ТЕМА 1 Предмет та сутність естетики Вступ Природа та ознака естетичного Структура естетичної свідом

Работа добавлена на сайт samzan.net:

ЕСТЕТИКА

Лекція № 1

ТЕМА 1. Предмет та сутність естетики Вступ

Природа та ознака естетичного
Структура естетичної свідомості
Місце естетики у системі філософських наук
Сутність мистецтва. Функції естетики та мистецтва.

Література

Борев Ю. В. Эстетика - М., 1998
Кривцун A.B. Эстетика - М., 1998
Гартман Н. Эстетика - М., 1968
Гегель Г. В. Ф. Эстетика в 4;хт., т.1, - М. 1971
Кант И. Критика способности суждения - М., 1994
Годамер X. Г. Актуальность прекрасного - М., 1989
Банфи И. Философия искусства - М., 1989
Шпенглер О. Закат Европы. Очерки морфологии мировой истории т. 1 - М., 1992
Соловьев В. «Красота в природе» общий смысл искусства” соч. Т. 2, - М., 1990

Вступ

Ми починаемо курс естетики, який включає 8 годин лекцій та 10 годин семінарських занять. По закінченню курсу ви маете складати залік. Оволодіння цією наукою є необхідною умовою формування освіченої, інтелігентної людини, а також важливою частиною педагогічно-виховного процесу.

Актуальність естетики обумовлена наступними обставинами:

Сучасним станом духовності у суспільстві та у цілому культури, коли треба, перефразуючи відомого класика рятувати не тільки світ красою, але і саму красу. Мистецтво і взагалі людину, а саме молодь від падіння у безодню бездуховності та безсмаковості, які несе з собою хвиля сучасної масової культури.
Естетика як частина художної культури протистоїть зайвому прагматизму, раціоналізму, а іноді і агресивності сучасного життя.

Звідси, метою курсу є формування уявлень про історію мистецтв у його найкращих досягненнях і також більш розвинутого естетичного смаку, ознайомити з усією різноманітністю естетичних ідей, стилів, видів та мов мистецтва, що допоможе орієнтуватися у складних явищах сучасної художньої культури, сформувати власні смаки та власне естетичне «я». Курс естетики може вам дати надійні критерії оцінки справжнього мистецтва, а також методику аналізу мистецьких творів та явищ деяких напрямів та видів мистецтва.

Зміст курсу лекцій складається з теоретично-методологічної частки, яка виключає питання сутності та закономірності розвитку мистецтва, системи його видів та форм естетичного сприйняття і творчості. Друга, історична частина включає основні естетичні напрями, традиційні та сучасні, еволюцію мистецтва та естетичних уявлень та смаків від класики до модернізму.

Лекція №1 «Предмет та сутність естетики» 2_

І. Природа та ознаки естетичного. Сфера естетики як філософської науки включає всі явища, процеси як зовнішнього, так і внутрішнього світу, що виражено в універсальних естетичних категоріях: краса, прекрасне, гармонія. Безпосередньо предметом естетики є форми, напрями історії мистецтва, а також ставлення людини до естетичних форм, явищ природи і у цілому дійсності, яке виражено у різноманітних засобах естетичного сприйняття та творчості людини.

Отже, цю науку можна визначити таким чином:

Естетика - наука про чуттєве сприйняття художніх форм, предметів мистецтва та природи, а також діяльність по освоєнню світу за законами краси де означає, що суб”єкт естетичної діяльності є не тільки пасивним споглядачем зовнішньої краси (це відповідає естетству), а також активним діячем, втілюваючем власних естетичних уявленнь, смаків у життя, як в творчих актах на рівні мистецтва, так у практичній діяльності на рівні прикладної естетики і повсякденного життя. Насправді, естетичне сприйняття, розуміня та естетична діяльність, творчість є необхідними взаємопов”язаними сторонами естетичного процесу. Існують декілька ознак, які визначають специфічність естетичних явищ, або форм предметів.

Естетичні почуття, переживання - відрізняються від звичайних психологічних явищ більшою глибиною, тонкістю, як зовнішньою різноманітністю, так і здатністю торкнутися прихованих струн душі, схвилювати людину.Ці почуття виражають безпосередній контакт з предметом, який втілюється як особливе явище, що створює відповідне враження. Естетичне враження здатне змінювати настрої, стан і навіть уявлення, світогляд людини, виконувати значну роль у творчості. Естетичні почуття, залишаючи слід у душі, змінюючи його смаки, впливають на формування особистості.

Різноманітність та мінливість естетичних явищ та процесів у мистецтві та природі. На відміну від філософії, мистецтво пізнає світ через відображення мінливих форм та феноменів дійсності. Естетика узагальнює це відображення у власних законах, категоріях. Мінливі, перехідні форми предметів адекватно " відображаються тільки художньою свідомістю, естетичним сприйняттям та можуть бути зафіксовані, увічнені мистецтвом. Різноманітність простору, природи, культурно-етнічних умов природньо виражаються у численних естетичних напрямах мистецтва, а мінливість світу у часу - у тому, що ні одна форма, стиль не є абсолютним, закінчено-досконалим, а неминуче змінються іншими стилями. Психологічними формами відображення цього різноманіття є відповідні мінливі суб’єктивні форми внутрішнього життя так, як настрої, враження, стан душі, інтуїція, що грають виключну роль у творчому процесі.

Ціннісний характер естетичних предметів, що стосується переважно творів мистецтва, які задовольняючи естетичні потреби людини складають його вищий рівень. Цей рівень не повязаний з одним якимось напрямком, стилем, або періодом мистецтва, а включає до себе усі твори, які не тільки подобаються, а й мають оригінальні властивості і художню своєрідність та досконалість, що надає їм неперехідного значення. Цінність мають не тільки шедеври, а також будь-які твори справжнього мистецтва, але найбільш цінні твори є зразками, які виконують роль критеріїв естетичної оцінки, особливо нових явищ у мистецтві. Вищий ціннісний рівень мистецтва допомагає захистити справжнє мистецтво, відділяючи його від непрофесійних та комерційних псевдотворів і таким чином, забезпечує спадкоємність, стабільність культури.

\ Творча свобода є необхідною умовою існування та розвитку мистецтва, художньо-естетичного процесу. Оскільки законом існування мистецтва є

Лекція №1 «Предмет та сутність естетики» З

мінливість, різноманітність ці категорії набувають особливого значення.

Творча свобода як обов’язкова умова оновлення та розвитку мистецтва. У власних смаках звичайна людина природно вільна і тим більше це важливо для митця, який втілює власні погляди, уявлення в оригінальні твори. Обмеження естетичних смаків будь-якими, навіть «правильними», або ідеологічними нормами, означає неминуче обмеження мистецтва, збідння цього змісту та зведення до готової схеми, тобто неможливість його розвитку у цілому.

Естетичні цінності. Художні форми творів набувають у суспільстві ціннісний характер у залежності від здатності задовольняти вищі естетичні потреби. Мистецтво набуває вигляд піраміди, на вершині якої знаходяться класичні шедеври і таки якості як досконалість, гармонія, духовність, наближення до ідеалу. На середньому рівні – мистецтво у межах смакових орієнтацій та стилів, національних традицій (оригінальність, неповторність), а на нищому – масова комерційна культура и таки якості повторність, імітація, шаблонність, а також прикладне (декоративне) мистецтво.

Структура естетичної свідомості. Ціннісний характер естетичних явищ указує на те, що в природній різноманітності існує певна ієрархія, або впорядкованість. Крім того, специфіка цієї сфери у тому, що сприймання, оцінка її предметів завжди різна до протилежних думок, бо існують різні індивідуальні > уявлення, а головне рівні естетичного сприйняття у свідомості. Відома антиномія смаку звуть таким чином: «про смаки сперечаються і не сперечаються» (І. Кант). Треба з’ясувати в якому сенсі про смаки сперечаються і на якому рівні цей спір має сенс, а на якому не має. Ієрархію рівнів естетичного сприйняття у свідомості можливо подати у такому вигляді:

5. Естетичні ідеї, теорії

4. Естетичні погляди, уявлення |

3. Естетичні смаки - естетичне «я»

І 2. Естетичні судження

1. Естетичні почуття, переживання

Ієрархія рівнів означає шлях художнього пізнання, збагнення сутності і разом з тим самопізнання, яке пов’язане з формуванням естетичного «Я» особистості. Розглянемо конкретно ступені цього руху

Естетичні почуття - найбільш доступний безпосередній засіб сприйняття, коли людина не усвідомлює, чому цей предмет діє на неї, хвилює, викликає певну реакцію, це найближчий зв язок із предметами,як який контакт із предметом, який тут вс встано

встановлюється, є надбезпосередніший, найближчий, що важливо як для життя, так і для творчості.
Естетичні судження - це перший крок в напрямку до пізнання предмета, усвідомлення причин його дії. Оцінка його форми допомагає виразити повний спосіб відношення людини до предмета, який їй подобається, або ні, але не залишає байдужою.
Естетичні смаки як «судження смаку» (І. Кант) є особисто оціночне пізнання предмета, яке має метою визнання смакових орієнтацій, а головне, виявлення естетичного «я» особистості через певний спосіб сприйняття, ставлення до світу. Це найважливіша форма сприйняття, яка надає особистості можливість знайти своє місце в естетичному різноманітті світу та свідомо орієнтуватися у ньому.
Естетичні погляди, уявлення - на цьому рівні відбувається розширення естетичної сфери особистості за рахунок включення до неї явищ інших стилів, традицій, епох, разом із зростанням знання, досвіду, збагачення особистості іншими смаками, які узагальнюються в певні погляди та більш універсальне сприйняття світу.

-•V 5. Естетичні ідеї, теорії - це найвищий, завершуючий рівень, на якому відбувається: в ідеї - вихід за межі звичайних смаків, уявлень сформованих, відбувшихся напрямів, стилів до нових явищ майбутнього, у теорії - це узагальнення усіх смаків, поглядів, естетичних явищ, творів певного періоду і напряму у відповідних категоріях, поняттях, тобто вираження естетичного

хвилює, викликає певну реакцію, це найближчий зв язок з предметами, який видіграє важливу роль у творчості.

2.Естетичні судження - це крок до пізнання предметів, словесно

опосередкований засіб сприйняття, усвідомлення свого ставлення до предметів, яки подобаються, або ні.

