Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
48
ЛЬВІВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
ІМЕНІ ІВАНА ФРАНКА
РОМАНЮК Анатолій Семенович
УДК 321.01 (4-15)
ПОРІВНЯЛЬНИЙ АНАЛІЗ ПОЛІТИЧНИХ СИСТЕМ КРАЇН ЗАХІДНОЇ ЄВРОПИ: ІНСТИТУЦІЙНИЙ ВИМІР
Спеціальність 23.00.02 –політичні інститути та процеси
АВТОРЕФЕРАТ
дисертації на здобуття наукового ступеня
доктора політичних наук
Львів - 2008
Дисертацією є рукопис.
Робота виконана у Львівському національному університеті імені Івана Франка Міністерства освіти і науки України, м. Львів.
Науковий консультант: доктор політичних наук, професор
Денисенко Валерій Миколайович,
Львівський національний університет
імені Івана Франка, завідувач кафедри
теорії та історії політичної науки
Офіційні опоненти: доктор політичних наук, професор
Горбатенко Володимир Павлович,
заступник директора Інституту держави
і права ім. В.М.Корецького НАН України
доктор політичних наук
Долженков Олег Олександрович,
начальник управління міжнародних відносин,
європейської інтеграції та зв’язків
з одеською діаспорою Одеської міської ради
доктор політичних наук, професор
Чемшит Олександр Олександрович,
Севастопольський національний технічний
університет, завідувач кафедри
філософських і соціальних наук
Захист відбудеться “3” квітня 2008 р. о 14 00 годині на засіданні спеціалізованої Вченої ради Д 35.051.17 у Львівському національному університеті імені Івана Франка за адресою: 79000, м. Львів, вул.Університетська, 1, ауд.301
З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Львівського національного університету імені Івана Франка за адресою: 79005, м.Львів, вул. Драгоманова, 5.
Автореферат розісланий “28” лютого 2008 р.
Вчений секретар
спеціалізованої Вченої ради,
кандидат політичних наук, доцент О.Б.Шурко
ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ
Актуальність теми. Кінець ХХ і початок ХХІ століть знаменувався цілою низкою якісних змін у політичному житті багатьох європейських країн. На нашу думку, головні чинники цих змін такі: по-перше, крах Радянського Союзу та соціалістичної моделі суспільного розвитку, яка протягом значного періоду після Другої світової війни, відчутно впливала на суспільно-політичні процеси не лише в Європі, а й у цілому світі; по-друге, якісні зміни в суспільно-економічній конструкції розвинених країн світу, які в науковій літературі означають у форматі переходу до постматеріального суспільства. Цей перехід не є остаточним розривом зі “старою” конструкцією, але він призвів до суттєвих змін у соціальній і політичній сферах; по-третє, помітне пришвидшення інтеграційних процесів на європейському континенті, коли Європейський Союз як самостійний інститут невпинно розширює і поглиблює рівень власної компетенції та самодостатності. На Лісабонському саміті 18-19 жовтня 2007 р. було прийнято рішення про обрання в найближчому майбутньому голови Європейського Союзу на загальноєвропейських виборах та суттєве посилення повноважень Ради Європи як “брюссельського європейського уряду” та Європейського Трибуналу Справедливості (судова складова тріумвірату європейської влади). Інтеграційні процеси в Європі вже сьогодні призвели до суттєвих змін у широкому спектрі внутрішньополітичних процесів національних країн. Зокрема, йдеться про зміни формату національного суверенітету, розширення (в контексті охоплення кількості країн) і прискорення (в контексті інтенсивності) процесів регіоналізації тощо. Подальший розвиток процесів формування наднаціональних інститутів здатен якісно змінити існуючі виміри національного політичного процесу європейських країн. Нові явища та виклики, які визначилися на початку нового століття/тисячоліття, зумовили значною мірою необхідність порівняльного аналізу політичних систем країн Західної Європи та вивчення основних тенденцій, які сформувалися в них після Другої світової війни. Власне закінчення цієї світової війни сприяло формуванню сучасних національних політичних систем у країнах Західної Європи.
Обрання країн цього регіону об’єктом дослідження зумовлено тим, що вони забезпечили оптимальні умови для розвитку власних громадян. Економічні, політичні та соціальні характеристики цих країн трактуються багатьма, враховуючи й Україну, як найбільш успішні з сукупності існуючих у світі практик. Необхідність вивчення політичних систем країн Західної Європи зумовлюється також тим, що вони загалом є Великим сусідом України. По-друге, абсолютна більшість громадян та основних акторів української політичної сцени, попри гострі взаємні протиріччя, розглядають Європейський Союз, до якого входить абсолютна більшість цих країн, як мету нашого соціально-економічного та політичного розвитку. Відповідно, планування перспектив власного розвитку неможливе без знання стану та основних тенденцій політичного розвитку цих країн.
З двадцяти трьох держав, які формально належать до Західної Європи, ми свідомо виділили лише шістнадцять: Австрію, Бельгію, Грецію, Данію, Ірландію, Іспанію, Італію, Нідерланди, Німеччину, Норвегію, Сполучене Королівство, Португалію, Фінляндію, Францію, Швейцарію та Швецію. По-перше, ці держави найбільші серед існуючих у Європі, вони уособлюють головні політичні тенденції та процеси, які властиві державам Західної Європи. По-друге, вони вичерпно відтворюють широке розмаїття політичних практик в інституційному та функціональному планах, яке ми можемо знаходити серед решти країн світу. По-третє, дослідження політичних систем протягом певного періоду потребує значної кількості різноманітної інформації, вимагає звернень до досліджень, які стосувалися не лише подій сьогодення, а й попередніх етапів історичного розвитку. На жаль, лише щодо обмеженої кількості країн світу політична наука має коректну статистичну та аналітичну інформацію за останні 40-50 років. Визначені нами країни Західної Європи належать до цих країн.
Мета і завдання дисертаційного дослідження –розробити напрям порівняльного аналізу політичних систем країн Західної Європи в площині їхніх основних політичних інститутів з подальшою його верифікацією та апробацією на аналогічні дослідження. Враховуючи це, завданнями дисертаційної роботи є:
Об’єктом дослідження є політичні системи країн Західної Європи в сукупності основних політичних інститутів.
Предметом наукового дослідження є тенденції розвитку політичних інститутів і національних політичних систем країн Західної Європи та механізми й інструменти їхнього компаративного аналізу.
Робоча гіпотеза дослідження – внаслідок переходу до постматеріального етапу суспільного розвитку та дії сучасних інтеграційних процесів відбувається поступове зменшення традиційних відмінностей, властивих національним політичним системам країн Західної Європи. Результатом цього повинно стати збільшення подібних характеристик, вирівнювання статусів і функцій національних політичних інститутів європейських країн, які традиційно відрізняються між собою формами правління, формами територіального устрою, виборчими та партійними системами тощо. Тобто, домінуючою тенденцією буде процес уніфікації політичних інститутів європейських країн.
Методологічна основа. Дисертаційна робота ґрунтується на використанні підходів і методів політичної науки та соціології і історії. Головний метод, який одночасно став іманентною складовою дослідження, –метод порівняльного аналізу, в межах якого застосували: “case-study” дослідження, регіональні порівняння та порівняння контрастних і подібних країн. Для аналізу політичних систем традиційно використовують системний, функціональний, інституційний і кібернетичний методи. В нашому дослідженні теоретико-методологічною основою ми обрали концепцію неоінституціоналізму. Значна увага в роботі приділена соціологічним методам щодо збору інформації та її аналізу. Зокрема, щодо обробки емпіричного матеріалу використано статистичні групування, ранжування, різноманітні спеціалізовані системи індексів, з’ясування якісних залежностей між досліджуваними змінними. Щоб з’ясувати генезис і тенденції, властиві політичним інститутам європейських країн протягом періоду після Другої світової війни, використано історичний метод. У роботі також застосовували метод екстраполяції та міждисциплінарний підхід, що уможливило забезпечити комплексне, всебічне розкриття предмета дослідження.
Наукова новизна отриманих результатів полягає в наступному:
Вперше в українській політичній науці сформовано напрям порівняльного аналізу політичних систем та їхнього стрижневого складника –політичних інститутів, а також проведено його апробацію за допомогою компаративного аналізу політичних інститутів країн Західної Європи. Складовими цього концепту є:
Обґрунтовано специфіку неоінституціоналізму як однієї з провідних парадигм компаративного аналізу, яка полягає в такому: інститути є центральним елементом наукового аналізу; структурним утворенням, яке задає параметри для взаємовідносин у суспільстві, регламентуючи політичну діяльність; вони забезпечують стабільність політичної системи; одночасно є стійким утворенням і конструкцією, що постійно змінюється, маючи відповідний коридор нормативних меж/можливостей.
