Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
22
НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ
ІНСТИТУТ ЛІТЕРАТУРИ ім. Т. Г. ШЕВЧЕНКА
ДЗІКОВСЬКА ЛАРИСА МИКОЛАЇВНА
УДК 821. 161. 1-1. 09:801. 631. 5
ХУДОЖНІЙ ЧАС ТА ХУДОЖНІЙ ПРОСТІР
У ЛІРИЦІ М.ВОЛОШИНА 1900-1910 РОКІВ
10.01.02 - російська література
АВТОРЕФЕРАТ
дисертації на здобуття наукового ступеня
кандидата філологічних наук
КИЇВ-2001
Дисертацією є рукопис
Робота виконана на кафедрі зарубіжної літератури Ізмаїльського державного педагогічного інституту, Міністерство освіти і науки України.
Науковий керівник – доктор філологічних наук,професор
ЛЕБЕДЕНКО Наталія Петрівна,
завідувач кафедри зарубіжної літератури
Ізмаїльського державного педінституту.
Офіційні опоненти – доктор філологічних наук
МАЗЕПА Наталія Ростиславівна,
провідний науковий співробітник
Інституту літератури їм Т. Г. Шевченка НАН України.
кандидат філологічних наук, доцент
ПАХАРЕВА Тетяна Анатоліївна,
доцент кафедри російської літератури
Національного педагогічного університету
імені Михайла Драгоманова, м. Київ.
Провідна установа – Дніпропетровський державний університет,
кафедра російської літератури, Міністерство
освіти і науки України.
Захист дисертації відбудеться 29 травня 2001 р. о 11.30 год. на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.178.02 при Інституті літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України (01001, м. Киів-1,
вул. М.Грушевського, 4).
З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Інституту літератури їм. Т. Г. Шевченка НАН України.
Автореферат розісланий 24 квітня 2001 р.
Вчений секретар
спеціалізованої вченої ради ГАЙНІЧЕРУ О.І.
Загальна характеристика роботи
Актуальність теми. Значення художньої спадщини Максиміліана Волошина у контексті всесвітньої літератури беззаперечне, як й те, що його творчість не вкладається в рамки жодного поетичного напрямку й посідає цілком осібне місце в літературі "срібного віку". Про свою осібність і приреченість на самотність писав і сам поет: "Близкий всем, всему чужой".
Художній спадщині М.Волошина присвячені численні і глибокі праці І.Т.Купріянова, В.П. Купченка, О.В.Лаврова, В.О.Мануйлова, С.М.Пінаєва та багатьох інших дослідників. Розглянуто творчий шлях, висвітлено проблематику та художню своєрідність окремих поетичних циклів, але творча спадщина М.Волошина в багатьох аспектах не є дослідженою в повній мірі, що і зумовлює актуальність обраної теми.
Аналіз літературно-критичних статей та монографій свідчить, що пізнання “життєтворчості” поета в її цілісності ще тільки починається. Актуальність нашої роботи засвідчує і той факт, що лише з кінця 1980-х років поетичні твори М. Волошина, його літературно-критичні статті, щоденники, мемуари, свідчення сучасників, які були недоступні раніше, стають предметом наукових пошуків.
Актуальність дослідження визначається і тим, що проблема художнього часу і художнього простору в ліриці М.Волошина ще не була предметом спеціального розгляду. Досягнення сучасного літературознавства, праці М.М. Бахтіна, О.Ф. Лосєва, Д.С. Лихачова, Ю.М. Лотмана, З.Г. Мінц та інших учених дають можливість зробити повніше осмислити естетику і поетику хронотопу в творчості М.Волошина 1900-1910 років.
Актуальність теми дисертаційного дослідження визначається і необхідністю пошуку різних підходів до вивчення творчості М.Волошина як єдиного поетичного світу, основними способами і формами існування якого є художній час і художній простір. Розв’язання актуальних питань в представленій роботі здійснюється шляхом розкриття взаємозв’язків, схрещень та трансформацій художнього часу і художнього простору в поетичному світі М.Волошина.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація пов’язана з загальним напрямком дослідження кафедри зарубіжної літератури Ізмаїльського державного педагогічного інституту "Закономірності літературного процесу кінця XIX - початку XX століть". Тему дисертації погоджено з Науково-координаційною радою НАН України при Інституті літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України.
Основною метою дослідження є розкриття проблеми художнього часу і художнього простору як базових констант лірики М.Волошина 1900-1910 років, окреслення системи поетичних засобів, що формують категорію хронотопу у творчості поета.
Цій меті підпорядковані конкретні завдання:
- з’ясування стану вивчення проблеми художнього часу і художнього простору в літературознавстві;
- систематизація і узагальнення наукової інформації про художню творчість М.Волошина;
- дослідження філософського осмислення М.Волошиним категорій часу і простору та їх художнього втілення в ліриці поета;
- аналіз прийомів і засобів формування часопросторових координат в поезії М.Волошина.
Об’єктом дослідження є поетичні твори М.Волошина 1900-1910 років, його літературно-критичні статті, щоденники, а також науково-теоретичні праці з питань естетики і поетики хронотопу.
Предмет дослідження складають закономірності та показові характеристики художнього часу і художнього простору у творчості М.Волошина 1900-1910 років, своєрідність образного осмислення цих категорій поетом.
Методологія дослідження базується на поєднанні системного аналізу з культурно-історичним, порівняльним і структурним методами.
