Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
1 ПОЛІТИЧНА ДІЯЛЬНІСТЬ І ПОЛІТИЧНІ ВІДНОСИНИ
Політична, як і будь-яка інша людська діяльність – це діяльність з реалізації інтересів. Як ми уже підкреслювали, політичне ставлення соціального суб’єкта до суспільства розпочинається з того моменту, коли він усвідомлює: по-перше, свій власний інтерес; по-друге, що інші соціальні суб’єкти мають свої, відмінні інтереси; по-третє, що заради задоволення свого інтересу доведеться долати перешкоди; по-четверте, що головною перешкодою при задоволенні власних інтересів є інтереси інших соціальних суб’єктів.
Якщо після усвідомлення названих реалій життя соціальний суб’єкт шукає реалізації своїх інтересів не через насильство, а за допомогою соціальної взаємодії з іншими суб’єктами, використання легітимної влади, то його діяльність є політичною.
Мотивом політичної діяльності можуть ставати найрізноманітніші усвідомлені потреби: матеріального та духовного споживання, виробничі, інтелектуальні, гуманітарні, культурно-естетичні, гарантування безпеки і т.д.
У бідному суспільстві – це насамперед потреби матеріального споживання, виробництва та розподілу матеріальних вартостей.
Поряд з цим, політична діяльність значною мірою підпорядкована настановам людської свідомості; визначається нею. У політичній діяльності люди наміряються здійснити чи захистити певний принцип, ідею завдяки яким стане можливим задоволення безпосередніх потреб. Наприклад, ідеї демократії.
Політична діяльність не в меншій мірі підпорядковується і корпоративним, груповим, клановим інтересам. Так діяльність певного угруповання набуває політичного характеру, коли у діях його представників починають переважати зусилля, спрямовані на підтримання й функціонування цього об’єднання, незважаючи чи й протиставляючи їх суспільним інтересам.
Як і в питанні витлумачення сутності політики, так і в визначенні суспільного змісту політичної діяльності чітко виділяються два підходи: конфронтаційний та гармонізацій ний. Прихильники конфронтаційного підходу наполягають на визначенні політичної діяльності як діяльності спрямованої виключно на здобуття, здійснення та утримання влади, як мети діяльності.
Таке визначення дуже звужує як сферу, так і коло суб’єктів політичної діяльності. Оскільки здобуття і здійснення державної влади відбувається через депутатів та президента, то виходить, що лише вони займаються політичною діяльністю.
Поза політичною діяльністю у такому випадку залишаються народ, суспільні угруповання, партії, численні групи тиску. Не здобуваючи влади і не здійснюючи її вони все ж таки мають безпосереднє відношення до владних рішень впливаючи на їх прийняття і таким чином беруть участь у владі.
Враховуючи даний аспект, прихильники гармонізаційного підходу, визначають політичну діяльність як індивідуальну або колективну, спонтанну або організовану діяльність суспільних суб’єктів, що прямо чи опосередковано визначається їх інтересами і спрямовується як на здобуття, здійснення та утримання, так і на вплив на владу – універсальне знаряддя реалізації та узгодження інтересів, регулювання суспільних відносин відповідно до таких фундаментальних цінностей як справедливість, гуманізм, свобода, цілісність, власність.
Для розуміння сутності політичної діяльності є вагомим питання визначення чинників, що визначають зміст конкретних політичних дій. До них насамперед включають: а) соціальні інтереси; б) корпоративні інтереси; в) стан, характер економіки; г) рівень розвитку соціальної структури; д) знання політичної ситуації, теоретичні знання; е) політична свідомість, культура (як загальна, так і політична), ідеологія учасників політичної діяльності; є) особистісні прихильності та емоції; ж) суперечності суспільного розвитку.
Результатом політичної діяльності є задоволення політичних потреб суспільства чи окремих суспільних верств. Якщо конкретизувати, то це проявляється у збереженні, зміні чи модернізації суспільного ладу, внутрішно- чи зовнішньополітичного курсу, етнокультурного спрямування; у встановленні нових соціально-економічних, владно-політичних балансів між суспільними верствами, елітою і народом; зрештою у різноманітних владних переміщеннях та реорганізаціях (створення і руйнування коаліцій, альянсів; змінах способів здійснення, розподілу і перерозподілу влади і т.п.).