3.Естетичні смаки – є особисте, оціночне пізнання предметів з метою визначення власних смакових орієнтацій, сукупність яких створює естетичне Я, як першу форму особистості

4.Естетичні погляди, уявлення – на цьому рівні відбувається

розширення, смакових орієнтацій, естет. Сфери зростання досвіду, знання інших традицій, стилів, епох, що робить сприйняття, свідомість найбільш універсальним.

5.Естетичні теорії, ідеали. - це систематичне знання про сутність мистецтва та його напрямів, стилів яке включає до себе усе різноманіття смакових орієнтацій.

Отже у якості висновків можна казати, що «про смаки сперечаються та не сперечаються» ( антиномія смаку І. Канта). На перших ступенях – сперечаються з метою визначення власного естетичного Я, а на вищих рівнях не сперечаються, бо цей спір набуває форму теоретичного об єктивного знання

Місце естетики у системі філософських наук. У загальному вигляді естетика займає проміжне місце між філософією як теоретичною наукою, з одного , боку, та мистецтвознавством (літературознавством). В сучасних умовах швидко розивається прикладна естетика (дизайн), декоративне мистецтво, які відображають безпосередньо мистецтво різних культур та епох, а також різноманітність природньо-еТничних умов - це все з другого боку. Естетика базується на художньо-образовому відображенню дійсності в мистецтві, але пізнає, аналізує багатство його досягнень за допомогою мистецтвознавства, тому вона як філософія мистецтва більш раціонально-абстрактна.

Проте, естaетика є також важливою частиною культури суспільства і виконує необхідні функції в цій іпостасі. Це місце можна схематично подати у такому вигляді:

Отже, естетика разом з мистецтвом є основою художньої культури. Займаючи проміжне місце між духовною та матеріальною сферами культури, вона виконує важливу опосередковану роль в їх взаємозв’язку. Це означає, що мистецтво є формою втілення духовних уявлень, ідеалів, що наближають їх до реальності - з одного боку, і відображення цієї реальності, яке підносить її до духовного рівня, що називається одухотворенням реальності, або її художнім збагненням та перетворенням - з другого боку.

Мистецтво нерозривно, тісно зв’язане з культурою і можна виділити основні напрямки цього зв’язку:

Сперечаються з метою визначення власного Я, на останніх - цей спір

Вирішується на загально-теоретичних засадах.

Отже, що до смаків можна казати, що спір про них не має сенсу, доки, іде формування естетичного «я» особистості, котре відбувається на 3-му рівні свідомості, тобто тут про смаки не сперечаються. На наступних рівнях цей спір має сенс як форма узагальнення індивідуальних смаків у більш універсальні погляди, поняття, тобто у теоретичну форму об’єктивного знання.

Місце естетики у системі філософських наук. У загальному вигляді естетика займає проміжне місце між філософією як теоретичною наукою, з одного , боку, та мистецтвознавством (літературознавством). В сучасних умовах швидко розивається прикладна естетика (дизайн), декоративне мистецтво, які відображають безпосередньо мистецтво різних культур та епох, а також різноманітність природньо-еТничних умов - це все з другого боку. Естетика базується на художньо-образовому відображенню дійсності в мистецтві, але пізнає, аналізує багатство його досягнень за допомогою мистецтвознавства, тому вона як філософія мистецтва більш раціонально-абстрактна.

Мистецтво нерозривно, тісно зв’язане з культурою і можна виділити основні напрямки цього зв’язку:

Сперечаються з метою визначення власного Я, на останніх - цей спір

Вирішується на загально-теоретичних засадах.

Естетичні почуття - найбільш доступний спосіб відношення, коли людина не усвідомлює, чому цей предмет дТє на неї, хвилює, викликає певну реакцію, але контакт із предметом, який тут встановлюється, є надбезпосередніший, найближчий, що важливо як для життя, так і для творчості.
Естетичні судження - це перший словесно опосередкований крок в напрямку до пізнання предмета, усвідомлення причин його дії. Оцінка його форми допомагає виразити повний спосіб відношення людини до предмета, який їй подобається, або ні, але не залишає байдужою.
Естетичні смаки як «судження смаку» (І. Кант) є особисто оціночне пізнання предмета, яке має метою визнання смакових орієнтацій, а головне, виявлення естетичного «я» особистості через певний спосіб сприйняття, ставлення до світу. Це найважливіша форма сприйняття, яка надає особистості можливість знайти своє місце в естетичному різноманітті світу та свідомо орієнтуватися у ньому.
Естетичні погляди, уявлення - на цьому рівні відбувається розширення естетичної сфери особистості за рахунок включення до неї явищ інших стилів, традицій, епох, разом із зростанням знання, досвіду, збагачення особистості іншими смаками, які узагальнюються в певні погляди та більш універсальне сприйняття світу.

Лекція №1 «Предмет та сутність естетики» 4

різноманіття у стрункій систематичній формі завершального знання, яке виникає, як правило, по завершенню певної епохи розвитку. Наприклад, класична німецька естетика узагальнює, усвідомлює та завершує епоху класичної культури.

Місце естетики у системі філософських наук. У загальному вигляді естетика займає проміжне місце між філософією як теоретичною наукою, з одного , боку, та мистецтвознавством (літературознавством). В сучасних умовах швидко розивається прикладна естетика (дизайн), декоративне мистецтво, які відображають безпосередньо мистецтво різних культур та епох, а також різноманітність природньо-етничних умов - це все з другого боку. Естетика базується на художньо-образовому відображенню дійсності в мистецтві, але пізнає, аналізує багатство його досягнень за допомогою мистецтвознавства, тому вона як філософія мистецтва більш раціонально-абстрактна.

Як видно, естетика разом з мистецтвом є основою художньої культури. Займаючи проміжне місце між духовною та матеріальною сферами культури, вона виконує важливу опосередковану роль в їх взаємозв’язку. Це означає, що мистецтво є формою втілення духовних уявлень, ідеалів, що наближають їх до реальності - з одного боку, і відображення цієї реальності, яке підносить її до духовного рівня, що називається одухотворенням реальності, або її художнім збагненням та перетворенням - з другого боку.

Мистецтво нерозривно, тісно зв’язане з культурою і можна виділити основні напрямки цього зв’язку:

Сутність мистецтва. Функції естетики та мистецтва. Розглядаючи мистецтво як необхідну частину культури, його можна визначити таким чином.

Мистецтво - це духовно-практична діяльність, або художньо-образовий спосіб мислення, який спрямований на освоєння (відображення, перетворення) реальності. У своїй дійсності мистецтво як багатогранне явище є сукупністю напрямів, стилів та видів, виконує у суспільстві різноманітні функції. Розглянемо деякі найважливіші з них.

Пізнавальна функція. Мистецтво, відображаючи дісність, відкриває її по- новому для людини і виражає сутність явищ мовою самої дійсності зрозумілої для всіх. Художнє пізнання по суті є збагнення, розуміння світу на засадах образно- почуттєвого мислення, уявлення та самовираження особистості. Особлива роль мистецтва полягає в тому, що воно відображає, намагається збагнути ті області, які майже недосяжні для науки - це давноминуле, доісторичне-міфологічне, або майбутнє; це також неповторність, унікальність часу, епохи, культур і цивілізацій. Художнє пізнання має переваги у відображенні внутрішнього світу, душі людини, особистості, особливо сфери безсвідомо –ірраціонального, а також стародавнього та майбутнього. Воно переважно іде від загального до часткового, окремого, тому мистецтво порівняно з науковим пізнанням, дає більш цілісну, натуральну картину суспільства, людини, світу, а головне, доступну для всіх. Справжнє мистецтво, особливо, література, живопис, кіно, знаходячись у центрі подій, безпосередньо відображає світ у його постійній мінливості та розвитку, тому художня істина - це правда, яка завжди конкретна, зрозуміла і демократична, тобто доступна кожному - в тому полягає перевага художнього пізнання перед науковим. Художня істина не є абсолютним законом, а відносною правдою часу, або мінливою формою «вічних істин» філософського мислення.

Друга специфічна риса художнього пізнання пов’язана з .особистістю, тому художнє знання завжди виражає своєрідність особистого досвіду, долі, поглядів особистості, тобто воно має суб'єктівну форму і не тільки пасивно відображає, але й утворює світ. Це «недолік», який може бути перевагою, бо художня істина, знання, завжди незавершене, воно лишає місце для різного розуміння і подальшого розвитку, відкрито для вдосконалення.

Соціально - комунікативна функція. Соціальна природа мистецтва полягає в тому, що через твори автори по суті звертаються до суспільства, тобто воно базується на комунікації як між авторами (мистецтвом) і публікою (суспільством), так і між людьми, які сприймають ці твори. Для мистецтва суспільство є початком, джерелом творчого процесу та завершенням, втіленням духовно-естетичних ідеалів, уявлень. Мистецтво є не тільки додатковим каналом, засобом спілкування між різними людьми, а в цілому воно як частина культури

Лекція N 1 «Предмет та сутність естетики» 6

2. Соціально-комунікативна функція - посілює єдність суспільства. Мова мистецтва - це універсальна мова почуттів, образів, яка доступна кожному, тому воно спроможне здолати будь-які межі між людьми: соціальні, психологічні, вікові між різними поколіннями, політичні, етнічно- мовні тощо. Справжнє мистецтво завжди діє в напрямку консолідації суспільства висуваючи спільні символи, образи, або створюючи тимчасові спільності різних людей, яких об"єднують тільки естетичні орієнтації. Таким чином, мистецтво посилює інтегративни процеси у суспільстві, тому будь-яка влада зацікавлена використати ці можливості мистецтва в інтересах всього суспільства, або власних інтересах. У цьому сенсі інтегративна спрямованість мистецтва, культури протидіє, компенсує розділяючи, переважно спрямованість політики.

