Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
1 природні умови та населення єгипту
Стародавній Єгипет був велетенським оазисом серед мертвих пустинь Північно-Східно Африки, що простягнувся з півдня на північ, від першого нільського порога до Середземного моря, на 1200 км. Він мав чіткі географічні кордони — скелясті гори й пустині на сході й заході, нільські пороги на півдні. Географічна ізольованість країни значною мірою зумовила неквапливість її соціально-економічного розвитку та майже виняткову самобутність її культурного й релігійного життя.
Єгиптологи вважають, що на світанку єгипетської цивілізації, тобто п’ять тисяч років тому, клімат у Північно-Східній Африці був уже такий самий, як і нинішній, тобто пустельний, спекотний. Пір року там не було, літо змінювалося зимою щодоби — вдень пекло немилосердно, ночі ж були прохолодні, часом із заморозками. Особливо нестерпні умови для всього живого наставали у березні — травні, коли упродовж 50 діб шаленів хамсін — "червоний вітер пустині", який засипав поля товстим шаром піску. Рухливі піщані дюни часом ховали під собою цілі селища. Інколи буря закривала сонце такою щільною завісою жовтого пилу, що посеред дня наставала непроглядна пітьма — біблійна "тьма єгипетська".
Дощі випадали лише в Дельті, і то раз на кілька років. Вони не відігравали в єгипетському землеробстві ніякої ролі і населенню нічого, крім неприємностей, не приносили. Єгиптяни завжди вважали їх стихійним лихом і в давнину називали "непорядком у небі".Єгиптяни, на відміну від населення Месопотамії, не знали катастрофічних повеней. Голодом і мором їм загрожувала не розбурхана водна стихія, а навпаки — нестача вологи при низькому паводку.Судячи із стародавніх зображень, єгиптяни були людьми середнього зросту, широкоплечими, стрункими, спортивної статури. Чоловіки мали смаглявішу, ніж у жінок, шкіру, бо їм доводилося працювати в полі й, отож, більше смажитися на сонці. Єгиптологів завжди вражала разюча зовнішня схожість між стародавніми та сучасними єгиптянами.Питання про етногенез стародавніх єгиптян ще не вийшло за рамки гіпотез. Єгиптологи найчастіше припускають азіатсько-семітське походження єгиптян, тобто вважають їх переселенцями з Месопотамії. Проте у старо-єгипегській мові, яку лінгвісти відносять до афразійської (семіто-хамітської) мовної сім’ї, налічувалося дуже багато несемітських слів, у зв’язку з чим серед фахівців побутує також думка, що вона, власне, не походить від семітських мов, однак має з ними спільного першопредка.
3 правління кіра і камбіза
Після смерті Теиспа перськими племенами керував його молодший брат Кір, потім його племінник Камбіз.Зрештою Кір завдає поразки мидянам і захоплює Екбатану.Кір II побудував місто на місці Пасаргад і руїни стародавнього міста повинні бути віднесені до часу засновника Ахеменидской держави.Заволодівши Мідійським царством, причому деякі області довелося підпорядкувати військовою силою, Кир став продовжувати політику завоювань, розпочату Кіаксар. Але Киаксар діяв тільки в мидийских інтересах, (Кір ж при проведенні своєї політики спирався не тільки на персів і мідян, але і на відомі групи пануючого класу передових країн Сходу, зокрема Вавилонії, Фінікії і т. д.). p> Продовженням політики Кіаксара була і перша війна з Лідією. Лідійське держава, здавна існувала в долині Герма, в західній частині Малої Азії, зіграло, ймовірно, велику роль у поваленні панування фрігійців, а потім кіммерійців у Малій Азії.Об'єктом наступного з відомих нам походів Кіра був Вавилон, якому загрожувала небезпека в першу чергу з півдня, в результаті переходу колишніх союзників на бік Кіра.Перемога Кіра була здобула завдяки прямому пособництва панували в Вавилоні рабовласників - жрецтва, торговців і лихварів. Торгово-рабовласницькі кола Вавилона- найбільшого центру тодішньої торгівлі-потребували створенні великої держави, яка об'єднувала б основні країни стародавнього Сходу, забезпечила б внутрішній світ, зручні шляхи і відкрила ринки, на яких панували б вавилоняни.Після захоплення Вавилонії всі західні країни до кордонів Єгипту добровільно підкорилися Кіру. Торгівельні групи Фінікії, як і вавилонські і малоазііскіе купці, були зацікавлені у створенні великої держави з безпечними дорогами, де вся посередницька торгівля між Заходом і Сходом була б зосереджена в їхніх руках. Кір об'єднав Вавілонію і всі західні країни в одну сатрапію. Кір залишив глибокий слід у пам'яті персів не тільки як засновник імперії. Його ім'ям, якщо неофіційно, то, принаймні, в народних переказах, нарікалися річки, місцевості, міста. Геродот (III, 89) повідомляє, що перси і в часи Дарія I згадували про м'якосердям Кіра і називали його батьком.Кір був однією з найбільш видатних особистостей давньої історії.Після захоплення Вавилону, Кір призначив свого сина Камбіса царем Вавилону. Коронація Камбіса проходила 4 нісана (1 квітня) 538 року до н. е. за традиційним давнім ритуалом, в свято «Нового року», з дотриманням усіх формальностей (владу Камбіс отримував «з рук Мардука»). Після призначення Камбіса вавилонським царем з'являються документи, датовані ім'ям Камбіса і його батька, іноді разом, але це тривало лише вісім місяців; вже в грудні датування йде по одному Кіру. Ми не знаємо, що спонукало Кіра призначити сина царем, і при тому тимчасовим, можливо, що він це зробив через майбутню відлучку для нових воєн. Від 4-го року правління Кіра у Вавилоні дійшов до нас документ, в якому Камбіс просто названий царевичем і власником капіталу, покладеного в вавилонський банк Егібі; справи свої він вів через повіреного, отже, міг і не жити сам у Вавилоні.Якщо вірити Геродоту, вирушаючи в свій фатальний похід, Кір зробив співправителем Камбіса, свого старшого сина від цариці Кассандани, дочки Фарнаспа з Ахеменідського роду. Після загибелі батька в битві з массагетамі в липні 530 року до н. е. Камбіс зайняв перський престол. Однак при його вступі на престол в країні почалися смути. Окремі країни і народи, завойовані Киром, але економічно дуже мало пов'язані з Персією, не увійшли ще органічно до складу Перської держави. Вони пам'ятали про свою колишню незалежність і, природно, скористалися смертю завойовника і повстали, щоб повернути собі свою свободу. Можливо, що до цих повстань був причетний і другий син Кіра, який в Бехістунському надписі названий Бард, а в праці Геродота — Смердіс[1]. Якщо вірити Ктесію, він був призначений правителем Бактрії і цілком міг збурити східні народи проти свого брата. За словами Ксенофонта, після загибелі Кіра «негайно почалася смута між його дітьми, відклалися міста та люди, і всі схилилося до гіршого».
4 родовий лад в державах старод сходу
У ІУ-ІІІ тисяч, до н.е. виникли перші держави, які засвідчили про своєрідний перехід людства від первісного суспільства до цивілізації. У межах держави склалась складна організаційно-управлінська система, яка здійснювала управління суспільством, виступала формою соціальної обумовленості поведінки людини. Відбувається процес поділу населення на різні соціально-класові угрупування, результатом якого стала заміна первіснообщинного ладу рабовласницьким типом держави і права.Рабовласницька соціально-економічна формація стала першою сходинкою на шляху поділу суспільства на два основні класи, вільних і рабів, хоча соціальний склад суспільства був набагато строкатішим.Перші державні утворення виникли на Сході у УІ-ІІІ тис. до н.е. Це були країни, розташовані на схід і південний схід від греко-римського світу, а саме: держави та народи Південної Азії (Вавилон та Ассирія (раніше Шумер та Аккадія), Хетська держава, Фінікія, єврейські царства, Іран Урарту та ін.), частково Північної Африки (Єгипет), а також Індії та Китаю.Поняття Сходу тут використовується не тільки як географічне, а як історико-культурне, цивілізаційне поняття. Саме тут вперше в історії людства склались соціальні та політичні інститути, держава, право, зародились світові релігії, виникла писемність. Тому недооцінювати місце Сходу у всесвітньому історичному процесі можна.Основною причиною утворення перших держав саме в цьому регіоні було те, що основну частину території цих країн становлять долини великих повноводних рік (наприклад, у долині р.Ніл розташувався Єгипет, у межиріччі Тігру і Єфрату – Шумер та Аккадія) і лише на периферії простяглися гірські хребти та плоскогір'я. Східні країни швидко скористалися вигодами свого географічного положення. Адже природні умови (родючість грунтів, можливість їх зрошення, наявність корисних рослин і руди сприяли загальному розвитку продуктивних сил і в кінцевому рахунку визначили політичні форми та культуру цих країн.
Ознаки, що стосуються соціальної форми еволюції давньосхідних суспільств
1. Однією з одних соціальних форм, які відіграли вирішальну роль в еволюції давньосхідних суспільств, була сталість сільської общини, яка багато в чому зберегла риси патріархально-родової організації. Зміцненню позицій родової общини сприяли колективні зусилля її членів по створенню іригаційних спору. Пережитком первіснообщинного ладу була й питома вага праці вільних общинників у виробництві.
2. Сільська община стримувала розвиток приватної власності на землю, що виразилось в її повній відсутності. Навіть боргова кабала поширювалась на особу, а не на земельний наділ. Якщо приватна власність і існувала, то її розвиток в цілому був надзвичайно слабким.
3. Землеволодіння носило колективний характер, тобто верховним власником землі виступала таж сама община або держава. Згодом в процесі виділення надобщинних структур почали складатися і власне царсько-храмові господарства, які створювались за рахунок привласнення общинних земель. Храми виступали як центри общин.
4. Такий устрій господарського життя визначив і строкатий соціальний склад країни Стародавнього Сходу. Тут можна виділити три основні соціально-класові утворення, між якими відсутня чіткість меж: а) різні категорії осіб, позбавлених засобів виробництва, різні підневільні робітники, в т.ч. і раби; б) дрібні товаровиробники - селяни-общинники і ремісники; в) панівний соціальний прошарок, який включав в себе придворну та служилу знать, командний склад армії, заможня верхівка землевласницьких общин і ін.
5 що таке ісс
Термін "Стародавній Схід" запровадили ще античні автори, Стародавнього Сходу які називали так країни, розташовані на схід від греко римського світу. Приблизність і умовність його очевидна, адже Стародавній Схід виходить за географічні рамки Сходу (Стародавній Єгипет лежить у Північно-Східній Африці), до того ж між старосхідним та античним світами не існувало чітких, сталих кордонів, їхні території частково збігалися. Однак цей недосконалий термін прижився в історичній науці.Хронологічні рамки Стародавнього Сходу охоплюють кілька тисячолітній відтинок часу — від кінця IV тис. до н. е., коли виникли перші старосхідні держави, до середини І тис. н. е., коли останні з них, як вважають орієнтологи, вступили у середньовічну фазу свого історичного розвитку. При цьому слід зазначити, що хронологічний рубіж між стародавністю та середньовіччям на Сході більш умовний, аніж реальний.
6 старод вавилон
Стародавній Вавилон - найбільше місто стародавньої Месопотамії, столиця Вавилонського царства в 19-6 ст. до н.е. Найважливіший торговельний і культурний центр Передньої Азії. Вавилон походить від аккадських слів "Баб-мулу" - "Ворота бога".Стародавній Вавилон виник на місці більш давнього шумерського міста Кадінгір, назва якого була згодом перенесена на Вавилон. Перша згадка про Вавилон міститься в написі аккадського царя Шаркалішаррі (23 ст. до н.е.).У 22 ст. Вавилон був завойований і розграбований Шульгі, царем Ура, шумерської держави, яка підкорила собі всю Месопотамію.У 19 ст. перший цар вавилонської династії Сумуабум, який походив з аморитів (семітського народу, що прийшов з південного заходу), завоював Вавилон і зробив його столицею вавилонського царства.Наприкінці 8 ст. Вавилон був завойований ассірійцями і в покарання за заколот в 689 році до н.е. був повністю зруйнований ассірійським царем Сінахеріба. Через 9 років ассірійці почали відновлювати Вавилон.Найбільшого розквіту Стародавній Вавилон досяг у період Нововавилонського царства (626-538 до н.е.). Навуходоносор II (604-561 до н.е.) прикрасив Вавилон розкішними будівлями і потужними оборонними спорудами. У 538 році до н.е. Вавилон був узятий військами перського царя Кіра, в 331 році до н.е. ним опанував Олександр Македонський, в 312 році до н.е. Вавилон був захоплений одним з полководців Олександра Македонського Селевком, який переселив більшу частину його жителів в засноване ним поблизу місто Селевкію. До 2 ст. н.е. на місці Стародавнього Вавилона залишилися лише ру
7найдавніші держави шумеру і аккаду
В IX-VIII тис. до н.е. у долині Євфрату і Тигру з'явились перші жителі. В V-IV тис. до н.е. Південне Дворіччя заселялося з двох сторін. Вгору долинами цих річок просувались шумери. Основні їхні поселення знаходилися на півдні Дворіччя, в районі Перської затоки. Ця країна стала називатися Шумер. Із заходу і північного заходу приблизно в цей час проникли переселенці, які дістали назву аккадців. Вони відрізнялися від шумерів мовою. Оселилися аккадці на північ від шумерів. Їх держава називалася Аккад.Головним заняттям населення Південного Дворіччя у VI-IV тис. до н.е. було хліборобство і скотарство. Річки, озера та в Перська затока кишіли рибою. В заростях очерету гніздилися водоплавні птахи. З сусідніх забігали степів дикі бики, газелі, страуси та дрібна дичина. Тому жителі Південного Дворіччя займались також полюванням і рибальством. Найнебезпечнішими хижаками були леви. Каменю, металів і лісу в Південному Дворіччі не було. На місці в достатку були лише глина й очерет, які широко використовувалися. Тому спочатку житла плели з очерету, який обмазували глиною.Головним багатством Південного Дворіччя була земля. Дуже родючі ґрунти давали великі врожаї. Геродот розповідав: досить було вкинути насіння в ґрунт після спаду води, пустити туди табун свиней, щоб вони втоптали це насіння в землю, після цього можна було збирати готовий врожай. Одна посіяна зернина давала від п'ятдесяти до ста зернин. На одній пальмі виростало за рік до 50 кілограмів фініків. За таких врожаїв праця людини давала більше, ніж потрібно для прожиття одному робітникові.Однак займатися хліборобством у несприятливих природних умовах було важко. На півночі, в Аккаді, не вистачало води для зрошення. А на півдні, в Шумері, навпаки, часто відбувались повені і місцевість була заболочена. Але люди не відступали перед труднощами. Вони будували канали для зрошення землі та осушення боліт. Споруджували штучні насипи, дамби і водоймища, насипали цілі пагорби, на яких виникали міста.
Іригація – система зрошення та відведення води у землеробстві.
Наполеглива праця жителів Південного Дворіччя над будуванням водних споруд перетворила цю річкову долину у квітучу країну, де збирали великі врожаї хлібів, овочів і фруктів.
Спочатку шумери й аккадці воювали між собою. Вони заснували багато міст: на півдні Ур, Урук, Еріду, Лагаш, а на півночі – Аккад, Марі, Ашшур. Кожне місто було столицею невеликої держави, до якої входили саме місто та міська округа. Тому таке невелике державне утворення історики називають місто-держава. Очолював місто-державу володар, якого шумери називали лугаль («велика людина»), а аккадці – шарру.Звичайно місто знаходилося біля каналу, з якого брали воду для зрошення полів та садів. На невеликих човнах, сплетених з гнучких гілок, обтягнутих шкірою, жителі плавали каналами з міста в місто.Будівельним матеріалом у Дворіччі була глина, з якої робили цеглу. З глиняної цегли будували все – житлові будинки, храми, палаци. В Дворіччі було мало палива. Тому цеглу не обпалювали, а просто сушили на сонці. Але необпалена цегла легко кришиться. Через це міську стіну будували такої товщини, щоб зверху по ній міг проїхати віз.У Дворіччі вирощували зернові культури – просо, ячмінь, пшеницю, які давали високі врожаї двічі на рік. Садили також овочі – часник, цибулю, огірки тощо. Основним фруктовим деревом Дворіччя була фінікова пальма. її називали «деревом життя». З фініків виготовляли різні солодощі і борошно, кісточки використовували як паливо при виплавлянні металів, з волокон кори плели мотузки і кошики. Місцеві хлібороби винайшли плуг, яким було зручно орати ґрунт. Шумери розводили дрібну та велику рогату худобу. Під час оранки у плуг запрягали биків та ослів, з їх допомогою також молотили хліб.В містах працювали вмілі ремісники. Майже все у Дворіччі робили з глини: винні бочки, посуд, дитячі іграшки, серпи з кам'яними зубцями, цвяхи, труби і навіть домовини. Саме у Дворіччі вперше з'явились глиняні конверти, в які вкладали глиняні листи. Легенда про те, що Бог зліпив людину з глини, теж виникла у цій країні. В III тис. до н.е. ремісники почали виробляти з бронзи знаряддя праці та зброю.Міста були також місцем жвавої торгівлі та обміну. Жителі Дворіччя обмінювали в інших народів зерно, вовну, тканини й фініки на дерево, камінь і метали.У Дворіччі іноді траплялися великі повені – потопи. Найбільші потопи сталися близько 3300 та 2900 років до н.е. Були зруйновані майже всі міста, і загинула велика кількість людей. Але з часом життя відновилось. Шумери стали вести відлік своєї історії саме від цих подій. Час відраховували в поколіннях, наприклад: «У третьому поколінні після Потопу в Уруці правив Гільгамеш».
8 загальне і особливе
Довгий час культура, як й історія в цілому, країн Стародавнього Сходу не вивчалися. Стародавні мови (китайська, індійська, єгипетська і хетські ієрогліфи), клинопис Двуріччя (Месопотамії) були забуті. Основним джерелом повідомлень про культуру Стародавнього Сходу була Біблія та твори стародавніх вчених.
Перші спроби наукових досліджень питань Стародавнього Сходу зробили відомий французький філософ Б.Спіноза та французький лікар Ж.Астрюк (XVIII ст.).У XVIII ст. були перекладені на англійську мову староіндійські закони ману. В 1799 році, під час експедиції в Єгипет Наполеона Бонапарта, було знайдено багато пам'ятників мистецтва та писемності цієї країни, в тому числі відомий Розеттський камінь. В 1802 р. німецький філолог Г.Гротефенд знайшов ключ до читання персидського клинопису. В 1822 році французький вчений Ж.Шампольйон розшифрував єгипетську ієрогліфіку. В цей же період англійський вчений Т.Роулінсон завершив розшифрування персидського клинопису. Він же, в середині XIX ст., розшифрував і вавілонський клинопис. В 1915 році чеський вчений Б.Грозний інтерпретував хетські клинописні тексти.
У XX ст. було зроблено багато археографічних відкриттів (розкопки Іра і Марі, у Дворіччі, гробниці Тутанхамона в Єгипті, Мохенджо в Індії та ін.).
Після отримання країнами Азії і Африки незалежності вивчення історії Стародавнього Сходу перестає бути монополією європейської науки.
Державні утворення Стародавнього Сходу зародилися, переважно, недалеко річок. Між двома великими ріками (Євфрат і Тигр) виникла Месопотамія, що являла собою тип сільськогосподарської цивілізації, заснованої на іригації. Близько 3 тис. до н.е. тут виникли перші міста держави, якими керували царі. За правління царя Саргона (2316-2261 рр. до н.е.) всі міста-держави Дворіччя були об’єднані і виникла держава з центром в Аркаді. В кінці VII ст. до н.е. на її базі виникло ново вавілонське царство. В 539 р. до н.е. Вавілонія стала сатрапією Персії.
У долині річки Ніл виникла держава Єгипет, яка експлуатувала рабів та широкі верстви вільного населення. Раннє піднесення Єгипту, як держави мало відповідні передумови. Найважливіша з них – висока родючість грунтів Нільської долини, легкість обробітку і можливість щорічного зрошення. У VII ст. до н.е. Єгипет захопили ефіопи, у VI ст. до н.е. – Єгипет став персидською колонією. В 334 р. до н.е. греко-македонське військо на чолі з Олександром Македонським вступило у Малу Азію і за три роки підкорило Персидське царство.
Перші державоутворення на території Індії існували уже в III тис. до н.е.
Це – Хараппа (нині у Західному Пакистані), та Мохенджо-Даро біля ріки Інд. Культура цих державоутворень створювалась на базі місцевих традицій. Вони підтримували тісні контакти з культурним життям Центральної та Середньої Азії, областями півдня Індії. Високого рівня розвитку досягли ремесла, образотворче мистецтво (пам'ятки його і сьогодні зачаровують людей своєю вишуканістю), з'явилася писемність, яка і нині ще не розшифрована.
У II тис. до. н.е. до Індії прийшли племена індоаріїв, жреці яких створили велике зібрання гімнів ("Рігведу"), яке і сьогодні вшановується як святе писання серед численних текстів індуізму. Коли створювалися гімни, арії досягли вже передодня цивілізації. Їх військова техніка знаходилася на значно вищому рівні розвитку, ніж у народів Близького Сходу. Школи жерців розвинули племінний ритуал до рівня розвинутого мистецтва, поетична творчість набула складної форми і підпорядковувалась суворим канонам. До наших днів збереглися чотири стани – жерців (брахмани), воїнів (кшатрії), землеробів (вайшві), слуг (шудри). Племенами управляли вожді, які носили титул "раджа". Арії розглядали вождя як військового царя, його не вважали релігійною особою, він не виконував релігійних функцій. В середині 1 тис. до н. е. в Індії було створено імперію Мауріїв. Вона мала високорозвинену систему державної адміністрації, досконалу організацію секретної служби. Розквіту держава Мауріїв досягла за царя Ашоки (середина II тис. до н. е.).
Отже, розташування країн Стародавнього Сходу переважно в долинах великих рік, теплий клімат, родючість ґрунтів, розвиток іригаційної системи сприяли розвиткові матеріальної та духовної культури. Високого рівня розвитку досягли ремесла, образотворче мистецтво, рано виникла писемність, зародилась релігія: християнство, буддизм, іслам, конфуціанство.
В країнах Стародавнього Сходу високого рівня досягай різні види мистецтва, наука, література, правова та побутова культура, міфологія й релігія. Раннє винайдення писемності сприяло розвиткові високохудожньої словесності в усіх її основних літературних жанрах.
Культура країн Стародавнього Сходу досягла значних успіхів у своєму розвиткові в різних галузях, зокрема в будівництві та архітектурі. Основним матеріалом для будівництва будинків служила глина і очерет. В Єгипті навіть палаци фараонів споруджувалися з цегли. Жилі будинки були прямокутними, з двоповерховим плоским дахом. Найбільш великі храми розташовувалися у Фівах з великими колонами, залами і відкритими дворами. При вході розміщалися пілони (башти) і обеліски. До них вели алеї, по боках яких встановлювалися сфінкси.
9 значення общин
Низовою ланкою управління в Єгипті, як і в усіх інших державах Стародавнього Сходу, була община. Її історія на Сході відзначається надзвичайною стабільністю. Йшли часи, змінювалися правителі, політичний лад, релігія, але община зберігалася. Почасти східна община зберігається й до сьогодення. В чому ж її довговічність? Пояснити стабільність общини можна тим, що саме вона була найбільш придатною виробничою одиницею в умовах зрошувального рільництва на Сході. Тож за будь-яких катаклізмів держава стояла на захисті общини. Це єдина структура в давньосхідних державах, яка мала право самоврядування. Представники общинної адміністрації (староста, члени общинної ради тощо) обиралися на народних зборах. Община вирішувала деякі питання свого внутрішнього життя, як-то: суд з незначних справ, розкладка податку та відробіток на громадських роботах, рекрутування вояків до армії тощо.
10закони хамурапі
Закони Хаммурапі були знайдені французькими археологами в ході розкопок в 1901—1902 роках в Сузах (територія стародавньої Месопотамії). Звід Хаммурапі являв собою чорний базальтовий стовп із вирізьбленими на ньому 282 законами.Закони вибиті клинописом на обох сторонах стовпа на класичному вавилонському діалекті аккадської мови. У верхній частині стовпа зображений сам Хаммурапі, що одержує закони з рук бога сонця Шамаша. Частина тексту законів була збита й може бути частково відновлена з інших джерел, наприклад, цитат законів на глиняних табличках.Закони Хаммурапі безпосередньо випливають із шумерської правової традиції і є одним з найважливіших джерел для вивчення права й соціально-економічного устрою Месопотамії того часу. У центрі уваги законів господарські, економічні й сімейні відносини. Обмежуються й регламентуються приватновласницькі відносини, затверджується державний контроль над господарським життям.Основна увага приділена опису покарань за різні правопорушення. Закони передбачають сувору систему покарань: практично будь-яка крадіжка карається смертною карою.
Збірка законів складається із прологу, 282 законів і епілогу. У законах Хаммурапі регулюються цивільні, зобов'язальні, трудові, шлюбно-сімейні, кримінальні та кримінально-процесуальні відносини. Цей збірник не має чіткої системи викладу матеріалу, проте певна внутрішня система у кодексі простежується:ст.
1-5 — суд та судочинство; спрямовані проти сваволі та тяганини у судах, встановлюється відповідальність недобросовісних суддів;
ст.6-126 — питання власності, її захист, встановлюється покарання за посягання на неї;
ст.127-195 — шлюб, сім'я, спадкування. Розглядаються питання про форми й умови укладання шлюбу, можливі умови багатоженства, розлучення, майнові та особисті відносини подружжя, передбачені різні злочини проти сім'ї, врегульовуються питання спадкування майна померлих;
ст.196-214 — злочини проти особи, її життя, честі і гідності;
ст.215-282 — норми щодо праці.
§ 1. Якщо людина почне, клянучись, звинувачувати іншу людину у вбивстві, а цього не доведе, то її треба вбити.
§ 8. Якщо людина вкраде або вола, або вівцю, або віслюка, або свиню, або човна, то, коли це боже або двірцеве, вона може віддати його у 30-кратному розмірі, а якщо воно належить мушкенуму, — вона може відшкодувати у 10-кратному розмірі; якщо ж злодію нічим віддати, то його треба вбити.
§ 128. Якщо чоловік візьме жінку без письмового договору, то ця жінка — не дружина.§ 129. Якщо дружина буде заскочена такою, що лежить з іншим чоловіком, то треба їх зв'язати і кинути у воду. Якщо господар жінки збереже життя своїй дружині, то і цар збереже життя своєму рабу.
11релігія персії
У Персії народні маси поклонялися древнім божествам природи — Митрі (бог сонця), Анахите (богиня води й родючості) і іншим богам, у яких вони почитали світло, місяць, вітер і т.д. Зороастризм почав поширюватися в Персії лише на рубежі VI—V вв. до н.е., тобто в період царювання Дарія I. Перські царі, оцінивши переваги навчання Зороастра як своєї нової офіційної релігії, проте не відмовилися від культів древніх богів, яким поклонялися іранські племена. В VI— IV вв. до н.е. зороастризм ще не став догматичною релігією із твердо зафіксованими нормами, і тому виникали різні модифікації нового релігійного навчання. Однієї з таких форм раннього зороастризму була перська релігія починаючи із часу Дарія I.Саме відсутністю догматичної релігії пояснюється виняткова віротерпимість перських царів. Наприклад, Кир II усіляко захищав відродженню древніх культів у скорених країнах і велів відновити зруйновані при його попередниках храми у Вавилонии, Еламе, Іудеї й т.д. Після захоплення Єгипту Камбиз коронувався по єгипетських звичаях, брав участь у релігійних церемоніях у храмі богині Нейт у місті Саисе, поклонявся й приносив жерти й іншим єгипетським богам. Дарій I оголосив себе сином богині Нейт, будував храми Аммону й іншим єгипетським богам. У храмах богів скорених народів приносилися жертви від імені перських царів, які прагнули домогтися доброзичливого до себе відносини. За свідченням документів персепольского архіву кінця VI — початку V в. до н.е., у Персеполе й інших містах Персії й Елама із царських складів відпускалися продукти (вино, вівці, зерно й т.д.) для відправлення культу не тільки верховного богів Ахура-Мазди (символ добра, світла, правди) і інших іранських богів, але також еламских і вавилонських богів. І хоча в переліку богів Ахура-Мазда згадується завжди на першому місці, для його культу відпускається в три рази менше вина, чим було призначено для одного з еламских богів. Взагалі боги іранського пантеону виступають у персепольских текстах рідше, ніж еламские боги, і, судячи з розмірів жертвоприносин і узливань, вони аж ніяк не займали привілейованого положення. Як тільки відсутністю догматичної нетерпимості в древніх религиях можна пояснити той факт, що в одному арамейському написі IV у до н.е., знайденої в Малій Азії, говориться про одруження між вавилонським богом Білому й іранській богині Дайна-Маздаясниш («маздаяснийская віра», тобто зороастризм). Правда, коли у Вавилонии спалахнуло повстання проти перського панування^ Ксеркс зруйнував головний храм цієї країни Есагилу й велів відвезти звідти в Персію статую бога Мардука. Він руйнував також і грецькі храми. Однак до цих дій Ксеркс прибігав лише як крайня міра, прагнучи позбавити вороже йому населення допомоги місцевих богів. В Ірані Ксеркс провів релігійну реформу, спрямовану на централізацію культу. З її допомогою він очевидно, хотів знищити храми Митри, Анахити й інших древнеиранских божества, відкинутих Зороастром. Однак ця реформа виявилася приреченої на невдачу, тому що через піввіку зазначені божества знову були офіційно визнані.Хоча перські царі не ущемляли релігійних почуттів скорених народів, вони прагнули не допустити надмірного посилення храмів. У Єгипті, Вавилонии, Малої Азії й інших країн храми були обкладені державними податями й повинні були посилати своїх рабів для використання в царському господарстві.Чужоземці легко включалися в суспільне й економічне життя країни, де вони оселилися, поступово асимілювалися місцевим населенням, приймали його мову й культуру й у свою чергу робили певний культурний вплив. Жваві етнічні контакти сприяли синтезу наукових знань, прийомів мистецтва й поступовому виникненню, по суті, нової матеріальної й духовної культури.
12 особл рабської експлуатації
Східне рабство виникло в IV тис. до н.е. в Стародавньому Єгипті. Вигіднестратегічне та географічне положення сприяло його політичному таекономічному розвитку. Зокрема, швидко розвивалося землеробство нависокоурожайних поливних землях долини Нілу. Другою важливою галуззюгосподарства було тваринництво, яке відтіснило мисливство.Оскільки на півночі Єгипту переважало тваринництво, а на півдніземлеробство, то між цими областями виникла жвава торгівля.Найбільшими рабовласниками булифараони, які привозили полонених із завойованих країн. Однак головноюпродуктивною силою були селяни, члени громад. Рабів їхні власникивикористовували як слуг, хоча великої різниці між селянами-общинникамита рабами не було. Перші могли потрапити в боргове рабство, другимдозволяли мати сім’ї.До району східного рабства належало також Межиріччя (Месопотамія).Місцеві жителі, що здавна займалися хліборобством, збирали високіврожії. Зростання сільськогосподарського виробництва стимулювалорозвиток ремесел та торгівлі. Основне населення – селяни, які, втратившивласність на землю, працювали за частку врожаю на храмові господарства.Найрозвиненішими державами Межиріччя в IV – III тис. до н.е. були Шумер,Ур, Ніппур, Урук та ін.У III тис. до н.е. рабів у Шумері було небагато, їхній статус –патріархальне рабство, тобто вони мали право заводити сім’ї і навітьвикупити себе з неволі. У кінці III тис. до н.е. в Месопотаміїутворилося могутнє централізоване Вавилонське царство. Найбільшогорозквіту воно досягло за царя Хамурапі (1792 – 1750 рр. до н.е.). Яксвідчить його кодекс, у той час існувало рабство, що трималося на війнахі боргах. Однак переважну частку сільськогосподарської продукціївиробляли вільні селянські общини.Економіка східного рабства характерна і для стародавніх Індії та Китаю.Вже в IV тис. до н.е. в долині Інду зародилося зрошуване землеробство,розвивалося тваринництво. Виникли ремісничі міста, торгівля. З’явилисякупці-професіонали, в тому числі лихварі. Грошовий обіг бувнерозвинений, та й справжні монети з’явилися лише у V ст. до н.е.Рабство мало патріархальний характер, сільська община зберігала панівнестановище в економіці країни.Особливості східного рабства можна узагальнити так: Воно не володіло суспільним виробництвом. Головна сфера економічногожиття – сільське господарство – залишилось поза рабовласницькимвиробництвом. Лише частково праця рабів використовувалася для обробіткугрунту, особливо в системі царського і храмового господарства. Раби належали в основному державі. Головними джерелами рабства буливійни, піратство, боргове рабство.? Використання рабської праці було однобоким і непродуктивним. Рабіввикористовували для обслуговування рабовласників, вони брали участь убудівництві пірамід, каналів тощо. Східне рабство не було класичним, у ньому перепліталися громадські тарабовласницькі елементи.
Отже, в економічному відношенні античне суспільство було більшрозвиненим. Якщо у країнах Стародавнього Сходу раби займались переважнотяжкою непродуктивною працею, то у античних країнах праця рабівзастосовувалася у матеріальному виробництві в усіх сферах господарства.Матеріальна культура стародавніх цивілізацій грунтувалася на сільськомугосподарстві, ремеслах з галузевою структурою. Техніка праці буларучною. Високого рівня розвитку досягли будівельна справа, архітектура.У країнах Стародавнього Сходу основним джерелом рабства були війни та піратство.