Варто підкреслити, що політична діяльність дуже часто не те що не приводить до визначеної мети, але й викликає непередбачувані, небажані, а нерідко й протилежні наслідки. Цю невідповідність Г.Гегель свого часу назвав „іронія історії”, а М.Вебер „парадоксальними наслідками політичної діяльності”. Її причину сучасні дослідники вбачають у надзвичайній складності й відкритості політики як системи. Тому суб’єкти політичної дії, навіть знаючи всі елементи своєї складної системи, ніколи не зможуть передбачити всіх комбінацій її поведінки.
2 ТИПИ ТА ВИДИ ПОЛІТИЧНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ
Враховуючи визначені нами мету, суб’єктів політичної діяльності ми пропонуємо такі типи і види політичної діяльності.
I тип. Трансформація. Даний тип діяльності характеризується спрямованістю на максимальні суспільні зміни. У його рамках виділяють такі різновиди як революцію, контрреволюцію, збройне повстання, селянську війну, громадянську війну.
II тип. Реформація. Характеризується регулюванням – за допомогою чинної влади – суспільно-політичних відносин заради збереження і зміцнення чинного суспільного ладу. У його рамках розрізняють реформи в межах чинного законодавства; реформи насильницькі всупереч чинному законодавству (диктатура А.Піночета в Чілі); реформи ненасильницькі всупереч чинному законодавству („новий курс” Ф.Рузвельта у США)
III тип. Модернізація. Даний тип діяльності близький до попереднього. Проте, якщо реформаторство виростає з внутрішніх потреб суспільства, то модернізація виникає на ґрунті необхідності пристосування окремого суспільства до вимог, що ставляться світовою цивілізацією, країнами, що визначають сучасні тенденції суспільного поступу. Модернізація теж здійснюється через систему реформ.
IV тип. Політичний переворот. Характеризується спрямованістю насамперед на персональні зміни у сфері влади (здебільшого із застосуванням насильства). До проявів політичного перевороту зараховують: державний переворот – справу представників найвищого ешелону влади чи й правлячої групи; путч – справу політичних аутсайдерів, які недостачу політико-адміністративних засобів намагаються компенсувати опорою на заколот (повстання військових). Проявом даного типу є й політична змова, учасники якої за допомогою політичної інтриги (гри) – цілеспрямованих зусиль змовників бажаним чином направляють хід політичних подій при створенні видимості спонтанного, довільного розвитку політичної ситуації.
V тип. Політичний вплив-участь (партисипація). Характеризується залученням найширших верств населення з метою тиску на владу заради зміни чи продовження певного політичного курсу. Даний тип представляє найширший спектр якісно визначених форм. Сюди належать підготовка і надсилання петицій, демонстрації, маніфестації, мітинги, страйки, акції протесту (пікетування, голодування, походи, суїциди), акції громадської непокори, абсентеїзм – бойкотування, відхиляння від участі у політичних заходах, організовуваних владою. За цим різноманіттям центральними різновидами у рамках даного типу діяльності є вибори, референдуми, плебісцити.
VI тип. Політичне функціонування. Діяльність політичних інституцій, спрямована на організацію суспільно-політичного життя. Інша назва даного типу діяльності: професійна політична діяльність. У її рамках виділяють:
• діяльність, спрямовану на забезпечення життєдіяльності політичних інститутів;
• збір та обробку інформації про стан суспільства, його окремих сфер;
• прийняття політичних рішень;
• вироблення алгоритмів, механізмів прийняття рішень (процедурні питання);
• адміністративна діяльність з реалізації прийнятих рішень (включаючи зворотній зв'язок: контроль, коригування).
В умовах політичної стабільності політичне функціонування спрямовується загалом на організацію суспільно-політичного життя та політичний розвиток суспільства.
