Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
ІНСТИТУТ ПЕДАГОГІКИ АПН УКРАЇНИ
КАЛМИКОВ ГЕОРГІЙ ВАЛЕНТИНОВИЧ
УДК 37.01 (09): 371.018
ПРОБЛЕМИ ВЗАЄМИН МІЖ ОСОБОЮ І КОЛЕКТИВОМ
У ПЕДАГОГІЧНІЙ СПАДЩИНІ
В.О.СУХОМЛИНСЬКОГО
13.00.01 – загальна педагогіка та історія педагогіки
Автореферат
дисертації на здобуття наукового ступеня
кандидата педагогічних наук
Київ – 2000
Дисертація є рукопис.
Робота виконана у Слов’янському державному педагогічному інституті, Міністерство освіти і науки України
|
Науковий керівник: |
кандидат педагогічних наук, старший науковий співробітник Антонець Михайло Якович, Інститут педагогіки АПН України. |
|
|
Офіційні опоненти: |
Доктор філософських наук, професор, дійсний член АПН України Зязюн Іван Андрійович, Інститут педагогіки і психології професійної освіти АПН України, директор кандидат педагогічних наук, старший науковий співробітник Кузьменко Людмила Василівна, Інститут проблем виховання АПН України |
|
|
Провідна установа: |
Київський державний лінгвістичний университет, кафедра педгогіки, Міністерство освіти і науки України, м.Київ |
Захист відбудеться 14 квітня 2000р.о 14 на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.452.01 в Інституті педагогіки АПН України. (04053, м. Київ, вул. Артема, 52Д).
З дисертацією можна ознайомитися в наукоій частині Інституті педагогіки АПН України
Автореферат розісланий 10 березня 2000 року.
Вчений секретар
спеціалізованої вченої ради Легкий М.П.
ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ
Актуальність і ступінь дослідженості теми. Нині, коли відбуваються державотворчі процеси в Україні, зокрема, реформується педагогічна наука, постала необхідність оптимально поєднувати класичну спадщину і сучасні педагогічні досягнення. Такий підхід створює унікальні можливості для розв’язання найскладніших педагогічних проблем. Серед них – гуманізація навчально-виховного процесу, що передбачає ставлення до людини, як до найвищої соціальної цінності, гармонізацію людських взаємин, суспільства і природи. Це найважливіші ознаки, притаманні сучасній цивілізації. Відтак виникає необхідність вивчення педагогічної спадщини Василя Олександровича Сухомлинського (1918 – 1970), присвяченої гармонії стосунків людини і суспільства, на необхідності якої великий український педагог наголошував ще у 50-і і 60-і роки століття, що минає, у переважній більшості своїх праць – невичерпній скарбниці планетарних освітньо-виховних ідей гуманістичної спрямованості. В нинішніх умовах вони суттєво збігаються зі стратегічними завданнями, принципами, напрямками й змістом реформування освіти в Україні, допомагають по-сучасному, з урахуванням загальнолюдських і національних принципів забезпечити розвиток педагогічної науки і шкільної практики.
Вивченню, висвітленню та творчому використанню науково-теоретичної спадщини й цінного практичного досвіду В.О.Сухомлинського присвятили свої дослідження відомі вчені: Ю.П.Азаров, М.Я.Антонець, А.С.Бик, М.Библюк (Польща), С.В.Білецька, М.В.Богуславський (Росія), Л.С.Бондар, М.Й.Боришевський, Е.Гартман (Німеччина), О.Г.Дзеверін, М.А.Дмитрієв (Білорусь), І.А.Зязюн, В.Іфферт (Німеччина), Н.П.Калениченко, А.Кокеріль (Австралія), В.Г.Кузь, Л.А.Мілков (Болгарія), М.І.Мухін (Росія), Р.А.Позінкевич, О.Я.Савченко, В.З.Смаль, С.Л.Соловейчик (Росія), О.В.Сухомлинська, Х.Франгос (Греція), Р.Штайник (Німеччина), Бі Шуджі (Китай), М.Д.Ярмаченко та інші. Водночас погляди В.О.Сухомлинського щодо виховання взаємин між людиною і суспільством в сучасній українській історії педагогіки до цього часу залишаються малодослідженими.
За В.О.Сухомлинським, людину потрібно виховувати, орієнтуючись на майбутнє, враховуючи об’єктивні соціальні тенденції, моральні цінності суспільства. Саме тому педагоги повинні мати чітке уявлення про суспільний ідеал, ідеал особистості в ньому та про їх взаємостосунки.
У педагогіці радянської доби спадщина В.О.Сухомлинського висвітлювалася відповідно до пануючої ідеології через призму тогочасного світогляду і переконань педагогічної громадськості. Тому не всі його погляди і міркування сприймалися в той час як перспективні й гуманістичні. Вони тлумачились лише з соціологізаторських позицій, розглядаючи сутність людини як сукупність усіх виробничих відносин; а суспільство – як механічну суму, агрегат індивідів. Насправді ж В.О.Сухомлинський переконливо доводить, що визнання соціальної сутності людини не передбачає розчинення індивідуального буття у загальній соціальній цілісності, перетворення соціальних відносин у самостійну реальність, яка існує ніби відокремлено від індивідуальної діяльності і над нею. Саме вся індивідуальна життєдіяльність усіх людей даного суспільства, за Сухомлинським, і складає фундаментальний, первинний зміст суспільних відносин. Ось чому очевидною стає необхідність критичного переосмислення педагогічної спадщини талановитого українського вченого зі світовим ім’ям, педагога-новатора, дитячого письменника. Відновлення історичної справедливості щодо В.О.Сухомлинського і його діяльності – це насамперед вироблення об’єктивної оцінки його особистості як педагога-гуманіста, його теоретичної спадщини як педагогіки гуманізму, а його творчого доробку як гуманістичного виховання.
