'язує себе присягою стосовно своїх підданих. Конфлікт завершився поступкою Б. Хмельницького російським послам. Не захотіли прийняти присягу на вірність Росії полковники Іван Богун і Іван Сірко і полки Уманський і Брацлавський.
У березні 1654 р. були підписані «Березневі статті», або «Статті Богдана Хмельницького», які юридично оформили українсько-москов ський союз. Основні засади договору:
Україна увійшла до складу Росії на правах широкої автономії;
Україна (Гетьманщина) займала територію Київського, Брацлавського, Чернігівського воєводств, частини Уманського воєводства, мала республіканську форму правління;
Росія підтверджувала права та привілеї володіння Запорозького війська та української шляхти;
встановлення 60-тисячного козацького реєстру;
введення плати старшині;
збереження місцевої адміністрації, що збирала податки для царської скарбниці;
підтвердження прав Війська Запорозького обирати гетьмана;
гетьман міг вести переговори з іншими державами (крім Польщі, Туреччини, Криму);
царські воєводи не втручалися у внутрішні справи України;
збереження прав Київського митрополита;
встановлення військової застави на кордоні України з Польщею та у фортеці Кодак;
гетьмана обирає військо і тільки сповіщає царський уряд;
реєстр визначався в 60 тисяч;
Збереження в містах виборного управління і т.д.
Богдан Хмельницький фактично зберіг положення незалежного глави держави. Сторони по-різному оцінювали положення Переяславского угоди. Якщо Хмельницький і козацька старшина розпочали розширення і зміцнення української автономії, то царський уряд розпочав розширювати згодом свою участь у внутрішніх справах України, перетворюючи її поступово в звичайну провінцію Московської держави
23. Основні напрями державної політики гетьмана І.Виговського. Причини громадянської війни.
По смерті Б. Хмельницького його син Юрій Хмельницький, обраний гетьманом, за рішенням старшинської ради був замінений І. Виговським і посланий у Київ завершувати навчання. Порушення принципу спадкового гетьманства породило серед старшини спокусу боротьби за владу. внутрішній політиці І. Виговський спочатку виступив за пріоритетну роль шляхти. Серйозні зміни вніс він і у зовнішню політику. Невдоволений втручанням російських чиновників у справи України, він починає мирні переговори з Польщею. На початку 1658 р. Виговський дає польському королеві Яну Казимирові згоду на визнання сюзеренітету. Обурена козацька старшина під керівництвом кошового Я. Барабаша та полтавського полковника М. Пушкаря збирає військо і фактично розпочинає громадянську війну. Гетьман розгромив повстання. У вересні 1658 р. переговори з Польщею були продовжені, і 16 вересня підписується Гадяцький трактат, згідно з яким Україна як «Руське князівство» входила до Речі Посполитої на правах формально рівного суб'єкта федерації. Українська держава визнавалась в межах Київського, Чернігівського і Брацлавського воєводств. Органи влади формувалися за польським зразком. На чолі держави стояв виборний гетьман. Україна могла мати власний суд, військо, скарбницю, але при цьому позбавлялася можливості міжнародних стосунків. Урівнювалися права католицької та православної церков, а в одному з варіантів угоди мова навіть йшла про ліквідацію унії. Пропольська орієнтація Виговського не знайшла підтримки серед українського народу. А запорожці відкрито готувалися до виступу. В цей час війну проти гетьмана починає Росія. За допомогою кримських татар Виговський у липні 1659 р. розгромив російські війська під Конотопом. Але скористатися перемогою гетьман не зміг, оскільки проти нього піднімається ще одне повстання — під проводом І. Богуна та І. Сірка. Підтримані російськими військами, повсталі завдають поразки Виговському, і той змушений тікати до Польщі.
24. Внутрішня та зовнішня політика лівобережних гетьманів доби «Руїни».
І. Брюховецький (1663 – 1668 рр.) В червні 1663 р. козацька чернь, підтримана селянами та бідним міщанством обрала гетьманом Брюховецького.
Перебуваючи у цілковитій залежності від Москви, Брюховецький робив царському урядові одну поступку за іншою. Він із готовністю схвалив невигідний Переяславський договір 1659 р., запропонувавши, крім того, власним коштом утримувати російські залоги на Україні. У 1665 р., висловивши бажання «постати перед ясними монаршими очима», він у супроводі почту з п'яти сотень козаків здійснив подорож до Москви.
Щедро улещений почестями московитів, він у відповідь підписав угоду, яка ще більше обмежувала українські права.
Та минуло зовсім небагато часу, як Брюховецький дорого поплатився за нехтування українськими інтересами. Найбільше обурення серед українців викликав Андрусівський договір 1667 р., який рішуче повернув їх проти Брюховецького та Москви.
У 1667—1668 рр. по Лівобережжю прокотилася хвиля повстань проти царських залог та їхніх українських прибічників. Весною 1668 р., коли полки Дорошенка перейшли на Лівий берег, розгніваний натовп колишніх прихильників спіймав Брюховецького й забив до смерті.
Дем'ян Многогрішний (1668—1672). Під тиском поляків Дорошенко був вимушений повернутися на Правобережжя й призначити наказним гетьманом Лівобережної України чернігівського полковника Дем'яна Многогрішного. «Людина проста й неписьменна», Многогрішний мав репутацію ватажка, здатного змусити підлеглих якщо не віддано служити собі, то хоч коритися. З падінням свого номінального зверхника Дорошенка Многогрішний облишив і думати про розрив із Москвою й натомість іще раз поклявся у вірності цареві, за що дістав у нагороду визнання його гетьманом Лівобережної України.
З типовою для нього прямолінійністю Дем'ян Многогрішний повідомив росіян про невдоволення українців і настояв на виведенні з Лівого берега московських залог. Ідучи на компроміс, цар погодився обмежити кількість залог п'ятьма найбільшими містами.
Крім часткового відновлення автономії, втраченої його попередником, Многогрішний також узявся за встановлення на Лівобережжі правопорядку, спираючись на загони своїх компанійців. Проте фатальними недоліками гетьмана були нетактовність і невміння порозумітися із старшиною. Побачивши, що непокірний гетьман втрачає підтримку, цар віддав наказ заарештувати Многогрішного, піддати його тортурам і заслати до Сибіру.
Іван Самойлович (1672—1687). Побоюючись сильної гетьманської влади як такої, старшина три місяці зволікала з виборами наступника Многогрішного. Водночас вона звернулася до царя з пропозицією обмежити гетьманські прерогативи.
Так, коли у 1672 р. гетьманом обрали Самойловича, йому поставили умови не судити й не карати представників старшини, а також не вступати у зовнішні зносини, не проконсультувавшись із старшинською радою. До того ж нового гетьмана примусили розпустити загони компанійців, що, за традицією, підкорялися безпосередньо йому.
Самойлович протягом майже всього свого гетьманування він намагався підтримувати добрі стосунки зі старшиною. Самойлович сприяв формуванню старшинських династій на Лівобережжі.
У зовнішній політиці Самойлович, як і всі гетьмани, намагався поширити свою владу на всю Україну.
Чи не найщасливіший момент у кар'єрі Самойловича настав, коли Дорошенко урочисто склав перед ним гетьманську булаву, після чого він став величати себе «гетьманом обох берегів Дніпра». Проте через два роки турки витіснили Самойловича з його російськими союзниками з Правобережжя.
Залишаючи ці землі, Самойлович організував масовий вихід правобережного населення на Лівий берег. Новим ударом по надіях Самойловича об'єднати Україну стало підписання у 1686 р. так званого «Вічного миру» між поляками та росіянами. За ним Київ і землі Війська Запорозького переходили під постійний суверенітет царя. Невдоволений московською політикою, Самойлович неохоче приєднався до грандіозного походу на Крим, що його у 1686 р. організували росіяни. Брак підготовки й тяжкі природні умови призвели до провалу цієї акції та великих втрат. Вороже настроєні представники старшини звинуватили Самойловича в тому, ніби він незаконним шляхом збагатив себе й свою родину, а російські воєводи звалили на нього вину за провал походу, внаслідок чого у 1687 р. Самойловича скинули й заслали до Сибіру.
26. Соціально-економічне та політичне становище Слобідської України в 2-й половині 17-18 ст.
60-80-ті роки XVII ст. відомі в історії України як Руїна. Спадкоємці Б. Хмельницького не змогли успі шно завершити його починань. Руїна почалася з усу нення в 1657 р. Ю. Хмельницького від влади. І. Виговський та його прибічники фактично здійснили дер жавний переворот. Безпорадність та амбіції нових лідерів, втрата підтримки народу, ускладнення геополітичної обстановки призвели до катастрофи — до поразки Визвольної війни. Доба Руїни принесла жах ливе спустошення українських земель. Загострилась боротьба за гетьманську булаву. Доходили до межі со ціальні конфлікти, відбулася девальвація моральних норм суспільного життя. Порушення суверенітету України її сусідами призвело до фатального розколу на Правобережну і Лівобережну Україну.
У кінці XVII — на початку XVIII ст. центр полі тичного і духовного життя України зосереджується на Лівобережжі. Українці називали його Гетьманщиною, а росіяни — Малоросією. Після Б.Хмельницького ще зберігалися чіткі ознаки державності — вибор ність гетьмана та старшини, система місцевого управ ління, судочинство, козацьке військо. У Гетьманщині існувала своя система адміністративно-територіального поділу (сотенно-полкова), до якої входили 10 полків (Стародубський, Чернігівський, Ніжинський, Прилуць кий, Київський, Гадяцький, Переяславський, Лубенсь кий, Миргородський і Полтавський). Це був густозаселений край з розвинутою економікою. На той час на Лівобережжі вже було 11 великих міст, 126 місте чок та 1800 сіл, в яких проживало 1,2 млн. чоловік. Окремі міста (Київ, Переяслав, Полтава та ін.) корис тувалися магдебурзьким правом. Основу населення Гетьманщини складали козаки, українська шляхта, селянство та міщанство. Панівною верствою була ко зацька старшина та українська шляхта. Точніше про це говорить Т.Яковлева. Правда, вона описує соціаль ний склад населення Гетьманщини в середині XVII ст., але воно фактично не змінилось і у XVIII ст. Отже, соціальна структура суспільства Гетьманщини була слідуючою: шляхта, козацька старшина, міщани, духо венство, селянство, козацтво.
Громадянська війна в Україні скінчилася з підпи санням «Вічного миру» 1686 р. та обранням Івана Мазепи у 1687 р. на посаду гетьмана. Він займав цю посаду найдовше з усіх гетьманів — більше 20 років. І. Мазепа майже до останніх днів свого гетьмануван ня зберігав добрі стосунки і довір'я Петра І.
Однак Петро І порушив основну умову Березне вих статей — захист України. Тим самим він звільнив І. Мазепу від обов'язку союзника Росії. За допомо гою союзу з шведським королем Карлом XII геть ман спробував зберегти автономію України, та це йому не вдалося.
Необхідно зрозуміти, що з 80-х років XVII і до початку XVIII ст. царизм обмежував автономію Ук раїни, що викликало опір українського керівництва, завершальним акордом якого була національно-виз вольна акція І. Мазепи.
25. Внутрішня та зовнішня політика правобережних гетьманів доби «Руїни».
І. Виговський у зовнішніх стосунках схилявся до заснування незалежного українського князівства. З цією метою він зміцнює зв'язки з Польщею.
Наприкінці 1657 р. проти нього повстала велика кількість рядових козаків, і в червні 1658 р. дві ворогуючі козацькі армії зіткнулися у кривавій битві. Переможцем із неї вийшов Виговський. Розуміючи неминучість розриву з Москвою, Виговський активізував зусилля, щоб налагодити порозуміння з поляками. У 1658 р. після тривалих дискусій українські та польські посли досягли компромісного рішення, відомого як Гадяцький трактат.
Ще навіть до підписання Гадяцької угоди Україну окупувало величезне, майже 150-тисячне московське військо під командуванням князя Олексія Трубецького. Спішно зібравши сили та з'єднавшись із своїми союзниками — поляками та кримськими татарами, Виговський рушив на північний схід назустріч загарбникам. 29 червня 1658 р. під Конотопом царське військо зазнало однієї з найстрашніших у своїй історії поразок. Проте гетьман не зміг скористатися своєю блискучою перемогою. На Україні продовжували перебувати московські залоги; напад запорожців на Крим змусив союзників Виговського — татар — повернутися додому; на Полтавщині знову спалахнули заворушення. Кілька промосковських полковників звинуватили гетьмана в тому, що «він продає Україну полякам», і повстали. Це було останнім ударом. У жовтні 1659 р., не маючи змоги продовжувати війну з Москвою, Виговський відмовляється від гетьманства й тікає до Польщі.
Сподіваючись, що ім'я батька допоможе згладити внутрішні конфлікти, старшина обирає гетьманом 18-річного Юрія Хмельницького. Переляканий силою російського війська й погрозами Трубецького, Юрій повірив підробленому тексту Переяславської угоди 1654 р. і у 1659 р. підписав новий і дуже невигідний варіант документу. У 1660 р. між Москвою та Польщею знову вибухнула війна за владу над Україною. Молодий гетьман вступив у переговори з поляками, й коли росіяни зазнали нової страшної поразки під Чудновом, Юрій погодився на повернення України до складу Речі Посполитої.
Козаки виступили проти Хмельницького, обравши наказним гетьманом Якова Сомка.
У січні 1663 р. пригнічений власною неспроможністю опанувати становище Хмельницький складає гетьманську булаву і йде в монастир.
Влада його наступника Павла Тетері обмежувалася лише Правобережжям. Переконаний прибічник пропольської політики на відміну від попередників він відмовився формувати незалежну козацьку політику і в основному підпорядковувався полякам. Разом із ними він захопив Лівобережжя, спонукаючи короля Яна Казимира продовжувати наступ аж до Москви. Коли наступ провалився, Тетеря з поляками повернувся на Правобережжя, щоб придушити виступи проти шляхти, що відбувалися тут.
На вимогу Тетері поляки заарештували й стратили Виговського як його потенційного суперника. Юрія Хмельницького витягли з чернечої келії й кинули до польської в'язниці. Поведінка Тетері та поляків викликала загальну ненависть, внаслідок чого гетьман Правобережної України втратив серед козаків останніх прибічників, зрікся гетьманства і втік до Польщі.
Серед найдіяльніших прибічників відродження козацтва був 38-річний черкаський полковник і наступний гетьман Правобережної України Петро Дорошенко.
В 1666 р. Дорошенко стає гетьманом. Він підкреслював, що ставить собі за мету об'єднати під власною зверхністю Право- і Лівобережну Україну. Щоб зміцнити своє становище, новий гетьман впроваджує ряд ретельно продуманих реформ.
Щоб позбутися надмірної залежності від старшини, гетьман організовує 20-тисячний корпус найманців (сердюків), що підкорялися лише йому особисто. Проте найбільш далекосяжними були почини Дорошенка в царині зовнішніх відносин.
