Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
Період кризи (1848-1871)
Перші тріщини у відносинах між великими державами виникли з приводу так званого «східного питання», тобто проблеми територіальної спадщини Османської імперії, яка в той час перебувала на межі розпаду і яку характеризували як «хвору людину Європи». Отже, перші серйозні зміни у Віденську систему міжнародних відносин, а отже в існуючий баланс сил, внесли результати Кримської війни 1853-1856 рр., котру Росія програла. Цього разу проти виступила майже вся Європа, занепокоєна зростаючою російською могутністю: об'єднані збройні сили Франції, Великобританії, Туреччини, Сардинського королівства вели безпосередні воєнні дії, Австрія погрожувала ударом з тилу, вимагаючи виводу російських військ з Молдови та Валахії, Пруссія також зайняла далеко не дружню позицію по відношенню до Росії. Таким чином, у Російської імперії на той час не було жодного союзника.
Після Кримської війни закінчилася епоха домінування Росії в Європі. Головним завданням Росії стає збереження європейського балансу сил. Коли з'явилася реальна загроза французького домінування, Росія підтримала зусилля Пруссії по об'єднанню німецьких держав як противаги Франції. Після розгрому Франції у франко-прусській війні, коли чітко проявилася тенденція домінування Німеччини в Європі, а її союз з Австрією почав загрожувати життєвим інтересам Росії, вона пішла на зближення з Францією для протидії посиленню Німеччини.
Внаслідок Кримської війни домінування в Європі перейшло від Петербурга до Парижа, розпався Священний союз. Меттерніх міг регулювати «східне питання» без загострення відносин з Російською імперією, посилаючись на той же принцип легітимізму як моральне самообмеження для агресивної зовнішньої політики, однак його наступники спробували спрямувати австрійську дипломатію в русло силової політики. Під час Кримської війни Австрія спочатку оголосила нейтралітет, однак пізніше, побоюючись стосовно французької загрози власним володінням в Італії, висунула Росії ультиматум з вимогою очищення окупованих нею раніше Молдови і Валахії. Це зіпсувало австро-російські відносини і стало вирішальним фактором розпаду Священного союзу.
Державами, політика яких найбільшою мірою призвела до кризи Віденської системи, порушення існуючого балансу сил були Франція часів Наполеона III та Пруссія бісмарковського періоду. Наполеон III не зміг повною мірою використати той лідерський потенціал, який отримала Франція внаслідок Кримської війни. Прагнення Франції вступати в союз з такими країнами, які визнавали її лідерство, стало незмінним фактором французької зовнішньої політики. Не здатна бути провідною країною в союзі з Великою Британією, Німеччиною чи Росією, Франція шукала лідерство в пактах з менш сильними державами. Одними з головних цілей зовнішньополітичної стратегії Наполеона III були створення системи держав-сателітів Франції на європейському континенті та територіальні придбання Франції. Це зіпсувало її відносини з великими державами.
В 1859 році Франція виступила на боці Сардинського королівства проти Австрії, маючи на меті зміцнити положення Франції в Італії і створити там французького сателіта середнього розміру. В 1863 році Наполеон ІІІ виступив на підтримку польського повстання, маючи на меті створення незалежної Польщі і перетворення її на французький сателіт. Наслідком такої авантюри стало зіпсування відносин з Росією. Проблемні відносини Франція мала також з Великою Британією з приводу колоніальних питань. Таким чином, напередодні франко-прусської війни Франція опинилася наодинці перед прусською загрозою.
Після Кримської війни Пруссія почала проводити більш прагматичну зовнішню політику. Ця політика засновувалася на реальній оцінці співвідношення сил та концепції національних інтересів. В 50-60-і роки XIX століття Бісмарк проводив політику, яка була по суті континентальним еквівалентом політики «блискучої ізоляції» Великої Британії. Він наполягав на необхідності ухилення від будь-яких союзних зобов'язань та втручанні лише тоді і лише на боці тієї сторони, що в даний момент найбільшою мірою відповідали національним інтересам Пруссії. Такий підхід виключав можливість альянсів, що обмежували свободу дій, і, крім того, давав Пруссії більше можливостей, ніж будь-якому з її потенційних суперників.
З самого початку свого правління Бісмарк своєю головною метою вважав об'єднання Німеччини під егідою Пруссії. Початковою стратегією Бісмарка стало послаблення Австрії за будь-якої можливості, витіснення її з Німеччини та зміцнення прусської гегемонії в ній. Намагаючись заручитися зовнішньої підтримкою, Бісмарк пішов на ситуативне зближення з Францією.