Під організацією суспільно-політичного життя мають на увазі:
• утворення у ході виборів державних органів, та органів місцевого самоврядування;
• створення громадсько-політичних організацій, рухів, партій, як наслідку волевиявлення громадян;
• вироблення політико-правових норм парламентами та іншими представницькими установами;
• організація системи управління основними сферами державного і суспільного життя (визначення повноважень, засад функціонування, ієрархізація відносин політичних інституцій)
• партійний менеджмент і виборчий маркетинг.
У рамках політичного розвитку виділяють:
• зміцнення соціальних основ розвитку суспільства;
• вдосконалення національних відносин;
• залучення громадян до управління державними і суспільними справами;
• формування атмосфери довіри і підтримки політичним курсам партій, політичних інституцій;
• формування політичної свідомості і політичної культури громадян.
VII тип. Політична діяльність як політичний спектакль. Її мета – упорядкувати, прикрасити, звеличити політичне життя, надати престижу політичним подіям, особам та інституціям.
Політична еліта давно переконалася, що більшість народу тримається осторонь політичного життя, турбуючись справами економічного, культурного, національного, побутового змісту. Навіть у ході революцій у вир масового політичного життя поринає, як підрахували історики, максимум 15 % мешканців. Для решти політика залишається лише видовищем. Використовуючи цю особливість, політики й шукають видовищних заходів, щоб надати авторитетності своїм місцю й ролі у політиці. Серед них використовують масові ритуальні церемонії: наради, походи, демонстрації, вшанування осіб та подій, урочисті похорони, коронації, інаугурації і т.п.
Як і належить театру (політичному) політики вдаються до використання політичного декору: символіки, емблематики, геральдики, пантеонів героїв та мучеників, мавзолеїв.
VIII тип. Діяльність на міжнародній арені. Діяльність спрямована на захист національних інтересів. Вона здійснюється за допомогою дипломатії; участі держави у програмах міжнародного співробітництва, санкціях, акціях; участі недержавних суб’єктів у економічних, культурних, науково-технічних та інших контактах; народної дипломатії.
3 ТИПИ І ВИДИ ПОЛІТИЧНОЇ ВЗАЄМОДІЇ
Попередньо проаналізовані типи характеризуються чітким поділом між суб’єктом та об’єктом політичної діяльності. Наступні, типологічно подібні прояви політичного життя ми називатимемо політичною взаємодією, насамперед з тієї причини, що вони відрізняються яскраво виявлюваними суб’єкт-суб’єктними взаєминами.
I тип. Співробітництво – взаємнодоповнювана і взаємновигідна діяльність політичних суб’єктів у спільному досягненні поставленої мети. Співробітництво можливе на ґрунті таких загальнодемократичних принципів як толерантність, консенсус, компроміс.
До найпоширеніших різновидів співробітництва віднесемо союз або альянс. Дана форма передбачає співробітництво близьких суспільно-політичних сил, зумовлена спів паданням їхніх корінних інтересів. З цієї причини союз є довготривалим різновидом співробітництва.
Другим найпоширенішим проявом співробітництва є блок або коаліція. Об’єднання різних іноді й діаметрально протилежних політичних сил для спільного вирішення актуальних політичних питань. Оскільки до блокування вдаються заради вирішення актуальних, але поточних питань політичного процесу, оскільки суб’єктами блокування нерідко виступають діаметрально протилежні учасники політичного життя, то блоки, коаліції є доволі нетривалими формами співробітництва.
II тип. Конкуренція. Випливає з природного прагнення суспільно-політичного суб’єкта в задоволенні своїх життєвих потреб та інтересів. Вона неминуча уже тому, що будь-який соціум завжди функціонує в умовах недостачі ресурсів. Учасниками конкурентних відносин стають ті суб’єкти, які здатні в умовах недостачі ресурсів (у т.ч. й політичних) усвідомлювати й об’єктивне право конкурента на задоволення своїх потреб та інтересів. Таким чином, конкуренцію слід визначити як взаємодію типологічно подібних політичних суб’єктів заради переважної чи й монопольної реалізації певної соціально-політичної ролі, виконання певних завдань. Конкуренція, наприклад, виникає між спорідненими партіями, які прагнуть представляти інтереси тієї чи самої суспільної верстви.