Морально - етична функція. Для мистецтва ця сфера дуже важлива як можливість реалізації його ідеї, уявлень про поведінку людини та впливу на реальні події. Безпосередньо моральну функцію виконує нормативно-класична естетика, мистецтво, яке має чіткі уявлення про добро і зло та готові відповіді на всі запитання, тобто воно абсолютизує значення, роль цієї сфери у житті. Проте, справжнє мистецтво включає моральну сферу незалежно від волі, або естетичних позицій авторів. Воно містить морально-етичні проблеми в загальному виді як уявлення про людину, яка є у будь-якому художньому творі, що звернутий до реальної дійсності і людини. Тому твори мистецтва, перш за все, відповідають на головні запитання: «у чому сенс життя?», якою повинна бути людина і якою вона є тощо. Конкретні відповіді на відповідне запитання типу «що робити?», або «що таке добре і що таке погано?», тобто моральні проблеми цілком відносяться до сфери особистості де означає, що тільки сама людина повинна вирішувати ці проблеми і робити свій моральний вибір. Мистецтво, залишаючи місце для самостійного вирішення конкретних проблем, може давати більш глибокі відповіді на актуальні етичні проблеми свого часу. Обов’язок мистецтва - допомогти усвідомити ситуацію морально-етичного вибору, яка виникає перед кожною людиною, так, щоб вона змогла здійнити свій правильний вибір. Тому ця функція завжди притаманна творам мистецтва всіх напрямків як відповідальність художника - автора перед суспільством за реальні наслідки сприйняття його творів та їх впливу на людину.
Психологічна функція є також невіддільною частиною мистецтва, оскільки як створення, так і сприйняття пов’язане з проходженням його через внутрішній світ людини, змінюючи її в певному напрямку, тобто, змінюючи часто безсвідомо стан, настрій людини. Вплив мистецтва на психіку має два рівня.

Які напрями та наслідки цього впливу мистецтва на психіку? Безумовно, справжнє мистецтво спроможне гармонізувати внутрішній світ людини, позбавляючи її деяких комплексів та всіх негативних наслідків повсякденного життя. Це здійснюється шляхом компенсації негативних деформуючих норм практичного буття (особливо боротьбі, конфліктів, протиріч) позитивним впливом естетизму мистецтва, або природи. Тому у соціальному бутті людини існує психологічна потреба у спілкуванні, особливо з красою зовнішніх форм, предметів, творів. Цій потребі цілком відповідає „чисте”, або декоративне мистецтво. В цьому аспекті воно врівноважує психіку, тобто, виконує, по суті, психотерапевтичну функцію, лікуючи душу людини.

Другим аспектом цієї функції мистецтва є катарсична або очищуюча дія його нЗ психіку та внутрішній світ. Справжнє, особливо класичне мистецтво античності (звідки цей термін і з’явився) і Відродження, викликаючи емоції, естетичні переживання, спроможне витискувати всі дрібно-життєві переживання, замінити їх справжніми почуттями, помислами від мистецтва, тобто оновити внутрішній світ людини, позбавляючи його всього позорного, суєтного. Це дає можливість

гармонізація внутрішнього світу шляхом позбавлення його від
не

н
негативних наслідків 7

негативних наслідків конфліктів, боротьби у суспільства, а також комплексів, травм і образ і встановлення душевної рівноваги

2. Другим аспектом цієї функції є здатність справжнього класичного мистецтва до очищення (катарсис) внутрішнього світу шляхом позбавлення його від впливу мирської маячні (суети), відриву від матеріального світу шляхом заміни ложних, мінливих почуттів – справжними з метою духовного оновлення людини.

Психологічне очищення, яке несе з собою справжнє мистецтво тісно пов’язане з морально-духовним оновленням людини. Таким чином, у цьому аспекті очевидна спроможність мистецтва цілюще впливати на душу людини, що дуже важливо в сучасних умовах.

Ігрова функція. Ігровий елемент завжди присутній в історії мистецтва і в деякі періоди він стає майже домінуючим, наприклад у XVIII ст., або в сучасних умовах масової культури. Елемент гри завжди є і виконує важливу роль у творчості як „некорисному”, вільному процесі, коли важливі ідеї, рішення проблем надходять випадково. Цей на перший погляд некорисний елемент, виконує, дуже важливу творчу функцію пошуку нових форм та засобів художнього вирішення або самовираження особистості. Тому гра завжди беспосредньо пов’язана з творчістю, оновленням та розвитком мистецтва, а також виявленням захованих потенційних здібностей особистості. Проте, зведення гри до самоцілі - перетворює власне саме мистецтво в поверхове, некорисне, або розважальне заняття, яке у ліпшому випадку лише приносить задоволення. Таким чином, гра повинна бути засобом, шляхом вирішення серйозних завдань мистецтва.
Розважальна функція. у мистецтві виконує роль художнього засобу боротьби з недоліками, пороками людства у жанрах комедія, містерія, бурлеск, але у легкіх жанрах сучасного мистецтва і масової культурі сміх, задоволення перетворюються на самоціль.
наближення до поверхові задоволення, що пов’язано з комерційним впливом на мистецтво. Розважання у мистецтві необхідно як форма психологічної розрядки, переключення, підвищення настрою, змінювання стану людини позбавляючи її від всього негативного, особливо, зайвої агресивності, незадоволеності, невпевненості, нервовості, які властиві багатьом молодим людям.

Таким чином, мистецтво є багатогранною сферою культури, яка виконує дуже важливі для людини і суспільства функції.

Лекція № 2

Тема: Загальні закономірності розвитку мистецтва

План.

Основні методологічні проблеми пізнання історії мистецтва
Поняття «художнього стиля» та «естетичного напрямку», Великого та Малого стилів. Механізми стилів в історії мистецтва.
Загальна схема розвитку мистецтва.

Література

Каррьер М. Искусство в связи с общим развитием культуры в 5-ти томах. - М., 1885.
Шпенглер О. Закат Европы. Очерки морфологии мировой истории. - М., 1992.
Бахтин М. Эстетика словесного творчества. - М., 1972.
Иоффе М. Синтетическая теория искусства. - М., 1932.
От конструктивизма до сюрреализма. - М., 1973.
Моррис У. Искусство и жизнь. - М., 1986.
Гартман К. О. Стили в 2-х частях. - М., 1915.
Левченко Н. А. Эстетосфера художественной культуры. - К., 1998.
Иванов Вяч. Родное и Вселенское. - М., 1993.
Делёз Ж. Лейбниц и барокко. - М., 1999.
Методологічна проблема: як виразити логічно, ясно мовою категорій, понять таку специфічну сферу як мистецтво, яке відображає не тільки існуюче, але і нереальне, відсутнє, фантастичне, випадкове, преходяще, суб’єктивно- індивідуальне. Усе це пов’язано з своєрідністю художньої творчості та особистістю, які є джерелом постійного оновлення форм мистецтва, змінювань. Звідси виникає специфіка мистецтва - це є динамічна, багатогранна, багатовидова різноманітність, органічна цілісність як живий організм. Як це виразити не втрачаючи цю специфіку? Це стає задачею естетики починаючи з XVIII ст. - епохи, коли вона офіційно виникла як наука.

До сер. XVIII ст. поки панує безумовний авторитет античної традиції Платона та Аристотеля, різноманітність стилів не розглядається як естетична проблема, тому що основним і єдино правильним вважається класичний стиль, який може мати тільки різни форми, як наприклад барокко, маньєризм. Після епохи романтизму, яка вперше розриває з абсолютною «владою» античності, у естетиці виникне ідея виділити 2 основні лінії розвитку у мистецтві: класична та романтична. Ці художні стилі узагальнюють до традицій, які існують з початку європеїської культури. Проте ця ідея XIX сторіччя на початок XX ст. вже застаріла, оскільки нові напрямки (модернізм, авангард) не укладаються в цю схему. В умовах зростаючої різноманітності форм, напрямів мистецтва виникає ідея впровадження понять Великого та Малого стилів, яка зустрічається у роботах О. Шяенглера, Вяч. Іванова, М. Бахтіна. Ці поняття узагальнюють схожі напрямки мистецтва як естетичні явища в єдину лінію розвитку, як наприклад, барокко - романтизм - модернізм - постмодернізм, а з іншого боку, у Великому стилі: Відродження - класицизм - реалізм - неореалізм.Ці обидві лінії, традиції лише тільки приблизно відображають загальну картину особливо сучасного мистецтва,

Лекція № 2 «Загальні закономірності розвитку мистецтва» 2^

спрощують складність естетичної ситуації XX ст. Разом з тим, вони передають сутність цієї картини з точки зору загальних тенденцій, напрямку еволюції.

Поняття “художнього стиль» є сукупність виразних засобів, яки створюють органічну цілісність та відображають пануючи смакови орієнтації, а також певний засіб сприйняття, творчості, художнього світогляду і втілення, яких дотримується автор утворень. Це поняття торкається форми та мови мистецтва, тобто яким чином автор втілює власні ідеї, задуми.

Розглянемо поняття Великого та Малого стилів як дві загальні лінії розвитку мистецтва, яки допомагають подолати культурні розриви між епохами і встановлюють єдність культурного процесу. Вони відображають систему якостей, які виконують протилежні функції у культурі.

Великий стиль

1) мистецтво всенародне, універсальне, громадянське вирішує основні питання епохи, суспільства, а також духовно-етичні (вічні) питання, відображає історичні події, значні зміни у суспільстві та свідомості;

2) мистецтво статичне, орієнтовано на моралізм, нормативність, традицію, спадкоємність, повагу до джерел і досягнень культури (антична класика), етика долгу;

3) спрямування творчості центростремітельне – до Центру, у якісті якого виступають: Влада, держава – релігія, мораль, традиції культури (національної). Відповідні стилі: Відродження, класицизм, реалізм, неореалізм.

Малий стиль

1. мистецтво відносно замкнуте, камерне, частково елітарне, відображає індивідуально-психологічні проблеми, неповторність внутрішнього світу, а також удосконалення, оновлення художніх форм та мови мистецтва;

2. мистецтво динамічне, вільне, орієнтоване на новаторство, творчий пошук, радикальні зміни, етика свободи та гедонізму;

3. спрямування творчості – центробіжне: від центру – до Периферії, у якості якої виступають: нищі, маргінальні верства населення, неформальна підпільна культура, східна екзотика, незвичайне, містичне, без свідоме. Відповідні стилі: бароко, романтизм, модернізм, авангард, постмодернізм

Щоб краще зрозуміти стан та положення мистецтва у культурі, закономірності його еволюції розглянемо поняття «домінуючого» та «додаткового» стилів. Це стосується динамічної сторони культури, допомагає розкрити механізм зміни стилів. Домінуючий стиль це завжди ведучий естетичний напрямок не тільки мистецтва, культури, а і суспільної свідомості, настроїв, уявлень, смаків, потреб людей (тому іноді говорять: «у наш час», «наша сучасність»). Він визначає якби обличчя епохи, свого часу і іноді дає її назву: наприклад, ’’епоха романтизму” або барокко тощо.

