Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
47
НЕПОМНЯЩИЙ Андрій Анатолійович
БІБЛІОГРАФІЧНА СПАДЩИНАІСТОРИКО-ЕТНОГРАФІЧНИХ ДОСЛІДЖЕНЬ КРИМУ
ВКІНЦІ XVIII –НА ПОЧАТКУ ХХСТОЛІТЬ
Спеціальність 07.00.08 –Книгознавство, бібліотекознавство, бібліографознавство
АВТОРЕФЕРАТ
дисертації на здобуттянаукового ступеня
доктора історичних наук
Дисертацією є рукопис.
Робота виконана в Таврійському національному університеті ім. В. І. Вернадського Міністерства освіти і науки України.
Офіційні опоненти: член-кореспондент НАН України, доктор історичних наук, професор Наулко Всеволод Іванович, провідний науковий співробітник, в. о. завідувача відділом пам’яток духовної культури Інституту української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського НАН України
доктор історичних наук, професор Омельчук Володимир Юхимович, завідувач відділу національної бібліографії Національної бібліотеки України імені В. І. Вернадського
доктор історичних наук, старший науковий співробітник
Слободяник Михайло Семенович, завідувач кафедри документознавства та інформаційно-аналітичної діяльності Європейського університету фінансів, інформаційних систем, менеджменту і бізнесу
Провідна установа: Інститут історії України НАН України, відділ історико-краєзнавчих досліджень, м. Київ
Захист відбудеться 21 лютого 2002 р. о 14 год. на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.165.01 по захисту дисертацій на здобуття наукового ступеня доктора (кандидата) наук у Національній бібліотеці України імені В. І. Вернадського за адресою: 03039, Київ, просп. 40-річчя Жовтня, 3.
З дисертацією можна ознайомитися в читальному залі бібліотекознавчої літератури Національної бібліотеки України імені В. І. Вернадського (Київ, просп. 40-річчя Жовтня, 3).
Автореферат розісланий 17 січня 2002 р.
Вчений секретар
спеціалізованої вченої ради,
кандидат економічних наук А. О. Чекмарьов
ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ
Актуальність дослідження. Актуалізація проблем регіональної історії та культури пов’язана з глибокими змінами в сучасному суспільстві. Переосмислення концептуальних положень радянської історіографії, перегляд досвіду історичної науки неможливі без паралельного, адекватного реаліям, розвитку історичної бібліографії –важливої джерельної складової будь-якого наукового дослідження. В радянський період в українському бібліографознавстві історична бібліографія як окремий науковий напрям розвивалася дуже повільно через цензурні заборони. Значна частина наукових праць як дореволюційних, так і радянських істориків під впливом ідеологічних обмежень потрапляла до спецсховищ, а їх автори викреслювалися з бібліографічних списків, каталогів, картотек і були невідомі широкому загалові істориків. Практична бібліографічна діяльність у цій галузі майже не розвивалася: не розроблялися, на відміну від теоретичного бібліографознавства, єдині принципи, методичні засади, прийоми історичної бібліографії.
Суспільна потреба в актуалізації набутих нашими попередниками знань, які тривалий час не були в науковому та культурному обігу, засвідчує актуальність розроблення проблем бібліографії історико-етнографічних досліджень. Завдання сучасної історичної науки –подолати цю прогалину –вирішується значною мірою за допомогою бібліографічних розвідок. Однак це значно ускладнюється без активного розвитку бібліографічної евристики, де пошук та аналіз інформації ґрунтуються на розумінні шляхів розвитку науки, відповідному історичному етапу рівня наукових знань, конкретно-історичних досліджень діяльності освітніх і наукових установ, громадських організацій, окремих діячів науки, історії формування терміносистем науки, практичної бібліографії, організації бібліографічного опису наукової продукції, науково-довідкового апарату, бібліографічної інформації. Крім того, історію бібліографії не можна відривати від глибокого змістовного вивчення наукової спадщини тих учених, наукових центрів, установ і організацій, які є її об’єктом. За таких умов можна гарантувати повноту й адресність бібліографічних довідників і об’єктивність бібліографознавчої науки.
Останнім часом теорія бібліографії відмовляється від нігілістичного відношення до здобутків попередників і повертається до системних бібліографічних концепцій істориків і теоретиків бібліографії ХІХ –початку ХХ ст. (Б. С. Боднарський, М. В. Здобнов, М. М. Куфаєв та ін.), докорінного перегляду змісту бібліографічного знання та методів його добування, необхідності поширення аналізу праць за змістом інформації тексту (Е. К. Беспалова, Ю. С. Зубов, Н. К. Леликова, А. В. Соколов та ін.). Дискусії розгортаються лише навколо тієї межі, що відділяє бібліографічний опис від науково-галузевого, пропонуються когнітологічні принципи розкриття бібліографічного знання та здійснюються спроби виділення когнітології в окрему галузь бібліографічного знання (В. О. Фокєєв) тощо. Це свідчить про назрілі потреби в якісному розвитку теорії бібліографознавства та бібліографічної практики.
З іншого боку, актуалізуються дослідження об’єктивних процесів розвитку наукових знань у контексті регіональної історії. Для історико-етнографічних досліджень Крим є унікальним об’єктом, який характеризується складністю етносоціальних процесів і контамінацією культур. Фіксуючи масштаби, напрями, аспекти вивчення цих процесів, бібліографічна спадщина істориків-краєзнавців є органічною складовою історії та культури цього регіону.
Повноцінна бібліографічна репрезентація історико-етнографічних досліджень Криму кінця ХVІІІ –початку ХХ ст. у їх історичному контексті як історіографічних фактів і бібліографічних об’єктів, створення повного бібліографічного репертуару історико-краєзнавчої спадщини кримознавців відкривають нові можливості для об’єктивної оцінки напрямів, динаміки, масштабів, специфіки та наукового рівня студій.
Актуальність дисертаційного дослідження посилює те, що аналіз бібліографічної спадщини істориків-кримознавців уможливлює вивчення історії та етнографії Криму в період, коли півострів входив до складу Російської імперії. Протягом багатьох десятиріч історико-культурна спадщина кримознавців кінця XVIII–початку ХХ століть не вивчалася й не робилося спроб відновлення її повногобібліографічного репертуару. Для ліквідації створеної лакуни, відновлення картини історико-етнографічного вивчення Криму на підставі відтворення всього бібліографічного репертуару тієї епохи виконаноце дослідження.
Зв’язокроботизнауковимипрограмами, планами, темами. Дослідження здійснювалося в напрямкупрограмиМіністерства освіти та науки України “Етнокультурні проблеминародів Криму”(шифр за Таврійським національним університетом ім. В. І. Вернадського (ТНУ) 169/97) та згідно з координаційним планом Міністерства освіти та науки України “Історія етнонаціональних процесів в Україні”(5 код напрямку; 4 рівень; 05-04-МВ/97 реєстраційний номер програми), а також пов’язане з науковою роботоюкафедриісторії України та допоміжних історичних дисциплін і кафедриукраїнознавства ТНУза темою “Культура етнічних групКриму ХІХ-ХХ ст.”та планами Науково-дослідної лабораторії звивченняетнічної історії Криму приТНУ.
Об’єктом дослідженняє повна сукупність бібліографічної спадщини історико-етнографічних досліджень Криму кінця ХVІІІ –початку ХХ ст.
Предмет дослідженнясклали основні закономірності, напрями, етапи вивчення історії та етнографії Криму в зазначений період на підставі відтворення повного бібліографічного репертуару кримознавчих досліджень та біобібліографій істориків-кримознавців.
Хронологічні межі дослідженнявизначаються, з одного боку, часом приєднання півострова до Російської імперії та початкомперевлаштування громадського життя в краї на європейський лад, що створювало умови для систематичного комплексного вивчення Криму (1783 р.), та завершенням періоду встановлення радянської влади в Криму, коли розпочавсяякісно новий етап розвитку краєзнавчого руху, а в науку прийшло нове покоління істориків (1920 р.).
Географічні межі дослідженнявключають, насамперед, територію Криму, де відбувалися основні дослідження історії та етнографії регіону, та університетські центри Російської імперії: С.-Петербург, Москва, Київ, Одеса, в яких розгорталися кримознавчі студії.
Основною метоюдослідження є наукова реконструкція процесу розвитку кримознавчих досліджень, а також розкриття принципів, шляхів і методів його відображення в бібліографічній спадщині історико-етнографічного вивчення Криму з моменту приєднання півострова до Росії й до остаточного встановлення там радянської влади.
Завданнявизначено відповідно до поставленої мети:
–виявити бібліографічні та архівні джерела, пов’язані з темою дисертації; провести їх класифікацію та змістовний аналіз;
–провести джерелознавчий, історіографічний, краєзнавчий і бібліографічний аналіз відомих і маловідомих бібліографічних матеріалів, праць істориків-кримознавців кінця XVIII –початку ХХ ст., оцінити історіографічну значимість історико-кримознавчих досліджень цього періоду;
–дослідити основні закономірності, етапи та напрями історико-краєзнавчого вивчення Криму в контексті розвитку історичної науки, а також принципи її бібліографічної репрезентації, ступінь адекватності, повноти та точності в бібліографічному інформуванні;
–здійснити науково-бібліографічну репрезентацію вивчення історії та етнографії Криму кінця ХVІІІ –початку ХХ ст., провести класифікацію та аналіз родо-видового складу бібліографічного матеріалу;
–проаналізувати цілісний корпус історико-бібліографічних матеріалів в історичному контексті, передусім із урахуванням розвитку історичної науки та діяльності наукових центрів;
–на підставі просопографічного методу визначити персональний склад дослідників та аматорів-краєзнавців, які зробили внесок у справу історико-етнографічного дослідження Криму, й оцінити їх доробок;
–укласти повний зведений і систематизований за предметно-логічним принципом, формами та видами публікацій та рукописів історико-бібліографічний довідник усіх творів друку та неопублікованих праць, пов’язаних із кримознавством.
Джерельна база дослідження складається з бібліографічних та архівних джерел. Для вивчення бібліографічної спадщини історико-етнографічних досліджень Криму в кінці XVIII –на початку ХХ століть залучалися відомі бібліографічні покажчики, біобібліографії, списки, складені попередниками-бібліографами. У дисертації вперше в бібліографічних дослідженнях використані й залучені до наукового обігу записки мандрівників, путівники, інформаційні матеріали різного спрямування, а також матеріали місцевих періодичних видань, журналів і газет, що видавалися як на державному рівні, так і громадськими організаціями, товариствами, окремими меценатами.
У процесі роботи над дисертацією до наукового обігу залучені архівні джерела з 11 центральних, обласних та відомчих архівів України (Центральний державний історичний архів України (м. Київ), Центральний державний архів-музей літератури та мистецтва України, Державний архів при Раді Міністрів Автономної Республіки Крим, Державний архів Одеської області та ін.), 19 архівів Російської Федерації (Російський державний історичний архів, Російський державний архів літератури та мистецтва, Відділ рукописів Російської національної бібліотеки та ін.), а також Центрального державного історичного архіву Вірменії. Загалом у дисертації залучено 933 архівних справи зі 183 архівних фондів. Вивчалися документи наукових та науково-освітніх центрів, особові архівні фонди, матеріали наукової та творчої діяльності, біографічні документи. Використано значну кількість епістолярних джерел, які дали можливість не лише атрибутувати значну кількість творів, а й уточнити основні причинно-наслідкові зв’язки різних явищ, подій і розвитку кримознавства, конкретні обставини розвитку числених досліджень Криму та видання наукових праць, організації періодичних видань і діяльності наукових центрів.
