Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
Назва реферату: Основні засади техніки ефірного мовлення
Розділ: Журналістика
Основні засади техніки ефірного мовлення
З М І С Т
ВСТУП3
РОЗДІЛ 1. ЕФІРНЕ МОВЛЕННЯ В УКРАЇНІ 8
1.1. Ефірне мовлення в контексті сучасних знань 8
1. 2. Історія становлення телебачення в Україні 13
РОДІЛ 2. ОСОБЛИВОСТІ ЖУРНАЛСТСЬКОЇ РОБОТИ В ЕФІРІ22
РОЗДІЛ 3. ПРОБЛЕМИ ЯКІСНОГО ЕФІРНОГО МОВЛЕННЯ В УКРАЇНІ36
3.1. Мовна ситуація в телеефірі 36
3.2.Порушення норм на українських телеканалах51
ВИСНОВОК61
СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ 68
ДОДАТОК71
ВСТУП
Телебачення стало невід'ємною частиною нашого життя. Поміркована частина людства попереджає, що телепростір становить таку небезпеку, про яку ніхто і не здогадується. Єдине, що не викликає сумніву, це те, що навколо ролі телебачення в нашому житті виникає щоразу більше дискусій. Світ надсучасних передових комунікацій, схоже поступово перетворює життя людини на суцільне дійство. Дійство, де все поставлено з ніг на голову, і яке масово споживає молоде покоління. Телевізійний масовий продукт вже давно поставлено на конвеєр, а тому про його якість говорити марно. Сучасне телебачення використовує ті ж принципи, що пропагували ще в Римській імперії. Як тоді, так і тепер людині пропонують "хліба та видовищ". Цим видовищем і є телебачення з його технічними, комунікаційними нововведеннями, звабливими та ефектними ідеями. Сьогодні глядачі надають перевагу якісному та яскравому телебаченню. Телевізійна мережа все одно охопила практично всі сфери людської діяльності.
Тепер у незалежній Україні українська мова в усій її чистоті й красі має посісти належне їй місце. Певна річ, усі відразу не можуть заговорити добірною мовою. До тих, хто лише починає дедалі активніше розмовляти по-українському , слід виявляти поблажливість і пробачати їм певні мовні огріхи. Однак є люди ,які не мають права на помилки (актори, лектори, диктори та інші працівники радіо й телебачення, вчителі, викладачі), бо їхнє слово повинне бути взірцем для решти громадян України. Носіями зразкової української мови мусять стати державні діячі, урядовці всіх рангів та їхні дружини, якщо вони спілкуються з людьми поза своєю домівкою, виступають перед авдиторією безпосередньо чи в засобах масової інформації.
Сьогодні надзвичайно високим став рівень поінформованості кож ної людини. Широка мережа засобів масової комунікації (преси, радіо, телебачення), зрослий загальноосвітній рівень усього населення, активі зація особистих контактів відчутно знизили «ефект новизни», що зав жди був головним стимулом кожного пізнавального акту.
Мовні недоладності трапляються навіть у важливих державних документах. В ухваленій у червні 1996 року Конституції України вжите стилістично невправне тавтологічне словосполучення забезпечення безпеки (тавтології можна б було уникнути, написавши гарантування безпеки). У тій же Конституції читаємо: «Народ безпосередньо бере участь у здійсненні правосуддя». У фразеологізмі брати участь основне змістове навантаження припадає на слово участь, тому всі додаткові лексеми поєднуються з ним, а не з брати: бере активну участь, буре безпосередню участь, а не активно бере учать. Не дуже привабливий образ України створюють урядовці, які розмовляють мовою колишньої метрополії (також далекої від її літературних норм), або використовують ламану українську: миротворницькі (замість миротворчі) сили, Міністерство іноземних (замість закордонних) справ, казначейство замість державна скарбниця, нам є чому (треба чого) повчитися тощо. Прикладів мовної неохайності дуже багато, як бачимо і в офіційному мовленні. Ще більше їх у мовленні неофіційному.
З екранів телевізорів розповідають про передвиборчу компанію (замість кампанію) в тій чи тій області України. З радіо передач чуємо про важке матеріальне положення (замість становище) пенсіонерів. Усі ці недоладності є наслідком мовної невибагливості, не розрізнення лексичних та граматичних засобі української й російської мов, без оглядного перенесення в українську мову чужих слів і висловів. Найприкріше в цьому те, що таких помилок припускаються люди, які за своїм покликанням і становищем у суспільстві мали б бути взірцем української літературної мови, прикладом, для решти мовців[1, c. 10-13].
Я згідна з науковцями, які вважають, що про дотримання вимовних вимог мусить дбати кожен носій мови, якщо він хоче, аби його індивідуальне мовлення відповідало критеріям нормативності. Вимова тісно пов'язана з фонетичною системою мови. Оскільки фонетика є найбільш сталим, найконсервативнішим складником мовної системи, то й вимовні норми ґрунтуються на особливостях лише тих говорів, які лягли в основу літературної мови.
Українська мова належить до милозвучних, тобто на слух вона наспівна, приємна. Музикальність І наспівність виявляються в акцентно ритмічній структурі мови, а загалом - в інтонації слова і речення, у ритміці.
В Україні, де тривалий час свою підступну роль виконує чужомовна експансія де мислення значної частини чиновників (та й певної частини громадян) не розкодовано імперщину і радянщину, де сутужно йдуть справи з вироблення державницької мовної політики і механізму її реалізації, по суті поглиблюється процес деформації звукового простору. Сучасні технічні засоби, серед яких мас-медіальним належить надзвичайно важлива роль, повинні свідомо виправляти такі деформації, творити важливий для національної держави цілісний звуковий образ, усіляко плекаючи неповторність феномену нашого звукового мовлення[2, c. 15].
Небезпідставно нарікають на те, що правила літературної вимови порушують навіть ті, хто мав би бути своєрідним кодифікатором, носієм зразкової літературної мови. Це насамперед педагоги, радіо - і тележурналісти. Прикро вражає, коли високопосадовці, політики, виступаючи перед мікрофоном заповнюють наш ефір не нормативними словами, словосполученнями, порушують правила вимови звуків, звукосполучень, неправильно наголошують слова. Що є причиною цього? Причин багато, і з з-посеред цих насамперед можна виділити дві найголовніші.
Перша. Людина просто не обізнана з таким поняттям, як «культура усного мовлення», «техніка мовлення», «внормована (чи невнормована) артикуляційна база», не усвідомлює, що однакові, на перший погляд, звуки в різних мовах можуть артикулюватися неоднаково.
А друга причина ненормативної вимови полягає в тому, що багато хто не хоче, не прагне знати цього всього. Це люди зарозумілі, переконані в своїй непогрішності, бо, як вважають, говорять «так як народ». Вони виявляють елементарну неповагу до державної мови і, хоч некомпетентні в лінгвістичних питаннях, беруться судити складні речі, що стосуються життя мови, її законів та тенденції розвитку[3, c. 43-45].
У нас, як рідко де в іншій державі, дозволяють собі іронізувати з української мови. Як трактуєте такого характеру програми, що йдуть переважно через наші телевізійні канали і навіть мають популярність? Якщо серйозно та мене принаймні дивує те, що отой «екранний гумор» навіть окремі поважні особи намагаються виправдати, вважаючи своєрідним засобом для лікування хворобливого мовного стану. Мовляв, сміх допомагає позбутися вад. Свідоме перекручування слів та форм, як це робить телегуморист Данилко, гусаки чи учасники програми «Мамаду», за свідченням психологів, не належить до доброго тону - з мови не сміються[3, c. 71].
Різних практичних порад щодо очищення нашої мови маємо дуже багато: словники, довідкова література, монографії, статті у періодиці, радіопередачі. Праця над підвищення рівня мовної культури наших громадян має бути постійна, цілеспрямована. Ефективними сьогодні були б різноманітні конкурси, їх варто проводити, як показує досвіт інших держав, легко, цікаво, дотепно, включати в розважальні програми, давати оригінальні призи.
Мета нашого дослідження-проаналізувати основні засади техніки ефірного мовлення, охарактеризувати їх і вказати чи виконуються вони.
Поставлена мета передбачає виконання таких завдань:
- опрацювати літературу;
- вказати на значення ефірного мовлення в країні та його взаємодію з усною мовою;
- розкрити проблеми якісної продукції в українському телеефірі;
- охарактеризувати основні вимоги до роботи журналіста в ефірі;
- подати деякі практичні рекомендації.
Навіть на сучасному етапі розвитку суспільства ця тема є актуальною. Зростає конкуренція, тому все більше українських телеканалів прагне вийти на вищий рівень, набагато якісніший, ніж був кілька років тому. Техніка ефірного мовлення змінюється та вдосконалюється так само змінюються тенденції, що панують на сьогоднішній день.
Дане наукове дослідження базується на спостереженнях за такими українськими каналами як УТ-1, Інтер, 1+1 та іншими за останні роки.
Щоб написати цю роботу і повністю розкрити проблематику цієї теми, я використовувала літературу багатьох науковців, які досліджують ці питання.
Серед них Олександр Пономарів і його навчальний посібник «Культура слова».
Рекомендації автора ґрунтуються на мовному досліді українського народу. У посібнику даються поради щодо вибору слів для найкращого висловлення думки, порушуються проблеми з культури мови, яка є важливою в ефірному мовленні.
Для майбутніх працівників аудіовізуальних засобів і навіть для тих, хто прагне гарно і правильно говорити, стане в пригоді посібник Олександри Сербенської «Культура усного мовлення». Серед інших праць цього мовознавця, доктора філологічних наук можна виділити такі як: «Актуальне інтерв’ю з мовознавцем», «Антисуржик», а також науково-методичні праці «Ефірне мовлення у взаєминах з усною мовою», «Суржик: «низька мова», безлад чи мовна патологія?».
До тематики дипломної роботи підійшли статті й інших науковців, таких як: О. Балинська, В. Жугай, Л. Базюк, А. Капелюшний, О. Штурнак, О. Мітчук, О. Білянська, М. Лесюк, О. Ваніна, Ю. Шаповал, Н. Бабич. Їх науково-методичні праці, що стосуються техніки ефірного мовлення, допомогли мені розкрити в повному обсязі проблеми, які пов’язані з цією темою.
На мою думку ця тема доволі ґрунтовно і глибоко розроблена та опрацьована дослідниками в цій галузі. Але подальше заглиблення є необхідним тому, що воно може набагато вдосконалити стан сьогоднішнього ефірно мовлення.
РОЗДІЛ 1. ЕФІРНЕ МОВЛЕННЯ В УКРАЇНІ
1.1. Ефірне мовлення в контексті сучасних знань
Ефірне мовлення - різновид публічного мовлення, заснований на використанні великих можливостей сучасної техніки. З одного боку, воно прагне максимально зберегти особливості усного мовлення, з другого - втягує в орбіту можливі для своєї сфери функціонування засоби музичного мистецтва, драматичного, кіномистецтва, малярства та ін. Реалізується в радіо- та телемовленні. Це передача на відстань звукової або зорової інформації за допомогою електромагнітних хвиль, що розповсюджуються передавальними пристроями і приймаються будь-якою кількістю теле- та радіоприймачів. Суттєву хибу - неспроможність забезпечити ефективний зворотній зв'язок, який є однією з важливих ознак усного мовлення, ефірне мовлення прагне компенсувати такими формами, як бесіди за круглим столом, прямий ефір, відповіді на заздалегідь зібрані запитання, прихована камера, спонтанні інтерв'ю-опитування під час нарад, конференцій, на вулиці з приводу актуальних соціальних проблем, оперативне соціологічне опитування, різні розважальні програми, які збирають велику кількість учасників, втягуючи їх у діалог, передачі на замовлення, коли слухачі/глядачі висловлюють свої уподобання, а також побажання, конкурси, матримоніальні оголошення, театралізовані дійства-розповіді про долі людей, перегук міст та ін. Слухачі / глядачі стають начебто співучасниками таких діалогів, продовжують їх у колі сім'ї, друзів. Активність слухачів підвищує така форма, як дзвінки по телефону, так звана "гаряча лінія", пряме включення[2, c. 177].
Здобутки сучасної техніки, яка забезпечила собі поширення на всій Землі і панування над нею, ввійшовши в усі сфери життя, суттєво трансформуючи їх, втягли в свою орбіту й усне публічне мовлення. Його традиційні форми -повідомлення, виступ, бесіда, лекція, консультація - дістають інше технічне життя. Радіо, телевізія, мікрофон, телефон, а сьогодні вже й комп'ютер диктують свої правила звуковому мовленню, яке, функціонуючи, змінює координати в просторі й часі. Фактор усності набуває інших ознак, змінюється звуковий образ регіонів, країв.
Незаперечним є те, що радіо і телевізія створюють сьогодні мовленнєвий фон, який впливає на мовленнєву поведінку слухачів/глядачів. Через аудіовізуальні засоби люди, особливо діти, підсвідомо засвоюють манеру розмовляти; радіо- і телемовлення передають їм певний мовленнєвий досвід, впливають на рівень розвитку мовленнєвих умінь.
Технізація усіх сфер людської діяльності ввійшла і в нашу мовну дійсність. Телефон і його мобільний різновид, мікрофон, диктофон, відео камера, могутні сучасні технології відеозапису, звукозапису, а також їх відтворення диктують свої правила усному мовленню, ставлять його в інші виміри, зазнаючи, безперечно, і його зворотної дії. Сучасна цивілізація дала простір і час не лише слову, закодованому в графічний образ, а й мовлене слово поставила в інші, ніж це було в порівняно недалекі часи, просторові та часові координати. Людина опинилася під владою різних мовних стихій, техніка легко переносить її з однієї лінгвальної дійсності в іншу, впливає на її мовну поведінку, психіку. Фактор усності набуває додаткових ознак. Важливим завданням стає пошук параметрів, які у сучасних умовах не лише визначали б сутність живого слова, а й зберегли його красу та природність.
У стихії усного мовлення виникають нові реалії, а для них - й нові назви-терміни. Йдеться насамперед про розширення змісту слова ефір та похідного прикметника ефірний, про їхню здатність вступати у зв'язки з іншими словами, утворювати нові сполучення, які не завжди фіксують навіть найновіші словни ки.
Зазначимо, що майже в усіх авторитетних довідниках подано давнє, міфологічне значення слова ефір - "одне з начал Всесвіту", "далека височінь, безповітряний простір", "найвищий шар чистого й прозорого повітря, в якому нібито жили боги", верхній сонцесяйний повітряний простір. Зафіксовано й термінологічне значення, що усталилося в природничих науках. Зареєстровано також поетичне значення слова ефірний - "легкий, прозорий", "безтілесний, неземний". Подано, щоправда, надто вузько воно потрактовано, значення, пов'язане з технізацією: "повітряний простір, у якому поширюються радіохвилі". Як термінологічне (подано коло відповідного значка Д) майже в усіх українських довідниках зафіксовано лише словосполучення ефірна олія Натомість у мовній практиці, зокрема у такій важливій сфері нашого суспільного життя, як аудіовізуальні мас-медіа, поширилися вислови, в тому числі термінологічні, на позначення предметів, процесів, дій, пов'язаних з технічним аудіюваниям, - прямий ефір, ефірний час, ефірний простір, ефірне мовлення, в ефірі програма (новини, ранкова передача, музика), виходити в ефір, передати в ефір, матеріал готовий до ефіру, журналіст в ефірі та ін. Мабуть, лише неувагою до сучасної мовної практики можна пояснити те, що в наших словниках, виданих протягом двох останніх років, не зафіксовано хоч би одне з цих нових, а можливо, вже й не дуже нових, термінологічних сполучень. Як термінологічне переходить зі словника в словник лише ефірна олія. До речі, як фонетичний варіант до слів ефір, ефірний деякі словники фіксують відповідники етер. етерний; і хоч такий звуковий образ слів цілком правомірний, у вжитку вони не закріпилися.
До цієї тематичної групи належать композити з першою частиною теле-, радіо-, серед яких чимало не лише термінів (телеефір, телеанонс, телеверсія, те леновииа, телеміст, радіоновини, радіореклама, телерадіопростір), а й своє рідних просторічних професіоналізмів (телехалява, телехалтура, телекаяття, телехвороба); як терміни ввійшли також сполучення радіомовлення, теле мовлення, проводове мовлення, супутникове мовлення, стиснуте мовлення та багато інших.
Характерною особливістю ефірного мовлення є те, що воно перебуває в полі двох сил: з одного боку, підпадаючи під диктат техніки, прагне максимально зберегти особливості усного мовлення; з іншого - використовує можливі для своєї сфери функціонування засоби музичного мистецтва, драматичного, кіномистецтва, малярства та ін.; усе це реалізується в радіо- та телепрограмах[4, c. 121].
В еволюційному розвитку ефірною мовлення виразно простежується тенденція "входити" в уснорозмовну стихію, відтворювати силу енергії, закла дену в ній, реалізувати сугестивну природу усного публічного живого слова, "ловити" тональність усної мови, передати її суголосся, знайти оптимальне співвідношення між монологічністю та діа-, полілогічністю, особливостями чоловічого та жіночого голосу; триває інтенсивний процес пошуків форм і методів, які допомагають втримати "ефект присутності" слухача/глядача, забезпечити моментність інформації.
