Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
Бюджетна система України - сукупність державного бюджету та місцевих бюджетів, побудована з урахуванням економічних відносин, державного і адміністративно-територіальних устроїв і врегульована нормами права.
Бюджет - план формування та використання фінансових ресурсів для забезпечення завдань і функцій, які здійснюються органами державної влади, органами влади Автономної Республіки Крим та органами місцевого самоврядування протягом бюджетного періоду.
Бюджетна система України базується на ряді принципів.
1. Принцип єдності. Він забезпечується єдиною правовою базою, диною грошовою одиницею, єдиним регулюванням бюджетних відносин, єдиною бюджетною класифікацією, єдністю кордону ви конання бюджетів, єдністю ведення бухгалтерського обліку і складан ня звітності за вимогами діючих стандартів.
2. Принцип збалансованості. Його сутність зумовлена тим, що фінансування витрат бюджетів кожної ланки бюджетної системи за безпечується відповідними надходженнями до кожного такого бюд жету за визначений період.
3. Принцип самостійності. Державний бюджет України та місцеві бюджети є самостійними. Держава не несе відповідальності за бюджетними зобов´язаннями органів влади Автономної Республіки Крим та органів місцевого самоврядування грошовими коштами Державно го бюджету. Аналогічно органи влади Автономної Республіки Крим та органи місцевого самоврядування не несуть відповідальності кошта ми за бюджетними зобов´язаннями між собою та бюджетними зо бов´язаннями держави. Самостійність кожного із бюджетів забезпе чується закріпленими за ними відповідними джерелами доходів, правом відповідних органів державної влади, органів влади АР Крим та органів місцевого самоврядування на визначення напрямків використання коштів відповідно до законодавства України.
4. Принцип повноти. До складу бюджетів підлягають включенню всі надходження відповідних бюджетів та витрати бюджетів, які здійснюються відповідно до нормативно-правових актів органів дер жавної влади, АР Крим, місцевого самоврядування.
5. Принцип обґрунтованості. Бюджет формується на реальних по казниках економічного і соціального розвитку держави та розрахун ках надходження коштів до бюджету і витрат бюджету, які здійсню ються за діючими правилами та методиками.
6. Принцип ефективності. При складанні та виконанні бюджетів усі учасники бюджетного процесу мають спрямовувати свою діяльність на досягнення запланованих цілей за допомогою залучен ня мінімальних обсягів бюджетних коштів та досягнення максималь ного результату при їх використанні.
7. Принцип субсидіарності. Розподіл видатків міждержавним бюд жетом та місцевими бюджетами, а також між місцевими бюджетами має ґрунтуватися на максимально можливому наближенні суспільних послуг до їх безпосереднього споживача.
8. Принцип цільового використання бюджетних коштів. Усі бюд жетні кошти використовуються лише на заходи, які визначаються ви ключно бюджетними призначеннями.
9. Принцип справедливості і неупередженості. Бюджетна система Ук раїни базується на засадах справедливого і неупередженого розподілу суспільного багатства між громадянами і територіальними громадами.
10. Принцип публічності та прозорості. Державний бюджет України та місцеві бюджети затверджуються відповідно Верховною Радою Ук раїни, Верховною Радою Автономної Республіки Крим та відповідними радами. Аналогічно приймаються рішення щодо звіту про їх виконан ня. Показники державного бюджету публікуються у пресі.
11. Принцип відповідальності учасників бюджетного процесу.Кожен учасник бюджетного процесу (орган державної влади та управління) несе відповідальність за свою діяльність або бездіяльність у процесі здійснення бюджетного процесу.
Усі принципи побудови бюджетної системи взаємопов´язані між собою, доповнюють один одного і у цілому сприяють виконанню за вдань, передбачених бюджетною політикою суспільства.
2. Сутність та структура ринку цінних паперів?
Ринок цінних паперів - це функціональна система фінансового ринку, яка сприяє акумулюванню капіталу для інвестицій у виробничу і соціальну сфери, стимулює структурну перебудову економіки, підвищує добробут громадян коштом доходів від вкладання грошових ресурсів у цінні папери і вільне розпорядження доходами.
В такому розумінні ринок цінних паперів становить частину ринку позичкових капіталів. На ньому здійснюється емісія та купівля-продаж цінних паперів, на основі законів попиту та пропозиції формуються ціни, складаються відносини співволодіння (акції, паї) чи позики (облігації, векселі) й похідні від них.
Ринок цінних паперів в Україні вже набув такої організаційної структури:
В економічній літературі категорія «ринок цінних паперів» часто виражається терміном «фондовий ринок». Як сегмент фінансового ринку він складається з таких елементів:
Схема показує, що фондовий ринок є багатоаспектною складною економічною системою, на основі функціонування якої ринкова економіка:
1) акумулює капітал для інвестицій у виробничу і невиробничу сфери;
2) відображає сукупність економічних відносин, які виникають під впливом співвідношення попиту і пропонування позичкового капіталу;
3) головним завданням фондового ринку є створення умов для нормального розміщення інвестицій. Ринок об´єктивно висвітлює найефективніші галузі і сфери економіки, в які вливається капітал через купівлю-продаж цінних паперів;
4) для нормального функціонування ринку цінних паперів важливими є два аспекти: саморегулювання і державно-планове регулювання. В свою чергу саморегулювання можна розглядати як індивідуальне - дотримання морально-етичних норм і правил поведінки кожним з учасників ринку, і колективне - відпрацювання правил і положень, які мають виконуватися колективними учасниками ринку цінних паперів. Державне регулювання ринку цінних паперів охоплює формування єдиної державної політики й адаптацію його до міжнародних стандартів, координацію і контроль за випуском в обіг цінних паперів та їх похідних, захист прав інвесторів шляхом здійснення заходів і санкцій проти порушників, сприяння розвитку ринку цінних паперів, узагальнення досвіду і підготовки пропозицій з удосконаленням системи обігу цінних паперів
Ринок цінних паперів становить частку ринку позичкових капіталів. На ньому здійснюється емісія та купівля-продаж цінних паперів. Через участь банків, спеціалізованих кредитно-фінансових установ і фондової біржі тут акумулюються грошові нагромадження підприємств, банків, держави і приватних осіб з метою спрямування у виробниче і невиробниче інвестування. Розрізняють два типи ринку цінних паперів первинний і вторинний, їх взаємодію можна відобразити так:
Внаслідок продажу акцій та облігацій на первинному ринку емітент отримує необхідні йому фінансові ресурси, а цінні папери зосереджуються у перших покупців.
Як правило, обіг цінних паперів на первинному ринку охоплює лише нові випуски цінних паперів (переважно торгово-промислових корпорацій).
Основу вторинного ринку становить фондовий ринок: біржовий та позабіржовий або організований і неорганізований.
Вторинний ринок діє тому, що первинний інвестор користується своїм правом і перепродує цінні папери іншим особам, а вони - вільні у своєму виборі - перепродують їх наступним вкладникам. Внаслідок цього ті цінні папери, що пройшли випробування первинним ринком попадають у наступний оборот, що діє без участі того акціонерного товариства, яке їх випустило і започаткувало розміщення.
Вони постійно купуються і продаються, переходять від одних власників до інших, втрачають чи набувають курсову ціну. Звичайно, через дрібних і середніх інвесторів і на вторинному ринку здійснюється певна частина фінансування відтворювального процесу. Але спекулятивні біржові операції, в основному, зосереджуються навколо переходу титулу власності й перетасовки контролю між різними фінансовими групами.
Особливістю діяльності сучасної біржі стає реалізація значної частини акцій індивідуальними інвесторами. Водночас створення умов для найширшої торгівлі цінними паперами з метою надання можливостей власникам реалізувати їх у найкоротший час за невеликих варіацій курсів і невисоких реалізаційних витратах - головне у діяльності вторинного ринку. Якби не було вторинного ринку, то це обмежило б бажання інвесторів вкладати тимчасово вільні кошти у всі чи частину цінних паперів, а суспільство втратило б важливе джерело інвестування.
3. Характеристика методів організації фінансової діяльності підприємств?
Фінансова діяльність підприємств може бути організована трьома методами, а саме:
— комерційний розрахунок;
— неприбуткова діяльність;
— кошторисне фінансування.
Основний метод фінансової діяльності — комерційний розрахунок
Комерційний розрахунок є раціональним і високоефективним методом фінансової діяльності. Він спонукає підприємство до пошуку достатніх і дешевих фінансових ресурсів, раціонального їх розміщення, мінімізації витрат і максимізації доходів та прибутку. Комерційний розрахунок притаманний ринковій економіці.
Комерційний розрахунок ґрунтується на таких принципах:
— фінансова відповідальність.
Усі принципи між собою тісно взаємозв’язані й становлять єди не ціле. Недотримання хоча б одного з них відразу ж зводить нанівець ефективність комерційного розрахунку. Разом з тим визначальним принципом є господарська і юридична відокремленість.
Самоокупність є другим за значенням принципом у системі комерційного розрахунку. Вона о значає покриття витрат на просте відтворення виробництва за рахунок отриманих доходів.. Принцип самоокупності означає, що фінансова діяльність підприємства ґрунтується на такому вкладенні коштів, яке обов’язково має окупитись, тобто забезпечується стабільний кругообіг фінансових ресурсів.
У фінансовій практиці розрізняють повну і часткову самоокупність. Повна самоокупність означає повне покриття витрат за рахунок отриманих доходів. При частковій самоокупності отримані доходи покривають лише частину здійснених витрат. Часткова самоокупність може бути як непередбаченим наслідком зміни кон’юнктури ринку і зниження рівня цін на певну продукцію, так і запланованим явищем, коли свідомо підтримується невисокий рівень цін на окрему продукцію. Непередбачена часткова самоокупність веде до збитків, запланована — потребує встановлення відповідних джерел відшкодування втрат доходів. Як правило, запланована часткова самоокупність визначається державною ціновою політикою для певних товарів і послуг. Наприклад, у більшості країн світу на сільгосппродукцію ціни підтримуються на невисокому рівні, унаслідок чого держава надає субсидії з бюджету її виробникам.
Прибутковість, яка є логічним продовженням принципу самоокупності, означає, що отримані доходи мають не тільки покрити проведені витрати, а й сформувати прибуток.
Прибуток відіграє важливу стимулюючу роль для підприємства, націлюючи його на максимізацію доходів і мінімізацію витрат.
Самофінансування передбачає покриття витрат на розвиток виробництва за рахунок отриманого прибутку та залучених кредитів, які, у свою чергу, також погашаються за рахунок прибутку. Це дуже важливий принцип комерційного розрахунку, оскільки підприємство має саме дбати про розвиток виробництва. Цей принцип установлює взаємозв’язок між розвитком підприємства і фінансовими результатами його діяльності. Він забезпечує раціональне використання зароблених і залучених фінансових ресурсів, адже мета самофінансування полягає не в тому, щоб просто самостійно витратити певну суму коштів, а в тому, щоб отримати певний ефект
Фінансова відповідальність є підсумковим принципом комерційного розрахунку і забезпечує його дійовість. Сутність цього принципу полягає в тому, що підприємство несе повну відповідальність за фінансові результати своєї діяльності. Отримані збит ки покриваються за рахунок власних коштів.
Неприбуткова діяльність у цілому організована на такій самій основі, як і комерційний розрахунок, але за дещо обмеженою схемою:
Специфічною ознакою формування фінансових ресурсів є те, що досить часто воно здійснюється за рахунок спонсорських та інших надходжень, насамперед від засновників. Цей метод організації фінансової діяльності не передбачає принципу прибутковості. Головна мета функціонування неприбуткових підприємств, організацій та установ — забезпечення певних потреб суспільства, а не отримання прибутку. Відсутність прибутку дає змогу знизити рівень цін і зробити відповідні товари та послуги більш доступними.
Неприбуткова діяльність ґрунтується на таких принципах:
— фінансова відповідальність.
Кошторисне фінансування полягає у забезпеченні витрат за рахунок зовнішнього фінансування. Воно здійснюється за такою схемою:
Кошторисне фінансування може здійснюватися за двома напрямами: з бюджету і з централізованих фондів корпоративних об’єднань чи фондів підприємств. Установи, які фінансуються з бюджету на основі кошторису, називаються бюджетними. На внутрішньому кошторисному фінансуванні перебувають відособлені підрозділи підприємств і організацій, як правило, соціального призначення.
Кошторисне фінансування здійснюється за такими принципами:
— підзвітність.
Плановість означає, що фінансування здійснюється на підставі й у межах установленого плану. Плановим документом є кошторис (звідси і назва методу). Кошторис — це документ, у якому розраховані й затверджені планові витрати на відповідний плановий період (місяць, квартал, рік) чи відповідні заходи. Розрахунки планових витрат здійснюються, як правило, на основі нормативного методу. Складання кошторису ґрунтується на оперативно-сітьових показниках, які характеризують обсяги діяльності установи, та нормативах витрат за окремими статтями.
Сутність цільового характеру кошторисного фінансування полягає в тому, що виділені кошти можуть бути спрямовані тільки на цілі, передбачені кошторисом. При цьому в окремих випадках може надаватися право певного перерозподілу коштів між окремими статтями. Цільове призначення асигнувань дає змогу фінансуючій організації здійснювати контроль за їх раціональним і ефективним використанням.
Виділення коштів залежно від фактичних показників діяльності установи означає, що фінансування здійснюється за кошторисом, однак виходячи не з планових, а з фактичних значень оперативно-сітьових показників. Отже, фінансування здійснюється не автоматично за планом, а з урахуванням реальних потреб. Це дуже важливо, бо сприяє недопущенню завищення планових розрахунків для отримання більшого фінансування.
Підзвітність передбачає звітність організацій і установ, що перебувають на кошторисному фінансуванні, перед фінансуючими організаціями. При цьому встановлена відповідальність за порушення принципів і правил кошторисного фінансування. Необхідність контролю випливає з того, що цей метод фінансової діяльності не передбачає реальних стимулів і фінансової відповідальності за результати діяльності. Тому потрібен жорсткий і постійний фінансовий контроль за діяльністю таких організацій та установ.
Прибуток — це та частина додаткової вартості продукту, яка залишається після покриття витрат виробництва. Відокремлення частини вартості продукції у вигляді витрат у грошовому вираженні є собівартістю продукції.
Додатковий продукт — вартість, створювана виробниками понад вартість необхідного продукту. Додатковий продукт властивий усім суспільно-економічним формаціям і є однією з важливих умов їх успішного розвитку.
Прибуток — частина додаткової вартості, виробленої, реалізованої та готової до розподілу. Підприємство одержує прибуток після того, як втілена у створеному продукті вартість реалізується і набуде грошової форми.
Отже, об'єктивна основа прибутку пов'язана з потребою первинного розподілу додаткового продукту. Таким чином, прибуток — об'єктивна економічна категорія, тому на його формування впливають об'єктивні процеси, що відбуваються в суспільстві, сфері виробництва й розподілу валового внутрішнього продукту.
Водночас прибуток — це показник, який формується на мікрорівні. Прибуток відображає результати фінансово-господарської діяльності підприємств як суб'єктів господарювання і зазнає впливу багатьох чинників. У формуванні прибутку підприємств є особливості залежно від сфери їх діяльності, галузі господарства, форми власності, розвитку ринкових відносин тощо.
На формування прибутку як фінансового показника роботи підприємства, що відображається в офіційній звітності суб'єктів господарювання, впливає встановлений порядок визначення фінансових результатів діяльності; обчислення собівартості продукції (робіт, послуг); загальногосподарських витрат; визначення прибутків (збитків) від фінансових операцій та іншої діяльності. Отже, прибуток — важливий показник, що характеризує фінансовий результат діяльності підприємства.
Зростання прибутку означає збільшення потенційних можливостей підприємства, підвищення ступеня його ділової активності. За прибутком визначається доля доходів власників підприємств, розміри дивідендів акціонерів та інших доходів
Облік і визначення фінансових результатів — прибутку (збитку) здійснюється за такими видами діяльності підприємства: звичайна діяльність, у тому числі операційна й інша звичайна діяльність; а також діяльність, пов'язана з виникненням надзвичайних подій. Підприємство може одержувати прибуток у результаті операційної, фінансової та інвестиційної діяльності.Відповідно до стандартів бухгалтерського обліку прибуток — це сума, на яку доходи перевищують пов'язані з ними витрати.
У розподілі прибутку розрізняють два етапи.
1. Розподіл загального прибутку. На цьому етапі учасниками розподілу є держава й підприємство. У результаті розподілу кожен із учасників одержує свою частинку прибутку. Пропорція розподілу прибутку між державою та підприємствами має важливе значення для забезпечення державних потреб і потреб підприємств.
Пропорції розподілу прибутку між державою (бюджетом) і підприємством складаються під впливом кількох чинників. Істотне значення при цьому має податкова політика держави стосовно суб'єктів господарювання. Така політика реалізується в сумі податків, що сплачуються за рахунок прибутку, у визначені об'єктів оподаткування, ставках оподаткування, порядку надання податкових пільг.
Обчислення оподаткованого прибутку здійснюється виключенням із суми скоригованого валового доходу валових витрат платника податку, а також нарахованих амортизаційних нарахувань. Основну ставку податку встановлено у розмірі 25 % до об'єкта оподаткування.
2. Розподіл і використання прибутку, що залишився в розпорядженні підприємств після здійснення платежів до бюджету. На цьому етапі можуть створюватися за рахунок прибутку цільові фонди з метою фінансування відповідних витрат.
Прибуток, що залишається після податків і платежів (тобто чистий прибуток), надходить у повне розпорядження підприємства. Основними напрямами використання прибутку вважаються виробничо-технічний розвиток підприємства, соціальний розвиток, матеріальне заохочення, включаючи виплату дивідендів в акціонерних товариствах та інші витрати
Чистий прибуток підприємства спрямовується на формування резервного фонду, виплату дивідендів, поповнення статутного фонду, й інші цілі.
Ефективність роботи підприємства значною мірою залежить від якості управлінських рішень, що стосуються використання прибутку, який залишився у розпорядженні підприємства. Приймаючи ці рішення, власники (менеджери) мають враховувати потребу підприємства у фінансових ресурсах, резервах, необхідність виробничого і соціального розвитку підприємства, можливості прибуткових фінансових вкладень тощо.
Чистий прибуток підприємства спрямовується на формування резервного фонду, виплату дивідендів, поповнення статутного фонду, й інші цілі.
Ефективність роботи підприємства значною мірою залежить від якості управлінських рішень, що стосуються використання прибутку, який залишився у розпорядженні підприємства. Приймаючи ці рішення, власники (менеджери) мають враховувати потребу підприємства у фінансових ресурсах, резервах, необхідність виробничого і соціального розвитку підприємства, можливості прибуткових фінансових вкладень тощо.
Державний кредит може бути внутрішнім і зовнішнім.
Внутрішній державний кредит виступає в таких формах: державні позики, перетворення частини вкладів населення в державні позики, позикові кошти загальнодержавні позикового фонду, гарантовані позики.
Державні позики як основна форма всередині державного кредиту характеризується тим, що тимчасово вільні кошти населення, підприємств та організацій залучаються на фінансування суспільних потреб через випуск і реалізацію облігацій, казначейських обов'язків та інших видів державних цінних паперів.
Облігація - найбільш поширений вид державних цінних паперів. Вона символізує державне боргове обов'язок і надає право її власнику після закінчення визначеного терміну одержати назад суму боргу і відсотки. Продаючи облігацію, держава зобов'язується повернути суму боргу у визначений термін з відсотками чи виплачувати відсотки протягом усього терміну користування позиковими засобами, а після терміну повернути і суму боргу.
За своєю сутністю облігації державної позики є особливою формою фіктивного капіталу. Звичайно, якщо джерелом доходу за цінними паперами підприємств є новостворена вартість, то відсотки за державними паперами оплачуються за рахунок доходів бюджету, оскільки кошти, отримані за державними позиками, як правило, не інвестуються в виробництво, а направлені на фінансування бюджетного дефіциту. Інвестори в державні цінні папери стають власниками частини майбутніх податкових і неподаткових надходжень до бюджету держави. У ньому і полягає специфічність державного фіктивного капіталу, яка призводить, у кінцевому рахунку, до збільшення податкового навантаження.
Казначейські обов'язки (векселі) мають характер боргового обов'язки, спрямованого тільки на покриття бюджетного дефіциту. Виплата доходу здійснюється у формі процентів. Казначейськими обов'язками, як правило, оформляються короткострокові позики.
Перетворення частини внесків населення в державні позики, призначені для потреб держави, здійснюється через купівлю цінних паперів (наприклад, казначейські ощадні сертифікати) або ринкових цінних паперів (облігації, казначейські обов'язки), а також оформлення безоблігаційних позик. У нашій країні це відбувається через придбання Ощадбанком державних цінних паперів.
Використання державою коштів позикового фонду як форма державного кредиту характеризується тим, що державні кредитні установи беспосредственно (не обмежуючи цих операцій купівлею цінних паперів) передають частину кредитних ресурсів на покриття витрат уряду.
Казначейські позики як форма державного кредиту виражають відносини з наданням фінансової допомоги п / п і організаціям органами державної влади та управління за рахунок бюджетних коштів на умовах терміновості на умовах терміновості, платності і зворотності.
Міжнародний державний кредит - це сукупність відносин, у яких держава виступає на світовому фінансовому ринку в ролі позичальника або кредитора. Ці відносини набувають форми державних зовнішніх позик. Як і внутрішні позики, вони надаються на умовах повернення, терміновості, оплачуваності. Сума отриманих зовнішніх позик з нарахуванням відсотків включається в державний борг країни.
Основною метою державних зовнішніх позик є вплив зміцненню економічного потенціалу, пройти фінансові труднощі країн-одержувачів.
