Етнопопітика в сучасній Україні 3

Работа добавлена на сайт samzan.net:

3.5. Етнопопітика в сучасній Україні

3.5. Етнополітика в сучасній Україні

Особливості етнополітики в сучасній Україні, зокрема державної, зумовлюються рядом чинників: специфікою етнічного складу населення нашої держави; особливостями розселення представників етнічних груп; історичними передумовами формування української держави; рівнем політизації етнічностей; демократичним характером політичного режиму; особливостями політичної культури; цілями та завданнями різноманітних суб'єктів етнополітики тощо.

Етнополітика будь-якої держави, насамперед, залежить від етнічного складу населення. Україна належить до поліетнічних держав, або точніше держав з поліетнічним складом населення (більш детально про поліетнічні держави та держави з поліетнічним складом населення йтиметься в наступному розділі). За переписом 2001 року (першим переписом у часи незалежності), в Україні мешкають представники понад 130 етнічних спільнот. Українці є найчисельнішим етносом держави: із 48 240 902 громадян українцями вважають себе 37 541 693 (77,82 % від загальної кількості населення). Співвідношення між мажоритарною нацією (українцями) і громадянами неукраїнського етнічного походження (77,8 % проти 22,2 %) дає змогу вважати нашу країну державою з переважаючою (домінуючою) нацією.1,3

За роки незалежності чисельність українців суттєво не змінилася (згідно з останнім радянським переписом населення 1989 року на території УРСР проживали 37419053 українців), однак зросла їх питома вага у відсотковому співвідношенні (на 5,1 %). На думку багатьох українських дослідників, подібна тенденція пов'язана, насамперед, зі зміною етнічної ідентифікації певною частиною представників неукраїнських етнічних груп, зокрема росіян.1,4 Це вкотре доводить, що вибір етнічної ідентичності дуже часто зумовлюється питанням престижу, раціональним вибором тощо. Якщо в радянські часи певна частина українців ідентифікувала себе з російською нацією (точніше, з «новою історичною спільнотою - радянським народом»), то зі здобуттям незалежності процеси етнічної ідентифікації набули зворотного характеру.

Другою за чисельністю етнічною групою в українській державі є росіяни, кількість яких, згідно з переписом 2001 року, складає 8334141 (17,28% від загальної кількості населення). На території України росіяни, як найбільша національна меншина, розселилися дифузно. Хоча більшість із них проживає в південних та східних регіонах України, однак українці переважають за кількістю в кожній із цих областей. Виняток становить лише Крим, де чисельність російської етнічної групп становить 58,3 % від загальної кількості населення.1,5 Шістнадцять етнічних спільнот нараховують від 275 до 31 тисячі осіб. До них належать білоруси - 275763 (0,57 %), молдавани - 258619 (0,54 %), кримські татари - 248193 (0,51 %), болгари - 204574 (0,42 %), угорці - 156566 (0,32 %), румуни - 150989 (0,31 %), поляки - 144130 (0,30 %), євреї - 103591 (0,21 %), вірмени - 99894 (0,21 %), греки - 91548 (0,19%), татари- 73304 (0,15%), роми (цигани)- 47587 (0,10 %), азербайджанці - 45176 (0,09 %), грузини - 34199 (0,07 %), німці 33302 (0,07 %) та гагаузи - 31923 (0,07 %).

Кількісний склад 21 етнічної групи коливається від 12 до 3 тисяч осіб. Серед них - корейці, узбеки, чуваші, мордва, турки, литовці, араби, словаки, чехи, казахи, латиші, осетини, удмурти, лезгини, таджики, башкири, марійці, в'єтнамці, туркмени, албанці та ассирійці.

Решта етнічних спільнот, представники яких мешкають на території України, нараховують менше трьох тисяч осіб. Одними з найменших за чисельністю є караїми (1196 осіб) та кримчаки (406 осіб).116 Більшість національних меншин розселенні в Україні дифузно, хоча деякі з них мешкають у традиційних місцях розселення. Зокрема, 86,5 % гагаузів, 73,7 % болгар проживають в Одеській області, 96,7 % угорців та 89 % словаків - у Закарпатській, 84,7 % греків - у Донецькій, 75,9% румунів - у Чернівецькій, 98,1 % кримських татар- в Автономній Республіці Крим.117

Для більшості етнічних спільнот, представники яких мешкають на території України, характерні процеси етнічного ренесансу та полі- тизації етнічності. Особливості проявів цих процесів залежать від таких чинників: чисельності; розселення (компактне - дифузне); особливостей історичного розвитку; прагнень та потреб у економічній, політичній,

115 Див: Лойко Л. І. Громадські організації етнічних меншин України: природа, легі- тимність, діяльність: Монографія. - К.: ПЦ «Фоліант», 2005. -634 с.- С. 127. 118Там само.-120-123.