На початку гетьманування Дорошенко, як і всі гетьмани Правобережної України, проводив пропольський курс. Але його політика докорінно змінилася, коли в січні 1667 р. поляки та росіяни підписали Андрусівський мир.
Дорошенко, дізнавшись про Андрусів, відкинув пропольський курс і вирішив відродити один із давніх проектів Богдана Хмельницького — звернутися по допомогу до Оттоманської Порти. Восени 1667 р. об'єднане турецько-козацьке військо напало на польські сили в Галичині, змусивши короля Яна Казимира надати Дорошенку на Правобережжі широку автономію.
Але цей успіх не задовольнив гетьмана. Щоб цілком позбутися поляків, він передає Україну під відносно символічну зверхність Туреччини. Закріпившись на Правобережжі, Дорошенко переходить із військом на Лівий берег і скидає свого суперника — гетьмана Івана Брюховецького. У 1668 р. Дорошенко досягає вершини влади, коли, спираючись на турків, підпорядковує як Право-, так і Лівобережжя та проголошує себе гетьманом усієї України.
Проте ці успіхи виявилися скороминучими. Занепокоєні зростанням гетьманової влади, численні вороги взялися підривати її. З падінням своєї влади Дорошенко ледве міг контролювати навіть Правобережжя. Розуміючи безвихідь становища, він поступається гетьманськими клейнодами на користь Івана Самойловича, нового гетьмана Лівобережжя. Цар поставився до нього порівняно милостиво, наказавши заслати «цього останнього із справжніх козаків» під Москву.
Турки знайшли Дорошенкові досить несподівану заміну. В 1677 р., сподіваючись використати славне ім'я Хмельницьких, вони призначають Юрія гетьманом Правобережжя. Несподівано турки витягли з камери цю нещасну людину, увіпхнули їй до рук гетьманську булаву і, щоб надати своїй малосимпатичній маріонетці більшої гідності, присвоїли їй помпезний титул «князя Сарматії та України, володаря Війська Запорозького». Проте титул цей мало чим допоміг, бо у другому гетьмануванні Юрій виявився таким самим нездарою, як і в першому.
Його влада була настільки хисткою та ще й деспотичною, що у його мусульманських покровителів зрештою увірвався терпець і в 1681 р. вони стратили його.
27. І. Мазепа. Політика російського уряду щодо України під час Північної війни.
Північна війна поставила під погрозу положення гетьмана Мазепи (1687-1708 р.). Централізація керування, що посилилася, при царюванні Петра Першого й автономія Гетьманщини були несумісні. Крім того, участь козаків у битвах Північної війни показала, що вони не можуть рівнятися з регулярними військами. Козацькі ряди внаслідок поганого підготування несли значні втрати (50-70% складу). Коли поповзли чутки про намір Петра Першого реорганізувати козацтво, то схвилювалась старшина. Похитнулося і положення Мазепи, тому що до нього дійшли чутки про намір замінити його російським вельможею. Навряд чи гетьману і старшині був відомий план Петра I 1703 року про знищення козацтва як стану або переселення на східні межі імперії. Мазепа вступає в таємні переговори зі шведським королем Карлом XII і його польським ставлеником С. Лєщинським.
28 жовтня 1708 р. із п'ятьма тис. козаків і старшини Мазепа перейшов на сторону шведів у самий гострий момент Північної війни. Основна маса козацтва, старшини і селянства відмовилася підтримати Мазепу. За наказом Петра I на раді старшин новим гетьманом був обраний І. Скоропадський. Під його керівництвом козаки розгорнув боротьбу проти шведської армії. Підтримали Мазепу тільки запорожці на чолі з кошовим К. Гордієнко. У відповідь у травні 1709 р. царські війська захопили і зруйнували Запорізьку Січ, а цінності і документи вивезли в Росію, частину знищили. У Полтавській битві 27 червня 1709 р. шведи були наголову розбиті. Був покладений кінець усім прагненням української еліти відокремитися від Росії.
28. Політика обмеження автономного устрою Гетьманщини в XVIII ст.За часів правління І. Скоропадського посилюється контроль Москви над Україною. У 1715 р. Петро І ліквідував виборність старшини і полковників. У 1721 р. Росія проголошена імперією. Після закінчення Північної війни Петро І вживає заходи з ліквідації автономії України. В 1722 р. створюється Малоросійська колегія (1722—1727 рр.). Наказний гетьман П. Полуботок очолив боротьбу за залишки автономії Гетьманщини і домігся від Сенату певного обмеження функцій Малоросійської колегії. Але в середині 1723 р. він був заарештований і ув'язнений в Петропавлівській фортеці, де й скінчив своє життя. Смерть Петра І у 1725 р. та загроза війни з Туреччиною змінили політичну ситуацію в Росії. Під тиском О. Меншикова, в 1727 р. Петро II ліквідував Малоросійську колегію і дозволив вибори гетьмана. Ним було обрано Д. Апостола. Але незабаром з'являються так звані «Рішительні пункти», які визначали статус України у складі Росії. Причому вперше цей документ виник у формі не угоди, а царського указу. Гетьман не мав права дипломатичних стосунків, старшина і полковники затверджувались імператором, усі митні прибутки України мали надходити у державну скарбницю. Після смерті Д. Апостола у 1734 р. імператорка Анна Іоанівна (1730— 1740 рр.) не дозволила обрати нового гетьмана і всю владу в Україні передала князеві Шаховському й так званому Правлінню гетьманського уряду. В середині XVIII ст. козацька старшина почала клопотатися про відновлення гетьманства. 22 лютого 1750 р. за рішенням Єлизавети Петрівни Правління гетьманського уряду було розпущено і на гетьмана обрано К. Розумовського — молодшого брата фаворита імператорки. Розумовському вдалося розширити автономію України, повернувши її справи з Сенату до іноземної колегії. Київ і Запоріжжя знову підпорядковувалися гетьманові. Відновив Розумовський і склад генеральної старшини і суду. В 1761 р. Київ переходить під пряме імперське правління. Нова імператорка Катерина II, прагнучи уніфікації та централізації державного управління, у 1764 р. після звернення Розумовського з проханням про введення спадковості гетьманування і розширення його прав знову ліквідувала цей інститут в Україні. Уся повнота влади зосередилась у руках президента Другої Малоросійської колегії (1764—1786 рр.) генерал-губернатора П. Румянцева. Колегія складалася з чотирьох російських представників, чотирьох українських старшин, прокурора, двох секретарів (росіянина і українця). На початку 80-х років був скасований полковий устрій на колишній Гетьманщині. У 1776 р. Катерина II ліквідувала слобідське козацтво — більшість заможних козаків наказним порядком перевела в гусари, а частину — в селянський стан. На території слобідських полків було створено Слобідсько-Українську губернію з центром у Харкові. Після укладення Кючук-Кайнарджийського миру Запорізька Січ втратила значення військового форпосту проти турецької і татарської агресії. Крім того, козаки брали активну участь у гайдамацькому русі. Війська царського генерала Текелі, повертаючись із Криму, несподівано оточили Січ. П. Калнишевський — останній кошовий отаман — капітулював і згодом був засланий царським урядом на Соловки. Значна частина козаків переселилась у межі турецьких володінь і утворила Задунайську Січ. У 1781 р. був ліквідований полково-сотенний устрій, а Лівобережжя поділене на три намісництва — Київське, Чернігівське, Новгород-Сіверське (потім — Малоросійське генерал-губернаторство). В 1783 р. українську національну армію у складі 10 полків було перетворено на регулярні пікінерські полки за взірцем російської армії. Того ж року кріпосне право було поширене на українське селянство. У другій половині XVIII ст. в Україні утверджується суспільно-політичний устрій, характерний для всієї Російської імперії. Усі органи Української держави були остаточно знищені.
29. Політика обмеження автономного устрою Гетьманщини в XVIII ст.
За часів правління І. Скоропадського посилюється контроль Москви над Україною. У 1715 р. Петро І ліквідував виборність старшини і полковників. У 1721 р. Росія проголошена імперією. Після закінчення Північної війни Петро І вживає заходи з ліквідації автономії України. В 1722 р. створюється Малоросійська колегія (1722—1727 рр.). Наказний гетьман П. Полуботок очолив боротьбу за залишки автономії Гетьманщини і домігся від Сенату певного обмеження функцій Малоросійської колегії. Але в середині 1723 р. він був заарештований і ув'язнений в Петропавлівській фортеці, де й скінчив своє життя. Смерть Петра І у 1725 р. та загроза війни з Туреччиною змінили політичну ситуацію в Росії. Під тиском О. Меншикова, в 1727 р. Петро II ліквідував Малоросійську колегію і дозволив вибори гетьмана. Ним було обрано Д. Апостола. Але незабаром з'являються так звані «Рішительні пункти», які визначали статус України у складі Росії. Причому вперше цей документ виник у формі не угоди, а царського указу. Гетьман не мав права дипломатичних стосунків, старшина і полковники затверджувались імператором, усі митні прибутки України мали надходити у державну скарбницю.
Після смерті Д. Апостола у 1734 р. імператорка Анна Іоанівна (1730— 1740 рр.) не дозволила обрати нового гетьмана і всю владу в Україні передала князеві Шаховському й так званому Правлінню гетьманського уряду. В середині XVIII ст. козацька старшина почала клопотатися про відновлення гетьманства.
30.Ліквідація Запорізької Січі: причини та наслідки. Ліквіда́ція Запорі́зької Січі́ 1775 ро́ку — насильницьке знищення московськими військами українського козацького утворення — Запорізької Січі.Така нагода припала на 1775 рік, коли закінчилася Російсько-турецька війна (1768—1774), яку Москві допомогли виграти запорожці, і козаки стали непотрібні. На початку червня 1775 року російські війська під командуванням Текелій Петро Абрамович, які поверталися з турецького походу, раптово оточили Січ. Козаки не чекали на такий розвиток подій, а тому на Запоріжжі тоді перебувало зовсім мало вояків. Більшість запорожців ще не встигла повернутися з турецьких походів, або перебувала на промислах. На Січі зібралася рада на чолі з кошовим отаманом Петром Калнишевським, яка вирішила не проливати християнської крові та добровільно склала зброю перед московитами. 16 червня 1775 року російським військами було повністю зруйновано Січ, а все майно та козацькі архіви було вивезено до Петербурга. Козацьку старшину та кошового отамана Петра Калнишевського звинуватили у зраді та засудили до каторги.Лише 3 серпня 1775 року імператриця Катерина II видала спеціальний маніфест, який офіційно сповіщав про причини ліквідації Січі. У цьому документі Січ зображувалася як «кубло пияк та розбишак», які жили в неуцтві та заважали царизму вести торгові та культурні зв'язки з сусідами. Про пролиту козацьку кров за царську Росію в ньому не було ні слова.Наслідки ліквідації Запорізької Січі
Після ліквідації Січі козаки, прагнучи уникнути переслідування з боку царизму, переселилися в пониззя Дунаю, де на турецьких землях ними була заснована Задунайська Січ, яка з перервами та численними переїздами з місця на місце проіснувала до 1828 року. Січ же Запорізька залишилась в пам'яті українців на віки.
31.Соціально-економічний, та політичний розвиток західноукраїнських земельу кінці 18-19 стЗахідноукраїнські землі мали сприятливі природні умови -- гарний клімат, багатий рослинний світ, зокрема ліси, родючі ґрунти, великі запаси корисних копалин (нафта, вугілля, сіль, озокерит та ін.). Незважаючи на це, їх економіка розвивалася дуже повільно, оскільки австрійська правляча бюрократія перетворила ці землі на свої внутрішні колонії -- на ринок збуту товарів корінної австрійської промисловості, джерело сировини й дешевої робочої сили. Саме в інтересах австрійської метрополії, в інтересах одержання найбільших прибутків і спрямовувалися австрійським урядом в Галичині, Буковині, на Закарпатті і залізничне будівництво, і розвиток сільського господарства, промисловості, торгівлі.
Будівництво залізниць, без яких не міг розвиватися капіталізм, на західноукраїнських землях австрійський уряд, австрійські та німецькі капіталісти вели так, щоб зв'язати залізничним сполученням, насамперед, центральні райони Австрії зі східним, російським кордоном та забезпечити цим стратегічні інтереси, і, з другого боку, сполучити ці райони з метою збуту там товарів австрійської промисловості і вивозу в центр країни сировини. У той же час окремі місцевості Галичини, Буковини й Закарпаття одна з одною залізницями тривалий час не зв'язувалися, що гальмувало розвиток економіки і сприяло. консервуванню відсталості.
У 1861 р. було відкрито залізничну лінію Львів-Перемишль, внаслідок чого Львів був зв'язаний з Крайовим і Віднем. У 1866 р. збудована залізниця Львів -- Чернівці, а в 1869 р. -- Чернівці-Сучава, в 1872 р. -- Чоп -- Ужгород, в 1875 р. -- Ужгород-Мукачево
У той же час основна маса селянства страждала від безземелля і малоземелля. Незважаючи на великі залишки кріпосництва, сільське господарство розвивалося по-капіталістичному, але цей розвиток ішов в основному прусським шляхом. Дедалі більше підривалася становість землеволодіння, відбувалася спеціалізація районів; зернове господарство, тваринництво, садівництво й інші галузі набували торгового характеру. В поміщицьких і заможних селянських господарствах застосовувалися вільнонаймана праця, сільськогосподарські машини, досягнення агрикультури тощо.
Розвиток капіталізму посилював розклад селянства на бідняків, пролетарів з наділом або без наділу і заможних господарів - газд
Про відсталість Західної України свідчить і низька енергоозброєність її економіки. Невигідний для місцевої економіки характер мала й торгівля західноукраїнських земель. Вивозили в Австро-Угорщину, Німеччину та інші країни нафту, озокерит, сіль, худобу та різні сільськогосподарські продукти, довозили промислові товари: машини, металеві та різні текстильні й галантерейні вироби тощо.
Отже, економічний розвиток західноукраїнських земель відбувався дуже повільно. їх економіка залишалася відсталою.
З розвитком, хоч і повільним, капіталізму на західноукраїнських землях відбувалося формування нових класів -- пролетаріату і буржуазії. Робітничий клас поповнювався розореними селянами, ремісниками, кустарями, а також членами сімей робітників -- їх дружинами, жінками й дітьми. Через те, що західноукраїнські землі залишалися відсталим, аграрним краєм, велика кількість вільнонайманих робітників -- постійних і поденних -- була зайнята в сільському господарстві.
Трудящі західноукраїнських земель зазнавали також тяжкого політичного гніту й національної дискримінації. Хоч австрійська конституція 1867 р. офіційно оголосила національну рівноправність у школах, державних установах і судах, насправді панівне становище, поряд з австрійськими правлячими колами, в Східній Галичині займали польські шляхтичі, на Північній Буковині -- румунські бояри, у Закарпатті -- угорські феодали й капіталісти. Внаслідок встановлення високих майнового й вікового цензів та інших обмежень трудящі Західної України у своїй величезній більшості були усунені від виборів до австрійського й угорського парламентів, галицького й буковинського сеймів .