Доведено коректність застосування методології соціополітичних поділів щодо аналізу політичних систем на сучасному етапі. Внаслідок аплікації цього підходу на порівняльний аналіз політичних систем та інститутів було:
З позиції цих теоретичних положень і принципів виокремлено та розкрито комплекс основних і похідних тенденцій розвитку національних політичних систем країн Західної Європи за період часу після закінчення Другої світової війни:
Верифіковано коректність застосування системи індексів для аналізу основних політичних інститутів –президента, глави уряду, уряду, політичних партій, виборчих систем тощо.
Теоретичне та практичне значення результатів дослідження полягає у можливості їх використання в теоретико-методологічному плані в порівняльних дослідженнях та при конституюванні порівняльної політології як самостійної галузі політичної науки, а також при вивченні політичних проблем розвитку країн Західної Європи і в порівняльному дискурсі щодо аналізу існуючого стану справ і перспектив розвитку політичних інститутів та політичної системи України вцілому.
Отримані результати можуть знайти застосування у подальших дослідженнях політичних інститутів і політичних систем країн Західної Європи, а також інших країн світу. Матеріали і висновки дисертації допоможуть при розробці курсів з порівняльної політології та порівняльного політичного аналізу, країнознавства, європеїстики, теорії міжнародних відносин, партології та державознавства.
Багато положень, висновків дисертаційного дослідження можуть бути використані політиками, науковцями щодо кращого розуміння сутності політичних процесів, які відбуваються в проаналізованих європейських країнах, та в Європейському Союзі як цілісності щодо верифікації існуючого стану політичної практики в Україні та стосовно вироблення напрямів можливих трансформацій українського суспільства.
Особистий внесок здобувача. Усі наукові результати, викладені в дисертаційному дослідженні, отримані автором особисто.
Апробація результатів. Матеріали дисертаційного дослідження, його основні положення та результати оприлюднювалися та обговорювалися на міжнародній науковій конференції “Майбутнє Східно-Центральної Європи” (Люблін, Республіка Польща, 1996); міжнародній науковій конференції “Україна і Центральна Європа: проблеми та перспективи інтеграції” (Львів, 1999); міжнародній конференції “Політичні фінанси: регулювання і практика” (Київ, 29.04.2002); міжнародній науково-практичній конференції “Політико-правові аспекти фінансування політичних партій України” (Львів, 2003); VIIІ міжнародній науковій конференції “Національна ідентичність і європейська інтеграція: Україна-Польща-Німеччина” (Львів, 2003); міжнародній науково-практичній конференції “Трансформація політичної системи України та Польщі в умовах європейської інтеграції” (Львів, 2003); науково-практичній конференції “Політичний процес в Україні у 2004 році: регіональні аспекти” (Львів, 2005); всеукраїнській науково-практичній конференції “Україна після президентських виборів: становлення демократії та розвиток громадянського суспільства” (Львів, 2005); міжнародній науковій конференції “Чехія. Польща. Україна. Партійні системи. Стан і перспективи” (Мензиздрой, Республіка Польща, 2006); міжрегіональній науково-практичній конференції “Дотримання демократичних стандартів виборчого процесу в Україні у 2006 році” (Львів, 2006); міжнародній науково-практичній конференції “Ціна свободи й незалежності: трансформація політичних систем в країнах Центральної та Південно-Східної Європи до і після 1989-1991 рр.” (Ужгород, 2006); міжнародній науковій конференції “Від Європейського Співтовариства до Європейської Унії. До 50-річчя підписання Римського Трактату” (Хелм, Республіка Польща, 2007); конференції “Політична наука в Україні: стан і перспективи” (Львів, 2007); міжнародній науковій конференції “Україна поза ЄС, Польща у ЄС: стосунки, проблеми, перспективи” (Львів, 2007); науковій міждисциплінарній конференції “Трансформація парадигм мислення та концепцій знання під впливом сучасних викликів у загальній, соціальній, практичній і прикладній філософії” (Львів, 2007).
Основні положення дисертаційного дослідження апробовані в рамках навчального курсу “Порівняльний аналіз політичних систем країн Західної Єропи” для студентів відділення політології філософського факультету та студентів факультету міжнародних відносин Львівського національного університету імені Івана Франка.
Автор спільно з аспірантом О.Шумельдою на підставі вивчення європейського досвіду фінансування політичних партій та практики фінансової діяльності політичних партій України розробив проект Закону України “Про фінансування політичних партій”.2 Його було передано Лабораторії законодавчих ініціатив (м.Київ), яка готувала проект закону № 1349- IV “Про внесення змін до деяких законодавчих актів України у зв'язку з запровадженням державного фінансування політичних партій в Україні” (прийнятий Верховною Радою України 27.11.2003).
Структура дисертації. Специфіка проблем, які стали об’єктом дисертаційного дослідження, мета і завдання роботи зумовили її структуру. Робота складається зі вступу, вісьми розділів, поділених на параграфи, висновків, списків посилань та бібліографії. Текст дисертації становить 433 сторінок, список використаних джерел 495 позиції та 66 адрес в інтернеті.
ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ
У вступі обґрунтовано актуальність теми дисертації, визначено її об’єкт та предмет, сформульовано мету і завдання, розкрито теоретичні та методологічні основи дисертаційного дослідження, визначено наукову новизну, практичне значення та апробацію одержаних результатів.
У першому розділі “Методологічні засади порівняльного аналізу
політичних систем” проаналізовано вихідні концептуальні засади порівняльного аналізу, в тім числі політичних інститутів і політичних систем. У першому параграфі “Становлення та основні етапи розвитку порівняльної політології” автор досліджує основні етапи в розвитку порівняльної політології, зазначаючи, що вона розвивалась одночасно зі становленням політичної науки і в своєму розвитку пройшла три етапи. Перетворення порівняльної політології в самостійну галузь політичної науки відбулося в межах другого етапу, який розпочався в 50-их роках ХХ ст. Цей етап характеризувався поступовою абсорбацією порівняльного методу більшістю галузей політичної науки. Третій етап бере початок з середини 70-их років і характеризується плюралізмом методологічних підходів, теорій та концепцій, які використовують для проведення порівняльних досліджень. У другому параграфі “Особливість методу порівняльного дослідження” простежується еволюція методу в межах окресленого періоду часу. Одночасно розглядаються основні підходи в структурі порівняльного методу, які застосовані у дослідженні: вивчення окремого випадку, бінарний аналіз, порівняння подібних і контрастних країн. Піднімається питання концептуальної правдивості, сутність якої полягає у тому, що будь-які теорії, або теоретичні конструкції дещо обмежені, тобто вони здебільшого мають валідність лише щодо певної кількості випадків і, в жодному разі, не щодо всіх без винятку прикладів політичного життя. Оскільки абсолютна більшість порівняльних досліджень передбачає аналіз емпіричних матеріалів, то в дисертації обґрунтовується, що порівняльні дослідження стосуються переважно трьох груп емпіричних явищ. Перша група –це явища, які безпосередньо вивчають і на підставі яких роблять узагальнення/висновки. Друга група –явища, які за своїми параметрами подібні з тими, які безпосередньо були предметом дослідження. Третя група –весь клас явищ, щодо яких існує принаймні певна подібність у характеристиках. Автор також наголошує на переважно вестернізованому характері порівняльного методу, пояснює чинники цього явища.
У параграфі “Сутність неоінституціоналізму” доводиться, що новий інституціоналізм, як самостійна теоретико-методологічна парадигма, став логічним підсумком і продовженням попереднього етапу розвитку політичної науки та порівняльної політології. Новий інституціоналізм або “критичний інституціоналізм” сприяв, на відміну від старого інституціоналізму, залученню до аналізу не лише найсуттєвіших інститутів –держава, уряд, парламент, партії та бюрократія, а й інститутів “другого порядку”, а також неформальних інститутів. Поняття критичний не є другорядним у цьому трактуванні. Воно засноване на постулаті, що відбувається не просте повернення до вивчення інститутів і протиставлення пріоритетності поведінки (що властиве біхевіоризму), а підкреслює, що звернення до категорії політичних інститутів відбувається одночасно з вивченням поведінки діючих політичних акторів, яка переважно вивчається у системі координат теорії раціонального вибору. Тобто, в цьому випадку не відбулося відкидання головних засад біхевіоризму, вони залишаються далі актуальними і потрібними. Загальною характеристикою, що об’єднує усі існуючі різновиди неоінституціоналізму у певну цілісність, є те, що вони вважають інститути центральним компонентом політичного життя. Відповідно аналіз політичного простору варто починати з інститутів, а не громадян, соціальних груп. Новий інституціоналізм наголошує на вирішальній ролі інститутів щодо детермінування поведінки індивідів, саме інститути зумовлюють регулярність політичної поведінки акторів.
