Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
Тема 9.
Підприємство і підприємництво.
План
- 1-
В політекономіці Заходу поняття підприємництво, підприємець виникає у XVIII ст. і зразу ж набуває неоднозначного тлумачення. Вважається, що вперше термін підприємництво ввів фр. вчений Д.Картільон, під яким розумів особливу функцію, яка містить елемент повної самостійності господарської діяльності і ризику.
Цей термін розвивав, зокрема, і Адам Сміт, який розумів під підприємництвом ризикову економічну діяльність заради будь-якої комерційної ідеї.
Згідно закону України „Про підприємництво”(1992р.), підприєм ництво – це самостійна ініціатива, систематична на власний ризик діяльність в галузі виробництва продукції, виконання робіт, надання послуг та заняття торгівлею з метою здобування прибутку. Воно функціонує в формі заводу, фабрики, магазину або якоїсь іншої організації, в межах якої безпосередньо відбуваєть ся технологічне з'єднання засобів виробництва і робітника.
Види підприємництва:
Умови підприємництва:
З точки зору реалізації можливостей господарювання розрізняють класичне підприємництво, яке базується на використанні наявних власних ресурсів підприємця; інноваційне підприємництво, яке передбачає не тільки використання власних можливостей, а й використання можливостей залучити ресурси і комбінувати їх на свій розсуд.
На заході стосовно форм власності розрізняють приватне і державне підприємництво.
Підприємницька діяльність є одним із важливих факторів соціально— економічного прогресу. Тому суспільство зацікавлене в цивілізованому підприємництві, що повинно знаходити правову підтримку у таки основних формах: 1) надання свободи підприємницької діяльності; 2) надання підприємцю статусу комерсанта; 3) створення умов для відкриття і реєстрації підприємства.
Основними організаційними формами підприємницької діяльності є: а) одноосібне володіння; б) товариство або партнерство; в) корпорація (акціонерне товариство).
Основними функціями підприємництва є новаторська, організаційна, господарська, соціальна і особиста діяльність.
Суб’єктами підприємницької діяльності можуть бути громадяни України, інших держав, які не обмежені законом у працездатності і дієздатності, а також юридичні особи всіх форм власності.
Не допускаються до заняття підприємницькою діяльністю військовослужбовці, службові особи органів прокуратури, суду, державної безпеки, органів внутрішніх справ, державного арбітражу, державного нотаріату, органів державної влади і управління, які покликані здійснювати контроль за діяльністю підприємств, а також особи засуджені судом.
З метою контролю за безпекою суспільства держава накладає заборону на окремі види підприємницької діяльності. Так, підприємництво у галузях озброєнь, випуску цінних паперів і грошей, виробництва наркотичних засобів може здійснюватись лише державними підприємствами. Без спеціальних ліцензій забороняється виготовлення медикаментів, хімічних речовин, алкогольних напоїв, тютюнових виробів, пошук і розробка корисних копалин, здійснення юридичної практики та ін.
Підприємництво завжди розвивається у певному соціально—економічному та історичному середовищі і для його здійснення потрібні економічні, політичні, юридичні та психологічні передумови.
- 2 -
Згідно закону України „Про підприємство”, підприємство – основна організаційна ланка народного господарства України, це самостійний господарюючий статутний суб’єкт, що володіє правами юридичної особи і здійснює виробничу, науково-дослідну і комерційну діяльність з метою отримання прибутку.
Кожне підприємство має самостійний баланс, розрахункові та інші рахунки в банку, печатку із своєю назвою, промислові підприємства мають товарний знак.
В Україні залежно від типу власності, виділяють такі види підприємств:
1) індивідуальні, основані на особистій власності фізичної особи та включно її особистій праці;
2) сімейні, основані на власності та праці громадян - членів однієї сім'ї, які проживають разом;
3) приватні, основані на власності окремого громадянина, який ко ристується правом наймання робітників;
4) колективні, основані на власності трудового колективу, громад ської чи релігійної організації, іншого статутного товариства;
5) державні комунальні, основані на власності адміністративно-територіальних одиниць в особі місцевих органів влади різних рівнів.
6) державні, основані на загальнодержавній (республіканській) вла сності. У цьому випадку суб'єктом власності є держава в особі Верховної Ради України.
7) спільні, основані на об'єднанні майна різних власників, якими можуть бути юридичні особи і громадяни України та інших дер жав (змішана форма власності);
8) іноземні – це ті, що основані на власності юридичних осіб і громадян інших держав;
9) орендне - підприємство, яке надано в повне господарське ведення колективу (володіння майном зостається в руках держави, а функції розпорядження та використання передаються трудовому колективу).
Залежно від розмірів розрізняють підприємства великі, середні й малі. До малих належать підприємства, в яких наявна чисельність працюючих становить: в промисловості та будівництві – до 200 чоловік, у науці та науковому обслуговуванні – до 100, в інших галузях виробничої сфери до 25, в роздрібній торгівлі – до 15 чоловік.
В залежності від сфери діяльності існують промислові, сільськогосподарські, будівельні, транспортні та інші спеціалізовані підприємства.