Ще порівняно недавно по суті єдиною формою, за допомогою якої ЗМІ підтримували зв'язок з читачами/слухачами, були читацькі листи. Сьогодні вироблено найрізноманітніші жанрові форми: «круглі столи», «гаряча лінія», прямий ефір, відповіді на заздалегідь , зібрані запитання, скрита камера, спонтанні інтерв'ю-опитування під час нарад, конференцій, на вулиці з приводу актуальних, соціально важливих проблем, оперативне соціологічне опитування під час повідомлення (навіть з моментальним вирахуванням відсотків), спортивні передачі, різні розважальні програми, які, збираючи велику кількість. Учасників, мимоволі втягують їх у діалог, передачі на замовлення, коли слухачі висловлюють свої уподобання, побажання, різні конкурси, матримоніальні оголошення, телетеатралізовані дійства, розповіді про долі людей, перегук міст - це далеко неповний перелік теле- та радіоформ, у яких виразно простежується намагання залучити до дійства найбільше співбесідників. Безперечно, більші можливості шодо цього має телевізія, але й в радіопрограмах простежується тенденція враховувати специфіку уснорозмовної стихії. Навіть в інформаційні повідомлення, традиційно монологічні, останнім часом входить діалог. Телетехніка зробила можливим вести розмову з журналістами інших міст, країн, континентів, бути свідками подій, які відбуваються навіть у момент повідомлення про них. Технізація робить можливим "ефект моментності".
Отже, ефірне мовлення, виникнувши як монологічне, - було просте озвучення і азотних текстів, - інтенсивно та ефективно йде по шляху пошуків способу для реалізації насамперед "ефекту присутності". Формуються нові стильові різно види, збагачується стилістика, нагромаджується досвід конструювання текстів для ефіру[4, c. 123].
В сучасних тлумачних слониках української мови слово ефір роз’яснюється:
- ЕФІР, -у, ч. 1. У давньогрецькій міфологи - найвищий шар чистого й прозорого повітря, в якому нібито жили боги. 2. Далека височінь, безповітряний простір. 3. Повітряний простір, у якому поширюються радіохвилі. 4. хім. Органічна сполука, похідна якого-небудь зі спиртів, або спирту та кислоти; використовується у медицині, техніці, парфумерії. 5. розм. Одна з назв діетилового спирту - безбарвної леткої рідини з характерним різким запахом.
- ЕФІРНИЙ, -а, -є. 1. Прикм. до ефір. // Який має в своєму складі ефір (у 4 знач.). ** Ефірна олія - летка масляниста рідина з приємним запахом, яка міститься в деяких рослинах і використовується в промисловості та медицині. 2. книжн. Надзвичайно легкий. 3. перен. Безтілесний, неземний[5]
- Організація ефірного мовлення - телерадіоорганізація, що здійснює публічне сповіщення радіо- чи телевізійних передач і програм мовлення (як власного виробництва, так і виробництва інших організацій) шляхом передачі в ефір за допомогою радіохвиль (а також лазерних променів, гамма-променів тощо) у будь-якому частотному діапазоні (у тому числі й з використанням супутників).
Наприклад, у новому тлумачному словнику української мови укладеному Радченко І.О. слово «ефір» роз’яснюється по іншому:
Ефір, -у, ч. 1. За уявою стародавніх греків – верхній шар небосхилу, де мешкають боги. 2. Узагальнена назва середовища, в якому поширюються радіохвилі. 3. Хімічна рідина, що широко застосовується в промисловості як розчин, а в медицині – як анестезуючий засіб[6, c. 146].
1.2. Історія становлення телебачення в Україні
Хто читав оповідання Жюля Берна "XXIX століття", легко пригадає уривок із нього: "Телефон, доповнений телефоном, - ще одне завоювання нашого століття. Якщо передача голосу за допомогою електричного струму існує давно, то передача зображення - відкриття останнього часу . Зал для репортажу. Півтори тисячі репортерів, сидячи перед півтори тисячами апаратів, повідомляють замовникам новини, що надійшли за ніч з усіх кінців світу. Абоненти не тільки чують репортаж, але й бачать його. Коли йдеться про "події", що вже відбулися, найголовніші епізоди ілюструються виразними фотографіями". Рік публікації - 1889. У цей час вже була відома ідея послідовного передавання елементів зображення, що ґрунтуються на інерційності зору людини. В 1873 році була практично освоєно електронну систему телебачення, відкрито явище внутрішнього фотоефекту. Так що домислити Жюлю Верну лишалося небагато.
Телебачення обслуговує надзвичайно складна техніка. У її винаходах брало участь чимало дослідників. Російські вчені вважають, що ленінградський професор Б. Розінг винайшов електронне телебачення, створивши електропроменеву трубку (кінескоп) і 1911 року вперше в світі в лабораторії передав зображення на відстань кількох метрів. Насправді першу в світі передачу зображення людини на відстані 20 метрів здійснив син відомого українського поета Павла Грабовського - Б. П. Грабовський. Саме він створив перший телеприймач. Але винахід не був зареєстрований на його ім'я.
Вагомий внесок у розвиток телебачення, як пише Дж. Джованніні у книзі "Від кременя до кремнію", внесли російські емігранти Франсуорт і Зварикін. Зокрема, Франсуорт створив першу електронну телекамеру. Шлях до рівня сучасного телебачення лежав через громіздкі ящики з окуляром, як у телескопі, механічні телевізори, перші серійні телеприймачі КВН-49, "Москвич", "Ленінград", які можна було дивитися тільки через велику лінзу.
Публічне телебачення у Західній Європі найперше з'явилося в Англії у 1936 році, а ЗО квітня 1939 року у СІЛА відкрито телемовлення у Нью-Йорку. З 1 жовтня 1939 року Московський радіотехнічний вузол почав регулярні телепередачі, які приймали аматори на саморобних приймачах у Ленінграді, Києві, Одесі, Смоленську, Томську та інших містах. Лише після Другої світової війни в Європі й Америці з'явилося масове телебачення. Розквіт телебачення СРСР випав на 50-ті роки. У цей час транслюють прямі репортажі за допомогою ПТС (пересувних технічних станцій), готують і пере дають студійні передачі; транслюють вистави та фільми.
За короткий час історії телебачення пройшло шлях від чорно-білого до кольорового, від антенного до супутникового. Супутникове телебачення - це світове телебачення, що згодом витіснить антенне. Адже воно збільшує кількість телевізійних каналів і приблизно наполовину здешевлює телебачення, відкриває доступ до своїх передач всім, хто має приймальну супутникову антену[7, c. 120].
Історія телебачення України розпочалася від і у 25 р., коли талановитому фізикові-експериментатору Борисові Грабовському, синові видатного українського поета Павла Грабовського, вдалося зробити першу в колишньому СРСР і в цілому світі телевізійну передачу.
Тоді винахід нашого земляка, на жаль, не зміг відіграти вирішальної ролі. Однак і замовчати його не вдалося. Один з істориків і теоретиків телебачення колишнього СРСР О. Юровський, ніби виправдовуючи негативне ставлення до відкриття українського винахідника, писав, що це був труд одинака, а в такій країні, як СРСР, мовляв, мають значення тільки колективні досліди. Насправді ж, крім політичних міркувань, пояснення тут таке: "гелефот" Грабовського був розрахований на електронний спосіб передавання зображення на відстань, а тогочасна нерозвиненість електронної промисловості не давала змоги швидко реалізувати відкриття.
Загалом же у 30-ті роки XX ст. в колишньому СРСР, до якого належала Україна, услід за СІЛА, Англією, Францією, почало розвиватися так зване механічне телебачення (диск Ніпкова), про яке йшлося вище. Зокрема, дослідні передачі механічного телебачення проводили в Одесі. У 1939 р. першу телепередачу Здійснено в Києві. Проте відомий дослідник телебачення України Іван Мащенко у книзі "Телебачення України" назвав й іншу дату, посилаючись на енциклопедичний словник "Українська Радянська Соціалістична Республіка" (Головна редакція Української енциклопедії. К., 1987), де у статті "Телебачення і радіомовлення" повідомлено, що телевізійний передавач у Києві почав працювати 1938 р. Першими Передачами Київського телецентру були концерти майстрів мистецтв, у яких брали участь незабутні М. І. Литвиненко-Вольгемут, І. С. Паторжинський, О. А. Петрусенко та інші відомі артисти. Телебачення сприймалося тоді лише як засіб "транспортування" і "тиражування" (хоча й невеликого через обмежені можливості перегляду) творів інших мистецтв. Аудиторія перших трансляцій складалася з кількох десятків власників телеприймачів у Києві. Перервала освоєння можливостей телебачення війна. Київський телецентр був зруйнований.
У 1949 р. на Хрещатику, 26 розпочалося будівництво нового телецентру. Через два роки було завершено першу чергу Київського телецентру - передавальну станцію з вежею, висота якої сягала понад 190 м. Тривало будівництво апаратно-студійного комплексу. Ще не було павільйонів, тому першими передачами стали два художні кінофільми. А після того, як став до ладу "малий павільйон", з нього 1 травня 1952 р. передано в ефір великий святковий концерт за участю оперних співаків столичного театру ім. Т. Г. Шевченка. Згодом уведено в дію "великий павільйон" № 1 площею 270 м .У 1951-1952 роках Київ увійшов у першу десятку європейських столиць, де постало електронне телебачення. Над руїнами Хрещатика виріс Київський телецентр, збудований у дуже стислі терміни. Однак телевізори були рідкістю. Спочатку в Києві їх налічувалось 200-220, у 1952 - понад півтори тисячі. А 1953 р. київську телестанцію приймали уже 7 тис. телевізорів - спочатку одноканальних, а згодом -триканальних. Подивитися передачі ходили до сусідів, родичів, друзів.
Отже, більш-менш регулярне мовлення Київської телестудії почалося у 1952 р. Першими дикторами були Новела Серапіонова та Ольга Даниленко. До речі, один із перших дослідників телебачення у колишньому СРСР В. Саппак так писав про побачену на телеекрані О. Даниленко: "Красуня-українка ніби зійшла зі святкового плаката". У лютому 1956 р. кияни побачили перший випуск "Останніх вістей", точніше, почули - диктор читав з екрана усні повідомлення. Лише через три роки, у 1959 р., в інформаційних випусках з'явився зоровий ряд. Передача новин мала назву "Телевізійний кіножурнал".
Поява першої на українському телеекрані аналітичної передачі пов'язана з приходом у студію журналістів - учорашніх газетярів, працівників радіо. Ставало зрозуміло, що телебачення, передусім, є засобом масової інформації, тобто полем діяльності нового розділу журналістики. Подібно до відповідних відділів газет і редакцій радіо, на телебаченні створили галузеві редакції.
У 1956 р. почала діяти друга після Київської - Харківська студія телебачення. Через рік засвітилися голубі екрани в Донецьку й Одесі. У 1957 р. стала до ладу і Львівська телестудія. На 700-му році існування міста Лева тут, на верхів'ї гори Високого Замку, побудовано телевізійну вежу, а трохи нижче - апаратно-студійний комплекс Львівського телебачення. У квартирах кількох десятків львівських сімей 24 грудня 1957 р. уперше засвітився екран телевізора. Цього зимового вечора з ложі місцевого оперного театру звернулася з привітанням до нечисленних глядачів чарівна жінка - перший диктор
Львівського телебачення Стефанія Харчук. З 1958 р. почали працювати телестудії у Дніпропетровську і Луганську, а з 1959 р. - у Сімферополі, Херсоні, Запоріжжі та Миколаєві.
У 1965 р. вперше вийшла в ефір загальноукраїнська (загально республіканська) телепрограма, яку підготувала для УТ Харківська телестудія; цим започатковано "виходи" місцевих телестудій на Українське телебачення, хоча провідну роль у ньому й надалі відігравала Київська телестудія.
У 1969 р. в Україні з'явилось кольорове телебачення.
Новий телецентр у столиці разом із телевежею будували від 1967 до 1973 року. Місце під будівництво знаходилося на 92-метровій висоті над рівнем моря. Висота самої вежі - 383 м. Радіус дії - понад 100 км. Сконструював вежу Інститут електрозварювання - на чолі з Борисом Пагоном. Унікальність конструкції полягала в тому, що вона - перша у світі цільнозварна і не має аналогів. І хоч вежа, як і весь комплекс, розрахована на п'ять програм, завдяки закладеному резерву нині має 20 телепередавачів.
Наприкінці 80-х років телебачення охоплювало територію України, де проживало 97 відсотків населення, серед нього - практично все сільське населення. Другу і третю програми мали змогу дивитися, відповідно, 93% і 65%. Це були найвищі технічні показники в колишньому СРСР.
Досягнуто цього, як кажуть, всілякими правдами і не правдами. Адже розподіл техніки повністю залежав від Москви. Українське телебачення було складовою частиною всесоюзного (центрального) телебачення і перебувало у його технічному, адміністративному та, особливо, політичному підпорядкуванні. Тоталітарній системі потрібно було слухняно-лакейське телебачення, яке обслуговувало інтереси комуністичного партапарату. Партійне керівництво телебаченням, як і іншими засобами масової інформації (ЗМІ), проголошували відкрито, повну ж підпорядкованість УТ Москві всіляко завуальовували. А ось коли почалися процеси демократизації, все вийшло на поверхню. Відверта українофобія стала невід'ємною рисою практично всіх центральних в СРСР засобів масової інформації, зокрема й колишнього центрального телебачення.
З ухваленням Верховною Радою "Закону про телебачення і ра діомовлення", утворенням Державного комітету телебачення і радіомовлення України (Держтелерадіо) і Національної телекомпанії України (НТКУ), яку створено як юридичну особу на місці безправних дирекцій телепрограм, Українське телебачення перестало бути додатком до "центрального", а стало цілком самостійною телесистемою.
Нині передавально-розподільна мережа УТ-1, УТ-2 і УТ-3 складається з 57 потужних телестанцій. Кожна з них покриває площу в радіусі від 50 до 100 кілометрів. Програми до цих станцій надходять багатоканальними радіорелейними лініями, довжина яких становить 15 тис. км. Ця система забезпечує телеглядачів програмами на всій території України. Однак протягом останніх років через недостатнє фінансування про ці можливості можна говорити лише як про потенційні. Більшість передавачів працює за зниженою в чотири-п'ять разів потужністю і зменшеним радіусом дії. А це особливо позначається на сільському населенні, якого у нас 15-16 млн. Багато сіл сьогодні є в зоні інформаційного вакууму, бо можливості приймати УТ-1 і УТ-2 порівняно з 1992 р. знизились щонайменше удвічі.
Уведення в дію приватно-комерційними структурами сотень малопотужних телепередавачів для власних програм лише створює видимість гараздів щодо забезпеченості населення телебаченням. Адже радіус їхньої дії - усього 5-10 км, а встановлюють їх переважно в обласних центрах чи у великих містах, де глядацька аудиторія, головно, одержує програми (часто далеко не національного і державницького змісту). Водночас сільське населення щораз більше втрачає можливість приймати хоча б один із загальнонаціональних телеканалів. Тому таким важливим і невідкладним завданням є збереження потужності державної передавальної і розподільної мережі, належне її фінансування.
.Сказати, що без телебачення нині жити неможливо, - це банально. А завтра, попереджують нас, без "телеока" і взагалі кроку не зробити. Нам обіцяють, що в недалекому майбутньому частина людей буде працювати, не виходячи з дому, - комп'ютер разом із телебаченням здійснять чергову технічну революцію, яка змінить наш побут, працю, дозвілля. Добре це чи погано - покаже час[8].
Телебачення належить до технічного класу, типу "Фільм", виду "аудіовізуальні засоби".
Слово "телебачення" (грецькою tеlе - далеко) означає, далекобачення. Воно - багатозначне. У широкому значенні це бачення на віддалі рухомих зображень. Рухомі картинки за рахунок своєї швидкої зміни створюють враження постійного руху, ілюзію майже тотожну до природного руху. По-перше телебачення - це спеціальна техніка, що передає зображення на великі відстані.
Готують програми телебачення і передають їх телевізійні станції, що поділяють на програмні (їх ще називають телецентрами) і передавальні (ретрансляційні). Телевізійний центр має таку структуру: апаратно-студійний комплекс, технічні апаратні (відеозапису, телекіно тощо), електросиловий і допоміжні цехи. По-друге, телебачення - це передачі, які ми бачимо на екранах телевізорів, що створюють у телестудіях. Передача програм здійснюється через певний телевізійний канал - смугу радіочастот в діапазоні метрових чи дециметрових хвиль для передачі радіосигналів зображення і звуку. По-третє, ТБ - це технічний засіб зв'язку, що дає можливість побачити те і там, куди людина не може потрапити (наприклад, якусь фізичну, хімічну реакцію, космос, теракт у Всесвітньому торговому центрі в США, що транслювала, зокрема, ВВС).
Виникло телебачення і на перших порах розвивалося як засіб зв'язку на замовлення військових і, зокрема, розвідки. Ніхто з можновладців не вбачав у телебаченні засобу масової інформації, масової комунікації, що чинитиме інформативний і психологічний вплив на людей. Телебачення як засіб масової комунікації - складна система, різні зони якої по-різному освоюють, відображають реальність. Найбільш великими з цих зон можна вважати художнє і позахудожнє телебачення. Під системою художнього ТБ дослідниця О. Ф. Нечай розуміє "всі види телепрограм, створені з використанням екранного мистецтва. Художнє ТБ охоплює репродуктивну і продуктивну підсистеми.