На наш погляд, гуманістичний напрямок у педагогіці В.О.Сухомлинського доцільно простежити насамперед на дослідженні поставленої й розв’язаної ним глобальної сучасної наукової проблеми взаємин між особою і колективом, тому що вона вбирає в себе такі кардинальні, педагогічно вагомі питання, як особистість, її індивідуальність, неповторність, її свобода; суперечливе ставлення до колективу як до виховної сили; а також споконвічні спроби забезпечити гармонійні взаємостосунки між ними. Предметне вивчення цих важливих питань, як свідчить аналіз поглядів В.О.Сухомлинського, дасть змогу по-новому трактувати виховання як систему складних різноманітних відносин, що формують особу й колектив, створюють гармонію між ними. Безумовно, це збагатить сучасну українську та міжнародну педагогічну теорію й практику гуманістичним змістом.
Розглядаючи у теоретичному плані проблему взаємин між особою і колективом (далі у значенні взаємин вживатимемо також синоніми – відносини, стосунки, взаємовідносини), Василь Олександрович виділив декілька її аспектів.
Філософський аспект пов’язаний із вивченням зв’язку між суспільним і особистим та місцем суб’єктивного фактора: свідомості, переконань, совісті – у розвитку особистості; з досягненням цілковитої гармонії суспільного й особистого за умови поєднання морального благородства суспільства з особистою моральною схильністю. Як мудрий філософ, В.О.Сухомлинський намагався збагнути закономірності, що існують між індивідуальним і колективним.
Соціальний аспект стосується розкриття суспільної сутності людини, що виявляється в її взаєминах з іншими людьми; розуміння кожною людиною ролі власної творчої праці у соціальному прогресі, яка, звеличуючи людську спільноту, тим самим підносить водночас і особистість. В.О.Сухомлинський, стежачи за соціальними змінами, вважав, що суспільство покликане дбати не тільки про те, що буде через декілька років в галузі економіки, а й “уявляти, якою стане на той час людина”. В системі “світ – людина – світ” повинна ставитися вища мета – Людина.
Психологічний аспект спрямований на розуміння того, що психологічним фундаментом взаємин є вираження людини в обов’язку; ставлення до поняття “повинен” як до вимоги, поставленої самим перед собою (коли людина сама собі “наказує”); на усвідомлення того, що між соціально значущими почуттями обов’язку, переконаннями, поглядами людини та її особистою позицією існує тісний зв’язок, в якому і полягає утвердження гармонії між “хочу” і “повинен”; на осмислення того, що психічна культура людини – це азбука самопізнання і самоутвердження, культура духовного світу особистості; на утвердження думки, що взаємовідносини породжують потреби особистості, а потреби – мотиви її поведінки. Людина є господарем своєї волі, яка є моральністю у дії. З психологічної точки зору особиста позиція людини, за В.О.Сухомлинським, – це насамперед відповідальність, повинність й активне прагнення до добра задля духовного життя колективу.
Педагогічний аспект стосується освітньо-виховних засад формування взаємин між особою і колективом, який із усіх зазначених аспектів ми і обираємо у нашому досліджені. Він пов’язаний із розкриттям закономірностей формування взаємин, знання яких дають змогу побудувати навчально-виховний процес з урахуванням природних об’єктивних законів, із з’ясуванням умов та принципів, що забезпечують освіченість, вихованість, гуманне ставлення особи до колективу і до іншої людини, з формуванням мети та завдань розвитку взаємовідносин, з розробкою змісту взаємостосунків, що формуються, з використанням методів, організаційних форм та засобів становлення гармонійних відносин між особою і колективом. Саме ці питання у творчості В.О.Сухомлинського були предметом уваги, аналізу та вивчення.
Об’єкт дослідження: теоретична та практична педагогічна діяльність В.О.Сухомлинського.
Предмет дослідження – теоретична й практична діяльність В.О.Сухомлинського, присвячена формуванню взаємин між особою і колективом.
Мета дослідження – вивчення, узагальнення й розкриття теоретичного й практичного внеску Василя Олександровича Сухомлинського у розв’язання проблеми взаємин між особою та колективом, висвітлення виняткового значення його доробку для сучасної освітньо-виховної теорії і реального навчально-виховного процесу.
Завдання дослідження:
– простежити еволюцію поглядів В.О.Сухомлинського на формування взаємин і подати їх систематизовану характеристику;
– здійснити цілісний аналіз педагогічної творчості В.О.Сухомлинського, присвяченої становленню взаємин між особою й колективом, враховуючи всі наявні в ній педагогічні категорії;
– виявити й узагальнити практичний досвід В.О.Сухомлинського щодо методів й організаційних форм та засобів формування взаємин;
– висвітлити сутність підходів В.О.Сухомлинського до спільної діяльності сім’ї та школи, до ролі педагога у побудові взаємин між особою і колективом;
– показати значення доробку В.О.Сухомлинського для сучасної теорії та практики.
Теоретичні засади дослідження складають ідеї вітчизняних і зарубіжних вчених щодо природи суспільних відносин, субординації матеріальних і духовних відносин, взаємодії особистості і суспільства в галузях філософської, соціологічної, психологічної, педагогічної наук; наукові праці В.О.Сухомлинського, його послідовників та критиків.
Методологічною основою дослідження є філософські положення про протиріччя й постійний рух, розвиток і удосконалення педагогічних явищ і процесів, про їх діалектичний взаємозв’язок і взаємообумовленість; закони філософії в педагогіці: про єдність та боротьбу протилежностей, перехід кількості у якість, про заперечення заперечення; система загальнолюдських і національних моральних цінностей.
Методи дослідження: науково-історичний, історико-педагогічний, проблемний і логічний аналіз, теоретичний аналіз філософської, історичної, педагогічної літератури, дослідження архівних джерел; систематизація та класифікація виявлених педагогічних категорій, педагогічних фактів та явищ, хронологічний, системно-структурний і ретроспективний методи; порівняння, зіставлення, теоретичне узагальнення, вироблення висновків, метод ситуаційного аналізу в рамках історичного контексту.