За характером діяльності підприємства поділяють на:
Організаційні форми підприємств:
Підприємства виконують ряд функцій. Основні з них такі:
--- економічна: задоволення потреб споживача в продукції (роботах, послугах); впровадження досягнень науково-технічного прогресу; забезпечення конкурентоспроможності підприємства; ріст продуктивності праці; розвиток виробничої інфраструктури; самофінансування; отримання прибутку;
-- соціальна: формування трудового колективу; вдосконалення кваліфікаційного складу працівників; покращення житлово-побутових умов працівників; розвиток соціальної інфраструктури;
--- екологічна: вдосконалення технологічних процесів; створення і розвиток екологічної інфраструктури; наукові і технічні вирішення проблем навколишнього середовища і раціонального природокористування.
Крім того, що підприємство функціонує в системі національної економіки, воно може вступати у відносини з іншими партнерами в системі світового господарства, що й зумовлює здійснення ним зовнішньо-економічної функції.
- 3 -
Менеджмент (від англійського – керування, управління) є, по-перше теорією управління виробництвом, а по-друге, практикою управлінської діяльності. Діяльність підприємства передбачає пошук величезної кількості можливостей для розв'язання завдань закупівлі засобів виробництва, залучення робітників, вирішення фінансових, інноваційних проблем, налагодження взаємозв'язків з іншими підприємствами тощо. Все це зумовлює появу менеджменту, як особливої форми діяльності підприємства щодо організації і управління виробництвом.
Якість та рівень управління підприємством залежать від особистості менеджерів, їх теоретичної підготовки, практичного досвіду, таланту та ін.
У сучасних умовах виділяють шість основних організаційних форм управління:
Перші спроби науки, органів праці і управління були зроблені в галузі виробництва. До її засновників належить Фредерік Тейлор (створив теорію управління „тейлоризм”).
На початку 50 рр. XX ст. була створена наукова теорія менеджменту, яку заклали американські вчені Демінг, Джуран Фегейбаун.
Управління – це процес забезпечення, поєднання та узгодження різних трудових операцій для досягнення спільної мети.
Функції управління (менеджменту):
Бізнес планування – одна з форм планування, як функції управління.
Бізнес-план – короткий виклад ідеї і особливості бізнесу, яким має займатися фірма.
Стилі управління:
- 4 -
Маркетинг – в більшості випадків розглядається, як провідна функція управління, яка базується на знанні споживчого попиту.
Виникнення маркетингу пояснюють переходом розвинених ринкових країн з індустріальної в інформаційну епоху.
Маркетинг (від англійського—ринок) – це система організації і управління діяльністю підприємств щодо розробки нових видів товарів, їх виробництва, збуту на основі вивчення ринку й потреб споживачів з метою отримання прибутку.
Головне в маркетингу – це цільова орієнтація і комплексність, тобто поєднання підприємницької, господарської, виробничої і збутової діяльності.
Основні принципи маркетингу:
В сучасних умовах розрізняють такі види маркетингу:
а) маркетинг, орієнтований на продукт або послугу;
б) маркетинг, орієнтований на споживача;
в) інтегрований маркетинг;
г) вертикальний маркетинг;
д) горизонтальний маркетинг;
е) некомерційний маркетинг.
Основними функціями маркетингу є:
Розрізняють "мікромаркетинг", який вирішує питання оптимізації виробництва на рівні окремої фірми, і "макромаркетинг", спрямований на розв'язання більш широких проблем, зокрема, реалізації продукції на рівні народного господарства, стимулювання економічного розвитку країни, тощо.
Зростання інтернаціоналізації виробництва та міжнародної економічної інтеграції збільшує економічну і політичну взаємозалежність держав. Саме тому все більш важливим стає міжнародний маркетинг.
Міжнародний маркетинг - це форма маркетингу, при якій організація системи управління виробничо-комерційною діяльністю зорієнтована на врахування економічної ситуації в світі, напрямків інтернаціоналізації світового господарства, традиційних і нових зв язків між різними країнами та прийнятих норм, правил і особливостей економічних, культурних та науково-технологічних відносин на міжнародній арені.
Маркетингова діяльність - чинник, що помітно розширює міжнародне співробітництво. Серед організацій, що працюють у даній сфері, слід виділити міжнародні та національні маркетингові об єднання, міжнародний маркетинг товарів і послуг за межами країни.
Багатонаціональний маркетинг - складна форма міжнародного маркетингу; застосовується організаціями, що здійснюють маркетингові операції в багатьох державах на основі міжнародного поділу праці.
В Україні існує Торгово-промислова палата - неурядова організація підприємців (юридичних осіб), яка покликана захищати їх інтереси, сприяти розвитку економіки та міжнародних економічних зв'язків. Секція маркетингу при палаті, зокрема, розв'язує такі завдання:
-- вивчення зарубіжного досвіду в галузі виробництва і збуту на зовнішніх ринках;
-- сприяння підприємствам у вивченні технічного інструментарію міжнародного маркетингу;
-- надання методичної та практичної допомоги підприємствам у практичному використанні елементів маркетингової діяльності.
З метою вдосконалення маркетингової діяльності навесні 1993 р. створено Український державний науково-дослідний інститут маркетингу та зовнішньоекономічної інформації.
Виділяють дві основні концепції маркетингу:
Тема 10.
Фонди підприємств та ефективність їх використання.
Витрати виробництва. Прибуток.
План.
- 1 -
В літературі при аналізі використовують такі категорії як: фонди підприємств, або капітал.
В радянські часи ці поняття відокремлювалися, бо в поняття капітал, суто з ідеологічних міркувань, вкладали не тільки економічний, а і соціальний зміст.