13індська цивілізація
Індська цивилізація або Хараппська цивілізація (5000 до н.е. — 1900 до н.е.) — стародавня цивілізація, археологічні свідчення про яку знаходять здебільшого в долині річки Інд на території сучасного Пакистану. Роль, яку вона відіграла в становленні сучасної індійської культури, в наш час[Коли?] не цілком встановлена.Самоназва народу, що створив Індську цивілізацію, невідома. Сучасні їй шумери іменували долину Інду «країною Мелухха»Індська цивілізація загубилася у глибині віків, і була відкрита тільки в 1920-их роках, після чого стала в ряд із сучасними ій цивілізаціями Месопотамії та Єгипту, як одне з перших людських суспільств, в яких існували міста, розвинене сільське господарство і своя система письма.Хоча міста в долині Інду виникли дещо пізніше ніж у Месопотамії та в Єгипті, Індська цивілізація охоплювала найбільшу географічну область. Наразі відомі 1 052 місця археологічних розкопок, понад 140 з яких розташовані на берегах висохлих річок Ґхаґґар та Хакра, русла яких наповнюються водою під час сезонних повеней. За гіпотезами в древності ці річки були постійними і постачали воду для зрошення сільсько-господарських угідь.Все ж більшість археологічних свідчень знаходять на берегах Інду та його приток, хоча деякі виявлені далеко на заході, поблизу кордонів сучасного Ірану, на сході, аж до сучаного Делі, на півдні аж до Махараштри та на півночі аж до Гімалаїв. Археологи знайшли залишки численних міст, таких як Мохенджо-Даро, Хараппа, Ганверівала, Калібанган Лотхал, Дхолавіра і Ракхіґархі. В часи найбільшого розквіту цивілізації загальна кількість населення в регіоні могла перевищувати п'ять мільйонів.Незважаючи на значні знахідки Індська цивілізація усе ще мало відома. Про її існування забули до 20-го століття, її систему письма досі не розшифровано, невідомо чи вона має зв'зок із письмом брахмі. Достеменно невідомі також відповіді на запитання про тогочасну економіку, про причини раптового зникнення приблизно 1900 років до н.е., про мови, якими тоді розмовляли і про те, як себе називали мешканці цих місць.Найвідоміші розкопки цієї культури проводяться в Мехрґарху, поселенні, яке датують приблизно 6500 роками до н.д. Ці перші землеробці вирощували злаки і одомашнили багатьох тварин, серед яких велика значення відігравали вівці. До 5500-их років до н.д. місцеві жителі навчилися гончарству. Цивілізація долини Інду виникла на основі цих технологічних досягнень й розширилася, захопивши алювіальні рівнини на території сучасних пакистанських провінції Сіндх та Пенджаб.Приблизно в 4000-их роках до н.д. виникла культура, яку називають дохараппською, оскільки її сліди знаходять у найнижчих стратах розкопок міст Індської цивілізації. Жителі міст на ту пору вживали в їжу багато видів рослин: горох, нут, сезам, фініки. Вони також вирощували бавовну, використовували для робіт буйволів, одомашнили всіх тварин, які залишаються суттєвими для сільського господарсва в усій сучасній Азії.Приблизно біля 2600 року до н.д. кілька з дохараппських поселень перетворилися в селища, в яких проживали тисячі землеробів. Надалі в усьому регіоні встановилася однорідна культура — місцеві відмінності в містах, віддалених на тисячі кілометрів, згладилися. Процес становлення був настільки швидким, що перші дослідники вважали його результатом чужеземного завоювання або міграції. Згодом дослідження дохараппських страт засвідчило, що вони були попередниками нової цивілізації. Складається враження, що перехід був наслідком свідомих, спланованих зусиль. Наприклад, кілька міст були перебудовані за продуманими планами. Завдяки цьому вважається, що Індська цивілізація першою розвинула міське планування.У містах долини Інду були розвинуті монументальне будівництво (цегельна кладка), металургія бронзи, заліза. У зачатку перебували приватновласницькі відносини, а в основі сільського господарства лежало іригаційне землеробство. У Мохенджо-Даро були виявлені чи не перші відомі археологам громадські туалети, також система міської каналізації, а в палаці навіть водогін.Родючий ґрунт, високе зволоження, ботанічне багатство Індського центру сприяли ранньому розвитку землеробства - тут вирощували пшеницю, ячмінь, просо, горох, кунжут (цей же регіон є батьківщиною бавовнику та рису). Розводили курей, кіз, овець, свиней, корів і зебу, займалися рибальством і збирали їстівні плоди, вирощені самою природою.Поселення хараппської культури складалися з цитаделі й нижнього міста, відрізнялися ретельним плануванням, наявністю каналізаційної мережі, що виводила всі нечистоти за межі міських мурів. Це дозволило на досить обмеженому просторі збиратися великій кількості людей: у місті Хараппа, наприклад, часом проживало до 80 000 чоловік. Нічого не відаючи про хвороботворні бактерії, особливо активні в теплому кліматі, але володіючи, ймовірно, накопиченим досвідом спостережень, вони огородили поселення від поширення найнебезпечніших хвороб. Житлові будинки, імовірно, були двоповерховими загальною площею до 355 м?.Значну роль у місті відігравали купці й ремісники. Тут пряли пряжу з вовни, ткали, робили глиняний посуд — за міцністю він дорівнювався каменю, різали по кістці, виготовляли ювелірні прикраси. Ковалі працювали з міддю і бронзою, кували з неї інструменти, надзвичайно міцні для цього сплаву, майже як із сталі. За допомогою теплової обробки вони надавати деяким мінералам таку високу твердість, що ними можна було свердлити отвори в бусинах з сердоліку.Для підтримки іригаційної системи, що мала велике значення в житті громади, був потрібний добре організований інститут влади. Можливо, що інститут спадкової влади виник з культу предків, а жрецтво виконувало роль посередника між обожнюваною верхівкою політичної ієрархії та іншими прошарками суспільства.Хараппська цивілізація активно розвивала зовнішню торгівлю. Зокрема були встановлені стосунки з Месопотамією, Середньою Азією.Індська цивілізація процвітала впродовж семи століть. Її ремісники виготовляли вироби, що мали попит у сусідів. Потім, настільки ж швидко, як виникла, вона занепала й зникла.
Близько 1900 року до н.д. з'явилися ознаки проблем. Люди кидали міста. Ті, хто залишався в них, схоже, не могли прогодувати себе. До 1800 року до н.д. більшість міст була покинута. Золотий вік торгівлі між регіонами, про який свідчили численні скарби у містах, припинилася між 1800 та 1700 роками до н.д. У цей час, відповідно, месопотамські тексти припинили згадувати про східну торгівлю.Однак, люди не зникли. Після занепаду цивілізації долини Інду, почали розвиватися регіональні культури. Існує можливість того, що частина населення мігрувала на схід, у долину Гангу. Зникла тільки цивілізація: міста, система письма, торгівельна мережа, і врешті-решт, культура.Однією з причин могла бути різка зміна клімату. В 26-му столітті до н.д. долина Інду була зеленою з багатою флорою та фауною і набагато вологішою. Повені, схоже, нерідко затоплювали міста. Жителі долини доповнювали свій харчовий раціон впольованим. В наші часи, зважаючи на висохлі голі землі регіону, це важко собі уявити. Біля 1800 року до н.д. клімат змінився. Однак цього для пояснення зникнення цивілізації не вистачає.
14 пізнє царство єгипет
Соціальна структура Єгипту Пізнього царства (період I тисячоліття до н. Е..) Не залишалася незмінною - навпаки, вона енергійно трансформувалася. Зміни в сфері виробництва (з допомогою ассирійців і греків єгиптяни познайомилися з металургією заліза), а також помітне зростання товарного господарства, внутрішньої і зовнішньої торгівлі, грошового обігу справили вплив на зміцнення приватновласницької господарства. Почали широко практикуватися мало відомі до того віддача земель в заставу, продаж земельних наділів, а потім і самопродаж будинків в рабство. Лихварство стало, як то було тисячоліттям раніше у Вавілонії, бичем суспільства, що викликало тривогу можновладців. Так, стурбований далеко зайшли процесом розорення хліборобів і збагачення власників, результатом чого було зубожіння і без того вже не надто повної державної скарбниці, фараон до 24-ї династії Бокхорису (721-715) провів в країні ряд важливих реформ, суть яких зводилася до обмеження сваволі власників і, зокрема, до заборони поневолення за борги. Реформи і особистість Бокхорису надовго закарбувалися в памяті людей, а згодом навіть обросли легендами. Існує переказ, що реформи Солона в Афінах орієнтувалися як еталон на реформи Бокхорису.Приблизно з цього часу величезну роль в історії Єгипту і в його звязки із зовнішнім світом почали відігравати греки - торгівці і колоністи. Разом з фінікійцями вони стали активно обживати середземноморське узбережжі країни, а незабаром грецькі квартали зявилися і в Мемфісі.
15війна єгипту з хетами
Війни Рамзеса II (1317-1251 рр. До н. е.)
Наступник Сеті I - Рамзес II проводив свою завойовницьку політику вже в значно ширшому масштабі. Метою цієї військової політики було повернення Єгипту колишніх володінь в Сирії і відновлення єгипетського впливу в Азії у колишньому обсязі. Щоб повернути Єгипту колишнє панівне становище в Палестині, Фінікії і в Сирії, Рамзес II повинен був зламати головні військові сили хетів, розташовані в цих країнах. Одночасно з цим єгипетські війська повинні були завдати рішучого удару місцевим князям, які об'єдналися з хетами, основними ворогами єгиптян в Передній Азії. Почавши похід проти хеттів, Рамзес II зібрав досить значні для того часу військові сили, майже 30 тис. воїнів. Крім єгипетської армії, розділеної на чотири корпуси, у складі його військ перебували загони іноземних найманців (нубійців, куля дана та ін.)
Перший похід Рамзеса II до Сирії досить докладно описаний у літописах поетичного характеру, які збереглися головним чином на стінах храмів того часу. Судячи з цих написів, Рамзес II швидким маршем рушив через Палестину у напрямку до Кадети, сильної фортеці, розташованої на річці Оронті, залишивши на фінікійському березі у вигляді прикриття загін, що складався з молодих новобранців. Дізнавшись по дорозі від перебіжчиків, що цар хітіті, наляканий наближенням єгипетського війська, нібито вагається вийти з району Алеппо і що близько Кадета немає великих хетських сил, а, більше того, сирійські війська хочуть перейти на бік єгиптян, Рамзес II на чолі авангарду рушив до кадетів форсованим маршем, відірвавшись від головної частини своєї армії. Швидко підійшовши до кадетів, Рамзес розбив свій табір на північному заході від міста. Але тут, раптово натрапивши на великі хетські сили, що стояли в повній бойовій готовності, єгипетський фараон потрапив у пастку, заздалегідь приготовану йому ворогом. Хетські колісниці увірвалися в єгипетський табір. Єгипетські війська і сам фараон були оточені переважаючими силами ворога. У поетичному описі кадешской битви розповідається про те, як Рамзес в цю важку для нього хвилину звернувся з молитвою до бога Амона, як Амон, почувши його молитву, послав йому чудесний порятунок і дав йому можливість пробитися через залізне оточення ворогів. Так улесливий придворний поет намагався дещо послабити враження від ганебної для єгиптян поразки під стінами Кадета, зобразивши «чудесний» порятунок фараона врезультаті його мужності і благочестя, одночасно наголошуючи на думці про те, що фараон як син бога на землі завжди знаходиться під охороною богів. Однак усе пояснюється значно простіше. Тільки завдяки тому, що інші єгипетські загони зреагували вчасно і допомогли, Рамзесу II вдалося уникнути повного знищення. Але все ж таки удар, нанесений хетами єгипетським військам, був досить відчутним. Рамзесу II після кадешской битви довелося відступити і повернутися назад до Єгипту. Навряд чи можна вважати, що єгипетські війська під час цієї битви при Кадетові (1312 р. до н. е.) здобули перемогу над хетами, як це зображує єгипетська напис. Єгиптяни не змогли досягнути в Сирії якихось вирішальних успіхів. Їм не вдалося заволодіти таким важливим стратегічним пунктом, яким був Кадеш. Навпаки, той факт, що єгиптяни були змушені відступити, вказує на те, що вони під Кадешем зазнали великих втрат. Про це говорить і та обставина, що єгиптянам не вдалося в результаті цієї першої кампанії зміцнитися ні в Сирії, ні в Палестині.
Другий похід до Сирії був проведений Рамзесом II значно обережніше. Протягом трьох років він вів повільну та наполегливу боротьбу за оволодіння Палестиною. Взявши Ашкелон та Дапур, зайнявши Галілею, повільно просуваючись уперед і ретельно закріплюючи за собою всі захоплені території і міста, Рамзес II дійшов до річки Оронта. Єгипетським військам, що просувалася на північ, вдалося проникнути в Північну Сирію і захопити ряд міст в долині Оронта. Успіхи єгипетських військ під час другої сирійської кампанії в деякій мірі пояснюються великими заворушеннями, які тоді відбувалися в хетській країні. Як відомо з хетських описів, в цей час сила Хетської держави була надламана навалою північного племені газгейцев, а також великою міжусобною боротьбою, яка розгорілася між двома претендентами на престол хітіті: Урхітешубом і Хаттушилем.
У 1296 р. до н. е. хітітський цар Хаттушіль уклав з Рамзесом II мир. За мирним договором, текст якого зберігся, обидві сторони відмовлялися на майбутнє від всякого роду завоювань за рахунок другої сторони і навіть уклали між собою військовий оборонний союз проти будь-якого можливого ворога, який здійснить напад на одну з договірних сторін. Далі обидві сторони зобов'язувалися допомагати одна одній у покаранні злочинців і виганяти з меж своєї країни політичних емігрантів. Тексти цього мирного договору, що збереглися на стінах єгипетських храмів, а також в архіві хетських царів, не дають можливості визначити територіальну межу, встановлену після закінчення війни між двома найбільшими державами Передньої Азії. Судячи з хеттских документів, найпівнічніша частина Сирії залишилася під впливом хетів. Єгипетські написи дозволяють припускати, що в результаті війни Палестина, Південна Фінікія і Південна Сирія знову опинилися під владою Єгипту. Мирний договір був закріплений династичним шлюбом Рамзеса II з хетською царівною. Результатом війни і подальшого мирного договору було відновлення нормальних торговельних зв'язків Єгипту з азіатськими країнами.
16старод індія
Перші відомості про Індію греки отримали від Персидського царства, яке за Кіром II та Дарієм І розширилося аж до Інду. У 500 р. до н.е. Скіларх із Каріанди за дорученням Дарія здійснив експедицію вниз за течією Інду та через Індійський океан до Червоного моря. Його повідомлення послужили джерелом для Гекатея і Геродота. Відомості про Індію були розширені у результаті походу Олександра Македонського. Його війська досягли Пенджабу та, спустившись Індом, а потім морським шляхом досягли Євфрату, в той час як решта військ рухалася сушею. За правління перших Селевкідів і Птолемеїв були відправлені посольства Мегасфена, Демаха та Діонісія у Паталіпутру до Чандрагупти та Амітрагати.Тривалий час вважалося, що державність в Індії виникла з приходом туди численних племен скотарів-завойовників - аріїв. Проте вже на початку XX століття (1922 р.) у долині ріки Інд при розкопках Махенджо-даро ("пагорб мертвих") було знайдено рештки доарійської високо розвиненої цивілізації, що отримала назву Харапі іської. Дослідження показали, що ця цивілізація, яка мала єдність, охоплювала широкі райони Індії, перевершуючи за своїми розмірами цивілізації Нілу (Єгипет), Тигру та Євфрату (Вавилон) разом узяті. Цивілізація існувала приблизно з середини III тисячоліття до н. е. і до ХУІІ-ХУІ століть до н. е. (датування за допомогою радіовуглецевого методу показало, що Хараппська цивілізація існувала з 2400 до 1700 років до н. е.).Расовий склад населення Хараппи був змішаний. Поряд з австралоїдно-негроїдним типом були представлені середземноморський та альпійський типи. У ній існували різні релігійні культи. Змішання рас та релігій в одному регіоні показує, що цивілізація не була замкнутою та мала торговельні контакти із сусідніми народами, особливо із народами Месопотамії. Вивчення залишків матеріальної культури засвідчило, що ця культура належала високорозвиненому народові, який будував добре сплановані міста і села, займався ремеслом і землеробством, скотарством, торгівлею, мистецтвом, мав свою писемність.У містах будинки зводилися з обпаленої цегли (високий показник цивілізації!), керамічних матеріалів (каналізаційні труби). Міста були добре сплановані. Вулиці у них були прямими, прокладалися з півночі на південь. Зводилися дво- і триповерхові будинки. Місто оточували стіни фортеці висотою більше 15 м та шириною біля основи до 12 м, викладені цеглою, з численними баштами. Все це говорить про добре організовану державу такого самого типу, як Єгипет та Вавилон. Спірним є питання про причини загибелі цієї цивілізації. Припускається, що її зруйнували завойовники - арії, однак відсутні сліди боїв, пожеж та ін. Скоріше за все, цивілізація з незрозумілих причин зникла ще до приходу аріїв, як це сталося, наприклад, з містами-державами майя в доколумбовій Америці.Арійська історія Індії розпочинається з середини II тисячоліття до н. е. Самі арії є великим відгалуженням індоєвропейського етнічного суспільства, яке дало згодом початок індусам, хетам, грекам, персам, скіфам та багатьом іншим народам. Історико-лінгвістичний аналіз свідчить про те, що всі перелічені народи мали своїм загальним походженням стародавню індоєвропейську мовну групу, батьківщиною якої, за останньою версією, були у VI-V тисячолітті до н. е. північні нагір'я Ірану (В. Іванов, Т. Гамкрелідзе). Лінгвістичний аналіз мов стародавніх хетів, іранців, індусів, греків, римлян, германців, слов'ян тощо показує, що ці мови походять з єдиного стародавнього джерела. Так, дуже схожим є пантеон стародавніх богів іранців, слов'ян, індійських аріїв, які розмовляли на санскриті (це зайвий раз підтверджує єдність історії роду людського).Чандрагупта Маур'я - правитель Північної Індії (правив приблизно в 322-300 роках до н. е., за іншими даними - у 314 2()2 роках до н. е.). Згідно з буддійським джерелом він походив від кшафінського роду Морія^ але є відомості, що він служив у правителя Магадхи Уграсени. але потім посварився із царем і втік на північнийзахід, де примкнув до Олександра Македонського та підбивав його на похід проти І Іандів.Після відходу Олександра Македонського у 325 році до н. е. з Індії Чандрагупта очолив боротьбу проти греко-македоннів та зміцнився на північному заході Індії, а у 317 році до н. е. скинув з престола сина Уграсени Дхана Нанда, запанував у Пат а. і і нутрі. Близько 305 року до н.е. одержав перемогу (за 500 слонів) над частиною Афганістану та Ірану. Саме від Селевка 1 до Чандрагупти було відправлено на чолі із греком Мегасфеном, який залишив великий опис Індії, - найцінніше джерело відомостей про її історію. Після Чандрагупти Маур'ї правив його син Біндусара (293 268 роки до н. е.). а потім онук Чандрагупти - імператор Ашока (268-231 роки до н. е.), за правління якого імперія М аур "їв досягла найвищого розквіту та мо
17культура індії
У Стародавній Індії існувала велика кількість релігій, що активно взаємодіяли між собою. Поступово на ранніх етапах розвитку виділилися найголовніші: брахманізм, індуїзм та джайнізм, а пізніше - буддизм та іслам.Вивчення культури Індії стародавніх часів корисне й цікаве ще й тому, що багато її елементів набули розвитку у наступні історичні епохи й дожили до наших днів. Уже на ранніх етапах розвитку в долині ріки Інд процвітала міська культура з високим рівнем будівельної техніки й управління комунальним господарством: плануванням кварталів, ретельно продуманою системою водогону й каналізації, технічно оснащеними басейнами та майже сучасними зручностями в житлових будинках.Художня культура давньоіндійського суспільства, як і культура інших стародавніх держав, була тісно пов’язана з традиційними для неї релігійними й філософськими системами. Мистецтво живопису й скульптури досягло такої висоти, що для художників і скульпторів існували спеціальні посібники з розробками прийомів іконографії для різних релігійних традицій. Найбільш значними пам’ятками давньоіндійського релігійного живопису вважаються настінні розписи печерного монастиря Аджанта, що представляють собою різноманітні моменти з життя Будди, міфологічні теми, сцени з повсякденного життя й палацові сюжети. Усі вони прекрасно збереглися завдяки тому, що індійці добре знали секрети стійких фарб та уміли готувати відповідну грунтовку.Архітектурні споруди того часу виготовлялися з дерева, тому більшість з них не дійшли до нашого часу, лише від палацу царя Чендрагупти збереглися окремі фрагменти. Кам’яне будівництво розпочалося тільки у перші віки нової ери.Буддистські храми в Індії нерідко висікалися в скелях. Релігійна архітектура того часу представлена печерними комплексами, храмами й кам’яними ступами – спорудами, в яких зберігалися реліквії Будди. У цей період було зведено грандіозний печерний храм в Карлі, що має 14 метрів у висоту, 14 метрів у ширину і близько 38 метрів у довжину. Вартий уваги й храмовий комплекс у місті Еллорі, що будувався декілька віків. Шедеврами індійської архітектури є також індуїстський храм та буддистська ступа у місті Санчі.Таким чином, задовго до приходу аріїв, на території Індостану виникла й процвітала унікальна культура, що стала прототипом пізніших культур.У змішаній індійській культурі велику роль відіграла також міфологія, яка стала синтезом арійських дравідійських мунда та інших фантастичних елементів. Арійські племена гіпотетично вважаються пращурами українців, що принесли в Індію свою мову — санскрит (у перекладі — упорядкована, доведена до досконалості).
18 реформи дарія 1
Повстання народних мас 522 — 521 р. до н.е. показали неміцність Перської держави. З огляду на їхні уроки, Дарій I здійснив важливі адміністративно-фінансові реформи, які дозволили створити стійку систему державного керування й контролю над завойованими країнами, упорядкували збір податей і збільшили контингенти військ. У результаті проведення цих реформ у життя була створена, по суті, нова адміністративна система, надалі до кінця панування перських царів не перетерпіла істотних змін.Близько 519 р. до н.е. були початі реорганізація й уніфікація системи керування провінціями. Дарій I розділив державу на административно-податні округу, які називалися сатрапіями. Як правило, сатрапії по своїх розмірах перевершували провінції більше ранніх імперій (наприклад, Ассирії), у ряді випадків їхньої границі збігалися зі старими державними кордонами країн, що входили до складу Перської держави (наприклад, Єгипет).На чолі нових адміністративних округів стояли сатрапи (букв, «хоронителі царства»). Посада сатрапа існувала з початку виникнення Перської держави, але при Кирі, Камбизе й у перші роки царювання Дарія I намісниками в багатьох країнах були місцеві правителі, як це було ще в Ассірійській і Мидийской імперіях. Реформи ж Дарія повинні були зосередити керівні посади в руках персів.При Дарій сатрапи стали тільки цивільними намісниками й очолювали адміністрацію своєї області, здійснювали судову владу, стежили за господарським життям країни й надходженням податей, забезпечували безпека в межах границь своєї сатрапії, контролювали місцевих чиновників і мали право чеканити срібну монету. У мирний час у розпорядженні сатрапів перебувала лише невелика особиста охорона. Армією керували воєначальники, незалежні від сатрапів.Однак при спадкоємцях Дарія I розмежування військових і цивільних функцій не дотримувалися строго: деякі сатрапи залежали від воєначальників, інші здійснювали й військову владу, що стало звичайним явищем в IV в. до н.е. Починаючи із другої чверті V в. до н.е. іноді дві або кілька сатрапій перебували під владою одного правителя. Тривалість служби сатрапа не була обмежена яким-небудь певним строком. Титул сатрапа носили не тільки намісники більших адміністративних округів, але й начальники більше дрібних областей, що входили до складу тих або інших сатрапій.У зв'язку зі здійсненням нових реформ у столиці Перської держави — Сузах — був створений великий центральний апарат на чолі із царською канцелярією. У Вавилоні, Екбатанах, Мемфісі й інших містах були великі державні канцелярії з більшим штатом переписувачів, зайнятих перепискою офіційної кореспонденції.Перси займали в державному апарату особливе положення, у їхніх руках були зосереджені найважливіші військові й цивільні посади не тільки в самій Персії, але й в інших країнах. Після реформ Дарія перси з'явилися навіть у провінційних установах скорених країн як суддів.У царювання Дарія I велася інтенсивна робота з кодифікації законів скорених країн і народів (наприклад, Єгипту), а також вивчалися древні закони, особливо звід Хаммурапи. Діючі в різних країнах закони були наведені до однаковості, а в необхідних випадках змінені.Близько 519 р. до н.е. Дарій I увів нову систему державних податей. Всі сатрапії зобов'язані були платити строго зафіксовані для них грошові податі, установлені з урахуванням оброблюваної землі й ступеня її родючості.Хоча система подарунків збереглася, останні аж ніяк не носили добровільного характеру. Розмір подарунків був установлений, але на відміну від податей вони сплачувалися натурою. Подарунки доставлялися тільки народами, що жили на границях імперії (колхи, ефіопи, араби й т.д.).Суми податей, установлені при Дарій I, залишалися незмінними до кінця існування Перської держави, незважаючи на значні економічні зміни в підвладних персам країнах. На положенні платників податків негативно позначалося й те, що для сплати грошових податей доводилося позичати гроші в лихварів під заставу нерухомого майна або членів родини. Документи з Вавилонии показують, що багато жителів цієї сатрапії закладали свої поля й сади, щоб дістати срібло для сплати податі.У царювання Дарія I Перська держава досягла розквіту. Усталивши свою владу й завершивши реформи, він приступився до розширення володінь. Близько 517 р. до н.е. перси скорили північно-західну частину Індії. Одночасно тривали завоювання в басейні. Егейського моря, де на острові Самоз існувала досить велика держава. Воно було скорено персами в 517 р. до н.е. У наступному році Дарій I зібрав великий флот і направився до берегів Чорного моря. Різні племена й грецькі міста, розташовані в південного узбережжя Чорного моря, підкорилися персам, не зробивши опору. Потім перська армія направилася в похід проти скіфів, які жили до півночі від Чорного моря. Скіфи не зважилися вступити у відкриту боротьбу з величезним військом Дарія й удалися до тактики випаленої землі. Вони відступали, женучи із собою худоба, знищуючи траву й засипаючи джерела води землею. При цьому скіфські кінноти постійно нападала на окремі загони перської піхоти й винищувала їх. Довге переслідування скіфів у глибині їхньої території виснажило армію Дарія, і він вирішив відступитисяСкіфський похід Дарія відбувся близько 514 р. до н.е. На той час границі Перської держави простиралися від Інду н, а сході до Егейського моря на заході, від Вірменії на півночі до Першого нільського порога на півдні
19 ГЕРОДОТ
Греко-перські війни (500 до н. е. — 449 до н. е., з перервами) — війни між Персією та давньогрецькими містами-державами, що відстоювали свою незалежність. Приводом до війни була допомога військовими кораблями, надана Афінами та Еретрією з острова Евбеї 500 повсталим проти перського панування грецьким полісами у Малій Азії.Основним джерелом з історії греко-перських воєн є «Історія» Геродота, що містить опис подій до 478 до н. е. включно. Про хід військових дій в середині V ст. до н. е. стисло повідомляє Фукідід в «Історії Пелопоннеської війни». Розповіді про окремі моменти війни зустрічаються в творах трагіка Есхіла і в «Афінській політії» Аристотеля. З пізніших істориків про цей період переповідає Діодор Сицилійський, а також Плутарх, що написав декілька біографій політичних і військових діячів того часу (Фемістокла, Арістіла, Кімона). Цікавий матеріал містять нечисленні написи, що відносяться до V ст. до н. е. Нарешті, в 1938—1939 рр. були проведені археологічні розкопки на полі бою при Фермопілах, що дали цінні відомості.Майже вся інформація про греко-перські війни у наш час відома виключно з грецьких джерел. Основним джерелом з цих війн є праця Геродота «Історія», яка обривається на подіях 478 року до н. е[1]. Давньогрецький історик, названий «батьком історії»[2], народився у 484 році до н. е. в Галікарнасі, грецькій колонії на малоазійському узбережжі, що в той час перебувала під владою імперії Ахеменідів. У своїй книзі, написаній в 440-430 роках до н. е., Геродот намагався простежити походження греко-перських війн, які на той час були недавньою історією[3].Деякі пізніші стародавні історики, починаючи з Фукідіда, критикували Геродота[4][5]. Але тим не менш, Фукідід вирішив почати свою історію з місця, де зупинився Геродот (на облозі Сестоса) і вважав його працю досить точною, яка не потребувала переписування або виправлення[5]. Плутарх критикував Геродота у своєму есе «Про зловмисність Геродота», закидаючи йому відсутність належного патріотизму, зокрема через те, що він байдуже поставився до такого подвигу ахейців, як здобуття Іліона[6]. Негативне ставлення до Геродота було передане Європі епохи Відродження, хоча він як і раніше залишався добре читаним. Однак, починаючи з XIX століття репутація давньогрецького історика була реабілітована археологічними знахідками, які неодноразово підтверджували його версію тих подій[7]. На сьогодні переважаючим поглядом є те, що Геродот здійснив чудову роботу у своїй праці «Історія», але до деяких його конкретних деталей (зокрема, чисельності військ і дат) слід ставитися з часткою скептицизму[7]. Тим не менш, залишаються деякі історики, які вважають, що Геродот більшу частину своєї історії вигадав[8].
20 закони ману
мінюючи одна одну, династичні держави С стародавньої Індії Кошала, Магадха. Імперія М аур'їв. держана Гуп і ґрунтувалися на загальній для них основі індійською суспільства. Система державного управління мало залежала віл зміни династій та залишалася традиційною. Істотні зміни стали відбуватися лише і VIII століття, коли Індія була завойована мусульманами-арабами та частково ісламі юкани Як найбільш яскравий зразок давньоіндійської державності можна віяти Імперію Маур'їв у період її нинішню розквіту за правління імператора А шоки.
Загальною соціально-економічною основою, риси давньоіндійської держави, була відсутність розвиненої власності та вільного ринку. Держана відіграє суттєву роль у господарських відносинах, і це зближує її із традиційними державами Сходу ("азійський спосіб виробництва"). Держана ломі ну над суспільством та станови п, централізовану бюрократичну монархію, хоча і поступається н ньому відношенні таким "класикам", як Єгипет. Вавилон, Китай.Держава Маур'їв за своїм характером була імперією, а за своїм складом включала багато народів, завойованих держав, князівств. За характером влади вона було суворо централізованою, з розгалуженим державним апаратом.Імператор (раджа) править разом із дорадчим мантріпарішадом. Крім парішада, при ньому була таємна рада із вузького кола довірених осіб, іноді скликався дорадчий представницький орган - раджасабха (сабха - збори), до якого могли входити, разом із сановниками, виборчі від міст та громад. При імператорі знаходилися сім-вісім міністрів, один з яких - учений-брахман - був радником царя. Найважливішою центральною установою була скарбниця, яка відала збиранням податків та фінансами. Військова рада складалася з 30 членів, розділених на шість колегій за родом військ. Спеціальною установою було відомство зрошення. Міська рада складалася з 30 радників, також розділених на шість колегій за галузями управління. У складі державного апарату були контролери центрального уряду та численні шпигуни.Провінційне управління було побудовано на десятковій системі. Громадою (селом) керував виборний голова; десятьма селами - десятський, який отримував п'ять куп землі, 100 селами - сотський, який отримував данину з одного села. Тисяцький отримував данину з одного міста.Шлюбно-сімейні стосунки у Стародавній Індії визначалися нормами звичаєвого права. Закони Ману вказують на вісім форм шлюбу. Правильними формами шлюбу визнавалися ті, що укладалися між представниками однієї варни за взаємною згодою. У таких шлюбах батько видавав доньку заміж та наділяв її приданим. Шлюби, пов'язані із купівлею або викраденням нареченої, із насильством над нею, а також шлюби без згоди батьків хоча і визнавалися законами, але засуджувалися. Міжварнові шлюби вважалися вкрай небажаними. Закони Ману припускали одруження чоловіка із вищої варни на "низьконародженій" жінці, але такі шлюби заслуговували на засудження та зводили подружжя до становища шудри. Брахман, який одружувався із шудрянкою, позбавлявся брахманства.Закони Ману закріплювали патріархальну владу батька. Голова родини міг карати членів родини, припускався продаж дружини та дітей (але така практика засуджувалася). Продані сини не ставали рабами, а отримували права родичів у нових родинах, оскільки нащадки вважалися головним багатством. Становище жінки визначалося її постійною залежністю від чоловіка: у дитинстві - від влади батька, у молодості - від чоловіка, після смерті чоловіка - від сина. Дружина вважалася продовженням свого чоловіка, його власністю. Чоловік зберігав на неї права як за життя (навіть якщо він кидав або продавав дружину), так і після смерті. Тому повторні шлюби удів заборонялися. Другий шлюб для жінки вважався ганебним, а діти від таких шлюбів не визнавалися. Чоловік після смерті дружини мав право укласти новий шлюб. Закони Ману забороняли розлучення, проте чоловіку дозволялося взяти іншу дружину в таких випадках: якщо жінка була хворою, марнотратною, порочною, дурного норову, не народжувала дітей або народжували тільки дівчат.Права на спадок мали тільки сини. Не мали прав на спадок жінки, ізгої, недоумкуваті або каліки. Між синами від "правильних" шлюбів спадок ділився нарівно, але старшому сину виділялася додаткова частка. Син шудрянки та "двічінародженого" прав на спадок не мав, він задовольнявся тим майном, що йому виділив батько. Припускалося позбавлення спадку.Артхашастра (букв. - наука про користь) - найдавніший індійський трактат про політику і державу, мистецтво управління. За традицією вважається, що трактат було складено у IV столітті до н. е. за часів правління в Магадхі Чандрагупти Маур'я та його радника Каутільї. Можливо, що в перші століття нашої ери цей трактат було перероблено. Артхашастра написана частково прозою, частково віршами у формі повчання царю і є найважливішим джерелом відомостей про соціальну структуру стародавнього індійського суспільства, державний устрій, правові інститути, економіку, військові організації, зовнішню та внутрішню політику. При оцінюванні Артхашастри треба брати до уваги таке: її написано брахманом (брахманами), які добре знали та дотримувалися звичаїв, законів, правил, традицій та намагалися їх зберегти, бо збереження традиційного порядку забезпечувало їм привілейоване становище у суспільстві. Отже, наставляння та повчання Артхашастри - це "кодекс" традиції Індії, що давно склалися, і в цьому плані ми можемо йому довіряти як джерелу відомостей про життя Стародавньої Індії.Трактат складався з 15 книг і містив наставляння із засвоєння нових земель, доходів та витрат царської скарбниці, торгівлі, прядильно-ткацького виробництва, штучного зрошення, становища рабів та найманих робітників тощо.