Дослідження здійснювалося в три етапи:
На І етапі /1995 – 1996 рр./ вивчалася література з проблеми, аналізувалися архівні та бібліографічні матеріали, визначалися об’єкт, предмет, методи та завдання дослідження, систематизувалися і в первинному варіанті узагальнювалися отримані результати.
На II етапі /1996 – 1997 рр./ уточнювався і реалізовувався понятійний апарат дослідження, аналізувалися архівні матеріали, здійснювався порівняльний аналіз одержаних результатів, що дало змогу виявити у творчості В.О.Сухомлинського представлені ним педагогічні категорії.
На III етапі /1997 – 2000 рр./ здійснено науково-теоретичне узагальнення системи формування взаємин між особою і колективом у педагогічному доробку В.О.Сухомлинського, окреслено його шляхи, форми та засоби, що можуть використовуватися в сучасних умовах, сформульовано висновки, літературно оформлено дисертацію.
Джерельну базу дослідження становлять науково-педагогічні праці, статті, художні та публіцистичні твори В.О.Сухомлинського; архівні матеріали та документи фонду В.О.Сухомлинського у Центральному державному архіві вищих органів влади та управління України (ЦДАВО України), у Державному педагогічно-меморіальному музеї В.О.Сухомлинського селища Павлиш Онуфріївського району Кіровоградської області; розвідки про життєвий і творчий шлях педагога, спогади його сучасників; теоретичні роботи філософів, соціологів психологів, педагогів з питань формування взаємин особи і колективу.
Наукова новизна одержаних результатів полягає у цілісному історико-педагогічному аналізі науково-теоретичної, творчо-практичної діяльності й педагогічних поглядів В.О.Сухомлинського на формування взаємин між особою і колективом, зокрема: у визначені основних напрямків становлення його методики формування взаємин і розкритті змісту його діяльності, спрямованої на відродження гуманістичних стосунків в українській родині, в українській школі, в суспільстві; в систематизації провідних ідей, що знайшли відображення у його науково-педагогічної діяльності, в практичній творчій співпраці з колегами як майстра підтримки бездоганних людських взаємин, як талановитого організатора шкільних психологічних семінарів і виховних заходів, спрямованих на становлення взаємовідносин вихованців і колективу, як просвітителя батьків й активного громадського діяча; в узагальнені перспективних поглядів на формування взаємин, що виокремлені у науково-педагогічній, літературно-художній і публіцистичній творчості; в аргументованому обґрунтуванні думки, що формування відносин між школярем і колективом – це особливий, гуманістичний підхід до виховання взагалі, це – педагогіка гуманізму В.О.Сухомлинського. Його погляди представленні в органічній єдності загальнолюдських гуманістичних цінностей, цінностей української етнопедагогіки і прогресивних сучасних вітчизняних і зарубіжних педагогічних ідей, в основі яких: формування у дітей громадянськості, особистої гідності, самосвідомості; возвеличення людини, врахування індивідуальності, неповторності духовного світу кожної особистості, її прагнення до самовираження і свободи; розвиток колективу на основі забезпечення гармонії духовного життя кожної особистості. До наукового обігу вводяться основні напрями гуманізації взаємостосунків між особою і колективом, пропонуються маловідомі архівні джерела, що торкаються наукової та творчої діяльності В.О.Сухомлинського.
Теоретична значущість дослідження: на основі вивчення багатьох бібліографічних та наукових джерел розкрито філософські, соціальні, психологічні та педагогічні засади формування взаємин між особою і колективом у спадщині В.О.Сухомлинського; простежено генезис його поглядів, а також узагальнено запропоновані ним нові гуманістичні ідеї та підходи, закономірності й принципи щодо формування взаємин; репрезентована в систематизованому, узагальненому та класифікованому вигляді методика В.О.Сухомлинського, в структурі якої виокремлені й представлені взаємопов’язані та взаємообумовлені компоненти: умови й передумови; мета, завдання, методи, організаційні форми та засоби; види, етапи формування взаємин між особою і колективом, а також критерії сформованості взаємовідносин.
Практичне значення одержаних результатів полягає у можливості використання виокремлених й описаних методів, організаційних форм, засобів формування взаємин між особою та колективом з педагогічного доробку В.О.Сухомлинського у виховному процесі дошкільних установ, шкіл, ВУЗів. Представлені матеріали, що розкривають спільну діяльність сім’ї і школи, роль педагога у становленні взаємин між особою і колективом сприятимуть підвищенню ефективності шкільно-сімейного виховання в навчальних закладах; напрацьовані матеріали і висновки є джерелом наукової педагогічної інформації і науковим матеріалом для аспірантів, дослідників у вивченні поглядів В.О.Сухомлинського та розв’язанні актуальних проблем освіти й науки сьогодення, для викладачів педагогічних вузів І – IV рівнів акредитації у підготовці спецкурсів і спецсемінарів з питань гуманізації виховного процесу; для студентів, які вивчають історію педагогіки.
Вірогідність результатів та основних висновків забезпечена методологічним і теоретичним обґрунтуванням вихідних позицій дослідження; об’єктивним логічним історико-педагогічним аналізом значної за обсягом педагогічної, публіцистичної та літературної спадщини, що вийшла друком, а також маловідомих і невідомих архівних джерел; використанням різноманітних методів дослідження для реалізації його мети й завдань.