З точки зору матеріально-технічної сторони виробництва, капітал представляє собою – фонди підприємства.
Фонди підприємства – це сукупність матеріальних і грошових ресурсів, цінних паперів, які створюються, розподіляються і використовуються у процесі розширеного відтворення для забезпечення життєдіяльності підприємства. До складу їх входять основні та оборотні фонди, фонди обігу, резервні й страхові фонди, а також інші матеріальні цінності й фінансові ресурси.
Структура фондів підприємств, які існують в Україні :
Фонди підприємств
⁄ \
виробничі фонди невиробничі фонди
⁄ \
основні фонди оборотні засоби
⁄ \
фонди обігу оборотні фонди
Виробничі фонди – це продуктивна частина фондів, яка складає матеріальну основу виробничої діяльності (виробничі споруди, машини, транспортні засоби, обладнання та ін.).
Невиробничі фонди – непродуктивна частина фондів підприємства (житлові будинки, гуртожитки, дитячі садки та ін.).
Основні фонди – продуктивна частина виробничих фондів, які переносять вартість на створювальний продукт поступово по частинам і відновлюються на протязі декількох кругооборотів (будівлі, транспорт, обладнання). Перенесення це здійснюється шляхом амортизації й утворення амортизаційного фонду.
Оборотні фонди – це продуктивна частина виробничих фондів, які переносять свою вартість на продукт на протязі одного кругообороту і включають в себе лише вартість предметів праці і заробітну плату. На практиці вони складають три групи: 1) виробничі запаси; 2) незавершене виробництво (предмети праці у виробництві, півфабрикати); 3) витрати майбутніх періодів.
Фонди обігу – грошова та товарна форма майна підприємства. Вони включають: готову продукцію на складах підприємства, товари відвантажені, грошові кошти у касі, у банках, на рахунках, а також ресурси, які необхідні для реалізації готової продукції, її зберігання, доведення до якості, яка відповідає вимогам споживачів, інші ресурси, які використовуються для обслуговування постачання і продажу готової продукції.
Оборотні фонди і фонди обігу, виражені у грошах — це оборотні засоби.
Будь-який виробничий процес починається з авансування грошей. Перш ніж авансовані кошти повернуться у фонди або капітал, вони здійснюють кругооборот в процесі якого капітал проходить три стадії руху:
ЗВ
Г – Т . . . В . . . – Т’ – Г’
РС
І ІІ ІІІ
грошова виробнича товарна
стадія стадія стадія
Кругооборот фондів (капіталу) – це такий рух фондів, в процесі якого фонди проходять три стадії обіг – виробництво – обіг, і відповідно ці стадії набувають три функціональні форми: грошову – виробничу – товарну і повертаються до вихідної грошової форми.
Для процесу виробництва характерним є одночасне перебування фондів у трьох функціональних формах, цим самим забезпечується безперервність процесу відтворення.
В процесі розвитку кругообороту промислового капіталу відбувається відокремлення вище зазначених функціональних форм, які набувають самостійного руху та існування. На основі грошової форми капіталу розвивається банківський, позичковий капітал, на основі виробничої форми – промисловий (продуктивний капітал), на основі товарної форми – торгівельний капітал.
- 2-
У процесі відтворення фондів їх кругооборот постійно повторюється. Кругооборот фондів як періодично повторювальний процес, а не як окремий акт, у якому авансована вартість повертається до своєї висхідної форми, називається оборот фондів (капіталу).
Оборот фондів не співпадає з кругооборотом. У результаті кожного кругообороту підприємству повертається в грошовій формі лише частини авансованих коштів; повний оборот фонди здійснюють тільки тоді, коли вся капітальна вартість повертається до власника у своїй початковій, тобто грошовій формі.
Оборот фондів характеризується часом і швидкістю.
Час обороту - це період, протягом якого фонди, здійснивши кілька кругооборотів, повертаються до свого власника у грошовій формі у повному обсязі і бажано з прибутком. Швидкість обороту фондів вимірюється кількістю їх оборотів за рік.
У процесі обороту фондів підприємства виробничі фонди (і лише вони) розпадаються на основні і оборотні. Поділ на основні і оборотні фонди здійснюється залежно від швидкості перенесення засобами та предметами праці своєї вартості на створений продукт.
Вирішальним критерієм поділу капіталу на основний і оборотний є спосіб перенесення вартості його частин на готову продукцію.
Особливість основного капіталу в тому, що він зберігає в процесі обороту свою натуральну форму і переносить свою вартість на готовий продукт по мірі зносу, тобто, у вигляді амортизації – це та частина вартості, яка відповідає ступеню зносу основного капіталу.
Норма амортизації – це відношення річної суми амортизації до основного капіталу, яка виражається у %.
Вирахувана у % норма амортизації показує, яку частку своєї балансової власності щорічно переносять засоби праці на продукцію, що ними створюється.
Розрізняють дві форми зносу:
Фізичне зношування відбувається в результаті втрати продуктивних властивостей засобів праці під впливом природи часу або від їх використання.
Фізичне зношування - це матеріальне зношування машин, обладнання, комп'ютерів, інструментів, споруд, інших засобів праці в результаті поступової втрати окремими елементами своїх техніко-виробничих властивостей, своєї споживної вартості. Фізичне зношування настає під впливом навколишнього середовища, експлуатаційних навантажень, завдяки чому деформуються деталі, піддається корозії метал, зношуються тертьові поверхні. Фізичне зношування поступово зменшує вартість основних фондів і робить їх непридатними до експлуатації. Основні виробничі фонди в Україні фізично зношені в середньому на 60%.
