Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
3.5. Етнопопітика в сучасній Україні
3.5. Етнополітика в сучасній Україні
Особливості етнополітики в сучасній Україні, зокрема державної, зумовлюються рядом чинників: специфікою етнічного складу населення нашої держави; особливостями розселення представників етнічних груп; історичними передумовами формування української держави; рівнем політизації етнічностей; демократичним характером політичного режиму; особливостями політичної культури; цілями та завданнями різноманітних суб'єктів етнополітики тощо.
Етнополітика будь-якої держави, насамперед, залежить від етнічного складу населення. Україна належить до поліетнічних держав, або точніше держав з поліетнічним складом населення (більш детально про поліетнічні держави та держави з поліетнічним складом населення йтиметься в наступному розділі). За переписом 2001 року (першим переписом у часи незалежності), в Україні мешкають представники понад 130 етнічних спільнот. Українці є найчисельнішим етносом держави: із 48 240 902 громадян українцями вважають себе 37 541 693 (77,82 % від загальної кількості населення). Співвідношення між мажоритарною нацією (українцями) і громадянами неукраїнського етнічного походження (77,8 % проти 22,2 %) дає змогу вважати нашу країну державою з переважаючою (домінуючою) нацією.1,3
За роки незалежності чисельність українців суттєво не змінилася (згідно з останнім радянським переписом населення 1989 року на території УРСР проживали 37419053 українців), однак зросла їх питома вага у відсотковому співвідношенні (на 5,1 %). На думку багатьох українських дослідників, подібна тенденція пов'язана, насамперед, зі зміною етнічної ідентифікації певною частиною представників неукраїнських етнічних груп, зокрема росіян.1,4 Це вкотре доводить, що вибір етнічної ідентичності дуже часто зумовлюється питанням престижу, раціональним вибором тощо. Якщо в радянські часи певна частина українців ідентифікувала себе з російською нацією (точніше, з «новою історичною спільнотою - радянським народом»), то зі здобуттям незалежності процеси етнічної ідентифікації набули зворотного характеру.
Другою за чисельністю етнічною групою в українській державі є росіяни, кількість яких, згідно з переписом 2001 року, складає 8334141 (17,28% від загальної кількості населення). На території України росіяни, як найбільша національна меншина, розселилися дифузно. Хоча більшість із них проживає в південних та східних регіонах України, однак українці переважають за кількістю в кожній із цих областей. Виняток становить лише Крим, де чисельність російської етнічної групп становить 58,3 % від загальної кількості населення.1,5 Шістнадцять етнічних спільнот нараховують від 275 до 31 тисячі осіб. До них належать білоруси - 275763 (0,57 %), молдавани - 258619 (0,54 %), кримські татари - 248193 (0,51 %), болгари - 204574 (0,42 %), угорці - 156566 (0,32 %), румуни - 150989 (0,31 %), поляки - 144130 (0,30 %), євреї - 103591 (0,21 %), вірмени - 99894 (0,21 %), греки - 91548 (0,19%), татари- 73304 (0,15%), роми (цигани)- 47587 (0,10 %), азербайджанці - 45176 (0,09 %), грузини - 34199 (0,07 %), німці 33302 (0,07 %) та гагаузи - 31923 (0,07 %).
Кількісний склад 21 етнічної групи коливається від 12 до 3 тисяч осіб. Серед них - корейці, узбеки, чуваші, мордва, турки, литовці, араби, словаки, чехи, казахи, латиші, осетини, удмурти, лезгини, таджики, башкири, марійці, в'єтнамці, туркмени, албанці та ассирійці.
Решта етнічних спільнот, представники яких мешкають на території України, нараховують менше трьох тисяч осіб. Одними з найменших за чисельністю є караїми (1196 осіб) та кримчаки (406 осіб).116 Більшість національних меншин розселенні в Україні дифузно, хоча деякі з них мешкають у традиційних місцях розселення. Зокрема, 86,5 % гагаузів, 73,7 % болгар проживають в Одеській області, 96,7 % угорців та 89 % словаків - у Закарпатській, 84,7 % греків - у Донецькій, 75,9% румунів - у Чернівецькій, 98,1 % кримських татар- в Автономній Республіці Крим.117
Для більшості етнічних спільнот, представники яких мешкають на території України, характерні процеси етнічного ренесансу та полі- тизації етнічності. Особливості проявів цих процесів залежать від таких чинників: чисельності; розселення (компактне - дифузне); особливостей історичного розвитку; прагнень та потреб у економічній, політичній,
115 Див: Лойко Л. І. Громадські організації етнічних меншин України: природа, легі- тимність, діяльність: Монографія. - К.: ПЦ «Фоліант», 2005. -634 с.- С. 127. 118Там само.-120-123.
117 Див: Україна поліетнічна: інформаційно-бібліографічний покажчик / У поряд. І. Ви- нниченко, Л. Лойко. Інститут досліджень діаспори. - К.: Геопринт, 2003. -108 с. - С. 16-25.