Додатковий, або «другорядний» (умовно кажучи) стиль пов’язаний частіше з малими формами мистецтва^ з культурно-історичної сторони - з минулими та майбутніми напрямками, з вузькосоціальним (елітарним, камерним), або “чистим” мистецтвом, яке не зрозуміле для широких мас, тому і не може займати домінуюче становище. Можна узагальнити цю різницю стилів таким чином:

Домінуючий стиль та вид мистецтва відображає соціальні проблеми епохи, суспільства, часу і тому найбільш актуальний. Він має художні досягнення (шедеври) в усіх видах мистецтва і тому найбільш розвинутий на той час.

Додатковий стиль та вид мистецтва відображає внутрішній світ особистості у своєрідних, оригінальних художніх формах. Він вирішує проблему удосконалення форми та мови мистецтва.

Домінуючим може бути як Великий так і Малий стиль в залежності від потреб, стану суспільства, які актуалізують на деякий час певні твори і стилі. Суттєві зміни у суспільстві завжди викликають відповідні зміни у естетичних потребах, смаках і тому у актуалізації певних напрямків. Можна виділити наступні закономірності у зміни стилів:

в кожну епоху існує один домінуючий стиль, який визначає

художнє обличчя суспільства та один, або 2-3 додаткових стиля, які надають різноманітність мистецтву:

новий стиль завжди установлюється через заперечення

(часткову «негацію») попереднього домінуючого стилю та спадкоємність до додаткових стилів, які колись домінували, мали значення у культурі минулого, або ще не набули свого домінуючого стану у сучасній культурі. Кожний стиль проходить 3 стадії еволюції: виникнення і розповсюдження, домінування, розквіту, занепаду.

Розглянемо загальні закономірності розвитку мистецтва на прикладі європейської культури, які виступають у вигляді послідовних змін естетичних напрямків. В кожну епоху з багатьох стилів виділяється тільки домінуючий та додатковий. Перший стиль як більш універсальне явище пов’язаний з відповідними напрямками філософії та іншими галузями знання, а також з певним вйд5м мистецтва, у якому створюється найбільша кількість яскравих творів. З іншого боку «другорядний» стиль не є другорядне мистецтво - воно має свої переваги, які проявляються в окремих шедеврах, справжнє значення яких

Дійсно, домінуючий стиль, як соціально обумовлений феномен завжди вирішує основне питання свого часу, а додатковий - залишається у межах мистецтва, художньої культури. В цілому, як правило, домінуючим є Великий стиль за виключенням революційних, перехідних часів, коли епоха вимагає радикальних змінювань, висувається на домінуючу роль Малий стиль як найбільш динамічний, перспективно орієнтований, малі форми піднімаються до Великих, набувають вирішальне значення. Головна функція малих форм - виробляти нові форми творів, образів, засоби відображення, які втілюються часто у наступну епоху, коли вони спроможні грати вирішальну, домінуючу роль. Наприклад, феномен «чистого мистецтва» у середині XIX сторіччя, коли з початку малопомітна течія, так звані «кляті поети» (Бодлер, Рембо, Верлен), худржники-імпресіоністи, які у наступній генерації стали майже культовими, тобто їх стиль став домінуючим як символізм. Домінування малих форм також можливі в епоху «fin deciecle» "(кінця сторіччя) тимчасового занепаду культури, наприкінці XVIII, XIX, XX ст. - це відповідно романтизм, символізм (модерн), та постмодернізм.

Великий стиль як домінуючий, постійно змінює свої форми (реалізм - неореалізм), а також види мистецтва: література, живопис - у XIX ст, кіно у XX ст. , але завжди він відображає основні проблеми, протиріччя дійсності, людини, світу свого часу. До цього стилю як основної лінії розвитку мистецтва належать декілька естетичних напрямів, але в усіх них переважає пізнавальна, моральна, соціальна, частково психологічна функція. Навпаки, у малих стилях як правило переважають психологічна, креативна, ігрова, розважальна функції. Зрозуміло, що перевага Великих, або Малих стилів обумовлена станом, традиціями культури та суспільства, історичної епохи, періодом розвитку. Дійсно, наприклад, у XVIII як найбільш “веселому”, "ігровому” (за Хейзингом) сторіччі, переважають форми Малого стилю: барокко, рококо, сентименталізм, частково романтизм. Власне, в малих формах формується критичне ставлення до класики як основи Великого стилю, яке призводить до домінування романтизму наприкінці цього сторіччя.

В кожну епоху виділяються дві лінії розвитку: «восходяща», яка веде до стану домінуючого стилю. В XVIII ст. це лінія еволюції від барокко, рококо до романтизму, а “низходяща” веде від класицизму до сентименталізму через неокласицизм німецький та російський. Зрозуміло, що остане є не менш яскраве

Лекція № З Тема: Система видів мистецтв

План:

Вступ.

Методологічні проблеми класифікації видів мистецтв. Ідеал синтезу видів мистецтв у історичному контексті.
Простір і час як естетичні категорії та основні критерії систематизації видів мистецтв.
Система високих та прикладних видів мистецтв. Єдність теорії та історії, естетичних напрямів та видів мистецтв.

Література.

Лессинг Г.Е. Лаокоон или о границах живописи. - М., 1957.
Гегель Г. Эстетика в 4-х т., т. 3,- М., 1971.
Шпенглер 0. Закат Европы. - М., 1992.
Лотман Ю.М. Об искусстве. - М.,1998.
Мазаев А.И. Проблема синтеза искусств в эстетике русского символизма. - М., 1992.
Харитонов В.В. Взаимосвязь искусств. - Ек., 1992.
Ждан З.Н. Эстетика экрана и взаимосвязь искусств. - М., 1987.
Зись А. Виды искусств. - М., 1979.
Кантор К.М. Тысячеглазый Аргус: Искусство и культура. Искусство и религия. Искусство и гуманизм. - М., 1990.
Каган М. Морфология искусства. - Л., 1992.

І. Поділення мистецтва на види, жанри відоме ще з часів Стародавньої Греції. Як відомо з міфології, існувало дев’ять муз: Калліопа - муза епосу, Евтерпа

муза лірики, Мельпомена - трагедії, Талія - муза комедії та сільської поезії (пасторалі), Ерато - муза еротичної поезії. Терпсихора - муза танцю, Кліо - муза історії, Уранія - муза астрономії, астрології. За виключенням муз, які відносяться до наук (історія, астрономія) і до окремих жанрів - залишається поезія, танок, театр з музикою. Ці мистецтва іноді називають «мусическими», бо вони находяться ніби під керуванням («покровительством») Аполона-Мусагета. Вони були не тільки найбільш розвинутими, але і регламентованими, «класичними» видами мистецтва також і у європейській культурі.

Пізнання цієї проблематики розвивається у напрямку відділення видів, жанрів, родів мистецтва та включення нових видів мистецтва, насамперед, архітектури, скульптури, музики, літератури, живопису та інших. Перший підхід до вивчення цієї проблеми можна визначити як класичний. Він спрямований на чітке поділення високого та низького, або ідеального та Реального (Шеллінг), а також трагічного та комічного, доброго, морального та злого, аморального жанрів, мов у мистецтві. Крім того, види мистецтва набували ієрархічного порядку, на вершині якого, як правило, була поезія (драма), а внизу, як найбільш матеріальні, архітектура, скульптура. Вперше чітко обґрунтував поділення мистецтва на прикладі поезії та живопису відомий діяч Просвітництва Г.З. Лессінг: перший вид пов’язаний з часово-словесним, другий з пластично-просторовим засобом сприйняття. Тобто, поезія завжди відображає безпосередньо внутрішній, а живопис - зовнішній світ Таке поділення охоплює й другі види мистецтв. У системі Гегеля, яка побудована на ґрунті історії виникає ідея нерівномірного розвитку видів

Лекція № 3 «Система видів мистецтв»

мистецтва, тобто, у кожну епоху домінує тільки один вид, мистецтва, який розквітає в певній період культурі.

Залежність видів мистецтва від органів почуттів - це однобока суб'єктивна ідея епохи Просвітництва. Мистецтво повинно базуватися не на психологічних, а на об’єктивних, онтологічних засадах. Нові естетичні напрямки XX ст. порушують цю схему. Наприклад, абстрактний живопис відображає не зовнішній, а внутрішній світ, і як поезія звертається не до зору, а до уявлення, с другого боку, виникають натуралістично-предметні напрями, твори у поезії, музиці, які звертаються до зовнішнього світу, «живописують» його, апелюють до зоряного уявлення, або до слова-діла, функціоналізму.

В епоху романтизму ця традиційна схема стала порушуватись, що призвело до змішання сформованих на той час видів, жанрів, родів мистецтва відповідно революцийно-динамічній естетиці романтизму. В результаті змішання історії, філософії, релігії з мистецтвом виникають нові жанри, напрями філософської поезії, (Гельдерлін, Тютчев), поетичної філософії (Шеллінг, Ніцше, пізніше Соловйов), релігійної поезії (У.Блейк), або пізніше у символізмі міфотворчої поезії (Вяч. Іванов, А.Білий), живопису (Врубель, Бенуа). Взаємопроникнення історії та мистецтва, поетизація (естетизація) історії у творах Новаліса, Клейста, В.Скотта, В. Гюго та інших романтиків. Оскільки ведучим видом вважається поезія разом з музикою, то через них визначаються й інші види. Наприклад, у системі Шеллінга архітектура визначається як музика у камінні, а скульптура як музика у пластиці.

Картина більш ускладнюється у епоху символізму, коли виникають нові «змішані» жанри музикальної поезії (П.Верлен, А.Білий), також міфопоетичної музики (Скрябін, Стравінський). Естетика символізму була спрямована на втілення ідеї «Всеєдності», або теургічного мистецтва В.Соловйова. Звідси, панування ідеї синтезу в усіх видах мистецтва, яка пов'язана з повертанням символу як релігійно- художнього елемента мови мистецтва. Переходячі на ознако-символічну мову мистецтво порушує традиційні межі між її видами. Вплив музики призводить до того, що вірші перетворюються на майже «безпредметну», звучну форму (симфонії А. Белого та ін.), або колористичну форму у абстрактному живопису. Ідея єдності слова, звука та кольору (Малларме, Бєлий) продовжується у спробах синтезу звука та кольору у творах в творчості Скрябіна, або музичного та живописного образів у Чюрленіса. У супрематизмі Малевича, конструктивізмі (функціоналізмі) а також у «ready made» Дюшана суттєво, вперше синтезується високе та прикладне мистецтво. Цікавим прикладом синтезу мистецтв мовою авангарду початку XX ст. може бути відома театральна постанова «Перемога над сонцем» (1916 p.), яку здійснили ведучі представники поезії, живопису, музики театрального мистецтва.