Моральне зношування відбувається в результаті створення більш дешевого або більш ефективного обладнання.
Моральне зношування - це техніко-економічне старіння його елементів, що виявляється у втраті доцільності їхньої подальшої експлуатації через появу дешевших або досконаліших засобів праці. Розрізняють моральне зношування першого та другого видів. Моральне зношування першого виду зумовлене появою дешевшого та досконалішого устаткування внаслідок підвищення продуктивності праці. Моральне зношування другого виду зумовлене винайденням нових якісних засобів праці, що призводить до старіння застосовуваних елементів основного капіталу. Основні виробничі фонди морально зношені в Україні на 95%. Через це наша держава має приблизно 0,5% конкурентоздатної продукції на світових ринках.
- 3 -
Для аналізу ефективності використання виробничих фондів застосовують або загальні показники втіленої в продукцію праці (фондовіддача, фондомісткість) або показники, що характеризуються ефективністю використання окремих елементів виробничих фондів (сировини, матеріалів, палива, електроенергії).
До основних показників, які характеризують ефективність використання фондів, належать фондовіддача Фв і матеріаловіддача Мв, а також показники, обернені до них, відповідно фондомісткість Фм і матеріаломісткість Мм. Фондовіддача розраховується як відношення вартості готової продукції ГП до вартості основних виробничих фондів Фо.
Матеріаловіддача характеризує ефективність використання оборотних виробничих фондів. Вона може бути обчислена як відношення вартості готової продукції до вартості використаних матеріалів М.
Узагальнюючим показником ефективності використання матеріальних ресурсів підприємства є матеріаломісткість, що розраховується як відношення вартості спожитих матеріальних ресурсів (сировини, палива, енергії та інших предметів праці) до вартості готової продукції. У практичній діяльності підприємства використовують також показники, що характеризують ефективність використання металу, енергії тощо на одиницю продукції (металомісткість, енергоємність).
П – річний обсяг продукції в гривнях;
Ф – середньорічна балансова варіть виробничих основни фондів.
П – річний обсяг продукції в гривнях;
Ф – середньорічна балансова варіть виробничих основни фондів.
П – вироблена проукція.
(матеріалоємність)
(енергоємність)
(металоємність)
Останніми роками динаміка цих показників по більшості підприємств України незадовільна. Велика частина основних виробничих фондів зношена морально і фізично. Проблеми оновлення основних виробничих фондів, перебудови їх структури для України є дуже актуальними. Це пов'язано з необхідністю переходу до інтенсивного наукомісткого, ресурсозберігаючого типу суспільного відтворення, а також з тим, що на 90-ті роки припав період досягнення стану повного зношення дуже великими групами фондів. Вони були введенні в дію в 50-60-х роках ХХ ст. Ситуацію поглиблював кризовий стан економіки України впродовж тривалого часу. Це також позначилося на зменшенні купівельної спроможності господарюючих суб'єктів, що значно ускладнювало реалізацію вже виробленої продукції.
- 4 -
Найважливішими функціями фірми з погляду суспільства є:
Кожного виробника цікавить питання, скільки товару виробляти і скільки продавати залежно від ціни і витрат на його виробництво. Для виробництва продукції підприємець повинен зробити певні витрати. До таких витрат належать елементи факторів виробництва, які використовуються у виробництві. Це витрати на оплату живої праці (заробітну плату); на будівлі та обладнання (інвестиції); оплату природних ресурсів (води, корисних копалин, що використовуються як сировина та матеріали) та палива; оплату інших енергоносіїв.
Витрати – головний фактор, що впливає на обсяг пропозиції фірми і її прибуток.
Те у, що обходиться виробництво продукції фірмі називається – витратами виробництва.
Те у, що обходиться виробництво продукції суспільству і називається – суспільними витратами.
Витрати (синонім) – є категорія „собівартість”.
К=С+V
В залежності від методу оцінки витрат виробництва поділяється на такі види:
Нормальний середній прибуток – середній дохід на капітал вкладений у справу з подібним ступенем ризику.
В залежності від впливу зміни обсягу виробництва на витрати, вони поділяються на постійні та змінні.
Постійні витрати – це такі витрати, які не залежать від обсягів виробництва. Вони повинні бути оплачені навіть у випадку зупинки підприємства.
До постійних витрат відносяться:
Змінні витрати – це такі витрати, які залежать від кількості виробленої продукції.
Складаються з:
По мірі зростання обсягів виробництва вони зростають.
Сума постійних та змінних витрат утворюють валові або загальні витрати.
Поділ витрат на постійні та змінні є досить умовним, він залежить від періоду, за який проводиться аналіз. Наприклад, для тривалого періоду часу всі витрати є змінними, тому що в цей період все обладнання можна поміняти.
У західній економіці для вимірювання витрат на вироблену одиницію продукту використовують такі категорії;:
Собівартість продукції є мірилом витрат і доходів підприємства. Зменшення витрат на виробництво продукції збільшує доходи, і навпаки. Отже, собівартість відображає реальні витрати підприємства на виробництво продукції, дає можливість визначити ефективність його роботи.
