Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
Теоретичний курс «Фінанси» — одна із спеціальних базових дисциплін підготовки бакалаврів з економіки. В умовах ринкових відносин фінанси використовуються державою як ефективний регулятор усіх сфер економічного життя суспільства. Тому курс «Фінанси» має міжгалузевий характер. Він вивчається студентами після ознайомлення із загальнотеоретичними економічними дисциплінами, що дає змогу закріпити вже набуті знання і поглибити професійну підготовку фахівців економічного профілю. Предметом вивч. теорії фін. є фін.відносини, які відображ. у грошових потоках та фін.діяльність, яка відображає рух вартості і розподільчі відносини. Мета курсу — вивчення сукупності фінансових відносин, які виражають розподіл і перерозподіл вартості валового внутрішнього продукту на макро- і макрорівнях. Завдання курсу — дати правильне розуміння закономірностей у сфері фінансових відносин держави, суб’єктів підприємницької діяльності та населення і розкрити шляхи використання цих закономірностей у практиці фінансової роботи; показати можливі напрями впливу фінансів на суспільний прогрес і роль фінансів в економічній перебудові суспільства на шляху розвитку ринкових відносин; визначити сукупність заходів, що забезпечують використання фінансів як одного з дійових важелів економічної політики держави.
Термін “фінанси” з’явився у 13ст. Він походить від середньовіч. лат. терміна “financia”, що озн. обов’язкову сплату грошей. Ця сплата пов’язувалась з передачею частини доходу громадян. в розпорядж. монарха, короля або іншого правителя на його утримання та інші витрати держ. змісту. Так тривало майже до 18ст. До поч.. 18ст. під фінансами розуміли державне публічне господарство або господарство будь-якого державного утворення нижчого рівня, наприклад: земство, міська община тощо. У 18 ст. трактування поняття фінансів як держ. господ. набуло подальшого розвитку і вже фінанси розглядали як форми та методи добування коштів і їх витрачання союзами публічн.змісту під час виконання покладених на них функцій. У 19 ст. із формув. держ. монополій. фінанси розглядають як ек. відносини, в процесі яких формуються держ.фонди фін.ресурсів у вигляді бюджету для забезп. виконання державою своїх ф-цій. У 20 ст. розвиваючись, наука фінанси найповніше розкриває термін «фінанси» як сукупність грошових відносин, пов’язаних з формув., розпод. та перерозпод. ВВП та частини нац.багатства. Як наука фінанси починає виокремлювати окремі сфери: держ.фін., фін.п-тв, страхув., фін.ринок і т.д
Фінанси, виражаючи реально існуючі в суспільстві виробничі відносини, які мають об’єктивний характер і специфічне суспільне призначення, виступають як ек.категорія. Відносини, що виникають у процесі фрмування фондів коштів, назив.фінансовими.
- є економічною категорією;- фінансові відносини носять грошовий характер (Важливою ознакою фінансів є їх грошовий характер. Не можна ототожнювати поняття гроші і фінанси. Справді, фінанси завжди мають грошову форму вираження. Гроші є обов’язковою умовою існування фінансів. За своїм місцем у товарному виробництві й обігу гроші — це специфічний товар, що має властивість обмінюватися на будь-який інший товар, тобто є загальним еквівалентом. Гроші мають своє призначення в економічному житті суспільства, що виражено в їхніх функціях. Гроші — це поняття більш загальне. Можна мати гроші і водночас не мати жодного стосунку до фінансів, і навпаки.) - фінансові відносини мають розподільчий характер;- грошові кошти у процесі товарно-грошових відносин приймають форму фінансових ресурсів;- забезпечують створення різних форм доходів та накопичень;-відображ. регулюючий вплив держави на всі сторони сусп.. вир-цтва і на фінанси.
1. Поєднання горизонтальних та вертикальних зв’язків (поєднання фінансової самостійності з централізованим керівництвом) 2. Планування (визначає напрямки руху грошових потоків на найближче майбутнє і на перспективу, передбачає отримання і напрямки використання грошових коштів) 3. Розмежування доходів та видатків 4. Господарського розрахунку та самофінансування.
Функції: 1. Розподільча: (Первинний розподіл, Перерозподіл,Вторинний розподіл) 2.Контрольна
Сутність розподільної функції полягає в тому, що фінанси є цільовим інструментом розподілу і перерозподілу ВВП. Об’єктами дії розподільної функції фінансів є вартість ВВП, а також частина нац. багатства, яка набуває грошової форми. Первинний розподіл — це розподіл доданої вартості й формування первинних доходів суб’єктів, зайнятих у створенні ВНП. Перерозподіл полягає у створенні й використанні централізованих фондів. Вторинний розподіл — це другий етап перерозподілу. Сутність контрольної функції полягає в тому, що фінанси — це інструмент контролю за діяльністю суб’єктів обмінно-розподільних відносин. Рух грошових потоків відображає обмін, розподіл і перерозподіл вартості і тому об’єктивно вимагає контролю. У процесі фінансових взаємовідносин різні суб’єкти контролюють один одного. Саме така підконтрольність забезпечує збереження фінансових ресурсів та формування доходів на законній основі. Установлення і здійснення фінансових взаємовідносин автоматично передбачає і взаємний контроль сторін.
Фонди фін.ресурсів є об’єктивною необхідною умовою здійснення процесу розширеного відтвор. на всіх його стадіях і у всіх формах. Джерелом фін. ресурсів є ВВП. Створення й використання фінансових ресурсів одночасно передбачає їхній рух. При переміщенні фін. ресурси відокремлюються від матер. цінностей. Проте рухові матеріальних цінностей завжди передує рух фінансових ресурсів.(за Вас.) Фін. ресурси – це грошові фонди, які створюються в процесі розподілу, перерозподілу й використання ВВП, що створюються упродовж певного часу в державі. З іншої точки зору, фінансові ресурси – це грошові накопичення і доходи, що створюються в процесі розподілу й перерозподілу ВВП й зосереджуються у відповідних фондах для забезпечення безперервності розширеного відтворення та задоволення інших суспільних потреб. Основне призначення: фін. ресурси є матер. носіями фін. відносин, що дає змогу виокремити фінанси із сукупності інших ек. категорій жодна з яких не характеризується матеріальним носієм. Ця особливість характерна для фінансів будь-якої економічної системи, проте в кожній із них застосовуються різні форми й методи створення та використання фінансових ресурсів.
Однією з найважливіших умов розкриття змісту й призначення фінансових ресурсів є виявлення їхнього взаємозв’язку з вартісною структурою ВВП ( рис. 2). Основним джерелом формування фінансових ресурсів є ВВП. Найзначніша їхня частка створюється за рахунок прибутку, відрахувань на соціальне страхування й інші соціальні потреби.Частина фінансових ресурсів є вирахуванням із заробітної плати, податків та платежів населення. Велику частку також становлять непрямі податки, які у структурі ВВП показані згорнутим сальдо, тобто за мінусом дотацій, що надають різним галузям економіки з державного бюджету.
12. Теоретичні основи побудови та поняття фінансової системи.