III тип. Політичний конфлікт. Це відкрите протиставлення політичних інтересів, супроводжуване зіткненням соціально-політичних сил, спрямованих на досягнення непоєднуваних цілей, насамперед у сфері влади і власності.
IV тип. Політична боротьба. Даний тип ми визначили б як конфлікт, переведений у конфронтаційну стадію. Конфлікт як боротьба за інтереси характеризується все ж толерантним ставленням до інтересів опонента. Влада бачиться інструментом узгодження інтересів, і при цьому первинного задоволення власних інтересів. Політична ж боротьба характеризується не толерантним, а то й дегуманізованим ставленням до опонента. Влада ж сприймається як мета та засіб знищення опонента.
Політична боротьба здійснюється через насильницькі методи: повстання, війни, революції, терор.
Не слід вважати, що насильницькі засоби – це прерогатива виключно девіативних учасників політичного життя. До насильства вдаються і соціально відповідальні суб’єкти, заради порушення насильства ще більших масштабів до якого, при пасивному потуранні властей, можуть вдатися екстремісти.
У рамках політичної боротьби виділяють і групу ненасильницьких методів (петиції, мітинги, демонстрації, мирні акції протесту, акції громадянської непокори, парламентська боротьба).
Окрему групу засобів політичної боротьби становлять т.зв. антитехнології. Це ті засоби, в основі яких лежать аморальність, обман. Це, наприклад, фальсифікація, дифамація, кулуарна діяльність, блефування, дискредитація і т.п. Д.Видрін вказує на такі активно застосовувані у поточному політичному житті анти технології як спонукання народу „простими рішеннями”, хоча в такій складній системі як суспільство їх практично не буває, „щоденними малими але конкретними справами” замість вирішення глибинних, стратег них питань, підлабузництво низам, мовляв, народ завжди правий, а ми – політики – його слуги, використання метафор як засобу підміни понять і т.п.
V тип. Гегемонія (панування). Даний тип політичної взаємодії, спрямований на встановлення політичного контролю над слабшими, підпорядкованим суб’єктом політичної боротьби.
Гегемонія втілюється у життя через ізоляцію – припинення впливу опонента на оточення, залишаючи йому можливість лише внутрішнього функціонування.
Другим різновидом гегемонії є нейтралізація. Вдаючись до неї, сильніший суб’єкт дозволяє слабшому впливати на оточення, однак постійно зберігає за собою можливість зняття цього впливу всіма доступними засобами, включаючи й припинення функціонування опонента. Прикладом може бути взаємодія між президентом і парламентом у президентській республіці.
4 ОРІЄНТАЦІЇ ТА ПОЗИЦІЇ У ПОЛІТИЧНІЙ ДІЯЛЬНОСТІ
При характеристиці політичної діяльності вагомо знати, якими характеристиками політичного самовизначення керуються суб’єкти політичної дії. Таких характеристик можна виділити безліч. Спробуємо виділити найпоширеніші з них.
o Активна свідома підтримка й діяльність, спрямована на реалізацію певного рішення.
o Поміркованість, виваженість. Позиція, що ґрунтується на соціальній відповідальності, тобто визнанні, що реалізація будь-якого рішення має враховувати й потреби та інтереси верств сьогодні позбавлених політичного представництва.
o Лояльність – повага до властей, визнання пропонованої іншим політичним суб’єктом лінії поведінки доцільною, законною, і одночасно нейтральне ставлення до неї.
o Конформізм – внутрішнє невизнання, але зовнішня демонстрація, пристосуванство до певної політичної лінії.
o Нонконформізм – демонстративне заперечення чиєїсь політичної лінії, що має на меті, під виглядом турботи загальносуспільними справами, реалізацію власної корисливої політичної лінії.
o Опозиційність – протиставлення своєї політики офіційному курсу. Розрізняють помірковану, лояльну, конструктивну (формує змістовні ділові пропозиції), деструктивну (руйнівну).
o Радикалізм – конструктивна схильність до глибинних, докорінних змін суспільного життя.
