Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
10
PAGE 4
Тема 1. ПОГЛЯДИ НА ДЕРЖАВУ І ПРАВО В АНТИЧНОМУ СВІТІ
4. Римські юристи про право.
Мислителі Давньої Греції започаткували теоретичний підхід до проблематики права та держави. Вони вперше в історії людства відійшли від міфологічного світогляду, від чистого споглядання. Тому саме з Давньогрецької політично-правової думки починається курс «Історія вчень про державу і право», оскільки саме в Давньої Греції міф поступається розуму, так народжується критичне мислення, народжується філософія.
Основною формою політичного життя Давньої Греції був поліс (місто-держава). Фактично кожен поліс мав свою власну форму правління (Афіни – демократія, Спарта – аристократія, Фіви, Мегари – олігархія). Антична цивілізація зіграла роль своєрідної лабораторії, що випробувала різні типи держав, форм правління, полісного життя. Географічне положення Греції спонукала до розвитку торгівельних відносин. Тому переважна більшість вільних греків в процесі свого життя подорожували, бували в різних полісах і мали можливість порівнювати їх форми держави. Через це критично ставитись до правління в своєму полісі. Все це надавало поштовх для замислювань над класифікаціями форм держави, для пошуку ідеальної форми.
Народження критичного мислення сприяло попиту на знання в давньогрецькому суспільстві. Рівень знань, підготовки до державної діяльності стали критерієм при доборі кандидатів на державні посади. Ці обставини стали причиною появи в другій половині 5 ст. до н. е. школи софістів – платних вчителів мудрості (Протагор, Горгій, Продик, Гіппій, Антифонт, Фрасімах, Калликл, Лікофрон і ін.), що готували слухачів до політичної діяльності, вчили умінню керувати природними і загальними справами, виступати в Народних зборах, суді, прийомах доказів і ораторського мистецтва.
Софісти внесли істотний вклад у теоретичну розробку проблем держави, права, політики, у політичне і правове виховання громадян грецьких полісів. Однак поступово слово «софіст», «софістика» набули одіозного значення в зв’язку з властивим багатьом софістам прагненням виграти спір будь-яким шляхом, за допомогою жонглювання поняттями, через логічні хитрощі, умінням робити слабкі доводи сильними і т. п.
Багато положень софістів про державу, політику, право переглянув Сократ (469-399 р. до н.е.). Він критикує їх сухе, відірване він реального життя, реальних потреб людини знання. На противагу розумності, пропонує розглядати найбільшою чеснотою в людині – моральність. Суспільству потрібні щасливі люди, вважав Сократ. Щасливі люди – благополучне суспільство. Тому що суспільство – це сукупність індивідів, єдине «Ми», у якого одна мораль і мета. Досягнути індивідуального щастя без чи всупереч суспільству неможливо. Створений позитивний соціальний ідеал – значний крок у порівнянні з філософією софістів. Моральна організація полісу неможлива без законів. Закон – цементуюча суспільна норма. І патріотичний обов’язок громадянина – виконувати закони поліса.