Фінансова система держави є відображенням форм і методів конкретного використання фінансів в економіці і відповідною до задіяної моделі економіки та значною мірою визначається нею. (За Опар.) Фін.с-ма – це сукупність відносно відособлених взаємопов’язаних сфер і ланок фін. відносин, які відображ. специфічні форми і методи розподілу і перерозпод. ВВП.Фін.с-му розгляд. з 2-ох точок зору: 1. За внутр. с-рою: це сукупність відносно відособлених взаємопов’язаних сфер і ланок, які відображають специфічні форми і методи фін.відносин. 2. За організац.будовою: це сукупність фін.органів та інститутів, які управляють грошовими потоками. Фінансові системи мають певні характерні риси: 1. кожна ланка фін. с-м має властиві їй методи формув. коштів для створення фондів фін. ресурсів та свої напрямки й методи їхнього використ.; 2. кожна ланка фінансової системи є відносно самостійною, має власну специфічну сферу застосування; 3. між ланками фінансової системи існує тісний взаємозв’язок і взаємна обумовленість, кожна ланка може успішно функціонувати лише при досконалості й ефективності системи в цілому; 4. фінансова система держави досягає найбільшої ефективності тоді, коли відлагоджена та законодавчо закріплена діяльність кожної її ланки. 5. залежно від факторів, що впливають на організацію фінансів, насамперед на формування й використання фондів фінансових ресурсів, кожна ланка фінансових систем може поділятися на менші підрозділи.
14. Загальна характеристика сфер і ланок фінансової системи.
Найважливіш. сферою фін. с-ми є фінанси підприємницьких структур, до якої належать фінанси як виробничої, так і невиробничої сфер. Вони обслуговують створення ВВП— основного джерела фінансових ресурсів і володіють 30% всіх ресурсів держави. Також фін.п-тв поділяються ще на фінанси виробничої і невиробничої (соц..) сфери. Державні фінанси охоплюють: держ.та місцеві бюджети; держ. фонди цільового призначення; державний кредит; фінанси підприємств і організацій держ. форми власності. Провідне місце у держ. фінансах належить бюджетам різних рівнів, які об’єднуються в Україні у зведеному бюджеті держави. Така ланка фінансової системи, як державний кредит, покликана мобілізувати фінансові ресурси для фінансування витрат із бюджету, котрі не відшкодовуються його доходами. Кошти державного кредиту, як правило, спрямовуються на покриття бюджетного дефіциту. Фінансовий ринок як сфера фінансової системи включає ринок грошей, кредитних ресурсів, цінних паперів і фінансових послуг. Важливу роль у фінансовій системі має відігравати така її сфера, як страхування. У ній формуються фонди фінансових ресурсів, основне призначення яких — покрити втрати економіки та окремих громадян, що виникли з непередбачених причин. Деякі економісти до складу фінансової системи включають також фінанси домогосподарств. Сфера міжнародних фінансів відображає перерозподільні відносини на світовому рівні. Міжнародні фінансові відносини характеризують грошові потоки між суб’єктами різних країн: між урядами, між підприємствами, громадянами й урядами. Державні фонди цільового призначення концентрують у своєму розпорядженні майже чверть усіх фінансових ресурсів держави. До них належать: Пенсійний фонд та інші соціальні фонди.
15. Правові та організаційні основи фінансової системи.
Організаційна структура фінансової системи — це сукупність фінансових органів та інституцій, яка характеризує систему управління фінансами.
Разом з тим рух грошових потоків здійснюється не сам по собі, а спрямовується певними управлінськими структурами, юридичними і фізичними особами. Це суб’єктивна сторона побудови фінансової системи, яка, маючи певні закономірності, відображає умови конкретної країни.В основі формування органів управління фінансовою системою лежить її внутрішня структура. Загальне керівництво фінансовою діяльністю в будь-якій країні здійснюють органи державної влади й управління.До організаційного складу фінансової системи України входять:а) органи управління: Міністерство фінансів;ДПА;Державна контрольно-ревізійна служба;Державне казначейство;Державна комісія з цінних паперів та фондового ринку;Рахункова палата;Аудиторська палата;Пенсійний фонд;Фонд соціального страхування;Українська державна інноваційна компанія;б) фінансові інституції: Національний банк;комерційні банки;страхові компанії;небанківські кредитні установи (кредитні спілки, ломбарди тощо);міжбанківська валютна біржа;фондові біржі;інституційні інвестори.
Міністерство економіки - є центральним органом державного управління, підвідомчим Каб. Мін.Укр. Міністерство здійснює розробку загальної стратегії розв'язання найважливіших проблем соціального і економічного розвитку. У межах своєї компетенції Міністерство організує виконання законодавчих актів, рішень Уряду України і здійснює систематичний контроль за їх виконанням. Визначає напрями структурної перебудови народного господарства, готує пропозиції з питань державної інвестиційної політики; проводить економічну політику щодо соціального захисту населення, збалансованості його грошових доходів та витрат; здійснює аналіз і прогнозування соц.-ек процесів.
Фонд держ. майна - є державним органом, який здійснює державну політику в сфері приватизації державного майна, виступає орендодавцем майнових комплексів, що є загальнодержавною власністю. Він розробляє і подає Кабінету Міністрів України проекти державних програм приватизації, організує і контролює їх виконання; створює комісії по приватизації; вживає заходів до залучення іноземних інвесторів до процесу приватизації; сприяє процесові демонополізації економіки і створенню умов для конкуренції виробників; бере участь у розробці і укладенні міждержавних угод з питань власності та використання державного майна; бере участь у створенні спільних підприємств, до статутного фонду яких передається майно, що є загальнодержавною власністю; виступає орендодавцем майна цілісних майнових комплексів підприємств, організацій, їх структурних підрозділів, що є
загальнодержавною власністю.