Наукова новизна одержаних результатів полягає у тому, що в дисертації вперше пропонується цілісна концепція еволюції системи художніх засобів, які сприяють формуванню художнього часу і художнього простору в ліриці М.Волошина 1900-1910 років. В дослідженні доводяться такі положення:
Практичне значення одержаних результатів бачиться в тому, що можуть бути використані у вузівських курсах історії літератури і частково - теорії літератури, в спецкурсах і спецсемінарах, при написанні курсових та дипломних робіт, вивченні російської літератури "срібного віку" в школі; методичні принципи дисертації можуть бути застосовані для аналізу споріднених явищ у сучасній світовій та українській літературі.
Апробація результатів дисертації. Матеріали дослідження обговорювалися на засіданнях кафедри зарубіжної літератури Ізмаїльського державного педагогічного інституту. З викладом основних положень проблеми та окремих її аспектів дисертант виступала на наукових конференціях у Дрогобичі (1998), Сімферополі (1998), Коктебелі (1999) та Києві (1999, 2000).
Обсяг та структура роботи. Зміст дисертації викладено на 151 сторінці. Текст праці включає вступ, два розділи, загальні висновки та бібліографію, що налічує 242 позиції.
Основний зміст роботи
У вступі обґрунтовується вибір теми дисертації, її актуальність, аналізується стан вивчення проблеми, визначаються об’єкт дослідження, його мета, завдання, теоретично-методологічні основи та методи аналізу, розкриваються новизна, теоретична та практична цінність роботи.
У першому розділі "Система формирования художественного времени в лирике М.Волошина" досліджується питання про роль і значення категорії часу в творчості поета 1900-1910 р.
Проблема суті змісту часу особливо гостро постає в добу кардинальних змін у житті суспільства, а отже, й мистецтва, коли настає ситуація "кінця і початку", передодня, необхідності зміни в "способах існування людини". Саме такою була в Росії епоха рубежу XIX -XX століть.
Історичне розуміння дійсності митцем виражається в категоріях часу й через час. Вся лірика М.Волошина (незалежно від її тематики) пройнята почуттям часу. Аналіз співвідношень особистого, історичного і позаісторичного часу, "зрушень" у його лінійному русі дав змогу виявити певні особливості волошинського світосприйняття.
Перший поетичний збірник М.Волошина "Стихотворения. 1900-1910" (1910г.) включає мікроцикл "Когда время останавливается", сама назва якого відбиває парадоксальний підхід поета до проблеми часу. Поет вдається до спроб "стягнути" час в цятку, в мить. За глибоким переконанням М.Волошина, естетична досконалість з’являється "оксюморонно", тобто буквально на вістрі доведеної до крайності суперечливості, де в одночас ототожнюються і протиставляються найвищі моменти естетичного переживання, екзистенціальні переповнення - Народження і Смерть, Життя і Краса, Миттєвість і Вічність, Час і Простір. Саме мить і миттєвість, як первинні й концентровані елементи тривалості, якими осягається "біг часу", є вихідним пунктом в часовій концепції М.Волошина і мають цілком конкретний характер:
Спираючись на кантівське розуміння антиномії як спроби виправдання основної тези, згідно з якою розум не може вийти за межі чуттєвого досвіду й пізнати "річ у собі", М.Волошин створює антиномічні образи-символи: "народження" - "смерть", "миттєвість" - "вічність", "безодня" - "дно", "нескінченність" - "скінченність", "глибина" тощо, і цим самим утверджує подвійну природу світобудови. Ці образи то зближуються до рівнозначності, то стають протилежностями, а їх рух від одного до іншого пов’язаний у віршах мікроциклу з "ідеєю колообігу".
"Ідея колообігу", в уявленні М.Волошина, - символ міфологічного часу, сприйнятого поетом під впливом античної культури, про що свідчать численні ремінесценції в волошинській ліриці: "Ноябрь (Верхарн)" (1904), "О, как чëтко, о, как звонко…" (1903-1904 рр.), "Солнце" (1907 р.), "Смерть" , "Погребение", "Воскресение" з циклу "Руанский собор"(1907 р.) тощо.
Концепція міфологічного часу відображена в назві мікроциклу "Когда время останавливается". Для М.Волошина бажаний ідеал - зупинити час, упіймати його, осмислити його феномен - виявляється недосяжним. Спроба зупинити те, що зупинити неможливо, вже само по собі поетичний парадокс. При цьому необхідно враховувати й генетичні корені: автор звертається до гораціанського мотиву "Лови мене!" й гетевського "Зупинись, миттєвість!", що в обох випадках означає насолоду теперішнім, тим, що маєш зараз. У мікроциклі "Когда время останавливается" поет констатує факт зупинки часу, заздалегідь знаючи, що станеться. Але зупинена миттєвість як досягнутий ідеал є запереченням руху, отже і часу, й самого життя, що, в свою чергу, дозволяє поету, з одного боку, сформувати ситуацію перестороги, а з іншого, - продовжити традиції трагічно безвихідного прагнення людини проникнути в таємниці безмежного і вічного, затримати мить, відчути всю її силу і красу. Шляхом ірраціональних побудов Волошин зумів створити ситуацію, коли позамежне досягнення світу стає доступним поетові.
З повним правом можна стверджувати, що М.Волошин осмислює вічність як повноту часу, а миттєвість - як найдрібнішу крихітку, "атом часу", що ототожнюється з теперішнім. Майбутнє в уявленні поета - царина чистої суб’єктивності, світ духовного буття. З минулим пов’язане поняття "подолання часу", яке дає змогу здійснити послідовність в русі часу. Сила, яка повертає минуле, - пам’ять, вона робить очевидною присутність минулого в сучаснім і сучасного в минулому, вона єднає віддалене в часі, знаходить між різноманітними явищами глибинні, внутрішні зв’язки.