117 Див: Україна поліетнічна: інформаційно-бібліографічний покажчик / У поряд. І. Ви- нниченко, Л. Лойко. Інститут досліджень діаспори. - К.: Геопринт, 2003. -108 с. - С. 16-25.

7-1150

культурній та інших сферах. Процеси етнічного ренесансу та політи- зації етнічності в середовищі етнічних українців характеризуються прагненням до відродження власної самобутності, мови, культури, втіленням державотворчого потенціалу української титульної нації, оптимізацією шляхів ефективної участі в суспільно-політичних процесах тощо.

Щодо представників інших етнічних груп, то можна виокремити принаймні три особливості процесів етнічного ренесансу та політи- зації етнічності:

1. зміна статусу російської етнічної групи населення, коли вона фактично була домінуючою в суспільному житті України як складової СРСР, і трансформація її в національну меншину з відповідними політико-правовими статус ними нормами, притаманними такому типу етнічних спільнот;
2. особливий характер відродження тих національних меншин, які ще до української незалежності демонстрували досить високий рівень внутрішньої згуртованості («етнічної солідарності»), що давало змогу зберігати і певною мірою розвивати їхню етнічну самобутність (болгари, молдавани, поляки, румуни, угорці). Тут процес етнічного відродження мав міцне підґрунтя для інтенсифікації і йдеться більше про утвердження себе як дієвих чинників державотворчих процесів і посилення свого впливу на прийняття рішень, принаймні на місцевому та регіональному рівнях;
3. в окрему групу можна виділити ті національні меншини, у яких процес відродження відбувається надто швидкими темпами, але у них не було такої бази, як скажімо, у тих, про які йшлося вище. Сюди можна віднести азербайджанців, білорусів, вірменів, греків, євреїв, німців, ромів, татар, словаків, чехів та деяких інших. У середовищі цих меншин інтенсивно утворювалися власні етнічні організації, відкривалися школи або класи з етнічними мовами навчання, засновувалися періодичні або епізодичні видання і т. ін. Можна сказати, формувалася система «інституційної наповненості». Разом з тим, вони почали активно включатися в суспільно-політичні процеси і прагнути до статусу дієвого чинника (саме як самобутніх етнічних спільнот) у формуванні офіційної політики, принаймні у сфері етнонаціонального розвитку.2

Сучасний стан певних етнічних меншин в Україні зумовлює особливі цілі та завдання, які постають перед ними. Наприклад, центральним питанням караїмів та кримчаків, зважаючи на їх малочисельність та відсутність іншої історичної батьківщини (Крим), е, насамперед, фізичне збереження себе як етнічних груп. Специфічний характер мають процеси етнічного ренесансу та політизації етнічності в середовищі кримських татар як народу, що зазнав жахів депортації у часи СРСР. Сьогодні кримські татари за сприяння Української держави поступово повертаються на свою історичну батьківщину.

Вирішення подібних проблем потребує законодавчого підґрунтя. Етнополітика в Україні регулюється Конституцією України, Декларацією прав національностей України, законами «Про національні меншини в Україні», «Про імміграцію», «Про мови в Українській PCP» (зі змінами), «Про освіту», «Про загальну середню освіту», «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні», «Про свободу совісті та релігійні організації», «Про місцеве самоврядування в Україні», «Про громадянство України», «Про політичні партії в Україні», «Про об'єднання громадян», Основами законодавства України про культуру та рядом інших, а також міжнародними нормативно-правовими актами та договорами, ратифікованими українською державою. В цілому українське законодавство відповідає загальноприйнятим світовим вимогам і демократичним стандартам та гарантує представникам неукраїнських етнічних груп збереження та розвиток їх етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності, рівність конституційних прав і свобод, рівність перед законом тощо. Однак багато питань потребують вдосконалення та узгодження. Наприклад, у Конституції України поряд з термінами «Український народ», «українська нація», «національні меншини», використовується поняття «корінні народи». Натомість відповідно до Закону України «Про національні меншини в Україні» до національних меншин належать групи громадян України, які не є українцями за національністю, виявляють почуття національного самоусвідомлення та спільності між собою (стаття 3). Таким чином, згідно з цим законом усі представники етнічних груп, які не є українцями за національністю, належать до національних меншин. Подібна невідповідність українського законодавства та недосконалість норм міжнародного права щодо визначення корінних народів породжує певні правові колізії. Сьогодні на статус корінних народів в Україні, окрім українців, претендують кримські татари, кримчаки, караїми, гагаузи тощо. Питання корінних народів - це лише один з аспектів, що потребує врегулювання на законодавчому рівні. Також потребує вдосконалення питання культурно- національної автономії, право на яку гарантується статтею 6 Закону «Про національні меншини в Україні» тощо.