Заручившись нейтралітетом Франції в обмін на певні територіальні компенсації, Пруссія отримала в 1866 році остаточну перемогу над Австрією та створила Північно-німецький союз, члени якого підпорядковувалися прусському уряду в усіх сферах, включно з зовнішньою політикою. Решта німецьких держав були пов'язані з Пруссією військовими конвенціями. Для остаточного об'єднання Німеччини не вистачало лише однієї міжнародної кризи, якою стала франко-прусська війна, що закінчилася поразкою Франції і проголошенням Німецької імперії у 1871 році. В тому ж році завершилося об'єднання Італії.
Наслідки об'єднання Німеччини та Італії мали неабияке значення для модифікації Віденської системи і балансу сил: на місці роздрібнених Італії та Німеччини виникли два потужних суб'єкти міжнародних відносин.
50-60-ті роки XIX ст. - період глибокої кризи Віденської системи. На європейському континенті поступово відбувалося оновлення Віденської системи, що завершилося об'єднанням Німеччини та Італії. Ніхто не відміняв рішень, прийнятих на Віденському конгресі. Баланс сил був відновлений, причому в його конфігурації на початковому етапі не відбулося кардинальних змін. Всі великі держави зберегли прихильність до пошуку компромісів.
У 1815-1855 рр. Росія мала значний вплив серед провідних країн Заходу. Вона знаходилась у дружніх стосунках з Пруссією й Австрією. Проте, після спроби здійснення експансіоністських планів щодо Туреччини, яка занепадала, стосунки з Британією і Францією різко погіршилися. Кримська війна 1853-1856 рр. стала однією з перших серйозних криз Віденської системи. Проти Росії фактично виступила вся Європа. Після поразки Росії у Кримській війні Віденська система перетерпіла певні видозміни. Розпався Священний союз монархів. З його розвалом закінчилася епоха домінування Росії в Європі. Поразка у Кримській війні відсунула Росію на другий план, продемонстрував країнам Заходу ступінь технічної й соціальної відсталості Росії.
У другій половині XIX ст. Росія балансувала у геополітичному європейському просторі, підтримуючи то Пруссію проти Франції, то Францію в її протистоянні з Німеччиною. Така політика виправдала себе, дозволила досягти максимальних результатів за мінімальних витрат сил. Це дало змогу отримати відносно швидку перемогу у російсько-турецькій війні 1877-1878 рр., коли російські війська не тільки звільнили Болгарію, але й дійшли майже до Стамбулу.
Згідно із Сан-Стефанським мирним договором від 19 лютого 1878 р.
Проте умови Сан-Стефанського миру викликали протести західних держав. Влітку 1878 р. був скликаний загальноєвропейський конгрес у Берліні, який змінив умови попереднього миру.
Поступки руської дипломатії на Берлінському конгресі послабили авторитет Росії.
У другій половині ХІХ ст. зростає міжнародний авторитет Прусії як потужної у військово-економічному плані держави. Результати цього посилення яскраво продемонструвала франко-прусська війна 1870-1871 рр., унаслідок якої 1871 р. проголошено Німецьку імперію. Результати цієї війни завдали ще одного удару по Віденській системі. Проблема Ельзасу й Лотарингії надовго стала каменем спотикання на європейському континенті, що мало негативні наслідки для системи балансу сил.
Етап занепаду та ліквідації (1871-1914)
На даному етапі можна виділити два періоди: 1871-1890 рр. - відносна стабілізація Віденської системи та намагання зберегти загальний баланс сил на європейському континенті за умов прогресуючого антагонізму у відносинах між окремими великими державами; 1890-1914 рр. - невідворотний занепад та руйнування даної системи міжнародних відносин.
Після франко-прусської війни система міжнародних відносин повертається до стану рівноваги, на певний час відновлюється «європейський концерт», для якого характерним був певний дисонанс: збільшення антагонізму між Францією та Німеччиною, а також зростання ворожості між Австро-Угорщиною і Росією. Поразка у війні 1870-1871 рр. викликала у Франції постійне бажання реваншу, підкріплене ще й міркуваннями безпеки. Справа в тому, що ще з часів Ришельє слабка і роздроблена Німеччина була ключовим чинником для безпеки Франції. Об'єднання Німеччини призвело до того, що Франція сама по собі не могла більше стримувати Німеччину, а отже, для неї постійною була німецька загроза, що штовхало її на союз з будь-яким потенційним супротивником Німеччини, тим самим обмежуючи гнучкість німецької дипломатії. Крім того, проблема Ельзасу та Лотарингії, відокремленого від Франції, надовго стала каменем спотикання на європейському континенті.
