Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
БІЛЕТ 1
1. Причини та умови виникнення філософії.
1. З безлічі причин і передумов зародження філософії варто виділити лише основні:
Виникнення письма.
Перехід від міфологічного свідомості до раціонального.
Поява мудреців, які увібрали в себе досвід попередніх поколінь.
Крім цього варто сказати про три основні теорії виникнення філософії:
Міфогенна - це теорія, послідовники якої вважають, що філософія перебрала всі основні проблеми, порушені в міфах, і піднесла їх на інший рівень, піддавши раціональному осмисленню.
Гносеогенна (Гносеологія - наука про науку) - фундаментом цієї теорії вважається абсолютна віддільність філософії від міфології, тобто зародження філософії - не пов'язане з міфологією, а тільки з розвитком людини і набуттям нею досвіду.
Гносеоміфогенна - вказує на існування трьох невід'ємних джерел виникнення філософії:
Міфологія;
Раціональне знання;
Життєвий досвід;
Ну зрозуміло, третя теорія - для самих хитрих . Але якщо вже дотримуватися її, то до трьох вищезазначених «джерел» виникнення філософії варто додати ще один: релігія. Особисто я впевнено вважаю, що релігія - не міфологія, сподіваюся Ви зі мною згодні, а враховуючи те, що деякі не такі відомі філософські традиції, наприклад, ісламська чи іудейська теж є важливими для вивчення, в чому ми ще не раз переконаємося, потрібно обов’язково враховувати і основну першопричину їх появи, а саме релігію!
2. Абсолютний ідеалізм Г. Гегеля.
Абсолютний ідеалізм філософії Гегеля пов'язаний з його прагненням охопити увесь універсум, весь природний і духовний світ єдиним поняттям. Таким початковим поняттям гегелівської системи є "Абсолютна ідея". Перше і основне визначення "Абсолютної ідеї", по Гегелю, є розум. "Абсолютна ідея" - це розум, мислення, розумне мислення, Дух. У Ге гелю "Абсолютна ідея" є субстанція, яка складає суть і першооснову усіх речей.
Уніерсальна схема творчої діяльності "світового духу", "філософія духу" розкривається у Гегеля на основі процесу саморозвитку "Абсолютної ідеї". Вона існує вічно і містить в прихованому, "згорнутому" виді усі можливі визначення природних, громадських і духовних явищ. В процесі саморозвитку "Абсолютна ідея" проходить різні стадії у вигляді послідовного руху від абстрактного - загальних визначень до визначень, збагачених конкретним змістом.
Першим етапом самораскрытия "Абсолютної ідеї" є логіка. Логіка, по Гегелю, - це науково-теоретичне усвідомлення "Абсолютної ідеї". Через логіку "Абсолютна ідея" розкривається в її загальному змісті у вигляді системи категорій, починаючи від найбідніших - буття, небуття, готівкового буття, якості, кількості і так далі, і кінчаючи конкретними, різноманітно визначуваними поняттями - хімізму, биологизма, знання і так далі Гегель характеризував категорії як поточні чисті думки, що знаходяться в стані безперервного мимовільного руху. Як за формою, так і за змістом категорії не потребують чуттєво-сприйманого матеріалу. Як чисті думки і східці розвитку ідеї вони, самі по собі, змістовні і тому складають суть речей.
Наступний етап саморозвитку - природа - найбільш слабка частина його системи. Гегель погано знав природознавство і тому в "філософії природи" можна зустріти багато неточностей, помилок. Гегель дуже низько оцінює природу. Природа, по Гегелю, це необхідне в процесі розвитку "Абсолютної ідеї", але все таки допоміжний засіб. Створюючи природу, або, точніше, перетворюючись на природу, "Абсолютна ідея" опредмечивает себе, і, тим самим, відчужується від своєї істинної суті і з'являється у вигляді кінцевих чуттєвих, тілесних единичностей.
Найцінніше філософське досягнення Гегеля - діалектика, діалектичний метод. Гегель відкрив і довів, що суперечність розуму - не слабкість його (як вважав ще Кант, розглядаючи антиномії, противорчивые ідеї розуму), а ознака потужності, сили. Бо з протиріч "витканий" весь світ.
БІЛЕТ 2
1. Значення терміну «філософія», функції філософії.
1.Філософія — особлива форма пізнання світу, що вивчає найзагальніші суттєві характеристики і фундаментальні принципи реальності і пізнання, буття людини, відносин людини і світу. Також під філософією розуміють форму людського мислення, теоретичну форму світогляду.
Своїм основним завданням філософія має встановлення перших, основних істин, які слугують першопочатком або принципами для інших істин. Як наука філософія встановлює свої істини шляхом дослідження і доведення. Тобто філософія прагне раціональними засобами створити гранично узагальнену картину світу і місця людини у ньому, досліджуючи пізнавальне, ціннісне, соціально-політичне, моральне й естетичне ставлення людини до світу
Функції філософії::
2. Антропологічний принцип в філософії Л. Фейєрбаха.
У філософії Л. Фейербах постав як новатор, досить суттєво відійшовши від основного русла думок своїх попередників. Докладно вивчивши філософію Гегеля, він побачив у ній "логізовану теологію". Замислившись над причинами панування релігії у суспільній думці, Фейербах дійшов висновку про те, що релігія:
Звідси випливає висновок філософа: "Релігія постає як тотожний із сутністю людини погляд на сутність світу та людини. Але не людина підноситься над своїм поглядом, а погляд над нею, одухотворює та визначає її, панує над нею. Сутність і свідомість релігії вичерпується тим, що охоплює сутність людини, її свідомість та самосвідомість. У релігії немає вчасного, особливого змісту".
Його метод полягає у тому, щоб через посередництво людини звести все надприродне до природи та через посередництво природи все надлюдське звести до людини". Все через людину, і тому справжньою філософією може бути лише антропологія. Фейербах вимагає від філософії повернення до реальної людини, до реалій людини, до її дійсних проявів. Мислить, за Фейербахом не душа, не мозок, а людина: "У палацах мислять інакше, ніж у хатинках...". Якщо ж ми повертаємось до реальної людини, тоді істинною діалектикою стає "не монолог окремого мислителя із самим собою; це діалог між Я та Ти".
Отже, можна констатувати, що Л.Фейєрбах був чи не першим філософом, який помітив вичерпування ідейного потенціалу класичної філософії. Він зрозумів, що після того, як уся європейська філософія, а з особливою плідністю — німецька класична філософія - високо піднесла духовну реальність і збудувала десь у височині кришталеві палаци чистої думки, після того, як це будівництво було у найважливіших рисах деталізоване і завершене, лишалося лише одне - повернути все це на землю, до людини. Фейербах помітив і те, що кришталеві палаци - не найкраще житло для реальної людини, і спробував запропонувати їй дещо інше.
БІЛЕТ 3
1. Історичні типи світогляду та їх характеристика.
1.Світо́гляд — сукупність переконань, оцінок, поглядів та принципів, які визначають найзагальніше бачення та розуміння світу і місце особистості у ньому, а також її життєві позиції, програми поведінки та діяльності. Світогляд людини зумовлений особливостями суспільного буття та соціальними умовами.
Світогляд тісно пов'язаний з філософією, хоча поняття світогляд ширше. Філософія визначає себе, як теоретичний світогляд. Світогляд властивий кожній людині, незалежно від того, чи є він раціонально усвідомлений. Основою для світогляду можуть бути, наприклад, міфи.
.Історичні типи світогляду:
Міфологія – форма суспільної свідомості,характерна для первинного суспільства.
Релігія – форма світогляду де пізнання світу здійснюється через потусторонній та поцюсторонній світи.
Філософія – любов до мудрості. Для фил. думки основою стали розум, інтелект. Реальне споглядання,логіч. аналіз почали витісняти фантаст. сюжети.
2. Марксистська філософія.