Антимонопольний комітет - є державним органом із спеціальним статусом, метою діяльності якого є забезпечення державного захисту конкуренції у підприємницькій діяльності. Здійснює держ. контролю за дотриманням законодавства про захист ек.конкуренції, запобігання, виявлення і припинення порушень законодавства про захист економічної конкуренції; контроль за регулюванням цін (тарифів) на товари, що виробляються (реалізуються) суб’єктами природних монополій; сприяння розвитку добросовісної конкуренції; внесення пропозицій щодо здійснення заходів, спрямованих на обмеження монополізму;
Окремі складові фінансової системи, тобто підсистеми, мають конкретне функціональне призначення в обслуговуванні відтворювальних процесів в економіці. Проте кінцева мета їхнього впливу єдина — створення умов економічного зростання і забезпечення на його основі підвищення суспільного добробуту. Держава, використовуючи фінансові методи, може регу¬лювати темпи й пропорції розвитку окремих галузей економіки Для цього використовується насамперед податковий меха¬нім. Надаючи податкові пільги, вона сприяє збільшенню власних фінансових ресурсів підприємств, розширенню їхніх фінансових можливостей. Здійснюючи регулювання темпів розвитку певних галузей економіки, держава може створюватисприятливий інвестиційний клімат для залучення зовнішніх джерел фінансування, а також ресурсів банківської системи та населення. Сприятливий інвестиційний клімат можна запро¬ваджувати, зокрема, шляхом надання привілеїв в імпорті, створення офшорних зон, технополісів, спеціальних еконо¬мічних зон тощо.Державні фінанси, тобто насамперед система бюджетів держави, в ринкових умовах є одним із найдієвіших інструментів впливу на темпи та пропорції розвитку економіки й соц.. сфери. Мобілізуючи доходи до бюджету, держава впливає на фінансові можливості господарських структур і громадян за допомогою об'єктів оподаткування, ставок податків і пільг при оподаткуванні.Значніші можливості є у бюджету щодо впливу на темпи та пропорції розвитку економіки при фінансуванні саме з бюджету і насамперед витрат на розвиток економіки. Так, із бюджету здійснюється фінансування операційних та інших витрат на розвиток агропромислового комплексу, надаються дотації вугільній промисловості, спрямовуються капітальні вкладення в низку об'єктів загальнодержавного значення, фінансуються науково-технічні програми.За допомогою бюджету створюються спеціальні економічні зони, які суттєво впливають на прискорення територіаль¬ного розвитку економіки. Проте найбільше бюджет впливає на темпи та пропорції розвитку економіки завдяки фінансуванню соціальних витрат і науки. При цьому з бюджету фі¬нансується підготовка кадрів, охорона здоров'я, збереження довкілля тощо. Звісно, що обсяги витрат із бюджету на науку відіграють вирішальну роль для розвитку економіки та соці¬альної сфери.Важливою умовою успішного функціонування бюджетної системи має стати поглиблення реформи бюджетних взаємовідносин між центральними та регіональними рівнями владина основі розмежування відповідальності за розв'язання економічних і соціальних проблем країни та окремих адміністративно-територіальних утворень шляхом відповідного розподілу державних видатків і доходів.Для реалізації цього положення буде визначено розмір га¬рантованого рівня витрат на соціально-економічний розвиток адміністративно-територіальних утворень. Забезпечення такого рівня має здійснюватися з урахуванням сукупності відносин щодо розподілу й використання фінансових ресурсів, що створюються на відповідній території, та перерозподільчих між регіон. процесів.Дохідна частина бюджету повинна набути стабільності й забезпечити обов'язковість і рівномірність у сплаті податків усіма юридичними та фізичними особами, неприпустимість будь-яких проявів дискримінаційного ставлення до окремих платників. Удосконалення системи мобілізації доходів до бюд¬жетів потребує змін у підходах щодо надання пільг деяким платникам. Усі централізовані та децентралізовані фонди на сьогодні концентрують у своєму розпорядженні майже чверть усіх фінансових ресурсів держави. Кошти означених фондів витрачаються, як правило, на соціальні потреби, вони допомагають насамперед підтримувати життєвий рівень значної частини н-ня, які закінчили свою трудову діяльність за віком, у зв'язку з втратою працездатності або безробіттям. Ці фонди сприяють локалізації-негативних соціальних виявів у суспіль¬стві, допомагають певним громадянам здійснити перекваліфікацію тощо.
Фінансова безпека держави – поняття досить багатопланове в економічному контексті та надзвичайно актуальне в політичному, бо є результатом практичних заходів з боку законодавчої та виконавчої влад держави в сфері фінансів. Насамкінець вона визначається конкретними показниками функціонування економічної системи держави за певний проміжок часу. До числа цих показників належать: величина внутрішнього й зовнішнього боргів; рівень інфляції; стійкість національної валюти; сальдо платіжного балансу. Відповідно до міжнародних стандартів і загальноприйнятих наукою показників оптимальний розмір боргів держави не повинен перевищувати 70 % від річного обсягу ВВП. При перевищенні цього рівня держава може втратити фінансову незалежність і стати державою-банкрутом.
Фінансова криза – глибокий розлад фінансової системи держави, зумовлений економічними й політичними чинниками. До числа економічних, тих, що зумовлюють фінансову кризу, належить становище та рівень матеріального виробництва в державі. Висока вартість виробництва продукції, виконання робіт та надання послуг, яка зумовлена великою матеріало- і енергомісткістю виробництва, високими трудовими затратами, зменшує обсяги нагромаджень в економіці у формі прибутку, що призводить до скорочення фінансових можливостей самих підприємницьких структур, доходів держави й відповідно купівельної спроможності населення.
(За Опар.)Фінансовий механізм — сукупність фінансових методів і форм, інструментів та важелів впливу на соціально-економічний розвиток суспільства. Тобто виходячи із сукупності фін механізму він забезпечує формування фондів фін.ресурсів в усіх ланках і сферах фін.с-ми і реалізує всі заходи фін.політики держави. (За Вас.) Фін.механізм – це сукупність форм і методів створення і використ. фондів фін.ресурсів з метою забезпечення різних держ.с-р, господ.суб’єктів і н-ня. Головне призначення фін.мех зводиться до основних його ф-цій.: 1) фін. забезпечення (здійснюється шляхом використання методів бедж.фінансування, самофінансування та кредитування) 2) фін.регулювання (це метод здійснення державою ф-цій управління ек. і соц..процесами при використанні фінансів). Фін.механізм має такі складові: 1) фін планув та прогнозув 2) фін норми та нормативи 3)фін ліміти і резерви 4)фін стимули 4) фін санкції.
У будь-якому механізмі управління ґрунтується на використанні відповідних важелів. Самі по собі вони нічого не визначають і не вирішують. Вплив на дію фінансового механізму, а через нього на різні сторони соціально-економічного розвитку, досягається встановленням і зміною положення того чи іншого важеля. Наприклад, якщо необхідно прискорити економічний розвиток, то для цього є випробувані заходи — зниження процентних ставок на кредит та ставок оподаткування доходів, насамперед тих, що спрямовуються на нагромадження. Або, скажімо, треба стимулювати науково-технічний прогрес. Як один із заходів, можна застосувати підвищення норм амортизаційних відрахувань, установлення прискореного списання амортизації з урахуванням морального зносу устаткування. Іноді складається враження, що важелі діють самі по собі. Але це не так, вони тільки приводять в рух відповідні інструменти, без яких вони нічого не значать. Сукупність важелів становить систему управління фінансовим механізмом. За напрямом своєї дії вони поділяються на дві групи: стимули і санкції. Взагалі, у широкому розумінні стимули включають і санкції. Розмежування цих понять має на меті розрізнити напрями дії важелів. Стимули матеріалізують фінансове заохочення, а санкції — покарання. На практиці в ролі стимулів виступають різні пільги (в оподаткуванні, кредитуванні тощо), а санкції — це штрафи, пені та ін. Крім того, важелі керування фінансовим механізмом поділяються на окремі види. Насамперед це принципи, умови і порядок формування доходів, нагромаджень і фондів, порядок здійснення витрат, умови і принципи фінансування і кредитування.