Отже, загальним у зазначених визначеннях політичного інституту є те, що вони (інститути –А.Р.) є певним структурним утворенням, яке задає параметри для взаємовідносин у суспільстві, регламентуючи політичну діяльність. Як своєрідний механізм впорядкування та управління політичними процесами політичні інститути охоплюють структуру/ організацію; систему прийнятих в інституті норм, цінностей, або таких, які визнає цей інститут (це може бути також нехтування існуючими правовими нормами у країні); зразки поведінки/взаємовідносин, відповідно функції, які виконує цей інститут у суспільстві; засоби та механізми з допомогою яких інститут функціонує. Саме політичні інститути забезпечують стабільність політичної системи і можна розглядати їх як елементи цілої системи. У дисертації зазначається, коли йдеться про конкретні політичні інститути, то треба враховувати, що вони поєднують три площини. Перша –загально-методологічна –передбачає ті спільні характеристики, які властиві цьому інституту незалежно від дії різних чинників. Друга площина передбачатиме спільні характеристики цього інституту, які властиві групам країн із певними спільними характеристиками. Третя площина відображатиме національні особливості цього інституту.
Оскільки політичне життя надзвичайно динамічне і в ньому відчуваємо дію багатьох чинників, то це накладає відбиток і на самі інститути. Вони також перебувають у постійному стані змін –нові люди, новий характер відносин між людьми, нові проблеми тощо. Отже, інститути мають певний рівень постійності, тобто досить широкі межі, в яких відбуваються інституційні зміни: плановані та несподівані, які наперед не передбачені. На інститути впливають і зовнішні щодо них події/виклики. Зміни/події в оточенні щодо інституту визначають для нього набір можливостей і загроз. Відповіді на ці виклики передбачають внутрішньоінституційні зміни, сам розвиток або занепад інституту.
У параграфі “Інституційний компонент аналізу політичних систем держав Західної Європи” вивчаються методологічні проблеми політичної системи суспільства. Сьогодні головними підходами щодо концептуального трактування поняття політична система є: структурно-функціональний, кібернетичний та інституційний. Зазначається, що в дисертаційному дослідженні політична система розглядається у форматі неоінституціоналізму як цілісність, яка складається з формальних і неформальних інститутів, відрізняється від оточення і постійно з ним взаємодіє.
Політичні системи країн Західної Європи характеризуються значною різноманітністю, яка зумовлена відмінностями у формах правління, територіального устрою, історичних особливостях еволюції тощо. Відповідно, процес розвитку суспільства іманентно передбачає кількісні та якісні зміни в системі політичних інститутів, які на певному етапі здатні призводити до якісних змін у національній політичній системі. Внаслідок цього політичні інститути запропоновано розглядати в форматі індикаторів політичних змін національних політичних систем.
У параграфі “Ступінь вивчення проблеми “Порівняльний аналіз політичних систем держав Західної Європи” підкреслено, що незважаючи на те, що порівняльну політологію сьогодні викладають у багатьох українських університетах (на факультетах/відділеннях політології та міжнародних відносин), ця дисципліна не має ще достатньої власної науково-методичної інфраструктури. Серед українських авторів, які аналізують зазначені проблеми у своїх монографічних дослідженнях, варто назвати: І.В.Алексієнко, А.Білоуса, М.Кармазіну, В.Шаповала. Особливо треба виділити колективну працю за редакцією В.С.Багірова та М.І.Сазонова “Сравнительная политика. Основные политические системы современного мира.” Важливу функцію в поширенні теоретико-методологічних напрацювань західної порівняльної політології відіграють перекладні праці, зокрема Ж.Зіллера та Дж.Сарторі.
Окремі проблеми порівняльного аналізу останнім часом активно почали досліджувати у кандидатських працях: Берези А.В., Калитчака Р.Г., ПоліщукаК.В., Теленко О.М., Батракова І.В., Вредій О.С., Ділковської І.О., Голишева В.М., Павленко Р.М., Малкіної Г.М.
Відчутно зросла у новому столітті кількість наукових статей, присвячених вивченню/аналізу політичних проблем в системі координат порівняльної політології: Нижник Н.Р., Серьогіна С.Г., Стешенко Т.В., Вінничук Н. та Павленко І., Малярчук В., Рябіка В. та Шведи Ю.Р.
Як науково-навчальна дисципліна порівняльна політологія значно розвинутіша в Росії, де у 1997 р. в системі Російської академії наук було створено Інститут порівняльної політології. Цьому сприяла наявність потужних академічних наукових установ ще з радянських часів, які спеціалізувалися на аналізі політичних процесів у визначальних країнах світу.
Свідомий курс на пріоритетний розвиток порівняльної політології виявляється в активному перекладі та публікуванні найкращих праць з цієї проблематики спеціалістів з різних країн світу: Р.Даля, М.Догана та Д.Пелассі, А.Лейпхарта, Р.Чілкота, Г.Алмонда, Дж.Пауєлла, К.Строма, Р.Далтона. Протягом існування самостійної російської держави вийшло в світ багато монографій, де опрацьовано методологічні питання порівняльного аналізу та конкретні питання розвитку політичних систем європейських країн: М.Г.Анохіна, А.М.Салміна, Л.В.Сморгунова та М.В.Ільїна.
Значного розвитку дослідження в галузі порівняльного аналізу досягнули в Республіці Польща. Це зумовлено тим, що ця країна належала до тих, де ще в період соціалізму політична наука існувала як самостійна наукова галузь. Найвагоміший доробок в напрямі порівняльного аналізу політичних систем країн Західної Європи мають професори Вроцлавського університету А.Антошевські та Р.Хербут.
Значного розвитку вивчення зазначеної проблеми знайшло в творчому доробку західних політологів. Проблематика соціополітичних поділів ґрунтовно розкрита у працях: А.Лейпхарта, С.Бартоліні, П.Майера, Ж.-Е.Лейна, С.Ерссона, О. Кнутсена, Д.Рея та М.Тейлора, М.Франкліна, Р.Інглехарта та ін. Діяльність інститутів влади європейських країн досліджувало багато науковців, найвагомішими можна вважати праці: Д.Блондела, М.Лейвера, К.Строма, Г.Люберта, Н.Шофільда, Дж.Лінца, С.Фінера. Проблеми виборів і їх впливу на політичну систему європейських країн ґрунтовно проаналізовано у працях Г.Коха, А.Лейпхарта, Дж.Сарторі. Проблеми політичних партій протягом другої половини ХХ ст. були, мабуть, однією з найбільш досліджуваних тем. Серед праць, які мали принциповий концептуальний вплив на вивчення місця, ролі та суспільного значення політичних партій треба виділити публікації: М.Дюверже, І.Баджа, Д.Робертсона, Д.Хеарлі, М.Лааксо і Р.Таагепери, М.Лейвера, А.Лейпхарта, Дж.Сарторі.
Аналіз основних соціополітичних поділів опрацьовано в другому розділі дисертаційного дослідження –“Основні соціополітичні поділи у державах Західної Європи.” У першому параграфі “Сутність та основні підходи щодо визначення соціополітичних поділів” проведено аналіз еволюції концепції соціополітичного поділу, яку вперше сформулював С.Ліпсет і С.Роккан. Дисертант дотримується визначення соціополітичного поділу, яке передбачає інтеграцію соціальної групи/груп і політичної партії/партій, коли ідентифікація індивіда зі своєю соціальною групою буде передбачати наступний партійний вибір та коли партія стає інституційним представником інтересів цієї соціальної групи на політичній арені. Головним індикатором, який свідчить про перетворення певного існуючого соціального поділу, представленого відповідними групами у соціополітичний поділ, є виникнення зв’язку між групою та політичною партією, або іншим політичним інститутом, який буде виступати представником інтересів цієї групи. Другим індикатором, на погляд автора, повинен бути часовий вимір –тривалість соціополітичного поділу. Отож, про наявність у суспільстві соціополітичного поділу можемо говорити лише тоді, коли означений зв’язок є тривалим у часі. Оскільки поняття тривалість досить відносне, то стосовно соціополітичного поділу мінімальним часом, на наш погляд, повинен бути період у два парламентські терміни. Тобто, цей період повинен засвідчити, що зв’язок певної політичної партії і відповідної/них соціальної групи/груп під час одних виборів не був випадковістю або кон’юнктурою. Формування соціополітичного поділу передбачає, що процес поєднання групової окремішності та відповідного політичного інституту повинен стосуватися більше ніж одного суб’єкта. В такому випадку для остаточного оформлення конструкції соціополітичного поділу треба, щоб сторонами були як мінімум два актори, які поєднують соціально-групові та політично-інституційні частини і які діють на національній арені. Процес трансформації соціально-групового поділу у соціально-політичний проходить три стадії: латентну, ідентифікаційну та інституційну.
