Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України
Полтавський політехнічний коледж
Національного технічного університету
«Харківський політехнічний інститут»
ІСТОРІЯ
УКРАЇНИ
Курс лекцій для студентів
Полтавського політехнічного коледжу
НТУ «ХПІ»
усіх спеціальностей
викладач І. М. Поставний
Полтава
2011
Палеоліт. Мезоліт
Початок історії людства можна датувати більш ніж 2 млн. років від наших днів, і пов’язаний він з процесом перетворення людиноподібної мавпи в людину. Усвідомлена праця, а згодом мова остаточно зумовили становлення нашого предка як “гомо сапієнса”. Залежно від матеріалу та технології виготовлення знарядь праці найдавнішої людини стародавня історія людства ділиться на кілька епох.
Палеоліт (з грецької “палайос” – стародавній, “літос” – камінь). Датується від 2 млн. до 10 тис. років тому. Він ділиться на ранній, середній і пізній етапи.
У період раннього палеоліту (від появи людини до 150 тис. років тому) почалося розселення людини зі своєї батьківщини (Африка і, можливо, Південно-східна Азія) в різні кінці Землі. На території України ранній палеоліт почався близько 1 млн. років тому. Серед знайдених предметів цього періоду переважали знаряддя ударної і ударно-ріжучої сили (скребла, рубила, гостроконечники з кременю, андезиту, обсидіану, сланцю). Утворюються первісні стада людей, перші форми людських об’єднань за принципом кровнородинних зв’язків. Починає виникати екзогамія (заборона шлюбу в середині роду).
Ці люди вже вміли виробляти і застосовувати палиці і камені як примітивні знаряддя, а також спілкувалися між собою за допомогою звукової мови. Вони збирали плоди диких рослин, ягоди, гриби, їстівні коріння, полювали на тварин, в пошуках їжі часто переходили з місця на місце, тобто вели кочове життя, не маючи ні постійних жител (хоча часто й жили в печерах), ні одягу.
За часів середнього палеоліту (150 – 35 тис. років тому) відбувається подальше заселення України (аж до басейну р. Десни). В цей час, близько 100 тис. років тому, людиною був винайдений вогонь. Змінився антропологічний вигляд людини – неандертальця (назва за місцем першої знахідки її решток у Німеччині): невисока на зріст, сутула, з масивною головою і дуже похилим чолом. Наприкінці середнього палеоліту люди навчилися робити проколюючі знаряддя праці. Змінилась психологія людини. З’явилися елементи абстрактного мислення. Намітився поділ праці між чоловіками і жінками.
Під час пізнього палеоліту (35 – 11 тис. років тому) в результаті наступу льодовика і похолодання іншою стала рослинність, змінилась і місцева фауна. Основне заняття – полювання для здобуття їжі та шкур. Людина змінилась і зовні, діставши назву кроманьйонця (за місцем першої знахідки її кісток у гроті Кро-Маньйон у Франції), або “homo sapiens” (людина розумна). Середній вік людини недовгий - 20-23 роки. Люди дедалі більше переходили на осілий спосіб життя, споруджували житла, насамперед зимові, у вигляді яранг. Замість стада з’являється рід – об’єднання кровних родичів на чолі з жінкою (матріархат). Відбувалася асиміляція різних родів і об’єднання їх у племена.
Родові общини об’єднувалися в племена, з утворенням яких оформився родоплемінний первіснообщинний лад, який грунтувався на спільній власності на засоби виробництва і зрівняльному розподілі наслідків праці. Але людина була безсилою в боротьбі з невідомими і незрозумілими для неї силами навколишньої природи. Зароджуються релігійні вірування (тотемізм, магія, анімізм, фетишизм) та мистецтво.
Мезоліт (“мезос” – середній, “літос” – камінь) – 10 - 6 тис. років до н.е. Льодовик розтанув; рослини і тварини, що населяли тогочасну територію України, стали близькими до сучасних. Люди винайшли метальні знаряддя, що полегшило полювання. Люди починають заготовляти про запас різних молюсків і рослинну їжу, ловити рибу (а не полювати на неї), приручати тварин, з’являються зачатки рослинництва і тваринництва. За мезолітичної епохи виникли об’єднання споріднених родів – племен, які вже мали свою територію, економічну спільність, мову, звичаї тощо.
Неолітична революція
Розквіт первіснообщинного ладу припав на епоху неоліту (“неос” – новий, “літос” – камінь) – 6 - 3 тис. років до н.е. На зміну привласнюючим формам господарювання - мисливству, рибальству і збиральництву - приходять відтворюючі форми господарювання – землеробство і скотарство. Цей процес називають неолітичною революцією. Зернові – ячмінь, просо, пшениця, жито – починають вирощувати в Україні 6 – 7 тис. років тому. На території сучасної України виявлено багато постійних поселень і тимчасових стоянок, що розташовувалися в долинах Дніпра, Сіверського Дінця, Південного Бугу, Десни, Дністра та інших річок. В епоху неоліту вдосконалюється техніка виготовлення знарядь праці – шліфування, свердління. З’являються сокири, долота, кам’яні ножі. Важливим винаходом стає кераміка – виробництво посуду, що дало можливість готувати варену їжу. Зросла тривалість життя людини до 30 – 32 років; середній ріст – 170 см, вага – 75 кг.
Якісно новим періодом розвитку первісного суспільства став енеоліт - мідно-кам’яний вік (з латинської “аенеус” – мідний і з грецької “літос” – камінь) - 4–3 тис. років до н.е. На зміну примітивному мотичному землеробству прийшла значно продуктивніша обробка землі з використанням рала та тяглової сили тварин. Господарський прогрес виявився також в оволодінні першим металом в історії людської цивілізації – міддю. Це сприяло зростанню продуктивності праці, пожвавленню примітивних обміну та торгівлі, розвитку майнової диференціації, що створювало передумови для розкладу первіснообщинного ладу.
В енеоліті рельєфніше окреслюється нерівномірність господарського та суспільного розвитку населення на території України: археологи розрізняють землеробсько-скотарські племена (і серед них – племена знаменитої трипільської культури), рибальсько-скотарські, скотарські і мисливсько-рибальські племена. Землероби винайшли рало, змайстрували стіл, склали піч, побудували великі укріплені поселення, а скотарі приручили коня, використовували колісний транспорт, удосконалювали зброю.
Трипільська культура
Серед енеолітичних племен на території сучасної України провідне місце займають хліборобські племена трипільської культури. Ця умовна назва походить від назви с. Трипілля під Києвом, де в 1893 р. видатний київський археолог Вікентій Хвойка уперше виявив рештки культури. Ареал поширення трипільської культури сягає 190 тис. кв. км, що нині входять до території України, Молдови та Румунії.
Трипільська культура багатогранна і самобутня. В економічній сфері її характерними ознаками було зернове землеробство, використання мотики і рала, розвиток тваринництва (велика і дрібна рогата худоба, свині, коні). У сфері суспільних відносин – перехід від матріархату до патріархату, зародження міжплемінних об’єднань, формування ієрархічної структури родів. Для сфери побуту характерні розписна плоскодонна кераміка з орнаментом, що виконаний жовтою, червоною та чорною фарбами, а також глинобитні одно- і двоповерхові будівлі з глиняною підлогою, оштукатуреними і пофарбованими в червоне стінами. Будівлі будувалися стінка до стінки і з’єднувалися переходами. Поселення виникали біля річок, були великими (т. зв. протоміста) - по кілька тисяч жителів. Навколо існували невеликі поселення, які разом з протомістами створювали округи в 15 – 25 тис. жителів. Через 50 – 100 років земля виснажувалася, і люди переселялися на нові місця. В духовні сфері – домінування символів родючості та добробуту (жіночі статуетки, зображення сонця, місяця, глиняні фігурки тварин).
Трипільська культура була провідною серед неолітичних племен Східної Європи і прискорила розвиток відсталіших племен, що населяли Північну та Північно-Східну Україну. Трипільська культура зникла вірогідно під натиском агресивних племен, які прийшли з північного заходу та сходу.
Епоха бронзи
Епоха бронзи (свою назву отримала від штучного металу – бронзи: сплаву міді з оловом, свинцем, миш’яком або сурмою) – ІІ – початок І тисячоліття до н.е. Спочатку бронзові речі і зброя завозилися з Кавказу, а потім з’явилися і місцеві майстри. Скотарські племена відокремлюються від землеробських - відбувається перший поділ праці. Землеробство стає орним – була винайдена соха. Зростання продуктивності виробництва призвело до зосередження запасів їжі в руках окремих осіб, що викликало майнову нерівність серед людей, формування приватної власності. Одні потяглися до зброї, щоб відібрати чуже майно, інші – щоб захистити його й себе. Почалося швидке вдосконалення зброї (мечі, списи, щити, панцирі і т.п.). Виникла необхідність у силі, яка б регламентувала внутрішнє життя людських колективів і забезпечувала захист від зовнішніх посягань. В середині ІІ тисячоліття до н.е. було відкрито виплавлення заліза. Зброя і знаряддя праці вдосконалюються. Завдяки суспільному поділу праці, посиленню міграцій, зростанню нерівномірності економічного розвитку розвиваються індивідуальні риси окремих племен. Починають формуватися етнічні спільності людей, виділяється племінна верхівка. Соціальне розшарування зруйнувало первіснообщинний лад.
Тема 2. ПОСЕЛЕННЯ РАННЬОЗАЛІЗНОЇ ДОБИ
1. Кіммерійський період.
2. Скіфська доба.
3. Сарматська держава.
4. Античні міста - держави Північного Причорномор’я.
Кіммерійський період
Приблизно з Х ст. до н. е. до середини VII ст. до н.е. все степове Причорномор’я від Дону до Дністра, а також Кримський і Таманський півострови населяли племена кіммерійців. За мовою вони були іранцями, мали тюркське походження. Швидше за сусідні племена вони перейшли до кочового скотарства. Розводили в основному коней; першими перейшли до використання заліза (самі почали його виплавляти).
Кіммерійський народ складався з племен, об’єднаних в союзи на чолі з царями – вождями. Кіммерійці були першим народом, що мав царів, які формувалися з родової та племінної знаті. Держава мала рабовласницький характер. Всі згадки про кіммерійців у давніх письмових джерелах пов’язані з їх військовими походами. Сильне кіммерійське військо, що складалося з загонів вершників, озброєних чудовими сталевими і залізними мечами і кинджалами, луками з довгими стрілами, бойовими молотками і булавами, наганяло жах на міста в Малій Азії, воювало з Урарту і Ассирією. Нападали кіммерійці і на півночі на осіле населення Лісостепу, постійний натиск кіммерійців відчували землеробські племена так званої чорноліської культури. Проте ці напади були менш вдалими, тому що здобич була меншою, та й праслов’яни мужньо і вдало оборонялись, створюючи загони за кіммерійським же зразком. Саме в цей період на півдні Лісостепу почали виникати укріплені поселення з розвинутою фортифікаційною системою.
Постійних поселень кіммерійці не мали, жили в тимчасових таборах і зимівниках. У них були ковалі і кузні, де виготовляли чи не найкращі мечі того часу. Під ударами більш войовничих, чисельніших і краще озброєних племен скіфів кіммерійці вимушені були відступити з території України.
Скіфська доба
Проникнення скіфів на південь України відбувалося кількома хвилями. Спочатку вони мирно уживалися з кіммерійцями, нерідко входячи з ними у військові союзи. Проте зростаючий тиск сусідніх кочових племен – массагетів – примусив скіфів активніше просуватися в глиб кіммерійських земель. У VII ст. до н. е. потіснивши кіммерійців, скіфи не зупиняються, а, переслідуючи їх, вдираються до Передньої Азії, доходять аж до Сирії і навіть примушують єгипетського фараона сплатити данину. Захопивши Мідію, скіфи утворили державу Ішкуза, яка проіснувала 28 років. Панування скіфів у Малій Азії закінчилося тим, що мідійський цар Кіаксар запросив скіфських царів на обід і перебив їх. Залишки скіфів вимушені були емігрувати в Північне Причорномор’я. Панівним прошарком серед скіфів були царські скіфи, що підкорили навколишні племена і в другій половині VII ст. до н. е. утворили державу Велику Скіфію. Давньогрецький історик Геродот виділяв серед скіфів племена скіфів-кочівників і скіфів-землеробів (до перших відносились і “царські” скіфи). У скіфів-кочівників роди і племена були своєрідними військовими підрозділами для ведення війни і охорони худоби. Справжнім багатством скіфів були коні. Невисокі (до 144 см в холці), вони не знали собі рівних у бігові на далекі дистанції. Скіфи-кочівники вирощували також корів, овець, кіз, верблюдів. Стада належали знаті. Скіфи-кочівники відзначалися хоробрістю, ненавистю до ворогів, військовим побратимством, стійкістю, вірністю. Скіфи-землероби – це не скіфські племена (вірогідно, праслов’яни), що перебували у скіфській державі і платили їй данину. Вели осілий спосіб життя. Застосовували дерев’яний плуг. Зернове землеробство перетворилося на товарне виробництво. Лишки хліба продавалися. Вирощували пшеницю, горох, просо, ячмінь, жито, цибулю. Добре розвиненою була чорна металургія й обробка металів. На рубежі VI – IV ст. до н.е. у Скіфії відбувається поступове становлення класового суспільства та формується рабовласницька держава. Саме в цей час цар Атей захоплює владу, усунувши інших царів на території від Азовського моря до Дунаю. За формою правління скіфське царство було рабовласницькою деспотичною монархією. Влада царя була спадковою і необмеженою. З VI ст. до н.е. скіфи перестали воювати, тільки у 513 р. до н.е. відбили наступ персидських військ царя Дарія І. У ІІ ст. до н.е. відбувається занепад держави скіфів. Під ударами сарматів скіфи змушені були відступити в Нижнє Подніпров’я і Степовий Крим, де утворили Малу Скіфію. В ІІ ст. н.е. Мала Скіфія була знищена навалою сарматів.
Сарматська держава
У III ст. до н. е. в поволзько-приуральських степах сформувався союз кочових іраномовних племен – сарматів (від іранського “саоромант” – “оперезаний мечем”), який спустошливим ураганом пронісся Приазов’ям та Північним Причорномор’ям, витіснив скіфів на Кримський півострів. Сарматські племена просувалися в західному напрямку кількома хвилями. Їх очолювали у різний час різні племенні об’єднання. Царські сармати та язиги були лідерами першої хвилі, що прокотилася межиріччям Дніпра і Дністра в ІІ ст. до н.е. і дійшла аж до Дунаю. На чолі другої хвилі стали роксолани, що закріпились у степах Лівобережжя та здійснювали походи спочатку на Таврійський півострів, а в І ст. н. е. нападали на римську провінцію Мезію. Третя хвиля сарматської активності пов’язана з аланським союзом племен, що утворився в І ст. н. е., для яких характерними були широкомасштабні воєнні дії. Алани здійснювали успішні напади на Мідію, Малу Азію, Крим, Закавказзя. У 372 р. алани були розбиті гунами, що призвело до втрати сарматами панівного становища в причорноморських степах. Решта цього сарматського племінного союзу в VІ – ІХ ст. відходить у передгір’я Кавказу і згодом вливається до Хозарського каганату.
Сарматська держава, як і Скіфія, мала рабовласницький характер. Головним містом був Танаїс, розташований у гирлі річки Дон. Особливістю сарматського суспільного ладу було існування пережитків матріархату. У стародавніх джерелах є згадки про сарматських цариць – Томирис, Амагу та ін. Сарматські жінки вміли їздити верхи, володіли зброєю і разом з чоловіками ходили в походи.
Сарматська культура була близькою до скіфської, але не перевершила її досягнень. У військовій справі сармати суттєво випередили не тільки скіфів, а й інші народи. Удар сарматської кінноти, вдягнутої у залізні панцирі, озброєної довгими списами та мечами, що атакувала ворога зімкнутим клином, за свідченням Тацита, не могло витримати жодне військо.
У сарматів були порівняно добре розвинуті ремесла: ковальське, бронзоливарне, шкіряне, деревообробне, прядіння й ткацтво, виготовлення зброї, одягу, взуття та прикрас.
Античні міста - держави Північного Причорномор’я
У VІІ – V ст. до н. е., коли причорноморські степи займали скіфи та інші племена, вихідці з Греції заснували на узбережжі Чорного і Азовського морів свої поселення, що стали рабовласницькими містами-державами (полісами). Найвідоміші з них: Ольвія – в гирлі Дніпровсько-Бузького лиману, Херсонес – околиці сучасного Севастополя, Пантікапей – на місці сучасної Керчі, Феодосія – в Криму, Фанагорія – на Таманському півострові, Танаїс – у гирлі Дону, Керкінітіда – на місці сучасної Євпаторії.
За устроєм північно-причорноморські держави були різними: демократичні (Ольвія, Херсонес) чи аристократичні (Пантікапей до утворення Боспорського царства) республіки або ж монархії (Боспорське царство). Політична влада знаходилася в руках рабовласників – власників землі, ремісничих майстерень, купців, лихварів. Верховна влада належала народним зборам, виконавча – магістратам, що обиралися відкритим голосуванням. Управління містом здійснювала колегія архонтів (5 чоловік). Населення грецьких міст займалося землеробством, виноградарством, виноробством, рибальством і переробкою риби, ремеслами, вело жваву мінову торгівлю зі скіфами та Грецією. Вивозили рабів, хліб, худобу, рибу, шкіри, хутра, ліс; завозили вина, маслинову олію, посуд, тканини, ароматичні речовини, різні ремісничі вироби та предмети розкоші. Греки принесли з собою і найрозвиненішу культуру. Будинки мали по кількасот квадратних метрів житлової площі, прикрашалися розписами, фресками, мозаїкою. Був високий рівень освіти. Діти вчились читати, писати, рахувати, розуміли риторику, філософію, музику, займалися спортом. Високорозвиненими були мистецтво і наука. Кожне місто мало своїх поетів, музикантів, художників, артистів, учених.
Найбільшою рабовласницькою державою було Боспорське царство з центром у Пантікапеї, яке виникло в V ст. до н. е. і включало територію Керченського і Таманського півостровів та пониззя Кубані. До його складу ввійшли великі міста-держави (Фанагорія, Гермонасса, Феодосія) та кілька невеликих міст (Мірмекій, Тірітака, Кіммерій та ін.). Розквіт Боспорського царства припадає на ІV – ІІІ ст. до н. е., проте вже з ІІІ ст.до н. е. воно починає занепадати. Це було викликано внутрішніми суперечностями, зокрема повстаннями рабів. На початку І ст. до н. е. понтійський цар Мітрідат VІ Євпатор об’єднав під своєю владою більшість держав Північного Причорномор’я, в тому числі і Боспорське царство, вів боротьбу проти Риму, але зазнав поразки. Після трагічної гибелі Мітрідата Боспор опинився під владою римлян, а згодом був захоплений готами. Завершального удару Боспорському царству завдали гуни.
Грецька колонізація Північного Причорномор’я тривала тисячу років. За цей час тут утворилася унікальна етнокультурна і економічна зона, в якій античний світ тісно співіснував із світом “варварським”. Це зумовило прискорення розпаду родоплемінних відносин у скіфів, сарматів. Античні держави-міста були першими державними утвореннями, що виникли на території України і значною мірою вплинули на процеси зародження, формування і розвитку майбутньої Української держави.
Тема 3. ПОЧАТКИ ПРАСЛОВ’ЯНСЬКОЇ ІСТОРІЇ
1. Праслов’яни.
2. Анти і склавіни.
3. Початки давньоруської державності.
Праслов’яни
Походження і етногенез праслов’ян остаточно не з’ясовані. Лінгвісти довели, що праслов’янські мовні ознаки існували вже в ІІ тис. до н.е. З середини І тис. до н. е. старослов’янська мова виділилася з індоєвропейської. Початок формування праслов’ян припав на ХV - XI ст. до н.е. Це племена тишнецько-комарівської культури, що населяли Східну Польщу, Прикарпаття, Придністров’я, Південну Білорусію і Північну Україну. Вони сіяли пшеницю двох сортів, ячмінь та інші культури. Існував землеробський культ. Розводили худобу, коней і свиней. З часом східна гілка комарівської культури переросла в етнічну спільність племен білогрудівської культури (ХІ – ІХ ст. до н.е.), від яких і беруть корені східні слов’яни (анти). Вони займалися землеробством з застосуванням тяглової сили, скотарством, конярством. У білогрудівців склався землеробський культ. Вони ліпили з глини моделі зерен, хлібців і поклонялися їм. Досягнення цих племен успадкували племена чорноліської культури (Х – VIII ст. до н.е.). Під ударами кіммерійців ці племена відходять на північ і Лівобережну Україну (басейн р. Орелі, Самари, Ворскли). Після приходу скіфів більшість праслов’янських племен України потрапила під їх вплив. На останньому етапі існування Скіфії на території Польщі утворилося племінне об’єднання пшеворської культури (V ст. до н.е. – ІV ст. н.е.). Це германські племена лугіїв і слов’янські – венедів (жили між Віслою, північними схилами Карпат і Дніпром). Давні слов’яни були об’єднані в рамках двох культур - зарубінецької і пшеворської. Займалися землеробством, існувала перелогова система (поле засівається, поки не виснажиться, потім засівається нове, а старе відпочиває). Давні слов’яни займалися також тваринництвом; волами орали поле. Полювали на хутрового звіра, займались рибальством, бортництвом, збирали гриби і ягоди. Із ремесел виділяються залізообробне, а також ковальство, гончарство. Житла будували дерев’яні із заглибленням у землю. Поховальним обрядом була кремація.
Анти і склавіни
Племінне об’єднання венедів на І ст. н.е. починає розпадатися, і натомість утворюються племена склавінів і антів. Склавіни проживали в основному за межами України в межиріччі Дністра та Дунаю. До початку ІV ст. територія Подніпров’я, Подністров’я, Побужжя перебувала під владою слов’янських племен антів. Як свідчать археологічні та писемні джерела, анти розмовляли слов’янською мовою, жили невеликими поселеннями, займалися скотарством та хліборобством. Вони мали військові укріплення. Суспільний і політичний лад антів вважається військовою демократією. Всі справи вони вирішували спільно, проте в моменти загальної небезпеки анти вибирали вождя – “REX”, який мав визнаний авторитет. Антських царів Божа, Ардагаста, Мусокія, полководців Доброгаста, Порогаста та інших згадують письмові джерела. Воєнна здобич, контрибуції сприяли накопиченню багатств у антських вождів, що, в свою чергу, посилювало їх військову політичну владу. Це прискорювало майнову та соціальну диференціацію антського суспільства, сприяло формуванню в ньому класових відносин. Просуваючись на Балкани, анти захоплювали десятки й сотні тисяч полонених, яких обертали на рабів, проте це не класичне рабство, а скоріше феодальна залежність полоненого від власника. Ця епоха збігається з кількома археокультурами, що виникли із зарубінецької культури. Насамперед це черняхівська (ІІ - V ст.) і київська (ІІІ - перша половина V ст.) культури, для яких характерним заняттям було землеробство. Ремесло відділяється від сільського господарства (відбувається другий поділ праці). Союз антських племен об’єднував як слов’янські, так і неслов’янські племена, але етнічну основу становили жителі лісостепу, нащадки зарубінців. Жили в напівземлянках або землянках з плетеними із хмизу стінами, обмазаними глиною. Поселення виникали через 2 - 4 км в зручних для землеробства місцях. При обробці землі частіше використовували плуг з череслами. Зерно мололи жорнами.
На півдні України в ІІ ст. утворилося Готське королівство. Анти і готи разом воювали з Римською імперією. В 375 р. на Готське королівство напали гуни, що об’єдналися з антами і знищили готів. Гуни тривалий час наводили жах на всю Західну Європу, і тільки після смерті царя Аттіли в 453 році царство гунів розпалось. Праукраїнське антське об’єднання ще певний час існувало, але у 602 р. було розгромлене військами аварів під проводом царя Апсиха. Після цього анти в писемних джерелах уже не згадуються, а в літературі починає вживатися назва слов’яни.
Початки давньоруської державності
Друга половина І тис. – це час, коли з загальнослов’янського масиву племен виділяються три гілки: східна, західна та південна. Східні слов’яни у VI – IX ст. займали величезну територію Східної Європи - від Карпат до Оки і від Ладоги до Чорного моря. За літописами у східних слов’ян напередодні утворення Київської Русі існувало 14 великих груп племен. Найважливішими були поляни, що жили по Дніпру, древляни – на Північному Заході, сіверці – на Північному Сході, уличі та тіверці - на півдні. На заході жили дуліби та волиняни.
Про політичну структуру східних слов’ян відомо небагато. Верховних правителів чи централізованої влади вони не мали. Племена й роди, на чолі яких були патріархи, вирішували важливі питання шляхом загальної згоди. Племена полян, сіверян і древлян проживали у вигідному геополітичному середовищі (в центрі праукраїнської людності і на перехресті важливих торгових шляхів). Саме тут і починає утворюватися праукраїнська держава. Першим етапом утворення держави було формування протягом VII - першої половини IX ст. переддержавних утворень: Куявії (полянське князівство Кия), Дулібії, Славії, Артанії тощо. З кінця V ст. головну роль починає відігравати Київ. Одним із перших київських князів (якщо не першим) був князь Кий із братами Щеком і Хоривом та сестрою Либідь. Нащадками були князі Дір і Аскольд, які прийняли християнство. Вони проводили активну зовнішню політику – воювали з Візантією, Аварським та Хазарським каганатами. Землеробство залишається основним заняттям. Використовується наральник з широким трикутним лезом, винаходять примітивні млини, розвивається металургія, обробка заліза, дерева, кісток, гончарство. Виникають значні ремісничі центри. Швидко розвивається торгівля, поступово формується феодальний лад.
Отже, в процесі консолідації та розвитку економічних і політичних факторів східнослов’янських племен формуються перші державні утворення, які прийнято вважати примітивними попередниками першої східнослов’янської держави - Київської Русі.
Тема 4. УТВОРЕННЯ КИЇВСЬКОЇ ДЕРЖАВИ (ІХ-Х ст.)
1. Початок князювання династії Рюриковичів.
2. Зовнішня політика Олега.
3. Князювання Ігоря.
4. Реформування держави за часів Ольги.
5. Походи Святослава.
Початок князювання династії Рюриковичів
Київська Русь (умовна назва першої Давньоруської держави з центром у Києві) в ІХ - ХІІІ ст. об’єднувала фактично усі східнослов’янські землі і була однією з найбільших держав середньовічної Європи. Територія держави охоплювала величезний простір (на початку ІХ ст. складала 1,1 млн. кв. км.), проте кількість людей, що на ній проживала, була невеликою (близько 4,5 млн. чол.).
У той час, як Давньоруська держава розвивалась і міцніла, на півночі слов’янські племена ворогували між собою. Для наведення порядку новгородські старійшини в 862 р. запросили до себе варягів. Три брати Рюрик, Синеус та Трувор прибувши до північних слов’ян, силоміць підкоряють їх своїй владі. По смерті Синеуса та Трувора, які не мали власних дітей, їхні володіння підпорядковувалися Рюрику. Після смерті Рюрика (879 р.) регентом при малолітньому синові Рюрика Ігорю став його воєвода Олег. У 882 р. Олег організовує похід на Київ, прагнучи його об’єднання з Новгородом, аби підпорядкувати собі ці два головних центри на торговельному шляху “у греки”.
У середині ХVIII ст. російська імператриця Катерина ІІ запросила німецьких істориків Г.Байєра та Г.Міллера, які, посилаючись на літописну легенду про прикликання варягів на Русь, розробили концепцію про скандинавське походження давньоруської держави. Проте нині нормандська теорія втратила своє наукове значення. Яскравим свідченням цього є вислів західного дослідника Г.Штокля: “Перша руська держава середньовіччя виросла з поєднання багатьох елементів. Варяги були лише елементом серед багатьох, однією історичною силою серед інших. Руська історія тільки через варягів є така сама фікція, як руська історія без варягів”.
Зовнішня політика Олега
Олег (882 – 912) проголосив Київ “матір’ю міст руських” і почав створювати централізовану державу із самодержавною формою правління (до цього була федерація племен). Олег поступово підкорив полян, древлян, сіверян, радимічів, пізніше – вятичів, хорватів, дулібів, тіверців. На міжнародній арені змушений був відвойовувати відновлення виплати Русі данини Візантією. На чолі 80-тисячного війська у 907 р. зробив похід на Константинополь. Візантійський імператор вимушений був заплатити кожному з 2 000 кораблів по 12 гривень, а також дати викуп містам Київської Русі і сплачувати щорічну данину. Також встановлювалися пільги купцям і послам. На згадку про похід Олег прибив щит на ворота Царграду. Однак греки не дотримувалися умов договору, і князь у 911 р. зробив новий похід на Константинополь. Після цього загадково помер.
Князювання Ігоря
По смерті Олега великим київським князем став Ігор (912 – 945). Народився в 875 р., а 903 р. одружився на псковитянці Ользі. Його князювання почалося традиційно для князів цього періоду із жорстокої боротьби проти автономістських настроїв підкорених народів. Племена древлян і уличів відмовилися підкорятися київському князю і сплачувати данини. Древляни були підкорені, уличі відійшли в нові місця. Головним напрямком зовнішньої політики Ігоря було зміцнення авторитету держави та забезпечення інтересів торгівлі з іноземними державами, особливо Візантією. Щоб змусити Візантію дотримуватися підписаного з Олегом договору, Ігор у 941 р. пішов у похід на 10 000 кораблях, які були спалені “грецьким вогнем”. У 944 р. – новий похід. До вирішальної битви не дійшло. Підписали мирний договір (гірший, ніж з Олегом). Руське військо не взяло здобичі і почало ремствувати. Щоб заплатити дружині, Ігор вирішив зібрати данину з древлян, що не брали участі у поході. Проте древляни зібрали військо і розбили дружину, а самого Ігоря жорстко вбили (розірвали, прив’язавши за ноги до двох дерев, сказавши: “якщо унадиться вовк до овець, то виносить усю отару, аж поки не вб’ють його”).
Реформування держави за часів Ольги
Вдова Ігоря Ольга (945 – 964), очоливши державу від імені малолітнього сина Святослава, щоб запобігти новим виступам з боку підлеглих племен жорстоко помстилася древлянам за смерть чоловіка. На пропозицію древлян піти заміж за їхнього князя Мала Ольга убила послів. Потім зібрала військо і хитрістю заволоділа столицею древлян Іскоростенем. Проте смерть Ігоря вимагала не тільки помсти, вона гостро ставила питання про форми і методи державного управління. Ольга провела деякі реформи, суть і зміст яких полягали у регламентації повинностей залежного населення; унормування процесу збирання данини (визначення її розмірів і встановлення місць збирання), створенні осередків центральної князівської влади на місцях – “становищ” і “погостів”. На міжнародній арені дипломатичним шляхом добилася того, чого не вдалося Ігореві. У 946 р. відвідала Константинополь, підписала мир з Візантією; прийняла християнство.
Походи Святослава
Святослав (964 – 972). Протягом 964 – 966 рр. змусив в’ятичів визнати владу київського князя, розгромив волзьких булгар, а потім Хозарський каганат, який знищив повністю (проте відкрив дорогу печенігам на південь сучасної території України). Коли зав’язалась війна між болгарською державою (потенційним противником) і Візантією, виступив на стороні останньої. На чолі 60 тисячного війська у 968 р. розбив болгар, завоював 80 болгарських міст і осів у Переяславці. Візантія, злякавшись Святослава, відновила дружні відносини з Болгарією і нацькувала на Київ печенігів. Святослав змушений був повернутися до Київа. Для зміцнення своєї влади по всій території він посадив у Києві Ярополка, у древлян - Олега, а у Новгороді-Володимира (позашлюбний син від ключниці княгині Ольги - Малуші). В 969 р. Святослав знову вирушив у Болгарію. Вимушений був знову відвойовувати міста у болгар, проте на заваді стало візантійське військо. Багатогодинна січа не виявила переможця, тому візантійський імператор запропонував переговори. Від послів Святослав не прийняв золота, але із задоволенням узяв меч, тому візантійський імператор пішов на мир. У 971 р. Візантія пішла з війною на Святослава. Закрили його в Доростолі. 3 місяці тривала облога. В липні 971 р. відбулася генеральна битва, загинуло 16 000 русичів, з рештою Святослав закрився в Доростолі. Візантійський імператор Іоан Цимісхій, щоб не випробовувати долю, пішов на запропонований Святославом мир. Умови були почесними з дозволом повернутися з усім військом на Русь. Проте візантійці домовилися з печенігами, ті перетнули шлях по Дніпру, змусивши Святослава зазимувати на Білобережжі, а при повторній спробі навесні 972 р. пробитися через дніпровські пороги дружину було розгромлено, а Святослава вбито.
Діяльність Святослава важко оцінити однозначно. Дбаючи про зміцнення міжнародних позицій своєї держави, він мало займався її внутрішніми проблемами. Його військові походи свідчать про недостатнє розуміння реальної обстановки і разом з тим відбивають зростання ролі Київської держави у вирішенні міжнародних питань. В історію Київської Русі він увійшов як видатний полководець, улюбленець свого війська, справжній лицар у ставленні до суперників. Коротке князювання Святослава стало подібним до останнього помаху меча, який створив основу Київської держави.
Тема 5. ПІДНЕСЕННЯ Й РОЗКВІТ КИЇВСЬКОЇ РУСІ (кінець Х – середина ХІ ст.)
1. Володимир: прихід до влади, зміцнення держави.
2. Запровадження християнства на Русі.
3. Князювання Ярослава Мудрого.
Володимир: прихід до влади, зміцнення держави
Розпочата в 977 р. міжусобна боротьба між синами Святослава закінчилася смертю Олега, Ярополка й перемогою Володимира (980 – 1015), князювання якого справедливо вважається початком розквіту Київської Русі. Це був один з найяскравіших політичних діячів європейського масштабу. За його князювання завершилось формування території Київської Русі. Володимир спирався на місцеву аристократію і таким чином позбавився свавільних варягів. Він усунув від влади племінних вождів і на їхнє місце посадив своїх синів (12). Зосередив усю владу в своїх руках. Одна із великих заслуг Володимира – захист Русі-України від нападів печенізьких орд. Боротьба велася безперервно. Інколи битви замінялися поєдинками богатирів (наприклад, Кожум’яки з печенізьким богатирем; Мстислава Тмутараканського, сина Володимира, – з князем касогів Редедею). Володимир також укріплював прикордонні землі, заселяюючи їх добровольцами.
Запровадження християнства на Русі
Найважливіше нововведення – запровадження християнства. Язичництво не відповідало ні рівню розвитку держави, ні становищу київського князя. Волхви і “кудесники” суперничали з князями за владу над народом. Вибравши християнство, Русь обрала європеїзований шлях політичного розвитку. Християнізації передував політичний союз з Візантією. На прохання візантійською імператора про військову допомогу Володимир дав згоду з умовою віддати йому заміж сестру імператора Василя ІІ Ганну. Василь ІІ погодився за умови, що Володимир охреститься і охрестить свою країну. У 988 р. Володимир охрестився разом зі своїм оточенням, а потім силоміць охрестив усіх киян у р.Почайні. Після цього була християнізована вся Русь.
Це сприяло швидкому злету Київської Русі. Введення нової віри зміцнило міжнародний авторитет Київської Русі, вивело її в число передових європейських країн, сприяло розширенню економічних і культурних зв'язків з багатьма народами. Прийняття християнства позитивно вплинуло і на внутрішнє життя країни. Ця релігія підтримувала монарше право на владу, тому київські князі знайшли в ній ідеологічну опору. До того ж церква з її складною внутрішньою підпорядкованістю знайомила київських правителів з новими моделями управління, забезпечувала не знане раніше духовне єднання, справляла величезний вплив на культурне і господарське життя. Християнство принесло з собою розвиток науки, письменництва, мистецтва, архітектури.
Після смерті Володимира між його синами спалахнула міжусобна боротьба. Старший син Святополк убив менших братів Бориса і Гліба. Святослав безслідно зник. Ярослав пішов війною на Святополка. Той утік в Польщу і безвісно загинув. На Ярослава з війною пішов Мстислав Хоробрий (Тмутараканський). Проте вони домовилися без битви, поділивши Русь. Після смерті Мстислава Хороброго в 1036 р. Ярослав став самовладним правителем.
Князювання Ярослава Мудрого
Ярослав Мудрий (1019 – 1054). Князювання Ярослава Мудрого стало періодом розквіту й могутності Київської Русі. Для захисту західних рубежів держави київський князь заснував місто, назване його ім’ям – Ярослав, підкорив племена чуді, ятвягів і на березі Чудського озера заклав місто Юр’їв. У 1036 р. під стінами Києва розгромив печенізьку орду і відкинув її у безкрайні степи. Південні кордони Київської Русі на Правобережжі відсунулися приблизно на 100 км. Київська Русь стала найбільшою державою Європи (її кордони займали територію від Волги до Карпат і від Росі до Балтійського моря).
Могутність Київської Русі визнана всією Європою, і царські династії почали вступати з родиною київського князя у шлюбні відносини. Ярослава Мудрого називали “тестем Європи”. Його дружина (Інгігерда) – дочка шведського короля. Одна сестра стала дружиною польського короля, інша – візантійського царевича. Три дочки видані за норвезького, французького і угорського королів. Син Ізяслав одружений з сестрою польського короля.
Одна з найбільших заслуг Ярослава Мудрого - це об’єднання звичаєвих правових норм у збірник законів “Руська Правда”. Основним об’єктом захисту стало життя, тілесна недоторканість людини; покарання в основному мали грошовий характер. Хоча закони спрямовувалися в основному на захист верхівки суспільства, але й прості люди відчували себе більш захищеними від сваволі феодалів.
За князювання Ярослава Мудрого Київ стає релігійним центром країни. У 1037 р. тут збудовано шедевр світової культової архітектури - Софійський собор. У 1051 р. бояри – монахи Антоній і Феодосій заснували на схилах Дніпра Печерський монастир – майбутній духовний центр України. У 1051 р. Ярослав Мудрий вперше призначив київським митрополитом русина – видатного письменника Іларіона. При Софіївському соборі, інших храмах та монастирях накопичувалися бібліотеки, що складалися головним чином з творів іноземних авторів, перекладених на давньоруську мову.
Для того, щоб запобігти боротьбі за владу між своїми нащадками, Ярослав Мудрий запровадив принцип вікового старшинства, коли на зміну померлому князю приходив його брат, а потім син. Таким чином фактично кожному із князів гарантувалося право на київський престол. Ще за свого життя Ярослав Мудрий поділив руські землі між синами. Головним над братами ставав старший брат, що княжив у Києві.
Тема 6. ВНУТРІШНІЙ УСТРІЙ ЗА КНЯЖОЇ ДОБИ
1. Політичний устрій.
2. Соціально-економічні відносини.
3. Культура дохристиянської Русі.
4. Культура християнської доби.
Політичний устрій
Київська Русь була великою ранньосередньовічною монархією, на чолі якої стояв великий князь київський - верховний власник усіх давньоруських земель, що мав всю повноту законодавчої, виконавчої, адміністративно-судової та військової влади, що була спадковою.
Окремими частинами держави управляли князі і великі бояри, які отримували за свою службу київському князеві частину данини, що збиралася з підвладних їм територій. Проте з часом бояри і князі почали одержувати землі і перетворювалися на землевласників-феодалів - васалів київського князя. Опорою влади князів і бояр були дружини, також засновані на принципі васалітету. До старшої дружини входили бояри та інші великі феодали, що мали свої власні дружини, з якими і несли службу великому князеві. Основною частиною князівських військ була молодша дружина (“отроки”, “діти боярські”, “пасинки”). У разі потреби збиралось народне ополчення (“вої”), куди входили смерди і городяни.
Панівним класом у Київській Русі був клас феодалів. Найбільшим феодалом був київський князь. У початковий період (ІХ ст.) більшість безпосередніх виробників залишалися вільними селянами-общинниками (смердами). Оскільки смерди жили на землі київського князя, то вони мусили сплачувати йому данину натурою: хутром, медом, воском та іншими продуктами. Щорічні походи князів для збирання данини називалися полюддям. Крім данини смерди повинні були виконувати на князя шляхову і військову повинність, будувати і ремонтувати замки, укріплення та інше.
Київська Русь, що об’єднала всі східнослов’янські союзи племен і більше 20 неслов'янських народностей, з початку роздрібненості стає федерацією.
Соціально-економічні відносини
У господарстві східних слов’ян Х - ХІІ століття провідною галуззю залишається землеробство із системами: у лісових районах – підсічною, у степових – перелоговою, у густозаселених – паровою системою з двопільною або трипільною сівозміною.
Головними знаряддями обробітку землі були: на півночі – соха, на півдні – плуг і рало. Косили хліб залізними косами і серпами. Сіяли пшеницю, жито, ячмінь, овес, просо, гречку, сочевицю, льон. Вирощували цибулю, часник, капусту, горох, яблука, вишні, виноград. Розводили коней, велику рогату худобу, овець, кіз, свиней, курей, гусей, качок, голубів. Східні слов’яни займалися також мисливством, рибальством і бортництвом. Хутро, мед, віск у великих кількостях вивозилися на зовнішні ринки, часто ними платили данину.
На Русі налічувалося близько 60 різних ремісничих професій. Ковалі виробляли різноманітні господарські знаряддя, зброю, предмети побуту. Ювеліри залишили високохудожні вироби з срібла і золота. Поширеними видами ремесла були гончарство, теслярство, різьбярство, ткацтво і кравецтво, обробка шкіри, льону, вовни, виробництво скла, обробка кістки і каменю. Високого рівня розвитку досягла будівельна справа.
Широко розвивалася на Русі зовнішня торгівля із сходом по Волзі і Каспійському морю, з Візантією, Скандинавією, країнами Центральної Європи - Чехією, Польщею, Моравією, Південною Німеччиною. Вивозили хутра, мед, віск, льон, льняні тканини, вироби із срібла і заліза. Завозили предмети розкоші, зброю, мідь, ювелірні вироби.
В грошовій системі Київської Русі роль грошей спочатку виконувала худоба, потім “куна” (хутро куниці), в обігу були і іноземні монети. За часів Володимира Великого почали карбуватися руські монети з срібла і золота. З ХІ ст. в обіг увійшли гривні (зливки срібла).
Культура дохристиянської Русі
При розкопках стародавніх міст археологи знаходять велику кількість знарядь праці, кістяних гребенів, прикрас із кольорових металів і скла. У великих масштабах добувалося залізо, виготовлялися високоякісні вироби із заліза.
Зміни в соціально-економічних сферах супроводжувалися посиленням князівської влади. В епоху воєнної демократії у східних слов’ян існувала язичницька релігія – політеїзм (багатобожжя). Спочатку русичі приносили жертви “злим” і “добрим” духам (упирям, берегиням), пізніше – Перуну – богу блискавки, Дажбогу – богу сонця. Жертви приносилися озерам, рікам, колодязям. У вересні святкували свято Рода на честь завершення всього циклу землеробських робіт. На честь бога Велеса (Волоса), покровителя худоби, в січні випікали печиво у вигляді худоби, одягали маски тварин. 30 липня відзначали свято Перуна, якому приносили в жертву биків, баранів, півнів.
Першими писемними пам’ятками були “черти” і “рези” (предметні способи передачі повідомлення), а пізніше (десь у ІХ ст.) русичі мали письмена, які вирізували на дереві. На берестяних грамотах тексти видавлювалися при допомозі спеціального інструменту – стилоса (по – давньоруськи – писала).
В усній народній творчості домінували перекази, билини, пісні, легенди, і т.п., що були проникнуті ідеями гуманізму, справедливості, вірності в коханні.
Стародавні русичі були неперевершеними майстрами дерев’яної скульптури і архітектури. На початку Х ст. в Новгороді був споруджений з дуба Софійський собор з 9 високими та 4 меншими зрубами.
Значного розвитку набуло музичне мистецтво. У східних слов’ян у давні часи були різноманітні музичні інструменти – гудки, свірелі-сопелі, гуслі, бубни, флейти тощо. Відомими виконавцями танців, пісень були скоморохи.
Культура християнської доби
Запровадження християнства в 988 р. сприяло зміцненню духовності, розповсюдженню письменності, створенню пам’яток літератури, розвитку живопису, кам’яної архітектури, музичного мистецтва.
Літературною мовою стала церковнослов’янська мова, створена болгарськими просвітителями Кирилом та Мефодієм. Після запровадження християнства виникла потреба ознайомити віруючих з Біблією, історією християнства та його світоглядом.
З біблійних книг найчастіше перекладалися Євангеліє, Апостол, Псалтир, П’ятикнижжя, Буття. Перший руський переклад Євангелія був виконаний дяком Григорієм (1056 – 1057) на замовлення новгородського воєводи Остромира (так зване “Остромирове Євангеліє”).
Найдавнішою пам’яткою писемності Київської Русі є “Ізборник Святослава” (1073 – 1076), в якому поряд з творами церковно-релігійного характеру містяться твори давньоруських письменників, що роз’яснюють норми поведінки людини за різних побутових обставин. Перший руський письменник – митрополит Іларіон, автор твору “Слово про закон і благодать” (закон – старий Завіт, благодать – Євангеліє). Автор акцентує увагу на вільному виборі релігії князем Володимиром, в особі якого Іларіон створює образ ідеального князя, обгрунтовує ідею княжої влади, яка дана від бога.
У Київський Русі виникає свій жанр літератури – літописання. Найвизначнішим з цих творів є “Повість временних літ”, написана ченцем Києво – Печерського монастиря Нестором у 1113 році. Цінною пам’яткою є “Повчання Володимира Мономаха своїм дітям”. У першій частині автор від імені Ярослава Мудрого звертається до його синів з закликом жити у мирі, злагоді й любові. У другій говорить про обов’язки щодо ближнього, наказує допомагати бідним, брати в опіку удовиць і сиріт. Забороняє карати смертю. В третій частині Володимир Мономах розповідає про різні небезпеки та пригоди у своєму житті. Після запровадження християнства з’явився новий вид літератури - життя Святих (агіографія), в яких розповідалося про життя мучеників, аскетів, церковних і державних діячів. На початку ХІІІ ст. склався “Києво-Печерський патерик” – збірник розповідей про життя ченців Києво-Печерського монастиря.
Справжнім шедевром, перлиною древньоруської літератури є “Слово о полку Ігоревім”, створене невідомим автором в 1187 р. Твір присвячений опису невдалого походу руських князів під проводом Ігоря Святославовича проти половців у 1185 р. і містить заклик до об’єднання всіх русичів, закінчення братовбивчих усобиць.
Розвиток культури на Русі вимагав підготовки освічених людей. В тогочасних школах вивчали письмо, читання, арифметику, іноземні мови, риторику, навчали співу, давали деякі відомості з поетики, географії, історії. Головними науками того часу були богослов’я, філософія, історія.
Запровадження християнства справило великий вплив на розвиток кам’яної архітектури. Першою кам’яною церквою була Десятинна церква в Києві (989 – 996 рр.) – хрестовокупольний храм з трьома нефами, оточений галереями, прикрашений мозаїкою, фресками. Найвидатніша архітектурна споруда Київської Русі – Софійський Собор у Києві (1037 р.). За величчю художнього образу, досконалістю архітектурних форм, внутрішнім оздобленням (мозаїка мала 177 відтінків), за розмірами храм перевершував візантійські аналоги.
В ХІ – ХІІ ст. на Русі з’явилися свої вчені – природодослідники. Київський монах Агапід займався медициною, зцілював запалення, шкіряні хвороби, використовуючи при цьому відвари з трав і коренів. Відомі імена і світських лікарів: Іоанна Смереки, Петра Сиріанина, Февронії та інші.
Монгольська навала ХІІІ ст., зруйнувавши давньоруські міста і села, все ж таки не змогла знищити всіх надбань духовної культури Київської Русі.
Тема 7. КИЇВСЬКА ДЕРЖАВА В ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ ХІ – ХІІІ ст.
1. Початок міжусобної боротьби.
2. Відновлення політичної єдності.
3. Причини та характер феодального занепаду.
4. Монгольська навала.
5. Значення Київської Русі в історії слов’янських народів.
Початок міжусобної боротьби
Після смерті Ярослава Мудрого (1054 р.) Київська Русь уникнула усобиць. Триумвірат Ізяслава, Святослава і Всеволода деякий час підтримував політичну єдність величезної імперії і успішно управляв нею. Завдяки спільним діям князі зуміли на початку 60–х років відбити перші напади половців. Проте в 1068 р. військо братів було вщент розгромлене і половці наблизилися до Києва, де вибухнуло повстання проти Ізяслава. За допомогою польського короля і братів Ізяслав придушив повстання, але триумвірат дав тріщину. Для стабілізації ситуації у державі брати зібралися у Вишгороді в 1072 р. і прийняли важливий спільний документ – загальноруський кодекс юридичних норм “Правду Ярославичів”. Проте це не відновило їхньої колишньої єдності, що призвело до ворожнечі й міжусобної боротьби між братами і їх наступниками. З цього скористалися половці, які безперешкодно спустошували прикордонні українські землі, до того ж онуки Ярослава в боротьбі з суперниками досить часто кликали на допомогу половецькі орди. Русь спливала кров’ю. Деякі князі отямилися і з ініціативи Володимира Мономаха в 1097 р. зібралися на з’їзд у Любечі та вирішили: якщо хтось на когось “встане, то на того будемо всі” (принцип єдності). Також на цьому з’їзді був відновлений принцип вотчинного землеволодіння. Ці принципи швидко дали результати. Сім руських князів об’єднали дружини і в 1103 р. вщент розгромили половців на р.Самарі. У 1107 р. київський князь Святополк і переяславський Мономах завдали поразки половцям під Лубнами, а в 1113 р. – на р.Донець.
Відновлення політичної єдності
У 1113 р. київський престол зайняв Володимир Мономах (1113 - 1125), причому зробив це на запрошення київських бояр і, таким чином, не порушив рішення Любецького з’їзду. Мати Володимира була дочкою візантійського імператора Мономаха, тому і самого Володимира почали звати Мономахом. Зайнявши великокнязівський стіл у 60 років, Володимир Мономах зумів відновити політичну єдність більшості руських земель, жорстоко карав тих, що її порушували. Мономах, як і його дід Ярослав Мудрий, займався побудовою правової держави. Його “Устав” значно доповнював кодекс законів “Руської правди”. При Володимиру Мономаху швидко забудовуються Київ, Чернігів, Переяслав, розвиваються господарство і торгівля. Централістську політику Володимира Мономаха продовжував його син Мстислав (1125 - 1132). Але він був останнім з київських князів періоду політичної єдності Київської Русі.
Причини та характер феодального занепаду
У ХІІ столітті на теренах Русі одне за одним з’являються окремі самостійні князівства і землі. Роздрібненість стала стійкою, прогресуючою тенденцією (в ХІІ столітті утворилося 12 князівств, на початку ХІІІ ст. – 50).
Феодальна роздрібненість мала кілька причин:
Великі простори держави та етнічна неоднорідність населення.
По-перше, великий князь не володів достатньо міцним, розгалуженим апаратом влади для ефективного управління такою величезною територією. По-друге, посиленню відцентрових тенденцій сприяло і те, що поряд зі слов’янами на території Київської Русі проживало понад 20 народів.
Зростання великого феодального землеволодіння. Наприкінці
ХІ – ХІІ ст. поширюється практика роздачі земель боярам та дружинникам у спадкове володіння (вотчину) в нагороду за службу князю. Спочатку це сприяло зміцненню великокнязівської влади, бо новий землевласник, утверджуючись у власній вотчині спирався на авторитет київського князя. Проте, цілком опанувавши власні землі, місцеві феодали починали шукати економічної самостійності та політичної відокремленості від київського князя.
Відсутність чіткого незмінного механізму спадкоємності князівської
влади. В Київській Русі існувало два принципи успадкування влади, які за своєю суттю були протилежними. Це принцип вікового старшинства і принцип вотчинного землеволодіння. У центрі міжусобного протистояння був Київ, який став не тільки символом, а й засобом влади. Кожен із князів після захоплення великокнязівського престолу для розширення власного впливу перетворювався в поборника загальноруської єдності (доцентрова тенденція). Ті ж із князів, що не змогли захопити київський престол, намагалися максимально унезалежнитися від київського князя (відцентрова тенденція). Боротьба доцентрової та відцентрової тенденцій у поєднанні з проблемою спадкоємності великокнязівської влади була суттю міжусобних воєн.
Зміна торгівельних шляхів, занепад Києва як торгового центру і
утворення князівств, що за рівнем економічного і політичного розвитку не поступалися Києву. Крім того, Київське князівство залишається ласим шматком (найбільш розвинуте і густонаселене). Неприховану агресивність щодо Києва почали виявляти князі Північно-Східної Русі. Це вилилося, наприклад, у захоплення і 2-денний грабіж Києва володимиро - суздальским князем Андрієм Боголюбським у 1169 р.