Другий європейський розкол між Австро-Угорщиною та Росією також можна вважати наслідком об'єднання Німеччини. Зазнавши поразки у боротьбі за домінування в Німеччині та втративши італійські володіння, Австрія змушена була перенести центр своєї зовнішньополітичної активності на Балканський півострів. Посилення австрійської експансії на Балканах містило в собі конфлікт з Росією.
Після об'єднання головною метою зовнішньої політики Німеччини стало намагання не дати приводу жодній з великих держав вступити в союз, спрямований проти неї. Так, Бісмарк заспокоював Росію, що у Німеччини немає національних інтересів на Балканах, а Велику Британію - відсутністю колоніальних амбіцій. Німеччині потрібен був союз з Росією і Австрією одночасно. Бісмарку вдалося створити такого типу альянс в 1873 році.
Однак вже перша міжнародна криза, пов'язана з черговим загостренням «східного» питання у 1876 році, несла в собі загрозу існуванню такого союзу. Втручання Росії у внутрішні справи Османської імперії могло викликати збройну відповідь Англії та Австрії у випадку просування Росії на Балканський півострів. А якщо Німеччина змушена була б вибирати між Австрією та Росією, зовнішня політика Бісмарка зазнала б краху. Незалежно від розвитку подій Бісмарк ризикував зіпсувати відносини або з Росією, або з Австрією, або з обома державами у випадку німецького нейтралітету. Розуміючи це, він підтримував Росію у питаннях, що стосувалися східної частини Балкан, а Австрію - у питаннях, що мали відношення до західної їх частини. Таким чином, Бісмарк намагався розмежувати австрійську та російську сфери впливу на Балканах для уникнення в майбутньому кризових ситуацій з цього приводу.
У 1880-х роках політика Німеччини у питанні підтримання балансу сил зазнає суттєвих змін. Аби запобігти утворенню антинімецької коаліції Бісмарк вирішив встановити союзні відносини з більшою кількістю держав, ніж будь-яких з можливих опонентів Німеччини. Це давало змогу німецькому уряду вибирати з-поміж багатьох союзників в залежності від обставин. З цією метою Німеччина виступила ініціатором створення системи альянсів, спрямовану, з одного боку, на те, щоб німецькі потенційні супротивники не укладали союзи між собою, а з іншої - щоб тримати під контролем дії своїх союзників. послаблювати напруженість з усіх боків. При цьому Німеччина завжди володіла правом вето щодо спільних дій, а також можливістю діяти самостійно.
Бісмарк розпочав нову політику в 1879 році укладенням таємного союзу з Австрією. Наступним кроком стала реанімація ідеї Союзу трьох імператорів. Цей союз передбачав для всіх учасників сприятливий нейтралітет у випадку війни одного з членів з іншою державою. У конкретній міжнародній ситуації того часу мова йшла про нейтралітет Росії у випадку франко-німецької війни і Німеччини у випадку британо-російського військового зіткнення. Таким чином, Німеччина була захищена від можливості війни на два фронти, а Росія убезпечена від можливості реставрації Кримської коаліції, що відповідало на той час інтересам обох держав.
В 1882 році формується ще один альянс - Троїстий союз - у складі Німеччини, Австро-Угорщини та Італії. До союзу з Німеччиною Італію підштовхнуло захоплення Францією Тунісу, що безпосередньо загрожувало її національним інтересам у Північній Африці. Зі свого боку Австрія додатково страхувалася на випадок, якщо Союз трьох імператорів виявиться нездатним стримувати Росію. Німеччина та Італія зобов'язувалися надати один одному допомогу на випадок французької агресії. Одночасно Італія обіцяла дотримуватися нейтралітету по відношенню до Австро-Угорщини на випадок її війни з Росією, що виключало для Австрії перспективу війни на два фронти.
Нарешті, в 1887 році Німеччина, Австрія та Італія укладають так звані Середземноморські угоди з Великою Британією, за якими вони домовлялися спільно зберігати статус-кво в районі Середземного моря. Результатом бісмарковської політики була поява на світ системи альянсів, що страхувала Австрію від російського нападу, Росію від австрійського авантюризму, Німеччину від оточення. Щоб звести до мінімуму виклики цій складній системі, Бісмарк робив все, аби задовольнити французькі амбіції. Спонукаючи французьку колоніальну експансію, він намагався відвести французьку активність від Центральної Європи та зіштовхнути Францію з Великобританією з приводу колоніальних володінь.
