Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
35. Ідеологія та художні досягнення Ренесансу, вплив на українську культуру.
З XIII до XVI в окремих Європейських країнах відбувався культурний процес, який отримав назву «Відродження», або Ренесанс. Він пов’язаний з відродженням античної культури та античного ставлення до людини, як головної цінності – «міри всіх речей». Характерною рисою мистецтва Ренесансу став повний перегляд цієї традиції. Настає розквіт реалістично-піднесеного живопису, який спирався на ідею зв'язку між досконалою людиною і прекрасною природою. Для художників Відродження головними залишаються картини релігійного змісту. Але тепер і Мадонна, і Ісус, і святі - це люди з плоті і крові, їх руки, риси обличчя виказують їх цілком зрозумілі кожній земній людині почуття. Більш того, ці вівтарні образи стали схожі на живих і прекрасних людей. У такий спосіб стверджувалася ідея потенційної "богоподібності" реальної людини. Архітектура, скульптура і живопис в італійських містах досягають свого розквіту. Мистецтва перестали бути безіменними і остаточно перейшли до рук художника-професіонала. При цьому італійські митці навмисне уникали добре їм відомі канони готичного мистецтва, з яким пов'язувався раціоналістичний схоластицизм. Альтернативою стало повернення до антчних, звернення до візантійських та арабських традицій, які творчо переосмислювалися. Художник має бути творцем, а не плагіатором, має передати особисте ставлення до зображуваного і має отримати відповідну винагороду як оцінку свого особливого бачення. Певні ознаки спадкоємності від готики та візантійського іконопису все ще зберігаються (видовженість фігур, усталена заданість поз і рухів, наслідування композицій тощо), але техніка малюнку і навколосюжетний простір змінюються, стаючи напрочуд реалістично близькими й знайомими кожному глядачеві.
36. Культура Реформації.
Початок пізнього Відродження в Італії у часі збігся з початком доби Реформації, яку інколи називають Північним Ренесансом, і яка об'єднує культурний розвиток країн Північної Європи - Німеччини, Нідерландів, Швеції, Франції, Англії, а також (частково) Іспанії. Ідейна боротьба в цих країнах в XVI-XVII ст. виступає під прапором кардинальної церковної реформи. Суспільно-політичний рух Реформації відіграв величезну, якщо не визначальну роль у становленні буржуазно-демократичних суспільств і створенні засад нової європейської культури. Існує також думка, що Ренесанс і Реформація - це протилежні одне одному явища, більш того, Реформацію вважають реакцією на Відродження. У дійсності це були два паралельні духовні рухи, початково міцно пов'язані між собою на основі гуманістичного вивчення і критики латинського тексту Біблії. Однак розкол у рядах ренесансних і реформаційних гуманістів справді відбувається після жвавої переписки між ренесансним гуманістом Еразмом Ротердамським і Мартіном Лютером. Слід відзначити також, що реформаційна ідеологія досить швидко поширилася серед населення багатьох країн Європи, набуваючи все нових і нових форм, тоді як ренесансна культура лишилася надбанням вузького прошарку гуманістів і досить скоро розчинилася в нових ідейних течіях.
Одним з важливих наслідків Реформації і, як часто вважають, одним з її різновидів став також початок Контрреформації всередині католицької церкви, яка нарешті усвідомила необхідність внутрішньої реорганізації і пішла на її здійснення після Тридентського "вселенського" собору, засідання якого розтягайся на 18 років (1545-1563).
На відміну від елітарного Відродження, Реформація намагалась охопити найширші верстви населення. Крім того, антигуманістична спрямованість Реформації проявлялася у тому, що "звільнення" людини пов'язувалося з ідеологією, яка принижує її, стверджує її зіпсованість, принципову несвободу навіть у досягненні "спасіння". Реформаційний рух, з одного боку, відбивав уже існуючі в широких колах європейської громадськості умонастрої, а з іншого - відкрив шляхи формування цілком нової художньої культури.
37. Європейське бароко 17ст. Особливості українського бароко.