Проводячи політику асиміляції українського населення, австро-угорські власті особливо великі національні утиски робили в галузі освіти і культури.
32. Декабристський рух в Україні.
Як офіцери, так і солдати російської армії в закордонних походах по бачили в Європі інше, так разюче не схоже на їхнє, життя. Наприклад, у переможеній Франції всі грома дяни були вільними, конституція забезпечувала їм не обхідний мінімум прав і свобод. В армійському офіцерському середовищі почали ви никати таємні організації — масонські ложі і по літичні товариства. До однієї такої ложі в Полтаві належав І.П. Котляревський. Ложа в Києві під на звою «З'єднані слов'яни» складалася з українців, по ляків, росіян. У неї входили Василь Лукашевич, Пав ло Пестель, Михайло Бєстужев-Рюмін — майбутні декабристи. У таких ложах набувалися перші навики конспіративної роботи, відшліфовувалися політичні ідеї і засоби їх втілення в життя. Оскільки ініціаторами створення цих лож були росіяни, то саме вони й ста вили собі за мету прилучення малоросійського дво рянства до всеросійського політичного руху.
Спочатку в Тульчині на Поділлі в 1821 р. виникло Південне товариство декабристів, головою якого був полковник П. Пестель. Він же й написав програмний документ Південного товариства — «Руську правду». Програма передбачала знищення самодержавства, вста новлення республіканського способу правління і ска сування кріпацтва.
Північне товариство виникло в Санкт-Петербурзі в 1822 р. Очолював його Микита Муравйов. Поряд з Південним товариством в Україні діяло «Товари ство об'єднаних слов'ян», створене в Новоград-Волинсь-кому офіцерами П. і А. Борисовими та дворянином Волинської губернії Юліаном Люблінським. Товари ство ставило своїм першим завданням ліквідацію кріпосництва і самодержавства. «Не бажай мати раба, коли сам бути рабом не хочеш», говориться в «Прави лах» організації.
Восени 1825 p. Південне товариство і «Товариство об'єднаних слов'ян» об'єднались в одну організацію в складі Васильківської управи. Загалом же Півден не товариство декабристів завдяки об'єднанню вирос ло до 160 осіб.
У зв'язку з процесом формування нації в Україні активізувався національний рух. В один і той же час поряд з декабристськими організаціями виникло і дія ло Малоросійське товариство (1821-1825 pp.), яке очо лив дворянин Полтавської губернії Василь Лукашевич. Він уже мав досвід нелегальної діяльності в органі зації декабристів і в масонській ложі. Метою товариства була політична незалежність України від Польщі. Ця організація не мала чіткої програми своєї діяльності, хоча один тільки факт її існування свідчив про усві домлення кращою частиною українського суспільства необхідності радикальних змін у державі.
Повстання декабристів планувалося на час літніх військових маневрів 1826 p., коли цар Олександр І повинен був виїхати в Україну. Але за загадкових обставин цар помирає і змовники з Північного товари ства передчасно, без узгодження з керівниками Півден ного товариства, вирішили захопити владу в Росії. Для цього вони, скориставшись династичною кризою, запланували свій виступ на 14 грудня 1825 р., час коронування Миколи І.|
Члени Північного товариства розраховували на те, що їм удасться організувати відмову військ, які ви йдуть на Сенатську площу в Санкт-Петербурзі, від при сяги новому цареві і з їх допомогою вони захоплять владу. Хоча керівником повстання був призначений князь С. Трубецькой, насправді ж повстанців очолив К. Рилєєв. П. Каховському було доручено вбити Ми колу І. Поспішати треба було ще й тому, що за день до повстання був арештований П. Пестель. Стало зрозу міло, що організація викрита, шляху до відступу у ре волюціонерів не було.
14 грудня 1825 р., в день присяги новому цареві членам товариства вдалося загітувати на повстання Московський полк і ще декілька військових частин. Декілька тисяч солдатів і десятки офіцерів простояли більшу частину дня в очікуванні, що до них приєднається реш та військ. Мирні жителі столиці співчутливо віднеслися до повсталих. Проте армія не підтримала декабристів. Навпаки, Микола І зумів організувати придушення повстання. Віддані йому війська на чолі з героєм Віт чизняної війни 1812 р. генералом Милорадовичем по чали артилерійський обстріл картеччю повсталих і мир ного населення, яке зібралося на Сенатській площі. Сотні людей було вбито і поранено.
Почалося повстання декабристів і в Україні. Ви ступили дві роти Чернігівського полку, до них при єдналися ще три. Вони вступили в м. Васильків, де стояв штаб полку з прапорами і захопили його, а потім вступили в село Велика Мотовилівка. Врешті до по всталих приєднався весь Чернігівський полк. Його командування склало «Православний катехізис» і відо зву до народу. Проте повсталих не підтримали сусідні Кременчуцький та Алексопольський полки. Повсталі рушили на Білу Церкву. Частина російських військ, яка залишилась вірною цареві, обстріляла повсталих з гармат на висотах біля сіл Устимівки і Ковалівки. Цей бій закінчився розгромом повстанців.
33 .Національно просвітницький рух. Кирило-Мефодіївське братство: програма і діяльність.
Кирило-Мефодіївське товариство - українська таємна політична організація, що виникла в січні 1846 р. у Києві. Ініціаторами створення братства були вчитель з Полтави Василь Білозерський, службовець канцелярії Київського генерал-губернатора Микола Гулак, професор Київського університету Ми кола Костомаров, письменник Пантелеймон Куліш, етнограф Опанас Маркевич.
У квітні 1846 р. до братства приєднався Тарас Шевченко. Восени 1846 р. загальна кількість членів братства, за даними слідства, становила 12 осіб. Організацію назвали іменами відомих слов'янських про світителів Кирила й Мефодія, чим засвідчили просвітницькі, гу маністичні наміри й прагнення знайти шлях поліпшення долі ук раїнського та інших слов'янських народів через утвердження со ціальних ідеалів християнства - справедливості, свободи, рівності, братерства, а також релігійну спрямованість братства. Програмні положення Кирило-Мефодіївського брат ства були викладені у «Книзі буття українського народу» і «Статуті Слов'янського братства св.Кирила і Мефодія», ос новним автором яких був М. Костомаров, та у «Записці», напи саній В. Білозерським. Вони, зокрема, передбачали: створення демократичної федерації рівноправних слов'янських республік; знищення царизму і скасування кріпосного права та станів; ут вердження в суспільстві демократичних прав і свобод для грома дян; досягнення рівності у правах на розвиток національної мови, культури та освіти всіма слов'янськими народами. Братчики вели активну громадсько-політичну діяльність: вони поширювали ідеї товариства через розповсюдження його про грамних документів, прокламацій («До братів-українців», «До братів-великоросів і поляків»), творів Т. Шевченка; займалися науковою працею й виступали з лекціями в навчальних закладах Києва, у яких проповідували свої погляди; піклувалися про розвиток на родної освіти, збирали кошти на відкриття народних шкіл, напи сання й видання нових. Кирило-Мефодіївське братство проіснувало 14 місяців. У березні 1847 р. за доносом провокатора діяльність організації була викрита, а її члени заарештовані. Найтяжче було покарано Т. Шевченка - віддали в солдати Оренбурзького корпусу із забороною писати і ма лювати. На трирічний термін було ув'язнено у Шліссельбурзьку фортецю М. Гулака. Значення Кирило-Мефодіївського братства полягає в тому, що воно вперше розробило широку політичну програму національ но-визвольного руху
34. Реформи 60-70-х років XIX ст. Розвиток України в пореформений період.
19 лютого 1861 р. маніфестом Олександра II було проголошено скасування кріпосного права. Цю важливу політичну і соціально-економічну реформу готувала урядова комісія, до складу якої входили дворяни, зокрема представники України. Згідно з реформою ліквідувалася особиста залежність селян від поміщиків. Селяни дістали право укладати торговельні угоди, вільно займатися промислом чи торгівлею, переходити в інші верстви суспільства (міщани, купці), вступати на службу, до навчальних закладів, мати власне рухоме й нерухоме майно, вільно ним розпоряджатися та успадковувати за законом. Отримали вони й громадянські права. Але шлях від проголошення прав і свобод до їх реалізації був далеко не простим. За отримані земельні наділи, що, як правило, були меншими, ніж попередні (крім Правобережної України), і найгіршими, селяни повинні були заплатити поміщикам викуп. Через відсутність належної суми грошей вони мусили брати їх у борг у держави, а потім сплачувати з відсотками одержану позику протягом 49 років. Отож селянин потрапляв у залежність і від поміщика, і від держави. Разом із тим викупні операції давали поміщикам великі капітали, які вони тепер могли використати для переведення своїх господарств на ринкові, капіталістичні рейки. Суттєво змінювалася система взаємовідносин між поміщиком і селянином: поміщик позбавлявся права встановлювати додаткові повинності, тепер він мав справу не з окремим селянином, а з усім «миром», тобто з селом. Запроваджувалася загальноросійська система селянського управління: сільські громади, об'єднані у волості, та кругова порука за сплату податків. Серйозні зміни в економічному житті поставили на порядок денний проблему реформування адміністративного управління. У 1864 р. були створені виборні органи влади у масштабах губерній та повітів — земські установи. Вони займалися питаннями господарського та культурного характеру, в тому числі будівництва шляхів місцевого значення, охорони здоров'я, освіти тощо. Земства були не тільки виборними, а й загальностановими: до їхнього складу входили представники дворянства, буржуазії та селянства. Контроль за діяльністю земств здійснювали губернатор і міністр внутрішніх справ, які мали право «вето» на будь-яке рішення земств. Одночасно було проведено реформування виборчої системи: вибори проходили по трьох куріях на основі майнового цензу. Компетенція міських рад була аналогічною компетенції земств. Значна увага була також приділена реформуванню судової системи (1864 р.). Проголошувалася незалежність суду від адміністрації: суддів призначав уряд, і зняти їх з посади міг тільки суд. Запроваджувався загальностановий суд, тобто єдиний для всього населення. На судові засідання допускалися представники преси й публіка. Утверджувалася змагальна система: обвинувачення підтримував прокурор, захист — адвокат (присяжний повірений). Встановлено кілька судових інстанцій: мировий суд, окружний суд, судова палата. Для розгляду особливо важливих справ створено Верховний кримінальний суд. Чималі зміни відбулися у сфері освіти. Освіта, в тому числі університетська, ставала доступнішою. Університети набули більшої автономії. Помітна увага приділялася поширенню знань серед населення, виданню підручників, народних книжок, організації шкіл. Для дорослих відкрилися освітні курси по неділях, через що такі школи й називалися недільними. Важливе значення мала реформа 1874 р., за якою запроваджувалася загальна військова повинність починаючи з 21-річного віку. Для осіб з освітою встановлювалися менші строки служби. У 1862 р. було реформовано фінансову систему. Управління грошовим господарством стало централізованим, зросла роль міністерства фінансів. Значення реформ адміністративно-політичного управління 60— 70-х років XIX ст. полягає в тому, що, незважаючи на свою обмеженість та непослідовність, вони прискорили перебудову життя Російської імперії на нових капіталістичних засадах. Внаслідок цих реформ суттєві зміни відбувалися і в економічному, політичному та культурному розвиткові України.
35. Україна в революції 1905-1907 pp.
Революційні настрої збільшували постійні невдачі на фронті ро сійсько-японської війни. Влітку 1904 р. російська армія зазнала тяжкої поразки під Ляояном у Манчжурії. У січні 1905 р. японці захопили Порт-Артур. Ро сійсько-японська війна та поразка в ній Росії у по єднанні з глибокою економічною кризою і безправ'ям народу прискорили революційні події, які почалися з розстрілу робітничої демонстрації у Санкт-Петер бурзі 9 січня 1905 р. Хвиля демонстрацій прокоти лась і в Україні. Увесь 1905 р. був роком піднесення революції.
Почався просвітницький і кооперативний рух, вини кали господарські організації, політичні партії, україн ська періодична преса.
Революція за своїм характером була буржуаз но-демократичною, її вимогами були: ліквідація по міщицького землеволодіння і наділення селян зем лею, повалення самодержавства і встановлення в країні конституційного республіканського ладу, надання на родові політичних прав і демократичних свобод — сво боди слова, друку, зборів і свободи совісті, встановлен ня 8-годинного робочого дня. Рушійними силами революції були пролетаріат і селянство. Револю ція 1905-1907 pp. була і селянською революцією: аг рарно-селянське питання було основним соціаль но-економічним питанням революції. Тільки на середину року в Україні відбулося біля 1300 селянсь ких виступів.
. Влітку ж відбулося повстання на броненосці «Потьомкін», котрий стояв на Одеському рейді. Восени — повстання на крейсері «Очаков» на чолі з лейтенан том П. Шмідтом.
Всеросійський політичний страйк зробився госпо дарем країни. Він вийшов за рамки професійні та місцеві і непомітно переріс у революцію. Завмира ють нерви країни — залізниці. Страйкували і залізниці України.
Але страйк не обмежується залізницями. Він на магається перетворитись на загальний і досягає своєї мети. Страйк захоплює й Україну. Всюди завмирає промислове, іноді й тор говельне життя. Закриваються освітні установи. До про летарського страйку приєднуються також інтелігент ські спілки. Присяжні засідателі в багатьох випадках відмовляються судити, адвокати — захищати, лікарі — лікувати. Мирові судді зачиняють камери в'язниць.
Всеросійський політичний страйк восени змусив царя Миколу II видати маніфест про громадянські свободи. У маніфесті, який був виданий 17 жовтня 1905 p., цар обіцяв народам Російської імперії прове сти вибори до Державної думи і надати широкі полі тичні права громадянам країни.
У низці великих промислових центрів України ство рювались без дозволу уряду профспілки. До грудня 1905 р. вони виникли у всіх великих містах. У Хар кові відбулась І Всеросійська конференція профспілок. Виникла нова форма влади — Ради робітничих депу татів.
З вимогою надати Україні політичну автономію ви ступила Українська думська громада. У 1905-1907 pp. в Україні виходило понад 30 українських газет і жур налів.
35. Українська думська громада в Державних Думах царської Росії.