На теоретичному рівні в історії культури синтетичну позицію представляє О.Шпенглер. Відповідно ідеї Гегеля про домінуючі види мистецтва, він, розглядаючи їх вплив на інші види, аналізує, наприклад, пластичний живопис епохи барокко, або музичний живопис XVIII ст. Єдність усіх видів мистецтва ґрунтується на «архетипах - прасимволах», які визначають свідомість і творчість людей. За його концепцією мистецтво (культура) є живою цілісністю, організмом, яка існує від народження, до кінця. Далі, за Ніцше, він поділяє мистецтво на Аполонівське та Діонісійське, або денне і нічне, і кожний вид мистецтва має дві форми існування, стихії. Звідси, наприклад, музика стає зображувальним видом мистецтва, бо базується, на «тілесному слуху». Тобто, зір та слух рівною мірою є шляхом до душі. Таким чином, мистецтво як частина культури вільно, природно «змішується» з філософією, релігією, наукою в певних формах і історичних межах

Лекція № 3 «Система видів мистецтв»

епохи.

В історії мистецтва цей процес, який розпочався з епохи романтизму, є ознакою відокремлення, звільнення європейського мистецтва від класичної, традиційної (античної) естетики, з відкритого Гегелем явища нерівномірного розвитку видів мистецтва походить, що ведучий вид виступає своєрідним організуючим центром для усіх інших видів, у якому відбуваються основні події та можливі найбільш яскраві досягнення.

Розглянемо простір і час в естетичному аспекті як засади класифікації видів мистецтва. Перш за все, вони є універсальними філософськими категоріями, які втілюються у формах творчості та сприйняття у мистецтві, тому вони набувають чуттєво-конкретний, психологічний вигляд. Відомим прикладом використання просторо-часового підходу є філософія А.Бергсона, у системі якого ці категорії заміщують традиційні категорії матерії та свідомості, які є вторинними від них. Таким чином, простір та час вперше у філософії стають фундаментальними у об'єктивному та суб'єктивному (світогляд) аспектах. Більш того, першою, важливішою категорією філософії у Бергсона робиться саме час, оскільки він ближче до людини і внутрішнього світу, що надає його системі певний ідеалістичний вигляд.

З цих позицій можна поділити усі філософські категорії, відповідно різниці між простором та часом, що виглядає таким чином:

Простір Час

Зір Слух

Об'єктивність Суб'єктивність

Зовнішній світ Внутрішній світ

Кількість Якість

Статика Динаміка

Існування Сутність

Форма Зміст

Як бачимо, простір і час також протилежні (симетричні) категорії, проте вони є новим кроком до людини, мистецтва та творчості. Дійсно, філософія А.Бергсона, а також близька до неї феноменологія 3. Гуссерля мають дуже важливі естетичні наслідки. Розглянемо це поділення у художньо-естетичному аспекті і тоді виходить наступна схема:

Простір Час

Природа Культура, соціум

Розум,раціональність Почуття, Візуальність Уявлення

ірраціональність

Пластичність Аудіальність, словесність

Нормативність Свобода

Контур Колорит

Форма, композиція Сюжет, ідея

На цій схемі філософські категорії переходять до естетично-художніх. Простір і час входять безпосередньо до змісту і сприйняття творів, у яких вони присутні через вказані ознаки. Наприклад, час у художніх творах як і простір є відображенням реального часу і завжди від нього відрізняється. Він часто більш напружений, інтенсивний, у ньому часовий рух сюжету підпорядкований задуму автода, тому художній час може порушувати часову послідовність, природний хід подій.

Різноманітність видів мистецтв, а тим більш і спрямованість їх до синтезу, призводить до висування саме часових і просторових, або синтетичних

Лекція № 3 «Система видів мистецтв»

аудіовізуальних і словесних видів мистецтва. Тобто, першопочаткова дуальна схема набуває більш складного, поступового характеру, оскільки кожен вид мистецтва має свою сферу, яка визначає значною мірою форму і мову творів. Вид мистецтва можна визначити як засіб художнього ставлення до світу, який втілюється, насамперед, у стилі та формі творів. Різноманітність засобів ставлення до світу цілком відповідає різноманітності культур та суспільств. Перевага певних видів мистецтва є своєрідною рисою цієї культури. Наприклад, перевага просторово-пластичних видів характеризує античну культуру.

Якщо конкретно розглянути просторово-візуальні види мистецтва, то можна виділити їх основні ознаки: предмет - тіло - дія як об'єкти які визначають відповідно архітектуру - скульптуру - сценічні види мистецтва. Архітектура є організацією форм предметів у просторі, скульптура - форма тіл у просторі, а театр - організація дій тіл - образів. З боку аудіально-словесних видів можливе таке поділення: звук - слово - образ (візуальний), чому відповідає наступна схема, видів мистецтв музика

поезія, література - живопис (образотворче мистецтво). Звідси, музика є часовою організацією звуків, які відображають безпосередньо внутрішній світ. Література є словесно упорядкованим вираженням, переважно суб'єктивним, зовнішнього світу. Живопис визначається як образне (фігуративне) відображення на площині внутрішнього і зовнішнього світу. Таким чином, це поділення можна подати у наступній схемі видів мистецтв:

Простір Час

Час

Архітектура Музика

Треба відмітити зв'язок який існує між видами мистецтва та естетичними напрямками. Домінування певних напрямів в історії культури завжди означає домінування відповідного виду мистецтва. Наприклад, епоха романтизму є одночасно «золотим століттям» для поезії і музики. Тобто, певний естетичний напрям (стиль) найбільш цілісно, адекватно втілюється у відповідному виді мистецтва. Звідси поняття «реалістична література», (живопис), або «класичний театр», «романтична музика». Кожний вид мистецтва проходить еволюцію від «класичних» форм до модерністських, у нього може бути декілька періодів розквіту у різних культурах. Наприклад, в живописі перший розквіт в епоху Відродження, другий у XIX ст. у напрямках реалізму, імпресіонізму.

Лекція № 3 «Система видів мистецтв»

Система видів мистецтва фактично має два рівня, тобто, засіб відношення до світу здійснюється як на рівні «високого мистецтва», так і на прикладному рівні, у якому також формуються різні стилі, жанри. Проте, їх наближає один об’єкт і сфера діяльності, що обумовлює їх взаємні зв'язки і вплив в історії мистецтва. З іншого боку, прикладні мистецтва мають самостійне практичне значення, виконують роль художніх форм життєдіяльності і матеріальної культури, які також набули професійного характеру. До прикладних видів відносяться відповідно: садово-паркове мистецтво, ювелірне мистецтво, циркове та естрадне мистецтво, риторика, публіцистика, дизайн, реклама, та інші.

Ознаками прикладного мистецтва є матеріально-практична спрямованість на (1), відсутність поділення на автора та виконавця-майстра, або перевага останнього (2), прозорість, зрозумілість форми і мови творів, перевага форми над змістом, можливість повторності, стилізації, імітації (3).

Основна тенденція розвитку мистецтва у XX ст. - взаємне наближення протилежних просторових та часових видів мистецтва,

порушення меж між ними, «змішання мов» різних видів втілення ідеї синтезу усіх видів мистецтва. Це завершується виникненням нового виду мистецтва - кіно, яке практично злучає обидві сфери мистецтва та використовує їх переваги. У цьому руслі знаходилась і естетика модернізму, для якої характерне постійне оновлення форм (феномен „формотворчості”), розрив з основними традиціями, постійна актуалізація сучасності.

змішення мов різних видів мистецтва як втілення ідеї іх синтезу, що

призводить у добу модернізму до виникнення нового виду мистецтва –

кино, поєднує в себе переваги двох сфер мистецтва.

Лекция 4. Основные направления

классической и современной эстетики.

Основные направления классической эстетики.
Классика и модернизм. Массовая культура, её признаки и влияние на искусство.
Основные направления современной эстетики.
Основные направления модернизма.

1.Классика как общекультурное явление охватывает все стили от Возрождения до символизма относящиеся к ценностям и идеалам высокого искусства. Основными признаками его являются:

- просветительская миссия искусства по распространению культурно-духовных, моральных ценностей («сеять разумное, доброе, вечное») на основе его высокого статуса в обществе;

- традиционализм – приверженность традициям и идеалам античного классического искусства в сочетании с морализмом и гуманизмом христианства;

В классической эстетике выделяются два основных направления:

1) социальное – это идея общественной сущности человека и искусства, превосходства культуры (искусства) над природой, культ разума и нормативность , то есть наличие правил, критериев искусства и хорошего вкуса

а также соответствие признакам Большого стиля: универсальность, народность, этика долга и др. (Вольтер, Гегель, Шеллинг, Маркс);

2) природное – это определяющая роль природы для искусства, творчества, восприятия как эстетического идеала вместе с культом чувств, воображения, интуиции и всеми признаками «малого» стиля в искусстве: индивидуализм, свобода, динамичность, многообразие форм, эскапизм. (английский эмпиризм, Руссо, Кант).

2. В ХХ веке формируется и распространяется новая городская культура под влиянием процессов урбанизации, индустриализации, которая вбирает в себя признаки как высокого классического (многообразие стилей, жанров, авторство) и традиционно-народного искусства (демократичность, простота). Превращение всего общества в аудиторию приводит к снижению, усреднению искусства и уровня творчества также под влиянием рыночной стихии (в демократических обществах) или власти, идеологии (в тоталитарных общ.).

Можно выделить следующие признаки массовой культуры (искусства):

- упрощение языка и форм произведений на основе преобладающих стереотипов, шаблонных представлений массового сознания;

- уравнивание автора и реципиента, публики, творчества и восприятия в их взаимосвязи, преобладание коммуникативной функции над этической;

- коммерциализация искусства и творчества, их позитивная одномерность, что приводит к преобладанию количественных критериев, повторяемости, имитациям и снижению их уровня, негативное влияние СМИ и рекламы;

- вестернизация – преобладание произведений и образов западной маскультуры, которые несут с собой культ насилия, гедонизма, личного успеха, что вызывает поклонение и подражание части публики, и оказывает негативное влияние на национальную культуру.

Переход искусства на позиции модернизма происходит в 10-30-ые гг. ХХ века по следующим направлениям:

- в живописи: (пост)импрессионизм – экспрессионизм, кубизм и др.;

- в поэзии, литературе: символизм, натурализм – футуризм, модернизм;

- в архитектуре: модерн – конструктивизм.