Державні зовнішні позики надаються у грошовій або товарній формі (наприклад, кредити держав постачальників). Як правило, вони бувають середньостроковими і довгостроковими. Грошові позики надаються у валюті країни-кредитора або у вільно конвертованій валюті. Погашення позик за угодою сторін здійснюється товарними поставками або валютою.
6. Характеристика бюджетного дефіциту?
Бюджетний дефіцит – це фінансове явище, що необов'язково відноситься до розряду надзвичайних подій. В сучасному світі немає держави, яка в ті чи інші періоди своєї історії не зіткнулася б з бюджетним дефіцитом. Однак якість самого дефіциту може бути різною:
· дефіцит може бути пов'язаний з необхідністю втілення крупних державних вкладень в розвиток економіки. В цьому випадку він відображає не кризову течію суспільних процесів, державне регулювання економічної кон'юнктури;
· дефіцити виникають в результаті надзвичайних обставин (війни, великомасштабних стихійних лих і т.п.), коли загальних резервів стає недостатньо і доводиться прибігати до джерел особливого роду;
· дефіцит може відображати кризові явища в економіці, неефективність фінансово-кредитних зв'язків, нездатність правительства тримати під контролем фінансову ситуацію в країні. В цьому випадку він – явище надзвичайно тривожне, що потребує прийняття не тільки невідкладних економічних заходів, але і відповідних політичних рішень.
Звідси видно, що в умовах динамічної економіки із сталими, а головне – ефективними міжнародними зв'язками бюджетний дефіцит не страшний.
Нажаль, у вітчизняній економічній науці донедавна привілеював від'ємний погляд на бюджетний дефіцит. Він розглядався як вкрай від'ємна властивість, що характерна лише бюджетам буржуазних держав. В літературі стверджувалося, що в нашій економіці з її планомірним розвитком бюджетний дефіцит не є характерним. Відсутність глибоких наукових розробок про причини і соціально-економічні наслідки бюджетного дефіциту, порівняно низька загальна фінансова культура призвели до того, що економічні відомства країни виявились непідготовленими до управління бюджетним дефіцитом і капітулювали перед ним.
Економічна характеристика дефіциту.
При здійсненні економічного аналізу фахівці оперують різними за змістом визначеннями дефіциту бюджету. Частіше використовують поняття традиційного (звичайного) або первинного дефіциту, рідше – операційного, поточного чи структурного. Бюджет повної зайнятості (структурний бюджет) визначається рівнем сальдо бюджету, який мав би місце за поточного реального рівня державних видатків і податкових ставок в умовах потенційного рівня випуску в економіці. Зміна бюджету повної зайнятості показує напрям, у якому фіскальна політика буде впливати на зміну сукупного попиту в економіці. Циклічний бюджет відбиває вплив ділового циклу на державний бюджет, тобто показує, яким чином фаза економічного циклу впливає на доходи, видатки і сальдо бюджету. Фактичний дефіцит державного бюджету складається під впливом дискреційної бюджетно-податкової політики (структурний дефіцит) і циклічних коливань в економіці (циклічний дефіцит). Структурний дефіцит визначається як бюджетний дефіцит при діючих податкових ставках і потенційному рівні випуску. Перевищення фактичного дефіциту над структурним дає циклічний дефіцит, а перевищення структурного дефіциту над фактичним – циклічний надлишок. Зміна абсолютного розміру циклічного дефіциту визначається змінами в структурі податків і державних витрат, автоматична зміна яких відповідає змінам реального обсягу виробництва, інфляції та безробіття залежно від фази економічного циклу.
Дефіцитом бюджету у традиційному розумінні є перевищення видатків над доходами:
Дефіцит = Видатки – Доходи.
Розмір дефіциту бюджету залежить від правильного віднесення операцій органів державного управління до основних категорій статистики державних фінансів, що складають її аналітичну, концептуальну основу, тобто до доходів, видатків та фінансування.
Значні рівні дефіциту бюджету та, як наслідок, стрімке зростання державного боргу протягом останніх років стали суттєво впливати на стан економіки країни. Виникла нагальна необхідність у проведенні більш якісного аналізу макроекономічного впливу бюджету. Крім того, перехід вітчизняної статистики від методології балансу народного господарства ло методології системи національних рахунків також потребував перегляду принципів обліку держаних фінансів.
Особливості формування бюджету в Україні.
1. Суперечливий характер перерозподілу бюджетних ресурсів на рівні регіонів. Регіони України істотно відрізняються за своїми фінансовими можливостями. Водночас при формуванні місцевих бюджетів за основу беруть визначення нормативів мінімальної бюджетної забезпеченості та однакових для всіх областей нормативів відрахувань від загальнодержавних податків до місцевих бюджетів.
2. Виділення з центрального бюджету субвенцій * і субсидій у випадку, коли витрати місцевих бюджетів не покриваються доходами. Відсутність законодавчо встановлених умов надання субвенцій для областей призводить до того, що державний бюджет перетворюється на знаряддя досягнення політичних цілей, розв'язання завдань і додержання інтересів одних регіонів за рахунок кошті в інших. Проте невизначеність у наданні субсидій означає, що витрати місцевих бюджетів регулюються центральними органами влади, а органи місцевого самоврядування залишаються в більшості випадків лише виконавцями централізованих рішень.
3. Основним критерієм, відповідно до якого розподіляються витрати між державним і місцевим бюджетами, є організаційна підпорядкованість підприємств і організацій.
4. Підвищення цін, що спричинило зростання видатків бюджетів усіх рівнів, у той же час доходи зростали в менших обсягах. Це стало однією з головних причин незбалансованості бюджету.
5. Реформування бюджетної системи, що взаємопов'язане з реформуванням політичної системи. Згідно з Конституцією України скасовано підпорядкованість Рад по вертикалі. Це створює передумови для формування бюджетної системи, адекватної ринковій економіці.
7.Сутність та функції фінансів підприємства?
Фінанси підприємств забезпечують діяльність сфери суспільного виробництва, яке створює матеріальні блага та послуги, формує валовий внутрішній продукт і національний дохід суспільства, а також, завдяки оподаткуванню, формує основну частину фінансових ресурсів держави.
Фінанси підприємств - це регульовані у визначеному правовому полі за допомогою спеціальних методів, прийомів та інструментарію потоки коштів через створювану на мікрорівні систему грошових фондів, які забезпечують процес підготовки виробництва, виготовлення і реалізації продукції, утворення виручки, доходу і прибутку та забезпечення виробничого і соціального розвитку.
Забезпечуючи процес виробництва товарів і послуг фінанси підприємств формують певні економічні взаємовідносини між всіма учасниками виробничого процесу, які оцінюються розмірами частки коштів, яка спрямовується до кожного учасника.
Фінанси підприємств виконують ряд функцій.
Через грошові потоки здійснюється розподіл отримуваного доходу між учасниками виробничого процесу. Виручка від реалізації продукції (товарів, робіт, послуг) йде на покриття витрат, які були здійснені задля її отримання, та доходу. До цих витрат, в першу чергу, відносять витрати на відшкодування вартості використаних у процесі виробництва засобів виробництва (амортизаційні відрахування), матеріальні витрати, витрати на оплату праці, відрахування на соціальні заходи, сплата відповідних податків і зборів до бюджету та інші витрати. Частина коштів, що залишається як дохід, спрямовується на створення резервного та інших фондів підприємства, які необхідні для виробничого і соціального розвитку учасників виробничого процесу.
Фінанси підприємств передбачають числову оцінку потоків коштів, обсягів тих чи інших економічних процесів в еквіваленті грошової одиниці, отже появляється можливість кількісної оцінки і, відповідно, ретельного контролю за кожною виробничою операцією зокрема та виконанням підприємствами запланованих обсягів виробництва, продажу продукції, отримання доходу і прибутку загалом, формуванням і цільовим використанням підприємницьких фондів.
Фінанси підприємств дозволяють здійснити диверсифікацію ризиків підприємницької діяльності.
Вони також забезпечують можливість об'єднання коштів для створення великомасштабних підприємств, а також подрібнення капіталу будь-якого підприємства серед значної кількості власників. Внаслідок цього власник може "плавно", без видимих наслідків для персоналу підприємств, змінюватись.
Однією із функцій є також забезпечення широкого фінансового інформування громадськості з метою надання їй можливості прийняття виважених фінансових рішень.
Підприємствами формуються зовнішні та внутрішні фінансові взаємовідносини.
Зовнішні:
виникають у підприємств з державою з приводу податкових та інших платежів у бюджет та державні цільові фонди, бюджетне фінансування, одержання субсидій;
- виникають між окремими підприємствами у зв'язку з спільними фінансовими інвестиціями у цінні папери та одержанням на них доходу, здійсненням пайових внесків, участю у розподілі прибутку від спільної діяльності, одержанням і сплатою штрафних санкцій;
- формуються у підприємств з банківськими установами у зв'язку з відкриттям банківських поточних рахунків у національній та іноземній валютах, одержанням та погашенням кредитів, сплатою відсотків за кредитними ресурсами;
- формуються у підприємств з страховими компаніями у зв'язку із сплатою страхових платежів;
- виникають між окремими підприємствами у вигляді розрахунків з постачальниками і покупцями.
Внутрішні:
- пов'язані з формуванням статутного капіталу та інших фондів підприємницьких структур;
- пов'язані із розподілом доходів і формуванням прибутку підприємства;
- пов'язані з розподілом чистого прибутку та його використанням;
- з формуванням та використанням фонду амортизаційних відрахувань.
8. Фонди цільового призначення, їх характеристика та порядок їх утворення?
Основним централізованим фондом фінансових ресурсів держави є бюджет. Кошти бюджету знеособлені, вони забезпечують реалізацію функцій держави. Однак держава має певні потреби, для яких властиве особливе значення, тому вони повинні мати відповідне гарантоване фінансове забезпечення. Це і є причиною формування фондів цільового призначення.
Головне призначення державних цільових фондів полягає у:
— забезпеченні соціального захисту населення шляхом виплати пенсій та субсидій, фінансування соціальної інфраструктури;
— сприянні економічному розвитку держави за допомогою фінансування, субсидування, кредитування вітчизняних підприємств;
— фінансуванні природоохоронних заходів;
— наданні позик та кредитів.
Серед державних цільових фондів вирізняють цільові бюджетні (фонди, що входять до складу державного бюджету) та державні позабюджетні фонди (фонди, що не входять до складу державного бюджету).
Державні цільові фонди поділяються на дві групи: 1) постійні фонди, створення яких пов'язане з виділенням окремих функцій держави. Це окремо створені спеціальні фонди для гарантованого забезпечення соціального страхування; 2) тимчасові фонди, що формуються з метою прискореного розв'язання актуальних проблем; створюються за конкретної потреби і після вирішення питання припиняють діяльність.
Формування цільових фондів у структурі Державного бюджету України закріплено Бюджетним кодексом (ст. 38). Передбачено, що Кабінет Міністрів України разом із проектом Державного бюджету на наступний бюджетний рік подає проекти кошторисів усіх державних цільових фондів, які утворюються за рахунок обов'язкових платежів (податків та зборів), з огляду на потреби конкретних галузей економіки та соціальної сфери.
У структурі Державного бюджету України на 2005 р. вирізняють такі фонди: Фонд соціального захисту інвалідів; Державний спеціалізований фонд фінансування загальнодержавних витрат на авіаційну діяльність та участь України в міжнародних авіаційних організаціях; Фонд розвитку виноградарства, садівництва і хмелярства; Соціальний фонд безпеки авіації.
Фонд соціального захисту інвалідів. Мета створення цього фонду — фінансування роботи та державних програм із соціального захисту інвалідів, створення умов для їх працевлаштування, соціально-трудової та професійної реабілітації.
Основними завданнями Фонду є:
1) фінансування загальнодержавних програм і заходів із соціального захисту інвалідів;
2) фінансування медичної та соціально-трудової реабілітації інвалідів, а також залучення їх до суспільно корисної праці;
3) мобілізація благодійних внесків та коштів підприємств, установ, організацій і громадян України для ефективного їх використання Фондом та його відділеннями;
4) контроль за виконанням і додержанням нормативів працевлаштування інвалідів та надання для них робочих місць;
5) участь у визначенні нормативів робочих місць, призначених для працевлаштування інвалідів.
Згідно із Законом України "Про основи соціального захисту інвалідів в Україні" від 21 березня 1991 р. № 875-ХП (зі змінами та доповненнями) місцеві ради разом із підприємствами, за участю відділень Фонду, на основі пропозицій органів Міністерства соціального захисту населення України щороку визначають нормативи робочих місць для працевлаштування інвалідів.
У ст. 19 цього закону для підприємств незалежно від форми власності нормативи визначаються в розмірі не меншому 4 % від загальної кількості працівників. Якщо їх чисельність на підприємстві становить від 15 до 25 осіб, норматив встановлюється в кількості одного робочого місця. У разі незабезпечення робочих місць відповідно до доведених норм або якщо працевлаштовано інвалідів менше, ніж передбачено нормативом згідно зі ст. 20 Закону України "Про основи соціального захисту інвалідів в Україні", підприємства (об'єднання), установи, організації всіх форм власності зобов'язані щороку перераховувати до відділень Фонду цільові засоби для створення робочих засобів, передбачених з метою працевлаштування інвалідів і здійснення заходів з їх соціальної та професійної реабілітації. Величина відрахувань визначається середньою річною заробітною платою на відповідному підприємстві за кожне нестворене робоче місце для інваліда.
Відрахування у Фонд соціального захисту інвалідів не належать до обов'язкових податків, зборів і сплачуються як фінансові санкції за невиконання нормативів створення робочих місць для працевлаштування інвалідів. Відповідно, сума цих відрахувань не входить до складу валових видатків платника податків і сплачується за рахунок власних джерел підприємства.
Цільові засоби нараховуються і перераховуються на рахунки відділень Фонду підприємствами (об'єднаннями), установами й організаціями самостійно не пізніше 15 лютого року, що слідує за звітним, з одночасним представленням звіту в відділення Фонду.
Державний фонд охорони навколишнього природного середовища* 3 метою цільового фінансування природоохоронних і ресурсозберігаючих заходів, а також зменшення впливу забруднення навколишнього природного середовища на здоров'я населення у 1991 р. згідно із Законом України "Про охорону навколишнього природного середовища" було створено Державний фонд охорони навколишнього природного середовища. Він діє на державному, обласному та місцевому рівнях
Ставки збору запроваджує уряд Автономної Республіки Крим й органи місцевого самоврядування на підставі лімітів викидів і скидів забруднювальних речовин і розміщення відходів, а також нормативів плати за них.
Ліміти викидів стаціонарними джерелами за забруднення встановлює Міністерство охорони навколишнього природного середовища та ядерної безпеки України у формі видачі дозволів на викиди і скиди терміном на п'ять років.
Об'єктом обчислення збору є:
— обсяги забруднювальних речовин, які викидають в атмосферне повітря або скидають безпосередньо у водний об'єкт, та обсяги відходів, що розміщуються у спеціально відведених для цього об'єктах — для стаціонарних джерел забруднення;
— обсяги фактично спожитих видів пального, шляхом використання яких утворюються забруднювальні речовини — для пересувних джерел забруднення.
Нормативи збору встановлює Кабінет Міністрів України як фіксовані суми в гривнях за одиницю основних забруднювальних речовин та розміщення відходів. За викиди пересування джерелами забруднення нормативи збору встановлюються залежно від виду пального та транспорту. За понадлімітні обсяги викидів, скидів забруднювальних речовин і розміщення відходів збір обчислюється і сплачується у п'ятикратному розмірі.
Суми збору за викиди стаціонарними джерелами забруднення вираховуються платниками самостійно щоквартально наростаючим підсумком з початку року як добуток затверджених лімітів, фактичних обсягів видатків, нормативів збору, коригувальних коефіцієнтів. Загальна сума збору визначається як сума збору в межах ліміту і за понадлімітні викиди з урахуванням зазначених чинників.
Кошти Фонду використовуються в межах бюджетних програм визначених законодавством, згідно із кошторисами доходів і видатків, які затверджуються Міністерством екології та природних ресурсів України за погодженням з Міністерством фінансів України. Переліки природоохоронних заходів у межах бюджетних програм Фонду погоджує Кабінет Міністрів України за поданням Міністерства екології та природних ресурсів України.
До 10 % коштів Фонду може резервуватися для здійснення непередбачених випадків, пов'язаних із природоохоронною діяльністю" що не мають постійного характеру і не могли передбачатися під час складання проекту Державного бюджету України.
Враховуючи техногенне навантаження на природне середовище в Україні, що перевищує аналогічний показник розвинених країн у 4—5 разів, Кабінет Міністрів України розширив базу оподаткування. Окрім податків за спеціальне використання водних та лісових ресурсів, уведено збір за спеціальне використання надр для видобутку корисних копалин; збір за спеціальне використання диких тварин; річних та інших водних живих ресурсів.
Фонд формується за рахунок;
— частини зборів за використання природних ресурсів, розмір яких визначає Верховна Рада України;
— 30 % зборів за забруднення навколишнього природного середовища;
— добровільних внесків підприємств, установ, організацій, громадян та інших надходжень.
Розподіл коштів Фонду здійснює Кабінет Міністрів України за поданням Міністерства охорони навколишнього природного середовища.
9. Характеристика форм оподаткування?
2.1 Об'єкт оподаткування і податкова база
Об'єднаних кт подат гообложе ня - реалізація товарів (робіт, послуг), майно, прибуток, дохід, витрата або інша обставина, що має вартісну, кількісну чи фізичну характеристику, з наявністю якого законодавство про податки і збори пов'язує виникнення у платника податків обов'язки по сплату податку. Є одним з обов'язкових елементів податку.
Відповідно до п. 1 ст. 38 НК РФ об'єктами оподаткування можуть бути:
операції з реалізації товарів (робіт, послуг),
майно,
прибуток,
дохід,
вартість реалізованих товарів (виконаних робіт, наданих послуг)
об'єкт, що має вартісну, кількісну чи фізичну характеристики, з наявністю якого у платника податків законодавство про податки і збори пов'язує виникнення обов'язки зі сплати податку.
Майно, товар, робота, послуга, реалізація товарів (робіт, послуг).
1. Під майном в НК РФ розуміються види об'єктів цивільних прав (за винятком майнових прав), що відносяться до майна відповідно до Цивільного кодексу РФ.
2. Товаром для цілей НК РФ визнається будь-яке майно, що реалізовується або призначене для реалізації. З метою регулювання відносин, пов'язаних зі стягненням митних платежів, до товарів відноситься і інше майно, яке визначається Митним кодексом РФ.
3. Роботою для цілей оподаткування визнається діяльність, результати якої мають матеріальне вираження і можуть бути реалізовані для задоволення потреб організації і (або) фізичних осіб.
4. Послугою для цілей оподаткування визнається діяльність, результати якої не мають матеріального висловлювання, реалізуються і споживаються в процесі здійснення цієї діяльності.
5. Реалізацією
товарів
робіт
послуг
організацією або індивідуальним підприємцем у НК РФ визнається відповідно
передача права власності на товари однією особою для іншої особи
передача результатів виконаних робіт однією особою для іншої особи
надання послуг однією особою іншій особі на оплатній основі, а у випадках, передбачених НК РФ, - і на безоплатній основі.
Зокрема, передачею (наданням) на оплатній основі і, відповідно, реалізацією визнається обмін товарами, роботами або послугами.
Місце і момент фактичної реалізації товарів, робіт або послуг визначаються відповідно до частини другої НК РФ.
Не визнається реалізацією товарів, робіт або послуг:
1) здійснення операцій, пов'язаних з обігом російської або іноземної валюти (за винятком цілей нумізматики);
2) передача основних засобів, нематеріальних активів та (або) іншого майна організації її правонаступника (правонаступників) при реорганізації цієї організації;
3) передача основних засобів, нематеріальних активів та (або) іншого майна некомерційним організаціям на здійснення основної статутної діяльності, не пов'язаної з підприємницькою діяльністю;
4) передача майна, якщо така передача носить інвестиційний характер (зокрема, внески до статутного (складеного) капіталу господарських товариств і товариств, внески за договором простого товариства (договору про спільну діяльність), пайові внески в пайові фонди кооперативів);
5) передача майна в межах початкового внеску учаснику господарського товариства або товариства (його правонаступника або спадкоємцю) при виході (вибуття) з господарського товариства або товариства, а також при розподілі майна ліквідованого господарського товариства або товариства між його учасниками;
6) передача майна в межах початкового внеску учаснику договору простого товариства (договору про спільну діяльність) або його правонаступника в разі виділу його частки із майна, що перебуває у спільній власності учасників договору, або розділу такого майна;
7) передача житлових приміщень фізичним особам у будинках державного або муніципального житлового фонду при проведенні приватизації;
8) вилучення майна шляхом конфіскації, успадкування майна, а також звернення у власність інших осіб безхазяйне і кинутих речей, безхазяйне тварин, знахідки, скарбу відповідно до норм Цивільного кодексу РФ;
9) інші операції у випадках, передбачених НК РФ.
Дохід, дивіденд, відсотки.
1. Доходом у НК РФ визнається економічна вигода в грошовій або натуральній формі, що враховується в разі можливості її оцінки й у тій мірі, в якій таку вигоду можна оцінити, і визначається відповідно до глави 23 "Податок на доходи фізичних осіб" і главою 25 "Податок на прибуток організацій "НК РФ.
Відповідно до цих главами здійснюється також розмежування доходів, отриманих від джерел в Російській Федерації, і доходів, отриманих від джерел за межами Російської Федерації.