7-1150
культурній та інших сферах. Процеси етнічного ренесансу та політи- зації етнічності в середовищі етнічних українців характеризуються прагненням до відродження власної самобутності, мови, культури, втіленням державотворчого потенціалу української титульної нації, оптимізацією шляхів ефективної участі в суспільно-політичних процесах тощо.
Щодо представників інших етнічних груп, то можна виокремити принаймні три особливості процесів етнічного ренесансу та політи- зації етнічності:
Сучасний стан певних етнічних меншин в Україні зумовлює особливі цілі та завдання, які постають перед ними. Наприклад, центральним питанням караїмів та кримчаків, зважаючи на їх малочисельність та відсутність іншої історичної батьківщини (Крим), е, насамперед, фізичне збереження себе як етнічних груп. Специфічний характер мають процеси етнічного ренесансу та політизації етнічності в середовищі кримських татар як народу, що зазнав жахів депортації у часи СРСР. Сьогодні кримські татари за сприяння Української держави поступово повертаються на свою історичну батьківщину.
Вирішення подібних проблем потребує законодавчого підґрунтя. Етнополітика в Україні регулюється Конституцією України, Декларацією прав національностей України, законами «Про національні меншини в Україні», «Про імміграцію», «Про мови в Українській PCP» (зі змінами), «Про освіту», «Про загальну середню освіту», «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні», «Про свободу совісті та релігійні організації», «Про місцеве самоврядування в Україні», «Про громадянство України», «Про політичні партії в Україні», «Про об'єднання громадян», Основами законодавства України про культуру та рядом інших, а також міжнародними нормативно-правовими актами та договорами, ратифікованими українською державою. В цілому українське законодавство відповідає загальноприйнятим світовим вимогам і демократичним стандартам та гарантує представникам неукраїнських етнічних груп збереження та розвиток їх етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності, рівність конституційних прав і свобод, рівність перед законом тощо. Однак багато питань потребують вдосконалення та узгодження. Наприклад, у Конституції України поряд з термінами «Український народ», «українська нація», «національні меншини», використовується поняття «корінні народи». Натомість відповідно до Закону України «Про національні меншини в Україні» до національних меншин належать групи громадян України, які не є українцями за національністю, виявляють почуття національного самоусвідомлення та спільності між собою (стаття 3). Таким чином, згідно з цим законом усі представники етнічних груп, які не є українцями за національністю, належать до національних меншин. Подібна невідповідність українського законодавства та недосконалість норм міжнародного права щодо визначення корінних народів породжує певні правові колізії. Сьогодні на статус корінних народів в Україні, окрім українців, претендують кримські татари, кримчаки, караїми, гагаузи тощо. Питання корінних народів - це лише один з аспектів, що потребує врегулювання на законодавчому рівні. Також потребує вдосконалення питання культурно- національної автономії, право на яку гарантується статтею 6 Закону «Про національні меншини в Україні» тощо.
Одним із найбільш дражливих та політизованих питань в сучасній Україні є питання державної мови. Відповідно до статті
Сьогодні в Україні певні політичні сили та деякі державні діячі виступають за надання статусу другої державної мови російській. Згідно з переписом 2001 року, українська мова є рідною для 67,5 % жителів країни, зокрема для 85 % етнічних українців, 4 % росіян та
На думку українського дослідника П. П. Шляхтуна, «Україна є поліетнічною, але однонаціональною (мононаціональною) за складом населення країною. У ній проживають представники багатьох національностей, але є тільки одна нація в етнічному її розумінні - українська. Ця нація є титульною - від її назви походить назва держави. Відповідно, мова української нації є і має бути єдиною державною мовою в Україні. Для уведення в Україні російської мови як другої державної чи офіційної, на чому наполягають деякі політичні сили, немає об'єктивних підстав - через однонаціональний склад населення країни і відсутність місця компактного розселення етнічної російської меншини».6 Існують також і інші аргументи на користь української як єдиної державної мови. Визнання російської другою державною мовою в сучасних українських умовах фактично означає визнання другої державотворчої нації (в етнічному розумінні) в Україні - росіян. Навряд чи це сприятиме консолідації країни та формуванню політичної нації в Україні. Досвід останніх виборчих кампаній свідчить, що питання другої державної мови аж ніяк не сприяє консолідації українського суспільства, навпаки поглиблює розкол в країні. Подібні аргументи стосуються також пропозицій щодо надання російській статусу офіційної (регіональної) в ряді регіонів України.
Наслідком надання російській статусу другої державної мови буде зміна фактичної двомовності (білінгвізму) що, в свою чергу, неминуче спричинить швидке витіснення української мови з офіційного спілкування, подальше звуження сфери її використання. У такому разі українська мова може перетворитися на суто декларативну державну мову. Незважаючи на те, що більшість населення України визнає рідною українську, вона ще й досі в багатьох сферах перебуває на другорядних позиціях. У деяких регіонах України, зокрема в Автономній Республіці Крим, кількість освітніх закладів з українською мовою викладання на сьогоднішні не може задовольнити усіх охочих.