Загалом розвиток фінансової політики характеризується трьома напрямами:а) підвищення суспільного добробуту. Для цього фінансова політика повинна сприяти зростанню ефективності виробництва і, в першу чергу, підвищенню продуктивності праці;б) мобілізація і використання фінансових ресурсів для забезпечення розширеного відтворення, соціально-культурних заходів, оборони, управління та інших потреб суспільства;в) удосконалення фінансового механізму, який зумовлює формування оптимального обсягу фінансових ресурсів та їх найраціональнішого розміщення й використання та забо рону технологій, що загрожують здоров'ю людині. При цьому виробничі підрозділи повинні нести витрати з відшкодування відновлення довкілля. Ефективність фінансової політики залежить від обсягу фінансових ресурсів, які необхідні для задоволення визначеного рівня потреб соціально-економічного розвитку суспільства. Головними напрямами фінансової політики сучасного періоду вважаються: 1) сприяння завершенню роздержавлення і приватизації ; 2) завершення земельної реформи; 3)демонополізація економіки; 4) забезпечення соціального захисту населення; 5) удосконалення зовнішньоекономічної діяльності з метою зміцнення позиції України на світовому ринку; 6) вступ України до світової організації торгівлі; 7)захист і оздоровлення екологічного середовища; 8) проведення адміністративної та пенсійної реформ.Розв'язання завдань, передбачених фінансовою політикою, вимагає значних фінансових ресурсів. А для реалізації окремих з них необхідна допомога світового співтовариства .
(За Ром.) Державні фінанси — це складова фінансової системи держави, її центральна сфера, через яку здійснюється вплив держави на економічний і соціальний розвиток. (за Опаріним В.М.)Державні фінанси — це сукупність розподільно-перерозподільних відносин, що виникають у процесі формування і використання централізованих фондів грошових коштів, призначених для фінансового забезпечення виконання державою покладених на неї функцій. Головним об’єктом у держ.фінансах є фінансові відносини, які забезпечують формування централізованих фондів грошових коштів і характеризують розподільчі і перерозподільчі відносини в процесі яких використовується значна частина вартості ВВП. Суб’єктами держ фінансів з одного боку є держава, а з іншого – є н-ня та підприємницькі с-ри.
Головне призначення державних фінансів — сприяти через різноманітні фінансові інституції успішному економічному і соціальному розвитку держави, забезпеченню прав і свобод людини. Досягають цього через методи і форми мобілізації фінансових ресурсів у розпорядження держави та використання їх на цілі розвитку економіки, забезпечення соціальних гарантій населенню, утримання армії, органів усіх ланок влади. Необхідність державних фінансів зумовлена тим, що за будь-якого типу економічних відносин основним призначенням держави є забезпечення фінансовими ресурсами тих потреб, які не можуть бути вирішені через ринковий механізм, тобто через попит і пропозицію, а також особисто кожним громадянином у зв'язку з відповідними об'єктивними причинами. До них слід віднести структурну перебудову економіки, боротьбу з монополізмом, захист навколишнього середовища, захист тих громадян, які з'являються на ринку в ролі споживачів — інваліди, діти, престарілі, проведення фундаментальних наукових досліджень, загальну освіту, підготовку кадрів, соціальне забезпечення і страхування, охорону здоров'я тощо.
Усі дії держави в сфері фінансів мають грунтуватися на правових актах. Ці акти виконують такі основні функції: визначають коло юридичних і фізичних осіб, на яких в конкретний період поширюється дія правової норми, права і обов'язки юридичних і фізичних осіб щодо мобілізації та використання фондів фінансових ресурсів; є основою для прийняття відповідних дій з виконання правових норм. Суб'єктами фінансових правових відносин є держава, громадяни і підприємницькі структури. Всі фінансово-правові відносини виникають і припиняються на законодавчій основі. Від імені держави організаційну роботу з виконання чинного законодавства здійснюють фінансові органи. Правове регулюв. фін віднос у формуванні та використ держ фін ресурсів регламентуються такими нормат-закоодавч. актами: 1) констит.Укр 2) бедж кодекс Укр 3) Зак Укр про держ бюджет 4) ін. закони, що регулюють бедж відносини 5) нормат-правов акти Каб.Міну 6) нормат-правов акти органів викон влади 7) рішень про місцевий бюджет 8) рішень органів АРК, місцевих держ адмін..та органів місцевого самоврядування.
Бюджет є самостійною ек. категорією: ця категорія, будучи частиною фінансів, характериз. тими самими ознаками, які притаманні фінансам у цілому, але одночасно має свої особливості, які відрізняють її від ін. сфер і ланок фін. відносин. До цих особливостей відносять: 1) бюджет є особливою економічною формою перерозподільних відносин, пов’язаних з відокремленням частини ВВП у руках держави і використанням її з метою задоволення потреб усього суспільства й окремих адміністративно-територіальних формувань; 2) за допомогою бюджету відбувається перерозподіл національного доходу, рідше — національного багатства, між окремими галузями народного господарства, адміністративно-територіальними формуваннями, сферами суспільної діяльності; 3) пропорції бюджетного перерозподілу вартості більшою мірою, ніж в інших ланках фінансової системи, визначаються потребами розширеного відтворення в цілому і завданнями, які стоять перед суспільством на кожному історичному етапі його розвитку; 4) сфера бюджетного розподілу посідає центральне місце у складі державних фінансів, що зумовлено ключовою роллю положенням бюджету порівняно з іншими ланками. Як економічна категорія бюджет являє собою економічні відносини між державою, з одного боку, і юридичними та фізичними особами, з іншого боку, з приводу розподілу і перерозподілу ВВП (частково і національного багатства) з метою формування і використання бюджетного фонду, призначеного для забезпечення виконання державою її функцій. Бюджет як фінансовий план відіграє дуже важливу роль у діяльності держави. Він спрямовує фінансову діяльність держави, визначає її фінансові можливості та пріоритети. За матеріальним змістом бюджет — це фонд фінансових ресурсів, який перебуває у розпорядженні органів виконавчої влади певного рівня й використовується для виконання покладених на них функцій, передбачених Конституцією. Бюджет як централізований грошовий фонд перебуває у постійному русі: практично щоденно до нього надходять кошти і проводиться фінансування видатків. У зв’язку з цим необхідна чітко налагоджена система управління бюджетом, яка реалізується через бюджетний механізм, що створює держава. (за Опар.) Бюджетна система — відображає складові бюджету, тобто це сукупність усіх бюджетів, які формуються в даній країні згідно з її бюджетним устроєм. Структура бюджетної системи визначається бюджетним устроєм. Він грунтується на адміністративно-державному устрої України. Бюджет України об'єднує 133 тис. самостійних бюджетів. Бюджетна система України ґрунтується на таких принципах: 1)єдності 2) збалансованості3)самостійності 4)повноти 5)обгрунтованості 6) ефективності 7) субсидіарності 8) цільового використ бедж коштів 9) справедливості та неупередженості 10) публічності та прозорості 11) відповідальності учасників бедж процесу.