Маркси́зм — узагальнена назва сукупності теоретичних та політичних положень Карла Маркса та Фрідріха Енгельса, які їхні послідовники намагаються інтерпретувати, розвивати та реалізувати на практиці. Першим марксизм визначив Енгельс, як «поєднання діалектичного методу з комуністичним світоглядом» («Анти-Дюрінг», 1878).
Родоначальниками філософії діалектичного матеріалізму вважають К. Маркса і Ф. Енгельса. Тому часто теорію діалектичного матеріалізму називають марксистської філософією. Ця філософія виникла в середині XIX століття в Німеччині. Її передумовами і причинами були:
Особливості марксистської філософії:
Важливим внеском К. Маркса в філософію і суспільство знання можна вважати створену ним теорію додаткової вартості , а так само відкриття і чітке формулювання теорії матеріалістичного розуміння історії. За Марксом , суспільство розвивається природним шляхом , від однієї суспільно - економічної формації до іншої. Характерні особливості кожної з цих формацій визначаються способом виробництва , в основі якого лежать ті чи інші виробничі відносини . Суспільство, в якому панує товарне виробництво , породжує експлуатацію і насильство. Знищення експлуатації можливе , але тільки за допомогою пролетарської революції і встановлення диктатури пролетаріату на період переходу від капіталістичної формації до комуністичної . Комунізм , за Марксом , - це суспільний лад, заснований на суспільній власності на знаряддя і засоби виробництва, де мірилом свободи людини буде його вільний час.Слід зазначити , що марксистська теорія не вільна від недоліків , як і всяка інша . До них відносяться: надзвичайне перебільшення ролі диктатури пролетаріату у всіх сферах життя суспільства; войовничий атеїзм ; абсолютизація законів суспільного розвитку.
БІЛЕТ 4
1.Охарактеризуйте взаємовідношення філософії з релігією та мистецтвом
Філософії належить особливе місце в структурі суспільної свідомості. Вона пов'язана з усіма її формами, але не зводиться до їх суми і не може бути сама зведена до якої-небудь із форм суспільної свідомості.
Одним зі способів духовно-практичного освоєння світу є релігія. Релігія прагне дати оцінку людським стосункам і поведінці в складному і суперечливому взаємовідношенні добра і зла. Вона звертається до віри, як до найефективнішої форми освоєння розмаїтої реальності. Але сучасні релігії, як правило, не заперечують досягнень наука, зокрема теорій, що пов'язані з будовою матерії, і, тим більше, практичного використання досягнень природознавства.
Священнослужителі завжди підкреслюють, що сферою науки, її першочерговою справою є дослідження лише фізичного світу, лише сфери поцейбічного. А потойбічне – сфера релігії і, можливо, філософії. Головним для сучасних релігій є стурбованість тим, щоб людство, захопившись земними проблемами, не забувало, що над ним існують вищі, вічні інстанції, які здійснюють невсипущий контроль та їх суд.
Релігія головним предметом своєї уваги робить співвідношення поцейбічного і потойбічного світів. Сфера людського і сфера божественного, земне і небесне – серцевина релігійних роздумів. Зв'язок їх – надзвичайно складний і суперечливий – релігійна свідомість прагне показати як впорядкований і зрозумілий людському розумові, але кращим і пріоритетнішим є пряме інтуїтивне осягнення цього зв'язку.
2. Основні етапи розвитку філософії в Україні.
Перший період розвитку української філософії - князівська доба, починаючи з часів християнизації Київської Русі і закінчуючи втратою незалежності Галицько-Волинським князівством (з XI до сер. XIV ст.). Філософія у цей період ще не виокремилася як специфічна форма духовної культури, вона була включеною в єдиний культурний комплекс української духовності, що складався із сукупності релігійних (богословських), філософських, етичних, естетичних ідей. Духовним джерелом філософської думки того часу була антична спадщина і патристика (твори отців церкви -Іоана Златоуста, Григорія Нісського, Василія Великого, Григорія Богослова, Єфрема Сіріна, Іоана Лествичника, Іоана Дамаскіна та ін.). Крім перекладів біблійних книг, античних, візантійських, болгарських авторів, творів отців церкви та їх тлумачень, з'являються і оригінальні твори мислителів Київської Русі. Серед них потрібно назвати «Слово про Закон і Благодать» Київського митрополита Іларіона, проповіді Кирила Туровського, «Послання пресвітеру Фомі» Климента Смолятича, «Повчання» Володимира Мономаха, «Слово о полку Ігоревім», «Повість временних літ», «Житіє Феодосія» Нестора, «Слово про віру варязьку» Феодосія Печерського та ін.
За часів Київської Русі виникають перші спроби осмислення історії та її сенсу, долі та призначення батьківщині, ролі християнства в історії, співвідношення необхідності ("закону») та свободи ("благодаті»).
Другий період філософської думки в Україні охоплює часи козаччини (ХУІ-ХУШ ст.). Це так званий період бароко в українській культурі.
Для бароко як явища культури, як певного художнього стилю характерним є декоративність, театральність, пишність; прагнення до контрастів, до синтезу і сполучення часто протилежних стилів, жанрів, ідей, злам звичних уявлень; перебільшення у виявах почуттів, пафосність; захоплення символічністю, метафоричністю, яскравою образністю. Ідеалом культури барокко стає «героїчна особа».
За Чижевським, духовність бароко виявилася в «максимальній інтенсивності релігійної боротьби на українських землях і найширшому розмаху політичного життя», в певному авантюризмі, що стає характерним для української вдачі з часів козаччини, в схильності до «широкого жесту», до крайностей (максималізм). Риси духовності бароко залишилися в українському національному типі і досі, вважав Чижевський. Щодо філософії, то стиль бароко найбільше виявився тут в поєднанні античної і християнської духовних традицій, а також у надзвичайній символічності, алегоричності, риторичному пафосі, які були притаманні творчості Сковороди, проповідям С. Яворського, Ф. Прокоповича і т. ін. На філософську думку цього періоду вплинули ідеї західноєвропейського Ренесансу і епохи Реформації. Саме у цей період вперше виникає професійна філософія в Україні, пов'язана з діяльністю Києво-Могилянської Академії.
Третій період української філософії визначається як філософія періоду романтизму (XIX - поч. XX ст.). Романтизм став своєрідним антипросвітницьким рухом, пов'язаним з розчаруванням в історичному прогресі, у можливостях розуму і науки. Світ виявився непідвладним розуму, а соціальна дійсність - ворожою природі людини, її особистій свободі. У пошуку виходу романтизм звертається до народної традиції, до колективної мудрості народу, до історичного минулого нації як орієнтира для сучасності. Ідея національного розвитку бере свій початок у межах культури романтизму. З XIX ст. «філософія національної ідеї» стає не менш значною традицією в Україні, ніж «філософія серця».
У філософії періоду романтизму переосмислюється образ людини і природи. Просвітницькому уявленню про природу як складного механізму протиставляється образ природи як одухотвореного, живого цілого. У природі вбачається джерело творчого натхнення, вона починає розглядатися крізь призму людських переживань і настроїв. У розкритті таємниць природи і людської душі віддається перевага не розуму, а почуттям, художній уяві, підсвідомим виявам людської душі, які вкорінені, зокрема, в народному дусі, його мудрості і творчості.
БІЛЕТ 5
1. Назвіть та розкрийте суть філософських методів.
1. До числа головних методів у даному випадку відносять:
Давайте розглянемо ці методи філософії більш докладно. Діалектика є методом філософського дослідження, при якому явища, а також речі розглядаються критично, гнучко, дуже послідовно. Тобто при такому дослідженні увага звертається на всі зміни, що відбуваються. У розрахунок беруться ті події, які стали причиною змін, що відбулися. Дуже багато уваги приділяється питанню розвитку.
Метод філософії, що є прямою протилежністю діалектики, називається метафізикою. При ньому об’єкти розглядаються:
Методи філософії включають в себе також і догматизм. Суть його зводиться до сприйняття навколишнього світу через призму своєрідних догм. Ці догми є прийнятими переконаннями, відступати від яких не можна ні на крок. Носять вони абсолютний характер. Відзначимо. Що даний метод був притаманний в першу чергу середньовічної теологічної філософії. Сьогодні практично ніколи не використовується.