Апробація дослідження. Основні положення, висновки та результати дослідження доповідалися на аспірантських семінарах, засіданнях кафедри педагогіки Слов’янського державного педагогічного інституту впродовж 1995 – 2000 років; на міжнародних і міжрегіональних науково-практичних конференціях “Педагогіка Василя Сухомлинського на зламі епох” (Кіровоград, 1998 рік), “Педагогічні ідеї А.С.Макаренка й сучасність: проблеми та перспективи” (Переяслав-Хмельницький, 1999 рік), “Гуманізація навчально-виховного процесу у вищій школі” (Слов’янськ, 1999 рік); на лекціях і семінарських заняттях з історії педагогіки на педагогічному факультеті Слов’янського державного педагогічного інституту.
Публікації. Результати дисертації відображено у дев’яти статтях, з яких вісім одноосібних, надрукованих у наукових журналах, та в трьох збірках матеріалів наукових конференцій.
Структура та обсяг роботи. Дисертація складається зі вступу, трьох розділів, висновків до кожного розділу та загальних висновків, зі списку використаних літературних й архівних джерел, додатків. Текст дисертації складається з 174 сторінок. Список використаних джерел подано на 21 сторінці (221 найменування). Шість додатків на 8 сторінках.
ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ
У вступі обґрунтовано актуальність обраної теми, представлено зміст філософського, соціального, психологічного та педагогічного аспектів досліджуваної проблеми, визначено мету й завдання дослідження, вказано його джерела і методи, розкрито наукову новизну й практичну значущість роботи, подано відомості про апробацію одержаних результатів.
У першому розділі “Соціально-педагогічні засади формування взаємин між особою і колективом” встановлено, що погляди В.О.Сухомлинського пройшли певний розвиток і на їх остаточне становлення великий вплив мали ідеї вітчизняних та зарубіжних педагогів. Але В.О.Сухомлинський не копіював і не повторював своїх попередників, а творчо трансформував, розвивав і застосовував досвід і теоретичну спадщину педагогів минулих історичних епох у власній науково-педагогічній діяльності. У своїх творах “Воспитание коллективизма у школьников” (1956р.), “Педагогический коллектив средней школы” (1959р.), “Духовний світ школяра” (1961р.), “Сто порад учителеві” (1967р.), “Павлиська середня школа” (1969р.), “Серце віддаю дітям” (1969р.), “Народження громадянина” (1970р.). “Методика виховання колективу” (1970р.) Василь Олександрович відтворив ті загальнолюдські проблеми й протиріччя взаємин особи та суспільства, які є рушійною силою їх розвитку, і запропонував гуманістичну методику формування взаємовідносин у шкільні роки дитини. Глибоко аналізується творчий доробок В.О.Сухомлинського, присвячений формуванню взаємин; у цьому аналізі проглядається еволюція поглядів педагога.
Особлива увага в першому розділі дисертації приділяється провідним засадам становлення взаємин між школярем і колективом, відзначається, що В.О.Сухомлинський утвердив методологічні засади й запропонував психолого-фізіологічне обґрунтування гуманістичного підходу, яке в наші дні допомагає педагогам зрозуміти особливості процесу гуманістичного впливу на вихованців.
Дисертація доводить, що в якості найважливішої цінності у творчості В.О.Сухомлинського виступає установка на гуманізм. Гуманізм взаємин людини і колективу, за В.О.Сухомлинським, – це діалектична єдність двох взаємопов’язаних і взаємообумовлених сторін. Єдність, що постійно розвивається і удосконалюється. З одного боку, – відповідальність і піклування людини за людину й колектив, а з іншого, – це пройняття діяльності всього колективу духом відповідальності про людей. Лише така гармонізація відносин між особою й суспільством, вважав Василь Олександрович, може створити “духовну спільність” між людьми у суспільстві.
Не існує, за В.О.Сухомлинським, спеціальної “науки любові”, є наука людяності, і той, хто опанував її азбуку, – підготовлений до благородних духовно-психологічних і морально-етичних відносин, тому справжню гуманність педагогіки він розглядав як збереження радості, щастя, на які має право кожна дитина, а справжнє гуманне виховання – як таке, в якому людина відчуває себе не тільки вихованцем, а відповідальним за долю інших людей, за життя колективу. Ось чому особливого значення вчений надавав школі; її педагог вважав святим місцем гуманності, добра і правди, місцем, де має панувати увага до людської гідності, взаємне довір’я. Добрі почуття, емоційна культура особи становлять серцевину людяності. А формується гуманність з найнепомітніших речей: з віри в людину, в добре начало в ній, з творення добра стосунками, які розвиваються насамперед у праці на благо людей. Взаємини відтворюються у свідомості людей, у її діяльності, у таких вчинках, як допомога, співучасть, співпраця.
Важливе місце в розробленому Василем Олександровичем гуманізмі взаємин належить: думкам про піднесення людини й утвердження її в ролі найвищої соціальної цінності, про необхідність так здійснювати свою владу над дитиною, щоб не зламати, не знеособити, а, навпаки, – тільки підносити, підтримувати її духовні сили, утверджувати її почуття гідності, формувати уміння самої дитини дорожити людиною, бути непримиренною, нетерпимою навіть до самої думки, що людині можна завдати нещастя, образити, принизити її. На думку педагога-гуманіста, та людина, яка з повагою ставиться до себе, – з повагою ставиться і до інших людей, до колективу, до суспільства. Без цієї здатності неможливі свобода особистості, усвідомлення нею гармонії прав та обов’язку, особистого щастя й праці в ім’я блага інших людей. Гуманістичні взаємини, які мають визначити стосунки особи й колективу, Василь Олександрович розглядав також у зв’язку із структурою людського світогляду, в якій обов’язковим повинен бути гуманістичний компонент (дбати про інших треба без розрахунку на похвалу чи винагороду, творення добра для людей має стати звичкою, нормою поведінки, перетворитися на природовідну звичку); із розкриттям, ствердженням сил і творчих здібностей людини, з пробудженням її індивідуальної неповторності, творчої самобутності й самостійності; із пізнанням щастя повноти свого духовного життя, з необхідністю задоволення різноманітних розвиваючих потреб особистості, з вихованням у дітей моральної культури, зокрема, таких притаманних їй гуманістичних якостей, як любов, повага, розумна вимогливість, милосердя, товариство, добро, відчуття співпричетності, та інших; з урахуванням уміння педагога дорожити дитячою довірою, щадити беззахисність дитини; з тлумаченням дитячого оптимізму як радості життя, що проявляється в радості праці, радості творчості, радості творення добра людям, радості відкриття, радості пізнання, радості життя у колективі і таке інше.