Канал телемовлення - це сукупність технічних засобів, пристосованих для трансляції телепередач на територію, визначену параметрами технічних засобів мовлення. Канали телемовлення залежно від власності на засоби мовленняможуть бути державними, приватними, акціонерними, громадськими. В нашій країні є державні і недержавні канали телемовлення. Створення громадського телебачення тільки передбачається
Залежно від охоплення територіїканали телемовлення можуть бути: загальнонаціональними (транслюють передачі на більш як половину областей України), регіональними, обласними, місцевими.
В Україні є можливість дивитися від 4-х каналів у сільській місцевості до 10-ти - у великих містах з допомогою звичайних антен (у метровому діапазоні хвиль).
Національна телекомпанія - державна телеорганізація, що веде мовлення на загальнонаціональному каналі мовлення, підзвітна Верховній Раді України, Президентові України і використовує один канал, УТ-1. Цей канал за Законом України "Про телебачення і радіомовлення" повинен здійснювати оперативне інформування про суспільно-політичні та інші події в Україні та за кордоном, про надзвичайні події та ситуації, що становлять загрозу життю та здоров'ю населення, розповсюдження офіційних повідом лень, роз'яснення рішень органів законодавчої, виконавчої та судової влади. На УТ-1 можна подивитися також економічні, публіцистичні, культурно-освітні, медико-гігієнічні, художні, навчальні, розважальні, спортивні програми, а також програми для дітей та юнацтва. Цей канал повинен сприяти зміцненню міжнародних зв'язків України, зростанню її авторитету в світі.
Сьогодні в Україні діють сотні недержавних телемовних організацій, що засновані підприємцями, комерційними структурами, громадськими, науково-технічними товариствами, органами влади, приватними особами і зарубіжними компаніями. За обсягами мовлення недержавне телебачення переважає державне, надаючи йому свої найкращі програми.
Телебачення, як і кожний наступний за виникненням засіб масової комунікації, успадкувало від своїх попередників їхні виражальні засоби, що можна поділити на:
1) текстові;
2) звукові;
3) зображувальні;
4) екранні;
5) комп'ютерні.
Від преси ТБ запозичило: розмір шрифту тексту, колір букв і фону (наприклад, білі букви на синьому фоні), подачу тексту сторінками, поєднання тексту із зображувальними засобами. На телеекрані вербальна письмова мова присутня і як елементи повідомлень (заставки, титри), і як самостійні тексти (телегазета, телетекст), що з'являються на екрані телевізора і їх при потребі можна вивести на папір принтером, якщо матеріал є на сайті.
Екранні виражальні засоби телебачення запозичило в кіно. Йдеться про монтаж, ракурс, план, кадр, синхронність, відповідність звукового ряду і "картинки".
Та головним засобом спілкування на ТБ є мовлення. Виняток становлять телемости, в яких засобом спілкування є і зображення, і мовлення. Телебачення передає усну мову природно. Тому істинне відродження усної мови пов'язане саме з телебаченням. Існує соціальна потреба в спілкуванні за допомогою усної мови і найкраще її задовольняє ТБ. Але мовлення на телебаченні принципово відрізняється від ораторської мови, тому хороший лектор не завжди вдало виступає на телебаченні.
Телебачення потребує від промовця ораторських даних, вміння встановити контакт із глядачем за допомогою очей, інтонації, стилю мовлення. Глядач хоче бачити живі очі людини, яка з кимось спілкується, він хоче бути спостерігачем, учасником.
Тележурналіст має бути фотогенічним, мати приємний тембр голосу, ораторські навички, акторські здібності, вміти розговорити співбесідника, підтримуватидіалог, слухати та чути співбесідників, колег.
Телебачення, крім того, використовує як засіб впливу магію зображення. Зображення як певна знакова система частково відтворює якісь риси оригіналу, несе інформацію про нього, впливає на підсвідомість аудиторії.
Перевагою телезображення є те, що глядач може не володіти спеціальним кодом дешифрування інформації, воно передбачає звичне, загальнолюдське сприйняття.
Телезображення різниться від інших знакових систем великою правдивістю інформації, має пізнавальне й оцінювальне значення.
Телезображення - це специфічні знакові системи, особливе телевізійне мовлення, які треба знати, щоб успішно нести додаткову інформацію глядачам. Телепередача розмовляє з глядачем не тільки мовою слів, через зображення, а й через рухи, міміку, жести, дії учасників передачі. Ефект впливу телезображення криється в наочності, незалежно від волі та бажання глядача.
Через подібність відтворюваного до об'єкту телебачення має найбільший ступінь документальності. Однак об'єктивність телезображення - це ілюзія. Адже телеоператор може виражати свою оцінку подій через план, кадрування, ракурс[7].
РОДІЛ 2. ОСОБЛИВОСТІ ЖУРНАЛСТСЬКОЇ РОБОТИ В ЕФІРІ
Не може бути людини, котра не могла б навчитися добре говорити. Тим більше не може бути вчителя, який не володіє основними законами і методикою риторики, мистецтва доброго мовлення. Будь-який журналіст повинен уміти:
1) читати художньо, тобто читати художні тексти напам'ять або з книги, зберігаючи особливості стилю автора, правдиво і яскраво відтво рюючи його творчий задум, колорит епохи тощо;
2) читати чи промовляти кожен текст відповідно до його стильових, жанрових і колоритних особливостей (публіцистичний, науковий, офі ційний, діловий, художній стилі);
3) виразно розповідати матеріал свого предмета, власні спогади, роз думи, спостереження, враження та ін.;
4)уміти говорити взагалі — вільно, просто (невимушено), доречно, точно, володіти багатством словника, архітектоніки тексту, інтонацій та ін.[9, c. 333].
Виразне мовлення - невід'ємна складова культури мовлення
Виразність мовлення формується впродовж усього життя: і мовлен ням середовища (сім'ї, друзів, колег), і мовленням авторитетів (учите лів, майстрів сцени, екрана та ін.), і художньою літературою, читання якої вголос — «для себе» чи для слухача — виробляє не тільки чуття мови, а й чуття образу, емоції, тобто «душі» тексту. Адже з допомогою мови люди передають свої почуття і переживання, захоплення і здиву вання, радість, горе і т. д. Добір таких засобів підпорядковується не лише комунікативній меті, а й служить засобом самовираження.
До технічних показників виразного мовлення і виразного читання належать: дихання, голос, дикція (вимова), інтонація (тон), темп, жест і міміка. Лише добре оволодіння кожною складовою техніки виразності мовлення може гарантувати його високу якість. Отже, техніка мовлення (і читання) — це навички, уміння реалізувати мову в конкретній мов леннєвій ситуації так, щоб вона справляла на слухача евристичне (інте лектуальне) й емоційно-естетичне, спонукаюче враження.
Дихання — один з головних життєдіяльних актів людського організ му. Його виконує людина постійно, у певному ритмі, незалежно від мислительної діяльності. Але дихання є й основою виголошуваного мов лення: звучання, «голос» мовлення починається з вдихання повітря у легені. Правильне дихання забезпечує чистоту, красу, різноманітність відтінків людського голосу. Диханням теж можна керувати: навмисне дихання (ненавмисне — акт суто фізіологічний) здійснюється з метою видозмін у процесі говоріння, яких потребує текст за змістовими, есте тичними та іншими настановами.
У процесі дихання активну участь беруть: носоглотка, бронхи, леге ні, грудна клітка, діафрагма. Щоб їх робота була правильною, вони по винні бути фізично здоровими, розвиненими.
Звичайно, дихання формується з часом, зі зростанням людини, адже якість його (глибина, тривалість, довжина паузи тощо) залежить і від віку мовця. Дихання має два основних акти: вдих і видих, якість яких теж відповідно забарвлює звукове мовлення, а пауза між ними є показ ником характеру дихання — ненавмисне: вдих — видих — пауза; навмис не: вдих — пауза — видих[9, c. 355].
Правильного дихання, яке необхідне для виразного мовлення, вико нання власного чи авторського тексту, можна навчитися. Звичайно, це досягається не тільки індивідуальним тренуванням, а й увагою до кращих зразків мовлення. Оскільки кожна людина для когось у певний час буває прикладом (зразком), кожен з нас повинен говорити добре, виразно.
Голос, пояснює тлумачний словник української мови, — це «сукуп ність різних щодо висоти, сили і тембру звуків, які видає людина (або тварина, що дихає легенями) за допомогою голосового апарата» [109, І, 115]. Голос — це дієвий компонент звукового мовлення. Вдихаючи і видихаючи повітря у процесі говоріння, людина змушує голосові зв'яз ки змикатися і розмикатися. Внаслідок цього з'являється голос. Таким чином, він стимулюється інтелектом мовця, його емоціями (бажанням говорити), волею. Голос є результатом складної фізіологічної і психічної діяльності людського організму.
Сам голос — слабкий. Щоб голос зазвучав, його необхідно посилити. Це здійснюється резонаторами (посилювачами): грудною кліткою, під небінням, зубами, носовою порожниною, кістками обличчя, лобними па зухами. Ротову порожнину і ніс називають верхніми резонаторами, а дихальне горло, бронхи, легені — нижніми, грудними резонаторами. Зву чання голосу, його сила залежить від будови резонаторів, від того, в якому вони фізичному стані, а також від того, чи правильно спрямову ються звуки голосу в резонатори. Від цього ж залежать і тембр голосу, тобто його якість, яка відрізняє даного мовця від будь-кого іншого. Тембр залежить не від основної тональності голосу, а від додаткових, супровід них тонів, т.зв. обертонів, які зумовлюються будовою гортані, ротової і носової порожнини мовця.
Основні властивості голосу такі: 1) повнозвучність — тобто невиму шена, вільна звучність, на противагу крикливості або напруженій звучно сті; 2) милозвучність — тобто чистота і свіжість тембру (без сторонніх призвуків: хрипіння, сипіння, скованості та ін.), вроджена краса звуків; 3) мелодійність — здатність голосу відхилятися за певними законами вго ру, вниз, встановлюватися на середньому рівні, знову підвищуватись і падати тощо; 4) злетність — здатність голосу зберігати свою звучність у великому приміщенні, коли мовець не напружується, щоб подолати голо сом значну відстань; здатність голосу виділятися на фоні інших звуків; 5) гнучкість — здатність легко і швидко змінюватися за висотою, силою, тривалістю звучання і тембром, тобто здатність легко переходити від ви соких звуків до середніх чи низьких і навпаки; 6) висота (звуковисотність) — це якомога повніше використання мелодійного діапазону голосу, доступне розширення звукових можливостей; 7) об'єм, або діапазон — тобто кількість доступних для відтворення нот (залежить від наявних у голосі відносних нот і тонів); 8) сила — це повноцінність, компактність (не гнучкість!) звуків, яка визначається тим простором, який звук пови нен заповнити; 9) тривалість — збереження позитивних властивостей голосу в різноманітних формах використання його під час мовлення (темп повільний, середній, швидкий і їх відтінки), тобто здатність людини дов го, не втомлюючись, говорити повними, чистими звуками.
Голос — це надзвичайно тонкий, поліфункціональннй інструмент: він змушує чути не лише вухо, а й очі — голосом можна відтворити будь-яку картину, створити образ, передати емоції. Тобто голос — вираз ник не лише розуму (змісту), а й серця (емоційності) тексту. Тому дос конале володіння власним голосом — головна умова виразності мовлен ня: залежно від обставин (або завдання) мовець повинен змінити, не чинячи насильства над диханням, голосовими зв'язками тощо, тембр голосу, його мелодику, висотність, силу. Звичайно, як уже було зазначе но, самих лише природних даних для цього замало — голос необхідно тренувати, зокрема людям, які користуються голосом впродовж трива лого часу[9, c. 359].
Дуже важливою ознакою живого мовлення є все-таки голос і це його істотна особливість. Недарма голос називають найкращим інструментом, що його створив Господь Бог. А на кожному інструменті треба вчитися грати, щоб ним майстерно володіти. Зверніть увагу: в дітей голоси дзвенять, вони приємні, природні. А згодом голос може навіть "глухнути", ставати приглушеним чи пронизливим, верескливим, деякі говорять "в ніс", чимало з нас "ковтає" слова, склади, окремі звуки чи "вистрілює" їх. Це свідчить про те, що у вивченні мови і взагалі у мовному вихованні щось недопрацьовуємо. Фетишизуючи писемне мовлення (адже всі помилки в диктантах, переказах, творах учителі ретельно рахують!), недостатню увагу приділяють тому, щоб навчити учнів, студентів гарно висловлюватися, виробляти свій голос, уміти "ставити" його, пізнати діапазон свого голосу, знати дію резонаторів, голосових зв'язок, визначити оптимальну тональність. І дуже важливо - навчитися правильно дихати, виробляти т. зв. "фонаційне дихання", тобто те дихання, яке звуконосне повітря і забезпечує гарне звукове мовлення, інтонаційну виразність.
Мають рацію науковці, про добре поставлений голос повинні дбати не тільки співаки, актори, промовці, педагоги, теле- та радіожурналісти. а й кожна інтелігентна людина».
А хіба не приємно, коли, наприклад, у трамваї, тролейбусі, автобусі водій, кондуктор чітко, виразно дає пасажирам інформацію чи звертається до них. До речі, в нашій мові є дуже багато слів і висловів для характеристики голосу. У Словнику епітетів української мови (вийшов за редакцією С.Єрмоленко 1998 р. у Києві) зафіксовано понад 300 означень до слова голос. Він може бути: приємний, природний, спокійний, врівноважений, легкий, свіжий, щирий, чистий, теплий, м'який, ясний, бадьорий, запальний, владний, начальницький, повчальний, задиристий, верескливий, фальшивий, різкий, надірваний, скрипучий, глухий, гугнявий, лінивий, дерев’яний, надтріснутий і навіть іржавий. У кожної людини голос має свій тембр - своєрідне забарвлення, силу, звучність, які багато в чому залежать від фізіологічних, вроджених особливостей, але це не значить, що людина не здатна вдосконалювати свій голос, учитися гарно "грати" на цьому "інструменті", творячи свій ритмомелодійний малюнок, дбаючи про добру дикцію й основне - про національну специфіку мелодики. Не забуваймо, що успіх спілкування часто залежить від голосу людини, його тембру, звучності, темпу. Мудреці в давнину за ознаками голосу визначали навіть риси характеру людини. А в інтонацію можна вкласти таку інформацію, що не завжди легко передати словами. Жартома кажуть: "є люди, що їх можна слухати, є люди, яких не можна слухати, і люди, яких не можна не слухати"[3, c. 35].
Отже, журналіст в ефірі повинен багато працювати над своїм голосом.
Подібно до відтисків пальців, кожна людина має від народження свій власний, неповторний голос. Голоси, як і люди, можуть бути схожими, але однакових не буває. Голос - це те, що іде зсередини однієї людини та впливає на підсвідомість іншої. Голос - це показник індивідуальності людини, її характеру, настрою та фізичного стану. Коли ми говоримо, то більше думаємо про зміст та значення слів, ніж про те, як ми їх вимовляємо. Отже, голос та манера говорити несуть для уважного слухача первинну, незамасковану інформацію про мовця.
Дуже важко пояснити, чому саме такий, а не інший голос подобається мені, або не подобається комусь іншому. Часом буває, що із захопленням слухаєш людину, а пізніше, аналізуючи сказане, дивуєшся, що не почув від неї нічого нового та геніального. Таке враження складається і від деяких теле- або радіо сюжетів і передач, коли журналіст впевнено і вправно про щось розповідає, глядач бачить на екрані якусь "картинку", усе виглядає професійно та пристойно, а потім стає зрозуміло, що нічого цікавого так і не прозвучало. Чи, навпаки, напружуючи увагу, почувши важливу для себе інформацію, слухає подальшу розповідь. Хоча це не дуже приємно, бо в оповідача неприємний голос, говорить він або дуже повільно, або зашвидко, або якось "хвилясто", і якби це повідомлення не було для слухача таким цікавим, він би роздратовано перемкнув телевізор (чи радіоприймач) на інший канал.
Невиправдано "хвилеподібна" інтонація останнім часом стала хворобою багатьох центральних каналів. Переважно так начитують тексти молоді журналісти (дуже вже хочеться робити матеріали якось по-новому, на західний манер). Журналісти ж так званої старої гвардії читають тексти повільно, занадто вже по-дикторськи правильно, "немодно". Вважаю, що слід бути самим собою, нікого не копіювати, під час читання або у процесі розмови звертати увагу на правильні наголоси, літературну вимову, обирати нормальний темп та інтонаційно логічно виділяти важливі моменти.
Важливо навчитись порівнювати й оцінювати якість чужого і власного голосу, усвідомлювати причини тих або інших недоліків, перешкод в оволодінні найліпшим звучанням. Автор багатьох праць про сценічне мовлення у театрі Р. Черкашин зазначає: "Розмовний голос має звучати приємно, чисто й виразно при будь-яких змінах тону, темпу, голосності мови. Для цього треба оволодіти "польотністю" голосу; тембр голосу має залишатись рівним і милозвучним як у середньому, так і в низькому і високому регістрах; мовний тон має бути рух ливим, внутрішньо активним, емоційним; тембральна чистота і милозвучність мови повинні поєднуватися з розмаїтістю тембральних забарвлень слів та фраз відповідно до їхнього змісту й мовної установки словесної дії. Поставлений голос витримує без значної перевтоми підвищені звукові навантаження на мовні органи в творчих та акустичних умовах. Непоставлені голоси найчастіше хибують передусім на тембральну немилозвучність: можуть бути неприємно сиплі, приглушені, гугняві, чи, навпаки, пронизливі, верескливі".