Еклектика, що входить в методи філософії, заснована на довільному поєднанні різних, розрізнених, зовсім не мають загальних засад фактів, концепцій, понять, в результаті якого можна прийти до поверхневих, але щодо правдоподібним, удаваним достовірними висновків. Даний метод нерідко використовується для створення приватних ідей, які допомагають міняти масову свідомість. З реальністю ці ідеї мають мало спільного. Раніше даний метод використовувався в релігії, сьогодні ж він дуже популярний серед рекламників.
Метод, який заснований на виведенні неправдивих, поданих під виглядом справжніх, нових посилок, які за логікою будуть істинними, але зі спотвореним змістом. Думки, відображені в них, не відповідають реальності, але вигідні особам, які користуються даним методом. Інакше кажучи, софісти вивчали способи введення людини в омани під час діалогу. Поширена софістика була в Стародавній Греції. Розбираються в ній були практично непереможні в суперечці.
Основні методи філософії завершуються герменевтикою. Даний метод заснований на правильному прочитанні, а також тлумаченні змісту текстів. Герменевтика є наукою про розуміння. Широке поширення метод отримав в західній філософії.
Існують і додаткові методи філософії. Вони так само є її напрямками. Мова йде про матеріалізм, ідеалізм, раціоналізм, емпіризм.
2.Філософські ідеї в культурі Київської Русі. Філософія Київської Русі охоплює час, починаючи з XI століття (найбільш ранньою оригінальною пам'яткою цієї доби слід вважати «Слово про закон і благодать» Їларіона), й триває до середини XIV (загибель 1340 року князя Юрія II кладе кінець незалежності Галицько-Волинського князівства, культура якого безпосередньо розвивала здобутки Київської Русі). Впродовж зазначеного періоду філософія існує як сукупність філософських істотних ідей, що -структурували світогляд і відображалися у всьому масиві результатів культурної творчості. Тоді філософія ще не виділилася у відносно самостійну сферу теоретичного освоєння світу.
Державотворчі процеси, суспільні відносини, культура в цілому і філософія зокрема формуються спочатку на власній родо-племеипгій основі, на перших порах без впливу досягнень більш розвинених цивілізацій. Вагомий вплив на розвиток Київської Русі здійснило хрещення Русі (988 р.). Ця подія привела до того, що через Візантію в культуру давніх русичів входить антична філософія, християнська література. Завдяки цьому Київська Русь познайомилася з досягненнями культури, філософії давньоєвропейських народів. Здобутки античної філософії проникали в культуру Русі через твори християнських авторів і в христянській «обробці». Внаслідок цього філософія сприймається русичами як частина теології, причому така частина, яка підпорядкована теології. Ще одна особливість культури Київської Русі полягає в тому, що християнство, християнські та античні автори були відомі лише вузькому колу суспільства, духовній еліті. Основна ж маса населення продовжувала вірити у традиційних язичницьких богів — Перуна, Даждьбога, Стрибога та ін. Все це зумовило той факт, що філософія Київської Русі на перших етапах розвитку мала перш за все просвітницький характер; основне завдання вбачалося в тому, щоб роз'яснити народу основні положення християнства і християнської філософії. Тому-то давньоруські автори писали свої твори не у формі наукових трактатів, а у вигляді послань, проповідей, звертань і т.п.
БІЛЕТ 6
1. Основні філософські школи Стародавньої Індії.
Філософія Стародавньої Індії має ряд особливостей, що полягають у специфіці суспільного роз витку цієї країни. Розклад первіснообщинних відносин і заміна їх рабовласницькими тут ускладнені й уповільнені феодально-ієрархічною організацією суспільства (кастовий устрій), яка сприяла консервації традиційних релігійно-міфологічних уявлень і під вищенню ролі їх у формуванні перших філософських вчень. Відпо відно до цих настанов конструювалася характерна для східної філософії картина світу. Природа трактувалася в основному не як предмет теоретичних роздумів і досліджень, а як об'єкт релігійно-моральної рефлексії; вчення про світ розгорталося як варіація і продовження етичного вчення про людину, натурфі лософія шукала в бутті не природні причинно-наслідкові зв'яз ки, а вселенський моральний світопорядок (типу індійської карми), який визначає життєвий шлях і долю людини.
Особливо безкомпромісною щодо ідеалізму і віру вань предків є філософська школа чарваків, яка узагальнила волелюбні і богоборчі настрої народу. Згідно з цим вченням, основою світобудови є повітря, вогонь, вода і земля, комбінації яких утворюють речі, в тому числі людину. Духовної реальності не існує, душі як такої не існує, особистість людини тотожна з її фізичним складом, тому розпад тіла після смерті веде до без слідного розсіювання того, що умовно називають душею. Існу вання богів - фікція, а священні тексти, які розповідають про них,- вигадка жерців і шахраїв. Єдині достовірні джерела пізнання - відчуття і сприйняття, а єдиний критерій і мета швидкоплинного життя - це радість тілесного існування і насолода благами цього світу.
Філософія стародавньої Індії заснована на священних книгах - Ведах, що становлять собою чотири священні книги:
1) Рігведи;
2) Самведи
3) Брахмани;
4). Упанішади.
Усі філософські школи в Стародавній Індії, залежно від їхнього відношення до Вед, поділяються на:
1) ортодоксальні, тобто такі філософські школи, які відповідають Ведам;
2) неортодоксальні, які Ведам не відповідають.
Основними школами філософії Стародавньої Індії є буддизм, джайнізм та йога.
Основні поняття філософії Стародавньої Індії:
а) брахма - це світова душа;
б) атман - це індивідуальна душа;
в) карма - це закон відплати людині за її справи;
г) сансара - це закон вічного переселення душ та кругообігу в природі.
2. Філософські традиції в Україні в XIII-XVIІІ ст.
З християнством, письменством і освітою прийшли на Україну фрагментарні філософські відомості, насамперед через твори Отців Церкви і перекладну літературу. У тій таки літературі знаходимо вказівки на античних грецьких філософів. Вже в «Ізборнику Святослава» 1073 є вияснення деяких філософських категорій за Максимом Ісповідником і Теодороїм Райським, а в «Ізборнику» 1076 — низка етичних норм. Відомі були на Русі й «Діалектика» І. Дамаскина, «Діоптра» П. Пустельника, «Шестоднев» у перекладі болг. І. Екзарха, антології «Пчоли», середньовічні хроніки, а далі твори Кирила філософа болг., які містили чимало філос. відомостей. Під їх впливом були висловлені думки в ориґінальних творах староукр. письменства, гол. в «Слові о законі і благодаті» Іларіона, «Поученнях» Луки Жидяти і Володимира Мономаха, у «Слові» Данила Заточника, в літописах, житіях і проповідях. Уже за Ярослава Мудрогодіяли в Києві учені («книжні люди»), серед них Теодосій Печерський, Нестор-літописець та ін., що залишили глибокі своїм змістом твори. Зокрема писання Клима Смолятича доводять його ознайомлення з античною філософією, а літописець називає Клима «філософом, якого в руській землі не бувало». Кирило Турівський у поетично складених творах і проповідях намагався погодити віру з розумом. Але це мислення далеке від сучасної йому у Західній Європі спекулятивної схоластики, яка до кін. 15 ст. була майже невідомою в Україні. Слід ще згадати впливи юдаїзму й арабських рел. мислителів, що виявилися в єресі «зжидоватілих», яка, хоч виникла в Києві, набрала більшого поширення в Новгороді.