21 варни
У Стародавній Індії у ведичний період (друга половина II тисячоліття до н. е. - середина І тисячоліття до н. е.) формується система вари - особливих станових груп. У Законах Ману згадуються чотири варни: брахмани (жерці), кшатрії (воїни, правителі), вайшії (хлібороби, ремісники) та шудри (слуги). Крім того, у Законах є відомості про недоторканних, які фактично становили найнижчу, п'яту варну. Імовірно, вона поповнювалася нащадками від "неправильних" шлюбів, вигнаними їз своєї варни. За Законами Ману "недоторканним" наказувалася праця гробарів, катів. Вони жили поза селищами, будь-яке спілкування із ними заборонялося.Три найвищі варни (брахмани, кшатрії, вайшії) за своїм походженням були пов'язані із завойовниками індоаріями - засновниками держави. Вони іменувалися двічі народженими. Друге народження - обряд ініціації (посвячення), пов'язаний із початком вивчення священних книг, складав привілею цих варн. Обряд посвячення для брахмана здійснювався у 8-річному віці, для кшатрія - в 11 років, для вайшія -у 12 років. Вивчення Вед без такого посвячення розглядалось як крадіжка. Шудри - "народжені один раз" - усувалися від участі у жертвоприношеннях та ритуалах.За кожною варною закріплялося спадкове коло занять. Брахманам та кшатрія м заборонялося займатися ремісництвом, торгівлею та землеробством. Брахманам потрібно було вивчати Веди, здійснювати жертвоприношення, роздавати та отримувати милостиню. Кшатрії - військова аристократія - повинні були здійснювання управлінські функції. Для вайшіїв передбачалися торгівля, лихварство, землеробство. Шудри зобов'язані були зі смиренністю слугувати вищим варнам. Поведінку варн було жорстко регламентовано, між ними були проведені чіткі релігійно-правові межі. Чоловік, який народився у певній варні, належав до неї завжди, як і його дружина та нащадки. Народження у певній варні залежало від карми - результату поведінки у минулих існуваннях. Вважалося, що в процесі численних перероджень людина може погіршити чи покращити карму.Релігійне освячення системи варн із часом ставало жорсткішим та перетворилося в кінці І тисячоліття до н. е. на систему каст - вузьких професійних груп, яких налічувалося декілька сотен.
22 реформи ван мана
Ван Ман — перший й останній китайський імператор династії Сінь.Походив з впливової родини Ван. Син Ван Маня, хоу (маркиза) Сіньду, та панні Цюй. Завдяки тітці імператориці Ван потрапив до імператорського двору. Водночас виявив себе прихильником конфуціанства.Після проведення усіх необхідних процедур Ван Мана було визнано новим імператором. Із самого початку новий володар Китаю намагався провоести реформи для зміцнення центральної влади, послаблення аристократії, розширення підтримки серед селян.За час правління Ван Ман було провоедено 5 грошових реформ, було впроваджено більш легкі гроші при скасуванні старих. Імператор наказав знаті міняти золото на позолочені бронзові ножі. завдяки цьому скарбниця була значно поповненна. В результаті фінансових дій Ван Ман фінансовий стан аристократії значно погіршився, а її вплив усередині країни суттєво зменьшився. Водночас була надана державна підтримка торгівлі.У 9 році було оголошено про провоедення земельної реформи. Впроваджувалася «колодязна система». Уся земля поділялася на рівні частини, а родини з надлишком землі повинні були поділитися з іншими своїми родичами.. Кожна родина отримувала 1 кв. лі (1 лі=576 м). Ця земля ділилася на 9 рівних ділянок. Кожен працездатний чоловік отримував наділ. Оброблялося 8 ділянок, а центральна, 9 (колодязь) належала державі й обороблялася спільно хазяянами інших ділянок. У скарбниця передавався врожай з 9 ділянки. Такі дії викликали невдаволення багатих землевласників та знаті, проте Ван Ману вдалося тимчасово придушити невдаволення.У 10 році проведено низку економічних реформ: зміцнено монополію на виробництво й торгівлю алкоголем, сіллю, виробами із заліза, карбування монет, доходи з гірських та болотистих місцин. Запроваджувалася системе «5 цзюнь та 6 гуань», завдяки чому стабілізовано ціни на зерно. тканини, шовк (закупалися у період зниження цін, зберігалися у спеціальних сховищах у 5 головних містах імперії). запроваджено 10-відсотковий податок на мисливців, рибалок, шовководів, ремісників, торгівців.У 10 році для підвищення власного престижу імператор вирішив посилити владу Китаю на гуннів. Втім його втручання у внутрішні справи гуннської держави виявилися невлалими. Зрештою боротьба із гуннами тривала з перемінним успіхом до кінця правління Ван Мана.У 11 році сталася природна катастрофа — ріка Хуанхе змінила русло на кілька сот кілометрів, затопивши південну частину великої Рівнини. Це лихо призвело до тривалого голоду. Невдаволенні політикою імператора оголосили потоп карою за реформи. Тому у 12 році той вимушен привселюдно поятися й скасувати земельну реформу 9 року. Водночас Ван Ман вирішив полегшити життя кабальних рабів, яких на той налічувалося декілька міліонів. Було категорично заборонено продаж простолюдинів в рабство. Проте цей наказ виявився неефективним. багатії зуміли його обійти.У 14 році Ван Ман відновив реформи. Було реорганізовано апарат чиновників, пройшли реформи у сфері чинів і рангів служивих, почалося дроблення округів, пониження статусу повітів, їх перейменування, змінювалася система управління ними. Незважаючи на те, що у 15 та 16 роках стихійні лиха (дощі, розливи річок) не припинялися, Ван Ман наполегливо продовжував перетворення — був виданий указ про розміри платні для чиновників, згідно якого у неврожайні роки жалування чиновників зменьшувалося пропорційно падінню неврожая.Водночас Ван Ман цікавився наукою, сприяв її розвитку. У 16 році наказав імператорському лікарю провести розтин страченого злочинця, щоб дослідити його внутрішні органи та артерії для поліпшення лікування хвороб у майбутньому.У 17 році був оголошений розмір жалування власникам титулів знатності ван та хоу, що дозволяло ще деякий час утримувати знать від виступів, які в умовах безперервного голоду і загальної дестабілізації ставали неминучими.
У 18 році різні повсталі групи, банди, голодуючі об'єдналися в армію, що виступила проти урядових військ. Втім на деякий час Ван Ман вдалося стримувати її.
У 21 році Ван Ман виявив змову проти себе власного сина — принца ліня. Зрештою останній вимушен був накласти на себе руки.
23 староассирійська держава
Ассирією, як уже зазначалося, називають гірську частину на півночі Дворіччя. Її центром було місто Ашшур, яке розташовувалося у середній течії річки Тигр. У XVIII ст. до н.е. Ассирію захопив давньовавилонський цар Хаммурапі. Ослаблення та занепад Давньовавилонської держави дали можливість ассирійцям у XIV ст. до н.е. розпочати будівництво власної держави. Вона постала у безперервних війнах із сусідами.Формування міцного фізично, войовничого та завжди готового до запеклої боротьби за своє існування народу було пов'язане з тим, що Ассирія першою приймала удари завойовників, які йшли у Дворіччя із заходу. Ассирійці зажили слави одного з найжорстокіших народів давнини. Вони не тільки вбивали полонених, захисників міст, а й вивозили із завойованої країни правлячу верхівку, чиновників і ремісників. Цим самим надовго унеможливлювали спротив підкорених. Але жорстокість ассирійців, що демонструвала їхню силу, була водночас і їхньою слабкістю – підкорені ніколи не могли змиритися із пануванням завойовників.Відомим завойовником був цар Ассирії Тіглатпаласар І (1115-1077 рр. до н.е.). За його правління Ассирійська держава простягалася від узбережжя Середземного моря до верхів'їв Тигру. У цей час держава зміцнилася економічно. Успішно розвивалося землеробство, що дало можливість збільшити запаси зерна у порівнянні з попередніми періодами. Набувала розвитку торгівля. Основною торговельною артерією була річка Тигр. На її берегах у столиці Ассирії місті Ашшур для купецьких суден було збудовано численні причали. Згодом ассирійці контролювали всі торговельні шляхи Передньої Азії, крім тих, що проходили через Палестину.Період найвищого розквіту Ассирії почався за царя Тіглатпаласара III (745-727 рр. до н.е.). Він уперше в історії Дворіччя створив регулярну армію, яка утримувалася за кошт держави. Армія мала чітку організацію завдяки поділу на загони піхоти, кінноти й загони бойових колісниць. Маючи найбоєздатнішу в Дворіччі армію, Тіглатпаласар III підкорив Сирію, Вавилонське царство, яке на той час було ослаблене, та поширив владу ассирійців на території від Єгипту до Перської затоки й Закавказзя і створив першу в історії імперію.
24 середньоассирійські закони
Среднеассірійскіе закони ( САЗ ) в сукупності зпідтверджують їх господарськими і юридичними документамиє важливим джерелом з соціально -економічного життяашшурской громади третій чверті II тис. до н.е. 14 таблиць іфрагментів законів , що представляють собою результат кодифікаціїюридичних норм міської громади ( в т.ч. приватної) , буливиявлені в 1903 і 1914 рр. . ; в публікаціях їх прийнятопозначати прописними латинськими літерами від А до О. Мабуть ,закони зберігалися принаймні в архіві міського ашшурскогосуду і в храмі Ашшура - міського бога- покровителя. САЗ малюють класичний тип суспільства т.зв. « Номового » або« Городового » держави , що представляє собою , по суті , однувелику громаду з центром у великому місті. Тут немає великогодержавного сектора , і саме тому в домінуючомуобщинно - приватному секторі дуже інтенсивно розвиваються відносиниприватної експлуатації ( за відсутністю сильної держави їхнікому обмежувати ) . Зокрема , розвивається закабалення врізних формах ( « усиновлення» , «оживлення» , тобто порятунку відголодної смерті , боргової кабали та продажу в рабство членасім'ї). З іншого боку , з тієї ж причини САЗ фіксують дужеархаїчні норми патріархального устрою громади та сім'ї . Уцілому ассірійське суспільство сер. 2 тис. малюється юридичнимидокументами як архаїчна громада , що будується на базі великоїсім'ї , проте пронизує значно посилилися порівняноз початком тисячоліття відносинами приватної власності на землюта приватної боргової залежності . У той же час САЗ відбили специфічний етап розвиткуАшшурского « номового » держави , коли його верховний глава -«Цар» - відривається від общинної « номовой » олігархії і потрохувстає над нею як глава звичайного близькосхідного двору. колицей процес в Ассирії завершився , в основному за рахунок зовнішніхзавоювань , що перетворили « номовой » держава Ашшур вАссірійську імперію1 і що дозволили царю створити величезнийдержавний сектор на підкорених територіях , САЗ , що відображаютьпринципово іншу епоху , виходять з ужитку (їх щекопіювали в XII -XI ст. до н.е. , але в I тис. до н.е.переписуються і вивчаються вже зх - нехай чужі , вавилонські , алезате відображають життя централізованої імперії , який в цей час була і Ассирія ) .
25 утворення та розвиток урарту
Перші відомості про урартів відносяться лише до XIII в. до н. е.Досить тривала зовнішньополітична активність Урарту забезпечувалася економічним процвітанням країни, передусім розвитком поливного землеробства та металургії. Чималі державні запаси сільськогосподарської продукції давали змогу утримувати сильне військо й діяти на міжнародній арені нахрапом. Отож, Урарту випробовувала на близьких і далеких сусідах свої військові мускули не тому, що в цьому існувала настійна економічна потреба, а виключно через амбіційність своїх володарів.Важливу роль у господарському житті Урарту відігравали порівняно невеликі царські господарства.Меншу, але також суттєву роль у соціально-економічному житті Урарту відігравали храмові господарства. Урартські храми були невеликими й жили не стільки з землі та худоби, скільки на приношення мирянхоча загалом торгівля в Урарту в умовах централізованого розподілу суспільного продукту не процвітала.На вершині соціальної піраміди урартського суспільства перебувала військова знать і чиновництво, тобто царські родичі та нащадки колись незалежних князів.Існували в Урарту раби та інші залежні виробники. Основним джерелом рабства були війни. В рабство обертали не всіх військовополонених, декотрим із них надавалася можливість служити у війську й накласти головою за урартські інтереси.Урартські володарі намагалися створити міцну централізовану державу. Важливою передумовою посилення своєї влади вони цілком слушно вважали вдалі завойовницькі походи, тому постійно дбали про боєздатність війська, основою якого були професійні воїни — вправні кіннотники й лучники.В державі ще за царювання Мінуа склалася система намісництв, керованих "начальниками областей".Надмірна залежність господарського механізму від притоку сировини та робочої сили зі сторони потребувала успішних воєнних кампаній, тим часом воєнна фортуна не завжди була прихильною до Урарту.
26 піднесення урарту боротьба з ассирією
Могутньою державою, конкурентом Ассирії на міжнародній арені, Урарту стала за царювання онука Сардурі І — Міну а (810—786рр. до н. е.), за якого, до речі, почалося урартське літописання. Мінуа, ймовірно, удосконалив військову організацію держави на взірець ассирійської (утім, не виключено, шо це ассирійці запозичили в урартів бойовий стрій та зброю). Воєнну експансію Мінуа спрямував на південний захід, у напрямі Сирії, та на північ, на Закавказзя. Завойовані території він не спустошував, а обкладав даниною та забудовував фортецями. Поблизу Тушпи він побудував 70-кілометровий "канал Мінуа", можливо, прокладав й інші канали.
Очевидно, Мінуа здійснив адміністративну реформу, щоб надійніше контролювати завойовані території. Урартську державу було поділено на області, підпорядковані представникам центрального уряду.Син Аргішті І, Сардурі II, зміцнив урартські впливи на Закавказзі, його політичні інтереси сягали Дамаска в Сирії. Тому зіткнення між Урарту та Ассирією, в якій правив у цей час енергійний Тіглатпаласар III, стало в середині VIII ст. до н. е. неминучим. Тіглатпаласар III розгромив анти ассирійську коаліцію в Сирії, очолювану урартами, вторгнувся на територію Урарту й спустошив її аж до озера Ван. Проте захопити Тушпу та область Муцалір він не спромігся.Руса І (735—714 рр. до н. е.), який посів царський трон після Сардурі II, уникав війни з Ассирією, оскільки в північні області його держави вторгнулися кочівники-кіммерійці. Однак він підбурював інші передньо-азіатські народи проти Ассирії. Своє військове завзяття Руса І реалізовував на Закавказзі, де будував міста-фортеці та канали. В центрі своєї держави він побудував місто Русахінелі, яке, ймовірно, зробив своєю столицею.Тим часом Ассирія підготувала новий страшний удар по Урарту. В 714 р. до н. е. війська Саргона II напали на союзників Урарту, що населяли землі на схід від озера Урмія. Руса І відчайдушно завдав удару по ассирійцях з тилу, проте зазнав нищівної поразки. Ассирійці обійшли озеро Ван, спустошуючи все на своєму шляху, але штурмувати неприступну Тушпу не зважилися. На зворотному марші в Ассирію Саргон II із тисячою вершників зненацька захопив Муцацір, де урарти зберігали свої незліченні скарби. Втративши Муцацір, Руса І покінчив життя самогубством. А що йому залишалося робити? Адже цей переможний ассирійський похід раз і назавжди поклав край претензіям урартів на політичне лідерство в Передній Азії.
27 перська культура
Перси й інші іранські народи запозичили багато досягнень цивілізації еламитов, вавилонян і єгиптян, розвили їх далі й, таким чином, збагатили скарбницю світової культури. Одним з великих досягнень персів' було створення своєрідного клинопису. Перський клинопис на відміну від аккадской, що містить близько 600 знаків, була майже алфавітної й мала всього не набагато більше 40 знаків.Величними пам'ятниками перської архітектури є палацові комплекси в Пасаргадах, Персеполе й Сузах.Пасаргади розташовані на висоті 1900 м над рівнем моря на великій рівнині. Будинку міста — найдавніші пам'ятники перської матеріальної культури — споруджені на високій терасі. Вони облицьовані світлим піщаником, красиво гранульованим і напоминающим мармур. Царські палаци були розташовані серед парків і садів. Мабуть, самий чудовий пам'ятник Пасаргад, що вражає своєю шляхетною красою,— це збережена дотепер гробниця, у якій був похований Кир II. Сім широких щаблів ведуть у похоронну камеру шириною 2 м і довжиною 3 м. До цієї гробниці прямо або побічно сходять багато аналогічних пам'ятників, у тому числі й галикарнасский мавзолей сатрапа Карий Мавсола, що вважався в стародавності одним із семи чудес світа.Будівництво Персеполя почалося близько 520 р. до н.е. і тривало приблизно до 450 р. до н.е. Площа міста становить 135 000 кв. м. У підніжжя гори була споруджена штучна платформа, для чого довелося вирівняти близько 12 000 кв. м нерівної скельної поверхні. Побудований на цій платформі місто було оточено із трьох сторін подвійною стіною із сирцового цегли, а зі східної сторони примикав до неприступної гірської скелі.У трьох кілометрах від Персеполя в скелях, що носять назву Накш-І-Рустам, розташовані гробниці Дарія I і декількох інших перських царів, прикрашені рельєфами.При Дарій I велике будівництво велося й у Сузах. Матеріали для спорудження палаців доставлялися з 12 країн. Ремісники з багатьох областей були зайняті на будівельних і декоративних роботах. Про спорудження одного із сузских палаців напис Дарія I повідомляє наступне: «Земля була вирита глибоко, гравій засипаний, сирцовий цегла формован — вавилонський народ [все це] зробив. Кедр доставлений з гори Ліван. Ассірійський народ доставив його до Вавилона, а в Сузи його доставили карийци й ионийци. Дерево доставлене з Гандхари й Кармании. Золото, що тут використане, доставлене з Лідії й Бактрии. Самоцвіти, лазурит і сердолік, які використані тут, доставлені із Согдиани. Бірюза, що використана тут, доставлена з Хорезма, срібло й ебенове дерево з Єгипту, прикраси для стін з Ионии, слоновая кістка з Ефіопії, Індії й Ара-Хосии. Кам'яні колони, які тут використані, доставлені із селища Аби-Раду в Еламе. Працівники, які тесали камінь, були ионийци й лидийци. Золотих справ майстри... були мидийци і єгиптяни. Люди, які інкрустували дерево, були мидийци і єгиптяни. Люди, які формовали обожжений цегла, були вавилоняне. Люди, які прикрашали стіну, були мидийци і єгиптяни».Колосальні палацові комплекси, створені працею скорених народів, символізували міць і велич нової світової держави. Древнеперсидское мистецтво виникло в результаті органічного синтезу іранських художніх традицій і технічних прийомів з еламскими, ассірійськими, єгипетськими, грецькими й іншими чужоземними традиціями. Незважаючи на деякий еклектизм, йому властиві внутрішня єдність і своєрідність, тому що це мистецтво в цілому — результат специфічних історичних умов, самобутній ідеології й соціальному життю, що дали запозиченим формам нові функції й значення.Серед предметів древнеперсидского мистецтва зустрічаються металеві чаші й вази, висічені з каменю кубки, ритони зі слоновой кістки, ювелірні вироби, скульптура з лазуриту й т.д. Особливо вдавалися перським майстрам і користувалися великою популярністю художні вироби, на яких реалистично зображувалися домашні й дикі тварини (барани, леви, кабани й т.д.). Серед художніх творів значний інтерес викликають циліндричні печатки, вирізані з агата, халцедону, яшми й т.д. Прикрашені зображеннями царів, героїв, фантастичних і реальних істот, вони дотепер вражають глядача досконалістю форм і оригінальністю сюжету.
28 культура народів східного середземноморя
Малим народам Східного Середземномор’я випало жити й розвиватися поміж двома найдавнішими вогнищами цивілізації — Єгиптом і Месопотамією, що зумовило значною мірою синкретичний характер їхньої культури.Культура землеробства — основного господарського заняття - східно середземноморської людності — залишалася невисокою в умовах відсутності великих рік та убогості ґрунтів. В архаїчну добу землю спушували мотикою, пізніше почали використовувати також соху, в яку впрягали биків. У регіоні склалися дво-і трипільна системи рільництва.Чимало уваги приділяло землеробське населення також городництву, садівництву (вирощували маслинове дерево), виноградарству.Фінікійці зарекомендували себе вмілими суднобудівниками. Вони будували з кедрової деревини два типи суден — торгові та військові.Основним транспортним засобом у Східному Середземномор’ї слугував нав’ючений осел, а в караванній торгівлі використовувався верблюд. Фінікійці, як уже зазначалося, розвинули морські засоби комунікації.Населення, особливо його жіноча половина, полюбляло носити прикраси. В пізнішу добу, коли почало проявлятися всевладдя грошей та потяг до багатства, еврейки-аристократки, як запевняє Біблія, буквально обвішувались пряжками й ланцюжками на ногах, кільцями, місяцями, сережками вушними й носовими, привісками, перснями тощо. Чоловіки, виразові лиця яких надавала поважності ассирійська борода, ходили з посохом, пальці рук прикрашали перснями. Тіло умащували ароматичними оліями.Основна маса населення харчувалася скромно, задовольняючи свій апетит ячмінними та, значно рідше, пшеничними коржами, овочами та фруктами (цибулею, часником, огірками, чечевицею, фігами, гірким корінням тощо), молоком і молоко продуктами. М’ясо (баранину, яловичину) споживали на найбільші свята (євреї — тричі на рік, у дні жертвоприношень), м’ясні страви вважали делікатесом. Щоденна страва готувалася з борошна та маслинової олії. Вино пили також у святкові дні. Втім, елітний прошарок населення вів життя гурманів — святкову страву споживав щоденно, вино пив, як воду.Фінікійці, сирійці, навіть євреї, яким доводилося воювати більше за інших, не відзначалися войовничістю, їхні військові сили дуже поступалися перед єгипетськими чи ассирійськими.
29 культура месопотамії
Культура Месопотамії-охоплюють період часу 3200 – 539 рр. до н.е., вона має світове значення, оскільки дала перший поштовх культурним процесам, які були розвинуті іншими народами. Месопотамія (грецька назва Межиріччя) – це територія в середній та нижній течії річок Тигр і Євфрат – колиска світової цивілізації. У IV–III тисячолітті там сформувалися такі культурно-політичні утворення, як Шумер, Акад, Вавилон, Ассирійська імперія, Ново-Вавилонська держава. Вивчаючи цей матеріал, варто розглядати їх, як чотири хвилі цивілізації.Перша хвиля. Досягнення шумерів (IV – кінець III тис. до н.е.) у різноманітних галузях культури були винятково високі. Вони винайшли колесо й гончарний круг, побудували першу у світі ступінчасту піраміду, створили найдавніші календарні системи (сонячну й місячну), склали рецептурний довідник та бібліотечний каталог. Шумери розробили клинописну систему писемності, з якої розвинувся фінікійський, а потім й давньогрецький алфавіт – основа більшості алфавітних систем світу. Наприкінці ІІІ тис. до н.е. у місті Ур було укладено перший у світі юридичний кодекс царя Ур-Намму. У Шумері виникає справжня література, представлена передусім найдавнішою епічною поемою “Сказання про Гільгамеша” (“Одного, що пізнав усе”), де міститься найдавніший опис всесвітнього потопу – події, що стала елементом біблійної есхатології – релігійного вчення про кінець світу.Друга хвиля. Нова хвиля переселенців-еламітів, що спустилися з Еламських гір Персії-Ірану, призвела до утворення могутньої Вавілонської держави, яка проіснувала з початку ІІ тис. до 539 р. до н.е. На деякий час вона об’єднала області Шумеру й Акаду, успадкувавши культуру стародавніх шумерів. Столицею царства стає місто Вавилон. Особливої величі воно набуло за царя Хаммурапі, що уславився як автор другого кодексу законів, де не лише констатувався принцип “око за око, зуб за зуб”, але й стверджувалася необхідність турботи про вдів та сиріт. Вавилонська держава являла собою теократію, але правив тут не бог у плоті, як у Єгипті, а його заступник на землі – цар. Ієрархічна структура суспільства знаходить висвітлення у вавилонських уявленнях про світ, що втілюється у пам’ятках мистецтва: храмах, пірамідах-зіккуратах, на стінах з рельєфами й написами.Третя хвиля. Орієнтація на земні цінності ще більше проявилася в культурі Ассирії (14–9 століття до н.е.), що неодноразово завойовувала Месопотамію, а у 605 р. до н.е. була остаточно знищена Вавилоном. Основна тема ассирійського мистецтва – полювання, битви, розправи над полоненими втілені з відразливим натуралізмом, але виконані із вражаючим лаконізмом і виразністю. У столиці Ассирії Ниневії царем Ашшурбаніпалом було зібрано грандіозну колекцію рукописів, яка утримувалася у зразковому порядку. Наприклад, був глиняний каталог, що містив перелік усіх текстів, у тому числі й “Енума Еліш” (“…Коли вгорі…”). Величезне книгосховище утримувалося у зразковому згадку про всесвітній потоп, що стався внаслідок гніву богів.Четверта хвиля. Ново-Вавилонське царство або Халдейська держава успадкувало ассиро-вавилонську культуру. У VI ст. до н.е. Вавилон стає його столицею. На той час він вважався величезним містом, де мешкало близько І млн. жителів. Визначними архітектурними спорудами були стіни Вавилона, Висячі сади, Вавилонська вежа. Вавилоняни подарували світовій культурі позиційну систему чисел, точну систему виміру часу. Вони першими розділили годину на 60 хвилин, а хвилину – на 60 секунд, навчилися вимірювати площу геометричних фігур, відрізняти зірки від планет, сформували семиденний тиждень, присвятивши кожний день окремому божеству*7. У 301 р. до н.е., після завоювання Вавилону військами Олександра Македонського, Вавилон остаточно залучається до елліністичної культури.Культура Месопотамії була не такою консервативною, як єгипетська. Месопотамська традиція світосприйняття лягла в основу картини світу практи
30 фінікійська цивіл заснування карфагену
Назва «фінікійці», під якою цей народ відомий і в давнину, і в наш час, не була самоназвою. Так цей народ називали греки. Самі фінікійці іменували себе ханаанеями, а свою країну Ханааном. Так, за словами Августина, називали себе нащадки карфагенян в Північній Африці. В одному з написів з Цирти (нинішньої Ель-Хофри), мабуть карфагенянин (або фінікієць) іменується як «людина Ханаана». Найменування Фінікії Ханааном зустрічається на монеті міста Беріт, що не випадково. Фінікійці були частиною ханаанейського етносу, який обіймав досить обширний простір у Східному Середземномор'ї у III-II тисячоліттях до н. е.Отже, можна говорити, що самі фінікійці вважали себе ханаанеями. Частину їх єгиптяни називали fenkhu, звідки і греки запозичили назву «фінікійці», вже набагато пізніше створивши їх епонім Фініка (Фенікса). Спочатку греки застосовували цю назву тільки до північної частини Фінікії. ЇЇ південна частина, як вважається, іменувалася Сидоном, як її називали і греки, і азіатські сусіди фінікійців.Геродот двічі говорить про походження фінікійців, виводячи їх з району Еритрейського моря, звідки вони і прийшли до берегів Середземного моря, причому другий раз він посилається безпосередньо на самих фінікійців: «як кажуть вони самі».
Карфаген був заснований у 823 р. до н. е. переселенцями з фінікійського міста Тір і отримав назву, що з фінікійської перекладають як Нове Місто. «Новим» Карфаген був насамперед щодо сусідньої Утіки (чиє ім'я, відповідно, перекладають як «старе (місто)»), але деякі дослідники розуміють назву як «новий Тір»[1]. За легендою колоністів-засновників очолювала царівна Елісса, що втекла з рідного міста після того, як її брат — цар Пігмаліон вбив її чоловіка Сіхея. Перекази стверджують, що місцеві мешканці фактично відмовили фінікійцям, дозволивши їм зайняти землі не більше, аніж її вкриє бича шкіра. Проте Елісса розрізала шкіру на смужки і зв'язаною з них мотузкою відмежувала цілий пагорб, на якому і заснувала цитадель нового міста (майбутню Бірсу).
31 політика карфагена
Тексти Карфагену, що дійшли до нас, надзвичайно мізерні і одноманітні. В основному це - присвятні написи. Адже ми знаємо також, що карфагеняни були авторами деяких філософських систем, що збагатили античну культуру. Карфаген жив напруженим духовним життям, що залучало до нього увагу греків. По деяких припущеннях, в Карфагені існувала піфагорійська школа. Збереглися імена окремих філософів Карфагену - Мильтіада, Антена, Годія і Леокрита. Судячи по іменах це були греки, що оселилися в Карфагені. Проте можна лише здогадуватися про те, коли вони жили. Чи відшукаються коли-небудь папіруси з їх творами, як знаходяться, наприклад, папіруси з п'єсами старогрецького комедіографа Менандра в єгипетських пісках?Можливо, найбільш зважений твір, що оповідає про Карфаген, - "Політика" Арістотеля. Для грецького ученого державний устрій Карфагена був чи не ідеальним. Якщо в грецьких полісах невпинно виникали конфлікти, то в Карфагені, здавалося б, самі передумови їх були ліквідовані.[1,112]Влада в Карфагені належала олігархам. Місто колективно управлялося найзнатнішими сімействами. Одним багатство приносила земля, їх земельні володіння; іншим - море, заморська торгівля.Закони республіки Карфагена заважали честолюбцям захопити владу в країні. Тут не було вищої посади що дозволяла зосередити у своїх руках усю повноту військової і цивільної влади. Так, полководці не могли диктувати свою волю народові Карфагена. Як правило, вони не могли навіть укладати мир або оголошувати війну; ці питання знаходилися у веденні ради старійшин. Воєначальники були відносно вільні лише у виборі стратегії і тактики ведення війни.[3,45]Найвищим органом влади вважалося народне зібрання, але воно віками не грало ніякої ролі. До нього волали лише в дні міжусобиць що спалахували іноді в Карфагені. Тоді народ вирішував суперечку, слухняно йдучи за однією із сторін, що беруть участь в розбраті.Управляла Карфагеном рада старійшин, що поповнювалася з людей знатних і багатих. Чисельність його з часом мінялася. Аж до V століття до нашої ери рада, очевидно, складалася з десяти старійшин; пізніше - з тридцяти і, нарешті, з трьохсот. Старійшини вирішували усі питання міського життя.У виборах ради брали участь усі вільні карфагеняни - ремісники, дрібні торговці, лікарі. Втім вільних людей в Карфагені була меншість - біля третини населення; іншу частину складали раби і чужоземці - особисто вільні люди, що знаходилися на положенні грецьких метеків.[4,89]Державний устрій Карфагена хвалили багато античних філософів і історики : Платон, Арістотель, Полібій, Ісократ, Цицерон, Ератосфен. Усі вони звеличували Карфаген як зразок внутрішньополітичної стабільності і часто порівнювали його із Спартою.Жителі Карфагена користувалися різними перевагами. На відміну від іншого населення республіки, вони не платили податки і податі. Військова здобич - прямо або побічно - розподілялася лише серед них. Отже, цивільний світ в Карфагені багато в чому зберігався завдяки тому, що народ Карфагена збагачувався за рахунок завойованих територій.Велику частину фінансового і військового тягаря несли корінні жителі тутешніх місць - лівійці. Карфагеняни відносилися до них, як до скореного народу. Лівійці платили непомірно високі податки, їх дітей закликали в армію і посилали воювати на околиці держави Карфагена, а їх громади були позбавлені всякої самостійності.Час від часу за диктат доводилося платити: в Лівії спалахували бунти; у військову пору вороги карфагенян, висадившись в Африці, завжди могли розраховувати на підтримку лівійських племен.[3,54]
32 записки СИМА ЦЯНЯ
«Ши цзі» («Історичні записки») — велика історична праця, в якій міститься також і інформація біографічного змісту. Цей твір глибоко вплинув на традиції історіографії і культуру Китаю. Праця «Ши цзі» вийшла в світ в 1 ст до н. е., в період правління династії Західна Хань. У праці знайшли широке віддзеркалення відомості політичного, економічного, історичного і культурного розвитку Китаю протягом 3000 років, а саме зі старовини до початку правління династії Західна Хань. «Ши цзі» є першою в Китаї загальноісторичною працею, що була написана у формі біографічного оповідання. Ця найбільша праця поклала початок традиції біографічного опису.Автор «Історичних запісок» - видатний китайський історик Сима Цянь, який жив в період правління династії Західна Хань. Сима Цянь потомствений історик, його батько Сима Тань служив придворним літописцем. Вже в ранньому віці у Сима Цяня сформувалися свої оригінальні погляди відносно історичних особ і подій, викладених в стародавніх історичних книгах. В молодості історик здійснив подорож країною, метою якої було вивчення народних звичаїв і явищ в суспільстві. Він відвідав багато відомих місць, зібрав багатий матеріал, що стосується біографій відомих людей і історичних подій. Згодом Сима Цянь пішов шляхом батька, ставши літописцем імператорської сім'ї при дворі. В той час всі історичні твори датувалися часом розподілу наділів між князями-чжухоу. Внаслідок цього, фактологічний матеріал був розрізнений, ці твори страждали недоліком загальноісторичної концепції розуміння історії. Саме тому роботу з написання загальноісторичної праці Сима Цянь узяв на себе. Проте при дворі написання цього твору було зв'язане з певними труднощами. Річ у тому, що на той час Сима Цянь унаслідок своїх сміливих політичних поглядів, знаходився в опалі у імператора. Саме тому, залишивши свою службу, він розпочав головну справу всього життя - написання історичного трактату «Ши цзі», якому він присвятив 13 років. У «Ши цзі» входять 103 цзюаня, праця складається з 500 тисяч ієрогліфів. «Ши цзі» складається з п'яти розділів: «Основні записи», «Хронології», «Астрологія», «Аристократичні родоводи» і «Біографії», головним з яких вважається останній розділ, в якому міститься біографічна інформація. У розділі «Основні записи» йдеться про важливі історичні події. У розділі «Хронології» за допомогою таблиць ілюструються найважливіші історичні події різних років. У «Астрології» міститься інформація про положення небесних тіл і явищ, календарне літочислення, іригацію, а також економічні і природничонаукові відомості. У розділі «Аристократичні родоводи» перераховані імена князів і аристократів зі старовини до періоду життя Сима Цяня. У розділі «Біографії» містяться життєписи відомих історичних осіб. «Ши цзі» також називають “реалістичними записками”«Історичні записки» мають високу художню цінність. У цій праці живо змальовані історичні портрети видатних державних діячів старовини. Наприклад, в праці блискуче описані люди низького походження, що були наділені високими чеснотами; герої з могутньою волею, проте слабкі морально; відомі історичні персонажі, які трималися на віддалі від справ управління; сміливі і непереможні воєначальники; учасники селянських повстань і так далі. «Историческні записки», відрізняються яскравим і цікавим оповіданням, витонченим стилем, детальними описами історичних подій, що робить цю працю особливо захоплюючою. Цей твір вважається найвидатнішою історичною працею в Китаї.