В 1887 році Росія відмовилася поновлювати термін дії Союзу трьох імператорів через загострення відносин з Австро-Угорщиною. Проте Німеччина ще не готова була відмовитися від російського варіанту, а тому Бісмарк запропонував укласти двосторонню німецько-російську угоду, що згодом отримала назву Договір «перестрахування». «Застрахувавшись» проти Росії та Франції за допомогою Троїстого союзу, Німеччина таким чином «перестраховувалася», щоб перешкодити зближенню Росії з Францією та усунути небезпеку війни на два фронти. Договір передбачав, що кожна з двох сторін зберігатиме сприятливий суверенітет у випадку війни однієї з них з будь-якою третьою державою. Однак це положення не стосувалося випадків нападу Німеччини на Францію або Росії на Австро-Угорщину. Договір діяв до 1890 року.
Незважаючи на зусилля Бісмарка, до 1890 року концепція рівноваги сил вичерпала весь свій потенціал. Велика Британія спочатку намагалася відігравати роль посередника між двома військово-політичними блоками, маючи конфліктний потенціал як з Німеччиною, так і з Росією.
Антанту було створено Францією, Великою Британією і Росією. Франція вбачала утворення Троїстого Союзу за пряму загрозу для себе й прагнула його нейтралізувати. У 1891 р. вона уклала таємну угоду з Росією, а у 1893 р. – таємну військову конвенцію, які остаточно завершили формування франко-російського союзу.
З утворенням Троїстого союзу та Антанти почав розпадатися «європейський концерт», була остаточно порушена система балансу сил в Європі, супротивники поставили перед собою завдання переділу сфер впливу на свою користь.
Таким чином, у результаті трансформації міжнародних відносин на місці роздрібнених Італії та Німеччини з'являються два нових потужних суб'єкти міжнародних відносин.
Європейські країни розгорнули пошуки джерела посилення своєї могутності. Таким джерелом наприкінці ХІХ ст. стала колоніальна експансія. Вона перетворилася на один з основних засобів вирішення конфліктів і протиріч між великими державами.
Наприкінці XIX ст. особливо посилилися США і Німеччина. Сполучені Штати активно освоювали заокеанські ринки. Яскравим прикладом стала іспано-американська війна 1898 р., одна з перших воєн за переділ світу напередодні Першої світової війни. Наслідком цих подій стало вигнання іспанців з Куби, а потім і з Філіппін.
Отже, на початку ХХ ст. в Європі існували два блоки держав – Німеччина з Австро-Угорщиною й Італією з одного боку, та Росія з Францією – з іншого.
Велика Британія трималася осторонь коаліцій, використовуючи їхні суперечності. Проте довго зберігати таке становище було неможливим.
8 квітня 1904 р. Росія, Велика Британія та Франція уклали договір Антанти, секретні статті якого передбачали розподіл колоніальних сфер впливу. На початку 1906 р. секретні домовленості Великої Британії та Франції визначили умови їхньої військової співпраці.
Залишалося доповнити британсько-французький та російсько-французький союзи угодою Великої Британії з Росією, передусім на Близькому Сході й у Азії. З огляду на британсько-германський антагонізм на Близькому Сході (будівництво Німеччиною залізниці від Берліну через Багдад до Кувейту), Велика Британія в результаті переговорів 31 серпня 1907 р. підписала британсько-російську конвенцію про розподіл сфер впливу в Ірані, Афганістані, Тибеті. Британсько-російська угода 1907 р. закінчила утворення Антанти у складі Франції, Росії та Великої Британії.
Отже, метою блоків був переділ сфер впливу і недопущення цього переділу на користь молодих агресивних європейських держав.
Всі ці події завдали нищівного удару і фактично звели нанівець існування Віденської системи міжнародних відносин і наблизили світ до Першої світової війни.
Із утворенням двох протиборчих союзів була остаточно порушена система балансу сил в Європі. Супротивники поставили перед собою завдання переділу сфер впливу на свою користь, а Віденська система, фактично, припинила своє існування.
Таким чином, утворившись після системних наполеонівських війн, Віденська система проіснувала майже сто років й розпалася з системною Першою світовою війною.
Європейська політична арена, що її охоплювала ця система, являла собою концерт гомогенних імперій – монархій, що тримався на принципі балансу сил. Проте поразка Росії у Кримській війні, поява об’єднаних Італії й Німеччини и формування ворожих блоків звели нанівець баланс сил та існуючі у системі традиції. Все це призвело до Першої світової війни, з якою розпалася Віденська система.