Перехідною постаттю між «золотим віком» Академії та розповсюдженням філософської освіти в інших містах України та Сх. Европи і його завершенням з'являється блискучий і перший справжній укр. філософ Г. Сковорода, вихованець Академії, сучасник Канта. Сковорода, названий «укр. Сократом», видатне явище в укр. і елов. філософії взагалі, людина, що своїм життям і філос. проповіддю засвідчувала автентичність своїх поглядів і теорій. Студії над Сковородою за останніх сто p., зокрема від часу видання його творів Д. Багаліем (1894), виявили, що його філософія є не лише вираженим у літ. символах етичним світоглядом чи еклектично дібраними філос. елементами з перевагою богословської думки, а й суцільною ориґінальною системою пізнання, метафізики й етики. Важливим етапом цих студій були праця «Філософія Г. С. Сковороди» Д. Чижевського (Варшава 1934) та статті Івана Мірчука в німецьких славістичних журналах 1930-их pp. Особливо інтенсивні досліди над Сковородою проведено на поч. 1970-их pp. в Україні і за кордоном у зв'язку з 250-літтям його народження. Тоді ж видано повне видання «Творів» у двох томах (Київ, 1973).
Серед сучасників Сковороди і філософів наступної генерації були: І. Хмельницький (студіював у Кеніґсбергу, мабуть, у Канта); Г. Полетика, що перекладав твори грецьких філософів; містик і масонський діяч С. Гамалія (1743 — 1822, переклав твори німецького містика Я. Беме) і релігійний мислитель-аскет П. Величковський, що свої богословські й філос. писання базував на патристиці. Типовим світським представником філософії просвічення був Я. Ковельський, також вихованець Киево-Могияянської Академії, що, бувши добре ознайомлений з сучасною зах. філос. думкою, виявив себе прихильником теорії природного права і суспільного договору Ж.-Ж. Руссо. Його твори «Философические предложения» (1768) і «Рассуждение о человеческом познании» (1780) мали прогресивний вплив на суспільно-політичну думку в Росії. Під впливом X. Вольфа написав свою логіку Іван Рижський («Умословие или умственная философия», 1790), згодом перший ректор Харківського університету.
БІЛЕТ 7
1. Будди́зм (санскр. बुद्ध धर्म, buddha dharma?; палі बुद्ध धम्म, buddha dhamma, «Вчення Просвітленого»[1]) — релігійно-філософське вчення (Дгарма) про духовне пробудження (бодгі), яке виникло близько VI століття до н. е. в Давній Індії. Засновником вчення вважається Сіддхартха Гаутама, в подальшому отримав ім'я Будда Шак'ьямуні.
Будди́зм — одна зі світових релігій[2], яка зародилася в Індії і поширена переважно в Азії: від Шрі Ланки до Бурятії, і від Калмикії до Японії[2]. Найбільше послідовників має в країнах Південно-Східної Азії, Східній Азії та Тибеті[2]. Предмет науки буддології. Оригінальна назва: Дгарма (Закон, Вчення) або Буддга-дгарма (вчення Будди). Слово «буддизм» створене європейцями у XIX столітті/. Вважається, що це одна з найдавніших світових релігій, яка сповідується в багатьох регіонах світу. «Без розуміння буддизму неможливо зрозуміти і великі культури Сходу — індійську, китайську, не говорячи вже про культуриТибету та Монголії, які пронизані духом буддизму до їх останніх основ». Буддійська етика побудована на засадах незавдання шкоди та помірності. Виховання при цьому спрямоване на розвиток моральності (сіла), зосередженості (самадхі) та мудрості (пання). За допомогою медитації буддисти пізнають механізми роботи розуму та причинно-наслідкові зв'язки між тілесними та психічними процесами.
Благородний шлях до спасіння включає 8 елементів (граней):
В буддистській етиці існує 10 невмілих вчинків, які приводять до страждань, як самого буддиста так і оточуючих його осіб. Їх розділено на три категорії: тілесні, словесні та духовні невмілі вчинки. До тілесних відносяться: вбивство, крадіжка та помилкові сексуальні відносини (подружня зрада, педофілія та інше). Словесні невмілі дії: брехня, сіяння розбрату (розмови, які ведуть до сварок), образливі слова та безглузда розмова. Духовними невмілими діями є: користолюбство, недоброзичливе ставлення до інших та невірні погляди.
2. Києво-Могилянська академія і розвиток філософії в Україні. Києво-Могилянська академія виникла у 1632 році в результаті злиття Київської братської та Лаврської шкіл, коли за заповітом знатної київської шляхтянки Галшки Гулевичівни був заснований Братський Богоявленський учительний монастир і при ньому Братська школа - попередниця Академії[1.1]. Це був перший національний навчальний заклад, який відповідав потребам духовного життя українців в період радикальних світоглядних та суспільно-політичних змін, народно-визвольних війн, формування держави. Він розвивав освітні ідеї, започатковані в Острозькій Академії (1576 - 1636 р.р.). Петро Могила зорієнтував систему освіти на західний манер, приділивши великої уваги вивченню мов, які відкривали для студентів можливість знайомитися з іноземними досягненнями культури і науки. Цей заклад став іменуватися Києво-Могилянською академією на честь свого благодійника і опікуна Петра Могили[2.1]. Важливою особливістю колегії була доступність освіти для всіх станів населення.
Національна наука веде свій початок з цих стін. В Академії сформувались власні філософська, політична, поетична, музична, архітектурна, історична, живописна школи, зародився і став професійним театр. Тут започатковуються природничі науки - астрономія, біологія, мінералогія, зоологія. Повний термін навчання становив 12 років, у всіх класах навчалися один рік, у класі філософії – два роки, богослов’я – чотири роки. Навчальний план передбачав вивчення "семи вільних мистецтв", слов’янської, грецької, латинської і польської мов. З кінця XVIII ст. вивчали німецьку, французьку і староєврейську мови. Викладання велося спочатку лише слов’янською мовою, а дещо пізніше філософію вивчали латинню. Складовою частиною навчального процесу були диспути, коли один студент обґрунтовував думку, а інші її заперечували. Активізації навчальної діяльності учнів сприяли також своєрідні змагання у написанні кращих творів, віршів, промов і їх виголошенні.