33 релігія китаю
Як і в усякій релігії, у стародавніій китайській релігії знаходимо насамперед анімістичні уявлення, пов'язані з уособленням природних і соціальних сил. Вони виявилися в обожнюванні неба, різних духів і душ предків.Небо (Тіан, Тян, Ті) - головне китайське божество. Це не дух неба, не якась сила, а саме живе небо, яке над нами, воно все бачить, усе знає, усе йому належить, воно всім керує. Воно є Верховний Правитель, обожнений матеріальний предмет, а не вища істота.Ніяких поглядів стародавні китайці в розуміння свого божества неба не вкладали. Це чисте поклоніння силам природи.Небо не дає одкровення, чудес, божественного втручання в дії природи і людини. Але є доля, мінг, у кожного вона своя і стає відомою, лише коли здійснюється. Небо може висловити своє ставлення до природи, до людей через погоду, природні явища, воно може заявити про втрату гармонії між ними і землею. Тоді справа імператора - принести жертву, відрегулювати відносини. Якщо небо гнівається па імператора, тоді його треба замінити.Старокитайське уявлення про духів (Шань) - це вже анімізм. Духів велика кількість, вони пов'язані з предметами природи, кожен з них має свого Духа. Існують вони спільно як якась корпорація, до них і треба звертатися не поодинці, а до всіх разом. Оскільки вони уособлюють конкретні речі (гори, річки, лани, небесні світила, явища природи тощо), то їх існування територіально обмежене. Культ щодо них здійснює вже не імператор, а місцевий правитель.Духи існують під Небом, підвласні йому, але не представляють його. Всі вони добрі, злих духів немає. Зло йде не від злих духів, а від відсутності доброї волі добрих духів.Культ духів обслуговувався запозиченим з первісної релігії шаманізмом. Шамани були фахівцями у стосунках з духами, вони знали, коли, де і як здійснювати їм жертвоприношення, як їх запросити для допомоги і як відвернути зло. Існування і авторитет духів підтримувалися тим, що шамани знали народну медицину, фізіологію і психологію клієнтів.Культ предків був найбільш укорінений. Стародавні китайці вірили в існування душі людини після її смерті. Це не була віра в особисте безсмертя. Це була ідея продовження роду як вічної цінності.Китайське уявлення про потойбічний світ зберігало риси первісних уявлень про це. Потойбічний світ був природним продовженням земного життя. Покійник не вмирав остаточно. Він потребував їжі і догляду відповідно до того статусу, який він посідав за земного життя. Про нього треба було піклуватись, як про живого, замінюючи реальні речі і форми піклування відповідними символічними. Цьому і. мав служити культ предків. Тому й немає в стародавньокитайському анімізмі ідеї потойбічної відплати, ідеї пекла і раю. Китаєць боїться не майбутньої кари, а осудливої думки духів предків, перед якими він несе відповідальність. Від предків залежить його теперішня доля, реальне життя. І до цього не можна бути байдужим.Ось тому в кожному будинку влаштовувалася своя капличка чи молільня з дощечками, на яких були написані імена предків. Коли збирається родина - присутні й духи предків. Тоді духам предків приносять жертву - пряму чи символічну. Члени родини споживають їжу, а духи предків - жертву. На честь предків проголошують промови, в заклинаннях висловлюють свої прохання чи вдячність за допомогу тощо. Такий культ має тільки родинний характер, його здійснюють тільки чоловік і дружина. Тому шлюб - це релігійний акт, він відкриває можливість поклоніння предкам.
34 культура китаю
Китайська стародавня культура своїми витоками сягає середини II тис. дон.е. її своєрідність, незвичайність полягає у рівні буденної свідомості,яка вже давно отримала назву "китайські церемонії" — етико-ритуальніпринципи з відповідними їм нормами поведінки. Етика і ритуал були священного змісту. Словом, міфологія і релігія поступалисяетико-ритуальним нормам. Цей процес знайшов своє найповніше відображенняі завершення у вченні Конфуція (551—479 рр. до н.е.), яке у II ст. до н.е. було канонізовано і покладено в основу офіційної ідеологіїфеодального Китаю.Вічними цінностями китайської традиційної культури є акцент на розвитоккультури, моральне самовдосконалення людини, гармонію взаємовідносин міжособистістю і суспільством; повага до старших, допомога ближньому,традиції родинних стосунків та ін.Визначну роль у китайській культурі відіграв і даосизм,філософсько-релігійний напрям, з яким пов'язаний розвиток науки ітехніки. Ледь не половина найважливіших відкриттів і винаходів, на якіспирається сьогодні наша цивілізація, прийшли із Стародавнього Китаю.Китай — країна стародавньої цивілізації: на його території виявленізалишки первісної культури часів раннього палеоліту та бронзового віку.Первіснообщинний лад існував тут довго — коли в XIV ст. до н. е.сформувалася перша рабовласницька держава Інь. Саме в інську епохузародилася культура, яка дала початок китайській цивілізації в усій їїспецифіці та значущості. Був складений в основних рисах місячнийкалендар та винайдене письмо — праобраз сучасної ієрогліфічноїкаліграфії. Подальший розвиток культури відбувався у першихцентралізованих імперіях — династії Цінь (221—207 рр. до н. е.) тадинастії Хань (206 р. до н. е. — 220 р. н. е.).Стародавній Китай збагатив світову науку та культуру значнимидосягненнями: він є батьківщиною таких винаходів, як компас (III ст. дон. е.), спідометр (III ст. до н. е.), сейсмограф (II ст. до н. е.),порох (X ст.н. е.), книгодрукування (VI—VIII ст.), фарфор (III — V ст).У галузі математики був відкритий метод розв'язання рівнянь першогоступеня з двома і трьома невідомими, обчислено відношення довжини коладо його діаметра — число л. У галузі астрономії китайці знали, яквираховувати дату затемнення сонця, склали один із перших каталогівзірок, вели спостереження за плямами на Сонці та ін.Досить широкого розвитку набула торгівля, цей важливий чинник культури іпрогресу. Китайці вели жваву торгівлю з Індією та країнами СередньоїАзії Великим шовковим шляхом, а також з Кореєю, Японією, арабськимикраїнами — морським шовковим шляхом.На весь світ славиться китайська медицина, яка має тритисячолітню історію. В Стародавньому Китаї вперше було написано "Фармакологію" (Беньцао), вперше стали робити хірургічні операції з застосуваннямнаркотичного засобу, вперше описали і застосували метод лікуванняголковколюванням, припеченням, масажем.У духовній культурі Стародавнього Китаю важливе місце посідав феноменбуденної свідомості, відомий в історії як "китайські церемонії".У китайському мистецтві особливе місце посідають каліграфія, поезія таособливо живопис — гохуа — розпис водяними фарбами на шовку чи паперовихсувоях. Ієрогліфічна кодова система давала змогу через ці три видимистецтва відображати життя людини в найпотаємніших порухах її душі,найбільш повно відтворювати її прагнення до злиття мистецтва змистецтвом життя. Музика Китаю — одна з найдавніших у світі (збірник"Книга пісень" датується XI — VI ст. до н. е.).
35 держава шань інь
Виникнення держави та її розвиток. Держава Шан (Інь)Історія Стародавнього Китаю поділяється на чотири пе-ріоди, кожен з яких пов’язаний з правлінням певної династії. Перший період – Шан (Інь) – продовжувався з XVІІІ до XІІ ст. до н.е. Другий період Чжоу – з XІІ ст. до н.е. до 221 р. до н.е. Третій період – царство Цінь – з 221 р. до 207 р. до н.е. Чет-вертий період – царство Хань – з 206 р. до 220 р. н.е. Четвер-тий період характеризується перетворенням рабовласницької держави на феодальну.Держава Шан (Інь). Згідно з китайськими легендами ви-никнення держави в Китаї пов’язане з підкоренням у XVІІІ ст. до н.е. племені Ся племенем Шан. Чен Тан, який очолював у той час плем’я Шан, став засновником династії , що одержала назву Шан. Пізніше, після падіння династії Шан, її, а також державу стали позначати ієрогліфом “інь”. Тому перший пе-ріод в історії китайської держави має дві назви: Шан і Інь. Чен Тан став першим китайським царем (ваном).Таким чином, особливістю виникнення держави в Китаї є те, що процес переходу від первіснообщинного ладу до кла-сового суспільства був активізований підкоренням одного народу іншим. Органи первіснообщинного ладу не були при-стосовані для управління завойованим народом. Для цього швидко створюється державний апарат і завершується пере-ворот у соціальних відносинах.Суспільний лад. Іньське суспільство і держава були ра-бовласницькими. Панівний клас складався із світської рабо-власницької аристократії, жрецької рабовласницької знаті і рабовласницької аристократії підкорених племен. Залежно від наближення до царя і займаної посади світській аристократії присвоювались титули, що давали певні привілеї. Соціальне положення визначалось також земельними володіннями і наявністю рабів. Рабами володіли як приватні особи, так і держава. Джерелами рабства були: захоплення полонених на війні, продаж у рабство за борги, обернення в рабство за деякі злочини. Раби не могли мати ні сім’ї, ні майна. Значну части-ну населення складали вільні общинники. Усі общинні землі поділялись на категорії: “громадське поле” і “приватні поля”. Громадське поле оброблялося всією общиною, а врожай на-правлявся царю. Приватні поля знаходились в індивідуаль-ному користуванні кожної сім’ї. Але вони не були у власності осіб, які їх обробляли. Земля вважалася державною власністю і знаходилась у розпорядженні царів. У приватній власності в цей період знаходились раби, будинки, знаряддя праці .Державний лад. Державний лад на ранньому етапі збері-гає пережитки родоплемінної військової демократії. У подальшому спостерігається монополізація царем всієї влади.Цар був найбільшим рабовласником, верховним військовим вождем, верховним суддею і керівником релігії. Особа царя обожнювалась. Він очолював державний апарат, на вищі посади в якому призначав своїх близьких родичів. Усі інші посади займали професійні чиновники – писарі, збирачі податків, судді та ін.
Посадові особи поділялись на три основні категорії: вищі цивільні чиновники; військові чиновники; різні радники. Існували збройні сили, тюрми.
У XІІ ст. до н.е. в державі загострюються внутрішні про-тиріччя. У цей же час плем’я Чжоу розширює свої володіння. Під його керівництвом об’єднується ряд племен для боротьби проти Іньської держави. У 1076 р. до н.е. племена Чжоу пе-ремогли Іньську армію та утворили нове царство.
36 імп цінь
К середині III ст. до н.е. Серед семи найсильніших держав Китаю виділилося царство Цинь. Підкоривши собі всі держави, ціньського ван прийняв титул Хуанді - імператор. 26-річний імператор Цинь Ши-Хуанді приступив до управління державою. Щоб керувати величезною добутої в боях імперією, була створена система централізованого управління та повного підпорядкування кожного підданого державі.Циньской імперія була розділена на 36 областей на чолі з губернаторами. Вся влада зосереджувалася в руках верховного правителя імператора могутнього деспота, правлячого країною за допомогою чиновників. Посадові особи імперії керувалися твердо встановленими законами і були пов'язані круговою порукою з взаємною стеженням і суворим покаранням за недонесення. Вводилося єдине письмове законодавство, жорстоко карають винних (12 видів смертної кари). Для мешканців імперії настали часи терору. Титули та привілеї спадкової знаті ліквідовувалися. Тепер ступінь знатності людини визначали багатство й особисті заслуги перед імператором. Бронзове зброю у приватних осіб вилучалося і переливалося у дзвони.Крім низки заходів, спрямованих на розвиток економіки і зміцнення державної влади, таких як уніфікація мір і ваг, введення єдиної грошової системи і малого спрощеного листи (основи сучасної китайської писемності) по всій імперії зводилися храми і палаци. Не шкодували коштів на благоустрій столиці і для прикраси 270 імператорських палаців, розташованих в її околицях. Була створена мережа державних доріг, Великий Китайський канал. Імператор збільшив державні повинності, суворо придушував народні виступи, піддавав фізичного знищення політичних противників і всіх інакомислячих.Для захисту північних кордонів імперії від вторгнень кочових племен сюнну активно будувалася ланцюг потужних оборонних споруд так звана Велика китайська стіна, довжиною в 750 км (сучасна 4000 км ). Стіна була складена з кам'яних плит, пересипаних утрамбованим лесом. Мала не тільки оборонне значення, стіна допомагала налагодити торговельні зв'язки з іншими народами і виступала своєрідним цивілізаційним символом першої імперії Китаю.Сліди змін в країні були помітні і відчутні, однак порядок і процвітання досягалися занадто крутими заходами, викликаючи відчай жителів Цинь. Традиції, моральність і чесноти нехтуваних. Що змушувало основну масу людей відчувати духовний дискомфорт. У 213 р. до н.е. Цинь Ши-Хуанді розпорядився вигнати Пісні та Перекази і спалити всі приватні бамбукові книги, крім ворожильних текстів, книг з медицини, фармакології, агрономії та математики. Вціліли пам'ятники, що знаходилися в архівах, але більша частина стародавніх джерел з історії та літератури Китаю загинула у вогні цього безумства. Був виданий указ, який забороняв приватне навчання, а також критику уряду.Досвід становлення і загибелі Циньской імперії дав перший в історії світових цивілізацій приклад того, що навіть найдосконаліша теорія державного і соціального устрою, застосована на практиці, може дати негативний результат, якщо вона ігнорує особливості менталітету і способу життя народу, що склалися століттями . Завдяки жорстокому режимові, створеному в епоху Цинь, вдалося досягти певного прогресу в розвитку матеріальних компонентів цивілізації, але ціною неймовірного напруження сил населення імперії. Експеримент династії Цинь зі створення першого централізованого держави тривав лише 14 років, після чого почався новий цивілізаційний цикл - епоха династії Хань.
37 утворення імперії хань
209 року до Р.Х. проти режиму династії Цінь спалахнуло повстання. Одним із лідерів повстанців був Лю Бан. Спільно із силами бунтівного цінського полководця Сян Юя він знищив династію Цін і 206 року до Р.Х. проголосив створення династії Хань. Згодом Лю і Сян вступили у боротьбу за одноосібне владарювання над Китаєм. 202 року до Р.Х. Лю розбив противника в битві при Ґайся й об'єднав Піднебесну.Після смерті Лю Бана країною фактично керувала його вдова Люй Чжі. Її доба позначилася непотизмом і корупцією, в результаті чого родичі екс-імператриці з роду Лю узурпували усі важливі державні посади. 180 року до Р.Х. голови роду Люй спробували скинути правлячу династію, але зазнали поразки і були вирізані військами Лю. В результаті скинення узурпаторів до влади прийшов талановитий імператор Лю Че, правнук Лю Бана.Протягом панування династії Хань, Китай був офіційно проголошений конфуціанською державою. Разом з тим з початку провління імператора Лю Чжуана з династії Пізня Хань до країни стали проникати ідеї буддизму. Економіка країни мала чимало здобутків у сільському господарстві, ремеслах і торгівлі. Населення досягло 55 мільйонів мешканців. Водночас, Китай розширив свій політичний і культурний вплив на сусідні країни Маньчжурії, Монголії, Корейського півострова, Японського архіпелагу, В'єтнаму і Центральної Азії.Династія Хань була відома своїми військовим здобутками. Її імперія простягалася далеко на захід, до Тарімського басейна у сучасному Сінцзянському автономному районі КНР. Ханьскі воєначальники вирушали з воєнними експедиціями аж до Каспійського моря, надаючи безпеку торговим караванам по середньоазійським шляхам. Ці шляхи дістали назву «шовкового», оскільки по ним експортувався китайський шовк. Китайські армії спромоглися завоювати північні Корею та В'єтнам на кінець 2 століття до н. е. Проте загалом, нагляд за завойованими периферійними регіонами був слабким і непостійним.Задля самоствердження та ефективізації контролю над сусідніми країнами династія Хань розробила китаєцентричну систему двосторонніх відносин. Згідно з нею володарі-сусіди мусили сплачувати Китаю данину і визнавати китайського імператора за свого сюзерена, в обмін на що отримували дозвіл на торгівлю з Хань і ярлик васального Китаю правителя власної країни. Майже всі сусідні народи були включені до цієї китаєцентричної дипломатії за виключенням сюнну, з якими китайці поводили себе як з рівними.Занепад династії Хань був пов'язаний із децентралізацією влади, занепадом інституту імператора та економічними негараздами. Останні спричинили повстання жовтих пов'язок, яке спустошило Північний Китай. У результаті ослаблення династії, країна розпалася на три царства.Грошове багатство було в імперії Хань важливим показником суспільного становища. За цим майновою ознакою всі земельні власники підрозділялися на три основні категорії: великих, середніх і малих сімей. За межами цих категорій існували в імперії надбагаті люди, які могли давати позику навіть імператору, їх стан обчислювалася в сто і двісті мільйонів монет, таких осіб, природно, було небагато. Значний шар бідняків джерела відносять до четвертої категорії - малоземельних власників. Майно великих сімей перевищувало 1 млн. монет. Більшість складали сім'ї другої і третьої категорій. Майно малих сімей обчислювалася в сумі від 1000 до 100 000 монет, це були дрібні приватновласницькі господарства, як правило не використовують підневільної праці. Основний контингент, найбільш стійкий в соціально-економічному відношенні, становила категорія середніх сімей. Їхнє майно становило від 100 тис. до 1 млн. монет. Середні сім'ї зазвичай експлуатували в своїх господарствах працю рабів, серед них менш заможні мали кілька рабів, більш заможні - кілька десятків. Це були рабовласницькі маєтку, продукція яких значною мірою була розрахована на ринок.Збільшилося число торгово-ремісничих центрів. Найбільші з них, такі, як Чан'ань, Ліньцзі, нараховували до півмільйона жителів. Багато міст в той час мали населення понад 50 тис. чоловік.
38 повстання червонобрових
Повстання «червонобрових» у Стародавньому Китаї було одним із найбільших народних виступів проти рабовласницьких порядків у цій країні. Назву «червоно-брові» воно одержало від звичаю фарбувати брови у червоний колір, який існував у повстанців для того, щоб відрізнятися від солдатів урядових військ. Головною причиною повстання стало погіршення становища народу в зв’язку з невдалим проведенням земельної реформи імператора Ван Мана (правив з 9 до 23 р. н. е.), який намагався ліквідувати великі рабовласницькі землеволодіння, провести перерозподіл земель, заборонити купівлю і продаж рабів, урегулювати законом ціни, щоб держава могла активно втручатися в торгівлю.Але ці спроби державної влади встановити міцний контроль над господарською діяльністю наштовхнулися на рішучий опір чиновників. Саме вони, перекручуючи прогресивний зміст реформ Ван Мана, спричинили економічний занепад Китаю і, як наслідок, загальні заворушення у країні.Безпосереднім приводом повстання став голод, що його спричинила посуха, викликана зміною русла ріки Хуанхе (а в деяких районах, навпаки, повінь) і напад сарани.Повстання «червонобрових» почалось наприкінці 17 р. н. е. в провінції Шаньдун. Його очолив селянин Фань Чун. Протягом року загін Фань Чуна виріс з 10 тис. до 100 тис. людей за рахунок селян і рабів. Повстанці вбивали урядових чиновників, нападали на державні установи і військові гарнізони, відбирали продовольство у крупних землевласників.Відчуваючи гостру нестачу продовольства, наприкінці 26 р. «червоноброві» були змушені залишити Чан’ань і вирушити у свої рідні місця — Шаньдун. Але шлях їм заступив Гуан Уді з величезною армією. У жорстокій битві взимку 27 р. при Сяоді (неподалік від Лояна) повстанці зазнали нищівної поразки.Поразка повстання «червонобрових» була обумовлена відсутністю чіткої програми дій, стихійністю, поганою військовою організацією.Повстання жовтих пов'язок — повстання за часів династії Хань, яке призвело до ще більшого послаблення імператорської влади.Посилення впливу в суспільно-політичному житті «сильних родин» з середини II ст. знаменувало собою дезінтеграцію імперської бюрократичної системи та остаточний занепад імператорської влади. В обстановці тривалої політичної й глибокої соціально-економічної кризи в країні вибухнув найпотужніший в історії стародавнього Китаю широкий суспільний рух, відомий під назвою повстання жовтих пов'язок.Повстання готувалося протягом 10 років релігійною сектою даоського напрямку Тайпіндао.
39 природні умови і населення китаю
Стародавні китайці заселяли землі між Хуанхе (Жовтою рікою) на півночі і Янцзи (Блакитною рікою) на півдні. На заході знаходились гори і пустелі Центральної Азії, на північному заході — степи, а на півдні—вкриті тропічними лісами гори Південної Азії. Великі річки Китаю не схожі на Інд і Ганг чи Тигр і Євфрат. Вони дуже бурхливі, часто раптово виходять з берегів. Освоєння цих земель людиною розпочалося близько 2000 р. до н. е. у середній течії Хуанхе. На цей же час припадають і перші згадки про китайських правителів, які будували канали і дамби.Китайці були мудрим і працьовитим народом. Вони першими навчилися виготовляти папір, фарфор і шовкові тканини. Каравани верблюдів, завантажені дорогоцінними шовками, йшли з Китаю на Захід, аж до Середземного моря. Щоб не заблукати в далеких подорожах, китайці користувалися ще одним своїм винаходом — компасом. Він був схожий на залізну ложку, що лежала на гладкій підставці. На цю підставку наносили рисочки, якими позначалися сторони світу. Ложці давали можливість вільно обертатися, слідкуючи, де вона зупиниться. її намагнічена ручка, як стрілка, завжди вказувала на південь. Ще у давнину китайці навчилися вирощувати чайні кущі. Напій із чайних листків пили як ліки, що проганяють втому і продовжують життя. Як і інші народи, китайці вірили у надприродні сили — богів, духів, драконів, що живуть у річках або горах. Але найвищим божеством для них було Небо, яке китайці вважали предком свого правителя, тому царя в Китаї величали Син Неба, а підпорядковані йому землі—Піднебесною.Природа відгородила Стародавній Китай від найближчих вогнищ цивілізації височенними непрохідними горами Тибету і велетенською мертвою пустинею Гобі, про яку стародавній автор писав: "Ні птаха не видно в повітрі, ні звіра на землі.Китай — країна гірська. Його західна частина, що займає 80 % території країни,— це гори й нагір’я, де затяжна й сувора зима та коротке й спекотне літо і де не вистачає опадів для розвитку землеробства. Східний Китай, навпаки, долинний, має значно м’якший клімат, багатшу флору та фауну. Типовий рельєф Східного Китаю — лісисті плоскогір’я та горбисті схили. Його територією протікають дві великі водні артерії — Хуанхе ("Жовта ріка") та Янцзи ("Голуба ріка"), в басейнах яких і народилася давньокитайська цивілізація.У Східному Китаї (його ще називають Великою Китайською рівниною) склалися дві природнокліматичні зони — північна та південна. Північна зона — це басейн річки Хуанхе з його лесовими ґрунтами, утвореними впродовж тисячоліть з жовтого пилу, що його заносили з монгольських степів північно-західні вітри. Ці ґрунти легкі, їх можна спушувати з допомогою звичайнісінької ломаки-копалки. При достатньому зволоженні вони досить родючі, проте за найменшої нестачі вологи від них годі було чекати хоч якогось урожаю. До середини І тис. до н. е. басейн Хуанхе являв собою вологі тропіки, тамтешнім селянам доводилося займатись не зрошенням полів, а їхнім осушенням з допомогою дренажних каналів. Цю територію вкривали широколисті ліси та бамбукові хащі, що впритул підступали до річкових заплав — вузьких смуг родючої землі. До речі, бамбук у Китаї, подібно до фінікової пальми у Вавилонії, мав універсальне застосування. У цій зоні були райські умови для мисливства. В ній водилися слони, носороги, буйволи, тигри, олені, антилопи, леопарди, тапіри, бамбукові пацюки, панди та інша звірина жаркого поясу.Отож природнокліматичні умови в басейні Хуанхе були для землеробського населення Китаю непростими. Історики вважають, що саме географічний фактор затримав появу цивілізації в цьому регіоні майже до середини II тис. до н. е., хоча займатися землеробством місцеве населення почало ще наприкінці V — на початку IV тис. до н. е.Дещо інші природнокліматичні умови склалися на півдні Китаю — від долини Янцзи до Південно-Китайського моря. Цю територію вкривала буйна тропічна та субтропічна рослинність. Повені в долині Янцзи були не менш грізні, ніж у долині Хуанхе. Переважав гористий рельєф з крутими схилами, що давав змогу займатися лише терас ним землеробством. Населенню доводилося розчищати непрохідні джунглі, боротися з хворобами, викликаними нездоровим кліматом (у регіоні лютувала жовта пропасниця). Все це затримало появу цивілізованого суспільства в басейні Янцзи ще на довше, ніж у басейні Хуанхе. Однак китайці зрештою освоїли й цю мало-гостинну територію.Південніше лежав басейн третьої великої ріки Китаю — Сіцзян, але його вкривали такі непролазні джунглі, що населення зуміло розчистити їх лише в середні віки.Сировинних ресурсів у країні не бракувало. Багаті поклади мінералів, олова, мідної та залізної руди, наявність промислової деревини давали можливість населенню розвивати всі потрібні ремесла.
40 соц економ відносини джоу
Династія Чжоу— династія і держава в Китаї, що існувала у 1046 до Р.Х.-221 до Р.Х. Її правління було найдовшим у китайській історії, хоча політичний і військовий контроль вона зберігала тільки до 771 року до Р.Х. Цей період називають періодом Західної Чжоу.Західна (Рання)(1046—771 до н.е.) — царська династія в Китаї, період Західної Чжоу виділяють як початковий період епохи Чжоу.Виникла в результаті завоювання держави Шан чжоуськими племенами. Завойовники прийшли з басейну річки Вей. основу держави заклали У-ван та його брат Чжоу-гун. Їх держава була порівняно велика, але внутрішньо неміцна, її спадкові правителі починають обожнюватися (титул царів Тяньщи — син неба, заступник неба). Власне часом Західдне Джоу розглядають не як єдину державу, а як сукупність кількох держав об'єднаних під гегемонією верховного правителя-вана. Вважалося, що такий ван отримував владу (а разом з нею і право видавати закони) від самого Неба шляхом спослання йому Небесного Повеління (Мандату) на царювання (Тянь мінь). Разом з тим царська влада не набула деспотичного характеру. Вона обмежувалася радою сановників. В екстрених випадках (наприклад, для вирішення питання про успадкування влади) скликалися зібрання представників вищої титулованої чжоуської аристократії — чжухоу. Цареві були підпорядковані так звані три старці, тобто три керівники головних управлінь у державі: фінансового, військового та суспільних робіт (головним чином функціонування зрошувальної системи). Поступово число управлінь зростає, створюється особливе управління царського палацу та скарбниці, судове відомство, відомство культу царських предків.Послаблення династії починається за правління Лі-вана. Остаточний занепад пов'язують з легендарною наложницею імператора Ю-вана — Бао Сі. Під тиском близького до чжоусців племені цюаньжунів близько 770 року до н. е. територія чжоуської держави різко скоротилася, правитель Пин-ван переніс столицю держави в 770 р. до н. е. на схід, в район сучасного Лояна, і цей період одержав назву — «Східне Чжоу».Китай епохи «Західна Чжоу» був порівняно розвитим суспільством. Процвітало сільське господарство, були удосконалені землеробські знаряддя праці, з'явилася безліч сільськогосподарських культур. Створено багато високомистецьких пам'ятників літератури і мистецтва, а також праць по філософії політиці й історії («Книга пісень»). Регулярна хроніка подій не велася аж до 841 року до н. е., коли правлячий дім Західної Чжоу став вести і зберігати щорічні записи подій.
41 конфуцій
Перший китайський філософ, особа якого історично достовірна, Кун Фу-цзи — Учитель Куй, відомий у Європі під ім'ям Конфуцій (552 — 479 до н. е.). Походив Конфуцій з родовитої, але збіднілої сім'ї. Маючи природний розум і міцне здоров'я, з п'ятнадцяти років захоплено займався самоосвітою. У 33 роки Конфуцій відкрив приватну школу і вже потім ніколи не розлучався з учнями. Так почалася його філософська діяльність. У II ст. до н. е. вчення Конфуція здобуло статус офіційної ідеології царства Хань (Китай) і залишалося таким аж до 1912 року. У китайській культурі духовний вплив Конфуція і в сучасних умовах дуже великий, особливо на Тайвані і в Сінгапурі. Назва епохи, в яку жив Конфуцій - Весни і Осені, — виражала ідею часового циклу — весни, коли народжується все, і осені, коли підводять підсумки розвитку. Це епоха великих змін у китайському суспільстві, що викликали розпад на окремі царства Стародавнього Китаю і протиборство семи найсильніших із них. Тоді в царстві Лу, на батьківщині Конфуція, знайшли притулок усунуті від керма влади учені — інтелектуали, які спеціалізувалися на культурній діяльності — збереженні та відтворенні писемних пам'ятників минулого, присвячених різним галузям знань, включаючи й астрономо-астрологічні дослідження. Очевидно, це нащадки більш давньої династії китайських правителів Пань-Інь, що втратила владу і повалена в XII — XI ст. до н. е. племінним союзом Чжоу, який перебував на більш низькому щаблі культурного розвитку. Можливо, їх соціальне падіння в етимології терміна жу — слабий — визначає інтелектуальний прошарок китайського суспільства.Глибока повага до традицій давнини і охоронців традицій та звичаїв сформувалася у Конфуція в ідею правильного державного устрою, в якому за наявності духовно-піднесеного, але фактично бездіяльного управління реальна влада належала б чиновникам — інтелектуалам, тобто жу. Так жу стало символом і назвою всієї конфуціанської філософії.Конфуцій вважав писемність, культуру — вень — носієм давньої традиції, що підлягає збереженню, передаванню і спадкуванню.Історичну місію Конфуцій бачив у збереженні й передачі нащадкам давньої культури вень, тому не займався написанням творів, а редагував і коментував писемну спадщину минулого: історико-дидактичні та художні твори.Першотворцем культури Конфуцій вважав святих — досконаломудрих (шен) правителів напівреальної-напівміфічної давнини. Це Яо, Шунь, Юй, Чен Тан, а також Вень Ван, У Ван і Чжоу гун. У період династії Хань сам Конфуцій зарахований до досконаломудрих — творців китайської цивілізації.Уявлення про історію пов'язане у конфуціанстві з найдавнішим поняттям дао — шлях, а також метод, принцип, мораль, абсолют та ін. Культурність — вень і правильний суспільний устрій, що підтримується чиновниками — інтелектуалами, трактувалися як дві сторони одного сущого — різні прояви дао.У «Лунь юй» Конфуцій дає визначення дао — це благий хід подій у Піднебесній і в людському житті. Дао залежить від визначення наперед окремої особистості, а його носії — індивід, держава, все людство. Людство всеосяжне: світ, взагалі, суспільство, і вся китайська цивілізація, тобто людство — це Піднебесна. Отже, дао — це ідея загального універсального балансу в світі гармонії, елементом якої є Людина.Філософ Мен-цзи — один з найвідоміших послідовників Конфуція. Захищаючи, розвиваючи конфуціанство, Мен-цзи сформулював концепцію природи людини. її суть полягає в тому, що людині від народження, за природою, властиві добрі якості. Але в житті ці якості можуть втрачатися під впливом життєвих обставин. Необхідно знайти причини своїх невдач, пізнавати світ і себе, не вдаючись до ненависті до інших, хто тебе гнобить, зневажає. Ідеалістичну позицію Мен-цзи займає і в поглядах на навколишній світ. Мен-цзи вказує, що небо — ідеальна сила, що дає людині життя і наділяє якостями.