У дисертації констатується, що, за В.О.Сухомлинським, повноцінне виховання взаємин можливе тоді, коли дитина сприймає насамперед добро і виховується добром, коли панує принцип оберігання дитячого серця від болю, від страждань (уникнення найменших необережних духовних доторкань, вольових засобів впливу), коли як найвища демократична цінність бережеться гордість, недоторканість особистої честі дитини, її власна думка, її особистий на все свій погляд. Таке ставлення до дитини Василь Олександрович називав щастям педагога.
У другому розділі “Теорія формування взаємин між особою й колективом у педагогічній спадщині В.О.Сухомлинського” визначається його власне, соціально-педагогічне трактування виховання. Тут вагому і виняткову виховну сферу посідають відносини, що оточують дитину. Це – особливий, ніким не піднятий в історії педагогіки до Василя Олександровича спосіб бачення й розуміння виховання як навчання соціальному буттю, співіснуванню у складних відносинах особистостей у колективі, він став помітним внеском у малодосліджену галузь педагогіки, пов’язану з переосмисленням і тлумаченням у наш час виховання як соціального явища. Джерелами виховання Василь Олександрович називає громадсько-політичні відносини й складні різноманітні відносини, в яких перебуває дитина.
Вихідними позиціями в науковому доробку Павлиського педагога є висунуті ним положення, що ґрунтуються на філософському сприйнятті взаємообумовлених явищ (умов, за яких формується здатність колективу впливати на особистість, і здатність особистості бути вихованою під впливом колективу), які відбивають сприйняття педагогом гармонії суспільних та індивідуальних потреб у структурі особистості вихованця як незалежної людини з її відповідальністю, обов’язком, повинністю, її ставленням до людей, суспільства, природи, її можливістю висловити особисту людську сутність. Глибоко переосмисливши поняття особистості, подолавши вузькі рамки офіційних трактувань, суворих заборон, Василь Олександрович переніс його з матеріалістичного розуміння в ранг гуманістичних, загальнолюдських, піднявши значення індивідуального у вихованні у його зв’язку з соціальними взаєминами.
Своє трактування виховання колективу В.О.Сухомлинський блискуче поєднав з розкриттям самої сутності взаємин, з формуванням духовної потреби людини в людині, яка пробуджується лише тоді, коли вихованець буде здатним переживати інтерес до духовного світу іншої людини. Стосунки, в яких передбачається гармонія духовного життя кожної особистості, також забезпечують і розвиток колективу. Саме такі взаємини, в яких перебуває людина, дають їй найвище благо – здатність дорожити спочатку людиною, колективом, потім – моральним принципом.
У дисертації висвітлюється розмаїття класифікованих В.О.Сухомлинським відносин між вихованцем і колективом (ідейно-громадські, морально-етичні, інтелектуальні, трудові, естетичні, духовно-психологічні, ігрові), дається їх змістовна характеристика; презентується етапність формування взаємин з урахуванням віку дитини та специфіки взаємостосунків у колективі залежно від статі особи; викриваються причини труднощів формування стосунків на різних вікових етапах розвитку дитини. Розглядаючи етапність становлення взаємин, Василь Олександрович увів у обіг словосполучення: “відносини поколінь, “культура людських бажань”, “материнський культ”.
В дисертації дається перелік умов і передумов, створення яких, за В.О.Сухомлинським, найбільшою мірою сприяє оволодінню культурою взаємовідносин.
Дослідження показало, що формування взаємин В.О.Сухомлинський ґрунтує на розумінні й урахуванні тих об’єктивних законів, які мають місце в педагогічних явищах і процесах і, виокремивши закономірності, усвідомлює їх як реально існуючі стійкі зв’язки та відношення, що повторюються у виховному процесі. В.О.Сухомлинський значно збагатив, розширив та поглибив теорію педагогіки знаннями об’єктивних педагогічних законів. У дисертації перераховуються сформульовані Василем Олександровичем закономірності й подаються їх змістовні трактування. В концепції В.О.Сухомлинського про формування взаємин між особистістю й колективом запропоновані принципи як основні положення, правила організації взаємовідносин. Вони подані ним в якості аксіом, які не потребують доказів, але попередньо перевірені у власній педагогічній практиці. У дисертації визначено й охарактеризовано, представлені Павлиським педагогом, мету й завдання формування колективістських і особистісних взаємин.
У третьому розділі “Практика формування взаємин між особою і колективом у педагогічному доробку В.О.Сухомлинського” простежується узагальнений практичний досвід Василя Олександровича з предмета дослідження.
У дисертації доведено, в який спосіб треба побудувати колективні взаємостосунки, щоб досягти найбільшого ефекту у вихованні. Добираючи методи, Василь Олександрович оберігав дитину від “необережних”, а інколи й “варварських” доторкань, забороняв “сильнодіючі”, “вольові” методи, вимагав обережного “доторкання” і “мудрої влади педагога над дитиною і колективом”, аби вони постійно перебували в стані самопізнання, самоутвердження, самовиховання. Універсальних методів Василь Олександрович не відстоював, він був прибічником різноманітних педагогічних впливів на розум, почуття, поведінку, але пріоритетне значення надавав слову і рішуче боровся з тими теоретиками, які у слові, як в методі, вбачали “однобоке виховання”, і доводив, що виховання словом “найслабкіше і найуразливіше місце” школи, що без словесного виховання неможливо утвердити тонкість внутрішнього людського світу, благородство взаємин, морально-емоційні стосунки; що слово пробуджує у дитини почуття людини – розуміння, переживання того, що поруч – особистість зі своїми радощами й печалями, інтересами й потребами. Василь Олександрович також наполягав на необхідності гармонії середовища і слова. Слово – найтонший інструмент вчителя. Виховна сила слова – у позиції, в точці зору вихователя, в його ставленні до людей, до світу. Слово стимулює самовиховання, оскільки пробуджує внутрішні духовні сили, допомагає дитині побачити щось незрівнянно вище й значніше, ніж повсякденний світ особистого життя: Вітчизну, народ, суспільні й особистісні взаємовідносини. Разом з тим Василь Олександрович попереджав, щоб не було знецінення слів, пустослів’я.