У параграфі “Соціально-економічна основа соціополітичних поділів” простежується еволюція поняття “клас” і розглядаються основні підходи до цього поняття на сучасному етапі. Дослідник аналізує зміни, які сталися щодо категорій занятого населення у сфері промисловості, сільского господарства та сервісу. Доводено, що суттєві зміни відбулися у кожній із названих категорій, зокрема соціальна група людей зайнятих у промисловості відчутно зменшилась і займає другу позицію серед зайнятого населення країн Західної Європи. Простежується також певна відмінність регіонального плану, оскільки кількісні показники частки зайнятого населення в промисловості у країнах Північної Європи нижчі, ніж у південних країнах. Об’єктивні економічні зміни в країнах Західної Європи і зростання рівня життя населення європейських країн дали змогу зняти з порядку денного низку традиційних “матеріальних” питань, які хвилювали працівників сфери промисловості протягом ХІХ –першої половини ХХ ст. За широким спектром характеристик –характер праці, умови праці, рівень доходів і соціальний захист, спосіб і рівень життя працівників промисловості з кінця ХХ ст. мало чим відрізняється від представників середнього класу. Внаслідок цього автор вважає, що поняття “соціально-економічна складова” коректніше відображає суть основи соціополітичного поділу, ніж термін “класова”.
Стан та еволюція змін кількісних параметрів зайнятого населення не є самодостатньою характеристикою. В роботі пропонується враховувати суб’єктивне сприйняття громадянином своєї позиції, положення власної професійної групи, цілого суспільства в системі координат суспільної рівності/нерівності. Для характеристики рівня суспільної нерівності в політичній науці традиційно використовують індекс Джіні (Gini) –статистичний показник, який виявляє рівень розшарування населення країни на підставі рівня річного доходу. Автор аналізує зв’язок між групами найманих працівників і лівими політичними партіями. Це дає змогу встановити, що соціополітичний поділ на соціально-економічній (класовій) основі властивий усім без винятку країнам Західної Європи. Важливою особливістю цього поділу є невпинне зменшення частки робітничого класу, але низка суспільних проблем, пов’язаних із становищем у західних суспільствах найманих працівників, буде ще досить довгий час сприяти актуалізації цього соціополітичного поділу. Наступна особливість цього поділу полягає у тому, що політичну складову сьогодні представляють лише соціал-демократичні партії. Простежуються також певні регіональні відмінності: в країнах Північної Європи порівняно з країнами Південної –значно менша частка населення зайнята в сфері промисловості і значно більша в сфері сервісу, також північним країнам властивий нижчий рівень суспільної нерівності.
У параграфі “Етномовна основа соціополітичних поділів” розглянуто теоретико-методологічні особливості поняття етнічна група. Дисертант обґрунтовує доцільність використовувати поняття –етномовна та етнічна групи. В першому випадку соціальна група буде характеризуватися одночасно етнічними та мовними відмінностями щодо інших груп. В другому випадку – розглядатимемо групи, які будуть мати етнічні відмінності, але не будуть передбачати відмінностей у мові (ірландці, шотландці, уельсці та англійці в Сполученому Королівстві).
На підставі аналізу змін показників індексу етномовної фрагментації автор класифікував країни Західної Європи на декілька умовних груп. Далі дисертант досліджує становище та відносини між етномовними та етнічними групами у Бельгії, Швейцарії, Іспанії, Сполученому Королівстві та Франції, які є найбільш гетерогенними в етномовному плані серед досліджуваних країн. Загальним алгоритмом дослідження є з’ясування статистичних даних, нормативних документів щодо положення етномовних/етнічних груп, співвідношення рівнів загальнонаціональної та етнічної ідентифікації та взаємозв’язок етномовних груп і політичних партій. Проведений аналіз дав змогу авторові констатувати, що попри присутність у всіх европейських країнах багатьох різноманітних етномовних груп, групові мовні та етнічні відмінності не призвели до формування та актуалізації етномовної ідентифікації і переростання її в площину політичного представництва в більшості країн. Сьогодні соціополітичні поділи на етномовній основі сформувалися лише в Бельгії, Сполученому Королівстві та Іспанії.
У параграфі “Феномен міграції до країн Західної Європи як підстава формування нового соціополітичного поділу” проаналізовано політичні проблеми/наслідки для європейських країн міграційних процесів. У дисертації вивчається сутність міграційних процесів в європейських країнах від завершення Другої світової війни. Констатується, що початок 90-их років став рубіжним у розвитку еміграційно-імміграційних процесів. Саме тоді в’їзд до країн Західної Європи став перевищувати виїзд з цих країн. Міграційні процеси властиві всім європейським країнам без винятку, проте вони мають різний характер і різну інтенсивність. Результатом активної імміграції стала присутність в європейських країнах постійно зростаючої частки представників інших країн, які відрізнялися цивілізаційно і мали суттєві проблеми з інтеграцією. На підставі аналізу статистичних даних показано, що в низці країн іммігранти, переважно з мусульманських країн, вийшли на перше місце серед етнічних груп, які належать до некорінного населення. Постійне збільшення частки іммігрантів, особливо нелегальних, спровокувало перетворення цього питання у важливу внутрішньополітичну проблему багатьох країн Західної Європи. Політичний аспект цієї проблеми полягає в тому, що з початку 90-их років минулого століття в європейських країнах, де були найбільш чутливими ці питання, почали виникати нові крайні праві політичні партії, яким властивий антиіммігрантський характер.
Проведений аналіз дав підстави говорити про формування нового соціополітичного поділу у таких країнах: Австрія, Данія, Нідерланди, Норвегія, Франція та Швейцарія. Соціально-груповою основою цього поділу є наявність значної кількості іммігрантів у цих країнах. Вже сьогодні суттєві соціополітичні відмінності простежуються між тими, хто виступає проти присутності у власних країнах значних груп іммігрантів, і рештою населення, яке дотримується загальнодемократичних позицій з цього питання. Безумовно, ми не можемо ще стверджувати про остаточну сформованість нового соціополітичного поділу на підставі ставлення до іммігрантів, оскільки немає політичних партій, які б представляли інтереси етнічних груп імміграційного походження як цілого. Антиімміграційну складову на політичній сцені представляють партії крайньо правого популістського спрямування. Партії ліберально-демократичного спрямування, які їм протистоять, відстоюють, на нашу думку, не конкретні інтереси груп іммігрантів, а загальнодемократичні засади організації суспільного життя, плюралізм і мультикультурність в організації європейських суспільств. Однак протистояння між цими двома групами вже сьогодні має соціополітичний характер.
У параграфі “Релігійна основа соціополітичних поділів” вивчається місце релігійних конфесій та індивідуальної релігійності в політичному житті. Порівняння змін у конфесійному розподілі між державами Західної Європи засвідчує, що для більшості з них властиві такі тенденції: по-перше, зменшення в абсолютних показниках відсотка прихильників домінуючої/домінуючих конфесій; по-друге, поява і вихід в “лідери” представників мусульманської конфесії. В Бельгії, Греції та Франції вірні ісламу за кількістю прихильників вийшли на другу позицію серед конфесійних громад; по-третє, зростання частки тих, щодо кого не визначена конфесійна належність, або хто себе кваліфікує як “невіруючий”.
Аналіз країн з допомогою індексу релігійної фрагментаризації свідчить про суттєве зростання цього рівня. На підставі оцінки показника індексу в роботі виділено три групи країн. В Європі простежується наявність чіткої лінії конфесійного поділу країн, коли північ є протестантською, південь –католицьким, а лінія поділу між цими двома групами країн проходить через Нідерланди, Німеччину та Швейцарію, які найбільш гетерогенні у конфесійному плані. До “рубіжної” групи країн у географічному плані та за показниками індексу релігійної фрагментації можна зарахувати Сполучене Королівство та Францію. Аналізується розвиток партій християнського спрямування та їхній зв’язок із конфесійними групами. Комплексний аналіз цього питання допоміг зробити висновок, що соціально-політичний поділ на основі протистояння церкви і світської держави, який відзначали С.Роккан та С.Ліпсет в середині ХХ ст. для багатьох європейських країн, сьогодні став малопомітним. Християнські політичні партії перестали бути моноконфесійними, в своїх програмах вони головну увагу приділяють актуальним суспільним проблемам і внаслідок цього мало чим відрізняються від інших політичних партій. Водночас у суспільстві сформувалися додаткові групові поділи, які засновуються на різному ставленні громадян до цілої низки суспільних проблем: аборти, розлучення, одностатеві шлюби, адаптація гомосексуальними родинами дітей, проблема евтаназії. Ці питання набули політичного виміру внаслідок протистояння між правими/християнськими та лівими партіями. Додатковим питанням, яке сьогодні опинилося в площині протистояння і має відношення до конструкції поділів на релігійній основі, стало ставлення до послідовників ісламу, які постійно та тимчасово проживають на території національних країн. В дисертації доводиться, що означений поділ набуває характеру релігійно-культурного і близько пов’язаний з іншим типом соціополітичного поділу на етномовній основі.