У ліриці М. Волошина все це втілено в образі "бігу часу", який відбиває уявлення про постійний перехід із миті в мить і підноситься до символу "ріки часу" в гераклітовому розумінні: все рухається й ніщо не стоїть, як течія річки, двічі увійти в яку неможливо.
У ліриці М.Волошина 1900-1910 років відобразився міфологізм його світосприйняття, що проявився насамперед в есхатологічних передчуттях: найважливішим для митця є відчуття перманентної течії життя, його повернення і повторення. Поет звертається до традиційного образу-символу кола - одного з найпоширеніших елементів міфопоетичної символіки гетерогенного походження і значення, що найчастіше виражає ідею нескінченності й завершеності, вищої досконалості.
У просторово-часовому плані ліричної системи М.Волошина знаходить своє втілення ідея кола. Кільце, в якому замкнувся світ і яким цей світ обмежується, виступає як універсальна модель "ідеального" хронотопу - час/простір: кільце-коло як матеріалізований елемент просторової системи поглинув час - життя.
Для М.Волошина, який був знайомий з античною теорією циклізму, з ідеями Дж. Віко, Ніцше, Шпенглера, російських символістів, думка про "вічне повернення" не є оригінальною тезою філософської системи - такої системи у поета взагалі не було. В уявленні М.Волошина “вічне повернення” - не онтологічний закон, а скоріше "метафоричне облицювання, поетичне загострення якогось суб’єктивного комплексу переживань, що відображають об’єктивні історичні явища”,2 іншими словами, вічному (безмежному, безкінечному) протистоїть миттєве, їх єдність відображає уявлення поета про Час.
Наступною міфологічною парою у М.Волошина виступають Аполлон (бог Сонця) і миша. Досліджуючи давні культи Аполлона, М.Волошин прагне створити новий культ і, залучаючи категорію часу як одну із функцій бога Сонця, - називає Аполлона Мойрагетом, вождем Мойр, скорботних муз часу. Більше того, для його поіменування він добирає рідкісний епітет - Горомедон, що означає вождь і розпорядник часу. У 1909 році М.Волошин пише філософсько-езотеричне есе "Horomedon" і вірш "Делос", в яких, використовуючи міфологічні паралелі, створює образ Аполлона Нового часу. Переосмисливши давню, колись співвідносну з Аполлоном ідею гармонійності і упорядкованості всього світотворення, поет виступив у ролі міфотворця, створивши образ "Нового Аполлона" як символ вищого, божественного в людині, що творить і перетворює світ.
У статті "Аполлон и мышь" (1911 р.) М.Волошин розвиває антиномію Вічності і Миттевості, по-новому інтерпретуючи образи Аполлона і миші. Образ миші представлений цілим рядом символічних картин: це мишка - пророчиця на долоні юного Бальмонта; це миша, виліплена Скопасом під п’ятою Аполлона; це - життя, мишину біганину якого в години безсоння чули і Пушкін, і Бальмонт, і Верлен. Миша, в уявленні М.Волошина, - це ніщо інше, як символ миттєвості, що утікає. Поет підтверджує думку Гете, що все скороминуле є тільки символ. На думку Волошина, необхідно любити саме скороминуле і в швидкоплинному, миттєвому шукати відбиття вічного, тому що нічого випадкового й неважливого немає.
Символічне тлумачення образів Аполлона і миші як міфопоетичних асоціацій дозволило Волошину підійти до образу власне Часу. Дослідження показало, що поряд з міфогенними парами Миттєвості і Вічності, Аполлона і миші, Народження і Смерті система художнього часу включає образ "печери німф", який також пов’язаний з античною традицією. Йдеться про поетичну інтерпретацію М.Волошиним трактату неоплатоніка Порфирія "Про печеру німф" ("Грот нимф", 1907 р.).
Тлумачення образу печери в міфопоетичній традиції пов’язане з уявленням про щось внутрішнє і сховане, що протистоїть навколишньому світу, як невидиме видимому, темне (непізнане) світлому. В темряві печери можна тільки чути, але не можна бачити (виникає подвійний образ: печера як вухо і вухо як печера)3.
У зверненні до міфологеми печери, яка мислиться як хаотичний простір, виявляється спроба М.Волошина почути Час, легкі кроки якого губляться в подіях.
Образи хаосу, безодні, світла (а в міфопоетиці символізму культ вогню і світла пов’язаний з образом Вічної Жіночості - Софії, Аніми, небесної коханої Марії) відкривають можливість відчуття швидкоплинності людського життя. Багатозначний символ "печери німф" дозволяє зазирнути за грань відчутної реальності світу, розкрити таємницю пам’яті, оскільки в ній, на думку Волошина, знаходиться творче коріння духу, об’єднуються часові шари, що обумовлюють безперервність життєвих процесів. Установлено, що в загальній концепції художньої пам’яті поета певну роль відіграє ідея платонівського анамнезу - "прапам’яті", містичного "пригадування", незмінної присутності минулого в душі кожної людини. Водночас пам’ять - це знання про високе, тобто про ідеал, про світ, про людей , про обов’язок, - про все, що виходить за межі індивідуального та існує в історії розвитку цивілізації. Людина, яка має пам’ять і вміє пам’ятати, органічно пов’язана зі світом, що, в свою чергу, сприяє творчому розвитку як людини, так і світу.
Розглядаючи пам’ять як надчасову категорію, притаманну Вічності, М.Волошин наділяє її правом берегти дух Часу; в ліричних творах поета це численні міфологічні і біблійні образи та мотиви: легендарна Таїах, сибілли, дракони, маги, химери, Єва, Наречена Христа, тиша, мовчання.