5. Посилення експансії степових кочівників (печенігів, половців тощо). Лише половці у період з 1055 до 1236 р. здійснили 12 великих нападів на Русь і понад 30 разів брали участь у міжусобних князівських війнах.
Поступово роль консолідуючого центру української народності почало перебирати на себе Галицько-Волинське князівство.
Монгольська навала
Походження монголів не встановлено, у ХІІ ст. вони кочували у прикордонних землях Китаю, конфліктували між собою за пасовиська. В кінці ХІІ ст. у них з’явився хан Темучин – пізніше, у 1206 р., названий Чінгізханом (Великий хан), що об’єднав усі племена. Походи: підкорення Китаю, Середньої Азії, Ірану. Війська монголів ніколи не були багаточисельні (120 – 140 тис.), зате надзвичайно рухливі і добре організовані. У 1222 р. перейшли Кавказ і напали на половців, останні звернулися за допомогою до русичів. Об’єднане військо половців і руських князів було вщент розбите на р. Калці в 1223 р. Проте монголи повернули назад. Близько 15 років про них на Русі нічого не чули. У 1237 р. почалася нова навала монголів на чолі з внуком Чінгізхана – Батиєм. Спочатку вони спустошили Північно-Східну Русь, а потім прийшли на Україну. У 1240 р. захопили Київ (київський князь Михайло втік, а оборону очолив воєвода Дмитро, посланий Данилом Галицьким).
По здобутті Києва орди Батия ринули на захід. Вони заволоділи Галицькою та Волинською землями й у середині 1241 р. вторглися до Польщі та Угорщини, спустошивши їх. Але для завоювання Європи у Батия сил вже не вистачило: надто великих втрат зазнало його військо на Русі.
1242 р. Батий припинив похід на захід і, вогнем і мечем знову пройшовши руськими землями, привів свої орди у пониззя Волги. Там монголи заснували державу – Золоту Орду.
Значення Київської Русі в історії слов’янських народів
Київська Русь була могутньою державою середньовічної Європи, яка відігравала велику роль як в історії східнослов’янських народів, так і в світовій історії.
Київська держава включала в основному ті території на яких зараз розташовуються всі нинішні етнічні українські землі. Саме на цих землях створилися і діяли державні органи влади й управління з центром у Києві. Найвидатніші пам’ятки культури теж створювалися в Києві та в інших придніпровських, пізніше українських, землях. Тому є всі підстави відносити Київську Русь передусім до історії України. Україна – пряма спадкоємиця державності і культури Київської Русі. Одночасно Київська Русь стала витоком державності і цивілізації для російського і білоруського народів. Культура стародавньої Русі стала базисом української культури, а найвидатніші культурні надбання Київської Русі увійшли золотим доробком до скарбниці культури людства.
Економічна та військова могутність, активні дії на міжнародній арені висунули її в ранг провідних держав Середньовічної Європи. Успішно відбиваючи напади кочівників, Русь відіграла роль щита, який прикрив західноєвропейську цивілізацію зі сходу. Стародавня Русь мала великий вплив і авторитет на міжнародній арені. Не дарма у своєму “Слові про закон і благодать” київський митрополит Іларіон говорив, що вона “відома і слишима всіма кінцями землі”.
Тема 8. ГАЛИЦЬКО-ВОЛИНСЬКЕ КНЯЗІВСТВО
2. Етапи існування Галицько-Волинської держави.
Об’єднання Волині та Галичини.
Ще у 980 - 990 рр. Володимир Великий відвоював у поляків Галичину і Волинь. У ХІІ – ХІІІ ст. це були цілком різні князівства. Тоді як у Галичині бояри фактично не залежали від князя, на Волині – боярами була служива знать, що отримувала землю за службу.
Перший князь Галичини – Володимирко (1123 – 1153) підпорядкував (правдою і неправдою) собі все князівство і не давав київським князям поширити сюди свій вплив. У 1144 р. він зробив своїм столичним містом Галич над Дністром.
Найбільшої могутності Галицьке князівство досягло за часу правління його сина Ярослава Осмомисла (1153 – 1187). Його володіння простягалися вздовж Дністра досить далеко на південь; навіть землі в нижній течії Пруту й Дунаю опинилися у певній залежності від Галича. Галицький князь користувався авторитетом на міжнародній арені, підтримував дипломатичні взаємини не лише з сусідами, а й із Візантією, Священною Римською імперією. Показово, що “великопольська хроніка” кінця ХІІІ ст. державу Ярослава Осмомисла називає королівством.
Незважаючи на міжусобні війни між окремими князями волинські та галицькі землі підтримували тісні економічні і культурні взаємини, що стали передумовою об’єднання Волині та Галичини в одну державу.
Етапи існування Галицько-Волинської держави.
Галицько – Волинське князівство як держава мало кілька етапів розвитку.
Утворення і становлення (1199 – 1205 рр.).
Об’єднанням обох князівств зайнявся волинський князь Роман Мстиславич (1173 – 1205). У 1173 р. після смерті батька він утвердився на Волині. У 1188 р. галицькі бояри спочатку запросили його до себе, а потім вигнали, і тільки у 1199 р. він повернувся на Галичину і об’єднав її з Волинню, утворивши Галицько – Волинське князівство. Багато бояр було відправлено у заслання або страчено. Переможні походи проти Литви і Польщі посилили його авторитет. У 1202 р. Роман оволодіває Києвом і стає великим князем. Проте не тільки мечем здобував він собі славу. В останні роки Роман запропонував модель підтримання “доброго порядку” на Русі. У 1205 р. він був убитий із польської засідки.
Тимчасовий розпад єдиної держави (1205 – 1238 рр.).
Його сини Данило (4 роки) і Василько (2 р.) разом з матір’ю Ганною були вигнані боярами, що запросили 3-х Ігоревичів – синів героя “Слово о полку Ігоревім”. Ті знищили 500 бояр, інші їх вигнали, обрали князем боярина Владислава Кормильчича. Це призвело до інтервенції угорців і поляків, що захопили Галичину і розділили. Молоді Данило і Василько почали збирати землю докупи.
Об’єднання та піднесення, активна боротьба із золотоординським ігом (1238 – 1264 рр.).
Данило у 1221 р. утвердився на Волині, у 1238 р. – повертає Галич і частину Галичини. Навесні 1238 р. Данило розгромив тевтонських лицарів Добжинського ордену під Дорогочином. Наступного року здобуває Київ і посилає тисяцького Дмитра захищати його від монгольського війська. У 1245 р. після перемоги під Ярославом вернув собі всю Галичину і віддав Василькові Волинь. Монгольські війська пройшли по князівству, майже не руйнуючи його. В цей період Данило Галицький знаходиться в Угорщині та Польщі, де намагається створити антимонгольський військовий союз. Данило за наказом Батия їздив до нього на уклін у 1245 р. Після поїздки почав збирати за допомогою папи римського хрестовий похід проти Золотої Орди. Міжнародному авторитетові Данила сприяло увінчання його 1253 р. отриманою від папи Інокентія ІV королівською короною. Проте хрестовий похід не вийшов, оскільки європейські держави були більш заклопотані внутрішніми справами та й папа римський не стільки допомагав князеві, скільки прагнув окатоличити Галичину та Волинь. Данило розриває угоду з Ватиканом і вступає у відкриту збройну боротьбу із Золотою Ордою. Укріплює міста, засновує нові (у 1256 р. Львів). Наприкінці 1254 р. Данило перейшов у наступ проти монгольських військ Куремси, відвоював землі вздовж Південного Бугу, Случі, Тетерева. Проте у 1259 р. велике монгольське військо на чолі з Бурундаєм (змінив слабкого Куремсу) примусило під погрозою війни знищити майже всі укріплення. Збереглися лише оборонні споруди неприступного Холму. Саме у цьому місті помирає після довгої хвороби у 1264 р. князь Данило Галицький.
Стабільність та піднесення (1264 – 1323 рр.).
Після смерті Данила Галицького землі князівства поділено між нащадками князя – Левом, Мстиславом і Шварно. Найпослідовніше політику батька продовжував Лев Данилович (1264 – 1301 рр.). Саме він приєднав до своїх володінь Закарпаття і Люблінську землю. Єдність Галицько-Волинської
держави відновилася під владою наступника Лева - князя Юрія І (1301 – 1315 рр.). Скориставшись чварами в Золотій Орді, Юрій зміцнив власні позиції; як і Данило, він прийняв королівський титул. Наступниками Юрія І стали його сини – Андрій і Лев ІІ (1315 – 1323 рр.). Поділивши князівство на сфери впливу, вони все ж правили разом, дуумвіратом. Романовичі були в союзі з Польською державою і Тевтонським орденом. Ці союзи мали антилитовську і антиординську спрямованість. Однак брати не змогли протидіяти Литві – Дорогочинська і Берестейська землі були втрачені, а у 1323 р. в бою з військами хана Узбека молоді князі загинули.
Поступовий занепад (1323 – 1340 рр.).
Вбиті князі не мали дітей, тому пряма лінія династії Романовичів обірвалася. Майже два роки галицько-волинський трон пустував. Лише в 1325 р. главою держави було обрано 14-річного мазовецького князя Болеслава Тройденовича, який прийняв православ’я та ім’я Юрія ІІ Болеслава. Князь не став маріонеткою в руках бояр і проводив самостійну внутрішню і зовнішню політику. Внаслідок боярської змови у квітні 1340 р. Юрія ІІ Болеслава було отруєно. З цього часу Галицько – Волинська держава занепала і була розчленована: Галичина відійшла до Польщі, Волинь – до Литви, Буковина ввійшла до складу Молдавського князівства.
Отже, будучи безпосереднім спадкоємцем Київської Русі, Галицько-Волинське князівство відіграло надзвичайно важливу роль в історії України. По-перше, воно модернізувало давньоруську державну організацію. По-друге, це князівство стало новим центром політичного та економічного життя України ХІ - ХІV ст. По-третє, галицько-волинські землі зберегли від етнічного коливання південну та західну гілки східного слов’янства. По-четверте, після падіння Київської Русі Галицько-Волинське князівство ще сто років представляло українську державність на міжнародній арені.
Тема 9. УКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ У СКЛАДІ ЛИТВИ ТА ПОЛЬЩІ (ХІV– XVI ст.)
1. Приєднання українських земель до Великого князівства Литовського.
2. Кревська унія. Островська угода. Посилення влади литовських феодалів в Україні. Грюнвальдська битва.
3. Боротьба проти польських і литовських поневолювачів.
4. Загарбання Польщею українських земель. Люблінська унія.
Приєднання українських земель до складу Великого князівства Литовського
Литовські племена, що жили між Віслою, Німаном і Західною Двіною, у середині ХІІІ ст. об’єдналися у ранньофеодальну державу Велике князівство Литовське. Першим князем став Міндовг (Мітовт) (1230 – 1263). Один із його наступників великий князь Гедимін (1316 – 1341) завершив приєднання західноруських (білоруських) земель і почав приєднувати українські. Загроза з боку німецьких рицарів, Польщі і особливо Золотої Орди прискорила процес об’єднання. Спочатку добросусідські відносини між Литвою і Галицько-Волинською Руссю переросли в союзницькі; тим більше, що в цей час загинули останні Романовичі Андрій і Лев (1323 р.). Після раптової смерті їх наступника Юрія ІІ Болеслава на княжому столі Волині закріпився син Гедиміна Любарт, який номінально вважався і галицько-волинським князем.
Наступник Гедиміна – великий князь Ольгерд (1345 – 1377), щоб зміцнити свою державу, поставив за мету приєднати до неї “всю Русь”. У 1355 - 1356 рр. литовські війська зайняли Чернігово-Сіверщину. У 1362 р. Ольгерд підкорив Київщину і Переяславщину, вигнавши ординців, а влітку того самого 1362 р. розгромив ординців на Синіх Водах (р. Синюха - притока Південного Бугу) та приєднав Поділля до Литви. Битва на Синіх Водах була фактично попередницею загальновідомої Куликовської битви 1380 р. і, таким чином, українські землі на 18 років раніше звільнилися від золотоординського іга.
За Галичину і Волинь із Литвою воювали Польща і Угорщина. Війна з перервами тривала багато років. На 60-ті роки ХІV ст. Галичина і частина Волині відійшли до Польщі. Таким чином під владою Литви опинилася велика частина території України: Чернігово-Сіверщина, Київщина, Переяславщина, Поділля і більша частина Волині. Литовське князівство стало великою феодальною державою, яка на 9/10 складалася з українських, білоруських і російських земель. В додаток до цього культурний розвиток русичів був набагато вищий за литовський. Державною мовою була руська, частина литовських князів і бояр розмовляли цією мовою, перейняли руські звичаї і православ’я. За українською і білоруською шляхтою залишалися ті привілеї, які вона мала до литовського приєднання. Велике князівство Литовське по суті стало відновленою руською державою, офіційною назвою якою була: “Велике князівство Литовське і Руське”.
Кревська унія. Островська угода. Посилення влади литовських феодалів в Україні. Грюнвальдська битва
Початок польської експансії в Україні поклав Казимір Великий (1320 – 1370), який після тривалої боротьби завоював Галичину і частину Волині. Після його смерті, у 1385 р. королевою Польщі стала його дочка Ядвіга. В той же самий час в Литві після смерті Ольгерда в 1377 р. великим князем стає один із його синів Ягайло. Велику загрозу для обох країн становив Тевтонський орден. Щоб зміцнити свою владу і силу країни, Ягайло погоджується на династичний шлюб з Ядвігою. 14 серпня 1385 р. у замку Крево було підписано акт про унію (Кревська унія). Ягайло отримав польську корону і руку Ядвіги, за це повинен був приєднати до Польщі литовські і руські землі, прийняти католицтво і окатоличити литовців і русичів.
Це не сподобалося литовським і українським панам, і вони під проводом кузена Ягайла Вітовта (1392 – 1430) примусили Ягайла підписати у 1392 р. у м.Острові угоду (Островська угода), за якою Вітовт ставав великим князем литовським, що підпорядковувався польському королеві на основі феодальної залежності.
Утвердившись на великокнязівському престолі, Вітовт за допомогою зброї змістив тих князів (українських і білоруських), які перестали йому коритися, і посадив намісників, переважно з бояр, які беззаперечно здійснювали його волю. Отже, за часів князювання Вітовта влада литовських князів на Україні зміцнилася, посилився гніт литовських феодалів, що викликало опір українського населення.
У цей час із заходу й півночі всім слов’янським землям загрожували німецькі рицарі, що намагалися розширити свої володіння за рахунок загарбання чужих земель. Вирішальна битва відбулася 15 липня 1410 р. в лісоболотистій місцевості поблизу села Грюнвальд (Грюнвальдська битва) у Прусії. Об’єднана польсько-литовсько-руська армія нараховувала 100 000 чоловік, тоді як німецькі рицарі мали 80 000, але були краще озброєні. Битва завершилася повною перемогою об’єднаного війська. Рицарська армія, втративши 18 000 убитими, була вщент розгромлена.
Боротьба проти польських і литовських поневолювачів
У 1430 р. після смерті Вітовта великим князем литовським було обрано Свидригайла (молодшого брата Ягайла), що опирався на українських феодалів і виступав проти польсько-литовської унії. Це призвело до розриву відносин з Польщею і військової агресії поляків, які захопили Західне Поділля і продовжували наступ. Великі литовські феодали виступили проти Свидригайла, і у 1432 р. він змушений був утекти, а молодший брат Вітовта Сигізмунд за відповідною польсько-литовською унією став довічним князем Литви. Однак українські, російські і білоруські землі не визнали влади Сигізмунда і підтримали Свидригайла. Почалася шестирічна війна, і лише у 1438 р. Сигізмундові вдалося знову підкорити ці землі.
У 1440 р. в результаті змови було вбито Сигізмунда, на його місце обрано сина Ягайла Казимира, а польсько-литовську унію розірвано. Проте коли в битві з турками загинув польський король Владислав ІІІ, то польські пани новим королем обрали у 1445 р. саме Казимира. Отже, відносини між Польщею і Литвою встановилися на основі персональної унії. Щоб заручитися підтримкою литовських, українських та білоруських феодалів, Казимир у 1447 р. значно розширив їх права. Проте після смерті у 1452 р. Свидригайла і у 1471 р. Семена Олельковича Волинське і Київське князівства були перетворені у звичайні провінції. Таким чином, на кінець ХV ст. в українських землях, що входили до складу Литви, було повністю ліквідовано удільно-князівський лад і вони стали звичайними провінціями Литви.
Загарбання Польщею українських земель. Люблінська унія
На українських землях з розвитком феодального землеволодіння і посиленням залежності селян зростав, зміцнювався і консолідувався клас феодалів. До середини ХVI ст. він поділявся на дві неоднакові за економічним становищем і політичними правами групи. Першу групу складали великі магнати, що мали значні землі, багато залежних селян і займали найвищі державні посади. Друга група – середня і дрібна шляхта (багаточисельніша за першу групу), яка часто зазнавала утисків від магнатів.
На початок XVI століття стало очевидним, що Велике князівство Литовське занепадає. Наскоки монголів, а потім і кримських татар (Золота Орда на цей час розпалася на велику кількість улусів (князівств), одне з яких знаходилося на Кримському півострові), тривала війна з Московією (з перервами від 1492 до 1503 рр.), в результаті якої була втрачена вся Чернігово- Сіверщина, а потім, у 1514 р., і Смоленщина, підірвали ресурси Литви.
Тепер Литві нічого не залишалося як звернутися за допомогою до Польщі. У січні 1569 р. в Любліні почався спільний польсько-литовський сейм, на якому польська сторона добивалася включення (інкорпорації) Литовської держави до складу Польщі. Тоді як литовські, українські і білоруські магнати, що боялися в об’єднаній державі втратити своє панівне становище, виступали проти об’єднання, дрібна і середня шляхта, виходячи із своїх егоїстичних інтересів, пішла на союз з поляками. В результаті 1 липня 1569 року в Любліні сейм схвалив нову польсько-литовську унію, за якою Польща і Литва об’єднувалися у Річ Посполиту (справа народна), на чолі якої стояв один король, що обирався на спільному польсько-литовському сеймі. Єдиними ставали сейм і сенат, а також гроші. Литовське князівство отримувало автономію, але за це всі українські землі переходили до Польщі.
Два століття перебування у складі Литовсько-Руської держави мали позитивне значення для людності України. Бо хоч національно-політичне життя й не могло розгорнутись у всій повноті, Велике Литовське князівство все ж розвинулось на основі традицій Київської Русі.
Тема 10. УКРАЇНА В СКЛАДІ РЕЧІ ПОСПОЛИТОЇ (ХVI ст. – перша половина XVII ст.)
1. Соціально – економічний розвиток.
2. Церковні відносини. Діяльність братств.
3. Культура України в ХІV – першій половині ХVІІ ст.
Соціально-економічний розвиток
Почате в ХІV ст. формування шляхетського стану завершилося у ХVI ст. Головний обов’язок шляхти – військова служба за власний кошт і оплата невеликого грошового збору. Натомість їй надавалися широкі права й привілеї. Шляхта завоювала собі право свободи, недоторканості особи й окремого суду. Виробився своєрідний кодекс шляхетської честі. Слово шляхтича в суді прирівнювалося до незаперечного доказу. За порушення кодексу честі шляхтича могли позбавити “честі” і “привілею шляхетського”. Виняткові політичні і особисті права виробили у шляхти високе почуття власної гідності і зневажливе ставлення до нижчих за себе (слова “хлоп”, “хам” все частіше вживалися шляхтою стосовно селян, міщан, купців). Умовно шляхту можна поділити на 3 соціальні групи: дрібна шляхта, середня і магнати. Українські магнати не тільки багатіли, а й поступово окатоличувалися та ополячувалися.
Впливовим станом в Україні було духовенство. Православне духовенство справляло значний вплив на консолідацію українського народу навколо православної церкви. Після Брестської церковної унії 1596 року панівною ідеологічною силою стало католицьке і уніатське духовенство, що відіграло неоднозначну роль. З одного боку, воно здійснювало денаціоналізацію українського народу, насаджуючи католицизм, з іншого – зробило помітний внесок у національну культуру України.
Духовенство кожної конфесії мало свою матеріальну базу у вигляді феодальних маєтностей. Але перерозподіл матеріальних благ на користь католиків і уніатів до краю загострив конфесійну обстановку в Україні.
Одним з важливіших наслідків Люблінської унії для українського народу було те, що українські землі - i тi, що належали пе ред тим до Литви (Київщина з Задніпрянщиною, Волинь i Поділля) i ті, що належали вже до Польщі (Галичина з Холмщиною), опинилися тепер разом в одній державі i, не зважаючи на певну різницю в політичному і соціальному устрої, могли знову тісніше зблизитись i взаємно впливати, перш за все в сфері духовної культури. Ослаблений матеріально, український елемент західно-українських областей все ж таки зберіг свої національні традиції й, спираючись на моральну й матеріальну підтримку східно-українських областей, за дуже короткий час після об’єднання встиг розвинути у себе живий культурно-національний рух, який повів до загально-національного відродження українського народу.
Абсолютну більшість українського народу становило селянство. Феодальна залежність селян поступово переростала у залежність кріпосну. Вона проявлялася у дедалі більшому обмеженні особистої свободи хлібороба і прикріпленні його до землі. Важливим кроком у закріпаченні селян став “Судебник” 1468 р., за яким посилювалося покарання за непослух, а суд міг вершити сам поміщик. На початку ХVI ст. селянинові було заборонено скаржитися на свого пана. Закони першого та другого литовських статутів (1529 р. і 1566 р.) обмежили право власності селян на землю та не дозволяли залежному селянинові при відході до іншого хазяїна забирати з собою майно, худобу, тощо. За третім Литовським статутом 1588 р. відхід від пана був обумовлений такими обмеженнями, що навіть особисто вільний (“похожий”) селянин не міг змінити місця проживання, перетворюючись на кріпака. Отже, селяни юридично остаточно закріпачувалися.
Населення українських міст поділялося на різні соціальні групи. Патриціат складався з найбільших багатіїв, що фактично зосереджували у своїх руках всю владу. Друга група, бюргерство - цехові майстри й торгівці середньої заможності. Внизу ієрархічних сходинок перебував міський плебс – прості ремісники, дрібні торгівці та селяни, що й несли основний податковий тягар. Міщани платили натуральні податки, працювали на панських ланах, ремонтували дороги, чистили ставки, будували греблі, сплачували церковну десятину.
У ХІV ст. на підвладних Польщі українських землях почала складатися фільваркова система господарювання, яка базувалася на експлуатації залежної робочої сили. Щоб поширити фільваркову систему, у 1557 р. була проведена аграрна реформа, відома під назвою “Устава на волоки”. Землі перемірялися і ділились на так звані “волоки” (ділянки землі 16 – 21 га). Під фільварок (панська земля) відводилися кращі землі й в одному місці. Селянам виділялися три смуги землі (волоки) на різних полях. Володільник волоки мав відробляти два дні на тиждень у фільварку, платити щорічно грошовий чинш у розмірі 12 грошів та данину продуктами у розмірі 18 грошів. Таким чином, “Устава на волоки” остаточно ліквідовувала залишки прав власності вільних селян на землю і перетворювала їх на володільників панських наділів. В той же час використання праці залежного селянина, забезпеченого тягловою силою й сільськогосподарським реманентом, супроводжувалося піднесенням фільваркового господарства. Помірна панщина й фільварок перетворили Україну в другій половині ХVI ст. на годувальницю всієї Європи.
Церковні відносини. Діяльність братств
Захоплюючи українські землі й посилюючи феодально-кріпосницький гніт, польські магнати й шляхта одночасно з цим намагалися примусити український (і білоруський) народ зректися рідної мови і православної віри. Вони переслідували українську мову й православну віру, закривали, а то й руйнували православні церкви та монастирі, захоплювали їхні землі, знущалися з православних священників, накладали на українських селян і міщан спеціальні податки за сповідування ними православ’я, примушували їх ополячуватися і окатоличуватися. Незважаючи на жорстокі національно–релігійні переслідування, переважна більшість українського населення залишалася вірною своїм національним традиціям і вірі. Лише частина православної шляхти, дбаючи про розширення власних привілеїв, зраджувала свій народ і приймала католицизм.
Велику роль у боротьбі українського і білоруського народів проти наступу католицизму і польсько-шляхетського гноблення відіграли церковні братства, які були національно-релігійними громадськими організаціями православного міщанства. Братства, членами яких були православні міщани, матеріально підтримували свої церкви, допомагали хворим, бідним, старим, утримували шпиталі, стежили за чистотою православних обрядів, відстоювали соціальні інтереси торгово-ремісничого населення, виступали проти національного і релігійного гноблення, піклувалися про розвиток української культури: відкривали друкарні та школи, організовували друкування творів, що захищали православ’я і права українців на свою національно–релігійну незалежність. На братства у своїй боротьбі проти католицизму й унії спиралися і православні патріархи. У зв’язку з цим у 1586 р. антіохійський патріарх Йоаким затвердив статут Львівського братства, за яким братство дістало право стежити за мораллю мирян і духовенства. Контролю підлягав навіть єпископ.
Для того, щоб окатоличити український народ, польський уряд та католицьке духовенство висунули ідею унії – об’єднання православної церкви з католицькою під зверхністю римського папи. Ідея унії знайшла підтримку серед найбагатших українських магнатів і шляхти та деяких православних єпископів. Для офіційного проголошення унії в жовтні 1596 р. король Сигизмунд ІІІ і митрополит Михайло Рогоза за дорученням папи скликали в м. Бресті церковний собор, що розколовся на два окремі собори: православний і уніатський. Уніатський собор оголосив унію, і єпископи – відступники 18 жовтня 1596 р. підписали акт про унію (Брестська церковна унія). Замість православної церкви в Україні та Білорусії створилася уніатська (греко–католицька) церква, яка підпорядковувалася римському папі. Уніатський собор визнав основні догмати католицької церкви, але церковні обряди залишалися православними, а богослужіння велося церковно–слов’янською мовою. Уніатське духовенство нарівні з католицьким звільнялося від сплати податків; уніатська шляхта, як і католицька, отримала право на державні посади, а уніати-міщани зрівнювалися в правах з католицьким міщанством.
Польський уряд визнав уніатську церкву обов’язковою для всього православного населення України, поставив православ’я поза законом і насаджував унію силою. Усі православні церкви і церковні маєтності передавалися уніатам. Православні залишилися без вищої церковної ієрархії, але народні маси, частина православних шляхтичів і навіть окремі магнати лишилися вірні православ’ю.
Брестська церковна унія отримала неоднозначну оцінку в історичній літературі, оскільки крім релігійних проблем велике місце посідали національні та політичні моменти. Більшість російських і значна частина українських істориків (М.Коялович, М.Іванишев, М.Макарій, О.Левицький, М.Петров та ін.), виходячи з позицій православ’я, оцінювали Брестську унію негативно. Історики, які стояли на позиціях греко-католицької, уніатської конфесії вважають унію видатною подією в житті українського народу, а греко-католицьку церкву – головним захисником української народності проти полонізації й покатоличення.
Питання про місце і роль Брестської унії та греко-католицької церкви в історії України не можна розглядати прямолінійно і однозначно. До унії та уніатської церкви потрібно підходити історично, аналізувати й оцінювати їх діяльність у кожний період, у кожну конкретну епоху.
Культура України в XIV – першій половині ХVII століття
Розвиток української культури в ХІV - першій половині ХVII ст. відбувався у складних історичних обставинах. Після монгольської навали українські землі були приєднані спочатку до Литви, а потім і до Польщі, що призвело до гострого релігійного, соціального та етнічного конфлікту. Багато сил було затрачено на боротьбу з татарами та турками, що намагалися поневолити Україну. Одним із центрів духовної культури на Україні стала православна церква, становище якої було вкрай тяжким у зв’язку з наступом католицизму. На захист Української Православної церкви виступили братства, що виникли в середовищі міщан та ремісників. Вони організовувалися при церквах з метою утримання порядку в храмах, забезпечення їх матеріальних потреб, допомоги хворим і бідним. Згодом братства стали захищати православ’я перед судами і королем, організовували школи при церквах.
Національна особливість духовної культури українського народу найповніше виявилася у фольклорі. Народні думи і пісні присвячені темам боротьби проти навали кримських орд і султанівських військ. Збірний герой цих творів – козак–воїн, патріот, захисник рідної землі, мужній та незламний лицар. Таким він є в бою і далеких походах, у турецькій неволі і на галерах.
Велике місце у духовній культурі українського народу займали звичаї та обряди, найважливіші з яких – це обряди одруження, народження дитини і поховання. Шлюбний обряд складався із сватання, заручин і весілля. Урочисто відзначали родини, хрестини і новосілля. Обряд поховання був найбільш християнізованим. Церковне поминання душ покійних через 9, 40 днів, а також через рік стало морально-етичною нормою українців.
Значне місце в духовній культурі займали аграрно-календарні обряди. Зимові – це Дванадцятидення (Святки) з кульмінаційними датами 25 грудня (Різдво), 1 січня (Новий рік) і 6 січня (Хрещення). Весняні – свято Пасхи (Великодня) на честь чудесного воскресіння Ісуса Христа та свято Трійці (в народі - “Зелена неділя”). Язичницьке свято Купала церквою було пристосоване до святкування Іоанна Предтечі.
Головними осередками культури були князівські двори, монастирі та церкви, при яких і існували школи, де давалися елементарні знання з письма і арифметики. Потреби суспільства вимагали освічених людей. Виникає новий тип школи – греко-слов’яно-латинська (поєднання давньоруських традицій і досягнень західноєвропейської науки і освіти). Першою такою школою стала Острозька вища школа, заснована у 1576 р. князем К.Острозьким. В ній викладався курс “Семи вільних мистецтв”, що складався з предметів тривіума (граматика, риторика, діалектика) і квадривіума (арифметика, геометрія, астрономія, музика).
Важливу роль у розвитку освіти відіграли братські школи, де навчання починалося з оволодіння слов’янською граматикою, читанням, письмом, грецькою мовою. До програм цих шкіл також були включені поетика, риторика, музика.
Осередком освіти і наукових знань була Київська колегія, що утворилася внаслідок об’єднання Київської та Лаврської братських шкіл. Мала сім класів: підготовчий, 3 молодших і 3 старших. У молодших вивчалися церковнослов’янська, українська, польська, латинська і грецька мови. У старших – поетика, риторика, філософія і частково богослов’я. Київська колегія також стала центром розвитку вітчизняної філософської та історичної науки.
Великий вплив на українську культуру справив визначний церковний і культурний діяч, теолог і реформатор, вчений, київський митрополит Петро Могила. Він був автором ряду книг, численних полемічних проповідей (його “Православне ісповідання віри” було до ХІХ ст. єдиним підручником у навчанні віри, за що Могила отримав ступінь доктора богословських наук; “Требник” – описання порядку богослужіння в різних обставинах: недуги, неврожаю, освячення нової хати тощо). Могила також реформував Київську братську школу в академію. Освіта в Україні тісно пов’язана з розвитком друкарської справи. Довгий час на Україні працював І.Федоров (з 1572 р. – у Львові), що видрукував “Апостол”, “Буквар” і слов’янською мовою “Біблію”.
Розвиток освіти і книгодрукування позначилися і на письменстві, особливо на полемічній літературі. Полемісти (Герасим і Мелетій Смотрицькі, Іван Вишенський, Клірик Острозький, Христофор Філарет, Захарія Копистенський) обстоювали право українців на свою віру, звичаї, мову; засуджували вище православне духовенство за користолюбство, зраду інтересів українського народу.
Архітектурні пам’ятки діляться на 2 типи: оборонні споруди (замки) і церкви. Замки – фортеці були збудовані у Кам’янці, Львові, Луцьку, Острозі. Церковне і світське будівництво зазнало сильного впливу ренесанського стилю. Найбільшим досягненням українського Ренесансу у Львові є Успенська церква, вежа і будинок Корнякти, каплиця Трьох Святителів. У 30-х роках ХVІІ ст. в архітектурі з’явилися риси бароко. На фасадах будинків, палаців, церков, іконостасів з’явилися скульптурні рельєфи та пишне різьблення. Скульптурний портрет набув поширення у вигляді надгробних пам’ятників. Основними видами живопису залишаються настінні розписи та іконописи, проте на початку ХVII ст. розповсюджується портретний живопис. Через обличчя людини художники прагнули передати характер, розум, силу волі, почуття власної гідності.
Тема 11. РОЗВИТОК УКРАЇНСЬКОГО КОЗАЦТВА ТА ЗАПОРІЗЬКОЇ СІЧІ (кінець XV ст. - початок XVIІ ст.)
1. Поява українського козацтва.
2. Поява запорізького козацтва. Чортомлицька Січ.
3. Реєстрове козацтво.
4. Козацькі повстання під проводом К. Косинського і С. Наливайка.
Поява українського козацтва
Середина XIV ст. стала початком розпаду Золотої Орди. Нескінченні чвари та суперечки суттєво ослабили центральну владу, посилили відцентрові тенденції в Орді. У контексті цих подій та процесів, очевидно, i слід сприймати відокремлення 1449 р. від Золотої Орди кримських татар i утворення ними своєї держави - Кримського хан ства з правлячою династією Гіреїв.
Наприкінці XIV - на початку XV ст. економіка Кримського ханства розвивалась екстенсивним шляхом, в її основі лежало кочове скотарство i примітивне землеробство, що не забезпечувало нi потреб держави, ні прожиткового мінімуму місцевому населенню. Вирішували свої внутрішні проблеми кримські хани шляхом зовнішньої експансії.
Сприяли експансії також географічне положення ханства, існування численнoї apмії, підтримка Турецької імперії, нездатність польсько-литовської держави захистити свої південні кордо ни. Ці та інші чинники наприкінці XV -початку XVI ст. перетворили Кримське ханство на силу, яка своїми по ходами загрожувала життєдіяльності українських зе мель.
Отже, на українські землі насунулася нова грізна небезпека – кримські татари, які утворили свою військово-феодальну державу на чолі з династією ханів Гіреїв (1449). Спочатку, коли кримські татари здобували собі незалежність від Золотої Орди, вони були в союзі з литовцями та українцями і навіть воювали разом. Проте після приєднання Литви і України до Польщі, що була ворогом кримських татар, останні почали відкриту агресію щодо цих земель, насамперед українських. До цього додалося те, що у 1475 р. Кримське ханство стало васалом Туреччини, яка намагалася утвердитися в цьому районі. Таким чином, нападаючи щороку (а іноді двічі чи тричі на рік) на Україну, татари перетворили торгівлю українськими бранцями на головне джерело прибутку. На цей час Польща, для того щоб відвадити татар від своєї території, фактично віддала їм на поталу Україну. Потрібна була якась сила, яка б стала на захист українського народу. Такою силою стало українське козацтво.
Слово “козак” тюркського походження і означає вільну людину. Вперше по відношенню до українців воно було зафіксоване у 1489 р. і стосувалося вільних добиччиків і степових промисловців. Степові промисли (уходи) приносили чималу здобич, але несли в собі і велику небезпеку татарських набігів. Прикордонні старости формували з цих козаків загони для захисту українських земель від татарських наскоків.
Поява запорізького козацтва.
Першим козацьким ватажком був князь з Волині Дмитро Вишневецький (Байда), який зібрав навколо себе в 50-ті роки ХVI ст. загін із кількасот козаків і воював з татарами. На острові Мала Хортиця він заснував першу Запорізьку Січ. Втрутившись у молдавські усобиці, він потрапив у полон і загинув мученицькою смертю в Константинополі. Проте ідея щодо проведення самостійної козацької політики, направленої на захист України, з використанням допомоги інших християнських держав стала центральною для Запоріжжя.
Кількісному зростанню козацтва сприяли і соціально – політичні зміни після унії 1569 р., коли, рятуючись від покріпачення і покатоличення, народні маси тікали на схід, куди ще не сягнула рука магнатів.
Місце для Січі вибиралося з урахуванням природних умов; зумовлювалося вигодами оборони і прив’язувалося до Дніпра - найпершого шляху для морських походів проти турків і татар. Одна із Січей була на о. Базавлук (Чортомлицька Січ). В ній жили кілька тисяч козаків у куренях. Січ мала в центрі церкву, а навколо неї – великий майдан. Суворі умови життя козаків, боротьба з постійною нестачею і голодом, відсутність польської адміністрації вплинули на формування у козаків демократичного ладу. Кожен, хто приходив на Січ, проходив тут велику школу військової майстерності. Тому всі козаки були вмілими воїнами і викликали загальне захоплення сучасників.
Уже наприкінці ХVІ ст. Запорізька Січ мала чітку військову організацію. Усе козацтво поділялося на полки по 500 чоловік з виборними полковниками на чолі. Полки складалися з сотень, якими командували сотники. Кілька полків утворювали курені, ними керували отамани. На чолі козацького війська стояв виборний гетьман (старший). Безпосередньо Січчю відав кошовий отаман. Канцелярію на Січі вів писар. Роль помічників гетьмана у військових справах виконували осавули. Обозний відав артилерією, суддя – судовими справами. Військовими клейнодами (знаками) були корогви (прапори) і бунчук - довге древко з мідною або позолоченою кулею, з якої звисав жмут волосся подібно до кінського хвоста. Ознакою влади гетьмана була булава.
Вищою владою в Січі вважалася військова рада (коло), в якій приймали участь усі козаки. У Січі існували дві ради, два кола: одне – велике (загальне, з участю всіх козаків) і друге – мале (з участю тільки старшини). Козацтво поділялося на заможних і бідних козаків, дуків і голоту. Заможні запорожці мали човни, запаси зброї, солі, гроші, захоплювали за Січчю землі, рибні і звірині промисли, де працювали бідні козаки і наймити.
3 часом на Запорожжі сформувалася нова українська (козацька) державність, яку називають праобразом справжньої держави. Головними ознаками держави є існування особливої системи органів та установ, що виконують функції державної влади; певна територія, на яку поширюється юрисдикція; право, що закріплює певну сис тему норм, санкціонованих даною державою. Ciчi були притаманні yci ці ознаки. Специфічні історичні умови та обставини життя запорожців помітно вплинули на процес самоорганізації козацтва, зумовивши неповторний імідж козацької державності.
Отже, це була своєрідна оригінальна форма державності, суть якої фахівці вбачають у самоврядній структурі народної самооборони i господарській формі самовиживання за вакууму державної влади та постійної воєнної небезпеки. Запорізьку Січ цілком справедливо можна назвати «християнською козацькою республікою», адже Війську Запорозькому Низовому справді були притаманні певні риси демократичної республіки. Тут не існувало феодальної власності на зем лю, ні кріпацтва; панувала формальна рівність між усіма козаками (права користування землею та іншими угіддями, брати участь у радах та ін.). У Січі пануючою була виборна система органів управління, контроль за діяльністю яких здійснювала козацька рада.
В той же час Січ, зміцнюючись, ставала дедалі надійнішою перепоною нападам татар і турків. З кожним роком у відповідь на набіги татар і турків козаки все частіше відправлялися в походи на їхні володіння, громили ворожі сили і визволяли невільників.
Таким чином, запорожці (низові козаки) стали головною силою, що захищала національно–релігійну самобутність українського народу від посягань Криму, Туреччини і Польщі. Запоріжжя проводило власну зовнішню і внутрішню політику і фактично по відношенню до Речі Посполитої було “державою в державі”. Союзу з запорізькими козаками шукали провідні держави Західної Європи.
Реєстрове козацтво
Втечі й покозачення селян позбавляли феодалів робочих рук і збільшували лави “неслухняного”, “свавільного” населення, готового в перший – ліпший момент виступити проти панів. Козацькі походи на Крим та інші підвладні туркам землі ускладнювали відносини Польщі з Туреччиною і Кримом. Польський уряд, щоб уникнути цього, вирішив узяти невелику (заможнішу) частину козаків на державну службу, дати їм деякі привілеї і їхніми руками придушити “свавілля” решти козаків, повернути їх у панське ярмо. У 1572 р. коронний гетьман (головнокомандувач польських військ) за наказом польського короля набрав на державну службу загін із 300 козаків. Вони вносилися у спеціальні списки (реєстри), звідси пішла їхня назва “реєстрові козаки”. Їм встановили платню із державної скарбниці, вони не підлягали юрисдикції місцевих властей, а були підпорядковані призначеному урядом з числа шляхтичів “старшому і судді”, що звітував лише коронному гетьману і королю.
Відомо, що в 1583 р. проведено новий набір козаків, на королівську службу було взято 600 людей, але чи це були ті самі козаки, що і в 1578 р., невідомо. Робилися набори і в 1588 та 1590 роках. В 1590 році взято на службу 1000 козаків. Отже, не було якоїсь одноразової «реформи» в такій формі, як передають козацькі літописи. Але ці окремі розпорядження і організація невеличкого відділу «реєстрових» козаків, зв’язана з іменем С. Баторія, мала своє значення. Як справедливо зазначає М. Василенко, Стефан Баторій, беручи козаків на королівську службу, «сприяв пробудженню в козаччині свідомості своєї відокремленості від інших станів у державі. Козаки вступали з державою в договір, як самостійна вільна верства. Користуючись імунітетом, козаки відчували своє привілейоване становище. Імунітет, певна річ, повинен був сприяти i їхній класовій свідомості».
І хоча утворення реєстровиків мало на меті розколоти козацтво та перетворити його в “служак” польської корони, все ж реєстр мав і позитивне значення: утворення на Україні збройних формувань; юридичне визнання прав та привілеїв козацтва; формування козацтва як соціальної верстви українського суспільства.
Козацькі повстання під проводом К. Косинського і С. Наливайка
Перше козацьке повстання 1591 – 1593 рр. почалося з того, що у його ватажка Криштофа Косинського білоцерківський староста Я.Острозький відібрав маєток. Косинський зібрав козаків і напав на маєток Острозького, що потягло за собою масовий повстанський рух на Волині і Поділлі. 23 січня 1593 р. відбувся бій повсталих з шляхетським ополченням, в якому повсталі зазнали цілковитої поразки. Косинський мусив здатися й укласти угоду, що піде за пороги й не зчинятиме бунтів. Але він не заспокоївся, в травні 1593 р. знову прийшов під Черкаси з 2 000 козаків, але загинув у сутичці.
У 1594 р. козацько-селянське повстання спалахнуло знов. Очолив його Северин Наливайко – людина великого хисту, прекрасний гармаш і також скривджений поляками (батька побив до смерті магнат Калиновський). Наливайко брав участь у походах проти татар, повернувшись на Україну, підтримав селян в їх боротьбі з польськими панами, покликав на допомогу запорожців. Під тиском польського війська в 1596 р. почав відступати з велетенським обозом до Московії, проте був оточений в кінці травня 1596 р. в урочищі Солониця під Лубнами. В результаті незгоди і недовіри між запорожцями і наливайківцями поляки розгромили повсталих, а самого Наливайка було страчено.
Основними причинами першої хвилі народного гніву були посилення кріпосницького та національного гніту («артикули» польського короля Генріха Валуа (1573) та третій Литовський статут (1588) фіксували остаточне оформлення кріпосного права); енергійна експансія шляхти на відносно вільні українські землі, колонізовані «уходниками» та запорожцями; зіткнення інтересів шляхетської та козацької верств; намагання офіційної влади Речі Посполитої взяти під контроль козацтво.
Тема 12. КОЗАЧЧИНА В ПЕРШІЙ ПОЛОВИНІ ХVІІ ст.
1. Самійло Кішка. Козаки в Московії. Чорноморські походи.
2. Покозачення України. Сагайдачний. Хотинська війна.
3. Невдоволення козаків. Михайло Дорошенко. Марко Жмайло. Куруківська угода.
4. Козацько-селянські повстання 1630 – 1639 рр.
Самійло Кішка. Козаки в Московії. Чорноморські походи
Поразка повстань кінця ХVІ ст. завдала відчутного удару по реєстровому, запорізькому і невизнаному урядом козацтву. Але на початку ХVІІ ст. Польща вступила в смугу майже безперервних воєн і раз у раз мусила звертатися за допомогою до козаків. Ці умови вдало використали козацькі політики і насамперед гетьман Самійло Кішка (1600 – 1602), що зумів переконати козаків взяти участь у воєнних кампаніях Польщі. В 1600 р. 4 000 козаків допомогли полякам розбити волоського господаря Могилу. Потім козаки на боці Польщі брали участь в польсько-шведській війні, де під Феліном у 1602 р. загинув Самійло Кішка. Уже навесні 1602 р. козаки розгромили турецький флот під Кілією. Але з 1604 р. козаки протягом десятиліття втручалися в справи Московії, що вступила в епоху так званої “смути”. Наслідком потрясінь, що відбувалися в Московській державі, стала поява в Польщі претендента на царський престол Лжедмитрія, що зібрав військо і рушив через Україну на Москву. До нього приєдналися 12 000 запорожців. У подальшому козаки брали активну участь у московських справах, тільки під Смоленськом в 1609 р. у складі польського війська їх було 30 000.
Одночасно козаки діяли і на півдні. В 1606 р. вони захопили 10 турецьких галер і здобули штурмом Варну. Восени 1608 р. взяли Перекоп, а наступного року, вирушивши в похід на 16 чайках, спалили Кілію, Ізмаїл, Білгород. 1613 – 1620 рр. вважаються героїчною добою козацьких морських походів. У 1614 р. запорожці на чайках перетнули Чорне море і на турецькому узбережжі Малої Азії зруйнували міста Синон і Трапезунд. У 1615 р. на 80 чайках пішли на Константинополь, висадилися між двома портами, спалили і спустошили все навколо. Турецька ескадра, що наздогнала козаків біля гирла Дунаю, була розбита. Навесні 1616 р. запорожці знову пішли в похід, розгромили турецький флот, що очікував їх у гирлі Дністра, здобули головний невільничий ринок Кафу і визволили безліч бранців. Тієї ж осені 2000 козаків знову захопили Трапезунд. Турецька ескадра Цікали-паші була розбита, інша ескадра підстерігала козаків під Очаковом, але запорожці вдарили на Босфор, а потім пішли в обхід на Азовське море і меншими ріками, перетягуючи чайки, і суходолом дісталися Запоріжжя.
Покозачення України. Сагайдачний. Хотинська війна
Успіхи козацьких походів призвели до того, що українські селяни відмовлялися коритись польському урядові, називали себе козаками і вводили на Україні козацький устрій. Це набрало такого розмаху, що гетьман Жолкевський вирушив на Україну з військом і дипломатичним (а не збройним) шляхом примусив козаків підписати угоду про демобілізацію війська. З боку козаків цю угоду підписав гетьман Сагайдачний. Петро Конашевич-Сагайдачний (1570 - 1622 рр.) був найвидатнішим козацьким ватажком до Б.Хмельницького і одним із найталановитіших українських дипломатів, полководців і державних діячів усіх часів. З 1616 р. і до кінця життя він був гетьманом, під його керівництвом козацтво перетворилося в окремий стан, а козацьке військо стало регулярною армією з суворою дисципліною. Вдало використовуючи потребу Польщі в козацькому війську, Сагайдачний обходив встановлені поляками реєстри і збільшив Військо Запорізьке до кільканадцяти тисяч, а при потребі збільшував і до 40 000. Найбільша заслуга Сагайдачного полягала в поєднанні інтересів козацтва і міщансько-духовної інтелігенції. Це виявилося у вступі всього Війська Запорізького на чолі з Сагайдачним до Київського братства і постійній опіці над цим культурним і духовним центром України. Погодившись на скорочення козацького війська, Сагайдачний розумів, що це явище тимчасове. Вже в 1618 р. королевич Владислав, що опинився під Москвою в скрутному становищі, потребував негайної допомоги, яку могли надати тільки козаки. Сагайдачний з 20-тисячним військом визволив королевича зі скрути, проте поляки забули всі свої обіцянки стосовно козаків, скоротили реєстрове військо до 3 000 і заборонили козакам виходити в Чорне море. Незадоволені цим козаки скинули Сагайдачного і обрали гетьманом Яцька Бородавку.
Але вже влітку 1620 р. почалася нова війна між Польщею і Туреччиною (Хотинська війна), і польський сейм ухвалив взяти на державну службу 10 000 козаків. Під м. Хотин у Молдавії наприкінці серпня 1620 р. зосередилися дві армії – турецька (100 000 війська і кількадесят тисяч озброєних слуг) та польська (30 000). На боці Польщі виступило і козацьке військо (40 000). За невдале керівництво Яцька Бородавку скинули з гетьманства і засудили на смерть, а гетьманом знову обрали Сагайдачного. Козаки відбили три турецькі атаки, потім при підтримці поляків самі перейшли в наступ та, захопившись здобиччю, прогавили турок, які вибили козаків зі своїх позицій. У ніч з 6 на 7 вересня козаки здійснили вдалу нічну вилазку. Тим часом татари обійшли козацько-польське військо і перерізали зв’язок з Кам’янцем. Брак продовольства в обох арміях, епідемії, неспроможність турок перемогти змусили султана до переговорів. Польща уклала вдалий мир, проте козацькі умови не були виконані (стала платня зі 100 000 злотих, окрема платня за Хотинську війну, виведення польського війська з Київського воєводства). Це, а також поранення, що отримав Сагайдачний, далися взнаки, і 10 квітня 1622 р. він помер, заповівши майно братствам Києва та Львова.
Невдоволення козаків. Михайло Дорошенко. Марко Жмайло. Куруківська угода
Наступники Сагайдачного Олифер Голуб (1622 – 1623) та Михайло Дорошенко (1623 – 1625) були тверезими політиками, проте не змогли приборкати козацьку стихію. Козаки опинилися без плати і засобів до існування і раз у раз брали участь у різних авантюрах. Активно козаки виступили і на польському сеймі 1623 р. з питання повернення прав православній церкві на Україні. Проте питання не було вирішено, і це коштувало Голубу гетьманської булави, а на його місце обрали Дорошенка. Навесні 1624 р. козаки втрутилися у династичну суперечку в Криму і уклали договір з татарами (без відома поляків). Користуючись відсутністю турецьких військ у Константинополі, 4000 козаків напали на передмістя, пограбували і спалили дощенту. Втручання козацтва в татарсько-турецькі справи, а також нове покозачення України занепокоїли поляків. Для приборкання козаків на Україну в серпні 1625 р. рушило військо Конєцпольського. Назустріч вийшли козаки під проводом нового гетьмана Марка Жмайла. Вирішальні бої відбулися біля Крилова. Татари зрадили козаків і, підкуплені поляками, забули про укладений союз з Україною. Проте козаки вирішили не здаватися і відбили декілька польських атак, при цьому мало не загинув сам Конєцпольський. У ході переговорів обидві сторони пішли на компроміс. Угода була підписана біля Курукового озера неподалік Кременчука (Куруківська угода) 26 жовтня 1625 р. За її умовами повстанці отримували амністію, козацький реєстр збільшувався до 6 000, козаки мали право обирати старшого, якого затверджував король; одночасно заборонялося робити походи на Крим та Туреччину.
Козацько-селянські повстання 1630 – 1639 рр.
Куруківська угода задовольняла інтереси лише старшини, тому більшість нереєстрових козаків відійшли на Запоріжжя (на 1629 р. їх кількість – близько 40 000 чоловік). Становище козаків погіршилося, коли замість поміркованого Дорошенка (вбитого у кримському поході) гетьманом став Григорій Чорний, що прийняв унію і проводив пропольську політику. Нереєстрові козаки обрали гетьманом Тараса Федоровича (Трясила), що в березні 1630 р. повів на Україну 10 000 запорожців. Повстанці захопили Чорного, якого засудили до страти, і почали наступ вздовж Дніпра. Завдавши поразки польсько-шляхетським військам, повсталі зупинилися в Переяславі. Назустріч 6 квітня 1630 р. рушило польське військо гетьмана Конєцпольського. Почались безперервні сутички, в яких повсталі завдали полякам значної шкоди. В одному з боїв поляки втратили до 10 тис. війська. Але на перешкоді остаточній перемозі стали незгоди між повсталими. Частина поміркованої старшини і реєстровців обрала замість Федоровича гетьманом Конашевича–Бута. Федорович разом з 10 тисячами своїх прибічників відійшов на Запоріжжя, а прибічники Бута 9 травня 1630 р. уклали з поляками Переяславську угоду, що зберігала умови попередньої Куруківської угоди (але реєстр збільшувався до 8 000 козаків). Після підписання угоди повстанський рух дещо згасає, хоча збройні виступи продовжуються. При поразках повсталі ховалися на Запоріжжі.