43 нововавилон
Вавилонську державу, як і її столицю – місто Вавилон не раз захоплювали завойовники. Близько 1600 р. до н.е. Вавилонію завоювали хети, але не змогли тривалий час утримувати її. На зміну їм прийшли касити, які володарювали над Вавилонською державою чотири з половиною століття.У IX ст. до н.е. на територію Вавилонії прийшли напівкочові племена халдеїв. Деякий час вони вели звичний для себе спосіб життя, займалися скотарством і землеробством. Згодом вони не тільки оселилися у південних містах Дворіччя, перейняли культуру й релігію вавилонян, а й посіли панівне становище у вавилонському суспільстві. Представники цього народу стали царями міст-держав, які боролися за першість у Дворіччі.Його син Навуходоносор II (605-562 рр. до н.е.) був великим завойовником. Він розширив кордони держави, завоювавши території від Іранського нагір'я до Єгипту. Разом з тим Навуходоносор розгорнув грандіозне будівництво у столиці держави – Вавилоні. Було побудовано велику кількість палаців, храмів, каналів і укріплень. Його правління– період найвищого розквіту Нововавилонського царства.Як і в Давньовавилонському царстві, верхівку суспільства становив царський двір. Крім царя, до нього належали вищі чиновники, вавилонські посли в інших країнах, іноземні принци, які перебували при дворі як заручники, царські родичі. Населення Вавилона поділялося на вільних людей і рабів, а також на служителів храмів і мирян.Храм був державою в державі. Так, храм Есагіла володів половиною земель країни. Представники храму відповідали за торговельні відносини з іншими державами. Вони обмінювали вовну і ячмінь на оливкову олію та деревину. Храм також здавав свої поля в оренду селянам, які сплачували за це сільськогосподарською продукцією.Серед мирян найнижчою верствою були раби. Проте рівень життя раба у заможному господарстві міг бути вищим, ніж у вільного селянина. Вільні громадяни займалися ремеслами. Серед них виділялися ткачі, каменярі, цеглярі, ковалі тощо. Зазвичай професія була спадковою.
44 царство давида
Першу загально єврейську державу створив, як про це дізнаємося з Біблії, ізраїльський володар - Саул, якого помазав на царствоверховний жрець і суддя Самуїл. Саул скликав єврейське ополчення для боротьби з філістимлянами. Перед початком бою відбувся традиційний двобій між представниками воюючих сторін. На цей двобій філістимляни виставили озброєного до зубів велетня Голіафа, євреї ж — озброєного лише пращею іудейського юнака Давида. Поки Голіаф силкувався збагнути, чому цей недолугий вояк зважився вийти на вірну смерть, спритний юнак влучив каменюкою з пращі в його мідний лоб... Філістимлян так приголомшила несподівана поразка Голіафа, що вони кинулися втікати. Ця неординарна перемога над грізним ворогом окрилила й згуртувала єврейські коліна. А невдовзі іудеї також визнали Саула своїм царем. Так виникло, згідно зі старозаповітною традицією, Ізраїльсько-іудейське царство.У 995 р. до н. е. Давид оволодів Єрусалимом і зробив його своєю столицею. Він приєднав до столиці гору Сіон — і відтоді до наших днів Єрусалим та гора Сіон (їх стали називати містом Давида), за словами історика, "були й залишаються духовним (хоча й не завжди політичним) центром для основної маси єврейства". Поступово Давид підкорив решту ханаанейських міст, а також поширив свою владу не за йорданські царства Едом, Моав та Аммон. Він створив царську гвардію (до речі, не з євреїв, а з філістимлян та критян), чиновницький апарат, поділив країну на адміністративні округи, з великими труднощами переписав і оподаткував населення.Після смерті Давида єврейський трон успадкував його молодший син Соломон, який у боротьбі за владу не зупинився перед убивством рідного брата. За царювання Соломона Ізраїльсько-Іудейське царство досягло вершини у своєму розвитку.
45 джерела з іст індії
Канонічним духовним джерелом Стародавньої Індії є "Веди" (із їх назвою споріднено наше слово "відати", "знати"), записані на листях пальми приблизно за 1.5 тис. років до Р. X. До "Вед" входять міфи, розповіді про предків. богів, гімни, заклинання і т. ін. Сюди входять також і певні тлумачення давніх світоглядних уявлень. З філософського погляду найцікавішими є тексти під назвою "Упанішади" (від слова "сидіти поруч"; мається на увазі - поруч з учителем, тобто це тексти-пояснення таємних знань, що містяться в основних текстах "Вед" - сам хітах).Таким чином, вже у найдавніших духовних джерелах Стародавньої Індії йдеться про фундаментальні моральні ідеї, про певне осмислення становища людини у світі, про різні шляхи звільнення від кармінних законів долі, найкращим з яких є шлях дійового самовдосконалення. В цілому тут роздуми про людину превалюють над роздумами про зовнішній світ, а людське "Я" стає ключем до пояснення природи. Виникненню філософських шкіл Стародавньої Індії передували впливові духовні рухи, які містили певні філософсько-світоглядні ідеї і були спрямовані на одне: на звільнення людини від нескінченних перевтілень-блукань душі і досягнення нею стану "мокші"—повного блаженства. До таких рухів належали джайнізм, йога та буддизм.Справжнім розквітом давньоіндської цивілізації стала поява "Рігведи" - великого зібрання релігійних гімнів, магічних заклинань та ритуальних приписів, створеного жерцями арійських племен. Сакральні Веди (від санскритського "веди" - священні знання) - найдавніше святе письмо у світі. "Рігведа" стала теоретичною підвалиною формування оригінальної духовно-світоглядної системи брахманізму. Найдавніша серед величезної за обсягом літератури, що у сукупності складає Веди, вона як збірка священних книг ведичної релігії згодом дісталась у спадщину індуїзму - ідейній основі індійської культури.
46 чандрагупта і ашока
У 327 р. до н.е. війська Олександра Македонського за-воювали значну частину території Індії. Визвольна боротьба, що незабаром розпочалася, завершилась утворенням у Північній Індії великої держави на чолі з Чандрагуптою. У роки правління сина Чандрагупти Біндусара (297 – 272 рр. до н.е.) до складу індійської держави було включено частину Афгані-стану і Белуджистану.Найбільшого розквіту індійська держава досягла у роки правління сина Біндусара Ашоки (272 – 232 рр. до н.е.). Було об’єднано в єдину державу майже всі землі Індії. Після смерті Ашоки почався занепад його імперії, яка з часом розпалася на самостійні держави.
Чандрагупта I— цар Індії (царював з 320 по 330 рік н. е.), засновник імператорської династії Гуптів.Чандраґупта I був онуком Шрі Гупти, першим відомим правителем лінії Гуптів. Про дитинство та юність Чандрагупти відомості відсутні. Спочатку він був місцевим правителем в царстві Магадха (частина сучасного штату Біхар), а потім збільшив свою владу і території, одружившись, близько 308, з принцесою Кумарадеві.Чандрагупта I перший з Гуптів носив титул махараджадхіраджі («царя великих царів»). Випущені ним золоті монети на одній стороні мають зображення самого Чандрагупти і його дружини Кумарадеві, а на іншій — богині, що сидить на левові і напис.Під кінець царювання Чандрагупти територія держави, ймовірно, розширилась на захід до сучасного міста Аллахабад і включала Айодх'ю і південній Біхар. Про це повідомляється в Пуранах-групі текстів.Чандрагу?пта II (правив близько 380–415 роках) — один з наймогутніших правителів в історії Індії, син Самудрагупти і онук Чандрагупти I. При ньому держава Гуптів досягла максимуму своєї території. В історію увійшов з прізвиськом «Вікрамадітья», що означає «син доблесті».[1]. На згадку про нього в Матхурі була споруджена знаменита колона з чистого заліза без домішок. Під час правління Чандрагупти ІІ імперія досягла свого апогею, розквітало мистецтво, архітектура, скульптура.Про Чандрагупту II залишилось мало особистих даних, найдетальніше мова про нього йде у фольклорі і оповідній літературі народів Індії, де він носить ім'я Вікрамадітья, що означає «Сонце доблесті», а також імена Вішамашіла, Трівікрамасена. Тут він зображується як легендарний цар, що уособлював ідеального правителя, втілення мудрості, справедливості, доблесті.За переказами, Чандрагупта не мав наслідувати престол і ріс в тіні кволого старшого брата Рамагупти.
47 маурї
У магадхско-маурійскую епоху відбувається подальше посилення монархічної влади і поступове падіння ролі інститутів племінного керування.Особливо посилилася влада царя в період Маур'їв. Це знайшло віддзеркалення і в едиктах Ашоки, і в «Артхашастра". Цар вважався основою держави. «« Держава - ото цар »- така коротко суть всіх елементів держави», - заявляв автор «Артхашастри.Принцип успадкування дотримувалися дуже суворо. Ще при житті цар призначав одного з своїх синів (звичайно старшого) спадкоємцем престолу, хоча захоплення престолу супроводжувався, як правило, гострою боротьбою між царевичами.При вступі на престол цар здійснював особливу церемонію воцаріння - абхішеку, яка супроводжувалася пишними святами.До епохи Маур'їв вже сформувалася концепція «Чакраварті ТТА-» (дослівно - «що обертає колесо влади») - єдиноправитель, влада якого ніби-то поширювалася на величезні території від Західного до Східного океану, від Гімалаїв до південних морів. Особливо докладно ця концепція викладено в «Артхашастра". У кінцевому підсумку це відображало новий етап у розвитку індійської держави, пов'язаний з утворенням величезної імперії.Судячи з написів Ашоки, маурійскій цар стояв на чолі державного апарату і володів законодавчою владою. Едикти Ашоки видані від імені та за наказом царя. Цар сам призначав великих державних чиновників, був главою фіскальної адміністрації, верховним суддею. У «Артхашастра» докладно описуються функції царя, проведення часу. Особлива увага приділялась охороні царя, тому що при дворі часто влаштовувалися змови. Мегасфен, знаходячись при дворі Чандрагулти, привернув до це особливу увагу і записав у своїй праці: «Цар не спить удень і навіть вночі змушений час від часу міняти ложі з боязні злого наміру. На полювання цар виступає у оточенні жіноче, а поза колом жінок йдуть списоносців. З обох боків шлях процесії огороджений мотузками. Тому, хто зайде за мотузку, до жінок, загрожує смерть ».Велику роль при дворі відігравав царський жрець, що належав до впливовому брахманських роду. Цар сам вибирав собі надійних помічників, хоч і за ними було встановлено секретна стеження. Цар влаштовував спеціальні випробування своїм наближеним. Нечесним загрожували копальні. Службі нагляду надавалося велике значення. Під наглядом знаходилися не тільки посадові особи, а й мешканці міст і сіл. Особлива увага приділялася спостереженню за царевичами, які, як сказано в «Артхашастра», «як і раків, пожирають свого батька».Вночі цар брав таємних агентів, а вдень, як розповідає «Артхашастра», займався різними державними справами і віддавався розвагам. Цар вважався і командувачем армією. Судячи з повідомленням Мегасфсна, чисельність царського війська була величезною. У військовому таборі Чанд-рагупти знаходилося 400 000 солдатів.Імперія Маур'їв — староіндійська держава, що встановилася на території Індостану в 4 столітті до нової доби і досягла найбільшого розквіту при правлінні Ашоки.Початок становленню імперії поклали завоювання царства Маґадга. 322 року до н. д. Чандрагупта Маур'я скинув династію Нанда за сприяння свого радника Чанак'ї. Він швидко розширив свої володіння, скориставшись відсутністю місцевої влади після відступу грецьких та перських військ Александра Македонського. При правлінні внука Чандрагупти Ашоки імперія ще більше розширила свої володіння, окупувавши майже весь Індостан за винятком півдня Індії.Через 60 років після смерті Ашоки імперія почала занепадати. В 185 році до н.д. вона розвалилася на окремі держави.Відомості про імперію збереглися завдяки едиктам Ашоки та Артхашастрі — трактату про управління державою Чанак'ї.
48 веди як іст джерело
Письмові пам'ятки давньої Індії доволі різноманітні, але далеко не кожний письмовий документ може бути джерелом для історичного дослідження. З творів, які дійшли до нашого часу найдавнішими є веди - священні тексти, які традиція розглядала як шрути (почуте) і вважала наслідком божественного одкровення у протилежність переказу смриті (те, що запам'ятали), куди входять більш пізніші збірки етико-правових розпоряджень, обрядові тексти.
1.1 Самхіти
Численну ведійську літературу поділяють на декілька груп: самхіти - збірники гімнів заклять і молитов, брахмани - прозаїчні трактати, що тлумачать ритуали і докладно тлумачать систему жертвоприношень, упанішади - релігійно філософські трактати. История Древнего мира. Древний Восток. Индия, Китай, страны Юго-Восточной Азии.- Мн., 2000. - С. 35Самхіти складаються з чотирьох збірників: „Рігведа” (гімни), „Самаведа” (пісні), „Яджурведа”( жертовні формули та тлумачення) та „Атхарваведа” (магічні формули).Найбільш рання та важливіша з самхіт є „Рігведа” - свого роду антологія гімнів, звернених до богів, зібрання молитов і міфологічних сюжетів. Текст її відомий нам в рецензії, яка містить 10 мандал (книг) - 1028 гімнів. Бонгард-Левин Г., Ильин Г. Индия в древности. - М., 1985. - С. 36Думки вчених з приводу датування збірника досить різноманітні. Деякі дослідники (головним чином індійські) вважають часом його створення ІІІ та ІVтис. до н. е. Тепер на основі лінгвістичних даних зведення гімнів у збірник датується рубежем ІІ та І тис. до н. е. Там же. - С. 36Як єдиний пам'ятник „Рігведа” складалася на території Індії, але окремі тексти пов'язані і з районами, по яких рухалися індоарійські племена. Один з ранніх тлумачів „Рігведи”, Яска в своїй праці „Нірукта” відмічав, що гімни були зібрані в ціле, коли усна традиція почала слабнути.Бонгард-Левин Г., Ильин Г. Индия в древності. - М., 1985. - С.37Дослідження змісту „Рігведи” дозволило зробити висновок, що найбільш можливим районом оформлення гімнів був Східний Пенджаб.Можна встановити лише відносну хронологію тих чи інших частин збірника. Єдність демонструють гімни ІІ-VІІ мандал, які отримали назву „фамільних” оскільки їх авторство приписується певним родам жерців. Ці тексти розглядаються зараз як найдавніші і традиційно називаються центром всього зібрання. Там же. - С.37Зміст пам'ятника досить різноманітний. Разом з гімнами, зверненими до богів, він містить космогонічні, весільні та похоронні гімни. Велике значення для істориків мають гімни, пов'язані з повсякденним життям ( наприклад про гру в кості: ”Рождённые высоко, шумные кости меня сводят с ума, когда катятся они по доске. Словно живые обрадовали они меня, опьянили. Никогда жена со мной не ссорилась, никогда не гневалась и всегда добра была ко мне и моїм друзям. Ради взлёта костей игральных отверг я её советы. Злится на меня тёща, отталкивает жена, никто надо мной не сжалится, и всякий говорит: „ Нет никакой пользы в игроке, он всё равно, что старый конь, выведенный на продажу ! Решаю я, что не буду больше играть в кости, останусь я, не пойду за друзьями, но со стуком взлетают и падают кости и снова спешу я встретиться с ними, как куртизанка, спешащая на свидание. Мучается покинутая жена, терзается мать - сын ее заблудший, одолеваем долгами, живущий в страхе, ищущий денег, ночью идет он в чужой дом. Будьте дружественны ко мне, кости, сжальтесь! Пусть утихнет ваш гнев, ваша враждебность ко мне пусть исчезнет! Пусть другой, а не я будет у вас в плену”; правда, і в молитовних гімнах можна знайти багато історичного матеріалу (наприклад, в гімнах про захист худоби). Серебряков И. Древнеиндийская литература. - М., 1963. - С.19Аналіз „Рігведи” дозволяє вченим відтворити політичну організацію та соціальні відносини ранньоведійської епохи, господарську діяльність населення, звичаї та норови, прослідкувати процес виникнення класового суспільства ї держави. Тепер завдяки вдалим дослідженням індійських археологів з явилася можливість співвіднести „рігведійський матеріал” з пам'ятниками матеріальної культури.Вчені намагаються виявити уявлення про природу і світ, визначити рівень культурного розвитку ведійських індійців, систему космогонічних ідей, початки філософських знань. В текстах „Рігведи” знайшли відображення і конкретні історичні факти - суперництво між індоарійськими племенами, розселення водійських колективів і освоєння ними нових територій. У гімнах співається про царів, народи і племена, про події минулого, але їх відповідність реальним фактам у більшості випадків встановити поки що неможливо. Дослідження фонду неарійських слів у „Рігведі”, а також описів не аріїв, їх звичаїв, вірувань дає дуже важливий матеріал стосовно проблеми генезису давньоіндійської цивілізації Кин М. Религии мира. - Харьков., 2003. - С. 13.Особливе місце серед текстів водійської літератури займає “Атхарваведа”, яка традиційно має назву четвертої веди. Ця пам'ятка склалася в більш пізній період ніж перша з самміт, однак в ній збереглося чимало архаїчного матеріалу, в якому відображено уявлення іноді навіть більш давні, ніж зафіксовані в “Рігведі” (зокрема релігійні уявлення племен, що населяли Індію до приходу індоарійців). Іноді вважають, що авторство деяких текстів належить представникам індоарійських племен. Ряд гімнів “Атхарваведи”, ймовірно, виник в області, розташованій на сході від районів створення “Рігведи”. Кінцева редакція пам'ятника відбулася, у VII - VI ст. до н.е., хоча окремі частини, безумовно, датуються більш раннім часом. История Древнего мира. Древний Восток. Индия, Китай, Страны Юго-Восточной Азии. - Мн., 2000. - С.36В гімнах “Атхарваведи” вже представлені релігійні та релігійно-філософські ідеї, які отримали подальшу розробку в упанішадах. В загальній системі водійської традиції цей збірник займає особливе місце ще й тому, що в ньому у порівнянні з іншими саммітами менше запозичень з “Рігведи”, але мають місце досить архаїчні тексти, які відсутні в інших збірниках.Спочатку були відомі дві версії “Атхарваведи” (Кашмирська Пайпалада і рецензія Шаунаки), однак в Індії (в Орісі) знайшли нову редакцію тексту, що відкриває можливості для подальших досліджень пам'ятника. Знахідка нової редакції вказує й на широкий ареал розповсюдження “четвертої веди”. Синха Н. История Индии. - М., 1954.- С. 38Вона відрізняється за змістом від трьох інших: тут подаються магічні закляття, які використовувались в повсякденних обрядах, тоді як в інших самшитах зібрані гімни, які зачитували під час служіння культу жерцями. Тому деякі вчені вважають, що “Атхарваведа” найменше зазнала брахманської обробки, ніж інші веди, де чітко прослідковується значний вплив стан жерців. Вірніше було б сказати, що якщо „Рігведа” ритуальною стороною була звернена до різних груп жерців на чолі з хотаром, то „Атхарваведа” скерована на домашні обряди і домашнього жерця. В її закляттях, які відносяться до сивої давнини, більш повно відображені анімістичні уявлення, віра в шаманів. Її текст увібрав елементи народної поезії. Особливий характер пам'ятника був причиною того, що жерці довгий час не визнавали його священним текстом Доценко Р. З глибини віків // Всесвіт. - 1984. - № 8. - С. 128 .Магічні гімни „Артхарваведи” проливають світло на різні боки життя давньоіндійського суспільства - політичну організацію, соціальні та сімейні відносини, побут, господарський уклад. Такими є, наприклад, гімни про благополуччя людини, які дозволяють судити про господарську діяльність, розвиток землеробства та ремесла, гімни про однодумство на зборах і успіхах правителя ( дані, що стосуються політичного життя та ролі народних зборів), про захист брахманів ( свідоцтва про діяльність жерців), весільні тексти (сімейні відносини), закляття проти хвороб (дані про стан медичних знань), астрономічні сюжети.Цінність останніх двох збірників - „Самаведи” та „Яджурведи” - історичних джерел набагато менша. Вони, за визначенням Я. Гонди, великого спеціаліста з ведійської літератури, являються літургійними самхітами і не так оригінальні, оскільки в більшій своїй частині повторюють „Рігведу”. Бонгард - Левин Г., Ильин Г. Индия в древности. - М., 1985. - С. 39
1.2 БрахманиНаступний розділ ведійської літератури складають прозаїчні трактати - брахмани, що розтлумачують ритуали та докладно пояснюють систему жертвоприношень. Ці тексти ознаменували прихід нової епохи в історії давньоіндійського суспільства, того етапу у розвитку ведійської культури, коли інтенсивно створювалася сословно-кастова система, зросла роль брахманів і на перший план висунулася пишна обрядовість. Час їх оформлення можна приблизно віднести до VIII-VІ ст.. до н. е., іноді пропонують і більш ранні дати.Брахмани містять досить багато інформації про соціальне, політичне та культурне життя, звичаї, організації сім ї, але більш за все вони цінні для вивчення пізньоведійської релігії , для пояснення змін, що відбулися у віруваннях та світосприйнятті давніх індійців. В деяких текстах („Айтарея-брахмана”, „Шатапатха-брахмана”) змальовуються різні церемонії, причому не тільки релігійні, наприклад коронація правителя. Там же. - С. 39 Ці описи дозволяють відтворити ряд рис політичної організації, з'ясувати статус правителя, роль народних зборів, становище окремих соціальних груп. Цікавим є матеріал про географічні знання давніх індійців, який дає можливість окреслити кордони розповсюдження індоарійських племен в пізньоведійську епоху. Особливо суттєвими є свідоцтва „Шатапатха-брахмани”, пов'язані з долиною Ганга та Східними областями Біхара Там же. - С.40.
1.3 Упанішади
Заключну частину ведійської літератури складають упанішади. Вони, на відміну від брахман, являють собою релігійно-філософські трактати. З величезної кількості упанішад традиція виділяє 10-12 головних, які склалися трохи раніше за інші. Їх тексти датуються приблизно VII - VI ст. до н. е. “Айтарея”, “Каушитака”, “Кена”, “Тайтирія”, “Катха”, “Іша” і “Мундака” умовно відносяться до VI - IV ст. до н. е., а пізніші з головних „Шветашватара”, „Майтрі”, „Прашна” та „Мандук я”) -до ІІІ - ІІ ст.. до н. е. Всі вони побудовані у формі бесід, роздумів, повчань мудреців, містять і деякі міфи. Синха Н. История Индии. - М., 1954. - С.39Дані упанішад важливі для встановлення передумов виникнення буддизму і пізніших релігійно-філософських систем. Власне історичні матеріали, особливо конкретні вказівки, в цих пам'ятках невеликі, але найбільш ранні із збірників слугують джерелом, що дозволяє відтворити картину духовного та соціального життя пізньоведійської епохи, допомагає в загальних рисах простежити зміни, які відбулися в індійському суспільстві в VII - IV ст. до н. е. (перш за все подальший розвиток державності, виникнення перших великих держав в долині Ганга, збільшення ролі кшатриїв). Бонгард-Левин Г., Ильин Г. Индия в древности. - М., 1985. - С.40До ведійської літератури примикає література сутр (букв. “нитка”, а також лаконічне розпорядження, скорочене правило), твори, які тлумачать питання релігії, філософії, науки, етики, повсякденного життя. Сутри називають іноді “ведангою” (букв.”частина вед”), але, за традицією, вони не входять у власне водійський канон, а інтерпретують ряд питань, суттєвих для розуміння водійських текстів. В ведангу входять ритуал, етимологія, граматика, фонетика, метрика і астрономія.До веданги відносяться і багато чисельні трактати, що стосуються ведійського ритуалу, - кальпасутри; вони, як правило, розподіляються на шраутасутри, грихьясутри і на дхармасутри, що входять до грихьясутри. Шраутасутри містять вказівки відносно обряду „возлияния” священного напою соми і жертвоприношень. Ці найбільш давні тексти звичайно датують 800 (700) - 400 рр. до н. е. Дослідник історії та культури знаходить в цих пам'ятках дані про культ та релігію ще більш репрезентативні свідоцтва грихьясутр - збірників повчань з домашніх обрядів. Тут змальовуються церемонії, пов'язані з життям господаря. Найбільш стародавні грихьясутри відносяться до того ж періоду, що й шраутасутри, однак деякі з них безумовно більш пізні.Дхармасутри за змістом більші, ніж грихьясутри - включають настанови по домашній обрядовості і правила сімейного життя, регулюють соціальне життя людини, стосуються положення різних верств населення, їх взаємовідносини з державою і т.д. Вчені відносять ці збірки до другої половини I тисячоліття до н. е., частіше до VI - III ст.На основі сутр поступово виникла література шастр - наукові і політичні твори, а також збірки настанов етичного та етико-правового характеру - дхармашастри. Для кращого запам'ятовування вона не рідко писались віршами (шлоками). История Древнего мира. Древний Восток. Индия, Китай, страны Юго-Восточной Азии. - Мн., 2000. - С. 36Література шастр постійно привертала увагу вчених багатством та різноманітністю матеріалів, який досить істотний для відтворення різних боків життя древньоіндійського суспільства та держави. Ці тексти неодноразово видавались, перекладались, аналізувались. Однак залишається досить приблизною їх датування. Дослідники часто не можуть точно співвіднести посвідчення того чи іншого твору з відповідною епохою. Відомі перешкоди виникають і в зв'язку з специфічністю літератури шастр. Вони несуть відбитки впливу брахманських поглядів, брахманських норм та установ. І все ж, не дивлячись на тенденційність, шастри відображають особливості своєї епохи, спираючись на реальні явища та факти, зафіксували також норми звичайного права і найбільш міцні традиції.Значення терміну „дхарма” дуже широке, причому сутність його не однакова для різних епох і змінюється в залежності від жанру літератури. Під цим словом звичайно розуміли сукупність етичних норм, якими повинна була керуватися людина у повсякденному житті. Дхармашастри були свого роду кодексами, брахманськими збірниками повчань і настанов для членів різних соціальних груп. Разом з тим вказані тексти містять й правові норми (в тому числі в галузі кримінального і цивільного права), що склалися в результаті довготривалої практики державного управління.Створювалися ці збірники певними брахманськими школами, що претендували на загальноіндійське визнання. Подібні твори входять в розряд смриті і іноді їх позначають цим терміном. Традиція називає різну кількість збірників дхармашастр - 18, 19, 21, а іноді і 36 або 57. вони відрізняються за розміром і часом створення. Найбільш відомі з них - „Манавадхармашастра”, або „Ману-смриті”, „Яджнавалкья-смриті” та „Нарада -смриті”. Бонгард-Левин Г., Ильин Г. Индия в древности. - М., 1985. - С. 42„Ману-смриті” часто називають „Законами Ману”. Датоване це джерело ІІ ст. до н. е. - ІІ ст. н. е. . Збірник складається з 12 частин, в яких розповідається про створення світу, заняттях станів, правах та обов'язках, праві спадкування, функціях царя, принципах його політики і державного управління, проведення різних обрядів; даються вказівки для аскетів, перелічуються норми правильного способу життя. Найбільший інтерес для історика являють собою свідоцтва про становище окремих соціальних груп, в тому числі пудр, а також рабів та найманих робітників, про статус чотирьох станів - варн, судовиробництво, податкову систему. Там же. - С. 42„Яджнавалкья - смриті” виникла пізніше „Ману - смриті”. Найкращий знавець дхармашастр, індійський вчений П. В. Кане датує цей твір І ст.. до н. е. - ІІІ ст. н. е. Матеріал більш систематизований, майже відсутні повторення. ”Яджнавалкья - смриті” менша за об'ємом , ніж „Ману - смриті”, хоча в ній розглядаються приблизно ті ж проблеми. Зберігся ряд коментарів на цей текст ( найбільш ранній - Вішварупи , ІХ ст..), які дозволяють зрозуміти важкі відривки і терміни.
Акцентування правової тематики яскраво відобразилося в „Нарада - смриті”, не дивлячись на те, що 50 віршів збірника співпадають з текстом Ману і багато в чому схожі за змістом. Можливо ті, хто складав збірник Наради спирався на добре знайомі їм „розпорядження Ману”. Порівняння текстів Наради та Яджнавалкьї вказують на більш пізнє виникнення першого - приблизно у ІV - V ст.. центральне місце в ньому відведене питанням права, судовій процедурі, описам функцій судового органу - сабхі, угодам, показанням свідків; етичні настанови відступили на другий план. Тому „Нарада - смриті” може бути названа вже юридичним збірником.Веди малюють нам картини суспільного життя Індії. Однак вони потребують певного критичного аналізу, так як є предметом усної народної творчості. А добре відомо, що в давнину дуже сильною була традиція усної передачі тексту, з покоління в покоління, при цьому намагалися зберегти їх первинний зміст, але в пошуках сюжету часто зверталися до міфології, а при описах дійсних подій не прагнули точності. Крім того, ряд текстів був оформлений письмово лише в перші століття нашої ери й припустимо думати, що зафіксовані були не всі твори усної народної творчості.Розділ 2 Соціально-економічні та політичні відносиниу контексті літератури Вед
2.1 Освоєння долини Ганга і розвиток економікиЦивілізація в долині Інду, не дивлячись на високий рівень розвитку, якого вона досягла, залишалася все ж явищем регіонального значення. Формування того життєвого укладу, який надав Індії єдність при всій різнобарвності, почалося з кінця ІІ тис. до н. е. і було пов'язане з виникненням держав в долині Гангу. Саме цим районам судилося стати центром культури та державності. Вивчення розглядає мого періоду полегшується тим, що разом з археологічними матеріалами в розпорядження дослідника потрапляють синхронні та літературні джерела - водійські релігійні твори та епос. Період кінця ІІ - середини І тис. до н. е. в історії Північної Індії прийнято називати „ведійським”.Основним досягненням водійських індійців було господарське освоєння і заселення великої частини долини Гангу, до того вкритої джунглями. Наступ на долину вівся з півдня, звідки проникали землеробські племена дравідів і мунда, і з півночі - племена предгір їв Гімалаїв. Але найголовніший напрямок колонізації, яка завершилася створенням постійних поселень і міст, з півночі заходу на південь сходу, з Пенджабу й Раджастхану. Магидович В., Магидович И. Очерки по истории географических открытий. Открытия древних народов. - М., 2003. - С. 82
Процес освоєння долини Гангу був довготривалим і стихійним. Хронологічно встановити етапи просування індо аріїв епохи „Рігведи” практично не можливо, але оскільки Ганг згадується лише в пізній, Х мандалі, можна передбачити, що до того часу водійські племена ще не далеко просунулися на схід від нього. В „Атхарваведі” ( V. 22. 14) згадуються вже мешканці Магадхі ( Південний Бідар ) і Ангі ( Західна Бенгалія ). В брахманах і упанішадах держави в долині Ганга - Кошала, Каші, Відеха - предстають вже такими , що вже склалися.До середини І тис. до н. е. долина Гангу була в основному освоєна, не дивлячись на те, що значні території ще залишалися під лісами й болотами, особливо в нижній течії річки. В „Рігведі” часто згадується слово „аяс”. Спочатку під цим терміном розуміли не залізо, а метал взагалі, перш за все мідь та мідні сплави. Але в пізніх самхітах „аяс” або „шьямаяс” (чорний метал” означає вже залізо. Бонгард - Левин Г., Ильин Г., Индия в древности. - М., 1985. - С. 145Носії „культури сірої розписної кераміки” виготовляли з заліза вістря стріл та копій, гарпуни, ножі, домашнє начиння, а також будівельні інструменти (долота, голки, цвяхи, пластини, щипці), землеробські знаряддя (серпи, сокири), прикраси (обручки).Більш досконалі знаряддя праці дозволили освоювати нові площі. Із зернових культур в „Рігведі” Часто Згадується „ява”. Пізніше це слово почало означати „ячмінь”, але тоді під ним розуміли збіжжя взагалі. В пізній водійській літературі рис фігурує як одна з основних культур, причому були відомі різні його види (чорний, білий, скороспілий). Наряду з цим в текстах згадується і ячмінь, пшениця, різні види просяних і бобових. Індійці в той час знали цукровий тростник (Атхарваведа І. 34. 1-5 ). З масличних вирощували кунжут, з технічних - льон. Там же. - С. 134В якості добрива використовували гній, а також і штучне зрошення: в „Рігведі” (VІІІ. 69. 12 ) згадуються криниці з водопідйомними колесами (чакра), але великі іригаційні системи були відсутні. Там же. - С. 146Головним скарбом індійця вважалася худоба, перш за все бики, які були тягловою силою, і корови, що давали найважливіші продукти харчування. У гімнах, звернених до богів, чи не найбільш наполегливими були прохання забезпечити велику кількість корів. Поняття „війна” позначалося терміном „гавішті”, тобто „бажання корів”. Та й у віруваннях корова поступово починає займати особливе місце; ще в „Рігведі” вона іноді називається „агхнья” (тобто та, яку не можна вбити). Важливе значення її в господарстві було вирішальним фактором, що призвів до появи культу корови як одного з основних елементів релігійної практики індуїзму.Ведійські індійці, судячи з археологічних матеріалів, не створили таких розвинутих і міцних городських центрів, як харапці. Слово “pura”, під яким пізніше розумілося “місто”, неодноразово зустрічається в “Рігведі”, але тут мова йде скоріше про укріплені пункти, де під час небезпеки ховалося населення і куди заганяли худобу Авдієв В. Історія Стародавнього Сходу. - К., 1949. - С. 102Страны. Народы. Цивилизации. - М., 2000. - С.371.Згодом міста перетворилися в центри концентрації ремесла, яке відокремилось в самостійну галузь економіки. В них вироблялися сільськогосподарські знаряддя (плуги, серпи, лопати, сокири), транспортні засоби (колісниці, човни), тканини, посуд з металу (золота, срібла, міді), каменю, дерева та глини, різні прикраси. Розкопки показали високій рівень виробництва кераміки в стародавніх містах долини Гангу. Про кераміку та технології її виготовлення багато згадується в пізньоведійській літературі. Часті військові конфлікти визначили потребу в більш досконалій зброї, індійські ремісники виробляли мечі, списи, луки й стріли. Цікавий матеріал про розвиток металургії зберегли й веди.Ведійський період позначений зростанням обміну між окремими племенами, регулярною торгівлею. З'явилися професійні купці (вони, як і їх колеги в багатьох інших стародавніх країнах, особливою увагою не користувалися). Мірою вартості вважалися корови. В “Ригведі” (І.126.2) говориться, що в якості засобів обміну використовувались також шийні прикраси - “нишка”. В пізньоведійський час з тією ж метою використовувалися куски металу стандартної ваги; один з них, “шатамана”, називається в “Шатапатха-брахмані” (V.5.5.16) Бонгард - Левин Г., Ильин Г.Ф. Индия в древности. - М., 1985. - С.147. Судячи з самшитів, торгівля здійснювалася по суші і річкам. Ригведійські індійці знали про море (самудра) (І.56.2; ІV.55.6; Х.136.5), а згадка (І.116.5) човнів з сотнею весел дозволяє припустити і розвиток мореплавства Бонгард - Левин Г.М., Ильин Г.Ф. Индия в древности. - М., 1985. - С. 147.Мореплавство у ведійських племен не набуло особливого значення: про це свідчать слова дхармасутри Баудхаяни (VI - V ст. до н. е.) про заборону брахманами здійснювати морські мандрівки.В цілому матеріальну культуру ведійських індійців не можна вважати відсталою та примітивною. Вже в ту епоху були закладені основи міської цивілізації і державності.