У параграфі “Територіальна основа соціополітичних поділів” стверджується, що під територіальною основою соціополітичного поділу треба розуміти відмінності між групами людей, які склалися за територіальною ознакою і є базою для наступної політичної інституціоналізації. Тобто, ключовим індикатором поняття регіон є, по-перше, певна територія, яка географічно виокремлюється зі складу загальної території країни; по-друге, населення, що проживає на цій території та має певні спільні характеристики щодо решти населення цієї країни. Третім індикатором, на думку автора, повинна бути самоідентифікація або самоусвідомлення наявності у цієї групи людей певних особливостей, які відрізняють їх від загалу. Фактично цей індикатор передбачає переважання регіональної самоідентифікації над загальнонаціональною. Регіональна ідентичність може ґрунтуватись на особливостях мови, культури, історії тощо. Переважно вона призводить в майбутньому до створення громадських організацій і політичних партій. Існування подібних інституційних утворень пов’язане з наявністю гомогенних територіальних груп і відповідним рівнем їхнього розвитку, а також умовами інституалізації. Проведений аналіз ситуації в основних регіонах європейських країн дав змогу констатувати, що регіональна основа соціополітичного поділу серед європейських країн сьогодні є лише в Італії, хоча рівень напруги, завдячуючи референдуму 2006р., відчутно зменшився. Одночасно в Бельгії, Іспанії та Сполученому Королівстві регіональні відмінності і відповідне партійне протистояння накладаються на систему етномовного поділу та внаслідок цього взаємно підсилюються.
У параграфі “Соціополітичний поділ “нової політики” доводиться, що соціально-економічні та демократичні перетворення в європейських країнах після Другої світової війни, зміни поколінь призвели до формування суспільних груп зорієнтованих на постматеріалістичні цінності. Це призвело до становлення “нових” лівих і правих політичних партій, які за своїми інтересами, цінностями суттєво відрізняються від “старих”/традиційних політичних партій. “Нові” партії, з одного боку, протистоять “старим”, з іншого –конкурують між собою, констатуючи цим протистоянням соціополітичний поділ “нової політики”. В інституційному плані такий поділ дуже близький до поділу на міграційній основі.
Вивченню місця та ролі інституту глави держави в політичних системах країн Західної Європи присвячений третій розділ дисертаційного дослідження “Роль і значення глави держави у країнах Західної Європи.” У першому параграфі “Позиція глави держави у конституційних монархіях” проаналізовано обсяг повноважень монархів як голів держави у Сполученому Королівстві, Бельгії, Данії, Нідерландах, Норвегії, Іспанії та Швеції. З’ясовано, що у конституційних монархіях глава держави –монарх –володіє одночасно окремими функціями законодавчої влади (спільно з національними парламентами) та виконавчої (спільно з урядами). У системі виконавчої влади більший обсяг повноважень монархи мають щодо міжнародних справ і питань оборони. Щодо всіх монархів діє норма їхньої особистої недоторканості. Оскільки монархи політично нейтральні, то відіграють важливу роль у забезпеченні/зміцненні суспільної єдності країн.
У другому параграфі “Президент як глава держави” посаду президента розглянуто стосовно країн із напівпрезидентською та парламентською формами правління. Проаналізовано спільні й особливі вимоги щодо кандидатів на цю посаду, стосовно способів обрання та термінів перебування. Детально досліджено обсяги повноважень президентів у системі взаємин: президент –парламент –прем’єр-міністр (уряд). У напівпрезидентській формі правління можемо виділити дві різні конструкції, які передбачатимуть відмінний один від одного рівень політичної ваги президента. Найбільший рівень політичної ваги існує в ситуації, коли президент опирається на лояльну щодо себе в політичному плані парламентську більшість і президент стає слабким за умов протиставлення йому парламентської більшості (ситуація коґабітації).
Проведений аналіз допоміг констатувати, що позиціонування повноважень президентів має обов’язково охоплювати аналіз не лише прав і можливостей, які надають президентам конституції національних країн, а й реальні de facto повноваження. Обмежуючим чинником щодо могутності посади президента є парламент, зокрема парламентська більшість. Загальною тенденцією європейських країн з напівпрезидентською формою правління є зменшення обсягу повноважень президентів, перерозподіл повноважень на користь парламентів і фактичне наближення до характеристик повноважень президентів країн з парламентською формою правління.
Аналіз інституту парламентів виконано у четвертому розділі “Порівняльна характеристика парламентів країн Західної Європи.” Доведено, що парламенти усіх без винятку європейських країн як представницькі інститути своїм складом відображають політичні преференції громадян власних держав і, одночасно, своєю діяльністю постійно орієнтуються на домінуючі інтереси виборців. Громадяни через посередництво депутатів беруть участь в управлінні державою, формуючи визначальний елемент конструкції представницької демократії. У першому параграфі “Вимоги щодо кандидатів у депутати і депутатів” послідовно з’ясовуються спільні та особливі вимоги/властивості щодо: кандидатів у депутати, стосовно імперативного мандату, парламентського імунітету, індемнітету, права на конфеденційну інформацію, ситуацію з доходами та привілеями парламентарів. У другому параграфі “Структура парламентів” вивчається роль і значення голів парламентів, зіставляється обсяг їхньої компетенції. Досліджується позиція керівних органів парламентів, головні різновиди парламентських комісій: комісії цілої палати, постійні комісії парламенту, постійні та тимчасові комісії, спільні комісії у випадку двопалатних парламентів. Особлива увага приділена аналізу ролі партійних фракцій у парламенті кожної європейської країни.
У параграфі “Особливість верхніх палат” розглядаються засади формування та повноваження верхніх палат в двопалатних парламентах, які існують у всіх федеративних та частині унітарних європейських держав. Характеризуючи співвідношення палат у двопалатних парламентах, автор використовує конструкцію: симетричного (сильного) та асиметричного (слабкого) бікамералізму. Дисертант стверджує, що простежується тенденція, коли унітарні держави в ситуації необхідності обрання між однопалатним та двопалатним парламентом, надають перевагу однопалатному. Також підтверджується наявність спільної тенденції для європейських країн –постійне зростання частки жінок серед депутатів національних парламентів. В регіональному плані найвищі показники представництва жінок характерні для північних країн і найменші –для південних країн Західної Європи.
Законодавча, формування виконавчої влади та контрольна функції вивчаються у параграфі “Функції парламентів.” У більшості європейських країн ініціаторами основної частини законопроектів є уряди. Законодавча функція парламентів обмежена інститутом референдуму та народними законодавчими ініціативами. Контроль за діяльністю виконавчої влади розглядається в дисертації як ключовий індикатор, за допомогою якого оцінюється сила парламентів. Найбільш дієвим механізмом контролю за урядовою діяльністю є право парламенту на висловлення вотуму недовіри, а також можливість проголосувати проти, коли уряд ставить на порядок денний питання про довіру. Як контролюючі функції розглядається прийняття бюджету, запитання та інтерпеляції.
Значна увага приділена аналізу ролі та місця опозиції. Традиційно завдання, або функції опозиції зводяться до: контролю, критики та формулювання альтернатив щодо програмного курсу і практичної політичної діяльності діючого уряду. Тип уряду: однопартійний або коаліційний, уряд більшості або меншості; характер партійної системи накладають відбиток на опозицію та контрольну функцію, яку вона виконує. В роботі виділено три групи країн, де опозиція займає та відіграє відмінну роль. До першої групи віднесена опозиція у країнах, де існують однопартійні уряди більшості. Другу групу становитимуть країни, де діють коаліційні уряди більшості. До третьої групи зарахувані країни, де переважають однопартійні та коаліційні уряди меншості. Розглядається специфічна ситуація щодо опозиції у Швейцарії. Проведений аналіз дав підстави дисертанту стверджувати, що сьогодні парламенти є визначальним елементом політичної конструкції, забезпечують стабільність функціонування демократичної політичної системи. Поступово вони перетворюються у головну арену політичного життя кожної країни у міжвиборчий період.