БІЛЕТ 8 1. Особливості філософської думки в Стародавньому Китаї. Серед народів, які стояли біля витоків людської цивілізації, чільне місце посідає і китайський народ. Становлення філософської думки у Стародавньому Китаї спостерігається вже у VII ст. до н.е. Про це свідчить зміст старокитайських трактатів: "Іцзін" ("Книга перемін"), "Шіцзін" (Книга пісень"), "Шуцзін" ("Книга історії") та ін. У цих книгах проглядаються такі філософські проблеми: -про єдність і різноманітність речей;- про дію протилежних сил в єдиній субстанції; -про природну закономірність; - про природність людської душі і свідо-мості. Щодо розгляду цих проблем особливе місце у китайській філо-софії посідає вчення Лао-цзи (VI ст. до н.е.). Центральною проблемою філософії Лао-цзи є питання "дао". "Дао", за Лао-цзи, — це одночасно і всезагальний шлях, якого дотримуються всі явища і речі, і їхнє першоджерело, першооснова. Поряд із категорією "дао" у вченні Лао-цзи чільне місце посідає категорія "де". Якщо "дао" — це всезагальний шлях, якому підкорені всі речі, то "де" — це конкретний шлях окремої речі або групи речей. Розробляючи категорії "дао" і "де", Лао-цзи вперше в історії філософії висуває проблему єдності сутності і якості та їх відмінностей. Завдання пізнання Лао-цзи вбачає у зведенні різноманітності речей до їх загальної єдності, що прихована в "дао". Філософські погляди Лао-цзи містять у собі зразки наївної діалектики. Він завжди вказував на плинність, змінність речей і на їхню внутрішню суперечливість. Іншу позицію займав видатний філософ Стародавнього Китаю Конфуцій, що також жив у VI ст. до н.е., точніше з 551 по 479 pp. до н.е. Загальновідомим є те, що Конфуцій не звертав уваги на вивчення та розробку загальнотеоретичних проблем, він не створив філософської системи крайнього спрямування. Всю свою увагу він зосередив на питаннях етики, бо цього вимагали історичні умови того часу, соціальний інтерес. Свою етику він побудував на грунті релігійно-філософських уявлень про навколишню дійсність. Етика Конфуція — це раціоналізована старокитайська релігійна мораль. В основу цієї моралі покладені принципи: 1) людяність (жень); 2) справедливість і обов'язок (і); 3) ритуальність (лі); 4) знання (чжи); 5) довіра (сінь). Центральним принципом моралі Конфуція є гуманність, яка й становить основу доброчесності. Бути "гуманнним" — означає любити не стільки себе, скільки інших, на несправедливість відповідати справедливістю, за добро платити добром. Бути гуманним — означає вміти вчасно пожертвувати своїми інтересами. Таким чином, філософія Конфуція — це яскраве відбиття тендеції до стабілізації в людських відносинах. Ця стабілізація досягається за рахунок ієрархії в пануванні і підкоренні, що здійснюється із вічного плину законів неба. Відстоюючи міцну державну владу, Конфуцій завжди говорив, що правитель має божественну сутність. Цар, монарх, імператор, на його думку, — це "син неба". А воля неба поширюється і на суспільне життя. Суспільство має дотримуватись не законів природності, як говорив Лао-цзи, а вічних законів неба, носієм яких і є "син неба". Принцип підкорення, слухняності, покірливості та примирення є одним із головних у соціальній філософії Конфуція (Чжун-пі). Важливу роль у розвитку філософії Стародавнього Китаю відігра-вала школа вільнодумця Ян Чжу (приблизно 395-335 р. до н.е.). Виступаючи проти конфуціанства, Ян Чжу захищав і розвивав вчення Лао-цзи. Ян-Чжу доводив, що віра в небо, в безсмертя душі та потойбічне життя грунтується на неуцтві. Він вчив, що життя — це буття, а смерть — небуття. З огляду на ці міркування, Ян Чжу вважав, що людина має керуватися законами природного реального життя. Метою життя, говорив він, є чуттєва тваринна насолода, бо саме ця насолода і є людським щастям. Підсумовуючи розгляд філософії Стародавнього Китаю, зробимо висновок. У більшості філософських шкіл переважала практична філософія, яка була тісно пов'язана з проблемами життєйської мудрості, моралі, пізнання природи і соціальним управлінням. Хоч ця філософія була малосистемна і в ній проявився слабкий зв'язок навіть з тими науками, які існували тоді в Китаї, однак за формою і методами постановки проблем ця філософія є широкомасштабним явищем, а по суті вирішення поставлених проблем - цінніснозначимою і гуманістичною.
2.Філософія Г. Сковороди Григорій Савич Сковорода (1722-1794 рр.) є одним із найвидатніших представників історії української філософії Визначаючи предмет філософії, Сковорода вважає, що вона - саме життя. Філософствувати — значить «перебувати на самоті з собою», на самопізнання слід спрямувати людське життя. Як власну матір можна знайти вдома, так і своє щастя людина здобуває всередині себе. Мета людського життя — це «внутрішній світ», «радість серця», «міцність душі», «веселість серця». Саме вони є завершенням усього добра та найвищим благом і для філософів, тобто головною якістю людини є не стільки «теоретичні» пізнавальні здібності, скільки емоційно-вольове єство її духу, серце, з якого виростає і думка, і прагнення, і почування. Причина людських страждань - у «неправдивому розумінні» суті речей Зовнішній світ - «швидкоплинна річка», тому гонитва за його благами -безглуздя. Любов до зовнішності робить з людини раба, оскільки видимість засліплює, веде в темряву помилок. А істинне пізнання проникає в незмінну сутність речей, тому воно може стати основою справжнього щастя, тобто Сковорода йде за сократівським принципом тотожності щастя та істини. Для людини є два способи життя: «світський» — згубний та «божий» — спасенний, праведний. Останній є умовою знаходження «правильного» погляду, подолання гріха, зречення злої волі. Це не шлях розуму та розуміння, а шлях віри і любові до Бога. Найвища мудрість для Сковороди — «філософствувати у Христі», оскільки Христос та істина — тотожні. Жити в істині означає жити у Христі Кожна людина прагне до самопізнання, бо найкоротший шлях до Бога - через власне «серце», через відкриття в ньому «образу божого». Здобуваючи собі «нове серце», людина сама стає «сином божим», «обожнюється», «преображається». А звідси виводиться мета всілякого людського буття і, зрештою, філософії. «Філософія, чи любомудрість, скеровує все коло діл своїх на той кінець, щоб дати життя духу нашому, благородство серцю, світлість думкам, як голові усього». Мікрокосмос (людина) — це також єдність двох «натур»: «емпіричної» (тілесної) та «внутрішньої» (справжньої, «істинної») людини. Емпірична людина, як і матерія, є «тінню», «темрявою», «тлінням». Проте мікрокосмос не просто співіснує з макрокосмосом, пасивно відтворює його структуру, а є активним моментом у гармонійній взаємодії з великим світом (макрокосмосом), оскільки єством «внутрішньої» людини є Бог. Тому сократівський заклик Сковороди «пізнай себе» означає пізнати Бога.
Гармонія великого світу (макрокосмосу) і людини (мікрокосмосу) не встановлюється сама собою, автоматично; вона має своїм грунтом творчу життєву ініціативу людини. Можливих (і різних) способів гармонізації людини зі світом багато, і кожен має віднайти відповідний («сродний») своїй неповторності й унікальності спосіб життя у світі. Але ці способи репрезентовано людині символічно. Тобто між макрокосмосом і мікрокосмосом існує посередник, третій світ, світ символів — Біблія. Тут також вирізняються дві «натури» - «видима» (предметна образність символу) і «невидима» (смисл, розшифрування «сенсу символу»). Біблія як третій світ є справжнім, реальним Словом Божим і втіленням Бога. Сама Біблія стає істотою божого порядку. Сковорода вказує, що Біблія є Бог.
Г. С. Сковорода — засновник класичної української філософії. Водночас він вплинув на формування філософської думки в Росії. Більшість російських істориків філософії (О. І. Введ енський, В. Ф. Ерн, Е. А. Рад лов, М. О. Лосський) прямо називають Сковороду «родоначальником російської філософії». Велич Г. С. Сковороди полягає і в тому, що він поєднав у собі філософа, мудреця, вчителя життя із філософським способом життя. Філософія в її найглибшій сутності - не лише світобачення, а й світовідношення. Приклад цілісності серця, розуму, вчинку уособлює в собі український філософ і поет Григорій Сковорода.
БІЛЕТ 9
1. Філософсько-етичний зміст даосизму.
Даоси́зм — китайське традиційне вчення, в якому присутні елементи релігії, містики, гадань, шаманізму, медитацій, а також традиційна філософія і наука. Послідовники даосизму звуться даосами.В історії Даосизму має місце розділення вчення на філософський Даосизм (дао цзя), що розвинувся в неодаосизм, і релігійний (дао цзяо), що включив алхімію, демонологію, лікування. За час свого існування даосизм не створив єдиної церкви, а догматичні положення його ортодоксальних направлень не сформувалися в конкретний, спільний для всіх віруючих догмат. Це відбилося на поліморфізмі даоської доктрини особливостях ритуальної діяльності і організаційних рівнях. Проте даосизм є цілісний соціокультурний феномен, що робить значний вплив на життя сучасного китайського суспільства.Даосизм виник у 6 столітті до н. е. і є однією з двох корінних китайських релігійно-філософських систем (іншою є конфуціанство), яка значно вплинула на розвиток китайської культури. Ціль даосизму, як філософії виражається у «Дао Де Чінг» (книга шляху і благодаті) мислителя Лао-Цзи, Чуанг Цу, і у Льє Цу будучи глибокою, радісною, таємничною і практичною гармонією з всесвітом. В політиці і виживанні, даос шукає дієвого шляху найменшого спротиву і скромності. Всі крайні позиції ведуть до своїх протилежностей. Все є в русі, за винятком самого Дао (Шляху). Інь (жіноче) врівноважує Ян (чоловіче).За твердженням даосів, світ у цілому і людина зокрема характеризуються трьома видами життєвої енергії: шен (дух), ци (дихання) і цзін (життєва субстанція). Під час медитації людина прагне до злиття мікрокосму (її) з макрокосмом (всесвіт). З цією метою людина повинна позбавитися від дуалістичного сприйняття дійсності; іншими словами, вона прагне ототожнити своє Его зі всім всесвітом, тобто позбавитися від суб'єктно-об'єктної свідомості. Отже, даоська медитація глибоко містична. Містичний союз зі всім сущим не піддається раціональному поясненню; збагнення здійснюється безпосередньо через досвід. Таким чином, затверджується фундаментальне положення даосизму, згідно з яким розказане Дао не є достеменне Дао. Те, що пізнається під час медитації не піддається словесному вираженню. Якщо все знаходиться в процесі постійної зміни, ідентифікація власного «Я» стає ілюзією, явною помилкою, але рано чи пізно людина буде вимушена змиритися з реальністю змін. Проте даосизм не схильний вдаватися до мудрувань і акцентує увагу на практичному здійсненні цієї концепції. Людина повинна переконатися на власному досвіді в суті питання, тобто усвідомити дійсну реальність і відчути себе частиною потоку Дао.