У контексті мовного питання не варто забувати про реальну ситуацію з використанням мов інших національних меншин України. На сьогодні більшість із них потребують захисту, впровадження заходів, спрямованих на їх відродження тощо. Одним із наслідків політики насильницької русифікації за часів СРСР є занедбаний стан рідної мови серед значної частини етнічних меншин України. Найбільш русифікованими залишаються греки (88,5 %), євреї (83 %), караїми (78 %), німці (65 %), білоруси (62,5 %), татари (59 %), литовці (58 %), вірмени (43 %), чехи й албанці (36 %).7
Мовні проблеми в сучасній Україні мають вирішуватися з врахуванням усіх можливих наслідків, варіантів розвитку подій. Як каже російська народна приказка, «семь раз отмерь - один раз отрежь». Можливо, найбільш оптимальним шляхом вирішення мовного питання в сучасній Україні є впровадження культурно-національної автономії для представників етнічних меншин. На користь цього шляху свідчить світовий досвід забезпечення прав етнічних меншин.
Сьогодні перед Українською державою в етнополітичній царині постають три основні завдання: інтеграція усіх без винятку представників етнічних груп, що проживають на території нашої держави, в єдину українську політичну націю (народ України); сприяння відродженню та розвитку української етнічної нації, її культури та мови як на території нашої держави, так і поза її межами; забезпечення всебічного розвитку, захист прав представників національних меншин, що проживають на території України. Досягнення цих цілей, гармонізація інтересів усіх етнічних груп сприятиме розбудові суверенної, незалежної, демократичної, правової та соціальної української держави, формуванню громадянського суспільства, збереженню міжнаціонального миру та злагоди, уникненню потенційних загроз виникнення етнополітичних конфліктів тощо.
Реалізація цих завдань виступає центральною метою української держави як головного вторинного суб'єкта етнополітики. Важливу роль у реалізації державної етнополітики відіграють вищі органи державної влади: Президент України, Кабінет Міністрів України, Верховна Рада України. Як і в інших країнах, в Україні існують спеціальні органи, одним з напрямків діяльності яких є етнополітика. На сьогодні (2010 рік) таким органом є Державний комітет у справах національностей та релігії, що у своїй діяльності підпорядковується та координується Кабінетом Міністрів України. Основним завданням Комітету є участь у формуванні та забезпеченні реалізації державної політики у сфері:
Поряд з цими напрямками діяльності Державний комітет у справах національностей та релігії також виконує ряд функцій, пов'язаних з регулюванням релігійних та конфесійних відносин в Україні. Важливу роль у реалізації державної етнополітики також відіграє ряд міністерств та відомств, зокрема Міністерство культури і туризму України, Міністерство освіти і науки України, Міністерство юстиції України, Державний комітет телебачення та радіомовлення України та інші.
Проведення ефективної державної етнополітики, сформованої на засадах демократизму, неможливе без взаємодії органів державної влади та інших вторинних суб'єктів етнополітики - органів місцевого самоврядування, політичних партій та громадських організацій, що представляють інтереси етнічних спільнот, національно-культурних товариств тощо. Лише координація діяльності та зусиль усіх без винятку суб'єктів етнополітики в Україні - як первинних, так і вторинних - здатна забезпечити врахування та узгодження інтересів усіх без винятку етнічних спільнот, представники яких проживають на території нашої держави.
Список використаної та рекомендованої літератури
Запитання та завдання для самоконтролю
Список використаної та рекомендованої літератури
113 Лойко Л. І. Громадські організації етнічних меншин України: природа, легітим- ність, діяльність: Монографія. - К.: ПЦ «Фоліант», 2005.- 634 с. - С. 123.
114 Див: Євтух В. Б. Трощинський В. П. Етнонаціональна структура українського суспільства: деякі аспекти системного бачення її розвитку II Етнонаціональна структура українського суспільства. Довідник / В. Б. Євтух, В. П. Трощинський, К. Ю. Галушко, К. О. Чернова. - К.: Наукова думка, 2004. с. 3-35. - С. 7.
2 Пойко Л. /. Громадські організації етнічних меншин України: природа, легітим- ність, діяльність: Монографія. - К.: ПЦ «Фоліант», 2005. -634 с. - С. 128-129.
г
3 Див: Конституція України. К.: Вид. Паливода А. В., 2008. - 48 с. - С. 5.
4 Там само. - С. 5.
5 Див: Нахманович В. Динаміка етнонаціональних процесів в Україні і завдання державноТ етнополітики // Актуальні питання вітчизняної етнополітики: шляхи модернізації, врахування міжнародного досвіду. / Під загальною редакцією Ю. Тищенко. - К.: Український незалежний центр політичних досліджень, 2004. - С. 91-107.- С. 93.
6 Шляхтун П. П. Конституційне право України: Підручник. - К. «Освіта України»,
КНТ, 2008. - 592 с.- С. 115-116. 101
7 Див: Нахманович В. Динаміка етнонаціональних процесів в Україні і завдання державної етнополітики // Актуальні питання вітчизняної етнополітики: шляхи модернізації, врахування міжнародного досвіду. / Під загальною редакцією Ю. Тищенко. - К.: Український незалежний центр політичних досліджень, 2004.-е. 91-107. С 104.
3