Товаровиробники в умовах конкуренції повинні прагнути до скорочення витрат виробництва або собівартості продукції. Так, для зниження витрат, пов'язаних з використанням основних фондів, необхідно поліпшувати якість машин, устаткування, споруд, зменшувати частку пасивної частини основних фондів (кількість складських приміщень, інших споруд, тари тощо).
Слід особливу увагу звернути на зниження непродуктивних витрат - штрафів, відшкодування збитків тощо, пов'язаних із невиконанням підприємством своїх договірних зобов'язань. До таких витрат належать також прогули працівників на підприємстві. В Україні надзвичайно важливу роль у зниженні собівартості на підприємствах відіграє економія сировини, електроенергії, палива.
- 5 -
Дохід є спонукальним мотивом і джерелом діяльності підприємства. Підприємство приводить у рух усі виробничі фактори - капітал, працю, природні ресурси - для створення продукту, його наступної реалізації та утворення доходу.
Прибуток фірми – це різниця між отриманим доходом фірми (виторгом) та витратами (собівартістю) фірми.
Загальний дохід (виторг) – це сума грошей, яку одержала фірма від реалізації продукції за певний проміжок часу.
Загальний дохід = сума цін товарів помножений на їх обсяг.
Рівень виробництва, при якому валові витрати дорівнюють валовому доходу, називаються – точкою беззбитковості.
Прибуток підприємця – це винагорода за ризик; це мотив, головний стимул діяльності.
Структурні елементи прибутку:
Форми (види) прибутку:
Способи збільшення прибутку:
Функції прибутку:
Фактори, що впливають на зміну прибуткового доходу:
Чим вищий прибуток на одиницю витрат, тим вища мікроекономічна ефективність виробництва.
Економічна ефективність – це відношення прибутку фірми до витрат виробництва помножена на 100%.
Пр
Ееф = ---------- *100%
Вв
Основним показником економічної ефективності є норма прибутку.
Загальна норма прибутку дорівнює відношенню річної суми балансового прибутку і середніх повних витрат виробництва помноженого на 100%.
P P
P’ = -------* 100%; P’ = ---------* 100%,
K C + V
де Р’ – норма прибутку
Р – прибуток
K(C+V) – капітал (витрати виробництва)
Норма прибутку – це показник і регулятор інвестицій (довгострокове капіталовкладення у виробництво).
У господарській практиці і в українській статистиці норму прибутку виражають через рентабельність.
Розрізняють загальну і розрахункову рентабельність.
Загальна рентабельність (R) дорівнює відношенню балансового прибутку за рік до середньої вартості основних фондів і нормованих оборотних засобів за рік помноженого на 100%.
Розрахункова рентабельність (R) дорівнює відношенню чистого прибутку до середніх повних витрат виробництва помноженого на 100%.
Фактори, які збільшують рентабельність:
Доход підприємця поділяється на дві частини:
Існує „золоте правило” отримання прибутку:
На прибутковість фірми діють об’єктивні економічні закони.
Закон падіння продуктивності факторів виробництва:
При наявності у виробництві постійних та змінних ресурсів продуктивність додаткової одиниці змінного фактора з певного моменту часу падає.
Тема 14
Економічна політика держави
План
–1–
Держава виконує чисельні політичні, військові, економічні, правові та інші функції. Всі вони тісно взаємопов’язані та залежать від рівня розвитку економіки.
В умовах ринкових відносин роль держави у регулюванні макроекономічних процесів особливо зростає. Це пов'язано з тим, що багато питань соціально–економічного характеру ринком вирішуються погано або не вирішуються взагалі.
Все багатоманіття економічних функцій, що здійснюються державою, може бути зведене до таких:
Разом з тим слід зазначити, що державне регулювання економіки не є "чарівною паличкою", яка автоматично усуває недоліки ринкового механізму. Дуже багато залежить від ступеня, форм і методів втручання держави в економіку, їх відповідності умовам конкретної країни. Світовий досвід показує, що у застосуванні державного регулювання ринкової економіки не існує світових стандартів, а сліпе копіювання чужого досвіду може завдати тільки шкоди.
Необхідність державного регулювання ринкової економіки випливає з об`єктивно притаманних державі економічних функцій. Вони досить різноманітні. Розглянемо основні з них.
* Розробка і впровадження правових основ господарювання дозволяє визначити правила взаємодії суб`єктів ринку. Закони повинні мати сталий характер і застосовуватися до всіх без винятку. Правова база передбачає такі заходи, як гарантування права приватної власності і дотримання контрактів.
* Визначення цілей і пріоритетів макроекономічного розвитку означає, що держава формулює стратегічні цілі розвитку економіки, визначає потрібні ресурси, ефективність їх використання, соціальні, економічні та світогосподарські наслідки цих дій.
* Реалізація соціальних цінностей, яка проявляється в тому, що держава контролює реалізацію постанов про мінімальну зарплату, виконання законів про рівне право на працю і соціальне забезпечення, громадські роботи, встановлення мінімуму та меж монопольних цін.
* Регулювання економічної діяльності спрямоване на вирівнювання сукупного попиту і сукупної пропозиції. З цією метою використовуються бюджетно-податкові і грошово-кредитні важелі.
* Захист конкуренції як основного механізму регулювання ринкової економіки. З цією метою держава розробляє антимонопольне законодавство і контролює його реалізацію.