У грудні 1905 був опублікований виборчий закон, на основі якого в кін. лютого - на початку березня 1906 відбулися вибори до І Державної Думи, що проходили в умовах урядових репресій. Ліві партії бойкотували вибори. Найбільше місць (34% від загального числа членів Думи) здобула партія кадетів. Впливовою була група селянських депутатів, які об'єднались у фракцію трудовиків. Діяльність Думи тривала лише 72 дні-з 27.4(10.5) до 9(22). 7. 1906. У І Думу від України було обрано 102 депутати. Частина з них об'єдналась в Українську парламентську фракцію, яка налічувала 44 члени, її головою обрано адвоката з Чернігова І.Шрага; серед членів були В.Шемет та П.Чижевський - від Полтавщини, М.Біляшевський та Ф.Штейнгель - від Києва, А.В'язлов - від Волині. Друкованим органом фракції став "Украинский вестник" (редактор -М.Славинський, секретар -Д.Дорошенко). Українська фракція І Державної Думи звернула особливу увагу на аграрне й національне питання. Зокрема, вона виробила проект засад автономії, який через розпуск Думи не було винесено на обговорення.
II Державна Дума, вибори до складу якої відбувались у січні-лютому 1907, виявилась ще більше лівою та опозиційною, ніж перша. 20.2.(5.3).1907 нова Дума розпочала свою роботу. Як і раніше, в центрі уваги стояло аграрне питання, навколо якого і розгорілась гостра боротьба. Уряд не бажав робити жодної поступки в аграрному питанні і припинив його обговорення. У II Думі 47 депутатів від України об'єднались в Українську громаду, яка видавала часопис "Рідна справа -думські вісті" (офіц. ред. - о М.Хотовицький і С.Нечитайло, фактичний - В.Доманицький). У відозві українських делегатів підкреслювалось, що метою їхньої діяльності є "реорганізація правління в дусі національної територіальної автономії всіх частин Російської імперії...". Українська фракція готувала ряд законопроектів у земельній, робітничій та освітніх справах. 3.(26).6.1907 царським маніфестом II Дума була розпущена. Одночасно змінено положення про вибори, що порушувало жовтневий маніфест "Основні державні закони Російської імперії". Царський маніфест від 3.6.1907 про розпуск II Думи ознаменував відмову царизму від реформ та остаточну поразку революції 1905-07.
60Державна символіка України: історія становлення та впровадження Україна як суверенна й незалежна держава має власні національні державні символи.Державні символи – закріплені в законодавстві країни офіційні знаки, чи звукові вираження, що в короткій формі виражають одну чи кілька ідей політичного або історичного характеру і символізують суверенітет держави.Відповідно до статті 20 Конституції України (1996р.) державними символами України є Державний герб України, Державний прапор України і Державний гімн України.Герб (від німецького Erbe – спадщина) – це художньо-графічний символ держави, міста,роду, окремої особи.Кожний елемент герба – об’єкт, символ, фігура – має бути чітко визначеним і сталим. В горботворенні використовувалась гама кольорів: червоний, синій, зелений та чорний; і два метали (золото та срібло). Кожна барва несе своє змістове навантаження. Золото (жовтий колір) символізує щедрість Божу, шану, багатство; срібло (білий колір) – мудрість, тиху радість; червоний – право, силу, мужність, хоробрість, любов; синій – славу, честь, вірність, щирість, мир, безпеку; зелений – свободу, надію, сподівання,милість Божу, здоров`я; чорний – постійність, скромність, спокій, смерть. У Західній Європі герби поширилися в ХІ – ХІІ ст. у період хрестових походів.Прапор – полотнище певного кольору чи поєднання кольорів, часто з певним зображенням, прикріплене до держака чи шнурка; є офіційною емблемою держави, символом її суверенітету.Державні й національні прапори здебільшого поєднують два або декілька кольорів, які відображають органічну гармонію народу з його землею, природою, світоглядом, багатством тощо.Гімн (від грецького – похвальна пісня) – це урочистий, величний музично-пісенний твір, виконання якого пов’язане зі офіційними державними заходами, військовими парадами, політичними подіями, церковно-культурними ритуалами тощо.Нарівні з гербом і прапором гімн символізує державу і є одним з атрибутів державності країни.
36.Столип аграрна реформа
Столипінська реформа (Столипінська аграрна реформа) — ряд законодавчих актів, спрямованих на перерозподіл селянської земельної площі в Російській Імперії та на підвищення продуктивності сільського господарства.Поліпшення, що почалося зі Столипінською реформою, стосувалося лише близько ¼ господарств, насамперед хутірських і відрубних. Хоч у руках селянства опинилося 65% всієї землі, проте в Україні далі панувало аграрне перенаселення. 32% селян не мали землі або мали до 1 десятини, 38% господарств мали 1 — 4 десятини, 19% — 4 — 9, ледве 11% — більше (станом на 1917 рік). Бідняки (частково і середняки) не мали змоги купувати поміщицьку землю через високу ціну (наприклад, 400 — 700 карб. за десятину на Правобережжі) і не могли одержати кредиту за посередництвом Сел. Банку. Частина їх продавала землю багатим селянам, а самі еміґрували до Азійської Росії (рідше до міст).
Т. ч. Столипінська реформа, допомагаючи заможному селянству, мала на меті — створити з нього, поряд занепалого дворянства, нову соц. підпору для режиму. Щоб зменшити аграрне перенаселення, Столипін підтримував еміграцію селян за Урал. З 1906 по 1913 рік з 9 українських губерній виїхало до Азії 1,2 млн селян (найбільше 1909 року — 290 000), з чого однак одна чверть згодом повернулася.Реформа спричинила ще більшу соціальну диференціацію селянства: збільшення найдрібніших і великих сел. господарств і зменшення середніх, власники яких продавали землю заможнішим і самі виїздили за Урал або до міст. Невирішена аграрна проблема була однією з причин революції 1917 року.Столипінську реформу гостро критикував Володимир Ленін, а також російські й українські соціалістичні партії, нібито обороняючи покривджений сільський пролетаріат, фактично побоюючись впливів заможнішого прошарку селянства.
38. Створення Центральної Ради та її діяльність.З гол. Установ та орг. Києва був створ. виконавчий комітет, який діяв в Києві від ім.. тимч. Уряду. Крім цієї влади була Київська рада робіт. І сел.. депутатів і ЦР. ЦР Була створ. 17.03.1917. Проіснувала до 29.04.1918. Червень 1917-ІІ всеукр. військ. з’їзд у Києві---оголошено І універсал. Голова-Грушевський. ЦР створила генеральний секретаріат (Уряд Укр..), його голова-Вінниченко. На поч.. липня 1917 для узгодження укр.-рос відносин до Києва прибула делегація тимчасового уряду (на чолі-Керенський)---видання ІІ універсала 16 липня 1918---тимчас. уряд визнавав право Укр. на автономію і визнавав ЦР і ген секретаріат, як орган держ. влади. В ІІ універсалі ЦР підкреслює, що не претендує на повну держ. незалежність, ЦР погодилась на розширення свого складу, включивши представників нац. меншин, рос. кадетів. 1917-ще одна революція-соціалістична в рос. імперії. В листопаді, в Києві проходить ІІІ всеукр. військ. з’їзд, який постановив негайно в світлі тих подій, що відбулися в Рос. проголосити укр.. демокр. республіку 20.11.1917. УЦР приймає ІІІ універсал, в якому зазначалося, що Укр.. не відокремл. від Рос., але відтепер вся влада в Укр.. належить лише УЦР та генсеку. Укр.. проголошувалась Укр.. народ. Республікою (УНР). В укр.. прогол. Дем. свободи, огол. амністія, скасовувалось поміщ. землеволодіння, запроваджувався держ. контроль над виробництвом. В Укр.. проголошувався 8-год. Роб. День, відмінена смертна кара. У Квітні 1917 більшовики провели декілька акцій в Києві, зокрема на заводі «Арсенал», вони організували та підняли повстання робітників, яке силою придушило ЦР---від неї відвернулися робітники. У грудні 1917 в Києві більшовики скликали І всеукр. з’їзд рад. ЦР забороняє діяльність зїзду в Києві і дозволяє продовжити його в Харкові. У грудні 1917 більшов. надсилають ЦР ультиматум. ЦР відхиляє його. З 10.12. більшов. розпочали війну з ЦР. В сер. місяця на Києв розпоч. наступ 12-тис. більшов. армія. 22.01.1918 ЦР прогол. 4 універсал про самостійність УНР. У січні 1918 ЦР підписує угоду з країнами Четверного союзу про взаємодопомогу. На поч.. лютого австро-нім. Війська поч.. займати тер-рію. Укр.. 29.04.1918 на останньому засіданні ЦР нім-австр. Війська увірвалися до залу і оголосили про розпуск ЦР та утв. Нового уряду-Гетьманату.
37. Перша світова війна та воєнні дії на території України. Український національно-визвольний рух в роки війни.Відповідно війна мала не справедливий і загарбницький характер. 1 серпня 1914 р вважається днем початку війни. Напередодні війни накреслили ся основні цілі супротивних сторін щодо завоювання українських земель, що входили до складу Російської та Австро-Угорської імперій.Німеччина прагнула розгромити Росію і загарбати значну кількість тери торій (частину Польщі, балтійські землі), а також всі українські землі, які повинні були увійти до складу майбутньої Великонімецької імперії.Австро Угорщина намагалася зберегти своє панування в Галичині, на Пів нічній Буковині й Закарпатті, а також захопити територію Волині й Поділля. Згідно з «планом А», розробленим російським Генеральним штабом, передбачалося завдати голо вного удару по військових силах Австро-Угорщини, захопити Галичину, За карпаття і потім оволодіти Будапештом і Віднем.З початком війни українські землі перетворилися на театр .жорстоких і кровопролитних воєнних дій. Воєнні дії відбувалися на західноукраїнських землях. Для Росії початок війни був успішним. У серпні—вересні 1914 р. відбулася Галицька битва, під час якої російські війська Південно-Західного фронту завдали поразки австрійцям. Втрати австрійської армії склали 400 тис. осіб. Східну Галичи ну, Північну Буковину, Львів, Чернівці було окуповано російською армією, а військову фортецю Перемишль узято в оточення.Після успішної для росіян Галицької битви (1914 р.) бої між російською і австро-німецькою арміями на українських землях розгорілися на Ка рпатських перевалах. Незважаючи на наполегли вість росіян, подолати ці перевали їм так і не вдалося. Проте наступним успіхом росіян стала облога фортеці Перемишль, яка капітулювала 22 березня 1915 р. У результаті росіяни взяли в полон 120 тис. австрійців і захопили 400 гармат. На завойованій території Східної Галичини і пів нічної Буковини російська влада встановила режим, який, мав запрова дити «русские начала» в житті населення краю.Крім Галичини, австро-німецькі війсь ка під час наступу 1915 р. окупували західну Волинь, Холмщину, Берестей щину з містами Луцьк і Дубно. Росіяни зазнали поразки через погане мате ріальне постачання військ і прорахунки командування.Відступ російської армії супроводжувався новим погромом українства, де портацією населення. Зупинивши наступ австро-німецької армії на лінії Кам'янець-Подільський—Тернопіль—Кременець—Дубно, росіяни навесні 1916 р. силами Південно-Західного фронту несподівано завдали удару, який увійшов в історію під назвою Брусиловський прорив (від прізвища генерала Олексія Брусилова, призначеного у березні 1916 р. командуючим цим фронтом).Наступ розпочався 22 травня 1916 р. Після нетривалої артпідготовки росіяни перейшли в наступ по всьому фронту, тим самим не давши австро-угорським військам свободи маневру. Російські війська просунулися по всьому фронту вглиб на 80—120 км, знову оволоділи Чернівцями, Коломиєю, Бро дами, Луцьком. Унаслідок Брусиловського прориву австро-угорські війська зазнали значних втрат: понад 1 млн вбитих і поранених, понад 400 тис. полонених.Тим часом у березні 1917 р. в Росії відбулась революція. Новий російський уряд, прагнучи зміцнити своє внутрішнє становище, улі тку 1917 р. розпочав новий наступ, який завершився повним провалом, но вими жертвами і територіальними втратами. Контрудар австро-німецьких військ примусив росіян відступити навіть далі, ніж у 1915 р. Ця лінія фро нту проіснувала аж до укладення Берестейського миру.Події Першої світової війни активізували національний рух в Україні - як в Галичині (Західна Україна) так і на Наддніпрянщині (Східна Україна). Війна розбудила національну свідомість українців, заставила велику їх частину включитися у справу визволення свого народу від поневолення.Діячі національного руху в Галичині ще з кінця XIX ст. сформулювали ідею незалежності та соборності українських земель.Для Східної України характерним був виступ за помірковану автономію східноукраїнських земель у складі Росії.Починаючи з 1916 р. у містах України починають масово виникати націо налістичні гуртки молоді, які виступали за незалежність України.
37. Перша світова війна та воєнні дії на території України. Український національно-визвольний рух в роки війни.
Відповідно війна мала не справедливий і загарбницький характер. 1 серпня 1914 р вважається днем початку війни. Напередодні війни накреслили ся основні цілі супротивних сторін щодо завоювання українських земель, що входили до складу Російської та Австро-Угорської імперій.
Німеччина прагнула розгромити Росію і загарбати значну кількість тери торій (частину Польщі, балтійські землі), а також всі українські землі, які повинні були увійти до складу майбутньої Великонімецької імперії.
Австро Угорщина намагалася зберегти своє панування в Галичині, на Пів нічній Буковині й Закарпатті, а також захопити територію Волині й Поділля.
Після вступу у війну Туреччини розроблявся план захоплення нею Північ ного Причорномор'я і контролю турків над акваторією Чорного моря.
Царська Росія прагнула розширити територію держави до Карпатських гір. Було висунуто тезу про «возз'єднання братів-русинів» (українців Схід ної Галичини й Північної Буковини) з великоросами. Згідно з «планом А», розробленим російським Генеральним штабом, передбачалося завдати голо вного удару по військових силах Австро-Угорщини, захопити Галичину, За карпаття і потім оволодіти Будапештом і Віднем.
З початком війни українські землі перетворилися на театр .жорстоких і кровопролитних воєнних дій. Воєнні дії відбувалися на західноукраїнських землях. Для Росії початок війни був успішним. У серпні—вересні 1914 р. відбулася Галицька битва, під час якої російські війська Південно-Західного фронту завдали поразки австрійцям. Втрати австрійської армії склали 400 тис. осіб. Східну Галичи ну, Північну Буковину, Львів, Чернівці було окуповано російською армією, а військову фортецю Перемишль узято в оточення.
Після успішної для росіян Галицької битви (1914 р.) бої між російською і австро-німецькою арміями на українських землях розгорілися на Ка рпатських перевалах. Незважаючи на наполегли вість росіян, подолати ці перевали їм так і не вдалося. Проте наступним успіхом росіян стала облога фортеці Перемишль, яка капітулювала 22 березня 1915 р. У результаті росіяни взяли в полон 120 тис. австрійців і захопили 400 гармат. На завойованій території Східної Галичини і пів нічної Буковини російська влада встановила режим, який, мав запрова дити «русские начала» в житті населення краю. Так, у Галичині запро ваджувалися російська мова і російське законодавство. Закривалися українські школи, інші навчальні заклади та культурні організації. Почалось навернення греко-католиків у православ'я. Майже всіх представників української еліти, що залишилась у краї, а також верхівку греко-католицької церкви на чолі з митрополитом А. Шептицьким було вивезено вглиб Росії. Відбулись єврей ські погроми.