Щоб ізолювати Запоріжжя від України, польський уряд у березні – липні 1635 р. будує Кодацьку фортецю (її спорудив француз Боплан, автор “Опису України” і видатний картограф). Кодацька фортеця, гарнізон якої не пропускав по Дніпру човнів на Січ, ловив у степу втікачів і відправляв їх у тюрми або на земляні роботи, стала “кісткою в горлі” запорожцям. Без припливу свіжих сил Запоріжжя існувати не могло. У ніч з 11 на 12 серпня 1635 р. 3000 запорожців гетьмана Івана Сулими несподівано захопили фортецю, знищили гарнізон і почали готуватися до повстання. Але польські вивідачі підбурили реєстровиків і з їхньою допомогою заарештували Сулиму та його найближчих помічників, яких і стратили у Варшаві. Гетьманом обрали Павлюка (Павло Бут), який на початку 1637 р. повів запорожців на допомогу кримському ханові, що боровся проти Туреччини. “Чистка” козаків поляками в реєстровому війську спровокувала повстання, на чолі якого стали Павлюк, Дмитро Гуня, Карпо Скидан, Яків Острянин. Повсталі захопили артилерію реєстровців у Корсуні, частина реєстровців приєдналася до повстання. Павлюк своїми універсалами підняв на боротьбу не тільки козаків, але й селян. Наприкінці 1637 р. проти козаків вийшло польське військо Миколи Потоцького. Під Кумейками відбулася вирішальна битва (6 грудня 1637 р.), яку козаки програли. Залишки козацького війська відступили до м. Боровиці під Черкасами. Розраховуючи на прощення, реєстровці видали Павлюка, Томиленка і ще 4-х ватажків, яких стратили у Варшаві. Скидан з Гунею відійшли на Запоріжжя. Потоцький люто розправився з селянським рухом на Лівобережжі. Однак Запоріжжя залишилося нескореним.
Навесні 1638 р. почався другий етап повстання, який очолив новий гетьман Яків Острянин. Загони на чолі з Карпом Скиданом оволоділи Чигирином і прикрили Запоріжжя від поляків. Флотилія Гуні зайняла перевози в Кременчуці, Бужині та Черкасах, а Яків Острянин повів головні сили повсталих на Лівобережжя. Зайнявши декілька міст, повсталі зупинилися в Говтві і перетворили це містечко на неприступну фортецю. Бої під Говтвою почалися 25 квітня 1638 р. В цих боях повстанці перебили кілька тисяч поляків і два полки німецької піхоти. 1 травня Стефан Потоцький почав відступати. 6 травня під Лубнами відбувся запеклий бій, що не приніс перемоги жодній із сторін. Потоцький замкнувся в Лубенський фортеці, а Острянин, поповнивши запаси під Миргородом, знову повів війська на Лубни та, зазнавши поразки, відступив до с. Жовнина. Поляки почали штурм. Вважаючи бій програним, Острянин з частиною війська відійшов на Слобожанщину під захист Російської держави. Повсталі обрали гетьманом Гуню і продовжували мужньо оборонятися. Але сили були нерівні, і повсталі пішли на переговори. 29 липня 1638 р. угода була підписана, проте над повсталими почалася розправа. Лише частина козаків на чолі з Гунею та Філоненком пробилася на Запоріжжя.
Козаки вимушені були підписати 28 листопада 1638 р. “Ординацію Війська Запорізького”, що скасовувала виборність старшини й козацький суд, встановлювала реєстр у 6 000 чоловік; усі, хто не потрапив до реєстру, ставали кріпаками панів. Замість гетьмана призначався обраний з шляхти комісар. Військові осавули і полковники теж призначалися з шляхти.
Отже, дві хвилі козацько-селянських повстань, що прокотилися українськими землями наприкінці ХVI - на початку ХVII ст. закінчилися поразками. Основними причинами невдач були: стихійність; неорганізованість; недосконале озброєння повстанців; локальний характер дій; малочисельність лав повсталих; протиріччя між козацькою старшиною та рядовим козацтвом; неузгодженість дій реєстрового та нереєстрового козацтва; нечіткість програмних установок; гнучка політика польського уряду, спрямована на розкол лав повстанців тощо. Однак, незважаючи на поразки, селянсько-козацькі повстання відіграли значну роль в історії українського народу, оскільки суттєво гальмували процеси ополячення та окатоличення, зменшували тиск феодального гніту, підвищували престиж та авторитет козацтва, сприяли накопиченню досвіду боротьби, служили прикладом для майбутніх поколінь борців за визволення народу, прискорювали формування національної свідомості.
Після поразки козацько-селянських повстань в Україні запанував шляхетський терор. Здавалося, що український народ повік загнали у польське ярмо, але це було затишшям перед бурею.
Тема 13. ПОЧАТОК ВИЗВОЛЬНОЇ ВІЙНИ ПІД ПРОВОДОМ БОГДАНА ХМЕЛЬНИЦЬКОГО (1648 - 1649 рр.)
1. Передумови повстання. Особистість Богдана Хмельницького.
2. Жовті Води і Корсунь. Розгортання повстання.
3. Пилявці. Облога Львова і Замостя. Вступ до Києва.
4. Формування української національної держави.
5. Адміністративно-територіальний устрій.
6. Економіка. Соціальна політика гетьманського уряду.
Передумови повстання. Особистість Богдана Хмельницького.
Придушення козацького руху в Україні, подальше покріпачення селян, збільшення поборів з українського селянства, яке порівняно із шляхтою було безправним і приниженим, не могло не вилитися в майбутньому у велике збройне повстання. Тим більше, що польські магнати захоплювали і Правобережжя і Лівобережжя, утискували українську шляхту в її правах, а католицька церква фактично готувала новий наступ на православ’я. Все це, а також те, що велика маса селян вважала себе козаками і домагалася привілеїв від польського уряду; крім того, велетенська кількість зброї, що знаходилася в руках українців, прискорювало розвиток подій. Ідея перенесення козацького ладу на всю територію України лише потребувала великого політика і організатора, будівника держави, яким і став Богдан Хмельницький. Хмельницький походив з дрібної української шляхти (народився близько 1595 р.), отримав значну, як на той час, освіту, воював з турками, потрапив у полон, втік, служив військовим писарем, потім став чигиринським сотником. Зіткнення з польським шляхтичем Чаплинським, який зі своїми слугами зруйнував та пограбував родинний хутір Б. Хмельницького Суботів, до смерті забив малолітнього сина та захопив дружину, знищило налагоджене життя майбутнього гетьмана. Bci звернення Б. Хмельниць кого до польського суду та навіть до самого короля закінчилися безрезультатно: Чаплинського так i не було покарано, а Богдан зазнав нових утисків. Незабаром він тікає на Січ, де під його керівництвом козаки в ciчні 1648 р. вигнали урядовий гарнізон i обрали Б.Хмельницького гетьманом. 3 цього моменту Запорозька Січ стала центром збирання повстанських сил, базою для розгортання визвольного руху.
Успіхи повстанців на початковому етапі боротьби значною мірою пояснюються двома вдалими організаційними кроками гетьмана: залученням на свій бік реєстрового козацтва i укладенням союзу з кримськими татарами. Розпочинаючи боротьбу проти Речі Посполитої, Б. Хмель ницький застосував абсолютно нову її модель, у якій зовнішньополітичний чинник був одним iз центральних.
Жовті Води і Корсунь. Розгортання повстання.
Поляки добре розуміли, що прихід Хмельницького з запорожцями на Україну призведе до масового повстання, тому вирішили розбити його раніше, не допустивши на Україну. Коронний гетьман Потоцький 5 лютого 1648 року вирушив на Корсунь, зупинився під ним і послав авангард своїх військ разом із сином Стефаном назустріч Б. Хмельницькому, а з головним військом в 20 000 жовнірів вирушив на Чигирин. Тим часом війська Стефана Потоцького рухалися двома колонами (суходолом 6 000 кінноти і Дніпром на човнах 4 – 5 тис. реєстровців та німецьких найманців), що мали завдання атакувати Запорізьку Січ з суші та Дніпра. Роз’єднанням ворожих сил вдало скористався Б. Хмельницький: 8 000 козаків і 16 000 татар атакували поляків біля Жовтих Вод (29 квітня 1648 р.) і протягом двох тижнів вели облогу. В той же час реєстровці, що дійшли до Січі Дніпром і нікого там не застали, під агітацією повстанських гінців перебили старшину і перейшли на бік Б. Хмельницького. Їх прибуття під Жовті Води прискорило розгром війська Стефана Потоцького. Сам Стефан Потоцький потрапив у полон і помер від ран.
Між тим Потоцький – батько, дізнавшись про поразку сина, відступив з-під Чигирина до Корсуня. Але його провідник Самійло Зарудний вчасно попередив Б. Хмельницького, і влаштована Б. Хмельницьким та татарами пастка в урочищі Горохова Діброва спрацювала. 16 травня 1648 р. польське військо під Корсунем було фактично знищене. Повсталим дісталися великі трофеї; 8 500 полонених поляків, у тому числі гетьмани М. Потоцький і М. Калиновський, яких Б. Хмельницький віддав татарам. Значення цієї перемоги важко переоцінити. Ніколи Річ Посполита не зазнавала такої поразки в боротьбі з українським козацтвом.
Успіхи повстанців були зумовлені також повстанським рухом на Лівобережній і Правобережній Україні. І не зважаючи на звірства війська Яреми Вишневецького (6 000 чоловік), що знищував повсталих цілими селами, повстанський рух все ж був настільки сильним, що військо Я.Вишневецького не тільки не змогло допомогти полякам під Корсунем, але й почало відступати до Польщі.
В цей же час Польщу роздирали урядові чвари й ворожнеча різних партій та угрупувань, до того ж додалося безвладдя: 10 червня помер король Владислав ІV. Все це вміло використав Богдан Хмельницький, що розгорнув кипучу діяльність як всередині країни по створенню регулярної, добре озброєної і дисциплінованої армії (на осінь 1648 р. він уже мав 70 000 регулярного війська), так і на міжнародній арені (намагався зміцнити зв’язки з Кримським ханством, забезпечити лояльне ставлення Туреччини до України, зав’язати контакти з Молдовою, домагався розриву Москви з Польщею і початку російсько-польської війни).
Пилявці. Облога Львова і Замостя. Вступ до Києва
Богдан Хмельницький і поляки готували війська до нової битви. Польський уряд зібрав армію з 32 000 шляхти, 8 000 німецьких найманців і кілька десятків тисяч озброєних слуг. Очолювали військо розніжений і лінивий Домінік Заславський, 18-річний Олександр Конєцпольський і учений–латиніст Микола Остророг (“перина, дитина, латина”). Хмельницький зібрав армію в 80 000 козаків і 4 000 татар. Обидва війська зійшлися 8 вересня 1648 р. під містечком Пилявцями. Битва, що почалася 11 вересня, закінчилася 13 вересня 1648 р. повним розгромом польсько–шляхетського війська й панічною втечею тих, хто врятувався. Деякі шляхтичі за дві доби досягли Львова (300 км). Повстанцям дісталися величезні трофеї – 100 гармат, багато іншої зброї та спорядження, десятки тисяч підвід з майном. Блискуча перемога мала велетенське значення: польського війська не існувало, казна була порожня, шляхта в паніці тікала з України. Через Збараж – Зборів – Глиняни повстанські війська 26 вересня підійшли до Львова взяли 20 000 злотих контрибуції і 27 жовтня оточили фортецю Замостя. Становище Польщі було критичним і новообраний король Ян ІІ Казимір почав переговори з Б. Хмельницьким, обіцяючи поступки. Але й українська армія була в тяжкому стані. За час походу (з липня по грудень) повстанці стомилися, бракувало одягу, продовольства, спалахнула епідемія чуми, від якої помер улюбленець Б. Хмельницького Максим Кривоніс. В таких умовах Б. Хмельницький погодився на переговори, зняв облогу Замостя і 14 листопада рушив на Подніпров’я. 23 грудня 1648 р. українські війська урочисто вступили до Києва. Населення міста зустрічало Б. Хмельницького як визволителя від польсько-шляхетського гніту. Однак восени 1648 р. Б. Хмельницький, маючи можливість розгромити польську армію i захопити столицю, обмежився лише викупом зі Львова і укладенням перемир’я під Замостям.
Отже, укладення перемир'я під Замостям (листопад 1648 р.) було наслідком взаємодії комплексу чинників. Найголовніші з них - прогресуюча втрата боєздатності козацького війська, послаблення підтримки з боку татар, реальність поповнення польської армії збройними формуваннями Литви та Австрії, вихід військ повстанців на етнографічні кордони України, захист старшиною власних вузькостанових інтересів, відсутність чіткої програми подальших дій, обстоювання гетьманом та його прибічниками ідеї «козацького автономізму», нездатність козацької еліти побачити реальність перспектив створення незалежної української держави.
Формування української національної держави
В ході визвольної війни було ліквідовано польську адміністративно-політичну систему в Україні, і на території близько 200 кв. км. (від р. Случі на заході до російського кордону на сході і від басейну Прип’яті на півночі до степової смуги на півдні) почала складатися нова військово-адміністративна і політична система української держави.
Виборним гетьманом став Б.Хмельницький. Йому належала вища військова адміністративно-політична і судова влада. Панівною верствою стала козацька старшина, яка й взяла до своїх рук управління українськими землями. Адміністративний устрій в Україні склався на зразок устрою Запорізької Січі. Всі найважливіші військові й політичні справи мала розв’язувати Військова (Генеральна) рада, в якій брало участь все військо. Поступово головним органом влади ставала рада старшин (генеральна старшина, полковники, а часом і сотники), яка й вирішувала всі військові, законодавчі, адміністративні, господарські й зовнішньополітичні справи. Найближчим постійним помічником гетьмана була генеральна старшина та вища військова старшина, які разом становили гетьманський уряд. До генеральної старшини входили: обозний (керував артилерією), два осавули (організовували військову раду й були помічниками гетьмана у військових справах), два судді (відали судом), писар (очолював військову, гетьманську канцелярію – вищу центральну установу гетьманської адміністрації). З часом до генеральної старшини почали відносити військового хорунжого (охоронець бойового військового прапора – корогви), військового бунчужного (носія гетьманського бунчука) і підскарбія (керував фінансовими справами).
Адміністративно-територіальний устрій
Територія України поділялася на полки, на чолі яких стояли полковники, що або обиралися на полковій раді, або призначалися гетьманом. Полковники здійснювали усі військові й адміністративні функції на території полку. Помічниками полковника була полкова старшина: писар, суддя, обозний, осавул, хорунжий. Полки поділялися на сотні, очолювані сотниками, яких обирала сотенна рада або призначав гетьман, а інколи і полковник. При сотникові була сотенна старшина: писар, осавул, хорунжий. У містах і селах адміністративні функції виконували отамани. Над селянами часто стояли війти. Поряд з цим у містах з магдебурзьким правом діяли виборні магістрати на чолі з війтами, і в інших – ратуші. Магістратам і ратушам підлягали міщани.
Судочинство в основному зосереджувалося в руках козацької старшини. Функції козацьких судів здебільшого поширювалися не лише на козаків, а й на міщан та селян, зокрема у справах, пов’язаних із скоєнням тяжких злочинів.
Економіка. Соціальна політика гетьманського уряду
Внаслідок народних повстань і бойових дій Війська Запорізького велике і середнє феодальне землеволодіння на якийсь час було в основному ліквідовано. Земельні простори, залишені панами, захопили козаки й селяни, деяка частина перейшла у власність військового скарбу. Через це значно розширилося дрібне селянсько-козацьке землеволодіння. Козаки і селяни стали вільними дрібними землевласниками, свою продукцію вони в основному використовували для власних потреб і лише частково продавали. Козаками вважалися ті, хто служив у війську, а решта - селянами (посполитими).
Проте феодальні відносини не були ліквідовані, а тільки підірвані. Козацька старшина разом з українською шляхтою прагнула стати великими землевласниками. Хмельницький, як представник козацької старшини, сприяв збереженню й розширенню земельних володінь старшини, монастирів і шляхти, але розумів, що найбільш масовою рушійною силою в боротьбі за визволення України від Польщі є селянство, і тому якийсь час стримував зростання великого землеволодіння і покріпачення селян.
Міста України також звільнилися від польсько–шляхетської влади, і міщани тепер більш вільно займалися ремеслом, промислами, торгівлею. Продовжувала розвиватися зовнішня і внутрішня торгівля. Через війну з Польщею торговельні зв’язки з західними країнами припинилися, зате налагодилася торгівля з Росією. Україна торгувала також з Молдовою, Валахією, Угорщиною, Кримом, Туреччиною.
Для організації та утримання адміністративного апарату і війська потрібні були значні кошти. Головне джерело прибутків військового скарбу становили загальні податки, якими обкладалося населення: побір або подимне (постійний податок від хат, дворів, землі), стація (надзвичайний податок на утримання війська), оренди (податок на млини, гуральні, шинки, різні промисли). Частина коштів надходила від колишніх земельних володінь польської корони і шляхти, від різних підприємств і промислів, що були в цих володіннях, а також від торгівлі (внутрішні збори за торгівлю на торгах і ярмарках; за ввіз і вивіз товарів тощо).
У процесі розгортання національно-визвольних змагань (1648 – 1657 рр.) у середовищі козацької еліти вперше в історії української суспільно-політичної думки було чітко сформульовані фундаментальні основи національної державної ідеї:
- право українського народу на створення власної держави в етнічних межах його проживання;
незалежність і соборність Української держави;
- генетичний зв'язок козацької державності з Київською Руссю, спадкоємність кордонів, традицій та культури княжої доби.
Ці положення і лягли в основу державотворчої діяльності Б. Хмельницького, еволюція світогляду якого була надто складною - від ідеї козацького автономізму до створення суверенної незалежної держави.
Тема 14. РОЗГОРТАННЯ НАЦІОНАЛЬНО-ВИЗВОЛЬНОЇ ВІЙНИ (1651 р. - серпень 1657 р.)
1. Білоцерківська угода.
2. Переяславська угода. Березневі статті. Смерть Б. Хмельницького.
Білоцерківська угода
На початку літа 1649 р. війна спалахнула з новою силою. Польські війська зосередилися в трьох місцях: перша армія, під проводом Вишневецького, Фірлея і Ляндскоронського, - на кордоні Галичини і Волині, друга - під проводом самого короля йшла на допомогу, а з півночі наступала литовська армія Радзивіла. Наступ Радзивіла зупинило військо полковника Михайла Кричевського, який сам загинув в бою.
Б. Хмельницький взяв у облогу першу польську армію, а потім з основними силами пішов назустріч королю. Вміло маневруючи, Б. Хмельницький фактично поставив армію поляків на грань капітуляції. Проте у вирішальну хвилину кримський хан, що не хотів остаточної поразки поляків, зрадив Хмельницького, і 8 серпня 1649 р. було підписано Зборівську угоду за якою Україна могла мати 40 000 реєстрового війська, а також Київське, Чернігівське і Брацлавське воєводство переходили під управління гетьмана.
Навесні 1651 р. почалася нова війна. Вирішальна битва відбулася під м. Берестечком. В середині червня тут зустрілися 2 армії: польська (80 000 регулярного війська, із яких 20 000 німецьких найманців, а також кілька десятків тисяч озброєних слуг, загалом десь 150 – 200 тис. чол.) і військо Хмельницького (120 – 140 000 козаків, і з ними 28 000 татар). 28 червня почалася битва. Українське військо знищило приблизно 7 000 польської піхоти, але на третій день бою татари, не витримавши артобстрілу, почали панічно відступати, захопивши з собою Б. Хмельницького, що намагався їх зупинити. Відходом козацьких військ командував Іван Богун, який і зберіг більшість армії. В цей час Ян Радзивіл з литовським військом розгромив козацький заслін і захопив Чернігів і Київ. Центром концентрації українських військ стала Біла Церква. Бої під Білою Церквою в середині вересня 1651 р. показали, що жодна з армій не може подолати іншу. Сторони пішли на білоцерківський мир (18 вересня 1651 р.), згідно з яким в Україні дозволялося мати 20 000 реєстрового війська і влада Б. Хмельницького обмежувалася тільки Київським воєводством.
Умови Білоцерківського договору тимчасово загальмували розгортання прогресивних змін. Знову відновлюються феодальне землеволодіння і колишні форми експлуатації, що викликало нове загострення соціальних протиріч та черговий виток селянської війни.
Навесні 1652 року Б. Хмельницький послав свого старшого сина Тимоша в Молдавію з частиною війська, аби домогтися виконання від молдавського володаря В. Лупула виконання обіцянки про шлюб красуні Розанди з Тимошем. Коли на перешкоді Тимошу стало польське військо (30 000) на чолі з М. Калиновським під горою Батіг на Брацлавщині, то проти нього швидким маршем виступив сам Б. Хмельницький, вдало його оточив і 1–2 червня 1652 р. розгромив, самого ж М. Калиновського було вбито. І хоч похід у Молдавію завершився одруженням Тимоша з Розандою, проте молдавські плани Б. Хмельницького призвели до створення антиукраїнської коаліції, затяжної війни й загибелі Тимоша в фортеці Сучава.
Влітку 1653 року велике польське військо на чолі з королем вирушило на Україну, у вересні 1653 року було оточене під Жванцем. Облога тривала понад 2 місяці, поляки стояли перед загрозою капітуляції, проте татари цього не дозволили, і була відновлена Зборівська угода.
Переяславська угода. Березневі статті. Смерть Б. Хмельницького
Шість років війни майже повністю зруйнували економіку України, виснажили її людські ресурси. Тому коли в кінці 1653 р. на Україну вирушило московське посольство на чолі з Бутурліним, у січні 1654 р. на Переяславській раді (відбулася у м. Переяславі) вирішено було передати Україну під царську протекцію. Сам договір було укладено в Московії в березні 1654 р. (так звані Березневі статті). Україна мала самостійність в галузі адміністрації, судочинства, збору податків; армія складала 60 000. Московський цар мав право тримати в Києві військову залогу, його сповіщали про обрання нового гетьмана.
Серед істориків ще і досі не вщухають дискусії з приводу визначення історико - юридичної суті Переяславсько-Московського договору. Ситуація ускладнюється тим, що автентичний, підписаний сторонами документ не зберігся, до нас дійшли лише його копії. Спектр тлумачень цієї угоди надзвичайно широкий, але найпоширенішими є п'ять підходів: «персональна унія» (незалежні держави, що мають власні уряди, визнають владу одного монарха); «васальна залежність» України від Росії; «автономія» України у складі Росії; «возз'єднання» українського та російського народів; «військовий союз» між Україною та Росією.
Укладення Переяславсько-Московського договору кардинально змінило геополітичну ситуацію в регіоні. У відповідь на появу українсько-російського союзу влітку 1654 р. Річ Посполита та Кримське ханство підписують «Вічний договір» про взаємодопомогу.
Російський цар не дотримувався умов Переяславсько-Московського договору, намагався підкорити Україну своїй волі, а козаків використати для захоплення Литви і Білорусії. Хмельницький вирішив формально не розривати угоду з Москвою, але створити антипольську коаліцію європейських держав без участі Москви і всупереч її планам.
Побоюючись шведської загрози, навесні 1655 р. Москва і Варшава пішли на зближення. Наступного року було укладено московсько-польське Віленське перемир'я. Українських делегатів на переговори у Вільно не допустили, хоча там і ставилося питання про повернення України під владу короля.
Метою Б. Хмельницького в останній рік життя було об’єднання в Український державі західноукраїнських земель, нейтралізація Криму і унезалежнення від Москви. Проте вступ у війну європейських держав, що злякалися успіхів України і Швеції (вона захопила більшу частину Польщі), та непокора козаків стали страшним ударом для гетьмана, і 6 серпня 1657 р. він помер у Чигирині.
Роль Б. Хмельницького в історії України важко переоцінити. Його заслуги знайшли гідне визнання і у світової громадськості. За рішенням ЮНЕСКО 1995 р. (з нагоди 400-річчя з дня народження) був проголошений роком Богдана Хмельницького.
Тема 15. ГРОМАДЯНСЬКА ВІЙНА ТА ПОДІЛ КОЗАЦЬКОЇ УКРАЇНИ (вересень 1657 р. – червень 1663 р.)
1. Гетьманування Івана Виговського.
2. Юрій Хмельницький і Павло Тетеря.
3. Петро Дорошенко і Дем’ян Многогрішний.
Гетьманування Івана Виговського
Смерть Хмельницького призвела до гетьманування молодшого його сина Юрія, неповнолітнього (16 років) і хворобливого, тому спочатку регентом, а згодом і гетьманом став Іван Виговський (1657 – 1659). Він тримався основної ідеї Богдана Хмельницького – здобути Україні цілковиту самостійність і бути в дружніх стосунках із сусідніми державами. Але на відміну від Богдана Хмельницького, який виступав за соціальну рівновагу, І. Виговський став на бік старшини і української шляхти, що почали процес закріпачення українських селян. Проти нього підняли повстання Пушкар і Барабаш (1658 р.), підтримувані Москвою. Повстання вдалося придушити, але це коштувало Україні 50 000 жертв, а антимосковські тенденції призвели до укладення з Польщею Гадяцького договору 16 вересня 1658 року, за яким утворювалася третя складова частина Речі Посполитої – Велике Князівство Руське (Київське, Чернігівське і Брацлавське воєводства); військо мало складати 30 000 козаків і 10 000 найманців; православ’я зрівнювалося з католицтвом. Москва послала проти І.Виговського військо, битва тривала три дні, об’єднана козацько-татарська армія розгромила московську армію 8 липня 1659 р. під Конотопом. Москву охопила паніка, царський двір збирався втікати до Ярославля.
Проте гетьману не вдалося скористатися наслідками своєї перемоги. Гадяцький договір викликав невдоволення, зростання опозиції, посилення промосковських настроїв. Обставини ускладнювалися збереженням у Києві московської залоги на чолі з В. Шереметьєвим та нападом запорозького кошового Сірка на Крим, що змусило татар (союзників гетьмана) повернутися додому. За таких обставин I. Виговський у жовтні 1659 р. зрікається булави та виїжджає до Польщі.
Юрій Хмельницький і Павло Тетеря
Намагаючись уникнути громадянської війни, запобігти територіальному розколу, старшина вдруге проголошує Юрія Хмельницького гетьманом. Юрій відразу попав під владу царя, оскільки припустився фатальної помилки – прибув для переговорів з російською стороною до Переяслава, де стояло велике російське військо. Новий Переяславський договір, який змушений був підписати Ю. Хмельницький 27 жовтня 1659 р., фактично перетворював Україну на автономну частину Росії: переобрання геть мана мало здійснюватися лише з дозволу царя; гетьман втрачав право призначати і звільняти полковників, карати без суду смертю старшин, виступати в похід без царського дозволу; заборонялися відносини з іншими країнами; у Переяславі, Ніжині, Чернігові, Брацлаві та Умані мали право розташовуватися російські залоги; Київська митрополія підпорядковувалася Московському патріархатові.
18 жовтня 1660 р. було укладено Слободищенський трактат, відповідно до якого Україна знову поверталася під владу Речі Посполитої на правах автономії.
Для скасування Гадяцької угоди Москва розпочала війну з Польщею, проте військо Шереметьєва, послане влітку 1660 р., було розгромлене. Юрій Хмельницький виступив на боці поляків проти Москви з наміром об’єднати всю Україну. Проте старшини на Лівобережжі виступили проти союзу з поляками і обрали гетьманом в 1662 р. Якима Сомка. В 1663 р. Юрій Хмельницький зрікся влади, і на Правобережжі гетьманом обрали Павла Тетерю. Отже в 1663 р. стався розкол України. Хоч Я. Сомка і обрали гетьманом, та проти цього виступили Золотаренко і Брюховецький, що скликали в 1663 р. під Ніжином “Чорну раду”, на якій перемогу здобув І. Брюховецький. Тетеря з поляками і литовцями пішов на Лівобережжя з війною, але польський король, злякавшись московсько-українського війська, відступив на Правобережжя, де вже вибухнуло антипольське повстання. В той час, як І. Брюховецький на Лівобережжі криваво мстив усім, хто визнав владу польського короля, на Правобережжі поляки в крові топили антипольське повстання. У розпалі громадянської війни зрікся гетьманства ненависний масам Павло Тетеря.
Територіальний розкол України доповнився політичним. Як влучно характеризує цей період О. Субтельний - «доба Руїни сягнула свого апогею».
Петро Дорошенко і Дем’ян Многогрішний
У вересні 1665 р. І.Брюховецький поїхав на поклін до московського царя (що було нечуваною річчю), де підписав новий договір, статті якого звели до мінімуму автономію України. Це призвело до втрати ним популярності і відходу Лівобережжя від московської орієнтації. Цю зміну вміло використав Петро Дорошенко (1665-1676 рр.), обраний гетьманом на Правобережжі. Він у лютому 1666 р. виклав свою мету: звільнити від поляків Правобережжя, продовжити союз з Кримом і Туреччиною, приєднати Лівобережжя. Дорошенко в союзі з татарами розгромив поляків, які вимушені були тепер укласти мир з Московією в Андрусові (Андрусівський мир 20 січня 1667 р.); порозумівся з І. Брюховецьким, що перейшов на його бік і почав виганяти з Лівобережжя російські залоги.
Андрусівське перемир'я між Польщею та Росією, укладене на 15,5 років, ставило під загрозу стратегічні об'єднавчі плани гетьмана. Відповідно до його умов територія козацької України поділялася на три частини: Лівобережжя, закріплювалося за Росією, Правобережжя - за Польщею, а Запорожжя потрапляло під спільне управління обох країн.
На Правобережжі П. Дорошенко продовжував війну з поляками і у вересні 1667 р. зі своїм 24-тисячним військом, трьома тисячами яничар і кількома десятками тисяч татар вирушив проти армії Яна Собеського, яка потрапила в його оточення. Проте татари змусили П. Дорошенка до переговорів, в результаті яких поляки виводили свої війська з території України. Брюховецького в цей час замордували власні козаки, проте П. Дорошенко об’єднати Україну не зумів, бо на заході поляки розпочали несподіваний наступ.
Дорошенко залишив на Лівобережжі наказним гетьманом Дем’яна Многогрішного (1668-1672), який бачив єдиний вихід у підпорядкуванні Москві. У березні 1669 р. у Глухові було до певної міри відновлено автономію (Глухівські статті з Москвою). П. Дорошенко через певний час повинен був визнати Д. Многогрішного лівобережним гетьманом, тим більше що почалася довготривала війна з претендентами на гетьманство від Запоріжжя: Павлом Суховієм і Михайлом Ханенком, яких підтримували татари. Коли у 1671 р. почалася нова війна з Польщею і на допомогу П. Дорошенку прийшло 200-тисячне турецьке військо, Польща змушена була підписати 18 жовтня 1672 року Бучацький мир (Поділля відходило до Туреччини, а Брацлавщина і Південна Київщина визнавалися вільною козацькою територією). Проте поляки готувалися до нової війни. В цей час на Лівобережжі було заарештовано і заслано до Сибіру гетьмана Д. Многогрішного (13 березня 1672 р.).
Отже, протягом 1663 — 1676 рр. територіальний розкол України призвів до глибокої кризи та певної деморалізації суспільства. За часів гетьманства П. Тетері на Правобережжі та I. Брюховецького на Лівобережжі ці катастрофічні процеси виявилися у відмові національної еліти від створення незалежної соборної України; намаганні гетьманів за будь-яку ціну втримати владу, їхній неспроможності консолідувати навколо себе значні сили для вирішення державних питань; відмові від активної участі в боротьбі значної частини заможного козацтва і старшини; домінуванні регіональних політичних інтересів над державними; залученні іноземних держав до вирішення внутрішніх проблем.
Останньою спробою переломити хід подій, відновити територіальну єдність і повноцінну державність був час гетьманства П. Дорошенка. Проте внаслідок постійної боротьби козацької верхівки за булаву, низки невдалих кроків та помилок, зради союзників, намагання Польщі, Ро сії та Туреччини контролювати хід подій в українських землях П. Дорошенко втратив підтримку народних мас, не зміг об'єднати українські землі в межах однієї держави і відновити її незалежність, Падіння гетьманства на Правобережжі стало завершальним актом Української національної революції.
Тема 16. УКРАЇНА НАПРИКІНЦІ XVII ст.
1. Війна з Петром Дорошенком. Чигиринські походи.
2. Друге гетьманування Ю. Хмельницького. “Трактат про вічний мир”.
Семен Палій.
3. Іван Сірко. Похід на Крим. Прихід до влади І. Мазепи.
Війна з Петром Дорошенком. Чигиринські походи
Наступником Д. Многогрішного було обрано генерального суддю Івана Самойловича (1674-1687). Скориставшись зміною політичної ситуації на Правобережжі (після Бучацького мирного договору Правобережжя потрапило під владу турків і його населення почало масово переселятися на Лівобережжя і Слобожанщину, втікаючи від “бусурман”), російський уряд і Самойлович на початку 1674 р. пішли з війною на П. Дорошенка. Більшість місцевого населення воювати з ними на захотіла, і десять правобережних полків визнали зверхність мовсковського царя. Ханенко (інший претендент на гетьманську булаву на Правобережжі) добровільно передав гетьманські клейноди І. Самойловичу. Всіма покинутий П. Дорошенко сидів у неприступному Чигирині.
Обраний у листопаді 1673 р. королем Ян Собеський зміг скористатися патріотичним піднесенням у Польщі і розгромити частину турецьких військ та відвоювати у П. Дорошенка деякі українські землі. Фактично П. Дорошенко контролював лише Чигирин і навколишні землі. Російсько – українські полки обложили його, і П. Дорошенко відрікся від гетьманства на користь І. Самойловича. Частина Правобережжя возз’єдналася з Лівобережжям.
Туреччина не бажала миритися з територіальними втратами в Україні і організувала декілька походів своєї армії. Оскільки бої проходили в основному за гетьманську столицю Чигирин, то і походи турецької армії мають назву чигиринських. Перший чигиринський похід почався в 1677 р., коли 100-тисячна турецька армія Ібрагім-паші вирушила на Україну. Бажаючи заручитися підтримкою козаків і старшини, турецький уряд замість П. Дорошенка поставив Юрія Хмельницького, надавши йому штучний титул “князя малоросійської України”. Чигирин з 3 по 24 серпня захищав 30-тисячний гарнізон, а 25 серпня підійшло 50-тисячне військо Ромодановського та І. Самойловича, яке завдало такого відчутного удару турецькій армії, що наступного дня вона відступила.
У 1678 р. Туреччина провела другий чигиринський похід з 200-тисячним військом. Нечисельний чигиринський гарнізон під командою І. Ржевського досить вдало відбивав перші штурми. Об’єднана російсько–українська армія (70 000 Ромодановського і 40 000 І. Самойловича), як і минулого року, розгромила турок і татар на підступах, проте росіяни на допомогу Чигирину не поспішали, тому рештки гарнізону залишили Чигиринську фортецю і відійшли до об’єднаної армії. Позиційні бої не дали переваги ні турецькій, ні російсько-українській стороні, і 21 серпня турки відступили.
Друге гетьманування Ю. Хмельницького. “Трактат про вічний мир”. Семен Палій
Царизм, не бажаючи втягуватись у тривалу війну з Туреччиною, припинив воєнні дії. Туреччина відновила свою владу на Південній Київщині і Поділлі, призначивши гетьманом Ю.Хмельницького. Останній встановив такий жорстокий режим на підвладній території, що в 1681 р. його стратили самі турки. Росія за рахунок українських земель пішла на уступки Туреччині і в 1681 р. підписала з нею Бахчисарайський мирний договір (за Росією визнавалися Лівобережжя з Києвом, а також Запоріжжя; за Туреччиною – Південна Київщина, Брацлавщина і Поділля; територія між Південним Бугом і Дністром мала бути незаселеною).
Але Польща, не бажаючи віддавати туркам Правобережну Україну, поступово її відвоювала, проте, не наважуючись самостійно протистояти Туреччині, підписала з Росією в 1686 р. “Трактат про вічний мир”, який фактично узаконив поділ України; правда, Росія діставала право захищати православних українців на Правобережжі, тобто могла втручатися у внутрішньопольські справи. Але цим договором Росія продемонструвала остаточний відхід від зобов’язань 1654 року щодо України. Правобережжя не погодилося з владою Польщі, і патріотичні сили на чолі з Семеном Палієм повели рішучу боротьбу за визволення. Палій, майже не маючи підтримки з боку Росії, все ж таки зміг контролювати значну територію і захищати її від зовнішньої агресії.
Іван Сірко. Похід на Крим. Прихід до влади І. Мазепи
Одним з найактивніших діячів того часу був кошовий отаман Запорізької Січі Іван Сірко. Він очолював козаків 1654 р. у Франції, відзначився за Хмельницького, а з 1663 р. і до смерті в 1680 р. майже незмінно був кошовим запорожців. Головною метою бачив незалежність Запоріжжя і тому боровся проти І. Виговського, П. Тетері, І. Самойловича, П. Дорошенка. Завдяки Сірковим козакам воєнний потенціал Криму в 60–70 х рр. ХVII ст. значно послабився, і татари не наважувалися нападати на Україну. Сірко був неперевершеним полководцем (50 перемог і лише одна поразка), але не найкращим політиком (вчасно не підтримував далекоглядних вождів, що боролися за незалежність всієї України, а не лише її частини).
“Вічний мир” між Росією і Польщею був спрямований проти Туреччини, тому, виконуючи союзницькі зобов’язання, навесні 1687 р. в похід на Крим вирушила 150-тисячна армія В. Голіцина і 50 тисяч І. Самойловича. Війська йшли в страшенну спеку, до того ж татари підпалили степ, і військо повернуло назад. Пошуки винного були недовгими: старшина, незадоволена користолюбством та пихою І. Самойловича і тим, що на всі посади він ставив своїх родичів (та й українській церкві він завдав в 1685 р. тяжкого удару, підпорядкувавши її московському патріархові), написала донос Голіцину, в якому звинуватила І. Самойловича в таємних стосунках з татарами. Самойловича заарештували і заслали до Сибіру. Гетьманом було обрано генерального осавула Івана Мазепу (1687 – 1708). Між новообраним гетьманом і царським урядом були підписані Коломацькі статті, за якими автономія України знову обмежувалась. Гетьману заборонялося без дозволу царського уряду замінювати на посадах полковників і генеральну старшину, а старшині – самовільно усувати гетьмана. Старшинські маєтності, одержані від царя, проголошувалися непорушними. Таким чином, на початок гетьманування І.Мазепи Березневі статті Б.Хмельницького були майже повністю замінені.
Тема 17. ПІВНІЧНА ВІЙНА І УКРАЇНА (1700 - 1721 рр.)
1. Внутрішня і зовнішня політика Івана Мазепи.
2. Північна війна. Полтавська битва. Крах великого плану.
Внутрішня і зовнішня політика Івана Мазепи
Новий гетьман Іван Мазепа у зовнішній політиці відмовився від орієнтації на Польщу, Крим і Туреччину і, розуміючи безнадійність боротьби з Росією, він тривалий час підкорявся останній і цим забезпечував Україні максимум можливої автономії. До того ж з приходом молодого Петра І Іван Мазепа скеровував його політику на розширення території України. У внутрішній політиці гетьман опирався на козацьку старшину, роблячи з неї національну аристократію (хоч і намагався захищати інтереси народних мас), що призводило до все більшого розриву між старшиною та народом і зумовило кінцеву невдачу спроби вибороти Україні незалежність.
Щойно ставши гетьманом, І. Мазепа прийняв разом з українським військом участь у війні Росії з Кримом. Наслідки російсько–турецького договору 1700 року були для України невдалими (вона позбавлялася надійного виходу в Чорне море). За наказом Петра І в 1704 р. Іван Мазепа здійснив похід в Польщу і приєднав до України Київщину і Волинь, а правобережного гетьмана С. Палія, як можливого конкурента, заарештував, після чого цар заслав його до Сибіру.
Північна війна. Полтавська битва. Крах великого плану
У 1700 р. почалася Північна війна між Росією, Саксонією, Данією і Польщею з одного боку та Швецією з іншого боку. Петро І у цій війні дивився на Україну як на свою звичайну провінцію, посилав козаків воювати під командуванням іноземних генералів, квартирував на Україні російські війська, що грабували і кривдили населення. Це призвело до утворення серед козацької старшини опозиції, на чолі якої став Іван Мазепа. Почалися переговори (проводились у великій таємниці) з Карлом ХІІ, шведським королем, про союз. Карл ХІІ обіцяв незалежність Українській державі і повернення Україні всіх земель, які населяють українці, якщо ці землі будуть відвойовані шведами. Тому коли Петро І у 1708 р. наказав гетьманові з військом йти до нього, І. Мазепа, всупереч наказові, перейшов на бік Карла ХІІ. Петро І наказав у всіх церквах піддавати І. Мазепу анафемі, а численні відозви закликали не вірити “цьому зрадникові”.
В той же час за наказом Петра І гетьманська столиця Батурин була взята військами Меншикова, а все населення, включаючи старих і немовлят було вбито. Петру І також дісталися гетьманська скрабниця, артилерія і припаси продовольства. Після цього почалося фізичне винищення гетьманських прибічників по всій Україні. І хоч Запорізька Січ не вся приєдналася до І. Мазепи і Карла ХІІ, проте Чортомлицьку Січ було зруйновано царськими військами. Таким чином, від І. Мазепи і Карла ХІІ були відрізані татари – вірогідні союзники. Шведська армія стояла на порозі знищення у зв’язку з затягуванням війни. Тому на початку травня шведи почали облогу Полтави, де були зосереджені значні запаси продовольства і зброї. Це прискорило час вирішальної битви, що почалася 27 червня (8 липня за новим стилем) 1709 р. і була повністю програна шведами і українцями (Карл ХІІ був тяжко поранений і доручив командування генералу Реншільду, що припустився кількох помилок). Після поразки Карл ХІІ з рештою шведів та І. Мазепа з кошовим Гордієнком та запорізькими козаками відірвалися від погоні і знайшли притулок на турецьких землях. Іван Мазепа не пережив краху свого великого плану і 22 серпня 1709 р. помер у м. Бендерах.
Козацька старшина, що знаходилася в антимосковській опозиції, вимушена була покинути Україну і стати першою українською політичною еміграцією. Гетьманом в еміграції було обрано Пилипа Орлика. А на Україні за наказом Петра І гетьманом став Іван Скоропадський (1708 – 1722). Сама ж Україна фактично ставала звичайною провінцією Російської імперії.
Трагедія Мазепи полягала в тому, що, ясно розуміючи інтереси України, він повинен був, на підставі Коломацьких статтей, виконувати вимоги Москви в її дипломатичних та мілітарних планах: Україна повинна була брати участь у війні з Кримом і Туреччиною, супроти бажання української старшини, переважно південних полків.
Примусова участь в політиці царя робила Мазепу непопулярним серед старшини. Стиснутий з усіх боків, Мазепа не міг своєчасно підготовити серед української людності громадської думки: після закликів боротися зі шведами, не тільки селяни, а навіть старшини не знали, що шведи прийшли не як вороги, а як “ визволителі”.
Полтавська катастрофа, за словами М. Грушевського, “дала царству Російському не тільки рішучу перемогу в Східній Європі, але пхнула його на стежку імперіалізму, екстенсивної політики, нових завоювань і прилучень на цілі століття”.
Для України це була колосальна катастрофа. Визвольні плани її зруйновані. Але ім`я Івана Мазепи залишилося для дальших поколінь символом боротьби за незалежність України.
Тема 18. ДІЯЛЬНІСТЬ УКРАЇНСЬКОГО УРЯДУ В ЕМІГРАЦІЇ
1. Уряд в еміграції. Перша Конституція України.
2. Боротьба з Росією. Прутський трактат. Закінчення Північної війни.
Уряд в еміграції. Перша Конституція України
Після смерті Мазепи в еміграції залишилися його найближчі прихильники, які на козацькій раді в Бендерах 5 квітня 1710 р. обрали гетьманом генерального писаря Пилипа Орлика. Одночасно з виборами була прийнята й “Конституція прав і свобод Запорізького Війська”. Це була перша в світі Конституція. Головні положення першої конституції України: незалежність від Польщі і Росії; демократичність державного устрою (гетьманська влада обмежувалася Генеральною радою); утверджувалася єдина православна віра; розмежувалися державний скарб і особисті фінанси гетьмана; старшина вільно обиралася, а гетьман її тільки затверджував; на гетьмана покладався обов’язок захищати козаків і посполитих (селян) від утисків, забезпечувати козацьких вдів і сиріт; кордон України, як і за Хмельницького, мав проходити по р. Случ. Отже, Конституція Орлика певною мірою була демократичною, ліберальною і стала видатною пам’яткою суспільно-політичної думки України ХVII ст.
Боротьба з Росією. Прутський трактат. Закінчення Північної війни
Орлик та його прихильники разом з Карлом ХІІ уклали договори з Туреччиною і Кримом проти Росії. 20 листопада 1710 р. Туреччина оголосила війну Росії, і 50 000 татар у 1711 р. рушили на Слобожанщину. Тим часом у березні 1711 р. з 16-тисячним військом на Правобережну Україну рушив Пилип Орлик і, маючи підтримку населення, швидко просувався вперед. Проте облога Білої Церкви закінчилася невдачею, а татари, що воювали разом з Орликом, почали грабувати населення. Армія Орлика, не маючи підтримки, розтанула, а влітку 1711 р. царські війська і лівобережні козаки почали наступ. У липні російські війська були оточені турками на р. Прут і внаслідок переговорів 12 липня 1711р. був підписаний Прутський трактат, за яким Росія повертала Туреччині Азов, руйнувала свої фортеці у гирлі р. Самари і в подальшому відмовлялася від Правобережжя. У 1711 – 1714 рр. за наказом Петра І царські загони і козаки Скоропадського перегнали на Лівобережжя все правобережне населення.
Після закінчення війни з Туреччиною російські війська здобули ряд перемог над шведською армією і флотом, і Швеція пішла на переговори, що закінчилися підписанням 10 вересня 1721 р. мирного договору, згідно з яким Росія отримувала вихід до Балтійського моря. Вона стала Російською імперією з столицею Санкт-Петербург.
Пилип Орлик ще певний час намагався створити антиросійську коаліцію європейських держав і з її допомогою здобути Україні незалежність. Його син Григорій став генералом французької армії.
Незахищеність південних українських і російських земель від турецьких і татарських нападів, відсутність вільного виходу до Чорного і Азовського морів для Росії призвели до російсько-турецької війни 1735 - 1739 рр., що завдала величезної шкоди Україні, оскільки Україна була найближчим тилом і основною базою для російських військ, мала утримувати їх на квартирах, постачати провіант, фураж, підводи. Ця війна довела економіку України до розорення, а населення до зубожіння.
Тема 19. КОЛОНІАЛЬНА ПОЛІТИКА РОСІЙСЬКОЇ ІМПЕРІЇ В УКРАЇНІ У ХVIII ст.
1. Занепад української автономії.
2. Кирило Розумовський. Судова реформа.
3. Гайдамаччина, коліївщина, опришківство.
Занепад української автономії
Офіційна російська політика в українському питанні у XVІІІ ст. пройшла кілька етапів, у межах яких темпи, форми, методи, інтенсивність та результативність імперської експансії були різними, але поступальність цього процесу зберігалася постійно.
I етап (1708-1728) — форсований наступ на українську автономію.
Хвиля репресій, розгром Батурина були першою реакцією Петра I на перехід I. Мазепи до шведів. Після цього кроку гетьмана російський цар вирішив остаточно «прибрати Україну до рук».
Виразником думок і сподівань української старшини після смерті Скоропадського (який, хоч і несміливо, пробував захищати права України) став чернігівський полковник Павло Полуботок, наказний гетьман 1722 – 1724 рр. Діяльність Полуботка щодо консолідації старшини, успішні заходи в галузі внутрішнього управління і судочинства, енергійна боротьба з новоствореною у 1722 р. Малоросійською колегією, постійні петиції до Петербурга про вибори гетьмана не на жарт стурбували самодержавство, і в середині 1723 р. Полуботка і декількох старшин викликали до столиці й ув’язнили в Петропавловській фортеці. Під час слідства частина їх, у тому числі і Полуботок, померла. Уцілілих звільнили після смерті Петра І на початку 1725 р.
Певне полегшення у становищі України настало в 1727 р., коли була ліквідована Малоросійська колегія.
ІІ етап (1728-1734) - повернення Україні частини її прав та вольностей.
Смерть Петра I, реальна загроза війни з Туреччиною змінили політичну кон'юнктуру. Результатом скасування 1727 р. Малоросійської колегії та певного пом`якшення офіційної російської позиції в українському питанні був дозвіл на вибори гетьмана. Ним став Данило Апостол (1727 – 1734). На його вимогу про відновлення Березневих статей Б. Хмельницького, царизм ухвалив “рішительні пункти”, що діяли до кінця української автономії. Зовнішні відносини Україна могла мати тільки з Польщею і Кримом і з відома царя. Українське військо на час війни підкорялося Петербургові, створювався Генеральний суд із шести осіб (троє з яких – росіяни), іноземним купцям дозволялося торгувати в Україні, проте ввізне мито (індукта) надходило в казну царя. Д. Апостол енергійно впорядковував внутрішні справи: встановив держбюджет, розвивав торгівлю, затвердив колегіальність судів та порядок апеляції. Генеральний суд визначався як найвищий апеляційний.
У зв’язку з підготовкою Росії до війни з Кримом запорізьких козаків повністю амністували у 1734 р.; вони отримували всі свої землі, вільності і права, підпорядковувалися російському воєначальникові і отримували щорічно 20 000 крб. платні. Після смерті Д.Апостола 17 січня 1734 р. цариця Анна повернулася до петровської політики. Фактично в цей період була відновлена діяльність Малоросійської колегії.
Кирило Розумовський. Судова реформа
ІІІ етап (1734 - 1750) - посилення імперського тиску. В Петербурзі було прийнято ухвалу: нового гетьмана не обирати, а всю повноту влади передати тимчасовому державному органу, що дістав назву «Правління гетьманського уряду».
IV етап (1750 - 1764) - тимчасове уповільнення процесу російської експансії. У 1750 р. Україну чекав черговий поворот долі — саме цього року останнім гетьманом стає брат фаворита нової імператриці Єлизавети - Кирило Розумовський (1750 - 1764). Російський уряд уповільнив, але не припинив свого наступу на українську автономію. Про це переконливо свідчить той факт, що крім старих традиційних обмежень (гетьману заборонялося листуватися з іноземними державами, російська сторона призначала полковників та ін.). у цей час з’явилася низка нових: ліквідується митний кордон між Гетьманщиною і Росією; Київ назавжди переходить під пряме імперське правління; гетьман має подавати фінансові звіти російському уряду про прибутки та витрати Гетьманщини. К. Розумовський доручив управління старшині, а сам перебував у Петербурзі. Проте, маючи великий вплив при дворі, він домігся передачі українських справ з Сенату до Колегії закордонних справ, виведення з України царських військ, відновлення у 1742 році Київської митрополії.
Ще за період гетьманування Д. Апостола було створено збірник законів “Права, за якими судиться малоросійський народ” (1743 р.) На його підставі на Україні було створено нову судову систему. На чолі її стояв Генеральний суд, Україну було поділено на 20 повітів, в кожному з яких діяли земські і підкоморські суди (перші розглядали цивільні, а другі - земельні справи). Кримінальні справи розглядали гродські суди.
V етап (1764-1783) - остаточна ліквідація української автономії. Після ліквідації гетьманства в 1764 р. вся повнота влади в Україні зосередилася в руках Другої Малоросійської колегії на чолі з графом П. Румянцевим. Було взято жорсткий курс на централізацію та русифікацію. У 1775 р. було знищено Запорозьку Січ, у 1781 - ліквідовано полкову систему на Гетьманщині, утворено намісництво за російським зразком у 1783 р. юридично оформлено кріпацтво.
Отже, тотальний наступ російського царату на українські землі в XVIII ст. характеризувався прогресуючим обмеженням українських прав та вольностей; посиленням тенденцій централізації, уніфікації, русифікації; цілеспрямованим розколом українського суспільства (заохоченням чвар між старшиною та гетьманом, підбурюванням селян проти старшини); хижацькою експлуатацією, людських та матеріальних ресурсів українських земель.
Гайдамаччина, коліївщина, опришківство
У ХVIII ст. на Правобережжі виник новий соціальний рух - гайдамаччина. Селяни і міщани, які ще пам’ятали козацьку вольницю, не бажали підставляти шию під ярмо панщини. Гайдамаки (від турецького “гайда” – гнати, переслідувати, турбувати) переважно діяли невеликими загонами, застосовуючи тактику партизанської боротьби. Перший вибух стався 1734 р., і його очолив сотник надвірної міліції Любомирських Верлан, що діяв спочатку на Брацлавщині, а потім і на Поділлі та Волині. Проте, коли російські війська поставили королем Польщі “свого” Августа ІІІ, то на прохання магнатів вони легко розгромили повстання. Але гайдамацький рух ще не раз спалахував. Найвидатнішим виступом гайдамаків стала Коліївщина. Коли у 1768 р. на Правобережжя вступив російський корпус генерала Кричетникова, то великі маси українського населення повстали. Їх вождями стали Максим Залізняк та Іван Гонта. Доки повсталі знищували шляхту, євреїв, католицьке і уніатське духовенство, російське командування дивилося на це крізь пальці. Але після того, як гайдамаки спалили турецьке місто Балту, що призвело до міжнародного скандалу з Туреччиною і Кримом, повстання було розгромлене. Правобережних повстанців на чолі з І. Гонтою віддали полякам, а російських підданих разом із М. Залізняком відправили до Сибіру.