Категорія пам’яті в поезії "Письмо" (1904р.) реалізуєтья в опозиції "тиша", "мовчання" - "крик", яка бере початок від міфопоетичної формули: "Cum tecent clamant" - "Тим, що вони мовчать, вони кричать". У традиційній поетиці мовчання - мотив, що супроводить смерть, а звук, слово, музика покликані означувати вищі прояви людського життя. Символісти, а слідом за ними й М.Волошин, переосмислюють мотив мовчання, надавши йому додаткового змісту: вищу прояву буття, потойбічного "вічного життя". В уявленні поета, історія мовчазна, мовчить і Час, все, про що вони колись говорили, залишається для наступних поколінь загадкою, священною тайною символу, знаку, букви. У зв’язку з цим для М.Волошина надзвичайно важливим є зв’язок поколінь, їх наступність; безсмертя людини прямо ототожнюється з пам’яттю нащадків. Тоді пам’ять - це загублений ключ, і кожне наступне покоління прагне відшукати його, щоб відчинити заповітні двері в минуле. Тоді забуття як випадіння із теперішнього стає не запереченням, а умовою існування пам’яті.
Дослідження поетичної пам’яті і творчого забуття, як надчасових категорій, дає можливість з’ясувати, що є джерелом їх існування. Поет акцентує увагу на одній з центральних міфологем - землі, якою є скорботна і велична Кіммерія. Дика краса одвічної природи краю, як ніщо інше, відповідала поетичним пошукам митця, його спрямуванням до всесвіту, космосу, Вічності, що заявляють про себе скелистістю кіммерійських берегів і безкрайністю морських просторів.
В поетичному циклі "Киммерийские сумерки" і прилеглих до нього віршах (1907-1909 рр.) М.Волошин наслідував К.Богаєвського, який відродив історичний пейзаж у російському живописі XX століття як історичний портрет землі. М.Волошин доповнив поняття ліричного пейзажу рисами пейзажу історичного. Час, говорив він, на всьому залишає свої сліди: на деревах з’являються рубці, на скелях - вибоїни, на обличчі людини - зморшки. Ці "письмена часу" створюють індивідуальний вигляд предмета, краю, людини. Як портрет, створений художником, зберігає для нащадків обличчя і внутрішній світ людини, так пейзаж в поезії і живописі передає подобу землі. Волошинська формула проста: всюди, де є життя, “существует свиток, в который время вписывает себя” (походить від А.Бергсона: partout ou quelque chose vit, it y a quelque part un registre ou letemps s’inscrit (фр. - Всюди, де є хоч будь-яке життя, існує певний регістр, де відзначається час)4.
З’ясовано, що з проблемою часу в творчості М.Волошина пов’язане розуміння глибинних сутностей світу - його скінченності і нескінченності, буття і небуття. Час, присутній у словесному образі волошинської лірики як безпосередня сутність, є субстанція, оскільки він не доступний наочно-почуттєвому зображенню. Волошинське розуміння категорії часу і його художнє втілення переконує, що мистецтву слова властиве вільне поводження з Часом. Поетичні, лірико-езотеричні, філософсько-естетичні твори М.Волошина у своєму інтерпретаційно-змістовному плані виявляються "перетворювачами" реального часу.
Порушення часової послідовності необхідне митцю насамперед для осягання самої реальної дійсності. М.Волошин, завдяки організованій і впорядкованій пам’яті і багатій поетичній уяві, зміг зібрати "розімкнуті" миттєвості і обірвані "нитки-сигнали" в суцільне "рухоме і живе" полотно часу, чому сприяла система художніх принципів, яка оформилася у поезії 1900-1910-х рр.
Віртуозно відтворюючи "гру поета з Часом", М.Волошин тим самим дає ключ до розуміння всієї його творчості.
У другому розділі "Пространственная организация лирики М.Волошина" досліджено категорію художнього простору і складові її елементи, які в сукупності формують "мову просторових відношень", що допомагає виявити і зіставити риси естетичної подібності і відмінності в ліричних творах поета, а вивчення "просторової картини світу", в свою чергу, дає можливість простежити еволюцію М.Волошина.
Просторова організація волошинської лірики дозволяє виділити типи: культурний, історичний, природний і міфологічний. Культурний простір формується під впливом людської особистості і навколо неї, включає в себе буденні речові реалії, виражені географічними топосами, іменами видатних представників світової культури. У зв’язку з об’єктивним і закономірним розвитком життя вони стають реаліями історичними, тобто пов’язаними з минулими епохами, і відображають "біг часу", що дозволяє говорити про прагнення автора осмислити навколишню дійсність через просторово-часову єдність: рух часу в просторі і простір, осягнутий “рухом часу”. Найбільш показовим в цьому плані є цикл "Годы странствий" (1902-1910рр.), назва якого включає в себе важливі характеристики і образи, котрі формують уявлення поета про час (роки) і простір (мандрівки М.Волошина по численних країнах і містах Західної Європи і Середньої Азії).
Поетичне втілення художнього простору в ранній ліриці М.Волошина дозволяє говорити про початок формування системи принципів художнього простору, що включає такі компоненти: форму описуваного явища, характеристику звуку, характеристику кольору, характеристику руху, стан матерії (живе/неживе).