Ще однією надзвичайно важливою характеристикою звуку в психо фізичному плані є тембр. Саме тембр лежить в основі сприймання звуку, а висота є одним із вимірів цієї більш широкої ознаки. За тембром вирізняють звуки світлі, темні, м'які, гострі, сухі, повні, пусті.
Журналістові необхідно пам'ятати, що тембр звука поряд з його гучністю є головною ознакою, за якою слухач орієнтується в просторі, а саме: визначає місце розташування джерела звука, пересування звукового об'єкта в просторі, умови виникнення звука.
Характерні особливості голосу людини дослідити досить важко. Можна складати графіки коливання інтонації, вимірювати висоту і тембр, але це мало що скаже про характер мовця. Голос сприймається та аналізується на рівні глибоко підсвідомому.
Гучність - це вияв більшої чи меншої первинної життєвої сили та впевненості. Але людина, що голосно говорить, не завжди має сильний характер. Часто голосна вимова є ознакою напруження або маскування слабкості, страху. Голосне мовлення може бути ознакою недостатньої самокритики, або взагалі, не володіння собою. Ти хий голос є ознакою стриманості, скромності, тактовності, ненав'язливості, або бра ку життєвої сили, слабкості, поганого самопочуття. Сильні перепади голосності свідчать про емоційність, внутрішнє хвилювання. Малі коливання голосності - оз нака дисципліни емоційного життя, або брак жвавості почуттів.
Вимову поділяють на вокальну та консонантну. Вокальна вимова -співуча, у ній підкреслюються голосні. Вона є ознакою темпераментності почуттєвості, властивої для добрих людей. У консонантній вимові підкреслюються приголосні. Така вимова є ознакою переважання розуму і волі.
Ритмічне мовлення є ознакою духовної рівноваги, багатства почуттів. Нерівномірний ритм свідчить про недостатній самоконтроль, нестійкий настрій.
Кожна людина має свій, властивий лише їй тембр голосу. Можна свідомо чи несвідомо змінювати тон, темп, швидкість мовлення, але у будь-якому випадку можна впізнати мовця лише по голосу, а саме за його тембром. Так ми впізнаємо голоси знайомих нам людей, навіть змінені (а часом і спотворені) магнітним записом, або телефонним зв'язком.
Журналіст - це людина, яка постійно працює з людьми і для людей. Йому просто необхідно бути спостережливим і бачити не тільки очима, а й вухами. Слід завжди пам'ятати, що тебе теж бачать і слухають, говорити гарно, тобто так, щоб нашу "балаканину " не тільки чули, а й розуміли, і слухали її із задоволеннями.
Голос людини може змінити мікрофон. Взагалі апаратура посилює його, уміло її використовуючи, журналіст може домогтися повноти звучання. Це безперечно плюси. Але є й чимало мінусів посилювальної техніки :
- звук може бути нерозбірливим;
- деформується тембр голосу;
- окремі звуки збільшують свою об’ємність;
- можлива хаотичність звучання.
Що робити? Насамперед таке:
а) мусить бути особливо чітка артикуляція;
б) потрібно дещо сповільнити темп мовлення;
в) домагатися рівномірного, стійкого струменя повітря, яке видихаємо;
г) знайти свій природний тон; повинно бути енергійне і повне звучання, виразність; ґ) бажано змінювати забарвлення звука;
д) пам'ятати, що мікрофон – надчутливий до шумів. Важливим чинником, який впливає на наше усне мовлення, є психічний і фізичний стан людини. Млявість, байдужість, втома, вагання, сумнів, відчай, схвильованість, зацікавленість, бадьорість, зичливість - усе це уважний слухач легко вловлює в нашому голосі, який іде до нього через мікрофон.
Для тих, хто хоче мати, як кажуть, «добре поставлений голос», посилити «метал» у голосі є кілька дуже загальних порад, які варто запам’ятати:
- навчитися "слухати" себе і вміти охарактеризувати свій голос, свою манеру розмовляти;
- привчати себе уважно слухати інших та аналізувати своє й чуже мовлення;
- виробляти правильне дихання, яке супроводжує звукове мовлення (т. зв. "фонаційне дихання");
- бути активним у своєму усному мовленні: вивчати напам'ять вірші, уривки з прозових творів, приказки, прислів'я, скоромовки. До речі, у багатьох навчальних закладах світу цей метод ефективно використовують і для вироблення техніки мовлення, і для його збагачення;
- радять співати, найкраще в хорі, під керівництвом людини, яка розуміє, що значить "ставити" голос, правильно дихати;
- важливо відшукати свій голос, уміти його розблоковувати, робити природним, приємним, зберігаючи національну специфіку мовлення;
- надзвичайно важливо дотримуватися орфоепічних норм. Це правильна вимова (артикуляція) окремих звуків, звукосполучень, нормативне наголошування слів та їх форм.
І не забувати поради древніх: для вироблення гарного, правильного, естетично вишуканого усного мовлення повинні бути природні дані, які багато з нас має від Бога, повинна бути певна система в навчанні і робота над технікою[ 3, c. 55].
Щоб говорити добре, необхідно володіти собою, своїм голосом, мати відпрацьовану дикцію. Дикційна й орфоепічна чистота мовлення — його визначальні якісні ознаки. Дикція — це правильна, виразна артикуляція, засіб якісного розрізнення звуків мовлення, а орфоепія — це норми ви мови, які діють у даний час, літературні норми. «Словник української мови» тлумачить слово дикція як «манеру вимовляти слова; вимову» [109, II, 216], а слово орфоепія — як «систему загальноприйнятих правил літературної вимови якої-небудь мови; . вимову слів відповідно до та ких правил» [109, V, 751]. Отже, дикція має особистісну характеристи ку, а орфоепія — загальнонародну. Ці поняття взаємозалежні, для обох потрібні і практика, і знання правил.
Систематичні вправи з артикуляції, вироблення стереотипів рухів і позицій органів мовлення забезпечать ясність і чистоту вимови: допо можуть подолати скованість органів мовлення, шепелявість, поспіш ність чи сповільненість вимовляння, залікування, сюсюкання, гарка вість, гугнявість та ін.
Отже, дикція, як і голосові властивості, зумовлюється фізіологічними причинами, вольовою скерованістю звука, етикою. А ще — добрим знанням орфоепічних норм, які діють у конкретний час.
До орфоепічних норм прийнято зараховувати норми вимови звуків і наголошування складів у слові, оскільки на характер вимови звука впливає його
наголошена чи ненаголошена позиція.
У кожному конкретному випадку емоційна й смислова наповненість героя передачі не награна, а визначена реальною участю в житті, в певних її виявах. Реальність буття людини, що виявляється в журналістиці, визначає різноманітність засобів, якими користується автор для вираження певних думок і почуттів. „Живе слово має такі властивості, яких не має писемна мова. Тут і голоси, які звучать, погляд, міміка, жест, інтонація. Особливо інтонація, яка надзвичайно розширює межі слова. Більше того, інтонація настільки збагачує слово, що як сказав перетворюється в щ о сказав. Бо найпростішу фразу можна вимовити на тисячу різних манер, й вона буде означати зовсім інше. Просте слово „добридень" можна промовити суворо, улесливо, капризно, байдуже, любовно, по-дружньому, покровительськи. Дуже важливий і ритм мови"[10, c. 73].
Сутність слова на телеекрані в самому методі дії словом, в тому, що слово це звучить. Воно - не просто оболонка значення, воно - активна дія людини (і розумова, і фізична), одночасно звернута всією системою виражальних засобів до всіх органів відчуттів сприймача. В слові, яке звучить, - значення його і вся людина з її думками, почуттями, діями.
Для оволодіння живим спілкуванням із телеаудиторією публіцист має чітко уявити те, про що він говорить; не просто розібратися в предметі, а бачити його в розвитку, русі, уявляти у всіх головних сторонах життєдіяльності; користуватися не тільки інформацією сьогоднішньою, але й пам'ятати перед історію питання, бути готовим "порівняти, зіставити чи протиставити минуле й теперішнє об'єкта в його точних політичних й інших параметрах. Отже, він має вміти своєрідно моделювати предмет і цю модель передавати глядачеві. "Природа влаштувала так, - писав К.Станіславський, - що у процесі словесного спілкування з іншими ми спочатку бачимо внутрішнім поглядом те, про що йде мова, а потім уже говоримо про побачене. Якщо ж ми слухаємо інших, то спочатку сприймаємо вухом те, що нам говорять, а потім бачимо оком почуте. Слухати - нашою мовою означає бачити те, про що говорять, а говорити значить малювати зорові образи''[10, c. 78].
Подібно до відтисків пальців, кожна людина має від народження свій власний, неповторний голос. Він є показником індивідуальності. Коли ми говоримо, то більше думаємо про зміст та значення слів, ніж про те, як ми їх вимовляємо. Отже, голос та манера говорити несуть для уважного слухача первинну, незамасковану інформацію про мовця.
Дуже важко пояснити, чому саме такий, а не інший голос подобається мені, або не подобається комусь іншому. Часом буває, що із захопленням слухаєш людину, а пізніше, аналізуючи сказане, дивуєшся, що не почув від неї нічого нового та геніального. Таке враження складаєтся і від деяких теле- або радіо сюжетів і передач, коли журналіст впевнено і вправно про щось розповідає, глядач бачить на екрані якусь «картинку», усе виглядає професійно та пристойно, а потім стає зрозуміло, що нічого цікавого так і не прозвучало. Чи, навпаки, напружуючи увагу, почувши важливу для себе інформацію, слухає подальшу розповідь. Хоча це не дуже приємно, бо в оповідача неприємний голос, говорить він або дуже повільно, або за швидко, або якось «хвилясто», і якби це повідомлення не було для слухача таким цікавим, він би роздратовано перемкнув телевізор (чи радіоприймач) на інший канал[11, c. 155].
Не виправдано «хвилеподібна» інтонація останнім часом стала хворобою багатьох центральних каналів. Переважно так начитують тексти молоді журналісти (дуже вже хочеться робити матеріали якось по-новому, на західний манер). Журналісти ж так званої старої гвардії читають тексти повільно, занадто вже по-дикторські правильно. Вважають, що слід бути самим собою, нікого не копіювати, під час читання або у процесі розмови звертати увагу на правильні наголоси, літературну вимову, обирати нормальний темп та інтонаційно логічно виділяти важливі моменти.
Ще однією надзвичайно важливою характеристикою звуку в психофізичному плані є тембр. Саме тембр лежить в основі сприймання звуку, а висота є одним із вимірів цієї більш широкої ознаки. За тембром вирізняють звуки світлі, темні, м’які, гострі, сухі, повні, пусті.
Журналістові необхідно пам’ятати, що тембр звука поряд з його гучністю є головною ознакою, за якою слухач орієнтується в просторі.
Гучність – це вияв більшої чи меншої первинної життєвої сили та впевненості. Але людина, що голосно говорить, не завжди має сильний характер. Часто голосна вимова є ознакою напруження або маскування слабкості, страху. Голосне мовлення може бути ознакою недостатньої самокритики, або взагалі, не володіння собою. Тихий голос є ознакою стриманості, скромності, або бракує життєвої сили, слабкості, поганого самопочуття. Сильні перепади голосності свідчать про емоційність, внутрішнє хвилювання. Малі коливання голосності – ознака дисципліни емоційного життя, або брак жвавості почуттів.
Журналіст – це людина, яка постійно працює з людьми і для людей. Йому просто необхідно бути спостережливим і бачити не тільки очима, а й вухами. Слід завжди пам’ятати, що тебе теж бачать і слухають, говорити гарно, тобто так, щоб нашу «балаканину» не тільки чули, а й розуміли, і слухали її з задоволенням[11, c. 158].
Особливо високі вимоги ставить суспільство сьогодні до мовлення елект ронних ЗМ1. Адже переважно саме через ці канали до сучасної людини "йде" слово. Воно допомагає виразити громадську думку і стає ефективним - засобом и формування Сьогоднішній слухач і глядач стає усе вимогливішим Його не задовольняє сухе мовлення, його дратують передачі, які ведуться недбало, непереконливо, мляво, йому надокучає заштампована, канцелярська мова.
"Живе" мовлення ТБ розглядають як важливий фактор емоційної взаємодії трьох основних елементів - зображення, звуку і власне слова Отже, слова с одним із головних "інструментів" майстерності кожного журналіста Завдяки особам масової комунікації аудиторія не лише сприймає ту чи іншу інфор мацію, а й сама причиняється до творення кращих зразків літературного мовлення, оскільки через мікрофон можуть реалізуватися майже всі функціональні стилі літературної мови.
Так щоб ми не казали, мовлення, приємно забарвлена інтонаційна виразність, не піддадуться жодній критиці. Тому й головним критерієм оціню вання доброго телебачення є культура мовлення. Вона - як обличчя телебачення попри зображальні засоби, має своєрідний вплив на аудиторію, що змушує реципієнта замислитися над своєю національною ідентичністю.[12, c. 127].
Багато факторів визначає специфіку функціонування мови у сфері ЗМІ. Саме до них митців мовленого слова, ставлять чимало вимог перед тим ніж їхній голос почують в ефірі їхнє мовлення мас бути чітким, виразним, інто наційно-гнучким. І це тільки найголовніші вимоги, що стосуються просодичних засобів вираження. Мовлене слово, адресоване масовій аудиторії, набуло не ін ше звучання, але й оволоділо пластикою контексту Ось чому саме усне слово перетворює тележурналістику в пріоритетні ЗМІ, викриваючи найбільш кому нікативні можливості.
Тому для телебачення характерним с ефект особистого спілкування. Глядач знає, що передачу одночасно з ним дивляться мільйони людей, запам'ятовуючи водночас те, що було сказане і як воно було сказане. Тому ТБ порівняно з іншими ЗМІ в очах своєї аудиторії, стоїть ближче до прямого спілкування ("ефект присутності"), особистою ("ефект довіри"), двостороннього ("ефект діалогу").
Питання культури мовлення та «виживання українського слова» - чи не найболючіша проблема сьогодення Найприкріше те. що забувають про це наші колеги, тележурналісти, в яких добротність мови мусить бути найпершою озна кою. Адже кожна недоречність, в тому числі й мовна, "тиражується, проходить перед очима людей різного віку, різного освітнього рівня, різних професій фіксується у свідомості і - що не менш небезпечно - на рівні підсвідомого, приводить удію важелі складного нейропсихологічного механізму і нерідко веде до небажаних і віддалених у часі результатів".
Прагнення до чистоти мовлення, його зрозумілості - один з основних професійних принципів тележурналістів. Сьогодні мова ЗМІ має чи не найбільший вплив на становлення норм літературної мови. Тим і небезпечні мовні помилки й огріхи, що з ефіру і шпальт газет йдуть у маси і багаторазово тиражуються.
Потрібно негайно прорецензувати мову дубльованих серіалів, щоб не залучати перекладачів, які допускають помилки нервувати, замість нервувати ся, навчитися чому, замість навчитися чого, кидатися у вічі замість впадати в око (у телесеріалі "Район Мелроуз"), мати уяву замість уявлення, за виключенням замість за винятком, суспільний діяч замість громадський тощо.
Особливого клопоту завдають нещодавно засвоєні слова іншомовного походження, які вживають, не знаючи їхнього точного значення. Наприклад, слово імідж (англійською буквально "образ") часто вживають у висловах додавати іміджу чи поліпшувати імідж (а частіше чуємо, на жаль, покращити). Нерозуміння значення слова криміногенний (тобто "той, що породжує "злочини", пор. патогенний - "той, що породжує патології"), призводить до частих, іноді навіть кумедних помилок, наприклад, поліпшеним криміногенної обстановки.
Нерідко в мовленні журналістів і перекладачів зарубіжних стрічок с росіянізми, які в українській мові мають зовсім інше значення: громадяни любої держави (правильно будь-якої), увійшов у гостинну (треба - до вітальні) тощо.
Очевидно, марно закликати когось заглядати до словників - просто треба вказувати на помилки, вживаючи якихось заходів для встановлення певного рівня професіоналізму, гідного ЗМІ цивілізованої держави.
Дуже важливо для журналіста навчитися правильно дихати, виробляти так зване "фонаційне дихання" тобто те дихання, яке забезпечу гарне звукове мовлення , інтонаційну виразність тележурналіста". Адже вона, - виконуючи комунікативну, структурну та аксіологічну функції, дає змогу витворити ставлення (найчастіше емоційне) мовця до певного предмета чи співбесідника. Фонічні чинники інтонації, передовсім мелодика, акцентний лад, що на письмі передаються відповідними графічними та пунктуаційними знаками, відіграють велику роль у мовленні, зазнаючи під впливом ритму істотної трансформації, позначаються на темпі мовлення, визначають не тільки мелодику, а й надають смислового значення організованим ритмо-синтаксичним структурам. У мовленні тележурналістів особлива роль належить паузі, яка "виконує роль словоподілу, відмежовує одну фразу від іншої". Пауза у щоденному мовленні суттєво відрізняється від паузи телемовлення. Логічно-інтонаційне, виразне, але майже завжди обмежене часом мовлення тележурналіста мас значно коротшу паузу, ніж під час декламування чи усного необмеженого в часі мовлення. Варто також пам'ятати такі визначення: "пауза - виразник розуму в мовленні, мелодія - виразник почуття, наголос - виразник волі, темп - виразник життя у мовленні".