На західноукраїнських землях, де становище селянства було ще гіршим, ніж на Правобережжі, де панщина досягла 5 - 6 днів на тиждень, у першій половині ХVIII ст. народні маси посилили боротьбу проти польської шляхти, проти своїх гнобителів. У 30 - 40х роках особливо широкого розмаху, зокрема на Покутті (в Прикарпатті) та на Північній Буковині, набув рух опришків.
На чолі опришків у 1738 - 1745 рр. став Олекса Довбуш (1700 - 1745), син батрака Василя Довбуша, родом з м. Печеніжина (тепер селище міського типу Коломийського р-ну Івано-Франківської обл.).
Діючи невеликими загонами – по 20 - 30 чоловік, опришки нападали на польські маєтки, громили їх, роздавали панське майно селянам. Опришки виступали як народні месники. Народ допомагав опришкам, переховував їх, вважав своїми захисниками.
Виступи опришків тривалий час турбували панів. Сам Олекса Довбуш загинув від кулі найманця польської шляхти в Космачі 24 серпня 1745 р.
Боротьба проти кріпосницького гніту очолювана Довбушем та іншими ватажками опришківських загонів у 30 - 50-х роках, у яких зосереджувалися найбільш злиденні й знедолені селяни, була одним з найвищих етапів у розвитку опришківського руху.
Тема 20. ЛІКВІДАЦІЯ ГЕТЬМАНСТВА ТА ЗАПОРІЗЬКОЇ СІЧІ.
КУЛЬТУРА УКРАЇНИ В ХVІІ – XVIII ст.
Ліквідація гетьманства і Запорізької Січі.
Поділ Польщі. Зміни в адміністративно-територіальному устрої.
Культура України другої половини XVII – XVIII століть.
Ліквідація гетьманства і Запорізької Січі
У 1762 р. на російський престол сіла Катерина ІІ, яка продовжила централізаторську імперську політику Петра І. Для України це означало цілковиту ліквідацію всіх проявів автономії. Приводом до ліквідації гетьманства і автономії стала доповідна записка царського чиновника Теплова про нелад в Україні і намагання старшини зробити посаду гетьмана спадковою. Викликаний до столиці К. Розумовський підписав зречення з гетьманства, а Україною почала керувати знову створена Малоросійська колегія (1764 р.). У 1765 р. був ліквідований полковий устрій. Реформи були перервані війною з Туреччиною (1769 р.), в якій і гетьманські, і запорізькі війська взяли найширшу участь. За Кючук-Кайнарджійським миром (1774 р.) Росія отримала вихід до Чорного моря, і Крим також опинився під протекторатом Росії. Для царизму створилися сприятливі умови для ліквідації Запорізької Січі.
4 - 5 червня 1775 р. генерал Текелій з військом, що поверталося з турецького фронту, несподівано оточив і захопив Січ, зруйнував укріплення і всі будівлі. Частина козаків утекла на турецькі землі, де заснувала Задунайську Січ. Знищення Січі дозолило царизмові в 1783 р. узаконити в Україні кріпацтво (Катерина ІІ видала указ про заборону переходу селян від одного пана до іншого). Тим часом запорожці в Задунайській Січі повинні були воювати на боці Туреччини проти болгар, сербів, греків, що викликало незадоволення козацтва. Тому не дивно, що під час російсько-турецької війни 1828 – 1829 рр. частина козаків перейшла на бік Росії. У відповідь турки зруйнували Задунайську Січ. Після багатьох років поневірянь останні запорожці були поселені царизмом на Кубані, і військово–адміністративним центром цього війська став Катеринодар.
Зруйнування Запорозької Січі було найтрагічнійшою подією в історії України ХVIII cт. 3 нею загинула сила, яка протягом понад трьох століть захищала Україну від страшних ворогів, завдяки цьому захистові, давала можливість розгортати економічне та культурне життя. Разом з тим Запорізька Січ була тією силою, яка стримувала процес закріпачення селян на цілій Україні, бо там в неосяжних степах збиралися втікачі з усіх українських земель.
Поділ Польщі. Зміни в адміністративно-територіальному устрої Скориставшись відсталістю Польщі, у 1772 р. Прусія, Австрія і Росія уклали угоду про перший поділ Польщі. Росія отримала східну частину Білорусії, а всі західноукраїнські землі дісталися Австрії.
У 1793 р. Прусія і Росія провели другий поділ Польщі, за яким Правобережжя відійшло до Росії. А в 1795 р. Прусія, Росія і Австрія остаточно поділили Польщу (3–й поділ Польщі). Росія отримала Західну Білорусію і Західну Волинь. Після ліквідації полкового устрою на Лівобережжі і приєднання Правобережжя до складу Росії відбулися зміни в адміністративно – територіальній системі України, що була тепер поділена на губернії. Губернії ділилися на повіти, на чолі губернії стояв губернатор, вищою установою було губернське правління. У повітах адміністративно-поліцейські функції виконували капітан-ісправник та нижній земський суд, а в містах – городничий.
Культура України другої половини ХVII – XVIII століть
Культура України другої половини ХVII – XVIII ст. розвивалася в умовах розгортання національно-визвольної війни українського народу проти іноземних поневолювачів за свою незалежність і державність. Це насамперед національно-визвольна війна під проводом Б.Хмельницького і утворення козацько-гетьманської держави, що проіснувала понад 100 років та залишила глибокий слід в історії та культурі українського народу.
Запорізьке козацтво впродовж трьох століть визначало напрями економічного, політичного і культурного розвитку України, брало активну участь у протистоянні українського міщанства, православного духовенства та шляхти ополяченню та окатоличенню. Фактично Запорізька Січ поставила зброю на охорону культури та освіти (в 1620 р. 20–тисячне запорізьке військо, очолюване П.Сагайдачним, вступило до Київського братства). У школах Запорізької Січі, що продовжували традиції братських шкіл, навчання поєднувалося з вихованням і велося українською мовою. Високого рівня досягла військова музика, де особливе місце посідали духові та ударні інструменти (труби, сурми, литаври, барабани). Виникають і поширюються думи – героїчна, драматизована і водночас пройнята великим ліризмом поезія. Виконавці дум (кобзарі) часто були їх творцями. Особливою популярністю серед козаків користувалися танці, найулюбленіший – гопак. Набув поширення такий жанр театрального мистецтва, як вертеп – народні вистави у супроводі троїстих музик. В духовному житті козаки були віруючими людьми, дотримувалися християнської православної віри. Головним християнським святом на Запорожжі було свято Покрови (Богоматері), а також Миколая та Михайла. А найважливішим святом православного календаря вважалося свято Андрія Первозванного – першого поширювача у придніпровських краях християнської віри.
Важливим осередком духовної культури була Києво-Могилянська академія, поряд з якою існувала широка мережа початкових шкіл, народних училищ, гімназій, колегіумів. Курс навчання в академії тривав 12 років. В підготовчий клас поступали діти з навичками читання і письма. У трьох молодших класах вивчали 5 мов (латинська, українська, старослов’янська, грецька і польська). У двох середніх навчалися складати вірші і опановували ораторське мистецтво. У вищих класах три роки вивчали філософію і чотири – богослов’я, а також одержували знання з математики, географії, астрономії і архітектури. Навколо академії згуртувалися відомі науковці того часу, академія підтримувала тісні зв’язки з багатьма навчальними закладами Європи. Її вихованці були організаторами багатьох духовних училищ у Росії.
Друга половина ХVII – перша половина XVIII ст. – це розквіт жанру історико-мемуарної прози, серед якої виділяються три козацькі літописи: 1) “Літопис Самовидця” охоплює події з 1648 до 1702 р. (головна подія – визвольна війна 1648 – 1654 рр. проти шляхетської Польщі); 2) Літопис гадяцького полковника і судді Г. Грабянки охоплює історичні події від Б.Хмельницького до І.Самойловича; 3) Літопис Самійла Величка «Сказаніє о войне козацкой с поляками…» складається з двох томів і охоплює події з 1648 по 1700 рр. (за цією роботою він втратив зір).
У ХVIII ст. поширюються медичні знання. З’являється ряд лікарів- українців, що одержали вчений ступінь доктора медицини. У 1707 р. в Лубнах відкрита перша польова аптека, а у 1787 р. в Єлисатвеграді - перша медична школа. Велись пошуки методів боротьби з епідеміями: Мухін запровадив віспощеплення та запобіжні засоби боротьби з холерою, Д.Самойлович описав епідемію чуми і виклав методи її запобігання.
В літературі розповсюдилися полемічні жанри (трактати, діалоги, диспути, памфлети), розвивалася ораторсько-проповідницька проза, виник жанр езопівської байки, поширились сатиричні вірші.
Важливий внесок у духовну культуру зробив Г.С.Сковорода (1722 – 1794). Народився у с. Чорнухи на Лубенщині, вищу освіту здобув у Києво-Могилянській академії. Працював домашнім учителем, викладачем колегіумів; переслідуваний світською і церковною владою, у 1769 р. залишив педагогічну роботу. Він сприймав світ як боротьбу добра (високі духовні інтереси людини) і зла (збагачення, паразитизм, розбещення). Сковорода написав 30 байок (збірка “Басні Харьковскія”) та збірку віршів “Сад божественных песней”.
Зачинателем нової української літератури став І.П.Котляревський (1769 – 1838). У 1798 р. в Петербурзі були надруковані 3 частини його “Енеїди”. Поема написана народною мовою, реалістично змальовано життя і побут, соціальні відносини. В образах Енея і троянців, богів і царів виведено селян, козаків, міщан, панів, старшин, чиновників тощо.
Значної популярності досягли інтермедії – одноактні вистави, де зображалися сцени з життя селян, козаків, міщан. Вертепна драма мала 2 частини: 1) різдвяна драма – легенда про народження Христа; 2) побутові сцени, наповнені українським гумором. Першим постійним театром був Харківський (заснований з 1798 р.)
В 1758 р. в Глухові була створена музична школа, що підготувала велику кількість музикантів і серед них композитора Д.С.Бортнянського, автора 70 концертів, 6 опер, інших творів.
В архітектурі панує бароковий стиль: троїцький храм у Чернігові, церква Різдва Богородиці в Лаврі, храм Воздвиженського монастиря в Полтаві. Шедевром архітектури є Андріївська церква в Києві, побудована Растреллі, італійцем за походженням . Чудовою пам’яткою архітектури є собор св. Юра у Львові.
Тема 21. СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНЕ І ПОЛІТИЧНЕ СТАНОВИЩЕ УКРАЇНИ В ПЕРШІЙ ПОЛОВИНІ ХІХ ст.
Політичний розвиток українських земель у складі Російської імперії (кінець ХVIII – перша половина ХІХ ст.).
Соціально-економічні відносини. Криза кріпосництва.
Політичний розвиток українських земель у складі Російської імперії (кінець ХVIII – перша половина ХІХ ст.)
Кінець ХVIII – перша половина ХІХ ст. був часом великих змін. Перестала існувати Річ Посполита, Кримське ханство зникло, загарбане Російською імперією у 1783 р. Українські землі дісталися двом імперіям: Російській і Австро-Угорській. Такий стан без великих змін тривав до 1914 р.
Серед українських земель, що входили до Російської імперії, виділялося 4 великих регіони: Лівобережна Україна, Слобожанщина, Правобережна Україна та Південна (Степова) Україна. Східна Галичина, Північна Буковина і Закарпаття перебували під владою Австрійської монархії.
У 60-80 рр. ХVIII ст. царизм ліквідував залишки Української козацької держави. Водночас колишня козацька старшина перетворилася на дворянство або шляхетство. У 1794 р. були створені губернії, що були об’єднані в генерал-губернаторства, на чолі яких стояли військові генерал-губернатори з майже необмеженою владою.
Протягом першої половини ХІХ ст. внаслідок природного приросту й швидкої колонізації населення Східної України зросло з 8,2 млн. чол. (у 1795 р.) до 13,5 млн. чол. (у 1858 р.). Міське населення зросло з 5 до 11%. Населення Степової України за 75 років збільшилося в чотири рази.
Наприкінці ХVІІІ ст. - першій половині ХІХ ст., коли в Західній Європі настала капіталістична епоха, в Російській державі панівною залишилася феодального-кріпосницька система. Царський уряд усіма засобами намагався зберегти самодержавний лад і кріпосництво. У 1796 р. указом Павла І кріпосне право було поширене на Південну Україну, Крим, Дон. На Правобережній Україні після поділу Польщі царський уряд зрівняв місцевих поміщиків у правах з російським дворянством. Павло І широко роздавав поміщикам державних селян. Царизм всіляко сприяв поміщикам у посиленні експлуатації селян. Сильнішою ставала панщина, збільшувалися грошові й натуральні податки. Рекрутську повиність (25 років військової служби) виконували, в основному, найбідніші селяни, козаки, міщани.
Україна брала участь в російсько-турецькій війні (1806 – 1812 рр.) – була найближчим тилом російських військ, що вимагало від України значних господарських і людських ресурсів.
Населення України виявляло значний героїзм у ході війни Росії проти наполеонівської Франції. Селяни й міщани не давали загарбникам продовольства та фуражу, виловлювали шпигунів, чинили збройний опір окупаційним військам. Крім солдатів регулярної армії, Україна в цілому виставила 70 000 ополченців. Український народ піклувався також про матеріальне забезпечення фронту. Для цієї мети тільки грошима в Україні було зібрано близько 10 млн. крб., не кажучи вже про коней, волів, засоби транспорту, продовольство, фураж. Масовий героїзм у Бородинській битві виявили разом з російськими військами і воїни-українці (понад 10 тис. чол.); серед вихідців з України слід відзначити Д.П.Невєровського, М.І.Карпенка, В.Г.Костенецького. В окупованих районах діяли партизанські загони Єрмолая Четвертака, Федора Потапова (Самуся), Степана Єремієнка.
В той же час 20 тис. українців служили в армії Наполеона, бо у французькій армії був польський легіон “Вісла”, в якому були вихідці з Правобережжя. За планом Наполеона Правобережна Україна мала відійти до Польщі, а на території Лівобережної – встановлювалась Гетьманщина.
Після перемоги над Францією в Росії установився реакційний режим, що за прізвищем військового міністра Аракчеєва, який його проводив, дістав назву аракчеєвщини. Одними із найогидніших його проявів було створення військових поселень для організації ізольованої від народу касти солдат і зменшення витрат на армію (перекладення її утримання на самих солдат-селян). Військові поселенці ставали довічними солдатами: за командою вони вставали, працювали в полі, маршували, лягали спати. До кінця царювання Олександра І в 1825 р. на військових поселенців було переведено 375 тис. державних селян. Військові поселення були ліквідовані в 1857 р., поселенців знову перевели в становище державних селян.
Правління Миколи І (1825 – 1855) почалося з придушення повстання декабристів. Для зміцнення самодержавно-поліцейського режиму в 1826 р. був створений ІІІ відділ на чолі з графом Бенкендорфом. Не визнаючи українців окремим народом, царизм здійснював політику національного гноблення, намагаючись навіть ліквідувати назви “Україна” і “Малоросія”. Для того, щоб не допустити поширення в народі освіти, в середні і вищі учбові заклади приймали лише дітей дворян і чиновників, за студентами і учнями був влаштований пильний нагляд.
Соціально-економічні відносини. Криза кріпосництва
На початок ХІХ ст. економіка України залишалася феодально–кріпосницькою, економічну основу якої складала приватна власність поміщиків на землю (на 1861 р. понад 70% всієї землі перебувало у власності поміщиків). Селяни, прикріплені до поміщицької землі, були власністю поміщиків, їх кріпаками. Всі поміщицькі землі ділилися на власне поміщицькі та селянські наділи, які перебували у користуванні селян, за що ті змушені були відробляти панщину або платити оброк.
У першій половині ХІХ ст. відбувався інтенсивний розклад феодально-кріпосницької системи. Його ознаками були: розвиток товарно-грошових відносин і підрив натурального характеру господарства; розвиток капіталістичної й занепад поміщицької промисловості; розшарування селянства і поступове складання нових класів – найманих робітників і буржуазії.
Панівною галуззю економіки України залишається сільське господарство, яке дуже гальмувалося кріпосним ладом. Селяни обробляли грунт плугом, сохою, ралом, бороною. Орали грунт переважно важким двоколісним плугом, у який впрягали волів або коней. Сіяли зерно в основному вручну, скошували хліба серпами й косами, а обмолочували ціпом або котками. Середнім вважався урожай сам-4, а вище – добрим.
Зростання попиту на сільськогосподарські продукти та розширення внутрішнього і зовнішнього ринку вели до перетворення поміщицького господарства в товарне виробництво. Цей процес найінтенсивніше відбувався в Степовій Україні, повільніше на Правобережжі і найслабіше – на Лівобережжі. Втягуючись у товарно–грошові відносини, поміщицькі господарства передусім збільшували виробництво та продаж хліба. В середині ХІХ ст. вони давали 90% товарного хліба, а селянські господарства – лише 10%. Поряд з тим розвивалося й торгове тваринництво, насамперед вівчарство. Все це підривало натуральний, самодостатній характер поміщицьких господарств, свідчило про розклад феодально-кріпосницької системи і формування нових, капіталістичних відносин.
Зі збільшенням на внутрішньому й зовнішньому ринку попиту на сільськогосподарську продукцію, поміщики, щоб більше виробити цієї продукції, посилювали феодальну експлуатацію своїх селян. Панщина складала 4 - 5 - 6 днів на тиждень, а то й у неділю. Щоб зацікавити селян працювати інтенсивніше, поміщики вдалися до урочної системи, при цьому визначали такі “уроки” на день, що їх потрібно було відробляти по 2 - 3 дні. Врешті решт поміщик повністю розпоряджався особою селянина–кріпака: він міг його продати, подарувати, програти в карти, віддати в рекрути.
У промисловості також відбувалося формування капіталістичних відносин. Спочатку виникла проста капіталістична кооперація – майстерня, в якій на капіталіста працювали кілька найманих робітників, що виконували однакову роботу. Потім створювалася мануфактура, яка також була заснована на ручній техніці, але в ній існував уже розподіл праці. З появою і застосуванням машин виникало велике підприємство – капіталістична фабрика. Перехід від дрібного товарного виробництва й мануфактури до великої машинної індустрії називається промисловим переворотом (промисловою революцією). Промисловий переворот в Україні почався наприкінці 30-х – на початку 40-х рр. і закінчився після реформи 1861 р. Характерним є скорочення поміщицьких, кріпосницьких мануфактур і перемога капіталістичної мануфактури й фабрики. Якщо в 1828 р. поміщицьких підприємств було 54%, а купецьких понад 46%, то на 1861 р. – поміщицьких підприємств лишилося 6% проти 94% купецьких. Разом з тим кріпацька праця витіснялася вільнонайманою. В 1828 р. кріпаки становили 74% всіх робітників, а в 1861 р. уже вільнонайманих робітників було близько 74%.
Робітничий клас України створювався за рахунок розшарування селян, збільшення зубожілих селян, що змушені у пошуках заробітку йти працювати на промислові підприємства. Умови праці й життя робітників були жахливими. Робочий день тривав 13-18 годин, плата була мізерною, штрафи – великими, а житлові умови були неймовірно поганими.
Буржуазія виростала з власників промислових підприємств, купців, скупників, заможної верхівки селян, ремісників, а також з частини поміщиків, що перетворилися на капіталістів.
Тема 22. СУСПІЛЬНІ РУХИ В УКРАЇНІ В ПЕРШІЙ ПОЛОВИНІ ХІХ СТ.
Перша хвиля національного відродження.
Перші таємні товариства. Повстання декабристів на Україні.
Селянські виступи під проводом Устима Кармалюка.
Т.Г.Шевченко і його роль в українському національному русі.
Діяльність Кирило-Мефодіївського товариства.
Перша хвиля національного відродження
З ліквідацією залишків автономії царський уряд намагався повністю русифікувати українців. Заборонялося друкування українських книг, викладання українською мовою в школах, а також проповіді в церквах повинні були читатися російською мовою. Однак найбільш освічені і кращі представники колишньої козацької старшини виявляли дедалі більший інтерес до історії України, збирали різноманітні документи козацької доби. Особливо велику роль у національному відродженні відіграла “Історія русів” – історично-літературний, гостро політичний твір невідомого автора. Значним кроком у розвитку української історіографії була “Історія Малої Росії” Д.Бантиша-Каменського. Велику роль у національному вихованні відіграла п’ятитомна “Історія Малоросії” М.Маркевича.
Проте початок українського відродження традиційно умовно пов’язують з виходом в 1798 р. в Петербурзі поеми І.П.Котляревського “Енеїда” – першого твору, написаного живою українською мовою. Котляревський переодягнув персонажів Вергілія – римських героїв і богів – в українські шаровари, вишивані сорочки і свитки, що свідчило про тісний зв’язок “Енеїди” з народною пам’яттю про козацтво.
Українському національному пробудженню сприяв і романтизм (напрям у мистецтві, письменстві, науці того часу) з його ідеєю народності. Своїм покликанням романтики вважали вивчення життя народу; збиралися і публікувалися пам’ятки народної творчості. Це збірки українських народних дум і пісень М.Цертелєва, М.Максимовича, П.Лукашевича. У 1833 - 1838 рр. у Харкові Средневський видав 6 книжок фольклорно-історичної збірки “Запорожская старина”, яка стала своєрідним маніфестом українського романтизму.
Перші таємні товариства. Повстання декабристів в Україні
Поширення західноєвропейських інтелектуальних та політичних течій призвело до виникнення в Україні таємних політичних товариств. Режим самодержавства і кріпосницькі порядки в Росії сильно контрастували з волелюбними ідеями, з якими познайомилися в Європі офіцери-дворяни під час переможних походів проти Наполеона. Першими таємними товаристами були масонські ложі. В Україні найбільше значення мала масонська ложа “Любов до істини”, заснована в Полтаві у 1818 р. М.Новиковим. Крім нього, до полтавської ложі належали великі поміщики С.Кочубей і В.Тарновський, предводитель дворянства В.Лукашевич, письменник І.Котляревський. Новиков був членом перших декабристських товариств “Союзу порятунку” та “Союзу благоденства” і використовував масонську ложу як прикриття для підготовки людей до вступу до таємного товариства. З 1818 р. масонська “Ложа об’єднаних слов’ян” існувала в Києві. Хоч ці ложі були створені в Україні, їхня діяльність не мала українського національного характеру. Чи не єдиним винятком був масон В.Лукашевич, який у 1819 р. створив “Малоросійське товариство”, що ставило за мету досягти незалежності України.
Першими таємними політичними товариствами, що планували добитися скасування кріпосного права в Росії і заміни самодержавства конституційною монархією, стали спочатку “Союз порятунку”, створений у 1816 р., а після його ліквідації – “Союз благоденства”, створений у 1818 р. У січні 1821 р. поміркована частина керівників добилася його ліквідації, але більшість членів “Союзу благоденства” з цим не погодилася, і у січні 1822 р. в Києві було створене Південне товариство. Його керівниками були П.І.Пестель, О.П.Юшневський і представник Петербурга М.М.Муравйов (Тульчинська управа), а також В.Л.Давидов, С.Г.Волконський (Кам’янська управа), С.І.Муравйов – Апостол, М.П. Бестужев-Рюмін (Васильківська управа). У Петербурзі було створено Північне товариство (М.Муравйов, М.Тургенєв, С.Трубецькой, Є.Оболенський, І.Пущин, К.Рилєєв, брати Бестужеви, П.Каховський). Північне й Південне товариства діяли спільно, мали єдину політичну мету – знищення самодержавства і кріпосного права; однаковою була і тактика – військовий переворот. Існували і програмні документи (конституційні проекти): в Південному товаристві – “Руська Правда” Пестеля і в Північному – “Конституція” М.Муравйова.
“Руська Правда” Пестеля проголошувала ліквідацію станів і перетворення всіх людей в державі на рівноправних громадян; недоторканість приватної власності; особиста свобода. Звільнені від кріпосної залежності селяни мали одержати землю без всякого викупу. Після військового перевороту і ліквідації самодержавства Росія ставала республікою. Політичні права діставали незалежно від майнового цензу всі чоловіки, що досягли 20 років. Влада поділялася на законодавчу (Народне віче), виконавчу (Державна дума) і наглядальну (Верховний собор).
За “Конституцією” М.Муравйова Росія ставала конституційною монархією, де законодавча влада належала Народному вічу, а виконавча – імператорові; виборче право обмежувалося високим майновим цензом (не менше 500 крб.), селянам при звільненні надавалася лише садиба і по дві десятини землі.
У 1823 р. в Україні у Новоград-Волинську виникла третя таємна організація “Товариство об’єднаних слов’ян”, яка у вересні 1825 р. увійшла до складу Південного товариства.
Повстання готувалося на 1826 р., але в зв’язку зі смертю 19 листопада 1825 р. Олександра І і коронацією нового царя Миколи І, 14 грудня 1825 р. на Сенатській площі почалося повстання декабристів (3 000 солдат і 30 офіцерів). Керівники повстання діяли нерішуче і неорганізовано. Микола І наказав стріляти в повсталих картеччю і на вечір повстання було придушено. На Україні повстання Південного товариства вилилося в повстання Чернігівського полку. Воно почалося 29 грудня 1825 р. в селі Трилісах. Побивши і змусивши втікати підполковника Гебеля, повсталі роти 30 грудня вирушили в напрямку Василькова, взяли його (гарнізон перейшов на бік повстанців). Надвечір 31 грудня полк увійшов у село Велика Мотовилівка і об’єднався зі своїми останніми двома ротами. Командуючий повсталим полком С.Муравйов-Апостол діяв недостатньо швидко і навально. Замість того, щоб іти на Київ чи Житомир, він оголосив 1 січня днівку з нагоди Нового року і цим дав можливість царизму опам’ятатися. Вже 3 січня під час просування на Білу Церкву повсталих перестріли війська 3-ї гусарської дивізії і під селом Устимівкою розгромили.
Царський уряд жорстоко розправився з декабристами. П’ять керівників були повішені, 121 чоловік заслані до Сибіру на каторгу й поселення. Офіцери були позбавлені всіх чинів і дворянства, а солдати відправлені на Кавказ воювати з горцями.
Селянські виступи під проводом Устима Кармалюка
Яскравою сторінкою в історії антикріпосницької боротьби в Україні були селянські рухи, пов’язані з іменем Устима Кармалюка. Центром їх стало Поділля, хоча вони перекидалися й на Волинь і Київщину.
Устим Кармалюк народився в кріпосницькій сім’ї, з юних років пройнявся жагучою ненавистю до панів. Щоб позбутися небезпечного кріпака, пан у 1812 р. віддав Кармалюка в солдати, але незабаром Кармалюк разом зі своїм свояком Данилом Хроном втекли і в рідних місцях створили селянський загін, що вів нещадну боротьбу проти поміщиків, шинкарів, купців, урядовців. Діючи партизанськими методами, повстанці розправлялися з експлуататорами, відбирали в них майно та гроші і віддавали їх бідним та знедоленим.
Чотири рази Кармалюка заарештовували і засуджували до каторжних робіт. Але щоразу він втікав, повертався на Поділля (повертаючись з каторги, він пройшов 15 тис. верст пішки) і очолював селянську боротьбу проти кріпацтва. Протягом 23 років героїчної боротьби за Кармалюком пішло проти панів близько 20 тис. чоловік.
Кармалюк загинув від кулі шляхтича Рудковського вночі на 10 жовтня 1835 р. на 48 році життя. У пам’яті народній Кармалюк залишився як народний герой, месник, борець за щастя народне.
Т.Г.Шевченко і його роль в українському національному русі
Незмірно глибокий, безперечно вирішальний і визначальний вплив на національно-культурне відродження і формування та розвиток національної самосвідомості українського народу, на весь подальший шлях України справила художня творчість і вся діяльність великого національного поета Тараса Григоровича Шевченка.
Народився Т.Шевченко 25 лютого (9 березня) 1814 р. у селі Моринцях Звенигородського повіту на Київщині (тепер Звенигородського району Черкаської області), в сім’ї селянина-кріпака. Сповненим страждань, мук і злигоднів були дитинство і юність Тараса. Матір Тарасову “ще молодую – у могилу нужда та праця положила”, а “батько, плачучи з дітьми…, не витерпів лихої долі, умер на панщині…”. Діти ж кріпака, а серед них і малий Тарас, - “розлізлися межи людьми, мов мишенята…”. 1829 року Шевченко став “козачком” у покоях пана Енгельгардта, а в 1832 р. пан віддав його у науку до кімнатного маляра Ширяєва в Петербург. І тільки тут, познайомившись із передовими людьми – І.Сошенком, К.Брюлловим, В.Григоровичем, В.Жуковським, Є.Гребінкою та ін. і, завдяки їм, Шевченко став вільною людиною. У 1838 р. друзі викупили Шевченка з кріпацтва і він почав навчатися в Академії мистецтв під керівництвом Брюллова. Тут же, в Петербурзі, в 1840 р. вийшла перша збірка поезій Шевченка під назвою “Кобзар”. У 1841 р. була опублікована поема “Гайдамаки”, присвячена великому народному повстанню 1768 р. – “Коліївщині”. У 1843 р. Шевченко приїжджав в Україну, потім, повернувшись у 1844 р. до Петербурга, закінчив в 1845 р. Академію мистецтв, діставши звання “некласного художника”. А після цього в 1845 – 1847 рр. Шевченко працював у Київській комісії для розгляду давніх актів, багато їздив по Україні, вивчав пам’ятники старовини, змальовував їх, збирав народні пісні. У 1846 р. ввійшов до Кирило-Мефодіївського товариства, за що й був жорстоко покараний царем.
Світогляд Шевченка формувався передусім на основі тодішньої кріпосницької дійсності, на грунті народного життя, народного горя, народної боротьби, народної творчості – пісень, дум, переказів і легенд.
Піднявшись до вершин світової культури, Тарас Шевченко став основоположником нової української літератури, української літературної мови, національним поетом і пророком українського народу. У своїх безсмертних творах – віршах, повістях, поемах та ін. – у високохудожній формі він відбив усі кращі риси нашого народу – його багатий духовний світ, вільнолюбність, його ліричність і мужність, його нездоланну волю до боротьби за краще майбутнє.
Шевченко, як ніхто інший, з неперевершеною художньою силою змальовував минуле й сучасне життя українського народу, відтворював справжнє історико-культурне обличчя України, пробуджуючи й розвиваючи національну свідомість, виховуючи національну гідність і волю до визволення від усякого гніту.
Таким чином, Т.Г.Шевченко, вийшовши з кріпосного селянства і піднісшись до вершин людської цивілізації, ввібрав у собі всі найпотаємніші думи, болі і прагнення народні, став великим національним поетом, пророком і добрим генієм українського народу. “Для України, - писав дослідник української літератури Сергій Єфремов, - вага Шевченкового генія переходить ті межі, які поставлено навіть великим письменникам у їхній батьківщині: він сам був для неї тим сонцем, що “за собою день веде”, - день нового народження на світ великим культурним народом; його поезія стала найкращим виразом національної самосвідомості на Україні, як його особисту долю можна вважати за символ долі всього українського народу”.
Діяльність Кирило-Мефодіївського товариства
У 40-х рр. в Україні, і передусім в університетах Києва і Харкова, навколо передової професури групувалися прогресивно настроєні представники інтелігенції – викладачі, студенти, вчителі. У січні 1846 р. серед цієї інтелігенції у Києві і виникла українська таємна політична організація – Кирило-Мефодіївське товариство (за іменем відомих слов’янських просвітителів Кирила і Мефодія). Організаторами стали учитель гімназії, а з серпня 1846 р. – професор російської історії Київського університету М.І.Костомаров (пізніше став видатним українським і російським істориком), чиновник М.І.Гулак, учитель Полтавського кадетського корпусу В.М.Білозерський. У квітні 1846 р. після знайомства М.Костомарова з Т.Шевченком до товариства вступив і сам Великий Кобзар. Всього безпосередніх учасників товариства було 12 чоловік.
Програмні положення Кирило-Мефодіївського товариства були викладені в основному документі - “Книга буття українського народу” (“Закон Божий”). Це - ліквідація кріпацтва; знищення самодержавства; утворення республіканського ладу і об’єднання слов’янських народів у демократично побудовану федерацію-союз, центром якого кирило-мефодіївці бачили Україну, яку вважали своєрідним месією слов’ян; запровадження загальної народної освіти. Для здійснення поставлених цілей кирило-мефодіївці вважали можливим діяти засобами мирної пропаганди й мирних перетворень. На радикальних позиціях стояв Т.Шевченко. Він закликав народ до повалення царизму, знищення кріпацтва.
Широкої діяльності Кирило-Мефодіївське товариство не розгорнуло, оскільки у березні 1847 р. по доносу провокатора О.Петрова воно було викрито, його члени заарештовані і після слідства (з 18 березня по 30 травня 1847 р.) покарані. Найтяжчої кари зазнав Т.Шевченко - був відправлений рядовим до Оренбургського корпусу під найсуворіший нагляд з забороною писати і малювати. Інші члени товариства після певних строків ув’язнення були відправлені на заслання. Царський уряд заборонив твори Т.Шевченка, М.Костомарова, П.Куліша.
1. Кримська війна і Україна.
2. Передумови, підготовка, скасування кріпосного права.
Соціально-економічний розвиток.
Розвиток українського національного руху. Польський визвольний рух в Україні. Народництво.
Кримська війна і Україна
У середині ХІХ ст. відбулося зіткнення зовнішньополітичних інтересів Росії, Франції та Англії на Балканах і Ближньому Сході. Англія і Франція хотіли закабалити відсталу Туреччину і витіснити Росію з близькосхідних ринків. Царський уряд також був зацікавлений у посиленні свого впливу в цьому регіоні. Приводом до війни став релігійний конфлікт. Турецький султан під тиском французького уряду розпорядився передати ключі від Віфліємського храму в Ієрусалимі католицькому духівництву. У відповідь Микола І у лютому 1853 р. надіслав Туреччині ультимативну вимогу відновити права православної церкви в Палестині і укласти конвенцію, за якою російський цар став би покровителем православних підданих Османської імперії. У травні 1853 р. турецький уряд відмовився виконати ці вимоги; у червні 1853 р. російські війська окупували залежні від Туреччини Валахію і Молдову. 4 жовтня 1853 р. турецький султан оголосив Росії війну. Оскільки Туреччині загрожував розгром, то у березні 1854 р. Англія і Франція оголосили війну Росії.
Росія опинилася в тяжкому становищі - в умовах міжнародної ізоляції і відсталості в техніко-економічному відношенні. Основним театром воєнних дій став Крим. 2 вересня 1854 р. сюди висадилася 60-тисячна англо-французька армія і оточила Севастополь (13 вересня 1854 р.). 349 днів 18-тисячний гарнізон і населення Севастополя героїчно обороняли місто. До складу гарнізону входило 7 полків, сформованих на Україні (серед них і Полтавський). Високі зразки мужності й безстрашності поряд з росіянами виявили і солдати-українці. Небаченою хоробрістю і умінням відзначився Петро Маркович Кішка, який 18 разів ходив у розташування ворожих сил і привів близько 10 “язиків”.
Одночасно Україна була найближчим тилом і базою російської армії. В Україні на війну було мобілізовано багато рекрутів і ополченців для перевезення військових вантажів, взято велику кількість коней і волів. У постачанні боєприпасами велику роль відіграли Шосткинський пороховий завод (обсяг виробництва пороху за роки війни зріс у 6 разів і в 1855 р. становив 43% продукції всіх порохових заводів Росії) і Луганський ливарний завод (до війни за місяць відливав 22 тис. пудів снарядів, а в роки війни - 90 тис. пудів).
Падіння 27 серпня 1855 р. Севастополя і загострення внутрішнього становища Росії, великі втрати англо-французьких військ примусили воюючі сторони піти на укладення миру. Паризький мирний договір, укладений 18 вересня 1856 р., був дуже невигідним для Росії.
Кримська війна показала гнилість і безсилля існуючого ладу, загострила кризу феодально-кріпосницької системи і змусила царизм приступити до скасування кріпосного права. Кріпосний селянин - темний, забитий, не зацікавлений у результатах своєї праці, прикріплений до землі – не давав змоги капіталісту розширити своє підприємство, застосовувати нові машини. Господарська й політична відсталість країни, неможливість старими методами усунути кризу і наростання боротьби народних мас призвели до розуміння найбільш далекоглядними представниками поміщицького класу необхідності скасування кріпацтва.
Погіршення становища народних мас призвело до посилення селянських рухів. На Україні це насамперед була “Київська козаччина” 1855 р. (селяни Київської губернії у відповідь на царський маніфест про формування ополчення з усіх станів для боротьби з ворогом почали записуватися у вільні козаки, перестали відбувати панщину та в деяких місцях проганяли панів), а також “Похід селян у Таврію за волею” 1856 р. (у відповідь на чутки про те, що начебто цар закликає поміщицьких селян заселяти і відбудовувати зруйновані під час війни у Криму місцевості і за це обіцяє волю, маси селян, інколи цілі села, знімалися з насиджених місць і йшли на південь за волею). До селянського руху додався рух різночинців - вихідців з міщан, купців, селян, дрібних чиновників, інтелігенції, духовенства, що стали мріяти про залучення до революції селянських мас.
Поміщики, в цілому розуміючи необхідність скасування кріпацтва, сходилися на тому, щоб реформа проводилася за рахунок селянства.
Передумови, підготовка, скасування кріпосного права
На основі проектів, вироблених губернськими комітетами, 19 лютого 1861 р. цар Олександр ІІ підписав Маніфест та Положення про скасування кріпосного права. За цими документами селяни ставали юридично особисто вільними, проте земля залишалася поміщицькою власністю. Щоб одержати садибу і польовий наділ, селяни вимушені були підписувати з поміщиком уставну грамоту, згідно з якою за користування панською землею вони повинні були платити поміщикові оброк або відробляти панщину. Селяни мали право викупити садибу, а польовий наділ викупався тільки за згодою поміщика. І лише з 1 січня 1883 р. поміщики повинні були обов’язково виконувати право селян на викуп польового наділу. Селяни, що оформили угоду про викуп своїх наділів, ставали селянами-власниками і припиняли відбувати панщину чи платити оброк поміщикові. Викуп усієї землі селянами у поміщиків розтягнувся на 49 років. Ціна землі свідомо була завищена, так що селянству довелося заплатити поміщикам на 50% більше її справжньої вартості.
Близько 50% усього селянства на Україні складали державні селяни. Усі землі та угіддя, якими користувалися селяни до ліквідації кріпосного права, закріплювалися за ними в безстрокове користування. За ці наділи селяни мусили вносити в казну щорічно державний оброчний податок. Скрізь на селі зберігалася община, а де її не було – вводилася кругова порука за сплату податків.
У 1861 – 1866 рр. була здійснена реформа суду (введено змагальний процес за участю прокурора і адвоката та створено інститут присяжних), утворено земства (органи самоуправління), проголошено скасування цензури, а також була проведена військова реформа, що замінила рекрутчину загальною військовою повинністю і значно скоротила строки служби.
Реформа 1861 року, що призвела до обезземелення селян, швидке зростання населення внаслідок демографічного вибуху (з 1861 по 1897 рр. населення збільшилося на 72%) призвело до перенаселення і гострої нестачі землі. У 1890 р. в Україні “зайві” люди складали 68% робочої сили.
Соціально-економічний розвиток
Реформа 1861 р. відкрила в Росії (і на Україні) епоху індустріального розвитку. Капіталістичний розвиток економіки, розширення торгівлі і неосяжні простори призвели до швидкого впровадження залізничного будівництва. Якщо перша залізниця була побудована на Україні у 1865 р. (Балта - Одеса) і мала довжину 219 км, то на 1900 р. довжина залізничних колій на Україні становила 8 417 км.
Сільське господарство на Україні після реформи 1861 р. пішло капіталістичним шляхом розвитку, який проте гальмувався численними залишками кріпосництва, головним з яких було поміщицьке землеволодіння. У руках поміщиків залишалися величезні земельні площі, що давало їм змогу ставити в залежність від себе селян. Якщо в середньому на селянський двір припадало 10 десятин, то на один поміщицький маєток – 507 десятин. Таким чином, поміщицьке землеволодіння ставало найбільшою перепоною на шляху розвитку капіталізму в сільському господарстві.
У пореформенний період в сільському господарстві перепліталися дві системи господарювання – відробіткова (селяни одержали після 1861 р. недостатні наділи і змушені були орендувати у поміщиків землю, за що відробляли своїм інвентарем і худобою) і капіталістична (поміщик заснував своє господарство на праці вільнонайманих робітників, які обробляли землю інвентарем власника). Капіталістичне товарне зернове виробництво стало переважаючим насамперед у південних степових районах України. Селянське господарство також розвивалося капіталістичним шляхом, що вилилося в розклад селянства на дві групи – сільську буржуазію (заможних селян, що використовували працю вільнонайманих робітників, наймитів, батраків) і сільських пролетарів (клас найманих робітників з наділом).
Після скасування кріпосного права в Україні (як і в Росії) швидко розвивалася капіталістична промисловість, що перейшла в стадію великої машинної індустрії. Були створені підприємства, які засновувалися на машинній техніці, паровій силі і вугіллі як паливі. В Україні зростала кількість фабрик і заводів: якщо у 1860 було 2147 промислових підприємств і 86 тис. робітників, то в 1895 р. стало 30 310 підприємств і 205 тис. робітників.
У промисловості України поряд з традиційною цукровою галуззю розвиваються дві нові - металургійна і вуглевидобувна. Уже в 1880 р. Донецький вугільний басейн (Донбас) посідав перше місце у вуглевидобувній промисловості імперії, даючи 43% всього вугілля. Розвиток металургійної промисловості на Україні почав набирати темпи після відкриття у Кривому Розі 1881 р. багатих покладів заліза.
Розвиток українського національного руху. Польський визвольний рух в Україні. Народництво
Культурно-національне відродження у другій половині ХІХ ст. зумовило виникнення у 60 - 70-х роках громад, до яких належали студенти, викладачі вузів, письменники, урядовці і т.п. Члени громад створювали освітні гуртки і недільні школи для неписемних, працювали там учителями, вивчали історію і етнографію України, збирали пам’ятки народної творчості. За те, що члени громад заявили про необхідність освічувати народ, зокрема селянство, польські шляхтичі називали їх “хлопоманами”, а самі себе іменували “українофілами”. В 70-ті роки під впливом народництва починають виникати більш радикальні гуртки, що отримали назву молодих громад. Молоді громадівці ішли на села, вивчали там життя, мову, звичаї селян; найбільш революційно настроєні громадівці переходили в народницькі гуртки. У 90-х роках в національному русі склалася радикальна течія з виразною політичною спрямованістю – “Братство тарасівців”, що бачила Україну незалежною, самостійною державою. Пізніше, оскільки більшість вважала ідею незалежності нереальною, тарасівці стали на автономістсько-федералістські позиції.
На початку 60-х рр. посилився польський рух, направлений на відновлення незалежності Польщі. У ніч з 22 на 23 січня 1863 року польські повстанські загони напали на гарнізони царських військ. Повстання, крім Царства Польського, охопило Литву, Білорусь і Правобережну Україну. На Правобережжі польські повстанські організації виступили в ніч проти 27 квітня 1863 року. Загалом на Правобережжі діяло близько 20 повстанських загонів. Оскільки поляки не вирішували питання ліквідації поміщицького землеволодіння і намагалися повернути Правобережжя до складу Польщі, українські селяни не підтримали повсталих. Польське повстання 1863 р. було розгромлено.
В 60 - 80 роках ХІХ ст. різночинна інтелігенція, вважаючи селянство головною революційною силою, схилялася до думки про необхідність іти в народ, освічувати його і піднімати на революційну боротьбу проти царизму. За прикладом російських гуртків на Україні також оформляються революційно-народницькі гуртки. Їх члени розповсюджували нелегальну літературу, вели пропаганду. Влітку 1874 р. значна частина народників, переодягнувшись у простий одяг, під виглядом шевців, малярів, теслярів, учителів і т.п. пішла в села, вела бесіди з селянами про соціалізм і закликала до революції. Однак незабаром народники переконалися, що селяни не розуміють ідей соціалізму, не підтримують їх і ставляться з недовірою до пропагандистів. А царський уряд в кінці 1874 р. заарештував близько тисячі учасників “ходіння в народ”. Багатьох народників було засуджено до каторги або на поселення в Сибір.
Досвід “ходіння в народ” показав, що “бродяча” пропаганда соціалізму не мала успіху, тому народники вирішили оселятися на одному місці, створювати поселення революціонерів і вести пропаганду не під гаслами соціалізму, а в ім’я народних вимог, насамперед, “землі і волі”. Однією з таких народницьких спроб стала так звана “Чигиринська змова”. Використовуючи царистські ілюзії селян, народники написали від імені царя “Височайшу таємну грамоту”, у якій цар начебто закликав селян створювати “таємні дружини” і готуватися до повстання проти дворян, чиновників і т.п. Селяни таємно збиралися на сходи, домовлялися не платити податки, готувалися до повстання. Але “Таємна дружина” була викрита, заарештовано багато її учасників. Частина народовольців не була згодна зі старими методами боротьби, і тому “Земля і воля” розкололася на дві організації – “Народну волю” (перейшла до політичної боротьби проти царизму шляхом індивідуального терору) і “Чорний переділ” (залишилися на старих позиціях).
На початку 90-х рр. народницькі організації були розгромлені, більшість їх активних діячів була ув’язнена або відправлена на каторгу чи заслання.
Тема 24. ЗАХІДНО-УКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ ПІД ВЛАДОЮ
АВСТРІЙСЬКОЇ МОНАРХІЇ В ХІХ ст.
Західно - українські землі у складі Австрійської монархії в першій
половині ХІХ ст.
Західна Україна в складі Австро – Угорської імперії в другій половині
ХІХ ст.
Західноукраїнські землі у складі Австрійської монархії в першій половині ХІХ ст.
У першій половині ХІХ ст. внаслідок поділу Польщі західноукраїнські землі перебували під владою Австрійської монархії. Східна і Західна Галичина утворювали “королівство”, що поділялося на 19 округів, якими керували призначені австрійським урядом окружні старости. Адміністрацію “королівства” очолював губернатор, якого призначав імператор. На місцях адміністративна й судово-поліційна функції належали поміщикам або управителям панського маєтку – наглядачам (мандаторам), що затверджувалися окружними старостами. Містами управляли магістрати, до кожного з яких входили бургомістр, віце-бургомістр і радники, що призначалися урядом. Австрійська монархія, спираючись на місцеву панівну верхівку, намагалася онімечити західноукраїнське населення. Особливо реакційною була економічна політика австрійського уряду, який намагався зробити з Західної України аграрно-промисловий придаток до Австрії і гальмував тут розвиток промисловості. У 1841 р. у Східній Галичині було лише 2 парових двигуни, тоді як в Австрії – 231.
Основною галуззю економіки залишалося сільське господарство, яке через існування кріпацтва перебувало в стані занепаду насамперед у зв’язку з безземельністю селян. На 1847 – 1849 рр. на одне селянське господарство припадало 8,9 морги (морг – близько 0,7 га), а на один маєток – 755 моргів. Одночасно зі зменшенням селянських наділів (з 1787 р. до 1848 р. поміщики відібрали у селян понад 1 млн. моргів землі) збільшувалися селянські повинності – панщина, данина.
Селяни протестували проти кріпосницького гноблення. Антикріпосницька боротьба мала різні форми: скарги селян на поміщиків у державні установи, втечі від поміщиків, потрави панських посівів і лук, підпали поміщицьких маєтків, відмова від виконання повинностей, діяльність опришків, масові хвилювання й повстання. Серед опришківських загонів одним з найактивніших у 20-х роках був загін Мирона Штоли (Штолюка). У Східній Галичині активно виступали селянські громади с.Якубової Волі, Комарнівського володіння графа А.Лянцкоронського, маєтку Сколе в Чортківському окрузі та ін. На Буковині одним із найбільш значних був виступ селян у Русько-Кимполунзькому окрузі в 1843 – 1844 рр.
У 30 - 40-х рр. в Галичині інтенсивно розвивався польський суспільно-політичний рух, спрямований проти кріпосництва, абсолютизму, де брали активну участь і українці. Одночасно розвивався й український національний рух. У 30-х роках у Львові склався гурток, який через те, що його засновники М.Шашкевич, І.Вагилевич, Я.Головацький розмовляли українського (“руського”) мовою, був прозваний реакційними студентами “Руською трійцею” (так назва за ними і закріпилася). Найбільш значною заслугою “Руської трійці” стало видання збірки “Русалка Дністровая”, в якій були опубліковані українські народні думи, історичні пісні, обрядові пісні-колядки, веснянки, весільні пісні, жіночі пісні, колискові та інші.
У середині ХІХ ст. в ряді західноєвропейських держав відбулися буржуазні революції, насамперед Французька революція 1848 року, яка швидко перекинулася і в Австрійську монархію. Революція викликала велике збудження серед західноукраїнського селянства. З’явилася пряма загроза масового сільського повстання. Щоб запобігти йому, австрійський імператор Фердінант підписав указ про скасування в Галичині з 15 травня 1848 р. кріпосного права. Хоч пізніше скасування кріпацтва в західноукраїнських землях було проведено за рахунок селян на користь поміщиків, все ж таки скасування кріпацтва відкрило шлях до швидкого буржуазного розвитку.
Революція викликала і пожвавлення національно-визвольного руху. Українська інтелігенція та уніатське духовенство для керівництва політичним і національним рухом українського населення 2 травня 1848 р. у Львові створили Головну Руську Раду. Головна Руська Рада висунула помірковані вимоги, які стосувалися задоволення культурно-національних запитів українського населення.
З осені 1848 р. центром революційного руху в Австрійській монархії стає Угорщина. Австрійський уряд вирішив послати проти Угорщини війська, що викликало у Відні повстання. Все це прискорило революційний вибух у Львові. 1 листопада 1848 р. робітники і студенти збудували на вулицях 24 барикади, проте 2 листопада після гарматного обстрілу міста повстання було придушене австрійськими військами.
Західна Україна в складі Австро-Угорської імперії в другій половині ХІХ ст.
Після придушення революції 1848 р. в Австрії почався наступ реакції. Галичина до травня 1854 р. трималася на воєнному стані. В Австрії був відновлений абсолютистський режим, введена цензура, громадські організації заборонялися. Управління Галичиною здійснювалося намісником, якому підпорядковувалася адміністративно-поліцейська влада.
Наростання селянського руху, незадоволення австрійської буржуазії, національне пробудження поневолених народів змусило уряд Австрії приступити до розробки конституції (конституція 1849 р. так і не була введена). За прийнятою у 1867 р. конституцією Австрійська імперія перетворювалася на дуалістичну Австро-Угорську монархію і ділилася на 2 частини: Ціолейтанію (до якої входили Галичина і Буковина) і Транслейтанію (якій передавалася Закарпатська Україна). Офіційно конституція проголошувала національну рівноправність, право на вільний розвиток. Але фактично влада у Східній Галичині знаходилася в руках польського панства, що продовжувало наступ на українців.
За реформою 1848 р. (скасування панщини) держава викуповувала у поміщиків селянські землі, але за це селяни, починаючи з 1858 р., сплачували державі борг протягом 40 років. Внаслідок реформи селянське землеволодіння у Східній Галичині зменшилося (2/3 селянських господарств мали менше 10 моргів землі, а 1/4 до 2 моргів). Зберігалося велика поміщицька земельна власність, що складала 41,1% земельної площі Східної Галичини.
Змінився характер робочої сили на селі. Якщо у перші пореформені роки були поширені відробітки селян за орендовану землю, то наприкінці ХІХ ст. почала переважати вільнонаймана робоча сила (у 1900 р. у сільському господарстві Галичини працювало 160 тис. постійних і 173 тис. поденних робітників). Новітня сільськогосподарська техніка (кінні молотарки, віялки, сівалки, парові плуги, локомотиви та ін.) з’являлася лише в окремих господарствах, а решта користувалися старими знаряддями праці.
У промисловому відношенні західноукраїнські землі залишалися найвідсталішими провінціями Австро-Угорщини і фактично перетворилися на колоніальний придаток більш розвинутих частин імперії.
З відміною панщини зросла кількість найманих робітників. У промисловості переважали постійні, а в сільському господарстві поденні робітники. Матеріальне становище промислових робітників було скрутним: зарплата не задовольняла їхніх життєвих потреб, в окремих випадках вона частково замінювалася сіллю, горілкою, пивом чи іншими товарами. Незважаючи на закон про 11 - 12-годинний робочий день, він подекуди тривав 13 – 16 годин.