У ліриці М.Волошина природний простір включає в себе позалюдські реалії і стихії (вода, земля, скелі, небо, астральні тіла), міфологічний простір - це Пра-простір, простір абсолютного минулого, початок і кінець становлення поетичного міфа. Природний простір у поєднанні з міфологічним створює в ліричній системі М.Волошина езотеричний простір - "простір ідей", який формує метафізику поета, його мікро- і макрокосмос (цикли "Звезда Полынь"(1907р.) "Руанский собор"(1907р.) "Киммерийские сумерки" (1907-1910рр.)).
В роботі аналізується символічний образ міста, як закритого (замкнутого) простору, створеного на основі антиномії “Город-Змей” –“Город-Слава” (мікроцикл "Париж, 1902-1909рр.); він протистоїть у поезії М.Волошина природному - відкритому простору (образ "океан-пустеля-степ-космос" у вірші "Пустыня" 1901р.).
Пустеля в уявленні поета - це "Дикое поле", місце, де історичний час розширює межі історичного простору і дозволяє йому стати вічним, міфологічним, де можна читати “смытое веками” і передбачати майбутнє. Саме в пустелі (безмежному, безкрайньому, дикому, природному просторі) волошинський герой знаходить новий вимір буття - почуття причетності всесвіту, можливості вільного творчого діалогу з ним. Волошин акцентує увагу на образі "німої", мовчазної пустелі, що дає можливість простежити перехід від порожнього "німого мовчання" до осмисленого містичного мовчання, яке в рамках світопоетичного символізму вважається станом вищої (метафізічної) комунікації (communio).
У вірші "Пустыня" (1901 р.) Волошин звертається до соловйовської формули "мир - неискупленная пустыня"5
, в якій відбувається релігійно-містична трасформація людського "Я" і "світу" у всеєдність. Біблійна (а згодом і містична) метафора κέυωσιζα (спустошення), конкретизована в поняттях "порожнеча", "пустельність", "пустеля", отримує у волошинському тлумаченні виключно позитивне значення.
М.Волошин широко використовує прийом антропоморфізації художнього простору, що дозволяє йому розвинути традиційну естетичну тенденцію одухотворення навколишнього світу, поетично інтерпретуючи філософську ідею "добрих сил" природи. У М.Волошина пустеля галюцінує, "в полубреду лежит ", "без мысли и без сна", "пустыня спит", "пустыня оживет", "мысль растет" тощо.
Антропоморфічні характеристики сприяють персоніфікації художнього простору, що і надає навколишньому світові, відтвореному М.Волошиним в поезії, вірогідності живого, рухливого світу-істоти, який звучить, виграє фарбами, завдяки чому досягнуто переконливості і глибини художніх образів просторового характеру .
Урбаністична поезія М.Волошина синтезує в собі два антиномічних образи “Город-Змей” і “Город-Слава”. Принцип демонізації міста у поета бере початок в традиції Е.По, французьких символістів, перш за все Ш.Бодлера і Е.Верхарна, і російських - В.Брюсова, К.Бальмонта, О.Блока. Чудовою ілюстрацією до образу Міста-Змія ("С Монмартра" - 1901) з його “грудами зданий” та “тусклыми каменьями улиц” є сприймання Волошина архітектури як “не человеческого искусства”: “Пусть художник чертит план. Пусть рабочие складывают каменья. Мертвы стены, возведенные ими”6
.Бажання звільнитися від кам’яного гніту міста-монстра, Міста-Змія, Волошин характеризує як спрагу волі й простору, звідси поривання ліричного "Я" в “океан - пустыню -степь –космос”.
Міський простір концентрує в собі негативні ознаки: ізоляцію, самотність, мовчання. Місто - це полон, замкнутий простір якого перешкоджає митцю вільно жити і творити. На думку М.Волошина, тільки безмежний розімкнутий простір "пустелі-степу" зрівні істині й вічності, перед якими ніяковіє жива плоть, але до яких прагне жива душа. А небезпечний, на перший погляд, "замкнутий" простір міста вже не може утримати.
І все ж Волошин зміг проникнути в історичний простір міста і розкрити ті закономірності, що визначали зміни в обличчі міст протягом їх багатовікового існування, що одночасно дозволяє зрозуміти і творчу роль часу у формуванні міського простору.
Встановлено, що М.Волошин тематизує магічно-міфологічний аспект урбаністичного простору, тобто віддає перевагу органічно природному перед механічно-технічним, цивілізованим характером міста: садам, алеям, паркам, лісу, пагорбам - всьому тому, що дозволяє йому створити просторову систему міста з позитивним значенням.
Зазначене вище є змістовим компонентом у ліричному просторі Волошина. Поетичні образи, які становлять міський ландшафт і співвідносні з описом природи, слід розглядати як будь-який незамкнений простір зовнішнього світу. Йдеться про урбаністичний пейзаж, характерний поезії і прозі XIX-XXст. (Е.Верхарн, А.Бєлий) і здобув подальший розвиток у творчості М.Волошина. Це було пов’язане з усвідомленням нового становища людини як включеної, вписаної у Всесвіт (аналогічний цьому процес в живопису - відкриття прямої перспективи). Тому кожний вірш мікроциклу "Париж" (1902-1909 рр.) є своєрідною пейзажною замальовкою, зразком незамкнутого простору, свідченням того, що "пейзаж переростає свою зображувальну функцію і стає свого роду призмою і способом бачення світу"7
. Він, свідомо антропоморфізований поетом настільки, що межі між людським і природним розмиваються і, за свідченням поета, “ключ лепечет”, “ветер веет и вьется украдками”, вітер “разбирает бледные волосы плакучей ивы”, “прель дышит влагою”, але при цьому пейзаж не втрачає і природної самоцінності. Жанр пейзажної замальовки сприяє формуванню динамічного природного простору в ліричній системі М.Волошина.