У житті люди переважно не замислюються над тим, що інтонацією вкладають у свої слова набагато більше, ніж вони означають. Тому співроз мовник сприймає не тільки сам текст, а й підтекст, що передається через певний тон, інтонацію. Саме в інтонацію можна вкласти таку інформацію, що не завжди легко передати словами. Жартома кажуть: "є люди, яких не можна слухати, і люди, яких не можна не слухати”[12, c. 128].
РОЗДІЛ 3. ПРОБЛЕМИ ЯКІСНОГО ЕФІРНОГО МОВЛЕННЯ В УКРАЇНІ
3.1. Мовна ситуація в телеефірі
Мистецтво володіти словом чи не найбільше повинно розкриватися у засобах масової інформації, зокрема на радіо чи телебаченні, які пов'язані із "живим" мовленням. Сьогоднішній слухач і глядач стає усе вимогливішим. Його не задовольняє сухе мовлення; його дратують передачі, які ведуться недбало, непереконливо, мляво; йому надокучає заштампована, канцелярська мова.
У широкому комплексі проблем, пов'язаних із сучасним телебаченням, слово набуває особливого значення. Мовлення телебачення розглядають як важливий фактор емоційної взаємодії трьох основних елементів - зображення, звуку і власне слова. Слово - головний "інструмент" у майстерності будь-якого журналіста.
Телебачення стало однією з форм повсякденного життя. А тому і мовлення, яке звучить з екрана, можна вивчати як одну з форм повсякденного мовленнєвого спілкування. Телебачення покликано нести в широкі маси не лише передові ідеї, але й високу культуру мови. Серйозні вимоги ставлять до літературності мовлення, яке звучить, і до правильності вимови. Не треба забувати, щодо мовлення телебачення глядачі ставляться як до взірця, еталона, саме тут деякі з них вчаться справжньої літературної вимови.
Прагнення до чистоти мовлення, його зрозумілості - один з основних професійних принципів тележурналістів. Досвідчений диктор сказав: "При слухайтесь, і ви зауважите, що майже половину слів ми не чуємо, а вловлюємо за змістом. Слухач же повинен чути, а не прислуховуватись".
Телевізійне мовлення має свою специфіку: не можна вживати слово незрозуміле або мало зрозуміле. Адже телеглядач не має змоги зупинити потік мовлення, подумати чи заглянути у словник, як, наприклад, читач газети.
Аналізуючи мовленнєву специфіку телебачення, слід зважати на те, що комунікативно-суспільні функції та завдання спілкування у певній сфері зу мовлюють вибір і своєрідне використання мовленнєвих засобів, причому це свідомий вибір і строго мотивоване використання засобів висловлювання[13, c. 106].
Потреба розглядати проблеми наповнення телепростору України зумовлена очевидною примітивізацією телепродукції. пропонованої нашій увазі провідними телеканалами. Від нерозбірливості у доборі художніх фільмів і від нехтування вимогами про державну мову до тенденційного подання політичних подій у світі, в Україні - ось лише невелика частка вад українських телеканалів.
Тривогою багатьох науковців є те, що низькопробна імпортна та вітчизняна "розважалівка" успішно імплантує в душі української молоді культ грошей, розваг, насильства, сексуальної вседозволеності, і це відбувається при тому, що в самій Америці (найпотужні шому експортері художніх фільмів, розважальних програм тощо) існує жорсткий контроль за змістовим і візуальним наповненням програм, фільмів, які транслюють у некодованому ефірі. Для захисту дитячої свідомості від "патогенного" телевпливу у США навіть впроваджено систему використання електронних чіпів, які вимикають телеприймач у передбачений відповідним кодом момент для унеможливлення засмічування дитячої свідомості, її травмування аморальними чи шкідливими відомостями, візуальною інформацією.
Мають рацію вчені, стверджуючи, що крім впливу на формування світогляду і основ поведінки дітей та юнацтва, телеефір великою мірою формує і соціальний або антисоціальний тип поведінки дорослих громадян. Ще декілька років тому про "піарівські" технології говорили лише фахівці. Нині вже навіть пересічні громадяни хоча б частково поінформовані про можливості "зомбування" величезних глядацьких аудиторій. Нейролінгвістичні впливи, маніпулювання спотвореною або непов ною, тенденційно поданою, іноді вирваною з контексту інформацією успішно використовують "ньюсмейкери" багатьох політичних партій, передвиборчі штаби кандидатів на пости депутатів, кандидатів на пост президента тощо.
Попри очевидну потребу громадського контролю за наповненням телерадіопростору України якісною з погляду моралі і духовності, дотримання виховних критеріїв продукцією, постає і зовсім протилежна проблема - проблема часткової або повної залежності телерадіоканалів в Україні від центральних та місцевих органів влади, їх фінансової залежності від олігархічних структур, можливості опосередкованого диктату з боку фіскальних структур (хоча б через численні перевірки) з метою впливу на творчий процес і на певну політичну зорієнтованість виробників телерадіопродукції. Свідченням такої політзаангажованості і залежності може бути хоча б перебіг і результати минулорічних президентських виборів.
На мою думку, нижче буде доречним (хоча б побіжно) порівняти рівень продукції українських і російських електронних мас-медіа, через очевидний вплив глобальних процесів у Росії на реалії України.
Стан мас-медіа Росії порівняно з українськими ЗМІ, на наш погляд, характеризується тим, що в Росії вони перебувають на вищому щаблі розвитку, більш демократичні. Прикладів на підтвердження цього багато. Існування програм на кшталт "Куклы" Шендеровича (канал НТВ), відносно вільне коментування політичних подій у Росії в інформаційних програмах різноманітних каналів, свідчить про послаблення цензурних зазіхань на свободу преси з боку держави. Хоча є і винятки. Призначення ексклюзивними розпорядниками інформації про військові дії Росії в Чечні помічника в.о. Президента РФ Сергія Ястржембського та генерала Манілова стали рудиментом тоталітаризму в нинішньому порівняно демократичному правовому полі російської преси. Прикладом трохи вищого, ніж в Україні, демократизму російських мас-медіа є і те, що у квітні 1999 року в Москві провідні телерадіокомпанії Росії прийняли "Хартию телерадиовещателей". Суттю її є прийняття своєрідного кодексу моралі, стики і духовності для теле-радіожурналістів, продюсерів, менеджерів тощо, які працюють в електронних ЗМІ. Про те, чи дотримуватимуться її вимог беззаперечно всі телерадіокомпанії, ще тривають суперечки між фахівцями, але сам факт прийняття на громадському рівні (як додатка до системи законодавчих актів, що регламентують діяльність електронних ЗМІ) такого документа, свідчить про усвідомлення телерадіовиробниками важливості проблеми наповнення електронного медіа-простору якісною телерадіопродукцією[14, c. 259].
Аналізуючи розважальні та інформаційні блоки вітчизняних телепередач провідних телеканалів України ("1+1", "УТ-1", "Інтер"). варто виділити окремі елементи їх високої або низької якості.
Інформаційна сфера в телепросторі України представлена великою кількістю відповідних програм. Це, зокрема, власне інформаційні, інформаційно-аналітичні програми. На нашу думку, найкращими такими програмами с інформаційні та інформаційно-аналітичні програми каналу "1+1", хоча й цей канал не інформує про внутрішньополітичне життя країни незаангажоване. Проте принаймні ТСН" та інші програми "1+1", не ведуть відвертої агітації глядачів з якогось конкретного приводу на догоду власникам каналу, особам, що його патронують. У каналу, звичайно, с свої позиції, але їх не нав'язують аудиторії занадто відкрито, брутально. Тут використовують методи інтелігентного, прихованого впливу.
Канал "Інтер" радикальніший у методах пропаганди своїх симпатій. Приховану чи відверту рекламу позицій СДПУ(о) на ньому ведуть чи не в усіх інформаційних, інформаційно-аналітичних програмах, позиція головного "інтерівця" Володимира Зінченка, очевидно, визначає політичне кредо каналу. Отже, говорити про паритет можливостей оприлюднення позицій різних політичних сил підстав немає. "УТ-1" як офіціоз виконавчої влади, без перечно, має право бути провладним. Але затягнуті, нудні, переповнені одами владі і критикою опозиції сюжети головної інформаційної програми держави "УТН. Панорама", тенденційні "Акценти В.Лапікури", деякі інші передачі не можуть влаштовувати інтелектуального глядача, який прагне одержати повну інформацію, а оцінки різних фактів і подій давати сам, а не покладатися на зорієнтованість ТБ.
Розважальні програми каналів "Інтер" та "1+1" перебувають на відносно високому якісному рівні, якщо не брати до уваги домінування російської мови на "Інтері" та не завжди вишуканої української лексики на "1+1". Що ж до каналу "УТ-1", то серед розважальних програм каналу найпримітивніші представляє ТРК "Ера" ("Еродром", "Студія 5-М", "Хіт-2000" тощо).
Окремо потрібно розглянути проблеми реклами. Рівень реклами, підходи українських телевізійників до її подачі, часу і місця розміщення може охарактеризувати епізод трирічної давності: трансляція нагородження лауреатів премії "Прометей-престиж". Нагородження президента країни в одній з номінацій. Перерва на рекламу. На екрані - рекламний ролик про ліки від запору. Закадровий текст: "Гутталакс" - зффективное слабительное. С облегчением вас, господа!"
Таким чином, проаналізувавши лише обмежений обсяг інформації про стан українського телепростору, доходимо висновку про необхідність дослідження процесу "оякіснення" телепродукції, складниками якого мають стати і відповідні теоретичні та практичні напрацювання.
Засоби масової інформації - це складна, цілеспрямована, динамічна система, що охоплює періодичні друковані видання, радіомовлення, телебачення, кіно, інформаційні - агентства, інші форми періодичного поширення соціальної інформації. Згідно із законодавством України, друкованими засобами масової інформації є періодичні друковані видання (преса): газети, журнали, бюлетені, разові видання з визначеним тиражем; аудіовізуальними засобами масової інформації є: радіомовлення, телебачення, кіно, звукозапис, відеозапис тощо. Академік А.3.Москаленко вважає, що до ЗМІ належать також інформаційні служби: телеграфні агентства, агентства преси, рекламні бюро, прес-служби, агентства паблік рилейшнз, професійні журналістські клуби й асоціації, органи управління системою журналістики, організації, що займаються підготовкою і перепідготовкою журналістських кадрів[15, c. 8].
Одне з найпринциповіших питань демократизації освіти в умовах нинішньої України - мова навчання і виховання. Отже, демократичною може бути тільки та освіта, яка функціонує рідною мовою, яка обернена до національних витоків. "Говорити про демократизацію у сфері освіти, ви ховання без повносилого утвердження української - тепер державної мови, то фарисейство і облуда"18, - зазначав А.Погрібний.
В Україні після століть російщення панує і вільно розвивається російська мова, і їй ніхто і ніщо не загрожує. Діти росіян, як і представників інших національних меншин, що компактно проживають, мають змогу навчатися у рідних школах. Для збереження української мови в Україні як державі, що виникла на засадах реалізації українським народом природного права на своє державне самовизначення, доконечно потрібне державне стимулювання її розвитку і функціонування у всіх сферах життєдіяльності, а не правове закріплення "ситуації, яка існує в реальному житті" після століть геноциду, етноциду і лінгвоциту українців у московсько-царській та московсько-комуністичній імперіях.
Злочинно здеформована мовна ситуація в Україні може бути виправлена цілеспрямованою уніфікованою гуманітарною, освітянською політикою держави і тісним економічним поєднанням регіонів, що сприятиме якнайшвидшому національному самоототожненню українців. Регіональна мовна і освітянська політика, за яку на весь голос ратують комуністи, соціалісти та їх підспівувачі, тільки призведе до застою, замороження зросійщеного стану, поглиблення етнічних особливостей і відчуження між східним, центральним, південним, північним і західним регіонами, що, безперечно, може стати реальною загрозою існування соборної Української держави.
Слід мати на увазі й такий факт: упродовж десятиліть в інформаційному просторі України домінувала не українська мова (і сьогодні її відсоток в ефірі ще дуже малий). Основна функція, яку їй визначили, - це бути "засобом кому ністичного виховання мас" (В. Лєнін); на телебаченні, радіо використовували переважно її ритуальний різновид для перекладу передових статей центральних газет, давали різні зведення про успіхи "соціалістичного будівництва", про "два світи - два способи життя" тощо. Щоправда, регламентація нашою життя допускала деякі культурницько-освітні програми (з обов'язково ідеологічною домінантою!) українською мовою, однак совєтську ритуальність українська мова у цій сфері зберігала, виразно проглядалася "манекенність" нашої мови. Жанрова одноманітність, вбога стилістика робили ефірні передачі українською мовою нецікавими, вони не мали популярності. Крім усього іншого, так спланована політика негативно вплинула на формування національних кадрів для роботи в ефірі.
Сьогодні навіть пересічному українцеві, не кажу вже про спеціалістів, які мають певне відношення до ефірних справ в Україні, очевидною стає потреба докорінного поліпшення кадрової політики - окремо тут слід виділити теле бачення. Про низьку культуру телемовлення сказано вже чимало, з тривогою говорять про неї журналісти-професіонали. Національне радіо у цьому плані працює більш цілеспрямовано. Схвалення, наприклад, заслуговує його робота над програмою "Звукова антологія української культури", яка започатковує, як здасться, велику справу - збирання, систематизацію, опис, вивчення укра їнського усного мовлення.
Різні засоби масової інформації, зважаючи на їх специфіку, справляють різний вплив на згадані процеси. Проте є ціла низка проблем, спільних для різних ЗМІ. Розглянемо перебіг цих процесів на телебаченні і в пресі, зіставляючи передачі каналів УТ-1, УТ-2, "1 + 1", "Інтер", СТБ, ІСТV, ЛТБ, ТК "Міст" з газетними текстами часописів "День" (Д), "Поступ" (П), "Експрес" (Е) та "Експрес: Найцікавіші новини" (ЕН), "Суботня пошта" (СП), "Львів і львів'яни" (ЛЛ), "Високий замок" (ВЗ), "Тиждень" (Т), "Телепростір" (ТП), "Ринок - Львів" (Р-Л), "Музичний тиждень" (МТ).
Насамперед зауважимо, що найбільше і на телебаченні, і в пресі випадків помилкового вживання слів, які властиві російській мові і не характерні для мови української, тобто лексичних росіянізмів. Не можна сказати, що таких помилок частіше припускаються саме тележурналісти чи саме газетярі. Зрозуміло, на телебаченні лексичних росіянізмів більше, але тільки тому, що, крім журналістів, у передачах беруть участь також політики, фахівці з різних галузей народного господарства, науки й культури, просто люди, які потрапили в об'єктив телекамери випадково. Найчастіше причиною помилок є недостатній словниковий запас у людей, які порівняно недавно почали говорити українською мовою. Проте й ті журналісти, для яких українська мова є рідною, знерідка припускаються таких помилок через вплив російськомовного середовища чи внаслідок засилля російськомовних передач на окремих загальнонаціональних і місцевих телеканалах, на РМ-радіостанціях (ці передачі, навіть якщо їх спеціально не прослуховувати, мимоволі впливають на підсвідомість, оскільки нав'язливо лунають у громадському транспорті, в кафе, в місцях масового відпочинку людей). Найчастотнішими у мові ЗМІ с такі лексичні росіянізми:
Наступного дня можете у призначений час підійти у призначене місце і видати себе за чергову жертву (ТП.-199Н.- МЗ); Він не той, за кого себе видає (УТ-1.-1999.-14 вересня).
Наведених росіянізмів уникнути порівняно нескладно, варто тільки їх зауважити в мовленні, а найскладніше зробити саме це, бо їх неприродність у тексті може помітити той, для кого українська мова є рідною, хто постійно вдосконалюється в її використанні. Відшукати ж потім у словнику відповідне слово і виправити помилку не становить жодних труднощів.
Проте с такі лексичні росіянізми, які в телевізійному і газетному мовленні трапляються лише зрідка. Останнє можна пояснити тим, що в одних випадках це елементарні помилки, а в інших вони мають надто прихований характер, оскільки в українській мові є слова з такими ж коренями. В газетах таких помилок навіть більше, ніж на телебаченні, бо ці приховані помилки виникають найчастіше в аналітичних текстах, а на нашому телебаченні переважає інформативне і розважальне мовлення. Дуже легко порівняти особливості виникнення згаданих помилок на таких прикладах:
Треба було працювати і працювати, щоб довести, що це не випадковість і ти завжди чогось вартуєш у цьому житті (Е- 1998.- №4); Це нічого не вартує (ЛТБ.- 1999- З вересня,
Вони надіялися з допомогою північного сусіда вирвати країну з нужди (ТП.- 1997,- №1); їх спонукала до цього нужда (СТБ.-1999.-16 березня).
Не набагато менше в телевізійному мовленні й у газетних текстах граматичних росіянізмів. Проте шкода від них помітно більша, оскільки, повторюємо, вони руйнують саму структуру української мови. На морфологічному рівні росіянізми переважно виявляються у вживанні іменників у роді і числі, властивим російській і не характерним для української мови, у творенні відмінкової форми за типом, притаманним російській мові:
Олександр влаштував зустріч зі своїми доньками Анєю та Аліную (МТ,- 1999.- ЛУ 9-Ю); Ми з Вальою припиши раніше за інших (СТБ- 1999.-12 квітня).
Двоє знизали плечами, підчепили ковбаску, бац! (СГІ. -1997.- №49); Захоплений її зеленими очами (ІСТК- 1999.- 14 липня).