Методи дослідження. Дисертація ґрунтується на основних методологічних принципах історичної науки: історизму, наукової об’єктивності, системності при висвітленні історичних фактів і явищ. Використані хронологічний, типологічний, порівняльний методи історичного пізнання, класифікації та систематизації історичних джерел і бібліографічного матеріалу. Аналіз джерельної бази здійснювався за допомогою методів джерелознавства та архівної евристики.Бібліографічний пошук історичних наукових праць кінця ХVІІІ –початку ХХ ст. (на відміну від галузевої бібліографії природничих наук) має свої специфічні особливості, пов’язані із характером історичних досліджень минулого, відсутністю єдиних методологічних принципів, методів формування заголовків, системи допоміжного апарату, усталеноїтермінології тощо. Тому необхідно було змінити загальні бібліографічні евристичні прийоми та включити архівні й археографічні методи перегляду й аналізу величезної кількості праць, із назв яких не витікала їх причетність до обраної теми. Нарешті, повна бібліографія теми неможлива без ґрунтовного аналізу змісту наукових праць, виявлення зв’язків між дослідженнями.
Бібліографічний аналіз проведений на базі спеціальних методів бібліографії та бібліографознавства, просопографії. Застосовувалися статистичний, структурно-функціональний методи аналізу публікацій монографічних видань, серій і періодики, а також метод археографічної та бібліографічної реконструкції.
Наукову новизну одержаних результатів засвідчує те, що дисертація є першим узагальнюючим дослідженням у галузі історичної бібліографії Криму, поданої в контексті історичного розвитку регіону та основних етапів його історико-етнографічного вивчення.
Уперше переглянуті “de visu”за змістом, проаналізовані й залучені до наукового обігу маловивчені бібліографічні джерела (записки мандрівників, путівники, матеріал місцевої періодики, наукові, науково-популярні та спеціальні журнали й газети), які в цілому складають не менше половини реконструйованого бібліографічного репертуару. Використано архівні документи, що виникли в процесі діяльності установ, товариств, окремих осіб, невідомі праці істориків, котрі загалом уможливили розкриття діяльності кримознавчих інституцій, характеристику історичного контексту історико-етнографічних досліджень Криму.
Проведений багатопрофільний джерелознавчий і бібліографічний аналіз цього виявленого корпусу історико-бібліографічних матеріалів і документів дав можливість класифікувати та систематизувати джерела, скласти повний зведений і систематизований за предметно-логічним принципом, формами та видами історико-бібліографічний довідник усіх творів друку та неопублікованих праць, пов’язаних із історичним краєзнавством Криму. Цим створено повний бібліографічний репертуар історико-краєзнавчої спадщини кримознавців (10 616 бібліографічних позицій), в абсолютній більшості вперше залучених до наукового обігу.
По-новому інтерпретовано періодизацію розвитку кримознавчих досліждень і розроблено її вдосконалену схему, в якій виділено 5 основних етапів. Визначено специфічні особливості та загальні закономірності розвитку історико-етнографічних кримознавчих студій. Історіографічний, історико-краєзнавчий, просопографічний аналіз змісту, напрямів, форм і методів історико-етнографічного вивчення історії та етнографії Криму кінця ХVІІІ –початку ХХ ст. дозволив установити наукові центри й основний персональний склад істориків-кримознавців; дати оцінку історіографічної значимості наукової спадщини багатьох відомих учених (В. О. Гордлевського, М. В. Довнар-Запольського, М. П. Погодіна, А. О. Скальковського та ін.), а також ентузіастів музейної, архівної та бібліотечної справи (А. Б. Ашика, І. П. Бларамберга, К. К. Косцюшко-Валюжинича, В. В. Шкорпіла та ін.). Значну увагу приділено з’ясуванню досі не дослідженого персонального внеску провідних українських учених у розвиток історичного кримознавства. Проаналізовано зміст найважливіших публікацій, акцентовано увагу на їх особливостях.
Розроблено принципи змістовного вивчення джерельної бази історико-бібліографічних досліджень на підставі архівної та бібліографічної евристики, основні методи її бібліографічної репрезентації, включаючи вимоги адекватності, повноти та точності бібліографічного інформування в ХІХ –на початку ХХ ст. щодо бібліографічних джерел й аналізу змісту інформації тексту.
Особистий внесокздобувача.Викладені положеннята висновкиналежатьдисертантуособисто.
Науково-теоретичне й практичне значеннядисертаціїполягає в тому, що одержані результати суттєво збагачують знання про джерельну базу історії науки в Україні, реконструюють генезис вивчення Північного Причорномор’я, відтворюють основні тенденції та особливості цього процесу, персоніфікують внесок істориків-кримознавців у теорію та практику регіональніх досліджень. Дисертація встановлюєновий напрямок історико-бібліографічних досліджень –розробку об’єктивних наукових концепцій і поглядів на феномен бібліографічної спадщини –важливе джерело вивчення різних аспектів життя та діяльності суспільства.
Упершевведено до науковогообігу численні бібліографічні та архівні джерела, щосприятимутьподальшомудослідженню вітчизняними науковцямиучасті окремихісториків та науковихтовариствувивченні Криму та півдня України, в цілому. Дисертантом опрацьованаметодика дослідження цих напрямків.
Підсумком роботи стало видання бібліографічного покажчика “История и этнография народов Крыма: Библиография и архивы (конец XVIII –начало ХХвека)”, а також підготовка біобібліографій істориків-кримознавців, опублікованих у 1998-2000 рр.
Науковаінтерпретація та висновкидисертації використані припідготовці узагальнюючихнауковихпраць ізбібліографії, книгознавства, історії історичної науки в Україні та Російській Федерації, архівних та бібліографічних довідників. Матеріали дисертації застосовані в навчально-педагогічній практиці: при викладанні курсів “Історія історичної науки України”, “Історія Криму”, “Розвиток історичного краєзнавства в Криму”, “Джерелознавствоісторії України”у Таврійському національному університеті ім. В. І. Вернадського.
Апробація результатів дисертаціїздійсненабільш як на тридцати міжнародних і всеукраїнських науковихконференціях, серед яких: VII, VIII, IX, X всеукраїнські науковіконференції з історичного краєзнавства (Черкаси, 1995; Харків, 1997; Дніпропетровськ, 1999; Донецьк, 2001); II міжнародній науковій конференції “Україна-Греція: історія та сучасність”(Київ, 1995); науковій конференції “Російська інтелігенція на історичному переломі: перша третина ХХст.”(С.-Петербург, 1996); на I, III, IV і V міжнародних етнологічних конференціях молодихучених(Одеса, 1996,1998; Київ, 1999; Чернівці, 2001); на всеукраїнських наукових конференціях “Українське архівознавство: історія, сучаснийстан та перспективи”(Київ, 1997), “Архів і особа”(Київ, 1999); міжнародній науково-методичній конференції “Заселення Півдня України: проблеминаціонального та культурного розвитку”(Херсон, 1997); науково-практичній конференції “Бібліографічне краєзнавство увідновленні історичної пам’яті народу України”(Київ, 1998); III Всеукраїнській науково-практичній конференції “Туризм в Україні: економіка та культура”(Шацьк, 1998); щорічних міжнародних науково-практичних конференціях “Пілігрими Криму”(Сімферополь, 1998, 2000, 2001); VII і VIII міжнародних конференціях бібліотечних працівників “Крим 2000”, “Крим 2001”; IV всеросійській науковій конференції “Культура й інтелігенція Росії: Інтелектуальний простір”(Омськ, 2000); II Боспорських наукових читаннях (Керч, 2001); міжнародних наукових конференціях “Розвиток історичної науки в Україні”(Київ, 2001), “років Керченському музею старожитностей”(Керч, 2001), міжнародній науково-практичній конференції “Архіви –складова інформаційних ресурсів суспільства”(Київ, 2001)
Публікації. Основні положеннядисертації розкрито в монографіях та в 50 наукових публікаціях (у тому числі 8 за межами України), а також у бібліографічному покажчику дорадянського корпусу історико-кримознавчої спадщини, та збірниках матеріалів міжнародних і всеукраїнських конференцій українською, російською та кримськотатарськоюмовами.
Структура дисертаціїзумовлена метою та завданнями дослідження. Вона складається зі вступу, 5 розділів (13 підрозділів), висновків (разом 375 стор.), списку використаних джерел і літератури (2041 назв, 157 стор.), 2 додатків (на 174 стор.).
ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ
У вступі обґрунтовується вибір теми, її актуальність та наукове значення роботи. Визначаються предмет та об’єкт дослідження. Окреслюються хронологічні та географічні межі дисертації, сформульовані її мета та завдання. Зазначаються новизна та практичне значення одержаних результатів, їх зв’язок із науковими програмами, планами, темами. Розкривається особистий внесок автора й апробація отриманих результатів.
У першому розділі “Методологічні основи дослідження, джерельна база та історіографія”аналізуються стан наукової розробки теми, характер бібліографічної й архівної бази, наукові принципи та методи вивчення кримознавчої бібліографічної спадщини. У підрозділі 1.1. “Методологічні основи дослідження” підкреслюється, що дисертація має комплексний, міждисциплінарний характер. Її концептуальні засади базуються на основах таких традиційних наук, як історія, бібліографія, історіографія, біографістика, краєзнавство, етнографія тощо. У дисертації використані як загальні, так і спеціальнонаукові методи дослідження. Серед загальнонаукових: індукція, дедукція, опис, пояснення й інші, які є конкретними пізнавальними засобами окремих фактів і подій. Із числа найбільш широких загальнонаукових методів, передусім, використовувалися історичний, логічний і структурно-системний методи. За допомогою історико-генетичного методу розкритий “вигляд”регіональних кримознавчих центрів.
Історико-бібліографічні дослідження є одним із напрямів історіографії, предметом якого є бібліографічна діяльність. Вони тісно пов’язані з такими спеціальними науковими галузями знань, як біографістика й біоісторіографія. Характеристика бібліографічної спадщини, що розглядається через призму історії життя та творчості вчених-істориків і характеристика їх бібліографічної спадщини, є тенденцією не повернення до персоніфікації, а зверненням до антропологізації історико-наукового знання, яка є однією з принципових особливостей сучасної парадигми історичної науки. У дисертації активно використано і просопографічний підхід до бібліографічного дослідження, коли бібліографічна спадщина розглядається в руслі біографій соціумів істориків-кримознавців.
Підрозділ 1.2. “Джерельна база дослідження” відображає результати бібліографічної та архівної евристики, містить аналіз опублікованих та рукописних бібліографічних зібрань, характеристику репрезентативного комплексу історичних джерел. У джерельній базі виокремлено три нерівнозначні за обсягом та повнотою масиви документів: бібліографічна спадщина дослідників Криму, бібліографічні покажчики, архівні документи. Наголошується, що основою джерельної бази дисертаційного дослідження є бібліографічна спадщина дослідників Криму кінця XVIII –початку ХХ ст., пов’язана з історією та етнографією його народів. За формою викладу, науковим рівнем, метою видання ці праці можна розділити на кілька груп: наукові публікації, науково-популярні твори, записки мандрівників. Залучення повного корпусу цих праць дало можливість здобувачу відновити поетапний процес вивчення Криму у 1783-1920 рр., визначити коло істориків-кримознавців.
Залучення бібліографічних покажчиків дало можливість не тільки виявити весь корпус кримознавчих публікацій, але й згрупувати їх у напрямах досліджень, наукових центрах, виділити й простежити інтенсивність публікацій окремих істориків, їх наукові інтереси. Найважливішими з використаних бібліографічних посібників стали ретроспективні покажчики (Г. М. Геннаді, А. І. Маркевич), покажчики видань учених товариств і періодичних видань, систематичні довідники, в тому числі низка рукописних бібліографій (М. В. Довнар-Запольський, С. О. Жебельов, Н. П. Кондаков, М. І. Рєпников, В. Д. Смирнов), іменні покажчики (51 персоналія).
Під час роботи над дослідженням дисертант опрацював документи 32 архівосховищ України, Російської Федерації та Вірменії: центральні архіви, зібрання документів профільних науково-дослідних інститутів, відділів рукописів наукових бібліотек, архівні фонди музеїв.