o Екстремізм – неконструктивна схильність до крайніх, насильницьких, не прорахованих дій заради реалізації певної утопічної мети чи вияву бунтарських нахилів.
o Абстенціонізм – не перешкоджання подіям розвиватися своїм природним шляхом, що веде до зміцнення політичного становища тієї сили, яка й стоїть на позиціях абстенціонізму.
o Авантюризм (avanture – пригода, ризик) активна участь у л.ж. при зневаженні знань про реальну обстановку, співвідношення сил і засобів, закономірностей суспільного життя.
o Макіавеалізм – позиція що передбачає систематичне застосування засобів заради досягнення політичної цілі.
o Негативізм – позиція в основі якої лежить розглядання політичного життя виключно крізь призму бінарних опозицій – тотально взаємно протилежних сутностей (добро-зло, цивілізація-варварство, схід-захід).
o Партикуляризм (від лат. рarticular – частинка, похідне від pars – частина) позиція орієнтована на захист часткових і вузькогрупкових інтересів.
o Прагматизм ( від гр. pragma – справа, дія) позиція, що передбачає досягнення переваг, ігноруючи моральний зміст та віддалені наслідки дій.
o Утилітаризм – зорієнтованість на вигоду, практичне використання, ігнорування духовних, моральних аспектів діяльності. • Підходи до розуміння нації
o • Posted: 09.12.2010 in Політичні вчення
5 Підходи до визначення нації
Багатозначність поняття нації відбиває наявність безлічі концепцій феномена нації. Найбільший вплив на сучасне розуміння нації зробили ідеї К. Дойча, Е. Ґелнера, Б. Андерсона і Е. Сміта. Для соціально-демографічного підходу Дойча («Націоналізм і соціальна комунікація», 1966) характерне функціональне визначення нації як групи, у межах якої рівень комунікативної активності значно вищий, ніж за її межами. Ґелнер («Нації і націоналізм», 1983) вважав, що нація є результатом потреби сучасного суспільства в культурній гомогенності, обумовленій розвитком індустріального виробництва. Становлення нації безпосередньо зв’язане з поширенням загальної освіти і засобів масової інформації. Нації, за Ґелнером, — цілеспрямовано створювані спільноти. Провідна роль у цьому процесі належить інтелектуальній версті суспільства. До розуміння нації, Ґелнером багато в чому близька позиція Бенедикта Андерсона («Уявлені спільноти», 1991), що розглядає сучасні нації як штучно створювані «уявлені спільноти». В основі цього процесу, за Андерсоном, лежить феномен «друкарського капіталізму» із властивими йому газетами і романами, що зображують націю як соціокультурну спільність (порівн. з аналогічними ідеями Мак-Люена). Разом з тим Сміт («Походження націй», 1989), навпаки, підкреслює, що сучасні нації органічно зв’язані з доіндустріальними спільнотами, що позначаються ним як етнії. За Смітом, уся їх розмаїтість може бути зведена до двох типів: аристократичного і народного. Нації, що виникають на базі першого типу етній, створюються шляхом бюрократичної інкорпорації нижчих соціальних груп у рамках однієї держави. Провідну роль у формуванні нації з народних етній грає інтелігенція, що бореться за збереження етнічних традицій.