У дисертації подана детальна характеристика різноманітних методів формування взаємин, що використовувалися педагогом у Павлиській школі. Серед них: самовиховання, обговорення загальних болючих проблем колективу на зборах, створення емоційного стану радості, колективна віра в людину, вплив на вихованця через колектив за умови, коли колектив бачить у людині достоїнств значно більше ніж вад, захоплення людиною, подив перед її моральною красою і величчю; вправи на підвищення рівня домагань, виконання діяльності громадського значення, надання права вибору вирішувати, як треба діяти; емоційна оцінка вчинків дитини іншими дітьми, оцінка розвинутості взаємин у колективі, оцінка морального здоров’я колективу, опосередкована оцінка, самооцінка, постановка перед порушниками дисципліни, замість забороненого, важкого завдання, спокутування провини і багато інших. У дослідженні також доводиться, що однією з характерних особливостей багатогранної педагогіки гуманізму взаємин В.О.Сухомлинського є те, що ним даються глибоко вмотивовані, перевірені власним багаторічним практичним досвідом форми виховання відносин (бесіди про громадянство, бесіди з людинознавства, уроки повинності, особисте спілкування дітей з людьми, що є ідеалом громадянськості, індивідуальна духовна діяльність, просвітницька діяльність учнів, тематичні читання, подорожі у світ ідей, бесіди з психічної культури, школа радісного здивування, етичні бесіди, уроки виховання совісності, подорожі до джерел думки, до джерел краси, участь у житті трудових колективів, взаємний обмін духовними багатствами, батьківський університет, листування дітей з ровесниками, дружба з ровесниками і дорослими, вечори книжки, науково-предметні гуртки, “Школа під блакитним небом”; “Школа радості” та інші). В.О.Сухомлинський вважав дуже важливим, щоб організаційні форми урізноманітнювались і забезпечували спілкування учня з суспільством, розвиток його багатогранних потреб й інтересів.
Вагоме місце в педагогічній творчості В.О.Сухомлинського посідає визначення засобів шліфування найтонших граней взаємин, до яких віднесено природу, працю, навчання, красу, музику, живопис, художню літературу, гумор, казку. Крім традиційних засобів виховання взаємовідносин, які з високою педагогічною культурою і з творчою майстерністю застосовувались педагогом, використовувались також неповторні, самобутні, оригінальні авторські засоби, що були обличчям, портретом, візитною карткою Павлиської школи. Це такі, що створювалися розумом і руками Василя Олександровича, його колег і вихованців.
У дисертації запропоновано передбачені В.О.Сухомлинським критерії визначення рівня сформованості взаємовідносин.
ВИСНОВКИ
1. Одним із перших вітчизняних педагогів, котрі масштабно вивчали взаємовідносини між особистим і суспільним, був В.О.Сухомлинський. Він розглядав цю глобальну наукову проблему в кількох аспектах. У педагогічних поглядах В.О.Сухомлинського на це досить складне соціально-психологічне явище відбулася значна еволюція: від надання конкретних порад щодо формування взаємин між особою і колективом (Воспитание коллективизма у школьников, 1956р.) до створення цілісної, авторської, оригінальної, самобутньої методики формування ідейно-громадських, моральних, естетичних, інтелектуальних, трудових, ігрових відносин між особою і колективом (Методика виховання колективу, 1970р.).
2. В.О.Сухомлинський по-новому, з гуманістичних позицій підійшов до розв’язання теоретичної та практичної проблеми взаємин між особою і колективом, створивши власну, неповторну педагогіку гуманізму, концептуально спрямовану на гармонію колективного та індивідуального елементів духовного життя, на культуру правильного точного бачення людських стосунків, на культуру розуміння ролі своєї особистості у системі цих стосунків.
Тим часом, коли у суспільстві кінця 80-х років офіційний термін “гуманізація” подавався лише як принцип світогляду, В.О.Сухомлинський розглядав гуманізацію на соціальному, державному рівнях як принцип існування взаємин між суспільним і особистим, як сутність педагогіки, її принцип, як мету формування взаємин, як базисний компонент змісту формування стосунків, яким мають бути пронизані навчальні плани, програми, підручники та інші засоби навчання, як якість способів виховання. Гуманну місію школи Василь Олександрович вбачав у введенні дітей у світ суспільства, духовного життя, краси цілком повноцінними і щасливими.
3. Гуманістичні погляди В.О.Сухомлинського на цю проблему найбільше відповідають новітнім прагненням педагогічної науки й шкільної практики сьогодення, у своїй єдності дають змогу найкращим чином реалізувати програму “Освіта” (Україна ХХІ ст.), зокрема, такі її загальнолюдські, сучасні принципи, як гуманізація, демократизація, гуманітарізація, індивідуалізація та інші. Його концепція формування взаємин між особою й колективом ґрунтується на якісно новому підході до виховання як навчання соціального буття, співіснування особистостей у розмаїтті складних колективних відносин.