За формою документів архівна джерельна база представлена рукописами кримознавчих досліджень, бібліографічними зібраннями, джерелами особливого походження: автокомунікативними (щоденниками) та міжособистісної комунікації (епістолярієм).
Проаналізовано склад і зміст окремих фондів (перш за все особистих зібрань істориків-кримознавців), у яких найповніше подано інформацію про дослідження з історії та етнографїі Криму. З ЦДІАК України залучені матеріали особистих фондів М. В. Довнар-Запольського (ф. 262), Ю. А. Кулаковського (ф. 264), В. М. Базилевича (ф. 833), А. Я. Гаркаві (ф. 995). У ЦДАВОВ України опрацьований фонд Н. Д. Полонської-Василенко (ф. 3806); у ЦДАМЛМ України –фонд М. П. Василенка (ф. 542). У РДІА досліджені особисті фонди Д. М. Струкова (ф. 695), В. В. Григор’єва (ф. 853), О. О. Бобринського (ф. 899), М. І. Ростовцева (ф. 1041), Б. В. Кене (ф. 1493), Д. І. Іловайського (ф. 1636). Певну допомогу у відтворенні достовірного життєпису дослідників Криму надали матеріали фонду “Департамент народної освіти”(ф. 733), “С.-Петербурзький університет”(ф. 114) і “С.-Петербурзький археологічний інститут”(ф. 119), що збереглися в Центральному державному історичному архіві міста С.-Петербург. Вагомі за значенням матеріали виявлені в особистих фондах істориків, які зберігаються в РДАЛМ (Москва): М. І. Веселовського (ф. 118), Г. М. Геннаді (ф. 149). У Центральному державному історичному архіві Республіки Вірменія використані матеріали особистого фонду Х. О. Оганесяна (ф. 40), що дало можливість ввести до наукового обігу раніше невідомі рукописи історика.
Численний корпус біографічних і бібліографічних матеріалів містять документи архівів Російської Академії наук у Москві та С.-Петербурзі (ПФАРАН) в особистих фондах Д. В. Айналова (ф. 737), В. В. Бартольда (ф. 68), В. О. Гордлевського (ф. 688), М. С. Державіна (ф. 827), С. О. Жебельова (ф. 729), П. І. Кеппена (ф. 30), В. В. Латишева (ф. 110), О. С. Лаппо-Данилевського (ф. 113), Г. Ф. Міллера (ф. 21), О. М. Самойловича (ф. 782), Ф. І. Успенського (ф. 116), Д. А. Хвольсона (ф. 959).
Різноманітні джерела з історії вивчення Криму в XIX –на початку ХХ ст. відклалися в фондах рукописного архіву Інституту історії матеріальної культури РАН (С.-Петербург), зокрема, “Імператорська Археологічна комісія”(ф. 1), “Російське Археологічне товариство”(ф. 3), особистих фондах М. І. Веселовського (ф. 18), М. І. Рєпникова (ф. 10), О. М. Оленіна (ф. 7): звіти про археологічні розшуки й проведення розкопок, наукові праці подвижників розвитку кримської археології, численні рецензії, листування. Видатною за своїм значенням бібліографічною пам’яткою є кримознавча картотека А. І. Маркевича (ф. 32), що збереглася тут і лише частково опублікована в 1894-1902 рр. В Інституті російської літератури РАН (С.-Петербург) вивчені особисті фонди видатних дослідників Криму А. Б. Ашика (ф. 615), М. М. Вакуловського (ф. 372), Г. М. Геннаді (ф. 497), М. Н. Мурзакевича (ф. 603), А. О. Скальковського (ф. 281). Матеріали останнього доповнені значною кількістю неопублікованих кримознавчих праць А. О. Скальковського, виявлених у його особистому фонді С.-Петербурзької філії Інституту російської історії РАН (ф. 200), які також уперше введені автором дисертації до наукового обігу. Із матеріалів архівів С.-Петербурзької філії Інституту сходознавства РАН (С.-Петербург) залучені матеріали особистих фондів кримознавців І. М. Березіна (ф. 5), В. В. Григор’єва (ф. 61), В. Д. Смирнова (ф. 50), Д. А. Хвольсона (ф. 55).
Значну кількість рукописних кримознавчих матеріалів містять відділи рукописів наукових бібліотек. Так, в ІРНБУВ для розкриття теми дисертації першочергове значення мають матеріали, що відклалися у фонді “Одеське товариство історії та старожитностей”(ф. 5), де виявлені неопубліковані праці І. П. Бларамберга, Ф. Ф. Вігеля, П. А. Дюбрюкса, В. Х. Кондаракі, В. Д. Смирнова, листування кримознавців, змістовні особисті фонди М. М. Бережкова (ф. 23) та Н. Д. Полонської-Василенко (ф. 42).
14 особистих фондів літераторів, істориків і бібліографів залучені з відділу рукописів Російської державної бібліотеки (Москва). Пріоритетного значення надано матеріалам 23 особистих фондів, що відклалися у відділі рукописів Російської національної бібліотеки (С.-Петербург). Передусім, це архіви Г. М. Геннаді (ф. 178), В. В. Григор’єва (ф. 224), Інокентія (Борисова) (ф. 313), О. М. Самойловича (ф. 671), П. П. Свіньїна (ф. 679), І. І. Толстого (ф. 781), Х. Х. Гіля (ф. 904), Г. С. Габаєва (ф. 1001), зібрання А. С. Фірковича (ф. 946). Разом з тим залучене листування низки істориків-кримознавців, виявлене в інших особистих фондах. Ці документи надзвичайно інформативні в галузі розвитку історичних досліджень у Криму в XIX –на початку ХХ століття. Серед “Зібрання німецьких рукописів”цього архіву використані ґрунтовні щоденники академіка Є. Є. Келера, які він вів під час своїх експедицій у Криму в 1817-1821 рр. Виявлені дисертантом документи яскраво відображають провідну роль учених із столичних академічних центрів у розвитку історико-етнографічних досліджень Криму і сприяють атрибуції чисельних публікацій ХІХ ст., надрукованих під псевдонімами.
Додаткову інформацію для складення цілісного уявлення про предмет дослідження містять в собі фонди відділу рукописів та стародруків Одеської державної наукової бібліотеки ім. М. Горького, де досліджені фонди М. Г. Попруженка (ф. 40) й архієпископа Херсонського та Таврійського Інокентія (Борисова) (ф. 58), з яких залучена епістолярна спадщина цих діячів, пов’язана з вивченням Криму.
У регіональній групі пріоритетного значення надано фондам ДАОО: “Управління Новоросійського генерал-губернатора”(ф. 1), “Управління тимчасового Одеського генерал-губернатора”(ф. 5), “Канцелярія опікуна Одеського навчального округу”(ф. 42), “Рішельєвський ліцей”(ф. 44), “Новоросійський університет”(ф. 45), які містять біографічні матеріали (формулярні списки) та докладну інформацію про зміни в кар’єрі вчених-кримознавців Одеси. Досконально вивчені документи фонду “Одеське товариство історії та старожитностей”(ф. 93), а також особисті фонди П. К. Бруна (ф. 160), І. А. Линниченка (ф. 153), О. І. Маркевича (ф. 150), М. Н. Мурзакевича (ф. 148), М. Г. Попруженка (ф. 159), А. О. Скальковського (ф. 147). Особливий інтерес мають також матеріали фонду “VI Археологічний з’їзд в Одесі”(ф. 275), де виявлений корпус раніше невідомих рукописів із історії півострова В. Х. Кондаракі, Ф. Ф. Лашкова та ін.
У дослідженні використано документи Державного архіву при Раді Міністрів Автономної Республіки Крим: фонди “Канцелярія Таврійського губернатора”(ф. 26), “Таврійські дворянські депутатські збори”(ф. 49), “Сімферопольська чоловіча гімназія”(ф. 104), де відклалися численні біографічні документи місцевих краєзнавців. Залучений також матеріал особистих фондів: О. Л. Бертьє-Делагарда (ф. 216), В. О. Іванова (ф. 533), І. А. Линниченка (ф. 538), О. І. Полканова (ф. Р-3814), В. В. Симоновського (ф. Р-3318).
У дисертації використані й матеріали наукових архівів музеїв. Із паперів, що відклалися в науковому архіві Державного Ермітажу (С.-Петербург), залучені документи “Першого відділення імператорського Ермітажу”(ф. 1), особисті зібрання Є. Є. Келера (ф. 11), Б. В. Кене (ф. 48) й О. Ф. Ретовського (ф. 22). У відділі писемних джерел Державного історичного музею Російської Федерації (Москва) вивчені особисті фонди Д. І. Іловайського (ф. 2), М. М. Бантиш-Каменського (ф. 45), О. В. Орєшникова (ф. 136), Г. Ф. Карпова (ф. 369) тощо. У науковому архіві Російського етнографічного музею (С.-Петербург) виявлена інформація про експедиційне дослідження народів Криму й раніше невідомі рукописи О. М. Самойловича та М. М. Дубровського. Документи, пов’язані з історією археологічних досліджень у Криму, листування істориків, біографічні матеріали залучені з фондів наукових архівів Керченського державного історико-культурного заповідника, Херсонеського національного історико-археологічного заповідника, Кримського республіканського краєзнавчого музею (фонди Таврійської вченої архівної комісії (ТВАК) та О. Л. Бертьє-Делагарда), Феодосійського краєзнавчого музею та Ялтинського державного об’єднаного історико-літературного музею (зібрання О. М. Деревицького).
У дисертації залучені також матеріали двох фондів архіву Російського географічного товариства (С.-Петербург): П. І. Кеппена (ф. 2) та розряду 39 “Таврійська губернія”, де також вдалося виявити раніше невідомі праці дослідників Криму.
Найважливішими архівними знахідками стала виявлена дисертантом низка кримознавчих рукописних бібліографій як ретроспективних, так і систематичних, що дали можливість значно доповнити уявлення про кримознавчу бібліографічну спадщину. Робота з архівними фондами дозволила виявити сотні раніше невідомих кримознавчих творів як поважних істориків, так і нових прізвищ (наприклад, фонд “Матеріали з історії російського флоту”(ф. 315) в Центральному державному архіві Військово-морського флоту Російської Федерації). Вивчення епістолярної спадщини дало можливість атрибутувати чисельні праці кримознавців, заглибитися в дослідження взаємодоповнюючого впливу різних кримознавчих центрів.
У підрозділі 1.3. “Історіографія питання”визначено рівень науково-теоретичного опанування проблеми в історичній науці, виявлено відсутність характеристики бібліографічної спадщини історико-етнографічних досліджень Криму. У другій пол. XIX – на поч. ХХ ст. були здійснені перші спроби складання історико-бібліографічних оглядів опублікованої спадщини з історії та етнографії Криму (Ю. А. Кулаковський, П. М. Леонтьєв, М. І. Новосадський, В. Н. Юргевич). Однак у цих наробках були відображені лише одиничні праці на вибір укладачів. Головною причиною такого суб’єктивного підходу стала відсутність методологічних розробок у галузі історико-бібліографічних досліджень. У XIX ст., якщо й були спроби зібрати воєдино основні праці з кримознавства (Г. М. Геннаді, А. І. Маркевич), то був відсутній їх аналіз, систематизувалися й аналізувалися тільки найбільш значущі праці. Основними пріоритетами розвитку історико-бібліографічних оглядів стала історія археологічних розвідок у Криму (А. І. Маркевич, Х. П. Ящуржинський), діяльність ОТІС (П. К. Брун, Б. В. Варнеке, О. К. Марков, М. Г. Попруженко). З’явилися окремі нариси про творчість істориків-кримознавців з загальною характеристикою їх наукової спадщини. Загалом, в XIX –на поч. ХХ ст. не було розроблено оглядів творчості переважної більшості істориків-кримознавців, передусім, провінційних, чий внесок у науку, у переважній більшості висвітлений на рівні некрологічних заміток.