1. Філософсько-етичний зміст даосизму.
Філософські погляди Тарас Шевченка.
Філософські і соціально-політичні погляди «братиків» не були єдиними. Тарас Григорович Шевченко, вступивши у братство, відстоював свої особливі самостійні погляди, не поділяв повністю релігійно-ідеалістичний світогляд Миколи Костомарова і Пантелеймона Куліша, був прихильником активних виступів, відкритої боротьби з кріпосництвом та царизмом, тоді як інші члени товариства готові обмежитися лише літературною і освітньою пропагандою. Тоді ж Тарас Шевченко — аж ніяк не революціонер, а скоріше бунтар у пост-екзистенціальному значенні. Шевченківський бунт певно відкидає несправедливу соціально-політичну реальність з її порядками, законами та ін. Тоді ж це відкидання не ставить своєю метою утвердження якогось іншого порядку, законів та ін. У творах Тараса Шевченка немає ніякої програми зміни суспільного буття, крім самої загальної мрії про «сім'ю велику, вільну, нову», про світ, у якому лише «буде син і буде мати, і будуть люди на землі». Ідеальне суспільство шевченківської мрії є царство творчого людського духу, а не букви, точно «запланованої», зафіксованої в системі чітко визначених законів. Що ж до філософсько-релігійних поглядів Тараса Шевченка, то погляди виявляються, насамперед, в етичній оцінці людського життя. Вищим критерієм оцінки людського буття виступає правда, що набуває у світогляді роль надприродного принципу, стає синонімом закону Божої волі. Ця правда — не абстрактна філософська категорія, а жива норма конкретно-індивідуального переживання свого життя.
БІЛЕТ 10
1. Основні положення вчення Конфуція. 1.Основний зміст вчення Конфуція – це вчення щодо правил поведінки й його нормах. Це вчення хороше управлінні державою, про сумлінному відправленні державної служби, як і про правильному порядку до сімейному побуті. У цьому воно повністю орієнтується зберегти закріплення традиційних, сформованих у Китаї з давнинисемейно-родових обрядів, і культу предків. Конфуцій не вчив нічого новому; вона сама наполегливо повторював, що ні викладає ніякого нового вчення, а вимагає лише суворого дотримання древніх законів і установлень. Найважливішим із них збереження культу предків, що поряд із обожнюванням імператора та її влади стало основним змістомконфуцианского релігійного культу. По релігійним віруванням китайців, найголовніша обов'язок людини – це синова шанобливість («>сяо») та шанування предків. Саме звідси виростає повага до порядків у державі, до чиновників, що його втілюють. Всі його вчення висловлює властиве традиціоналістських товариствам прагнення стабільності, незмінності, яке обертається закріпленням кожним людиною постійного місця у соціальної ієрархії. Це місце визначається відповідність до його соціальній приналежністю і статусом, і навіть власними силами з оволодіння правильним вченням.
2. Філософські, суспільно-політичні погляди І. Франка та Лесі Українки
Франко
Постать Франка дійсно є видатною, а світоглядна позиція досить складною. Філософські, соціально-політичні, етичні та естетичні погляди Франка грунтуються на виборі новітніх наукових фактів, використанні ідей представників позитивізму, раціоналізму, антропологічного напряму в теорії культури, ідей американського економіста Генрі Джорджа, економічних ідей Маркса та програми галицьких соціалістів.Франко був переконаний в однобічності як матеріалізму, так і ідеалізму, авторитетом для нього в царині філософії є "позитивна філософія, що базується на найцікавішому природному знанні".
Сам Франко визначає свою світоглядну позицію як раціоналізм, тобто такий підхід до речей, явищ дійсності, коли факти позитивних наук вважаються достатнім підґрунтям для їх існування і розвитку. На думку Франка, матерія є первинною, а свідомість - вторинною. Попри всю свою різноманітність природа - єдина, у ній відбувається лише перехід однієї форми матерії в іншу. Визначаючи якісну різницю між органічним та неорганічним світом, Франко показував їх єдність. Для пояснення явищ природи не потрібно залучати ніякі надприродні містичні сили, бо вона підкоряється об'єктивним законам розвитку.
Л.Українка
Визнаючи матерію первинною, незалежною від людей і людського "Я", Леся Українка вважала свідомість, дух вторинним, залежним від матерії. Причому свідомість породжується матерією, є її продуктом. Вона відкидає релігійно-ідеалістичне вчення про "божественне" походження свідомості, про Бога як першооснову всього існуючого. Поглядам Лесі Українки властиві елементи діалектики, яку вона розглядала як метод підходу до вивчення явищ світу, метод розкриття істини шляхом суджень і пізнання. Взаємний зв'язок явищ дійсності, на думку Лесі Українки, зумовлюється тим, що одні явища виступають як причина, а інші - як наслідок. Кожний попередній ступінь суспільного розвитку є, за твердженням письменниці, причиною подальшого, більш високого етапу розвитку суспільства.Леся Українка стверджувала: матерія, що є об'єктивною реальністю, існує вічно, знаходиться в безперервному русі і якісному змінюванні. Це означає, що вона розвивається за своїми законами, незалежними від людини і людства, і тому для її пояснення не потрібно залучати ні містику, ні інші вигадки метафізиків та ідеалістів.Пізнавання навколишнього світу є, на думку Лесі Українки, процес відображення в свідомості людини предметів і явищ матеріальної дійсності. Правильність наших знань про навколишню дійсність, вірогідність теорій контролюється життєвою діяльністю людей. Трудова діяльність не тільки перевіряє правильність теорій, а є і початком пізнання.
БІЛЕТ 11
1. Філософія Мілетської школи (Фалес, Анаксімандр, Анаксімен). Мілетська школа (іонійська школа натурфілософії) — (давньогрецька) філософська школа, заснована Фалесом у Мілеті, одному з міст Іонії, у першій половині VI ст. до н.е. Представлена Фалесом, Анаксимандром й Анаксименом.Натурфілосо фія стала першим філософським вченням Давньої Греції, в якому започаткувалася моральна проблематика. Вона вийшла з грецької міфології, але на відміну від неї ставила запитання не про те, хто народив усе суще, а з чого це суще вийшло, при цьому майже не розглядався моральний бік існування людини. Представниками натурфілософії були: мілетці (Фалес, Анаксимен, Анаксимандр — VI ст. до н.е.), Геракліт, елеати, піфагорійці, софісти, Емпедокл, Анаксагор і Демокрит.У рамках натурфілософії були висунуті перші космологічні моделі світу, в яких Космос вважався жи вим, мав розум і душу й розвивався за своїми законами, голов ним з яких був Логос (закон), а Земля зображалася здебіль шого у вигляді диска, оточеного повітрям або водою. Космос був своєрідним абсолютним принципом, універсальним зраз ком, що породжував подібний до нього тип людського існу вання — гармонійна відповідність Універсуму. Вважаючи за першооснову одну з матерій — у Фалеса цевода, у Анаксимена — повітря, у Анаксимандра — невизначена матеріальна сутність (апейрон) — перші натурфілософи розглядали фізич ні взаємодії різних речовин (взаємовідносини праматерії та руху), не приділяючи уваги моральній стороні поведінки ок ремої людини.На думку Геракліта ( 544—483 рр. до н. е.), усім править Доля (необхідність), з якою тісно пов'язаний Логос (закон). Останній існує об'єктивно, не є добрим чи злим у людському розумінні, і дотримання його є істинним і муд рим. Усе пізнається через розум, а орієнтація на чуттєве від даляє людину від Логосу.Людина, на думку натурфілософів, — це істота «природ на». Вона не може пізнавати себе відокремлено від природи, а лише як складову частку її, що має всі якості цілого і змі нюється адекватно йому. Завдяки Логосу людина пізнавала сенс головних вимог космічного ладу — спорідненість з апейроном. Якщо відбувалася несправедливість (отримання інди відуальних рис у тому розумінні, що ці риси не виражали за гальної справедливості), космічна необхідність виявляла себе в образі жорстокого Року, що карає. Здійснення справедли вості відбувається згідно з нормами таліона і розуміється як «рівна відплата».