Російська окупація тривала до весни—літа 1915 р. Тим часом австро-німецьке командування розробило стратегічний план на 1915 р., згідно з якцм передбачалося спрямувати проти Росії головний удар і вивести її з війни. Зібравши достатню кількість військ, австро-німецьке командування перейшло в наступ. У районі міста Горлиця було прорвано російський фронт. Уже в лютому австрійські частини вступили до Чернівців, 22 червня — до Львова, а до кінця червня захопили всю Галичину і Буковину, за винятком вузької смуги на схід від Тернополя. Крім Галичини, австро-німецькі війсь ка під час наступу 1915 р. окупували західну Волинь, Холмщину, Берестей щину з містами Луцьк і Дубно. Росіяни зазнали поразки через погане мате ріальне постачання військ і прорахунки командування.
Відступ російської армії супроводжувався новим погромом українства, де портацією населення. Зупинивши наступ австро-німецької армії на лінії Кам'янець-Подільський—Тернопіль—Кременець—Дубно, росіяни навесні 1916 р. силами Південно-Західного фронту несподівано завдали удару, який увійшов в історію під назвою Брусиловський прорив (від прізвища генерала Олексія Брусилова, призначеного у березні 1916 р. командуючим цим фронтом).
Наступ розпочався 22 травня 1916 р. Після нетривалої артпідготовки росіяни перейшли в наступ по всьому фронту, тим самим не давши австро-угорським військам свободи маневру. Російські війська просунулися по всьому фронту вглиб на 80—120 км, знову оволоділи Чернівцями, Коломиєю, Бро дами, Луцьком. Унаслідок Брусиловського прориву австро-угорські війська зазнали значних втрат: понад 1 млн вбитих і поранених, понад 400 тис. полонених. Росіяни втратили близько 500 тис. осіб.
Після завершення цього наступу лінія фронту залишалася майже незмін ною протягом року. Тим часом у березні 1917 р. в Росії відбулась революція. Новий російський уряд, прагнучи зміцнити своє внутрішнє становище, улі тку 1917 р. розпочав новий наступ, який завершився повним провалом, но вими жертвами і територіальними втратами. Контрудар австро-німецьких військ примусив росіян відступити навіть далі, ніж у 1915 р. Ця лінія фро нту проіснувала аж до укладення Берестейського миру.
Події Першої світової війни активізували національний рух в Україні - як в Галичині (Західна Україна) так і на Наддніпрянщині (Східна Україна). Війна розбудила національну свідомість українців, заставила велику їх частину включитися у справу визволення свого народу від поневолення. Діячі національного руху в Галичині ще з кінця XIX ст. сформулювали ідею незалежності та соборності українських земель. Для Східної України характерним був виступ за помірковану автономію східноукраїнських земель у складі Росії.
Починаючи з 1916 р. у містах України починають масово виникати націо налістичні гуртки молоді, які виступали за незалежність України.
39 Гетьманат П. Скоропадського і його політика.
Гетьман П.Скоропадський доступився до влади в Україні 29 квітня 1918 р. Одним із перших кроків уряду було проголошення 29 квітня маніфестів — "Грамота до всього Укр. народу" та "Закони про тимчасовий устрій України". У грамоті гетьман Скоропадський заявляв, що "взяв на себе тимчасово всю повноту влади". Цією ж грамотою він оголосив себе гетьманом усієї Укр. ЦР і всі земельні комітети розпускалися, міністри звільнялися; поновлювалося право приватної власності. Замість назви "Укр. Народна Республіка" мала вживатися назва "Укр. Держава". Водночас відбувався процес формування нового уряду — Ради Міністрів. Було засновано Вищу земельну комісію на чолі з гетьманом та земельні комісії — губернські й повітові. Аграрна політика Скоропадського мала поміркований характер. Кінцевою метою якої мало стати утворення сильної верстви селян-середняків, які служили б міцною опорою уряду. Великий обсяг роботи припав на міністерство шляхів. Не менш успішно працювало міністерство фінансів. Найвизначніших і найтривкіших успіхів гетьманський уряд досяг у сфері науки й освіти. Українізація системи освіти провадилася відкриттям паралельно до наявних російських навчальних закладів українських вищих шкіл, гімназій та університетів. У військовій сфері значні зусилля було спрямовано на створення сильного укр. війська. Для готування освічених старшин засновувалися спеціальні військові школи. Дуже важливими були судові реформи: налагоджено судову справу, створено сенат, суд на нових засадах, укладено багато нових законів. У зовнішньополітичній діяльності гетьмана були значні обмеження. Союзництво з державами Четверного союзу стримувало його відносини з країнами Антанти. У міждержавних відносинах основною турботою гетьмана було повернення всіх територій етнічного розселення українців. Внаслідок поразки Четверного союзу гетьман почав шукати підтримки у країн Антанти.
40. Директорія в Україні і її політика. Об’єднання УНР і ЗУНР.
13 травня 1918 р. на таємному засіданні Укра їнського національного союзу розглядалося питан ня про повстання проти П. Скоропадського. Для керівництва антигетьманським повстанням Укра їнський Національний союз (блок партій) в ніч з 13 на 14 листопада 1918 р. створив Директорію УНР, яка стала надзвичайним органом влади в Україні.
До складу Директорії увійшли О. Андрієв-ський, В. Винниченко, А. Макаренко, С. Петлю ра, Ф. Швець.
26 грудня 1918 р. було проголошено відновлен ня Української Народної Республіки і призначе но перший уряд на чолі з В. Чехівським — Раду Народних Міністрів.
За таких умов Директорія УНР повела боротьбу з гетьманом П. Скоро падським і набула диктаторських функцій.
У внутрішній політиці Директорія проголосила:
поновлення УНР, але без влади Української Центральної Ради;
відновлення законів УНР;
проведення аграрної реформи, ліквідацію приватної власності на землю;
запровадження державного контролю над виробництвом і розподілом продукції;
поновлення 8-годинного робочого дня, право на діяльність профспілок і проведення страйків;
поновлення чинності закону УНР про національно-персональну автономію;
новий закон про скликання трудового конгресу.
23 січня 1919 р. у Києві відбулося засідання Трудового Конгресу — ви щого тимчасового законодавчого органу влади в УНР.
У зовнішній політиці Директорія орієнтувалася на країни Антанти (Ве лика Британія, Франція). Але Антанта відмовилася визнати Директорію й розпочала військову інтервенцію на півдні України.
У 1919—1920 рр. УНР опинилася в «трикутнику смерті»: на півночі — війська більшовиків; на півдні — війська Антанти й генерала Денікіна, який виступав за єдину й неподільну Росію і нехтував українським національним питанням; на заході — польська армія.
Характерними ознаками цього періоду стали неспроможність уряду вий ти з кризової ситуації, наростання хаосу і безладдя. Відсутність боєздатної армії завадила Директорії надовго утриматися при владі та утвердити неза лежну УНР.
У рядах керівників Директорії не було єдності поглядів щодо перспектив національно державної розбудови країни. Голова уряду В. Чехівський висту пав за введення радянської системи влади, але без більшовицьких диктатор ських методів. Його політичні супротивники (В. Винничєнко) відстоювали парламентську систему. Пошук компромісів вів до з'ясування стосунків між партіями й окремими політичними діячами (В. Винничєнко і С. Петлюра).
Боротьба за владу між різними політичними партіями (УСД, українські есери, «боротьбисти») не могла не послабити авторитет Директорії серед на селення, особливо серед селян.
Зволікання з проведенням аграрної реформи, яка до того ж мала популіст ський характер, призвела до масових селянських виступів
Після провалу переговорів між делегаціями Директорії і Раднаркому ра дянської Росії більшовицькі війська почали другий наступ на УНР. Дирек торія залишила Київ. Керівництво Директорії опинилося в міжнародній ізо ляції: країни Антанти не підтримували ідею незалежної УНР, а Польща порушила умови Варшавського договору 1920 р.
22 січня 1919 р. на Софійській площі в Києві відбулися урочисті збори, на яких було проголошено Акт Злуки (об'єднання) українських земель. Універсал про об'єднання УНР і ЗУНР засвідчив цю подію.
Однак об'єднання всіх українських земель залишилося тільки декларацією. Воно мало політико-ідеологічний, а не державно правовий характер: не були вироблені правові умови для його виконання, воно не було ратифіко ване законними органами обох держав. Пізніше передбачалося затверджен ня Акту Злуки всеукраїнськими установчими зборами.
Ідея соборності стала реальністю на дуже короткий період. Соборність 1919 р. виникла в найбільш важкі й трагічні для України дні. Тому україн ські політики і громадські діячі того часу заслуговують на визнання, бо вони прагнули знайти шляхи збереження української державності.
41. Встановлення радянської влади в Україні. Радянсько-польська війна і її наслідки для українців.
Політика «військ комунізму» У квітні 1920р УНР-Д і Польща підпис Варшавський договір, за яким Польща визнав незал УНР і Дир. На чолі з Петлюрою, як верх владу в Укр. Польща зобов’язалася не уклад міжнар угод спрям проти Укр.. Польща гарантує нац-культ права укр. населення Польщі. Дир. Погодж на те, що після перемоги пол.-укр військ над більш і звільнення укр. території , до Польщі відійдуть зх-укр землі:Галичини, зх Волинь,частина Полісся, Підляшшя , Холмщина. Після підписання договору влітку розпоч рад-пол війна, яка тривала до жовтня 1920р У березні 1921р між Пол і більш був підпис Ризький мирний договір, за яким Пол визнала УРСР і за це одерж від більш уряду зх-укр землі, які Польщі обіцяв Петлюра. На поч. 20-х рр. осн частина укр. земель належ до УРСР. Вони перебув під контролем більшовиків Росії. У 1919р на Укр. вводил політика «військ комун»,яка передбач націоналіз промисловості, фінансів, транспорту, зв’язку. Для управл цим господарством створ Укр. рада народн господарства. «Військ комун» передбач ліквідац поміщ., церковних та держ господарств. На їх місці створ артілі ,комуни і радгоспи. Держ встановл монополію на найважл продовольчі товари(хліб,цукор,сіль, зерно,тютюн). Були відмінені товарно-грошові стосунки, був введений прямий товарообмін між містом та селом. На підприємствах робітників ,які залиш роб місця , вваж злочинцями. На підприємствах відмінена зароб плата, яка була замінена системою пайків. У селах ввод продрозкладка, за нею селянин залишав у своєму господарстві необхідн мінімум, а решту здавав держ. У 1921р до соц проблем додаються ще погодно-кліматичні. В 1921-22рр відбув посуха в Поволжі і з укр. сел. Влада вивоз всю с/г продукцію,щоб врятув населення Поволжя, яке голодувало. Як наслідок на Укр. в 1921-23рр проход І хвиля голоду.
42. Нова економічна політика: суть, причини і наслідки.
Неп (нова економічна політика) — політика, заснована на ринкових відносинах, різних фор мах власності й економічних методах керуван ня народним господарством. Рішення про її про ведення було прийняте на X з'їзді РКП(б) (березень 1921 р.). Неп розглядали як перехідну форму від капіталізму до соціалізму.
Необхідність заміни політики воєнного кому нізму новою економічною політикою була обумов лена станом у країні, що виявився:
у економічній кризі (повна руїна, параліч економіки, інфляція);
внутрішньополітичній кризі (селянські заворушення, повстання крон штадтських матросів навесні 1921 р.);
кризі всередині керівної партії РКП(б).
Неп базувався на концепції переходу до соціалізму через державний капі талізм. Основні принципи непу:
гальмування розвитку великих індивідуальних господарств на селі тощо.
В Укрїіні неп почав реалізовуватися пізніше — з 1922 р. Його запрова дження було пов'язане з певними труднощами. Так, комнезами, створені в Україні, які об'єднали бідні верстви сільського населення, серйозно висту пали проти запровадження непу. Однак загалом неп відіграв важливу роль у розвитку сільського господарства, а денаціоналізація підприємств промис ловості України дозволила швидко відновити промисловість та наситити ринок товарами.
Однак неп не міг бути тривалим, бо базувався на двох протилежностях: в економіці панували ринкові відносини, у політиці — адміністративно-командна система, що прагнула підкорити економіку своїм політичним ці лям. Реформи в економіці не були доповнені реформами в політичній сфері, а незалежними власниками було важко керувати. Тому в 1929 р. сталінське керівництво відмовилося від непу.
43. Індустріалізація в Україні: причини і наслідки.
Відмова від нової економічної політики означала серйозний поворот насамперед у внутрішній політиці більшовиків. Вони обирають курс на "прискорене соціалістичне будівництво", і саме політика "соціалістичної індустріалізації" мала принести успіх сталінському курсу "великого перелому". Ставилося за мету забезпечити переважний і першочерговий розвиток галузей групи А (паливної, енергетичної, хімічної, машинобудівної та ін.). Це дало б змогу перетворити СРСР на могутню індустріальну державу з великим військово-промисловим потенціалом. Особливо високі темпи розвитку важкої індустрії були заплановані для України. Зокрема, завдання з видобутку вугілля підвищили з 27 до 80 млн тонн (фактично було піднято на-гора 45 млн), а план виплавки чавуну в Україні — з 2400 до 6600 тис. тонн (фактично — 4330 тис.). Поряд з цим «пролетарська» держава безсоромно експлуатувала робітничий клас, насамперед методами примусу та залякування. Експлуатувалися й щирий ентузіазм трудящих, їхня довіра до влади, віра у «світле майбутнє». Матеріальні стимули, які наочно продемонстрували свої переваги в період НЕП, були замінені моральними, політико-ідеологічними. В ніч з 30 на 31 серпня 1935 р. вибійник шахти «Центральна-Ірміне» О. Стаханов за допомогою двох помічників-кріпильників, імена яких для історії так і залишилися невідомими, видобув 102 тонни вугілля при нормі 7 тонн, розрахованої тільки на вибійника. Держава використала це для того, щоб переглянути норми виробітку в бік їх збільшення на 35—45%. Учасниками сталінської програми соціалістичної індустріалізації стали й мільйони репресованих «ворогів народу». Нещадно експлуатувалося і село. Що стосується технічної політики, то вона полягала у створенні підприємств-монополістів, продукція яких призначалася для потреб великих регіонів, зокрема Центральної Росії. Були збудовані «Запоріжсталь», «Азов-сталь», Дніпрогес, Краматорський машинобудівний, Харківський тракторний заводи тощо. Наприкінці першої п'ятирічки в Україні підприємства союзного підпорядкування виробляли 69,8% продукції, республіканського — 20,3%, місцевого — 9,9%. З середини 30-х років дедалі чіткіше виявлявся курс на мілітаризацію народного господарства, створення могутнього військово-промислового комплексу. Змінилося співвідношення між промисловістю та сільським господарством у загальній структурі економіки. Різко скоротилися усі види приватного підприємництва. Ліквідувалися іноземні концесії. Утверджувалася планова адміністративно-командна система, котра через кілька десятків років вичерпає себе і зазнає краху.