Бароко – це своєрідний етап духовного розвитку, що, подібно Ренесансу, охоплює мистецтво, літературу, філософію, історію, культуру в цілому і характеризується сукупністю тих поглядів і уявлень, які в Європі мали місце в період від занепаду Ренесансу аж до початку Просвітництва. бароко – це перший для всіх європейських культур художній напрям. Це загальноєвропейський стиль. Серед країн православно-слов’янського кола бароко найраніше виникло в Україні і Білорусії, які входили тоді до Речі Посполитої і тісніше стикалися з європейською, зокрема польською бароковою культурою, зазнаючи її впливу з кінця XVI ст. Хронологічні рамки бароко в Україні: кінець XVI ст. – XVIІІ ст. В Україні значення бароко було іншим, ніж у західноєвропейських країнах, де воно прийшло на зміну Ренесансу і мало значення реакції на Ренесанс. У східних слов’ян не було Ренесансу, тому бароко взяло на себе функцію Ренесансу і включало такі ренесансні явища: розвиток особистого начала в культурі; секуляризацію культури; розвиток наукового світосприйняття. До того ж не було відходу від Середньовіччя, зберігалися його елементи. Східнослов’янське бароко – це частина того “сповільненого Ренесансу”, що продовжувався аж до початку ХІХ ст. у східнослов’янських культурах. Крім цього, в Україні бароко було шляхом європеїзації своєї культури, переключаючи її в європейську систему жанрів і художніх форм. Саме воно об’єднало культуру слов’ян з культурою Західної Європи. А українська культура стала провідником цих процесів і для Росії, включивши і її у європейські процеси. Бароко – це мистецтво синтезу, об’єднання-зіткнення суперечностей: земного і небесного, духовного і світського, античності і християнства. Тут дивовижно поєднуються: міфологічні (язичницькі) і біблійні образи; чуттєвість і аскетизм; абстрактність і натуралістична конкретність; фантастика і правдоподібність. Це завжди поєднання непоєднуваного. Фіксуючи трагічні суперечності дійсності, бароко фокусує увагу на темах: життя і смерті; тлінності і вічності; суєти і щастя. Це породжує барокові ідеї: “життя як сон” і “життя як театр” – тобто центральну в бароко ідею ілюзорності, марності людських справ. Захоплення декором, формою, вишуканою і віртуозною, емоційність - такі стильові ознаки притаманні літературі, архітектурі, образотворчому мистецтву і музиці українського бароко. Для бароко характерний комізм, прагнення до всеохоплення та універсальності.
38. Класицизм як загальноєвропейський стиль мистецтва 17-18ст.
Класици́зм напрям в європейській літературі та мистецтві, який уперше заявив про себе в італійській культурі XVI ст. Найбільшого розквіту досягає у Франції (XVII ст.). Певною мірою притаманний усім європейським літературам, у деяких зберігав свої позиції аж до першої чверті ХІХ ст. Для класицизму характерна орієнтація на античну літературу, яка проголошувалася ідеальною, класичною, гідною наслідування. Теоретичним підґрунтям класицизму була антична теорія поетики і насамперед «Поетика» Арістотеля. У виробленні своїх загальнотеоретичних програм, особливо в галузі жанру і стилю, класицизм спирався і на філософію раціоналізму. Упродовж 17-го в. класицизм розвивався, взаємодіючи та дискутуючи з бароко. Лише у 18-ому, на початку 19-го століття класицизм стає цілісною стилевою системою в загальноєвропейському прочитанні. Цей стиль став пануючим практично скрізь та значною мірою сформував історичний вигляд більшості європейських міст. Класицизм постійно запозичує форми з античної архітектури і, розвиваючись, повторює не лише її окремі мотиви й елементи, а й на глибинному рівні прагне осягнути закономірності й сутності античної архітектури. Відгомін цього періоду розвитку архітектури проявилися в неокласицизмі 20-го в. (30-50-і рр.). В цілому всі сучасні інтер’єри, що претендують на назву класичні, вірніше було б називати неокласичними і тому псевдоісторичними. Головною рисою архітектури класицизму стає ордер. Це - тип цілісної архітектурної композиції, основаної на художній реалізації в античні часи стієчно-балочної організації будівлі. Ордер має установлений склад, взаєморозміщення і форму елементів: стереобат, колона (база, тіло, капітель), антаблемент (архітрав, фриз, карниз). У часи класицизму форми і пропорції ордеру починають більше нагадувати епоху античності, ніж в архітектурі попередніх віків. Об’єми споруд формують симетрично-осьові композиції, стіни – рівні поверхні для організації цих об’ємів, стриманий архітектурний декор.
39. Просвітництво в Україні 18 ст.
В українській філософській думці виділяється етап раннього Просвітництва, яке виникає в епоху зародження капіталізму (перша чверть 18 ст.). Одна з основних ідей Просвітництва — ідея залежності суспільного прогресу від поширення освіти. Українське Просвітництво мало своїм ідейним підґрунтям як власні, так і запозичені ідеї французьких енциклопедистів — Вольтера, Дідро, Руссо, Ламетрі, Монтеск'є, Маблі та ін. Власні традиції - це гуманістичні ідеї діячів братств та Києво-Могилянської академії. Випускники Києво-Могилянської академії стали в Україні першими носіями ідей Просвітництва.Своєрідність українського Просвітництва в тому, що тут ще не було середнього класу - носія ідей Просвітництва в Європі, тому українські просвітники - це дворяни й міщани, об'єднані вірою у перетворюючу силу освіти. Критикуючи існуючий суспільний лад, вони вимагали пом'якшення експлуатації селян, раціоналізації сільськогосподарського і промислового виробництва, звільнення селян із кріпацтва, демократизації суспільства. У своїх маєтках просвітники організовували гуртки учених, де обмірковували ідеї суспільного прогресу. Серед просвітників — випускників Києво-Могилянської Академії були літератори, перекладачі, публіцисти, зокрема М. Мотоніс, В. Рубан, Г. Полетика, Я. Козельський та ін. Свій суспільний ідеал просвітники формували на основі ідей свободи, рівності і власності. Цікаві ідеї, які висловили просвітителі у своїх творах, торкаються суспільного прогресу. Зокрема, С. Десницький сформулював ідею, що в основі суспільного прогресу лежить вкладене в людину від природи «повсякчасне прагнення до вищого стану». Здібності й сили в людині зосереджуються на єдиній меті — прагнення досконалості. С. Десницький, який працював професором Московського університету, розробив теорію членування історії, на основі тези, що змінюється не природа людини, а її господарська діяльність. У зв'язку з цим розробив концепцію чотирьох станів людства: 1 - полювання, живлення плодами землі; 2 — пастуший стан; 3 — хліборобський стан; 4 — комерційний стан. До українських просвітників зараховують і Петра Лодія — першого викладача філософії відкритого для українців у 1787 при Львівському університеті. Просвітництво 18 ст.-це якісно новий етап у розвитку української філософської думки. Він характеризується поширенням ідей класичного західноєвропейського Просвітництва, а також утвердженням в Україні двох типів ідеології Просвітництва: Ідеологія дворянського Просвітництва, яка виражала інтереси міщан та сил, що були зацікавлені у розвитку освіти і науки, техніки. Цей напрям найповніше втілює Г. Сковорода. Він відкидає і феодалізм, і капіталізм, заперечує матеріальний інтерес і накреслює шлях до щастя людини через моральне вдосконалення, духовне просвітлення. Згодом, у першій половині XIX ст. ідеї Просвітництва становили основний зміст суспільно-політичної діяльності романтиків.