У зв’язку з усім цим у 70-х роках ХІХ ст. у Східній Галичині значного поширення набрав страйковий рух. І якщо спочатку страйкарі висували в основному загальні економічні вимоги (підвищення заробітної плати, скорочення тривалості робочого дня тощо), то після проведення об’єднаного з’їзду соціал-демократичної партії Австрії 31 грудня 1888 року, на якому була прийнята програма дій, вимоги стали більш конкретними (введення загального виборчого права для осіб, що досягли 21 року, 8-годинного робочого дня, заборони праці дітей віком до 14 років, зменшення робочого дня для підлітків до 6 годин на день і т.п.).
На селі відповіддю на несправедливе вирішення земельної проблеми стали захоплення селянами панських угідь, потрави і вирубки поміщицьких посівів і лісів та інше. Регіональною особливістю селянського руху на західноукраїнських землях наприкінці ХІХ ст. стала його політизація, яка проявлялася в боротьбі за рівні політичні й національні права українського населення. З’явилася нова форма протесту – віча (мітинги), на яких селяни наполягали на введенні загального виборчого права, припиненні конфіскації прогресивних газет і журналів, а також висувалися економічні вимоги – зниження цін на сіль, створення фонду ліквідації заборгованості селян і т.п.
Суспільно-політичний рух на західноукраїнських землях у другій половині ХІХ ст. був надзвичайно строкатим, суперечливим і активним. Одну з течій суспільно-політичного руху становили москвофіли, які не визнавали існування українського народу та його мови, пропагували ідею “єдиної неподільної російської народності” від Карпат до Камчатки. Такі ідеї цілком влаштовували правлячі кола Росії, й вони надавали москвофілам таємну грошову допомогу для публікації їхніх видань.
Протилежну їм позицію на західноукраїнських землях займали народовці, які у вирішенні внутрішніх проблем орієнтувалися на український народ, доводили, що українці - це окрема нація, і намагалися підвищити культурно-освітній рівень та національну свідомість українського народу. Народовці пропагували твори класиків нової української літератури Т.Шевченка, І.Котляревського, Г. Квітки-Основ’яненка та інших. Із народовцями підтримували тісні зв’язки наддніпрянські громадівці. Діяльність народовців виявлялася у двох формах: 1) пропаганда національних і культурно-освітніх ідей у періодичних виданнях (журнали “Вечорниці”, “Мета”, “Русалка”, “Правда”); 2) пропаганда національних ідей через створювані ними різні товариства, установи, гуртки, культурно-освітні заклади тощо ( це насамперед товариство “Просвіта”, створене у 1868 році, і Літературне товариство ім.Т.Г.Шевченка, засноване у 1873 році).
Згодом народницький рух розділився на угодівців і радикалів. Угодівці проголосили “нову еру” у відносинах з австрійським урядом. Вони підтримували його політику, за що австрійський уряд йшов українцям на певні поступки. Радикали створили Українську національно-демократичну партію, що висунула своїм завданням боротьбу з “новоерівцями”, а також прагнула до утвердження ідеалів наукового соціалізму, демократизації суспільного життя тощо.
Розвивалася і соціалістична течія суспільно-політичного руху. Активним популяризатором марксизму на початковому етапі своєї діяльності був І.Я.Франко (1856 – 1916). І.Франко – людина широкого творчого діапазону. Він був автором численних віршів, прозових творів, п’єс, критичних статей та рецензій. У 1899 році на базі Галицької соціал-демократичної партії з’явилася Українська соціал-демократична партія.
Тема 25. КУЛЬТУРА УКРАЇНИ В ХІХ ст.
Дворянський період національно – культурного відродження.
Народницький період.
Розвиток духовної культури.
Мистецтво.
Дворянський період національно-культурного відродження
В кінці ХVIII - на початку ХІХ ст. у середовищі освіченого українського дворянства пробуджується інтерес до історичного минулого свого народу, що проходить під гаслом: “лицем до козаччини”. Розпочинається збирання літописів, хронік та ін., на основі яких з’являються праці з історії України (“Історія Малої Росії”, “Землеописания о Малыя России”). У 1846 р. друкується визначний анонімний історичний твір “Історія русів” – перша політична історія України. Потяг до побуту, звичаїв, традицій і обрядів українського народу призвів до появи праць із фольклористики. У 1818 році з’являється “Грамматика Малорусского наречия” – перша граматика живої української мови. В 1805 р. у Харкові відкривається український університет, в якому створюються наукові товариства. Основоположником української прози став Г.Квітка – Основ’яненко (“Сватання на Гончарівці”). Разом з ним у літературу приходять історик і письменник М.Костомаров, поети Метлинський та Є.Гребінка. Центрами театрального мистецтва стали Харків і Полтава. Талановитий актор М.Щепкін перейшов від класичної манери гри до реалістичної. В архітектурі панував класицизм, а на початку ХІХ ст. – ампір. Одним з найталановитіших скульпторів цього періоду вважається І.Мартос (пам’ятники Мініну і Пожарському в Москві та А.Рішельє в Одесі). У 1853 році в Києві споруджено пам’ятник князю Володимиру Великому (проект Демут-Малиновського та Толя, спорудив П.Клодт). У розвиток живопису важливий внесок зробили Шевченко, Жемчужников, Трутовський.
Народницький період
Ділиться на романтичний – діяльність Кирило-Мефодіївського братства, і світський – діяльність “Старої Громади”. Проходить під гаслом: “лицем до народу”.
У 1834 р. в Києві був відкритий університет, навколо якого згуртувалися романтики на чолі з професором М.Костомаровим, а також П.Кулішем, В.Білозерським, М.Гулаком та Т.Марковичем. У грудні 1845 року вони заснували таємну політичну організацію “Кирило-Мефодіївське братство”. У квітні 1846 року до товариства увійшов Шевченко. Програмний документ - “Книга буття українського народу”. Мета: утворити слов’янську федерацію з центром у Києві, перебудувати суспільні відносини на засадах християнства. У 1847 році товариство було розгромлене, а більшість членів заарештовані.
У 50-х рр. студенти Київського університету створили таємний гурток “хлопоманів”. Його мета: зблизитися з селянством, ліквідувати царизм, кріпацтво, встановити республіканський устрій. У 50-х – 60-х рр. в Україні панує народництво. Його представники були переконані в тому, що християнська мораль і національна культура збереглися лише в селян. Створилися громади для поширення освіти. Перша “Українська Громада” виникла в Києві під керівництвом історика Антоновича. За її прикладом подібні організації виникають у Харкові, Полтаві, Чернігові, Одесі. Громади створили на Україні цілу мережу недільних шкіл з українською мовою навчання, видавали підручники з української мови. У 70-х рр. відбулося відродження народництва. Учасники громад – українофіли - були також і соціалістами –демократами. З’являються праці з історії Марковича, Костомарова, Куліша; у Києві діє історичне товариство В.Антоновича. У 1873 р. в Києві відкрито відділ географічного товариства, яке проводило фольклорну і етнографічну роботу. Чубинський пише вірш “Ще не вмерла Україна” (опублікований у 1863 р. з нотами Вербицького).
Розвиток духовної культури
У розвитку мовознавства провідна роль належить О.О.Потебні. Його праці “Думка і мова”, “Замітки про малоруське наріччя”, “Мова і народність” актуальні і зараз. Глибокий слід в духовній культурі українського народу залишив поет і художник Т.Г.Шевченко. що своїми віршами та поемами розбудив історичну пам’ять українців. Шевченко бачив майбутнє України у рівноправній слов’янській федерації. Ідеї Шевченка продовжив М.П.Драгоманов, що виступив проти денаціоналізації; йому належать праці з історії, фольклору, етнографії та літературної критики. Важливе значення мала “філософія серця”, представник якої П.Д.Юркевич позначав сферу духовного життя “серцем”: душа знаходиться в глибині людського серця, вона є вічною, як і людина, що повністю залежить від Бога.
Мистецтво
У 60-х рр. “Артистичне товариство” в Єлисаветграді вперше поставило п’єсу Шевченка “Назар Стодоля” та оперу С.Гулака-Артемовського “Запорожець за Дунаєм”. У 1882 році в Єлисаветграді створено професійний театр, де грали М.Садовський, П.Саксаганський, М.Заньковецька, О.Вірина.
Серед архітектурних споруд виділяються оперні театри в Одесі, Києві та Львові. У скульптурі в реалістичному напрямі працювали Л. Позен, П.Забіла. У жанрі пейзажу реалістичний напрямок пропагували В.Орловський, С.Світославський, П.Левченко, С.Васильківський.
У музиці світову славу здобув композитор М.В. Лисенко, автор опер “Наталка Полтавка”, “Різдвяна ніч”, “Утоплена”, “Тарас Бульба”.
Тема 26. УКРАЇНА НА ПОЧАТКУ ХХ СТОЛІТТЯ
Піднесення українського національного руху на початку ХХ століття
Революція 1905-1907 рр. в Україні.
Політична реакція. Столипінська аграрна реформа в Україні.
Україна в роки Першої світової війни.
Піднесення українського національного руху на початку ХХ століття
Початок ХХ ст. ознаменувався піднесенням суспільно-політичного і національного рухів на Україні. Відбувається перехід від економічних до політичних страйків робітників. Загальний політичний страйк 1903 р., що розпочався на Закавказзі, охопив усі промислові центри України. Робітничий рух підтримали революційно настроєні студенти, які протестували проти гнобительської політики царизму. За участь в акціях протесту 11 січня 1901 р. царський уряд віддав у солдати 183 студенти Київського університету. На початок ХХ ст. зростає кількість селянських виступів, які особливого розмаху набрали в Полтавській і Харківській губерніях весною 1902 р. Головним осередком опозиційної ліберальної інтелігенції в цей період стали земства – виборні органи місцевого самоуправління. Серед вимог службовців земських установ найбільш поширеними були: надання політичних свобод, ліквідація кріпосницьких пережитків у законодавстві, скликання Установчих зборів для вироблення конституції. Практичними кроками прогресивної української інтелігенції стали: відкриття пам’ятника І.Котляревському у Полтаві (1903 р.), відзначення у Києві і Львові 35-річчя музичної діяльності М.В.Лисенка, святкування у Києві 35-річчя літературної діяльності І.Нечуя-Левицького.
Цілий ряд земств під впливом національного руху прийняв рішення про викладання у школах українською мовою. З кінця 1904 р. почалася кампанія за скасування законів 1863 і 1876 рр. про заборону української мови. У вересні 1905 р. ці закони були відмінені. На початку ХХ ст. на Україні утворювалися національно-політичні партії. Найшвидше цей процес проходив у Західній Україні, де за умов парламентської монархії організовуються перші політичні партії. Ще у 1890 р. тут була створена Русько-Українська радикальна партія. У Наддніпрянській Україні громади об’єдналися в 1877 р. у Загальну Українську організацію (діяла в культурно-освітньому напрямку). Але вже в 1900 р. виникає перша партія – РУП (революційна українська партія), яка була заснована у Харкові. ЇЇ осередки виникли у Києві, Полтаві, Чернігові, Львові та інших містах. Програмні вимоги розробив М.Міхновський у брошурі “Самостійна Україна”. У практичній діяльності РУП обстоювала соціальні інтереси селянства, яке вважала основою української нації. Від РУПу відокремилася група націоналістичного спрямування на чолі з М.Міхновським, яка у 1902 р. перетворилася в Народну українську партію (НУП). Вона проіснувала до 1907 р., була заборонена царизмом, відродилася через 10 років як “Українська партія соціалістів-самостійників”.
Основна частина членів РУПу орієнтувалася на марксизм і в 1904 р. утворила Українську соціал-демократичну робітничу партію (УСДРП). Лідери – Д.Антонович, В.Винниченко, С.Петлюра, М.Порш. Програма УСДРП: автономія України, конфіскація поміщицької землевласності, муніципалізація земель. Також у 1904 р. з РУПу вийшла група, яка оголосила себе Українською соціал-демократичною спілкою (“Спілкою”), що планувала представляти усіх робітників України незалежно від національності. На початку 1905 р. приєдналася до російських меншовиків.
Помірковані українські політики утворили ліберальну партію. Різні крила ліберального руху отримали назви: Української демократичної партії (УДП) та Української радикальної партії (УРП). За своїми позиціями обидві партії були близькими до російського “Союзу визволення” (виступав за конституційну монархію).
Із загальноросійських лівих партій слід виділити: анархістів, Російську соціал-демократичну робітничу партію (РСДРП) і соціал-революціонерів.
Прихильники відверто реакційних об’єднань у 1908 р. заснували у Києві “Клуб русских националистов”, що ставив за мету боротьбу з українським рухом.
Революція 1905-1907 рр. в Україні
Швидкий розвиток капіталізму на початку ХХ ст. в Росії (і в Україні) сильно гальмували численні феодальні пережитки, які залишилися невирішеними після ліквідації кріпосного права. Становище ускладнилося в зв’язку з економічною кризою та поразкою в російсько-японській війні. Перша російська революція почалася в Петербурзі із розстрілу 9 (22) січня 1905 р. робітничої демонстрації (“Кривава неділя”). Хвиля робітничих страйків з вимогами повалення самодержавства та запровадження 8-годинного робочого дня прокотилася по всій Україні. Уже 12 січня почався масовий робітничий і студентський страйк у Києві, 17 січня - у Катеринославі, Харкові. Протягом січня – березня 1905 р. страйковий рух охопив усі губернії України. Під впливом робітничого руху почалися стихійні селянські виступи, які в основному зводилися до погромів поміщицьких садиб. Найбільш організованим селянський рух виявився в с. Великі Сорочинці на Полтавщині, де 18 грудня 1905 р. був створений селянський комітет, який розпорядився не сплачувати податки, не надсилати новобранців до війська, закрив шинки, організував оборону села від карателів. 21 грудня з допомогою артилерії царські війська придушили повстання (В.Г.Короленко, “Сорочинська трагедія”). У цілому ж по Україні селянський рух охопив 64 % усіх повітів (перша половина 1905 р.). Селянські виступи на Полтавщині відбулися в 1,5 тис. сіл губернії, кількість повсталих складала 26,4 % від загальної кількості полтавських селян.
У 1905 р. під впливом селян і робітників повстала і армія: червень – повстання на броненосці “Потьомкін” (керівники Г.Вакуленчук та О.Матюшенко); жовтень – повстання на кронштадтському флоті; листопад – повстання матросів 12 кораблів Чорноморського флоту на чолі з лейтенантом П.Шмідтом; 18 листопада – повстання саперів у Києві під керівництвом підпоручика Б.Жаданівського. Невдовзі спалахнули військові повстання у Полтаві, Харкові, Черкасах, Білій Церкві, Умані, Смілі.
Апогеєм страйків став жовтневий політичний страйк 1905 р., у якому взяли участь близько 120 тис. робітників України. Микола ІІ вимушений був видати Маніфест, пообіцявши громадянські права, політичні свободи та Державну Думу з законодавчими правами. Ліберально настроєні кола вважали мету революції досягнутою, а чорносотенні організації розпочали погроми в Одесі, Києві, Катеринославі, на Донбасі.
Дякуючи революції, український національно-визвольний рух вирішив питання ліквідації заборони української мови та отримав можливість утворювати національні організації.
Після грудневого повстання 1905 р. відбувається загальний революційний спад. На початку 1906 р. в умовах арештів і репресій відбулися вибори до І Думи. Від України було обрано 102 депутати, які організували парламентський клуб (Українська Парламентська Громада). Політичною платформою Громади стали вимоги автономії України, українізації державного управління і освіти. Але через 72 дні Дума була розпущена. У січні 1907 р. відбулися вибори до ІІ Думи, де виникла Українська Громада із 47 членів. Але й ІІ Дума через 103 дні була розпущена, що стало початком політичної реакції.
Політична реакція. Столипінська аграрна реформа в Україні
Політична реакція проявилася у запровадженні надзвичайного стану, забороні демонстрацій та мітингів, діяльності військових трибуналів (засуджено понад 26 тис. чоловік; смертні вироки дістали понад 5 тис. чоловік), заохоченні провокаційної діяльності чорносотенних організацій, забороні політичних партій. Крім цього, на Україні: заборонялися викладання українською мовою, діяльність українських організацій; закривалися “Просвіти”, українські клуби, бібліотеки; ліквідувалися основні українські періодичні видання.
Відбувається занепад і у визвольному русі. Розпадається Українська радикально-демократична партія, у 1905 р. припиняє своє існування “Спілка”, частина діячів УСДРП бере активну участь у створенні міжпартійного політичного блоку – Товариства українських поступовців (ТУП).
Революція 1905 – 1907 рр. призвела до усвідомлення частиною політичних діячів правлячої верхівки необхідності широких соціально-економічних реформ. Їх ініціатором став голова ради міністрів П.Столипін, що виступав за проведення аграрної реформи з метою створити для царизму нову соціальну опору на селі в особі заможного селянства. Реформа мала три напрямки: 1) зруйнування общини й закріплення за селянами землі у приватну власність; 2) насадження хутірського і відрубного господарства; 3) переселення селян. Селянам дозволялося виходити з сільської общини на хутори і відруби. На Україні, де земля вважалася власністю родини і її не можна було продавати і ділити, закон 1906 р. дозволяв кожному вийти з “подвірного” господарства. В результаті на Правобережжі вийшло з общини 50,7% господарств, у Південній Україні – 34,2%, на Лівобережжі – 13,8%. Це прискорило розвиток товарних відносин у сільському господарстві, а також соціальне розмежування на селі. Значна роль у цьому відводилася Селянському поземельному банку, який за високі позики надавав селянам у користування землю. У разі невиплати щорічних відсотків селянин зовсім розорявся, а земля поверталася в банк. Ці операції сприяли подальшому розшаруванню селян, виникненню прошарку заможного населення, що заводило фермерсько-капіталістичні господарства. В той же час уряд широко розгорнув переселення селян на окраїни з метою послабити “земельну тісноту” в центральних районах і зняти соціальну напругу, виселивши якомога більше неспокійних селян до Сибіру. Протягом 1906 – 1912 рр. з України виїхало майже 1 млн. селян, найбільше з Полтавської і Чернігівської губерній. Але при відсутності достатнього капіталу для обзаведення господарством на новому місці селяни попадали в кабальну залежність від місцевого землевласника, що зумовило крах реформи: протягом 1906 – 1913 рр. в Україну повернулося майже ¼ переселенців.
Унаслідок проведення аграрної реформи збільшилася кількість селян, які змушені були йти до міста на заводи. Поповнився ринок праці, промисловість забезпечувалася дешевою робочою силою.
Аграрна реформа мала як позитивні наслідки (розвиток фермерського господарства, прискорення розвитку капіталістичних відносин на селі, поповнення промисловості дешевою робочою силою, розвиток товарних відносин у сільському господарстві і перетворення України у житницю Європи), так і негативні (крах переселенської політики, збереження феодального пережитку – поміщицького землеволодіння, неусунення соціальних конфліктів).
Україна в роки Першої світової війни
19 липня 1914 р. почалася І світова війна. Україна була розділена між двома ворогуючими союзами, що стало для українців трагедією, оскільки вони змушені були брати участь у цій війні з обох сторін: понад 3,5 млн. українців в російській армії і 250 тис. в австро-угорській (плюс 2,5 тис. Українських січових стрільців (УСС), загони яких були сформовані у 1913 р. у Львові).
У стратегічних планах воюючих сторін українські землі займали істотне місце: Росія хотіла захопити Галичину, Буковину, Закарпаття; Австро-Угорщина - до цих земель приєднати Поділля і Волинь; Німеччина – забрати всю Україну. Війна розколола національно-визвольний рух. Москвофіли Західної України емігрували у Київ і закликали галичан зустрічати російську армію як визволительку. У Галичині у серпні 1914 р. була сформована Головна Українська Рада, що звернулася до населення із закликом допомагати австро-угорським військам.
У липні 1914 р. у Львові утворилась організація - Союз визволення України (СВУ), політична програма якої передбачала створення самостійної Української Держави за допомогою Німеччини і Австро-Угорщини. Проти цього виступило ТУП, яке через газету “Рада” закликало українців до захисту Російської Держави. Але незважаючи на лояльність українського руху в Наддніпрянщині до Росії і в Галичині до Австро-Угорщини, і російський і австро-угорський уряди почали переслідування українців. Основним місцем воєнних дій на території України стали західноукраїнські землі. У 1914 - 1915 рр. війська Південно-Західного фронту вели кровопролитні бої за Карпати, але у квітні 1915 р. розпочався контрнаступ німецьких і австро-угорських військ. Російська армія залишила значну частину Галичини. Навесні 1916 р. командуючим Південно-Західним фронтом було призначено генерала Брусилова, який розпочав успішний наступ російських військ. В результаті “брусиловського прориву” австро-угорські війська втратили близько 1 млн. чоловік, в полон потрапило 400 тис., російська армія втратила 500 тис. Але на кінець 1916 р. почалася позиційна війна.
Таким чином, на початок 1917 р. воюючі сторони опинилися на межі виснаження. Затяжна війна призвела до глибокої економічної кризи в усій Російській імперії і особливо в Україні.
Тема 27. НАЦІОНАЛЬНА РЕВОЛЮЦІЯ 1917 - 1920 рр.
ДОБА ЦЕНТРАЛЬНОЇ РАДИ
Лютнева демократична революція в Росії.
Виникнення Центральної Ради.
Політичні сили в Центральній Раді.
Проголошення автономії України.
Лютнева демократична революція в Росії
1917 рік почався демонстраціями 9 січня, на річницю “Кривавої неділі”. На 23 лютого (8 березня за н.ст.) були заплановані нові демонстрації, які за відсутності хліба в крамницях переросли в голодний бунт. На 3–й день повстання до робітників приєдналися кинуті проти них війська. 27 лютого утворюється Петроградська Рада робітничих і солдатських депутатів; в цей же день Державна Дума утворює Тимчасовий комітет на чолі з Родзянко (законодавчий орган), а 2 березня – Тимчасовий уряд (виконавчий орган) на чолі з князем Львовим. Обидва органи отримують тимчасовий мандат на владу до закінчення війни і скликання Всеросійських Установчих зборів, що повинні були вирішити подальшу долю Російської імперії.
Під тиском думських лідерів 2 березня 1917 р. Микола ІІ зрікся престолу на користь брата. Великий князь Михайло Миколайович також відмовився від влади. Так у Росії впала монархія.
Тимчасовий уряд починає створювати на місцях свої органи влади – Ради об’єднаних громадських організацій. Створювалися і паралельні органи влади –Ради робітничих, солдатських і селянських депутатів. Таким чином, поступово на теренах колишньої Російської імперії утворилося двовладдя.
Виникнення Центральної Ради
Представником Тимчасового уряду в Києві стала Рада об’єднаних громадських організацій, утворена в Києві 4 березня 1917 р. Цього ж дня, тобто 4 березня 1917 р., організований ще в 1908 р. Грушевським і Єфремовим політичний блок "Товариство українських поступовців” (ТУП) створив представницький орган влади всеукраїнського масштабу – Центральну Раду (законодавчий орган) і, в червні 1917 р. - Генеральний Секретаріат (виконавчий орган). Головою заочно був обраний Михайло Грушевський, який в цей час повертався на Україну із заслання.
Швидкому зростанню авторитету, популярності та впливовості цього органу влади сприяло те, що він обстоював близькі та зрозумілі народу ідеї національно-територіальної автономії та популярні ідеї соціалізму. Значну роль у цьому процесі відіграв і демократичний та всеохоплюючий принцип формування Центральної Ради, адже з самого початку свого існування вона була уособленням трьох представництв: національного, соціально-класового та територіального.
В цей же час на Україні утворюються Ради робітничих, солдатських і селянських депутатів, яких найбільше в Донбасі і прифронтовій смузі. На середину серпня в Україні нараховується 252 рад, із яких в Донбасі – 180 (71 %). На початок революції більшовиків на Україні нараховувалося 2 тис., а на кінець квітня – 10 тис. Оскільки більшовики в радах переважають, то для захоплення влади вони висувають лозунг “Вся влада Радам”.
На противагу їм Центральна Рада висуває лозунг автономії України. В Києві виходить щоденна газета “Рада”, в якій публікуються статті М.Грушевського, що мають програмний характер.
Політичні сили в Центральній Раді
1. ТУП (Товариство українських поступовців) в ході революції переіменоване в “Союз українських автономістів – федералістів”, а згодом в “Партію соціалістів – федералістів” (еСеФів). За ідейною спрямованістю вони були близькі до російських кадетів.
2. УСДРП (Українська соціал–демократична робітнича партія) нарахувала приблизно 5 тис. чол. Представники: В.Винниченко, С.Петлюра.
3. УПСР (Українська партія соціал-революціонерів). Організатори партії – студенти, вік яких не перевищував 25 років. Кількість членів партії близько 75 тис. чоловік. До них від ТУПу перейшов М.Грушевський.
Добу Центральної Ради, залежно від домінуючих у державотворчому процесі ідей, фахівці поділяють на 2 етапи: автономістичний (березень 1917 р. – січень 1918 р.) та самостійницький (січень – квітень 1918 р.).
Проголошення автономії України.
З самого початку утворення Центральної Ради виникає питання про автономію України.
6 – 8 квітня 1917 року в Києві проходить Український Національний конгрес (1500 делегатів), що підтвердив наміри боротися за отримання Україною автономії і оголосив Центральну Раду краєвою Радою.
5 - 8 травня 1917 р. в Києві проходить І Український військовий з’їзд. На ньому розглядаються питання:
без анексій і контрибуцій.
2. Автономія України. Оскільки з’їзд не мав повноважень приймати з цього приводу рішення, була прийнята настанова Центральній Раді невідкладно зайнятися цим питанням.
3. Українізація війська. Для проведення українізації створювалася
військова комісія; поступово вся ця робота зосередилася в руках С.Петлюри.
Виконуючи настанову І військового з’їзду, Центральна Рада посилає делегацію на чолі з В.Винниченком до Тимчасового уряду. Питання про автономію передається Тимчасовим урядом на розгляд експертів. Відсутність відповіді від Тимчасового уряду призводить до від’їзду української делегації. Телеграма з відмовою в автономії наздогнала делегацію на вокзалі у Києві.
28 травня 1917 р. починає свою роботу 1–й український селянський з’їзд. На ньому обговорюється відмова Тимчасового уряду в автономії України, проголошується повна підтримка Центральної Ради в питанні української автономії. Центральна Рада добре розуміє, що Тимчасовий уряд свідомо йде проти інтересів українців і тому готує універсал, в якому б визначалися основоположні принципи автономного устрою. Тим часом, 5 червня 1917 р., починає роботу 2-й військовий з’їзд. На ньому присутні 1976 делегатів від 1 732 000 солдатів і розглядається питання українізації армії.
В останній день з’їзду – 10 ЧЕРВНЯ 1917 р. - Центральна Рада проголошує І УНІВЕРСАЛ, за яким Україна стає автономією в складі Росії: “одні самі будимо творити наше життя”. В цьому документі Рада вказувала на представницький характер, що поставив її “на сторожі прав і вольностей української землі і зобов’язав боротися за ті права і вольності”. В Універсалі наголошувалося, що встановлення нового автономного ладу в Україні має бути справою українською, що тільки народ на своїй землі має право сам хазяйнувати через обрані вселюдним рівним, прямим і таємним голосуванням Всенародні Українські збори (Сейм). “Всі закони, що повинні дати той лад тут у нас, на Україні мають право видавати тільки наші українські Збори”. Проголошення Універсалу відбулося на Софіївській площі, де зібралися тисячі киян. Ця урочиста акція супроводжувалася церковним молебнем і військовим парадом.
Прийняття Першого Універсалу мало важливе морально-політичне значення для всього народу України. Його появу вітали українці в усіх куточках Росії.
Тема 28. НА ШЛЯХУ ДО СТВОРЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВИ
Перші елементи української державності.
Проголошення УНР.
Перші елементи української державності
Погіршення становища в Росії в результаті бездіяльності Тимчасового уряду, відступ російської армії під ударами австро-угорців призвели до намагання Тимчасового уряду врегулювати напружене становище, що виникло між Україною і Росією після проголошення І Універсалу. Наприкінці червня 1917 р. в Київ приїжджають три російські міністри: О.Керенський, М.Терещенко та І.Церетелі. Дводенні переговори вилились в 2 різні документи: “Про національно – політичне становище України” (документ Тимчасового уряду) і ІІ Універсал (документ Центральної Ради). Обидва документи планувалося оголосити одночасно, після затвердження першого на засіданні Тимчасового уряду. Обговорення українського питання на засіданні Тимчасового уряду призвело до урядової кризи (2 липня), що, правда, назрівала з інших причин. Проте документ було прийнято, і наступного дня на адресу Центральної Ради приходить телеграма, після чого Центральна Рада 3 (16) липня 1917 р. проголошує ІІ УНІВЕРСАЛ. У цьому документі вказувалося, що поповнена представниками національних меншин, які проживають в українських землях, Центральна Рада перетвориться на єдиний найвищий орган революційної демократії України. Центральна Рада виділить зі свого складу відповідальний перед нею орган – Генеральний секретаріат, який після затвердження Тимчасовим урядом стане носієм найвищої крайової влади цього уряду в Україні. Центральна Рада брала зобов’зання зміцнювати новий лад і офіційно виступала “проти замірів самовільного здіснення автономії України до Всеросійських Установчих Зборів”. Мінус цього документа у відсутності чітко окресленої території, на яку поширюється влада Центральної Ради.
Російська липнева політична криза на Україні була істотно меншою, хоч і призвела до падіння впливу меншовиків і росту впливу більшовиків серед робітничого класу. Це засвідчив і І Всеукраїнський робітничий з’їзд, скликаний Центральною Радою в Києві 11–14 липня 1917 р. На ньому делегати представляли не більше 40 тис. промислових робітників, що не йшло ні в яке порівняння з багатомільйонним Донбасом.
В цей час Центральна Рада нараховувала 822 члени, в ідеологічному відношенні Центральна Рада мала виразно ліву орієнтацію (соціал – демократичну).
У середині липня В.Винниченко, Г.Барановський і М.Рафес від’їжджають до Петрограду, щоб узгодити повноваження Генерального секретаріату як крайового органу влади. Тимчасовий уряд видає інструкцію, в якій визначаються лише 5 губерній із 9-ти (Київська, Волинська, Подільська, Полтавська і частково Чернігівська), на які поширюється влада Генерального секретаріату, і оголошує Генеральний секретаріат своїм органом влади, а не органом влади Центральної Ради.
Дуже швидко стало зрозуміло, що Центральній Раді бракує керівництва, яке б розуміло завдання державного будівництва. Центральна Рада відмовилася від організації постійної армії та адміністративного апарату, не займалась питаннями збереження правопорядку, забезпечення міст продуктами та організацією роботи залізниць. Центральна Рада також не змогла ефективно розв’язати гостре питання перерозподілу земель. У результаті між соціал–демократами і соціал-революціонерами розгорілися ідейні конфлікти, які ще посилювалися особистим протистоянням двох лідерів – В.Винниченка і С.Петлюри. Не менш шкідливою виявилася ідейна обмеженість Центральної Ради, яка відмовилася від 40-тисячного корпусу царського генерала Скоропадського, і молодість та політична недосвідченість українських політиків (середній вік – 20 - 30 років), які революційну риторику і полум’яний виступ вважали важливішим за конкретні соціально–економічні рішення. Становище погіршилося у липні, коли в Галичині розвалилася російська армія, затопивши Україну мільйонами озброєних радикалізованих і розгнузданих солдат.
Загальнонаціональна криза в Росії призводить до заколоту Корнілова, який вдається придушити і визначальну роль в цьому відіграють більшовики. Після цього більшовики, авторитет яких значно збільшився, беруть курс на підготовку збройного повстання.
З 8 по 15 вересня 1917 р. у Києві проходить з’їзд народів Росії. Делегати у своїх промовах виступають за федеративну Росію. З’їзд приймає резолюцію: скликання Всеросійський Установчих зборів не повинно перешкоджати скликанню національних установчих зборів. Це призводить до чергового конфлікту між Центральною Радою і Тимчасовим урядом. Тимчасовий уряд видає наказ київському прокуророві розпочати проти Центральної Ради слідство. Але в Петрограді в результаті збройного перевороту 25 жовтня (7 листопада) 1917 р. до влади приходить більшовики. У Києві утворюється тривладдя: Центральна Рада, більшовики і прибічники Тимчасового уряду, що гуртуються навколо штабу Київського військового округу (штаб КВО). Більшовики і Центральна Рада діяли проти прибічників Тимчасового уряду узгоджено. 27 жовтня більшовики почали проти штабу КВО збройне повстання, яке на 31 жовтня перемогло.
Проголошення УНР
Після перемоги повстання у Києві утворюється двовладдя: Центральна Рада і більшовики. Більшовики вирішили скористатися із своєї популярності і захопити владу. Визнаючи начебто Центральну Раду найвищою владою на Україні, більшовики мали на увазі не Українську Центральну Раду, а свою “кишенькову” установу під такою ж назвою. Центральна Рада добре розуміла більшовицьку небезпеку для України і, намагаючись перешкодити анархії та розгортанню громадянської війни, вирішила не очікувати Українських установчих зборів і пізно ввечері 6 (20) ЛИСТОПАДА 1917 р. з ініціативи Грушевського зібрала Малу Раду і прийняла ІІІ УНІВЕРСАЛ, за яким Україна ставала Українською Народною Республікою (УНР), яка включала до свого складу 9 українських губерній.
Цей документ накреслював широку програму дій: скасування поміщицького землеволодіння; ліквідація приватної власності на землю; обмеження кількості землі в одних руках; перехід поміщицької землі до безземельних селян; 8-годинний робочий день; встановлення державного контролю над виробництвом; надання національним меншинам “національно-персональної автономії”; забезпечення українському народові демократичних прав і свобод; скасування смертної кари, амністію політв’язням; скликання 9 січня 1918 р. Українських Установчих зборів. На жаль Універсал мав суттєву суперечність – широко окресливши Україну як незалежну державу, він все ж залишив федеративний зв’язок із Росією, що як держава вже не існувала. Передача ж поміщицької землі бідним селянам відкладалася до скликання установчих зборів, що відвернуло від Центральної Ради сільську бідноту. Також земельною політикою Центральної Ради були незадоволені поміщики, які, за ІІІ Універсалом, втрачали землю, і заможні селяни, оскільки розміри їх земельних наділів обмежувалися.
Тема 29. ЦЕНТРАЛЬНА РАДА ЗА ЧАСІВ БІЛЬШОВИЦЬКОЇ АГРЕСІЇ
Боротьба за владу в Україні.
Проголошення незалежності УНР. Наступ радянських військ.
Мирні переговори у Брест-Литовську.
Боротьба за владу в Україні
Більшовики намагаються прийти до влади на Україні двома шляхами: мирним і збройним. Вони планують скликати Всеукраїнський з’їзд Рад, який повинен переобрати Центральну Раду. Оскільки українські селяни ідуть в основному за Центральною Радою, то представництво селян на цьому з’їзді обмежується.
Центральна Рада в цей час готується до виборів в Установчі Збори. Більшовики утворюють військово-революційний комітет, що готує нове повстання в Києві, формують більшовицькі загони. Проте Центральна Рада випереджає їх. 1-ша сердюцька дивізія вночі 30 листопада 1917 р. оточила казарми більшовиків, роззброїла їх і, посадивши в ешелон, відіслала в Росію.
У цей же час на Дону утворюється Донський військовий уряд на чолі з отаманом Каледіним, що починає війну з радянською Росією. Центральна Рада підписує з ним договір про взаємний пропуск донських і українських військ через свої території.
4 грудня 1917 р. на адресу Центральної Ради приходить ультиматум Раднаркому, підписаний В.Леніним і Л.Троцьким і переданий по радіотелеграфу Криленком. В цьому ультиматумі більшовики визнають УНР, але не вважають Центральну Раду представником українського народу, а також Центральна Рада повинна визнати більшовицьку владу на Україні. Крім цього існують 4 ультимативні вимоги:
Відмовитися від спроб утворення українського фронту.
Не пропускати чужі (небільшовицькі) війська на Дон.
Пропускати більшовицькі війська через територію України.
Припинити роззброєння радянських частин.
На прийняття ультиматуму давалося 48 годин, інакше більшовики вважали себе в стані війни з Центральною Радою. Центральна Рада відкидає вимоги ультиматуму.
Більшовики все ще намагаються мирним шляхом прийти до влади. 4 грудня 1917 р. у Києві починає роботу більшовицький Всеукраїнський з’їзд Рад, на який ледве з’їхалося 100 депутатів. Центральна Рада, яка спочатку бойкотує цей з’їзд, розуміє, що більшовики навіть у такій кількості можуть проголосити себе найвищою владою на Україні, і тому посилає виклик в села. На з’їзд приїжджає близько 2 000 українських селянських делегатів. Більшовицький з’їзд зірвано, але більшовики в кількості 127 чол. від’їжджають до Харкова, де об’єднуються з делегатами обласного з’їзду Рад і проголошують себе І Всеукраїнським з’їздом Рад, що працює з 11 по 12 грудня 1917 р. і проголошує утворення радянської УНР у складі Росії.
Проголошення незалежності УНР. Наступ радянських військ
Після відхилення ультиматуму, починаючи з 5 грудня 1917 р., Центральна Рада перебувала в стані війни з Росією. 1918-й рік починається війною декретів між Раднаркомом і Центральною Радою з приводу вивозу з України хліба і сировини. Силова боротьба поки що зводиться до роззброєння загонів противника, більшовики пересуваються по залізницях, захоплюючи поступово територію України. Захопивши Харків, більшовицькі війська в середині грудня оволоділи важливими залізничними вузлами – Лозовою, Павлоградом, Синельниковим, що дало змогу блокувати каледінські війська на Дону і Донбасі та створити вигідний плацдарм для вирішальних боїв з УНР.
Центральна Рада розуміє всю небезпеку більшовицького загарбання, і тому 9(22) СІЧНЯ 1918 р. на закритому засіданні Малої Ради було затверджено ІV УНІВЕРСАЛ, який декларував низку важливих положень:
проголошувалася незалежність, суверенність УНР;
гарантувалася передача землі селянам без викупу;
ставилося завдання найближчим часом скликати Українські Установчі
збори, які б схвалили Конституцію УНР.
Проголошена в Універсалі самостійність не мала абсолютного характеру. Навіть у цьому документі цілковито не відкидалася ідея федерації. На жаль, цей важливий юридичний акт було проголошено надто пізно, коли кульмінаційний момент українського національного руху було вже пройдено.
Формування нового уряду було перервано наступом радянських військ, що йшли на Україну трьома колонами. Очолював ці війська Муравйов, людина честолюбна і хворобливо жорстока. Для того, щоб полегшити наступ радянських військ, київські більшовики 16 січня 1918 р. почали збройне повстання. Бої велися в основному за завод “Арсенал”. Повстання було придушено, 200 робітників потрапили в полон і були розстріляні. Героїчною сторінкою оборони України став бій під Крутами 29 січня 1918 р., де вирішувалася доля Києва. Центральна Рада могла розраховувати лише на багнети 420 студентів, гімназистів та юнкерів, більшість з яких загинула в нерівному протистоянні. Бій під Крутами підтвердив готовність молоді відстоювати ідеали української революції.
Муравйов заволодів Дарницею, але зазнав невдачі при першому штурмі Києва. Проте в результаті п’ятиденного обстрілу міста Центральна Рада вирішила залишити Київ. Війська Муравйова, що ввійшли в Київ, розпочинають “червоний терор”, який призводить до багатотисячних жертв.
В цей же час більшовики, розгромивши Каледіна на Дону, розпочинають наступ на південь України і встановлюють радянську владу в Одесі, Криму, Миколаєві, Херсоні, Кіровограді.
Мирні переговори у Брест-Литовську
Відразу після приходу до влади більшовики пропонують мирні переговори державам німецького блоку. Угода про перемир’я підписується 2 грудня 1917 р.
Центральна Рада запізнюється з мирними ініціативами. Лише 22 листопада на засіданні Малої Ради піднімається питання про мир і формується делегація для укладення перемир’я на Румунському і Південно – Західному фронтах.
9 грудня 1917 р. починаються переговори між Німеччиною, Австро-Угорщиною з одного боку і радянською Росією з іншого, при цьому більшовики намагаються вирішити і українське питання. Центральна Рада присилає ноту протесту, тоді країни німецького блоку відповідають, що вони чекають делегацію УНР. Українська делегація, що прибула на переговори, вимагає від більшовиків визнати її представником України. Росія змушена була визнати українську делегацію повноправним учасником переговорів. Проте за наполяганням більшовиків у середині січня в переговорах настає двотижнева перерва. ЇЇ причини:
розкол серед більшовиків у питанні про мир (Бухарін - “революційна
війна до переможного кінця”, Троцький – “ні миру, ні війни, а армію розпустити”, Ленін – “мир за будь - яких умов”);
українське питання (більшовики за короткий час захопили
більшість території України і після перерви планували представити на переговорах українську радянську делегацію).
Після перерви Росія дійсно представляє українську радянську делегацію державам німецького блоку, заявивши, що Центральна Рада не контролює територію України і тому не може бути повноправним представником українського народу на переговорах. Тоді Центральна Рада знайомить країни німецького блоку з IV Універсалом, за яким Україна є незалежною, а значить Центральна Рада виступає урядом незалежної держави. Таким чином, український радянський уряд, делегацію якого привезли більшовики, є окупаційним урядом.
27 січня (9 лютого) 1918 р. підписується договір між УНР і чотирма державами німецького блоку, за яким австро-угорські і німецькі війська планується ввести на Україну для допомоги в боротьбі з більшовиками.
Брестська мирна угода давала Центральній Раді ще один шанс для політичної самореалізації, але її демократизм та республіканізм не стикувалися з консерватизмом керівництва окупаційних військ німецького блоку. За цих обставин встановлення авторитарного правління в Україні було лише питанням часу.
Відступ радянських військ з України. Розпуск Центральної Ради.
Внутрішня політика П.Скоропадського.
Відступ радянських військ з України. Розпуск Центральної Ради
18 лютого 1918 року німецькі війська перейшли в наступ на всьому фронті від Балтійського моря до Карпат. 24 лютого Раднарком Росії прийняв ультиматум німецького командування, і німці зупинили наступ скрізь, крім України, яку більшовики за умовами Брестського миру повинні були звільнити. 1 березня німці зайняли Київ, а 7 березня в місто прибув уряд Центральної Ради. Більшовики чинили опір німцям на Україні лише для вивозу хліба і сировини. У середині березня німецькі і австрійські війська захопили південь України, а у другій половині квітня – Крим. Німцям також були потрібні хліб і сировина. Для цього Центральній Раді потрібно було відмовитися від усуспільнення землі і повернути поміщицькі землеволодіння. Проте Центральна Рада 1 березня 1918 р. заявляє, що її курс залишається незмінним, і готується до скликання українських Установчих зборів. Але ситуація змінилася – колись єдине суспільство поділилося на групи: поміщики, спираючись на німецьку армію, заявляють про свої права на землю; промислово-фінансові кола виступають проти робітничого законодавства; заможні селяни вимагають відновлення приватної власності на землю; бідні селяни, становище яких в умовах окупації значно погіршилося, переходять до партизанської війни.
У цей час відбувається конфлікт між генерал-фельдмаршалом Ейхгорном (командуючим окупаційними військами) і Центральною Радою з приводу його наказу про засів полів. І хоч німці змушені були відмінити свій наказ, проте, боячись, що Центральна Рада не зможе виконати умови договору і поставити сільськогосподарські товари в Німеччину, окупаційна влада приходить до думки про державний переворот. Кандидати знайшлися серед заможного козацтва. Ще з осені 1917 р. на Україні виник рух Вільного Козацтва - це були селяни-власники, що знаходилися в опозиції і до більшовиків і до Центральної Ради. На цих селян великий вплив мала Українська демократично-хліборобська партія, що прийшла до висновку про необхідність встановлення диктатури в формі гетьманства. Кандидатом став П.П.Скоропадський. Німці допомагають йому прийти до влади. 25 квітня були запроваджені військово-польові суди; 27 квітня роззброєна найбільш боєздатна дивізія синьожупанників; 28 квітня в зал, де проходило засідання Центральної Ради, увірвалися німецькі солдати, розігнали Центральну Раду, заарештували 2-х міністрів. А 29 квітня 1918 р. хліборобський конгрес оголошує П.Скоропадського гетьманом; утворюється гетьманат. У ніч на 30 квітня 1918 р. прибічники гетьмана захопили державні установи.
Внутрішня політика П.Скоропадського
Прийшовши до влади, Скоропадський видав свій маніфест, в якому проголошувались: 1) розпуск Центральної Ради і земельних комітетів; 2) відновлення приватної власності; 3) замість УНР оголошувалася Українська Держава з гетьманом на чолі, який до скликання парламенту зосередив у своїх руках всю законодавчу, виконавчу і судову владу.
Внутрішня політика гетьманського уряду мала неоднозначні наслідки.
З одного боку сучасники П. Скоропадського та історики констатують факт певного економічного піднесення України за часів гетьманату. Сприяли цьому відновлення приватної власності, підтримка вільного підприємництва, вагомий вплив промислових та торгівельних кіл на економічну політику держави, широкий збут товарів до Австро-Угорщини та Німеччини. Це був період налагодження грошового обігу, вдосконалення грошової системи, створення державного бюджету, відкриття кількох банків, заснування нових акціонерних компаній, промислових підприємств та бірж. Було відновлено залізничний рух, реорганізовано флот.
Найуспішнішим напрямком внутрішньої політики гетьмана стала національно - культурна політика. Значними були успіхи в галузі освіти і культури. Проходила українізація державного апарату, відкрито близько 150 українських гімназій, 2 українські університети (в Києві та Кам’янці); було засновано державний український архів, українську національну бібліотеку, 24 листопада 1918 р. відкрито Українську Академію наук; відбувалася організація великих культурних закладів: національного музею, національного театру, національної бібліотеки, Державного симфонічного оркестру тощо.
Важливим зрушенням у духовній сфері стало утворення влітку 1918 р. Української автокефальної церкви на чолі з митрополитом В. Липківським.
З іншого боку суттєві невдачі гетьманського кабінеру були пов’язані з нерозумінням та неприйняттям змін, що вже склалися у свідомості населення України в ході революції та певних чинників окупаційного становища.
Основною опорою гетьманського режиму були поміщики, буржуазія та старе чиновництво, значною мірою зрусифіковані, яких насамперед цікавили стабільність та звичні норми життя. До національної ідеї вони ставилися байдуже, тобто гетьманат мав вузьку соціальну базу. Однобічна орієнтація на імущі класи, потреба задовольнити апетити австро - німецьких окупантів зумовили таку соціально - економічну політику гетьманського уряду, яка вела не до об’єднання суспільства, а до поглиблення розколу.
В аграрній сфері було проголошено максимум землеволодіння в 25 га, але насправді відбувалося повернення поміщицького землеволодіння, відшкодування завданої селянами шкоди, а для цього введення в села військових команд.
У промисловому секторі економіки було скасоване робітниче законодавство, 8-годинний робочий день, ліквідовувався робітничий контроль; встановлювався 12-годинний робочий день, поновлювалися в правах власники заводів, фабрик, рудників та шахт; заборонялися страйки, застосовувався локаут. Як результат – у липні-серпні 1918 р. піднімається антигетьманська хвиля страйкового руху (припинили роботу майже 200 тис. залізничників).
Нарешті пропоміщицька політика призвела до того, що боротьба з повстаннями на селі стала постійною проблемою гетьманського уряду. Влітку 1918 р. на Київщині, Чернігівщині та Катеринославщині активізується селянська боротьба проти окупантів та гетьманщини. Повстанські загони налічували понад 40 тис. осіб.
Важливим фактором тогочасного становища України було те, що справжніми господарями в Україні стали не гетьман і його уряд, а окупаційна німецька військова адміністрація. Вона прагнула перетворитиУкраїну на маріонеткову державу для вивозу (в економічній сфері) продовольства і сировини. В політичній сфері Україна була потрібна Німеччині як противага більшовицькій Росії та слухняний суб’єкт міжнародного права. Німецька сторона не допустила формування дієздатної української армії: із запланованого 300-тис. війська (8 армійських корпусів і 4 кавалерійські дивізії) вдалося зібрати лише 65 тисяч.
Тема 31. ДІЯЛЬНІСТЬ ДИРЕКТОРІЇ В УКРАЇНІ
Падіння гетьманського режиму. Утворення Директорії.
Директорія: відносини з Антантою і внутрішня політика.
Падіння гетьманського режиму. Утворення Директорії
У центральній Росії панує радянська влада. Противники її – прихильники “білої справи” (білий колір - колір царської фамілії Романових) гуртувалися на окраїнах імперії. Тут була зібрана Добровольча армія на чолі з генералом А. Денікіним, що негативно ставилася до української незалежності. Гетьман П.Скоропадський розумів, що самостійність Української Держави залежить від німців, доки ті не програють I світову війну, тому що Антанта бажала мати справу тільки з єдиною Росією і ні про яку Україну чути не хотіла.
Очоливши гетьманат, П.Скоропадський зосередив у своїх руках усю повноту влади. Він призначав отамана (голову) Ради міністрів, мав право затверджувати і розпускати уряд, контролював зовнішньополітичну діяльність держави, міг оголошувати воєнний чи особливий стан, проводити амністію. У “Грамоті до всього українського народу” гетьман обіцяв “забезпечити населенню спокій, закон і можливість творчої праці”.
П.Скоропадський не мав підтримки і серед українських партій. Українська демократично-хліборобська партія відвернулася від гетьмана, бо він не рахувався з її рекомендаціями. Українські есери і більшовики вели партизанську боротьбу як з німецькими, так і з гетьманськими військами, а помірковані соціалістичні партії створили Український національний союз на чолі з В.Винниченком і С.Петлюрою. Спроба гетьмана створити компромісний кабінет не вдалася, і 14 листопада він заявив про федеративний союз з “білою” Росією. Напротивагу гетьману у ніч на 13 листопада 1918 р., в Києві на таємному засіданні Національного союзу було утворено Директорію (перехідний диктаторський орган з п’яти осіб для скинення гетьманату) на чолі з В.Винниченком і С.Петлюрою. Під Мотовилівкою за 30 км. від Києва Українські Січові Стрільці (УСС) розгромили найбільш боєздатні частини гетьмана, інші перейшли на бік Директорії. В ніч на 14 грудня 1918 р. в Києві Директорія розпочинає повстання. Гетьман зрікається влади і тікає до Берліна у мундирі німецького офіцера. До міста входять загони січових стрільців.
Отже, спроба консервативних політичних сил за допомогою авторитарної форми правління стабілізувати ситуацію в Україні зазнала невдачі. Окремі успіхи гетьманського уряду не змогли змінити ситуацію на краще. Складний клубок внутрішніх та зовнішніх протиріч виявився не під силу гетьманату.
Директорія: відносини з Антантою і внутрішня політика
Антанта, що очікувала поразки Німеччини у війні, вирішила замінити німецькі гарнізони власними. У ніч на 16 листопада 1918 р. флот Антанти увійшов у Чорне море. Тим часом Директорія взяла під свій контроль всю Україну. Проте, коли флот Антанти підійшов до чорноморського узбережжя України і, погрожуючи обстрілом портових міст, висадив свої війська, війська Директорії вимушені були відступити і віддати інтервентам чорноморське узбережжя аж по Тирасполь, Миколаїв і Херсон. Та на початку лютого 1919 року радянські війська почали бойові дії на півдні України з інтервентами, розгромили їх і 6 квітня 1919 р. вступили в Одесу. Таким чином одні інтервенти замінили інших.
Директорія урядувала на більшій частині України близько 1,5 місяці. Причинами цього були як зовнішні чинники так і невдала внутрішня політика.
Побудова влади у формі диктатури (Директорія), а не відновлення Центральної Ради, призвела до кризи влади, тобто відсутності опори на різні політичні партії, а значить і на більшість населення країни. Періодичні реорганізації уряду (урядовий кабінет змінював свій склад шість разів) та кардинальні зміни офіційної політичної лінії не змогли виправити ситуацію. Протягом свого існування Директорія еволюціонізувала до диктатури військових на чолі з С. Петлюрою.
Надто поміркована економічна політика, відносно селян і робітників призвела до того, що вони залишилися байдужими до долі Директорії. Директорія на відмінну від Центральної Ради не приймала ніяких кардинальних реформ, які б зацікавили українських робітників і селян. Разючим контрастом на цьому тлі виступала більшовицька економічна політика в сусідній Росії, що виконувала найниціші прагнення злюмпенізованого російського пролетаріату та селянства.
Великої шкоди боєздатності військ Директорії завдав процес “збільшовичення” значної частини її загонів. Більшовицькі агітатори досить вдало використовували невдалу економічну політику Директорії і занадто часто під впливом їх агітації на бік більшовиків переходили цілі підрозділи військ Директорії. Ситуація погіршувалася тим, що українська армія розпалася на окремі, не зв’язані між собою загони; тобто, це були загони, що набиралися з певної місцевості і боролися лише за своє село, район і т.п.