1.Вчення Платона про державу і право. Концепція ідеальної держави Платона
Перше місце серед класиків. Народився в шляхетному роді, доречи Солон був його родичем за матерю, у 427 р. до РХ в Афінах – грецькому полісі. В 20-тирічному віці познайомився із Сократом, який в той час виступав проти занепаду демократичного полісу, який тоді змінювався на аристократичну диктатуру. Серед владарювання Тридцяти було немало друзів, родичів Платона, і спочатку він прихильно ставився до їх діяльності, але коли вони захотіли вислати його друга Сократа, поміж інших громадян, Платон усвідомив лиходійства правителів і став замислюватись над справедливої формою правління людьми. Остаточний поштовх до замислення над цими проблемами йому надав вирок Сократа на смертну кару “за святотатство проти богів держави”. Він пише “чим більше я оглядаю ті події і тих людей, котрі тримають у руках державні справи, тим важчим мені здається впровадження державних справ у правильний спосіб. Всі сучасні держави загалом і кожна зокрема перебувають у поганому устрої… В такий же спосіб я відчув потребу проголосити гімн правильної філософії, позаяк ґрунтуючись тільки на ній одній, можна пізнати, що є справедливим в державі і житті окремої людини”. Після смерті Сократа Платон залишає Афіни та багато подорожує. Під час своїх подорожей він потрапив на Сицилію, де панував диктатор Діонісій Старший. Діонісій запросив Платона жити на Сицилії, він погодився задля можливості впливати на диктатора. Але розмови Платона диктатора обтяжували і він схопив філософа та продав у рабство. Один із його друзів встиг викупити вільного громадянина і він повернувся в Афіни. Однак коли Діонісій Старший помер і його місце зайняв його син Діонісій Молодший, Платон знов їде до Афін, і знов його навчання не сприймається правителем. Платон не втрачає впевненості в необхідності своєї справи і починає виховувати не правителів, а філософів серед вільних афінських громадян.
Наступним важливим моментом в його біографії було заснування в 529 р. Академії (філософська школа в гаю Академа у Афінах), стала прообразом всіх філософських шкіл античності а потім і Заходу. Він готує оновлення держави завдяки формуванню умів майбутніх політиків.
Свої погляди Платон залишив у формі діалогів, серед політичних діалогів виокремлюються “Закони”, “Держава”, “Державець”.
Ідеалістичні погляди Платона втілились в його розумінні полісу як полісу ідеального і полісу земного. Держава ідеальна – це щасливе місце, рятунок роду людського, що збудоване рукою людини за допомогою божого талану. Держава людям необхідна для того, щоб вести їх до вищого блага – доброчесності (добропорядочності). Взагалі існує 4 доброчесності: мудрість – доброчесність розуму, мужність – доброчесність серця, поміркованість – доброчесність почуттів, тілесних потреб, і всі три узгоджуються четвертою – справедливістю. В діалозі “Держава” Платон послідовно спростовує різні варіанти визначення справедливості: справедливість як надання кожному належного; як користь сильного; як взаємний договір не творити несправедливості та не страждати від неї. За думкою Платона справедливість полягає в тому, що кожен повинен займатись своєю справою відповідно до своїх здібностей та втрачатись в чужі справи. Справедлива людина – це майстер, спеціаліст, основна чеснота якого – це професійні знання. Держава повинна взяти на себе виховання всіх у доброчесності, а очолювати державу можуть тільки найдоброчесніші та наймудріші люди. Такими людьми можуть бути тільки філософи. А філософи – це не тільки ти, хто шукає істину, але й втілюють її у життя своїми справами. Як і будь-яка інша майстерність – управління держави потребує особливих знань. В демократичної державі управляють всі і розумні і нерозумні. Тому основний недолік демократії – некомпетентність політиків. В ідеальної державі повинен бути чіткий розподіл праці відповідно до потреб суспільства та природних ресурсів. Якщо серед найрозумніших виділяється один – то ідеальною буде царська влада, якщо декілька – то аристократія. Держава втілює в собі три начала: дорадче, захисне та ділове. Вони в свою чергу втілюються в трьох верствах суспільства: філософів, воїнів, виробників. Саме вони повинні задовольняти три основні потреби суспільства (управління, оборону, задоволення основних потреб людей). Проти приватної власності, філософам та воїнам забороняється навіть доторкатись до золота і срібла. Загальні для них також жінки та діти. Сім’ї для них не існує, дітей виховує держава, в кожнім вони повинні бачити свого батька і мати. Багатство і сім’я – це перешкода для управління державою.
З іншого боку – держава земна – пригноблювальна спокуса, силі корупції якої ніхто не може протистояти, невинний може уникнути її лише втечею. В неї панує насильство і егоїзм, тому невідь в маленьких державах завжди існує дві – держава бідних та держава багатих. Платон сповідує правовий нігілізм, бо визнає, що філософам повинна належати необмежена влада, в тому числі необмежена законами. Розум вищий за закон.