Специфічне суспільне призначення бюджету — забезпечити розподіл і перерозподіл валового внутрішнього продукту між галузями економіки, верствами населення й територіями з метою підвищення ефективності економіки та добробуту громадян. Сконцентровані у бюджеті кошти призначаються для здійснення державної соціально-економічної політики, забезпечення оборони та безпеки держави. За допомогою бюджету виконуються державні та місцеві програми з розвитку й успішного функціонування галузей економіки, освіти, охорони здоров’я, зміцнення науково-технічного потенціалу й культури, поліпшення матеріального становища населення, підтримки соціально-економічного розвитку регіонів. Акумуляція у бюджетній системі значних грошових фондів створює можливість для забезпечення рівномірного розвитку економіки і соціальної сфери на всій території країни через маневрування у розподілі коштів, нівелюючи наслідки нерівномірного розміщення продуктивних сил та соціальні наслідки розшарування громадян за їхніми матеріальними статками. Значення державного бюджету обумовлено не лише обсягом коштів, які зосереджені в ньому. У безпосередньому зв’язку з бюджетом і під його впливом функціонують усі інші ланки фінансової системи. Відтак бюджет є могутнім інструментом державного управління.
Доходи бюджету посідають головне місце у складі централізованих держ. доходів, але це поняття більш вузьке, ніж доходи держави. Доходи служать фін. базою діяльності держави. Формою прояву категорії доходи бюджету служать різні види платежів п-тв, організацій і н-ня в бюджет, а їх матеріальним втіленням — грошові кошти, які мобілізуються в бюджет. Головне матеріальне джерело доходів бюджету —ВВП. Якщо для покриття фін. потреб його недостатньо, держава залучає нац. багатство. . Поповнення ресурсів бюджетного фонду може здійснюватись також на основі внутрішніх і зовнішніх позик і за рахунок емісії паперових грошей. Отже, доходами бюджету є ті грошові кошти, що надходять у розпорядження держави на безвідплатній і безповоротній основі згідно з чинним бюджетним і податковим законодавством. Доходи бюджету бувають: 1) Податкові (податки, збори, ін..обов’язкові платежі) 2) неподаткові (доходи від власності та підприємн.діяльності; адміністрат.збори і платежі, доходи від некомерц. та побічного продажу; надходж. від штрафів та фін. санкцій; ін..неподаткові надходж.) 3)доходи від операцій з капіталом 4) трансферти. Також доходи бедж. класифік. і за ін..ознаками: 1) залежно від держ. устрою (в унітарній і в федеративній державі) 2)рівня бедж с-ми, за яким закріплюються доходи (власні і регулюючі) 3) джерел надходження (дох.,що надходять від ю.о. та від н-ня) 4) конкретних видів прямих і непрямих податків 5) громадянства суб’єктів оподаткув (сплачувані резин та нерезид).
Видатки держ бюджету— задовольняють загальнодержавні потреби. Видатки бюджету — це економічні відносини, що виникають з приводу розподілу коштів бюджетного фонду держави.Формою прояву цих відносин є конкретні види видатків, кожний з яких може бути охарактеризований з кількісної і якісної сторони. Якісна характеристика дає змогу установити економічну природу і суспільне призначення кожного виду бюджетних видатків, а кількісна — їх величину.Витратна частина бюджету вирізняється різноманітністю, але в більшості країн призначена для фінансування загальнодержавних програм. Бюджетні асигнування направляються у вигляді субсидій, кредитів, державних гарантій і поручительств тощо. Частину бюджетних коштів держава направляє на оборону, утримання правоохоронних органів, апарату управління та ін.З метою з’ясування ролі і значення бюджетних видатків в соціально-економічному житті держави фінансовою теорією і практикою розроблена класифікація бюджетних витрат. Однією із найважливіших ознак такої класифікації є функціональна, яка відображає напрями використання коштів бюджету на виконання конкретних функцій держави. Залежно від економічної характеристики операцій, під час проведення яких здійснюються бюджетні видатки, вони класифікуються на поточні і капітальні. Поточні бюджетні видатки пов’язані із наданням бюджетних коштів юридичним і фізичним особам з метою покриття їх поточних потреб. Капітальні видатки пов’язані із інвестуванням бюджетних коштів в основні фонди і нематеріальні активи, зі створенням державних запасів і резервів. В основі галузевої класифікації видатків бюджету лежить поділ економіки на галузі і види діяльності. З урахуванням цього витрати групуються за галузями: промисловість, сільське господарство, будівництво, транспорт, зв’язок, освіта, охорона здоров’я, культура і т. п. Відомча ознака класифікації дає можливість у кожній групі бюджетних видатків виділити безпосередніх розпорядників бюджетних коштів — відповідне міністерство, державний комітет, державне відомство або іншу юридичну особу, якій надаються асигнування з бюджету. Таке групування витрат дає змогу забезпечити конкретно-адресний фінансовий контроль за використанням бюджетних ресурсів Залежно від рівня управління, тобто з урахуванням адміністративно-територіального поділу країни, видатки бюджету в унітарних державах поділяються на видатки центрального бюджету і видатки місцевих бюджетів, а в державах з федеративним устроєм — на видатки федерального бюджету, видатки бюджетів суб’єктів Федерації і видатки місцевих бюджетів.
Бюджетний дефіцит — перевищення видатків бюджету над його доходами. Це показник негативних явищ в економіці, що зумовлюють інфляцію грошової одиниці. Причинами виникнення дефіциту є: спад виробництва; зниження ефективності функціонування окремих галузей; несвоєчасне проведення структурних змін в економіці або її технічного переоснащення; великі воєнні витрати; інші об'єктивні та суб'єктивні фактори, що впливають на економічну і соціальну політику держави.
Бюджетний дефіцит вимагає прийняття енергійних заходів держави щодо його ліквідації. Насамперед — це скорочення витрат бюджету, проте цей шлях досить складний. Реальнішими і доцільнішими є зміни в податковій і кредитній політиці, які призвели б до пожвавлення економічного життя, передусім зростання виробництва і його ефективності. В противному разі дефіцит бюджету стає додатковим найбільш несправедливим податком з населення. Бюджетний дефіцит — явище майже постійне в економіці кожної держави, тому важливе значення мають його розміри і методи ліквідації. Бездефіцитний бюджет — об'єктивна вимога нормального економічного розвитку держави. Коли видатки бюджету перевищують його доходи, виникає від’ємне бюджетне сальдо, або дефіцит бюджету. Профіцит — позитивне сальдо бюджету, тобто перевищення доходів над видатками. Збалансованим є бюджет, у якому видатки й доходи рівні. Розрізняють поняття стійкий дефіцит бюджету, який існує в довгостроковому періоді, та тимчасовий дефіцит, що викликається касовими розривами у виконані бюджету. Межа дефіциту держбюджету повинна бути 3 % від ВВП.