Виявлено, що прагнення Волошина спрямувати рух читацької уяви викликане зверненням поета до категорій кольору і світла як основних елементів просторової організації художнього твору. Поет свідомо звертається до "самокольорової" палітри, ставлячи перед собою завдання не лише поетичні, а й живописні, що було досить актуальним для епохи межі століть. Естетика імпресіонізму, яка вплинула на творчість М.Волошина, зумовила прагнення поета до розширення діапазону засобів мистецької виразності. Увага поета спрямована на акварельну прозорість тону, на прозорі камені - алмаз, аметист, діамант, рубін, опал тощо (цикл "Париж" 1902-1909 рр.).
Найбільший інтерес становить волошинська поетико-символічна концепція кольору (статті "Константин Богаевский" (1912р.), "Чему учат иконы?" (1914р.)).
Надання Волошиним кольору й світлу містичного характеру знаходить вираження в поетичному циклі "Киммерийские сумерки" (1907-1909рр.). Добираючи ті природні фарби, що відповідають його психологічному стану, поет надає їм певної містичної глибини. Теургія М. Волошина веде до первозданності, праматерії, праісторії. Такий підхід дозволяє поетові сягнути в тайну світобудови, зрозуміти таємницю єднання людини і природи.
Встановлено, що категорії кольору і світла відображають у пейзажній ліриці М.Волошина природний колорит навколишнього пейзажу, містичне звернення до глибин праісторії і праматерії, психологічний стан ліричного героя. Все це дозволяє говорити про те, що концепція кольору М.Волошина, увібравши в себе найважливіші досягнення світової поетичної кольористики, не тільки розвинула й доповнила її глибиною психологічного малюнку, а й надала їй дивовижної узагальненості і змістовності, наблизивши до первинних форм світу, природи, людини.
У дисертації доведено, що образи-стихії (архетиповий образ зорі, місячно-солярний кондомінімум, астральні тіла) виступають як самостійні сили всесвіту. Про це свідчить волошинський цикл "Звезда Полынь"-1907р., в якому живуть і діють не конкретні особи (ліричний герой), а надособові сили і закономірності, що виступають предметом поетичного роздуму.
В поезії М.Волошина символічне узагальнення образу-стихії виводить його на рівень міфа, що дозволяє говорити про створення поетом езотеричного простору ("езотеричного космосу"). Доведено, що "езотеричний космос", як складова частина природного простору в ліричній системі М.Волошина, утворює єдиний метафізичний простір, який включає в себе вищі, неприступні для органів чуття, незмінні початки всього існуючого, які можна осягнути тільки умоглядно.
"Езотеричний космос" Волошина становить собою простір "ідей", призначений тільки для посвячених. Езотеричний простір - це містична екзистенція, метафізичне буття людської особистості.
У волошинському езотеричному просторі людське "Я" виступає не як окремий індивід і не як "мислячий розум", тобто щось загальне, загальнолюдське, а як конкретна неповторима особистість, що сама по собі представляє "внутрішній простір".
Розвиток просторових відношень ліричного "Я " і навколишньої дійсності в поезії М.Волошина дозволяє особливо виділити суб’єктивний "простір душі", "пейзаж душі", формування якого здійснюється по вертикалі (“вверху” –“внизу”, “вдали” –“тут”), що символізує моральний початок в людині. “Вверху”, “вдали” знаходиться світ високого поетичного ідеалу, неба, щастя, який містично сприймається ліричним героєм через образи зірок, океану, сонця (“исток дня”), землі (образ "блаженной країни"), вершин Кара-Дага тощо (цикли "Звезда Полынь", 1907р.; "Киммерийские сумерки", 1907-1909 рр.) і “внизу”, “здесь” - світ страждання і пристрастей, це також і світ землі з її минулим, теперішнім і майбутнім. Для Волошина, що пов’язаний з традиціями романтизму і вступає в коло "соловйовських" впливів, основною опозицією є протиставлення "небо" - "земля", однак все ж світ землі осмислюється поетом як джерело художньої творчості і об’єкт прямого авторського відображення. Усі просторові характеристики в поетичних циклах М.Волошина є метафоричним описом внутрішнього світогляду героя, а не його місцеперебування чи руху. Образ шляху, який часто зустрічається і є надто важливим для творчості поета, також є переважно метафоричним. У тих випадках, коли просторові характеристики мають не переносний зміст, а прямий, реалізується надто традиційна опозиція "Я" - "світ", "природа", яка мовою просторових характеристик набуває вигляду: “"Я" в світі”, "світ навколо мене" (цим власне поет підкреслює цінність і значимість, одиничність і унікальність світу "Я" в світі людей).
Мовою просторових відношень це висловлюється як прирівнювання "Я" до однієї точки, а "світу" - до окружності чи сфери, яка складається з безкінечної множини точок: “"Я" як центр світу”- “"Світ як оточення "Я"”. Інакше кажучи, цій формулі буде відповідати уявлення про перебування "Я" усередині "світу" і про "світ" як про зовнішнє оточення "Я". “Замкнутий простір”- це образ з яскраво вираженим емоційним забарвленням. "Замкнутий простір" ("коло", всередині якого "Я") заважає ліричному герою вийти до себе самого чи до світу вищих духовних цінностей. Завдяки цьому, в циклі "Киммерийские сумерки"-1907р. виникає ситуація "розривання простору", ситуація розімкнення “кола”, що дозволяє ліричному герою вийти з "кола" і знайти своє нове "Я".