Окремі питання історії вивчення бібліографічної спадщини з історії та етнографії Криму були розвинені в 1920-ті роки. Передусім, було продовжено відновлення історії археологічних досліджень у Криму на підставі оглядів роботи Керченського музею старожитності й музею в Херсонесі (К. Е. Гріневич, Ю. Ю. Марті). За радянських часів значно просунулося вивчення різних напрямів діяльності ТВАК (А. І. Маркевич, В. І. Філоненко, С. Б. Филимонов). При цьому не порушувалося питання відновлення повної картини бібліографічної спадщини діячів цих організацій. Паралельно розроблялася творчість провідних істориків-кримознавців, насамперед, сходознавців (Ф. Д. Ашнін, Е. Е. Бертельс, А. С. Тверетінова). Були складені списки опублікованої наукової спадщини деяких учених: А. І. Маркевича, О. М. Самойловича, В. Д. Смирнова тощо. Разом із тим, діяльність основної маси подвижників розвитку історичної науки Криму залишилася без уваги.
У радянський час не були продовжені розробки XIX –початку ХХ ст. зі створення зведених історико-бібліографічних оглядів кримознавчих досліджень. Загалом, радянська історіографія проігнорувала аспект розвитку історико-бібліографічного вивчення Криму до 1920 р. Яскравим доказом цієї тези є факт, що за всі роки радянської влади не з’явилося жодної ретроспективної бібліографічної розробки з цієї проблеми.
У пострадянський період активно розроблялася історія краєзнавчого руху в цілому, діяльності Кримського гірського клубу, Кримського товариства дослідників і любителів природи, ТВАК, чому були присвячені дисертаційні роботи О. І. Братіної, Д. В. Потєхіна, В. С. Савчука, І. М. Симоненка, С. Б. Филимонова, К. О. Черненко. Дослідження були проведені на підставі характеристики провідних форм роботи товариств, без спроб відновити бібліографічну спадщину співробітників цих організацій. Працею, що значно доповнила наше уявлення про неопубліковану спадщину членів ТВАК, стало довідкове видання С. Б. Филимонова “Хранители исторической памяти Крыма”(1996), де вперше систематизовані доповіді, зроблені членами Товариства. У дисертаціях і публікаціях Т. Ф. Григор’євої й І. В. Тункіної вперше була здійснена спроба розглянути, як вивчалася археологія та історія Криму в інших наукових центрах (Одеса, С.-Петербург). Однак наукова спадщина вчених-кримознавців ними не розглядається, а досліджуються основні форми та методи роботи. За останнє десятиріччя значна увага приділена ролі особистості історика в історіографічному процесі. Поступу бібліографічної думки сприяли проведені цього часу V-X республіканські конференції з історичного краєзнавства. У зв’язку з цим з’явилися історико-бібліографічні нариси про подвижників кримської історичної науки (О. І. Братіна, І. В. Тункіна, В. М. Хмарський та ін.). Ці огляди життєвого шляху вчених і основних напрямів їх досліджень не доповнюють характеристики їх бібліографічної спадщини.
Підсумком бурхливого розвитку археологічних досліджень у Криму стала поява в кінці ХХ століття узагальнюючих праць із історії розвитку археології, де значне місце приділяється історії археологічного дослідження півострова (Г. С. Лебедєв, О. О. Формозов). Для всебічного аналізу історії археологічних досліджень на півострові розглянуті праці В. М. Боровкової, І. Б. Брашинського, О. Г. Герцена, В. М. Даниленка, Д. С. Кириліна, Д. В. Костенка, В. О. Кутайсова, Н. А. Макарової. Основна увага в них приділена хронології найбільш значущих знахідок. При цьому авторами, як правило, без уваги залишена діяльність подвижників історико-археологічних досліджень.
У зв’язку з посиленням уваги до ролі особистості дослідника в історіографічному процесі в останнє десятиріччя стали активно розроблятися персоніфіковані сюжети, пов’язані з вивченням внеску окремих істориків у розробку тієї або іншої проблеми. Увага дослідників зосередилася на замовчуваних раніше постатях. Ґрунтовно опрацьовано та широко використано дослідження, які стосуються діяльністі істориків дорадянської доби, емігрантів, чия творчість протягом багатьох років була забута: Д. В. Айналова (Н. Г. Ковпаненко, С. Масленицина), Д. М. Анучина (В. В. Богданов, Г. В. Карпов), І. П. Бларамберга (Л. М. Лазенков, С. О. Сапожников), О. О. Борзенка (Н. В. Турушкіна), І. М. Березіна (Б. М. Банциг, Н. А. Кузнецова), А. Я. Гаркаві (І. В. Ачкіназі, В. Л. Віхнович), Г. М. Геннаді (Л. М. Равич), В. В. Григор’єва (Д. П. Урсу, І. Д. Черних), М. С. Державіна (П. М. Берков), М. В. Довнар-Запольського (Г. Д. Казьмирчук, Є. М. Луценко, І. Б. Матяш, С. І. Михальченко), О. К. Казем-Бека (М. Абдуллаєв, Я. Алієв, Д. X. Джані-заде, А. К. Рзаєв, Н. Б. Сеїд-заде), П. І. Кеппена (Б. А. Вальська, В. К. Гарагуля, В. М. Даниленко, В. Г. Єна, В. П. Козлов, Л. О. Миц), О. І. Маркевича (В. О. Мирошниченко, З. В. Першина, О. В. Полозовська, Т. М. Попова, О. О. Синявська, В. М. Хмарський), А. І. Маркевича (О. В. Гаврилов, Н. А. Дехтярьова, М. М. Колмикова, Н. М. Колесникова, Р. І. Ушатая), М. П. Погодіна (Ф. А. Петров, К. М. Умбрашко), Н. Д. Полонської-Василенко (І. В. Верба), Ф. І. Успенського (К. Ю. Басаргіна, Б. Т. Горяйнов). Праці цих авторів розрізнються за широтою обсягу матеріалу та своїм науковим рівнем. Загалом, їх дослідження містять багаті біографічні матеріали, аналіз творчості кримознавців. Велика їх частина базується на ґрунтовній джерельній базі. У їх працях не ставилося завдання відтворити біобібліографічну характеристику творчості учених, тому даний аспект залишився не порушеним авторами.
Незважаючи на те, що окремі фрагменти історії вивчення Криму знайшли відображення в спеціальній літературі, для всіх праць кінця ХХ ст. характерна відсутність історико-бібліографічної характеристики праць кримознавців. Творчі можливості істориків Криму радянської доби обмежувались ідеологічними догмами, які забороняли дослідження, пов’язані з історією та етнографією кримських вірмен, греків, німців, татар. Більшість праць, у яких фрагментарно розглядається історико-етнографічна кримознавча спадщина, мали обмежену джерельну базу. До наукового обігу майже не введено матеріали періодичних видань, які становлять більшу частину всієї бібліографічної спадщини з цього питання. Повністю поза увагою залишилася спадщина вчених, яка збереглася в рукописному вигляді. До цього часу в історіографії немає узагальнюючого історико-бібліографічного дослідження вивчення історії та етнографії Криму в кінці XIX –на початку ХХ ст. на підставі аналізу бібліографічних пам’яток.
Розділ 2 “Записки мандрівників як різновид історико-краєзнавчої літератури”присвячено характеристиці початкового етапу наукового вивчення Криму на підставі залучення звітів наукових експедицій та записок мандрівників. Повна каталогізація цих бібліографічних джерел здійснена дисертантом уперше. У підрозділі 2.1. “Експедиції С.-Петербурзької Академії наук (остання третина XVIII –перша третина XIX ст.) та їх звіти як перші наукові праці з кримознавства” доведено, що інтерес до вивчення історії та етнографії Криму в останній третині XVIII ст. пояснюється об’єктивними причинами: економічним та політичним просуванням Російської імперії на південь, необхідністю заповнити науково-інформаційний вакуум, що існував навколо Кримського півострова в часи ханства. Інтерес до регіону пробуджували й постійні у XVIII ст. російсько-турецькі війни. Ініціатива вивчення Криму виходила з урядових кіл. Практичне вирішення цього завдання було покладене на Петербурзьку Академію наук, яка організувала всебічне експедиційне вивчення краю. У зв’язку з поставленими завданнями подорожі вчених-мандрівників можна поділити на дві групи: а)експедиції астрономічні та географічні; б)“фізичні”подорожі, зміст яких, зокрема, охоплював вивчення історії та етнографії. Опубліковані матеріали “фізичних”експедицій ПАН є цінним першоджерелом для збирання різних кримознавчих відомостей. Основною метою подорожей було дослідження продуктивних сил регіону, вивчення місцевих народів. Хоча загальна програма й мала наслідком деяку одноманітність звітів “фізичних”експедицій, усе-таки кожна з них має своє “обличчя”. Так, щоденники учасників експедицій повідомляють статистичні й історичні відомості про міста, зупиняються на описах звичаїв, побуту, релігій різних народностей. Їх спільною рисою є те, що вони побудовані майже виключно на особистих спостереженнях, враженнях, підрахунках. Як правило, маємо справу з працями описового характеру, з присутністю особистих авторських оцінок і припущень. Характерною їх рисою є нерівномірність опису населених місць –від короткої згадки до детальної розповіді.
Перша спроба організації вченої подорожі в Крим відноситься до початку 1770-х рр., коли складався план поїздки по Північному Причорномор’ю академіка І. А. Гільденштедта. Проведена ним організаційна робота стимулювала підготовку експедиції у Крим В. Ф. Зуєва (1752-1794), який першим у Росії запропонував комплексний опис півострова. Найбільший внесок у вивчення Криму в кінці XVIII –на початку XIX ст. внесла експедиційна діяльність ученого-енциклопедиста П. С. Палласа (1741-1811). Значення історичного джерела набули повідомлені Палласом відомості про сучасний йому Крим, які не фіксуються в інших описах. Складена ним таблиця чисельності різних національних груп населення Криму за даними перепису 1796 р. є найцікавішим джерелом, хоч і має певні неточності. Переїхавши в Крим у 1795 р., вчений продовжував активно співпрацювати з Академією наук, що виразилося в підготовці ним наукових праць про результати південної експедиції, надісланих в С.-Петербург звітах про продовження експедиційної діяльності. У вивченні археологічних пам’ятників Криму розглянуто роль експедиції 1795-1798 рр., що проходила під керівництвом Ф. К. Маршала фон Біберштейна (1768-1826). Йому належить заслуга першого опису чисельних епіграфічних пам’яток Боспора та спроба локалізації античних центрів, що згадуються Страбоном. Новим етапом у накопиченні історико-краєзнавчих знань про Крим стали археографічні експедиції АН, які очолював антикознавець Є. Є. Келер (1765-1838) у 1804 і 1821 рр.
Експедиції для вивчення різних сторін життя півострова кінця XVIII –початку XIX століття, організовані ПАН, стали початковим етапом розвитку історичного краєзнавства Криму: уперше подані природно-географічні описи краю; проведена каталогізація й опис найбільш примітних кримських старожитностей; завдяки участі вчених було поставлено питання про збереження археологічних пам’ятників у Криму й ухвалені відповідні урядові постанови, що дало можливість врятувати від руйнування багато стародавніх монументів; керівники експедицій зробили перші спроби написати нариси історії Криму (В. Ф. Зуєв) або викласти окремі історичні сюжети, пов’язані з археологічними знахідками (Є. Є. Келер, П. С. Паллас); на підставі вивчення на місці старожитностей з’явилися перші в Росії кримознавчі історичні твори високого наукового рівня (Є. Є. Келер); видання праць-звітів про експедиції (В. Ф. Зуєв, П. С. Паллас, І. Я. Ф. Паррот, М. Ф. Енгельгардт) російською та іншими європейськими мовами сприяло розповсюдженню наукової інформації про півострів, установленню наукових контактів із зарубіжними науковими товариствами, ще більшою мірою відкривало дорогу в Крим західноєвропейським дослідникам; під час експедицій були складені докладні карти Тавриди. Частина цих творів досі залишалася не введеною до наукового обігу і тому недоступною широкому колу дослідників. Експедиційне вивчення Криму сприяло популяризації знань про край, завдяки чому Крим незабаром став місцем паломництва численних російських і зарубіжних мандрівників.