Практически все новаторские, авангардные явления в искусстве (сюрреализм, абстракционизм, концептуализм и др.) постепенно становятся частью стихии массовой культуры и снижают свой художественный уровень.

3. Процесс переоценки классических традиций происходил разными путями, что выражено во множестве эстетических идей, теорий, из которых можно выделить три основные.

1) интуитивизм (А. Бергсон, Б. Кроче) - его центральное понятие интуиция является способом сознательного углубления в себя, познание сущности, которая невыразима и существует только в длительности чувственных переживаний. В этом процессе происходит освобождение сознания от стереотипов языка, слов, памяти, внешнего мира, откуда возникает способное для творчества «чистое сознание» Цель искусства – десимволизация, освобождение, отбрасывание общеизвестных условностей, ярлыков, штампов для непосредственного созерцания и познания предметов. Эти идеи чистого сознания и творческой интуиции ориентируют искусство начинать сначала, обращаясь к с себе, выражая свой внутренний мир. Вследствие процесса очищения эстетики от морали, истины, практически реального происходит актуализация «потока сознания» в искусстве модернизма (Джойс, Пруст и др.); В основе искусства и творчества оказывается идея «жизненного порыва», который характеризуется непрерывностью (длительностью), свободой, открытостью, подвижностью, с помощью которых постигается сущность. Искусство как и душа противоположны реальности, практике и направлены на их преобразование. Бергсон по сути лишает искусство всякого положительного содержания и сводит его к чистой энергии и открывает дорогу формализму иррационализму и мистике.

2) психоанализ (З. Фрейд) - выдвигает новую теорию творчества, источником которого являются идеальные представления и желания детства, выражающиеся в модифицированном, преобразованном виде в творчестве.. Другим источником творчества являются задержанные и преобразованные эротические позывы (сублимация). Путем смещения, сгущения, переключения энергия так наз. либидо приобретает форму (маску) творчества и воплощается в образах искусства. Бессознательное также включает в себя и «танатические» позывы негативного плана (смерть, разрушение) особенно в форме «Едипова комплекса», как борьбы ребенка (молодого поколения) против власти отца (старшего поколения), что отражает революционные события и соответствует установкам футуризма и авангардного искусства;

Последователь Фрейда Юнг расширяет сферу бессознательного включая в неё такие архетипы как мужское – женское, отец – сын, мать – дочка, мифологические образы, которые становятся первоисточниками национальных культур и выражаются в творчестве. В целом, теория бессознательного представляет творчество как самостоятельный процесс освобождения от внешних социально-этических норм и утверждения авторского Я. Вместе с тем, психоанализ выявляет связь этого Я с через архетипы бессознательного с традициями культуры, мифологией, фольклором. Это намерение двигаться от индивидуального к общему воплощено в произведениях сюрреализма, абстракционизма. Это искусство деформировало предметы с целью проникновения в их суть или отбрасывало их, переходя на беспредметно-знаковый язык. (экспрессионизм, абстракционизм);

3) семиотическая теория (Э. Кассирер, Л. Успенский) – рассматривает искусство как систему знаков и символов, которые выражают скрытую или идеальную реальность, что характерно изначально для произведений на религиозно-мифологическую тематику. Двойственная реально-идеальная природа символа способна выражать скрытые, тайные пласты во внутреннем и внешнем мире, глубже проникать в сущность явлений, однако оно требует специальных знаний как от автора (творчества), так и от реципиента, публики (восприятия). Эта теория реализована в религиозно-мифологичеком искусстве, в направлениях символизм, сюрреализм, абстракционизм, экспрессионизм и др.

4. Искусство модернизма включает различные стили и тенденции, которые можно свести к трем направлениям исходя из используемого автором основного творческого метода:

- семантическое направление – это способ творчества, в котором основным приемом является изменение смысла, содержания образов, символов, знаков и всех выразительных средств искусства (десимволизация, рас- пере-кодироваие) с целью актуализации, приближения к современности, прежде всего, традиционных мифологических и исторических образов (Орфей, Гамлет, Дон-Кихот и др.). Использование образов прошлого для современных целей часто приводит к их вульгаризации, но в целом, способствует более глубокому пониманию проблем реальности (символизм, сюрреализм);

- синтаксическое направление – это изменение способа связи всех выразительных средств (языка) искусства с целью выражения чрезвычайности происходящего, либо специфики различных ситуаций. Отсюда, явление смещенного, «неправильного» синтаксиса: перестановка слов, образов, сокращенная, упрощенная лексика (язык), что выражает динамизацию современной жизни. Крайним проявлением этой тенденции является хаотичность, непоследовательность, распад, деформация форм и обнажение структуры предметов, что выражает отрицательное отношение автора к явлениям реальности (насилие, войны), его вовлеченность в борьбу, протест и т.д. Этот метод реализован в кубизме («Герника» Пикассо), экспрессионизме, футуризме Маяковского и Хлебникова;

- риторическое направление – это способ обращения автора к реципиенту через произведение с целью привлечения внимания к определенным идеям, проблемам общества, изменения общественного мнения и человека. Произведение здесь выступает средством коммуникации и диалога автора с публикой, который поднимает последнюю до уровня соавторства. Произведение обращает внимание не на себя (автора) как отдельное явление , а на проблемы действительности. Крайним проявлением этой тенденции является стремление советского авангарда к полному воплощению в действительность вплоть до исчезновения всякого профессионального искусства. Вместе с тем, эта позиция ведет к упрощению языка и форм произведений и общему снижению их художественного уровня (плакатность, публицистичность, агитка - в произв. Маяковского, Матюшина, Малевича, Мейерхольда и др.). В современных условиях этот способ используется для (само)рекламы авторов.

Таким образом, искусство модернизма становится главным культурным явлением, поскольку отобразило не только негативное отношение к части реальности, но и основные противоречия и борьбу ХХ века.

Е т и к а.

Лекция 1. Предмет и сущность этики

1. Этика и мораль. Категории этики.

2. Основные признаки этики.

3. Структура и функции этики

4. «золотое» и «алмазное» правила этики.

Этика является важной частью практической материальной культуры, в которой реализуются все представления и ориентации человека. Задачей курса этики является изучение основных категорий, видов и направлений этики, а также форм поведения и практических проблем, которые возникают в обществе.

1. Этика и мораль являются близкими, смежными понятиями, которые употребляются как синонимы, но имеют при этом существенные различия. Этика имеет греческое происхождение («этос» - местопребывание) и определяется следующим образом: этика - это наука о представлениях и нормах поведения человека в обществе. Она возникла как практическая часть философии включает в себя многообразие многообразие учений, предствлений, идей о способах существования человека в мире.

Мораль имеет латинское происхождение(«moralis» - обычай) и определяется следующим образом: мораль - это совокупность норм поведения человека императивного характера, регулирующих жизнедеятельность общества с позиций добра и зла. Она существует как практическая (прикладная) этика, связанная с обычаями, традициями. Различие между этикой и моралью можно отобразить следующим образом:

этика мораль

- многообразие, многозначность двузначный, бинарный хар-р

- оценочно-познавательный императивный, указательный хар-р

- преобладание свободы, преобладание Долга, ответственности

самовыражения

- часть философии, мировоззрения часть традиций, обычаев культуры.

Основные ценностные категории этики – добро и зло, другие важные относительно нейтральные категории – свобода, равенство, справедливость, к субъективным категориям морального сознания относятся – счастье, любовь и дружба, совесть, долг, ответственность.

2. Этика как философская наука является формой осознания человеком своего места и роли в обществе, она помогает в выборе смысла, целей и средств деятельности, а также общей линии поведения, соответствующей характеру индивидуальности. Этика относится ко второму социально-практическому периоду жизни человека, после эстетического, в котором реализуются его цели, ориентации ( социального, эстетического, духовного характера). Рассмотрим основные характерные признаки этического или этики как части культуры.

1) Ценностно-универсальный хар-р основных этических категорий (добро, благо, свобода, справедливость), связанный с высшей ценностью человеческой жизни, общества, и культуры. Добро является важной частью Идеала представленного в классической триаде (истина – добро- красота), который выполняет роль символа и цели для всякого существования и творчества.

2) Нейтрально-позитивный характер некоторых этических категорий, относящихся к основам жизнедеятельности: благополучие, здоровье, счастье, свобода. Они используются в отношениях, как часть этикета (приветствия, прощания, пожелания) для выражения позитивных намерений, независимо от ориентаций человека, т.е. являются важной для общества практической ф о р м о й отношений между субъектами.

3) Многообразие и изменчивость этических норм и представлений отражающее национально - культурные различия, особенно между востоком и западом, различные ценностные ориентации субъектов, актуализацию различных категорий (свобода – равенство, справедливость). Изменчивость связана с постоянной необходимостью обновления способов реализации этих категорий на практике в связи с общим социальным прогрессом.

3. Этика как наука подразделяется на несколько видов, которые возникли исторически и существуют в современных условиях.

- трудовая этика – наиболее древний, архаический вид, характерный для патриархального общества и направлен на выживание и адаптацию к природным условиям. Здесь наиболее ценным качеством (добродетелью) считается трудолюбие вместе с долгом, коллективизмом, мудростью (знанием). Этот вид характерен также для протестантской ветви западного христинства.

- религиозная этика – возникла вместе с христианством и другими мировыми религиями, направлена на духовные цели и актуализирует такие качества (категории) как любовь, вера, смирение, бескорыстие и др. Этот вид является наиболее универсальным и составляет основу общечеловеческой морали.

- профессиональная этика – является модификацией общечеловеческой морали применительно к специфике отдельных видов деятельности. Наиболее актуальными являются: медицинская, военная, дипломатическая, педагогическая этики. Основными качествами здесь являются: долг, ответственность, компетентность, коллективизм.

- корпоративная – современный вид этики возникший в связи с деятельностью крупных экономических или социальных субъектов, которые устанавливают собственные формы поведения (этикета), что особенно характерно для восточных культур. Здесь актуальны такие качества как трудолюбие, коллективизм, равенство, лояльность.

Рассмотрим основные функции этики, которые возникли от её функциональных связей с другими близкими сферами (философия, религия, психология, право).