Бюджетна система України — це об'єднання всіх ланок державного бюджету на єдиних принципах. Правові засади бюджетної системи становлять Конституція України, виданий на її основі Закон "Про бюджетну систему України", інші законодавчі акти. Економічною основою бюджетної системи України виступає народногосподарський комплекс.Структура бюджетної системи визначається бюджетним устроєм. Він грунтується на адміністративно-державному устрої України. Бюджет України об'єднує 133 тис. самостійних бюджетів. Для аналізу та прогнозування економічного і соціального розвитку держави складається Зведений бюджет України, що включає показники Державного бюджету України, зведеного бюджету Автономної Республіки Крим і зведених бюджетів областей та міст Києва і Севастополя. Бюджетна система України ґрунтується на таких принципах: 1)єдності 2) збалансованості3)самостійності 4)повноти 5)обгрунтованості 6) ефективності 7) субсидіарності 8) цільового використ бедж коштів 9) справедливості та неупередженості 10) публічності та прозорості 11) відповідальності учасників бедж процесу. Бюджетний процес — це регламентована нормами права діяльність, пов’язана зі складанням, розглядом, затвердженням бюджетів, їх виконанням і контролем за їх виконанням, розглядом звітів про виконання бюджетів, що становлять бюджетну систему України. Учасниками бюджетного процесу є Президент України, Верховна Рада України, Кабінет Міністрів України, Міністерство фінансів, Державне казначейство, Національний банк України, Рахункова палата, головні розпорядники і розпорядники бюджетних коштів та інші органи, на які законодавством України покладені бюджетні, податкові та інші повноваження.
Можна виділити такі стадії бюджетного процесу:1) складання проектів бюджетів; 2) розгляд та прийняття закону про державний бюджет України, рішень про місцеві бюджети; 3) виконання бюджету, в тому числі у разі необхідності внесення змін до закону про Державний бюджет України, рішення про місцеві бюджети; 4) підготовка та розгляд звіту про виконання бюджету і прийняття рішення щодо нього.Основою бюджетного процесу є бюджетне планування, оскільки виконується такий бюджет, який ухвалено. Завдання бюджетного планування: 1)достовірне визначення обсягу та джерел формування доходів бюджету;2) оптимальний розподіл видатків за окремими групами і галузями; 3) збалансування бюджету.
Фонди фінансових ресурсів цільового призначення є самостійною ланкою фінансової системи і входять до складу державних фінансів. Основним централізованим фондом грошових коштів держави є бюджет. Кошти бюджету знеособлені і забезпечують реалізацію функцій держави. Разом з тим у держави можуть бути певні потреби, які мають особливе значення і потребують гарантованого фінансового забезпечення. До таких потреб належать: надання певних соціальних гарантій населенню у разі досягнення непрацездатного віку, втрати працездатності, годувальника, роботи, настання інших непередбачуваних подій. Це і є причиною формування фондів цільового призначення. Державні цільові фонди — це форма перерозподілу і використання фінансових ресурсів, що залучаються державою для фінансування деяких суспільних потреб. За допомогою цільових державних фондів можливо: 1) впливати на процес виробництва через фінансування, субсидування і кредитування підприємств; 2) забезпечувати природоохоронні заходи, фінансуючи їх за рахунок спеціально визначених джерел і штрафів за забруднення навколишнього середовища; 3) надавати соціальні послуги населенню через виплату пенсій, соціальну допомогу, субсидування соціальної інфраструктури в цілому. Залежно від цільового призначення державні фонди поділяються на економічні і соціальні, а відповідно до рівня управління — на державні і регіональні. Цільові фонди можуть бути постійними і тимчасовими. Створення постійних фондів пов’язане з виділенням окремих функцій держави. Тимчасові фонди формуються з метою прискореного вирішення актуальних проблем і припиняють своє функціонування після виконання покладених на них завдань. Джерела формування цільових державних фондів визначаються характером і масштабністю завдань, для реалізації яких вони створені. Напрями використання коштів залежать від призначення фондів, конкретних економічних умов і змісту розроблених програм, що реалізуються. Правом створення цільових фондів наділені як органи центральної, так і місцевої влади. Цільові державні фонди, як правило, перебувають у розпорядженні державних органів влади, але оперативне управління здійснюється спеціально створеним адміністративним апаратом. В Україні на даний час створюються такі основні державні цільові фонди: 1)У сфері соціального страхування: (Пенсійний фонд;Фонд соціального страхування з тимчасової втрати працездатності; Фонд соціального страхування на випадок безробіття;Фонд соціального страхування від нещасних випадків;), 2)Тимчасові: (Фонд соціального захисту інвалідів; Фонд охорони навколишнього природного середовища.)
Державний кредит являє собою доволі специфічну ланку державних фінансів. Він не має ні окремого фінансового фонду (кошти, що мобілізуються за його допомогою, проходять, як правило, через бюджет), ні обособленого органу управління. Разом з тим він характеризує особливу форму фінансових відносин держави і тому виділяється в окрему ланку. (за Василиком О.Д.)За своєю ек. сутністю державний кредит – це форма вторинного перерозподілу ВВП. (за Опаріним В.М.)Державний кредит за своєю економічною сутністю — це сукупність економічних відносин між державою в особі органів влади й управління, з одного боку, і фізичними та юридичними особами — з іншого, за яких держава є позичальником, кредитором і гарантом. Основна класична форма кредитних відносин, коли держава виступає позичальником коштів. Будучи кредитором, держава за рахунок коштів бюджету надає на платній основі за умови обов’язкового повернення кредити юридичним і фізичним особам. Обсяг таких операцій значно менший, ніж за попередньої форми. У тих випадках, коли держава бере на себе відповідальність за погашення позик або виконання інших зобов’язань, взятих на себе фізичними чи юридичними особами, вона є гарантом (умовний державний кредит). Оскільки державні гарантії, як правило, розповсюджуються на недостатньо надійних позичальників, то вони призводять до зростання витрат із централізованих грошових фондів. У сфері міжнародних економічних відносин держава може виступати як у ролі позичальника, так і кредитора. Як економічна категорія державний кредит поєднує в собі фінансові та кредитні відносини. Як ланка фінансової системи він обслуговує формування і використання централізованих грошових фондів держави. Державний кредит є зворотним, терміновим і платним. Призначення державного кредиту виявляється насамперед у тому, що він є засобом мобілізації державою додаткових фінансових ресурсів. У випадку дефіцитності державного бюджету додатково мобілізовані фінансові ресурси використовуються на покриття різниці між бюджетними видатками і доходами. У разі позитивного бюджетного сальдо мобілізовані за допомогою державного кредиту кошти використовуються безпосередньо для фінансування економічних і соціальних програм. Це означає, що державний кредит, будучи засобом збільшення фінансових можливостей держави, може стати важливим чинником прискорення соціально-економічного розвитку держави.