У підрозділі 2.2. “Значення записок мандрівників у вивченні Криму”зазначено, що після приєднання Криму до Російської імперії та перевлаштування суспільного життя в краї на європейський лад, він став об’єктом інтересу сотень мандрівників. Вояжери публікували свої враження в газетах і журналах, а найбільш спроможні з них видавали спогади про поїздку у вигляді окремої книжки. Просвітницьке значення подібних праць розумілося вже в той час. Завдяки творам, що неодноразово перевидавалися різними мовами, усе більш прокидався інтерес до Криму, культури його народів. Саме записки мандрівників стали базовим матеріалом для більш фундаментальних досліджень краю надалі. Жоден серйозний твір із історії й етнографії Криму, написаний у ХIХ-ХХ ст., не обходився без посилання на ці оригінальні джерела. Цей різновид бібліографічних джерел уперше став об’єктом дослідження в дисертації.
Записки мандрівників є різновидом мемуарів, де зустрічається весь спектр літературних варіацій. Вони часто мали вигляд щоденника, листів до друзів чи спогадів. Твір міг відрізнятися серйозністю, практичністю або навпаки бути романтичним, мрійливим, грайливим. Багато праць мали документальний характер. Як жанр ці записки в тематичному відношенні увібрали в себе такі характерні для сентименталізму риси як вихваляння близького до природи життя, культ дружби, сільський пейзаж. Найбільш фундаментальні історико-етнографічні описи Криму залишили В. Б. Броневський, Ф. Ф. Вігель, М. С. Всеволожський, А. Г. Глаголєв, А. М. Демидов, В. В. Ізмайлов, А. М. Муравйов, І. М. Муравйов-Апостол, М. І. Надєждін, В. В. Пассек, П. І. Свіньїн, П. І. Сумароков, О. П. Шишкіна.
Виділений принципово новий етап у розвитку літератури подорожей: остання третина XIX –початок ХХ ст. У цей час значно змінився соціальний склад мандрівників. Уведення в дію залізниці до Севастополя у 1874 р. і до Феодосії у 1892 р. полегшило можливість потрапити в Крим середнім верствам населення. На півострів ринула хвиля різночинців. Нариси з враженнями про поїздки в Крим наповнили газетні смуги. Сьогодні вони є важливим джерелом із різних питань життя Тавриди тих років. Серед записок мандрівників цього періоду виділяються праці М. О. Бернова, С. І. Васюкова, О. С. Горчакової.
Проаналізовано специфічну форму записок мандрівників, якою стали описи численних екскурсій у Крим різних навчальних закладів. У Криму розвиток організованої екскурсійної справи був пов’язаний із першою в Російській імперії туристичною організацією –Кримським гірським клубом. Цікавим змістовним джерелом про туристичні поїздки є спогади про них, вміщені у “Записках”Клубу, де туристи та організатори походів ділилися враженнями (Ф. Д. Вебер, В. М. Дмитрієв, С. І. Іловайський, Є. В. Князєв та ін.).
Дисертантом виявлені мандрівні записки в бібліографічній спадщині відомих учених, зокрема, Д. І. Багалія, М. М. Бережкова, І. М. Березіна, О. О. Бобринського, М. І. Веселовського, П. І. Кеппена, Х. І. Кучук-Іоаннесова, І. А. Линниченка, А. О. Скальковського, М. П. Романченка, Д. М. Струкова, що істотно доповнило уявлення про різноманітність бібліографічної спадщини цих істориків. Зазначено, що виявлені в різних особистих архівних фондах неопубліковані спогади про подорожі по Криму й щоденникові записи значно розширюють число краєзнавців Криму. Матеріали, зібрані мандрівниками, стали джерельною базою для більш фундаментальних досліджень Криму в другій пол. ХІХ –на початку ХХ ст.
У розділі 3 “Основні напрями історичних досліджень у Криму” відтворені основні форми та напрями досліджень регіону в ХІХ –на початку ХХ ст., проаналізоване надбання з історико-етнографічного вивчення краю, зібране місцевими дослідниками. У підрозділі 3.1. “Археологічні дослідження” проаналізовано становлення археологічних центрів у Феодосії, Керчі та Севастополі. Зазначено, що у зв’язку з бурхливим економічним розвитком Криму, ростом міст у кінці XVIII –на початку XIX ст. у пошуках будівельного каменя стали руйнувати існуючі археологічні пам’ятники, натикаючись при цьому на багаті поховання. У цей час у Керчі розпочали діяльність, пов’язану з організацією археологічних досліджень А. Б. Ашик, І. П. Бларамберг, П. А. Дюбрюкс, Д. В. Карейша, І. О. Стемпковський, що об’єдналися навколо створеного в першій третині XIX ст. Керченського музею старожитностей (КМС). Не будучи професійними археологами вони займалися тільки пошуком археологічних знахідок і їх описом. П. А. Дюбрюкс став автором низки рукописних праць із керченської археології. У праці І. О. Стемпковського “Мысли относительно отыскания древностей в Новороссийском крае”(1827) не тільки перераховані види археологічних пам’ятників Криму, але й змальовані перспективи дослідження й охорони цих старожитностей. За обсягом поставлених завдань твір І. О. Стемпковського є першою в Росії дослідницькою програмою археологічних розвідок у Північному Причорномор’ї. Значним внеском у розвиток археологічних досліджень і вивчення історії стародавнього Криму стали праці А. Б. Ашика “Керченские древности: О Пантикапейской катакомбе, украшенной фресками”(1845) і тритомник “Воспорское царство с его палеографическими и надгробными памятниками”(1848-1849). Велику наукову спадщину залишив також директор КМС В. В. Шкорпіл, значна частина якої була опублікована в “Известиях”Археологічної комісії й ТВАК у 1907-1917 рр.
Аналогічне об’єднання археологів-аматорів сформувалося в першій третині XIX ст. у Феодосії, навколо створеного в 1811 р. місцевого музею старожитностей. Серед його діячів, які залишили після себе наукову спадщину –Є. Ф. Вільньов (відомі альбоми кримських видів), О. Ф. Ретовський (публікації з нумізматики середньовічної Кафи), Л. П. Коллі (праці з політичної історії італьянської колонізації півострова).
Інша картина спостерігалась у третьому із виділених місцевих археологічних центрів –в Херсонесі, який склався тільки в останній третині XIX ст. Найбільш активним його діячем був К. К. Косцюшко-Валюжинич. Дисертанту вдалося відновити повну бібліографію його праць, розпорошених у різних виданнях та архівах.
У підрозділі 3.2. “Археографічні дослідження”проаналізовані основні форми діяльності ТВАК і розглянуті публікації “Известий”цього товариства, що видавалися з 1887 по 1920 рр. У перші роки це були невеликі за обсягом видання, які виходили нерегулярно. Друкувалося 350 примірників. Авторам повідомлень робилося 100 копій їх статей. У подальшому “ИТУАК”перетворилися в солідне наукове видання як за обсягом, так і за змістом. Авторство матеріалів тут належало не тільки місцевим краєзнавцям, але й видатним російським та українським ученим: Д. В. Айналову, М. М. Бережкову, О. О. Бобринському, Б. В. Варнеке, Б. Д. Грекову, М. В. Довнар-Запольському, В. В. Латишеву, О. І. Маркевичу, В. Д. Смирнову, О. О. Шахматову та ін. На сторінках видання вперше було опубліковано багато архівних документів. Найбільш цікавий із них “Камеральное описание Крима”, підготовлений у 1784 р.
Підрозділ 3.3. “Статистичні дослідження” містить аналіз різноманітних довідкових видань. Особливе місце серед них займають “Памятные книжки”–інформаційно-довідкові видання, що включали різноманітні відомості про якусь територію або окремий населений пункт, установу або відомство, конкретні питання з економічного, політичного, культурного або повсякденного життя. Уперше дисертантом поданий перелік цих видань. Із усієї їх різноманітності виділяються видання, які носили характер довідників-щорічників і містили інформацію про окреме місто, повіт, губернію. За своїм характером до пам’ятних книжок належать “Справочные книги”, “Адрес-календари”, “Календари”. Спільним для них було те, що всі вони були офіційними виданнями і випускалися, в основному, під егідою МВС губернськими (міськими) статистичними комітетами, губернськими управліннями, губернськими друкарнями або редакціями губернських відомостей.
Дисертантом виділені три основні центри видання пам’ятних книжок у Таврійській губернії: 1) Сімферополь, де їх випуском на різних етапах займалися губернський статистичний комітет, губернське правління, статистичне бюро Таврійського губернського земства, міська управа; 2) Керч-Єникольське градоначальство, в якому роль видавця довідкової літератури виконував міський статистичний комітет і 3) Севастопольське градоначальство.
Проаналізовано зміст опублікованих у Криму офіційних довідкових видань, що дає можливість розцінювати їх як унікальне джерело з вивчення історії кримської промисловості та сільського господарства, особливостей міграційних процесів на півострові, змін у його адміністративно-територіальному розподілі, умов діяльності різних державних і громадських установ. На сторінках статистичних видань вміщувалися унікальні авторські розробки з історії, статистики, етнографії, археології Криму. Багато з цих матеріалів ніде більш не публікувалися, тому введення їх до наукового обігу не тільки значно збагатило джерельну базу, але й дало можливість доповнити бібліографію відомих кримознавців К. А. Вернера, Ф. М. Домбровського, Х. Х. Зенкевича, С. О. Мокржецького, А. О. Скальковського. При вивченні цієї довідкової літератури були встановлені нові імена дослідників, які зробили значний внесок у розвиток місцевої статистики, історії й етнографії Криму, що дало змогу більш повно подати роль статистичних служб у загальному контексті розвитку регіональної науки.
Усього за 58 років (від виходу у світ першої пам’ятної книжки в 1860 р. до 1920 р.) у Таврійській губернії було випущено близько 50 офіційних довідкових видань, з яких приблизно 30 мали загальногубернський характер. 20 із них були видані в Керч-Єникольському градоначальстві, 2 видання були довідниками по місту Сімферополю і 3 –відносилися до Севастопольського градоначальства.
Розділ 4 “Бібліографічна спадщина кримознавців із наукових центрів Російської імперії: С.-Петербурга та Москви” висвітлює розвиток кримознавчих досліджень у провідних столичних академічних центрах Російської імперії. У підрозділі 4.1. “Розвиток історико-кримознавчих досліджень у С.-Петербурзі” систематизована кримознавча бібліографічна спадщина відомих фахівців із історії краю І. М. Березіна, М. І. Веселовського, А. Я. Гаркаві, В. В. Григор’єва, Б. В. Кене, П. І. Кеппена, В. Д. Смирнова та ін. Зазначено, що кримознавчі студії в столиці розвивалися в середовищі вчених університету, історико-філологічного інституту, в Російському археологічному товаристві (РАТ), Російському географічному товаристві, Російському музеї імператора Олександра III.