Одним із найбільш дражливих та політизованих питань в сучасній Україні є питання державної мови. Відповідно до статті

1. Розділу І «Загальні засади» Конституції України державною мовою в Україні є українська мова. Основний Закон України гарантує вільний розвиток, використання і захист російської та інших мов національних меншин.3 Українська мова - не тільки єдина державна мова, але й, відповідно до Рішення Конституційного Суду України від 14 грудня 1999 р. № 10-рп/99 «Про офіційне тлумачення статті 10 Конституції України», є складовою більш широкого за змістом та обсягом поняття «конституційний лад». Відповідно до Конституції України, право визначати і змінювати конституційний лад в Україні належить виключно народові і не може бути узурповане державою, її органами або посадовими особами (стаття 5). Згідно зі статею 156 розділу ХШ Конституції України законопроект про внесення змін до розділу І «Загальні засади», розділу III «Вибори. Референдум» і розділу XIII «Внесення змін до Конституції України» подається до Верховної Ради України Президентом України або не менш ніж двома третинами від конституційного складу Верховної Ради України і, за умови його прийняття не менш як двома третинами від конституційного складу Верховної Ради України, затверджується всеукраїнським референдумом, який призначається Президентом України.4 Отже, конституція детально регламентує можливість зміни державної мови, впровадження другої державної мови тощо.

Сьогодні в Україні певні політичні сили та деякі державні діячі виступають за надання статусу другої державної мови російській. Згідно з переписом 2001 року, українська мова є рідною для 67,5 % жителів країни, зокрема для 85 % етнічних українців, 4 % росіян та

1. % представників інших національних спільнот. Водночас, для 29,6 % жителів у т. ч. 15 % українців, 96 % росіян і 31 % представників інших спільнот рідною є російська мова. І лише 57 % неукра- їнців (окрім росіян) вважають рідною мову свого народу.5 Як бачимо, незважаючи на певну відмінність мовних уподобань та етнічної ідентифікації, більшість громадян України визнають рідною мовою українську. Натомість аргументами на користь надання статусу другої державної російській мові є її фактичне поширення серед населення України (зокрема у східних та південних регіонах), значна кількість росіян в Україні, визнання російської рідною частиною представників інших (окрім росіян) етнічних меншин, наявність певної кількості українців, що визнають російську мову рідною тощо.

На думку українського дослідника П. П. Шляхтуна, «Україна є поліетнічною, але однонаціональною (мононаціональною) за складом населення країною. У ній проживають представники багатьох національностей, але є тільки одна нація в етнічному її розумінні - українська. Ця нація є титульною - від її назви походить назва держави. Відповідно, мова української нації є і має бути єдиною державною мовою в Україні. Для уведення в Україні російської мови як другої державної чи офіційної, на чому наполягають деякі політичні сили, немає об'єктивних підстав - через однонаціональний склад населення країни і відсутність місця компактного розселення етнічної російської меншини».6 Існують також і інші аргументи на користь української як єдиної державної мови. Визнання російської другою державною мовою в сучасних українських умовах фактично означає визнання другої державотворчої нації (в етнічному розумінні) в Україні - росіян. Навряд чи це сприятиме консолідації країни та формуванню політичної нації в Україні. Досвід останніх виборчих кампаній свідчить, що питання другої державної мови аж ніяк не сприяє консолідації українського суспільства, навпаки поглиблює розкол в країні. Подібні аргументи стосуються також пропозицій щодо надання російській статусу офіційної (регіональної) в ряді регіонів України.

Наслідком надання російській статусу другої державної мови буде зміна фактичної двомовності (білінгвізму) що, в свою чергу, неминуче спричинить швидке витіснення української мови з офіційного спілкування, подальше звуження сфери її використання. У такому разі українська мова може перетворитися на суто декларативну державну мову. Незважаючи на те, що більшість населення України визнає рідною українську, вона ще й досі в багатьох сферах перебуває на другорядних позиціях. У деяких регіонах України, зокрема в Автономній Республіці Крим, кількість освітніх закладів з українською мовою викладання на сьогоднішні не може задовольнити усіх охочих.