2.2 Соціальна структура давньоіндійського суспільстваДані „Рігведи” в особливості пізньоведійської літератури засвідчують про розклад первіснообщинних відносин, про майнове та суспільне розшарування. В джерелах зустрічаються згадки про дарування землі брахманам; правда, невідомо, що це була за земля і на яких умовах вона надавалась. Безумовно, однак, що традиції колективної власності поступово почали послаблюватися. Збереглися навіть відомості про дарування селищ; ймовірно мова йшла про передачу володарем свого права на отримання податку з селища, хоча відомо, що при даруванні участків вимагалася згода племені. Земля, яку обробляли, могла знаходитися в приватному володінні; зустрічаються навіть факти купівлі-продажу землі.Повсякденне життя рядового індійця, як вона змальована в грихьясутрах, - це життя економічно незалежного господаря. В ведах нерідко розповідається про щедрі дари володарів і приватних осіб священикам. Вже в ряді гімнів „Рігведи” говориться про багатих та бідних. Заборгованість в цей ранній період вважалося злом, позбавлення від якого доводилося прохати у богів. Крижанівський О. Історія стародавнього Сходу: курс лекцій. - К., 1996. - С.152Дані про таврування худоби - важливої процедури, яка супроводжувалась відповідними обрядами, - також можна вважати свідоцтвом укріплення інституту приватної власності. Худоба була головним показником багатства, вона була причиною міжплемінних конфліктів. Тексти містять відомості про дарування значної кількості корів. Слід відмітити, що в ранніх творах раджа виступає перш за все як захисник худоби, яка в той період розглядалася з позиції загальної власності. Одночасно з майновим відбувався і суспільний поділ населення. До кінця ведійського періоду нерівність серед вільних юула закріплена оформленням системи чотирьох станів - варн: брахманів, кшатриїв, вайшьїв і пудр. В пізнійтперіод ці чотири стани стали ще більш закритими і нагадували касту - один з найбільш характерних феноменів індійського суспільства. Страны. Народы. Цивилизации. - М., 2000. - С. 377Мабуть, ні одне суспільне явище в Індії не викликало такого інтересу і уваги вчених, як касти. Говорячи про касти, ми маємо на увазі обмежене коло людей, які займають визначене, встановлене звичаєм місце в суспільстві. Приналежність до неї обумовлюється народженням і спадкується. Члени її пов'язані традиційними заняттями, спільністю культу, правилами спілкування один з одним і з членами інших груп. Васильев Л. История Востока. - М., 2001. - Т. 2. - С. 55Слово „каста”, яке увійшло у велику кількість мов, португальського походження і спочатку означало „рід”, „порода”, „якість”. Основний зміст терміну „варна” - „вид”, „колір”, „якість”, „розряд” людей Бонгард - Левин Г. Древнеиндийская цивилизация. - М., 1980. - С. 97. Саме в цьому останньому змісті даний термін і використовувався в давній Індії. Він означає і таку важливу прикмету, як колір. Можливо, набагато раніше з кожною з варн став асоціюватися певний колір: з брахманами - білий, з кшатріями - червоний, з вайшьями - жовтий і з пудрами - чорний. Інакше кажучи, ведійські індійці визнавали символіку чотирьох кольорів, а не двох, тобто ці кольори ніякого відношення до кольору шкіри не мали.Найбільш рання версія виникнення варн міститься в рігведійському гімні „Пурушасукта” (Х.90). В ньому брахманам приписується походження з вуст міфічної першолюдини Пуруші, якого боги принесли в жертву, кшатріям (в тексті „Раджанья”) - з його рук, вайшьям - з стегон, пудрам - з підошв. Бонгард - Левин Г., Ильин Г. Индия в древности. - М., 1985. - С.165Інша версія представлена в „Законах Ману”. Згідно їй варни з'явилися від міфічних великих ріші, синів Ману, який був, в свою чергу, сином Брахми: брахмани - від Кави, кшатрії - від Ангираса, вайшьї - від Пуластьї і шудри - від Васіштхи. Там же. - С.165Визначальним фактором у виникненні ієрархічної системи варн було посилення соціальної нерівності, що призвела до виділення знаті, яка захопила функції, що забезпечили їй відповідний статус.
2.3 Виникнення державиВ давнину у індійців довго зберігалось стійке уявлення, що колись існували умови, що суттєво відрізнялись від тих, в яких вони живуть. Настільки ж міцним було уявлення, що царі і влада з'явилися не одразу. В зв'язку з цим поставало питання про час і причини виникнення держави. Процес її утворення в давній Індії був довготривалим. Органи влади виникали поступово і організовувалися, як правило, з племінних органів управління. Самі ж держави довгий час були невеликими - охоплювали територію одного племені або союзу племен. Свою назву вони отримували за назвою найбільш сильного з них.Племінний вождь - раджа в цей час виступає як єдинодержавний правитель. Судячи з „Рігведи” (Х.124.8; Х.173) і „Атхарваведи” (І. 9.3; ІІІ. 4.2 - 7; VI. 87 - 88), раджа іноді ще обирався народними зборами. Там же. - С.155 Правитель за звичай належав до самого знатного, заможного і багато чисельного роду. Він мав можливість, спираючись на союзників і залежних від нього осіб, нав'язати свою кандидатуру народним зборам. На кінець ведійського періоду царська влада була спадковою, переходила від батькам до старшого сина. Народні збори запрошувались для обговорення питання про спадкування престолу тільки тоді, коли цей порядок з різних причин порушувався.У ведійській літературі зустрічається ще один термін для позначення народних зборів - „сабха”, можливо його функції були пов'язані з правосуддям. Тим же терміном називали і приміщення, де проводилося судове розслідування, а також кімната для ігор і розваг.Особливе положення раджі ще у ведійський період призвело до того, що державна влада почала сприйматися як священна, а її носій оголошувався уособленням того чи іншого бога. До них почали возводити родовід правителів. История Древнего мира. - М., 2000. - С. 263Подробиці, що стосуються каральної політики держави залишаються невідомими, але згадувані в більш пізніх джерелах (дхармасутрах та дхармашастрах) такі архаїчні реалії, як особистий розгляд царем деяких справ, практика третейського розбирання, були особливо характерними для періоду, що розглядається.Цікаво, що звичай кровної помсти зник в Індії дуже рано. Замість нього отримала розповсюдження практика викупу - компенсації родичам вбитого. Термін „вайрадея” зустрічається ще в „Рігведі” (V. 61. 8); в ранніх дхармасутрах, що примикають до водійського періоду, він означає загальноприйнятий метод розв'язання такого роду справ. Косамби Д. Культура и цивилизация Древней Индии. - М., 1968. - С. 105Для утримання державного апарату та інших потреб збиралися податки _ балі згадується ще в самхітах. Спочатку це був добровільний внесок общинників вождю, але поступово перетворився на обов'язків податок.
49 господарство палестини
Палестиною називали країну між Єгиптом і Сирією. З трьох сторін вона обмежена горами і пагорбами, а на сході розсічена глибокою, вузькою долиною річки Йордан, яка впадає в солоне і мляве Мертве море. До кінця IV тисячоліття до н. е.. клімат Палестини був вологим. Західна частина виявилася заболоченій, в Зайордання перебували пишні пасовища, в долинах річки Іордан і її приток росли густі ліси. Країна немов була створена для землеробства. Воно й виникло тут ще в найдавніші часи - в період мезоліту або раннього неоліту. Набагато пізніше клімат став сухішим, поступово зникають ліси та болота, степи бідніють. Густі ліси і чагарники зберігаються тільки в долині Йордану.Великі зміни в житті Палестини відбулися в II тисячолітті до н. е.. З півночі в країну проникають нові племена - хуррити. Тепер жителі більше займаються кочовим скотарством. Незважаючи на деяке поширення хуррітского мови, в основному говорили на західно-семітське. На початку II тисячоліття до н. е.. в цих місцях користувалися ослами, які заміняли коней.в Палестині існувала безліч ханаанейскіх міст-держав. Поруч з ними жили племена стародавніх євреїв, у яких повним ходом ішов розпад родоплемінного ладу і соціальне розшарування громади. Приблизно в 1 й половині XIII століття до н. е.. давньоєврейські племена об'єдналися в союз, який отримав назву Ізраїль. Ізраїльтяни захоплювали землі корінного населення. Захопивши землі і міста ханаанян, вони осіли на постійне місце проживання.Колишні власники землі перетворювалися на рабів. Мова ізраїльтян був схожий на ханаанейскій. Це сприяло об'єднанню ізраїльтян і ханаанян. Незабаром ця країна знову стала процвітати. На півночі розвивалося орне землеробство й садівництво, вирощували виноград і маслини, процвітало виноробство і скотарство. Широке поширення набуло залізо, яке все сильніше витісняло бронзу, почалося освоєння копалень.
50 початок освоєння єгиптології
Єгиптологією називають ту галузь науки про древній світ, що займається вивченням давньоєгипетської цивілізації, тобто економіки, суспільних відносин, державності, культури, релігії й мови древніх єгиптян.До початку XIX в. дослідженням історії й культури Древнього Єгипту практично не займалися. Європейські вчені мали у своєму розпорядженні уривчасті й убогі відомості, що збереглися в добутках античних авторів (у першу чергу Геродота), у книгах Старого завіту Біблії, по яких було неможливо скласти собі цільне подання про давньоєгипетську історію й культуру. До того ж Єгипет, що перебуває протягом багатьох сторіч під владою місцевих династій мамелюків, був важко доступний для європейських учених. Була забута й писемність древніх єгиптян.Великий інтерес до давньоєгипетської історії пробудився в Європі з початку XIX в. після завойовницької експедиції в Єгипет (1798) Наполеона Бонапарта. У її складі перебувала група вчених, перед якою була поставлена завдання по зборі й опису пам'ятників єгипетської історії й культури. Результатом роботи цієї групи було видання знаменитого «Опису Єгипту» в 48 томах (1809—1828). Однак початковою датою народження єгиптології як наукової дисципліни стало відкриття ключа до розшифровки забутої давньоєгипетської писемності в 1822 р. французьким ученим Жаком Франсуа Шампольоном.Одним з перших єгиптологів, що приступилися до систематичних розкопок на великих площах, а також до організації спеціалізованого музею єгипетських стародавностей, був О. Мариетт, що розкопав Серапеум — релігійний комплекс із двох храмів на честь Сераписа й з'єднуючу їхню алею сфінксів (лежачих левів з головою людини), а також цвинтар священних биків Аписов біля Мемфіса. Його плідну діяльність успішно продовжив англієць У. Флиндерс Питри, що почав систематичне вивчення єгипетських пірамід і предпринявший широкомасштабних розкопок одного з міст Середнього царства Иллахуна (Кахуна).Розкопки на великих площах, наукові методи обробки матеріалів,' прочитання написів і папірусних залишків увели в науковий оборот безліч нових і різноманітних даних. З початку 80-х років XIX в. до початку 20-х років XX в. була видана більша частина писемних пам'яток, по яких історія Древнього Єгипту вивчається й зараз.Найбільшим фахівцем в області єгиптології був чеський учений Ярослав Чорні, йому належать цікаві дослідження в області граматики єгипетської мови, а також коштовні публікації так званих остраконов (тобто написів на глиняних черепках), знайдених у фиванском некрополі.Видатним єгиптологом був академік Б. А. Тураев. Учений із широким науковим кругозором, знавець історії й культури багатьох народів класичного Сходу, у чому числі Фінікії, Сирії, Малій Азії, Вавилонии, Б. А. Тураев був насамперед фахівцем з історії й культури Древнього Єгипту. Його діяльність в області єгиптології була найрізноманітнішою.Важливою заслугою Б. А. Тураева з'явилося створення школи вітчизняних єгиптологів, які розгорнули свою діяльність в 20— 30-х роках XX століття.
51 джерела іст старод єгипту
Історичне джерело — це певна якість артефактів минулого (старожитностей). Тому зміст цього поняття цілком залежить від комплексу уявлень епохи про залишки минулого[1].Історичне джерело можна визначити як носій історичної інформації, що виник як продукт розвитку природи й культури та відображає той чи інший бік людської діяльності.
Історіогра?фія розповідь про минуле. Поняття «історіографія» застосовується у трьох значеннях:
•як спеціальна галузь історичної науки, що вивчає її історію, процес нагромадження і розвитку історичних знань;
•як сукупність досліджень, наукової літератури, присвячених певній добі, періоду, проблемі, події, регіону чи країні;
•як науковий аналіз повноти і достовірності дослідження в історичній науці тієї чи іншої проблеми, теми, події, певного періоду конкретної доби.Джерела з історії Стародавнього Єгипту поділяються на чотири групи: староєгипетські писемні пам’ятки, повідомлення античних авторів та Біблії про Єгипет, жанрові сцени, зображені на стінах храмів і гробниць, пам'ятки матеріальної культури.Староєгипетських текстів збереглося чимало, бо єгиптяни нерідко писали на "вічному" матеріалі: на стінах і колонах храмів і гробниць, на кам’яних плитах і саркофагах, на кістяних дощечках (палетках), печатках, амулетах тощо. До того ж вони списаним папірусом часто пеленали мумії, просочуючи його ароматними смолами, завдяки чому він ставав довговічнішим.З писемних джерел єгиптологи найбільше цінують списки фараонів, викарбувані на стінах храмів у Карнаці,Абідосі та Саккара. Ці списки містять не лише імена фараонів, а й роки їхнього царювання, що робить їх незамінними для складання хронології. На жаль, у різних списках фараони іменуються по-різному і це створює додаткові труднощі для єгиптологів.Цінну історичну інформацію містять також царські літописи, особливо "Палермський камінь", "Аннали Тутмоса III", "Стела Піанхі" ("Поема про Кадетську битву") тощо. Однак до цієї інформації потрібно ставитись дуже критично, бо фараони мали звичку приписувати собі воєнні, заслуги своїх попередників, "позичали" один в одного воєнні сюжети та зображували себе переможцями навіть у тих випадках, коли для цього не було жодних підстав. У царських літописах знаходимо також повідомлення про інші народи Передньої Азії.
52 війна єгипту з хетами
Війни Рамзеса II (1317-1251 рр. До н. е.)
Наступник Сеті I - Рамзес II проводив свою завойовницьку політику вже в значно ширшому масштабі. Метою цієї військової політики було повернення Єгипту колишніх володінь в Сирії і відновлення єгипетського впливу в Азії у колишньому обсязі. Щоб повернути Єгипту колишнє панівне становище в Палестині, Фінікії і в Сирії, Рамзес II повинен був зламати головні військові сили хетів, розташовані в цих країнах. Одночасно з цим єгипетські війська повинні були завдати рішучого удару місцевим князям, які об'єдналися з хетами, основними ворогами єгиптян в Передній Азії. Почавши похід проти хеттів, Рамзес II зібрав досить значні для того часу військові сили, майже 30 тис. воїнів. Крім єгипетської армії, розділеної на чотири корпуси, у складі його військ перебували загони іноземних найманців (нубійців, куля дана та ін.) Перший похід Рамзеса II до Сирії досить докладно описаний у літописах поетичного характеру, які збереглися головним чином на стінах храмів того часу. Судячи з цих написів, Рамзес II швидким маршем рушив через Палестину у напрямку до Кадети, сильної фортеці, розташованої на річці Оронті, залишивши на фінікійському березі у вигляді прикриття загін, що складався з молодих новобранців. Дізнавшись по дорозі від перебіжчиків, що цар хітіті, наляканий наближенням єгипетського війська, нібито вагається вийти з району Алеппо і що близько Кадета немає великих хетських сил, а, більше того, сирійські війська хочуть перейти на бік єгиптян, Рамзес II на чолі авангарду рушив до кадетів форсованим маршем, відірвавшись від головної частини своєї армії. Швидко підійшовши до кадетів, Рамзес розбив свій табір на північному заході від міста. Але тут, раптово натрапивши на великі хетські сили, що стояли в повній бойовій готовності, єгипетський фараон потрапив у пастку, заздалегідь приготовану йому ворогом. Хетські колісниці увірвалися в єгипетський табір. Єгипетські війська і сам фараон були оточені переважаючими силами ворога. У поетичному описі кадешской битви розповідається про те, як Рамзес в цю важку для нього хвилину звернувся з молитвою до бога Амона, як Амон, почувши його молитву, послав йому чудесний порятунок і дав йому можливість пробитися через залізне оточення ворогів. Так улесливий придворний поет намагався дещо послабити враження від ганебної для єгиптян поразки під стінами Кадета, зобразивши «чудесний» порятунок фараона врезультаті його мужності і благочестя, одночасно наголошуючи на думці про те, що фараон як син бога на землі завжди знаходиться під охороною богів. Однак усе пояснюється значно простіше. Тільки завдяки тому, що інші єгипетські загони зреагували вчасно і допомогли, Рамзесу II вдалося уникнути повного знищення. Але все ж таки удар, нанесений хетами єгипетським військам, був досить відчутним. Рамзесу II після кадешской битви довелося відступити і повернутися назад до Єгипту. Навряд чи можна вважати, що єгипетські війська під час цієї битви при Кадетові (1312 р. до н. е.) здобули перемогу над хетами, як це зображує єгипетська напис. Єгиптяни не змогли досягнути в Сирії якихось вирішальних успіхів. Їм не вдалося заволодіти таким важливим стратегічним пунктом, яким був Кадеш. Навпаки, той факт, що єгиптяни були змушені відступити, вказує на те, що вони під Кадешем зазнали великих втрат. Про це говорить і та обставина, що єгиптянам не вдалося в результаті цієї першої кампанії зміцнитися ні в Сирії, ні в Палестині.Другий похід до Сирії був проведений Рамзесом II значно обережніше. Протягом трьох років він вів повільну та наполегливу боротьбу за оволодіння Палестиною. Взявши Ашкелон та Дапур, зайнявши Галілею, повільно просуваючись уперед і ретельно закріплюючи за собою всі захоплені території і міста, Рамзес II дійшов до річки Оронта. Єгипетським військам, що просувалася на північ, вдалося проникнути в Північну Сирію і захопити ряд міст в долині Оронта. Успіхи єгипетських військ під час другої сирійської кампанії в деякій мірі пояснюються великими заворушеннями, які тоді відбувалися в хетській країні. Як відомо з хетських описів, в цей час сила Хетської держави була надламана навалою північного племені газгейцев, а також великою міжусобною боротьбою, яка розгорілася між двома претендентами на престол хітіті: Урхітешубом і Хаттушилем.У 1296 р. до н. е. хітітський цар Хаттушіль уклав з Рамзесом II мир. За мирним договором, текст якого зберігся, обидві сторони відмовлялися на майбутнє від всякого роду завоювань за рахунок другої сторони і навіть уклали між собою військовий оборонний союз проти будь-якого можливого ворога, який здійснить напад на одну з договірних сторін. Далі обидві сторони зобов'язувалися допомагати одна одній у покаранні злочинців і виганяти з меж своєї країни політичних емігрантів. Тексти цього мирного договору, що збереглися на стінах єгипетських храмів, а також в архіві хетських царів, не дають можливості визначити територіальну межу, встановлену після закінчення війни між двома найбільшими державами Передньої Азії. Судячи з хеттских документів, найпівнічніша частина Сирії залишилася під впливом хетів. Єгипетські написи дозволяють припускати, що в результаті війни Палестина, Південна Фінікія і Південна Сирія знову опинилися під владою Єгипту. Мирний договір був закріплений династичним шлюбом Рамзеса II з хетською царівною. Результатом війни і подальшого мирного договору було відновлення нормальних торговельних зв'язків Єгипту з азіатськими країнами.
53 хетські закони
У руїнахБогазкея (древньої хетської столиціХаттуса) знайшли багато фрагментів глиняних табличок з текстами законів. Дві таблички збереглися майже повністю, та його текст відновлено вченими з допомогою паралельних фрагментів. Інші, пошкоджені, містять уривки подібних текстів. Деякі їх, можливо, були дублікатами переліку законів, інші були вибірками, у яких закони викладалися кілька днів у іншій формі. У деякі тексти, очевидно, додано додаткові статті. Та немає жодних свідчень існування інший серії законів, або їх доки знайдено.Найбільш давня табличка датується близько XVIв.до н.е. Інші пізніші, більшість у періодНовохеттского царства. Цей період – період підйому, пов'язані з військовими успіхами царяСуппилулиума та її наступникаМурсили II, коли було завойоване безліч територій (державаАрцава, територія узбережжя у Чорному морі, державаКиццуадна, Сирія). Проте наприкінці XIIIв.до н.е.Хеттское царство було розгромлено «народами моря» (коаліцією племен з узбережжя і островів Егейського моря)Натомість різниця у датуванням законів каже нам у тому, що писалися не відразу, щороку протягом практично п'яти століть. А упорядниками були власне правлячі тоді царіХеттского царства. законами царі природно прагнули упорядкованих відносин для людей у суспільстві, встановити лад і справедливість.Ми маємо усі підстави довірятися цьому джерелу (письмового типу законодавчого виду), оскільки законодавчі джерела є найбільш достовірними джерелами і може цілком реальне відбивати дійсність цього періоду.
54 нове царство
Нове царство - відомий найбільшим числом давньоєгипетських пам'ятників період розквіту давньоєгипетської державності і створення великого єгипетського "світового" держави, що припадає на час правління трьох манефоновским династій єгипетських фараонів - XVIII, XIX і XX. Хронологічні рамки Нового царства визначаються 1552-1069 до н. е.. по "короткий" хронологічній схемі або 1582-1070 до н. е.. по "середньої". Період Нового царства успадковував Другому перехідному періоду - часу занепаду Стародавнього Єгипту і завоювання країни семітських народом гіксосів - і передував Третьому перехідному періоду. Засновником Нового Царства вважається Яхмос I.Нарешті, боротьба проти загарбників увінчалася успіхом - в 1552 до н. е.. фараон Яхмос I (Яхмес) (1552-1527 до н. е..) поклав кінець пануванню їх в Єгипті, взявши столицю гіксосів Аваріс, а після затяжної трирічної облоги в 1549 до н. е.. позбавив їх і опорного пункту в Палестині Шарухен. Гіксоси були розсіяні серед народів Близького Сходу. Так почалося Нове царство Єгипту (1552-1069 до н. Е..) - Сама блискуча епоха єгипетської цивілізації. Придушивши заколоти нубійців і Тетіана, Яхмос поширив владу своєї династії на весь Єгипет. По суті, фараони заснованої ним XVIII династії (1552-1305 до н. Е..) Були прямими нащадками передувала їй XVII династії, однак по манефоновским традицією вона виділяється в окрему династію.Початок масштабних завойовницьких походів пов'язано з ім'ям Тутмоса I. Після успішного наступу в ході нубійських експедиції війська Тутмоса I були відправлені на північ, у Передню Азію, розоряти Палестину іСирію. Єгипетські війська вперше досягають хурритского держави Митанни на Ефраті, який вони назвали "перевернутої водою". Відновлення Тутмосом I впливу Єгипту в Східному Середземномор'ї і поворот до експансіоністської політики в цілому своєрідно відбилася і в похованні фараона: він був першим похований вДолині Царів поблизу сучасного Луксора. Нове царство не було періодом будівництва гігантських кам'янихпірамід, перевагу стали віддавати більш захищеним і дешевим скельним усипальниць.Фараони XVIII династії перетворили Єгипет на провідну силу стародавнього світу. Під час правління цариціХатшепсут (1489-1468 до н. е..) закінчилося відродження Єгипту. Вона розширила кордони царства, особисто очоливши один з двох походів в Нубії і воюючи в Палестині, відновила знищені гіксосами монументи в Луксорі і Карнаке, розгорнула активну торгівлю з таємничою країною Пунт на сході Африки (ймовірно, сучасна територія Сомалі). За дорученням Хатшепсут зодчим і наближеним цариці Сенмутом був створений цілий ряд видатних архітектурних споруд, у тому числі храм Джесера-Джесера в Дейр ель-Бахрі. Почався інтенсивний розвиток науки і мистецтв, поширювалося використання скла і вертикального ткацького верстата.Наступник Хатшепсут, її пасинок, у якого вона в ранньому дитинстві відняла владу, Тутмос III (1468-1436 до н. е..), " Наполеон Стародавнього світу ", став найбільшим фараоном-воїном і створив найбільшу імперію від Північної Сирії до Нубії, перемігши в 17 кампаніях в Передній Азії і потіснивши сильні держави Близького Сходу, включаючи Митанни. Уже в травні 1468 до н. е.. Тутмос III розбив при Мегіддо коаліцію повсталих сірійських, палестинських і гіксосскіх князів на чолі з правителем Кадеша, через сім місяців взяв саму фортецю Мегіддо, і цією блискучою кампанією підпорядкував собі землі практично до самого Євфрату, проте, йому доводилося ходити сюди походами майже кожен рік, щоб закріпити єгипетське верховенство над Сирією, Палестиною і Фінікією. У 1448 до н. е.. фараон завдає остаточного удару Кадешу і мітаннійцев, доходячи до столиці Мітанні Вашшукані. Тому апогей могутності Єгипту припадає на правління спадкоємців Тутмоса III, включаючи фараона Аменхотепа III (1405-1367 до н. е..), який, користуючись отриманими в ході походів своїх войовничих предків ресурсами, створив кілька грандіозних храмів на честь фіванського бога сонцяАмона, ототожненою з Ра в образі Амона-Ра.
55 повстання в єгипті
Процвітання єгипетської економіки, багатство панівного класу, переможні війни фараонів забезпечувалися жорстокою експлуатацією «царських людей» і рабів. Поширення приватновласницьких маєтків, розвиток товарних зв'язків сприяли впровадженню інтенсивних методів господарювання та експлуатації безпосередніх виробників, що викликало невдоволення і стихійний опір народних мас. Складні відносини всередині панівного класу, зокрема між номовой родовитої аристократією і служилої знаттю на чолі з фараоном, в цілому посилювали загальну соціальну напруженість у країні [2, с. 106]. Смути почалися зараз же після смерті Аменемхета III, останнього великого фараона Х II династії. Послідував тривалий період повстань і междуусобиц, що тривав близько вісімдесяти років [5, с. 48]. Характерно, що повстання бідняків розгораються в містах, які лише в період Середнього Царства стають центрами економічного життя. Особливо велике повстання відбулося, очевидно, в кінці Середнього Царства, коли з Азії до Єгипту, скориставшись ослабленням Єгипетської держави, стали поступово проникати іноземні племена. Проникнення іноземців стало поштовхом до народного повстання. Вільні бідняки, до яких приєднуються раби, а також середні верстви населення, прагнучи зміцнити своє матеріальне становище, підняли повстання проти багатіїв. Повстанням були охоплені як міста, так і сільські місцевості. Проте, джерела нічого не говорять про те, як було придушене це повстання. Але можна думати, що сила повсталих була зламана, і знову відновився колишній лад [1, с. 190-191].
56 стародавнє царство
Від часу правління фараона Санахта (III династія) до фараонів VI династії (2649-2150 роки до н. е.) припадає розквіт Стародавнього царства в Єгипті. Були сформовані архаїчні соціальні відносини з натуральним господарством і рабовласницький устрій (рабів відносно небагато, переважно військовополонені Регулярної армії в цей період не було Період 2630—2611 років до н. е. був «золотим» віком Стародавнього царства (правління фараона Джосера. На цей час припадає створення жерцями першого в Єгипті сонячного календаря, творчість знаменитого єгипетського жерця Імхотепа (видатного вченого, архітектора і лікаря стародавнього світу), за планами якого збудована східчаста піраміда Джосера в Саккарі біля Мемфісу. Більшість дослідників історії Стародавнього царства припускають, що саме в цей період, від часу правління IV династії до 2152 року до н. е., були збудовані знамениті величні піраміди Єгипту і Великий Сфінкс: Хеопса, Мікерина, Хефрена Близько 2570 року до н. е. фараон Снофру здійснив один з перших вдалих військових походів в Нубію, після якого в Єгипті стало багато рабів, котрих перетворили з полонених. Можливо саме після цього походу і була започаткована гвардія фараона — меджаї, яких, головним чином, набирали з нубійців.
57 реформа ехнатона
Аменхоте?п IV Ехнато?н (Аменофіс) (?-1358 до Р.Х.) — фараон-реформатор Єгипту з XVIII династії приблизно з 1377 до Р.Х., син Аменхотепа ІІІ та нубійської царівни Тіі (Теї), був одружений (за звичаєм фараонів) на своїй зведеній сестрі Нефертіті.Аменхотеп IV провів релігійну реформу, проголосивши Атона єдиним державним богом, а себе — його пророком. Цим самим він перший у відомій історії замінив стародавній політеїзм на монотеїзм. Метою його реформи було зменшення влади жерців (особливо жерців Амона з Фів). Під час реформи він змінив своє ім'я, яке означало «Амон задоволений» на Ехнатон («Блиск Атона» чи «Корисний для Атона» або «Щит Атона»). Після смерті Ехнатона реформа була скасована, його син і наступник Тутанхамон відновив старі релігійні обряди й залишив столицю Ехнатона — місто Ахетатон. Жерці, проти яких і була, власне, спрямована реформа, швидко відновили шанування Амона-Ра, повернули свою владу і зробили все можливе, щоб ім'я Ехнатона було назавжди забуто.Поблизу теперішнього поселення Телль-ель-Амарна фараон збудував нову столицю, місто Ахет-Атон, і численні храми, присвячені Атонові. Тільки завдяки тому, що археологи знайшли столицю проклятого фіванськими жерцями фараона-реформатора — Ахатетон, його історія стала відома науці.Роки правління 1372-1354 до н.е.