В численній історико-етнографічній кримознавчій спадщині XIX ст. важливою складовою є праці одного з основоположників наукового вивчення півострова П. І. Кеппена (1793-1864). Підсумком першої поїздки вченого Південним берегом Криму в 1819 р. став ґрунтовний опис знайдених старожитностей із характеристикою їх походження, який П. І. Кеппен опублікував у 1822 р. у Відні німецькою мовою. Із цього часу почалася його наукова полеміка з французьким антикознавцем Д. Р. Рошеттом й академіком Є. Є. Келером із приводу атрибуції кримських археологічних пам’ятників, що виразилася в публікації спеціальних досліджень. Підсумком службових занять П. І. Кеппена на посаді помічника головного інспектора шовківництва, садівництва та виноробства стали кримознавчі праці з історії, статистики, економіки й етнографії півострова. За завданням М. С. Воронцова П. І. Кеппен підготував рукопис чотиритомного опису Кримського півострова. Частина цих матеріалів була опублікована у 1836 р. під назвою “Крымский сборник”і набула загальноєвропейського значення. Наступний етап кримознавчих досліджень історика пов’язаний із його обранням у 1837 р. ад’юнктом АН по кафедрі статистики й завданням обревізувати державне майно Таврійської губерні. Підсумком багаторічного збирання статистичних й етнографічних даних стала публікація “Этнографической карты Европейской России”зі спеціальним пояснювальним текстом (1848), яка витримала 3 видання.
У становленні наукової розробки кримської нумізматики провідне місце займають дослідження Б. В. Кене (1817-1886), зокрема “Исследование об истории и древностях города Херсониса-Таврического”(1848). Опис і характеристику окремих нумізматичних й археологічних знахідок Б. В. Кене вмістив у численних статтях провідних наукових товариств. Розвиток археологічних досліджень у Криму пов’язаний також з ім’ям О. О. Бобринського, М. І. Веселовського, В. В. Григор’єва, О. О. Сибірського.
У вивченні античного періоду історії Криму, систематизації та публікації епіграфічних пам’яток цього часу найбільш вагомий внесок В. В. Латишева (1855-1921). За дорученням РАТ з 1882 р. учений зайнявся збиранням матеріалів для подальшого видання зведення стародавніх грецьких і латинських написів, що походять із античних поселень Північного Причорномор’я. Підсумком цієї роботи стали двотомник “Древние надписи северного побережья Понта Эвксинского”(1885-1890) та зведення свідоцтв стародавньої літератури “Scythica and Caucasica”(1893-1900). Перу історика належать десятки публікацій з історії, археології та епіграфіки Криму, найважливіші з яких він звів у збірку “ПОNTIKA”(1909).
Дисертантом проаналізовано становлення та розвиток орієнталістичних досліджень у галузі кримознавства в С.-Петербурзі, які пов’язані з іменами І. М. Березіна, В. В. Григор’єва, В. Д. Смирнова. Підсумком їх наукових студій стала публікація археографічних пам’яток періоду Кримського ханства. В. Д. Смирнову належить авторство фундаментальних монографій із історії середньовічного Криму (1887, 1889). Зазначено, що вагомий внесок у вивчення й популяризацію етнографічних даних про народи Криму зробили В. В. Бартольд, А. Я. Гаркаві, О. М. Самойлович, П. О. Фалєв. Кримознавча спадщина цих орієнталістів уперше була виділена в окрему групу й стала об’єктом дослідження.
У підрозділі 4.2. “Бібліографічна спадщина московських істориків у галузі кримознавства” проаналізовано особливості кримознавчого доробку в університеті, Лазаревському інституті східних мов, Московському археологічному товаристві (МАТ), Товаристві любителів природознавства, антропології та етнографії. Досліджено корпус публікацій, що характеризують кримські старожитності, який належить О. О. Авдєєву, К. К. Герцу, О. В. Орєшникову, Д. М. Струкову Г. Д. Филимонову, О. С. Уварову.
У науковій спадщині Д. М. Анучина (1843-1923) простежується поєднання природничих і суспільно-гуманітарних дисциплін, хоч провідне місце займає антропологія. Подаючи описи антропологічних й етнографічних європейських зібрань, вчений виділяв у них пам’ятки кримського походження.
Дисертантом вперше в історіографії видокремлений комплекс кримознавчих досліджень М. П. Погодіна (1800-1875). Їх основною тематикою стало прийняття християнства в Криму, Кримська війна, просвітницька діяльність архієпископа Інокентія. Цінною для відновлення картини історії вивчення Криму є невідома раніше стаття М. П. Погодіна “Несколько дней в Петербурге”(1863), де були опубліковані підсумки дослідження ним у Криму низки археологічних пам’ятників. Публікація циклу звітів М. П. Погодіна про виконання доручень ОТІС по інспекції ним стану пам’ятнико-охоронної роботи в Криму сприяла збереженню цінних середньовічних споруд.
Досліджено московський період діяльності в галузі кримознавства А. Ю. Кримського (1871-1942). У монографії “Мусульманство та його будучність”(1904) ним запропонована докладна етнографічна характеристика караїмів і кримських татар. У спеціальному розділі історик детально охарактеризував стан кримськотатарської народної освіти. Висвітленю етнографії кримських татар присвячені дослідження В. О. Гордлевського, Х. І. Кучук-Іоаннесова, О. А. Олесницького. Дисертантом виявлена значна за обсягом рукописна спадщина цих учених, яка вперше вводиться до наукового обігу. Етнографи О. М. і М. М. Харузіни вперше провели ряд експедицій із вивчення особливостей населення Південного берега Криму, результатом чого стали численні публікації на сторінках центральних і місцевих періодичних видань, які уперше виявлені дисертантом.
Розділ 5 “Вивчення історії та етнографії Криму в Україні”містить аналіз розвитку кримознавчих досліджень у провідних наукових центрах, в тому числі на сторінках періодичної преси та науково-популярних видань. У підрозділі 5.1. “Кримознавча спадщина одеських учених” зазначено, що місцеві наукові сили об’єдналися в утворене у 1839 р. Одеське товариство історії та старожитностей. Кримознавчі напрацювання одеських істориків відрізняються широтою охоплення матеріалу, дослідженнями в маловивчених галузях минулого, обсягом опублікованої спадщини.
Висвітлено кримознавчу діяльність М. І. Надєждіна (1804-1856). Цінні узагальнення містяться в його дослідженні “О важности исторических и археологических исследований Новороссийского края, преимущественно в отношении к истории и древностям русским”. Історику належать також дослідження періоду генуезької колонізації краю, Кримського ханства. Популярність знавця кримських старожитностей набув Г. І. Спасський (1783-1864) завдяки монографії “Боспор Киммерийский с его древностями и достопамятностями”(1846), написаної на підставі аналізу нумізматичних джерел. Важливою віхою в дослідженні регіону став виданий Г. І. Спасським у 1850 р. збірник досліджень із античної нумізматики Північного Причорномор’я та Криму.
Розглядається діяльність одного з найбільш відомих кримознавців XIX ст. М. Н. Мурзакевича (1806-1883). Об’єктом його наукових інтересів стала історія італійської колонізації Криму, організація пам’ятникоохоронної та музейної роботи в Криму, хронологія кримської середньовічної історії, історико-статистичні та бібліографічні дослідження.
Дисертантом вперше виділені й проаналізовані кримознавчі наробки “Геродота Новоросійського краю”А. О. Скальковського (1808-1898). Історик став автором творів з історії економічного розвитку італійських поселень у Криму, історії Кримського ханства та приєднання його до Росії. Більше ніж 20 публікацій А. О. Скальковський присвятив історії розвитку садівництва, лісової промисловості, мармурового промислу, соляної справи в Криму, статистиці різних сфер життя Таврійської губернії, в тому числі міграційним процесам, етнографії (євреї, караїми, кримські татари, ногайці).
Розглянута наукова спадщина П. В. Беккера (1807-1881), пов’язана із проблемами античної нумізматики й епіграфіки Криму. Вивчення статистики, історії та етнографії Криму пов’язано з ім’ям П. К. Бруна (1804-1880). Унікальною щодо зосередження цікавих кримознавчих матеріалів стала двотомна збірка вибраних історико-географічних публікацій П. К. Бруна за 1852-1877 рр. “Черноморье”(1879-1880). Висвітлено вивчення та популяризацію історії Криму, що пронизували всю творчість О. І. Маркевича (1847-1903). Уперше в історіографії виділений кримознавчий аспект у спадщині Н. П. Кондакова (1844-1925) в одеський період його діяльності, коли предметом пильної уваги вченого стали класичні старожитності. Важливою подією в кримознавчій бібліографії стало видання Н. П. Кондаковим спільно з І. І. Толстим шеститомної праці “Русские древности в памятниках искусства”(1889-1899), де значна частина присвячена кримознавству. Охарактеризовано бібліографічну спадщину В. Н. Юргевича (1818-1898), що містить дослідження з епіграфіки, сфрагістики, нумізматики Криму, передусім, італійських колоній. Окрему епоху у вивченні археології півдня України склала діяльність Е. Р. Штерна (1859-1924).
Підрозділ 5.2. “Розвиток історико-кримознавчих досліджень у Києві” вміщує комплексний аналіз вивчення питань історії та етнографії Криму в Києві. Відокремлений внесок у вивчення археології Криму Ю. А. Кулаковського (1855-1919). Щорічні археологічні дослідження, що проводилися ним у районі Керчі стали підставою для фундаментального дослідження про християнську катакомбу 491 року. Дисертантом виявлені раніше невідомі звіти археолога про його дослідження в Криму.
Систематизації відкриттів, зроблених у ході археологічних розвідок Криму значною мірою сприяли публікації Т. В. Кибальчича (1848-1913). Відзначена кримознавча діяльність редактора неофіційної частини “Киевских губернских ведомостей”О. О. Андрієвського (1845-1902), який став автором відомого науково-популярного нарису “Крым и крымские татары”. Праця, що витримала 3 видання, містить загальний екскурс в історію Кримського ханства, етнографічний опис кримських татарів і короткий екскурсійний нарис. Історик також підготував кілька археографічних публікацій, пов’язаних із історією Кримського ханства. Історія московсько-кримських відносин в першій пол. XVII ст. розглянута в дослідженні В. М. Базилевича.
Вивчення питань історії Криму в XIX –на початку ХХ століття увійшло в коло наукових інтересів Н. Д. Полонської-Василенко (1884-1973), яка вмістила на сторінках “ИТУАК”дві статті, пов’язані з економічним розвитком Криму в перші роки після приєднання до Росії. Наукові розвідки історика, виявлені в ІРНБУВ, присвячені колонізації Криму вірменами, греками, німцями.
У підрозділі 5.3. “Науково-популярні історико-кримознавчі публікації” розглянуто особливий вид кримознавчої літератури –путівники, та висвітлення проблеми на сторінках періодичної преси півдня України. Доведено, що природним відгуком на інтерес до Криму, який посилювався, стала поява путівників як специфічної форми історико-краєзнавчої літератури. Підготовка цих видань вимагала від автора знання не тільки різноманітної статистичної інформації про півострів, але й історії, побуту та культури його народів, топографічних особливостей краю. Без розгляду цих праць неможливо мати повне уявлення про бібліографічну спадщину з історико-етнографічного вивчення Криму. Дисертант здійснив класифікацію цих видань у залежності від їх наукового рівня: а)праці, підготовлені місцевими силами на підставі особливих краєзнавчих напрацювань (М. О. Головкінський, В. Х. Кондаракі, М. О. Сосногорова-Славич та ін.); б)компілятивні праці, укладачі яких більшою або меншою мірою опрацювали опубліковані краєзнавчі матеріали (Ф. В. Ливанов, Є. Л. Марковський, М. М. Протопопов та ін.); в)великі за обсягом довідники, де розділ про Крим як складова частина входив у загальний опис курортів Росії та Чорного моря (І. К. Авдєєнко, О. Г. Кулябко-Корецький, П. А. Оленін та ін.); г)спеціальні путівники, які обслуговували інтерес окремих категорій населення: бальнеологічні, географічні й ін. (К. П. Базилевич, О. М. Бобров, В. В. Корсаков та ін.).