* Перерозподіл доходів спрямований на усунення надмірних відмінностей у рівні доходів, властивих ринковій системі. З цією метою держава розробляє фінансові програми підтримки, що включають виплату допомог та пенсій, перерозподіл доходів через систему податків та дотацій, регулювання ринкових цін тощо.
* Фінансування суспільних благ і послуг, які є неподільними або неприбутковими: благоустрій населених пунктів, будівництво шляхів, музеїв, бібліотек, національна оборона та ін.
* Регулювання зовнішньоекономічних відносин і валютного ринку, для чого здійснюється регулювання платіжного балансу шляхом впливу на зовнішню торгівлю і вивезення капіталу.
* Стабілізація економіки - важлива функція держави, яка забезпечує повну зайнятість і стабільний рівень цін. Реалізується за допомогою проведення відповідної фіскальної і кредитно-грошової політики, спрямованої на боротьбу з інфляцією і безробіттям.
Проте в сучасному світі економічні функції держави набагато ширші. В їх числі є такі: захист середовища проживання людини, розвиток інфраструктури, дотації на шкільне навчання, допомоги по безробіттю, різноманітні види пенсій і допомог малозабезпеченим членам суспільства тощо.
Державне регулювання економіки відбувається двома методами: прямим і непрямим регулюванням. Пряме – ґрунтується на використанні адміністративних заходів і юридичних норм; виступає у вигляді директивних планів, наказів, заборон, фондування тощо. Непряме – це застосування економічних важелів впливу на господарські суб'єкти: ставок податків, мита, державних замовлень тощо. Система державного регулювання економіки в Україні, яка перебуває на перехідному етапі побудови соціальної ринкової системи, лише формується.
Державне регулювання економіки:
–2–
Податки – це обов'язкові платежі в бюджет, які здійснюють фізичні та юридичні особи. З допомогою податків забезпечується близько 90% надходжень в центральний державний бюджет і більше 70% — в місцевий.
Податки сплачуються з моменту розпаду первіснообщинного ладу і виникнення держави, але їх розгалужена система сформувалася лише при капіталізмі.
Виділяють прямі і непрямі податки. Прямі поділяються на реальні та особисті. До реальних відносять податки на землю, будинки, промислові, торгові, банківські установи та грошовий капітал. До особистих—податки на доходи фізичних та юридичних осіб (подохідний, помайновий, із спадщини, дарів тощо). До непрямих зараховують митні, а також акцизи.
Акциз - різновид непрямого податку переважно на товари масового споживання (цигарки, алкогольні напої, сіль, цукор, сірники, автомобілі, холодильники, парфумерні вироби тощо), а також різні комунальні, транспортні, культурні та інші послуги, які мають широке розповсюдження (телефон, транспортні перевезення, авіа- і залізнодорожні квитки, демонстрація фільмів). Ставка акцизу визначається у вигляді % або твердої суми з одиниці реалізованої продукції.
Найважливішим податком з непрямих є ПДВ. Базою цього податку є додана вартість, яка включає витрати, зарплату з нарахуваннями, амортизацію, % за кредит, прибуток, витрати на електроенергію, рекламу, транспорт.
Важливе місце в системі оподаткування України займає податок на прибуток.
Як головне джерело бюджетних надходжень податки виконують фіскальну і соціально—економічну функції (стимулювання економічного зростання, структурні реформи, забезпечення оборони країни, розвитку освіти, охорони здоров'я, навколишнього середовища, пенсійного забезпечення тощо).
Основними принципами побудови податкової системи є:
а) загальність;
б) стабільність;
в) обов’язковість;
г) соціальна справедливість.
В даному контексті особливого значення набуває фіскальна політика держави. Фіскальна політика—це зміни, які вносить уряд країни у розміри та умови оподаткування, а також у розмір та порядок державних витрат з метою стабілізації економіки.
Згідно з одним із постулатів кейнсіанської теорії уряд для досягнення повної зайнятості та зниження інфляції повинен проводити цілеспрямовану фіскальну політику. В період економічного спаду проводиться стимулююча фіскальна політика, яка включає збільшення державних витрат або зниження податків, а найчастіше поєднуються обидва методи. Навпаки, якщо виникає загроза надлишкового попиту, що призводить до інфляції, то здійснюється стримуюча фіскальна політика. Вона включає скорочення державних витрат або збільшення податків.
Проведення дієвої фіскальної політики передбачає необхідність прийняття і здійснення законодавчими та виконавчими органами правильних і ефективних заходів. Стимулюючий характер фіскальної політики може бути малоефективним, якщо він послаблює інвестиційні процеси, а також коли зміна валютного курсу значно послаблює дієвість цієї політики.
–3–
Фінанси—це система економічних відносин, які складаються між державою, підприємствами і громадянами щодо привласнення частини національного доходу через механізм оподаткування та його розподілу відповідно до виконуваних державою соціально—економічних функцій.
З точки зору речового змісту фінанси є сукупністю всіх грошових коштів, їх розподілу і використання. Повніше суть фінансів розкривається через такі категорії, як податки, бюджетне фінансування, платежі, відрахування, доходи і витрати, прибуток, дотації, які характеризують конкретні види руху грошових ресурсів та економічні відносини в країні.
В соціально—орієнтованій економіці фінанси виконують різні функції, серед яких можна виділити три головних, а саме: розподільчу, регулюючу та контролюючу.
Регулююча функція фінансів базується на правовій регламентації грошових відносин у суспільстві. Для забезпечення регулюючої функції застосовується набір фінансових інструментів, передусім податків. З їхньою допомогою держава впливає на різні сторони фінансово-економічного розвитку.