44. Утворення СРСР. Україна в складі Союзу РСР.
Установлення радянської влади в Україні наприкінці 1919 р. поставило питання щодо врегулювання міждержавних відносин РСФРР і УСРР, яка формально зберігала ознаки неза лежності. 28 грудня 1920 р. УСРР і РСФРР уклали союзний робітничо-селянський договір, що ви знавав незалежність і суверенність обох республік, передбачав створення воєнного та господарського союзу, об'єднання комісаріатів військових і морських справ, зовнішньої торгівлі, фінансів, праці, шляхів, пошти, телеграфу. Об'єднані комісаріати входили до складу Уряду РСФРР і мали в українському уряді своїх уповноважених. Народний комісаріат закордонних справ УСРР зберігав свою формальну незалежність.
Керівник українського уряду Християн Раковський, нарком юстиції Микола Скрипник, нарком освіти Володимир Затонський та інші виступали проти централізаторської політики уряду РСФРР.
Одночасно постала необхідність чіткого визначення повноважень і прав республік, які утворили з РСФРР так звану «договірну федерацію». Уряди та ЦК компартій УСРР, Білоруської РСР, закавказьких радянських республік вимагали удосконалити федеративні взаємовідносини. Із цією метою було утворено комісію для підготовки до проведення Пленуму ЦК. За результатами роботи комісії було складено проект рішення, який передбачав визнання доцільності входження радянських республік до складу РСФРР та розширення повноважень органів влади Радянської Росії щодо республіканських органів влади. Ініціатором розробки цього плану, який дістав назву «автономізації», був Й. Сталін. В. Ленін відхилив план «автономізації» і запропонував план добровільного об'єднання усіх союзних республік у Союз Радянських Республік. Цей план і було схвалено членами комісії.
6 жовтня 1922 р. було визнано необхідність укладення договору між Україною, Білорусією, Грузією, Вірменією, Азербайджаном та Росією про об'єднання їх у федерацію під назвою «Союз Радянських Соціалістичних Республік».
10 грудня 1922 р. VII Всеукраїнський з'їзд у Харкові прийняв Декларацію про підтримку утворення нової держави — Союзу Радянських Соціалістичних Республік.
30 грудня 1922 р. відбувся І Всесоюзний з'їзд рад, який затвердив Декларацію про утворення СРСР і Договір про утворення СРСР. До складу новоствореної держави увійшли УСРР, БСРР, Закавказька РФСР (Грузія, Вірменія, Азербайджан). Цими документами проголошувався принцип добровільного і рівноправного утворення СРСР, закріплювалося право вільного виходу республік зі складу СРСР. Конституційне оформлення статусу СРСР відбулося протягом 192; 1924 рр.
31 січня 1924 р. II Всесоюзний з'їзд рад прийняв Конституцію СРСР, яка 1 затверджувала об'єднання радянських республік в єдину багатонаціональну державу — Союз Радянських Соціалістичних Республік.
45. Колективізація в Україні: причини і наслідки.
Складовою сталінського курсу була так звана соціалістична колективізація сільського господарства. Цей напрям був визначений у 1927 р. на XV з'їзді ВКП(б). На початку 1928 р. Сталін та його оточення внесли в рішення з'їзду корективи, суть яких полягала в іще більшому обмеженні елементів ринку, що залишилися від НЕП, у насильницькій ліквідації всіх форм сільськогосподарської кооперації, а також «куркульства як класу». Єдиною формою організації виробництва на селі мали стати колгоспи й радгоспи. Все це мало здійснитися за три-чотири роки. Тих, хто виступив проти «лінії партії», оголосили «ворогами народу» і репресували (М. Бухаріна, М. Рикова, О. Томського та ін.). З цих же причин сталася й розправа над видатними вченими-аграрниками О. Чаяновим, К. Кондратьєвим та ін. У 1929 р. на пленумі ЦК ВКП(б) було зазначено, що Україна повинна в найкоротший термін упровадити колективізацію, показуючи приклад іншим республікам СРСР. І вона почала показувати такий приклад. Якщо у жовтні 1929 р. в Україні було 10 суцільно колективізованих районів, то вже в грудні того ж року їх було 46. Встановлення колгоспно-радгоспної системи супроводжувалося насильницькою експропріацією землі, худоби, реманенту. Робилося все для того, щоб убити одвічне прагнення селянина мати власну землю та вчитися продуктивно працювати на ній. Забираючи майже все, селян силоміць заганяли до колгоспів, а незгодних репресували. Фактично йшлося про розселянювання українських хліборобів. Частина з них, насамперед молодь, йшла до міст, у промисловість. Чимало вихідців з села, котрі ставали студентами або призивалися до Червоної армії, не поверталися додому. Тяжкими були для України й наслідки масових депортацій.
На розселянювання хліборобів була спрямована і політика «ліквідації куркульства як класу», адже тоді постраждало й чимало середняцьких господарств. Аби забезпечити високі темпи колективізації, більшовики направили до українського села 62 тис. робітників. Сюди прибули також так звані 25-тисячники, — як правило, російські робітники, які мали здійснювати аграрну політику партії. На 1 червня 1930 р. у республіці було насильницьки колективізовано 90 тис. господарств, а всього за роки колективізації — 200 тис. Разом з усіма членами сімей «куркулів» це становило 1,2—1,4 млн осіб. Більше половини з них було депортовано на Північ і до Сибіру. В 1932 р., запровадивши паспортну систему в містах, влада фактично прикріпила селян до колгоспної землі, зробила їх державними кріпаками. Отже, в результаті «соціалістичної колективізації» радянська влада досягла багатьох цілей. Заможне і здатне до продуктивної праці селянство (куркулі, значна частина середняків) було винищено. Інша частина селян, насамперед найбідніших, була загнана до колгоспів, унаслідок чого сталося розселянювання українських хліборобів. Через масові репресії значною мірою був підірваний генофонд українського народу в цілому і українського селянства зокрема. Не зуміла радянська влада досягти лише того, заради чого офіційно й була запроваджена «соціалістична колективізація», — створення високопродуктивного сільського господарства, піднесення життєвого рівня населення.
46. Політика «українізації»в 20-ті роки: причини, хід і наслідки.
У 1920-ті рр. складовою частиною національно-культурних процесів в Україні була політика коренізації, «українізація»,що проводилася ВКП(б) в роки непу.При здійсненні політики коренізації в Україні виділяються два аспекти: українізація і створення умов для розвитку національних меншин.
Українізація — політика, спрямована на підготовку та виховання партійно державних кадрів української національності; урахування національних факторів при формуванні партійного й державного апарату; організація та відкриття мережі українських дитячих садків, шкіл, технікумів, закладів культури (бібліотек, музеїв, театрів тощо); випуск українських газет, журналів, книг і підручників; глибоке вивчення української мови, літератури, історії України, географії; відродження й розвиток національних традицій культури.
Політика українізації запроваджувалась партійним керівництвом на під ставі рішень XII з'їзду РКП(б), що відбувся у квітні 1923 р. Ця політика мала на меті зміцнити контроль партійних органів над національними окра їнами, розширити свій вплив на місцеве, зокрема українське, населення й керувати процесом національного відродження в Україні. Відповідно до дек ретів ВУЦВК у 1923 р. в Україні проголошувалася рівність мов і визнача лась необхідність надання допомоги в процесі розвитку української мови. Для проведення політики українізації було створено комісію на чолі з секре тарем ЦК КП(б)У В. Затонським.
Від самого початку ця політика наштовхувалася на опір з боку русифіко ваної верхівки КП(б) України. У партійному керівництві виникла теорія боротьби двох культур, яку обстоював секретар ЦК КП(б)У Д. Лебідь. Від повідно до неї українська культура визнавалася селянською і відсталою, а тому мусила відійти в небуття. Цьому протистояли нарком освіти УРСР О. Шумський і його помічники М. Скрипник і Г. Гринько, які були прихиль никами національного відродження і прагнули перетворити українізацію на ефективний важіль національного відродження. Завдяки їх діяльності про цес українізації проходив успішно.
Рушійною силою політики українізації стала українська інтелігенція. Ак тивними прихильниками цієї політики були М. Грушевський, Д. Багалій, М. Куліш, М. Хвильовий, інші діячі культури й мистецтва. В українській літературі розгорнулася дискусія про місце України в складі СРСР, її мину ле та майбутнє.
З 1925 р. відбувалась політика українізації партії більшовиків й держав них органів. Державні службовці повинні були складати іспити з українсь кої мови. Частка українців у партії зросла, але переважно на нижчих щаб лях партійної ієрархії. У 1929 р. в УРСР більша частина шкіл і технікумів перейшли на українську мову викладання, у чому їм поступалися інститути. Тираж українських газет з 1924 по 1927 рр. збільшився у 5 разів, почався процес дерусифікації міст через масовий наплив до них українських селян. Національна мова впроваджувалась у школах командного складу. У Харкові з цією метою було створено Школу червоних старшин.
Українізація створила сприятливі умови для розвитку національних мен шин: у складі України було створено Молдавську Автономну Радянську Ре спубліку, засновано німецькі, грецькі, болгарські, польські, автономні єв рейські райони.
Наприкінці 1930-х рр. політика коренізації під тиском командно-адміні стративної системи почала поступатися своїми позиціями.
У 1938 р. політику коренізації в Україні було згорнуто остаточно.
47. Початок другої світової війни. Політика сталінського режиму на західноукраїнських землях.
У серпні 1939 р. підписа ний пакт про ненапад, Підписавши свою безпеку цим пактом, Німеччина через тиждень здійснила агресію проти Польщі. Гітлер 1 вересня 1939 р. напав на Польщу. Почалася Друга світова війна.
До середини вересня 1939 p. німецькі війська перетнули демаркаційну лінію, обумовлену в секретному прото колі. Було очевидно, що німці не зупиняться, аж поки не ліквідують владу польського уряду. Було також очевидно, що СРСР має вжити достатньо рішучих заходів, якщо буде відстоювати свої права, обумовлені в пакті.
На цю ситуацію радянський уряд реагував в двох напрямках. По-перше, він приступив до поспішної окупації тієї час тини Польщі, яка була закріплена за ним в секретному протоколі. Голосно про протокол говорити не можна було взагалі, бо він був таємний. Тому для виправдан ня вторгнення на територію суверенної Польщі СРСР мусив знайти інший привід. І його було знайдено. Це була необхідність об'єднання всіх українських земель у складі СРСР.
По-друге, було висунуто ряд вимог Литві, Латвії та Естонії і Фінляндії про розміщення радянських війсь кових баз і гарнізонів на їхній території. Перші троє з цією вимогою погодилися, бо не мали достатньо сили для опору. Фінляндія ж відмовилася йти на капітуля цію перед Москвою, за що остання оголосила їй війну. Почалася так звана «зимова війна», під час якої веле тенська армія СРСР зазнала ганебної поразки від од ної з найменших армій Європи, якою тоді була фінська армія.
А потім німецькі і російські війська у вересні 1939 р. зупинилися навпроти одне одного на так званій «лінії Керзона», яка приблизно відповідала етнографічному кордону між поляками і литовцями, білорусами, україн цями. Найбільш вона кривдила українців, лишаючи Польщі (а тепер німцям) важливі українські етно графічні території (Лемківщина, Холмщина, Посяння, Підляшшя, а це 16 тис. кв. км, 1,2 млн чоловік). Кор дон між Німеччиною і СРСР восени 1939 р. проходив, таким чином, по лінії Нарва — Буг — Сян. Загалом СРСР отримав 200 тис. кв. км територій з 12 млн меш канців.
У червні 1940 р. Румунія передала СРСР Бессарабію і Північну Буковину. Після возз'єднання з У на західно-укр. землях були проведені соціально-економічні, перетворення, що носили суперечливий характер. Реформи включали: 1) конфіскацію поміщицьких і монастирських земель; 2) націоналізацію банків і важкої промисловості; 3) реконструкцію і будівництво нового виробництва; 4) проведення виборів; 5) заходи по українізації, зміцненню системи просвітництва й охорони здоров'я; 6) створення системи соціального забезпечення й ін. Проте ці реформи: 1) здійснювалися уже звичними на сході жорсткими командно-адміністративними методами; 2) не враховували місцевих особливостей, порушували звичний уклад життя західних українців; 3) вели до ліквідації раніше створених структур; 4) супроводжувались. репресіями (було заарештовано і вислано біля 10% населення: службовців старого держапарату, місцевих комуністів, служителів церкви, підприємців, заможних селян, значна частина інтелігенції). Входження Західної У в склад УРСР була важливою подією; вперше українці об'єдналися в рамках однієї державної структури, але через свою нетривалість це об'єднання не призвело до глибоких перерв у житті народу. Поряд із визначеними змінами в економічному, соціальному і культурному житті, населення Західної У придбало і чималий негативний досвід ознайомлення з радянською системою. До того ж у період відступу частин Червоної Армії влітку 1941 року за наказом із Москви органи НКВД знищили більш 15 тисяч ув’язнених, велику частину з них - у в'язницях Західної України.
На окупованих російськими військами землях За хідної Волині і Східної Галичини радянськими влас тями було проведено включення Західної України до складу УРСР. Перш за все була припинена діяльність усіх політичних партій у Галичині, громадських орга нізацій, навчальних закладів, «Просвіти», НТШ тощо. Лише Організація Українських Націоналістів (ОУН) не припинила своєї діяльності внаслідок політичних і територіальних змін, бо вона була підпільною орга нізацією і дозволу на існування ні в кого не просила.
48. Напад Німеччини на СРСР. Україна в планах загарбників.
22 червня 1941 р. Німеччина напала на СРСР. У загарбницьких планах фашистів Україна займала особливе місце. Згідно з планом «Ост» Німеччина мала намір депортувати з України десятки мільйонів людей, переселивши сюди колоністів-німців. Частину її земель передбачалося передати сателітам гітлерівської Німеччини. Вже перші дні війни показали слабкість СРСР. Незважаючи на масовий героїзм бійців, Червона армія, командний склад якої став жертвою сталінських репресій ще в передвоєнні роки, швидко відступала. До середини серпня 1941 р. німецькі війська захопили Галичину, Західну Волинь, Буковину, Бессарабію. 19 вересня фашисти взяли Київ, у жовтні — Одесу й Харків. До кінця 1941 р. була окупована майже вся Україна. Величезними були людські та матеріальні втрати. Сподівання західних українців на те, що з приходом сюди німців і відступом більшовиків для них настане покращення, не справдилися. Хоча військові підрозділи ОУН на початку війни разом з німцями вели боротьбу проти Червоної армії, Гітлер і думки не мав про те, що Україна може стати самостійною державою. Це особливо стало ясним, коли проголошена у Львові 30 червня 1941 р. Українська держава була швидко зліквідована, а ініціаторів прийняття Акта про незалежність України — С. Бандеру і Я. Стецька — було запроторено до концтабору Заксенхаузен.