Якщо положення НК РФ не дозволяють однозначно віднести отримані платником податку доходи до доходів від джерел в Російській Федерації або до доходів від джерел за межами Російської Федерації, віднесення доходу до того чи іншого джерела здійснюється федеральним органом виконавчої влади, уповноваженим з контролю та нагляду у сфері податків і зборів. В аналогічному порядку в зазначених доходи визначається частка, яка може бути віднесена до доходів від джерел в Російській Федерації, і частки, які можуть бути віднесені до доходів від джерел за межами Російської Федерації.
2. Дивідендом в НК РФ визнається будь-який дохід, отриманий акціонером (учасником) від організації при розподілі прибутку, що залишається після оподаткування (у тому числі у вигляді процентів за привілейованими акціями), за належними акціонеру (учаснику) акцій (часток) пропорційно часткам акціонерів (учасників) у статутному (складеному) капіталі цієї організації.
До дивідендів також відносяться будь-які доходи, одержувані з джерел за межами Російської Федерації, пов'язані з дивідендів у відповідності до законодавства іноземних держав.
Не визнаються дивідендами:
1) виплати при ліквідації організації акціонеру (учаснику) цієї організації в грошовій або натуральній формі, що не перевищують внеску цього акціонера (учасника) у статутний (складовий) капітал організації;
2) виплати акціонерам (учасникам) організації у вигляді передачі акцій цієї ж організації у власність;
3) виплати некомерційної організації на здійснення її основної статутної діяльності (не пов'язаної з підприємницькою діяльністю), вироблені господарськими товариствами, статутний капітал яких тільки повністю з вкладів цієї некомерційної організації.
3. Відсотками в НК РФ визнається будь-який заздалегідь заявлений (встановлений) дохід, у тому числі у вигляді дисконту, отриманий за борговим зобов'язанням будь-якого виду (незалежно від способу його оформлення). При цьому відсотками визнаються, зокрема, доходи, отримані за грошовими вкладами і борговими зобов'язаннями.
Кожен податок має самостійний об'єкт оподаткування, який визначається відповідно до частини другої Податкового Кодексу та з урахуванням положень статті 38. Згідно зі ст. 247 НК РФ об'єктом оподаткування з податку на прибуток визнається отримана організацією прибуток, при цьому поняття "прибуток" різне для різних категорій платників податків.
Об'єкт оподаткування в залежності від статусу організації
Російські організації отриманий дохід, зменшений на величину вироблених витрат, визначених відповідно до глави 25 НК РФ.
Іноземні організації, що здійснюють діяльність у Російській Федерації через постійні представництва отриманий через ці постійні представництва дохід, зменшений на величину зроблених цими постійними представництвами витрат, що визначаються відповідно до глави 25 НК РФ.
Інші іноземні організації дохід, отриманий від джерел в Російській Федерації, відповідно до положень ст. 309 НК РФ.
Саме об'єкт оподаткування служить основою для поділу податків на різні види.
Податкова база.
Згідно зі статтею 53. Податкова база являє собою вартісну, фізичну або іншу характеристики об'єкта оподаткування. Податкова база та порядок її визначення за федеральним, регіональним і місцевим податкам встановлюється Податковим Кодексом
Відповідно до статті 54 Платники податків-організації обчислюють податкову базу за підсумками кожного податкового періоду на основі даних регістрів бухгалтерського обліку і (або) на основі інших документально підтверджених даних про об'єкти, що підлягають оподаткуванню або пов'язаних з оподаткуванням.
При виявленні помилок (викривлень) в обчисленні податкової бази, що відносяться до минулих податковим (звітним) періодам, у поточному податковому (звітному) періоді перерахунок податкової бази та суми податку проводиться за період, в якому було вчинено зазначених помилки (спотворення).
У разі неможливості визначення періоду здійснення помилок (викривлень) перерахунок податкової бази та суми податку здійснюється за податковий (звітний) період, в якому виявлені помилки (спотворення). Платник податків має право провести перерахунок податкової бази та суми податку за податковий (звітний) період, в якому виявлені помилки (спотворення), пов'язані з минулим податковим (звітним) періодам, також і в тих випадках, коли допущені помилки (спотворення) призвели до зайвої сплати податку .
Індивідуальні підприємці, нотаріуси, які займаються приватною практикою, адвокати, котрі заснували адвокатські кабінети, обчислюють податкову базу за підсумками кожного податкового періоду на основі даних обліку доходів і витрат і господарських операцій в порядку, визначеному Міністерством фінансів Російської Федерації.
Інші платники податків - фізичні особи обчислюють податкову базу на основі одержуваних у встановлених випадках від організацій та (або) фізичних осіб відомостей про суми виплачених їм доходів, про об'єкти оподаткування, а також даних власного обліку отриманих доходів, об'єктів оподаткування, здійснюваного за довільними формами.
У випадках, передбачених Податковим Кодексом, податкові органи обчислюють податкову базу за підсумками кожного податкового періоду на основі наявних у них даних.
2.2 Податкова ставка
Кожен платник податків самостійно обчислює суму податку, що підлягає сплаті до бюджету, виходячи з податкової бази, податкової ставки і податкових пільг. У загальному випадку сума податку на прибуток визначається як відповідна податковій ставці відсоткова частка податкової бази.
Податкова ставка являє собою величину податкових нарахувань на одиницю виміру податкової бази і встановлюється НК РФ щодо кожного федерального податку.
Податкові ставки за регіональним і місцевим податкам встановлюються відповідно законами суб'єктів Російської Федерації, нормативними правовими актами представницьких органів місцевого самоврядування в межах, встановлених НК РФ.
Розрізняють, тверді, пропорційні, прогресивні і регресивні податкові ставки.
1. Тверді ставки встановлюються в абсолютній сумі на одиницю обкладання, незалежно від розмірів доходу (наприклад, на тонну нафти чи газу).
2. Пропорційні - діють в однаковому процентному відношенні до об'єкта податку без обліку диференціації його величини (наприклад, при оподаткуванні майна, прибутку юридичних осіб, ряду товарів ..).
3. Прогресивні - середня ставка прогресивного податку підвищується в міру зростання доходу. При прогресивній ставці оподатковування платник податків виплачує не тільки велику абсолютну суму доходу, але і більшу його частку.
4. Регресивні - середня ставка регресивного податку знижується в міру зростання доходу. Регресивний податок може приносити більшу абсолютну суму, а може і не приводити до росту абсолютної величини податку при збільшенні доходів.
Наприклад, з Податку на доходи фізичних осіб згідно зі статтею 224 НК РФ податкова ставка встановлюється у розмірі 13 відсотків, якщо інше не передбачено цією статтею.
Податкова ставка встановлюється в розмірі 35 відсотків у відношенні наступних доходів:
-Вартості будь-яких виграшів та призів, одержуваних у проведених конкурсах, іграх та інших заходах з метою реклами товарів, робіт і послуг, у частині перевищення розмірів, зазначених у пункті 28 статті 217 цього Кодексу;
-Процентних доходів по внесках в банках в частині перевищення розмірів, зазначених у статті 214.2 Податкового Кодексу;
-Суми економії на відсотках при отриманні платниками податків позикових (кредитних) коштів в частині перевищення розмірів, зазначених у пункті 2 статті 212 Податкового Кодексу.
Податкова ставка встановлюється в розмірі 30 відсотків по відношенню до всіх доходів, одержуваних фізичними особами, які не є податковими резидентами Російської Федерації, за винятком доходів, одержуваних у вигляді дивідендів від пайової участі в діяльності російських організацій, щодо яких податкова ставка встановлюється у розмірі 15 відсотків.
Податкова ставка встановлюється у розмірі 9 відсотків до доходів від пайової участі в діяльності організацій, отриманих у вигляді дивідендів фізичними особами, які є податковими резидентами Російської Федерації. Податкова ставка встановлюється у розмірі 9 відсотків до доходів у вигляді відсотків за облігаціями з іпотечним покриттям, емітованими до 1 січня 2007 року, а також за доходами засновників довірчого управління іпотечним покриттям, отриманим на підставі придбання іпотечних сертифікатів участі, виданих керуючим іпотечним покриттям до 1 січня 2007 року.
2.3 Податковий період. Порядок обчислення і сплати податку
Податковий період.
Під податковим періодом розуміється календарний рік або інший період часу стосовно до окремих податках, по закінченні якого визначається податкова база і обчислюється сума податку, що підлягає сплаті. Податковий період може складатися з одного або кількох звітних періодів, за підсумками яких сплачуються авансові платежі.
Якщо організація була створена після початку календарного року, першим податковим періодом для неї є період часу з дня її створення до кінця цього року. При цьому днем створення організації визнається день її державної реєстрації. При створенні організації в день, що потрапляє в період часу з 1 грудня по 31 грудня, першим податковим періодом для неї є період часу з дня створення до кінця календарного року, наступного за роком створення.
Якщо організація була ліквідована (реорганізована) до кінця календарного року, останнім податковим періодом для неї є період часу від початку цього року до дня завершення ліквідації (реорганізації).
Якщо організація, створена після початку календарного року, ліквідована (реорганізована) до кінця цього року, податковим періодом для неї є період часу з дня створення до дня ліквідації (реорганізації).
Якщо організація була створена в день, що потрапляє в період часу з 1 грудня по 31 грудня поточного календарного року, і ліквідована (реорганізована) раніше наступного календарного року, наступного за роком створення, податковим періодом для неї є період часу з дня створення до дня ліквідації ( реорганізації) даної організації.
Передбачені правила не застосовуються у відношенні організацій, зі складу яких виділяються або до яких приєднуються одна або кілька організацій.
Правила, передбачені пунктами 1 - 3 ст. 55 НК, не застосовуються щодо тих податків, по яких податковий період встановлюється як календарний місяць або квартал. У таких випадках при створенні, ліквідації, реорганізації організації зміна окремих податкових періодів проводиться за погодженням з податковим органом за місцем обліку платника податків.
Якщо майно, що є об'єктом оподаткування, було придбано, реалізовано (відчужене або знищено) після початку календарного року, податковий період з податку на це майно в даному календарному році визначається як період часу фактичного знаходження майна у власності платника податків.
Наприклад, Глава 25 Податкового кодексу визначила податковий період з податку на прибуток як календарний рік (п. 1 ст. 285 НК РФ). Звітними періодами з податку визнаються перший квартал, півріччя і дев'ять місяців календарного року (п. 2 ст. 285 НК РФ).
Порядок обчислення податку.
Згідно статті 52 Податкового Кодексу платник податків самостійно обчислює суму податку, що підлягає сплаті за податковий період, виходячи з податкової бази, податкової ставки і податкових пільг. У випадках, передбачених законодавством Російської Федерації про податки і збори, обов'язок з обчислення суми податку може бути покладена на податковий орган або податкового агента. У разі, якщо обов'язок з обчислення суми податку покладається на податковий орган, не пізніше 30 днів до настання терміну платежу податковий орган надсилає платнику податків податкове повідомлення. У податковому повідомленні має бути зазначено розмір податку, що підлягає сплаті, розрахунок податкової бази, а також термін сплати податку. Форма податкового повідомлення встановлюється федеральним органом виконавчої влади, уповноваженим з контролю та нагляду у сфері податків і зборів. Податкове повідомлення може бути передано керівникуорганізації (її законному або уповноваженому представнику) чи фізичній особі (його законному чи уповноваженому представнику) особисто під розписку або іншим способом, що підтверджує факт і дату його отримання. У випадку, якщо зазначеними способами податкове повідомлення вручити неможливо, це повідомлення надсилається поштою рекомендованим листом. Податкове повідомлення вважається отриманим через шість днів з дати надсилання рекомендованого листа.
Відповідно до статті 56 НК РФ пільгами по податках і зборах визнаються надаються окремим категоріям платників податків та платників зборів передбачені законодавством про податки і збори переваги в порівнянні з іншими платниками податків або платниками зборів, включаючи можливість не сплачувати податок чи збір або сплачувати їх у меншому розмірі.
Норми законодавства про податки і збори, що визначають підстави, порядок і умови застосування пільг з податків і зборів, не можуть носити індивідуального характеру.
Платник податків має право відмовитися від використання пільги або призупинити її використання на один або кілька податкових періодів, якщо інше не передбачено Податковим Кодексом РФ.
Пільги по федеральних податків і зборів встановлюються і скасовуються Податковим Кодексом.
Пільги з регіональних податків встановлюються і скасовуються Податковим Кодексом та (або) законами суб'єктів Російської Федерації про податки.
Пільги по місцевих податках встановлюються і скасовуються Податковим Кодексом та (або) нормативними правовими актами представницьких органів муніципальних утворень про податки (законами міст федерального значення Москви й Санкт-Петербурга про податки).
Терміни сплати податку.
Згідно зі статтею 57 Терміни сплати податків і зборів встановлюються стосовно до кожного податку і збору.
Зміна встановленого терміну сплати податку і збору допускається тільки в порядку, передбаченому Податковим Кодексом.
При сплаті податку і збору з порушенням терміну сплати платник податку (платник збору) сплачує пеню в порядку і на умовах, передбачених Податковим Кодексом.
Терміни сплати податків і зборів визначаються календарною датою або закінченням періоду часу, який обчислюється роками, кварталами, місяцями і днями, а також вказівкою на подію, яка повинна настати або статися, яку дію, яка повинна бути вчинена. Строки вчинення дій учасниками відносин, регульованих законодавством про податки і збори, встановлюються Податковим Кодексом стосовно кожного такій дії.
У випадках, коли розрахунок податкової бази проводиться податковим органом, обов'язок зі сплати податку виникає не раніше дати отримання податкового повідомлення.
Порядок сплати податків.
Згідно статті 58 НК РФ сплата податку проводиться разової сплатою всієї суми податку або в іншому порядку, передбаченому Податковим Кодексом та іншими актами законодавства про податки і збори.
Належна до сплати сума податку сплачується (перераховується) платником податків або податковим агентом у встановлені терміни.
У відповідності з Податковим Кодексом може передбачатися сплата протягом податкового періоду попередніх платежів з податку - авансових платежів. Обов'язок зі сплати авансових платежів визнається виконаною в порядку, аналогічному для сплати податку.
У разі сплати авансових платежів в більш пізні в порівнянні з встановленими законодавством про податки і збори терміни на суму несвоєчасно сплачених авансових платежів нараховуються пені в порядку, передбаченому статтею 75 Податкового Кодексу.
Порушення порядку обчислення і (або) сплати авансових платежів не може розглядатися в якості підстави для притягнення особи до відповідальності за порушення законодавства про податки і збори.
Сплата податку здійснюється в готівковій або безготівковій формі.
При відсутності банку платники податків (податкові агенти), які є фізичними особами, можуть сплачувати податки через касу місцевої адміністрації або через організацію федеральної поштового зв'язку.
У цьому випадку місцева адміністрація і організація федеральної поштового зв'язку зобов'язані:
приймати грошові кошти в рахунок сплати податків, правильно і своєчасно перераховувати їх до бюджетної системи Російської Федерації на відповідний рахунок Федерального казначейства по кожному платнику податків (податковому агенту). При цьому плата за прийом грошових коштів не стягується;
вести облік прийнятих в рахунок сплати податків і перерахованих грошових коштів у бюджетну систему Російської Федерації по кожному платнику податків (податкового агента);
видавати при прийомі грошових коштів платникам податків (податковим агентам) квитанції, що підтверджують прийом цих грошових коштів. Форма квитанції, що видається місцевою адміністрацією, затверджується центральним органом виконавчої влади, уповноваженим з контролю та нагляду у сфері податків і зборів;
представляти в податкові органи (посадових осіб податкових органів) за їх запитами документи, що підтверджують прийом від платників податків (податкових агентів) грошових коштів у рахунок сплати податків та їх перерахування до бюджетної системи Російської Федерації.
Грошові кошти, прийняті місцевою адміністрацією від платника податків (податкового агента) у готівковій формі, протягом п'яти днів з дня їх прийому підлягають внесенню до банку або організацію федеральної поштового зв'язку для їх перерахування до бюджетної системи Російської Федерації на відповідний рахунок Федерального казначейства.
У випадку, якщо у зв'язку зі стихійним лихом або іншою обставиною непереборної сили грошові кошти, прийняті від платника податків (податкового агента), не можуть бути внесені у встановлений термін у банк або організацію федеральної поштового зв'язку для їх перерахування до бюджетної системи Російської Федерації, вказаний термін продовжується до усунення таких обставин.
За невиконання або неналежне виконання передбачених цим пунктом обов'язків місцева адміністрація і організація федеральної поштового зв'язку несуть відповідальність відповідно до законодавства Російської Федерації.
Застосування заходів відповідальності не звільняє місцеву адміністрацію і організацію федеральної поштового зв'язку від обов'язку перерахувати в бюджетну систему Російської Федерації грошові кошти, прийняті від платників податків (податкових агентів) у рахунок сплати та перерахування сум податків.
Конкретний порядок сплати податку встановлюється відповідно до статті 58 стосовно кожного податку.
Порядок сплати федеральних податків встановлюється Податковим Кодексом.
Порядок сплати регіональних і місцевих податків встановлюється відповідно законами суб'єктів Російської Федерації і нормативними правовими актами представницьких органів муніципальних утворень відповідно до Податковим Кодексом.
Платник податків зобов'язаний сплатити податок протягом одного місяця з дня отримання податкового повідомлення, якщо більш тривалий період часу для сплати податку не зазначений у цьому податковому повідомленні.
10. Причини виникнення та заходи зменшення бюджетного дефіциту?
Соціально-економічний розвиток супроводжується зміною ролі держави в ньому. Наприкінці ХІХ ст. відбувалося швидке зростання економіки, що було в центрі уваги вчених-економістів. Економічний радник Отто фон Бісмарка, видатний учений Адольф Генріх Вагнер, аналізуючи статистичні дані, виявив тенденцію постійного зростання державних видатків і сформулював всесвітньо відому закономірність, яку нині називають законом Вагнера. Суть його зводиться до того, що з розвитком економіки відбувається постійне збільшення державних видатків. Спостерігаючи бурхливий розвиток промисловості, А. Вагнер зробив припущення, що за таких умов видатки бюджетів зростатимуть швидше (як абсолютно, так і відносно), ніж обсяги виробництва і національні доходи. Отже, створюються об' єктивні передумови для хронічного бюджетного дефіциту.
Причини значного зростання бюджетних видатків А. Вагнер убачав як в економічному, так і в соціальному прогресі суспільства: ускладнення економічного життя, посилення нерівності, соціальних суперечностей та необхідність подолання цих проблем (правове врегулювання, суд, захист, правопорядок тощо), технологічні зміни у виробництві, які потребують масштабних капіталовкладень, соціальний поступ і необхідність розвитку таких сфер, як охорона здоров'я, освіта, культура. Це була одна з перших спроб пояснити значне посилення державної активності. Дослідження А. Вагнера підтверджувалися висновками й інших учених того часу.
У другій половині ХХ ст. теоретичною основою нарощування державних видатків стали офіційно визнані неокейнсіанські постулати, які не підтримували класичних принципів "здорових фінансів". Досягнення ефективного попиту та повної зайнятості ресурсів, недопущення кризи надвиробництва, економічне зростання, антициклічне регулювання - основна аргументація на користь постійних бюджетних дефіцитів.
Не менш потужний вплив на фінансове господарство держави справляла гонка озброєнь, яка поглинала величезний обсяг національних доходів провідних країн світу. У часи холодної війни видатки на оборону, військово-промисловий комплекс, озброєння, військові ядерні й космічні програми тощо займали провідне місце в бюджетах промислово розвинутих країн світу. Радянські вчені серед основних причин бюджетного дефіциту капіталістичних країн називали саме масштабні військові видатки.
Підбиваючи підсумки, доцільно навести причини бюджетного дефіциту, сформульовані американським ученим, лауреатом Нобелівської премії з економіки Кеннетом Ерроу щодо федерального бюджету США1:
- по-перше, уряд може мати запланований дефіцит з метою стимулювання економіки;
- по-друге, бюджетний дефіцит може з' явитись у результаті дії "автоматичних стабілізаторів", убудованих у державні податкові програми і програми бюджетних видатків;
- по-третє, дефіцит може виникнути, якщо держава не має достатніх резервних фондів для фінансового забезпечення непе-редбачуваних надзвичайних обставин, які потребують істотних і неочікуваних видатків.
Взявши за основу описаний вище підхід до систематизації причин бюджетного дефіциту, розглянемо їх детальніше з урахуванням сучасного досвіду функціонування державних фінансів. Причинами виникнення бюджетного дефіциту можуть бути: 1. Свідоме заплановане прийняття бюджету з дефіцитом як інструменту економічного регулювання. Цілі такої державної політики можуть бути різними. Це, наприклад, недопущення або подолання кризових явищ; стимулювання сукупного попиту так, щоб він став ефективним; досягнення повної зайнятості; антициклічне регулювання з метою вирівнювання економічного циклу; сприяння економічному зростанню.
Фіскальними інструментами досягнення зазначених цілей служить збільшення бюджетних видатків (як поточних, так і капітальних) і скорочення податків. Ці заходи мають створити мультиплікаційний ефект (дія мультиплікатора інвестицій та мультиплікатора зайнятості). Одна з основних передумов успішної реалізації мультиплікаційного ефекту - наявність значно недовикористаних економічних ресурсів, а також високий рівень безробіття. Важливою є реакція приватного сектору на бюджетні дефіцити й активну фіскальну політику держави. Якщо підприємці не довіряють політиці уряду, вони можуть відреагувати на стимулювальні заходи через вивезення капіталу за кордон. Крім того, низькі стимули до виробничої діяльності (або інші чинники) можуть сприяти не розвитку національної економіки, а значному припливу імпорту. Це зведе нанівець зусилля держави щодо досягнення поставлених політичних цілей.