Складний комплекс проблем пов’язаний із діяльністю інституту уряду вивчається у п’ятому розділі “Порівняльна характеристика урядів держав Західної Європи.” У першому параграфі “Уряд в системі виконавчої влади” зазначено, що категорія уряд належить до ширшого поняття – виконавча влада, яка може бути моністичною та дуалістичною. Виконавча влада передбачає поділ на політичну та не політичну складову. Політична складова виконавчої влади охоплює вищі керівні державні посади, які призначає парламент, за парламентської форми правління, та президент і парламент –за напівпрезидентської форми. Не політична складова виконавчої влади представлена державною бюрократією, з якої складається “машина” державного управління.
В європейських країнах уряд в тій або іншій формі створює парламент, парламент контролює його діяльність і перед ним уряд несе політичну відповідальність. Друга ознака уряду –його колегіальний характер. Третя –його політичний характер. Уряд формується політичними партіями, які пройшли до парламенту. В цьому випадку уряд може бути партійним, за партійною належністю членів уряду, та безпартійним. Домінуючим є варіант партійного уряду, оскільки вплив політичних партій на уряд визначальний навіть за умов позапартійного статусу членів уряду.
У другому параграфі “Глава уряду” автор зазначає, що посади прем’єр-міністра немає за президентської форми правління, де президент є главою виконавчої влади й існує за парламентської та напівпрезидентської/змішаної форми правління. Незалежно від форми правління визначення кандидатури на посаду голови уряду відбувається на підставі результатів парламентських виборів і формування парламентської більшості, або отримання підтримки більшості для уряду меншості. Навіть за умови дострокової відставки уряду нова конфігурація уряду і посада прем’єр-міністра залежатиме від розкладу сил у діючому парламенті. Опираючись на аналіз підстав і процедур обрання на посаду голови уряду, обсягів повноважень, дисертант розглядає показники сили прем’єр-мінстрів у трьох категоріях держав –із високим, середнім і низьким рівнем сили.
Незважаючи на неоднакову вагомість посади прем’єр-міністра у різних країнах Західної Європи, відзначається поступове підвищення статусу цієї посади, особливо у країнах, де традиційно ця посада не належить до сильних.
У третьому параграфі “Типологія урядових кабінетів у країнах Західної Європи” досліджуються основні підходи щодо сутності поняття кабінет у країнах Західної Європи. На підставі аналізу головних підходів щодо типології урядів у дисертації відзначається, що уряди можуть бути поділеними на партійні та технократичні/технічні, або не партійні. Остання категорія урядів в європейських країнах у переважній більшості є винятком. Другою підставою типології урядів є форма правління, внаслідок чого виокремлено уряди за президентської, парламентської та напівпрезидентської форми правління. Третя типологія стосуватиметься урядів у країнах парламентської та напівпрезидентської (змішаної) форми правління. Вони можуть бути структуровані за критерієм кількості політичних партій, з яких вони складаються, у такі групи : однопартійні та коаліційні. Однопартійні поділяються на однопартійні уряди більшості та меншості на підставі оцінки кількості депутатів парламенту від урядових партій. Відповідно коаліційні уряди також представлені коаліційними урядами більшості та меншості.
У параграфі “Однопартійні уряди більшості” як базовий тип для цієї категорії урядів розглядається уряд Сполученого Королівства. Право формувати уряд отримує партія, яка має більшість у парламенті. Членів кабінету призначає монарх за пропозицією прем’єр-міністра, іншу частину самостійно призначає прем’єр-міністр. Члени уряду, яких затверджує монарх, називаються “міністрами Корони” і саме з них складається урядовий кабінет. Такий кабінет охоплює найближчих співпрацівників прем’єра та найвпливовіших лідерів партії, які є членами уряду. Уряд несе політичну відповідальність перед Палатою громад. Члени уряду повинні мати депутатський мандат до однієї з двох палат парламенту. У післявоєнній історії країн Західної Європи їхня частка становить 15 % усіх урядів і вони були у десятьох країнах континенту.
У параграфі “Коаліційні уряди” зазначається, що коаліційні уряди складаються з представників двох або більше політичних партій, які об’єднують власні зусилля для формування уряду, коли жодна партія немає більшості у парламенті. Коаліційний уряд не виникає сам собою, його свідомо формують політичні партії, які провели своїх представників до парламенту. Така категорія урядів є домінуючою за кількістю серед урядів європейських країн. Протягом періоду, який ми аналізуємо, коаліційні уряди більшості були властиві 14 країнам і їхня загальна частка серед всіх урядів становить 53,8 %. Коаліційні уряди, які є результатом переговорів, складаються з двох основних конструкцій. Перша властива коаліційним урядам, де існує одна домінуюча політична партія; друга, коли коаліція має врівноважений характер.
У параграфі “Феномен урядів меншості” досліджується сутність та особливість однопартійних та коаліційних урядів меншості. Уряд меншості означає, що політична партія самостійно, або в коаліції з іншою/іншими представлена/ні в парламенті депутатами, загальна кількість яких становить менше 50 % від повного складу депутатів парламенту. Представники цієї/цих партій і формують уряд. Відповідно, частка партій, які не входять до складу уряду, становить понад 50 % від загальної кількості депутатів. Для затвердження і подальшого функціонування уряд меншості повинен отримати підтримку більшості у парламенті.
На погляд дисертанта, природним результатом виборів має бути формування більшості в парламенті, яка повинна відображати відповідну підтримку більшості виборців, надану партіям/виборчим блокам. Нездатність формування більшості є свідченням політичної кризи. Власне за цих умов уряди меншості виступають прийнятним виходом. В роботі ґрунтовно проаналізовано існуючі причини та чинники утворення та існування урядів меншості. Після Другої світової війни 33 % від загальної кількості європейських урядів становили уряди меншості.
У параграфі “Формування урядів у країнах Західної Європи: процедури та чинники” досліджується практика формування коаліційних урядів більшості і меншості та однопартійних урядів меншості. Формування уряду традиційно передбачає послідовне проходження трьох стадій. Перша –охоплює вибори, коли визначаються партії, які будуть представлені в парламенті, а також рівень їхньої підтримки. Друга стадія – це процес міжпартійних переговорів, який визначає композицію майбутнього уряду, або одного з його варіантів. Третя –характеризує процедуру голосування в парламенті, або іншої дії, яка має характер вотуму довіри конкретному складу уряду та його програмі дій, внаслідок чого уряд отримує мандат для легітимної діяльності. Роль глави держави в умовах парламентської форми правління здатна суттєво зростати за умов ускладнення/обтяження додатковими проблемами процесу формування уряду. За умов напівпрезидентської форми правління вплив глави держави на процес формування уряду залежить від наявності/відсутності ситуації коґабітації. Від переговорного процесу залежить не лише створення уряду, а й перспективи його ефективної діяльності.
У параграфі “Урядова стабільність” визначено показники урядової стабільності. По-перше, це повинна бути діяльність уряду під керівництвом того самого прем’єр-міністра; по-друге, збереження того партійного складу уряду, який отримав підтримку у парламенті; по-третє, це збереження первинного персонального складу членів уряду. Стабільність уряду буде також вимірюватися тривалістю його дії, починаючи від формального призначення/затвердження главою держави, або отримання підтримки у парламенті там, де ця процедура є необхідною, і до моменту відставки. Головними індикаторами, які свідчать про зміни в уряді, повинні слугувати: чергові/позачергові вибори; добровільний вихід зі складу уряду; втрата довіри парламенту урядом, як внаслідок голосування довіри, так і не довіри; рішення глави держави про відставку уряду/прем’єр-міністра, або члена уряду. На підставі цих індикаторів в роботі обчислено загальну кількість змін у складі урядів європейських країн за період 1960-2004 рр. Аналіз показників середньої тривалості урядів дав змогу виділити три групи країн.