На ситуацію в Україні у цей час суттєво впливав розквіт отаманщини. Вже в січні 1919 р. два колишніх петлюрівських отамани М. Григор’єв і Зелений (Д. Терпило) оголосили про свій перехід на радянські позиції і розпочали партизанську боротьбу проти Директорії. У їхніх загонах налічувалося майже 50 тис. бійців. Катеринославська губернія була своєрідним епіцентром діяльності збройних формувань Махна, який не визнавав уряду Директорії.
На міжнародній арені Директорія так і не змогла знайти союзника, який би був зацікавлений в існуванні української держави. Антанта та пітримувана нею Добровольча армія робили ставку на відновлення колишньої царської Росії. Більшовицькі лідери процес створення та існування власної імперії без економічно багатої України не уявляли. Поляки ж мріяли про відновлення власної держави в межах колишньої Речі Посполитої.
Отже, приходу Директорії до влади сприяли народна підтримка, швидке формування численної армії, авторитетні та впливові лідери, вдало обраний момент для повстання. Проте недолекоглядна, суперечлива внутрішня політика; відсутність моделі державотворення, яка б відповідала тогочасним реаліям; протистояння політичних лідерів; катастрофічно слабіюча армія; міжнародна ізоляція; втрата контролю за розвитком подій були тими слабкими сторонами Директорії, які не дали змоги їй надовго втриматися при владі та утвердити незалежну УНР.
Тема 32. ЗАХІДНО-УКРАЇНСЬКА НАРОДНА РЕСПУБЛІКА
Створення ЗУНР.
Злука УНР і ЗУНР. Війна з Польщею.
Створення ЗУНР.
В міру наближення поразки Четверного союзу у І світовій війні українське населення Австро-Угорщини все рішучіше висловлювалося за утворення Української держави в її етнографічних кордонах. З вересня 1918 року українці в Галичині готуються до взяття влади в свої руки. Наприкінці місяця у Львові було створено Військовий Комітет, який згодом очолив сотник Українських січових стрільців Д.Вітовський. 18 жовтня 1918 року у Львові під керівництвом Є.Петрушевича пройшли збори українців – учасників різних представницьких організацій Галичини і Буковини. На них було проголошено створення української національної ради (УНР). Рада проголосила Українську Державу на території Галичини, Північної Буковини та Закарпаття. Головою УНР обрали Є.Петрушевича.
Така позиція українців вступила в протиріччя з намірами поляків, які вже 28 жовтня в Кракові створили польську ліквідаційну комісію для розформування австрійський органів управління і передачі всієї повноти влади в краї представникам польської адміністрації.
За цих обставин Д.Вітовський, на чолі 1,5 тис. вояків УСС в ніч з 31 жовтня на 1 листопада 1918 року встановили свою владу в місті. 11 листопада 1918 року було утворено виконавчий орган влади – Державний секретаріат на чолі К.Левицьким, а 13 листопада новостроєна держава отримала назву Західно-Українська Народна Республіка (ЗУНР).
Оговтавшись, збройні формування поляків досить швидко вийшли зі скрутного становища і 21 листопада захопили Львів, а потім і 10 повітів із 59, у яких ЗУНР проголосила свою владу.
Злука УНР і ЗУНР. Війна з Польщею
За цих обставин уряди ЗУНР і Директорії, намагаючись взаємно зміцнити свої позиції та реалізувати на практиці споконвічні мрії українців, 1 грудня 1918 р. у Фастові укладають попередню угоду про об’єднання ЗУНР (Галичина, Буковина, Закарпаття) та УНР (Надніпрянська Україна). Урочисте проголошення Акта злуки відбулося 22 січня 1919 р. у Києві. Відповідно до Закону “Про форми влади в Україні”, затвердженого Трудовим Конгресом України, ЗУНР було перейменовано в Західну Область Української Народної республіки (ЗОУНР). На жаль, ця історична подія мала чисто символічний характер і до справжнього об’єднання справа не дійшла, оскільки і ЗУНР і УНР втрачали у цей час позицію за позицією, територію за територією. Водночас політичне зближення західноукраїнського регіону з Надніпрянською Україною все ж дало і певні практичні наслідки.
Були утворені власні збройні сили – Українська Галицька Армія (УГА), що налічувала у своїх лавах у січні 1918 року майже 60 тис. осіб. Незважаючи на хронічну нестачу зброї, боєприпасів тощо, УГА методично витісняла поляків з Галичини. В середині лютого 1919 року збройні формування ЗОУНР почали Вовчухівську операцію і заволоділи залізничною лінією Львів-Перемишль. Успішний початок операції був перерваний переговорами з Антантою, яка заявила про необхідність перенесення питання про державну незалежність Галичини на розгляд майбутньої Празької мирної конференції та запропонувала перемир’я з поляками, умовою якого було встановлення демаркаційної лінії за якою до Польщі відходило фактично 40% території Східної Галичини (в тому числі Львів та Дрогобицько-Бориславський нафтовий басейн). Ультимативна форма заяви представників Антанти та грабіжницький і образливий її характер призвели до розриву переговорів і продовження війни.
За час переговорів поляки оговтались і розпочали наступ. Намагання командування УГА провести широкомасштабну наступальну операцію 7 - 28 червня 1919 року (Чортківська офензива) поглинули останні сили ЗОУНР.
Під потужними ударами ворога дедалі більше слабіюча УГА вже встояти не могла. 16 – 18 липня її формування перейшли р. Збруч і Східна Галичина опинилася під польською окупацією.
Отже, з моменту виникнення ЗУНР вона зіткнулася з претензіями на її землі сусідніх держав, збройної агресією на її територію, міжнародним не визнанням.
За цих обставин об’єднання ЗУНР та УНР в одну державу було спробою вийти з глухого політичного кута та реалізувати споконвічні мрії українців про возз’єднання. Проте сторони, що об’єднувалися, не мали достатньої кількості державотворчих сил, щоб вистояти в складних тогочасних умовах. Під ударами Польщі, яку підтримували країни Антанти, ЗУНР, попри відчайдушні спроби відстояти свою незалежність, втрачає контроль над власною територією.
Тема 33. УРОКИ І НАСЛІДКИ НАЦІОНАЛЬНО - ВИЗВОЛЬНОЇ РЕВОЛЮЦІЇ 1917 – 1920 рр.
Війна з більшовицькими військами.
Поразка національно-визвольної революції. Падіння Директорії.
Причини поразки та уроки національно-визвольної революції.
Війна з більшовицькими військами
11 листопада 1918 року Німеччина фактично капітулювала. Радянська Росія 13 листопада анулює Брестський мирний договір, проте ще 11 листопада Раднарком дав директиву Реввійськраді в 10-денний строк підготуватися до походу в Україну. І знову, як у попередній період, було обрано модель війни з використанням своєрідного “троянського коня” – наприкінці листопада 1918 року у Курську під патронатом Раднаркому РСФРР утворився Тимчасовий робітничо-селянський уряд України на чолі з Г.П’ятаковим.
Не очікуючи створення Української радянської армії, 1-а і 2-а повстанські дивізії ще 18 листопада 1918 р. почали наступ на Україну і зайняли декілька населених пунктів Чернігівщини. У грудні 1-а повстанська дивізія, підсилена іншими частинами, почала просування на південний захід з метою захоплення Чернігова і Києва, а 2-га дивізія наступала на Харків. За місяць радянські війська зайняли більшу частину Харківської і Катеринославської губерній. 28 листопада 1918 року в Харків входить Тимчасовий радянський уряд на чолі з Г.П’ятаковим, а відновлена більшовицька УНР 6 січня отримує нову офіційну назву Українська Соціалістична Радянська Республіка (УСРР). Причина такого вдалого наступу більшовиків була не в їх силі, а в розладі у військах Директорії.
У цей час Директорія ще не знаходилася з радянською Росією в стані війни. Тому на початку січня 1919 року голова уряду УНР В.Чехівський надсилає телеграми у Москву з приводу неоголошеної війни. Російський радянський уряд повідомляє, що це воюють не вони, а війська радянського уряду України. Це була неправда, оскільки голова Реввійськради Л.Троцький 4 січня 1919 р. підписав постанову про утворення Українського фронту. Робота надзвичайної дипломатичної місії УНР на чолі з Мазуренком у Москві, направлена на припинення більшовицької агресії, не принесла успіху. Тоді 16 січня 1919 р. Директорія офіційно оголосила війну радянській Росії.
Більшовики переформували війська і продовжили наступ. 27 січня група Дибенка захопила Катеринослав, 2-а дивізія увійшла в Полтаву і на 1 лютого переправилася через Дніпро в районі Кременчука. Група Сабліна зайняла донецькі міста. Війська, що наступали на київському напрямку, 12 січня зайняли Чернігів і під Броварами в результаті 3-денної битви з 40-тисячним військом С.Петлюри розгромили його, а 5 лютого 1919 р. увійшли в столицю України.
Негативне ставлення більшовиків, Антанти і деніківців до незалежності України, невдачі національно-визвольного руху призводять до того, що М.Грушевський розчаровується в революції і відходить від політичної боротьби. В цей час Директорія веде переговори з Антантою про допомогу в боротьбі з більшовиками. Антанта погоджується допомогти, проте висуває ультимативну вимогу: реорганізувати уряд УНР і саму Директорію, виключивши з неї соціалістів. Уряд Директорії погоджується з вимогами Антанти. В знак протесту соціаліст В.Винниченко виходить зі складу Директорії, але залишається в УСДРП, а соціаліст С.Петлюра виходить з УСДРП, проте залишається в Директорії. З відходом В.Винниченка від політичної боротьби Петлюра фактично приходить до одноособової влади.
Сподівання на допомогу Антанти не справдились. Під ударами радянських військ інтервенти залишають південь України. Одночасно радянські війська продовжували наступ на війська Директорії, і 6 березня 1919 року загони С.Петлюри залишили Вінницю, уряд перебрався в Жмеринку.
Поразка національно-визвольної революції. Падіння Директорії
Війська С.Петлюри залишають Жмеринку, Проскурів, близько місяця тримаються в Рівному, але і його залишають. Президент ЗУНР тримається осторонь С.Петлюри, оскільки надіється на допомогу Антанти, та швидко в цьому розчаровується. Негайно треба було розв’язати два питання: об’єднання військ УНР і ЗУНР та ліквідація одного з фронтів (чи з поляками, чи з більшовиками). Якраз у цей час над армією С. Петлюри нависла загроза цілковитого знищення – відступати було нікуди. Армії Є.Петрушевича також нікуди було податися. Обидві армії, і УНР і ЗУНР, були притиснуті одна до одної і їх розділяла лише річка Збруч. Об’єднання обох українських армій відбулося у вимушеній ситуації, але змінило стратегічну обстановку. По-перше, чисельність об’єднаних військ склала 80 тис. чоловік. По-друге, польські війська, яким Антанта дозволила наступати лише до річки Збруч, залишилися за старим державним кордоном і перестали існувати як противники. Попереду були лише більшовики і денікінці.
Наступ проводився в трьох напрямках: на Одесу, Житомир і Київ. Київська група потіснила радянські війська, і ті без бою залишили Київ. Але в Київ вриваються нечисленні війська денікінців і примушують війська С.Петлюри відступити. С.Петлюра сподівається на союз з денікінцями проти більшовиків, але 22 вересня 1919 р. петлюрівці перехоплюють наказ денікінців про знищення армії УНР. Для боротьби з А.Денікіним С.Петлюра домовляється про союз з більшовиками. Та скористатися з цього не вдалося, оскільки УГА 6 листопада 1919 року перейшли на бік генерала А. Денікіна. Фронт було ліквідовано, С.Петлюра ще місяць їздить Україною, намагаючись відновити армію, але це йому не вдається, і 6 грудня 1919 р. він від’їжджає до Варшави. Пізніше С.Петлюра уклав угоду про сумісні дії з поляками проти більшовиків. Та наступ його військ на Україну після закінчення радянсько – польської війни у вересні 1920 р. закінчився повним крахом. Війська С.Петлюри відступили в Польщу. УНР перестала існувати.
Причини поразки та уроки національно-визвольної революції.
Визвольні змагання завершились національною катастрофою – ліквідацією незалежності України. На її східних теренах було насаджене тоталітарне більшовицьке правління. Західні ж землі були окуповані Польщею, Румунією, Чехословаччиною і на багато років Україна знову була приречена на поневолення, глобальне пограбування її природних багатств, матеріальних, сировинних і людських ресурсів.
Визначальним досягненням української революції було створення Української держави – Української Народної республіки та Західноукраїнської Народної Республіки.
В ході державного будівництва проголошувались і здійснювались соціально-економічні перетворення: ліквідація поміщицького землеволодіння, передача землі селянам, реформування промисловості. Революція сприяла розвитку національно-визвольного руху. До активного суспільного життя була залучена велика кількість політичних і культурних діячів. Під час революції розвивалась правнича думка – було вироблено ряд актів: Універсали, Конституцію, нормативні документи.
Окреслилась територія Української держави. Важливою причиною поразки революції була низька національна й політична свідомість народних мас, оскільки за багаторічної російської неволі значна частина українського народу перетворилась на аморфну масу, позбавлену ідеалів, волі до самостійного життя. Соціальна база революції виявилась надто вузькою внаслідок недостатньої структуризації суспільства. Особливо слабкі позиції українська революція мала в містах, де проживало неукраїнське населення, серед якого міцними були позиції більшовиків. Вони мали вплив також на частину селян, які повірили обіцянкам більшовиків передати землю.
Не сприяла закріпленню перемоги і відсутність чітких настанов щодо державного будівництва серед політичної еліти, надмірна схильність до соціалістичного експериментаторства, загравання в федерацію з Росією. Лідери української еліти не мали досвіду державної роботи. Вони сповідували народницьку, а не державницьку ідею. Влада, держава для них були швидше засобами, ніж самодостатньою ідеєю. Центральна Рада виявилась неготовою до боротьби за владу, особливо з такою силою, якою були більшовики. Була відсутня єдність українського народу.
Тема 34. МІЖНАРОДНЕ І ВНУТРІШНЄ СТАНОВИЩЕ УКРАЇНИ
У 1919 р. – НА ПОЧАТКУ 20-х років
Більшовики в Україні в 1919 р. - на початку 1920 року. Політика
“воєнного комунізму”.
Радянсько-польська війна.
Більшовики в Україні у 1919р. - на початку 1920 року. Політика “воєнного комунізму”
Радянська влада в Україні організовувалася зверху, тобто через Раднарком УСРР і ЦК КП(б)У, склад яких майже збігався. Ради існували здебільшого в губернських центрах. У повітових та інших містах діяли військово-революційні комітети (ревкоми), що здійснювали диктатуру більшовицької партії. Представництво селян в Радах надзвичайно обмежувалося, більшовики не довіряли навіть робітникам, і тому найбільше депутатів було від солдат. Всі політичні партії, крім більшовицької, оголошувалися контрреволюційними і до влади не допускалися. Український радянський уряд хоч і мав певну свободу дій, але у принципових питаннях підпорядковувався Москві. Підпорядкування ж України Росії у військовій сфері взагалі було всеохоплюючим. На Україну поширювалася російська грошова система.
Юридичне оформлення радянської державності в Україні відбулося 10 березня 1919 р., коли ІІІ Всеукраїнський з’їзд рад в Харкові прийняв першу Конституцію УСРР, розроблену на основі конституційної моделі РСФРР. Цей документ закріпив перемогу “диктатури пролетаріату”, центральним завданням якої було здійснення переходу від буржуазного ладу до соціалістичного, після чого диктатура, а потім і держава повинні були на історичній арені поступитися місцем вільним формам співжиття. Також за російським шаблоном була створена вся модель соціально-економічної політики РНК України.
Головним економічним стержнем цієї політики стала політика “воєнного комунізму”. Її принципи: запровадження загальної трудової повинності, мілітаризація промисловості, заборона приватної торгівлі, продрозкладка, карткова система постачання міського населення продуктами харчування, націоналізація всіх підприємств, відмова від принципів “Декрету про землю” та впровадження радгоспів і комун. “Воєнний комунізм” – це модель державного регулювання економіки що мала подвійну природу. З одного боку, він був реакцією на критичні обставини (тобто це був набір вимушених, тимчасових заходів), з іншого – його реалізація на практиці стала спробою швидкого переходу до нового суспільного ладу.
Прямим результатом цієї політики була хвиля народного гніву, що наростала: якщо у квітні 1919 р. відбулося 98 антибільшовицьких виступів, то в червні–липні – вже 328. Піком антибільшовицьких повстань став виступ збройних формувань під керівництвом начдива радянських військ, кавалера ордена Червоного Прапора, колишнього отамана військ УНР М. Григор’єва. Відсутність підтримки з боки інших лідерів повстанців (Н. Махна, Зеленого), а також традиційна для його військ практика мародерства, терору та погромів призвела до звуження соціальної бази повстання. Більшовицькі війська оговталися, перегрупувалися та придушили повстання.
Найпотужнішою течією повстансько-партизанського руху була махновська. 5 серпня 1919 р. Н.Махно видав наказ про утворення революційної повстанської армії України (махновців), основною метою якої проголошувалася “чесна боротьба за повне визволення трудящих України від усякого поневолення”.
Досить швидко махновський рух набув загальноселянського характеру: чисельність армії Н. Махна за різними джерелами коливалася від 20 до 100 тис. осіб, його війська контролювали значну територію від Перекопа до Бердянська і від Каховки до Сінельникового.
На кінець весни 1919 р. повстанський рух суттєво знесилив радянську владу в Україні, що в умовах наступу військ А. Денікіна призвело до втрати України. Денікінці, в свою чергу, провадили політику колишньої царської Росії, що викликало масові повстання, і тепер вони вимушені були відступити з України під ударами більшовицьких військ.
Втретє прийшовши в Україну, радянська влада намагалася максимально врахувати свої та чужі помилки при формуванні моделі управління. Щоб втримати українську територію під своїм контролем, В. Ленін розробив проект резолюції “Про радянську владу в Україні”. Суть цього документа, (що став основною пропагандиською підвалиною української політики Раднаркому) який був прийнятий VІІІ Всеросійською конференцією РКП(б) 3 грудня 1919 р., полягав в певному пом’якшенні офіційного курсу, намаганні розширити соціальну базу радянської влади в Україні шляхом низки поступок. Серед них слід виділити формальне визнання самостійності України, передача селянству колишніх радгоспних земель, зменшення продрозкладки, залучення до партійного апарату українців тощо.
Проте попри всі декларації було знову взято курс на встановлення диктатури. Відновилася політика “воєнного комунізму”, Україну захлиснула нова хвиля червоного терору.
Радянсько-польська війна
24 квітня 1920 р. між Польщею та УНР було укладено політичну, торгівельно-економічну та військову конвенції які й утворили Варшавський договір, що став трампліном для початку радянсько-польської війни. Вже 25 квітня 1920 р. об’єднані польсько-українські військові формування (20 тис. польських і 15 тис. українських воїнів) перейшли Збруч. Раптовість удару, краще озброєння та потрійна перевага в силах принесли успіх. Швидко захопивши Правобережжя, 6 травня польсько-українське військо увійшло до Києва. Червона армія, перегрупувавши сили та оголосивши мобілізацію, вже 14 травня розпочала контрнаступ. 26 квітня Південно-Західний фронт (40 тис. бійців) розпочав Київську наступальну операцію, внаслідок якої було визволено Київ, Вінницю та Коростень та розпочато наступ на Львів. Поступово для більшовиків ця війна перетворювалася на наступальну, а після взяття Львова та Варшави перед московськими стратегами відкривався шлях для “експорту революції” до Європи.
Проте подальший наступ більшовицьких військ ставав дедалі проблематичнішим. Відрив від тилів, швидкі темпи просування знесилили радянську армію, а перехід кордону зумовив розгортання польського національно-визвольного руху в тилу. З допомогою Франції Польща провела мобілізацію і, створивши шестикратну перевагу своїх військ на напрямку головного удару, перейшла в наступ. Ціною значних втрат Червона армія стабілізувала фронт на лінії Коростень – Житомир – Бердичів. Склалася патова ситуація: жодна із воюючих сторін не мала сил для нанесення вирішального удару. Тому у жовтні 1920 р. Польща та більшовицька Росія уклали перемир’я, яке примусило 35-тисячне військо УНР вести війну самостійно без найменших шансів на успіх. Перемир’я завершилося підписанням 18 березня 1921 р. Ризького мирного договору. За цим договором Польща визнавала існування УСРР а також під її контроль відходили Підляшшя, Холмщина, Західна Волинь та Західне Полісся.
Після того як у листопаді 1920 р. ціною величезних втрат радянські війська вибили Врангеля з Криму та розгромили основні сили махновських повстанських загонів, громадянська війна в Україні фактично завершилась.
Тема 35. РОЗВИТОК УКРАЇНИ В УМОВАХ ТОТАЛІТАРИЗМУ
Причини переходу до нової економічної політики.
Запровадження непу в Україні.
Причини переходу до нової економічної політики
Відсутність коштів на проведення індустріалізації. Більшовики беруть
курс на мирне будівництво. В лютому 1920 р. утворилася Державна комісія по електрифікації Росії, яка прийняла план ГОЕЛРО. Під електрифікацією розуміли індустріалізацію, здійснювану на технічно найпрогресивнішій енергетичній основі – за допомогою електрики. На Україні передбачалося ввести в дію потужності на 560 тис.кВт. До революції індустріалізація фінансувалася з трьох основних джерел: податків у держбюджет, іноземного капіталу і капіталонагромаджень у самій промисловості. Але в тих умовах ці механізми не діяли. Залишався лише один варіант - продрозкладка. Та селяни почали сіяти хліб лише для власних потреб, і жителі міст опинялися під загрозою голоду.
Надзвичайно тяжке внутрішнє становище України. Воєнні дії і насадження комунізму мали жахливі наслідки. Чисельність промислових робітників скоротилася наполовину. Робітничий клас голодував, епідемії висипного тифу та інших хвороб косили людей десятками тисяч. Продрозкладка виконувалася з величезними труднощами, для цього залучалися війська. В містах відбувалися “італійські” страйки робітників. Стягнення продрозкладки призводило до масових збройних виступів селян, тобто починалася нова громадянська війна.
Становище погіршилося ще в зв’язку з неврожаєм і голодом 1921 – 1923 рр. у південних районах України. Тільки в степових губерніях республіки кількість голодуючих зросла з грудня 1921 до травня 1922 р. з 1,2 млн. до 3,8 млн. осіб, а по всіх губерніях – до 5,6 млн. осіб, що становило 25% населення УСРР. Епіцентром лиха в Україні стала Запорізька губернія.
Взимку 1922 –1923 рр. в Україні почалася друга хвиля голоду, тільки дітей голодувало 2 млн. Деякі історики небезпідставно вважають, що головною причиною повторного голоду був інтенсивний вивіз хліба за межі республіки.
За неповними даними, з УСРР було вивезено майже 18 млн. пудів зерна: 2,5 млн. пудів до РСФРР і більше 15 млн. пішло на експорт.
З двох хвиль голоду, що прокотилися Україною в 1921 – 1923 рр., перша значною мірою була зумовлена надмірним вивезенням хліба в голодуюче Поволжя та промислові центри Росії, насамперед Москву і Петроград, а друга - експортом українського зерна.
На жаль, була ще одна причина трагедії 1921 – 1923 рр. посиливши голод численними конфіскаціями продовольства, Москва фактично апробувала його як ефективний засіб придушення антибільшовицького повстанського руху, те, що не вдалося здійснити за допомогою зброї та каральних акцій здійснила кістлява рука голоду. В умовах голоду політична активність селян різко знизилася, і лідери повстанського руху втратили опору та підтримку.
Запровадження непу в Україні
Чіткої програми переходу до непу в В.Леніна не було. Неп почався із заміни продрозкладки натуральним податком на Х з’їзді РКП(б). Економічний вплив позначився не відразу, оскільки, по-перше, закон мав чинність тільки на новий урожай і, по-друге, стягування продподатку в першій рік (1921) здійснювалось методом продрозкладки. Однак сама постановка питання, а також дозвіл на приватну торгівлю, що фактично легалізувалася, мали надзвичайне значення.
Суть непу вбачалась у зміцненні союзу робітників і селян, оскільки внаслідок такої консолідації можна було вирішити проблеми економічної відсталості країни. Неп - це комплекс заходів перехідного періоду, який передбачав заміну продрозкладки продподатком; використання товарно-грошових відносин, формування ринку; кооперування трудящих; запровадження госпрозрахунку, посилення особистої зацікавленості у результатах праці; тимчасовий допуск капіталістичних елементів у економіку.
Протягом 1921 – 1922 рр. формується непівська модель організації суспільства, яка базувалася на концепції шляху до соціалізму через державний капіталізм. Її складовими були в політико-ідеологічній сфері – жорстокий однопартійний режим; в економіці – адміністративно-ринкова система господарювання. Принциповими чинниками економічного розвитку країни ставали: державна монополія у зовнішній торгівлі; державна власність на велику та значну частину середньої промисловості, торгівлі, транспорту; госпрозрахунок у промисловості, нееквівалентний обмін з селом на основі продподатку.
З переходом до непу почала відроджуватися кооперація, в якій більшовики вбачали оптимальну форму залучення селянства до соціалістичного будівництва.
Незважаючи на цілком реальні позитивні зрушення, неп наприкінці 20-х років було згорнуто.
Як і кожна перехідна модель, неп не міг остаточно стабілізувати економічний розвиток. До того ж реформаційні пошуки призводили й до появи кризових явищ (товарний голод, інфляція, фінансова криза та ін.).
Крім економічних протиріч, поглиблення непу дедалі більше виявило серйозні політичні та соціальні протиріччя. Економічний плюралізм, що набирав сили, диктував необхідність появи плюралізму політичного. Проте більшовицька партія ділитися владою не збиралася. Серйозні протиріччя в період непу виникли в соціальній сфері. Прогресуюче розшарування суспільства, поява безробіття, безпритульності спричинили зростання соціального напруження. Почали лунати голоси про “ганебний відступ” перед капіталізмом, “здачу позицій соціалізму”. Логічне питання “За що боролись?” починає в середині 20-х років звучати все гостріше. За таких обставин у 1929 р. більшовицьке керівництво і вирішило здійснити “великий перелом”, відкинувши неп.
Отже, нова економічна політика була вимушеним тактичним кроком, здійсненим під тиском обставин, а не стратегічною лінією. Згортання наприкінці 20-х років непу зумовлене внутрішніми економічними протиріччями цієї політики та суперечливими процесами, які вона зумовила в суспільстві.
Тема 36. ВХОДЖЕННЯ УКРАЇНИ ДО СКЛАДУ СРСР
1. Відношення до врядування в більшовицькій партії і в Україні.
2. Утворення СРСР.
Відношення до врядування в більшовицькій партії і в Україні
Захопивши владу, Ленін та більшовики поставилися до національного питання з обережністю. З одного боку, вони під час громадянської війни виступали за самовизначення націй “аж до відокремлення та утворення самостійних держав”. З іншого боку, вони намагалися придушити національні рухи під приводом того, що їх очолюють “буржуазні елементи”.
Підпорядкована Москві більшовицька партія повністю контролювала український радянський уряд, але не могла розпустити чи поглинути його – надто небезпечним це було. В Брест–Литовську більшовицька Росія визнала Центральну Раду та її Генеральний секретаріат як суверенний уряд незалежної держави. Зайшовши так далеко, щоб визнати “буржуазний” уряд, Радянська Росія не могла зробити менше для українсько-радянського уряду. Відтак аж до 1923 року радянський уряд України самостійно укладав угоди (48), вів зовнішню торгівлю і навіть почав будувати свою армію.
Серед українських більшовиків також існували впливові угрупування, що виступали за українську радянську державність. Насамперед це ті, що відокремилися в 1919 р. від української соціал–революційної і української соціал-демократичної партії і перейшли до більшовиків.
Від УПСР відокремилися і перейшли до більшовиків боротьбисти на чолі з О.Шумським, В.Блакитним та М.Шинкарем.
Від УСДРП відділились і перейшли до більшовиків укапісти на чолі з М.Ткаченком та Ю.Мазуренком. До них слід додати кілька старих українських членів партії з дореволюційним стажем, що хотіли “українізувати” більшовизм, щоб зробити його більш привабливим для українців; це, насамперед, М.Скрипник.
Нарешті у збереженні самоврядування України був глибоко зацікавлений ряд більшовиків-неукраїнців, що стали на чолі уряду, як, наприклад, Християн Раковський.
Утворення СРСР
Настрої збереження самоврядування панували не лише на Україні. Тому в кінці 1922 р. партія розпочала велику дискусію в Москві про те, якими мають бути форми і природа постійних зв’язків між Росією, Україною, Білорусією та Закавказькими республіками. Через тяжку хворобу Леніна та чолі цих дебатів став Й.Сталін. Хоч сам він був грузином, проте за політичними поглядами був відвертим централістом, тому при підтримці інших росіян він запропонував, щоб Російська Федерація поглинула всі інші республіки. Ця пропозиція викликала вибух обурення серед більшовиків – неросіян.
Тут у справу втрутився Ленін. Розуміючи, що коли Росія “проковтне” інші радянські республіки, то більшовикам навряд чи вдасться втримати там владу, він запропонував, щоб усі радянські республіки утворили “союз рівних”. Ленін запропонував також надати кожній республіці право вільного виходу з союзу, але право виходу, що мало першорядне значення як остаточний доказ суверенітету республіки, за наполяганням Леніна, дозволялося застосовувати тільки за згодою на це комуністичної партії. Механізму ж такого виходу так і не було розроблено. Тому, не змінюючи своєї зовнішньої форми, “союз республік” фактично перетворився на жорстко централізовану, унітарну державу. Український радянський уряд теоретично керував сільським господарством, внутрішніми справами, правосуддям, освітою, охороною здоров’я та соціальним забезпеченням. Із союзним урядом ділилися владою в питаннях виробництва продуктів харчування, робочої сили, фінансів, інспекції та народного господарства. Зовнішні відносини, армія, флот, транспорт, зовнішня торгівля і зв’язок були у виключній компетенції союзного уряду.
Хоч в українців були серйозні застереження щодо пропозицій Леніна, та все ж вони були кращими, ніж ті, що пропонував Сталін. Тому 30 грудня 1922 р. їх ухвалили представники Російської, Білоруської, Закавказьких та Української радянських республік, затвердивши декларацію про утворення Союзу РСР і союзний договір.
У цей період ліквідація суверенітету України вступає у свою завершальну фазу. 26 січня 1924 р. відбувся ІІ з’їзд Рад СРСР, який остаточно затвердив першу Конституцію Радянського Союзу. У травні 1925 р. завершується процес входження України до складу СРСР. ІХ Всеукраїнський з’їзд Рада затвердив новий текст Конституції УСРР, у якому було законодавчо закріплено вступ Радянської України до Радянського Союзу.
Отже, остаточна ліквідація державного суверенітету України відбулася не в момент утворення СРСР (грудень 1922 р.), а дещо пізніше і пов’язана головним чином з прийняттям нового тексту Конституції УСРР. Проте втрата незалежності, перетворення України на маріонеткову державу не означали цілковитої ліквідації завоювань України, існування в республіці власного адміністративного центру та державного апарату, надання певних прав компактно проживаючим національним меншинам та ін.
Тема 37. КУЛЬТУРНЕ БУДІВНИЦТВО В 20 – 30-х РОКАХ
У квітні 1923 р. XII з’їзд РКП(б), засудивши “місцеві націоналізми”, оголосив політику “коренізації”, що полягала у залученні корінних національностей республік до партії та державного апарату, застосування національних мов у партійній роботі, адміністрації, освіті, пресі. Український варіант цієї політики отримав назву українізації.
Причини українізації полягали насамперед у намаганні більшовиків залучити український національний рух до соціалістичного будівництва, тим більше, що українська компартія була “чужим тілом” в українському суспільстві: у 1922 р. з 55 тис. членів партії 54% становили росіяни, 23% - українці, 14% - євреї. Щоб утримати владу, необхідно було надати партії та уряду більш національного характеру. Цього також вимагали національно свідомі українські партійці, очолювані О.Шумським і В.Блакитним. Зовнішня мета українізації полягала в намаганні довести західним українцям, що лише в Радянській Україні можливий вільний національний розвиток, а також показати колоніальним країнам позитивний приклад вирішення національного питання. Отже, українізація з боку більшовицького керівництва була лише тимчасовим тактичним маневром.
Формальним початком українізації став декрет РНК УСРР від 27 липня 1923 року “Про заходи в справі українізації шкільно-виховних і культурно-освітніх установ”. Нова політика здійснювалася у кількох напрямках: залучення українців до партії і надання їм важливих посад, запровадження української мови в державне управління та партійні справи, розширення її вживання в освіті, пресі, видавничій діяльності, заохочення розвитку української культури та науки.
Українізація зустріла сильний опір серед неукраїнської або обрусілої верхівки КП(б)У, тому до керівництва республікою було залучено нових людей: головою РНК УСРР став В.Чубар, генеральним секретарем ЦК КП(б)У – Л.Каганович (який був сліпим виконавцем волі Й.Сталіна), О.Шумський очолив наркомат освіти, а М.Скрипник – наркомат юстиції. Частка українців у КП(б)У зросла з 23% у 1922 р. до 60% у 1933 р. Успіхи українізації, незважаючи на великі труднощі, були очевидними: у 1929 р. в УСРР діяло 80% шкіл, понад 60% технікумів і 30% інститутів з українською мовою навчання. Понад 97% українських дітей навчалося рідною мовою. Якщо в 1922 р. нараховувалося не більше 10 україномовних газет і журналів, то в 1933 р. з 426 газет 373 були українські.
Боротьба з українським націонал - ухильництвом
Багато українських комуністів щиро вірили у можливість поєднання комунізму з національним визволенням українців, у власний український шлях до соціалізму і комунізму, що в майбутньому отримало назву націонал-комунізму. Ідейними виразниками цього напрямку в 20-ті роки стали Микола Хвильовий (Фітільов), Олександр Шумський і Михайло Волобуєв. М.Хвильовий вважав, що для вільного розвитку українській культурі необхідно переорієнтуватися від російської культури на західноєвропейську, і висував гасла: “Геть від Москви” і “Дайош Європу”. Літературна дискусія з цього приводу вилилася в гостру критику “хвильовизму”. О.Шумського за пропозицію доручити державне керівництво на Україні корінним українцям звинуватили в захисті “національного ухилу” М.Хвильового та штучному прискоренні українізації. М.Волобуєв обстоював економічну самостійність республіки, вважаючи, що українська економіка може інтегруватися в європейську без посередництва російської. “Волобуєвщина”, поряд з “шумськизмом” і “хвильовизмом”, була оголошена “націонал-ухильництвом”, кампанія проти якого в 1926 – 1928 рр. була початком згортання українізації. З українізацією покінчили не відразу – була ще коротка “доба Скрипника” (1927 – 1933 рр.). Але ця політика була приречена, як і ті, хто її здійснював.
Освіта і наука. Література і мистецтво
20-ті роки були часом небувалого піднесення української культури. В Україні розгорнулася кампанія ліквідації неписемності. Протягом 20-х років кількість неписемних скоротилася з 76% до 43% дорослого населення, а протягом 30-х років неписемність була практично ліквідована. У 1925 р. на Україні діяло близько 18 тис. шкіл, 145 технікумів, 35 інститутів і 30 робітфаків.
Українська наука в багатьох галузях вийшла на світовий рівень. Її головним центром стала Всеукраїнська Академія Наук (ВУАН). Заснована ще в 1918 р. урядом П.Скоропадського, Академія мала три секції: історико-філологічну, фізико-математичну і соціально-економічну. У ВУАН працювала ціла плеяда видатних вчених, що стали окрасою не лише вітчизняної, але й світової науки (історики М.Грушевський, Д.Яворницький, Д.Багалій, М.Слабченко, О.Оглоблин, О.Гермайзе; літературознавці С.Єфремов, В.Перетц; етнограф А.Лобода; сходознавець А.Кримський; математики Д.Граве та М.Крилов; хіміки В.Кістяківський та Л.Писаржевський; президентами Академії були природознавець В.Вернадський, ботанік В.Липський, мікробіолог і епідемобіолог Д.Заболотний). В цей же час формується і марксистська історична школа; поки що марксизм порівняно мирно співіснує з безпартійною наукою.
Українська література у 20-ті роки переживала бурхливий розвиток, що характеризувався розмаїттям літературних напрямів. У Харкові виникли письменницькі організації: “Плуг” – спілка селянських письменників (С. Пилипенко, П. Панч, А.Головко та інші), “Гарт” – спілка пролетарських письменників (В. Блакитний, М. Хвильовий, В.Сосюра). Існували групи “непролетарських” письменників: неокласики (М.Зеров, М.Рильський, М.Драй-Хмара), символісти (П.Тичина, Д.Загул, Ю.Мереженко), футуристи (М.Семенко, Г.Шкурупій). У 1925 р. після розпаду “Гарту” виникла Вільна академія пролетарської культури (ВАПЛІТЕ), до якої увійшли письменники, що стали гордістю української літератури: П.Тичина, М.Бажан, В.Сосюра, Ю.Смолич, Ю.Яновський, П.Панч. Це була доба відносно вільного розвитку літератури і мистецтва, коли створювали свої найкращі прозові твори М.Хвильовий, В.Підмогильний, Г.Косинка, Ю.Яновський. Широку популярність мав гуморист О.Вишня. На 20-ті роки припадає розквіт творчості П.Тичини та М.Рильського, а також цілої плеяди талановитих поетів. Лесь Курбас і його трупа “Березіль” творили новий український театр. О.Довженко здобув світове визнання своїми фільмами “Звенигора”, “Арсенал”, “Земля”.
Проте поступово запроваджувався партійний контроль над культурою, а наприкінці 20-х років українська інтелігенція зазнала перших репресій.
Тема 38. РОЗВИТОК УКРАЇНИ В УМОВАХ ІНДУСТРІАЛІЗАЦІЇ ТА КОЛЕКТИВІЗАЦІЇ СІЛЬСЬКОГО ГОСПОДАРСТВА
Індустріалізація: труднощі, особливості, наслідки
Наприкінці 20-х років у внутрішній політиці СРСР відбувся різкий поворот. Розгромивши суперників у боротьбі за владу, Сталін перейшов до методів прямого насильства при побудові “соціалізму”.
Поворот у внутрішній політиці проявився насамперед у прискоренні темпів індустріалізації. Радянський Союз жив у постійному очікуванні війни зі світовим імперіалізмом, тому вважалося необхідним мати технічно сильну, добре озброєну армію, а індустрія – це основа для оборонної промисловості, необхідної в майбутній війні. Індустріалізація вимагала велетенських коштів, і вони в кінці 20-х років бралися із селянства, насамперед українського.
Перший п’ятирічний план (1928 – 1933) передбачав напружені, але реальні темпи приросту промислової продукції. Проте незабаром Сталін почав вимагати різкого підвищення планових завдань, що призвело до диспропорції і зривів (за планом видобуток вугілля в Донбасі збільшувався з 27 до 53 млн.т., завдання збільшили до 80 млн.т., а фактичний видобуток – 45 млн.т.; виплавка чавуну повинна була зрости з 2,4 до 6,6 млн.т., а фактично виплавлено було 4,3 млн.т.). Всупереч заяві Сталіна про виконання плану п’ятирічки за 4 роки і 3 місяці, насправді він далеко не був виконаний. І все ж таки перша п’ятирічка мала важливі наслідки для України, яка одержала 20% усіх капіталовкладень в СРСР. Із 1,5 тис.нових підприємств 400 будувалися на Україні; споруджувалися такі гіганти, як Дніпрогес (найбільша на той час електростанція в Європі), Харківський тракторний завод, “Запоріжсталь” та ін.
У другій та третій п’ятирічках процент інвестицій в Україну зменшувався. У другій п’ятирічці (1933 – 1937) з 4 500 підприємств на Україні будували 1 000, а в незавершеній третій (1938 – 1941) – з 3 000 – лише 600. Це було пов’язано зі стратегічними планами створення безпечнішої (на випадок війни) нової промислової зони на Уралі.
Напружені плани вимагали інтенсифікації праці робітників. Цього досягали двома шляхами. Першим було розпалення масового ентузіазму, використовувалися “соціалістичне змагання”, зустрічні плани, рух новаторів, нагородження орденами. У 1935 р. вибійник шахти “Центральна – Ірміно” в Донбасі Олександр Стаханов з допомогою 2 помічників установив рекорд – вирубав за зміну 102 т. вугілля, перевищивши норму в 14,5 рази. Досягнення Стаханова було використане для організації змагання за перевиконання норм виробітку (стахановський рух). Другий шлях – прямий примус і страх. Ентузіазм робітників підвищувався страхом перед адміністративними стягненнями. Брак, пошкодження станків кваліфікувалися як підривна діяльність і могли завершитися арештом.
Успіхи перших п’ятирічок гідні подиву: стали до ладу металургійні гіганти “Запоріжсталь”, “Азовсталь”, “Криворіжсталь”, тракторний і турбінний заводи у Харкові, машинобудівні підприємства в Києві, Одесі, Миколаєві. Проте наслідки індустріалізації для України були неоднозначними, оскільки поряд з розвитком промисловості було демонтовано неп і запроваджено адміністративно-командну систему в економіці, ліквідовано рештки економічної самостійності України, почалися масові репресії.
У сільському господарстві з 1929 р. почалася суцільна колективізація. Селянин-власник (одноосібник) фактично мало залежав від державних структур. З нього не можливо було швидко взяти великі кошти на індустріалізацію. Для завершення створення тоталітарної системи необхідно було зробити селянина економічно залежним від держави, що було неможливим без ліквідації індивідуальних господарств. Партія хотіла створити на селі великі підприємства (колгоспи), подібні до заводів і фабрик у містах, і таким чином відібрати у селянина засоби виробництва, як це було зроблено з робітником. Поштовхом до суцільної колективізації стала хлібозаготівельна криза 1928 р. Цей рік був на Україні неврожайним, але незважаючи на нестачу хліба, влада примушувала селян здавати його за державними цінами, і оскільки селяни ухилялися, то почалися прямі реквізиції зерна. В результаті влада стягла з неврожайної України на 33% більше хліба, ніж у попередньому році. У листопаді 1929 р. на пленумі ЦК ВКП(б) було затверджено рішення про проведення суцільної колективізації, яку планувалося завершити восени 1931 - навесні 1932 рр.
Взимку 1930 р. колективізація проводилася особливо жорстоко, людей заганяли в колгоспи силою, усуспільнювали всю худобу, навіть домашню птицю. Почалася “ліквідація куркульства як класу”, яка на практиці означала фізичне знищення заможних селян, а також тих незаможних селян, хто не хотів вступати в колгоспи (“підкуркульники”). До березня 1930 р. близько 3,2 млн. селянських господарств було усуспільнено. Це викликало таке напруження, що можна було чекати вибуху селянської війни.
У цій ситуації Сталін зробив хитрий крок. У його статті “Запаморочення від успіхів” (березень 1930 р.) в “перегибах” звинувачувалося місцеве керівництво і заявлялося про добровільність колективізації. Внаслідок близько половини колективізованих селян вийшли з колгоспів, а примусова колективізація набрала інших форм: тим, хто виходив з колгоспу, не повертали худобу і реманент, давали гірші землі, подвоїли і потроїли податки. Таким чином, до 1932 р. знову вдалося колективізувати 70% господарств.
Наслідки колективізації для України були жахливими: зникла економічна самостійність селян; загинули найбільш вправні і працьовиті трудівники; у решти зникла матеріальна зацікавленість і почуття господаря. Певним наслідком колективізації можна вважати голод 1932 - 1933 рр.
Голодомор 1932 – 1933 рр.
Колективізація і реквізиція зерна за хлібозаготівельними планами призвели до того, що колгоспники почали приховувати частину зерна від держави і не скільки працювали, стільки імітували працю. Незважаючи на зменшення валового збору зерна (1930 р. – 23 млн.т.; 1931 р. – 18 млн.т.; 1932 р. – 13 млн.т.), хлібозаготівельні плани збільшувалися. Як наслідок, вже наприкінці 1931 р. в Україні почався голод.
У серпні 1932 р. було прийнято закон, який передбачав смертну кару за розкрадання колгоспного майна (“закон про п’ять колосків”). Купити продукти селяни не могли, бо з 1928 р. продовольство в містах розподілялося за картками. Селянин опинився сам на сам із загрозою голоду.
А хлібозаготівельні плани все зростали. У жовтні 1932 р. в Україну для нагляду за хлібозаготівлями прибула надзвичайна комісія на чолі з В.Молотовим. Для стягнення з селян хліба у села вводилися регулярні війська і підрозділи ДПУ.
Була прийнята постанова “Про заходи до посилення хлібозаготівель” (листопад 1932 р.), за якою санкціонувалися обшуки у селян з негайною конфіскацією наявних запасів хліба. Ще зловіснішим був пункт про натуральні штрафи м’ясом і картоплею за зрив хлібозаготівель. За активною участю комнезамівців почалися подвірні обшуки з конфіскацією у “боржників” будь-яких запасів їжі – сухарів, картоплі, сала, солінь, фруктової сушні тощо. Державі був потрібний хліб, а не фруктова сушня, тому можна вважати, що таким чином тоталітарна система карала селян за небажання добросовісно працювати в колгоспах. Це був терор голодом, який досяг свого апогею узимку і навесні 1933 р. Люди їли товчену кору дерев, солому, перемішану з гнилою перемерзлою капустою, котів, собак, щурів, потім перейшли на слимаків, жаб, кропиву. Були численні випадки людоїдства і трупоїдства; деякі селяни, збожеволівши від голоду, вбивали і їли своїх і чужих дітей. Вимирали цілими селами, але офіційно заявлялося, що на Україні ніякого голоду немає.
Кількість померлих від голоду точно не встановлена і коливається від 3 до 8 млн. жертв. Всі відомі людству випадки геноциду за своїми масштабами не йдуть ні в яке порівняння з голодомором.
В моральному, духовному плані наслідки голодомору виглядають не менш жахливо. Коли чоловік йде в бій і наражається на смертельну небезпеку, він, по-перше, добре розуміє свій обов’язок перед сім’єю, батьками і рідною землею, а, по-друге, поряд з ним завжди є товариші, що так само ризикують. Але коли поступово в нетопленій хаті від голоду вмирають діти й дружина, і допомогти їм нічим, тут не до гордо піднятої голови і не до плювків в обличчя катам. Вони далеко, в столицях, за столами конференцій чи банкетів, а голод – тут, поряд, видимий, але невловимий. Голодомор не просто забрав мільйони людських життів, він знищив національну гордість українців та прагнення до волі, чого протягом віків не змогли відібрати ні татари, ні турки, ні поляки, ні інші загарбники.
Після голодомору всі українці (із тих, які вижили) більше ніколи не виступали проти колгоспної системи і не прагнули до самостійного господарювання на власній землі.
Тема 39. СТАЛІНСЬКІ РЕПРЕСІЇ В УКРАЇНІ
Розгортання масових репресій
Індустріалізація і колективізація вели до дедалі більшого зосередження влади у Москві. Надії на самоврядування для України мали характер примари.
На першому етапі наступу Й. Сталіна проти можливої потенційної опозиції на Україні основною мішенню стала стара українська інтелігенція. ОДПУ, фабрикуючи “таємні антирадянські організації”, застосовуючи фізичний і психологічний терор, змушувало свої жертви визнавати членство в цих організаціях на показових процесах, що широко висвітлювалися в пресі.
Вперше до цієї тактики на Україні вдалися у 1929 – 1930 рр., коли в належності до таємної національної організації “Спілка визволення України” (СВУ) було звинувачено 45 провідних учених, письменників та інших представників інтелігенції.
Наступним, хто зазнав тиску з боку тоталітарної системи, була Всеукраїнська академія наук. Було заборонено діяльність її секцій, введена цензура на її видання.
Процес над СВУ став також сигналом до знищення Української автокефальної церкви. Звинувачені у співпраці з СВУ першоієрархи вимушені були скликати собор у січні 1930 р. і саморозпуститися. Незабаром митрополита Миколу Борецького, ще 3-х митрополитів, 23–х єпископів та архієпископів та близько 2 000 священників було заслано до трудових таборів.
“Велика чистка”.
У 1933 р., коли ще не зринула перша хвиля репресій, Й.Сталін розпочав нові. Тепер вони були направлені проти членів КП(б)У Причинами репресій були небезпека націонал-комунізму і деморалізованість українських комуністів страхіттями колективізації та голодомору. В січні 1933 року Сталін призначає своїм представником на Україні Павла Постишева. Разом з ним був присланий новий голова ОДПУ Всеволод Балицький. Тисячі місцевих чиновників П. Постишев замінив своїми людьми, щоб скоріше закінчити колективізацію.
Водночас він почав наступ на українізацію. Головним об’єктом був комісар освіти М.Скрипник. 7 липня 1933 р. він накладає на себе руки. Так само кілька місяців назад зробив М.Хвильовий. Інший ідеолог українського націонал–комунізму О. Шумський помер на засланні. Із 240 українських письменників репресовано 200, а з 85 вчених – мовознавців ліквідували 62. Знищення українських установ сягнуло апогею. За звинуваченнями в націоналізмі жертвами чисток стали понад 15 тис. відповідальних працівників.
НКВС (колишнє ОДПУ) без упину фабрикував “змови” терористичних груп, пов’язуючи з ними дедалі ширше коло людей. Звичайним явищем був смертний вирок, що зразу ж виконувався, чи, у кращому випадку, тривале ув’язнення у сибірських концтаборах. Щоб забезпечити невичерпний запас “зрадників”, слідчі НКВС зосереджувалися на питаннях “Хто вас завербував ?” і “Кого ви завербували?”. Отримані під тортурами визнання часто прирікали на смерть випадкових знайомих, друзів і членів сімей.
У 1937 р. Й. Сталін вирішує ліквідувати все керівництво КП(б)У та весь український радянський уряд. У результаті до червня 1938 р. 17 міністрів українського радянського уряду було заарештовано і страчено, загинули майже всі члени ЦК і Політбюро КП(б)У. За підрахунками 37% членів КП(б)У було репресовано (170 000 чол.).
Про масштаби “Великої чистки” свідчить знайдене у Вінниці масове поховання 10 000 розстріляних у 1937 – 1938 рр. місцевих жителів.
Масові репресії, що набули в 20–30-х роках різних форм (розкуркулення, депортації, голодомор, викриття “шкідницьких організацій” та ін.), були важливою умовою функціонування тоталітарного режиму, оскільки вони в політичній сфері придушували опозиційні сили, нейтралізували потенційних противників системи, блокували розвиток громадянського суспільства, давали змогу майже повністю контролювати розвиток суспільних процесів; в економічній - забезпечували систему дармовою робочою силою; у соціальній – розколювали суспільство, протиставляли його верстви одну одній, створювали атмосферу взаємної підозри та недовіри, шляхом перманентних пошуків ворога (хто не з нами, той – проти нас) забезпечували збереження важливих функціональних якостей системи – дисципліни та єдності.
Тема 40. СОЦІАЛЬНО – ЕКОНОМІЧНИЙ І ПОЛІТИЧНИЙ
РОЗВИТОК ЗАХІДНОУКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЕЛЬ У 20 - 30 роках
Західна Україна під владою Польщі
Після 1-ї світової війни за мирними договорами (так звана Версальсько-Вашингтонська система) частина українських земель залишилася за межами УРСР. Румунії дісталися Північна Буковина й придунайські землі, Польщі – Західна Україна; Чехословаччині – Закарпаття.
На Західній Україні переважна більшість українців (3/4 від населення Західної України) жила в селах, була безземельною або малоземельною. Тим часом відбувалася колонізація українських земель польськими осадниками (польські вояки, що брали участь у польсько-радянській війні 1920 року). Більшість населення була неписьменною. В краї налічувалося мало українських шкіл, в офіційних документах заборонялося навіть вживати слово “Україна”, “українець”. У 1924 р. виходить закон про усунення української мови з державних і самоуправних установ Західної України.
У пошуках кращої долі одні українці вирішували емігрувати, а інші ставали на шлях боротьби за своє соціальне і національне визволення. У 1925 р. різні течії трудової партії та інших політичних угрупувань об’єдналися в Українське національно–демократичне об'єднання (УНДО) під проводом Д. Левицького. Воно робило ставку на завоювання незалежності України і користувалося значним авторитетом. У 20-х рр., коли в УРСР стали помітними успіхи НЕПу, був проголошений курс на українізацію, значна частина населення виступала за возз’єднання з радянською Україною. У зв’язку з цим зростала популярність комуністичних партій регіону та їх союзників, хоч їх вплив був менший ніж УНДО. Згодом авторитет комуністів та привабливість ідеї возз’єднання почали падати (причини: голодомор, репресії, згортання українізації).