Свідомий бюджетний дефіцит, який планується урядом у рамках фіскальної політики, як уже зазначалося, називають активним. Він характеризує економічну політику кейнсіанського типу. Її проведення урядами провідних країн світу в післявоєнний період сприяло розробленню й упровадженню масштабних соціальних програм, трансфертних платежів, розвитку системи державних закупівель, широкому фінансуванню медичних та освітніх послуг, розвитку державних капіталовкладень.
Найяскравішим прикладом політики планового дефіцитного фінансування є її застосування в США адміністрацією президента Ф. Рузвельта для подолання наслідків Великої депресії. Світова фінансова криза 2008 р. актуалізувала антикризові заходи кейнсіансь-кого типу. Уряди провідних країн світу здійснювали масштабні програми бюджетної підтримки фінансового сектору (через прямі трансферти, бюджетні кредити, придбання акцій і т. п.) з метою недопущення його краху. Зростання безробіття також вимагає вжиття заходів щодо недопущення різкого звуження сукупного попиту. Головним джерелом фінансування цих заходів стали державні позики. Інакше кажучи, бюджетний дефіцит виявився основним інструментом досягнення стабілізації у процесі антикризового регулювання.
2. Кризові явища в економіці, падіння ВВП або низький його рівень призводять до того, що держава не в змозі отримати достатньо доходів для виконання покладених на неї функцій. Оскільки видатки уряду є відносно сталими і не можуть бути довільно скорочені, у бюджеті виникає дефіцит. Причини падіння ВВП можуть бути дуже різноманітними: циклічні економічні спади, структурна розбалансованість економіки, внутрішні й зовнішні шоки, неефективне управління та невиважена державна політика, тінізація економіки тощо.
Державні фінанси існують не ізольовано, а тому зазнають впливу загальних соціально-економічних процесів, їх циклічних коливань. Автоматичні вбудовані стабілізатори - податки і бюджетні видатки - під час рецесії, коли скорочується виробництво і зростає безробіття, викликають, з одного боку, скорочення податкових надходжень, з другого - збільшення виплат на допомогу у зв' язку з безробіттям та інших бюджетних видатків.
Яскравим прикладом впливу цілого комплексу негативних факторів на кризове падіння ВВП можуть бути країни пострадянського простору, де крах командно-адміністративної системи господарювання викликав надмірний бюджетний дефіцит. Низький рівень виробництва ВВП, який характерний нині для вітчизняної економіки, і в період відсутності криз не дає змоги акумулювати достатній обсяг бюджетних доходів, необхідний для належного виконання державою її функцій. Значний тіньовий сектор ще більше ускладнює ситуацію з бюджетними дефіцитами.
3. Причиною виникнення бюджетного дефіциту може бути сам бюджетний дефіцит. Окрім циклічних спадів, тривале активне застосування бюджетного дефіциту як важеля податково-бюджетної політики вилилося в розбудову масштабних державних боргів провідних країн світу. При цьому зростання процентних ставок спричинило швидке збільшення витрат на сплату процентів за державним боргом. Державні видатки з обслуговування боргу перетворилися на вагому статтю бюджетних видатків, поглиблюючи негативну розбалансованість бюджету.
Хронічні бюджетні дефіцити зумовили й "хронічне" їх позикове фінансування - застосування методу рефінансування державного боргу. Інакше кажучи, бюджетні дефіцити, з одного боку, стали причиною зростання державного боргу, а з другого - завдяки фінансуванню дефіцитів цей борг обслуговується і погашається. Сформувалася свого роду боргова спіраль, яка перетворила бюджетний дефіцит через обслуговування державного боргу на причину бюджетного дефіциту (рис. 3.1): бюджетний дефіцит - державні запозичення - державний борг - платежі за боргом - бюджетний дефіцит.
4. Старіння нації є одним із чинників дефіцитності бюджетів багатьох країн світу. Роль держави в сучасному суспільному розвитку надзвичайно вагома. Вона бере на себе вирішення широкого кола питань з усіх сфер життєдіяльності суспільства, одне з найважливіших з них - соціальний захист і соціальне забезпечення. Тому під впливом процесів, які дістали назву "старіння нації", коли частка осіб пенсійного віку в структурі населення починає стрімко зростати, а частка працездатних осіб має стійку тенденцію до зниження, різко підвищується навантаження на державні фінанси, причому як на доходи, так і на видатки. З одного боку, старіння нації викликає зменшення дохідної бази бюджету, насамперед через податок на доходи фізичних осіб, який нині є одним із найбільших джерел податкових доходів. Надходження від цього податку скорочуються через зменшення кількості осіб працездатного віку. З другого боку, старіння нації посилює тиск на видаткову частину бюджету, що пов'язано з необхідністю фінансування дефіциту пенсійного бюджету, зі збільшенням програм соціальної допомоги у зв'язку зі старістю, підвищенням фінансування охорони здоров'я тощо. Вирішення всіх цих проблем ускладнюється тим, що пропозиції підвищення податків на фонд заробітної плати викликають суспільне невдоволення так само, як і бажання скоротити соціальні трансферти чи зменшити бюджетне фінансування об' єктів соціальної сфери.
Негативний вплив процесів старіння нації прогнозувався досить давно. Розрахунки показували, що негативні зміни у віковій структурі населення загрожують масштабним зростанням бюджетних дефіцитів і, зрештою, дефолтом державних фінансів. У зв'язку з цим провідні європейські країни розпочали розроблення програм реформування схем соціального страхування, а особливо державного пенсійного страхування, ще в 1980-х роках. Уся складність питання та низька ефективність вжитих заходів у контексті цих реформ проявилася в умовах світової фінансової кризи. Старіння нації залишається однією з вагомих причин бюджетних дефіцитів. Зняти цей тягар можна було б через переорієнтацію на приватні схеми пенсійного забезпечення, але це ускладнюється серйозними ризиками, що особливо зросли під впливом світової фінансової кризи.
5. Надзвичайні події (стихійні лиха, техногенні аварії, екологічні катастрофи, війни, тероризм) призводять до бюджетних дефіцитів. Збільшення частоти виникнення надзвичайних подій, особливо природного характеру, та їх масштабні руйнівні наслідки об'єктивно потребують фінансування заходів з їх подолання. Обсяги страхових відшкодувань, які виплачують страхові компанії, далеко не вирішують усіх питань. Бюджетне фінансування є головним джерелом ліквідації наслідків природних, техногенних та екологічних катаклізмів. Це викликає появу в бюджеті незапланованих значних видатків, а також може спричинити звуження дохідної бази, тобто веде до дефіциту бюджету.
Із закінченням холодної війни та розпадом СРСР з'явилася надія, що військові видатки в бюджетах провідних країн світу різко скоротяться і це дасть можливість балансувати бюджет, але вона виявилася марною. Посилення напруження на міжнародній арені, соціальне невдоволення, заворушення, загроза тероризму і боротьба з ним сприяли збереженню військових видатків на надзвичайно високому рівні. Отже, ця причина бюджетного дефіциту продовжує існувати.
6. Демократія і демократичні процедури голосування сприяють бюджетним дефіцитам. В аналізі причин бюджетного дефіциту важливим є політичний аспект. Розвиток демократії призвів до того, що політики, прагнучи бути переобраними на наступний термін або набути певної репутації й популярності, відстоюють прийняття популістських рішень у податково-бюджетній сфері. Вони спрямовані на зменшення рівня оподаткування і збільшення соціальних трансфертів та обсягу надання безоплатних державних послуг населенню. Крім того, відстоюючи інтереси великого капіталу, представники законодавчої влади можуть лобіювати надання податкових пільг, державних субсидій, гарантованих урядом кредитів, контрактів на виконання державних замовлень тощо, які не мають належного економічного підґрунтя. Видатний американський учений, лауреат Нобелівської премії з економіки Дж. Б'юкенен розглядав дефіцит як засіб "купівлі" голосів виборців, тому що досить легко добитися політичної підтримки через зростання державних видатків, не вдаючись при цьому до непопулярних заходів щодо збільшення податків1. Усе це є вагомою причиною виникнення або поглиблення бюджетного дефіциту.
7. Корупція і/або низький професійний рівень державного бюрократичного апарату призводять до прийняття неефективних рішень та управлінських дій у сфері бюджету, що стають причиною бюджетного дефіциту. Наприклад, як наслідок дії цього фактору можуть прийматися рішення щодо:
- надання завищених обсягів бюджетного фінансування;
- фінансування державою проектів, здійснення яких є недостатньо обґрунтованим (необґрунтованим);
- вибору тих учасників тендеру на виконання державного замовлення або інвестиційного проекту, які представили не найкраще співвідношення "ціна-якість".
Це призводить до неефективного використання бюджетних коштів, завищення обсягу видатків бюджету, їх нераціональної структури, недоотримання бюджетом доходів і т. п.
Низька якість бюджетного планування та обґрунтування бюджетних показників може спричинити значні відхилення між запланованими і фактичними показниками бюджету та викликати появу неочікуваного бюджетного дефіциту. Відсутність належного наукового обґрунтування державної політики, неврахування наукових рекомендацій вітчизняних учених, які найкраще розуміють закономірності та специфіку національної економіки, зумовлює прийняття парламентом та урядом нормативних актів, політичних заходів, проектів, які можуть мати непередбачувані, у тому числі вкрай негативні, наслідки. Це все позначається на динаміці ВВП, від якої безпосередньо залежить динаміка бюджетного дефіциту.
11. Сутність та призначення фінансового ринку?
Фіна́нсовий ри́нок — це сукупність обмінно-перероз подільних відносин, пов'язаних з процесами купівлі-продажу фінансових ресурсів, необхідних для здійснення виробничої та фінансової діяльності. Відносини обміну пов'язані з переданням одним суб'єктом іншому за відповідну плату (проценти, дивіденди, дисконтні скидки тощо) права на тимчасове чи постійне використання фінансових ресурсів. Таке передання може здійснюватись прямо чи через фінансових посередників (комерційні банки, інвестиційні фонди та ін.). При безпосередніх взаємовідносинах операції з купівлі-продажу ресурсів відображають як відносини обміну (передання права використання), так і перерозподілу цих ресурсів між власником і користувачем. При участі у торгівлі фінансових посередників відносини з ними продавців і покупців ресурсів є відносинами обміну, а перехід ресурсів від власника до користувача — відносинами перерозподілу.
Фінансовий ринок виконує надзвичайно важливі функції в ринковій економіці. Він є забезпечуючою структурою, насамперед для фінансів суб'єктів господарювання, які є базовою сферою фінансової системи. Їх фінансова діяльність розпочинається з формування ресурсів. Призначення фінансового ринку полягає в забезпеченні підприємствам належних умов для залучення необхідних коштів і продажу тимчасово вільних ресурсів. Таким чином, підприємства на фінансовому, як і на інших ринках, практично рівнозначні, як у ролі покупця, так і продавця ресурсів.
Фінансовий ринок є складовою сферою фінансової системи тільки в умовах ринкової економіки, коли переважна частина фінансових ресурсів мобілізується суб'єктами підприємницької діяльності на засадах їх купівлі-продажу. По суті, це інфраструктура фінансової системи, яка забезпечує функціонування насамперед базової сфери — фінансів суб'єктів господарювання. В умовах адміністративної економіки фінансового ринку практично не існувало, оскільки формування ресурсів та їх перерозподіл здійснювалися на директивних засадах через бюджет та банківську систему. Навіть кредитні ресурси виділялися згідно з планом, а не на засадах торгівлі ними. За умов централізованого формування, розподілу і перерозподілу фінансових ресурсів у адміністративному порядку потреби у відповідній інфраструктурі — фінансовому ринку — просто не було.
Призначення фінансового ринку — забезпечити підприємствам належні умови для залучення необхідних коштів і продажу тимчасово вільних ресурсів.
Об'єктивною передумовою функціонування фінансового ринку є незбіг потреби у фінансових ресурсах з джерелами їх задоволення.
В організаційному плані фінансовий ринок — це сукупність ринкових фінансових інституцій, що супроводжують потік коштів від власників фінансових ресурсів до позичальників.
Об'єктами відносин на фінансовому ринку є:
Суб'єктами:
12. Характеристика суб`єктів фінансових відносин та їх інтересів?
Суб’єктами фінансових відносин є держава, підприємство, його структурні підрозділи, державні органи різних рівнів управління, громадські організації, члени суспільства.
Фінансова система в кожній країні має свої особливості. Вони визначаються економічними відносинами, що панують у країні, зміни в яких негайно відбиваються на фінансах.
В основу організації фінансів підприємств покладено комерційний розрахунок. За ринкової економіки господарський механізм саморозвитку базується на таких основних принципах: саморегулювання, самоокупність та самофінансування. Цим принципам відповідає комерційний розрахунок, тобто метод ведення господарювання, що полягає в постійному порівнюванні (у грошовому вираженні) витрат та результатів діяльності. Його метою є одержання максимального прибутку за мінімальних витрат капіталу та мінімально можливого ризику. Питання про те, що виробляти, як виробляти, для кого виробляти, за ринкових умов для підприємств визначається основним орієнтиром — прибутком.
Комерційний розрахунок справляє значний вплив на організацію фінансів підприємств. Він передбачає, що фінансові відносини підприємств регламентуються державою в основному економічними методами — з допомогою важелів відповідної податкової', амортизаційної, валютної, протекціоністської політики. Збитки (в тім числі втрачена вигода), що їх зазнало підприємство внаслідок виконання вказівок державних органів та посадових осіб, які суперечать чинному законодавству, повинні бути відшкодовані відповідними органами.
Система суб'єктів і видів фінансових відносин в Україні досить складна (табл. 1).
Суб'єкт фінансових відносин Вид фінансових відносин
Між державою і підприємством
Платежі до державного бюджету
Відрахування до різних фондів державного, регіонального та галузевого рівня
Фінансова підтримка державних підприємств і організацій з державного бюджету
Між підприємствами Платіжні зобов'язання постачальників і покупців
Штрафні санкції та неустойки за порушення договірної дисципліни
Фінансова винагорода за виконання особливих вимог замовника
Між підприємством і його структурними підрозділами, між підприємством і його працівниками Обслуговування господарських зв'язків Матеріальна винагорода працівникам
Між державними органами різних рівнів управління Розподіл диференціальної ренти
Фінансування природничо-охоронних заходів тощо
Фінансування регіонів, територіально-виробничих комплексів
Між державою і кооперативними, приватними підприємствами та організаціями Система оподаткування, економічні пільги
Між державою і організаціями та установами Бюджетне фінансування, система оподаткування
Між державою і населенням Пенсії, допомоги, стипендії, виплати з суспільних фондів споживання
Між державою і населенням Податки з населення, лотереї, вклади до Ощадного банку, споживчий кредит тощо
Суб'єкт господарювання має справжню фінансову незалежність, тобто право самостійно вирішувати, що і як виробити, кому реалізувати продукцію, як розподілити виручку від реалізації продукції, як розпорядитися прибутком, які фінансові ресурси формувати та як їх використовувати. Повна самостійність підприємств не означає, однак, відсутності будь-яких правил їхньої поведінки. Ці правила розроблено та законодавче закріплено у відповідних нормативних актах. Ясна річ, що підприємства можуть приймати рішення самостійно тільки в рамках чинних законів.
Суб'єкти фінансових відносин несуть реальну економічну відповідальність за результати діяльності та своєчасне виконання своїх зобов'язань перед постачальниками, споживачами, державою, банками. За своїми зобов'язаннями підприємство відповідає власним майном і доходами. За невиконання зобов'язань підприємством до нього застосовується система фінансових санкцій. Справді самостійне підприємство покриває свої втрати та збитки за рахунок фінансових резервів, системи страхування та за рахунок власного прибутку. Воно зобов'язане компенсувати збитки, завдані нераціональним використанням землі та інших природних'ресурс і в, забрудненням навколишнього середовища, порушенням безпеки виробництва.
Джерелом формування фінансових ресурсів підприємств є реально зароблені доходи від реалізації продукції та від фінансових інвестицій. Економічна відповідальність підприємства настільки велика, шо його можуть оголосити банкрутом у разі завеликих збитків та неспроможності виконати зобов'язання перед кредиторами.
У підприємств формуються партнерські взаємовідносини з банками та страховими компаніями. Підприємства й банки є рівноправними партнерами, які організовують фінансові взаємовідносини з метою одержання прибутку. Банки не надають підприємствам безкоштовних та безстрокових кредитів. Підприємства, у свою чергу, за зберігання грошових коштів на банківських рахунках одержують певні відсотки, Страхові компанії страхують численні ризики, пов'язані з підприємницькою діяльністю суб'єктів господарювання, створюючи певні гарантії стабільності виробничої діяльності.
У підприємств формуються взаємовідносини з бюджетом та державними цільовими фондами, створеними для підтримання комерційних засад в організації підприємництва. Держава встановлює податкові платежі, обов'язкові збори та внески на такому рівні, щоб не підірвати заінтересованості підприємств у розвитку виробництва та підвищенні його ефективності. Бюджетні асигнування виділяються підприємствам у вигляді цільових субсидій та субвенцій, що виключає можливість паразитування за рахунок державних коштів.
Перехідний до ринкової економіки період характеризується багатоукладністю господарювання. Тут репрезентовано всі форми власності: державну, комунальну, колективну, приватну. Це зумовило появу різних організаційно-правових форм господарювання.
Ринкова економіка зовсім не виключає присутності поряд з іншими і державної власності. До державного сектора належать ті установи та організації, які повністю або частково фінансуються з державного бюджету. Створюються також підприємства зі змішаною формою власності, що в них держава є основним держателем корпоративних прав, — електроенергетика, вугільна промисловість, машинобудування та ряд інших. Державна власність, проте, не зменшує ні самостійності, ні матеріальної відповідальності суб'єктів господарювання.
На організацію фінансів впливають організаційно-правові форми господарювання, сфера та характер діяльності підприємств. Це проявляється в процесі формування капіталу (статутного фонду), розподілу прибутку, утворення грошових фондів, внутрішньовідомчого розподілу засобів, у взаємовідносинах з бюджетом тощо.
У ринковій економіці основною формою господарювання є акціонерне товариство. Розрізняють акціонерні товариства закритого та відкритого типів. Акціонерне товариство закритого типу засновує обмежена кількість акціонерів. При цьому будь-який член товариства не може продати свого паю без згоди інших акціонерів, які мають переважне право на придбання цього паю. Акціонерне товариство відкритого типу орієнтовано на більшу кількість акціонерів через встановлення відкритої передплати на акції. При цьому акціонер має право на власний розсуд продавати, дарувати чи заставляти свої акції.
Акціонерне товариство організується на добровільних засадах фізичними та юридичними особами. У статутний фонд вони можуть вносити не тільки відповідні кошти (у тім числі в іноземній валюті), а й робити внески у вигляді нерухомості, обладнання, інтелектуальної власності, інших основних фондів.
Законом України «Про господарські товариства» передбачено можливість реєстрації різних видів товариств. Особливо поширеним є товариство з обмеженою відповідальністю. Кожен із учасників такого товариства вносить визначений пай у статутний фонд і згідно з ним одержує частку в доходах та майні товариства. Надалі відповідальність учасника товариства обмежується його паєм або внеском. Члени товариства за зобов'язаннями товариства не відповідають. Товариство відповідає за своїми боргами тільки тим майном, яке є в його активі. Майно формується за рахунок внесків учасників, доходів, одержаних від підприємницької діяльності та інших законних джерел. Товариство з обмеженою відповідальністю є юридичною особою, має свій статут. У статуті визначено порядок розподілу прибутку й ту його частку, яку розподіляють між членами відповідно до їхніх внесків.
Товариства з обмеженою відповідальністю створюються у формі кооперативів, колективних та орендних підприємств. Характерним для них є те, що власність товариства — це спільна власність усіх його учасників.
Організація товариств з обмеженою відповідальністю є однією з найпоширеніших форм проведення приватизації, що дає змогу створити значну кількість невеликих підприємств з небагатьма учасниками, причому не вдаючись до акціонування.
Організація фінансів підприємств відбиває галузеві особливості, специфіку виробництва, рівень його технічного забезпечення та рівень технологічних процесів, склад і структуру виробничих витрат, вплив природнокліматичних факторів на виробництво. Так, наприклад, у сільськогосподарському виробництві, гірничодобувній промисловості, капітальному будівництві дія природних та кліматичних факторів зумовлює особливості розподілу прибутку, необхідність формування фінансових ресурсів для протидії ризику, забезпечення страхового захисту засобів виробництва та результатів праці.
Стабілізація у суспільстві і поступове економічне зростання вимагає проведення активної фінансової політики і забезпечення функціонування стабільної фінансової системи. При вирішенні зазначених проблем і, насамперед, щодо одержання доходів бюджету і забезпечення фінансування загальнодержавних видатків, необхідно боротися не з наслідками, а з причинами виникнення і розростання негативних явищ у суспільстві.
Сьогодні основою для зняття фінансової напруги і врегулювання економічних інтересів стає прийняття указів Президента. Зрозуміло, що це вимушений захід, оскільки Верховною Радою України не прийнято цілий ряд законодавчих актів з питань) фінансової політики.
13. Характеристика видів державного боргу?
Державний борг буває:
1. внутрішній
а) капітальний
б) поточний
2. зовнішній.
Внутрішній державний борг виникає перед населенням країни у разі добровільного чи примусового вилучення у нього коштів. Добровільне вилучення виражається в придбанні населенням на добровільній основі облігацій державної позики. Примусове вилучення відбивається у наявності прихованого дефіциту бюджету.
Зовнішній державний борг представляє собою борг держави іноземним кредиторам, до числа яких входять Світовий банк (термін боргу від 10 до 17 років), Європейський банк реконструкції та розвитку, Міжнародний валютний фонд (позика на термін до 3,5 років), "Паризький клуб" , "Лондонський клуб", комерційні банки іноземних держав і т.д.