2. Особливості розвитку української філософії у ХХ ст.
У XX ст. українська філософська думку, переживши короткий період зльоту, надалі розвивалась трьома потоками: в Україні (радянській та Західній) та в діаспорі - за межами України. В цілому за межами України українцями було створено 46 навчальних та наукових закладів, у тому числі-Український вільний університету Відні (1920 р.), пізніше перенесений у Прагу, а потім - у Мюнхен.
Серед мислителів, ідеї яких істотно вплинули на стан філософської думки в Україні, перш за все слід назвати В. Зеньковського (1891 -1962), який читав у Київському університеті курси психології та логіки та зробив суттєвий внесок у вивчення історії руської філософії, у розуміння співвідношення філософії та релігії (у 1919 р. виїхав у Югославію); Флоровського (1893-1979), відомого історика Церкви та релігійного світогляду (також виїхав за кордон); відомого філософа київського походження Л. Шестова (1866-1938), надзвичайно цікавого творця власної релігійної версії філософії екзистенціалізму; О. Гілярова (1855 -1938) -у певний час професора Київського університету, видатного історика античної філософи, історика західної філософії. О. Гіляров вважав дух виявленням внутрішніх можливостей та потенцій природного універсуму, тому саме через осмислення суті духовного ми можемо наблизитись до розуміння дійсності. Фундаментальне дослідження О. Гілярова" Источники и софисты. Платон как исторический свидетель" по сьогодні залишається одним із кращих досліджень на цю тему у світовій філософії.
БІЛЕТ 12
1. Особливості філософії Геракліта.
Найважливіший крок у розвиткові філософської думки зробив Геракліт. Він поставив проблему усвідомлення мінливості, плинності буття. Як і інші представники натурфілософи. Геракліт також шукає основу єдності світу в чуттєво-конкретній структурі, але центральним пунктом свого вчення він робить ідею становлений. постійного взаємоперетворення речей. За Гераклітом, усі предмети, а також і людська душа, походять з одного начала - вогню — у силу того, то саме вогонь найбільш рухливий, мінливий, безперервно плинний. У вченні Геракліта висловлені й обґрунтовані гри найважливіших принципи, що характеризують ранньогрецьку натурфілософію як своєрідний тип світорозуміння. І По-перше, не принцип матеріальності, законоподібності і внутрішньої необхідності світу. Світом править логос - закон, що підтримує світовий порядок. Разом з тим "логос" — не і "слово", тобто розум, що осягає дійсність. По-друге, принцип взаємоперетворення речей - "усе тече". Для пояснення нього принципу Геракліт знаходить прекрасний образ: "Не можна ввійти двічі в ту саму ріку". Світ представляється як безупинний потік становлення. По-третє, принцип боротьби протилежних начал як основи руху і зміни: "Боротьба (війна) — пар усього, батько усього", - стверджує Геракліт. Філософ виділяє протилежності на основі споглядання дійсності, тобто: тепле — холодне, сухе - вологе, чоловіче начало — жіноче і т.п. Погляд на речі як єдності протилежностей веде і до визнання відносності властивостей предметів, естетичних і моральних якостей людей.У філософії Геракліта вперше усвідомлено розробляється діалектичний погляд на світ, і він по праву вважається основоположником античної діалектики. Однак діалектика Геракліта носить натуралістично-космологічний і споглядальний характер, до розробки діалектики мислення, діалектики понять він не доходить. Його заслуга — у становленні діалектичного погляду на природний світ. Діалектика пізнання, думки виробляється в зв'язку з осмисленням специфіки людського буття і дії, зі зверненням філософської думки до розуміння людини.У натурфілософських побудовах ще немає свідомого протиставлення мислення і буття і з'ясування їх відношення, що є специфічною рисою філософського знання. Але можливість такого протиставлення у вченнях, присвячених пошукам першооснов буття, уже існує: картині світу, даної в образних уявленнях міфологічного мислення, протиставляється картина об'єктивної дійсності, усвідомленої за допомогою визнання незнишуваної першооснови всіх речей і явиш.
2. Розкрийте особливості сучасної західної філософії та назвіть її основні філософські напрями, школи.
У сучасній філософії і соціології спостерігається величезна кількість підходів до проблеми людини, які найчастіше конфронтують один з одним. Особливо стали популярними спроби західної філософської антропології створити цілісну картину людини. Термін "філософська антропологія" означає сформоване на Заході філософське вчення про людину (виникло в 20-30-х роках XX ст.ст., представлене такими філософами як М. Шелер, М. Ландман й ін.). Останнім часом він широко вживається і у вітчизняній літературі.Дане вчення претендує не тільки на роль єдиної теорії людини, але і на виконання нею методологічної й інтегруючої функції в системі філософії і соціології і використовується як альтернатива діалектико-матеріалістичним поглядам на світ і людину. Зараз приділяється багато уваги тому, щоб, виходячи з визнання ущербності людського організму, обґрунтувати незмінну сутність людини.У філософській антропології є такий варіант біологізаторної концепції, відповідно до якого сутність людини вбачається в її агресивності. Агресивність же трактується як інстинкт, як необхідна частина поведінки людини, без якого вона не може існувати і переборювати труднощі.Почали відроджуватися й ідеї надлюдини, що виходять із уявлення про людину як істоту, у якій виражається нескориме прагнення стати вищою за саму себе (Е. Бенц, В. Панненберг).Усі концепції сучасної філософії, що прагнуть вивести сутність людини з її біологічної неповноцінності, використовуються як засіб теоретичного обґрунтування невинності тих, хто розв'язує війни, виправдання насильства інстинктом агресивності.
БІЛЕТ 13
1. Визначте головні тези вчення Піфагора.
Про всесвіт-Піфагор був першим, хто назвав Всесвіт «Космосом» через ту впорядкованість, яка йому притаманна. За його вченням основоположні принципи світобудови можна висловити мовою математики. Початком, що об'єднує всі речі, виступають числові співвідношення, які виражають гармонію й порядок природи: «Всі речі суть числа».
Про Бога-За вченням Піфагора, «Бог — це число чисел», це єдинийБог, що містить в собі все. Бог виявляється як закон і сам є закон. А прийняття цього Закону — Клятва слухняності закону. Піфагорійці, даючи клятву, були впевнені, що справа, яку вони обіцяють виконати, освячена божественним Законом.
Про сакральну математику-У своєму прагненні осягнути вічну Істину Піфагор звертався до математики, вважаючи цю священну науку найкращим методом для осягнення й висловлення першопринципів, об'єднуючої сили космосу. З цієї точки зору, усе створене прив'язане до числових правил і пропорцій, які синтезовані числі десять — досконалому числі.