Аналіз поезії М.Волошина 1900-1910 рр. показав, що ліричний герой знаходиться в постійному русі і зображується “героем пути”, “путником по вселенным”.
Образ дороги є рух, який має на увазі картину "дійсного" переміщення ліричного героя в просторі. Образ шляху має подвійний характер в поетичному просторі М.Волошина. З одного боку, це образ руху спрямованого: шлях вперед, вдалину. З іншого боку, для поета актуальне розуміння руху як "кругового", з "вічним поверненням" до вже пройденого.
Два типи руху - спрямований і круговий - між собою в ліриці М. Волошина майже не співвідносяться, бо належать різним системам просторових відношень. Поет, розглядаючи ці види руху, уявляє їх як “блуждание” без мети, а душі, за його переконанням, необхідне прагнення високої мети. Волошин робить висновки: поки не здійснено обов’язок, “не сдержаны обеты”, “не пройден путь”, поет приречений “мечтам всех троп”, “сомненьям всех дорог”. У зв’язку з цим у поезії М.Волошина виникає мотив мандрів, що сприяє створенню моделі відкритого простору.
У висновках дисертації наводяться підсумки проведеного дослідження. Результати наукової роботи свідчать про те, що система формування художнього часу і художнього простору як базових констант, що створюють поетичний світ волошинської творчості, має в собі передумови для вивчення хронотопу в ліриці, що дозволяє визначити сутність світогляду митця і його поетичного кредо. Різноманітні пошуки М.Волошина можуть бути розглянуті під знаком тяжіння до якоїсь естетичної теософії, яка синтезує різні види мистецтва.
Художнє мислення М.Волошина спрямоване на те, щоб дати відповідь про час як про загальну проблему буття, що заявляє про себе протягом людського життя, в ході історії, в темпі і ритмі подій, що розгортаються в просторі. Йдеться не лише про зображення часу і простору, але й про їх художню семіотику. Інтерпретація явищ часового (звернення поета до понять і образів Вічності і Миттєвості) і просторового (форма, колір, звук, рух, стан матерії) характеру дозволяє виявити своєрідність співвідношення скороминущого і абсолютного.
Особливої гостроти проблема художнього часу і художнього простору в творчості М.Волошина набирає завдяки характеру епохи fin de siécle з її есхатологічними і апокаліпсичними передчуттями і настроями. Саме з цієї причини цілком природним стає звернення поета до категорій миті, миттєвості, вічності, пам’яті, спогадів, що виражають просторово-часову єдність ліричної системи поета.
При визначенні просторово-часових координат в ліриці М.Волошина не можна не враховувати найбільш загальних концепцій організації часу і простору: особисте ставлення автора до цих категорій, сприйняття, яке склалося в епоху його життя, вплив і традиції присутніх в "культурному прошарку" інтелектуальної діяльності архетипів хронотипу, співвідношення художнього часу і художнього простору з реальним, об’єктивне відчуття часу і простору як форм існування буття. Все це дозволяє говорити про психологічний, історичний, міфологічний, фізичний аспекти хронотопу у творчості поета.
Поезія М.Волошина генетично пов’язана з міфологією, відображає і трансформує просторово-часові уявлення, міфологічні образи, мотиви і сюжетні структури. Тому міфологічна образність впливає, а часом і визначає зміст і форму волошинської лірики. Причому традиційні мотиви, співвідносні з ідеєю часу (день, ніч), пов’язані з відображенням природних явищ (вода, земля, вогонь), що створюють особливості просторових об’єктів (місто, пустеля, степ, океан), які є поворотними моментами психологічного саморозкриття ліричного героя (мандрування, повернення), у волошинської поезії і літературній критиці отримали подальший розвиток і нове тлумачення. Так, мотив мовчання знаходить вираження у створенні Волошиним поетичного прийому, умовно позначеного як "Тим, що вони мовчать, вони кричать" (з лат.), а вище виявлення буття, потойбічне знання, потойбічне "вічне життя" символічно трансформоване поетом у "мовчання".
"Мотив шляху" (дороги) в ліричній творчості М.Волошина становить собою рух ліричного "Я" у просторі:
- як рух "по колу", "вічне повернення";
- як рух вперед, спрямований до нового, незнаного, непізнаного, що дозволяє виділити в ліриці М.Волошина мотив мандрування.
Особливу роль у ліриці поета відіграє мотив пам’яті . Поетична пам’ять, долаючи розлом часу, відновлює минуле і тим самим порушує закон незворотності. Речові символи і природні реалії пов’язані з пам’яттю: в ній вони набувають нового життя і заздалегідь приречені на нетлінність. Поетична пам’ять, будучи просторово-часовою категорією, не лише локалізується в певних топосах, але й створює власний простір "пам’яті".
Для аналізу категорії часу і простору в художньому творі мають значення принципи "завершеності" і "незавершеності". Принцип "завершеності" у ліриці М.Волошина реалізується через мотив "повернення". Принцип "незавершеності" дозволяє поету не лише вільно оперувати просторово-часовими категоріями, але й сприяє розвитку творчого мислення читача.
Звертаючись до внутрішніх можливостей мистецтва, до його безпосередньої змістовності і виразності, оволодіваючи просторово-часовою перспективою, М.Волошин художньо освоює процес розвитку буття. Дослідження проблеми художнього часу і художнього простору в ліриці М.Волошина 1900-1910 років сприяє збагаченню уявлень про особистість і творчість видатного поета XX століття і поглиблює уявлення про складні ідейно-естетичні пошуки творчої інтелігенції тієї епохи.