Види зовнішнього державного боргу:
1) за видами кредитів:
банківські;
фірмові;
2) за формами подання:
валютні;
товарні;
3) щодо цільового використання:
інвестиційні;
не інвестиційні;
4) за умовами надання:
пільгові;
з оплатою високих відсотків;
на компенсаційній основі;
5) за термінами повернення боргу;
короткострокові (термін погашення до 1 року);
середньострокові (строк погашення від 5 до 10 років);
довгострокові (строк погашення більш як 10 років);
6) за умовами повернення боргу:
разові;
рівними частинами;
не рівними частинами;
До збільшення обсягу зовнішнього державного боргу призводить перевищення надходження в країну товарів та послуг з імпорту над їх експортом з країни.
Зовнішні позики і накопичення державного боргу через дефіцит державного бюджету вважаються обгрунтованими, якщо майбутній прибуток покриває суми необхідні для його обслуговування.
14. Принципи страхування?
У страхуванні виділяють загальні і конкретні принципи (рис. 13.2).
Вільний вибір страховика і виду страхування означає, що всім страхувальникам надається можливість обирати будь-якого страховика, що має ліцензію на проведення страхування. А страховикам держава гарантує вільний вибір видів добровільного страхування та рівні можливості у здійсненні діяльності. Водночас створюються сприятливі умови для розвитку страхового ринку, щоб забезпечити реалізацію права на ефективний страховий захист юридичних і фізичних осіб.
Страховий ризик — ймовірність настання страхової події, що виражає обсяг можливої відповідальності страховика за певним видом страхування. Конкретним проявом реалізації страхового ризику є страховий випадок, тобто фактичне настання непередбачуваної події.
Страховий інтерес. Будь-який договір страхування може бути укладений тільки за наявності у страхувальника інтересу до організації захисту на випадок втрати майна, здоров'я чи життя. Це гарантує отримання певних доходів у разі настання спеціально обумовлених подій. Зацікавленість у страховому захисті всіх суб'єктів ринку шляхом передання відповідальності за наслідки ризику спеціалізованим установам зростає з потребою відшкодування збитку в
Рис. 18.2. Принципи страхування
умовах дефіциту фінансових ресурсів держави та підприємств або з можливостями одержання визначених страхових сум по закінченні дії договору страхування.
Принцип максимальної сумлінності можна вважати принципом взаємної правдивості між страховиком та страхувальником. Страхувальник повинен надати страховику всю інформацію про об'єкт страхування для оцінки ризику і визначення ціни страхової послуги, а страховик зобов'язаний правильно визначити збиток і виплатити страхове відшкодування.
Принцип реальності страхового захисту передбачає виплату відшкодування в розмірах реального збитку. Реалізація такого принципу вимагає створення умов, за яких досягається мета страхування. Відповідно необхідно дотримуватися конкретних принципів страхування.
Принцип платності передбачає передачу ризику за плату від страхувальника до страховика. Це дає змогу страховику сформувати відповідні страхові резерви, забезпечити окупність та прибутковість його діяльності.
Принцип неперервності означає, що особі для отримання страхової виплати необхідно мати постійно діючий договір страхування, оскільки за його відсутності страхова виплата здійснюватися не буде.
Страхування та страховий ринок
Принцип повороткості передбачає повернення страхувальнику страхових платежів у вигляді страхового відшкодування в разі настання страхового випадку (при ризиковому страхуванні) або страхової суми (при страхуванні життя).
Принцип диверсифікації означає можливість здійснення діяльності страхових компаній поза межами основного бізнесу. Чинним законодавством чітко визначено, що предметами безпосередньої діяльності страховика може бути лише страхування, перестрахування і фінансова діяльність, пов'язані з формуванням і розміщенням страхових резервів та їх управлінням. Проте цей принцип проявляється в рамках основної діяльності страховика, коли йдеться про розпорошення взятих на страхування ризиків за територіальною та галузевою ознаками, а також інвестиційної діяльності страховика.
Принцип франшизи передбачає частину збитків, яка згідно з договором страхування не відшкодовується страховою компанією, тобто власну участь страхувальника у відшкодуванні збитків. Такий принцип застосовується з метою уникнення виплати за невеликими збитками, створення економічної зацікавленості у страхувальників, захисту страховиків від зловживань страхувальників.
Принцип суброгацїі означає передачу страховику, який виплатив страхове відшкодування, права вимоги до особи, відповідальної за заподіяний збиток. Інша назва — регресне право. На практиці таке право застосовується ще й до настання реальної виплати відшкодування.
Принцип контрибуції, відповідно до якого одна страхова компанія вимагає від іншої або інших компаній розподілити між собою виплату страхового відшкодування у випадку страхування одного і того ж об'єкта одночасно кількома компаніями від однакових ризиків. Для реалізації такого принципу на практиці необхідно перевірити достовірність інформації про наявність не менше двох полісів на відшкодування збитків за однаковими ризиками одних і тих самих предметів страхування.
З метою забезпечення надійного страхового захисту, платоспроможності та фінансової стійкості страховика у страхуванні застосовується принцип співстрахування (страхування об'єкта за одним спільним договором кількома страховиками) та перестрахування (передача однією страховою компанією іншій частини своїх зобов'язань згідно з укладеними договорами).
15. Характеристика факторів, що впливають на фінансовий результат діяльності підприємства?
Фінансові результати - це зіставлення валових доходів і валових витрат, регламентованих податковим законодавством.
Перевищення валових доходів над витратами забезпечує прибуток; перевищення витрат над доходами - збиток.
Прибуток - найважливіша фінансова категорія, що відображає позитивний фінансовий результат господарської діяльності підприємства, характеризує ефективність виробництва і в підсумку свідчить про обсяг та якість виробленої продукції, стан продуктивності праці, рівень собівартості. Одночасно прибуток впливає на зміцнення комерційного розрахунку, інтенсифікацію виробництва за будь-якої форми власності. Він є джерелом не лише забезпечення внутрішньогосподарських потреб підприємств, а й формування бюджетних ресурсів держави.
Різнобічне значення прибутку посилюється з переходом економіки України до ринкових умов господарювання. Підприємства недержавної форми власності, отримавши фінансову самостійність й незалежність, мають право вирішувати, на які цілі і в яких розмірах спрямовувати прибуток, що залишився після сплати податків до бюджету й інших обов' язкових платежів і відрахувань.
Прибуток - мета підприємницької діяльності й водночас - джерело витрат для розвитку виробництва. Це одна з основних фінансових категорій ринкової економіки.
У прибутку концентруються фінансові інтереси усіх суб' єктів підприємницької діяльності, він характеризує ефективність виробництва, свідчить про примноження фінансових ресурсів.
Господарюючий суб'єкт самостійно визначає напрямку використання тієї частини прибутку, яка залишилася в його розпорядженні. При цьому порядок розподілення й використання прибутку на підприємствах фіксується в його статуті та визначається положенням, розробленим відповідними економічними службами підприємства і затвердженим його керівництвом.
Згідно зі статутом, підприємства можуть використовувати прибуток, який залишився в їх розпорядженні, на поповнення статутного капіталу, на утворення й поповнення резервного капіталу, а також направляти на виплату дивідендів та на інші цілі.
Оскільки одержаний прибуток (збиток) є інтегральним показником, то на нього мають вплив різніфактори:
1. Макроекономічні (зовнішні):
- природні умови;
- державне регулювання цін, тарифів, відсотків, податкових ставок і пільг;
- ринкова кон' юнктура.
2. Мікроекономічні (внутрішні):
- обсяги виробництва;
- собівартість продукції;
- рівень ефективності використання виробничих ресурсів підприємства;
- якість продукції;
- рівень організації праці;
- ефективність використання фінансових ресурсів.
При здійсненні фінансово-господарської діяльності ці фактори перебувають у тісному взаємозв'язку та взаємозалежності. "Прямий" вплив на розмір собівартості продукції, а, отже, і прибутку, пов' язаний із тим, настільки раціонально економно витрачаються матеріальні ресурси - адже частина матеріальних витрат у складі собівартості коливається від 60 до 90%. Своєю чергу, використання матеріальних ресурсів залежить від ритмічності поставок, наявності необхідних оборотних коштів, матеріаловід-дачі, економії ресурсів. Рівень використання такого виробничого ресурсу, як праця, залежить від рівня кадрового забезпечення підприємства, продуктивності праці. Використання основних засобів характеризується фондовіддачею, забезпеченістю основними фондами, технічним озброєнням праці.
Такий фактор впливу, як собівартість, залежить своєю чергою від двох основних чинників:
- структури складових витрат;
- цін на ресурси.
Ціни на продукцію, послуги, роботи підприємства залежать від таких складових:
- собівартості виробництва;
- якості продукції;
- цін конкурентів;
- каналу просування на ринок.
Таким чином, формування фінансових результатів визначається великою кількістю факторів, що характеризують різні боки фінансово-господарської діяльності підприємств.
16. Поняття та види валютних курсів?
Валютний курс представляє собою ціну грошової одиниці даної країни, яка виражена в грошовій одиниці іншої країни. Валютний курс, так само, як і ціна будь-якого звичайного товару, має свою вартісну основу та коливається залежно від попиту та пропозиції.
Валютний курс виконує низку важливих економічних функцій:
- подолання національних обмежень грошової одиниці;
- локальна цінність грошової одиниці перетворюється в міжнародну;
- виступає засобом інтернаціоналізації грошових відносин;
- сприяє утворенню цілісної світової системи грошей.
На валютний курс впливають такі фактори, як зміна обсягів ВВП, стан торговельного балансу країни, рівень інфляції, внутрішня та зовнішня пропозиція грошей, відсоткові ставки, перспективи політичного розвитку, державне регулювання валютного курсу.
У реальній практиці міжнародних відносин в умовах паперово-грошового обігу застосовуються наступні два види валютних курсів: фіксовані та плаваючі або гнучкі.
Фіксовані курси – система, що припускає наявність зареєстрованих паритетів, які знаходяться в основі валютних курсів, що підтримуються державними валютними органами.
Фіксований валютний курс офіційно встановлюється центральним банком з врахуванням співвідношення цін у даній країні з цінами країн головних партнерів, рівня валютних резервів, стану торговельного балансу. Фіксований валютний курс найбільш доцільний за умов внутрішніх кризових ситуацій в нестабільній економіці, тому що забезпечує нижчі темпи інфляції, стабільні умови для зовнішньоекономічної діяльності, створює можливість прогнозувати розвиток ситуації в країні.
Одним з головних питань встановлення валютного курсу є пошук певного міжнародного стандарту, на який буде зорієнтована вартість національної грошової одиниці. Як правило курси національних валют, у тому числі і української гривні, перебувають у жорсткій відповідності з курсом долару США. Вперше режим фіксованих валютних курсів був введений після Другої світової війни. Після краху Бретон-Вудської системи в середині 70-х років XX ст. більшість країн перейшли до плаваючих валютних курсів.
Гнучкі (плаваючі) курси – це система, при якій у валют відсутні офіційні паритети.
Розрізняють плаваючі курси, які змінюються в залежності від попиту та пропозиції на ринку та курси, які змінюються в залежності від попиту і пропозиції на ринку, але корегуються валютними інтервенціями центральних банків.
В разі використання плаваючого валютного курсу рух іноземної валюти не впливає на грошову базу, і центральний банк може проводити свою грошово-кредитну політику, передбачаючи, що це не вплине значною мірою на стан платіжного балансу. Системи валютних курсів у країнах, що розвиваються, часто характеризуються одночасним використанням різних валютних курсів, кожний з яких використовується з певною метою. Ці режими називають системами множинних валютних курсів, які можуть бути:
- валютними курсами, які безпосередньо контролюються або фіксуються урядом;
- вільними ринковими курсами, встановленими приватним попитом та пропозицією.
Визначення курсу валют називають котируванням, яким займаються офіційні державні органи.
При котируванні валют вказується курс продавця, за яким банки продають валюту, і курс покупця, за яким банки купують цю валюту. Котирування може бути обов'язковим для суб'єктів валютних операцій або суто номінальним, орієнтовним. Тоді валютний курс, визначений котируванням може не збігатися з курсом конкретної угоди.
Базою визначення валютних курсів є співвідношення купівельної спроможності різних національних валют. Купівельна спроможність валюти виражається як сума товарів і послуг, що можна придбати за дану грошову одиницю. Співвідношення купівельної сили валют стосовно певної групи товарів і послуг у двох країнах визначає паритет купівельної спроможності. Він характеризує товарне наповнення окремих грошових одиниць та є одним із основних факторів визначення валютних курсів. На динаміку валютних курсів впливають норма відсотка і рівень відсоткових ставок, які регулюють міграцію капіталу.
Вплив держави на валютний курс проводиться через операції центральних емісійних банків за допомогою дисконтної політики та валютної інтервенції.
Дисконтна або облікова політика – зміна облікової ставки центрального банку з метою регулювання валютного курсу шляхом впливу на рух короткострокових капіталів. В умовах пасивного платіжного балансу центральний банк підвищує облікову ставку і таким чином стимулює приплив іноземного капіталу з країн, де рівень облікової ставки нижче. Приплив капіталу поліпшує стан платіжного балансу, створює додатковий попит на національну валюту і таким чином, сприяє підвищенню курсу. І навпаки, при значному активному сальдо платіжного балансу центральний банк знижує облікову ставку та стимулює відплив іноземних та національних капіталів з метою зменшення активного сальдо платіжного балансу. В цих умовах зростає попит на іноземну валюту, її курс підвищується, курс національної валюти знижується.
Валютна інтервенція - це пряме втручання центрального банку країни у функціонування валютного ринку через купівлю-продаж іноземної валюти з метою впливу на курс національної грошової одиниці. Врівноваження попиту та пропозиції на іноземну валюту відбувається через купівлю-продаж банком іноземної валюти, що також призводить до обмеження коливань валютного курсу національної грошової одиниці.
Становлення та розвиток економіки України неможливі без створення та ефективного функціонування національної валютної системи, що розпочалося з серпня 1995 року, коли відповідно до Указу Президента України було припинено використання в нашій країні іноземної валюти. В зв'язку з цим зростає роль національного валютного законодавства у визначенні порядку обігу іноземної валюти на території України з врахуванням необхідності збереження пріоритету гривні, захисту її купівельної спроможності та врегулювання факторів, які впливають на конвертованість національної грошової одиниці.
17. Сутність фінансового ринку. Характеристика основних операцій на фінансовому ринку?
Фінансовий ринок становить собою складну економічну систему, що є:
- сферою прояву економічних відношень при розподілі створеної вартості і її реалізації шляхом обміну грошей на фінансові активи. Під фінансовими активами розуміються грошові ресурси та інвестиційні цінності. Інвестиційними цінностями є інструменти утворення фінансових ресурсів (цінні папери, валютні цінності, золото і таке інше);
- сукупністю інвесторів - покупців і інвесторів - продавців, взаємодія яких призводить у кінцевому результаті до можливості обміну між ними;
- інструментом узгодження інтересів продавців і покупців фінансових активів;
- сферою прояву економічних відношень між продавцями і покупцями фінансових активів;
- сферою прояву відношень між вартістю і споживчою вартістю тих товарів, що обертаються на цьому ринку.
Таким чином, фінансовий ринок можна визначити як сферу реалізації фінансових активів і економічних відношень між інвесторами - продавцями й інвесторами - покупцями цих активів.
Фінансовий ринок є категорія історична. Вона з'явилася з появою фінансів і в умовах подальшого розвитку товарно-грошових відносин перетворилася в особливу сферу економічних відносин.
Фінансовий ринок - це категорія економічна, що виражає економічні відносини з приводу реалізації вартості і споживчої вартості, укладеної у фінансових активах.
Сутність фінансового ринку і його роль в економіці держави найбільш повно розкривається в його функціях.
Функціями фінансового ринку є:
- реалізація вартості і споживчої вартості, що містяться у фінансових активах;
- організація процесу доведення фінансових активів до споживачів (покупців, вкладників);
- фінансове забезпечення процесів інвестування і споживання;
- вплив на грошовий обіг.
Реалізація фінансових активів означає відшкодування витрат на виробництво та обіг цих активів і забезпеченнянормального процесу їх подальшого виробництва й обігу.
Друга функція фінансового ринку полягає в організації процесу доведення фінансових активів до споживача. Ця функція виявляється через створення мережі різних інститутів з реалізації фінансових активів (банків, бірж, брокерських контор, інвестиційних фондів, фондових магазинів). Її завдання полягає в створенні нормальних умов для реалізації грошових ресурсів споживачів (покупців, вкладників) в обміні фінансових активів, які їх зацікавили.
Зміст функції фінансового забезпечення процесів інвестування і споживання полягає в створенні фінансовим ринком умов для акумуляції (концентрації) підприємцем фінансових ресурсів, необхідних для розвитку виробничо-торгівельного процесу і задоволення особистихпотреб.
Сутністю функції впливу на грошовий обіг є створення фінансовим ринком умов для безупинного руху грошей у процесі здійснення різних платежів і регулювання обсягу грошової маси в обігу. Від сталості грошового обігу залежить сталість фінансового ринку.
Фінансовий ринок є об'єктом управління з боку державних органів. Як об'єкт управлінняфінансовий ринок характеризується наступними показниками: ємністю ринку, кон'юнктурою ринку, рівнем збалансованості попиту і пропозиції фінансових активів, умовами реалізації цих активів.
Під ємністю фінансового ринку розуміється можливий річний обсяг продажу конкретногофінансового активу при сформованому рівні цін на нього. Ємність фінансового ринку залежить від виду фінансового активу, ступеня конкуренції на даному ринку, зміни кон'юнктури ринку, рівня цін (курсів, дивідендів, процентних ставок, премій, дисконту), витрат на рекламу, соціально - економічного і політичного стану в країні.
Кон'юнктура фінансового ринку - це співвідношення попиту і пропозиції як за окремимивидами фінансових активів (акції будь-якого акціонерного товариства), так і за всією масою фінансових активів (акції, облігації і т.п.), що склалося на даний момент під впливом різнихфакторів.
Основними чинниками є: політичний і соціально - економічний стан в країні, доходи споживачів (покупців, вкладників), рівень цін.
Основним показником кон'юнктури фінансового ринку є ціна (курс, дивіденд, дисконт). У ній знаходить відображення вплив усіх кон'юнктурних показників. Зміна кон'юнктури виявляється взміні ринкової ціни.
Співвідношення між попитом і пропозицією фінансових активів є основною пропорцією ринку.
Попит і пропозиція фінансових активів повинні знаходитися в динамічній рівновазі, що забезпечує безперешкодну реалізацію всіх запропонованих на ринку активів при одночасномуповному задоволенні попиту на них. Варто мати на увазі, що фінансові активи в порівнянні з товарами народного споживання і послугами мають велику ліквідність.
Характеристика основних операцій на фінансовому ринку
Здійснюючи операції на фінансовому ринку, його учасники вибирають відповідні фінансові інструменти їх проведення. Фінансові інструменти – це різноманітні фінансові документи, які обертаються на ринку, мають грошову вартість і за допомогою яких здійснюються операції на фінансовому ринку.
Фінансові інструменти, які обертаються на окремих сегментах фінансового ринку, характеризуються на сучасному етапі великою різноманітністю.
За окремими видами фінансових ринків розрізняють наступні інструменти, які їх обслуговують.
Інструменти ринку позичкових капіталів. До них відносять гроші і розрахункові документи, які обертаються на грошовому ринку.
Інструменти ринку цінних паперів – різноманітні цінні папери, що обертаються на цьому ринку (склад цінних паперів за їх видами, особливостями емісії та обігу затверджується відповідними нормативно-правовими актами).
Інструменти валютного ринку. До них відносять іноземну валюту, розрахункові валютні документи, а також окремі види цінних паперів, які обслуговують цей ринок.
Інструменти страхового ринку – страхові послуги, які пропонуються на продаж (страхові продукти), а також розрахункові документи та окремі види цінних паперів, які обслуговують цей ринок.
Ринок золота (срібла, платини) та дорогоцінного каміння. До них належать вказані види цінних металів та каменів, які купуються з метою формування фінансових резервів і тезаврації, а також розрахункові документи і цінні папери, що обслуговують цей ринок.
До інструментів ринку нерухомості відносять цінні папери та документи, що засвідчують право власності на той чи інший вид нерухомості.
За термінами обігу виділяють наступні види фінансових інструментів.
Короткострокові фінансові інструменти (з періодом обігу до одного року). Цей вид фінансових інструментів є найбільш багаточисленним і покликаний обслуговувати операції на ринку грошей.
Довгострокові фінансові інструменти (з періодом обігу більше одного року). До цього виду фінансових інструментів належать і так звані «безтермінові фінансові інструменти», кінцевий термін погашення яких не встановлено (наприклад, акції). Вони обслуговують операції на ринку капіталу.
За характером фінансових зобов’язань фінансові інструменти поділяються на наступні види.
Інструменти, наступні фінансові зобов’язання за якими не виникають (інструменти без наступних фінансових зобов’язань). Вони є, як правило, предметом самої фінансові операції, і при їх передачі покупцю не несуть додаткових фінансових зобов’язань з боку продавця (наприклад, валютні цінності, золото тощо).
Боргові фінансові інструменти. Ці інструменти, характеризуючи кредитні відносини між їх покупцем і продавцем, зобов’язують боржника погасити в передбачені терміни їх номінальну вартість і заплатити додаткову винагороду у формі відсотка (якщо вона не входить до складу номінальної вартості боргового фінансового інструменту, який погашається). Прикладом боргових фінансових інструментів є облігації, векселя, чеки тощо.
Дольові фінансові інструменти. Вони підтверджують право їх власника на частку (пай у статутному фонді їх емітента) і на отримання відповідного доходу (у формі дивіденду, відсотку і т.п.). Дольовими фінансовими інструментами є, як правило, цінні папери відповідних видів (акції, інвестиційні сертифікати тощо).