Особистість Василь Олександрович розглядав у гуманістичному загальнолюдському аспекті, відзначав, що зростає значення індивідуального виховання, поєднаного з духовним життям колективу. В дитині він вбачав Людину, Особистість, у центрі виховного процесу ставив її інтереси, активність, творчі здібності. Найціннішим вважав її індивідуальність, неповторність, складність і вразливість духовного світу, її потреби та її свободу. Таке трактування особистості обумовило педагогічне ставлення педагога-гуманіста до колективу. Як виховна сила він діє тільки тоді, коли є гармонія духовного життя особистостей, коли колектив ґрунтується на багатстві відносин.
4. Вивчення творчої спадщини В.О.Сухомлинського, присвяченої формуванню взаємин між особою і колективом, показало, що він, по суті розробив цілісну, новітню, співзвучну потребам сьогоднішнього дня методику. Вона значно збагатила, розширила та поглибила теорію педагогіки. Василь Олександрович виявив і сформулював ряд закономірностей, які обов’язково мають враховуватися у реальному процесі формування взаємин. Це – результат тонких, глибоко професійних спостережень ученого-гуманіста; він запропонував принципи формування взаємовідносин як таких, що випливають із певних закономірностей. Назвав такі передумови й умови становлення взаємостосунків, створення й реалізація яких розвиває і підвищує здатність дитини до виховання, до набуття досвіду міжособистісних і колективних взаємин; вирішив одну із наріжних проблем педагогіки, сформулювавши мету взаємовідносин особи з колективом, і відтак чітко накреслив ряд завдань, що стоять перед школою у формуванні гармонії індивідуального й суспільного; побудував свою власну програму виховання взаємин як систему знань, переконань, дії, поведінки у колективі, фактично представивши зміст виховання у формі певного обсягу поведінкових знань, умінь і навичок школярів.
5. Педагогічну теорію збагачують представлені В.О.Сухомлинським новітні педагогічні технології, а саме: розмаїття відносин, яким він дав змістовну характеристику; педагогічно вагома етапність формування взаємин у колективі залежно од віку дитини та її статі; розкриття об’єктивних причин труднощів виховання взаємостосунків на різних вікових етапах розвитку дитини, а також передбачені ним критерії вихованості, які дають змогу визначити наскільки сформовані взаємовідносини у колективі.
6. В.О.Сухомлинський вбачав проблему взаємин у колективі не тільки в теоретичному плані. Ця проблема цікавила його і як практика, оскільки він безпосередньо втілював суспільно значущі взаємостосунки окремих вихованців і колективу вихованців у своїй та своїх колег педагогічній діяльності. Взаємовідносини між особою та колективом досліджувалися окремими павлиськими педагогами протягом навчального року, розглядалися на педагогічних радах, відтворювалися у підсумкових доповідях, що й визначало перспективи роботи школи на наступний рік.
7. Розроблені та перевірені В.О.Сухомлинським у власній творчій діяльності методи формування взаємин між особою й колективом, гуманістична концепція добору і використання способів впливу на дитину значно збагачує шкільну практику виховання знаннями про шляхи та способи становлення взаємин у колективі. Використані Павлиським педагогом методи гуманістичного спрямування ґрунтуються на вірі дитини в саму себе, на самоповазі та непримиренності педагога до всього поганого, що може поселитися в її душі; на піднесенні людини; на душевних людських доторканнях і мудрому владарюванні над ними; на колективістських взаємовідносинах з найвищим, найскладнішим, найдосконалішим і найвимогливішим колективом – із суспільством, з народом; на постійному перебуванні дитини у стані самопізнання, самовиховання.
8. Вагоме місце в педагогічній творчості В.О.Сухомлинського посідає визначення і впровадження у реальний виховний процес організаційних форм та засобів формування взаємовідносин між особою й колективом. Як практик В.О.Сухомлинський використовував різноманітні форми і засоби роботи, в яких розкриваються живі людські взаємини, де передбачені вчинки, що безпосередньо стосуються учнів і забезпечують їх спілкування з суспільством, і розвиток їхніх багатогранних потреб та інтересів. Засоби формування взаємин Василь Олександрович добирав як традиційні, так і ним витворені.
9. Формування взаємин Василь Олександрович не мислив без співпраці сім’ї та школи. Він вважав сім’ю первинним колективом, де дитина уперше пізнає світ людських взаємин. Саме сім’я виконує складні завдання, які водночас стоять і перед школою у формуванні стосунків особи і колективу. Ці – шкільно-сімейні стосунки неможливі, на думку Василя Олександровича, без гармонійної єдності ідеалів, переконань, принципів, поглядів, морально-етичної позиції у житті, діяльності педагога, без його особистісних і професійних якостей, які формують вихованців і колектив.
10. На сучасному етапі духовного відродження, українського державотворення педагогічна спадщина Василя Олександровича Сухомлинського щодо формування взаємин між особою і колективом набуває особливої актуальності, оскільки сприяє розв’язанню таких педагогічних завдань, як формування національної гідності, піднесення людини, котра, утверджуючи в собі свідому громадянську позицію, у ставленні до суспільного гармонійно поєднує суспільні цілі з особистими.
Наша дисертація не претендує на всебічне висвітлення багатогранної спадщини Василя Олександровича Сухомлинського. Це справжня скарбниця для багатьох поколінь дослідників і прихильників його самобутньої творчості. Щодо пропонованого дослідження, то у ньому доведено, що проблема людських взаємин невичерпна, а спадщина В.О.Сухомлинського відкриває новий підхід до їх розв’язання.
Основні положення дисертації відображено в таких публікаціях автора:
Калмиков Г.В. Проблеми взаємин між особою і колективом у педагогічній спадщині В.О.Сухомлинського. – Рукопис.
Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата педагогічних наук за спеціальністю 13.00.01. – загальна педагогіка та історія педагогіки. – Інститут педагогіки АПН України, Київ, 2000.