Розподільча функція фінансів пов'язана передусім з розподілом та перерозподілом суспільного продукту й національного доходу для задоволення різних потреб народного господарства й населення.
Контролюючу функцію фінанси виконують у процесі утворення й використання грошових ресурсів. Цей контроль має встановлюватися за пропорціями в розподілі й раціональним використанням матеріальних, трудових і фінансових ресурсів шляхом з'ясування відповідності розміру фондів наміченим цілям.
Названі функції взаємопов'язані між собою, їх виконання залежить від чітких дій державних фінансових структур, підприємств різних форм власності, стабільного функціонування економічного та правового механізмів.
Крім того фінанси держави виконують функції ефективності, справедливості і стабільності.
Фінансова система включає: державні фінанси, фінанси підприємств та фінанси населення.
Фінанси підприємств—це певна сукупність грошових фондів, Що забезпечують процес виробництва та відтворення у рамках даного підприємства а також сукупність форм і методів їх утворення і їх витрачання.
Фінанси населення—це грошові фонди, що формуються з доходів громадян, отриманих на основі трудової, господарської та іншої діяльності або із спадщини.
Державні фінанси є сукупністю грошових фондів, зосереджених у руках держави і призначених для забезпечення властивих їй функцій, а також сукупність форм і методів, за допомогою яких ці функції реалізуються.
До складу державних фінансів входять: 1) бюджети різних рівнів державного управління; 2) позабюджетні фонди; 3) державний кредит. Через ці ланцюги фінансової системи держава впливає на чисельні економічні та соціальні процеси, на вирішення територіальних та галузевих проблем.
Важливу роль у складі державних фінансів відіграють бюджети державного та місцевого рівня, які в цілому утворюють єдину бюджетну систему—державний бюджет. Отже, державний бюджет—це фінансова програма діяльності уряду на певний строк (переважно рік); склад майбутніх доходів і видатків держави; кошти, які концентруються в руках держави для виконання своїх функцій.
Державний бюджет складається із двох частин: доходної і видаткової. Доходи держави формуються переважно за рахунок податків, які є головним джерелом надходжень до державного бюджету, а також надходжень від зовнішньоекономічної діяльності. Видатки держави йдуть на утримання державного апарату і здійснення ним своїх функцій (підтримання громадського порядку, оборона тощо); на фінансування заходів по соціальному захисту населення, на освіту, культуру, охорону здоров я; на забезпечення функціонування народного господарства.
Кошти державного бюджету можуть використовуватись також на урядову допомогу іншим країнам.
Часто необхідні державі видатки виявляються вищими можливих доходів. В такому випадку виникає бюджетний дефіцит. Тобто, це величина перевищення видатків бюджету над його доходами.
Світовий досвід показує, що величина бюджетного дефіциту не повинна перевищувати 2—3% ВНП. Наявність дефіциту, що перевищує гранично можливий розмір, вимагає невідкладних заходів щодо його скорочення. Ці заходи, зокрема, включають зменшення бюджетних видатків, додаткову емісію грошових знаків та позик коштів у громадян, інших держав та міжнародних фінансових організацій, що неминуче призводить до державного боргу.
За допомогою державного бюджету здійснюється розподіл та перерозподіл валового національного продукту і національного доходу.
–4–
Монетарна, або кредитно—грошова політика—це діяльність керівних кредитно—грошових установ, спрямована на протидію циклічним тенденціям у функціонуванні банківської системи шляхом регулювання розмірів емісії грошей і величини та структури грошової маси. Її мета - допомогти економіці в досягненні загального рівня виробництва, який характеризується повною зайнятістю та відсутністю інфляції. Скерована на збільшення грошей під час спаду ділової активності та її обмеження під час інфляції, щоб стримати видатки.
Основними інструментами монетарної політики є:
Під грошово-кредитним регулюванням розуміють заходи Національного банку, спрямовані на зміну грошової маси в обігу, обсягу кредиту, рівня процентних ставок та інших показників, за допомогою яких держава набуває здатності впливати на економічну кон'юнктуру. Зазначений вплив звичайно здійснюється у двох формах: кредитної експансії або кредитних обмежень. Необхідність застосування кредитної експансії виникає в період значного економічного спаду. Вона реалізується за допомогою кредитних ін'єкцій у національне господарство, що досягається зниженням процентних ставок (здешевленням кредитних грошей). Метою такої політики є "підбадьорювання" економіки, посилення інвестиційної активності господарських суб'єктів, збільшення виробництва та зменшення на цій основі рівня інфляції та безробіття. Доцільність кредитних обмежень виникає при "перегріванні" економіки в умовах перевиробництва. Держава, щоб стримати ділову активність, йде на подорожчання кредитних грошей, наслідком чого є скорочення інвестицій, зростання безробіття, дефляція та зниження життєвого рівня деяких верств населення.
До основних методів грошово-кредитного регулювання економіки належить зміна норми обов'язкових резервів комерційних банків, які зберігаються у Національному банку. За допомогою цього інструменту держава впливає на рівень інфляції, нейтралізує за необхідністю кредитну емісію комерційних банків, підтримуючи оптимальний обсяг активної грошової маси і стабільність грошового обігу. Змінюючи норми обов'язкових резервів, центральний банк може стимулювати операції комерційних банків по наданню кредитів і позик або, навпаки, стримувати ці операції.