Залежно від пріоритетної значимості розрізняють наступні види фінансових інструментів.
Первинні фінансові інструменти (фінансові інструменти першого порядку). Такі фінансові інструменти (як правило, цінні папери) характеризуються їх випуском в обіг первинним емітентом і підтверджують прямі майнові права або відносини кредиту (акції, облігації, чеки, векселя і т.п.).
Вторинні фінансові інструменти або деривативи (фінансові інструменти другого порядку) характеризують виключно цінні папери, що підтверджують право або зобов’язання їх власника купити або продати первинні цінні папери, які обертаються, валюту, товари або нематеріальні активи на попередньо визначених умовах у майбутньому періоді. Вони використовуються для проведення спекулятивних фінансових операцій та страхування цінового ризику («хеджування»). Залежно від складу первинних фінансових інструментів або активів, відповідно до яких вони випущені в обіг, деривативи поділяються на фондові, валютні, страхові, товарні і т. п. Основними видами деривативів є опціони, свопи, ф’ючерсні і форвардні контракти.
За гарантованістю рівня дохідності фінансові інструменти бувають наступних видів.
Фінансові інструменти з фіксованим доходом. Вони характеризують фінансові інструменти з гарантованим рівнем дохідності при їх погашенні (або протягом періоду їх обігу) незалежно від кон’юнктурних коливань ставки позикового відсотка (норми прибутку на капітал) на фінансовому ринку.
Фінансові інструменти з невизначеним доходом. Вони характеризують фінансові інструменти, рівень дохідності яких може змінюватись залежно від фінансового стану емітента (прості акції, інвестиційні сертифікати) або у зв’язку зі зміною кон’юнктури фінансового ринку (боргові фінансові інструменти із плаваючою відсотковою ставкою, «прив’язаною» до встановленої облікової ставки, курсу певної «твердої» іноземної валюти і т.п.).
За рівнем ризику виділяють наступні види фінансових інструментів.
Безризикові фінансові інструменти. До них відносять державні короткострокові цінні папери, короткострокові депозитні сертифікати найбільш надійних банків, «тверду» іноземну валюту, золото та інші цінні метали та каміння, придбані на короткий період. Термін «безризикові» є певною мірою умовним, так як потенційний фінансовий ризик несе в собі будь-який із перерахованих видів фінансових інструментів; вони служать лише для формування точки відрахунку виміру рівня ризику за іншими фінансовими інструментами.
Фінансові інструменти з низьким рівнем ризику. До них належать, як правило, короткострокові боргові фінансові інструменти, що обслуговують ринок грошей, виконання зобов’язань за якими гарантовано стійким фінансовим станом і надійною репутацією позичальника (характеризується терміном «першокласний позичальник»).
Фінансові інструменти з помірним рівнем ризику. Вони характеризують групу фінансових інструментів, рівень ризику за якими приблизно рівний середньоринковому.
Фінансові інструменти з високим рівнем ризику. До них відносяться фінансові інструменти, рівень ризику за якими суттєво перевищує середньоринковий.
Фінансові інструменти з дуже високим рівнем ризику («спекулятивні»). Вони характеризуються найвищим рівнем ризику і використовуються для здійснення найбільш ризикованих спекулятивних операцій на фінансовому ринку. Прикладом таких високоризикованих фінансових інструментів є акції «венчурних» (ризикових) підприємств; облігації з високим рівнем відсотка, емітовані підприємством з кризовим фінансовим станом; опціонні та ф’ючерсні контракти тощо.
Наведена класифікація відображає поділ фінансових інструментів лише за найбільш суттєвими загальними ознаками. Кожна з розглянутих груп фінансових інструментів, у свою чергу, класифікується за окремими специфічними ознаками, які відображають особливості їх випуску, обігу і погашення.
18. Основні функції та завдання Національного банку України?
Відповідно до ст. 7 Закону України "Про Національний банк України" Національний банк виконує й інші функції:
Відповідно до розроблених Радою Національного банку України Основних засад грошово-кредитної політики визначає та провадить грошово-кредиту політику
Монопольне здійснює емісію національної валюти України та організовує її обіг.
Виступає кредитором останньої інстанції для банків і організовує систему рефінансування.
Встановлює для банків правила здійснення банківських операцій, бухгалтерського обліку і звітності, захисту інформації, коштів та майна
Організовує створення та методологічно забезпечує систему грошово-кредитної і банківської статистичної інформації та статистики платіжного балансу.
Визначає систему, порядок і форми платежів, у тому числі між банками.
Визначає напрями розвитку сучасних електронних банківських технологій, створює, координує та контролює систему електронних платіжних засобів, платіжних систем, автоматизації банківської діяльності та засобів захисту банківської інформації.
Здійснює банківське регулювання та нагляд.
Веде Державний реєстр банків, здійснює ліцензування банківської діяльності та операцій у передбачених законом випадках.
Складає платіжний баланс, здійснює його аналіз та прогнозування.
Представляє інтереси України в центральних банках інших держав, міжнародних банках та інших кредитних установах, де співробітництво здійснюється на рівні центральних банків.
Здійснює відповідно до визначених спеціальним законом повноважень валютне регулювання, визначає порядок здійснення операцій в іноземній валюті, організовує і здійснює валютний контроль за банками та іншими фінансовими установами, які отримали ліцензію Національного банку на здійснення валютних операцій.
Забезпечує накопичення та зберігання золотовалютних резервів та здійснення операцій з ними та банківськими металами.
Аналізує стан грошово-кредитних, фінансових, цінових та валютних відносин.
Організує інкасацію та перевезення банкнот і монет та інших цінностей, видає ліцензії на право інкасації та перевезення банкнот, монет та інших цінностей.
Реалізує державну політику з питань захисту державних секретів у системі Національного банку.
Бере участь у підготовці кадрів для банківської системи України.
Здійснює сертифікацію аудиторів, які проводитимуть аудиторську перевірку банків, тимчасових адміністраторів та ліквідаторів банку.
Веде офіційний реєстр ідентифікаційних номерів емітентів платіжних карток внутрішньодержавних платіжних систем.
Визначає особливості функціонування банківської системи України в разі введення воєнного стану чи особливого періоду.
Здійснює інші функції у фінансово-кредитній сфері в межах своєї компетенції, визначеної законом.
Велике значення для ефективності банківського регулювання має нормотворча функція Національного банку України.
Національний банк видає нормативно-правові акти з питань, віднесених до його повноважень, які е обов’язковими для органів державної влади і місцевого самоврядування, банків, підприємств, організацій та установ незалежно від форм власності, а також для фізичних осіб.
Нормативно-правові акти Національного банку (інструкції, положення, правила) видаються і затверджуються у формі постанов Правління НБУ. Вони не можуть суперечити законам та іншим законодавчим актам України і не мають зворотної сили, крім випадків, коли вони згідно з законом пом’якшують або скасовують відповідальність.
Нормативно-правові акти Національного банку підлягають обов’язковій державній реєстрації в Міністерстві юстиції України та набувають чинності відповідно до законодавства України.
Нормативно-правові акти Національного банку можуть бути оскаржені відповідно до законодавства України. В практиці нормотворення НБУ набули поширення і такі види документів, як листи і телеграми, які не можуть мати нормативного характеру і не відповідають вимогам, встановленим Єдиною державною системою діловодства.
При здійсненні НБУ функцій щодо здійснення єдиної державної грошово-кредитної політики передбачається, що основні засади грошово-кредитної політики ґрунтуються на основних критеріях та макроекономічних показниках загальнодержавної програми економічного розвитку та Основних параметрах економічного і соціального розвитку України на відповідний період, що охоплюють прогнозні показники обсягу валового внутрішнього продукту, рівня інфляції, розміру дефіциту державного бюджету та джерел його покриття, платіжного та торгового балансів, затверджених Кабінетом Міністрів України.
До функцій Національного банку України належить Організація розрахунків та бухгалтерського обліку. Національний банк встановлює правила, форми і стандарти розрахунків банків та інших юридичних і фізичних осіб в економічному обігу України із застосуванням як паперових, так і електронних документів, а також платіжних інструментів та готівки, координує організацію розрахунків, дає дозволи на здійснення клірингових операцій та розрахунків.
Національний банк України для забезпечення виконання покладених на нього функцій здійснює такі завдання:
1) надає кредити банкам для підтримки ліквідності за ставкою не нижче ставки рефінансування НБУ та в порядку, визначеному ним;
2) надає кредити Фонду гарантування вкладів фізичних осіб під заставу цінних паперів за ціною не нижче індексу інфляції строком на 5 років;
3) здійснює дисконтні операції з векселями та чеками;
4) купує та продає на вторинному ринку цінні папери в порядку, передбаченому законодавством України;
5) відкриває власні кореспондентські та металеві рахунки у закордонних банках і веде рахунки банків-кореспондентів;
6) купує та продає валютні цінності з метою монетарного регулювання;
7) зберігає банківські метали, а також купує та продає банківські метали, дорогоцінні метали та камені й інші коштовності, пам'ятні та інвестиційні монети з дорогоцінних металів на внутрішньому та зовнішньому ринках без квотування і ліцензування;
8) розміщує золотовалютні резерви самостійно або через банки, уповноважені ним на ведення валютних операцій, виконує операції з золотовалютними резервами України з банками, рейтинг яких за класифікацією міжнародних рейтингових агентств відповідає вимогам до першокласних банків не нижче категорії А;
9) приймає на зберігання та в управління державні цінні папери й інші цінності;
10) видає гарантії і поруки відповідно до положення, затвердженого Радою НБУ;
11) веде рахунок Державного казначейства України без оплати та нарахування процентів;
12) виконує операції щодо обслуговування державного боргу, пов'язані із розміщенням державних цінних паперів, їх погашенням і виплатою доходу за ними;
18) веде особові рахунки працівників Національного банку України;
14) веде рахунки міжнародних організацій;
15) здійснює безспірне стягнення коштів з рахунків своїх клієнтів відповідно до законодавства України, у тому числі за рішенням суду;
19. Джерела утворення фінансових ресурсів підприємства?
Загальний обсяг фінансових ресурсів кожного підприємства формують такі складові: статутний капітал, резервний капітал, амортизаційний капітал, додатковий капітал (в тому числі створений у зв'язку з індексацією основних засобів), нерозподілений (тимчасово невикористаний) прибуток, кредиторська заборгованість - короткострокова заборгованість підприємства, що включає перехідну заборгованість із заробітної плати, відрахувань до бюджету та централізованих фондів, відрахувань на соціальне страхування, а також обсяг коштів за виданими векселями.
Фінансові ресурси підприємств за джерелами їх формування прийнято поділяти на дві групи: власні та позикові.
Власні фінансові ресурси - це базова частина фінансових ресурсів підприємства. Складовими власних фінансових ресурсів є статутний фонд або статутний капітал фірми, додатковий капітал, фонд амортизаційних відрахувань, резервний фонд, нерозподілений прибуток.
Статутний капітал - сплачена та зареєстрована початкова сума капіталу підприємства, виражена у грошовому еквіваленті, сформована для забезпечення старту діяльності підприємства як сукупність внесків засновників у майно підприємства при його утворенні та за рахунок випуску і подальшого продажу акцій. За час функціонування суб'єкта господарювання його статутний капітал може дробитися, зменшуватися і збільшуватися, в тому числі і за рахунок використання для капіталізації (збільшення обсягу активів підприємства) частини внутрішніх фінансових ресурсів підприємства
Амортизація — це поступове перенесення вартості основних засобів на вартість виробленої продукції (товарів, робіт, послуг) протягом строку корисного використання об'єкту основних засобів. Водночас амортизація є елементом системи оподаткування прибутку підприємств. У Законі України "Про оподаткування прибутку підприємств" зазначається: "Під терміном амортизація основних фондів і нематеріальних активів слід розуміти поступове віднесення витрат на їх придбання, виготовлення або поліпшення на зменшення скоригованого прибутку платника податку у межах норм амортизаційних відрахувань". Це означає, що амортизація приводить до зменшення оподаткованого прибутку і, отже, до зменшення податкових виплат. Таким чином у підприємства залишаються додаткові кошти, які воно може витратити на оновлення виробничого капіталу.
Амортизаційні кошти надходять підприємству як складова виручки від реалізації готової продукції (робіт, послуг) і накопичуються для подальшого використання вже як джерела відтворення вартості основних засобів. Деякий час вони є вільними, тому можуть перебувати на банківських рахунках і приносити дохід, або вкладаються підприємствами в оборотні засоби. Сума амортизаційних відрахувань від вартості основних засобів має покрити витрати підприємства на придбання нового обладнання і його монтаж, а також витрати на реконструкцію і модернізацію основних засобів. Виходячи з цього самим підприємством вибирається система нарахування амортизації. причому вона побудована за різними, несхожими між собою принципами в системі податкового обліку (для цілей оподаткування) та в системі бухгалтерського обліку (за П(С)БО 7).
Згідно з Законом України "Про оподаткування прибутку підприємств", порядок нарахування амортизації диференційовано за групами основних засобів. Загальним для всіх груп є метод нарахування амортизації, а саме - від залишкової вартості основних засобів. Законодавством установлені такі норми амортизації у відсотках до балансової (тобто залишкової) вартості кожної з чотирьох груп основних засобів на початок звітного періоду (в розрахунку на квартал): перша група - 2 відсотка, друга група - 10 відсотків, третя група - 6 відсотків, четверта група - 15 відсотків.
Нарахування амортизації здійснюється за кожним інвентарним об'єктом основних засобів групи 1 (будівля, споруда тощо) і за сукупною балансовою вартістю відповідно групи 2 і групи 3 - незалежно від балансової вартості кожного об'єкта (верстат, машина, прилад тощо) і часу введення його в експлуатацію, група 4 — ЕОМ, комп'ютерна техніка, мобільний та стільниковий зв'язок.
Для правильного нарахування податкової амортизації підприємства мають насамперед додержуватися встановленого податковим законодавством порядку визначення балансової вартості групи основних засобів (а для першої групи - кожного інвентарного об'єкта) на початок звітного періоду (кварталу). Вона визначається такою формулою:
де: Бв - балансова вартість групи на початок звітного періоду;
балансова вартість групи на початок періоду, що передував звітному;
Пв - сума витрат на придбання основних засобів, здійснення капітального ремонту, реконструкцій, модернізацій основних засобів протягом періоду, що передував звітному;
Вп - сума виведених з експлуатації основних засобів протягом періоду, що передував звітному;
Ап - сума амортизаційних відрахувань за період, що передував звітному.
Резервний капітал - обсяг резервів, що створюються відповідно до чинного законодавства за рахунок нерозподіленого прибутку підприємства (5 % суми чистого прибутку щорічно аж до досягнення величини резервного капіталу 25 % від розміру статутного капіталу).
Додатковий капітал складається з емісійного доходу, одержаного від розміщення акцій власної емісії за цінами, які перевищують номінальну вартість; іншого вкладеного капіталу; безоплатно одержаних необоротних активів тощо.
Нерозподілений прибуток - це частина чистого прибутку, яка утворюється після вирахування із загальної суми прибутків обов'язкових платежів - податків, зборів, штрафів, пені, неустойок, частини відсотків і інших обов'язкових виплат. Чистий прибуток знаходиться в розпорядженні фірми і розподіляється за рішеннями її керівних органів.
До складу залучених фінансових ресурсів включають кредиторську заборгованість за товари (роботи, послуги), а також всі види поточних зобов'язань підприємства за розрахунками:
суму заборгованості підприємства з усіх видів платежів до бюджету;
- суму заборгованості за внесками в позабюджетні фонди;
- суму заборгованості підприємства з виплати дивідендів його засновникам;
- суму авансів, отриманих від юридичних і фізичних осіб у рахунок подальшої поставки продукції, виконання робіт та надання послуг тощо.
Залучені позикові фінансові ресурси підприємства найчастіше зустрічаються в формі:
- банківських кредитів і позик;
- коштів від випуску і продажу облігацій фірми;
- позик від інших небанківських суб'єктів ринку.
20. Характеристика місцевих податків і зборів?
Податок з реклами. Декрет Кабінету Міністрів України «Про місцеві податки і збори» (далі — Декрет) не закріплює поняття податку з реклами, а вказує елементи правового механізму цього платежу. Платниками є юридичні та фізичні особи, що рекламують свою продукцію або діяльність. Об´єктом обкладання є вартість послуг за встановлення і розміщення реклами. Гранична ставка встановлена в розмірі 0,1% вартості послуг за одноразову рекламу і 0,5% — за розміщення реклами на тривалий час. Облік платників здійснюють органи, на які покладені функції розміщення реклами. Цей податок сплачується під час оплати послуг за встановлення і розміщенняреклами. Джерелом оплати можуть бути особисті кошти платників, а також собівартість продукції (робіт, послуг).
Однак сьогодні, на жаль, існує проблема не досить чіткого розуміння реклами для цілей оподаткування, у результаті чого оподатковується будь-яка реклама, у тому числі й та, яка не має комерційного Характеру. Зазначимо, що поняття «реклама» як офіційна інформація про осіб чи продукцію, що поширюється в будь-якій формі і будь-якому способі з метою прямого чи опосередкованого одержання прибутку, закріплено в Законі України від 3 липня 1996 р. «Про рекламу». А у нормативних актах, що регулюють справляння цього податку, які затверджені органами місцевого самоврядування, немає чіткого визначення реклами. Наприклад, Харківська міська Рада народних депутатів, на підставі ст. 11 Декрету, прийняла рішення «Про введення податку на рекламу» з 1 жовтня 1993 року. Відповідно до нього цей податок встановлювався на всі види оголошень, повідомлень, переданих з комерційною метою за допомогою засобів масової інформації (преси, ефірного, су-путникового і кабельного телебачення, радіомовлення, внутрішнього гучномовного зв´язку в рухливому складі міського пасажирського електротранспорту), каталогів, прейскурантів, афіш, плакатів, довідників, листівок, календарів та інших технічних засобів.
Платниками податку є юридичні та фізичні особи всіх організаційно-правових форм, які розміщають на рекламних носіях міста рекламу. Виходячи з цього, платниками податків є особи, від імені яких здійснюється реклама і які називаються рекламодавцями. Особи ж, що здійснюють виготовлення реклами за заявкою рекламодавця чи розміщають її на рекламних носіях, іменуються рекламним агентством. Місце, на якому розміщається реклама, іменується рекламним носієм.
Цей податок утримують рекламні агенти, які щокварталу подають звіт до податкових інспекцій і перераховують суми податку не пізніше 20 числа кожного місяця.
При розгляді механізму справляння податку з реклами необхідно також звернути увагу на таке. Так, особливий режимоподаткування має зовнішня реклама. Наприклад, Харківська міськрада затвердила Положення про порядок розміщення й експлуатації об´єктів зовнішньої реклами і склад міської художньої ради1, яке визначає порядок розміщення рекламо-носіїв і об´єктів зовнішньої реклами у Харкові та є обов´язковим для виконання всіма юридичними і фізичними особами незалежно від їх відомчої підпорядкованості і форм власності. Об´єктами зовнішньої реклами і рекламоносіями є стенди, щити, плакати, тощо. Місцем для розміщення реклами вважається частина території міста, об´єкти, майно, виділені рек-ламодержателю.
Для отримання дозволу на розміщення реклами подають письмову заяву на ім´я начальника відділу дизайну міського середовища. Разом з ним подають архітектурно-художню форму, ескіз-ідею і фото об´єкта. Після одержання дозволу рекла-модержатель зобов´язаний у 20-денний строк приступити до монтажу і розміщення об´єктів, інакше такий дозвіл анулюється. Розміщення об´єктів зовнішньої реклами уздовж автомобільних доріг підлягає обов´язковому узгодженню з ДАІ, а у межах «зелених зон» — з управлінням комунального господарства міськвиконкому. У разі відмови рекламодавця від реєстрації об´єкт зовнішньої реклами підлягає демонтуванню.
Ставки податку на рекламу рішенням Харківської міської ради встановлено в таких розмірах: 0,1% вартості послуг за установку і розміщення одноразової реклами і 0,5% — за установку і розміщення реклами на тривалий час (більше одного дня) чи неодноразової реклами. При цьому, яка реклама є одноразовою, а яка неодноразовою, не встановлюється. На практиці ставки податку з реклами залежать від багатьох факторів, серед яких вид рекламного носія (телебачення, радіо, преса, тощо), належність такої реклами до видів товарів чи послуг тощо.
Пільги зі сплати податку з реклами Декретом не встановлено. Однак такі пільги в принципі можуть надавати органи місцевого самоврядування. Позитивними в даному випадку є положення російського законодавства, відповідно до якого пільги при сплаті податку з реклами встановлюються у випадках, якщо: 1) реклама не має комерційної мети; 2) рекламуються благодійні заходи; 3) дані мають попереджувальний характер; 4) інформація містить дані про функції органів державної влади; 5) інформація розміщається у приміщеннях, що використовуються для реалізації товару.
Комунальний податок. Платниками цього податку відповідно до Декрету є юридичні особи, за винятком бюджетних, планово-дотаційних і сільгосппідприємств. Об´єктом обкладання виступає річний фонд оплати праці, розрахований виходячи з розміру неоподатковуваного мінімуму доходів громадян. Гранична ставка встановлена у розмірі 10% річного фонду оплати праці. Облік здійснюють податкові інспекції на місцях. Джерело сплати цього платежу — прибуток (доход), що залишається в розпорядженні юридичних осіб.