У контексті мовного питання не варто забувати про реальну ситуацію з використанням мов інших національних меншин України. На сьогодні більшість із них потребують захисту, впровадження заходів, спрямованих на їх відродження тощо. Одним із наслідків політики насильницької русифікації за часів СРСР є занедбаний стан рідної мови серед значної частини етнічних меншин України. Найбільш русифікованими залишаються греки (88,5 %), євреї (83 %), караїми (78 %), німці (65 %), білоруси (62,5 %), татари (59 %), литовці (58 %), вірмени (43 %), чехи й албанці (36 %).7

Мовні проблеми в сучасній Україні мають вирішуватися з врахуванням усіх можливих наслідків, варіантів розвитку подій. Як каже російська народна приказка, «семь раз отмерь - один раз отрежь». Можливо, найбільш оптимальним шляхом вирішення мовного питання в сучасній Україні є впровадження культурно-національної автономії для представників етнічних меншин. На користь цього шляху свідчить світовий досвід забезпечення прав етнічних меншин.

Сьогодні перед Українською державою в етнополітичній царині постають три основні завдання: інтеграція усіх без винятку представників етнічних груп, що проживають на території нашої держави, в єдину українську політичну націю (народ України); сприяння відродженню та розвитку української етнічної нації, її культури та мови як на території нашої держави, так і поза її межами; забезпечення всебічного розвитку, захист прав представників національних меншин, що проживають на території України. Досягнення цих цілей, гармонізація інтересів усіх етнічних груп сприятиме розбудові суверенної, незалежної, демократичної, правової та соціальної української держави, формуванню громадянського суспільства, збереженню міжнаціонального миру та злагоди, уникненню потенційних загроз виникнення етнополітичних конфліктів тощо.

Реалізація цих завдань виступає центральною метою української держави як головного вторинного суб'єкта етнополітики. Важливу роль у реалізації державної етнополітики відіграють вищі органи державної влади: Президент України, Кабінет Міністрів України, Верховна Рада України. Як і в інших країнах, в Україні існують спеціальні органи, одним з напрямків діяльності яких є етнополітика. На сьогодні (2010 рік) таким органом є Державний комітет у справах національностей та релігії, що у своїй діяльності підпорядковується та координується Кабінетом Міністрів України. Основним завданням Комітету є участь у формуванні та забезпеченні реалізації державної політики у сфері:

1. міжнаціональних відносин, забезпечення захисту прав національних меншин України;
2. депортованих за національною ознакою осіб, які повернулися в Україну;
3. організація прийому, облаштування та адаптації депортованих за національною ознакою осіб, які повертаються в Україну;
4. міграції, біженців та інших категорій мігрантів;
5. участь у забезпеченні розвитку зв'язків із закордонними українцями та їх громадськими організаціями;
6. сприяння задоволенню національно-культурних, освітніх потреб та розвитку етнічної самобутності українців, які проживають за межами держави, а також зміцненню їх зв'язків з Україною;
7. координація підготовки і здійснення центральними та місцевими органами виконавчої влади заходів щодо забезпечення прав біженців, національних меншин України, депортованих за національною ознакою осіб, які повертаються в Україну, а також у межах повноважень Комітету - прав інших категорій мігрантів.

Поряд з цими напрямками діяльності Державний комітет у справах національностей та релігії також виконує ряд функцій, пов'язаних з регулюванням релігійних та конфесійних відносин в Україні. Важливу роль у реалізації державної етнополітики також відіграє ряд міністерств та відомств, зокрема Міністерство культури і туризму України, Міністерство освіти і науки України, Міністерство юстиції України, Державний комітет телебачення та радіомовлення України та інші.

Проведення ефективної державної етнополітики, сформованої на засадах демократизму, неможливе без взаємодії органів державної влади та інших вторинних суб'єктів етнополітики - органів місцевого самоврядування, політичних партій та громадських організацій, що представляють інтереси етнічних спільнот, національно-культурних товариств тощо. Лише координація діяльності та зусиль усіх без винятку суб'єктів етнополітики в Україні - як первинних, так і вторинних - здатна забезпечити врахування та узгодження інтересів усіх без винятку етнічних спільнот, представники яких проживають на території нашої держави.

Список використаної та рекомендованої літератури

Запитання та завдання для самоконтролю

1. Охарактеризуйте основні підходи до визначення терміну «етно- політика».
2. Окресліть основні підходи до трактування поняття «корінний народ».
3. Охарактеризуйте основні типології етнічних меншин.
4. Дайте характеристику основним моделям етнополітики.
5. На вашу думку, чи варто виокремлювати расистську модель етнополітики? Відповідь обґрунтуйте.
6. Які ви знаєте форми етнополітичної поведінки?
7. Чи існує різниця між поняттями «геноцид» та «етноцид»?
8. Під який пункт статті II «Конвенції про запобігання злочину геноциду та покарання за нього» підпадає організований радянською владою Голодомор 1932-33 років в Україні? Відповідь обгрунтуйте.
9. Яка різниця між етнічним сепаратизмом та етнічним іредентизмом?
10. Окресліть основні завдання державної етнополітики в сучасній Україні.