- социальная функция – реализована в виде норм поведения как части обычаев, прав и обязанностей, традиций и направлена на сохранение целостности и стабильности, а также преемственности поколений в социуме;

- познавательная функция – выражена в многообразии этических учений, представлений, идей, которые возникли в философии и культуре и направлены на познание человека как части природы, общества, космоса, решение «вечных» вопросов о смысле и способах существования человека в мире;

- культурно-духовная функция – придает поведению человека ценностную ориентацию на сохранение и приумножение всех достижений культуры и основана на общечеловеческой морали, христианских заповедях и гуманизме;

- психологическая функция – это этика как способ самосознания и самоопределения человека в мире, то есть индивидуализация этических норм с целью выбора соответствующего способа существования и линии поведения выражающей собственное этическое «Я», что является второй после эстетического «Я» более зрелой формой личности.

4. Основные наиболее универсальные нормы поведения существуют в виде «золотого» и «алмазного» правил и определяются следующим образом:

- «золотое правило» - «не делай другим того, что не желаешь себе» или

«во все как вы хотите, чтобы поступали с вами, поступайте и вы»

(Ев. от Матфея)

- «алмазное правило» - «поступайте таким образом, чтобы ваши наилучшие способности соответствовали наивысшим потребностям людей» или

- делайте то же, что и другие, выполняя свой долг, но так как никто другой».

Первое правило имеет духовно-религиозное происхождение и при его практической реализации возможны трудности, проблемы, оно имеет свои достоинства и недостатки, но направлено на общие интересы и унификацию существования человека в социуме

Второе правило отражает реалии современного существования и направлено на преодоление недостатков первого и индивидуализацию этических правил, однако оно также обладает достоинствами и недостатками.

Лекция 2 Общество, культура и этика

1. Происхождение и сущность этических (моральных) норм.

2. Социология морали: индивидуальное, коллективное, классовое в этике.

3. Этика и культура: многообразие и единство. Общечеловеческая мораль.

4. Политико-правовые аспекты этики.

1. Мораль как императивно-практическая форма этики возникает в архаическом обществе вместе с элементами культуры в виде системы запретов (табу) на определенные действия, прежде всего, кровосмешение (инцест) и насилие, а также приобретение собственности. В целом, запреты – табу регулируют поло-возрастные отношения и время работы и отдыха. Этика как позитивная мораль происходит из сакрализации (освящения) основных событий жизнедеятельности (рождение, смерть, брак, посвящение) и существовали в виде ритуалов, из которых происходят этические нормы, правила поведения. Поэтому первые этические нормы сформулированы в отрицательной форме запретов, то есть в виде религиозных заповедей, затем приобретают позитивную форму норм поведения. Первичные мифологизированные представления о добре и зле также возникают из разделения мира (поведения) на сакральное, обязательное и запрещенное, негативное. Поэтому в религии традиционно мораль преобладает над этикой, поведением человека, которые освобождаются от неё только в сфере философии и науки.

В современных условиях, получают распространение такие теории как психоанализ (фрейдизм),которые подвергают критике мораль (религию) за чрезмерные, невыполнимые этические требование к человеку, которые порождают неврозы и насилие (революции), что представлено в работах З. Фрейда «Неудовлетворенность культурой» и «Тотем и табу». В частности, в последней работе выдвигается идея «Эдипова комплекса», как борьбы сыновей (молодого поколения) против Отца (власти, морализма), который стал синонимом освобождения от морали, чувственно-эротического раскрепощения («сексуальной революции»).

2. Этические нормы и представления претерпевают значительные изменения в структуре общества и приобретают значительные модификации, выражающие специфику субъектов, его место и роль в обществе. Необходимо различать индивидуальные и коллективные, классовые субъекты, а также низшие и высшие классы, представители которых имеют разные этические представления.

- позиция индивидуальности представленная в концепция Гоббса, Лейбница, Канта, Сартра (экзистенциализм) выражает частные интересы, ориентации и ведет индивидуализму, эгоизму («каждый за себя а Бог за всех»), конфликтам и насилию, а также дифференциации, поляризации, общества, субъективизации, обесцениванию добра;

- позиция коллективизма, выраженная в концепциях Руссо, Гегеля, Маркса, теологических учениях (В. Соловьев) основана на преобладании коллективного (общего) над индивидуальным и общественной сущности человека. При сохранении ценностей добра эта позиция может привести к подавлению прав и свобод личности в соответствующих политических условиях (тоталитарные, авторитарные режимы).

Классовый подход к этике (морали) заключается в её разделении на высший и низший уровни или два разных типа. Позиция превосходства первого типа над вторым представлена в учении Ф. Ницше (мораль господ, «сверхчеловека» и мораль рабов), а позиция превосходства второго типа (низший уровень) над первым представлена в философии Гегеля («превосходства раба над господином») и Маркса (превосходство рабочего класса над буржуазным) и современных социал-демократических учениях (превосходство массы, народа над индивидуальностью). Однако полит опыт ХХ века говорит об опасности такого преобладания для личности. В целом антиномия индивидуального и коллективного вызывает необходимость гармонизации их отношений на основе сочетания , синтеза интересов личности и общества, альтруизма и эгоизма на основе общечеловеческих ценностей.

3. Многообразие форм этического (морали) отражает различные культурно-национальные традиции и особенности менталитета, что ведет к различиям в содержании и восприятии добра и зла, свободы и других этических кат-ий. Это различие наиболее значительно по линии восток-запад. То есть, содержание этих категорий на востоке связано с такими качествами как коллективизм, лояльность, созерцательность, чувственность а на западе – с противоположными качествами: активность, рациональность, индивидуализм. Однако, эти различия не касаются ценностного значения этических категорий, которое является всеобщим.

Общечеловеческая мораль – это совокупность норм, ценностей выработанных человечеством в ходе истории на основе ценностей мировых религий и обогащенных культурными традициями и опытом новых поколений и представляет собой открытую систему, которая совершенствуется вместе с обществом. В основе этой этики также находится «золотое правило» как наиболее универсальная форма поведения и отношений между людьми и неприемлемость таких качеств как насилие, воровство, зависть, корыстолюбие (стяжание), любодеяние. И в целом – ограничение желаний, смирение, умеренность.

4. Политика есть, по сути, концентрированное выражение не только экономики, но и морали и является средством реализации интересов общих (гос.) или частных отдельных субъектов, классов, групп, которое часто ведет к борьбе, конфликтам, войнам. Аристотель считал, политика и мораль (этика) – это разные уровни ( частный и общественный) общего стремления к благу. Они также различаются на практике как цель и средства, что выражено в извествной формуле Макиавелли: Цель (полит.) оправдывает средства (этика). Использование морали в полит. целях (борьба за власть) ведет к её подчинению политике и обесцениванию, в демократическом обществе политика должна быть подчинена морали (этике), которая может быть только целью, но не средством.

Рассмотрим правовые аспекты этики. Этика разделяется также на формальную, институализированную, которая закреплена в правовых нормах, законах и неформальную, которая существует в форме обычаев, нравов, традиций. Оба вида этики имеют свои сферы функционирования, а также достоинства и недостатки. В частности к достоинствам первой следует отнести: ясность, упорядоченность, равенство всех субъектов, ответственность, а второго вида – практичность, доступность. К недостаткам формальной этики - возможность её деформаций вследствие влияния власти, идеологии, подавления индивидуальности, абсолютизации некоторых категорий и недооценка других (например свободы или равенства).Эти недостатки относятся отчасти и ко второму, неформальному виду этики.

Лекция 3. Основные категории этики.

Добро и зло как основные категории этики.
Диалектика взаимоотношений добра и зла в теории и практике.
Свобода, равенство, справедливость как категории современной этики.

Добро и зло являются основными ценностными категориями этики, значимость, которых обусловлена решением вопроса о направлении бытия и ценности жизни. Всякий раз, когда делаются попытки объявить эти категории устаревшими, они вновь актуализируются в связи с распространением насилия, войн и конфликтов мире. Рассмотрим это подробнее.

1. Добро, как уже отмечалось, является этической частью Идеала вместе с красотой и истиной, которым оно придает практическую позитивность для человека и выражается в таких понятиях как благолепие и благоразумие.

Исходя его универсальности, многообразия, добро можно определить только в общем виде как символическое обозначение позитивного содержания и направления бытия, проявляется на социально-практическом уровне и связано с такими понятиями порядок, созидание, творчество, гармония, польза и другими атрибутами позитивности. Проявления добра на религиозно-духовном уровне относится к благу, которое можно определить как непрактической добро данное свыше как дар или благодать. В религиозной этике выделяются семь добродетелей, то есть качеств, которые присущи, либо ведут к добру: вера, надежда, любовь, мудрость, чистота, смирение, нестяжание (бескорыстие)

Добро получает свое конкретное выражение в каждой сфере деятельности или направлении этики. Необходимо выделить такие виды-атрибуты добра как удовольствие, наслаждение (гедонизм, эпикуреизм), счастье (эвдемонизм), любовь, вера (в христианская этика), польза (прагматизм).

Категория зла является противоположностью добра, антиценностью, которая

обесценивает жизнь и определяется как символическое обозначение негативного направления бытия, связанное с разрушение, хаосом, а в жизни с несчастьем, болью, потерями бедностью, наконец смертью.

Религиозное зло – это символическое обозначение негативных, темных сил (дьявол, демон и др.), данных в наказание за проступки (грехи), нарушения законов и ассоциируется с миром «кесаревым» (государство, власть) и преисподней. Для религии характерна мифологизация, демонизация зла, преувеличение его опасности для жизни, а также абсолютизация противоположности добра и зла и их вечной борьбы. Соответственно, выделяются семь грехов: насилие, гордость, корыстолюбие, идолопоклонство, любодеяние, совращение, зависть, из который самыми тяжкими грехами являются: гордыня (богохульство) и совращение.

2. Добро и зло как категории являются не абсолютными, а относительными противоположностями и на практике между ними постоянно происходит не только борьба, но и диалог, взаимодействие. В целом, существуют два подхода в решении проблемы взаимосвязи этих категорий.

1) Субстанциональный – исходит из изначальной первичности добра и вторичности зла, которое существует как атрибут, внешний признак, форма в природе и обществе, либо как средство (например насилие) для достижения высоких целей. Этот подход характерен для религии (идеологии) и склонность человека ко злу она объясняет его несовершенством и невежеством. Поскольку понимание добра и зла бывает субъективным и многообразным, то эта позиция вечной борьбы со злом на практике ведет к антагонизмам, конфликтности и порождает ненависть и насилие.