Важливим інструментом грошово-кредитного регулювання є купівля і продаж державних цінних паперів на відкритому ринку. За допомогою цих операцій центральний банк регулює кредитні можливості депозитних установ. Так, при купівлі комерційними банками державних цінних паперів на відповідну величину збільшуються їх депозити, при їх продажу - вони зменшуються. Купівля-продаж цінних паперів впливає не тільки на величину кредитних ресурсів комерційних банків, а й на розмір процентних ставок на ринку банківських резервів.
Не менш ефективним засобом грошово-кредитного впливу на економічну кон'юнктуру є зміна дисконтної ставки при наданні позички комерційним банкам. Знижуючи або підвищуючи процентну ставку, центральний банк обмежує або розширює доступ комерційних банків до кредитів. За допомогою такої політики він впливає на рівень процентних ставок по кредитах комерційних банків, що відповідно викликає скорочення або збільшення попиту на комерційний кредит з боку їх клієнтів.
Додатковими засобами вибіркового контролю є гранична маржа, тобто мінімальний процент початкового внеску при купівлі акцій для запобігання спекуляції акціями або для пожвавлення ринку; регулювання розмірів споживчого кредиту і “агітаційна” робота з комерційними банками по недопущенню надмірного збільшення або скорочення кредиту.
Переваги монетарної політики полягають у її гнучкості, незалежності від політичного тиску.
Ключова роль в процесі боротьби з гіперінфляцією та пошуку ефективних методів стабілізації грошового обігу належить державі, з боку якої можуть застосовуватися слідуючи засоби стабілізації:
Проведення антиінфляційної політики з боку держави передбачає і застосування суто монетарних методів стабілізації грошового обігу. Розрізняють такі три з них:
1) Нуліфікація (лат. Nulificatio – знищення) означає такий різновид грошової реформи, коли знецінені грошові знаки анулюються, тобто оголошуються недійсними. Цей метод використовується за наявності суперінфляція. Він мав місце під час проведення грошової реформи 1922 – 1924 р.р. в колишньому СРСР коли один новий карбованець обмінювався на 50 млрд. старих, під час проведення грошової реформи 1996 року в незалежній Україні коли обмінний курс складав за 1 гривню – 100000 купонокарбованців.
2) Ревалоризація – це повернення попередньої купівельної сили грошовим знакам. Для цього з обігу вилучаються зайві гроші. Цей метод застосовується за незначної інфляції.
3) Девальвація – означає зниження обмінного курсу (ціни) валюти порівняно з іноземною. Протягом 1991 – 1994 років радянський карбованець був декілька разів девальвований, внаслідок чого його комерційний курс щодо американського долара на кінець 1991 року становив близько 100 карбованців, а у березні 1995 року – понад 5000 карбованців. В Україні курс купона до долара з жовтня 1992 року по лютий 1995 року знизився з 340 до 150 тисяч карбованців, тобто більше ніж в 440 разів.
–6–
Практично усі країни світу взаємодіють одна з одною в політичній, правовій, економічній сферах. Лише одиничні країни існують в умовах державної автаркії - замкнутої національної економіки.
Особливого значення набуває зовнішньоекономічна політика держави. Вона включає зовнішню торгівлю, оборот послуг, капітал, виплат та інші господарські відносини із зарубіжними країнами та їх окремими регіонами.
Ключова роль у зовнішньоекономічній діяльності країни належить зовнішній торгівлі, яка являє собою торгівлю між країнами, одну з основних форм економічних зв’язків між ними. Зовнішня торгівля значною мірою опосередковує науково – виробничу кооперацію і міжнародну спеціалізацію, відображає їх вартісну структуру. Вона здійснюється через комерційні угоди, які оформляються зовнішньоторговельними контрактами.
Зовнішня торгівля складається з вивозу (експорту) і ввозу (імпорту) товарів та послуг, співвідношення вартості яких утворює торговий баланс. Якщо експорт перевищує імпорт, тоді торговий баланс є активним, і навпаки, якщо імпорт стає більшим від експорту—торговий баланс є пасивним. З метою стимулювання або обмеження експорту та імпорту товарів держава впроваджує певну зовнішньоторговельну політику.
Інструментами зовнішньоторговельної політики є митні тарифи, ліцензування (видача державного дозволу на вивіз-ввіз товарів), контингентування (встановлення експортних та імпортних квот або контингентів), пряме і непряме субсидіювання експорту тощо.
Основними напрямами зовнішньоторговельної політики є державний протекціонізм і політика вільної торгівлі. Протекціонізм—це політика держави, спрямована на використання економічної слабкості торгових партнерів для захоплення їх ринків збуту і забезпечення закупок дешевої сировини та палива, а також на захист національної економіки від іноземної конкуренції. Для сучасного протекціонізму характерне посилення ролі гнучкіших, порівняно з митом, технічних обмежень, тобто вимог стосовно стандартів, нормативної документації, маркірування товарів, охорони навколишнього середовища і т. ін.
Україні вигідно спеціалізуватися на продукції, для створення якої в неї є найсприятливіші можливості і переваги, а саме на виробництві продукції важкого машинобудування, сільського господарства, металургії; вона може також зайняти гідне місце на світових ринках з патентно—ліцензійної торгівлі, “ноу-хау”, різноманітних послуг, туризму тощо.
Питання для самоконтролю.