Справляння цього податку здійснюється на підставі відповідних положень, які затверджують міські ради. Наприклад, у Харкові цей податок справляють на підставі Положення про порядок обчислення і сплати комунального податку, затвердженого рішенням виконкому Харківської міськради народних депутатів від 8 червня 1994 р. зі змінами і доповненнями. Це Положення дещо уточнює і розширює коло платників по платежу, якими є юридичні особи—суб´єкти господарювання незалежно від форм власності, включаючи підприємства з іноземними інвестиціями і їх філії, а також інші відокремлені підрозділи, що мають відокремлений баланс і розрахунковий рахунок у банку, міжнародні неурядові організації і міжнародні об´єднання з місцезнаходженням у м. Харкові. Зазначимо, що платниками комунального податку є юридичні особи, навіть ті, які тимчасово не здійснюють виробничу діяльність. Якщо вони подають у статистичні органи звітність про середньодобову чисельність штатних працівників, то звільнення чи відстрочка зі сплати комунального податку належить до компетенції виключно органів місцевого самоврядування. Отже, підприємства, у статуті яких передбачено здійснення господарської діяльності, розглядаються як платники комунального податку незалежно від результатів фінансово-господарської діяльності. Це підтверджується положенням, відповідно до якого комунальний податок відноситься на собівартість продукції, товарів і послуг.
Від сплати комунального податку звільняються (на додаток до зазначеного вище) такі суб´єкти:
— метробуд і метрополітен;
— державні комунальні підприємства, що одержують дотації з бюджету;
— підприємства й організації, що звільняються цілком від податку на прибуток;
— благодійні організації, що існують лише на членські внески та благодійні пожертвування;
— громадські організації ветеранів війни і підприємства ветеранів війни, на яких не менше 60% від середньосписочної чисельності працюючих становлять учасники бойових дій і учасники війни;
— громадські організації і підприємства сліпих у частині фонду оплати праці, нарахованої на чисельність працюючих інвалідів по зору І і II груп;
— громадські організації, у яких немає штатних працівників і фонд оплати праці не створюється;
— суб´єкти малого підприємництва, що перейшли на спрощену систему оподаткування, обліку та звітності.
Крім цього, за рішенням органів місцевого самоврядування від оподаткування можуть бути звільнені й інші суб´єкти господарювання.
Об´єкт обкладання припускає обчислення фонду оплати праці, що розраховується виходячи з розміру неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, установленого законодавством у звітному періоді, незалежно від виплаченої заробітної плати. Таким чином, цей податок встановлено залежно не від результатів виробничої діяльності підприємств, а від кількості працівників на ньому.
Обчислення середньосписочної чисельності працівників підприємств провадиться за методикою, закріпленою в Інструкції зі статистики чисельності працівників, зайнятих у господарстві України1. Відповідно до Інструкції, існує два варіанти обчислення середньосписочної чисельності:
— середньосписочна чисельність штатних працівників облікового складу;
— середньосписочна чисельність усього персоналу в еквіваленті повної зайнятості.
Зазначимо, що при обчисленні комунального податку необхідно обирати перший варіант. Причому, обчислюючи серед-ньосписочну чисельність, працівник враховується один раз (за місцем основної роботи) незалежно від терміну трудового договору і тривалості робочого часу. Тому сюди не входять працівники, прийняті на роботу за сумісництвом.
Ставка комунального податку по Харківській області встановлена у розмірі 10% від офіційно встановленого розміру неоподатковуваного податком мінімуму доходів громадян, що на сьогодні становить 1 гривню 70 копійок на кожного працюючого на підприємстві.
Розрахунок сплати комунального податку платники подають до податкових інспекцій одночасно з поданням квартальної і річної звітності. Сплачується комунальний податок не пізніше 15 числа місяця, наступного за звітним періодом.
Готельний збірсправляється з метою фінансування заходів щодо розвитку готельного господарства. Відповідно до Декрету, платниками цього збору є особи, що проживають у готелях. Об´єктом обкладання виступає добова вартість знятого житла, що розраховується без додаткових послуг. Граничний розмір ставки встановлений у розмірі 20% добової вартості. Облік платників здійснюється адміністрацією готелю. Джерело оплати цього платежу - собівартість продукції (робіт, послуг) чи особисті кошти.
Готельний збір, наприклад, ум. Харкові справляється відповідно до Положення про порядок справляння і перерахування до бюджету готельного збору, що затверджено рішеннямXXI сесії Харківської міської ради народних депутатів від 20 березня 1993 р. зі змінами і доповненнями. Ставка збору встановлена в розмірі 20% вартості обліку послуги, без обліку ПДВ. Оплата цього збору здійснюється одночасно з розрахунком за проживання з виділенням зазначеного збору в платіжних документах окремим рядком. Причому плата за проживання провадиться попередньо наймачем житла за певний строк. Перерахування цього податку до місцевого бюджету здійснюється адміністрацією готелю.
Збір за паркування автотранспорту. Платниками цього збору відповідно до Декрету є юридичні та фізичні особи, що паркують автомобілі в спеціально відведених чи обладнаних місцях. Об´єкт обкладання — одна година паркування автотранспорту. Граничний розмір ставки— 3% мінімальної заробітної плати у спеціально обладнаних місцях і 1% у віддалених місцях. Облік платників визначають органи місцевого самоврядування. Джерелом оплати збору є собівартість продукції (робіт, послуг) чи особисті кошти. Оплату здійснює водій на місці паркування автотранспорту.
Збір за паркування автотранспорту на території м. Харкова введено рішенням Харківської міської ради народних депутатів з 1 червня 1995 р., у зв´язку з чим було визначено перелік місць і границь частин міста, де справляється така плата. Зазначимо, що звільняються від сплати збору інваліди, що користуються транспортними засобами з ручним керуванням. Крім того, не є платниками збору інваліди війни й інші особи, яким відповідно до законодавства передбачені пільги зі сплати місцевих податків і зборів. Збір справляється працівником контролюючої організації, що видає квиток установленого зразка з відміткою року, місяця, дня, місця і часу стоянки. Ставка збору встановлена в розмірі 3% неоподатковуваного мінімуму доходів за кожну годину стоянки. Причому збір за стоянку менше однієї години обчислюється також за такою ставкою.
Організація, що виконує функції зі справляння збору, зосереджує кошти на власному розрахунковому рахунку і не пізніше 15 числа наступного місяця перераховує їх на рахунок міського фінансового управління. Взаємини між такими суб´єктами регулюються договором.
Ринковий збір. У Декреті ринковий збір визначений як плата за торгові місця на ринках і в павільйонах, на критих і відкритих столах, майданчиках і з автомашин, візків, мотоциклів, ручних візків, що справляється з юридичних осіб і громадян, які реалізують сільськогосподарську і промислову продукцію й інші товари. В Указі Президента України від 28 червня 1999 р. «Про упорядкування механізму сплати ринкового збору»1(далі — Указ) міститься трохи інше визначення ринкового збору, під яким розуміють плату за право заняття місця для торгівлі на ринках усіх форм власності, що вбачається більш правильним. Виходячи з цього визначення, платниками збору є юридичні та фізичні особи, які реалізують відповідну продукцію. Об´єкт обкладання за цим збором — торгове місце (на ринках, у павільйонах, на площадках, з автомашин, візків тощо). Граничний розмірставок збору встановлений окремо для фізичних осіб — 20% мінімальної заробітної плати і для юридичних осіб — 3 мінімальні заробітні плати. Причому розмір ставки може коливатися залежно від ринку, його територіального розташування і виду продукції. Податкові відрахування провадяться за кожний день торгівлі. Облік платників веде адміністрація ринку. Строк оплати — до початку реалізації продукції. Джерелом оплати є собівартість продукції або особисті кошти.
Декретом не встановлені пільги зі сплати ринкового збору. Однак в Указі закріплено, що ринковий збір не справляється з підприємств торгівлі, громадського харчування, побутового обслуговування, розташованих у стаціонарних приміщеннях (магазинах, кіосках, наметах) на території ринку і з власних торгово-закупівельних підрозділів ринку незалежно від займаного місця. Крім того, певні пільги можуть також встановлюватися органами місцевогопро порядок справляння ринкового збору з юридичних і фізичних осіб, що діє в м. Харкові, звільнені від сплати цього збору інваліди війни.
Ринковий збір сплачується до початку торгівлі через касовий апарат адміністрації ринку. На підставі касового чека про сплату ринкового збору особі надається місце для торгівлі.
У разі виявлення на ринку при проведенні контрольної перевірки працівниками органів державної податкової служби торговців без касових чеків, що засвідчують сплату ринкового збору, з цих торговців стягується штраф у сумі, еквівалентній п´ятьом розмірам ринкового збору, а з адміністрації ринку — у розмірі 10 неоподатковуваних податком мінімумів доходів громадян. У разі виявлення у торговців неналежним чином оформлених з вини адміністрації ринку касових чеків адміністрація ринку за кожен випадок сплачує штраф у сумі, еквівалентній 20 неоподаткованим податком мінімумам доходів громадян.
Кошти, що надходять від ринкового збору, у повному обсязі (100%) зараховуються до місцевого бюджету. Відповідальність за нарахування ринкового збору і своєчасність його сплати в місцевий бюджет покладено на адміністрацію ринку.
Збір за видачу ордера на квартиру. Платником цього збору відповідно до Декрету є одержувач ордера. Об´єкт обкладання — послуги, пов´язані з видачею ордера на квартиру. Граничний розмір ставки не повинний перевищувати 30% неоподатковуваного мінімуму доходів громадян під час оформлення такого ордера. Облік платників здійснюють органи обліку і розподілу житла, які до 15 числа місяця, наступного за звітним, подають у податкові органи звіт про кількість виданих ордерів і суми платежу, перерахованих до бюджету. Цей збір оплачується через установи банків до одержання ордера. Документом про сплату збору є квитанція, видана такою установою. Оплата здійснюється за рахунок особистих коштів одержувача ордера.
Збір із власників собак. Платниками збору є громадяни — власники собак, що проживають у будинках державного і суспільного житлового фонду, а також у приватизованих квартирах. Об´єкт обкладання — кожна собака. Граничний розмір ставки встановлений у сумі 10% неоподатковуваного мінімуму доходів громадян на момент нарахування збору. Сплата зборуздійснюється щорічно. Джерело оплати — особисті кошти платників. Пільги за цим збором Декрет встановлює тільки щодо громадян, які утримують службових собак. Але певні пільги можуть також встановлювати органи місцевого самоврядування. Наприклад, відповідно до Тимчасового положення про порядок обчислення і сплати в бюджет із громадян — власників собак, затвердженого Харківською міською радою від 19 квітня 1995 р. зі змінами і доповненнями, крім цього, звільняються від сплати збору: самотні інваліди і пенсіонери; сліпі громадяни, які використовують собак як поводирів; а також інші категорії громадян за рішенням райвиконкомів.
Облік, а також справляння збору з власників собак здійснюється житлово-комунальними господарствами.
Курортний збір. Справляння цього збору здійснюється в курортних місцевостях, перелік яких затверджений Кабінетом Міністрів України1.Платниками курортного збору є громадяни, що перебувають у курортній місцевості. Об´єкт обкладання — проживання в межах курортної місцевості.Ставка встановлена в сумі не більше 10% неоподатковуваного мінімуму доходів громадян. Облік платників здійснюють адміністрації готелів, квартирно-посередницькі організації, органи внутрішніх справ, які контролюють дотримання паспортного режиму. Збір утримується під час реєстрації чи при направленні на поселення в приватному житлі не пізніше 3-денного строку з дня прибуття. Джерелом оплати є особисті кошти платників. Цей вид збору передбачає широкий перелік пільг, наданих громадянам. Відповідно до ст. 7 Декрету від сплати курортного збору звільняються: діти до 16 років; інваліди й особи, що їх супроводжують; учасники BOB тощо.
Збір за участь у бігах на іподромі. Платниками є юридичні та фізичні особи, що виставляють своїх коней на іподромі у змаганнях комерційного характеру. Об´єкт обкладання — за кожного коня, виставленого на таких змаганнях. Граничний розмір ставки збору встановлений у сумі трьох неоподатковуваних мінімумів доходів громадян. Облік платників здійснюєтьсяадміністрацією іподромів. Сплата збору відбувається до початку змагань за рахунок прибутку (доходу) платників.
Збір за виграші на бігах. Платниками є особи, що виграли на тоталізаторі під час гри на іподромі. Об´єкт обкладання — сума виграшу. Гранична ставка збору встановлена в сумі не більше 6% від суми виграшу. Облік платників здійснює адміністрація іподромів, що і утримує збір під час видачі їм виграшів. Строки перерахування в бюджет визначаються місцевими органами самоврядування. Джерело оплати — особисті кошти громадян.
Збір з осіб, що беруть участь у грі на тоталізаторі, на іподромі. Платники — особи, що беруть участь у грі на тоталізаторі, на іподромі. Об´єкт обкладання — плата за участь у грі на тоталізаторі у формі процентної надбавки до плати за участь у грі. Граничний розмір ставки не повинен перевищувати 5% від суми такої надбавки. Облік платників покладений на адміністрацію іподромів. Збір утримується під час придбання квитків на участь у грі й відповідно до строків, що затверджуються місцевими органами самоврядування. Оплата здійснюється за рахунок особистих коштів громадян.
Збір за право використання місцевої символіки. Платниками збору є юридичні та фізичні особи, що використовують місцеву символіку з комерційною метою. Об´єктом обкладання виступає вартість виробленої продукції, виконаних робіт, наданих послуг з використанням місцевої символіки. Граничний розмір ставки встановлений окремо для юридичних осіб — 0,1% вартості зробленої продукції; і для громадян, які займаються підприємницькою діяльністю — 5 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян. Облік платників здійснюють органи місцевого самоврядування, що видають дозвіл на використання символіки. Джерело оплати — собівартість продукції (робіт, послуг) чи особисті кошти платника.
Так, місцевою символікою відповідно до Положення про порядок обчислення і сплати збору за право використання місцевої символіки, затвердженого рішенням Харківської міськради від 24 вересня 1997 p., є: герб і прапор м. Харкова; назви і зображення архітектурних пам´ятників м. Харкова. Використанням місцевої символіки вважається: 1) включення в найменування суб´єктів господарювання слів, похідних відназв архітектурних і історичних пам´ятників м. Харкова; 2) включення в найменування чи використання в оформленні виробленої продукції, товарному знаку, оформленні пакувальних матеріалів, рекламних матеріалах, тощо елементів, що є місцевою символікою. Причому перелік об´єктів і назв, що належать до місцевої символіки, затверджується міськвиконкомом за узгодженням з постійною комісією з гуманітарних питань. Цим Положенням також передбачені пільги при сплаті збору. Так, від сплати звільняються: 1) організації й установи, що цілком фінансуються з державного чи місцевого бюджетів; 2) громадські та релігійні організації; 3) благодійні організації, установи і фонди, що здійснюють свою діяльність виключно за рахунок пожертвувань фізичних і юридичних осіб. Дозвіл на використання місцевої символіки видається Державним управлінням по гуманітарних питаннях міськвиконкому: юридичним особам — безстроково; фізичним особам — терміном на один день з наступним продовженням на черговий рік.
Збір за право проведення кіно- і телезйомок. Платниками збору є комерційні кіно- і телеорганізації, у тому числі закордонні, яким при зйомках необхідні додаткові заходи, наприклад, виділення міліції, оточення території зйомки тощо. Об´єкт обкладання — витрати на проведення таких додаткових заходів. Розмір ставки збору не повинен перевищувати фактичних витрат на проведення подібних заходів. Сплата провадиться за рахунок прибутку кіно- і телеорганізацій.
Збір за право на проведення місцевих аукціонів, конкурсних розпродаж і лотерей. Платники цього збору — юридичні та фізичні особи, що мають дозвіл на проведення аукціонів, конкурсних розпродаж і лотерей. Об´єктом обкладання є вартість заявлених на місцеві аукціони, лотереї тощо товарів, виходячи з їх початкової ціни чи суми, на яку випускається лотерея. Граничний розмір збору не повинен перевищувати 0,1% від вартості товарів чи від суми, на яку випускається лотерея. Крім того, Декретом установлюється також граничний розмір збору за право проведення лотерей — з кожного учасника не більше трьох неоподатковуваних мінімум доходів громадян. Зазначимо, що відповідно до Положення про збір за проведення місцевих аукціонів, конкурсного розпродажу і лотерей у м. Харкові, ставка збору зменшується на 20% для платників, що проводятьаукціони, конкурсний розпродаж, лотереї в благодійних цілях, понад 70% прибутку яких спрямовується на благодійні заходи. Коло платників за цим збором визначається органами місцевого самоврядування, що видають дозволи на проведення місцевих аукціонів, конкурсних розпродаж і лотерей. Справляється збір за три дні до проведення аукціону, конкурсного розпродажу, або під час одержання дозволу на випуск лотерей. Оплатапровадиться за рахунок прибутку (доходу), що залишається у розпорядженні юридичних осіб і громадян.
Збір за проїзд по території прикордонних областей автотранспорту, що прямує за кордон. Справляння цього збору припиняється з 1 січня 2004 року. Платниками збору є юридичні і фізичні особи. Об´єкт обкладання — транспортний засіб. Ставка збору встановлена для двох категорій суб´єктів: 1) для юридичних осіб і громадян України — у розмірі до 0,5% неоподатковуваних доходів громадян залежно від марки і потужності автомобіля; 2) для іноземних громадян і юридичних осіб — від 5 до 50 доларів США. Облік платників здійснюють органи, на які покладено функції пропуску автотранспорту. Оплата здійснюється за рахунок прибутку юридичних осіб і власних коштів фізичних осіб2. Зазначимо, що без сплати цього збору дозвіл на проїзд транспорту, що слідує за кордон, по території областей не видається і відповідно автотранспорт за кордон не випускається.
Особливістю цього збору є те, що він установлюється виключно обласними радами народних депутатів.
Збір за видачу дозволу на розміщення об´єктів торгівлі. Цей збір Декретом визначений як плата за оформлення і видачу дозволу на торгівлю у спеціально відведених для цього місцях. Платниками є юридичні та фізичні особи, що реалізують продукцію. Об´єкт — оформлення і видача дозволів на торгівлю в спеціально відведених місцях. Граничний розмір збору встановлений у розмірі 20 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян для суб´єктів, що постійно торгують, і один неоподатковуваний мінімум доходів громадян у день за одноразову торгівлю. Облік здійснюють організації, яким надані подібні права, і до 15 числа місяця, наступного за звітним кварталом, передають дані податковим органам. Збір сплачується за рахунокприбутку, що залишається в розпорядженні юридичних осіб чи особистих коштів громадян.
21. Характеристика доходів державного бюджету?
Державні доходи – це сукупність різних видів грошових надходжень до фондів держави, що використовуються нею для виконання її завдань і функцій. Доходи бюджетів утворюються за рахунок надходжень від сплати фізичними і юридичними особами податків, зборів та інших обов’язкових платежів, надходжень з інших джерел, встановлених законодавством України. Ці кошти зосереджуються у централізованих і децентралізованих грошових фондах. Формування цих грошових фондів здійснюється в результаті розподілу і перерозподілу валового внутрішнього продукту.
Залежно від порядку формування системи державних доходів їх можна розподілити на:
централізовані – кошти, які залишаються у розпорядженні держави в процесі розподілу валового внутрішнього продукту, та спрямовуються на формування централізованих грошових фондів Державного та місцевих бюджетів, Пенсійного фонду України, Фонду соціального страхування з тимчасової втрати працездатності, Фонду загальнообов’язкового державного соціального страхування України на випадок безробіття, Фонду соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань України, Державного фонду охорони праці, Фонду для здійснення заходів щодо ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи та соціального захисту населення та інші;
децентралізовані – це доходи, які залишаються у розпорядженні державних підприємств, установ, організацій при розподілі та перерозподілі валового внутрішнього продукту і формуються, головним чином, за рахунок їх прибутку. Основою для їхнього формування є прибутки і доходи державних підприємств, установ, організацій, населення.
Центральне місце у системі доходів держави посідають доходи бюджетів держави. Безпосередньо за їхньою допомогою мобілізується основна частка фінансових ресурсів держави при формуванні бюджетних і
позабюджетних фондів, які необхідні для фінансового забезпечення виконання державою покладених на неї функцій.
Доходи бюджету (відповідно до Бюджетного кодексу) – усі податкові, неподаткові та інші надходження на безповоротній основі, справляння яких передбачено законодавством України (включаючи трансферти, дарунки, гранти).
Згідно з Бюджетним кодексом бюджетна система України складається з державного та місцевих бюджетів. Основна частка державних доходів формується за рахунок доходів державного бюджету.
Доходи Державного бюджету України включають:
1) доходи (за винятком тих, що згідно зі статтями 64, 66 та 69 Бюджетного кодексу закріплені за місцевими бюджетами), що отримуються відповідно до законодавства про податки, збори і обов’язкові платежі та Закону України “Про основи соціальної захищеності інвалідів”;
2) власні надходження установ, які утримуються за рахунок Державного бюджету України відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 17 травня 2002 р. № 659 “Про затвердження переліку груп власних надходжень бюджетних установ, вимог щодо їх утворення та напрямів використання” і доходи з інших визначених законодавством джерел, включаючи кошти від продажу активів, що належать державі або підприємствам, установам та організаціям, а також проценти і дивіденди, нараховані на частку майна, що належить державі в майні господарських товариств;
3) гранти і дарунки у вартісному обрахунку;
4) міжбюджетні трансферти з місцевих бюджетів.
Виходячи з вищенаведеного можна констатувати, що основними фінансовими інструментами формування доходів бюджету є:
- плата (при цьому обов’язково ставимо запитання – за що?) передбачає певну еквівалентність взаємовідносин між державою та платниками. Такі відносини можуть виникати тільки у тих випадках, коли держава є власником ресурсів, які надаються у користування. Плата вноситься як за рахунок включення у собівартість, так і з прибутку, що визначається механізмом її стягнення. Розмір плати залежить від обсягів ресурсів, які використовуються, а надходження плати державі визначаються державною власністю на дані ресурси. Якщо держава втрачає право власника, то вона втрачає також ці доходи.