Існує чотири відмінності земної держави від ідеальної. По-перше, наявність приватної власності; по-друге, в соціальному строї присутні іноземці, раби, окрім громадян; по-третє, відсутність розвинутої системи демократичних органів правління; по-четверте, відсутності визнання закону як основного регулятора суспільних відносин.
Виокремлює чотири види неправильного державного строю (тимократія, олігархія, демократія і тиранія). Тимократія – порча ідеальної держави, держава, заснована на честолюбстві, завдяки появі власності. Тимократія буде вічно воювати. Олігархія – порча тимократії, коли багатство зосереджується в руках декількох осіб. Основний ценз – майновий, влада боїться озброювати народ, але у будь-якому випадку його ненависть до багатих призводить до державного перевороту та встановленню демократії. Демократія – це зрівнялівка, вона оп’яняється свободою та переростає в тиранію. Тиран – це ставленик народу, який набуває влади демократичним шляхом, він чине сваволя, беззаконня, насильство.
Всі неправильні держави він класифікує на монархії (законна – царська влада, незаконна – тиранія), влади декількох (законна – аристократія, незаконна – олігархія) і влади більшості (демократія і охлократія).
Учень Платона (384-322 р. до н.е.), від ідеальної держави до ідеалу держави, від форми діалогу до форми наукового трактату. Основні трактати: “Політика”, “Афінська політика”, “Нікомахова етика”.
Після смерті батька у 17-річному віці покидає Стагіру, та їде до Афін, до платонівської академії, де він навчається до смерті Платона. Після чого довго подорожує. Був вихователем Олександра Македонського. Засновує свою власну школу в Афінах Лікею (галерея для прогулянок).
Аналізуючи поняття природи людини, він поділяє її на суто тварну (потреба у їжі, продовженні роду) та політичну. Отже, висновок, людина – це політична тварина. Свої людські здібності громадянин може реалізувати лише в державі. Тому держава – це тип суспільства, що є союзом несхожих особистостей, які об’єднуються задля спільного блага, задовольняючи власні потреби через обмін товарів і послуг. Вона створюється завдяки потребі людей у спілкуванні.
Виникає держава завдяки еволюції природних форм людського буття. Сім’я, община, поліс. Тобто держава – це те, що виникає із удосконалення життя людей, для задоволення їх потреб. Для того, щоб відповідати цієї функції повинно бути встановлено конституційне правління, яке забезпечується верховенством закону. Він є критерієм справедливості, бо втілює розум громадян полісу, які прагнуть кращого життя. Ознаки конституційного правління:
Справедливими конституційними державами є:
Деспотичне правління (діє на благо правлячого класу):
Для кожного типу державного устрою існує своя вища цінність: для олігархії – багатство, для демократії – свобода. Найкраща держава – це та, яка поєднує в собі елементи демократії і олігархії, тому що поєднує дві частини суспільства – заможних і бідних. “Якщо демократія є правлінням бідних, тих, яким бракує дозвілля, то вона також є правлінням неосвічених і тим самим не є гідною того, щоб її бажали. Позаяк небезпечно відлучати демос від причетності до правління там, де він існує, то свій найліпший поліс Аристотель накреслив як місто без демосу, місто, яке склалося з одного боку з панів та, з іншого боку, з рабів”.
Демократія – це такий устрій, коли вільнонароджені й неімущі, становлячи більшість, матимуть владу своїх руках. Аристотель описав більше ста політій, але збереглась для нас лише Афінська політія, тому висновки за неї. Отже, основними демократичними органами правління були народні збори для найважливіших питань життя полісу. (Оплески, вигуки, сміх, а також голосування), також постійно діючи управлінські установи – рада 500, яка визначала порядок денний народних зборів. Але в умовах крайньої демократії, коли владу отримують некомпетентні і нечесні люди (простолюдини), закони не мають верховенства, демагоги дістають змогу зловживати словом. Підлаштовуючись під народні бажання, вони подекуди ставали могутніми, а роль державних інституцій зводилася нанівець. Тому слово “демагог” згодом набуло негативного значення. (“демагог” - той, хто веде народ).