У параграфі простежується ретроспектива розвитку цього виду краєзнавчої літератури та проведений огляд змісту краєзнавчих матеріалів у путівниках Д. М. Афанасьєва, А. Я. Безчинського, Ф. Д. Вебера, В. Д. Геймана, С. М. Голедвейбера, М. О. Головкінського, О. М. Городецького, Ф. М. Домбровського, О. Єленіна, Е. Е. Іванова, В. Х. Кондаракі, В. М. Кузьменка, Ф. В. Ліванова, М. П. Мельникова, Ш. Г. Г. Монтандона, Г. Г. Москвича, П. С. Палласа, М. О. Сосногорової-Славич, М. Правдіна, М. І. Протопопова, В. Г. П’янкова та ін. Показана наявність оригінальних за формою путівників, якими були описи скитів і монастирів Криму, видані для паломників.
Складена дисертантом загальна бібліографія путівників, виданих в межах Російської імперії, сприяє більш повному уявленню про творчість кожного краєзнавця. Написані в XIX –на початку XX ст. на підставі особистих спостережень ці видання сьогодні є важливим історичним джерелом про розвиток Криму.
Висвітлена роль публікацій періодичної преси Новоросійського краю у відтворенні повного бібліографічного репертуару з приводу історії та етнографії Криму. Завдяки перегляду “de visu”всіх місцевих періодичних видань та провідних видань півдня України дисертанту вдалося виявити більше ніж 3000 публікацій, пов’язаних із історико-етнографічним вивченням півострова, сотні нових прізвищ подвижників вивчення Криму, розширити уявлення про бібліографічну спадщину відомих істориків. Крім кримських видань велика кількість матеріалів із цієї проблематики виявлена на шпальтах “Одесского вестника”, “Николаевского вестника”, “Южных записок”.
У параграфі аналізуеться піднесення та спади історико-краєзнавчих публікацій місцевих газет, що пояснюється співпрацею в редакції відомих краєзнавців: Ф. М. Андреєвського, О. Л. Висотського, І. Гаспринського, Ф. М. Домбровського, І. І. Казаса, М. Б. Карського, Д. В. Коломійцева, В. Г. П’янкова, С. О. Усова, В. В. Шаркова. Характерною особливістю цих публікацій був їх популярний характер. Основними аспектами, що піднімалися на сторінках місцевого друку, була історія міст Криму (Х. Х. Зенкевич); огляд урядової політики в галузі соціально-економічних процесів у Криму (О. Г. Завадовський, М. Б. Карський, О. К. Романюк); історія прийняття християнства в Криму (В. В. Шарков, В. Ястребов), політична історія Кримського ханства (О. Г. Завадовський, М. Б. Карський, М. Ширяєв); Кримська війна (П. І. Белавенець, О. Георгієва, М. Діоманді, М. Парфьонов, М. І. Скаловський, Г. Д. Щербачов); міграційні процеси в Криму (І. Лобов, Г. П. Мартьянов, С. Пастирев); етнографія кримських татар (М. М. Балабуха, Ф. М. Домбровський, О. Каппа, В. Х. Кондаракі, Н. О. Маркс, М. Святський).
На підставі залучення широкого епістолярію дисертантом атрибутовані сотні публікацій, що дає можливість отримати більш об’єктивне уявлення про творчість істориків. Уведення до наукового обігу усього корпусу кримознавчих публікацій періодичної преси півдня України подає нам значно більш повну картину історії вивчення півострова.
ВИСНОВКИ узагальнюють авторські підходи та інтерпретації й містять стислий виклад результатів дослідження, основний зміст яких виноситься на захист:
–Історіографічний аналіз праць дослідників історії вивчення регіону засвідчив недостатність розроблення досліджуваної проблеми. Вони не охоплюють її загалом, оскільки не відтворені в історичній послідовності чинники формування бібліографічної спадщини історико-етнографічних досліджень Криму, особливості її розвитку, не розкрито її значення як бібліографічного джерела. Бібліографічні розвідки та комплекс архівних документів дозволили вперше в історіографії об’єктивно всебічно оцінити процес наукового вивчення Криму, узагальнити бібліографічну спадщину історико-етнографічних досліджень регіону.
–Відродження історичної бібліографії в Україні актуалізує питання про необхідність подолання відставання її теорії від практики. При розгляді об’єкта та предмета дослідження в руслі наукової галузі історичної бібліографії виникає необхідність у поширенні методологічних і методичних засад бібліографознавства та подальшому розвитку бібліографічного методу й термінологічного апарату бібліографії. Так, передусім, потребує розширення поняття “бібліографічне джерело”, обсяг якого може бути значно збільшеним відповідно до вимог історичної науки. Крім усталеного уявлення про опубліковані джерела: бібліографічні довідники, списки, літописи та інші науково-інформаційні джерела, власне окремі наукові монографічні видання, колективні праці, серії, періодику тощо, поняття має включати й неопубліковані наукові праці, рукописні систематичні каталоги й архівні документи, що супроводжують конкретно-наукові розвідки, дають можливість розкрити історичний контекст розвитку як краєзнавчих, так і бібліографічних досліджень.
–Насичена політичними подіями історія Криму, найбагатша культурна спадщина й етнографічна різноманітність народів півострова, відсутність наукової інформації про минуле Криму в зв’язку із замкненістю політичного життя Кримського ханства, викликали в останній третині XVIII ст. активізацію досліджень різних аспектів життя краю. Розвитку наукового вивчення регіону сприяло політичне й економічне просування Російської імперії на південь. Локальна активізація кримознавчих досліджень протягом кінця XVIII –початку ХХ ст. пов’язувалася з найважливівшими соціально-економічними та політичними подіями епохи: масовою еміграцією кримських татар до Туреччини, російсько-турецькими та Кримською (Східною) війнами, бурхливим розвитком краю як курорту тощо.
–Зведений корпус бібліографічної спадщини істориків-кримознавців, розглянутий нами як бібліографічне джерело. Його залучення дало можливість вперше відтворити поетапну картину історико-етнографічного вивчення Криму, представитийого динаміку, відновити повнийсписок фахівців й аматорів-кримознавців і виділити основні центри з вивчення історії та етнографії народів Криму в Російській імперії.
–Бібліографічна спадщина істориків-кримознавців кінця XVIII –початку ХХ ст. становить собою сукупність різних за своїм призначенням, жанровими особливостями, науковим рівнем публікацій і рукописних праць. Згідно з цими критеріями нами пропонується така класифікаціявсієї сукупності історико-кримознавчої спадщини. Найбільшу групу публікацій і рукописів складають наукові дослідження, присвячені маловідомим сюжетам кримознавства, які базуються на ґрунтовній джерельній основі з залученням, у багатьох випадках, польовогоматеріалу (археологія, етнографія). Авторство наукових публікацій належить, здебільшого, відомим ученим-історикам. Окремий блок у корпусі бібліографічних джерел складають краєзнавчі дослідження, написані істориками-аматорами. Велику частину цих публікаційрозмістили періодичні видання. Присвячені, як правило, найяскравішим сюжетам кримської історії, ці праці переважно були компілятивними. Оригінальну підгрупу популярних історико-краєзнавчих видань складають путівники. Пріоритетне значення в розвитку кримознавства відіграли записки мандрівників, які з’явилисяв кінці XVIII ст., були характерні для першої пол. ХІХ ст. і трансформувалися в останній третиніXIX ст. у численні звіти про екскурсії. Окремим різновидом мандрівних записок є звіти наукових експедицій до Криму, організованих ПАН, що містятькомплексні описи півострова, в тому числі докладну інформацію про історичні пам’ятники.
–Загальна кількість наукових матеріалів складає 33% усього загалу історико-етнографічної кримознавчої спадщини (з них 10% є етнографічні, 68% –археологічні, 22% –загальноісторичні розвідки); 24% спадщини припадає на мандрівні нариси (з них описи екскурсій навчальних закладів –%, описи подорожей –%, академічні експедиційні звіти –%); краєзнавчі розробки аматорів становлять 36% кримознавчої спадщини цієї епохи (з них 79% є публікації в газетах). Зі всього загалу спадщини 7% становлять путівники. Понад 60% кримознавчої спадщини було надруковано в періодичній пресі (на сторінках журналів –%); 42% є книжкова продукція.
–У формуванні бібліографічної спадщини історико-етнографічних досліджень Криму протягом кінця XVIII –початку ХХст. виділяється п’ятьетапів. Основою зміступершого зних стала діяльність експедицій, організованих ПАН (80-і роки XVIII ст. –-і роки XIX ст.) (В. Ф. Зуєв, Є. Є. Келер, П. С. Паллас і ін.). Підсумком їх роботистали географо-історико-етнографічні праці, звіти (описи) цих учених подорожей, де значне місце займаютьісторико-краєзнавчі матеріали.
Під час другого етапу розвитку історико-краєзнавчого вивчення Криму розгорталася діяльність мандрівників. Масове паломництво вітчизняних й іноземних вояжерівна півострів відкрив приїзд сюди Катерини II у 1787 р. Підсумком цих поїздок ставали різні за обсягом, структурою та науковою цінністю записки.
Третій етап формування наукового доробку з історії та етнографії Криму –-і –-і роки XIX ст. –пов’язаний із початкомнаукового вивчення археології Криму. Йому притаманні такі тенденції. Форміруюються місцеві центри класичної археології, навколояких об’єднувалися перші подвижники історичної науки. Підсумком їх діяльності стало проведення розкопок із науковими цілями, ряд наукових досліджень як опублікованих, так і тих, що залишилися в рукописномувигляді, створення першої дослідницької програми з вивчення Північного Причорномор’я. Наукові розробки цієї епохи, що містятьі хибні думки та висновки, відіграли важливу роль, оскільки окреслиликолодискусійних питаньдля подальших досліджень. Найвизначнішими фігурами в кримській історіографії цього періоду були академіки Є. Є. Келер і П. І. Кеппен. Наукова полеміка між ними, що розгорнуласяв той час, негативнірецензії Є. Є. Келера й О. М. Оленіна на праці І. П. Бларамберга, П. А. Дюбрюкса, І. О. Стемпковського привелидо того, що обірвався зв’язок кримознавців півдня України із ученими ПАН, і деякі кримські археологи вважали за краще публікувати свої дослідження уФранції (ПаризькаАкадемія написів і словесності). Це негативнопозначилося на розвитку наукового процесу вивчення Криму, загальмувало формування місцевих археологічних центрів. Основним підсумком діяльності вчених і краєзнавців-аматорів 10-х –-х років XIX ст. єпідготовка ними досить докладних описів і графічної фіксації численних археологічних пам’ятників, багато яких були згодом знищені часом і людьми.
Четвертий етап охоплює час від створення ОТІС(1839) до формування в 1887 р. провідного місцевого центра краєзнавчих досліджень –ТВАК. Тоді чітко визначилися 4 великіцентри кримознавчихдосліджень: С.-Петербург (Х. Ф. Грефе, Ф. А. Жиль, Б. В. Кене, О. М. Оленін, П. Ю. Сабатьє, О. О. Сибірський, Г. І. Спасський, Л. Є. Стефані та ін.); Москва (К. К. Герц, Г. Ф. Карпов, П. М. Леонтьєв тощо); Одеса (П. В. Беккер, О. О. Борзенко, П. К. Брун, М. Н. Мурзакевич, М. І. Надєждін, Я. В. Е. Тетбу де Маріньї та ін.). Ще одинцентр кримознавчихдосліджень склали місцеві подвижники науки, вяких викликалиінтерес наступнікраєзнавчі аспекти: археологія (М. І. Бларамберг, С. І. Веребрюсов, Е. Ф. Вільнєв, О. Ю. і Ю. Ю. Люценки); статистичні дослідження (Ф. М. Домбровський, К. В. Ханацький); науково-популярні розробки історії різних періодів життя краю (Гаврило (Розанов), О. Г. Завадовський, Інокентій (Борисов), В. Х. Кондаракі, О. Накропін, Ф. А. Хартахай). Як і раніше, серед усіх аспектів вивчення Криму переважали археологічні дослідження. Окремий величезнийкорпус досліджень, визначених даним періодом, присвячений подіям Кримської війни 1853-1856 рр., поясненню причин поразкиРосії, історії Севастополя та Чорноморського флоту (М. О. Аркас, М. В. Берг, М. І. Богданович, М. Б. Герсеванов, М. Ф. Дубровін, Е. І. Тотлебен та ін.). Було встановлено початоккримської ретроспективної бібліографії (Г. М. Геннаді), з’явилисяперші путівники по Криму (Ш. Г. Г. Монтандон, В. Я. Е. Тетбу де Маріньї).