40. Романтизм в європейському та українському мистецтві 19 ст.
Романтизм виник в 1790-і рр. спочатку в Германії, а потім розповсюдився по всій Європі, пізніше Північній Америці. Його ідейним грунтом були криза раціоналізму Освіти, художні пошуки передромантичних течій. Романтизм — це естетична революція, яка замість науки і розуму ставить художню творчість індивідуума. Основна межа романтизму як рухи — прагнення протиставити нову систему цінностей: культ творчості, примат уяви над розумом, критику логічних, естетичних і моральних абстракцій, заклик до розкріпачення особових сил людини, проходження природі, міф, символ, прагнення до синтезу і виявлення взаємозв'язку всього зі всім. Характерними ознаками романтизму є заперечення раціоналізму, відмова від суворої нормативності в художній творчості, культ почуттів людини. Його ідеологія спирається на культ індивідуалізму, на підкреслену, загострену увагу людської особистості, до психологічних проблем її внутрішнього "Я". У центрі зображення романтиків винятковий характер у виняткових обставинах. Романтизм, що виник після французької революції, в умовах утверджуваного на зламі 18 — 19 ст. абсолютизму, був реакцією проти раціоналізму доби Просвітництва і застиглих форм, схем і канонів класицизму та подекуди проти сентименталізму. Філософську базу романтизму було закладено німецьким філософом Фрідріхом Шеллінгом. Визначальними для романтизму стали ідеалізм у філософії і культ почуттів, а не розуму, звернення до народності, захоплення фольклором і народною мистецькою творчістю, шукання історичної свідомості й посилене вивчення історичного минулого, інколи втеча від довколишньої дійсності в ідеалізоване минуле або у вимріяне майбутнє чи й у фантастику. Романтизм призвів до вироблення романтичного світогляду та романтичного стилю і постання нових літературних жанрів — балади, ліричної пісні, романсової лірики, історичних романів і драм. Романтизм співіснував з пізнім класицизмом. Мав впливи на сучасні йому: живопис, гравюру, архітектуру, музику, літературу. Представники романтичної літератури:
Романтизм у музиці: Нікколо Паганіні. Фредерік Шопен, Ференц Ліст, Гектор Берліоз, Ріхард Вагнер.
Своїми ідеями і настановами, зокрема наголошуванням народності і ролі та значення національного у літературі і мистецькій творчості, романтизм відіграв визначну роль у пробудженні й відродженні слов'янських народів, зокрема українського. Першими виявами українського романтизму були: видана 1818 у Петербурзі «Грамматика малороссийского наречия» О. Павловського і збірка М. Цертелева «Опыт собрания старинных, малороссийских песней» з висловленими в них думками про глибоку своєрідність і самостійність української мови й української народної поезії. Український романтизм виник не так як реакція проти не надто значного в українській літературі класицизму, а проти наявних у ній тоді бурлескних і травестійних традицій і розвинувся у великій мірі під впливом поглибленого вивчення народної творчості, з одного боку, та писань російських і польських романтиків — з другого. Зокрема чималий вплив на утвердження романтизму в українській літературі мали українські школи в російській і польській літературах. В російській літературі провідними представниками української школи були не тільки захоплені українською екзотикою (природою, історією, народним побутом і творчістю) росіяни (К. Рилєєв, О. Пушкін, Ф. Булґарін), але й численні українці, що писали російською мовою (О. Сомов, М. Маркевич, Є. Гребінка й особливо М. Гоголь). Визначальними були українські теми й українські екзотичні сюжети також для творчості польської української школи — романтиків А. Мальчевського, Б. Залєського й С. Гощинського.