Право уособлює собою політичну справедливість і слугує нормою політичних відносин між людьми. Політичне правління – це правління закону, а не людей, не розуму (Платон). Закони так само як і держави можуть бути справедливими і несправедливими. Тому, принцип правління закону відноситься тільки до справедливого закону. В свою чергу справедливість має два види: зрівняльна та розподільна. Зрівняльна справедливість – це арифметична рівність, вона повинна використовуватись в цивільно-правових угодах, відшкодуванні збитків. Розподільна – геометрична рівність - це пропорційний розподіл суспільних благ відповідно до заслуг (гроші, почесті, влада тощо).
Право поділяється на природне та умовне. Природне право – це те, яке скрізь має однакове значення і не залежить від визнання або невизнання його. До нього належать всі суспільні відносини, що існують від природи: сім’я, рабство, власність. Умовне право – встановлення законів та загальних угод. Умовне право повинно відповідати природному праву. Відхід від цієї вимоги призводить до деспотизму.
Порівняльно з Платоном і Аристотелем, Цицерон не є засновником нового політичного мислення. Він належить до античної дохристиянської теорії держави. Така безперервність проявляється навіть зовні, основні твори “Про закони”, “Про державу” нагадують своїми назвами платонівські діалоги. Навіть сам Цицерон вважав свої роботи компілятивними, але це була творча компіляція, вона поєднувалась з новими положеннями.
Марк Тулій Цицерон (106 - 43 до н.е.). У 26 років він вперше публічно виступає захисником у суді. Потім за станом здоров’я був змушений взяти перерву та поїхав навчатись саме у Грецію. Тільки в 30 років повертається до Риму, стрімко просувається по службі і в 63 році (у 43річному віці) стає консулом – найвища посада в римській республіці. Так він був вискочкою, бо чоловіки такого низького походження, він був із бідної шляхетної сім’ї дуже рідко набували консульства. В решті решт він був вбитий у політичних інтригах по замовленню Антонія, який вимагав від Октавіана Августа голову Цицерона, як запоруку нової спілки.
Цицерон на відміну від Платона та Аристотеля був практиком, а не теоретиком політики. Тому його вчення відрізняє прагматизм, бажання для зручності поєднати вже встановлені теорією політичні закони із реаліями політичного буття. Суто теорія, віддалена від практики його не цікавила.
Можна без перебільшення стверджувати, що Цицерон дає перше в історії визначення правової держави. “Народ, це не будь-яке поєднання людей, зібраних разом якимось чином, а поєднання багатьох людей, пов’язаних між собою згодою в питаннях права та спільністю інтересів”.
Причини виникнення держави: - страх перед дикою природою, який обумовлює прагнення до безпеки; необхідність охорони власності; уроджену потребу людей жити разом, спільно.
Форми держави:
Класифікація “характер і воля” правителів:
В кожні свої переваги. “Благоволінням своїм нас приваблюють царі, мудрістю – оптимати, свободою – народи”. Перевага – царської владі, потім – аристократії, демократія на останньому місці.
В ідеальному варіанті потрібно рівномірно змішувати позитивні властивості трьох простих форм правління, задля рівності громадян і порочності держави. “… бажано, щоб в державі було щось видатне і царствене, щоб одна частина влади була надана авторитету шляхетних людей, а деякі справи були надані волі народу”.
Достатньо виважено підходить до визначення “громадянин”, всі лихварі, мілкі торговці, ремісники, взагалі працівники не могли бути громадянами тому що вони за характером своєї праці, не могли як громадяни пізнавати істину, справедливість, велич духу та благопристойність. Взагалі статус громадянина Цицерон констатує виключно через обов’язок (не шкодити іншим, не порушувати чужу власність, працювати для спільного блага, надавати допомогу тим, хто потерпів від несправедливості, захищати свободу громадян та вітчизну).