Синтаксичні росіянізми - це переважно так звані пасивні конструкції на місці українських активних зворотів і безособових речень, а також конструкції з невластивими українській мові активними дієприкметниками теперішнього часу:
Про склад граючих сьогодні футболістів "Динамо" (УТ-1.-1999.- 12 липня): Це розповідається в фільмі (1+1.- 1999.- 8 квітня).
Крім того, чимало помилок у мові ЗМІ пов'язано з порушенням норм керування. Цих помилок припускаються тоді, коли не враховують розбіжностей у варіантах керування в українській і в російській мовах. Найтиповішими помилками є такі:
Хочу подякувати телеглядачів за увагу (УТ-1.- 1999,- 17лютого);
Головне - не) зраджувати собі (ІСТК- 1999.- ЗО квітня).
Але в телевізійному мовленні трохи більше, ніж у газетних текстах, відхилень від норм керування, що також можна пояснити деякими специфічними рисами телебачення, зокрема більшою його зорієнтованістю на розмовну стихію. Проте все це (вживання росіянізмів) можна лише пояснити, але не виправдати. Руйнівні процеси треба зупинити. І перший етап на шляху до цього - виразне усвідомлення небезпечності згаданих процесів, привернення до них пильної уваги журналістів[16, c 359].
Загальноприйняте в науці положення: якщо з часом атрофується культура мовлення, то поступово руйнується культура мови як цілісна система. Виникає мовна агресія. Як наслідок - вимикає загроза зникнення мови або ж пере творення її на непотрібну, меншовартісну. Мова втрачає конкурентоспроможність, над нею превалює вторинна недержавна мова. Автори книжки "Мова і нація" переконують, що симбіоз двох мов у межах однієї держави не можливий, оскільки двомовність ніколи не буває симетричною, мови ніколи не бувають рівними за обсягом функцій та соціальним престижем. Двомовність більшою мірою поширена серед народів, що не мають власної державності".
Надзвичайно складною є проблема двомовності. Зокрема, у праці Василя Лизанчука "Навічно кайдани кували" порушено проблему русифікації й етно циду. Автор згадує: "Штучно було обмежено сферу вживання української мови "для домашньою користування".
В Україні телебачення продукує малий відсоток українських текстів. Серед них багато ефірною часу займають телефільми переважно іноземного виробництва. Лише за один день (25. 08. 02) на телеканалі "1+1" були продемонст ровані телефільми: "Зоряна брама" (США), "Агент національної безпеки - 2" (Росія), "Друга книга джунглів. "Мауглі та Балу" (США), "Агентство Місячне сяйво" (США), "Нічого втрачати" (США), "Підземка" (Франція). Анатолій Погрібний відзначає :"Українських фільмів в інформаційному просторі України є не більше 2%, і далеко не тому, що їх бракує чи поспіль всі вони погані, хоча за законом їх мало б бути не менше 30%" . Про це у своїй авторській програмі Анатолій Погрібний говорив ще кілька років тому, однак ситуація сьогодні не змінилася.
На телеканалах в Україні маємо взаємозаміну двох мов: української, російської. "Панує вакханалія двомовності, заборонена в будь - якім країні циві лізованого світу (навіть у таких офіційно двомовних країнах, як Канада, анг лійське та французьке телебачення стерильно розмежовані)".
Наприклад, 25. 08. 02 на каналі «Інтер» в ефір вийшли передачі такими мовами:
9.00. - Погода - українською;
9.05. - Прокинься і співай - російською;
10.00 - Телефортуна - українською;
10.35 - "Вікенд" з Іриною Зінченко - російською;
11.15- Караоке на майдані - українською;
11.45. - Мелорама - українською;
12.25 - Планета "Здоров'я" -російською;
13.00 - комедія "Моя морячка" (СРСР) - російською;
14.30 - серіал "Загублений світ" -українською;
15.20 - серіал "Королева мечів" - російською;
16.15. - Сміхопанорама - російською.
Отже, українські передачі ефірного часу мали 2год.40хв., російські 5год. 15хв.
Така мішанина двох мов української і російської є і на каналі УТ -1
Наприклад, 26.08.02:
9.35 - Панорама - українською;
10.00 - х/ф "Стара, стара казка" - російською;
11.35 - документальна кінотрилогія "Я камінь з Божої пращі ." Фільм 1. Ольжич" - українською.
Такий перехід з української мови на російську і навпаки, має негативний вплив на психіку людини. У мовленні українця (та й росіянина) залишаються сліди суміші двох мов. Послуговуючись чужим, великі мовні ресурси рідної мови не використовуємо. Зокрема письменниця Оксана Забужко констатує: "З погляду питомого росіянина (чи принаймні освіченого філолога!) наша "українська" російська є таким самим інвалідним покручем".
Телепрограма "Хто крайній? " вийшла в ефір 19.10.02 на каналі "Інтер". У програмі двоє ведучих, спілкуючись, "перескакували" (залежно від ролей, які виконують) з української мови на російську і навпаки. У "Коханні з першого погляду" чоловік переодягнений на жінку розмовляв українською (допускаючи граматичні помилки у словах). її співрозмовником був партнер сміливий, категоричний, що свідчить про його впевненість, твердість характеру. До того ж він докладно коментував, пояснював, інформував. Мовлення жінки обмежувалось, короткими запитаннями, у яких відчутним є сумнів, нерішучість (за тембром голосу) : "Куди?", "Поздоровляємо! ", "До побачення".
Отже, повноцінного функціонування української мови на українських телеканалах немає. Потрібно усувати деформації мови, зберігати її чистоту, евфонічність на сучасному телебаченні, як і в цілому у ЗМІ[28, c. 112].
Для покращання мовної ситуації конче треба формувати українську урбаністичну культуру, але їй нема ходу через поширення як російськомовних, так і двомовних видань, радіо-і телепрограм. Знаковим виявом повернення пострадянської України в імперський простір є відродження в столиці дореволюційних російськомовних газет - "Киевские ведомости", "Киевский телеграф", "Киевлянин", що успадкували не тільки назви імперської доби, а й їх антиукраїнську орієнтацію. На сьогодні не маємо жодного каналу, який можна було б вважати цілком українськомовним. Навіть на першому державному каналі художні фільми, деякі науково-популярні і розважальні програми демонструються російською мовою. До майже всуціль російськомовних належать "Інтер", "Тет", ЮТАР, ТОНІС, ІСТV.
Історія останнього каналу, на якому з 1992 р. працювала Міжнародна комерційна телерадіокомпанія, надзвичайно показова для виявлення тенденції розвитку телебачення України. Саме на цьому каналі було успішно започатковано адаптацію іншомовних телепрограм українською мовою. Як зазначає його колишній головний редактор О. Негребецький, обсяг перекладених програм та фільмів доходив до ста двадцяти годин на місяць, і невдовзі ІСТV стало справді, згідно з рекламою, "зіркою українського телебачення", бо досягло майже стовідсоткової українськомовності. До цього слід додати високу якість перекладів і продуману політику відбору фільмів і серіалів, значна частина яких була зорієнтована на молодіжну аудиторію. Саме на ІСТV демонструвались улюблені дитячі серіали "Карусель" і "Альф". Нині телеканал має іншого хазяїна, і він кардинально змінив практику показу телепродукції, переорієнтувавшись на російську мову і переважно московські фільми, а українській залишено мізерну частину інформаційних програм.
Сучасну мовно-культурну політику телебачення України слід визначити як двомовну з переважанням російської. Українські діячі, перейняті долею рідної мови, не раз наголошували, що наша телевізія лишається, як і раніше, найдійовішим масовим засобом русифікації українців. При цьому, знов-таки згідно з радянською традицією, русифікація здійснюється як шляхом прямого обмеження української мови в ефірному часі, так і шляхом змішування двох мов. Знаряддям змішування є двомовні програми, зокрема, передачі тарапунько-штепселівського стилю, коли один ведучий виголошує текст російською мовою, а другий - українською, роль якої нерідко виконує суржик. Як зазначає Віталій Дончик, "те, що антиукраїнським силам не вдалося здійснити законодавчо-українсько-російську двомовність-нам тепер намагаються нав'язати практично, реально. Справдешня картина нашого телебачення - це зумисні колотині, лемішка, шкідлива для обох мов, а особливо української, перемішування, за наявності якою про чистоту тої чи тої годі говорити. Тим більше-мріяти про атмосферу пієтету до української мови, плекання коментаторами, дикторами, ведучими, редакторами багатства, свіжості, вишуканості мовленнєвого ряду[17].
Сьогодні мільйони українців, вихованих під гаслами "інтернаціональної" єдності "братнім" російським народом, не мислять свого окремішнього, незалежного від Росії існування, не вважають свою культуру самодостатньою, не усвідомлюють себе самостійним, іншим, ніж росіяни, етносом. Розмивання національної ідентичності українців спричинено сформованим у попередній період російським мовно-культурним характером урбаністичного простору країни, звідки експансія російської мови поширюється на приміські й сільські місцевості у вигляді змішаної українсько-російської субмови. За влучним спостереженням Ю.Андруховича, суржик нині, це "кровозмісне дитя білінгвізму", "кроку на захід, супроводжуючи великий похід великої, могутньої російської мови".
Зупинити переможну ходу асимілятора може лише дієвий захист української мови і культури, реалізований законодавчим шляхом. При цьому протекціоністська мовно-культурна політика має бути спрямована як на розширення функціональних сфер державної мови, так і на ефективну протидію згубному для української культури процесові її "суржикізації", практики лінгво-культурного змішування, що була основним засобом денаціоналізації неросійських народів у радянській імперії. Східні корченій нашої країни лишатимуться прозорими і незахищеними доти, доки не буде зміцнено мовний бар'єр із Росією.
Опоненти мовно-культурного унезалежнення України від Росії постійно посилаються на невідповідність такої політики сучасним європейським тенденціям до інтеграції. Не слід забувати, проте, що Європа прийшла до ідеї об'єднання після століть інтенсивних дезінтеграційних процесів, у результаті яких постали міцні національні держави, і незбіжність політичних завдань України з європейським об'єднання спричинено лише нашим відставанням у часі, запізненням розпаду Російської імперії. Актуальний для сучасних європейських країн принцип мовно-культурної рівноправності в постколоніальній Україні спекулятивно використовується в групових інтересах колишньої панівної меншини, з метою збереження свого домінування і дальшого гноблення української культури[18].
Відрадно, що українська преса не залишається осторонь проблем мовлення в телеефірі, привертаючи до них увагу широкої громадськості. Головною проблемою є зросійщення ефіру. Ефір заповнений створеними у Росії програмами і, відповідно, російським мовленням. Який же телепродукт із Росії, куплений за українські гроші, пропонують глядачам наші телеканали? Можливо такий, що містить позитивні думки і висловлювання про наш народ, його історію, культуру, мову? Якби ж то так . Достатньо перегорнути сторінки українських видань за попередні роки, щоб пересвідчитися у протилежному.
Як зазначено в газеті "День" (09.07.2004), те, що українофобія давно стала частиною російської політики, добре відомо тим, у кого родичі чи знайомі живуть у Росії. З їхніх запитань в ефірі стосовно України відчутні страхи за нас, побоювання за нашу долю без "старшого брата". Ці уявлення, як пише автор публікації "Імпортована вульгарщина", настільки безглузді, що можна лише припускати, які нісенітниці про Україну та українців нав'язують росіянам російські ЗМІ. Ось і в одному з випусків нагієвського епатажного шоу "Окна", закупленого і демонстрованого в Україні "Новим каналом", "високоінтелектуальна" "віконна" студія обговорювала, що робити з двома "хохлушками", які, за надуманою версією авторів програми (про реальність фактів тут і в усіх інших шоу Нагієва не йдеться), виправляють "хохляцький говір", займаючись оральним сексом. Вони були представлені як типові представники всієї країни, як жива її характеристика. І цю "характеристику" було підсумовано "високоморальним" російським ведучим, який, звертаючись до розбещених інородців, заявив: "коли ви приїжджаєте до пристойної цивілізованої країни (маючи на увазі - до Росії), то поводьте себе пристойно". Немає меж здивуванню Олександри Рябченко ("Народне слово", 01.01.2005) разом із тисячами чи й мільйонами телеглядачів із приводу того, що "Новий канал" подав людям до вечері "На Святвечір . "Окна"!" Авторка кореспонденції під такою назвою різко осуджує постійне прагнення керівництва телеканалів остаточно зруйнувати все те, що вирізняє українську націю з-поміж інших народів, небажання створювати для українців програми на базі власне національної традиції. І не треба скаржитися, що немає коштів, зауважив О. Рябченко, бо ж звідкіля вони беруться на закупівлю російського "ширпотребу" на кшталт "Алі-Баби", прісних російськомовних і,здебільшого, російськоакгорих "інтерівських" фільмів Оксани Байрак чи "плюсівського" "Подарка судьбьі", або відвертого знущання, як-от "Сорочинський ярмарок" із Сердючкою в головній ролі. Але те, що на Святвечір, коли люди прославляють народження Ісуса Христа, в ефір виходить одіозна програма "Окна", - переповнило чашу терпіння. "Новому каналу" чомусь минувся безкарно показ того московського телепродукту, про який ішлося вище. Тому редакція "Народного слова" ще раз звернулася до Національної ради з питань телебачення і радіомовлення з вимогою позбавити ліцензії "Новий канал" за систематичне знущання програмою "Окна" з України й українців. Демонстрацією російських серіалів наше телебачення лиє воду на млин північного сусіда, сприяє тому, щоб Україну розглядали не інакше, як частину російськомовного ринку. Про це писав, зокрема, Олег Іващук у кореспонденції "Сниться наш фільм . російською мовою" в газеті "Слово Просвіти" (24.06.2004). "Останнім часом, - зазначив він, - у нижній частині телеекрана можна побачити такий собі фіговий листок, яким намагаються приховати безсоромну політику русифікації. Йдеться про українські субтитри в російськомовних серіалах. Ніщо інше, як насмішка над рішеннями Нацради стосовно україномовності телерадіопростору, які голова цієї установи Борис Холод цілком серйозно оголосив "історичними". Та субтитри ще більше загострюють проблему".
Однак рекомендація так і залишилася рекомендацією, тобто порадою, пропозицією, побажанням, і ситуації в ефірі з українською піснею вона суттєво не змінила. Про це йдеться в опублікованих у пресі листах справедливо обурених телеглядачів, в інтерв'ю з відомими виконавцями.
Чіткою є позиція щодо мови в цілому та ефірного мовлення зокрема й іншої відомої співачки. "Марія Бурмака: "Час навести лад у своєму житті, в своєму домі" - такий заголовок інтерв'ю з нею у газеті "Слово Просвіти" (27.05.2004). Відповідаючи на запитання "Що для Вас українська мова?", вона сказала: "Це моя рідна мова, мова мого щоденного спілкування, мова, якою я розмовляю зі своєю дитиною . Я - українська співачка, яка пише авторські пісні й співає українською. І люди, що приїжджають в Україну і чують мене, розуміють: людина співає українською мовою, отже, ми в Україні. А скільки є ще артистів, яких можна послухати, але не зрозуміти, в якій країні ти знаходишся . Оскільки я народилася на цій землі, то й мелодії моїх пісень є українськими коренево"[8].
3.2.Порушення норм на українських телеканалах
Мовознавча наука як і будь-яка інша, існує не лише в собі і для себе: її результати через різні канали повинні поширюватись назовні - в середовище неспеціалістів. Одним з таких популяризаторів, а одночасно й кодифікаторів мовознавчих знань мало б бути телебачення.
Особливу увагу привертає мовлення телеведучих. Адже з допомогою засобів мови вони не лише інформують, а й впливають на мову, мовні норми (вимову, мелодику), словниковий запас глядачів. Така наука телеефіру часто результативніша, ніж мова школи, підручників і т.д.
Саме тому проблема функціонування українського телемовлення сьогодні особливо актуальна. На ній неодноразово наголошено у працях А.Погрібного, С .Караванського, В.Лизанчука, О.Пономарева, В.Радчука та інших. Зокрема у праці С.Караванського "Пошук українського слова, або боротьба за національне "я", поруч з аналізом подано шляхи запобігання поширенню мовних ненор-мативностей, створено словнички-рятівнички від закання, від моди, від мавпування. Те, що демократизація ефірного мовлення дає не завжди позитивні результати і спричиняє не лише прогрес, показано також у газетному матеріалі М.Лесюка "Ан. ніт. як кажуть у нас .": автор подає безліч неточностей і порушень норм вимови, які допускають українські телемовці. Одним з висновків є: " Треба, щоб в Україні функціонував орган, який кодифікував би мову ."
Маємо на меті визначити основні ознаки процесу кодифікації мовних норм на телебаченні та подати рекомендації щодо його вдосконалення. Матеріалом послужили спостереження за телемовленням ведучих українських теле каналів УТ-1, 1 + 1, Інтер за 2002-2003 роки. Найчастіше трапляються такі відхилення від норми:
- вживання слів, у яких ненаголошений (о) наближується до (а) ("акання") -опитування, відповідей, окремої, здобуток, робота, команда, з роками, Голандія, також (присл.), родині, коли, один, говорю, характерно для Д.Джангірова, ведучого програми "Проте" (ТСН. 1 + 1);
- оглушення дзвінких приголосних - погода, сніг, ожеледь, Ганна, досягти (Г. Шевцова, ведуча програми "Погода" на каналі УТ-1);
- м'яка вимова шиплячих приголосних - щось, таємничій птах щастя, читачі, зустрічати, сучасна, щирий;
- неправильне наголошування слів - напій, помилка водія, зрідка коштує, іншу їжу, далеко їхати;
- порушення лексичних норм та вживання ненормативних словосполучень-не стидно, вот так, винувата, і всьо, на даний час, судячи по твому виду - ти студент (О.Герасим'юк, ведуча програми "Без табу" на каналі 1 + 1);
- нехтування формами кличного відмінка та вживання невластивих українській мові пестливих форм - Анічка, Катічка, Ваня, Лєночка, Андрюша найчастіше трапляється у мовленні І.Кондратюка, ведучого розважальної програми "Караоке на майдані" (Інтер).