На фоні цього на велику частину українського населення помітно зростав вплив різних націоналістичних угрупувань, насамперед, ОУН (Організація Українських Націоналістів), утвореної в 1929 р. у Відні і очоленої Є.Коновальцем. Свою діяльність вона підпорядковувала антипольській боротьбі, духовному відродженню нації, утворенню суверенної української держави. В організації панувала атмосфера глибокого патріотизму, готовності жертвувати своїм життям за національну ідею. На перший план висувалися методи збройної боротьби, здійснення терористських актів проти польської окупаційної влади. Поступово на перші ролі в ОУН вийшли С.Бандера, А.Мельник, Я.Стецько, О.Сеник, М.Сціборський та інші.
Комуністи були представлені партійними організаціями Галичини, Буковини і Закарпаття. Комуністична партія Західної України (КПЗУ), заснована в 1919 р., згодом увійшла до КПП (Комуністична партія Польщі). Проте її діяльність була тісно пов’язана з КП(б)У. Члени КПЗУ слухняно виконували її вказівки, але погоджувалися не з усім тим, що діялося в радянській Україні. КПЗУ була чи не єдиною з європейських комуністичних партій, яка в ті роки фактично виступила проти культу особи Сталіна і попереджала про його можливі негативні наслідки.
На початку 30 рр. у Польщі посилюються поліцейські репресії проти західних українців, так звані пацифікації. Переважно для українців було створено Береза - Картузький концтабір.
Українські землі в складі Румунії та Чехословаччини
На території Румунії проживало майже 790 тис. українців(або 4,7 % усього населення) в основному у Північній Буковині, Хотинському, Аккерманському та Ізмаїльському повітах. 22 роки, проведені українцями під владою Румунії, можна поділити на три періоди: 1918 – 1928 рр. і 1937 – 1940 рр. – періоди реакції, 1928 – 1937 рр. – відносна лібералізація.
У перший період реакції у провінції запроваджується воєнний стан, українські землі роздаються офіцерам румунської армії, будь-який виступ проти властей жорстоко придушується. Йде активна румунізація краю: закрито усі українські школи, переслідується українська церква, до 1927 р. Буковина втрачає автономію. Колоніальна експлуатація українських земель вела до деградації господарства. Окупанти вивезли в Румунію обладнання Аккерманських трамвайних майстерень та прядильної фабрики, Ізмаїльського та Ренійського портів. На Буковині за 1922 – 1929 рр. було закрито 85 підприємств. Не кращою була ситуація і сільському господарстві. Внаслідок аграрної реформи розміри селянських наділів зменшились майже втричі, орендна плата за гектар була такою великою, що тільки в Аккерманському повіті 48% селян втратили свою землю.
Серед українських політичних рухів в Румунії слід виділити комуністичну партію Буковини, Українську національну партію та “революційний”, або націоналістичний табір.
Після розвалу Австро-Угорської імперії за Тріанонським мирним договором Закарпаття отримало назву “Підкарпатська Русь” і дісталося Чехословаччині. Чеська буржуазія підкорила собі економіку Закарпаття, перетворивши цей край у аграрно-сировинний придаток економічно високорозвинутих чеських земель. Питома вага промисловості в економіці становила лише 2%, тобто за економічними показниками Закарпаття перебувало на рівні ХVІІІ ст., коли тільки розпочинався промисловий переворот. Сільське господарство знаходилось в кризі, майже 90% селянських господарств краю потрапило у боргову кабалу до банків та лихварів. Такий державний курс неодноразово викликав опір з боку народних мас, і за неповні 20 років свого панування чеська влада змушена була 91 раз наказувати стріляти в робітників і селян.
Водночас позиція чехословацької влади на українських землях у суспільно – політичній та культурній сферах була більш поміркованою, ніж у Польщі та Румунії. В 30-х роках у Закарпатті існувало майже 30 партій, зростала кількість початкових шкіл ( з 1924 до 1938 р. їх збільшилося з 525 до 851, а гімназій – з 3 до 11), в яких дозволялося користуватися мовою на власний вибір, вільно діяли українські громадські організації: “Просвіта”, “Асоціація українських учителів”, “Пласт” тощо.
Карпатська Русь
Після Мюнхенської угоди 1938 р., коли частина чехословацької території була передана Німеччині, політичні кола закарпатських українців знову зажадали автономії для Закарпаття. 11 жовтня було затверджено перший уряд Карпаторуської держави, що перебувала у федерації з Чехією та Словаччиною. Прем’єром 26 жовтня став Августин Волошин.
2 листопада 1938 р. відбувся віденський арбітраж, на якому міністри іноземних справ Німеччини та Італії, оголосили рішення про передачу Угорщині частини Закарпатської України з містами Ужгород, Берегове та Мукачеве. Столиця Карпатської України, як називалася тепер автономна держава, була перенесена з Ужгорода до Хуста.
Уряд Волошина заходився будувати державність. Проводилася українізація освітньої системи та адміністрації. У зовнішній політиці уряд Волошина орієнтувався на Німеччину, але всупереч його сподіванням Гітлер вирішив передати Закарпаття Угорщині, щоб залучити її до своїх агресивних планів.
У ніч з 14 на 15 березня німецькі війська вступили на територію Чехословаччини. Водночас Угорщина за згодою Гітлера почала загарбання Закарпаття.
У Хусті сейм 15 березня 1939 р. проголосив Карпатську Україну незалежною державою. Волошин, якого було обрано президентом, звернувся до Німеччини з проханням прийняти Карпатоукраїнську державу під свій протекторат. Але німецький консул порадив не чинити опору угорським військам. Відповіддю була фраза М.Колодзінського: “ У словнику українського націоналіста немає слова “капітулювати”.
Кілька тисяч січовиків стали до нерівного бою з 40-тисячною угорською армією. 18 березня після впертих боїв угорці увійшли до Хуста. Боротьба тривала протягом тижня. У боях полягло близько 5000 закарпатців та кілька сотень галицьких юнаків, котрі прийшли на допомогу.
Коротке існування Карпатської України та її героїчна боротьба мали велике значення: вони допомогли закарпатцям остаточно усвідомити себе частиною єдиної української нації.
Тема 41. УКРАЇНСЬКЕ ПИТАННЯ В МІЖНАРОДНІЙ ПОЛІТИЦІ
30 – 40-х років
Сутність радянсько-німецького пакту про ненапад.
Вступ радянських військ на територію Західної України.
Встановлення радянського ладу в Західній Україні.
Сутність радянсько-німецького пакту про ненапад
Вступ Червоної армії до Західної України, Бессарабії і Буковини з одного боку відповідав прагненню значної частини цих земель на возз’єднання з Україною, з іншого - був результатом радянсько–німецького пакту про ненапад від 23 серпня 1939 р., підписаного Молотовим і Ріббентропом. За таємним протоколом, оформленим додатково до пакту, передбачалося розмежування сфер інтересів обох держав у Західній Європі. Підписання таємного протоколу було проявом нехтування інтересами суверенної Польщі. 1 вересня 1939 р. гітлерівські війська напали на Польщу. Зв’язані з нею договірними обов’язками Англія і Франція оголосили війну Німеччині. Це був початок ІІ світової війни. Польща не змогла організувати ефективну відсіч силам німецького вермахту. Гітлерівські війська швидко просувалися на схід.
Вступ радянських військ на територію Західної України
У цих умовах згідно з пактом і таємним протоколом частини Червоної армії, очолювані С.Тимошенком, 17 вересня 1939 р. перейшли радянсько-польський кордон і вступили на територію Західної України. Розмежувальну лінію між Радянським Союзом і територією загарбаної Гітлером Польщі було уточнено на основі підписаного 28 вересня 1939 р. між двома сторонами договору та 2-х таємних протоколів до нього. Після цього почалася смуга заяв про зміцнення дружніх стосунків між СРСР і Німеччиною, привітань з приводу “великих успіхів” німецьких збройних сил. З радянської пропаганди було вилучено засудження нацизму. 22 жовтня 1939 р. було організовано обрання делегатів Народних Зборів Західної України.
Процедура приєднання західноукраїнських земель була ретельно відпрацьована. На основі звернення Народних Зборів 5–та позачергова сесія Верховної Ради СРСР прийняла (1–2 листопада) Закон про включення Західної України до складу СРСР і возз’єднання її з УРСР. 13–15 листопада відбулася позачергова 3-тя сесія Верховної Ради УРСР, що затвердила закон про прийняття Західної України до складу УРСР. У червні 1940 р., реалізуючи статті радянсько-німецького договору, Москва ультимативно зажадала від Румунії передачі їй Бессарабії. Румунія змушена була задовольнити ці вимоги. 28 червня 1940 р. частини Червоної Армії перейшли кордон через р. Дністер. 2 серпня сьома сесія Верховної Ради СРСР прийняла закон про включення до складу УРСР Північної Буковини, Хотинського, Аккерманського та Ізмаїльського повітів Бессарабії. Значення включення цих земель в історії українського народу важко переоцінити. Вперше в історії українці з’єдналися в межах однієї держави.
Встановлення радянського ладу в Західній Україні
Усі заходи, що їх проводила нова влада, здійснювалися під виглядом задоволення інтересів трудящих. Було експропрійовано 2 000 промислових підприємств. Понад 1 млн. га землі, значну кількість худоби, насіннєвого матеріалу, різного реманенту було конфісковано і передано безземельним і малоземельним селянам. Проте управління здійснювалося жорстокими адміністративно-командними методами. За колективізацію почали братися вже в 1940 р. У людей насильно відбирали не тільки землю, одержану рік тому, а і прабатьківську. Із краю виселяли службовців колишнього держапарату, органів суду, прокуратури, поліції тощо.
Виселялися і колишні члени КПЗУ, і комсомольці, які перед тим були політичними в’язнями в польських тюрмах. Жертвою сталінщини стала практично вся інтелігенція: адвокати, вчителі, викладачі вузів, діячі культури. Було розстріляно близько 21 тисячі військовослужбовців польської армії, хоч вони за наказом свого командування у вересні 1939 р. склали зброю перед Червоною Армією. Методом політичних переслідувань став такий вид репресій, як депортація – примусове виселення з рідних місць у віддалені регіони значної маси населення без правових на це підстав.
Отже, наприкінці 30-х – на початку 40-х років було здійснено етнічне возз’єднання. При цьому національні інтереси українського народу, його прагнення до возз’єднання служили лише ширмою для політичних планів великих держав. Водночас входження населення споконвічних українських територій до складу УРСР стало актом історичної справедливості, важливим етапом у боротьбі українського народу за соборність, що об'єктивно закладало передумови для прогресу. Тому переважна більшість населення західноукраїнських земель вітала цей акт. Водночас спроби більшовицького режиму перетворити західні землі України в інтегральну частину СРСР, впровадити там в життя ідеї “казарменого” соціалізму призвели до глибоких соціально-економічних деформацій, масових репресій, людських трагедій. Як наслідок багато людей, котрі раніше вітали прихід Червоної армії і встановлення радянської влади, надалі докорінно переглянули свої погляди. У значної частини західноукраїнського суспільства зміцніли антирадянські настрої.
Тема 42. УКРАЇНА У ДРУГІЙ СВІТОВІЙ ТА ВЕЛИКІЙ ВІТЧИЗНЯНІЙ ВІЙНІ
Початок війни.
Мобілізація сил на відсіч ворогові.
Перший період оборони України.
Другий період оборони України.
Початок війни
22 червня 1941 р. о 4-й годині ранку без оголошення війни, раптово нанісши артилерійно-бомбовий удар, фашистська Німеччина напала на СРСР. І все ж у цих перших боях прикордонники виявили мужність і відвагу. 11 діб вела бій в оточенні 13–та застава Володимир–Волинського прикордонного округу на чолі з лейтенантом Лопатіним. Живими залишилося лише троє. Військово-повітряні сили вермахту завдали раптового удару. В перший день було знищено 1 200 літаків, і німці добилися повної переваги своїх повітряних сил. Відчайдушний опір був організований на лінії укріплених районів Леско–Глинне–Постолів. Тут до початку липня радянські війська стримували наступ 454-ї дивізії. Танкова битва розгорілася в районі Луцьк – Броди – Рівне – Дубно. В контрнаступ проти німецької танкової армії було кинуто 8 механізованих корпусів, після бою вони залишилися без танків. Військовою тактикою німців в цей час було створення “котлів”. За 3 тижні радянські війська втратили 850 000 чоловік, 3 500 літаків, 6 000 танків, 9 500 гармат. Німці просунулися вглиб території на 350 – 600 км. Дії Сталіна і його оточення не відзначалися оперативністю, послідовністю і продуманістю. Лише 3 липня Й.Сталін виступив по радіо.
Мобілізація сил на відсіч ворогові
Вся країна піднялася на боротьбу з ворогом, що проходила під гаслом “Все для фронту, все для перемоги”. Водночас з мобілізацією в армію два мільйони жителів України було мобілізовано до народного ополчення і винищувальних батальйонів. Часто ці бійці були неозброєні і здобували зброю в бою. Активну участь жителі міст і сіл виявили у будівництві оборонних споруд. За почином київської молоді до роботи на оборонних підприємствах приступили студенти, учні шкіл, жінки–домогосподарки, ветерани праці. Урожай збирали жінки, що працювали в полі на комбайнах замість чоловіків. Темпи збирання хліба в 3-4 рази перевищували довоєнні. Відбувалася евакуація в тил заводів і фабрик; було вивезено обладнання 550 великих підприємств і 3,5 млн. спеціалістів.
Перший період оборони України
Із серпня 1941 р. почався надзвичайно важкий етап збройної боротьби. Вирішальні бої велися на Житомирсько-Київському, Уманському та Одеському напрямках. Ведучи тяжкі оборонні бої, частини Червоної армії завдавали німцям значних втрат, гальмуючи просування противника. Головна подія літньо–осінньої кампанії 1941 р. - оборона Києва, що почалася 1 липня, після того як німці прорвали оборону в районі Новоград–Волинська і вийшли до Києва. Відразу захопити Київ не вдалося. Прикладом героїчної оборони став подвиг загону воїнів 144-го стрілецького полку 28–ї гірсько–стрілецької дивізії під командуванням молодшого лейтенанта Шепеленка. Цей загін без підтримки артилерії знищив 26 танків. У середині серпня бої затихли, але в кінці цього місяця німці перекинули сильне танкове угрупування, яке форсувало Дніпро. Створилася загроза оточення. Генерал М.Кирпонос звертається до Ставки з проханням відтягти сили з Києва, але Сталін наказує тримати оборону. І тільки 17 вересня, коли вже створився “котел”, дає дозвіл, та було вже запізно. За 3 місяці було втрачено майже весь особовий склад Південно-Західного фронту.
В цей час 300-тисячна румунська армія почала наступ на південний схід і південь України. 15 вересня почався генеральний наступ на Одесу. 16 жовтня радянські війська змушені були здати Одесу німцям. Восени 1941 р. обстановка на фронті була надзвичайно важкою. На південно-західному фронті німці просунулися на 900–1800 км.
Другий період оборони України
12 травня 1942 р. почався наступ радянських військ з метою визволення Харкова. Невдовзі наші війська наштовхнулися на сильний опір противника, проте отримали наказ продовжувати наступ, що захлинувся. Фашистські війська перейшли в контрнаступ. Три армії опинилися в котлі; 240 000 - у полоні. Шлях на Сталінград був відкритий. Севастополь, обложений ще восени 1941 р. і блокований з суші, моря і повітря, був взятий німецькими військами 4 липня 1942 р. 28 червня 1942 р. фашистські війська почали наступ на воронезькому напрямку і прорвали фронт протяжністю 600 – 650 км в глибину на 200 - 400 км. Із здачею 22 липня 1942 р. м. Свердловська Ворошиловградської області вся територія України була окупована.
Тема 43. ПАРТИЗАНСЬКИЙ РУХ У ПЕРІОД ВІЙНИ
Україна під німецько-фашистською окупацією.
Радянський партизанський рух на окупованій території України.
Збройна боротьба формувань ОУН - УПА в 1941 - 1944 рр.
Україна під німецько-фашистською окупацією
Плануючи включення загарбаних територій до складу рейху, за планом “Ост”, розрахованим на 30 років, слов’янські народи, що населяли європейську частину СРСР, передбачалося піддати масовому винищенню й відселенню на інші території. Їхню землю мали колонізувати 8 – 9 млн. німців. Загарбники запровадили в Україні режим терору і насильства. Жорстокість, зневага до українців як до людей нижчого гатунку були головними рисами системи німецького управління, так званого “нового порядку”. Протягом усього періоду окупації в містах і селах діяла комендантська година. За її порушення людей розстрілювали на місці. Видаючи себе за представників нордичної раси (раси панів), гітлерівці вважали всіх слов’ян “білими рабами”. У містах на кожному кроці можна було побачити оголошення: “Тільки для німців”, “Українцям вхід заборонено”.
Незмірних моральних страждань і фізичних мук завдала українському народові праця на німецьких поневолювачів, особливо масові насильні вивезення молоді на каторжні роботи до Німеччини. Протягом 1942 – 1944 рр. у Німеччину було забрано 2,4 млн. українських юнаків і дівчат. На спеціальних ринках їх продавати бауерам та підприємцям.
Криваві сліди нацистських головорізів не обминули жодного району України. Жертвами терору стали 1 366 000 радянських військовополонених у 180 таборах смерті. Відомо 250 місць масових розстрілів українців. Усього за роки окупації в Україні загинуло близько 4 млн. чоловік цивільного населення. Незабаром після захоплення Києва на околиці міста, в Бабиному Яру, протягом кількох днів фашисти стратили 52 000 євреїв. Згодом Бабин Яр став місцем постійних розстрілів (кожного вівторка і п’ятниці). Тут загалом було знищено 110 000 чоловік.
Радянський партизанський рух на окупованій території України
З виявленням справжніх намірів окупаційних властей на Україні наростав радянський партизанський рух, який мав кілька етапів. Перший – “зародження і становлення” – тривав з початку війни до кінця 1942 р. Це був період збирання сил, визначення оптимальних форм і методів боротьби у ворожому тилу. Другий –“стабілізації” – тягнеться до середини 1943 р. Поява штабів партизанського руху, матеріальна допомога Великої землі, дає змогу не лише обороняти власні бази від каральних експедицій німців, а й тримати під контролем цілі райони. Третій – “активних наступальних дій” – триває до повного розгрому фашистів. Широкомасштабні диверсії, численні рейди в тилу противника, взаємодія з регулярними частинами Червоної армії, наступальна тактика боїв – найбільш характерні для цього періоду.
Слабкість партизанського руху на першому етапі пояснюється тією незначною роллю яка відводилася йому радянським керівництвом. Партизанські загони в основному формувалися з залишених на початку війни партизанських загонів і диверсійних груп (вони були недостатньо організовані і підготовлені для роботи в тилу: з 3500 загонів і диверсійних груп, що були залишені у перший рік війни, на червень 1942 р. діяли лише 22), а також із залишків оточених ворогом радянських частин.
Навесні 1942 р. Сталін остаточно переконався у вагомому політичному значенні боротьби у німецькому тилу. 30 травня при Ставці Верховного Головнокомандування було створено Центральний штаб партизанського руху, а через місяць формується Український штаб партизанського руху (УШПР) на чолі з Т. Строкачем. Партизанський рух набирає сили, сіючи серед німецьких солдатів постійне відчуття небезпеки навіть у власному тилу. Німецький генерал Гудеріан писав: “…партизанська війна стала справжнім бичем”. Тільки на Київщині у 1942 році діяло близько 20 партизанських загонів. Загін під командуванням Ф.Савченка нагнав на ворога такого страху, що були вивішені оголошення, у яких за голову Савченка обіцяли 25 тис. окупаційних карбованців, а за кожного партизана – 2,5 тис.
Народні месники вчиняли диверсії на комунікаціях противника. Завдяки активній “рейковій війні”, українські партизани під час Сталінградської та Курської битв підривали в середньому 10 ворожих ешелонів на добу. Взагалі за 1943 рік партизани підірвали 3688 ешелонів і 1469 залізничних мостів. Партизани та підпільники очистили від ворога і тримали під контролем обширні території – партизанські зони та краї, де існувала радянська влада та діяли школи, лікарні, сільради. Спеціальні з’єднання партизанських загонів здійснювали рейди тилами противника, громлячи комендатури, поліцейські пости, виводячи з ладу військові об'єкти, захоплюючи села і навіть міста. Це з’єднання під командуванням О.Федорова, С.Ковпака, О.Сабурова, М.Наумова. Всього протягом війни партизанські з’єднання України провели 19 рейдів загальною довжиною 52 тис. км. З 1941 по 1945рр. у партизанських загонах налічувалося майже 180 тис. осіб, 30% з них загинули. “Регулярним другим фронтом” називали гітлерівці дії партизанів і підпільників.
Збройна боротьба формувань ОУН – УПА в 1941 – 1944 роках
Напередодні вторгнення німецьких військ в СРСР націоналістичний рух у Західній Україні вже був суттєво розколотий. Після вбивства у травні 1938 р. лідера організації Є. Коновальця почали суттєво виділятися розходження між ветеранами – членами Проводу Українських Націоналістів (ПУН) (А. Мельник, Барановський, Сушко, М. Сціборський та інш.), що здебільшого перебували в еміграції і проводили помірковану політику, і молоддю – радикальними бойовиками, які очолювали підпільну боротьбу на західноукраїнських землях (Бандера, Стецько, Шухевич та інш.). У серпні 1939 р. у Римі на Другому Великому зборі ОУН перемогли прибічники А. Мельника, якого і було обрано лідером організації. У відповідь молоді радикали зібрали у Кракові (лютий 1940 р.) власну конференцію, яка сформувала Революційний провід ОУН на чолі з С. Бандерою. Таким чином, виникають дві організації: ОУН-Р, або ОУН-Б – революційна, або бандерівська, та ОУН-М – мельниківська. Перша організація виступала за орієнтацію на західноєвропейські країни і розгортання боротьби проти радянської влади, а друга – за більш помірковану політику і орієнтацію на Німеччину. Проте з наближенням нападу Гітлера на СРСР обидві робили ставку на Німеччину (хоч для ОУН-Б це було питання тактики). За допомогою німецького командування ОУН-Б сформувала “Легіон українських націоналістів”, який складався з двох підрозділів – “Нахтігаль” і “Роланд” (майже 600 солдатів). 30 червня 1941 р. у щойно захопленому німцями Львові, спираючись на “Нахтігаль” та збройні групи бойовиків, ОУН-Б провела Українські національні збори, які ухвалили Акт про відновлення Української Держави. Було обрано Українське державне правління на чолі із соратником С. Бандери – Я. Стецьком. Реакція Берліна була швидкою і різкою. С. Бандеру, Я. Стецька та інших лідерів ОУН-Б було заарештовано і відправлено до Берліна. Крім цього, було заарештовано 300 членів ОУН, із яких незабаром 15 було розстріляно. ОУН-М рішуче відмежувався від цих дій.
Історія формування Української Повстанської Армії (УПА) досить неоднозначна і має багато “білих плям”. Перші партизанські загони українських націоналістів не були пов’язані з ОУН. В 1941 р. місцевий український діяч Тарас Бульба-Боровець сформував нерегулярну військову частину “Поліська Січ”, пізніше переіменовану в УПА, з метою очищення рідних місць від залишків Червоної Армії. Під кінець 1941 р. німці спробували розпустити його частину. Тоді партизани пішли в ліс, щоб воювати як з німцями, так і з більшовиками. Наприкінці 1942 р. ОУН вирішила сформувати великі партизанські сили, що були початком регулярної української армії. Для цього були такі нагальні причини: 1) виступ проти німецьких репресій, що посилювалися; 2) коли наприкінці 1942 р. на Західну Україну почали проникати радянські партизани, потрібно було, щоб ОУН узяла на себе роль “народної армії”, перш ніж це зроблять більшовики. ОУН силоміць включила до своїх формувань підрозділи Боровця, взявши для розширених сил назву УПА. Головнокомандувачем став високопоставлений український офіцер Роман Шухевич. УПА розрослася у велику, добре організовану партизанську армію, яка контролювала значні райони Волині, Полісся, а згодом і Галичини. На кінець 1943-початок 1944 рр. чисельність УПА складала 30-40 тис. бійців (за даними німецького командування 100 тис.). За зонами дії УПА поділялася на три групи: УПА-Північ (Волинь і Полісся); УПА-Захід (Галичина, Закерзоння, Буковина, Закарпаття); УПА-Південь (Поділля). УПА була чимось унікальним, оскільки практично не мала чужоземної допомоги.
ОУН–УПА вимушена була воювати на три боки: з німецькими окупантами, радянськими партизанами і польською Армією Крайовою (АК), причому з останнім противником боротьба носила не менш жорстокий характер ніж з обома попередніми. Початком конфлікту стали масові вбивства українців Холмщини і Підляшшя, здійснені АК 1941 р. Основною метою поляків було взяття під контроль земель, втрачених в 1939 р. Кривава українсько-польська боротьба, що коштувала десятки тисяч життів вояків і мирних жителів з обох сторін, то затухаючи, то спалахуючи, тривала аж до 1947 р.
Після приходу радянських військ в Західну Україну УПА мала більше бійців, ніж могла озброїти. Головним джерелом людських ресурсів були члени підпілля ОУН. До УПА йшли дезертири Червоної Армії, ті, хто втік від мобілізації (не хотів бути “гарматним м’ясом”). Політика УПА полягала в очікуванні нової війни між західними союзниками та СРСР і перешкоджанні встановленню радянської системи в Західній Україні. Широка діяльність УПА була зумовлена всенародною підтримкою, ефективністю організації цієї армії та відсутністю регулярних частин Червоної Армії.
Тема 44. ВИЗВОЛЕННЯ УКРАЇНИ РАДЯНСЬКОЮ АРМІЄЮ
Визволення Лівобережної України і Донбасу.
Завершення визволення території України.
Визволення Лівобережної України і Донбасу
У 1943 році в радянсько-німецькій війні відбувся вирішальний перелом: коли німецький наступ вичерпав свою навальну силу, радянські війська розпочали гігантський контрнаступ. Першим свідченням виснаження гітлерівських армій стала рішуча перемога радянських військ під Сталінградом у січні 1943 року. Зібравши залишки своїх резервів, німці влітку 1943 року в битві під Курськом вдалися до останньої спроби перехопити ініціативу та зазнали краху. Зразу ж після перемоги на Курській дузі радянське командування розпочало контрнаступ з метою визволення Лівобережної України. Масовий удар радянських військ на Україну здійснили 40% піхотинців Червоної армії та 8 тисяч танків.
Протягом літа й осені 1943 року радянські війська під командуванням Івана Конєва, Миколи Ватутіна та Родіона Малиновського зайняли Лівобережжя і Донбас. 23 серпня 1943 року в результаті запеклих боїв німці вдруге і востаннє втратили Харків. 21 вересня було визволено Чернігів, а 23 вересня 1943 року – Полтаву.
О 6 годині ранку 18 серпня 1943 року вогнем тисяч гармат і мінометів розпочалося визволення Донбасу. 8 вересня 1943 року визволено Донецьк (Сталіно), а 22 вересня завершилося визволення всього Донбасу. В другій половині 1943 року радянські війська вийшли до середини Дніпра на 750 – кілометровому фронті. Дніпро був водночас форсований на ділянці Дніпропетровськ - Запоріжжя, в районі Канева і Кременчука.
Завдання визволення Києва було поставлено перед 1-м Українським фронтом і його командуючим М.Ватутіним. Спочатку було вирішено завдати головного удару на південь від Києва в районі Великого Букрина, а допоміжний - з Лютізького плацдарму на північ від Києва, але оборона на головному напрямку була така сильна, що вирішальним став Лютізький плацдарм. 3 листопада 1943 року після артпідготовки і ударів авіації почався наступ радянських військ. В ніч на 6 листопада бої велися на північних околицях Києва. О 4–й годині ранку 6 листопада 1943 року столиця України була визволена. В наступні дні було визволено Житомир. Але наприкінці листопада відбулася несподівана контратака німців в районі Бердичів – Фастів. Довелося залишити Житомир, Коростень, Радомишль. Та відбивши контрнаступ, радянські війська знову почали просування на захід. Напружені бої велися і на півдні. 14 жовтня 1943 року було визволено Запоріжжя, а 25 жовтня – Дніпропетровськ.
Завершення визволення території України
24 грудня 1943 року на 1400–кілометровому фронті від Полісся до Чорного моря почався загальний наступ радянських військ. У ньому взяли участь 1-ий Білоруський і чотири Українські фронти. 8 січня 1944 року було визволено Кіровоград, 25 і 26 січня 1944 року почалася Корсунь–Шевченківська операція з метою оточення і ліквідації ворожого угрупування. 28 січня кільце, в якому опинилися понад 10 німецьких дивізій і 80 000 чоловік, було замкнуте і 17 лютого знищене. Ця перемога та перемога в Луцько-Ровенській операції (2 лютого – визволені Луцьк і Рівне) дали змогу у березні 1944 року визволити Проскурів, Чернівці, Тернопіль, Вінницю. Водночас війська 2-го Українського фронту перейшли в наступ на Умансько-Бошанському напрямку.
Форсувавши Південний Буг і Дністер, радянські війська 25 березня 1944 року вийшли на державний кордон з Румунією. 13 березня військами 3–го і 4–го Українських фронтів було визволено Херсон, 28 березня – Миколаїв, а 10 квітня – Одесу. 8 квітня війська 4–го Українського фронту і окремої Приморської армії почали операцію проти 17–ї німецької армії з метою визволення Криму. 13 квітня вони оволоділи Сімферополем, а 9 травня 1944 року визволили Севастополь.
13 – 14 липня почався наступ на Рава-Руському і Львівському напрямках з метою розгрому групи німецьких армій “Північна Україна”. В районі Бродів радянські війська розгромили 8 німецьких дивізій, 27 липня було визволено Львів. На початку жовтня у ході Карпатсько-Ужгородської операції завершилося визволення всієї території УРСР.
Тема 45. ЗАВЕРШЕННЯ ВОЗЗ’ЄДНАННЯ УКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЕЛЬ В ЄДИНІЙ УКРАЇНСЬКІЙ ДЕРЖАВІ
Етнічні і територіальні зміни в Україні.
Відновлення радянської влади в Західній Україні.
Діяльність ОУН-УПА в другій половині 40-х – першій половині
50-х рр.
Етнічні і територіальні зміни в Україні
Друга світова війна мала для України не лише нищівні наслідки. В повоєнній Україні значно розширилися її кордони, зросла політична і економічна вага в СРСР, докорінно змінився склад населення і, що найважливіше, вперше за багато століть усі українці опинилися в межах однієї держави.
Найважливішим для українців територіальним надбанням стало включення Західної України до складу СРСР. Сталін переконав Великобританію і США приєднати до УРСР західноукраїнські землі. Поляки на свій превеликий жаль вимушені були погодитися на втрату Галичини і Волині, хоч і болісно переживали втрату Львова – цього давнього бастіону польської культури. Зовнішнім виправданням політики Сталіна в цьому питанні було возз’єднання пригноблених західних українців зі своїми братами в УРСР. Проте сумнівно, щоб Сталін проймався інтересами українців. Він мав власні цілі: по-перше, СРСР, оволодівши Західною Україною, отримував вигідну стратегічну позицію щодо Польщі, Угорщини та Чехословаччини; по-друге, Сталіну не терпілося розгромити український націоналізм і його вогнище на Західній Україні.
Відразу ж відбувся обмін населенням. У 1944 – 46 рр. 1 мільйон поляків переселився в Польщу, а 520 тис. українців добровільно чи примусово іммігрували в Україну. Москва також переконала Чехословаччину та Румунію відмовитися від Закарпаття та Буковини. Західна Україна із 7–мільйонним населенням та 110 000 кв. км. території ввійшла в УРСР.
Відбулися також значні етнічні зміни. Крім вищезгаданих поляків, ще до війни, у 1939 році було вислано в Середню Азію 650 тис. німців, а в 1944 році із Криму депортували 200 тис. кримських татар. Та найтрагічніша доля була у євреїв: із 2,7 млн. чоловік, що проживали в Україні до війни, після війни нараховувалося десь 800 тисяч. Разючим контрастом на цьому тлі було зростання російської меншості. У зв’язку з гострою нестачею промислових робітників, державних чиновників та партійних функціонерів в Україну переселилися заохочувані радянським урядом сотні тисяч росіян. Якщо у 1939 році в Україні проживало 4 млн. росіян (12%), то в 1959 році – 7 млн. (16%); якщо до війни в Західній Україні росіян майже не було, то в 1959 році їх нараховувалося 330 тисяч (5%). Таким чином, українське суспільство із багатонаціонального перетворилося на двонаціональне, де українська більшість співіснувала з постійно зростаючою російською меншістю.
Відновлення радянської влади в Західній Україні.
Оскільки до війни Західна Україна перебувала під радянською владою недовго, то в 1944 році комуністична партія, на відміну від відносно обережної політики 1939 року, була сповнена рішучості швидко і безкомпромісно насадити західним українцям свою владу. В 1944 році радянський уряд мобілізував усіх чоловіків віком від 18 до 50 років і без належної підготовки та озброєння послав їх на фронт. Відразу після цього почалися репресії проти греко-католицької церкви: митрополита Шептицького було посаджено під домашній арешт, де через кілька місяців він помер; його наступника Йосипа Сліпого було заслано до концтабору в Сибір; греко-католицька церква була примусово включена до Російської православної церкви.
Західну Україну заполонили 30 000 партійних працівників і 3 500 пропагандистів, які розпочали радянізацію краю.
Діяльність ОУН – УПА в другій половині 40-х – першій половині 50-х рр.
Після капітуляції Німеччини радянський уряд проводить заходи, спрямовані на знищення УПА. У 1945-1946 рр. його війська (переважно МВС і НКВС) організували блокаду і прочісування величезних територій, де зосереджувалися партизани. Щоб залякати місцеве населення, НКВС виселяв людей із районів розташування баз УПА, депортуючи до Сибіру сім’ю кожного, хто був пов’язаний з опором, і навіть цілі села.
Між 1946 і 1949 рр. було заслано приблизно 500 тис. чоловік. Майже в кожному селі діяли “стукачі”. Щоб дискредитувати партизанів, загони НКВС переодягалися в форму УПА й грабували, гвалтували та мордували українських селян. Певної вірогідності цим провокаціям надавало безжальне винищення прорадянських елементів таємною поліцією ОУН – СБ (служба безпеки).
Зазнаючи тяжких втрат, УПА розділила великі з’єднання на малі, рухливіші загони. У 1947 – 1948 рр., коли стало зрозуміло, що американо-радянська війна не відбудеться, багато цих загонів за наказом проводу УПА було розпущено. Деякі з членів УПА приєдналися до цивільного підпілля ОУН. Іншим серйозним ударом по УПА стала колективізація, оскільки колгоспники перебували під суворим контролем і не могли постачати партизанам провізію.
На прикінцевій стадії загони УПА та підпілля ОУН перешкоджали колективізації, депортаціям, утворенню радянського адміністративного апарату, вбивали офіцерів НКВС, партійних активістів і тих, хто підозрювався у співпраці з радянською владою. Але у березні 1950 р. УПА зазнало дошкульного удару, коли в одній із сутичок загинув її командир Роман Шухевич (генерал Тарас Чупринка). Хоч окремі невеликі загони УПА продовжували діяти до середини 50–х років, УПА і ОУН на Україні фактично перестали існувати як організації саме після смерті Шухевича.
Тема 46. ВІДБУДОВА НАРОДНОГО ГОСПОДАРСТВА
Втрати УРСР у ІІ світовій війні.
Післявоєнна відбудова промисловості.
Відбудова сільського господарства.
Політична відбудова.
Україна на міжнародній арені.
Втрати УРСР у ІІ світовій війні
ІІ світова війна наклала на Україну страшний відбиток. Щонайменше 5,3 млн. чоловік (7 млн. чоловік за іншими даними), або кожний з 6 мешканців України загинув у цій бойні. 2,4 млн. українців було вивезено для примусової праці до Німеччини. Цілком чи частково було зруйновано 700 великих і малих міст та 28 000 сіл, унаслідок чого безпритульними лишилися понад 10 млн. чоловік. Втрати в економіці мали приголомшуючі масштаби. Було зруйновано 16 тис. промислових підприємств. Загальні збитки економіки України сягали 40 %. Промислове виробництво у 1945 році складало менше 26% рівня 1940 року.
Післявоєнна відбудова промисловості.
Радянська влада почала відбудовувати своє господарство із складання 5–річного плану (1946–1950 рр.). Цей план базувався на характерній особливості тоталітарної системи - можливості безконтрольно розпоряджатися ресурсами. План закликав відбудовувати розорені районі, підняти промисловість та сільське господарство на довоєнний рівень і навіть перевершити його менше ніж за 5 років. Незважаючи на жертви і виснаження, план вимагав підвищення продуктивності праці на 36%.
4-та п’ятирічка дала неоднозначні результати. Відбудова важкої промисловості, що поглинула 85% всіх капіталовкладень, принесла дивовижні успіхи: до 1950 року промислове виробництво перевищувало на Україні рівень 1940 року на 15%. У 1950 р. Україна стала однією з провідних індустріальних країн Європи: по виплавленню чавуну на душу населення вона випередила Великобританію, Західну Німеччину і Францію. Проте зростання промисловості не призвело до підвищення життєвого рівня. Традиційне нехтування випуском товарів споживання дійшло до крайнощів: купити пару взуття, зубну щітку чи навіть буханку хліба було проблемою. На 1950 р. легка промисловість ледве досягла 80 % довоєнного рівня. До цього додалася грошова “реформа” 1947 р., яка призвела до девальвації (знецінення) карбованця.
Відбудова сільського господарства
Втративши під час війни більшу частину поголів’я худоби й майже всю техніку, сільське господарство зазнало ще страшніших руйнувань, ніж промисловість. Крім того, другорядне значення, якого надавали цій галузі радянські планувальники, і згубна сільськогосподарська політика радянських чиновників перешкоджали виправленню становища на селі. Радянське керівництво відновило політику колективізації; у 1946 р. було вжито заходів, щоб відібрати у селян землю та реманент, що вони “приватизували” під час війни.
Помітно ускладнився процес відбудови в республіці й голодом 1946 – 1947 рр. Викликана посухою 1946 р. загроза голоду не була своєчасно нейтралізована, а навпаки, до зими 1946 – 1947 рр. дедалі більше набувала рис справжнього голодомору. Суттєво погрішили ситуацію надмірно високі і нереальні плани хлібозаготівель, що мали постійну тенденцію до збільшення; великі обсяги експорту хліба і продуктів тваринництва за кордон; посилилося кримінальне переслідування “розкрадачів хліба”, які кваліфікувалися як “вороги народу”.
До літа 1947 р. в Україні було зареєстровано майже 1 млн. хворих дистрофією. Катастрофічне становище з продовольством у республіці могли врятувати державні позички зерна. Мінімальну допомогу продовольством України все ж одержала, але це не могло відвернути катастрофу. У 16 східних, а також Ізмаїльській та Чернівецькій областях республіці 1946 р. померло майже 282 тис., а 1947 р. – понад 528 тис. осіб. Голод значно ускладнив і без того важкий процес відбудови. скорочувалися трудові ресурси, треба було поповнювати капіталовкладення в сільське господарство. Негативно вплинув голод і на моральний стан суспільства, що поставило Україну в ще більш невигідні умови порівняно із західними країнами.
В 1947 р. Микита Хрущов розпочав на Україні гучний проект, який передбачав об’єднання колгоспів у гігантські “агроміста”. При цьому відбувалася ліквідація присадибних ділянок. Пасивний опір і гучні протести набрали такого розмаху, що уряд мусив відмовитися від проекту “агроміст”. На початку 1950 року виробництво зерна досягло близько 60% від рівня 1940 р. й ситне харчування лишалося рідкісною розкішшю.
Політична відбудова
КПУ зменшилася від майже 600 тис. у 1940 р. до близько 200 тис. у 1945 р. Більшість із них евакуювалися і лише десь 15 тис. перебувало на Україні. Прагнучи стати часткою звитяжної Радянської держави, честолюбні українці стали виявляти більше прагнення до вступу в партію. Тому якщо у 1920 р. українців в КПУ нараховувалося 19%, то в 1958 р. - понад 60%, хоч частка росіян на вищих урядових посадах залишалася непропорційно великою. КПУ стала залучати до своїх лав дедалі більшу кількість нової радянської інтелектуальної еліти (учителів, лікарів, інженерів, вчених).
Україна на міжнародній арені.
Найпомітнішим наслідком війни на міжнародному рівні для України стало те, що вона разом з Білорусією та СРСР була включена до складу 47 країн-засновниць Організації Об’єднаних Націй (ООН). Сталін був вкрай зацікавлений у тому, щоб до міжнародної організації увійшло якомога більше радянських республік. Таким чином, СРСР мав би більше голосів і відігравав вагомішу роль. Саме для цього й створювалася ілюзія незалежності республік, у тому числі й України. У лютому 1944 р. було створено Наркомат закордонних справ, який очолив український письменник О.Корнійчук. Але його особа не влаштовувала Й.Сталіна. У липні з Москви був присланий новий нарком – Д.Мануїльський, один з перших і послідовних провідників сталінської політики в Україні. Наркомат (з 1946 р. – міністерство) закордонних справ продовжував існувати, представлючи в ООН не існуючу державу.
Тема 47. ХРУЩОВСЬКА “ВІДЛИГА” В УКРАЇНІ. РЕФОРМИ 50-60 рр. ТА ЇХ ЗДІЙСНЕННЯ В УКРАЇНІ
Політичні події. Початок десталінізації.
Економічне реформування.
Лібералізація культурного життя. Антицерковна кампанія. Крах
політики реформ.
Політичні події. Початок десталінізації
5 березня 1953 р. помер Й.Сталін. Першою, хоч і тимчасовою ознакою змін стало “колективне керівництво”. Спочатку здавалося, що гору візьме грізний шеф МДБ Л.Берія. Деякий час на передньому плані тримався Г.Маленков, що виступав за економічні реформи. Але остаточним переможцем вийшов М.Хрущов, чия кар’єра була тісно пов’язана з Україною. Українська компартія підтримала його в боротьбі за владу і залишалася для нього надійною опорою. М.Хрущов віддячив послугою за послугу. З посади першого секретаря КПУ було усунуто російського шовініста Л.Мельникова. а на його місце призначено Олексія Кириченка, першого українця на цій посаді (відтоді першими секретарями КПУ призначатимуться тільки українці). Дем’ян Коротченко очолив уряд республіки, Никифор Кальченко – Раду Міністрів. Українські комуністи поширили свій вплив і на союзному рівні. Військові Родіон Малиновський, Андрій Гречко та Кирило Москаленко стали Маршалами Радянського Союзу, а два перших були також міністрами оборони. Володимир Семичастний зайняв пост голови союзного КДБ, а чотири українці – Олексій Кириченко, Микола Підгорний, Дмитро Полянський та Петро Шелест – увійшли в одинадцятку Політбюро ЦК КПРС – найвищого органу влади в СРСР.
Становище України у складі СРСР за хрущовської доби можна охарактеризувати фразою: “друга серед рівних”. У 1954 р. з надзвичайною помпезністю були проведені святкування трьохсотої річниці Переяславської угоди. ЦК КПРС обнародував 13 “тез” непохитності “вічного союзу” українців із росіянами. Святкування річниці Переяславської угоди вінчав акт передачі Криму від Російської Федерації Україні.
Головною ідеєю нової політики М.Хрущова стала десталінізація. Він розумів, що переконання, а не примус, ефективність, а не задушливий контроль, майстерне управління, а не революційний запал забезпечать надійний розвиток Радянського Союзу. Щоб здійснити перехід до нових методів, потрібно було спочатку розірвати зі старими. Восени 1953 р. були ліквідовані інструменти терору – воєнні трибунали військ МВС і Особлива нарада МВС.
Відбулися зміни в карно-процесуальних кодексах (раніше в них не дозволялися касаційні скарги у справах про шкідництво, терор та диверсії). У 1954 р. створюється Комісія Президії ЦК КПРС з вивчення матеріалів масових репресій. Значним кроком у десталінізації став ХХ з’їзд КПРС (1956), на закритому засіданні якого виступив М.Хрущов з критикою культу особи. Після з’їзду почався тривалий, болісний і непослідовний процес десталінізації. За роки “відлиги” були реабілітовані деякі представники української культури, а також окремі партійні, державні та військові діячі.
“Колективне керівництво” на 1955 р. фактично розкололося. У червні 1957 р. представники “сталінської гвардії” (В.Молотов, Г.Маленков, Л.Каганович, Д.Шепілов) повстали проти курсу реформ М. Хрущова і, звинувачені в антипартійній діяльності і спробі захопити владу нелегальним шляхом, були усунуті від керівництва.
Економічне реформування
Наприкінці 40-х – на початку 50-х років завершилася відбудова народного господарства. Проте окремі галузі економіки, насамперед сільське господарство, відставали. Тому перші економічні заходи М.Хрущова стосувалися саме села. Серед цих заходів виділяються підвищення заготівельних цін на сільськогосподарську продукцію, видання колгоспникам грошового авансу в розмірі 20% засобів, які надходили від реалізації худоби і продуктів тваринництва.
Загальновідомим проектом М.Хрущова було підняття цілини, що передбачало освоєння близько 16 млн.га незайманих земель Казахстану і Сибіру (1954 р.). Частину величезних людських і матеріальних ресурсів, пов’язаних з підняттям цілини, взяла на себе Україна. На 1956 р. в господарствах Казахстану і Західного Сибіру працювало понад 75 тис. українців і тисячі українських тракторів.
Інший експеримент передбачав несподіваний перехід до вирощування величезної кількості кукурудзи. За американською моделлю, її мали використовували як корми для тваринництва. Однак найширшою підтримкою на Україні користувалася реформа ліквідації МТС і передачі техніки колгоспам (завершилася на 1958 р.). Зростаюча складність обробки землі вимагала висококваліфікованих і технічно вправних фахівців, яких дуже бракувало в українському селі (у 1953 р. з 15 тис. голів колгоспів менше 500 мали вищу і неповну вищу освіту). Тому з міст на роботу в колгоспи залучали досвідчених інженерів і техніків. До того ж уряд підняв колгоспникам зарплату.
Реформування охопило і промисловість. У квітні 1953 р. було прийняте рішення про зменшення кількості союзних та союзно-республіканських міністерств. Це був наступ на партійну бюрократію, що займала антиреформаційну позицію. Навесні 1957р. Верховна Рада СРСР прийняла закон про ради народних господарств. На місце старої системи галузевого, вертикального централізованого управління постала система раднаргоспів, які здійснювали територіальне планування й управління промисловістю та будівництвом у відповідних економічних адміністративних районах. В Україні було створено 11 раднаргоспів, яким від союзних міністерств передавалася основна маса підприємств. На кінець правління М.Хрущова система раднаргоспів була ліквідована.
Певна увага зверталася і на соціальні проблеми. Влітку 1953 р. був прийнятий план розвитку легкої і харчової промисловості, який скоро дав наслідки: в магазинах побільшало продуктів. У цей час приймається низка законів, спрямованих на скорочення робочого дня, зниження деяких податків, підвищення пенсій і заробітної плати. За 1953 – 1965 рр. середня зарплата робітників і службовців зросла на третину, а мінімальна заробітна плата підвищилася з 27 до 45 крб. Сільські мешканці одержали паспорти, яких не мали з часу введення паспортної системи в Україні 1933 р.
Хоч хрущовські реформи не виправдали пов’язаних з ними сподівань, зростання валового національного продукту СРСР аж до 70-х років перевищувало відповідні показники США. Зросли кількість і асортимент продуктів харчування. Раціон середньої радянської сім’ї з хліба і картоплі розширився до більш-менш регулярного споживання овочів і м’яса. В далекі села проклали дороги, підвели електрику, а телевізор став звичайним предметом домашнього вжитку.
Лібералізація культурного життя. Антицерковна кампанія. Крах політики реформ
Критика культу особи призвела до лібералізації суспільства. Зріст інтерес населення до української мови, культури, історії. З’явилися нові періодичні видання - журнали “Прапор”, “Радянське літературознавство”, почалося видання “Українського історичного журналу”. Були створені Спілка журналістів України та Спілка працівників кінематографії України. Митці України почали пошуки нових форм в образотворчому мистецтві, виходячи за рамки соціалістичного реалізму.
Розвиток національної культури був загальмований новим шкільним законом (1958 р.), який надавав право батькам вибирати своїм дітям мову навчання і фактично був використаний для русифікації української школи.
В цілому ж лібералізація і десталінізація мали позитивне значення. У цей час були написані “Зачарована Десна” і “Поема про море” О.Довженка, “Гомоніла Україна” П.Панча і “Вир” Г.Тютюнника, “Людина і зброя” О.Гончара та “Правда і кривда” М.Стельмаха. На розвиток української культури помітно вплинуло нове покоління талановитих митців – “шестидесятників”. Серед них можна виділити Л.Костенко (збірки поезій “Проміння землі”, “Вітрила”, “Мандрівки серця”), В.Симоненка (“Тиша і грім”), І.Драча (“Соняшник”) та М.Вінграновського (“Атомні прелюди”). У плеяді митців- “шестидесятників” – поети Б.Олійник, В.Коротич, І.Калинець, В.Стус, прозаїки Г.Тютюнник, В.Шевчук, Є.Гуцало, Р.Іваничук, критики І.Дзюба, І.Світличний, Є.Сверстюк, публіцист В.Чорновіл.
Широкий наступ на “шестидесятників” розпочався наприкінці 1962 р., після того, як М.Хрущов відвідав виставку модерністського мистецтва і різко розкритикував його. Боротьбу з модернізмом, абстракціонізмом, будь-якими новаціями, що виходили за рамки традиційного соцреалізму, було підхоплено і в Україні. Творча праця ставилася знову під жорсткий адміністративний контроль.
Десталінізація стосувалася і церкви. У 1956 р. почалося повернення репресованих священників. Однак наприкінці 50-х років становище різко змінилося. Восени 1958 р. Рада Міністрів СРСР прийнялала кілька постанов, спрямованих на ліквідацію монастирів. На Україні площа землі, що перебувала в користуванні монастирів, зменшилася з 357 га до 60 га. В особливо тяжкому становищі опинилися монастирі, в яких переважали старі монахи. Їм заборонили використовувати найману робочу силу і не дозволяли приймати осіб, яким не виповнилося 30 років. У 1958 р. в Україні було закрито 64 церкви. Протягом наступних років кампанія проти церкви набрала ще більшого розмаху: у 1960 р. було закрито 747, у 1961 р. – 997, у 1962 р. – 1 144 церкви і молитовні будинки. У середині 60-х років в Україні залишилося 9 монастирів, в яких перебувало 900 осіб.
На початку 60-х років становище в Україні ускладнилося. Прорахунки в аграрній політиці і неврожай 1963 р. загострили продовольчу проблему. Внаслідок нестачі кормів істотно зменшилося поголів’я худоби, скоротилося виробництво багатьох продуктів тваринництва. Не випадково восени 1963 р. в багатьох містах з’явилися довгі черги за хлібом і молоком. Погіршення показників економічного розвитку СРСР розцінювалося опонентами М.Хрущова як наслідок невдалого господарсько-політичного реформування. Майже всі провідні партійні і державні діячі, в тому числі в Україні, завдячували своїм висуненням М.Хрущову, однак це не стало гарантією його влади. М.Хрущов відновив практику одноособового керівництва, переставши рахуватися навіть з членами Президії ЦК КПРС. Водночас він відзначався винятковою беззаперечністю і самовпевненістю. Це одна з причин того, чому так легко вдалася змова, організована Л.Брежнєвим у жовтні 1964 р., в результаті якої М.Хрущова було усунено від політичної діяльності.
Падіння М.Хрущова обірвало смугу реформ. У 1965 р. було ліквідовано раднаргоспи і відновлено галузеву систему планування і управління. Фактично припинилася реабілітація, почався наступ на “шестидесятників”, пройшла хвиля арештів і судових процесів; ідеологічний нагляд і контроль посилювалися.
Складності в розвитку промисловості.
Розвиток сільського господарства в 70 – 80-х роках.
Складності в розвитку промисловості
У 60-х роках ХХ ст. в українському суспільстві відбулися величезні зміни: протягом десятиліття частка українців, що проживали у містах, збільшилася до 55%, тобто більшість з них стала міським населенням. Таким чином, суспільство хліборобів перетворилося в суспільство городян.