49. Окупаційний режим в Україні в роки Великої Вітчизняної війни і його наслідки.
У липні 1942 р. на всій території У був встановлений окупаційний режим. Фашисти позбавляли населення цивільних прав, заявили, що їхня ціль - змусити українців працювати на Німеччину (2,3 млн. вихідців з У були вивезені на примусові роботи). Гітлерівці грабували матеріальні ресурси України. Голод. Жителі міст змушені були переїхати в сільську місцевість (населення Києва скоротилося на 60%). Окупанти ринулися потопити в крові партизанські формування, ліквідувати підпільні організації, за допомогою політичних провокацій послабити волю укр. народу до боротьби за звільнення.
50. ОУН-УПА і їх боротьба в роки Другої світової війни.
Полі тичним центром націоналістичного руху була Організація українських націо налістів (ОУН). Спочатку ОУН намагалась боротися проти радянських військ за допомогою нацистів, але ті виступили проти ОУН через національні ідеї організації та її прагнення створити незалежну Україну. 14 жовтня 1942 р. ОУН створила Українську повстанську армію (УПА) на чолі з Р. Шухевичем (Тарас Чупринка). УПА була найбільш організованим військовим об'єднан ням українського націоналістичного руху.
УПА боролась проти СРСР і проти німе цької «Нової Європи». У рядах УПА воювали українські селяни, робітники й інтелі генти... за національне й соціальне визволення».
У 1943 р. відбулася політична еволюція поглядів діячів ОУН—УПА. У серпні 1943 р. було вирішено вести боротьбу за незалежну державу разом з іншими поневоленими народами. Розглядалося навіть питання щодо альянсу із радянськими партизанами для боротьби з окупантами. Однак в основному ОУН—УПА і радянські партизани залишилися ворожі один одному. У 1944 р., з наближенням Червоної армії до Галичини, УПА пішла на переговори з німцями, що завершилися компромісом. Німецька армія пови нна була допомогти зброєю ОУН—УПА для боротьби з Червоною армією.
Таким чином, у роки Другої світової війни формування ОУН—УПА вели боротьбу за відновлення української державності, відіграючи роль «третьої оили».
50. 0УН-УПА і їх боротьба в роки Другої світової війни.
У червні після відступу рад військ у Львові 30.06.41р ОУН прогол Укр. незал держ.(після цієї невдалої спроби організувати розкол на 2 крила1) на чолі з Мельником(ОУН-м); 2)Радик, кероване Бандерою(ОУН-б),що поч. між собою ворогув;мельниківці допомагали німцям,а бандерівці створ УПА і боролися за незалежність Укр.)Був створ уряд ,який очолював Ярослав Стецько. Німці спочатку підтримували цей акт,але у вересні 1941р після захоплення Києва німці розпочали масові репресії проти ОУН і лік від незал Укр. держ. Керівництво ОУН заарештувало та переправило до концтаборів Німеччини. Навесні 1943р ОУН створ УПА. Крім УПА діяла ще Поліська січ Тараса Бульби-Боровця. ОУН мала декілька підрозділів. До складу УПА вход 4 групи :1)пн-поліська,що діяла на Волині та Поліссі; 2)пд.:на Правобережжі;3)зх:Галичина, пн Буковини,Закарп.;4)сх.:Житом,Київ, Черні обл-і. Всі групи УПА склад з військ округів . Округи ділил на відтинки,що ділил на курені, а ті в свою чергу-на сотні,соти,рої. Рій=10 чол,найм один УПА. Тактика боротьби УПА:1) диверсія проти нім і рад військ;2) замахи на представн рад партійн апарату;3) пропаганда ідей ОУН;4) пошир листівок та гасел;5) вивішув нац прапорів.Навідміну від партиз руху УПА проіснувала до серп 50-х рр.(поч. 60-х рр.).
51. Партизанський рух в роки Великої Вітчизняної війни.
Незабаром після нападу Німеччини функціонери комуністичної партії почали організовувати в тилу ворога підпільні частини. Протягом усієї війни радянські партизани перебували під пильним контролем Кремля. Вони поставили собі завдання руйнувати німецькі комунікації (особливо ефективною виявилася їхня «рейкова війна», що перешкоджала постачанню фронту німецьким підкріпленням), сковувати німецькі міста, в яких відчувалася велика потреба на фронті, поширювати напруженість і безладдя в тилу ворога та забезпечувати радянську присутність на окупованих територіях. Улюбленою тактикою партизанів було проведення далекосяжних рейдів із «партизанських республік» тобто контрольованих ними великих недоступних районів Полісся та Волині. До найвідоміших командирів радянських партизанів належали Сидір Ковпак, Олександр Сабуров та Петро Вершигора. Знаменитий Ковпак закріпився на Поліссі на початку 1943 р. Він створив військо в кілька тисяч бійців і в літку 1943 р. розпочав великий рейд до Карпат. Хоча їм не вдалося знищити нафтові промисли в Прикарпатті але цей рейд справив значне психологічне і політичне враження, продемонструвавши нездатність німців забезпечити свої тили й нагадавши про можливість повернення більшовиків. Кількість радянських партизанів на Україні за деякими даними сягала 250 чи навіть 500 тис.
52. Звільнення України від німецько-фашистських загарбників. Міжнародне становище УРСР по завершенню Другої світової війни.
У кінці грудня 1942 р. почалося вигнання німець ко-фашистських окупантів з території України. Проте тільки після 50-денної Курської, битви влітку 1943 р. почалося безповоротне вигнання фашистів з території України. Вже наприкінці вересня цього року Червона Армія контролювала 700 км лівого берега Дніпра. По чалося форсування Дніпра радянськими військами. Увесь жовтень командування Червоної Армії підтягу вало резерви і накопичувало війська на правому березі Дніпра, щоб взяти штурмом побудований німцями ♦Східний вал». Щоб підкреслити важливість цих дій і запалити війська на бойові подвиги, Ставка Верховно го Головнокомандування перейменувала Воронезький, Степовий, Південно-Західний і Південний фронти відповідно в 1-й, 2-й, 3-й, 4-й Український фронти. Це робилося заради агітації і пропаганди.
Трагедія ж цих визвольних днів в Україні полягає в тому, що за час боїв з фашистами так званими польо вими військкоматами мобілізували цілими селами і без всякої підготовки і без зброї кидали на багнети німців українську молодь. Стратегічної потреби в цьо му не було. Просто було всьому народові продемонст ровано безжальне ставлення сталінської системи до свого народу.
1944 р. став роком визволення українських земель від німецько-фашистських окупантів. 8 жовтня 1944 р. від ворога було звільнено останній населений пункт УРСР у її довоєнних межах — село Лавочне Дрого бицької області. Офіційним днем визволення Украї ни вважалось 14 жовтня 1944 p., коли відбулося уро чисте засідання в Києві. А Закарпатську Україну радянські війська очистили від ворога силами 4-го Ук раїнського фронту 28 жовтня 1944 р.
Втрати України в Другій світовій війні.
Роль України у Другій світовій війні, — це була роль специфічної реактивної сили в мілітарній та еко номічній упряжці сталінського тоталітаризму, а сама війна, її страхітливий досвід мали служити для пере плавлення мільйонів громадян України в горнилі «єди ної радянської спільності людей».
53. Заходи по відбудові зруйнованого війною господарства України
Відродження народного господарства республіки по чалось одразу ж після визволення з-під фашистської окупації.
У республіці на руїни було перетворено 714 міст і селищ міського типу та понад 28 тис. сіл, понад 16 тис. промислових підприємств. В результаті в Ук раїні залишились цілими лише 19% довоєнної кіль кості промислових підприємств, у той час як в Італії тільки 20% було зруйновано. Значно меншими, ніж у нашій республіці, були руйнації промислового по тенціалу і в інших країнах Заходу. Якщо промислове виробництво в Україні в 1945 р. становило лише 26% довоєнного рівня, то в Італії воно складало 30%, у Фран ції 38%, а рівень англійської промислової продукції вже у 1946 р. досяг 80% показників 1937 р.
Суттєво ускладнився процес відбудови в республіці й голодом 1946-1947 рр. Викликана посухою 1946 р. загроза голоду не була своєчасно нейтралізована,а, навпаки, до зими 1946-1947 рр. дедалі більше на бувала рис справжнього голодомору. Ускладнили си туацію надмірно високі і нереальні плани хлібозаго тівель, що мали постійну тенденцію до збільшення (у липні 1946 р. плани хлібозаготівель було збільшено з 340 до 360 млн пудів); посилення в цей час кримі нального переслідування «розкрадачів хліба», які згідно зі статтею 131 Конституції СРСР 1936 р. ква ліфікувалися як «вороги народу»; великі обсяги екс порту хліба і продуктів тваринництва за кордон.
До літа 1947 р. в Україні було зареєстровано близько 1 млн хворих на дистрофію. Катастрофічне станови ще з продовольством у республіці могли врятувати державні позички зерна.
Мінімальну допомогу продовольством Україна все ж одержала, але це не могло відвернути катастрофу. У 16 східних, а та кож Ізмаїльській і Чернівецькій областях республіки у 1946 р. померло близько 282 тис, а в 1947 р. — понад 528 тис. чоловік. Голод додатково ускладнив і без того важкий процес відбудови. Він став причи ною скорочення трудових ресурсів, вимагав додатко вих капіталовкладень у сільське господарство, нега тивно вплинув на моральний стан суспільства, що поставило Україну у ще більш невигідні умови по рівняно з західними країнами.
Характерною особливістю відбудовчих процесів у СРСР та Україні, зокрема, була опора на внутрішні ресурси і сили, а не сподівання на зовнішню допомогу. Процес відбудови здійснювався централізовано, на основі єдиного загальносоюзного центру.
Економіка України у повоєнний час відбудовува лась і добудовувалась не як самостійний, замкнутий і самодостатній комплекс, а як частина загальносоюз ної економічної системи. Причому частка республіки в обсязі загальносоюзного виробництва суттєво зни зилася з 18% у довоєнний період до 7% у 1945 р. У подальшому, незважаючи на бурхливий розвиток української промисловості, вона вже не зможе повер нути собі місце одноосібного лідера, оскільки нові інду стріальні центри, що виникли за Уралом, будуть роз виватись значно швидшими темпами.
Важливим фактором відбудовчих процесів в Україні була командна система. Саме вона давала змогу у ко роткий час мобілізувати значні матеріальні і людські ресурси, швидко перекидати їх з одного кінця країни в інший та концентрувати на відбудові чи побудові не обхідного об'єкта. Характерною особливістю радянсь кої економіки була непропорційно велика роль у ній ідеології, яка знаходила свій вияв у крупномасштабних мобілізаційно-пропагандистських заходах — ру хах передовиків і новаторів, соціалістичному змаганні. Якщо в 1946 р. соціалістичним змаганням за достро кове виконання п'ятирічного плану та підвищення про дуктивності праці було охоплено 80% робітників і служ бовців країни, то наприкінці 1948 р. уже 90%.
Ціною величезного напруження фізичних і духов них сил народу, з допомогою усієї країни народне гос подарство України за короткий строк було відбудова но.
54. Політика десталінізації та її наслідки
У березні 1953 р. помер Сталін. З його смертю закін чилася епоха культу особи. З припиненням репресій, частковою реабілітацією, послабленням ідеологічного контролю, критикою культу особи почалися процеси лібералізації. У цей період відбуваються значні зміни у сфері національних відносин. Республіки отримують більше прав, спадає хвиля русифікації, національні кад ри заміщають все більше посад у своїх республіках.
У керівництві КПРС процес лібералізації сприй няли з застереженням. Група керівників партії на чолі з Г. Маленковим, Л. Кагановичем і В. Молотовим вчинила спробу усунути М. Хрущова з посади першо го секретаря ЦК КПРС. Хрущову вдалося перемогти опозицію, боротьба з якою тільки зміцнила його по зиції в партії. Він мав досі небачений вплив у КПРС.
В Україні почалися експерименти і реформи у всіх галузях народного господарства. Деякі з них мали успіх, як, наприклад, різке піднесення сільськогоспо дарського виробництва в середині 50-х років, ефек тивність нової системи державного управління, пози тивні зрушення у соціальній сфері.
Проте реформування суспільного, політичного, еко номічного було недостатньо, та й проводилося воно не регулярно, непланово, волюнтаристськи. Рухливі рам ки оновлення суспільного життя визначались боротьбою протилежних за змістом тенденцій — демократич них і консервативних. Давалася взнаки незавершеність процесу десталінізації, крах хрущовських надпрограм у реформуванні державного управління, економіки і сільського господарства. А екстенсивний розвиток господарства, збереження командної системи не дали можливості завершити позитивні зрушення, зробити іх тенденцією у розвитку країни.
Усі хрущовські «надпрограми» зазнали краху, хоча кожна з них мала багато ^корисного. Занадто грандіоз ними були їх масштаби, форсовані темпи, вольові ме тоди, які застосовувались при їх виконанні. Усе це було пов'язано з недоліками командної системи. Ре зультатами участі України у реалізації хрущовських «надпрограм» були — втрата ритмічного розвитку еко номіки республіки; невдале використання матеріального і людського потенціалу; перевага екстенсивних форм господарювання.
Хрущовська «відлига». Тим часом досить позитивні зміни відбувалися в суспільно-політичному житті. Ва гомою подією став XX з'їзд КПРС, на якому М. Хру щов виступив з розвінчанням культу особи Й. Сталі на. З цієї доповіді на з'їзді світові стало відомо, якою ціною були досягнуті успіхи в створенні соціалістич ної системи в СРСР. З цього часу можна говорити про поступове, малопомітне руйнування тоталітарної сис теми, яка була встановлена в країні ще в 1917 р. Тота літарної, тобто такої, за якої глава держави розпоряд жався не тільки майном і життям, а й свободою совісті громадян.
Завдяки ініціативі М. Хрущова були засуджені зло чини сталінського режиму, жертвами якого стали мільйони ні в чому не винних громадян і України теж. Почався процес реабілітації репресованих, який триває і понині. Мільйони несправедливо засуджених громадян були виправдані. Багато хто з них реабіліто ваний, на жаль, уже посмертно.
У період «хрущовської відлиги» (від назви повісті І. Еренбурга «Відлига») у ході активного реформу вання тоталітарну систему в СРСР було на деякий час дестабілізовано. Та реформаторський ентузіазм швид ко згас, навіть не залишивши після себе тих небага тьох реформ, які вдалися.