2) Функциональный – исходит из равнозначности добра и зла, их одинаковой укорененности в природе, обществе и человеке как их части и представлена в религиозных течениях зороастризма, манихейства (раннее христианство), а также характерна для мифологии. Это дуалистических подход, который существование зла объясняет необходимостью разрушения, уничтожения всего, что мешает жизни и развитию, что приводит к частичному оправданию сил зла особенно в искусстве в образах дьявола, демонов, Мефистофеля, Воланда и др. Отсюда возникает сложная диалектика взаимодействия добра и зла, в котором обе стороны усваивают некоторые признаки, черты, методы у другой стороны, что ведет к общему развитию. То есть, практически возникает не сущностное, а функциональное разделение этих категорий в следующих аспектах:

- борьба старого и нового, прогрессивных и консервативных сил как необходимое условие развития общества;

- взаимосвязь средств и цели в деятельности, оправдание негативных средств (насилия, обман) высокими целями (например, патриотизм);

- притязания на абсолютную власть (истину, знание), которое вызывает противодействие и борьбу.

Все вышеуказанные появления зла и добра носят относительно-временный, функциональный характер, что ведет к возможности их сочетания и смешения и как следствие дезориентации, ошибкам, когда добро обретает маску зла и наоборот. В этих условиях, критерием разделяющим добро от зла остаются позитивность результатов происходящего, которая часто выявляется только со временем, в долгосрочной перспективе.

Рассмотрим категории свободы и равенства, как важные, также

ценностные в соответствующих условиях категории, выражающие социальную значимость индивидуального и коллективного.

Свобода – это общее условие самовыражения и утверждения субъектов (личности) в обществе, форма реализации частных и общих целей, интересов как позитивного, так и деструктивного характера. Она имеет свои достоинства и недостатки. К первому относится возможность развития личности, творчества и прогресса. Недостатки свободы выявляются при превращении её в самоцель, что ведет к индивидуализму, корыстолюбию, произволу. Эта категория выражена в либеральной идеологии, в концепциях Ф. Ницше (идея «сверхчеловека») и персонализме Н. Бердяева.

Равенство – условие функционирования общества как целостного организма на основе равенства прав и возможностей реализации всех граждан. Эта категория представлена в социал-демократической идеологии, а также в учениях сторонников коллективизма (народности) – Ж-Ж. Руссо, Г.В.Гегель, К. Маркс. К достоинствам этой категории следует отнести выражение общечеловеческих ценностей, культивирование чувства долга, ответственности на основе представления об общем благе, преодоление частных интересов и эгоизма. Абсолютизация равенства может привести к таким недостаткам как господство массы, посредственности («охлократия»), подавление личности, творчества, что характерно для тоталитарного типа обществ.

Лекция 4. Основные направления классической и современной этики.

Основные направления классической этики.
Основные направления современной этики.
Прогресс в этике.
Искусство и мораль

1. Большинство направлений классической этики сложились в античной дохристианской культуре как этические концепции философских учений и основаны на выделении определенной цели-смысла или приоритета в существовании человека, что выражается в соответствующем образе жизни, мышления и линии поведения субъекта. Рассмотрим следующие направления:

- с т о и ц и з м – это этика Судьбы, которой человек должен следовать как часть природы, общества и космоса, подчиняя свое поведение, поступки их универсальным законам. Крайней формой подчинения индивидуального общему является ф а т а л и з м как вера в предопределенность каждой судьбы свыше, который может быть религиозным (подчинение воле Бога) или светским (подчинение универсальным законам). Для этих направлений характерно чувство долга, ответственности, подчинение индивидуального всеобщему, однако недооценка роли свободы личности, которая существует только субъективно, в сознании, обрекает человека на пассивное следование предписанным свыше законам.

- с к е п т и ц и з м - это этика критического отношения ко всем абсолютным истинам, ценностям, а в социуме – ко всяким притязаниям на абс. Власть, что неизбежно ведет к релятивизации (относительности) основных моральных ценностей, равнозначности добра и зла. Это направление выполняет роль избавления от иллюзорных представлений, ложных верований, кумиров, но вместе с тем, преобладания сомнения, критики не способно дать позитивную цель и обрекает человека на пассивное восприятия мира.

- э п и к у р е и з м – этика самонаслаждения на основе удовлетворения основных естественных или минимальных потребностей. Это субъективно-внутреннее (имманентное, интравертное) направление отдаляющее человека от мира и вместе с тем ассоциируется с природно-материалистическим мировоззрением и созерцательным отношением к жизни.

- г е д о н и з м - этика наслаждений, удовольствий как основной цели и смысла существования человека, выражается в нейтральном относительно добра и зла поведении, однако на практике ведет к потребительскому образу жизни, эгоизму, праздности и и деградации;

- э в д е м о н и з м – этика счастья как единственной достойной цели существования, которая достижимо в любых условиях для всех субъектов, поскольку ассоциируется преимущественно с внутренним состоянием человека;

- а с к е т и з м – этика достижения духовно-религиозных целей, самосовершенствования на основе ограничения жизненных желаний, влечений, удаления от мира, самопожертвования как религиозного, так и светского характера в сферах идеологии, профессиональной, творческой деятельности.

2. Рассмотрим основные направления современной этики, которые получили распространение в ХХ веке.

- п с и х о а н а л и з - этика бессознательного, которое выступает в виде двух инстинктов, первичных позывов: сил любви и созидания («Эрос») и насилия и разрушения («Танатос»), а также женскими (образ души – анимы) и мужскими (образ души – анимуса) качествами, которые овладевают сознание и направляют деятельность человека. Бессознательное включает в себя также архетипы коллективного поведения и представлений, представленных в мифологии, фольклоре народов, самый известный из которых царь Эдип, давший название соответствующему комплексу, означающему борьбу молодого поколения против власти старшего поколения

В целом, психоанализ направлен против чрезмерной строгости религиозной морали, которая деформирует психику и выступает за освобождение и чувственно-эротическое раскрепощение личности, которое реализовано в известном лозунге «сексуальной революции».

- э к з и с т е н ц и а л и з м - этика автономного индивидуального существования на основе свободного выбора и ответственности за его последствия. Здесь свобода является главной ценностью, однако сводится к внутреннему состоянию, свободной воле и направлена на индивидуализацию этических норм, которые сводятся к действиям в определенной ситуации, то есть ситуативной морали. К достоинствам экзистенциализма следует отнести своеобразный гуманизм как сознание неповторимости, значимости каждой индивидуальности, которая не сводится к набору качеств, функций и является по сути уникальной, незаменимой, а внутренний мир личности невыразим и не может до конца понят извне, со стороны общества ( по К. Ясперсу). Недостатком этого направления является крайний индивидуализм, противостояние личного и общего, коллективного («Ад – это другие» - по Ж-П. Сартру).

- п о с т м о д е р н и з м – это, прежде всего, этика имморализма, как нейтральных относительно добра и зла представлений, а также множественности (вместо традиционной бинарной морали) этических норм и линий поведения в контексте децентрированной ориентации сознания в сторону периферийности, номадизма, маргинальности, что ведет к этическому релятивизму, равнозначности добра и зла.

- п р а г м а т и з м - современное этическое направление которое возникнув в экономике распространилось на другие сферы и заключается в подчинении этических норм и категорий главной цели – получению прибыли, полезного эффекта. Крайней формой этого направления является у т и л и т а р и з м , как стремление к функциональности, использованию как различных предметов, так и человека в частных интересах, сведению их к полезным функциям. Здесь преобладает редукционистское сведение всякой дяетельности к способности приносить, прежде всего материальную пользу, что противоречит ценностям гуманизма и религии. Это нейтральное направление, которое служит частным, индивидуальным интересам в условиях рыночной экономики и приобретает свою значимость в зависимости от целей субъекта и роли в обществе.

3. Рассматривая прогресс в этике стоит отметить, что многие философы отрицают эту идею (Руссо, Шопенгауэр, Ницше, Шпенглер и др.), считая, что человек не становится лучше и духовно-этическая сфера отстает от социально-культурного развития. Однако, прогресс в этике в ХХ веке очевиден по следующим признакам:

- распространение либерально-демократической идеологии, которая несет с собой освобождение, раскрепощение личности;

- защита прав человека на основе правовых документов ООН («Декларация прав человека»), где закреплены фундаментальные права и свободы каждого человека;

- распространение этики пацифизма и ненасилия в социально-политической борьбе, связанной с именами Л. Толстого, М. Ганди, М.Л. Кинга и др.;

- возникновение экологической этики, которая распространяет этические норму, гуманизм на все живое, всю биосферу, что связано с именами А. Швейцера, В. Вернадского, Тейяр де Шардена и др.

4. Взаимосвязь морали и искусства обусловлена близостью этики и эстетики, которые могут сочетаться как художественная форма и этическое содержание, отражающее реальность. Короче, искусство придает этике яркую, привлекательную форму, а последняя придает искусству содержательность, глубину, актуальность. Основной задачей искусства является показ преимуществ добра и недостатков, порочности, слабости сил зла. Однако, в массовой культуре эта задача вытесняется преобладающим гедонизмом, коммерческим утилитаризмом, что приводит к упадку искусства.

1. В смешном нежном трагичном и изящно построенном романе Джонатана Сафрана Фоера
2. это методы осуществления политической власти итоговое политическое состояние в обществе которое складыва
3. вступающими в боковой канатик ниже
4. тематики во 2 классе
5. В процессе дыхания различают три звена- внешнее или легочное дыхание транспорт газов кровью и внутренне
6. реферату- Борис Дмитрович ГрінченкоРозділ- Література українська Борис Дмитрович Грінченко Борис Дмитро
7. Лабораторная работа- Исследование нелинейных систем
8. биоэтика в работе онколога Вана Ренсселера Поттера Potter1 представляется полезным оглянуться на путь про
9. тематический план проекта в форме инновационной программы
10. Лекция 1. Принципы управления2 1
11. Шинели звучит на какойтовысочайшещемящей ноте
12. представительной монархии в России- а
13. Модуль Элементарные фции
14. 2013г. Положение о проведении районного Конкурса на лучшую фотографию достопримеч.
15. Научить режиссуре нельзя а научиться можно
16. Методические рекомендации по изучению раздела Эмоции
17. Он является прежде всего культурой постиндустриального информационного общества
18. Дополните 1 Наличие в периферической крови эритроцитов различной величины называется
19. внутрішньоямкові абсцеси місцями дисплазія та І тип кишкової метаплазії повна або тонкокишкова залозис.
20. Анализ финансово-хозяйственной деятельности предприятия на примере ЗАО

Материалы собраны группой SamZan и находятся в свободном доступе