o • Існує багато підходів до розуміння нації: як до етнічної спільноти і як до держави, як до комунікативного простору і як до уявної спільноти. Багато підходів дослідники розуміють, як основні, проміжні чи часткові
o • Політична (функціональна) концепція почала складатись приблизно в ХУІІ ст. Одним із перших політичну концепцію нації запропонував Гуго Гроцій. Цю теорію переважно відстоювали державні інституції, що мали прямий вплив на тогочасну науку, в тому числі – енциклопедичну. Ця тенденція збереглася дотепер. “Нація – це всі мешканці однієї і тієї ж держави або одного і того ж регіону, які живуть за одними і тими ж законами і вживають одну і ту ж мову”, – твердить оксфордський словник ХУІІ ст. Подібне трактування пропонує і французька енциклопедія 1765 року, а також двохтомовий словник англійської мови 1755 року: “Строго кажучи, нація – це велика кількість родин однієї і тієї ж крові, які народились в одній і тій же країні і живуть під одним і тим же урядом”. Американський соціолог К. Дойч обґрунтовує цю теорію нації так: народ переходить у націю, коли завойовує державу та встановлює контроль над апаратом насилля. “Нація – це народ, що має державу”. А коли ще бореться за державу, то є тільки національністю. “Коли ж ця галузь завойована, як правило, через оволодіння державним апаратом – ми маємо право визначати її як націю”. Г. Сетон-Вотсон стверджує, що “… політична нація – це спільнота, яка на додаток до культурних зв’язків має також правову державну структуру”. Е.Д. Сміт доводить, що нація є модерним явищем, яке виникло тільки після Великої Французької революції, аргументом до чого служить думка: нації мають етнічну основу, проте відрізняються від етносів тим, що ще передбачають політичні, соціальні, гендерні моменти розвитку та інтеграції етнічної бази, яка перетворюється в націю. На думку М. Вебера, нація – це політична категорія, що визначається через державу, хоча їй не тотожна. Нація – співтовариство почуттів, що можуть знайти своє вираження лише у власній державі, і вона природно намагається створити останню. Нація передує державі. В. Зомбарт переконаний, що народ без держави не творить єдності, не має організованої волі, не творить історію
o • Психологічна концепція нації. Найвидатнішими теоретиками цієї течії вважають представника німецької класичної філософії, романтика та засновника націософії Й.-Г. Фіхте, діяча австромарксизму О. Бауера, французького позитивіста Е. Ренана, британського філософа – утилітариста Дж.-С. Мілля, а також Ачадда Ха`ама, В. Сульцбаха, Р.У. Емерсона та У. Коннора. Дж. С. Мілль стверджує, що частина людства утворює національність, коли люди, що входять до неї, об’єднані спільними почуттями, яких немає між ними та іншими людьми. Це почуття національності може бути викликане різними причинами, часто через тотожність раси або походження, чому сприяють спільність мови й релігії, як і географічні кордони. Проте найважливішим з усього є спільність спогадів – “спільно пережитих гордощів і принижень, радощів та жалів, пов’язаних із тими самими подіями в минулому”. Отто Бауер до цього додає: “… Нація – завжди є нічим іншим, як культурною спільнотою”, де культура національна за характером, а останній – це “комплекс притаманних нації фізичних і психологічних ознак, які об’єднують усіх членів даної нації і відрізняють їх від іншої нації”. Нація – це сукупність людей, спільністю долі поєднаних у спільність характеру. Національна свідомість породжується національним почуттям, тобто почуттям власної самобутності й відмінності від інших націй. Сіоністський мислитель Ачад Ха`ам стверджує, що найважливішим для визначення нації є почуття – “… те, що індивіди відчувають націю в своїх серцях. Якщо я відчуваю у своєму серці дух єврейської національності настільки, що вона накладає відбиток на все моє внутрішнє життя, то дух єврейської національності пробуває в мені; і його пробуття не закінчується навіть тоді, коли всі мої сучасники євреї припинять це відчувати у своїх серцях”. Яскравим прикладом до розглядуваної проблеми є слова, сказані ще Ж.-Ж. Руссо: “…Перше правило, якому ми повинні слідувати, – це національний характер; увесь народ має або повинен мати характер; якщо його забракло, то конче необхідно розпочати його творити”. Ці слова стали гаслом для цілої плеяди мислителів, стверджуючих премордіальність нації та, відповідно, існування її колективної волі
o • Культурологічна концепція нації. Найвизначнішими представниками цієї концепції є німецькі романтики – поет і філософ Й.-Г. Гердер, брати Шлегелі, Шляйєрмахер, Арндт, Ян, Мюллер, діяч австромарксизму К. Раннер, а також Г. Сетон-Вотсон, Ф. Герц, К. Хайсс та інші. Культурна компонента нації є для неї чи не найважливішим смислотворчим чинником. Оскільки національна ідея стоїть на позиції різноманітності, взаємодоповнювання та мозаїчності культур (тут цей термін вживаємо як аксіологічне, так і цивілізаційне поняття), то потрібно ствердити, що ця концепція, поряд з іншими, має, напевне, найбільше вартості й аргументів на свою користь. Вона виходить із загальнодемократичних принципів свободи людини, її прав, проте переносить їх на суспільне і на національне життя, доводячи, що свобода людини неможлива без свободи її національної суті, що є відмінною від інших завдяки своєму культурному базису. Ця теорія є особливо опрацьованою у галузі філософії мови та стверджує, що мова є неминуче національною, тісно пов’язаною з мисленням, що є найважливішим у природі людини. Дана культурологічна концепція нації має у сучасному світі майбутнє, адже космополітичні панекономістські ліберальні проекти суспільства зазнають дескридитації на практиці, а натомість культурне життя, що є більшою мірою національним, продовжує й буде продовжувати існувати.