Державний кредит може бути внутрішнім і зовнішнім Внутрішній державний кредит виступає в таких формах: державні позики, запозичення коштів загальнодержавного позикового фонду, казначейські позики, гарантовані позики. Державні позики як основна форма внутрішнього державного кредиту характеризуються тим, що тимчасово вільні кошти населення, підприємств і організацій залучаються на фінансування суспільних потреб через випуск і реалізацію облігацій, казначейських зобов’язань та інших видів державних цінних паперів. Облігація - символізує державне боргове зобов’язання і надає право її власникові після закінчення певного терміну одержати назад суму боргу і проценти. Держава встановлює номінальну вартість (номінальну ціну) облігацій. Казначейські зобов’язання (векселі) мають характер боргового зобов’язання, спрямованого тільки на покриття бюджетного дефіциту. Виплата доходу здійснюється у формі процентів. Казначейські позики як форма державного кредиту виражають відносини з надання фінансової допомоги підприємствам і організаціям органами державної влади й управління за рахунок бюджетних коштів на умовах терміновості, платності і поворотності. В окремих випадках уряд може гарантувати безумовне погашення позики, випущеної органами влади й управління нижчого підпорядкування або окремими господарськими організаціями, а також виплату процентів по ній. У цих випадках мова йде про умовний державний кредит — гарантовані позики. За гарантованими позиками уряд реально несе фінансову відповідальність тільки у разі неплатоспроможності платника. Міжнародний державний кредит являє собою сукупність відносин, у яких держава виступає на світовому фінансовому ринку в ролі позичальника або кредитора. Ці відносини отримують форму державних зовнішніх позик. Надання зовнішніх позик здійснюється за рахунок бюджетних коштів або спеціальних урядових фондів. Одержувачами позик можуть бути центральні уряди, республіканські й місцеві органи влади. Кредиторами можуть бути фінансово-кредитні установи й інші юридичні особи іноземних держав, приватні особи, міжнародні фінансові інституції, іноземні держави та їх угруповання.
Управління як зовнішнім, так і внутрішнім боргом включає також комплекс заходів щодо його обслуговування — це погашення позик, виплати процентів за ними, уточнення і зміни умов погашення випущених позик. Погашення позик здійснюється за рахунок бюджетних коштів. У деяких випадках держава вдається до рефінансування державного боргу, тобто погашення заборгованості через випуск нових позик. При обслуговуванні зовнішнього і внутрішнього боргів визначають коефіцієнт обслуговування. Для зовнішнього боргу його розраховують як відношення всіх платежів із зовнішньої заборгованості до валютних надходжень держави, виражене в процентах. Сприятливим рівнем обслуговування вважається значення показника 25 %. .Обслуговування зовнішнього боргу здійснюється в процесі виконання держ.бюджету.
Внутрішній борг має певні переваги над зовнішнім. Повернення внутрішнього боргу і виплати відсотків за ним не зменшують фінансового потенціалу держави, тоді як зовнішній борг має у своїй основі відплив капіталу з держави. Державний внутрішній борг гарантується всім майном, що перебуває у власності держави. Платоспроможність за внутрішніми позиками забезпечується, як правило, за рахунок внутрішніх джерел. Платоспроможність держави за зовнішніми позиками залежить насамперед від валютних надходжень. Можливості у погашенні зовнішнього боргу визначаються сальдо торговельного балансу. Його позитивне сальдо характеризує ті ресурси, які забезпечують платоспроможність держави і дають змогу тим самим урегулювати платіжний баланс.
Сама система боргів держави зародилася ще у середні віки і нині значно поширилася. Особливо вирізняється стрімкими темпами зростання заборгованості країн, що розвиваються. У більшості наукових праць XVIII і XIX ст. державний борг розглядався як явище негативне. Так, А. Сміт наголошував у своїх працях, що зростання державного боргу може спричинити банкрутство держави як позичальника. Досить категорично щодо державних запозичень висловлювався інший відомий учений Т. Р. Мальтус. Він зазначав, що великий державний борг — це ракова пухлина, яка роздирає життя народу і його добробут. Цієї ж думки дотримувався Ж. Б. Сей, який порівнював державний борг із новою зброєю, страшнішою за порох, зброєю, якою держава повинна користуватися лише у крайньому разі. Водночас досвід розвитку світової економіки підтвердив, що державні запозичення не завжди ведуть до банкрутства держави або до її зубожіння. Сама по собі наявність державного боргу не дає уявлення щодо реального фінансового стану держави. Державний борг — це складне явище, зумовлене низкою факторів, яке в умовах кожної держави може мати свою специфіку. Підтвердженням тому є досвід Англії, яка вважається батьківщиною державного кредиту і яка, незважаючи на зростання державного боргу, досягла розквіту економіки.
Історія цивілізації свідчить, що податки — це найбільш пізня форма державних доходів. Первісно податки називались «anxibia» (допомога) і мали тимчасовий характер. Вважалося, що податки суперечать недоторканності приватної власності, і їх введення допускалося лише в надзвичайних випадках як екстраординарне джерело державних доходів. Ще в І половині 17 ст. англ. парламент не визнавав постійних податків на загальнодержавні потреби, і король не міг ввести податки без його згоди. З часом податки перетворились із тимчасового в постійне джерело державних доходів. Податки стають настільки звичним джерелом державних коштів, що відомий політичний діяч Північної Америки Б. Франклін) зміг сказати, що «платити податки і вмерти повинен кожен». Теорія оподаткування почала формуватись в останню третину 18 ст. Вперше науково обґрунтував теоію податків Адам Сміт у своїй праці «Багатство націй,де чітко сформулював основні принципи оподаткування, які діють і сьогодні. Продовжував дану концепцію і Давид Рікардо, Жан Сісмонді, Джон Мілль, Віксель та ін.. Обгрунтовуючи, що податки – є плата «за насолоди», сусп.. порядок, правосуддя, охорону здоров’я та ін. сусп. послуги. Протягом 19-20 ст цю теорію розвивають Сей, Мілль, Віксель, Самуельсон,обґрунтовуючи податки як обов’язковий внесок, визначений урядом чи встановлений парламентом за допомогою відповідного закону. Тобто обгрунтов теорію податку як бюджетну необхідність. У Рад.Росії 20х рр. представники фін науки – Буховецький, Соколов, Мікеладзе дотримувалися теорії колективних потреб. У кінці 20 ст відомими укр. вченими-фінансистами, зокремаФедосовим, Василиком та ін.. було обґрунтовано зміст, принципи організації, елементи податків та податк с-ми.