- відрахування (на що? від чого?) проводяться за встановленими нормативами та передбачають, як правило, цільове призначення платежів. Незважаючи на те, що вони вносяться до державного бюджету загальною сумою його доходів, їх цільове призначення не втрачається. Тому фінансування з бюджету заходів, на які здійснюються відрахування, повинно дорівнювати надходженням цих відрахувань. На жаль, не завжди цей баланс не витримується.
- податки (для чого?) як плата суспільства державі за виконання нею певних функцій, як відрахування частини валового внутрішнього продукту на суспільні цілі та потреби.
Мобілізація коштів до бюджету здійснюється на підставі правових норм. Правовими нормами регулюються відносини, що виникають при:
• встановленні та введенні податків, неподаткових доходів до бюджету;
• визначенні санкцій за порушення порядку та строків внесення платежів;
• здійсненні контролю за надходженням коштів до бюджету. Принципи мобілізації грошових коштів, бюджетний склад і структура
доходів бюджету значною мірою залежать від форм, методів господарювання та тих економічних і соціальних завдань, які вирішуються суспільством. Перехід до ринкових відносин вимагає змін у системі формування доходів бюджету, вдосконалення управління цим процесом.
22. Назвіть основні концепції побудови бюджетної політики і в чому полягає її суть?
Перша концепція базується на тому, що бюджет повинен бути щорічно збалансований. До «Великої депресії» 30-х років щорічно балансуємий бюджет загальновизнано вважався бажаною метою державних фінансів і фінансової політики. Проте при більш ретельному розгляді цієї проблеми стає очевидним, що щорічно балансуємий бюджет в основному виключає або в значній мірі зменшує ефективність фіскальної політики держави, що має антициклічну, стабілізуючу спрямованість. Гірше того, щорічно бюджет, що балансується насправді заглиблює коливання економічного циклу. Наприклад, припустимо, що економіка стикається з тривалим періодом безробіття. Доходи населення падають. Податкові надходження до бюджету автоматично скорочуються. Прагнучи неодмінно збалансувати бюджет, уряд повинен або підвищити ставки податків, або скоротити державні витрати, або використовувати поєднання цих двох заходів. Проте слідством всіх цих заходів буде ще більше скорочення сукупного попиту.
На іншому прикладі можна показати, як прагнення щорічно балансувати бюджет може стимулювати інфляцію. В умовах інфляції, при підвищенні грошових доходів автоматично збільшуються податкові надходження. Для запобігання майбутнього перевищення доходів над витратами уряд повинен вжити наступних заходів: або понизити ставки податків, або збільшити урядові витрати, або використовувати поєднання цих двох заходів. Ясно, що слідством цих заходів буде посилення інфляційного тиску в економіці.
Основний висновок такий: щорічно бюджет, що балансується не є економічно нейтральним. Не дивлячись на цю і інші проблеми, в багатьох країнах існує значна підтримка ідеї ухвалення конституційної поправки, що передбачає щорічне балансування бюджету.
Друга концепція базується на тому, що бюджет повинен бути збалансований в ході економічного циклу, а не щороку. Дана концепція припускає, що уряд здійснює антициклічну дію і одночасно прагне збалансувати бюджет. В цьому випадку, проте, бюджет не повинен балансувати щорічно. Достатньо, щоб він був збалансований в ході економічного циклу. Логічне обгрунтовування цієї концепції бюджетної політики просто, розумно і привабливо. Для того, щоб протистояти спаду, уряд повинен понизити податки і збільшити урядові витрати, тим самим свідомо викликає дефіцит бюджету. В ході подальшого інфляційного підйому уряд підвищує податки і урядові витрати. Виникаючі на цій основі позитивне сальдо бюджету може бути використано на покриття федерального боргу, що виникає в період спаду. Таким чином уряд проводить позитивну антициклічну політику і одночасно балансує бюджет, але не на щорічній основі, а за період в декілька років. Але в даній концепції бюджету існує ключова проблема, яка полягає в тому, що спади і підйоми в економічному циклі можуть бути неоднаковими по глибині і тривалості. Наприклад, тривалий і глибокий спад може змінитися коротким періодом підйому. Поява великого дефіциту в період спаду в цьому випадку не покриється невеликим позитивним сальдо бюджету періоду процвітання, отже, матиме місце циклічний дефіцит бюджету.
Третя концепція пов'язана з ідеєю так званих функціональних фінансів. Відповідно до цієї ідеї питання про збалансованість бюджету - на щорічній або на циклічній основі - другорядний. Первинною метою федеральних фінансів є забезпечення не інфляційної повної зайнятості, тобто балансування економіки, а не бюджету. Якщо досягнення цієї мети супроводиться стійким позитивним сальдо або великим і все зростаючим державним боргом - хай буде так. Відповідно до даної концепції проблеми, пов'язані з державними дефіцитами або надлишками, малозначимы порівняно з вищою ступеню небажаними альтернативами тривалих спадів або стійкої інфляції.
Федеральний бюджет є - по-перше, і, перш за все - інструментом досягнення і підтримки макроекономічної стабільності. Уряд не повинен сумніватися, йдучи на ведення будь-яких дефіцитів або надлишків для досягнення цієї мети.
Друга і третя концепції лежать в основі фінансової політики, орієнтованої на бюджетний дефіцит і що спирається на потенціал грошового господарства країни. Така політика припускає:
1. Наявність чіткої програми фінансових заходів в рамках грошового потенціалу країни;
2. Контроль за розвитком бюджетного дефіциту і пошук джерел його покриття;
3. Виділення бюджетних коштів на заходи, що дають значний економічний ефект.
Оволодіння цією політикою дозволяє суспільству знаходити оптимальну величину бюджетного дефіциту. Так, в кінці 80-х років бюджетний дефіцит у Франції складав 9,6% від ВНП, в США - 11,6, у ФРН = 14, в Японії - 15,6, в Бельгії - 25,1, в Італії - 25,5, в Греції - 31,2%.
Проте при всій привабливості політики бюджетного дефіциту, крупні дефіцити приводять до значних негативних наслідків навіть для «багатих в економічних відносинах країн». Так, американська економіка тривалі роки функціонувала в умовах стійкого дефіциту федерального бюджету. Але до середини 90-х років дефіцит федерального бюджету придбав особливо крупні масштаби, що примусило уряд знаходити дієві засоби боротьби з ним.
Бюджетна політика як органічна частина економічної політики має цільову спрямованість. Бюджетна політика є досить складним процесом, оскільки має реалізовуватися як сукупність взаємопов'язаних дій. Вона включає заходи у сфері доходів і видатків бюджету, його збалансованості тощо. Бюджетна політика повинна сприяти активному виходу країни на інвестиційні ринки світу та ринки високотехнологічної продукції, а водночас і скороченню частки України на ринках сировинних ресурсів. Виконати цю функцію вона може за успішного функціонування і розвитку фінансового ринку.
Реалізувати все це можна за умови кардинальної трансформації тактики і стратегії бюджетної політики держави через:
- модернізацію податкової бази бюджету з метою забезпечення її адекватності завданням розвитку національної економіки і ресурсному потенціалу економіки;
- модифікацію державою структури власності, включаючи можливість націоналізації, з урахуванням значимості економічних і фінансових активів у формуванні доходів бюджету;
- скорочення обсягів тіньової економіки, ліквідацію корупції і криміналу;
- формування активного прошарку платників податків, фінансовий стан і життєвий рівень яких дає змогу їм сплачувати податки на рівні можливостей і потреб цивілізованого суспільства.
Бюджетна політика має враховувати процеси фінансової глобалізації, бути все більш транспарентною, що, у свою чергу, потребує розроблення не тільки механізмів адаптації, а й захисту від спекулятивно-кримінальних атак на фінанси держави. Усе це обумовлює вже в нинішніх умовах необхідність вироблення механізмів захисту національних інтересів у сфері державних фінансів, зокрема щодо запобігання локальним ринковим кризам. Для України нині найуразливішим у цьому плані є валютний і фондовий ринки.
23. Моделі фінансових відносин та їх характеристика?
Розподіл і перерозподіл ВВП може здійснюватись за різними схемами, згідно з якими будуються моделі фінансових відносин у суспільстві. В основі побудови фінансової моделі суспільства лежать роль і місце в ній держави. Моделі розрізняються за двома ознаками:
а) за послідовністю розподілу ВВП;
б) за рівнем державної централізації ВВП.
За послідовністю розподілу ВВП розрізняють дві моделі — ринкової й адміністративної економіки. Їх розглядають виходячи з розподілу новоствореної вартості — національного доходу, домінуючими складовими якого є заробітна плата і прибуток. Він є основним і обов’язковим об’єктом розподілу. Основним за питомою вагою і значущістю. Обов’язковим, оскільки не може бути нерозподіленим — інакше зупиниться процес відтворення виробництва.
Фінансова модель ринкової економіки є основною, вона пройшла значний історичний шлях розвитку і домінує у світі. Сутність її дуже проста і логічна: спочатку вартість реалізованого національного доходу розподіляється між тими, хто зайнятий у його створенні. Це власники засобів виробництва, котрі отримують прибуток, і робітники та службовці, яким виплачується заробітна плата. У загальному вигляді ця модель може бути зображена на схемі 4 — заштрихована частина показує оподаткування заробітної плати окремих робітників і службовців (а, б) та прибутку підприємців (А, Б).
Характерна ознака моделі полягає в тому, що держава отримує свої доходи насамперед на основі перерозподілу національного доходу.
Модель є відкритою, зрозумілою і точно характеризує фінансові реалії у суспільстві:
по-перше, у ній точно відображається рівень доходів кожної юри дичної і фізичної особи, який, у свою чергу, характеризує їх вклад у створення національного доходу;
по-друге, достовірно визначається рівень оподаткування: кожний суб’єкт точно знає, скільки він заробляє і скільки віддає;
по-третє, чітко зафіксовано стимули до зростання доходів на основі зростання виробництва і підвищення продуктивності праці.
Пропорції первинного розподілу національного доходу між підприємцями і робітниками та службовцями регулюються:
ринковими відносинами;
у законодавчому порядку.
Ринкові відносини сприяють установленню оптимальних пропорцій між заробітною платою і прибутком. З одного боку, кожний суб’єкт заінтересований у збільшенні своєї частки. Однак, з іншого, — є певні об’єктивні обмеження, які ведуть до того, що кожний суб’єкт заінтересований у доходах іншого. Так, для підприємців украй необхідним є високий рівень доходів населення, оскільки це сприяє розширенню обсягу продажу, а значить, і забезпеченню формування прибутку. Робітники і службовці заінтересовані в прибутку підприємства, тому що він створює передумови для розвитку виробництва, а відтак і зростання заробітної плати. При цьому переважну частку в національному доході у сучасних умовах займає саме заробітна плата, тоді як обсяги прибутку мінімізуються потребами виробничого розвитку.
Законодавче регулювання полягає у встановленні мінімального рівня оплати праці й обмеженні максимального рівня рентабельності на основі застосування економічних інструментів, наприклад податку на надприбуток.
Пропорції перерозподілу національного доходу регламентуються тіль ки законодавчими актами.
Сутність фінансової моделі адміністративної економіки, яка застосовувалась у колишньому СРСР та інших соціалістичних країнах, полягає в тому, що переважна частина національного доходу одразу централізувалась у бюджеті й виключалась із розподільних відносин. Держава спрямовувала в бюджет централізований чистий дохід — податок з обороту і частину децентралізованого чистого доходу — прибутку підприємств (через систему платежів з прибутку). Частина прибутку (до 40%) залишалась на підприємстві, інша частина національного доходу виплачувалась робітникам і службовцям у вигляді заробітної плати, яка підлягала прибутковому оподаткуванню.
Характерна ознака моделі полягає в тому, що переважну частину своїх доходів держава отримує в процесі первинного розподілу національного доходу.
Модель є закритою і не відображає фінансових реалій у суспільстві:
по-перше, з неї не видно реального рівня доходів юридичних і фізичних осіб;
по-друге, доходи юридичних і фізичних осіб не відображають їх вклад у створення національного доходу;
по-третє, неможливо достовірно визначити рівень оподаткування;
по-четверте, відсутні стимули до продуктивної праці.
Американська модель, яка заснована на максимальному рівні самозабезпечення фізичних і самофінансування юридичних осіб, характеризується незначним рівнем бюджетної централізації » 25—30%. Фінансове втручання в економіку зведене до мінімуму. У соціальній сфері забезпечуються тільки ті верстви населення, які не в змозі обійтися без державної допомоги.
Модель створює максимальну фінансову стимуляцію: з одного боку, вона дає можливість заробляти, з іншого — вимагає цього. Це досить жорстка і жорстока модель, але вона водночас і високоефективна, оскільки заснована, по суті, на примусовій фінансовій стимуляції.
Західноєвропейська модель характеризується поміркованим рівнем централізації ВВП у бюджеті » 35—45%. За рахунок вищого рівня централізації ВВП більш розгалуженою є і державна соціальна сфера, насамперед у галузі освіти. Сутність моделі зводиться до паралельного функціонування державних і комерційних установ у соціальній сфері.
Скандинавська модель передбачає досить високий рівень бюд жетної централізації ВВП — 50—60%. Відповідно вона характеризується розгалуженою державною соціальною сферою як у галузі освіти, так і охорони здоров’я. Вона створює клімат упевненості й соціальної врівноваженості. Однак така модель можлива тільки за умов, по-перше, високого рівня ВНП на душу населення, який забезпечує високий рівень і суспільного, і індивідуального споживання, і, по-друге, високого рівня культури та свідомості народу, відповідного ставлення до праці й поваги до державного сектора.
|
Вибір фінансової моделі — це вибір шляху розвитку суспільства, установлення певної системи економічних інтересів, які лежать в основі забезпечення впливу на темпи і пропорції цього розвитку. |
Вибір моделі фінансових відносин залежить від багатьох чинників. Це і рівень розвитку суспільства, і характер та масштаби діяльності держави, її втручання в економіку, і тип здійснюваної нею соціальної політики, і характер міжнародної діяльності та воєнної доктрини, це й історичні традиції народу, рівень розвитку культури тощо. Основний критерій вибору — вплив на суспільство через установлення стимулів до праці й ефективного господарювання та забезпечення надійної системи соціальних гарантій.
24. Відмінність державного та банківського кредиту, їх спільні риси?
25. Сутність фінансів, їх функції?
Фінанси — це одна з конкретних історичних форм економічних відносин, функціонування яких пов'язане з об`єктивною необхідністю розподілу і перерозподілу вартості калового внутрішнього продукту. У процесі розподілу формуються та використовуються грошові фонди, призначені для задоволення суспільних інтересів та потреб.
Фінанси визначають як систему економічних відносин, що виникають з приводу розподілу і перерозподілу вартості валового внутрішнього продукту, а в певних умовах і національного багатства, з метою формування фінансових ресурсів у суб'єктів господарювання і держави і використання їх на розширене відтворення та задоволення інших суспільних інтересів і потреб.
Оскільки використання фінансових ресурсів відбувається в основному через фонди цільового призначення, існує також визначення фінансів як економічної категорії, що відображає створення, розподіл і використання фондів фінансових ресурсів для задоволення потреб господарської діяльності, надання різноманітних послуг населенню з боку держави, забезпечення виконання державою її функцій Або фінанси трактуються як економічні відносини, пов`язані з формуванням, розподілом і використанням централізованих і децентралізованих фондів грошових коштів з метою виконання функцій і завдань держави і забезпечення умов розширеного відтворення Під централізованими фінансами розуміють економічні відносини, пов'язані з формуванням і використанням фондів грошових коштів держави, що акумулюються в державній бюджетній системі і урядових позабюджетних фондах, під децентралізованими фінансами — грошові відносини, що опосередковують кругообіг грошових фондів підприємств. Отже, як випливає з наведених визначень, фінансовими будуть ті грошові відносини, які опосередковують відносини розподілу і перерозподілу вартості ВВП.
Перше визначення у наведеному переліку акцентує увагу на фінансах фірми, ігноруючи інші структурні підрозділи економічної системи. Крім того, наведене визначення стосується не стільки фінансів підприємства, скільки управління їхніми фінансами (фінансового менеджменту).
У другому визначенні дещо звужується сфера дослідження — поза увагою залишається безфондова форма руху фінансових ресурсів.
Третій та четвертий підходи перетворюють фінанси з економічної категорії на явище, яке організовується державою, тобто фактично викреслюють фінанси мікрорівня. Отже, фінанси є складним багатоплановим суспільним явищем, яке характеризується різними сутнісними ознаками та формами прояву.
Важливою ознакою фінансів є їх грошовий характер.. Справді, фінанси завжди мають грошову форму вираження. Гроші є обов'язковою умовою існування фінансів Наявність фінансових відносин завжди супроводжується реальним рухом грошових коштів. Немає грошей — не може бути і фінансів.
Функції фінансів
Функціонування фінансів базується на таких функціях грошей як засіб платежу, засіб нагромадження, світові гроші.
Розподіл і перерозподіл вартості за допомогою фінансів обов'язково супроводжується рухом грошових коштів, які набувають специфічної форми фінансових ресурсів. Вони формуються у суб'єктів господарювання і держави за рахунок різних грошових доходів, відрахувань і надходжень, а використовуються на розширене відтворення виробництва, матеріальне стимулювання працюючих, задоволення соціальних та інших потреб суспільства.
^ Матеріальними носіями фінансових відносин виступають фінансові ресурси.
Однією з важливих ознак фінансів як економічної категорії є розподільний характер фінансових відносин. Учасниками таких відносин у межах національної держави є держава, підприємства, установи, організації, громадяни. Фінансові операції також можуть відбуватися між державами, національною державою та міжнародними фінансовими інституціями, між вітчизняними підприємствами та інофірмами.
Сферою виникнення фінансових відносин є процеси первинного розподілу вартості суспільного продукту.Подальший перерозподіл вартості між суб'єктами господарювання (вилучення частини прибутку на користь держави, сплата податків громадянами тощо) і конкретизація цільового її використання (направлення прибутку на фінансування капітальних вкладень, економічне стимулювання, виплату дивідендів та ін.) теж відбувається на основі фінансів.
Фінанси мають більш широкий діапазон розподілу, ніж ціна. Вони забезпечують не лише первинний розподіл вартості валового внутрішнього продукту на рівні виробничої структури, а й подальший перерозподіл через бюджетну систему. На цьому етапі ціни можуть регулюватися за допомогою дотацій і виплат із бюджету різниці в цінах (дотації вугільній промисловості, дотації на комунальні послуги, потреби електротранспорту, на окремі види ліків).
У розподільних процесах поряд з фінансами та ціною беруть участь також заробітна плата і кредит. У практиці господарювання доцільне комплексне використання усіх цих економічних категорій з урахуванням відмінностей кожної з них.
^ Прояв сутності фінансів у реальній практичній діяльності розглядається через характеристику функцій, які притаманні даній категорії.
Об'єктами дії розподільної функції фінансів є вартість валового внутрішнього продукту, а також частина національного багатства, яка набуває грошової форми.
^ Суб'єктами за фінансового методу розподілу ВВП є юридичні і фізичні особи, в розпорядженні яких формуються фінансові ресурси, а також держава.
Розподільна функція фінансів реалізується в процесі первинного розподілу і перерозподілу вартості ВВП.
Первинний розподіл — це розподіл доданої вартості й формування первинних доходів суб'єктів, які беруть участь у створенні ВВП.
Перерозподіл полягає у створенні й використанні централізованих фондів. За рівнем централізації вони поділяються на загальнодержавні, регіональні, відомчі й корпоративні. Загальнодержавні включають державний бюджет і фонди цільового призначення, регіональні — місцеві бюджети і позабюджетні фонди органів місцевого самоврядування. Відомчі — це фонди, що створюють міністерства і відомства. Корпоративні фонди передбачають централізацію частини доходів структурних підрозділів у корпоративних об'єднань.
^ Провідну роль у перерозподільному процесі відіграє держава. У процесі перерозподілу на загальнодержавному рівні можна виділити окремі стадії перерозподілу. Спочатку відбувається мобілізація і формування загальнодержавних фондів (державного бюджету і цільових загальнодержавних позабюджетних фондів), потім стадія використання цих фондів — направлення коштів на розвиток пріоритетних галузей народного господарства, соціально-культурні заходи, управління, оборону, виплату пенсій тощо. Звідси виникають відносини вторинного перерозподілу.
Кінцевим результатом перерозподільного циклу є те, що одна частина перерозподілених грошових ресурсів через механізм бюджетного фінансування знову переходить у сферу матеріального виробництва, щоб почати новий цикл первинного розподілу з наступним перерозподілом, інша частина перерозподілених грошових ресурсів переходить у сферу споживання (освіта, охорона здоров'я, культура, оборона, держуправління тощо).
Поряд з розподільною фінанси виконують контрольну функцію, сутність якої проявляється в контролі за розподілом ВВП між відповідними грошовими фондами і каналами розподілу та їх цільовим використанням.
Основу контрольної функції фінансів становить рух фінансових ресурсів, який відбувається у фондовій і нефондовій формах. Через кількісний вираз фінансових ресурсів фінанси здатні кількісно відображати вартісні пропорції, що формуються в суспільстві, і контролювати їх. Саме завдяки контрольній функції фінансів суспільство контролює повноту і своєчасність забезпечення фінансовими ресурсами різних суб'єктів господарювання, включаючи державу, економне й ефективне використання коштів. Головною контрольною пропорцією є пропорції між фондами нагромадження і споживання.
Контрольна функція діє не ізольовано, вона тісно пов'язана з розподільною. У практичній діяльності контрольна функція проявляється у фінансовому контролі.