o • Історико-економічна концепція нації. Основними представниками тут виступають діячі марксизму (діалектичного та історичного матеріалізму). У “Маніфесті Комуністичної партії” К. Маркс постулює, що нація – це історична категорія розвитку капіталізму, що визначається економічними та класовими зв’язками та інтересами, особливостями території, спільною літературною мовою. На відміну від Маркса К. Каутський вважав націю “дуже рухливим суспільним утворенням”, “продуктом суспільного розвитку”, “одним із найбільш могутніх факторів суспільного розвитку”. Нація утворюється групою людей, які мають спільну мову, “незалежно від свого характеру і суспільного становища”, проживають на одній території, мають міцні повсякденні економічні стосунки. Інший відомий теоретик цієї течії – Й. Сталін, за твердженнями дослідників, здійснив маленький плагіат, повторив Каутського, додавши одне із положень Бауера й Раннера. Можна самостійно оцінити – так це, чи ні, прочитавши його текст: “… Нація – усталена спільність людей, яка склалась історично, виникла на базі спільноти мови, території, економічного життя і психологічного складу, що виявляється у спільності культури… Лише наявність всіх ознак, взятих разом, дає нам націю”. Таке формулювання довший час було офіційною концепцією у Радянському Союзі. Так, ця концепція нації має аргументи на своє існування. Щонайперше – це гіпертрофування економічного чинника, що було, на наш погляд, у видозміненому вигляді перейнято англосаксонським лібералізмом. З часом ця аргументація під впливом критики пом’якшила акценти, виставляючи домінуючим не вузько-економічний чинник, а соціальний. Останній справді є значущим каталізатором суспільних процесів, у тому числі етнонаціональних, проте все ж, у більшості випадків, тільки каталізатором.
o • Етнічна концепція нації. Ця течія виникла у ХІХ ст. через поєднання базових елементів майбутніх психологічної та культурної концепції націй. Найбільше вона була поширена у Німеччині та Центрально-Східній Європі – ареалах націогенези на етнічному ґрунті, де цей процес ще тривав. Духовними натхненниками даної концепції були німецькі романтики (Гердер, Фіхте, Гегель йєнського періоду), а суспільним каталізатором – масова індустріалізація. У середині ХІХ ст. ця течія активно поширювалася в Америці, що дало нам такі відомі імена як Г. Нільсон, М. Новак, Е. Сміт , яких ще називають “етніцистами”. На сьогодні існує дуже багато визначень поняття “етнос” та його взаємовідношення з поняттям “нація”. Наприклад, славнозвісний італійський соціолог В. Парето вважав, що “… термін “етнічний” є одним із найбільш туманних термінів, відомих соціології. Ми користуємося ним тільки для того, щоб охарактеризувати стан якогось явища, не вникаючи в його сутність”. Ця течія виробила специфічну термінологію: “ нація – група”, “етнічна нація”, “етнонація” тощо. Наприклад, “нація-група” – це етнічна нація, яка стала політично мобілізованою на засадах етнічних групових цінностей. Вона відмінна від явища, яке вони визначають як «нація – держава»( тобто громадяни однієї держави). Дж. Келлас пояснює, що термін «етнонація»вживається для того, щоб відрізнити етнічну націю від “нації” у розумінні “держави”. “Етнічна нація” вживається стосовно того випадку, коли “декілька етнічних груп становлять одну націю”. Загалом для цієї концепції є характерним розгляд нації через призму етносу, де етнос є найважливішим і єдино вартісним елементом в індустріальному та постіндустріальному суспільствах. На думку Е.