Податок — це плата суспільства за виконання державою її функцій, це відрахування частини вартості ВНП на загальносуспільні потреби, без задоволення яких суспільство існувати не може. Але не всі обов’язкові платежі, які надходять до централізованих грошових фондів держави, називаються податками. Економічна сутність податків виявляється в грошових відносинах, які складаються у держави з юридичними і фізичними особами з приводу примусового вилучення частини створеної вартості і формування фонду фінансових ресурсів держави. Процес примусового відчуження частки доходів юридичних осіб і громадян на загальносуспільні потреби характеризує односторонній рух вартості (від платника податку до держави) без еквівалентного обміну.Матеріальною основою податків є реальна сума грошових коштів, що мобілізуються державою.Конкретними формами прояву категорії податку є види податкових платежів, які встановлюються законодавчими органами влади. З організаційно-правового боку податок — це обов’язковий платіж, який надходить у бюджетний фонд у визначених законом розмірах і встановлені строки.Податковим відносинам притаманні свої відмітні особливості, що дають змогу виділити їх із загальної сукупності фінансових відносин. Зокрема, це обов’язковий характер податків та їх відносна безповоротність.У сучасній фінансовій науці та податковому законодавстві використовуються три основні терміни, якими позначаються платежі державі — плата, відрахування, податок. Розглянемо відмінності між ними.Плата передбачає певну еквівалентність відносин платника з державою. Прикладами плати є державне мито, збори за спеціальне використання природних ресурсів, за забруднення навколишнього середовища, рентні платежі, плата за торговельний патент на деякі різновиди підприємницької діяльності. Значною мірою частина їх має відшкодувальний характер: вони є платою за послуги, які надаються державою, платою за отримання дозволу за якусь діяльність тощо. Плата вноситься за рахунок як собівартості, так і прибутку, що визначається механізмом її вилучення.Відрахування передбачає цільове призначення платежів. Воно може бути або частковим, тобто встановленим згідно з економічним змістом платежів, або повним, коли кошти у повному обсязі використовуються лише за цільовим призначенням. Наприклад, часткове цільове призначення має збір за геологорозвідувальні роботи, оскільки вноситься до держбюджету, і в загальній сумі бюджетних доходів його цільове призначення втрачається. При цьому суми фінансування геологорозвідувальних робіт можуть бути як більшими, так і меншими за відрахування. Коли фінансування менше за надходження, то цільове призначення не зберігається. Прикладами повного цільового призначення відрахувань є збори до державних позабюджетних цільових фондів. Загалом, відрахування відносять до затрат виробництва та включають у собівартість. Отже, за своєю сутністю плата та інший обов’язковий платіж — це обов’язковий, безповоротний платіж до бюджетів відповідного рівня, який має відплатний, компенсаційний характер і вноситься регулярно або у зв’язку з наданням державою платникові певної послуги чи певних прав. Податкові надходження мають бути постійними і стабільними й рівномірно розподілятися за регіонами. Елементи системи оподаткування:Суб’єкт, або платник, Об’єкт оподаткування, Одиниця оподаткування, Джерело сплати податку, Податкова ставка, Установлення ставок податків може базуватись на емпіричному методі й економіко-математичному моделюванні. За формою оподаткування всі податки поділяються на дві групи: прямі й непрямі.Прямі податки встановлюються безпосередньо щодо платників і сплачуються за рахунок їхніх доходів, а сума податку безпосередньо залежить від розмірів об’єкта оподаткування. Прямі податки сприяють такому розподілу податкового тягаря, за якого більше платять ті члени суспільства, котрі мають вищі доходи. Такий принцип оподаткування більшістю економістів світу визнається найсправедливішим. Разом з тим форма прямого оподаткування потребує і складного механізму стягнення податків, бо виникають проблеми обліку об’єкта оподаткування й ухилення від сплати. Тому, незважаючи на «справедливість» (у лапках не тому, що це сумнівно, а тому, що не існує абсолютної справедливості) прямих податків, податкова система не може обмежуватися тільки ними. Це був би однобокий підхід, який згубний для будь-якої системи.Непрямі податки встановлюються в цінах товарів та послуг і сплачуються за рахунок цінової надбавки, а їх розмір для окремого платника прямо не залежить від його доходів. Наголошуємо на тому, що, тільки прямо, бо оскільки непрямі податки включаються в ціни, то їх платить в абсолютному розмірі більше той, хто більше споживає, а більше споживає той, хто має вищі доходи.За економічним змістом об’єкта оподаткування податки поділяються на три групи: податки на доходи, споживання і майно. Податки на доходи стягуються з доходів фізичних та юридичних осіб. Безпосередніми об’єктами оподаткування є заробітна плата та інші доходи громадян, прибуток або валовий дохід підприємств. Податки на споживання сплачуються не при отриманні доходів, а при їх використанні. Вони справляються у формі непрямих податків. Податки на майно встановлюються щодо рухомого чи нерухомого майна. На відміну від податків на споживання, які сплачуються тільки один раз — при купівлі, податки на майно стягуються постійно, доки майно перебуває у власності.Залежно від рівня державних структур, які встановлюють податки, вони поділяються на загальнодержавні та місцеві. За способом стягнення розрізняють два види податків — розкладні й окладні. Розкладні податки спочатку встановлюються в загальній сумі відповідно до потреб держави в доходах, потім цю суму розкладають на окремі частини за територіальними одиницями, а на низовому рівні — між платниками. Це історично перша форма стягнення податків. Окладні податки передбачають установлення спочатку ставок, а відтак і розміру податку для кожного платника окремо. Загальна величина податку формується як сума платежів окремих платників.
Так, найменші масштаби перерозподілу державою ВНП характерні для американського варіанта ліберальної ринкової економіки та японської моделі. У США це зумовлено використанням податкової політики як засобу державного регулювання економічних процесів, перш за все як засобу створення умов, сприятливих для діяльності промислових компаній, що потребує низького рівня податкового тягаря в країні. В Японії невелика частка податків у ВНП є наслідком того, що податкова політика як метод державного регулювання відіграє другорядну роль. Провідна роль належить іншим методам – державному програмуванню, прямій державній підтримці певних галузей і підприємств (цільові субсидії і т. ін.). Найвища частка податкових надходжень у ВНП характерна для шведського варіанта моделі функціональної соціалізації з властивим їй державним втручанням передусім не у виробництво, а у відносини розподілу, що зумовлює необхідність акумуляції в руках держави значної частки ВНП з її подальшим використанням на соціальні цілі. Те, що податкові системи різних країн складалися під впливом різних економічних, політичних та соціальних умов, пояснює їхню недосконалість. Це, в свою чергу, зумовлює ту обставину, що в різних країнах ведеться постійний пошук оптимальних варіантів у галузі оподаткування. проблема вдосконалення податкових систем постала не лише перед країнами з перехідною економікою, а й перед розвинутими державами. Вона об’єктивна й визначається необхідністю державного втручання в процес формування виробничих відносин і зміни тенденцій економічного розвитку.
Податкова система України визначена Законом «Про систему оподаткування», який був прийнятий уперше в 1991 р. У 1994 р. цей Закон був ухвалений у новій редакції з урахуванням змін та доповнень, які мали місце в 1992—1993 рр. Нині діє редакція з доповненнями до Закону, прийнята в 1997 р. Він містить перелік податків та інших обов’язкових платежів, що стягуються в Україні, з поділом їх на загальнодержавні та місцеві.Загальнодержавні податки та обов’язкові платежі включають чотири групи: прямі й непрямі податки, платежі за ресурси та інші обов’язкові платежі, внески у цільові фонди.До складу цих груп входять:а) прямі податки: ( податок на прибуток підприємств;податок на доходи фізичних осіб;податок з власників транспортних засобів та інших самохідних машин і механізмів; податок на нерухоме майно (нерухомість);плата (податок) за землю;податок на промисел;) б) непрямі податки: ( податок на додану вартість;акцизний збір;мито;) в) платежі за ресурси та інші обов’язкові платежі: (збір за спеціальне використання природних ресурсів; збір за геологорозвідувальні роботи, виконані за рахунок бюджету;відрахування та збори на будівництво, ремонт і утримання автомобільних доріг;рентні платежі; державне мито; плата за торговельний патент за деякі види підприємницької діяльності;) г) внески до цільових фондів ( збір на обов’язкове соціальне страхування;бір на обов’язкове державне пенсійне страхування;збір на страхування на випадок безробіття;збір до Державного інноваційного фонду; збір за забруднення навколишнього природного середовища; збір на розвиток виноградарства, садівництва і хмелярства.)