Характерною рисою п’ятого етапу (1887-1920) є організація в Криму ТВАКі об’єднання навколонеї не тільки місцевих краєзнавців, але й усіх кримознавців Російської імперії. Серед праць місцевих подвижників науки виділилися дослідження високого наукового рівня, що ґрунтувалися на вивченні археографічнихі археологічних пам’ятників (О. Л. Бертьє-Делагард, К. К. Косцюшко-Валюжинич, Ф. Ф. Лашков, Х. П. Лепер, А. І. Маркевич, О. Ф. Ретовський, В. В. Шкорпіл, Х. П. Ящуржинський та ін.). Ще інтенсивнішими стали кримознавчі дослідження в Москві (університет, МАТ, Московське нумізматичне товариство (1881), Лазаревськийінститут східних мов, Московське товариство любителів природознавства, антропології та етнографії), у С.-Петербурзі (університет, РАТ, Археологічна комісія, Російський музей імператора Олександра III), Одесі (ОТІС, Новоросійський університет). У цей період виділяється й Київський центр кримознавчихдосліджень (університет). Урізноманітнилася тематика досліджень. Намічений ще в першій третині XIX ст. і розвинутий у середині XIX ст.петербурзькийпрофесійний підхід і більш ширшийаматорський підхід місцевих археологів до дослідження старожитностей було стерто шляхом об’єднання наукових сил та взаємодоповненняв дослідженнях, яке відбулося на цьому етапі.
Окремим напрямомдосліджень в кінці XIX –на початкуХХст. стало наукове вивчення етнографії народів Криму. Були проведенірізноманітні антропологічні дослідження (Д. М. Анучин, О. А. Івановський), організовані експедиційні дослідження історії, культури та побуту кримських етносів: вірмен (Е. Абрамов, Х. І. Кучук-Іоаннесов, Н. Д. Полонська); болгар(М. С. Державін), євреїв (І. З. Берлін, С. А. Вайнсенберг, Ф. Захарієвич, П. М. Лякуб, Д. Г. Маггид, Д. А. Хвольсон); караїмів(А. Я. Гаркаві, В. О. Гордлевський, С. Дубнов, І. І. Казас, Ю. Д. Коккізов, А. Ю. Кримський, Т. С. Леві, М. Я. Фіркович); кримчаків(А. Я. Гаркаві, А. Я. Гідалевич, І. С. Кая, П. М. Лякуб); кримських греків (Н. Д. Полонська); кримських німців (О. А. Клаус, Ніколаєвський, Н. Д. Полонська, М. Радюкін); кримських татар (В. О. Гордлевський, М. М. Дубровський, М. І. Лижин, О. А. Олесніцький, Г. І. Радде, О. М. Самойлович, П. О. Фалєв, О. М. Харузін); ногайців(М. З. Бравін, В. В. Григор’єв, І. Корніс).
У 1917-1920 рр. в Криму спостерігається піднесення історико-кримознавчихдосліджень. Це пов’язано з тим, що тут в період революційного лихоліття виявилися сконцентровані значні дієздатні сили історичної науки, які рятувалися від безладдя в столицях.
–Загальнийаналіз бібліографічних джерел дає підстави стверджувати, що, в порівнянні з іншими провінційнимирегіонами Російської імперії, Крим найбільше привертав до себе увагу археологів, істориків, етнографів. Це простежуєтьсяяк у загальномуобсязіопублікованої краєзнавчої спадщини, так і за якістю та формою праць.
–Найбагатша історико-етнографічна кримознавча спадщина кінця XVIII –початку ХХ ст. є видатним внеском у розвиток української та світової культури. Її систематизація дає можливість виділити ще не вивчені проблеми, які не стали з різних причин об’єктом дослідження попередніх поколінь істориків. Використання усього колосального обсягу закладеної в ній наукової інформації, безумовно, буде сприяти подальшому розвитку історичних студій. Всебічне вивчення формування регіональної історико-краєзнавчої бібліографічної спадщини в окремих регіонах України дасть можливість у перспективі відтворити повний бібліографічний репертуар із питань історії науки в масштабах усієї країни.
СПИСОК ОПУБЛІКОВАНИХ ПРАЦЬ ЗА ТЕМОЮ ДИСЕРТАЦІЇ
Монографії та бібліографічні покажчики
Рец.: Гордієнко Л. М.[Рец.] // Український історичнийжурнал.–.–№ 4.–С. 133-135; Дивний І.Краєзнавча історія Криму: в пошуках синтетичності // Студії з архівної справи та документознавства.–.–Т. 3.–С. 185-187; Савчук В. С.[Рец.] // Культура народов Причерноморья.–.–№ 3.–С. 425-427; Ярмошик І. І.[Рец.] // Бібліотечний вісник.–.–№ 1.–С. 60.
Рец.: Андрієнко А.Всі шляхи ведуть до Криму // Краєзнавство.–.–№ 1/2.–С. 256-257; Ищенко Я., Співак О.Джерела інформації для краєзнавців // Бібліотечний вісник.–.–№ 5.–С. 56; Кулешов С.Г.Цінне бібліографічне дослідження з історії краєзнавству Криму // Архівознавство. Археографія. Джерелознавство: Межвідомчий зб. наук. праць.–Київ, 2000.–Вип. 2.–С. 262-265; Раковский М. Е., Попова Т. Н.[Рец.] // Записки історичного факультету / Одеський держ. ун-т ім. І. І. Мечникова.–.–Вип. 10.–С. 291-293; Савчук В. С.Новое историко-библиографическое исследование // Библиотечное дело и краеведение: Сб. научн. трудов.–Киев; Симферополь, 1999.–Вып. 1.–С. 156-160; Урсу Д. П.Ценный труд по библиографии крымоведения // Там же.–С. 160-162.
Рец.: Острой О. С. Историко-библиографическое исследование в области крымоведения // Библиография.–.–№ 1.–С. 125-126; Подгаецкий В. В. История музейного дела в Крыму и один из ее современных старателей // Культура народов Причерноморья.–.–№ 14.–С. 160-162; Раковський М. Ю., Попова Т. М. [Рец.] // Записки історичного факультету / Одеський національний ун-т ім. І. І. Мечникова.–.–Вип. 11.–С. 395-397.
Рец.: Паславский Т. Б. Новейшее библиографическое исследование в области истории и этнографии Крыма А. А. Непомнящего –важный этап развития исторического краеведения и библиографоведения // Ученые записки Таврического национального ун-та им. В. И. Вернадского.–.–Т. 14 (53), № 1: История.–С. 80-83.
Статті в фахових виданнях
Матеріали наукових конференцій
АНОТАЦІЇ
Непомнящий А. А. Бібліографічна спадщина історико-етнографічних досліджень Криму в кінці XVIII –на початку ХХ століть.–Рукопис.
Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора історичних наук за спеціальністю 07.00.08 –Книгознавство, бібліотекознавство, бібліографознавство.–Національна бібліотека України імені В. І. Вернадського.–Київ, 2001.
Дисертація є першим комплексним дослідженням історії формування бібліографічної спадщини історико-етнографічних досліджень Криму в 1783-1920 рр. На підставі ґрунтовного корпусу бібліографічних джерел та архівної інформації, котра переважно вперше залучається до наукового обігу, здійснено науково-бібліографічну репрезентацію вивчення історії та етнографії Криму в кінці XVIII –на початку ХХ ст., проведено класифікацію і аналіз родо-видового складу бібліографічного матеріалу. Виделені основні кримознавчі наукові центри Російської імперії та визначен із залученням просопографічного методу персональний склад вчених та аматорів, як зробили внесок у справу історико-етнографічного дослідження Криму, проаналізован їх доробок. Досліджені основні закономірності, етапи і напрямки історико-етнографічного вивчення Криму в контексті розвитку історичної науки, а також принципи її бібліографічної репрезентації, ступінь адекватності, повноти та точності у бібліографічному інформуванні.
Ключові слова: Крим, бібліографія, археологія, етнографія, історія, краєзнавство, періодична преса, подорожі, путівники, статистика.
Непомнящий А. А. Библиографическое наследие историко-этнографических исследований Крыма в конце XVIII –начале ХХ веков.–Рукопись.
Диссертация на соискание ученой степени доктора исторических наук по специальности 07.00.08 –Книговедение, библиотековедение, библиографоведение.–Национальная библиотека Украины имени В. И. Вернадского.–Киев, 2001.
Актуальность диссертационного исследования обусловлена необходимостью обобщения и анализа значительного объема библиографического наследия историко-этнографических исследований Крыма в 1783-1920 гг., введения в научный оборот полного библиографического репертуара исследований данной проблематики. Приоритетное значение при этом имеет изучение основных тенденций и форм регионоведения.
Диссертация является первым комплексным исследованием истории формирования библиографического наследия историко-этнографических исследований Крыма. На основе обширного корпуса библиографических источников и архивной информации, которая впервые вводится в научный оборот, представлена научно-библиографическая репрезентация изучения истории и этнографии Крыма конца XVIII –начала ХХ века, проведены классификация и анализ родо-видового состава библиографического материала. Выделены основные крымоведческие научные центры Российской империи и определен с помощью просопографического метода персональный состав ученых и краеведов-любителей, которые пополнили крымоведческую историко-этнографическую библиографию, проанализировано их научное наследие. Исследованы основные закономерности, этапы и направления историко-этнографического изучения Крыма в контексте развития исторической науки, а также принципы ее библиографической репрезентации, степень адекватности и точности в библиографическом информировании.
Ключевые слова: Крым, библиография, археология, история, краеведение, периодическая печать, путеводители, статистика, этнография.
Nepomnyashchy A. A. Bibliographic heritage of historical and ethnographic studies of Crimea at the end of the XVIII –beginning XX centuries.– Manuscript.
The History Science doctoral dissertation with the speciality 07.00.08 –Book Science, Library Science, Bibliographical Science.–V. I. Vernadsky National Library of Ukraine.–Kyiv, 2001.
The dissertation research topicality is stipulated by the necessity to generalize and analyse considerable volume of the bibliographic heritage of historical and ethnographic studies of Crimea in 1783-1920, to introduce the complete bibliographic repertoir of the given problems research. The basic tendencies and forms of the region studies are of priority significance.
The dissertation is the first complex study of the history of formation of the bibliographic heritage of historical and ethnographic studies of Crimea. Scientific and bibliographic representation of the history and ethnography study of Crimea at the end of XVIII – beginning of the XX centuries is produced, the classification and analysis of the gender and aspectual structure of the bibliographic material are conducted on the basis of the extensive framework of bibliographic sources and archival information, which for the first time is introduced into the scientific use. The basic Crimean studies scientific centres of the Russian Empire are detailed and the personal list of scientists and amateurs of local lore, history and economy study who supplemented historical and ethnographic bibliography of Crimean studies is defined with the help of the prosopographic method. The scientific heritage of these people is analysed. The basic regulations, stages and directions of historical and ethnographic study of Crimea in the context of historical science development as well as the principles of its bibliographical representation, the degree of adequacy and accuracy in bibliographic informing are investigated.
Key words: Crimea, Bibliography, Archeology, Ethnography, Guidebooks, History, Periodical press, Regional Studies
Підписано до друку 18.10.2001 р.
Формат 60х90/16. Папір офс.
Офс. друк. Ум. друк. арк. 1,9. Тираж 100 прим. Зам. 707/А.
Інформаційно-видавничий відділ,
Таврійський національний університет імені В. І. Вернадського
вул. Ялтинська, 4, м. Сімферополь, 95007