Список використаної та рекомендованої літератури

1. Абдулатипов Р. Г. Этнополитология: Учеб. пособие для студ. вузов. - СПб.: Питер, 2004. - 313 с.
   1. Актуальні питання вітчизняної етнополітики: шляхи модернізації, врахування міжнародного досвіду / Ю. Тищенко (заг. ред.). — К.: Український незалежний центр політичних досліджень, 2004. - 312 с.
   2. Антонюк О. В. Основи етнополітики: Навч. посіб. для студ. вищ. навч. закл. - К.: МАУП, 2005. - 432 с.
   3. Ачкасов В. А. Этнополитология: Учебник. - СПб.: Изд. С.-Петерб. ун-та, 2005. - 337 с.
   4. Бавин П. С. Социальная география ксенофобии и толерантности // Полис. - 2006. - № 6. - С. 37-58.
   5. Балибар Э., Валлерстайн И. Раса, нация, класс. Двусмысленные идентичности. - М.: Логос-Альтера, 2003. - 272 с.

113 Лойко Л. І. Громадські організації етнічних меншин України: природа, легітим- ність, діяльність: Монографія. - К.: ПЦ «Фоліант», 2005.- 634 с. - С. 123.

114 Див: Євтух В. Б. Трощинський В. П. Етнонаціональна структура українського суспільства: деякі аспекти системного бачення її розвитку II Етнонаціональна структура українського суспільства. Довідник / В. Б. Євтух, В. П. Трощинський, К. Ю. Галушко, К. О. Чернова. - К.: Наукова думка, 2004. с. 3-35. - С. 7.

2 Пойко Л. /. Громадські організації етнічних меншин України: природа, легітим- ність, діяльність: Монографія. - К.: ПЦ «Фоліант», 2005. -634 с. - С. 128-129.

г

3 Див: Конституція України. К.: Вид. Паливода А. В., 2008. - 48 с. - С. 5.

4 Там само. - С. 5.

5 Див: Нахманович В. Динаміка етнонаціональних процесів в Україні і завдання державноТ етнополітики // Актуальні питання вітчизняної етнополітики: шляхи модернізації, врахування міжнародного досвіду. / Під загальною редакцією Ю. Тищенко. - К.: Український незалежний центр політичних досліджень, 2004. - С. 91-107.- С. 93.

6 Шляхтун П. П. Конституційне право України: Підручник. - К. «Освіта України»,

КНТ, 2008. - 592 с.- С. 115-116.   101  

7 Див: Нахманович В. Динаміка етнонаціональних процесів в Україні і завдання державної етнополітики // Актуальні питання вітчизняної етнополітики: шляхи модернізації, врахування міжнародного досвіду. / Під загальною редакцією Ю. Тищенко. - К.: Український незалежний центр політичних досліджень, 2004.-е. 91-107. С 104.

3

1. Каспійське море як географічний обєкт
2. Егер кез келген шексіз ~лкен тізбекті~ элементтеріндегі функцияны~ м~ндеріні~ тізбегі шексіздікке ~мты
3. котороемедленно и неуклонно сдвигает горы открывает неведомые глубины и выводит их на солнечную ясность.
4. правовой защиты- некоторые концептуальные основы
5. Вейделевская средняя обшеобразовательная школа Вейделевского района Белгородской области
6. онтология происходящий от сочетания древнегреческих слов онтос сущее и логос знание обозначает з
7. Проектирование и испытание фототранзистора
8. Формула успеха Общие положения 1
9. Доклад- О приеме на работу женщин- за и против
10. 2014 учебный год 1й семестр; аналитическая геометрия рейтинг
11. Нові інформаційні технології Особливості глобальних та локальних компютерних мереж
12. Тема Обжалование решений и определений не вступивших в законную силу в кассационном порядке
13. 310 Отчёт по лабораторной работе 24
14. ЖИТТЄВІ РОЛІ ТА РОЛЬОВА СОЦІАЛІЗАЦІЯ Ролі та життєві сценарії людини Структура рольової взаємодії
15. Сочинение- Память за руку берет
16. Вводная часть
17. Мой любимый художник Михаил Александрович Врубель
18. пространственная развивающая среда в детском саду
19. ІБ дитини П
20. тематика Направление подготовки Прикладная информатика Профиль подготовки Прикладная информатика в

Материалы собраны группой SamZan и находятся в свободном доступе