Економіка України була тісно пов’язана з господарством усього Радянського Союзу і характеризувалася досить високим рівнем розвитку. На українську промисловість припадало 17% промислового виробництва СРСР. Україна випускала 40% усієї радянської сталі, 34% вугілля, 51% чавуну, і за своїм валовим національним продуктом дорівнювала Італії. З середини 60-х років на Україні була запроваджена економічна реформа, за якою підприємства переводилися на госпрозрахунок. Це було намаганням впровадити економічні методи управління. Але консервативні кола не могли погодитися на “творчість знизу”, оскільки самостійні підприємства ставили під загрозу існування самої бюрократичної системи. Тому реформа проводилася поверхово. Темпи її знижувалися: якщо в 1966 – 1970 рр. вони становили по Україні 50%, то 1981 – 1985 рр. – лише 19%. Майже вдвічі за цей період зменшилися темпи росту і продуктивності праці. Однією з головних причин було те, що Україна віддавала більше, ніж отримувала з союзного бюджету. І хоч промисловість України дещо нарощувала свій економічний потенціал, виробляла більше товарів масового споживання, все ж якість і різноманітність цієї продукції не можна було порівняти із зарубіжною.
Розвиток сільського господарства в 70 – 80 –х роках
Україна залишалася житницею Радянського Союзу. Вона виробляла стільки ж зерна, скільки і Канада (попереду були лише США і Росія), більше картоплі, ніж Західна Німеччина і більше цукрових буряків, ніж будь-де в світі. Маючи 19% від населення Радянського Союзу, Україна давала понад 23% його сільськогосподарської продукції.
Численні заходи щодо піднесення сільського господарства, які ухвалювалися на пленумах ЦК і з’їздах КПУ істотних наслідків не давали, оскільки залишалися лише на папері. До цього слід додати безгосподарське використання земель. З 1965 р. по 1985 р. посівні площі на Україні зменшилися більш як на 1 млн.га. Багатющі й найурожайніші землі йшли під індустріальне будівництво, а найродючіші в світі заплавні чорноземи вздовж Дніпра були затоплені водоймищами.
Занедбаною залишалася соціальна і духовна сфера на селі. Відмінності між містом і селом майже не усувалися. До цього слід додати складні умови праці, часто ненормованої. Значна частина сільськогосподарських робіт виконувалася вручну. Все це призвело до від’їзду молоді в міста. Протягом 1966-1985 рр. село залишили 4,5 млн. жителів.
Працівники партійного і державного апарату, починаючи з районної ланки, втручалися в діяльність колгоспів і радгоспів, спускали безліч директив щодо технології ведення рослинництва і тваринництва. Збільшувався розрив між зростанням фінансування сільського господарства і обсягом вироблюваної продукції. У 1966-1985 рр. середньорічні державні капіталовкладення в сільськогосподарське виробництво збільшилися в 2,5 рази, тоді як валовий збір зерна виріс лише на 18%, а м’яса – на 38%.
Тема 49. СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНЕ ЖИТТЯ УКРАЇНИ
В 70 – 80-х роках
Радянське керівництво: зміна пріоритетів.
Діяльність П.Шелеста і В.Щербицького в Україні.
Застій в Україні.
Радянське керівництво: зміна пріоритетів
У перші десятиліття свого існування радянська влада виявила себе як найбільш радикальна і новаторська у світі. Проте на 60-ті роки ХХ ст. типовою ознакою її внутрішньої політики став крайній консерватизм.
Росіянин Леонід Брежнєв прийшов до влади, маючи тісні зв’яки з Україною. Він поширював свій вплив, забезпечуючи собі підтримку радянського керівництва та гарантуючи йому стабільне становище. Відтак його 18–річне перебування при владі позначили консервативні тенденції, хоч уже більше не тоталітаристські, зате виразно авторитарні.
Спочатку Л.Брежнєв прислухався до думки членів президії ЦК КПРС, прагнув вникати в господарські та інші проблеми. Але пізніше в його діях почали проявлятися байдужість до державних і партійних справ, зростання любові до почестей і розваг, очевидний вождизм. Найближче оточення Л.Брежнєва взяло курс на його звеличування, який Л.Брежнєв і сам заохочував (із першого секретаря він став генеральним і т.п.). До партійних і державних органів проникали випадкові люди, а то і пройдисвіти, які дбали більше про власні інтереси, ніж про суспільні.
Діяльність П.Шелеста і В.Щербицького в Україні
У брежнєвський період Україна мала двох лідерів – Петра Шелеста і Володимира Щербицького. Перебування П.Шелеста на посаді першого секретаря КПУ тривало з 1963 по 1972 р., і характерною рисою його правління стало поновлення самоствердження українців. П.Шелест намагався відстояти інтереси України в межах Радянського Союзу, а також захищав мовні і культурні права українців. У травні 1972 р. П.Шелеста усунули з його посади в Києві за звинуваченнями у “м’якості” до українського націоналізму та потуранні економічному “місництву”. Його наступником став В.Щербицький – запеклий політичний супротивник П.Шелеста, запеклий росифікатор. Його перебування в Україні на посаді першого секретаря стало рекордним і заключалося в політиці безмежного плазування перед Москвою. В 1973 р. В.Щербицький провів чистку КПУ, в результаті якої з партії було виключено приблизно 37 000 чоловік, багато з яких були прихильниками П.Шелеста. Поступово більшість посад у керівних органах посіли люди, висунуті В.Щербицьким і особисто віддані йому. Проводилася політика звеличування В.Щербицького.
Застій в Україні
Культівську ідеологію сповідувало й місцеве керівництво. На “вождів”, “хазяїв” перетворилося в республіці чимало секретарів обкомів, міськкомів, райкомів партії, які не стільки робили свою справу, скільки залагоджували особисті проблеми. Своє панівне становище номенклатурний державно-партійний апарат прагнув закріпити в новій конституції (остання була прийнята в 1936 р.). У 1967 р. Л.І.Брежнєв оголосив у доповіді, присвяченій 50-річчю Жовтня, що у нас побудований соціалізм (це було утопією). 7 жовтня 1977 р. нова Конституція була прийнята на засіданні Верховної Ради СРСР, а 20 квітня 1978 р. прийнята Конституція УРСР, яка мало відрізнялася від попередньої. Парадні, декларативні гасла, зафіксовані в цих документах, не відповідали дійсності (госпрозрахунок, право на житло, право на безкоштовну освіту і на безкоштовне медичне обслуговування декларувалися, хоч не гарантувалася їх якість). Особливо голосно заявлялося про наші переваги над світом капіталізму. Але наші досягнення, зафіксовані в Конституції, були лише пропагандистською вигадкою. Конституційне право на свободу слова не здійснювалося. Ті, хто бажав повністю розкрити свій інтелект, свої здібності, виїжджали за кордон, в еміграцію. Після смерті Брежнєва у 1982 р. на чолі КПРС ненадовго став Ю.В. Андропов. За час його правління дихати стало вільніше, атмосфера змінилася на краще, почав наводитись порядок. Але коли помер Ю.Андропов (1984 р.), консерватори із Центрального Комітету вибрали К.У.Черненка - активного прихильника брежнєвщини. Таким був період втрачених можливостей, ідеологічного догматизму, період застою в суспільно-політичному житті України, всього Радянського Союзу, який довів суспільство до кризи.
Тема 50. РОЗВИТОК НАЦІОНАЛЬНО – ВИЗВОЛЬНОГО РУХУ
Основні напрямки дисидентства. Діяльність УРСС.
Дисидентський рух 60-х років.
Діяльність Української Гельсінської групи. Релігійне дисидентство. Придушення дисидентства.
Основні напрямки дисидентства. Діяльність УРСС
У далекому уральському таборі вересневої ночі першого перебудівного року в карцері табору для особливо небезпечних державних злочинців, оголосивши суху голодовку, власною смертю висловив останній протест антигуманній системі великий український поет ХХ ст., дисидент Василь Стус.
Дисидент – слово латинського походження, означає “незгідний” Основними напрямками дисидентства були: 1)правозахисний або демократичний рух; 2) релігійне дисидентство; 3) національно орієнтоване дисидентство, часто поєднане з обома попередніми. Цілісної програми дисидентського руху не існувало. Він виник як протест проти антинародних дій партійно–державного режиму, недотримання ним конституційних положень та очевидних порушень соціальної справедливості. Цей рух в Україні було започатковано в середині 50–х років. Його представники виступали проти недоліків існуючої системи, ігнорування марксистсько–ленінських ідей, порушення законів, прав людини, свободи слова, совісті, друку, за вільний розвиток української мови і культури, за правду історії.
У 1959 р. була утворена Українська робітничо–селянська спілка (УРСС). Проект програми, в якому критиці піддавалася національна політика радянського уряду по відношенню до України, аналізувалося становище України в складі СРСР та робився висновок, що Україна повинна вийти зі складу СРСР і стати самостійною державою, написав юрист Л.Лук’яненко. До спілки також входили ще 2 юристи, один співробітник МВС, один партійний працівник, інженер, завідуючий сільським клубом. У 1961 р. за доносом слухача вищої партійної школи М.Ващука УРСС було викрито, її членам дали тривалі строки ув’язнення, а Л.Лук’яненка засудили до смертної кари. 73 доби він пробув у камері смертників, а потім вирок замінили на 15–річне ув’язнення.
Переважно “в’язнів сумління” судили за 62 ст. карного кодексу УРСР “Антирадянська агітація і пропаганда” (ч. 1- до 12 р. ув’язнення, ч.2 – до 15 р.). Зрідка дії дисидентів кваліфікувалися за статтею 187 КК УРСР “Поширення явно неправдивих вигадок” ( до 3 років). Дисиденти інколи потрапляли й під дію статті 56 КК УРСР “Зрада Батьківщини”, що передбачала вищу міру покарання.
Дисидентський рух 60-х років
У країні, паралізованій страхом та всевладдям КДБ, прояв дисидентства був актом нечуваної громадської мужності.
Так Ю.Литвин, зазнавши у 19-річному віці першого арешту за правозахисту діяльність, загалом прожив 49 років, із них відсидів 20 років у таборах, де у хвилину відчаю наклав на себе руки. Дуже схожою була доля О.Тихого, який у 1948 р. (у віці 21 р.) був заарештований та помер у Пермській тюрмі.
У дисидентському русі в Україні брали участь не лише представники художньої інтелігенції, а й викладачі вузів В.Мороз, М.Осадчий, Д.Іващенко, шкільні вчителі М.Масютко та М.Озерний, науковці брати М. і Б.Горині, лаборант – хімік Є. Кузнєцова, генерал П.Григоренко та інші.
Художниця А.Горська стала однією з організаторів київського Клубу творчої молоді, що був однією з перших українських організацій неформалів – шестидесятників. Її підписи стоять під багатьма листами-протестами, наприклад, під листом 1968 р., коли 139 діячів науки, літератури і мистецтва, робітників і студентів звернулися до Л.Брежнєва, М.Косигіна і М.Підгорного у зв’язку з незаконними репресіями і закритими судами. 18 листопада 1970 р. А. Горська за нез’ясованих обставин загинула.
Одним із проявів дисидентства, етапом боротьби проти русифікації була конференція з питань культури української мови, яка проходила 11-15 лютого 1963 р. у Києві. В ній взяло участь 800 чоловік, було проголошено 27 доповідей. Конференція перетворилася на публічний форум протесту проти переслідування української мови в СРСР.
Радянське керівництво вирішило вдарити по цьому рухові, поки він не вийшов з-під контролю. Щоб залякати інших, дисидентів судили відкритим судом. Проте ця тактика викликала ще сильніші протести і опозицію. В’ячеслав Чорновіл, побувавши на процесах, написав “Записки Чорновола” - збірку документів, що викривали свавільні, протизаконні і цинічні маніпуляції властей правосуддям. Іван Дзюба подав Шелесту та Щербицькому працю “Інтернаціоналізм чи русифікація?” – тонкий, ерудований і безжальний аналіз теорії і механіки русифікації на Україні. Валентин Мороз написав “Репортаж із заповідника ім. Берії”. Щоб інформувати світ про подробиці переслідувань в СРСР, у 1970 р. українські дисиденти почали таємно поширювати часопис “Український вісник”.
Діяльність Української Гельсінської групи. Релігійне дисидентство. Придушення дисидентства
У 1975 р., коли СРСР підписав Гельсінську угоду про дотримання прав людини, на Україні, як і в інших республіках Радянського Союзу, була організована Українська Гельсінська група (листопад 1976 р.) Від іншого дисидентського руху її відрізняли 3 характерні риси: 1) група являла собою відкриту громадську організацію; 2) мала контакти з аналогічними групами по всьому СРСР з метою “інтернаціоналізувати” захист громадських і національних прав, боролося за дотримання СРСР гельсінських угод; 3) проповідувала законність і справжню демократію замість певної ідеології, наприклад, націоналізму чи марксизму, що стало важливим поворотним пунктом в історії української політичної думки. Але ні поміркованість Гельсінської групи, ні вимоги Заходу дотримуватися зобов’язань не спасли дисидентів. До 1980 р. близько 3/4 Гельсінської групи отримали строки ув’язнення від 10 до 15 р.
Релігійне дисидентство було окремим різновидом в Україні. Скажене переслідування греко-католицької церкви не змогло цілком її знищити. Таємні відправи для віруючих проводили в Західній Україні 300 – 350 священників. Православна (російська) церква знаходилася у стані співробітництва з радянським урядом. Серед її ієрархів поширилася корупція, лицемірство і т.п. Кілька членів нижчого духовенства, і Василь Романюк в їх числі, виступили з осудом як вищих священників, так і влади. Але найбільш войовничими були баптистська та інші протестантські церкви.
Незважаючи на всю відвагу, натхненність та ідеалізм, дисидентський рух не набув широкої підтримки в Україні. Цьому були 2 причини: 1) дисиденти не порушували проблем щоденного життя, тому мали вузьку соціальну базу; 2) на дисидентів ополчилася вся система і особливо всемогутній КДБ. Дисидентів показували в негативному світлі, правдива інформація замовчувалася; вони втрачали роботу, можливість дати освіту дітям і навіть дах над головою. Найупертіших засуджували до тривалих термінів ув’язнення або запроторювали до психіатричних лікарень.
Тема 51. ПРИЧИНИ ТА ТРИ ХВИЛІ ЕМІГРАЦІЇ
Причини та перша хвиля еміграції.
Друга та третя хвилі еміграції.
Причини та перша хвиля еміграції
Протягом ХХ ст. мільйони українців покинули свої домівки у пошуках кращого життя на Заході. Багатьох до цього спонукали соціально-економічні причини. Інші українці покидали свою батьківщину через політичні обставини. Не визнаючи радянської влади, вони ставали вигнанцями. У загальному потоці емігрантів можна виділити 3 великі хвилі.
До першої хвилі еміграції можна віднести українців, які перед першою світовою війною виїхали в Америку для покращання свого вкрай незадовільного матеріального становища. Одні з них планували тільки підзаробити грошей та придбати на батьківщині доволі землі, щоб господарювати. Інші сподівалися зайнятися сільським господарством у чужих краях, тому планували там оселитися назавжди. Фактично перші з них належали до американських імігрантів, а другі – до всіх інших, насамперед канадських. У США українці влаштовувалися робітниками на шахтах і заводах, мріючи пізніше з грошима повернутися додому. Втім перспективи життя в США стали здаватися їм яскравішими, а з приїздом жінок-українок почалося бурхливе зростання українських громад. У Бразилії українців поселяли в районах неочищеного лісу, і тому багато з них подалися до Північної Америки. Нині чисельність українців у Бразилії складає 150 тис. чоловік і 80% із них живуть компактною масою у так званій “Бразильській Україні”. Еміграція українців у Канаду заохочувалася урядом цієї країни, тому сюди виїхало близько 170 тис. українців, які відіграли вирішальну роль у перетворенні незайманих прерій на найпродуктивніші у світі житниці.
Друга та третя хвилі еміграції
Якщо перед першою світовою війною на Захід емігрувало понад 500 тис.українців, то під час другої хвилі – у міжвоєнні роки - 200 тис. До Канади переїхало 70 тис., до США - 10 тис., у Південну Африку та Аргентину – 40 тис., у Францію - від 30 до 40 тис. Найяскравішою рисою міжвоєнного періоду була поява нового типу українського переселенця - політичного емігранта. Після падіння у 1918 – 1920 роках кількох українських урядів вигнанцями стали ті, хто їх підтримував – солдати, офіцери, уряд, національна інтелігенція. Багато українців емігрувало, втікаючи від більшовиків, із Східної України (40-50 тис.чол.). Із Західної України емігрувало 100 тис., але коли в 1923 році ситуація у Галичині стабілізувалася, більшість із них повернулася додому.
Третя хвиля еміграції проходила після закінчення другої світової війни, коли на території Німеччини та Австрії опинилося близько 2,3 млн. українських робітників, біженців, в’язнів. Переважно це були молоді хлопці і дівчата із радянської України, яких на каторжні роботи вивезли німці. Ті з них, хто опинився в зоні окупації радянських військ, були повернуті додому, а до тих, хто опинився під союзниками, були вислані радянські офіцери та агітатори, котрі переконували або примушували повернутися на батьківщину. Проте 210 тис. українців рішуче відмовилися це зробити (правда, і 2,5 млн. жителів європейської частини СРСР також не повернулися). Ця категорія людей відома як “переміщені особи” (“ПО”). Серед українських “ПО” були різні люди: 20% - вигнанці із-за своїх політичних переконань і 80% - просто робітники. Багато із них були освіченими людьми: 1 000 вчителів, 400 інженерів, 350 юристів, 300 лікарів, близько 200 вчених, 2 000 студентів. Усі вони розміщувалися в спецтаборах для “ПО” і протягом 1947-1951 рр. були розселені по різних країнах: 80 тис. взяли США, 30 тис. – Канада, по 20 тис. – Австралія і Великобританія, по 10 тис. – Бельгія і Франція, 7 тис. – Бразилія, 6 тис. – Аргентина.
Тема 52. ПЕРЕБУДОВА. УКРАЇНА НА ШЛЯХУ ДО НЕЗАЛЕЖНОСТІ
Перебудова і Україна.
Духовне відродження народу України.
Перебудова і Україна
Критичне становище, в якому опинився СРСР у середині 80-х років, диктувало необхідність радикальних перетворень. Поворот у внутрішній і зовнішній політиці почався, коли в березні 1985 р. після смерті К.Черненка Генеральним секретарем ЦК КПРС було обрано М. Горбачова. На квітневому (1985 р.) пленумі М. Горбачов уперше заявив про потребу докорінних змін в економіці, політиці, соціальній і духовній сферах. Офіційна концепція перебудови складалася з двох взаємопов’язаних завдань: радикальної економічної реформи і демократизації суспільного життя, розширення гласності. М. Горбачов проголосив новий, демократичний стиль керівництва, закликаючи до гласності в управлінні державою та до плюралізму думок у рамках соціалістичного вибору. Кінцевою метою проголошувалася побудова “гуманного, демократичного соціалізму”. Проте життя показало, що створена більшовиками система не піддається реформуванню. Перебудова як “революція згори” не досягла поставленої мети, зате стимулювала революційний процес “знизу”, який призвів врешті-решт до розвалу СРСР. Однак, коли у 1985-1987 рр. гласність і демократизація охопила Москву і Прибалтику, Україна залишалася “заповідником застою”.
Поштовхом до пробудження українського суспільства стала аварія на ЧАЕС (26 квітня 1986 р.), яка знаходилася за 130 км від Києва. Внаслідок катастрофи загинуло 35 чоловік, було госпіталізовано сотні людей і сотні тисяч зазнали впливу радіації, що підвищує небезпеку захворювання на рак. Близько 135 тис. вимушені були покинути свої домівки. Ця трагічна подія змусила багатьох замислитися над наслідками господарювання союзного центру в Україні, а спроби влади приховати масштаби аварії спонукали до боротьби за громадський контроль над владою. Однак стихійні невдоволення вилилися не відразу.
Ситуація почала змінюватися наприкінці 1987 р., коли нові настрої гласності й самокритики стали проймати найбільші газети і журнали. Серед української інтелігенції з’явилися певні ознаки непокори. У 1987 р. колишніми дисидентами був заснований Український культурологічний клуб у Києві, що розглядав питання присвячені голодомору, тисячоліттю християнства, боротьбі за незалежність у 1917 - 1920 роках. У червні і липні 1988 р. у Львові було проведено кілька несанкційованих мітингів, які зібрали тисячі людей. 11 лютого 1989 р. було засноване Товариство української мови ім. Т.Г.Шевченка – перша широкомасштабна позапартійна організація. Невдовзі розпочалися спроби заповнити численні “білі плями” української історії. Але це робили не історики, а знову-таки письменники і журналісти. На хвилі широкої підтримки піднялася і національна символіка: жовто-блакитний прапор, гімн, тризуб. Вони були ознакою підтримки національного відродження і водночас зневаги до радянської влади.
Протягом 1989 р. потік змін на Україні дійшов до сфери політичних дій. На початку 1989 р. “неформалами” з Української Гельсінської спілки, “Зеленого світу” та київськими письменниками було утворено Народний рух України за перебудову (НРУ, згодом Рух). На час установчого з’їзду (8-10 вересня 1989 р.) він об’єднував 230 тис. чоловік. НРУ виступав за суверенітет України, відродження мови та культури, демократизацію суспільно-політичного життя. Рух організовував демонстрації, мітинги, найбільший з яких – “живий” ланцюг, проведений у день відзначення роковин Злуки УНР і ЗУНР 21 січня 1990 р. В ньому взяли участь близько 3 млн. осіб. У 1990 р. відбулися перші вільні вибори до українського парламенту. Більшість місць дісталася комуністам, але із 450 загальної кількості депутатів ¼ становили представники Демократичного блоку (Рух, Українська Гельсінська спілка, екологічна та інші організації). Вперше комуністи зустрілися з легальною парламентською опозицією, що їх досить-таки збентежило. Використовуючи це, Демократичний блок здобув визначну перемогу в парламенті. 16 липня 1990 р. була прийнята Декларація про державний суверенітет України.
Духовне відродження народу України
Внутрішня обстановка в республіці дедалі більше ускладнювалася, загострювалася і політизувалася. Призвичаївшись до системи, яка зберігала порядок, прогнозувалася та контролювалася, комуністи заціпеніло і приголомшено реагували на розвиток подій у 1989 - 1990 рр. Тим більше, що 28 вересня 1989 р. В.Щербицький зійшов з посади першого секретаря КПУ і незабаром помер. Його наступник Володимир Івашко втік у Москву, інший лідер партії Леонід Кравчук був обраний головою парламенту. Тисячі членів КПУ почали виходити з партії. Однак комуністи продовжували контролювати всі важливі сфери в суспільстві. Коли студенти 2 - 17 жовтня 1990 р. провели голодування і завдяки цьому добилися відставки голови Ради Міністрів Віталія Масола, номенклатура вирішила, що настав час для наступу. Ознакою “нового курсу” був арешт Степана Хмари за явно надуманим звинуваченням. Також партійний апарат, використовуючи серйозні недоліки, ослабив табір прихильників Руху, роздував ідею відмінності Західної від Східної України, підтримував сутички між греко-католиками і православними.
Замість пошуків реальних шляхів до співпраці з усіма політичними течіями, “верхи” традиційно покладалися на застосування сили. Були створені загони міліції особливого призначення (ОМОН), в арсеналі яких, окрім грубої фізичної сили, були також гумові кийки та газові суміші.
Однак позитивні зрушення невпинно продовжувалися. Підтримка ідей української незалежності виявлялася у все ширших колах. По-перше, Л.Кравчук почав виступати за перехід до самоуправління. По-друге, багато комуністів стали виступати за державний суверенітет України. По-третє, як показав березневий референдум 1991 р., навіть чимало неукраїнців не були проти незалежності. В додаток до цього Україну почали визнавати на міжнародному рівні. І все ж таки влітку відчуття загальної апатії було дуже помітним. Невідомо, як би все повернулося, якби консерватори із ЦК не здійснили 19 серпня 1991 р. відчайдушну спробу державного перевороту, що ввійшов в історію як путч ДКНС – Державного Комітету з Надзвичайного Стану (саме так вони себе охрестили). Ця спроба не вдалася, але вона повністю скомпроментувала комуністів. Діяльність комуністичної партії була припинена. А 24 серпня 1991 р. парламент України майже одностайно прийняв Постанову та Акт проголошення незалежності України, утворивши сучасну незалежну державу – Україна.
Тема 53. УКРАЇНА НА ПОЧАТКУ 90-х років
Здобуття незалежності. Розбудова суверенної України.
Зовнішня політика. Загострення внутрішньополітичної ситуації.
Здобуття незалежності. Розбудова суверенної України
Завдяки прийнятим Постанові та Акту проголошення незалежності України, Україна стала незалежною демократичною державою з неподільною та недоторканою територією. З метою всенародного підтвердження Акту сесія вирішила провести 1 грудня 1991 р. референдум. На виборчі дільниці прийшло майже 32 млн. громадян. Із них близько 29 млн. (90,35%) підтвердили Акт проголошення незалежності України. Декларація про державний суверенітет України проголосила принцип поділу влади в республіці на законодавчу, виконавчу і судову. 5 липня 1991 р. Верховна Рада УРСР прийняла пакет законів щодо запровадження президентства у республіці. Протягом вересня здійснювалося висування кандидатів на посаду Президента. Із 95 претендентів лише 7 змогли зібрати 100 тис. підписів: В.Гриньов, Л.Кравчук, Л.Лук’яненко, Л.Табурянський, О.Ткаченко, В.Чорновіл та І.Юхновський. 1 грудня близько 32 млн. громадян взяли участь у виборах. Л.Кравчук отримав майже 20 млн. голосів (62%) і став першим всенародно обраним Президентом України. 5 грудня 1991 р. на урочистому засіданні Верховної Ради Л.Кравчук склав присягу народу України. А замість нього Головою Верховної Ради було обрано Івана Плюща.
Після провалу серпневого путчу усі колишні республіки СРСР проголосили свою державну самостійність. Проте союзний центр не облишив планів продовжити своє існування. 14 листопада 1991 р. в Ново-Огарьові лідери 7 республік домовилися про утворення союзу суверенних держав (ССД). Україна до президентських виборів і референдуму участі в цьому не брала. 7 грудня 1991 р. у Біловезькій Пущі зібралися лідери Білорусії (С.Шушкевич), Росії (Б.Єльцин) та України (Л.Кравчук). Результатом перговорів стало підписання угоди про створення Співдружності Незалежних Держав (СНД). Це була денонсація союзного договору від 30 грудня 1922 р.
21 грудня 1991 р. в Алма-Аті відбулася зустріч керівників 11 незалежних держав колишнього СРСР (не було Грузії та країн Прибалтики). М.Горбачова на неї не запрошували. За підписаним протоколом усі ці держави на рівноправних засадах проголосили себе засновниками СНД. У прийнятій Декларації зафіксовано, що СРСР з утворенням СНД припиняє своє існування. СНД не є ні державою, ні наддержавним утворенням. 25 грудня 1991 р. М.Горбачов заявив про свою відставку з посади Президента СРСР.
Після проголошення незалежності Україна почала створювати закони, здатні забезпечити її суверенне існування. Це насамперед закони, що стосувалися державного кордону, прикордонних військ, державного митного комітету, військових з формувань на Україні, Збройних Сил України, Національної гвардії України, Служби безпеки України, прокуратури, громадянства України.
Більшість політиків усвідомлювала, що справді незалежною державою Україна стане, коли матиме власну грошову одиницю. Прискорене вимивання товарів з відносно насиченого ринку України примусило уряд шукати шляхів захисту від нашестя знецінених рублів. У листопаді 1990 р. були введені картки споживача. Більшість товарів продавалася одночасно і за рублі, і за одноразові купони. Проте це не зупинило вивозу товару з України. Оскільки запровадження національної валюти в умовах галопуючої інфляції прирекло б її на прискорений розвал, уряд замовив у Франції нові купони багаторазового використання, що мали кілька рівнів захисту, і з 10 січня 1992 р. виконували роль валюти.
В Україні після прийняття незалежності відбулася реорганізація державного управління, яка передбачала розмежування законодавчої та виконавчої влади. Замість виконавчих комітетів рад було утворено інститут представників Президента як найвищих посадових осіб виконавчої влади – голів місцевої державної адміністрації. Однак при владі залишалася та ж сама державно-управлінська еліта, і проблеми державного будівництва розв’язувались вкрай повільно.
Зовнішня політика. Загострення внутрішньополітичної ситуації
Після референдуму 1 грудня 1991 р. розпочався процес міжнародного визнання України. Протягом першого року незалежності Україну визнали більш як 130 країн, дипломатичні відносини було встановлено в повному обсязі з 110 із них, а 40 держав відкрили свої представництва. Перспективною метою зовнішньої політики України були членства в європейських співтовариствах, однак у перші роки незалежності пріоритетними залишалися відносини з державами СНД, насамперед із Росією.
Найбільшим каменем спотикання в українсько-російських взаєминах став Чорноморський флот, на який претендували обидві держави. В результаті угод у Дагомисі (26 червня) і Ялті (3 серпня 1992 р.) Президенти обох країн підписали угоди, за якими флот мав бути розділений порівну. Але фактично ніяких кроків не робилося. До проблеми Чорноморського флоту і Росія, і Україна повернулися на президентській зустрічі в Москві 15 квітня 1994 р. За домовленістю Україна залишає собі 15-20% кораблів, а решту своєї частини продає Росії.
Іншою проблемою було питання про ядерну зброю. На території України знаходилось 15% ядерного потенціалу колишнього СРСР, який фактично перетворював Україну на третю після США і Росії ядерну країну світу з арсеналом, більшим, ніж у Великобританії, Франції та Китаю разом узятих. Проте Україна ще в Декларації про суверенітет проголосила про без’ядерний статус. До березня 1992 р. з України в Росію було вивезено 57% тактичної ядерної зброї, а до 6 травня цього ж року - всю. Проте з’ясувалося, що повне знищення ядерної зброї на території України обійдеться в 2,8 млрд.дол. Приблизно стільки ж коштували 9 т. урану і плутонію, що містилися в тактичних ракетах, переданих Росії. Але “згадали” про це після того, як була вивезена остання ракета. Небажання Росії сплатити Україні гроші призвело до гальмування українського роззброєння. Україна була готова знищити свою ядерну зброю за умови надання їй іншими державами гарантії безпеки і фінансової допомоги. 14 січня 1994 р. у Москві президенти США, Росії та України підписали угоду, за якою Росія надавала Україні компенсацію у формі поставок низькозбагаченого урану для потреб атомної енергетики, а США надавало фінансову допомогу в розмірі 750 млн.дол.
Для більшості громадян України головним мотивом голосування за незалежність була надія на високий рівень матеріального добробуту, проте економічна криза переросла у справжню катастрофу. Після того, як Росія ввела у себе і нав’язала Україні лібералізацію (фактично – адміністративне підвищення) цін з 2 січня 1992 р., ціни підвищилися в межах від 3 до 50 разів. Підвищення заробітної плати, стипендії та пенсій не компенсувало зниження життєвого рівня. Шлях до ринкової економіки в Україні, поряд з акціонуванням, орендою, розвитком кооперації, фермерства, малого підприємництва, поєднувався з швидкими темпами “дикої” приватизації. Новоявлені підприємці допомогли “тіньовикам” відмити несправедливо нажиті мільярди, у тому числі й приховані капітали колишньої КПРС – КПУ. Практикувалася і “зовнішня” приватизація – продаж державної власності іноземному капіталу. У взаєморозрахунках з Росією уряд Фокіна допустив серйозні прорахунки, погодившись на 16,37% частки внеску України в економіку СРСР, однак республіка не отримала навіть цієї заниженої частки золотого і алмазного фондів, кораблів, нерухомого майна за кордоном. Також він дозволив двотижневе пограбування України російськими покупцями, які після лібералізації цін отримували утричі вищу зарплату, ніж українці. А перехід Росії на світові ціни за енергоносії призвів до велетенського державного боргу і вимушеної торгівлі Чорноморським флотом.
Національний прибуток 1991 р. знизився на 10%, а 1992 р. – на 14%. Валова продукція промисловості за ці 2 роки скоротилася на 13,4%, а сільського господарства - на 18%. Середній прибуток 87% жителів став нижчим від мінімального споживчого бюджету. Наприкінці 1992 р. економіка із стану глибокої кризи вступила в етап некерованої руйнації. Місячна інфляція у листопаді 1992 р. вийшла на рубіж 50% (гіперінфляція), а восени 1993 р. перевищила 75%. Широко розрекламована боротьба з корупцією і хабарництвом не вдалася. Мафіозні структури почали ставити перед собою не лише економічні, а й політичні цілі. Ні уряд Леоніда Кучми (листопад 1992 – жовтень 1993 років), ні уряд Кравчука – Звягільського не змогли стабілізувати економіку. У грудні 1993 р. інфляція перевищила 90%. До парламентських виборів 1994 р. Україна підійшла у стані глибокої господарської руїни.
Верховна Рада і Президент втратили авторитет. По західних областях України прокотилася хвиля мітингів і страйків з вимогами відставки Верховної Ради, уряду Кучми, референдуму про довіру Президентові Кравчуку. Під загрозою страйку і під тиском мітингів Верховна Рада призначила дострокові вибори до парламенту на 24 березня і дострокові вибори Президента на 26 червня 1994 р. На виборах у Верховну Раду було обрано 338 народних депутатів. Більшість місць отримала КПУ. Успіх лівих закріпився обранням Головою Верховної Ради лідера СПУ О.Мороза.
Президентські вибори, що проходили в червні – липні 1994 р., висунули двох реальних претендентів. Леонід Кучма вів передвиборчу боротьбу під гаслами відновлення зв’язків з Росією та іншими країнами СНД, надання російській мові статусу офіційної, боротьби з корупцією та мафією. У другому турі 10 липня Кучма набрав 52, 14% голосів, а Кравчук – 45,06%. Вибори 1994 р. завершили перший етап політичної історії незалежної України.
Тема 54. УКРАЇНА В ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ 1994 – 2005 роках.
3. Зовнішньополітичні процеси.
4. Сучасна Україна 2002 – 2005 рр. „Помаранчева революція”.
Політичні події в Україні другої половини 1994 – 2001 рр.
Після парламентських і президентських виборів 1994 р. в Україні було зроблено спробу перейти до активного проведення соціально- економічних реформ, відсутність яких і була основною причиною загострення ситуації в країні. Однак протистояння між гілками влади залишалося, а Кабінет Міністрів був слабким і нестабільним - один за одним йшли у відставку уряди В. Масола (червень 1994 – березень 1995 р.), Є. Марчука (березень 1995 – травень 1996 р.), П. Лазаренка (травень 1996 – липень 1997 р.). У липні 1997 р. Кабінет Міністрів очолив В. Пустовойтенко. Протистояння Президент – Верховна Рада досягло кульмінації влітку 1996 р. Проте обидві сторони знайшли компроміс у підписанні Конституційного договору.
У березні 1998 р. за змішаною (мажоритарно-пропорційною) системою відбулися чергові вибори до Верховної Ради, які засвідчили переконливу перемогу лівих і відчутну поразку президентсько – проурядових структур, що зумовлювалося невдоволенням населення становищем в економіці та соціальній сфері. Але більшості в парламенті сформовано не було, кожному з політичних таборів бракувало внутрішньої єдності: Народний Рух України розколовся на НРУ на чолі з Г. Удовенком і УНР Ю. Костенка; від Народно-демократичної партії відійшли кілька впливових депутатів на чолі з А. Матвієнком, утворивши об’єднання – “За відродження регіонів”; після обнародування документів про привласнення державних коштів П. Лазаренком та його втечі за кордон, залишившись без лідера, серйозну кризу пережила фракція “Громада”, чисельність якої скоротилася з 44 до 17 осіб.
Величезне значення для розвитку держави мало прийняття парламентом 28 червня 1996 р. Конституції України, яке завершило процес становлення політичної системи нашої країни. Конституція України не лише відображає реалії сучасної України, але й виступає програмою подальшого розвитку держави.
В листопаді 1999 р. у другому турі президентських виборів переміг Президент Л. Кучма, який набрав 56,3% голосів проти 37,8% голосів виборців, що проголосували за лідера Компартії України П. Симоненка. Президентська програма, яка була проголошена ще в період передвиборної боротьби, не могла бути реалізована без посилення виконавчої влади. Саме це зумовило проведення 16 квітня 2000 р. всеукраїнського референдуму, на який Президент України виніс питання: недовіри Верховній Раді; права Президента на розпуск Верховної Ради, якщо протягом одного місяця вона не сформує парламентської більшості або протягом трьох місяців не затвердить Державний бюджет України; скасування депутатської недоторканості; скорочення чисельності народних депутатів з 450 до 300 осіб; формування двопалатного парламенту, одна з палат якого представляла б інтереси регіонів; прийняття Конституції України на всеукраїнському референдумі. Проте Верховна Рада ще 11 січня проголосувала за тимчасовий мораторій на проведення в 2000 р. референдумів. З іншого боку, намагаючись подолати протистояння з Президентом, уникнути розпуску парламенту, значна частина народних депутатів вирішила піти на компроміс і 13 січня 2000 р. сформувала парламентську більшість, до якої увійшло 237 депутатів 11 фракцій. “Більшовики”, як їх охрестила преса, підтримали реформаторський уряд, на чолі якого в грудні 1999 р. став В. Ющенко. Ліве крило парламенту на чолі зі спікером О. Ткаченком негативно сприйняло появу більшості. Це протистояння закінчилося тим, що “більшовики” залишили сесійну залу і 21 січня в Українському домі провели засідання, на якому відкритим голосуванням зняли Голову Верховної Ради та його заступника і обрали спікером І. Плюща, першим заступником - В. Медведчука, заступником – І. Гавриша. Однак протиріччя, пов’язані з боротьбою різних політичних сил за владу і розподіл сфер впливу, лише на деякий час були приглушені. Восени 2000 р. знову загострилося політичне протистояння в суспільстві в зв’язку із загибеллю журналіста Г. Гонгадзе та “касетним” скандалом, пов’язаним із записами на магнітоплівку розмов посадовців у президентському кабінеті. У Верховній Раді спалахнули гострі дискусії навколо осіб силових міністрів, а в центрі Києва 15-26 грудня функціонувало наметове містечко опозиціонерів. Апогеєм протистояння стало зіткнення представників органів правопорядку та опозиційних сил 9 березня 2001 р. В середині березня активізувалася ліва комуністична опозиція, в результаті чого 26 квітня уряд В. Ющенка було відправлено у відставку. Прем’єр-міністром було обрано А. Кінаха, також Указом Президента запроваджено інститут державного секретаря.
Реалізація нового соціально – економічного курсу (1994 – 2001 рр.)
Економічна криза початку 90-х років призвела до того, що на 1992 р. за межею бідності опинилося майже 64% населення, “середній клас” танув на очах, а кількість багатих становила 10%. За цих обставин новообраний Президент Л. Кучма в жовтні 1994 р. проголосив нову соціально – економічну стратегію, яка відкидала тезу “попередня стабілізація і лише згодом – реформування” та проголошувала перехід до формули “прискорене реформування як єдина умова і основний засіб виходу з кризи та економічної стабілізації”.
Перші кроки на шляху здійснення нового реформаційного курсу були швидкими і рішучими – вийшли урядові постанови про підвищення зарплат, пенсій, стипендій; про лібералізацію цін (чого вимагав Міжнародний валютний фонд, який на 16 жовтня 1994 р. надав Україні першу частину позички) та експорту. Проте проведення реформ показало і суттєві недоліки запропонованого курсу, що призвело до певних змін, адаптації, доповнення програмою антикризових дій (квітень 1995 р. – звернення Президента до Верховної Ради з визнанням необхідності коригування реформ). Ідеї посилення керування економікою, подолання кризи державної влади, активізації соціальної політики лягли в основу програми антикризових дій, яку Президент обнародував у своїй доповіді з приводу першої річниці Конституції.
За роки реформ в економічній сфері відбулися глибокі якісні зрушення. Було сформовано фінансову, податкову, митну, банківську та інші системи, що разом складають основну економічну інфраструктуру державності. Збільшився корпоративний і приватний сектор економіки: станом на 1 січня 1999 р. форму власності змінили 61,8 тис. підприємств; на початок 2001 р. понад 70% загального обсягу промислової продукції вироблялося в недержавному секторі економіки. В аграрному секторі після роздержавлення землі та передання її у власність юридичних осіб почався другий етап реформи – формування реального власника на землю. На початок 2001 р. до 6 млн. громадян стали власниками земельних ділянок (паїв).
Зовнішньополітичні процеси
а) Західний напрямок зовнішньої політики.
За минулі роки Україна досягла значних успіхів у процесі інтеграції до європейської міжнародної спільноти. Вона першою з країн СНД уклала угоди про партнерство і співробітництво з Європейським Союзом (ЄС) у березні 1994 р., стала повноцінним членом Ради Європи (ЄР), учасницею Організації з безпеки і співробітництва в Європі (ОБСЄ), Центральноєвропейської ініціативи (ЦЄІ), підписала документи про співробітництво і партнерство з НАТО, Західноєвропейським Союзом (ЗЄС). Співпрацює вона з Міжнародним валютним фондом, Світовим банком, іншими світовими та європейськими кредитно- фінансовими інституціями. З 1 січня 2000 р. Україна як незалежна держава виконує функції непостійного члена Ради Безпеки.
Основними формами співробітництва України та Європейського Союзу є технічна допомога, торгівля й інвестиційна діяльність. Нині ЄС є найбільшим після колишніх радянських республік торговельним партнером України: у 1999 р. на частку ЄС припадало 18% зовнішньоторгівельного обороту України.
Намагаючись гарантувати власну безпеку, Україна активізувала свої контакти з Північноатлантичним союзом: у травні 1997 р. в Києві було відкрито Інформаційний центр НАТО; 9 липня у Мадриді Президентом України та лідерами 16 держав – членів альянсу – було підписано Хартію про особливе партнерство між Україною і НАТО. На 1 січня 2000 р. з питань міжнародної військової та військово-технічної співпраці укладені й діють понад 180 міжнародних документів із 40 країнами світу.
б) Україна та СНД.
У 1994 – 1997 рр. основною тактичною лінією у відносинах з СНД була активізація двосторонніх відносин між пострадянськими державами. Молода українська дипломатія була переконана, що СНД дублює колишню радянську систему “центр – провінції”, і доцільно будувати якісно нові взаємини на рівноправній двосторонній основі. Проте на практиці українські відносини з країнами СНД не змогли вийти за межі дипломатичного зондування, тим більше, що спроба України зменшити сировинно-енергетичну залежність від Росії за рахунок туркменського газу та азербайджанської нафти закінчилася невдачею.
У 1997 р. Україна змінює свою тактику перебування в СНД. Ставку було зроблено на формування “другого центру впливу в СНД”. 10 жовтня того ж року під час саміту Ради Європи в Страсбурзі Україною, Азербайджаном, Грузією та Молдовою було засновано консультативний форум ГУАМ. Стосунки у цій міжнародній структурі розвивалися досить інтенсивно: протягом 1997-1998 рр. у Баку, Копенгагені та Вашингтоні під час різних форумів відбулися консультативні зустрічі делегацій країн – учасниць ГУАМ. 24 квітня 1999 р. відбулася зустріч Президентів держав – членів ГУАМ та Узбекистану, після якої межі форуму розширилися й він отримав назву ГУУАМ. Основні напрями співпраці – створення євразійського транспортного коридору, співробітництво у сфері врегулювання конфліктів, військово-технічне, економічне співробітництво, транспортування каспійських енергоносіїв до Європи.
Відносно країн-сусідів, що входять до СНД, пріоритетними в галузі розвитку двосторонніх контактів залишаються Росія, Білорусь і Молдова.
Підсумком розвитку російсько-українських відносин стало підписання 30 травня 1997 р. Договору про дружбу, співробітництво і партнерство. Важливе значення для процесу розширення співробітництва мав державний візит Президента України Л. Кучми до Росії (лютий – березень 1998 р.) і Програми довгострокового економічного співробітництва до 2007 р. З моменту встановлення дипломатичних відносин між Україною та Росією укладено до 240 міждержавних та міжурядових документів.
Українсько-білоруські дипломатичні відносини було встановлено 27 грудня 1991 р., і нині вони базуються на понад 100 договорах і угодах. Зараз Білорусь посідає друге місце після Росії в зовнішньоекономічній діяльності України. У 1995 р. було укладено Договір про дружбу, добросусідство та співробітництво між Україною та Республікою Білорусь, а з квітня 1996 р. почала роботу спільна Міжурядова українсько-білоруська комісія з питань торгівельно – економічного співробітництва. У березні 1999 р. відбувся робочий візит Президента Білорусі О. Лукашенка в Україну, після якої було укладено двосторонню угоду про спрощений порядок зміни громадянства. Розгортаються процеси взаємного інвестування: на території Білорусі діють створені Україною 150 підприємств, а в Україні – 40 білоруських.
Міждержавні відносини України і Молдови мають певні проблеми. По-перше, це визначення державного кордону (спільна комісія узгодила лише десяту частину кордону, що проходить по фарватеру Дністра). По-друге, визначення долі 259 об’єктів, що перебувають на території України, але є власністю Молдови. По-третє, врегулювання питання про функціювання залізниці (7 ділянок молдавської залізниці проходять через територію України). Торгівельно-економічне партнерство між двома країнами розвивалося досить жваво, проте все більш помітною стає переорієнтація Молдови на Росію та Румунію. У серпні 1999 р. під час офіційного візиту в Україну Президента Молдови П. Лучинські було укладено Договір про державний кордон та Додатковий протокол до нього про передачу у власність України ділянки автомобільної дороги Одеса – Рені в районі населеного пункту Паланка.
в) Україна і світ в 2000 - 2005 роках.
Зовнішня політика України останнього часу характеризується орієнтацією на „захід", особливо участь у НАТО, ЄС та міжнародній торгівельній організації. Не дивлячись на постійні переговори, на початку XXІ ст. погіршились відносини з двома великими державами світу - США (війна з приводу „піратських дисків" , скандал з продажем „Кольчуг" Іраку та ін.) і Росією (митна війна, проблема енергоносіїв і крадіжок газу з російських газопроводів, що проходять по Україні, та ін.). В боротьбі проти США європейський світ перейшов на валюту „євро”.
Початок 2003 року ознаменований підготовкою США до війни в Іраку (Україна фактично підтримала цю війну і навіть послала хімічний батальйон до Кувейту після початку війни, хоч це і викликало дискусію не тільки в самій Україні, але й за її межами). Війна проти Іраку закінчилась досить швидко і після перемоги США Україна знову посилає до Іраку свій миротворчий батальйон і приймає активну участь у післявоєнному процесі відбудови цієї країни. Це викликало гостру дискусію в українському суспільстві і навіть деякий розкол не тільки в рядах опозиції та владних структур, але й у суспільстві в цілому. Кінець 2003 і початок 2004 року ознаменовано жорстким укріпленням влади в Росії президентом В. Путіним, що привело до погіршення відносин України і Росії (навіть до прикордоннії кризи, пов'язаної з територіальними претензіями нашого північного сусіда на острів Тузла).
Нинішня зовнішня політика України передбачає: 1) розвиток тісних взаємовідносин з країнами СНД і, в першу чергу, з Росією; 2) розвиток і поглиблення зв'язків з західним світом; 3) нала годження зв'язків з країнами, що потрібні нам економічно; 4) підтримання гарних відносин з країнами, де є українська діаспора; 5) розвиток добрих відносин з усіма країнами, які самі хочуть мати відносини з нами.
Останнім часом значно поглибилися відносини з США у різних напрямках, а також з іншими західними країнами (Німеччина, Італія, Франція, Канада, Австрія). Досить стабільним є процес поглиблення співпраці з НАТО в різних сферах. Відносини з Росією сьогодні набрали зовсім нового звучання: тепер вона сама заявляє про необхідність поглиблення відносин з Україною, особливо в галузі науки, воєнно-промислового комплексу, важкої промисловості, тощо. Значно розширилися відносини з державами СНД, особливо з сусідами по кордону і старими економічними партнерами (Білорусія, Туркменістан, держави Балтії, Грузія, Вірменія, Азербайджан).
Сучасна Україна 2002 – 2005 рр. „Помаранчева революція”
Перемога на президентських виборах 1999 року дісталась Л. Кучмі з надзвичайними зусиллями – всім було зрозуміло, що розраховувати на велику симпатію українських громадян йому не доводиться.
У виборах 2002 року брали участь 33 політичні блоки і партії, а особливістю даних виборів було те, що масово використовувались «чорні технології», підкуп і навіть фізичне винищення реальних кандидатів на перемогу (вбивство В. Шкрібляка). Протиріччя в рядах опозиції („Наша Україна”, БЮТ, СПУ, КПУ) привело до того, що Головою Верховної Ради України став лідер „За ЄДУ" В. Літвин, а Адміністрацію Президента очолив лідер СДПУ(о) В. Медведчук.
У серпні 2002 року почалося обговорення послання Президента до Верховної Ради та народу з приводу демократизації, політичної і конституційної реформи, політичного миру в державі. 16 вересня опозиція (СПУ, КПУ, БЮТ, «Наша Україна») провела День Непокори (мітинги, демонстрації, тощо), на яких активно виступили О. Мороз, В. Ющенко та Ю. Тимошенко). Восени цього ж року в Україні починається економічна криза, яка закінчилася урядовою кризою - у відставку пішов уряд поміркованого А. Кінаха, а новим прем'єром обрали донецького губернатора В. Януковича.
Верховна Рада та все українське суспільство обговорює проект політичної реформи – це обговорення закінчилося знаменитим голосуванням у грудні 2003 року, кризою і припиненням засідань Ради на досить довгий строк. Новий 2004 рік ознаменований новими політичними баталіями, які присвячені одній події – підготовка до виборів Президента, що відбулися восени 2004 року. До квітня іде активне обговорення конституційно-політичної реформи в Україні, перетворення її в парламентсько-президентську республіку, зміни системи виборів (кому надати перевагу – політичним партіям чи мажоритарним представникам?), хто повинен вибирати Президента (народ чи Верховна Рада?). Найбільше уваги викликає політична реформа – значне зменшення повноважень Президента і розширення повноважень Прем’єра та Верховної Ради, розширення прав місцевого самоврядування, реформування Прокуратури та суду.
Виборчі перегони фактично почалися ще взимку 2004 р., у квітні – травні вони вже чітко сформувалися, а з липня практично вийшли майже на фінішну пряму (було сформовано основні пріоритети серед кандидатів, основні табори і підтримку). Особливістю українського менталітету та президентських виборів 2004 р. було те, що спочатку претензії на президентське крісло заявили більше 50 політиків, потім їх число впало спочатку до 30, а потім «стабілізувалось» на цифрі 24. У першому турі випередив всіх Віктор Ющенко, слідом за ним йшли «владний кандидат» Віктор Янукович і лідер соціалістів Олександр Мороз. Другий тур з великими кримінальними порушеннями виграв В. Янукович (на деяких виборчих дільницях явка виборців склала 104-105 %).
В результаті на вулиці вийшла українська молодь: студенти, учні, гімназисти, семінаристи. По всій Україні прокотилася хвиля мітингів у яких приймали участь мільйони людей, у Києві на Майдані з’явилися перші намети страйкуючих. 26 листопада на Майдані з’явилося велечезне наметове містечко; начальник СБУ І. Смешко та міністр оборони О. Кузьмук заявили про підтримку народу. 27 листопада після довгих дебатів Верховна Рада відмінила рішення ЦВК про перемогу В. Януковича на президентських виборах, а 30 листопада відправила у відставку Уряд на чолі з прем’єром В. Януковичем. 29 листопада Верховний Суд прийняв скаргу довірених осіб В. Ющенка про порушення законодавства під час проведення виборів. 3 грудня Верховний Суд прийняв рішення анулювати результати другого туру виборів та призначив переголосування на 26 грудня (третій тур виборів).
У третьому турі (завдяки величезній підтримці О. Мороза, Ю. Тимошенко, А. Кінаха, О. Омельченка, інших відомих політиків, але найбільше – «помаранчевій революції» і всьому українському народу) переконливо виграв Віктор Ющенко, який набрав 53% голосів і став Президентом нашої держави Україна.
10 січня 2005 року Центральна виборча Комісія України визнала переможцем виборів-2004 В.Ющенка. 20 січня 2005 року Верховний Суд України розглянув заяву В.Януковича та його штабу і визнав її повністю безпідставною – Президентом України визнано Віктора Ющенка. 23 січня на День Соборності України відбулась інагурація нового Президента України. На цій величній події вперше в історії України були присутні величезна кількість іноземних гостей – 8 Президентів, а також повноважні делегації 64 країн світу, біля 2000 іноземних кореспондентів. Подія проходила також неординарно – спочатку Президент В.Ющенко прийняв присягу у Верховній Раді, а потім присягнув на Майдані всьому українському народові.
Першими призначеннями нового Президента були: крісло прем’єра зайняла голова БЮТ Ю.Тимошенко, секретаріат очолив О.Зінченко (цей орган був утворений замість апарату Президента), Раду Безпеки та Оборони – Петро Порошенко.