Все частіше у телеефір виходять програми, у яких паралельно звучать дві мови: один з ведучих говорить російською, інший українською. Це переважно розважальні телепроекти, які динамічно змінюють свій зміст, а мовлення ведучих залишається незмінним: "Лото-забава" (1+1), "Перехрестя кохання" (Інтер), "Кохання з першого погляду" (Інтер). Аналогічними є й рекламні блоки, у яких озвучення російською мовою, а титри українською, або ж навпаки.
Модними стають ведучі, які грають незграбних українців з порушеннями артикуляційного апарату. Прикладом може бути суботня телепрограма на каналі Інтер "Бадьорого ранку! ". Ведучий, який називає себе Феїкс Фулцев (Фслікс Фурцев), трохи говорить українською, не вимовляючи декількох звуків.
Запобігти потраплянню мовних покручів на екрани можна різноманітними шляхами. Наприклад, якщо гість програми вкотре повторює в прямому ефірі ненормативне словосполучення в любий час, приймати участь, то журналіст може в процесі розмови тактовно вклинювати нормативні конструкції: гаразд, будь-коли; приємно, що Ви брали участь.
Ще один спосіб - створити теле- і радіопередачі, у яких аналізувати помилки, що потрапили в ефір.
Отже, кодифікація мовних норм взагалі, а особливо у ЗМІ - одне з важливих завдань культурної України. Цей процес повинен бути професійним, систематичним, різноманітним за формою та змістом, цікавим для неспеціаліста.
Професіоналізм у тому, що авторами передач є мовознавці, які спільно з редакторами ЗМІ створюють "екологічно чисті" у мовностилістичному плані науково - популярні матеріали для ефіру.
Систематичність означає, що матеріали виходять в ефір не час від часу, а у конкретному циклі передач.
Різноманітність форм означає жанрове різноманіття науково-популярних передач. Крім телелекцій, можуть бути діалоги про мову, ігри, відповіді на запитання в прямому ефірі, оперативна критика мовлення журналістів, політиків, розповіді про цікаві мовознавчі видання і т.д.
Різноманіття змісту означає, що передачі можуть бути присвячені не лише культурі мови, що найбільше практикують, а іншим темам - наприклад, походженню української та інших мов, історії та етимології окремих слів, структурі національної мови і т.д.
Безумовно, передачі про мову повинні бути цікавими дія неспеціалістів, людей, що недостатньо обізнані з проблемами мовознавства.
Сформульованих вище цілей можна досягти, коли співпрацюватиму журналісти та мовознавці. Інакше, як справедливо відзначають дослідники, не уникнути помилок, неточностей, суб'єктивних оцінок щодо мови та сучасних мовних процесів.
Я вважаю, що сучасне українське телебачення перебуває у пошуках нових параметрів своєї діяльності. У тележурналістських колах з'явилось поняття елітарний носій мови - це не той, що ніколи не робить помилок, а той хто здатний бачити їх у себе, бути у постійних пошуках шляхів вдосконалення своєї мовної особистості. Один із ефективних способів - вдумлива робота над словниками , які допомагають уникнути невластивих українській мові висловів, активізувати природні ресурси української мови[19].
Уже за років незалежності, пізнаючи себе, Україна почала придивлятися до свого мовного обличчя. З одного боку, "мовна" Україна розкривалася - і насамперед перед світом - у багатстві літературного різновиду національної мови, до формування й утвердження якого докладало зусилля не одне покоління письменників, науковців, священнослужителів, юристів інтелігентних людей різних соціальних верств, записуючи, як казав Франко, її нестертий слід "самостійно між культурні мови".
Суржик заполонив екран: мішанина в подачі текстів і мікротекстів українською та російською мовами у співвідношенні часто не на користь мови державної; такою мішаниною заповнено наш звуковий простір; мовний дискомфорт супроводжу нас у столиці та в інших великих містах сходу й півдня. Якщо додати сюди американізми, то є всі підстави твердити про маргінальність нашого мовного життя. Отже, суржик - явище не лише лінгвальне, а й загальнокультурне.
Взяти хоча-б для прикладу популярну телепрограму "Лото забава" (одно часно її транслює і національне проводове радіо). Колектив ведучих підібрано, очевидно, щоб показати три основні мовні групи в Україні - україномовних, російськомовних і суржикомовних. Ведучі своєрідно репрезентують - мабуть, таким був задум авторів - і соціальний статус цих груп мовців: найімпозантніший вигляд мас російськомовний партнер - пристойно одягнений чоловік зрілого віку з фігурою, що мимоволі пов'язується зі силою, рішучістю, впевне ністю; його мовна партія домінує: він інформує, коментує, дає додаткові пояснення, відповідні команди - і все це тоном, який не викликає жодного сумніву в тому, що керівництво та ініціатива повністю в його руках. Україно мовна ведуча - жінка, молодша від свого партнера (модифікований образ "молодшої сестри"?), одягнута не так дбайливо; її мовна партія обмежується переважно тим, що оголошує номер, який випав на лототроні. Суржикомовні батько і підліток-син грають під блазнів. Щоправда, під кінець програми усі ведучі засвідчують своє знання української мови, скандуючи хором лозунг-рекламу: "Добре грати - легко вигравати".
Така мовна телеповедінка ведучих, як і вся режисура, дуже багатозначна; вона може викликати різні асоціації, цілу гаму різноманітних почуттів - в одних повний дискомфорт (небажання взагалі оглядати такі програми), в інших - вселяє почуття сили, впевненості й вседозволеності, ще в інших - почуття сумніву, розгубленості, а також запитання "куди нас ведуть?". Виникає думка: а, можливо, розвивається новий жанр розважальної програми - агресивний (агресивний гумор на наших телеекранах уже діє). Деякі дивуються з непередбачливості нашого високого телекерівництва, але частина глядачів -найтривожніше, що серед них діти - підпадає під доволі примітивне навіювання із заздалегідь передбачуваним результатом - креолізація, формування певного типу ментальності, прийняття "двох рідних мов" і головне - повільне збайдужіння до всього, що пов'язано з українськістю.
Це штрих лише до однієї програми, однак не треба спеціального аналізу, щоб побачити: ефірна продукція, зокрема телевізійна, пронизана ідеєю (способи різноманітні!) утвердити такий стан в Україні. Наступ Росії на мову, культуру, зухвало активна експансія сусідньої держави в усі життєво важливі сфери розвитку українського суспільства розраховані насамперед на деформацію психіки (й не лише українця!). Прагнення поглинути Україну набуває відверто цинічних форм. Стикаємося з проблемами суспільної психології, яка сьогодні проходить стадію трансформації: зіштовхуються різні системи вартостей, відбувається злам традиційних ментальних настанов, і як наслідок - витворення духовних химер, фантомів. В Україні цей процес триває десятиріччями, і сьогодні, в умовах психологічної війни, інформаційної агресії, які використовують найсучасніші технології, він відчутно посилився. В ефірному мовленні дії, пов'язані з різними маніпуляціями, що виходять поза межі порядності, засад моралі, особливо небезпечні.
Тісний зв'язок ефірного мовлення з уснорозмовною стихією зобов'язує пізнати тенденції її розвитку; це з одного боку. З іншою, ефірне мовлення, як публічне, маючи всі ознаки підготовленого, організованого, виконує важливі функції, серед яких надзвичайно вагомою та актуальною є мовне виховання усіх соціальних верств наших громадян, підвищення рівня культури мовлення, виховання шанобливого ставлення до державної мови.
У Комітеті з питань свободи слова та інформації знаходиться на розгляді проект закону про внесення доповнень до Закону "Про телебачення та радіомовлення".
Законопроектом пропонується ввести норму, яка регулювала б пропорції музичних творів, створюваних та/або виконуваних українською мовою, на рівні не менше 50 відсотків від загального обсягу передбаченого ефірного часу для музичних творів кожної телерадіостанції.
На думку автора законопроекту, народного депутата С.Гавриша, це доповнення до закону сприятиме "культурному розвитку українського суспільства через захист прав вітчизняних авторів, виконавців, композиторів, що створюють та виконують свої твори українською мовою; створення в Україні позитивного клімату, який сприятиме стабільному й успішному розвитку вітчизняного шоу-бізнесу".
Автор законопроекту стверджує, що такий спосіб державної підтримки вітчизняних виробників широко розповсюдженій у світі, така норма існує в законодавстві Канади, Франції та інших країн[20].
Отже, підбиваючи підсумки, можна сказати, що телеканали потребують кваліфікованих кадрів, які б контролювали мову телевізійних програм та реклами, виправляючи ведучих, репортерів та журналістів. Нам не вистачає високоосвічених людей, які б захищали свідомість глядача і дбали про чистоту української мови.
Що ж до максимально повного набору телеканалів, які має змогу спостерігати столичний глядач завдяки кабельному телебаченню, то аналіз їхньої мовної грамотності був здійснений завдяки близько 120 студентам Київського національного університету імені Тараса Шевченка (факультети економічний і соціології та психології). Упродовж грудня 2000-го року вони фіксували всі (орфоепічні, семантичні, фразеологічні, синтаксичні, стилістичні чи орфографічні) почуті помилки в телеефірі. Оскільки ні в кількості чи тематиці програм, ні в наборі каналів, ні в виборі ефірного часу вони не були обмежені, то це, безумовно, вплинуло на результати даного дослідження. Натомість маємо можливість паралельно говорити і про популярність певних каналів і програм у молодіжному середовищі.
Результати опитування студентів було узагальнено за такими критеріями – загальна кількість помило на каналі, тип помилки, кількість помилок у відповідності до тематики програми.
Отже, перші висновки можуть бути представлені таким чином:
Певний відсоток похибки мусимо списати на глядацький інтерес. Це стосується останніх 4-х каналів, які студенти практично не дивляться. Чого не скажемо про Новий. Власне започаткований як молодіжний, цей канал ще зберігає свою глядацьку аудиторію. Тож мовну політику Нового, очевидно, і можна вважати найбільш виваженою, а його журналістів та редакторів грамотними. Хоча вже лютневий аналіз тільки інформаційного блоку найбільш популярних столичних ТV — об'єктів таке лідерство Новго каналу (йдеться про «Репортера») не підтверджує. Чимало помилок, зокрема, орфоепічних чуємо від ведучих цієї інформаційної програми («астанки», «шкуну» -тільки в одному випуску).
Серйозно ставиться до мовної політики свого дітища і редакторська група ІСТV. Зрозуміло, йдеться про оновлений з листопада канал.
ІНТЕР випадає з цієї обойми, оскільки і новини, і більшість програм виходять в ефір російською мовою. І навіть в тих мізерних за кількістю українських фразах (можливо, це синхрони, а не матеріал журналіста) помічено помилок майже вдвічі більше, ніж на переважно україномовному ІСТV. Кожна 10-та зафіксована помилка — інтерівська. Що характерно, всі помилки є або калькуванням або відвертими русизмами. Можна тільки уявити рейтинг каналу, якби завтра всі програми вийшли державною мовою.
Щодо трійки лідерів рейтингу, то графік №2 пояснює і доловлює відомості про рівень грамотності журналістів зазначених загальнонаціональних каналів.
Таким чином, українське телебачення і в мовній сфері все ще не позбудеться комплексу «меншовартості». Вжити кальку з російської набагато легше, аніж відшукати в скарбах рідної (а в цьому є великий сумнів — думає чимало журналістів все ж російською) влучне і точне за своєю семантикою слово. Тому і маємо домогосподиня, парує у небесах, на протязі багатьох літ, приймали участь, огласить весь список (УТ-1), болільник, заведи будильник, не буду скривати, не дриґнув (СТБ), зустрічався з фамілією Мельниченко, в колі оцих недомолвок, варежки з міху, стиль жизні (1+1). Другими за кількістю помилок є стилістичні. Лідер — СТБ: це дуже небезпечно з огляду дуже швидкої травми, провести опитування людей, які мають стосунок до цієї події; Ви наговорили мені багато образливого — прошу без особистостей тощо. Абсурдними буквально є такі фрази: Ви думаєте рацію, Слухайте мене сюди, зустрів старого (зам. давнього) друга (1+1); Це самий найкращий навчальний заклад, відрізав можливість, Вони з великим зобов’язанням ставляться до своїх функцій (ТЕТ).
Серед граматичних помилок найбільш популярні флексійні форми місцевого множини (по морям, по квартирам — УТ-1), не відмінювання чоловічих прізвищ на «енко» (УТ-1).
Серед орфоепічних пальма першості і за кількістю, і за непередбачуваністю помилок належить студії «1+1». Ерудит Д. Яневський дає учасникам своєї програми чомусь «три підказки», у «Сніданку .» звучать «кольОри», а ТСН підсумовує все це інформацією про можливість «імпічмЕнту». Таку мову чує український глядач.
останній критерій – залежність типу програми і кількості зафіксованих у ній помилок.
На першому місці інформаційні та інформаційно-аналітичні програми. Значно від них відстають пізнавально-розважальні, тематичні програми і спортивні коментарі та огляди. Останнє місце посіли переклади художніх фільмів.
Третя схема найменш претендує на об'єктивність, оскільки до фактору глядацький інтерес додався цей усталений розподіл цього інтересу в залежності від потреби споживача телепродукту. Так, традиційно новини дивляться на УТ-1 та «1+1», футбольні матчі на СТБ тощо. А мінімум зафіксованих помилок у перекладі фільмів пояснюється, очевидно, не їхньою відсутністю як таких, а психологією і особливостями сприйняття саме такого роду відеопродукції.
Тож лише враховуючи всі названі вище категорії можна з певною долею ймовірності говорити про рівень грамотності, який пропонує українському глядачеві ТV-виробник [21].
Потреба розглядати проблеми наповнення телепростору України зумовлена очевидною примітивізацією телепродукції, пропонованої нашій увазі провідними телеканалами. Від нерозбірливості у доборі художніх фільмів і від нехтування вимогами про державну мову до тенденційного подання політичних подій у світі, в Україні - ось лише невелика частка вад українських телеканалів.
У широкому комплексі проблем, пов'язаних із сучасним телебаченням,5 слово набуває особливого значення. Мовлення телебачення розглядають як важливий фактор емоційної взаємодії трьох основних елементів - зображення, звуку і власне слова. Слово - головний "інструмент" у майстерності будь-якого журналіста.
Телебачення стало однією з форм повсякденного життя. А тому і мовлення, яке звучить з екрана, можна вивчати як одну з форм повсякденного мовленнєвого спілкування. Телебачення покликано нести в широкі маси не лише передові ідеї, але й високу культуру мови. Серйозні вимоги ставлять до літературності мовлення, яке звучить, і до правильності вимови. Не тре ба забувати, щодо мовлення телебачення глядачі ставляться як до взірця, еталона, саме тут деякі з них вчаться справжньої літературної вимови.
Прагнення до чистоти мовлення, його зрозумілості - один з основних професійних принципів тележурналістів. Досвідчений диктор сказав: "При слухайтесь, і ви зауважите, що майже половину слів ми не чуємо, а влов люємо за змістом. Слухач же повинен чути, а не прислуховуватись".
Телевізійне мовлення має свою специфіку: не можна вживати слово незрозуміле або мало зрозуміле. Адже телеглядач не має змоги зупинити потік мовлення, подумати чи заглянути у словник, як, наприклад, читач газети.
Оскільки більшість населення свій вільний час проводить біля телеекранів, важливо, щоб з уст працівників телебачення звучала правильна українська мова. На жаль, ще не всі диктори українського ТБ досконало володіють державною мовою.
Ні для кого не таємниця, що досить часто, навіть без особливих знань української мови, можна вловити суттєві помилки у мовленні працівників і українського телебачення, особливо дикторів.
Українське телебачення має ще багато проблем, поки що нашим жур налістам ще далеко до зразкового мовлення. Але ж бажання слухати ви магає доброго мовця. Сподіваємося, що нова генерація журналістів при ділятиме більше уваги мовній підготовці: набуватиме фундаментальних знань, прагнутиме володіти багатим інформаційним запасом, навчиться правильно будувати висловлювання, грамотно говорити, формуватиме справжні мовні особистості.
ВИСНОВОК
Провівши спостереження за основними засадами техніки ефірного мовлення, ми дійшли таких висновків:
1. Мова сучасних українських засобів масової інформації привертає до себе увагу багатьох лінгвістів, оскільки є не вичерпним джерелом для дослідження новітніх тенденцій функціонування сучасної української мови. Розвиток мови - об'єктивний процес, зумовлений постійним рухом суспільства в цілому і кожної особистості зокрема. Лексичний простір у суспільстві постійно розширюється і вдосконалюється. Одним із найпомітніших процесів розвитку мови, що відбувається у нашому лексичному просторі, є процес активного збагачення української мови, процес нагромадження нової лексики у суспільстві[22, c. 121].
Більшість людей, що перебували на керівних посадах були, або росіянами, або зросіщеними українцями. Усе це призвело до того, що багатьом українцям за роки більшовицького правління нав'язано сприймання довкілля крізь призму російської мови.