У шостому розділі “Вплив виборчих систем на політичні системи” розглядаються демократичні вимоги щодо виборів, аналізуються процедури голосування та засади проголошення виборів. У параграфі “Типи виборчих систем” дисертант зазначає, що сьогодні у державах Західної Європи існує широкий спектр виборчих систем, які зумовлюють відмінні наслідки для виборців політичних партій і блоків, а також і для цілої політичної системи певної країни. У параграфі “Мажоритарна виборча система” дисертант досліджує систему відносної більшості та двотурову систему більшості, вивчає позитивні і проблемні сторони цих різновидностей виборчої системи. У параграфі “Пропорційна виборча система” зазначено, що серед європейських країн можемо виділити такі різновиди пропорційної виборчої системи: по-перше, пропорційна виборча система з єдиним загальнонаціональним виборчим округом; по-друге, пропорційна виборча система з закритими списками; по-третє, пропорційна виборча система з преференціями; по-четверте, виборча система панашаж; по-п’яте, система єдиного перехідного голосу. Автор послідовно аналізує сильні і слабкі сторони виборчої системи. У параграфі “Змішана виборча система” досліджується досвід Німеччини та Італії з 1993 до 2005 року, коли в цій країні діяв різновид змішаної виборчої системи. Підсумовуючи аналіз виборчих систем, констатується, що кожна виборча система є механізмом, інструментом здійснення демократії в країні та формування інститутів влади в межах визначеної форми правління.
У параграфі “Оцінювання виборчих систем” відзначається, що оцінка виборчої системи є оцінкою політичних наслідків, які отримує суспільство, внаслідок застосування конкретної виборчої системи. Сама оцінка є складним процесом, оскільки визначення наслідків застосування тієї або іншої системи не є однозначним з погляду головних політичних акторів. Виборчі системи важко розглядати як незалежний феномен, вони здебільшого є частиною складного комплексу політичної системи, внаслідок чого постійно зазнають впливів від інших компонентів, як і самі постійно різновекторно впливають. Серед базових оцінок виборчих систем домінують оцінки щодо забезпечення представництва та щодо рівня пропорційності/диспропорційності. Отже, виборчі системи здатні вирішально впливати на партійну систему країни, сприяючи великим, середнім або малим політичним партіям, стимулюючи збільшення або зменшення частки жінок, які беруть участь у політичному житті тощо. Кожний тип виборчої системи має власні переваги та недоліки, але всі існуючі сьогодні системи з їхніми плюсами та мінусами є іманентною частиною національних демократичних політичних систем, перебуваючи в складній мережі взаємозв’язків з політичними інститутами та механізмами.
У сьомому розділі “Місце політичних партій у політичних системах
країн Західної Європи” у першому параграфі “Особливості інституту політичних партій в європейських країнах” обґрунтовується, що політичні партії є результатом і показником демократичного розвитку суспільства, виконуючи числені важливі суспільні функції. Визнання виняткової ролі політичних партій в організації та проведенні виборчого процесу, усвідомлення постійного зростання вартості виборів зумовили запровадження державного фінансування політичних партій. Внаслідок цього відбувається формування системи спільних інтересів політичних партій і держави, що сприяє перетворенню партій з інституту, який з’єднує державу та громадянське суспільство, у державно-суспільний інститут.
У параграфі “Поняття урядової партії” доводиться, що феномен урядова партія/ії властиві парламентській і напівпрезидентській (змішаній) формам правління, які передбачають формування уряду на підставі створення більшості у парламенті. Конструкція урядової партії є своєрідним інтегратором двох систем –партії та уряду, коли керівники/представники партії, які формують уряд, одночасно займають вищі державні політичні посади. Внаслідок цього кожен конкретний уряд змушений вирішувати складну систему питань, пов’язаних із співвідношенням цілей і інтересів партій учасників, які одночасно є конкурентами на майбутніх виборах, за умов коаліційних урядів; партійної та державно-бюрократичної складової уряду тощо. Формування політичними партіями урядів також сприяє процесу одержавлення політичних партій. Такий процес, на нашу думку, поширюється на всі парламентські партії, які брали участь у формуванні уряду і які були в опозиції.
У параграфі “Партійні системи держав Західної Європи” доводиться, що формальна кількість зареєстрованих політичних партій не завжди коректно відображає партійну систему країни. Ця некоректність полягає в тому, що вплив на політичний процес чинять не всі зареєстровані партії, а лише обмежена їх кількість. Автор звертається до аналізу індексу “ефективна кількість політичних партій”. Порівняння даних дає підстави стверджувати, що в період з 1945 до 1990 років простежувалась тенденція до збільшення показника ефективної кількості політичних партій для всіх європейських країн. Починаючи з 1995 р., простежується тенденція поступового зменшення показника індексу в усіх країнах. Автор аналізує причини та чинники, які зумовлюють це зменшення. Звертається увага на те, що великі/старі політичні партії почали втрачати у 80-их роках голоси виборців, що дало підставу дослідникам заявляти про “кризу політичних партій”. Одночасно підтримка політичних партій почала все більше мати вибірковий, селективний характер. Окрім того, поряд з головними політичними партіями сформувалися менші за розмірами та політичним впливом політичні партії, які набули протягом багатьох виборчих кампаній значного політичного досвіду, навіть коли цей досвід складався з численних фактів невдалих за результатами для її членів і прихильників виборчих кампаній. Чинник часу сприяв природному політичному відбору, коли залишалися в політичному житті лише кращі, які були необхідні/відібрані виборцями, так само час зумовлював і їхню поступову еволюцію.
Аналіз статистичної інформації, програмних документів та політичної практики у параграфі “Тенденції змін партійних систем у країнах Європи” дозволили зробити висновок, що, починаючи з 90-их років ХХ ст., у країнах Західної Європи відбувався поступовий процес зміни партійних систем. Цей процес порівняно з періодом 1945- початок 90-их років характеризується такими тенденціями:
9)для консервативних партій у програмно-ідейному плані властиве широке залучення засад лібералізму. Внаслідок цього родину консервативних партій можемо умовно поділити на дві групи, які між собою відрізняються за кількісними параметрами та за місцем у ліво-правому політичному спектрі;
10)правий спектр європейської політичної сцени сьогодні займають крайні праві партії. До головних їхніх характеристик належить антиіммігрантський та популістичний характер. Серед чинників, що призвели до появи цієї групи партій, варто зазначити симетричність відповіді на появу та діяльність партій “зелених”, відповідно постматеріалістичні проблеми та виклики.
У восьмому розділі “Участь громадян у політичному житті країн Західної Європи” в першому параграфі “Участь громадян країн Західної Європи у парламентських виборах” аналізується участь громадян у виборах, особлива увага приділена ефекту зміни виборчої підтримки. Автор доводить, що в європейських країнах простежується тенденція до поступового скорочення рівня участі громадян у виборах. Найбільш переломним етапом у цьому процесі стали 90-ті роки. Саме на цей час припадає найбільш відчутна зміна в підтримці виборцями політичних партій. Відбувається збільшення частки громадян, які голосують не за своєю соціально-груповою належністю, а на підставі індивідуальних характеристик. У параграфі “Участь у референдумах та політичних кампаніях” проаналізовано місце і роль референдумів у політичному житті європейських країн, окреслено тенденцію зростання використання інституту референдуму в політичному житті більшості європейських країн, означено політичні наслідки застосування інституту референдуму. У третьому параграфі “Участь громадян в профспілковій діяльності” досліджено еволюцію участі громадян європейських країн у профспілкових організаціях. Визначено тенденцію скорочення частки членів профспілок та кількості профспілкових організацій. У параграфі “Форми протестної активності громадян” на підставі аналізу статистичної інформації доводиться тенденція скорочення протестної активності громадян, переведення існуючих акцій у переважаючий формат конвенційної діяльності. У параграфі “Інститут корпоративізму” вивчається особливість нового етапу –неокорпоративізму, його ролі в політичному житті європейських країн. Новий етап корпоратизму характеризується збереженням активної ролі держави. Зміна полягає в тому, що поряд з урядом почав впливати на процеси в економічній площині і парламент, що є цілком зрозумілим, з огляду на системи взаємовідносин парламентської більшості та уряду в європейських країнах. У параграфі “Інститути захисту прав громадян” доводиться, що провідним інститутом захисту прав громадян, гарантування їм можливості контролювати та впливати на діяльність/бездіяльність владних структур стали національні омбудсмени та інститут загальноєвропейського омбудсмена.
ВИСНОВКИ
Національні політичні системи країн Західної Європи характеризуються значним рівнем самобутності, що зумовлюється актуальними та існувавшими попередньо властивостями політичних інститутів, станом політичних відносин між основними акторами, діючими правовими нормами та традиціями тощо. Попри належність країн до окремих/близьких груп на підставі подібності форм правління, форм територіального устрою, моделей виборчих систем, кожна політична система є оригінальним утворенням, яке потребує комплексного підходу, внаслідок складної мережі подібностей і відмінностей між країнами, які виявляються одночасно з широкого кола питань. Тобто, політична система однієї країни у форматі її інститутів може одночасно мати спільні характеристики з політичною системою/системами іншої/інших країн в одній площині або декількох і водночас мати значні відмінності в інших площинах. Оцінка цього стану подібностей і відмінностей залежить від дії багатьох чинників. Серед них домінуючою змінною є час. Верифікація стану справ у політичних системах різних країн через певні проміжки часу допомагає виділити спільні та особливі характеристики в національних політичних системах. Одночасно порівняльний аналіз є тим знаряддям, за допомогою якого ми в стані отримувати нові знання, перевіряти існуючі теоретичні, методологічні концепти, виробляти пропозиції і прогнози.