У дисертації здійснено історико-педагогічний аналіз теоретичних поглядів і практичної діяльності В.О.Сухомлинського щодо взаємин між особою і колективом. Простежена еволюція поглядів педагога-гуманіста. Представлена методика формування взаємин в єдності всіх її компонентів та педагогічних категорій: закономірностей і принципів, умов і передумов, етапів і критеріїв, мети, завдань, методів, організаційних форм і засобів. Узагальнено практичний досвід роботи В.О.Сухомлинського і Павлиської школи з проблеми дослідження, доведено значення цієї методики для вирішення актуальних проблем навчання і виховання сьогодення.
Ключові слова: взаємини, ставлення, особа, колектив, гуманізм, формування.
Калмыков Г.В. Проблемы отношений между личностью и коллективом в педагогическом наследии В.А.Сухомлинского. – Рукопись.
Диссертация на соискание учёной степени кандидата педагогических наук по специальности 13.00.01. – общая педагогика и история педагогики. – Институт педагогики АПН Украины, Киев, 2000.
В диссертации осуществлён историко-педагогический анализ теоретических взглядов и практической деятельности В.А.Сухомлинского по формированию отношений между личностью и коллективом. Проблема эта является глобальной современной научной проблемой. Её решение позволяет раскрыть такие кардинальные вопросы педагогики как: личность, ёё индивидуальность, неповторимость, её свобода; противоречия коллектива как воспитательной силы, а также вечные вопросы становления гармонических отношений между ними; дает возможности по-новому подойти к трактовке воспитания, рассматривая его в качестве системы сложных разнообразных отношений, формирующих личность и коллектив, создающих гармонию между ними.
В работе представлены философский, социальный, психологический и педагогический аспекты исследуемой проблемы, глубоко аргументирована мысль, что воспитание отношений между личностью и коллективом – это особый, гуманистический подход к воспитанию вообще, это – педагогика гуманизма В.А.Сухомлинского. Взгляды известного педагога-гуманиста представлены в единстве общечеловеческих гуманистических ценностей, ценностей украинской этнопедагогики и прогрессивных современных отечественных и зарубежных идей, в основе которых лежит формирование у детей гражданственности, личного достоинства, самосознания, возвеличивание человека, уважение к нему, забота человека о человеке и об обществе, учет индивидуальности, неповторимости духовного мира каждой личности. Подчеркивается важность её стремления к самовыражению и свободе; развитие коллектива на основе обеспечения гармонии духовного мира каждого человека.
В дисертации отражены социально-педагогические основы воспитания отношений, в частности, представлена эволюция взглядов В.А.Сухомлинского на соотношение индивидуального и коллективного, показаны ведущие, определяющие основания формирования отношений между воспитанником и коллективом, раскрыты методологические основы и дано психолого-физиологическое обоснование гуманизма воспитания отношений. Гуманизм педагогики В.А.Сухомлинский рассматривал как сохранение радости и счастья, на которые имеет право ребенок. Гуманизм воспитания – как такой, при котором ребенок ощущает себя не только воспитанником, но и ответственным за судьбу других людей во благо коллектива. Школу В.А.Сухомлинский считал святым местом гуманности, добра и правды, где должны присутствовать внимание к человеческому достоинству, взаимное доверие, дух веры в человека.
В диссертации представлена теория формирования отношений между личностью и коллективом в педагогическом наследии В.А.Сухомлинского, содержащая его собственную социально-педагогическую трактовку воспитания. В ней исключительная воспитательная сфера принадлежит отношениям, окружающим детей, особому видению воспитания как обучения социальному бытию, сосуществованию в сложных отношениях личностей в коллективе. Свои взгляды на воспитание в коллективе В.А.Сухомлинский объединил с раскрытием самой сущности отношений, с формированием духовной потребности человека в человеке, с его способностью дорожить вначале личностью, коллективом, а потом – моральным принципом. В исследовании освещается сущность взаимоотношений, условия, необходимые для формирования отношений между личностью и коллективом, а также – закономерности и принципы формирования отношений между индивидуальным и коллективным; характеризуются разнообразные виды отношений между школьниками и коллективом в соответствии с возрастными этапами развития детей и в зависимости от пола воспитанников, а также раскрываются цель и задачи формирования отношений между личностью и коллективом.
Работа содержит практические подходы В.А.Сухомлинского к решению взаимоотношений между воспитанниками и коллективом, связанные с определением критериев воспитания отношений, с применением методов, организационных форм и средств формирования отношений между школьниками и коллективом.
В систематизированном, обобщенном виде репрезентована методика В.А.Сухомлинского, в структуре которой вычленены и представлены взаимообусловленные компоненты: цель, задачи, методы, организационные формы и средства воспитания отношений между личностью и коллективом.
В диссертационной работе также показаны взгляды В.А.Сухомлинского на роль педагога, семьи и школы в формировании гармонии личностных и коллективистских отношений.
Ключевые слова: отношения, взаимоотношения, личность, коллектив, гуманизм, формирование.
Kalmykov G.V. Problems of Treatment between a Personality and a Collective Body in Sukhomlynsky’s Pedagogical Heritage. – Manuscript.
The dissertation for a Candidate Degree in Pedagogy. – Speciality: 13.00.01. – General Pedagogy and History of Pedagogy. – Ukrainian Academy of Pedagogical Sciences: Institute of Pedagogy, Kyiv, 2000.
In the thesis the historical and pedagogical analysis of Sukhomlynsky’s theoretical opinions and practical activity on the problems of treatment between a personality and a collective body are realized. The evolution of the pedagogist-humanist’ points is viewed in the paper. The author presents the methodology of treatment forming in accord with all its components and pedagogical categories; logics and principles, conditions and preconditions, stages and criteria, aim, tasks, methods, organizational forms and means. The pedagogical experience on the investigation problem is generalized. This methodology significance is proved for the solving the important problems of today’s teaching and upbringing.
The key words: treatment, personality, collective, humanity, forming.