58 культура старод єгипту
Єгипет це державу, яка вміє будувати греблі, системи штучного зрошування, зводити будівлі висотою 146,6 метрів (піраміда Хеопса) та підкорювати інші держави, мати власну писемність користуватися сонячними та водяними годинниками. Древні египтяни використовували знання математики фізики, астрономії в будівництві, живописі та в архітектурі. Дивовижні прикраси з золота, срібла, скульптури і сьогодні вражають своєю вишуканістю. В наш час цими технологіями володіє кожна велика держава у світі, а ви уявіть, що така цивілізація існувала кілька тисяч років тому.Єгипетська нація складалась з 40 невеликих держав. У другій половині 4-го тис. д.н.е. ці держави утворили два царства: на півночі – Нижній Єгипет, на півдні – Верхній Єгипет. На цих теріторіях почалася так звана династична єпоха (До 343 років. д. н. е. Правило близько 30 династій).Суспільний розвиток вимагав з‘єднаннаня двох держав в єдине ціле та встановлення монархії.Мова в єгиптян належить до семіто-хамітських мов. Найдавніші пам‘ятки єгипецькою мовою датуються 3-м тисячоліттям до н.е. Характерною рисою єгипецької літератури, як і багатьох інших народів того часу, є анонімність. З ціеї причини ніхто не знае точно, хто являється авторами стародавніх літературних творів. Основними жанрами єгипецької літератури були казки, міфи, оповіді, гімни й молитви, епічні твори, любовна лірика тощо. Єгипецькі казки сповнені симпатії до людини та впевненості в перемозі добра над злом, що є найголовнішим. Всі тексти написані або на папірусі, або вибиті на камені. Єгипецьке письмо також одна з найдавніших систем письма. Вона існувала в трьох різновидах: ієрогліфічне, ієритичне й демотичне.Ієрогліфи являють собою здебішого схематичні зображення тварин або предметів, які з часом могли перетворитися на фонетичні знаки. На цей час відомо усього бл. 5 тис. єгипецьких ієрогліфів. Загалом ієрогліфи це людські почуття, емоції, які висловлюються умовними позначеннями. Ці позначення не мають нічого спільного з речами та їх властивостями.Ієрогліфи існували приблизно з 30 по 18 століття до н.є. Після чого писемність перейшла до більш простих позначень – ієратичного писма. (13 - 2 ст. до н.є.). Потім єгипецке письмо стало ще більш удосконаленим – демотичним. Кожний з символів щось означає. Наприклад овал та три дерева над ним означає повінь, видозмінене зображення хижака означає якусь небезпеку.Завдяки вірі єгиптян в життя після смерті, в них розвивалося образотворче мистецтво. Єгиптяни вірили що окрім тілесної оболонки та душі, кожна людина мае “КА”. Нам невідомо точно що це за КА, але люди вважають що КА - це можливо, життєва енергія, або свідомість людини, або і те і інше. Щоб це не було, але КА повинно було повернутися в тіло і розпочати нове життя. Але як може КА після довгої мандрівки знайти свою тілесну оболонку? Єгиптяни вирішили цю проблему. Біля гробниць ставили статуетки або скульптури с зображенням людини, яка померла. Ці образи повинні якнайбільше бути схожими на померлого,бо інакше КА не знайде своє тіло.Були і інші види мистецтв, як наприклад живопис. Найчастійше малювали на стінах гробниць та храмів. Також малювали на глиняних посудинах, горщиках тощо. Найчастіше на давньоєгипецьких зображеннях ми бачимо фараонів – верховних правителів країни. За давньоєгипецькими віруваннями фараона вважали сином бога сонця РА, земним втіленням бога Гора та спадкоемцем Осіріса. Тому самоправство фараона ніким не осуджувалося. Найбілшь великого розвитку єгитптяни досягли в створенні портретних скульптур з з каменю і дерева.Музична культура Єгипту налічує понад 5 тисячоліть. Але записи єгипецької музики не були виявлені. Джерелом свідчень про неї є археологічні пам‘ятки, а саме: були знайдені дугоподібна арфа, повздовжня флейта, систр (металеве брязкальце). Найчастійше музика була одноголосною, синкретичною, тісно пов‘язаною з танцем, пантомімою, драматичними виставами тощо. Згодом виникли три напрями в музиці Єгипту. Релігійно-культова, придворна та народна музика. Удосконалювались форми виконання. Утворювались ансамблі та зародилася так звана хейрономія – рання форма керування хором за допомогою жестів та міміки. В процесі подальшого розвитку виникла ліра, кутова арфа, подвійний гобой, дерев‘яні і бронзові сурми, різноманітні барабани, та що дуже важливо – пневматичний та гідравлічний органи. Це одні з кращих винхаходів Єгиптян. Після завоювання Єгипту Римом, знання і технологія поширились в Римській імперії. Зокрема єгипетський орган став попередником європейського органу. Також розвивалися примітивні форми багатоголосся, створювались невеликі хори.Після встановлення монархії держава зміцніла та мала змогу здійснити ряд походів: на півдні до Нубії, на заході проти Лівійців. Після таких походів, війскові полонені а також цивільне населення перетворювали на рабів. Вони працювали на будівництві пірамід, гробниць, храмів, та цивільних поселень.Архітектура Єгипту у своему розвитку пройшла кілька етапів. У 5-4 тис. до н.е. будували прямокутні будівлі з дерева та сирцевої цегли. Значне місце належало архітектурі пов‘язаній з культом померлих. Для поховання знаті й фараонів будували так звані “мастаби” – прямокутні в плані, наземні гробниці. Потім для поховання фараонів споруджували градіозні піраміди (фараона Джосера в Саккарі, Хеопса і Хефрена в Гізі). Храми будувалися з прямокутними залами, стелі яких опиралися на масивні чотиригранні стовпи, храми присвячені богу сонця РА були з відкритим подвір‘ям, із святилищем та обеліском. В епоху розквіту цивілізації архітектура втратила колишню грандіозність. Піраміди вже мали тільки кам‘яний каркас із стін, проміжки між якими заповнювалися цеглою, піском, та іноді уламками каменю. Мастаби поступилися місцем скельним гробницям, вхід до яких оформлювали у вигляді портика з 2 або 4 колоннами. Розширилося будівництво іригаційних споруд, (іригація – обмивання, зрошування) зростали й розвивалися міста. Тогочасні храми складалися зі святилища гіпостильного (колонного) залу й замкненого подвір‘я оточеного колонадою та двома двома масивними пілонами з одним входом посередині (храми бога Амона-РА в Карнаку (16-12 ст. до н.е.) та Луксорі (15-13 ст). Коли на трон вступив фараон Аменхотеп IV, було збудовано нову столицю Єгипту – Ахетатон (кін. 15 ст. до н.е.). Традиції епохи Аменхотепа продовжували його наступники. В 2-й половині 14 ст. розширилося храмове будівництво. Знову запанував скельний тип храму (великий храм Рамзеса II в Абу-Сімбелі).
59 місце і значення єгипетської культ
Мистецтво Стародавнього Єгипту розвивалося понад 6 тис. років. Дивовижні пам'ятки архітектури, скульптури, живопису, декоративно-прикладного мистецтва зберегли до наших днів історію цивілізації у долині Нілу. Вони і сьогодні вражають досконалістю форм і конструкцій, реалістичною достовірністю, високим рівнем художньої майстерності.Єгипетський народ створив багату літературу, яка мала в подальшому вплив на античну та арабську літератури. Авто¬ритет єгипетської науки, зокрема математики, астрономії, медицини, географії, історії, у стародавньому світі був досить питомим.Художня культура Стародавнього Єгипту відбила роз¬виток класових взаємин рабовласницького суспільства. У ній знайшли відображення разючі контрасти між соціаль¬ним становищем могутнього володаря, намісника Бога на землі — фараона, землевласницької верхівки, служителів релігії — жерців та простих трудівників — землеробів, мис¬ливців, будівельників, гончарів.Мистецтво Стародавнього Єгипту було надзвичайно залежним від релігії, і це значною мірою уповільнювало його розвиток. Культові догмати вимагали канонізації ху¬дожніх образів, суворого наслідування усталеним зразкам. Та попри все протягом тривалого періоду єгипетська ху¬дожня культура розвивалась, відбиваючи і нові вимоги часу, і боротьбу різних соціальних верств.Провідним видом мистецтва Стародавнього Єгипту була архітектура, а всі інші види певним чином залежали від неї.Монументальність форм — ось що перш за все впадає у вічі при знайомстві із самобутньою єгипетською культурою. Грандіозність архітектури царських поховань визначала стиль скульптури, стінопису, які складають єдиний ан¬самбль з архітектурним комплексом.Давньоєгипетську скульптуру характеризує високий ступінь розвитку, незважаючи на суворі релігійні канони.Статуям властива симетричність фігур, статичність поз, спокійна зосередженість обличчя. Все це ми спостерігає¬мо в зображенні фараона Хефрена. Фронтальне положен¬ня статуї, узагальненість форм, обличчя, позбавлене афек¬тації, погляд, спрямований вдалечінь, — такі риси скульп¬тури продиктовані культовими вимогами, з покоління в покоління залишаючись характерними ознаками єгипетсь¬кої пластики. Єгипетські скульптори прекрасно володіли технічними можливостями різних матеріалів: граніту, але¬бастру, піщанику, дерева, міді тощо.Про високий рівень скульптури свідчать портретні ста¬туї фараонів IV династії Джедефра, Мікеріна, Шепсескфа. Основна думка, яку прагнули донести творці різця, — зобразити фараона як втілення бога. Скульптури відзнача¬ються точним відтворенням пропорцій натури і прекрас¬ним моделюванням форм.Вагоме місце в єгипетській скульптурі займають статуї вельмож. Серед досконаліших — портрети Рахотепа і його дружини — Нофрет. У них правдиво втілені індивідуальні особливості подружжя; повні щоки, товсті губи чоловіка і видовжений ніжний овал обличчя жінки. Виразне облич¬чя зодчого Хеміуна — різкі лінії носа, маленькі уста, гли¬бокі повіки — передає вольовий, жорсткий характер царсь¬кого родича, керівника будівництва піраміди Хеопса.Найталановитіші твори відзначаються і типізацією, і гостротою індивідуальних характеристик. Прикладом цьому є образи царського сина Каапера, вельможі Ранофера.У цей час розвивається і дрібна пластика. Широкого розповсюдження набули статуетки селян, слуг, рабів. Ос¬кільки ці твори зображали представників нижчих верств, скульптори мали право не додержуватись канону. Тому статуетки вражають своєю життєвістю, точним відтворен¬ням занять давніх єгиптян. Значне місце в мистецтві Старо¬давньому Єгипту посідають монументальний розпис і рельєф.Єгипетські майстри стінопису користувалися барвника¬ми мінерального походження. Білу фарбу одержували з вапняку, червону — з червоної вохри, зелену — з малахіту, жовту — з вохри, блакитну — з лазуриту.Зміст настінних розписів залежав від їхнього призначен¬ня: в поминальних храмах уславлювали царя, зображували битви, захоплення полонених, полювання, розповідали про сівбу, жнива, риболовлю, полювання в заростях Нілу, пра¬цю ремісників.Подібні сюжети виконувалися і технікою рельєфу. У скульптурі Древнього царства спостерігаються обидва види єгипетського рельєфу: барельєф і контррельєф (заглиблення контурів на поверхні каменю).Композиція рельєфів розгортається в горизонтальних площинах, що знаходяться одна під одною. Своєрідним є також принцип побудови людської фігури на рельєфній площині : голова і ноги — у профіль, плечі і груди — у фас. Постать царя і вельмож за розмірами набагато більша від інших постатей. Додержуючись основних канонів зображен¬ня, художники намагалися розширити коло сюжетів і образів, вводячи у композиції сцени праці, жанрові епізоди.Чимало цікавих сцен, котрі знайомлять нас із побутом, звичаями і соціальним укладом Стародавньому Єгипту, зустрічаємо у рельєфах гробниць IV — V династій. На од¬ному з них, зокрема, зображено отару, що переходить че¬рез канал. Погонич несе на плечах ягнятко, а воно тягнеться до матері, яка (вівця) йде позаду. На іншому рельєфі — сцена, сповнена глибокого соціального змісту. Збирач по¬датків люто б'є землероба, що завинив йому борг. Поряд — зображення танцюристок, які розважають свого госпо¬даря. Але, незважаючи на реалістичність цих образів, ка¬нонізація в єгипетському рельєфі ще довго залишається стійкою. Тут переважають геометризація ліній, контурів, чітке чергування ритму, сувора послідовність у розташу¬ванні на площині фігур, максимальний лаконізм образів.Мистецтво Стародавнього Єгипту мало надзвичайно велике значення для історії світової культури. Його вплив простежується в майбутньому, в культурах інших народів. А чудові пам'ятники єгипетського мистецтва і сьогодні хвилюють нашу уяву своєю високою майстерністю, велич¬ним розмахом, реалістичною вірогідністю.
60 народ палестини проти ассирії
З кінця 609 по серпень 607 року до н. е.вавилонська армія під командуванням Набопаласара і Навуходоносара, виконуючи свій союзницький обов'язок, допомагала мідянам громити колишнього ассірійського союзника — царствоУрарту. І тільки в жовтні 607 року до н. е..Набопаласар повів вавилонську армію на єгиптян. Почалася запекла боротьба за переправу через Євфрат, що тривала до весни 605 року до н. е. Перше передмостові укріплення, створене вавилонянами в грудні 607 року до н. е. у міста Кімуху на Ефраті, влітку 606 року до н. е. після важких боїв було ліквідовано єгиптянами, але восени того ж року вавілоняни створила другий плацдарм в районі міст Шунадірі, Еламму і Духамму. Всі спроби єгиптян скинути в річку на цей раз зазнали невдачі.Похід царевича Навуходоносора[ред. • ред. код]Навесні 605 року до н. е. вавилонська армія виступила в похід. Старий і хворий Набопаласар не міг особисто очолити її і доручив командування синові царевичуНавуходоносору. Нехо теж вирушив доЄвфрат у, з головними силами своєї армії, в складі якої поряд з єгиптянами і лівійцями були нубійці, лідійські лучники і грецькі найманці. Вирішальна битва відбулася під Каркемиш ем наприкінці травня 605 року до н. е. вавилоняни, форсувавши Євфрат південніше Каркемиш, атакували єгипетський табір під міськими стінами. Єгиптяни не витримали натиску і вавилоняни, на плечах відступаючих єгиптян, увірвалися в місто. На вулицях міста розгорілися кровопролитні сутички, до того ж у місті почалися пожежі, що змусили єгиптян покинути місто і знову вийти в поле, де вавілоняни довершили їх розгром. Залишки єгипетської армії в паніці втекли до Хамата. Тут переможці наздогнали їх і перебили. Втрати єгиптян склали десятки тисяч людей. Дрібні держави Сирії, Фінікії і Палестини не чинили опору Навуходоносора і поспішили принести йому данину. Від повної поразки Нехо врятувала смерть Набопаласара (15 серпня 605 року до н. е.) І від'їзд, у зв'язку з цим, Навуходоносора до Вавилону.
61 вавилон при навуходоносорі 2
При Навуходоносорі Вавілонія перетворилася на процвітаючу країну. Це було часом повного відродження, економічного розквіту і культурного розвитку. Навуходоносор знаходився вже в набагато кращих умовах, ніж його батько. Він отримував данину, яка раніше йшла в Ніневію, а тому не мав недостачі в робочих руках і не повинен був боротися за незалежність. Його війни тільки збільшували його матеріальні засоби і доставляли вервечки полонених - дармових працівників. Тому він залишив Вавилон абсолютно оновленим, і сучасні археологічні розкопки виявляють майже виключно його сліди.Стіни Вавилона. Ворота Іштар. РеконструкціяЦар звів новий палац на місці тимчасового, побудованого Набопаласаром. «Крім оновлення міст, храмів богів і богинь, поклав я руки, щоб вибудувати палац для житла мого величності у Вавилоні», - свідчить напис у Ваді Бріссо. Він збудував його з такого матеріалу, що, незважаючи на постійні руйнування і розкрадання для будівель сучасного міста Хіллі, велика частина фундаменту вціліла досі. Платформа була піднята на три метри над грунтовою водою, а стіна, навколишня весь комплекс приміщень, була в кілька метрів завтовшки, і була облицьована емальованими цеглинами з строкатими орнаментами. Не задовольняючись цим палацом, що займав простір більше чотирьох десятин, цар забудував ще прилеглий з півночі ділянка такої ж величини, вживши на це, за запевненням його написів і Бероеса, всього п'ятнадцять днів. Тронна зала мала стіни, прикрашені кольоровою емаллю - пальметтми і зображеннями колон.Висячі сади Семіраміди. Реконструкція початку XX століттяНа самій півночі Вавилона Навуходоносор побудував на високій платформі дачний палац. Також їм були споруджений знаменитий висячий парк (т. зв. «Висячі сади Семіраміди» - одне з 7 чудес світу). Бероес говорить про нього: «Він влаштував кам'яні підвищення, надавши їм вигляду гір, і засадив всякого роду деревами, влаштувавши таким чином так званий висячий парк, тому що його дружина, вихована в мідійських землях, сумувала за рідною природою ».Не менш грандіозні були роботи для зміцнення Вавилона. Крім ограждавших древнє місто Імгур-Бела і Німітті-Бела не було стін для захисту частин міста, які виникли поза їх. Навуходоносор побудував стіну на схід від міста в прямому напрямі з півночі на південь. Але місто росло при ньому занадто швидко; довелося відступити ще далі на схід і укласти місто в потрійну стіну, що йшла під кутом від Євфрат а на північ, від дачного палацу до Євфрату, проти Борсіппського каналу. Стіни були збудовані з цегли з асфальтом і були «височиною з гору»; уздовж її по той бік був викопаний рів зі схилами, обкладений цеглою з асфальтом. «Щоб лайлива буря не вибухнула над Імгур-Білому, стіною Вавилона, - каже цар - я повелів захистити Вавилон зі сходу в відстані чотири тисяч ліктів великий стіною ...» Загальна товщина всіх трьох стін, з засипаним землею проміжком, доходила до 30 метрів. Довжина північно-східної сторони - близько чотирьох тисяч ліктів (близько 2 км); приблизно через кожні сорок чотири лікті (18 - 19 м) була вежа.Далі, написи в Ваді Бріссо і Ксенофонт говорять ще про спорудження так званої Мідійської стіни. Від берега Євфрата у Вавилона до Кіша, а потім від Сіппара до Опіса, тобто від Євфрата до Тигра, були насипані вали, обкладені цеглою з асфальтом. Метою цієї роботи було, за словами Навуходоносора, «на відстані двадцяти подвійних годин від міста зібрати води, подібні водам моря, навколо міста», тобто в разі ворожого нашестя затопити всю навколишню місцевість, серед якої вавилонська область могла б видаватися , подібно острову. Влаштовані ним споруди мали на меті зробити Вавилон недоступним або, принаймні, на час затримати вороже військо.Вавилон став центром міжнародної торгівлі. Велося дорожнє будівництво, багато уваги приділялося штучного зрошення. Зокрема, близько Сиппара був створений великий басейн, звідки йшло багато каналів, за допомогою яких регулювалося розподіл води під час посухи. У Вавилоні велося інтенсивне будівництво. Навуходоносор добудував вавілонський зіккурат Етеменанкі, довівши його висоту до 90 м, перебудував Есагілу і надав їй небувалу пишність, а також побудував новий палац. Але в той же час низка великих міст управлявся радою старійшин на чолі з жерцем. Клинописні джерела малюють картину повної залежності Навуходоносора від жрецької корпорації. Навуходоносор II помер в ніч на 7 жовтня 562 року до н. е., після 43 років правління.
62 зовнішня політика Дарія I
Щодо того, яким чином Дарій став царем, всі античні джерела згодні між собою. Тут повідомлення Геродота підтверджує і його прискіпливий критик Ктесій. Шість претендентів на трон домовилися, що царем стане той з них, чий жеребець при сході сонця заірже раніше останніх. У іншому місці своєї праці Геродот пише, що у персів цар обирався або по долі, або ж за рішенням персидського народу (очевидно, народного зібрання). За твердженням Страбона, сім персидських пологів обрали Дарія царем.Отже, Дарій став царем не за правом спадкоємства, а як один з представників знатних змовників, на той час йому було не більше 27—28 років. Жоден античний автор не говорить ні слова про царське походження Дарія, а навпаки, всі джерела наполегливо підкреслюють, що до початку панування він був незначним за положеням чоловіком. Наприклад, за Геродотом (III, 139), до захоплення престолу Дарій «не мав ніякої ваги». Вже та обставина, що Дарій майже в кожному зі своїх написів вимушений був знову і знову повторювати, що він законний цар, свідчить про гостру політичну боротьбу, яка була пов'язана з його запануванням.З метою легітимізації своєї влади Дарій одружився з донькою Кіра Атоссою і рештою жінок із гарему Камбіза, а пізніше і Гаумати (до цього Дарій був одружений з донькою Гобрія, від якої у нього були три сини). Хитра і властолюбна Атосса зайняла при дворі Дарія виняткове положення.Відразу після захоплення влади Дарієм проти нього повстали еламіти та вавилоняни. Геродот (III, 150) пише, що вавілоняни повстали проти Дарія відразу після того, як він повалив Смердіса. За словами Дарія, «весь вавілонський народ перейшов до Нідінту-белу, Вавілон став бунтівним, він захопив царство». Дарій особисто очолив похід проти повсталих. Перша битва відбулася 13 грудня 522 року біля річки Тигр. Дарій переміг. Через 5 днів, 18 грудня, Дарій отримав нову перемогу в місцевості Зазана біля Євфрату. Частина вавілонського війська «була кинута у воду, (і) вода понесла їх». До початку лютого 521 року проти Дарія повстали Персія, Мідія, Елам, Маргіана, Парфія, Саттагідія, сакські племена Середньої Азії та Єгипет. Почалася довга і запекла боротьба за відновлення держави Ахеменідів у її колишніх межах.Наймасовішим було повстання в Маргіані. Дарій у Бехистунському написі повідомляє таке: "Країна Маргіана стала бунтівною. Одну людину на ім'я Фрада, маргіанця, вони зробили (своїм) вождем (у еламскому і вавілонському варіантах він названий царем). Після цього я послав (гінця) до перса на ім'я Дадаршиш, моєму слузі, сатрапові в Бактрії, (і) сказав йому так: «Йди, розбий військо, яке не називає себе моїм». Потім Дадаршиш відправився з військом (і) дав бій маргіанцям". Вирішальна битва відбулася 10 грудня 522 року — маргіанці зазнали поразки. Потім послідувала різанина, в якій було убито 55 243 і узято в полон 6972 людини з числа повсталих.Пізніше, коли влада Дарія в Еламі була знову відновлена, повстала Мідія на чолі із Фартавішем. Дарій вирішив сам очолити придушення небезпечного заколоту в Мідії і 7 травня 521 року відбувся вирішальний бій у місцевості Кундуруш у Мідії, в якому повсталих було розбито. 34 425 мидийців загинуло в цій битві і 18 000 потрапило в полон.Багато клопоту заподіяв Дарію і повстання у Вірменії, де полководці Дарія, вірменин Дадаршиш і перс Вауміса, безуспішно намагалися усмирити бунтівників. Велика битва відбулася ще 31 грудня 522 року в місцевості Ізала, на території колишньої Ассирії. Вірменія була скорена після семи місяців боротьби, при цьому повсталі в п'яти битвах втратили убитими 5097 чоловік, 2203 було узято в полон.Про характер повстання у Вірменії учені висловлювали різні думки. В. В. Струве вважав, що повстанцями насправді були не вірмени, а скіфські племена, що вторглися в їхню країну.Поки Дарій був зайнятий придушенням заворушення у Вірменії та інших країнах, вавилоняни зробили нову спробу добитися незалежності. Тепер на чолі повстання стояв Араха, син Хал-діти, який видавав себе за Навуходоносора. Для упокорення вавілонян Дарій послав армію на чолі з персом Віндафарною, одним зі своїх спільників в змові проти Гаумати. 27 листопада 521 року військо Арахи, в якому, судячи з аккадского варіанту Бехистунського напису, налічувалося 2497 чоловіків, було розгромлено, а він сам і його найближчі прихильники посаджені у Вавілоні на палю.Про повстання вавілонян проти Дарія розповідає і Геродот. За його твердженням, обложені вавілоняни 20 місяців чинили опір перській армії, яку очолював сам Дарій. Також, що Дарій, узявши Вавілон, велів стратити 3000 знатних жителів міста і зруйнувати міські стіни. Археологічні розкопки підтвердили, що зовнішня стіна Вавілона дійсно була зруйнована, але внутрішня стіна згадується в документах і після придушення повстання.Повстання Арахи було останнім значним народним заворушенням в Перській державі. Закінчуючи свою розповідь про придушення всіх заколотів, у персидському і еламскому текстах Бехистунського напису Дарій лаконічно повідомляє: «Цих дев'ять царів я захопив у полон в тих битвах». Один тільки Бехистунський напис дає опис дев'ятнадцяти битв, у яких загинуло понад 100 000 повстанців.Загасивши основні вогнища повстання в кінці 521 року, Дарій приступив до спорудження свого величного пам'ятника на Бехистунській скелі, в якому він звертається до прийдешніх поколінь з розповіддю про свої численні перемоги. На скелі висічений тримовний напис, в якому налічується близько тисячі клинописних рядків, кожен в середньому два метри.Надпис складений давньоперською, еламською та аккадською мовами, і зміст всіх трьох варіантів загалом ідентичний. Сам текст на скелі знаходиться на дуже великій висоті та складається із 420-ти рядків. Він підноситься над дорогою на 105 м, і недоступний для читання знизу. Над написом розташовано рельєф заввишки 3 м і завдовжки 5,48 м. Бог Ахурамазда, який домінує над всіма фігурами, протягує ліву руку з кільцем до Дарія, символічно вручаючи останньому царську владу, а піднятою правою рукою благословляє його. Висота фігури Ахурамазди — 1,27 м. Сам Дарій зображений у натуральну величину (1,72 м), у царській короні. Починаючи з виступу, на який можна підійнятися знизу, до самого напису залишалося ще близько 35 м абсолютно гладкої і крутої скелі (в даний час там прокладена стежка для туристів, яка близько підходить до напису).Доріжка нагору, була знищена будівельниками, для того, щоб зробити напис недоступним і тим самим зберегти його від навмисного руйнування.Тепер, через чотирнадцять з половиною місяців після захоплення престолу, Дарій зміг приступити до зміцнення свого становища і відновити державу Ахеменідів в її старих межах.Придушивши повстання і зміцнивши свою владу, Дарій вирішив приступити до нових завоювань. Ще за часів Кіра частина західних земель Індії в долині Кабула була підпорядкована Ахеменідам. Для Дарія територія Індії була важливим джерелом золота та сільськогосподарських ресурсів. Ймовірно біля 517 року перси підкорили північно-західну частину Індії, де в цей час було багато невеликих державних обєднань.Нова сатрапія, що отримала назву Індія (Хінду), охоплювала долину в середній та нижній течії Інду. Вона була найдальшою східною провінцією Ахеменідськой держави за словами Геродота. Проте тепер географічний горизонт земель підданих Ахеменідській державі значно розширився. Страбон з посиланням на Ератосфена пише, що до часу походу Александра Македонського до Індії річка Інд служила межею між Індією і державою яка належала персам. Ймовірно, на той час частина території Індії була втрачена Ахеменідами.Близько 516 року Дарій зібрав великий флот з кораблів грецьких міст Малої Азії і попрямував до берегів Чорного моря. Місцеві племена і грецьке населення підкорялися персам, не чинить ніякого опору. Майстерний грецький інженер Мандрокл спорудив міст із суден в найвужчому місці Геллеспонта (Боспор), внаслідок чого вперше Європа і Азія були сполучені один з одним. На березі Боспора були поставлені дві мармурові пам'ятні стели з написами грецькою мовою і, за Геродотом, «письменами Ассирії», т. е., мабуть, древнеперсидскою, еламскою і аккадскою мовами. Геродот пише, що біля моста було зібрано біля 700 000 піших і кінних вершників (що є завідомо фантастичною цифрою) і 600 кораблів. Персидська армія пройшла мостом на південний берег Фракії і, не зустрівши гамір опору, прибула до пониззя Істра (Дунай).Тепер Дарій вирішив зробити похід проти причорноморських скіфів, прагнучи запобігти розширенню їхнього впливу в бік Фракії. Ще до цього сатрап Каппадокії Аріарамна з невеликим флотом перетнув Чорне море і захопив полонених, щоб отримати у них необхідні відомості для майбутнього походу. Через Дунай був споруджений понтонний міст з суден, і, перейшовши його, армія Дарія почала просуватися українськими степами. Для охорони моста був залишений грецький загін, що супроводжував до цього Дарія на чолі із 11 тиранами причорноморських міст. Ці греки за розпорядженням Дарія повинні були охороняти міст протягом 60 днів і, якщо на той час персидська армія не повернеться, зруйнувати міст і відправитися додому. Дарій сказав: «Щодня розв'язуйте по вузлу. Якщо я не повернуся через 60 днів, означає, що я досяг гір Кавказу і повертаюся додому іншим шляхом. Тоді ви можете зруйнувати міст та повертайтесь до своєї вітчизни». Зокрема А. Ф. Гуцал трактує, що «сторожий ремінь» із шістдесятьма вузликами використовувався персами як календар. Такий спосіб лічби часу використовувався народами Азії та Африки.Точна дата скіфського походу невідома, але його можна більш-менш упевнено віднести до часу між 516 і 512 роками. Основним джерелом про цей похід є четверта книга праці Геродота.Скіфи не зважилися вступити у вирішальну битву з величезним військом супротивника і удалися до своєї улюбленої тактики випаленої землі. Вони почали відступати, уганяючи за собою худобу, знищуючи траву і засипаючи джерела. При цьому скіфська кіннота постійно нападала на окремі загони персидської піхоти і знищувала їх.Не маючи достатніх запасів продовольства або можливості вступити у відкритий бій з скіфами, Дарій вирішив відступити. Кинувши хворих воїнів і частину обозу і залишивши свій стан із засвіченими вогнями, щоб приховати від скіфів раптовий відступ, перси вночі, скрито рушили в зворотний шлях. Наступного дня скіфи пустилися навздогін за персами, але, розійшлись з ними, прибувши до моста через Дунай. Знайшовши міст цілим, вони знову звернулися до іонійців з вимогою зруйнувати його. Вожді іонійців зібралися на раду. Деякі учасники ради схилялися до того, щоб послідувати заклику скіфів і тим самим звільнити Іонію від поневолення. Але тиран Мілета Гистієй виступив проти такої думки, нагадавши, що всі присутні на раді тирани правлять своїми містами завдяки милості Дарія і у разі загибелі останнього втратять владу, оскільки народ не терпітиме їх. Щоб заспокоїти скіфів, Гистієй сказав їм, що з вдячністю виконає їхнє прохання, і для вигляду іонійці почали руйнувати міст з боку скіфів, які побачивши це пішли. Через деякий час персидське військо підійшло до переправи і благополучно переправилося у Фракію. А з Фракії, яка стала легкою здобиччю персів, Дарій повернувся до Ірану, залишивши свого полководця Мегабіза завершити підкорення областей Геллеспонта і Фракії.Хоча скіфський похід Дарія закінчився безрезультатно, Дарій проник в глиб скіфської території услід за відступаючим супротивником. Це дало підставу Дарію включити причорноморських скіфів в список підвладних йому народів під назвою «заморські саки».Кінець VI ст. був часом найвищої могутності Ахеменідської держави, в яку входило більше 80 народів і межі якої тягнулися від річки Інд на сході до моря Егейського на заході, від Вірменії на півночі до Ефіопії на півдні. Дарій послав на трьох кораблях своїх спостерігачів навіть до Італії і Сицилії, де назрівала війна між грецькими і фінікійськими колоністами. Останні були природними союзниками персів в їхній майбутній війні з Грецією, і Дарій уважно стежив за ходом розвитку подій у всьому Середземномор'ї, східна частина якого належала персам. Тепер вони мали могутній флот з кораблів фінікійців, іонійців і інших морських народів.