Д. Сміта, етнічна концепція, яку розпрацювали представники німецького романтизму Фіхте, Шлегель, Шляйєрмахер, Арндт, Ян , Мюллер – “… це органічна версія”, що визнає суб’єктом історії націю як унікальний, природний і об’єктивний феномен, який “… займає місце над і поряд з індивідами, які її складають, а її членам притаманні спільні, об’єктивно підтверджувані ментальні характеристики, які відрізняють їх від не-членів нації. “Природа” сама визначила цю культурну індивідуальність , і доказ того можна віднайти у чітко виявлених відмінностях мови, звичаїв, історії, інституцій й релігії”. Цікавим є той факт, що у своїй роботі “Кінець ідеології” Д. Белл висловив цікаву думку про формування нової ідеології на базі концепції етнічності на зміну ідеології комунізму, бо, як резюмує Дж. Де Вос, етнічність (ширше – етно-релігійна цивілізація) в епоху інформаційну та постіндустріальну, як націоналізм в епоху індустріалізації та капіталізму, стане “сенсом виживання” людства взагалі. Підтримали “етніцистів” такі дослідники як Г. Френсіс, Д. Аронсон, Ф. Ріггс, підтвердивши, що етнічність є і повинна бути формою, певним різновидом ідеології, витіснивши класову на правах закорінення у найглибшому психологічному рівні людства.
Щодо визначення поняття «нація» використовують три головних підходи: духовно-психологічний, політичний та історичний.
Духовно-психологічний підхід прагне розглядати націю поза всією системою суспільних зв’язків в їх сукупності. Деякі ідеалістичні концепції трактують «національний дух» як провідний, а іноді і як єдину ознаку нації. Інші розглядають націю як «психологічне поняття», безсвідому психологічну спільність або спільність, засновану на «голосі крові». Нарешті, існує й така точка зору, згідно з якою нація – спільність долі, союз однаково мислячих людей, об’єднаних спільністю характеру. Отже, в процесі духовно-психологічного підходу до з’ясування поняття «нація» втрачається оцінка цієї спільності як соціальної категорії.
Політичний підхід до поняття «нація» розглядає його здебільшого в державно-правовому аспекті без урахування складної палітри суспільних відносин. Етатистські концепції нації відмовляють народам, які не утвердили в силу різних причин своєї національної державності навіть називатися націями.
Історичний підхід (історико-матеріалістичний) до визначення поняття нації прагне залучити найбільш широку групу соціальних факторів, на основі яких можна охарактеризувати одну із найскладніших форм спільностей. І. Франко витлумачував націю, народність як об’єктивну реальність, що включає матеріальні і духовні явища. Саме з позиції історичного підходу слід оцінювати націю. Нація – це політичне і державне організований народ, якому притаманні спільність: єдиного ринку і всього економічного життя, території і проживання, культури та духовного життя, мови, зокрема літературної. У цьому визначенні бачимо, перш за все, тісний зв’язок нації з державою. Нація виступає і як вища політична, моральна вартість для кожного покоління людей.
Слово «нація» іноді (причому не тільки в період середньовіччя) вживалось поза етнічним, мовним чи географічним контекстом — лише для того, щоб означити певну спільність групових інтересів. Макіавеллі, наприклад, згадував «націю» гібеллінів, Монтеск’є іронічно називав ченців «святенницькою нацією», Юм в есе «Про національні характери» доводив, що нація — це просто певна «група осіб». У XVII—XVIII ст. словом «нація» різні автори час від часу об’єднували лікарів, адвокатів, молодих жінок і навіть деяких тварин 9. Цікаво, що й у новітні часи, коли зміст слова стабілізувався у лексиконах різних наук, політичній термінології тощо, його нерідко використовують в абсолютно несподіваному контексті. В. Коннор згадує книгу, що вийшла в 1970-ті роки в Америці й називалася… «Лесбійська нація»