55.Країна в період «відлиги»: політ та соц-економ розвиток. Відли́га — неофіційна назва періоду історії СРСР, що розпочався після смерті Й. Сталіна (друга половина 1950-х р. — початок 1960-х р.). Його характерними рисами були певний відхід від жорсткої Сталінської тоталітарної системи, спроби її реформування в напрямку лібералізації, відносна демократизація, гуманізація політичного та громадського життя. Спроба економічних та суспільних реформ була спрямована на виконання завдання у короткий строк наздогнати та перегнати найрозвиненіші західні країни за виробництвом продукції на особу.Уже з перших повоєнних років великих зусиль було докладено для розбудови військово-промислового комплексу, зокрема, для виробництва нових видів зброї. 1953 року Радянський Союз вперше випробував водневу зброю. Головним конструктором термоядерної зброї в СРСР був академік Андрій Сахаров, який згодом збагнув усю небезпеку виникнення термоядерної війни й став активним борцем за мир.
Аграрні реформи Вишукувалися різні способи швидкого збільшення виробництва, особливо зернових культур. 1954 року розпочалося освоєння цілинних земель. 1959 року було ухвалено рішення про ліквідацію машинно-тракторних станцій (МТС). Їх машинний парк передали колгоспам. Наступною ідеєю, якою захопився М. Хрущов, було широке впровадження посівів кукурудзи.але ны.За часів «відлиги» було розпочато не одну реформу освітнього простору. У потугах до змін зачіпалися різні сфери життя дитсадків, шкіл та вищих і середніх навчальних закладів країни. Проте, з усіх реформ найбільш вагомою була політехнізація навчання. Ця проблема залишила по собі найбільшу кількість відгуків, вона викликала більше змін у навчальному процесі, ніж будь-яка інша інновація уряду. Тому її вважають основоположною освітньою реформою тієї доби, яка знайшла своє відображення у Законі про освіту 1959 року
56. Зростання застійних явищ у політичному і соціально-економічному розвитку СРСР і УРСР
У середині 60-х років Л. Брежнєв і його команда, які прийшли на зміну М. Хрущову, ще за інерцією продовжували реформаційний курс. Так, економіч на реформа 1965 р. була спробою перенести ринкові економічні регулятори — рентабельність, прибуток тощо — на грунт соціалістичної економіки. Проте події «празької весни* 1968 р. радикально змінили політичну ситуацію не тільки в СРСР, а й у світі. Уся світова соціалістична система взяла курс на кон сервування здобутків соціалізму.
У цей час економіка України втрачає власний дина мічний ритм. Падіння народжуваності, криза організації виробництва разом з деформованою структурою розмі щення продуктивних сил, катастрофічною екологічною ситуацією стали основними причинами такого розвит ку подій.
З усіма негативними наслідками проявилась криза і в політичній сфері. Швидко згорталась гласність, ви конавча влада узурпувала законодавчі функції, наро довладдя було підмінено формальним представницт вом трудівників у Радах усіх рівнів. У відповідь на це виникає дисидентський рух, лідери і учасники якого боролися за права людини, свободу совісті і національ ний суверенітет.
57. Дисидентський рух на Україні
Дисиденти (інакомислячі), крити куючи систему, разом з тим усвідомлювали складність політичних процесів у країні і шукали інших шляхів суспільного поступу.
Дисидентський рух мав специфічну соціальну базу (близько 80% дисидентів становила інтелігенція); був довготривалим у часі (понад 20 років); виношував у собі зародок альтернативного суспільства; концент рував опозиційні інтелектуальні сили, створював осе редки майбутніх масових рухів; викристалізував ідейні засади майже всього сучасного політичного спектра.
В Україні дисидентський рух було започатковано ще у 50-х роках.
Останній про йшов шлях від культурно-просвітницької діяльності до політичного руху. Об'єктом, проти якого спрямову вався національно-визвольний рух, був тоталітарний комуністичний режим. В Україні, переважно на За ході, існували антирадянські підпільні групи. Тільки за період з 1954 по 1959 р. влада виявила 46 антирадянських груп із числа інтелігенції та молоді.
Першими такими групами були — «Об'єднана партія визволення України» з Івано-Франківська на чолі з Б. Гарматюком, а також група Андрущика з Горлівки. Група «Об'єднання» була наступною за ними, її очолоювали Я. Гасюк та В. Леонюк. Вона ставила за мету, продовжуючи справу ОУН, боротися за само стійну Українську державу. Група мала програму і статут. Крім того, члени групи підготували до 20 різних листівок, що їх було видруковано в кількості 2-3 тис. примірників, з яких близько 400 було роз повсюджено в Рівненській і Кіровоградській облас тях. Завдяки непоганій конспірації група діяла впро довж трьох років.
Дисидентство висувало ре альну альтернативу наростаючим кризовим явищам у духовному житті суспільства — соціальній апатії, де гуманізації, бездуховності. Його ідеологія, зароджена як сумнів у доцільності окремих ланок існуючої сис теми, поступово викристалізовувалась у тверде переко нання в необхідності докорінних змін у суспільстві.
Усі ці спілки і об'єднання були перехідним міст ком від попереднього етапу збройної боротьби до діяль ності за умов зміцнення і часткової лібералізації ре жиму.
Основна ж частина опозиційної інтелігенції нового покоління на 60-і роки прийшла до боротьби з режи мом через культурно-освітні проблеми, до того ж у ме жах марксизму-ленінізму. Це була інтелігенція Цен тру та Сходу України. Основою її домагань були проблеми української мови та культури.
Рух «шістдесятників» за 2-3 роки пройшов ево люцію від культурно-просвітницьких проблем до полі тичного протесту. А оскільки вже були й підпільні організації, то можна було говорити про наявність стійкої політичної опозиції. Влада знала про це і вирі шила вжити невідкладних заходів. Почалися широкі показові арешти і переслідування незгідних.
Однією з головних організаційних форм руху на прикінці 60-х років стає виготовлення і розповсюд ження самвидаву. Національний рух згуртовується за допомогою всеукраїнського підпільного видання. Це був «Український вісник» за редагуванням В. Чорновола.
Уже на початок 70-х років національний рух опору радянській тоталітарній системі можна назвати націо нально-визвольним рухом. Влада відреагувала на його посилення черговими репресіями. У 1972 р. почалися нові масові арешти. Але вони не зупинили цей рух.
На початку 80-х років рух продовжував існувати як у вигляді організації «Українського патріотично го руху», так і у появі окремих осіб, які розповсюд жували самвидав, писали і розповсюджували листівки тощо.
З 1987 року рух знову швидко переходить від культурницьких проблем до політич них вимог. Тобто від «Спадщини»(Київ)у «Руху» (Івано-Франківськ), товариства Лева. (Львів), Товариства ук раїнської мови ім. Т. Шевченка — до Української Гельсінської Спілки та Народного руху України за перебудову (НРУ).
Дисидентський рух складався з трьох основних те чій, що то розходились, то зливались.
Правозахисне, або демократичне дисидентство, реп резентоване у Росії А. Сахаровим, О. Солженіциним та їх однодумцями, а у нашій республіці — Українською Гельсінською групою (УГГ) — тобто групою сприяння виконанню Гельсінських угод, що стосувались прав людини і були підписані СРСР у 1975 р.
Релігійне дисидентство, що мало на меті бороть бу за фактичне, а не декларативне визнання свободи совісті. В Україні, зокрема, воно вело боротьбу за віднов лення українських греко-католицької та автокефальної православної церков, за свободу діяльності протестант ських сект.
Національно орієнтоване дисидентство, яке рішуче засуджувало шовінізм, імперську політику центру, форсовану русифікацію, виступало на захист прав і свобод усіх народів та їх співпрацю в боротьбі за умови життя, гідні цивілізованого світу.
Характерна риса усіх трьох напрямів дисидентства — відстоювання національних інтересів українського на роду, тобто органічне включення у сферу діяльності національного фактора. Специфіка дисидентського руху полягає у тому, що він, будучи реальною опозиційною силою, фактично не мав ні власних організаційних структур, ні цілісної загальної про грами. Ідеологічний спектр дисидентського руху в Ук раїні був націонал-комуністичної (І. Дзюба), а від неї аж до платформи, близької інтегральному націоналіз му Д. Донцова та ідеології ОУН.
58. Україна на шляху до незалежності (1985—1991 рр.)
У березні 1985 р. Генеральним секретарем ЦК КПРС було обрано М. Горбачова, який визнавав необхідність проведення реформ. М. Горбачов став ініціатором політики перебудо ви — прагнення «зверху» здійснити реформування політичної та суспільно-економічної системи радянського суспільства.
В Україні політика перебудови мала свої особливості. Розпочався процес національного відродження. Політика гласності в УРСР по ступово переросла у свободу слова. Так, на сторінках газети «Літературна Україна» з'явилися статті, що висвітлювали невідомі події української революції та боротьби за збереження державної незалежності у 1917—1921 рр., діяльність видатних діячів того часу (М. Грушевський, В. Винниченко, С. Петлюра, С. Єфремов та ін.), становище українського села в роки голодомору 1932—1933 рр., маловідомі сторінки Великої Вітчизняної війни та діяльність ОУН та УПА, політику радянського партійного керівництва щодо діячів української культури тощо.
Значно активізувалося суспільно-політичне життя в Україні: виникли суспільні організації, які дотримувалися різних політичних поглядів та ідей. Це регіональна організація товариства «Меморіал», культурне «Товариство Лева», Спілка незалежної української молоді, товариство «Спадщина», у 1987 р. Український культурологічний клуб (УКК), Товариство української
мови ім. Т. Г. Шевченка.
Відбулося відродження Української автокефальної православної церкви (УАПЦ) та вихід з підпілля Української греко-католицької церкви (УГКЦ). Новим явищем суспільно-політичного життя в Україні стали шахтарські страйки та студентські виступи («революція на граніті»). Мітинги, демонстрації, збори громадськості стали характерною рисою життя українського суспільства.
16 лютого 1989 р. було надруковано проект програми «Народний рух України за перебудову» — громадсько-політичної організації, до складу якої входила демократично налаштована, національно свідома інтелігенція, колишні дисиденти. НРУ закликав: а) до об'єднання всіх представників національно-демократичних сил; б) «побудови в Україні демократичного й гуманного суспільства»; в) створення суверенної української держави; г) відродження та всебічного розвитку української нації; д) створення в Україні правової держави; є) створення самостійної та самокерованої економіки.
Посилення кризи Комуністичної партії України сприяло утворенню нових політичних партій, які сповідували різні погляди та ідеологію. Так, виникли Українська республіканська партія, Партія демократичного відродження України, Соціал-демократична партія України, Об'єднана демократична партія України.
Політика КПУ призвела до поступової втрати провідної ролі в суспільстві. 1989 р. у відставку вийшов тодішній Перший секретар ЦК КПУ В. В. Щербицький. Його наступники В. Івашко та С. Гуренко не змогли протистояти утворенню у Верховній Раді УРСР опозиційної групи — Народна Рада та консолідувати українське суспільство. Унаслідок політичної боротьби між депутатами-комуністами («група 239») та депутатами демократичної меншості у Верховній Раді УРСР 16 липня 1990 р. була прийнята Декларація про державний суверенітет України. Цей документ не було реалізовано на практиці, але він став підґрунтям для проголошення у майбутньому неза лежності України.
Осінь 1990 р. стала періодом політичної конфронтації в Україні: студентська акція протесту в Києві, яка завершилася відставкою голови уряду УРСР В. Масола.
Апогеєм конфронтації стали події 19—21 серпня 1991 р.— спроба державного перевороту ДКНС (рос. ГКЧП). Реакційні сили прагнули відновити стару тоталітарну систему, але зазнали краху. 24 серпня 1991 р. на засіданні позачергової сесії Верховної Ради УРСР було прийнято Акт проголошення незалежності України, який визнав Україну незалежною державою. Результатом Всеукраїнського референдуму 1 грудня 1991 р. стало підтвердження незалежності України та обрання Президента України — Леоніда Кравчука. Розпочався новий етап українського державотворення. Висновок. Політична ситуація в Україні у 1985—1991 рр. була вкрай напруженою. Однак політика перебудови активізувала діяльність демо кратичних сил та сприяла здобуттю Україною незалежності.
ності. Тому вихід із становища у демократів один -збільшувати свій реальний вплив у суспільстві. І обо в'язково формувати свій професійний корпус претен дентів на урядові посади. Головна причина поразок демократів сьогодні — це їх власна слабкість, яка є на слідком політичної нерозвиненості суспільства.
Особливість сучасного етапу розвитку України по лягає в тому, що в попередні історичні періоди нова правляча еліта формувалась паралельно з деградую чою старою елітою. У радянські часи цього не відбу лося. Тому грандіозні завдання переходу суспільства до нового якісного стану вирішуються під проводом радянської номенклатури, яка за своїми якостями не відповідає цим вимогам. В Україні ситуація ще більш складна, ніж деінде, тому що республіканська номен клатура, вихована в умовах жорсткої централізації управління, виявилася однією з найбільш неефектив них у бувшому СРСР.
59. Політ і соц-економ розвиток Укр на шляху розбудови демократ суспільства (з 1991-1994 рр.).Формування багатопартійності: І-етап – зародження багатопартійності – (середина 1988р. – березень 1990 р.); ІІ етап - “вихід багатопартійнгості на державний рівень (травень 1990р. – серпень 1991 р); ІІІ етап – становлення багатопартійності з сепня 1991р.: розширення спектра багатопартійності (100 політичних партій; посилення розколів та дроблення політичних сил; активізація процесу створення місцевих партійних відділень та осередків; зміцнення зв”язків партій з впливовими бізнесовими та юридичними колами. Характериними рисами багатопартійності є: 1) мультипартійність; 2. нечисленність партійних лав; 3.) Невизначеність соціальної бази; 4. Локальність партійного впливу; 5. Створення значної частини партій не на основі консолідації навколо ідеї.Шлях “шокової терапії”(Польща) – запровадження в короткий термін комплексу радикальних економічних заходів – блискавичної лібералізації цін, ліквідація більшості субсидій, усунення держави від втручання в економічні процеси. Відновлення галузеве централізоване управління народним господарством, введення держзамовлення. Ростуть ринки валюти, нерухомості. Кучма в 1994 році проголосив нову соціально-економічну стратегію :1). Фінансова стабілізація- послаблення податкового пресу, поглиблення банківської реформи; 2) регульована та контрольована лібералізація цін; 3) докорінна структурна перебудова виробництва з метою створення ринкової економіки; 4) децентралізація управління економікою; 5) лібералізація зовнішньоекономічних зв”язків; 6) соціальний захист, докорінні реформи зарплати, соціальної допомоги, передання через акції в приватьне користування населення державного майна.Було створено фінансову, митну, податкову, банківську та інші системи, що визначають основну економічну інфраструктуру державності. Роздержавлення землі, та її передання у власність юридичних осіб. Розпаювання землі.