Основні положення дисертації викладено у таких публікаціях:
Анотація
Дзіковська Л.М. Художній час та художній простір в ліриці М.Волошина 1900-1910 років. -Рукопис.
Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук за спеціальністю 10.01.02. - Російська література. - Інститут літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України, Київ, 2001.
Захищається рукопис, в якому вперше в українському літературознавстві досліджуються художній час та художній простір в ліриці М.Волошина 1900-1910 років. Розглядаються художньо-естетичні позиції поета у діалектичному взаємозв’язку з російською класичною літературою; досліджуються образи-символи стихій та міфологеми Миттєвості, Вічності, пам’яті, забуття та інші. Аналізуються основні змістові координати структури художнього часу та художнього простіру в творчості М.Волошина.
Ключові слова: хронотоп, образ-символ, антиномія, міфотворчість, рух, мить, вічність, круг, колір, світло.
Summary
Dzickovskaya K.N. The Artistic Time and the Artistic space in the Creative Work of M.Voloshin - Manuscript.
The dissertation is Submitted for a scholarly degree of Candidate of Philology in speciality 10.01.02 - Russian Literature. - The Taras Shevchenko Institute of Literature, National Academy of Sciences of Ukraine, Kiyv, 2000.
The manuscript, in which the artistic time and the artistic space in the Creative work of M.Voloshin (1900-1910) are investigated in Ukrainian Literary studies for the firs time, is being defended. Studied are the artistic-aesthetic attitudes of the writer in the dialectical interconnection of the Russian philosophical thought with the Russian classical literature, images-symbols of the elements and mythologemes of moment, eternity, memory, oblivion, etc. The main semantic co-ordinates of the structure of Voloshin’s artistic world are analysed.
Key words: chronotop, image-symbol, antynomy, mythologeme, motion (movement), moment, eternity, circle (spheres, colour, light).
Дзиковская Л.Н. Художественное время и художественное пространство в лирике М.Волошина 1900-1910 годов. - Рукопись.
Диссертация на соискание научной степени кандидата филологических наук по специальности 10.01.02. - русская литература. - Институт литературы им. Т.Г. Шевченко НАН Украины, Киев, 2001.
Защищается рукопись, в которой впервые в украинском литературоведении исследуются художественное время и художественное пространство в лирике М.Волошина 1900-1910 годов.
В диссертации художественное время и художественное пространство рассматриваются как базовые константы, создающие форму поэтического мира, делают возможным изучение поэтики хронотопа в литературе как отражения мировоззрения художника. Основные положения концепции художественного времени и художественного пространства, определенные Лессингом, получили дальнейшее развитие в эстетике немецких романтиков Ф.Шеллинга, А.Шлегеля, в философских трудах И.Канта, А.Шопенгауэра, Ф.Ницше, Вл. Соловьева, А.Белого, М.Бахтина, А.Лосева.
Творчество М.А.Волошина представляет собой своеобразную мифопоэтическую модель мира, важнейшими элементами которой являются художественное время и художественное пространство. Художественное мышление поэта направлено на то, чтобы дать ответ о времени как об общей проблеме бытия, заявляющей о себе в течении человеческой жизни, ходе истории, темпе и ритме событий, разворачивающихся в пространстве. М.Волошин создает поэтические интерпретации явлений временного (образы Вечности и Мгновения) и пространственного (форма, цвет, звук, движение, состояние материи) характера, что позволяет выявить своеобразие соотношений преходящего и абсолютного (цикл "Годы странствий").
Категория времени выступает в лирике М.Волошина одной из характеристик художественного пространства, что позволяет автору преодолеть созерцательность в отношении к жизни, к миру, передать невыразимое. Способность постигать окружающую действительность исторически, проникая сознанием в пространственно-временную организацию мира и природы, в современном состоянии объективной реальности видеть ее прошлое - одна из характернейших особенностей поэтической манеры М.Волошина.
Исследуя поэтику лирического пейзажа в живописи, поэт по аналогии создал стройную систему принципов исторического пейзажа в поэзии. Целью волошинской концепции является поиск художественных средств формирования символического образа мироздания - гелиоцентрической Вселенной - Киммерии, своеобразной художественной модели хронотопа (цикл "Киммерийские сумерки").
Поэзия М.Волошина, генетически связанная с мифологией, отражает и трансформирует пространственно-временные представления, мифологические образы, мотивы и сюжетные структуры. Поэтому мифологическая образность влияет, а порой и определяет содержание и форму волошинской лирики (цикл "Руанский собор", "Звезда Полынь").
Выраженная посредством художественного времени и художественного пространства категория прекрасного в контексте эсхатологических и апокалипсических настроений свидетельствует о глубоком понимании М.Волошиным диалектики жизни.
Ключевые слова: хронотоп, образ-символ, антиномия, мифотворчество, движение, мгновение, вечность, круг, цвет, свет.
2 Максимов Д Е. Поэзия и проза А.Блока.-Л., 1975.-С.81.
3 Топоров В.Н.Пещера // Мифы народов мира: в 2-х т./ Под ред. С.А.Токарева.- М., 1982. - Т.2. - С.311
4 Волошин М. Константин Богаевский // Лики творчества. - Л., 1989.-С.312.
5 Ханзен-Леве А. Русский символизм. Система поэтических мотивов. Ранний символизм. - СПб., 1999. – С. 156.
6 Волошин М. Город в поэзии Валерия Брюсова //Лики творчества. - Л., 1989. - С.418.
7 Шмелева Л.М. Пейзаж //Литературный энциклопедический словарь /Под. ред. В.М. Кожевникова и
П.А. Николаева. - М., 1987. - С. 272.