63 авеста як джерело
Авеста (від awastag — основа)— священна книга зороастризму та його представників, послідовників Заратуштри, котрий виступав як великий реформатор маздаїзму, найдавнішої політеїстичної релігії іранців, і підніс культ Агура-Мазди як втілення чистого добра. Це дає підставу іранським вченим, починаючи з епохи суфізму, твердити про споконвічний монотеїзміранців. Навпаки, певні європейські дослідники ладні протиставляти «арійський» монотеїзм Біблії. Реальна ж основа вчення Заратуштри та тексту «Авести» свідчить про те, що Агура-Мазда мислиться невід'ємним від свого двійника, лихого Ангроманью. Це більш нагадує рівновагу Вішну й Шиви в індуїзмі або універсальну схожу модель «ян-інь», ніж справжніймонотеїзм, хоча людина має бути на боці світозарного Агура-Мазди. Книга містить стародавні гімни, молитви, вислови, легенди. Всього — 21 книга.Збереглася лише чверть священного тексту, що вражає високою культурою мислення його творців, сприймається водночас і як пам'ятка художньої літератури міфологічного характеру: тут чимало поетичних фігур, трапляються випадки початкового римування, багатство інструментування (асоціації, алітерації) тощо.Найвидатнішим літературним твором іраномовних народів є Авеста, що виникла у Середній Азії. Авеста, як джерело вивчення вірувань стародавніх іранців, досить складне для досліджень. Бо з VII ст. н. е., після арабського завоювання, перси і інші народи Ірану були майже повністю навернені в іслам; прибічники старої релігії, вийшовши з Ірану, поселилися в Західній Індії, в районі Бомбею. Це так звані парси.3В Європі лишень в XVIII ст. стало відомо, що у парсів збереглися давні священні книги іранців. У 1754 році їх знайшов і навчився читати вчений Анкетіль Дюперрон. В 1771 році він видає в Оксфорді французький переклад Авести; невдовзі з'являється і німецький варіант.Авеста написана на одній з древніх іранських мов, напевно з числа східноіранських. За граматичною будовою мова Авеста мало чим відрізняється від давньоперсидської мови ахеменідських написів.Повного критичного дослідження тексту Авести, подібно "біблійній критиці", ще немає. Без сумніву, що деякі частини збереженої Авести складались в період, коли мова її була вже мертвою. Текст Авести був, напевно, першопочатково записаний неогласованим письмом арамейського походження.Традиція приписує Олександру Македонському знищення цілого списку Авести.1 Перші спроби відродити текст Авести були зроблені, згідно традиції, при парфянському цареві Валкамі (I ст. н. е.). Нова редакція була створена верховним жерцем Картіром при засновнику династії Сасанідів Арташирі Папакані. Кінцева редакція Авести, за переданням, була здійснена магом Атурпаном при Шапурі III (309 – 379 роки н. е.). Таким чином, свій завершений вигляд Авеста прийняла не раніше IV ст. н. е. Точніший час складення її основних частин невідомий.Авеста є не тільки літературним здобутком іраномовних народів, а ще й священною книгою зороастрійців. Бо, за переданням, саме пророк Заратустра написав її для своїх послідовників. Хоча історія приписує йому лишень складення деяких частин Авести. Бо з пізнішими дослідженнями з'ясувалося, що Авеста складається з окремих частин неоднакової давності. Найдавніші її частини – Гати, включені в основну книгу Авести – Яшну (книга гімнів та молитов), походять, можливо, від найдавнішої епохи династії Ахеменідів. Вони написані на давньоперсидській мові (зендській або мові Авести). Вже пізніші частини написані пехлевійською мовою, якою розмовляли в епоху Сасанідів (III – VII ст. н. е.): це Вендідат (ритуальний кодекс жерців); Яшт (збірник молитов); Вісперед (молитви, звернені до "начальників") і інші. Найбільш пізня частина Авести Бундегеш – це легендарна історія про засновника релігії Заратустру і його пророцтва про кінець світу.1 За деякими переказами, Авеста включала в себе 21 книгу.2 І найбільш правдоподібною думкою вчених про батьківщину Авести є та, що це Північно-східний Іран, Бактрія (тепер територія Афганістану і Таджикистану). Про це свідчать і легенди про Заратустру, і дані мови.Гати за формою та змістом відрізняються від інших частин Авести. Вони складені у віршованій формі і є проповідями самого Зороастра. Тут він виступає як реальна особа, жрець і людина, яка страждає через те, що тривалий час не має послідовників, зіштовхується з великими труднощами в розповсюдженні релігії та терпить гоніння в себе на батьківщині. Тільки в Молодшій Авесті, найбільшій за об'ємом, Зороастр постає легендарним героєм з чудотворними надлюдськими рисами. Тут Ахура-Мазда доручає Заратустрі оновити релігію. Він проводить кардинальну реформу, проголосивши віру тільки в Ахура-Мазду і його кінцеву перемогу, відкидає частину племінних богів – девів, про що свідчить напис царя Ксеркса.В Гатах осуджується життя кочівників-грабіжників, піддаються прокляттю правителі та жерці, що знищують худобу при жертвоприношеннях.У будь-якому випадку, в книгах Авести збереглися незначні залишки давнього культу природи зі значно більш пізньою релігійно-філософською ідеологією майже богословського змісту.У першому фаргарді (главі) Вендідат говориться про створення світу Ахура-Маздою і наводиться географічний опис країн, де сповіщали зороастризм.В другому фаргарді викладена легенда про "Йіму сяючого" –мудрого правителя, за правління якого люди близько 900 років благоденствували. Однак Йіму бог Ахура-Мазда попереджає про підступ Ангра-майнью, в результаті чого землю відвідає "люта, смертоносна зима, випадуть рясні сніги, а коли вони стануть, вода затопить увесь світ".3 Ахура-Мазда наказує Йімі спорудити вар (притулок, огорожу) з житлом для людей і худоби, щоб захистити все живе на землі від зими і холоду. Йіма виконує наказ Ахура-Мазди і рятує, таким чином, всю живність на землі. Як бачимо, постать Йіми була продовженням протоіранського божества підземного царства мертвих з аналогічним ім'ям. А оповідь про всесвітній потоп відображена і в християнській історії про Ноя.Як головний засіб боротьби людей із силами зла у Вендідаті вказується на заняття землеробством, скотарством і прагнення до збільшення матеріальних благ: "Хто сіє збіжжя, той сіє праведність". А сучасні послідовники зороастрійців – парси, вважають праведною і підприємницьку діяльність.Третій фангард цікавий тим, що в ньому заперечується аскетизм, що позбавляє людини сил в боротьбі зі злими духами.В інших главах Вендідат наводяться різні магічні формули моління, медичні поради лікарям, перелічуються основні чесноти і гріхи людини. Велика увага приділена розпорядженням ритуального очищення при зіткненні з трупом і під час похоронних обрядів.Звичайно, ми не маємо повного уявлення про все те, що відбувалося в далекому минулому. Якщо б до нас дійшли всі книги Авести, ми могли б повністю оцінити і вчення, і побут, і становлення зороастризму. Але і те, що міститься в збережених книгах Авести, не завадило послідовникам Заратустри твердо і неухильно поклонятися Ахура-Мазді і виконувати його повеління.
64 економічний лад ассирії
На відміну від Вавилонії Ассирія була бідною країною. Своїм піднесенням Ашшур був зобов'язаний вигідному географічному положенню: тут пролягали важливі караванні шляхи, по яких з Північної Сирії, Малої Азії та Вірменії доставлялися у Вавілонію метали (срібло, мідь, свинець) і будівельний ліс, а також золото з ??Єгипту, а в обмін вивозилися вавилонські продукти сільського господарства і ремесел. Поступово Ашшур перетворився на великий торгово-перевалочний центр.Поряд з ним ассірійці заснували багато колоній за межами своєї країни.У результаті завоювань територія країни збільшилася, виросли земельні площі й пасовища. Удосконалився плуг, покращилася система іригації й водопостачання. Одержали значний розвиток такі інтенсивні галузі сільського господарства, як садівництво, виноградарство, розведення технічних культур. Військовий видобуток і данина препомножили поголів'я великої й дрібної рогатої худоби, ослів, коней, у великій кількості надійшли в Ассирію з Аравії верблюди. В основі технічного прогресу в ассірійському господарстві лежало активне використання заліза. З галузей ремесла в першу чергу розвивається металургія, а також виробництво озброєння. Ассірійська армія мала краще по тимі часам технічне оснащення.Переможні війни безперечно сприяли розвитку ассірійської економіки, однак був і зворотний бік: безперервні війни послабляли економічну базу Ассирії. На плечі трудового населення лягали натуральні й грошові податі, будівельні й військові повинності, що направляються не на розвиток виробництва, а на ескалацію війни. Із всіх галузей ремесла військове одержало гіпертрофований розвиток. Безліч ассірійських хліборобів і ремісників на довгі роки йшли на війну, закидаючи своє господарство. Розподіл військового видобутку був украй нерівномірним: максимальна частка діставалася цареві, царській родині, військової й служивої знаті, жрецтву. Сама можливість існування такого джерела доходів, як грабіж чужих територій, народжувала паразитичні риси ассірійської економіки, не сприяла розвитку продуктивних силПанівний клас ассірійського суспільства був представлений військовою, служивою, жрецькою й торговельною знаттю, що володіла більшими багатствами й привілеями, тісно пов'язаної з існуючим політичним режимом і активно його поддерживавшей.Між угрупованнями знаті нерідко відбувалася боротьба за монопольне положення в державі, за царські милості, дарунки та інші привілеї.Основну масу «нижчих» шарів ассірійського суспільства становив клас дрібних виробників: хліборобів-общинників, ремісників. Вони зобов'язані були платити в скарбницю податки сільськогосподарськими продуктами, худобою, сріблом, виконувати різні повинності й при цьому минулому зв'язані між собою круговою порукою.Самий нижчий щабель соціальних сходів становили переселенці, полонені й раби, образуя клас підневільних працівників. Перші дві категорії були значною групою населення Ассирії. Найчастіше їх саджали на царські, іноді на храмові й приватновласницькі землі. Вони могли мати родину, своїх рабів, передавати в спадщину майно, несли військові обов'язки, тобто мали деякі права, але в той же час могли продаватися власником, щоправда, разом із землею й родиною. Мало відрізнялися від них категорії рабів. Тільки раби-слуги перебували в повністю безправному положенні.Влада пануючи опиралася на армію й величезний бюрократичний апарат. Головну роль в Ассірійській державі грали військове й фінансове відомства. Перше забезпечувало «порядок» усередині держави й на скорених територіях, друге — приплив доходів у державну скарбницю і їх облік.
65 соц лад фінікії та сирії
Уже в глибоку давнину на східному узбережжі Середземного моря виникли поселення фінікійців. Країна, яку вони населяли, називалася Фінікією. Нині на місці стародавньої Фінікії розташована держава Ліван.У Фінікії не було великих річок і долин з родючими ґрунтами. Мало було також місця для полів і пасовищ. Проте було поширене садівництво. Фінікійці вирощували виноград та оливкові дерева. З оливок вони видавлювали духмяну олію, з винограду робили вино. Олію та вино фінікійці обмінювали на пшеницю. Ліванські гори славилися кедровими та дубовими лісами.Місце розташування було надзвичайно зручним. Тут сходилися караванні та морські торгові шляхи з Дворіччя, Єгипту, Греції та інших країн. З часом фінікійські поселення перетворилися на багаті торгові міста.Кожне фінікійське місто мало свого правителя – царя. Він був залежним від ради вельмож і від народних зборів. У Фінікії не було єдності. Фінікійський народ не мав навіть власної назви. Жителі кожного міста називали себе його іменем. Фінікійцями їх називали греки.З давніх-давен у фінікійських містах розвивалось ремесло. Далеко за межами країни славились вироби фінікійських ремісників: ювелірів, ливарників, будівельників, ткачів, різьбярів по дереву та слоновій кістці. У Фінікії стали виготовляти скло різноманітних сортів: від темного і непрозорого до прозорого. Зі скла робили різноманітні прикраси, флакончики для пахощів, які дуже цінувалися.Надзвичайно розвинулось у Фінікії виготовлення пурпурової фарби, яку дуже цінували в країнах стародавнього світу. Досвідчені водолази пірнали на дно моря і, ризикуючи життям, добували звідти дорогоцінні пурпурові черепашки. З кожного молюска видавлювали краплину дорогоцінної рідини, яка давала змогу фарбувати одяг у різні відтінки пурпурового кольору. Причому настільки ґрунтовно, що навіть під час прання тканини не линяли.На схід і північ від Фінікії була розташована Сирія. Місцеві жителі займались переважно кочовим скотарством та посередницькою торгівлею. Тільки в деяких долинах природні умови сприяли розвиткові хліборобства. За рівнем розвитку господарства Сирія поступалася фінікійським містам.Сирія, як і Фінікія, на протязі майже всієї історії була роздрібнена на ряд невеликих держав, які постійно ворогували між собою. Цьому сприяли географічна роздробленість країни та відсутність великих річок. Крім того, з давніх-давен Сирію оточували могутні держави, які завжди прагнули до захоплення її багатих торговельних міст та природних багатств.На території Сирії знайдено порівняно мало писемних джерел, але й вони майже нічого не розповідають про суспільний лад країни. На думку вчених, населення сирійських міст складалося з купців, воїнів, вільних селян-общинників, ремісників та залежних робітників.Наприкінці II тис. до н.е. в Сирію переселились арамеї. З їх приходом посилився вплив міста Дамаск, яке знаходилося на прадавніх караванних шляхах. Жителі міста купували в сусідів-степовиків білу вовняну тканину і перепродували в місто Тир.
66 соц лад фрігії
Назва походить від імені народу фрігійців, які біля 1100 року до н. е. переселилися до Малої Азії з Балкан. В VI ст. до н. е. була приєднана до Лідії (остаточно — за часів царя Креза).Після загибелі Хеттського царства найсильнішу державу в Анатолії утворили фрігійці, мова яких займала в індоєвропейській мовній сім’ї проміжне становище між давньогрецькою та протовірменською. Фрігійське царство, розташоване в центрі Анатолії, досягло свого найвищого розквіту в X—VIII ст. до н. е. Його столицею стало м. Гордіон, назване за ім’ям найвидатнішого (принаймні, таким його вважали греки та римляни) фрігійського царя Гордія.Багата й розмаїта культура фрігійців і лідійців зазнала значних грецьких впливів, лише у сфері матеріального побуту фрігійці більше контактували з урартами, аніж з греками. У свою чергу, греки також багато запозичили у фрігійців і лідійців, зокрема, кольорові фризи під двосхилою покрівлею, гаптування золотом, настінні килими, розведення "ангорських" кіз, розарії, музичні інструменти тощо.Фрігійці та лідійці широко практикували монументальне кам'яне зодчество, особливо будівництво скельних храмів і гробниць. Збереглася до наших днів скельна "гробниця Мідаса", монументальна "гробниця Гігеса" тощо.І фрігійці, й лідійці користувалися абетковим письмом, що передавало не лише приголосні, а й голосні. Лідійці запозичили його у греків. Фрігійці ж, на думку дослідників, могли запозичити його у фінікійців, удосконалити й передати грекам, а могли, як і лідійці, скористатися грецьким письмом.Розвивалася у фрігійців і література, проте їхні літературні пам'ятки не збереглися.Релігія у фрігійців і лідійців була політеїстичною. Найбільше вшановувалися містичні культи Матері богів (чи Великої Матері) - Кібели (Кубаби) та її коханця Аттіса, здатного помирати й воскресати. Ці культи (можливо, запозичені в хеттів) символізували природу та народжуваність. З ними були пов'язані огидні оргаїстичні обряди, само оскоплення жерців. Характерно, що Кібела вважалася в Анатолії також богинею війни.Значного розвитку в обох країнах досягло також мистецтво. Фрігійці та лідійці створили оригінальні теракотові рельєфи, розмальовану кераміку, скульптуру, печатки, ювелірні вироби з напівкоштовного каміння та золота тощо.Фрігійці та лідійці любили музику. Свої мелодії вони виконували на подвійній флейті, кіфарі (вид гуслів) та інших інструментах. Фригійський лад, музичні інструменти фрігійців і лідійців залюбки використовували греки та інші народи Середземномор'я.
Лідійці, мова яких належала до анатолійської гілки індоєвропейських мов, мешкали в центрі західної частини Анатолії. Попервах вони були підданими могутнього Фрігійського царства, проте коли воно загинуло, лідійці, завоювавши грецькі міста на західному узбережжі півострова, утворили власну державу зі столицею ум. Сарди. В новоутвореній державі стала на престол династія Мермнадів.Лідійці були чудовими майстрами по виробництву одягу, взуття, розмальованої кераміки, цегли, облицювальної плитки, фарбників тощо. Вони досконало опанували торгівлею, першими у світі почали чеканити монети з електрума, золота й срібла.Верхівку соціальної піраміди лідійського суспільства становили багаті аристократи-земле власники, військова та жрецька еліта, великі торговці (багаті, мов золота жила). До середнього прошарку населення належали вільні дрібні землевласники, пастухи, ремісники. До соціальних низів належали храмові та приватні раби тощо.Монархічну Лідійську державу очолював цар, який спирався на військо та двірцевих охоронців. Значний вплив у державі мали й так зв. царські співправителі - вихідці з аристократичних родин. Можливо, в Лідії існувала й аристократична рада. Найважливіші політичні питання розглядалися на народних зборах, роль яких у міру посилення монархії зменшувалася. У лідійському суспільстві зберігалися рудименти первісно родових традицій: звичаї предків, прадавнє звичаєве право, поділ за родоплемінною ознакою тощо.Заснував династію Мермнадів, за якої у VII-VI ст. до н. е. розквітло Лідійське царство, аристократ Гігес, який прийшов до влади унаслідок двірцевого перевороту. Гігес оволодів західними областями Анатолії (частиною Фрігії та Карії, Троадою, Місією), що забезпечило країні вихід до морських проток і торговельних шляхів у Причорномор'ї. Він прилучив до своїх володінь також Колофон і Магнезію - ворота в Егейське море. Потіснивши греків, він, однак, зумів зберегти з ними добрі стосунки, задобрював впливових жерців храму в Дельфах і храму Аполлона.Отож, західна політика Лідії була досить ефективною. Менш успішно складалися державні справи на сході. Доводилось боронитися від настирливих кіммерійців, які безцеремонно освоювали Каппадокію, не поталанило вийти через Кілікію до Східного Середземномор'я. Щоб мати надійного спільника в боротьбі проти кіммерійців, Гігес уклав нерівноправний союз з Ассирією. Утім, незабаром він уже переорієнтувався на Єгипет і Вавилон, маючи намір спільно з ними виступити проти Ассирії. Ассирійський володар Ашшурбанапал розгромив у середині VII ст. до н. е. цю коаліцію.Найвагоміших успіхів на міжнародній арені Лідія досягла в середині VI ст. до н. е., за царювання свого останнього володаря Креза, ім'я якого стало символом багатства. Крез перетворив багаті анатолійські міста греків на своїх данників.
67 елам та мідія
Держава Елам.На початку III тисячоліття до н. е. . з'являється держава Елам зі столицею Сузи . До XXI в . до н. е. . вона перебувала під владою Шумера і Аккада .У 2230 до н. е. . Еламский правитель Хіта уклав договір з аккадским царем Нарам - Суена . У ньому Хіта заявляє Ворог Нарам - Суена - мій ворог , друг Нарам - Суена - мій друг .На початку XXII в . до н.е. цар області Аван Куттік - Іншушінак об'єднав Елам в єдине государ ¬ ство . Але незабаром з півночі в країну вторглися племена кутиев , і підпорядкували її собі. При царях III династії Ура Елам знову потрапив у залежність від Месопотамії. Але вже наприкінці XXI в . до н. е. . він домігся самостійності і навіть на час підпорядкував собі Ур , захопивши південні райони Шумера . Цар Вавилону Хаммурапі вигнав еламітов з Шумера .У 1730-1700 рр. . до н. е. . еламіти знову вторглися в Месопотамію і захопили територію аж до Аккада . До XIV в . до н. е. . Елам зберігає свою незалежність , потім потрапляє під владу Вавилона.Близько 1180 до н. е. . еламский цар Шутрук - Наххунте I вигнав вавилонське військо з Еламу і , ступивши на територію Вавилонського царства , захопив і розграбував кілька міст , відвіз в Сузи багату здобич , в тому числі і стелу з законами Хаммурапі .1155-1115 рр. . до н.е. були періодом розквіту Еламська царства.В 1115 р. до н. е. . вавилонське військо завдало Еламіти нищівної поразки , після чого Елам до VIII в . до н. е. . знову потрапляє під владу Вавилона.У VIII в . до н. е. . Елам відновлює свою незалежність і , ставши союзником вавилонян , веде завзяту і запеклу війну з Ассирією . Війни Еламу з Ассирією закінчилися в 639 р. до н. е. . повною поразкою еламітов і захопленням ассірійців Суз . Близько 596 р. до н. е. . вавілонського царя Навуходоносора II вдалося підкорити Елам своєї влади , потім він опинився під владою мидийских царів , а близько 549 р. до н. е. . був захоплений персами і назавжди позбувся своєї незалежності. Столиця Еламу Сузи стала столицею нової Перської держави .
Мідійське царство.Мідія займала територію Північно -Західного Ірану. З давніх часів тут мешкали мидийские племена осілих хліборобів і скотарів.Починаючи з IX в . до н.е. ассірійці стали здійснювати походи на територію Мідії з метою захоплення видобутку. У цей час тут існували десятки дрібних князівств , які не могли протистояти сильному противнику. Протягом VIII в . до н. е. . мидийские області знаходилися в залежності від ассірійців і платили їм податі в основному ремісничими виробами і худобою .Наприкінці VIII в . до н. е. . на території Мідії стали виникати перші державні об'єднання , які об'єднувалися в більші, щоб відбивати напади ассірійців .Наприкінці VIII в . до н. е. . ситуація в Передній Азії ускладнилася через вторгнення кіммерійців , а на початку VII ст. до н. е. . - Скіфських племен. Частина їх осіла в області Сакаса , на території навколо озера Урмія , і звідти стала здійснювати набіги на Урарту і Ассирію .У 673 р. до н. е. . , скориставшись військовими діями між ассирійцями і кіммерійцями , мідійські племена підняли повстання проти ассірійського ярма. Повстання очолив один з мидийских вождів по імені Каштаріті . Об'єднавшись з кіммерійцями і скіфами , мідійці вигнали ассірійців і в 672 р. до н. е. . створили незалежну державу. Каштаріті почав поступово об'єднувати всі мидийские племена , ліквідуючи дрібні князівства.До середини VII ст. до н. е. . Мідія стала великим державою Стародавнього Сходу. У 653 р. до н. е. . мидийский цар Каштаріті зробив похід проти Ассирії. Але в цей час скіфи , будучи вже союзниками ассирійців , напали на мидийцев . Не витримавши боротьби на два фронти , мідійці зазнали поразки. Каштаріті загинув , а над країною в 653-625 рр. . до н. е. . встановилося панування скіфів.Мідія при Кіаксара і Астиага . У 625 р. до н. е. . царем Мідії став Киаксар . Він вигнав скіфів з країни і об'єднав всі мидийские племена в єдину потужну державу .У 614 р. до н. е. . військо на чолі з Киаксаром напало на ассірійську столицю Ашшур , зруйнувало її і винищила жителів. Мідійські воїни повернулися з багатою здобиччю і величезним числом полонених. Після цього Киаксар і вавилонський цар Набопаласар уклали союз проти спільного ворога - Ассирії.Боротьба з Ассирією закінчилася блискучим успіхом. У 612 р. до н. е. . Киаксар опанував великим центром Ассирії Ніневії і поділив з вавилонським царем Набопаласара ассірійське спадщину. До складу Мидийской держави увійшла також більша частина території Урарту і східна частина Малої Азії - Каппадокія .Подальше поширення мидийских володінь на захід призупинилося. Війна з Лідією виявилася для Кіаксара занадто важкою , і він віддав перевагу укласти мир з цим могутнім і багатою державою . Як вже говорилося вище , на підписання цієї договору вплинуло повне сонячне затемнення , проізошед шиї під час битви. Договір скріпили династичним шлюбом син Кіаксара Астиаг одружився на дочці лидийского царя Аліатт .Після смерті Кіаксара в 584 р. до н. е. . на престол вступив його син Астіаг ( 584-550 рр. . до н. е. . ) , який став останнім мідійським царем. Під час його правління Мідія досягла високого могутності , він підкорив своєї влади Елам , що раніше перебував в залежності від Вавилонії.Поки мидийские війська були відвернені на захід - вели кровопролитну війну з вавилонським царем Набонидом , проти Астиага повстала південна частина Ірану - Персія , що знаходилася під владою мідійського царя. На чолі повстання встав перський правитель з дому Ахеменідів Кир II . За твердженням Геродота , Кир припадав онуком Астиагу .Повстання Кіра почалося в 553 р. до н. е. . і тривало три роки. У 550 р. до н. е. . Астиаг був повалений , а через деякий час убитий, і Мідія підкорилася персам .
68 індуїзм та буддизм
Індуїзм - давня національна релігія Індії і за кількістю прихильників є третьою релігією у світі після християнства та ісламу, кількість індуїстів складає понад 1 млрд.Індуїзм виник на основі брахманізму на рубежі І тис. до н.е. -І тис. н.е. У ході суперництва з буддизмом, який здійснив значний вплив на індуїзм, він у П^Л^І століттях стає пануючою релігією Індії; буддизм же був поступово витіснений за межі країни.Індуїзм зберігає основний пантеон ведичної релігії, які очолює трійця вищих богів - Тримурті - Брахма, Шива і Вішну. Головним у божественній трійці у ведичній традиції вважався Брахма - творець Всесвіту, без нього нічого б не було, він створив світ у багатоманітті живого і минущого. Шива - дуже суперечливий Бог; головною його функцією вважають руйнівну (бог смерті, розорення, зміни), але водночас він є милостивим творцем життя. Тому він символізує протиріччя світу, вічну боротьбу протилежностей: добра і зла, світла і темряви, життя і смерті, миру і війни тощо. Вішну - виконує охоронну функцію, він м'який, несуперечливий, максимально близький людям, оберігає їх від зла і нещастя, слідкує за порядком на Землі.Священні тексти індуїзму - Веди. Саме із цього джерела він черпає свої ідеї та настанови, для позначення яких існує спеціальний термін "дхарма" - закон, обов'язок, норма життя, істина, причина, справедливість.Релігійне вчення індуїзму має свої погляди на будову світу, яку пронизує єдність духовного і фізичного, взаємозалежність людини і космосу, людей і богів, чим пояснюється двоїста природа людини - нероздільна єдність духу й тіла. На цих засадах культивується одне із центральних вчень індуїзму: положення про переселення душ (реінкарнація), безмежне коло їх перевтілень (сансара) і закон карми (воздаяння). Людина - творець своєї долі, і вона не може уникнути наслідків своїх попередніх вчинків, це означає схильність індуїстів до фаталізму - невідворотності долі.З ідеєю постійного переселення душ та законом карми пов'язані найістотніші особливості індійської духовності: заперечення насильства, потреба у самозаглибленні, гармонійний взаємозв'язок людини і природи. Характерною стає практика аскези, тобто зменшення життєвих потреб до мінімуму, відхід від активного суспільного життя, нехтування матеріальними цінностями.Прихильники індуїзму певний час намагались утвердити як основний культ Брахми, проте, однак він не набув поширення, і тому нині в Індії розповсюдились дві основні течії: вішнуїзм - шанування бога Вішну та шиваїзм - шанування Шиви. У даний час в Індії переважає культ Вішну; існує віра в те, що цей бог має численні земні втілення в людей-героїв і людей-богів, зокрема Раму і Крішну, яким присвячена багата епічна література ("Рамаяна" та "Махабхарата"), серед яких згадується й втілення у Будду.Індуїзм являє собою дуже строкату релігію, складний комплекс різних вірувань і культів великої кількості богів. Це релігія абсолютного одухотворення природи і довкілля, що вбирає у себе різні анімістичні та тотемічні уявлення: численними духами наповнені ріки, гори, ліси, обожнюються тварини, дерева, каміння, шануються покровителі людей, професій тощо. В кожній місцевій громаді існують специфічні культи і власні обряди.В етичному аспекті індуїзм сповідує терплячість, смирення і покірність долі, яку можна змінити лише в майбутньому. Звідси проповідь ненасильства і миролюбності, неприпустимості платити злом за зло. Ненасильство - ахімса - фундаментальне поняття індуїзму, що визначає спосіб мислення і щоденну поведінку людей, які не повинні вбивати жодної живої істоти чи застосовувати силу. На противагу деяким іншим релігіям індуїзм є більш толерантним по відношенню до інших віровчень і релігійних конфесій.На тлі буддизму індуїзм, який сакралізував буквально все, що можна побачити, відчути, уявити (навіть природні відправлення організму), виглядав простуватим, щоб не сказати — примітивним. У ньому не існувало молитов, проповідей, таїнств (у християнському розумінні), понять первородного гріха, диявола, чортів, пекла, ідеї про споконвічну боротьбу між добром і злом. В індуїстських церемоніях та обрядах, у паломництві до святих місць брала участь сила-силенна народу. На масове паломництво розраховані індуїстські святилища й храми, які вражали не стільки своєю монументальністю, скільки чудернацькою архітектурою. В індуїзмі не склалося догматичне "святе письмо" на кшталт Біблії чи Корану, він сакралізував багатожанрову й загальнодоступну літературу.Основна релігія Індії - індуїзм, який сповідає близько 80% населення. Це найбільш масова і стародавня релігія в Азії. У індуїзмі великий пантеон богів, велику кількість священних книг і вірувань, по яких кожна людина проходить ланцюг народжень і перероджень, що веде до духовного порятунку. З кожним народженням людина стає ближчою до або далі від божественного прозріння і вирішальним чинником є ваша доля. Індуїзм базується на пуджа або дійсній вірі; кремації мертвих; і правилах і установках кастової системи. Індуїзм - така релігія, яку не можна прийняти, або ви народжені індусом або немає.Буддизм —- релігія, що була заснована Гаутамою Буддою (VI ст. до н. е.). У своєму класичному варіанті (тхеравада — «школа старійшин», або хінаяна — «мала колісниця») буддизм являє собою, головним чином, філософію та етику. Мета віруючих — досягнення нірвани, блаженного стану прозріння та звільнення від оков свого «я», навколишнього світу і нескінченного кола народжень, смертей і нових народжень у ланцюгу нових життів. Духовна досконалість досягається через покору, щедрість, милосердя, самоконтроль та утримання від насильства. В Індії буддизм процвітав приблизно до 500 р. Потім він втратив впливовість, був витіснений індуїзмом і до XI ст. майже повністю зник. Але на той час буддизм вже встиг поширитися в інших країнах Центральної та Східної Азії, де існує і донині.
69 деспотизм
Деспотизм, або Деспотія — форма держави, при якій вся повнота влади, не обмеженої законом, належить одному володарю - монарху, тирану або необмеженому диктатору - і який самодержавно розпоряджається владою в державі, виступаючи по відношенню до підданих в якості пана і господаря. Деспотія відзначається повним свавіллям влади, безправ'ям підданих.Починаючи з кінця XVIII століття термін деспоти?зм у західноєвропейських мовах асоціювався з тиранією. Як назва форми правління з необмеженою владою термін деспотизм злився за змістом або ж був витіснений такими словами, як абсолютизм, диктаторство (у його сучасному бонапартистському значенні) та тоталітаризм. Однак упродовж двох тисячоліть деспотія і тиранія були двома різними формами правління з тотальним політичним пануванням однієї особи над підлеглими їй людьми. Сьогодні обидва терміни стали синонімами з розмитим значенням, що позначають спосіб управління на основі примусу і свавілля, несумісний із політичною свободою, конституційним правлінням та принципом верховенства права.Східна деспотія була породжена порівняно низьким рівнем розвитку суспільства, скутістю особистості при наявності міцної сільської громади з нерозвиненістю товарно-грошових відносин і пануванням релігійної ідеології, а також необхідністю керувати великими масами населення, що проживало на великих територіях, і проводити великі громадські роботи.Східна деспотія характеризується найвищим рівнем централізації влади, вся повнота якої зосереджувалася в одній особі (фараона, імператора). Глава держави володіючи, як світської (законодавчої, виконавчої, військової, судової), так і релігійної владою. Особистість глави держави обожнювався, його воля і влада мали релігійний, сакральний характер і були незаперечності. Веління глави держави здійснювалися за допомогою громіздкого, складного марудного бюрократичного апарату.Людина цінувався невисоко, навіть будучи формально вільним, він був «рабом порядку», релігії, традицій. Східна деспотія - наслідок раннього стану суспільства і, зокрема, панування общинних відносин. Східна деспотія могла зосередити сили народу на вирішенні найважливіших завдань - створення іригаційних систем, веденні військових дій. Але вона ж гальмувала розкріпачення особистості, часом деформувала суспільні цілі і була однією з причин «застійного» характеру розвитку країн Стародавнього Сходу.Излагаемая характеристика східної деспотії є, однак, лише узагальнене зображення реального. Східна деспотія типова для багатьох державних утворень країн Сходу. Але, наприклад, в імперії Маур'їв (Давня Індія) ряд рис деспотії був відсутній. Та й в історії Єгипту мали місце випадки гострих конфліктів світської і духовної влади, повалення фараона жрецтвом .
70 памятки писемності СС
Зв'язок египетського образотворчого мистецтва з писемністю існував завжди. Але ніде більше, навіть у Китаї, зображення і написи не утворюють такого міцного художнього синтезу, як у Єгипті. І зв'язок тут не тільки декоративний, а більш глибокий, обумовлений світоглядом єгиптян і розумінням ними мистецтва.Піктографія, тобто картинне письмо, було загальною початковою фазою розвитку і писемності, і мистецтва Єгипту. Зображення для єгиптян – це насамперед знак. Але знак не в нашому розумінні – як щось умовне, допоміжне, а священний знак-спосіб, який володіє життєдайною силою. Створити знак предмета – значило зберегти й увічнити його життєву силу. Але і напис – теж знак. Писемність, як і мистецтво, була частиною релігії, справою жерців; переписувачі вважалися служителями бога Тота, підносили йому молитви і приносили жертви.Один із найдавніших єгипетських рельєфів – шиферна таблетка фараона Нармера (IV тис. до н.е.) не супроводжується написом, але сам рельєф являє собою напис – піктограму. Зображення на одному боці плити розшифровується як фраза: “Цар вивів 6 тисяч полонених із рівнинної країни”, а на зворотній стороні: “Цар руйнує фортеці, знищує ворога”.Писемність здійснювала свою звичайну еволюцію - від піктографії до ідеографії (де малюнок позначає слово або поняття), а потім до складового й алфавітного письма. Як завжди, образотворчі ознаки при цьому поступово спрощувались, схематизувалися і зрештою втрачали подібність із предметом. У Єгипті відносно рано виникло алфавітно-складове письмо.У середині IV тис. до н.е. жителі Південного дворіччя винайшли писемність, і це, мабуть, найважливіше з усіх їх досягнень. Писали вони гострою очеретяною паличною на вологих глиняних плитках розміром з долоню. Потім табличку сушили на сонці або навіть обпалювали в печі.Вдосконалюючи це письмо, людина підійшла до осамостійнення знака. Малюнок виражав уже не значення предмета, а слово, яким цей предмет було названо. Справа дійшла до так званої фонетизації знаків, тобто до створення окремих знаків для означення цілих слів, для означення частин слів, складів, і, нарешті, для означення звуків. Письмо перестало бути засобом «малюнкової пам'яті» чи «малюнкового спілкування між людьми» і перетворилося на засіб фіксування людської мови.Численні твори дозволяють скласти уявлення про духовний світ народів, що жили на берегах Євфрату і Тигру. Майже усі відомі нам літературні пам'ятки Дворіччя були записані протягом одного-двох століть після 2000 р. до н. е. У цей період владу над мирними шумерами захопили менш культурні прибульці - амореї. Їх цар Хаммурапі створив велику централізовану державу, у якій була встановлена нова офіційна мова. Це нанесло шумерській цивілізації непоправних втрат, але водночас стало сигналом для активної літературної діяльності. Храмові школи і бібліотеки Вавілонії стали поповнюватися різноманітними літературними творами. Над багатьма з них робота продовжувалася протягом тривалого часу, вони перероблялися, уніфіковувалася послідовність епізодів.