В основі права – розум та справедливість. Природній закон – це закладений в природі вищий розум, який наказує нам робити те, що потрібно, та забороняє діяти навпаки”. Він існує незалежно від держави і окремих особистостей. “Запропоновувати повне або часткове скасування такого закону – блюзнірство; будь-яким чином обмежувати його дію не дозволено; скасувати його повністю неможливо, і ми не постановою сенату, ні постановою народу визволитись від цього закону не можемо”. Зміст такого природного закону – справедливість, яка вимагає не шкодити іншим і не порушувати іншу власність. Природне право виникло раніше ніж будь який позитивний закон, і взагалі раніше, ніж будь-яка держава, тому вони людські політичні установи, писані закони) повинні відповідати справедливості. Несправедливі закони не є законами взагалі.
Крім того писані закони повинні відповідати встановленому державному строю, традиціям та звичаям предків.
В Давньому Римі вперше виникає окрема сфера знань, а також окрема сфера практичної діяльності – юриспруденція. Цьому сприяли об’єктивний розвиток суспільних відносин, що потребували досконалого правового регулювання. На відміну від грецьких знань про право, римське правознавство було сконцентровано на конкретних питаннях правової практики у силу назрілої необхідності обслуговування високорозвиненої економічної системи господарства з жвавою торгівлею і судноплавством, розвитком договірних інститутів.
Початок світської юриспруденції пов’язано з ім’ям Гнея Флавія (І ст.. до н.е.), його збірником «Jus civile Flavianum» (цивільне право Флавія), що використовувався у цивільному процесі.
Імператорська влада Риму мала потребу в фахівцях, яких вона могла постійно використовувати як своїх помічників. Величезне значення для зміцнення позицій вчених-правознавців, а також і самого правознавства мали заходи римського імператора Августа про надання найбільш авторитетним юристам права проведення судових експертиз. У практичному сенсі це означало, що висновки саме цих юристів мали чинність закону і пред’являлися в суді. У них же містилися і різного роду коментарі до цивільного права. Діяльність юристів з вирішення правових питань включала respondere - відповіді на юридичні питання приватних осіб, cavere - повідомлення потрібних формул і допомога при укладанні угод, agere - повідомлення формул для ведення справ у суді.
До числа найвідоміших юристів періоду ранньої імперії належали Гай, Папініан, Павел, Ульпіан і Модестін (ІІ-ІІІ ст.). Пізніше, у V ст. спеціальним законом про цитування юристів положенням цих п’яти юристів була надана сила закону, їх твори стали важливою частиною кодифікації імператора Юстиніана – Зводу римського цивільного права.
У складі діючого права в Римській імперії юристи виділяли три частини: природне право, право народів і право громадян.
Природне право (jus naturale) вони поширювали на всіх живих істот – всі народжуються вільними. У людському суспільстві до його установлень відносились передусім шлюб, сім’я, виховання. Вимогам природного права підлягають всі інші частини права.
Право народів (jus gentium) – правила міждержавних відносин, норми майнових і інших договірних відносин римськими громадян з не римлянами. Це забезпечувало взаємодію і взаємовплив норм цивільного права і права народів, що захищало приватні і державні інтереси римлян. За нормами права народів заборонялися всі угоди з ворогами, суворо дотримувався імунітет послів і посольств, в тому числі послів ворога.
Право громадян або цивільне право (jus civile) – регулювало відносини між вільними римлянами на основі звичаєвого права, законодавства народних зборів, преторського права.
За знаменитою формулою Ульпіана право в Стародавньому Римі поділялося на приватне і публічне. Публічне право відноситься до положення держави, приватне – до користі окремих осіб. Приватне право, вважав він, містить у собі приписи права природного, права цивільного і права народів. Основну увагу юристи приділяли приватному праву, вирішуючи суперечки з цивільних справ, юристи розмежовували види угод, розробили форми позовів, договорів, заповітів, визначили повноваження власника й інших суб’єктів права, правовий статус особистості.