Журналістів, як і інших фахівців з вищою освітою готували так. Засвоївши абияк українську мову у вищій школі, пройшовши практику в російсько-українському друкованому органі чи в зросіщеному телерадіокомітеті, журналіст виходить на шлях власної творчості.
Чимало українських журналістів поза мікрофоном, екраном чи редакцією друкованого органу не користуються українською мовою, через що з їхніх вуст, або з-під пера й вилітають вище названі та численні інші (перли).
2. У газетах, у радіо-й телепередачах з-поміж синоніму здебільшого вибирають той, що має ближче звучання до російського слова. Є, скажімо, в нашій мові чудове слово приморозки, яке дуже влучно відтворює поняття «невеликі ранкові або нічні морози» (вони не заморожують, а тільки приморожують), проте замість нього наша преса вживає заморозки.
Псування української мови не обмежується її усним варіантом. Суржикові слова та синтаксичні конструкції на взірець казна, казначейство, надзірні органи, приймати участь, на повістку дня предложено слідуючі питання (правильні варіанти: скарбниця, державна скарбниця, наглядові органи, брати участь, на порядок денний, запропоновано такі питання) потрапляють у писемні тексти, ба навіть в офіційні папери.
За часів застою, як відомо, українську мову силоміць тягли до злиття з російською. Слова, схожі на російські, вважалися нормативними, а фонетично й морфологічно віддалені діставали ярлики застарілих, діалектних, рідковживаних тощо. Мовознавці як могли чинили опір цим намаганням, не поспішали вводити різні покручі до словників, тому літературна мова навіть за несприятливих обставин мала досить викристалізувані лексичні, граматичні та інщілюрми.
3. Особливу увагу привертає мовлення телеведучих. Адже з допомогою засобів мови вони не лише інформують а й впливають на мову, мовні норми (вимову, методику), словниковий запас глядачів. Така наука телеефіру часто результативніше ніж мова школи, підручників і т.д.
Саме тому проблема функціонування українського телемовлення сьогодні особливо актуальне. На ній неодноразово наголошено у працях. А.Погрібного, С.Караванського, В.Лазанчука, О.Пономарева, В.Радчука та інших.
4. Щоб вдосконалити техніку ефірного мовлення, журналістам потрібно більше працювати над собою, вдосконалювати свою артикуляційну базу (довести до автоматизму механізм вимови як окремих звуків, так і цілих їх комплексів відповідно до особливостей мови), працювати над дикцією, щоб чітко та виразно вимовляти звуки, склади, слова. Особливо старанно треба тренуватися розмовляти перед мікрофоном, адже апаратура посилює голос. Ведучий повинен чітко виробити інтонацію (ритмічно-мелодійно особливість мовлення, різні співвідношення кількісної зміни тону, тембру, інтенсивності, довготи висловлювання. Потрібно дотримуватись норм української мови, працювати над граматичними, лексичними, фразеологічними, фонетичними, стилістичними, орфографічними помилками. Тобто, журналістам в телеефірі завжди треба працювати над собою.
Отже, становище ефірного мовлення в Україні не дуже втішне. Нам все більше треба відходити від вживання росіянізмів і застосовувати нашу мелодійну мову.
Молодь, дивлячись та слухаючи передачі на телебаченні та радіо , буде черпати для себе тільки внормовану українську мову і, взагалі, значно зросте їхня духовність. Будемо сподіватися, що стан українського ефіру поліпшиться і телебачення вийде на гідне місце в світі. Багато потрібно працювати над вдосконаленням ефірного мовленням.
У перспективі традиційні засоби масової комунікації, на які поділяються системи засобів масової комунікації, поступово зникнуть. Дедалі більше зросте взаємозв'язок, взаємопроникнення окремих ЗМК. Неминуче виникнуть нові засоби, зросте кількість супутників зв'язку, можливості доступу до дедалі важливіших банків даних. Електронні, аудіовізуальні засоби масової комунікації переберуть функції попередніх, зокрема, текстових. Існує тенденція до зникнення слабших засобів.
Відбувається інтеграція видавничих систем і банків даних. Журналісти за допомогою комп'ютера мають доступ до потрібних документів на національному і міжнародному рівнях.
Кожний користувач Інтернету має можливість отримати на свій комп'ютер інформацію з будь-якої країни світу.
Швидкість поширення нових СЗМК у тій чи іншій країні залежатиме від її економічного становища, політики в галузі телекомунікацій і досягнутого рівня технологій. Але нові засоби масової комунікації, зокрема, супутникове телебачення, дають можливість розширити сферу впливу СЗМК на інші країни і континенти.
Країни, які не усвідомлюють ролі масової комунікації, ризикують зійти на манівці прогресу. Нові засоби масової комунікації створюють на основі природних засобів і їхніх методів впливу, нові форми "чаклунства" і на індивідуальному рівні, і у вигляді колективного гіпнозу. Різноманітні форми навіювання інформації у масових дозах, що наберуть значного поширення, викликатимуть психосенсорні зміни і навіть зміни в культурі, і можуть у віддаленій перспективі порушити безперервність розвитку особи.
Отже, нові засоби масової комунікації здійснюють революцію не лише в інформуванні, а й у політиці, економіці, культурі, і цього не можна недооцінювати.
В Україні за роки незалежності обсяг телемовлення зріс, а саме воно якісно змінилося, передусім, завдяки змінам, що відбулися в нашому суспільстві, його духовному відродженню. Поряд із державним телебаченням функціонує багато комерційних телестудій, та їхній рівень, на жаль, часто не відповідає запитам і потребам аудиторії.
Для розв'язання проблем подальшого поліпшення діяльності телебачення в Україні потрібні зусилля не лише журналістів-практиків, а й теоретиків - учених-лінгвістів, соціологів, психологів, філософів, культурологів та ін. Від їхніх поглиблених наукових досліджень та висновків, на які могла б спиратися практика, залежить також і рівень телевізійної критики у пресі, її можливості кваліфіковано аналізувати творчі здобутки й прорахунки на телеекрані.
Нинішня ситуація в електронних засобах масової інформації України відома безпрецедентним зростанням кількості суб'єктів діяльності, а отже, щораз відчутнішим дефіцитом кадрів. За цих умов об'єктивно зростає роль і значення вищих навчальних закладів, де є відповідна спеціалізація з тележурналістики.
Зростає кількість закордонних радіостанцій, каналів і програм телебачення, особливо кабельного, супутникового, що можна приймати в Україні. Посилюється вплив міжнародних радіостанцій і телебачення на радіослухачів, телеглядачів України, адже ін формаційні кордони - ефірні. Розширюється ринок інформації і завдяки нових інформагентств. Посилюється роль спеціалізованих журнальних видань і місцевих газет, поліпшується їх поліграфічне виконання. Зменшується роль центральної преси на території України, скорочуються тиражі київських видань, а то й зникають деякі київські газети та журнали, що не витримують конкуренції.
Продовжуватиметься комп'ютеризація всіх соціальних інститутів засобів масової комунікації. Україна природно входить у світ електронного видавництва .
Утворюються нові поліфункціональні системи швидкісного інформативного зв'язку - мультимедіа, що об'єднують комунікативні властивості радіо і телебачення, телефона і телеграфа, комп'ютерів і принтерів. За допомогою "мультимедійних" систем будь-який текст, зображення можуть бути записані на диски, зберігатися і передаватися за будь-якою адресою, знову бути відтвореним, надрукованим і тиражованим у будь-якій кількості .
Не можна не погодитися з дослідником І. М. Фроловим, що в майбутньому "відбудуться об'єднання всіх сучасних ЗМІ, а також відео, кіно, книг і бібліотек у всесвітньо інформаційну базу, нижчими ланками якої будуть, мабуть, побутові інтелектуальні термінали" .
В майбутньому засоби масової інформації - пресу, радіо, телебачення, чекає ще більша комерціалізація та ринкові відносини, перенасичення рекламою, зниження моральних, естетичних критеріїв, інтелектуального рівня й задоволення смаків середнього рівня.
У характері і перспективах використання, розвитку засобів масової комунікації України, впровадженні нових технологій і техніки є певні особливості. Технічне переоснащення СЗМК потребує величезних коштів для сучасного електронного обладнання, що дуже швидко старіє і потребує періодичної заміни на досконаліше.
Відсутність матеріальних ресурсів не дає змоги багатьом СЗМК самостійно подолати відставання, обладнати соціальні інститути масової комунікації сучасною технікою. Тому швидкість комп'ютеризації залежатиме від державних, комерційних і зарубіжних інвестицій. Яка буде частка внеску України, такий і буде вплив на політику, економіку, розвиток і діяльність СЗМК.
Вже сьогодні потреби України в комп'ютерах є приводом для активного втручання США. Із 50 крупних транснаціональних корпорацій 43 розміщені в СІЛА, що можуть збувати свою комп'ютерну техніку в Україні. Збут іноземних комп'ютерів лише збільшує фінансову, економічну і технологічну залежність України. їх засилля має не нейтральний політичний характер. Таке сприйняття розвитку є основою для наступного успішного втручання у країну транснаціональних корпорацій, що матиме серйозні економічні наслідки. Комп'ютерні мережі, банки даних містять величезну інформацію, яка мала би бути у чистих руках.
Вік інформації триває і в XXI столітті. У перспективі інформація - це найдорожчий товар, новий ресурс країни, як продукти й енергія. Тому інформацію треба відповідно берегти й охороняти.
Україна в перспективі підніметься на ще вищий щабель розвитку систем засобів масової комунікації. Але до того часу, поки не почне сама виробляти найновіші аудіовізуальні засоби, а купуватиме їх за кордоном, її чекає значне відставання від розвинутих країн світу.
Слід купувати не найновіші комп'ютери, а найновіші технології, швидко налагоджувати виробництво своїх найсучасніших засобів комунікації. В Україні є своя технічна база, інтелектуальний потенціал, який може подолати економічну кризу, розрив у економічному рівні з розвинутими країнами.
Сьогодні Україну і розвинуті держави світу розділяє соціально-економічна прірва, великі диспропорції в нинішньому стані систем засобів масової комунікації. Коли Україна стала відкритою незалежною державою, до нас рушили перші "комунікативні колонізатори" - проповідники різних конфесій, підприємливі бізнесмени, можновладці, щоб вивчити інформаційний ринок і поступово запанувати на українському інформаційному просторі, щоб не лише заробляти в Україні гроші, а й впливати на нашу свідомість, змінювати нашу віру, наші цінності, заводити свій інформаційний порядок, згодом монополізувати засоби масової комунікації, якщо вдасться.
Дослідник В. В. Бугрим вважає, що нинішню ситуацію можна розглядати як телеінтервенцію, оскільки є сила-силенна німецьких, французьких, американських, італійських, польських та інших каналів. Ведеться організована ретрансляція супутникових каналів недержавними студіями і цього не регулює українське законодавство.
На нас прагнуть впливати не лише із Заходу, а й зі Сходу. Україна перебуває під інформаційним тиском масової комунікації Росії, зокрема, її православної церкви, сект, їхніх радіостанцій, телестудій. Іноземні компанії прориваються до нас через супутники, параболічні антени і українські телестудії, що їх транслюють.
Надія на ООН, що запровадить спеціальні обмеження для зарубіжних радіостанцій і телекомпаній, які чинять не тільки інформативний вплив на жителів України, а й перешкоджатимуть збереженню і розвитку кращих традицій, національної своєрідності, - мало. Крім того, відповідні документи ООН можуть бути не ратифікованими в іноземних країнах.
Висновок один: найновіші досягнення технічного прогресу ззовні можуть змінити політичне, економічне становище в Україні. Необхідна докорінна реконструкція сучасних інформаційних відносин у світі, що має базуватися на міжнародно-правових документах.
Україні необхідно мати рівні права в обміні інформацією з усіма країнами світу. Тільки тоді можна буде говорити про справжній розвиток ЗМК.
Україна повинна виробити свою національну політику у сфері комунікації, - а це діяльність церков, редакцій, телестудій, звуко- і відеозапису, інформагентств, видавництв, друкарень, бібліотек, кіностудій, кінопрокату, установ розповсюдження преси і літератури та інших засобів.
Всі, хто так чи інакше причетний до діяльності засобів масової комунікації, повинні добре усвідомлювати, що політична деколонізація не буде повною, доки буде колонізація економічна, культурна, комунікативна, інформаційна. Принцип суверенної рівності має поширюватися й на цю галузь.
Україна матиме чималий вплив сучасних національних, регіональних комунікативних систем, якщо не забуватиме, що засоби масової комунікації - це влада інформації над контролем за законодавчою, виконавчою і судовою владами і що "ключовим фактором економічного розвитку є здатність країни створити переваги широкого застосування засобів комунікації та створення розгалужених комунікативних структур".
СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ
1. Пономарів О.Д. Культура слова: Мовностилістичні поради: Навч. посібник. 2-ге вид., стереотип. – К.: Либідь, 2001. – 240 с.
2. Сербенська О.А. Культура усного мовлення. Практикум: Навчальний посібник. – К.: Центр навчальної літератури, 2004. – 216 с.
3. Сербенська О.А., Волощак М.Й. Актуальне інтерв’ю з мовознавцем: 140 запитань і відповідей. – К.: Вид. центр «Просвіта», 2001. – 204 с.
4. Серб енська О.А. Ефірне мовлення у взаєминах з усною мовою // Телевізійна й радіожурналістика: Зб. наук-метод. Праць. – Львів, 2002.
5. http://www.slovnyk.net/
6. Новий тлумачний словник української мови/ Уклад.: Радченко І.О. – К. – Подільський: Абетка, 2006. – 544 с.
7. Кузнєцова О.Д. Засоби масової комунікації. Посібник: Вид. 2-ге, перероблене й доповнене. – Серія «Навчальні та наукові видання професорсько-викладацького складу Львівського національного університету імені Івана Франка» - Львів: ПАІС, 2005. – 200 с.
8. Дмитровський З.Є. Телевізійна журналістика. Навч. посібник. Львів: Видавничий центр Львівського національного університету імені Івана Франка, 2006. – 208 с.
9. Бабич Н.Д. Практична стилістика і культура української мови: Навч. посібник. – Львів: Світ, 2003. – 432 с.
10. Шаповал Ю.Г. Телевізійна публіцистика: методологія, методи, майстерність: Монографія. – Львів: Видавничий центр Львівського національного університету імені Івана Франка, 2002. – 233 с.
11. Ваніна О. Значення голосу і манери говорити для теле - і радіожурналістів // Телевізійна й радіожурналістика: Зб. наук. – метод. праць. Львів, 2002.
12. Базюк Л. Штрихи до характеристики мовної особистості тележурналіста // Телевізійна й радіожурналістика: Зб. наук. – метод. праць. Львів, 2000.
13. Бакинська О. Культура телевізійного мовлення та його вплив на телеаудиторію. Телерадіожурналістика: історія, теорія, практика, погляд у майбутнє / Збірник науково-методичних праць – Львів: Ред. – вид. відділ Львівського університету, - 1997. – 160 с.
14. Жугай В. Проблеми якісної продукції в українському телеефірі // Телевізійна й радіожурналістика: Зб. наук. – метод. праць. Львів, 2000.
15. Лизанчук В.В. Радіожурналістика: засади функціонування. Підручник. – Львів: ПАІС, 2000. – 366 с.
16. Капелюшний А. Росіянізми в телевізійному мовленні і в газетному тексті // Телевізійна й радіожурналістика: Зб. наук. – метод. праць. Львів, 2002.
17. Сербенська О. Суржик: «низька мова» безлад чи мовна патологія // Телевізійна й радіожурналістика: Зб. наук. – метод. праць. Львів, 2001.
18. http://www.glavred.info/ukr/
19. Штурнак О. Порушення мовних норм на українських телеканалах (УТ-1, 1+1, ІНТЕР) // Телевізійна й радіожурналістика: Зб. наук. – метод. праць. Львів, 2003.
20. http://www.internews.ua
21. http://ktf.franko.lviv.ua/vivat/book.html
22. Мітчук О. Нова суспільно-політична лексика сучасних ЗМІ // Телевізійна й радіожурналістика: Зб. наук. – метод. праць. Львів, 2003.
23. Бабич Н. Основи культури мовлення. – Львів, 1990.
24. Сербенська О. Актуальні проблеми екології української мови та сучасні засоби масової комунікації // Українська періодика: Історія і сучасність: Доповіді та повідомлення сьомої Всеукр. наук. – теорет. конф. / За ред. М.М Романюка. – Львів, 2002.
25. Антонечко-Давидович Б.Д. Як ми говоримо: 4-е вид. перероб. і доп. – К.: 1997. – 336.
26. Новий словник української мови: У 4 т. – К., 1999. – Т. 1.
27. http://www.mediabusiness.com.ua/documents/zagalne/ukrinian1/6107.html
28. Білянська О. Мовна агресія як антипод культури мовлення // Телевізійна й радіожурналістика: Зб. наук. – метод. праць. Львів, 2003.
Додаток
Карта спостереження за інтонаційними особливостями українських тележурналістів за травень 2007 року
|
Час. канал |
Назва передачі |
Прізвище та ім’я журналіста чи телеведучого |
Характеристика Інтонаційних особливостей мовлення |
Мовлення тележурналістів характеризують за такими особливостями |
|||
|
За загальною оцінкою |
За інформативною дієвістю |
За ступенем довірливості |
|||||
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|