Наше дослідження 16 країн Західної Європи охопило період з кінця Другої світової війни і до 2007 р. Шістдесят років це незначний відрізок в історії для макротеоретичних висновків. Проте цей відрізок часу був надзвичайно насиченим, тому що відбулося багато подій, змін в основних політичних інститутах національних країн, що дає підстави зробити висновки стосовно тенденцій розвитку політичних систем зазначених країн.
Отже, проведений аналіз дає змогу нам констатувати, що європейським країнам притаманний процес поступового зменшення традиційних відмінностей, властивих національним політичним системам. Результатом дії цієї тенденції є збільшення подібних характеристик, вирівнювання статусів і функцій національних політичних інститутів, їх уніфікація. Тобто, сформульована нами на початку нашого дослідження гіпотеза знайшла підтвердження.
Основні положення і висновки дисертації висвітлені у таких публікаціях автора
Монографії
Рецензія: Гетьманчук М., Харченко В. Дослідження політичних систем країн Західної Європи –важливе завдання української політичної науки // Збірник наук. праць “Українська національна ідея: реалії та перспективи розвитку”. –Львів: Вид-во НУ “Львівська політехніка”. Вип.16. 2005. –С.152 –.
Рецензія: Бабкіна О.В. Рецензія на монографію А.Романюка: “Порівняльний аналіз політичних інститутів країн Західної Європи”// Політологічний вісник. Збірник наук. праць. –К.: “ІНТАС”, 2007. –Вип.30. –С.432-435.
Наукові статті, опубліковані у фахових виданнях
Статті в інших наукових виданнях
Матеріали наукових конференцій
АНОТАЦІЯ
Романюк А.С. Порівняльний аналіз політичних систем країн Західної Європи: інституційний вимір. –Рукопис.
Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора політичних наук за спеціальністю 23.00.02 –політичні інститути та процеси. –Львівський національний університет імені Івана Франка. Львів, 2008.
У дисертації виконано комплексне порівняльне дослідження політичних інститутів 16 країн Західної Європи після Другої світової війни. Обґрунтовано зменшення значення економічної основи соціополітичних поділів у всіх країнах. Доведено, що етнічна основа соціополітичних поділів сьогодні представлена у двох варіантах: як етномовна і етнічна, що територіальна основа трансформувалася в регіональну підставу соціополітичного поділу. З’ясовано сутність соціополітичного поділу “нова політика” і вмотивовано оформлення соціополітичного поділу на основі ставлення до іммігрантів. Досліджено основні тенденції зміни сили президентів і прем’єр-міністрів європейських країн. Визначено особливості формування та функціонування однопартійних і коаліційних урядів більшості та меншості. Зазначено, що уряди меншості є звичайним різновидом урядів, які в багатьох випадках сприяють стабілізації політичної системи національної країни. Проаналізовано зміни в середовищі лівих, центристських і правих партій. Виявлено тенденцію зміщення всіх основних різновидів політичних партій європейських країн до центру в ліво-правому ідеологічному спектрі. Розглянуто сутність та відмінності між “традиційними” та “новими” політичними партіями в країнах Європи. Вивчено існуючі форми участі громадян у політичному житті.
Ключові слова: порівняльний аналіз, неоінституціоналізм, політичний інститут, політична система, соціополітичний поділ, глава держави, парламент, уряд, виборча система, політична партія, політична участь.
АННОТАЦИЯ
Романюк А.С. Сравнительный анализ политических систем стран Западной Европы: институциональное измерение. –Рукопись.
Диссертация на соискание научной степени доктора политических наук по специальности 23.00.02 –политические институты и процессы. –Львовский национальный университет имени Ивана Франка, Львов, 2008.
В диссертации осуществлено комплексное сравнительное исследование политических институтов 16 стран Западной Европы: Австрия, Бельгия, Германия, Греция, Дания, Ирландия, Испания, Италия, Нидерданды, Норвегия, Португалия, Соединенное Королевство, Финляндия, Франция, Швейцария и Швеция после Второй мировой войны. Обосновано уменьшение значения экономического основания социополитических разделов во всех странах. Доказано, что этническое основание социополитических разделов сегодня представлено в двух вариантах: как этноязыковое и этническое, что территориальное основание трансформировалось в региональное. Определены страны –носители каждого конкретного вида социополитического раздела. Выяснена сущность социополитического раздела “новая политика” и обосновано необходимость учета нового раздела на основании отношения к проблеме иммиграции. Выявлены страны где происходит процесс накладывания нескольких социополитических разделов, что приводит к их взаимному усилению и усложнению политичекого противостояния. Изучено основные тенденции изменения силы президентов и премьер-министров европейских стран в рамках парламентской и полупрезидентской офрм правления. Обосновано, что выравнивание силы позиции президентов происходит в контексте постепенного уменьшения их политического могущества. Одновременно выравнивание силы позиции премьер-министров происходит в контексте усиления их политического могущества. Определено особенности формирования и функционирования однопартийных и коалиционных правительств большинства и меньшинства. Отмечено, что правительства меньшинства являются обычным вариантом правительства в странах Западной Европы и в целом ряде случаев способствуют стабилизации политической системы конкретной страны. Осуществлено анализ изменений в среде левых, центристских и правых партий. Обозначено тенденцию смещения всех основных разновидностей политических партий европейских стран в центр в лево-правом идеологическом измерении. Определены изменения которые наступили в среде левых и правых политических партий. Изучено сущность “новых” правых политических партий, которые являются продуктом постматериалистического развития, соответственно главными их характеристиками выступают антииммигрантский характер и популизм. Исследовано сущность и отличия между “традиционными” и “новыми” политическими партиями в странах Европы. Рассмотрено основные существующие формы участия граждан в политической жизни, при этом особое внимание уделено проблемам неокорпоративизма, роли референдумов и народных инициатив, значению института омбудсмена.
Ключевые слова: сравнительный анализ, неоинституционализм, политический институт, политическая система, социополитический раздел, глава государства, парламент, правительство, избирательная система, политическая партия, политическое участие.
SUMMARY
A. Romanyuk. Comparative Analysis of Political Systems of the West European Countries: Institutional Aspect. –Manuscript.
The thesis for a scientific degree of “Doktor Nauk” (Political Science) in speciality 23.00.02 –Political Institutions and Processes. –Ivan Franko National University of Lviv, 2008.
A complex comparative research of political institutions in 16 European countries after World War II has been conducted. The author grounded decreased impact of economical foundation of sociopolitical cleavage in all countries. It has been proved that the ethnical foundation of socio-political cleavages has manifested itself in two variants: ethno-linguistic and ethnic, and that the territorial foundation of sociopolitical cleavages has transformed into the regional one. The essence of sociopolitical cleavage “new politics” has been identified and the necessity of a new cleavage on the basis of relation to the immigration problem has been supported. The main trends in changes of the power of presidents and prime ministers of European countries have been studied. The peculiarities of the formation and functioning of one-party and coalitional governments of majority and minority have been determined. The author observed that minority governments have become normal variants of governments and in a number of cases contribute to the stabilization of the political system of a country. Changes in the left, right and central party environments have been analyzed. The author indicated that all types of political parties of European countries have the same trend of displacement to the center direction in the left-right ideological spectrum. Differences and the essence of “traditional” and “new” political parties in the European countries have been studied as well as main forms of citizen participation in the political life.
Key words: comparative analysis, neoinstitutionalism, political institution, political system, socio-political cleavages, the head of the state, parliament, government, electoral system, political party, political participation.
Підписано до друку 20.02.2008
Формат 69х90/16. Папір офсетний
Гарнітура Times. Обл. - вид. арк. 1,91.
Тираж –прим. Зам. 134/08
Видруковано у поліграфічній лабораторії
Центру політичних досліджень
м.Львів, вул.Університетська, 1
2 Романюк А., Шумельда О. Проект Закону “Про фінансування політичних партій” // Романюк А.С., Шведа Ю.Р., Шумельда О.Б. Політико-правові аспекти фінансування політичних партій: світовий досвід та Україна. – Львів: Видавничий центр ЛНУ імені Івана Франка, 2003. – С.101 -134.