Про гармонію-Гармонія присутня скрізь у Всесвіті: і в комбінації ритмів астрономічних тіл, за якими вони обертаються в просторі, відомій як «музика сфер», і в мистецтві музики, яка очищує душу. Гармонія встановлена не лише на фізичному рівні, але також і в зв'язках між космічним і моральним порядком. Піфагор увів звичай застосовувати музику для очищення душі й практикував лікування музикою
Про еволюцію-Друга сторона вчення Піфагора говорить про Еволюцію як закон космосу, єдиний для всього. Безсмертна душа людини, діючи згідно з цим законом, переходить з одного тіла в інше, набирає необхідного досвіду, пізнає світ, закони, Природу, завойовує Мудрість, щоб повернутися на свою Божественну Батьківщину.
Про дружбу-Піфагорійці високо цінували дружбу, яка розглядалась як невід'ємна умова спільного життя, що добре ілюструє відомий вислів: «між друзями всі речі — спільні». Піфагорійська дружба досі слугує гідним прикладом відданих, чесних, щирих стосунків між людьми.
Про перевтілення душі-За Піфагором, душа є безсмертною та перевтілюється після смерті в інші живі істоти, зокрема, у тварин. Грецький філософ Ксенофан висміював це бачення: «Одного разу Піфагор проходив біля людей, які знущалися з собаки. „Не бийте його. Це душа одного мого друга. Я впізнав її по голосу.“»
2. Розкрийте суперечливість філософських ідей Ф. Ніцше. Ф.Ніцше протиставляє силу життя культурним нормам й цінностям, вважаючи, що саме людська слабкість і незахищеність спричинюй виникнення культури як системи штучних засобів виживання. Мораль — це засіб боротьби слабких проти сильних. Життя не підлягає моральним оцінкам, бо воно є лише таким, яким воно може бути: "Людина, якою вона повинна бути, - це звучить для нас настільки ж безглуздо, як і "дерево, яким воно повинно бути". Свою позицію Ф.Ніцше позначає не як "аморалізм" (неморальність), а як "імморалізм" (позаморальність). Мораль, на думку Ф.Ніцше, тримається на авторитеті та залякуванні, але "Бог помер" тому, що він не втручається у життя для його зміцнення. Ті ж, що посилаються на Бога, підтримують слабкість і виродження, а не силу життя. Якщо ж людина відчуває у собі "голос крові”, вона повинна не звертати увагу на мораль, стати "по той бік добра і зла" й піднести себе саму на надлюдський рівень. Здатна на таке людина стає "надлюдиною", і тільки вона може бути справжнім виявленням сили життя. Очевидно, що Ф. Ніцше також постає проти розуму як засобу організації людського життя, вважаючи останнє сліпою силою і самовладною сутністю. Але, заперечуючи Ф.Ніцше, слід сказати, що людське буття не зводиться до життя людського організму; у духовному світі діють інші закони, ніж у матеріально-фізичному. Якщо в матеріальному світі панують закони маси й сили, то в духовному - прагнення самовдосконалення і прийняття будь-чого з участю розуму, тобто через розуміння. Неважко також усвідомити й те, чому деякі ідеї Ф.Ніцше були схвально оцінені фашизмом.
БІЛЕТ 14
1. Філософія атомізму Демокріта та Левкіппа.
Основу філософських роздумів Демокріта складає ідея атомізму, якав самому загальному вигляді вже з'явилася в давньосхідної культурі і яка, яквважають історики, була сприйнята Демокрітом від його вчителя Левкіппа. Алевін розробив її далі, оформивши в цілісну концепцію.
Коротко цю концепцію можна викласти таким чином. Демокритвважав, що існує нескінченна безліч світів; одні світи виникають,інше гинуть. Всі вони складаються з безлічі атомів і порожнечі. Пустота --між світами і атомами. Самі ж атоми неподільні і позбавлені порожнечі. Крімвластивості неподільності атоми незмінні, не мають всередині себе ніякогоруху; вони вічні, не знищуються і знову не з'являються. Число атомів усвіті нескінченно. Вони відрізняються один від одного за чотирма ознаками: 1) поформі, 2) за величиною, 3) по порядку і 4) по положенню. Так, А відрізняєтьсявід Р формою, АР від РА порядком, Ь від Р-становищем. Величина у атомів тежрізна; на Землі вони малі, причому настільки, що органи чуття не встані їх сприймати. Такі пилинки, які є в кімнаті, невидимізвичайно, але помітні в промені світла, що подає в темну кімнату. Їхнепомітність в звичайних умовах дає підставу вважати, що вони неіснують, насправді ж вони є; такі й атоми. Атоми буваютьсамої різної форми (А і Р, наприклад); вони можуть бути кулясті, незграбні,увігнуті, випуклі, крючкообразни, якореобразни і т. п. З різних атомів ірізного їх числа, шляхом зчеплення і утворюються різні речі і світи. Якщоб вони знаходилися в стані спокою, то пояснення різноманіття речей булоб неможливо. Їм як самостійним елементів притаманне рух. Перебуваючив русі, атоми стикаються один з одним, змінюючи напрямок руху;одним з видів руху є вихор. Сам рух безначальний і небуде мати кінця.
Тепер перейдемо до більш детального вивчення принципів, характерних дляфілософії Демокріта.
атомізму Демокріта і парадокси Зенона
2. Розкрийте суть вчення С. Кірк’єгора.---------------------------------------------------------------
БІЛЕТ 15
1. Особливості філософського вчення Елейської школи (Парменід, Зенон).
Еле́йська шко́ла — давньогрецька філософська школа, що виникла в місті Елея на півдні Італії у 6-7 століттях до н. е. Головними її представниками були Ксенофан, Парменід, Зенон Елейський, Мелісс Самоський, Горгій.
На відміну від мілетської та піфагорійської традицій розглядати дійсність як узгодження, єднання протилежностей елеати аргументовано критикують усі вчення, де визнається рухома, мінлива першооснова речей. Елеати обґрунтовують поняття про незмінну сутність істинного буття, позірність усіх помітних змін та відношень між речами, бо в іншому випадку будь-яке вчення про ту чи іншу річ стає простою марою, жодне знання не є опорою ані в теорії, ані в практичному житті.
Елейська школа вперше розрізнила мислення (і мислиме буття) та чуттєві дані (і буття, що сприймається чуттєво), виділила буття як поняття прореальність. Завдяки цьому вперше був здійснений поділ між поняттям і тим, що воно позначає, поняття стає окремим предметом дослідження. Елеати змогли сформулювати поняття єдності, єдиного буття як неперервного, незмінного, неподільного цілого, однаково присутнього в усіх елементах чуттєво даної дійсності.
Поняття «буття» стало одним з головних для класифікації відомої реальності, для побудови перших логічно обґрунтованих систем знання за принципом поєднання відомих уявлень у висловлювання, які не суперечать одне одному. Здійснені перші спроби аналізу понять, що використовувалися філософами, призвели до відкриття феномену обмеженості, суперечливості понять. Так, відомі апорії Зенона засвідчили, що поняття «єдине — множинне», «обмежене — необмежене» та інші неспроможні відобразити дійсність, яку за своїми визначеннями вони повинні відображати. Завдяки цьому відкриттю постала проблема створення нових понять, придатніших для пізнання Космосу. Передусім — це проблема відображення засобами логіки зміни, руху, процесів.
2. Дайте характеристику психоаналітичної філософії: фрейдизм та неофрейдизм.
Фрейдизм (англ. Freudianism, також називається « ортодоксальний психоаналіз» і « фрейдизм - лаканізм » ) - напрям в глибинної психології , назване по імені австрійського психолога З. Фрейда . Фрейдизм є першим і одним з найбільш впливових напрямків у психоаналізі . Тривалий час фрейдизм , в сучасному його розумінні ( на описуваний період даного терміну не існувало в принципі) , de facto і був психоаналізом ; виключно на початку 1910 -х років , коли в рядах Віденського психоаналітичного спільноти стався розкол і його покинули Отто Ранк , Вільгельм Райх , Альфред Адлер , Карл Густав Юнг та його послідовники, вперше почався процес відділення безпосередньо фрейдизму від інших психоаналітичних концепцій , таких як «індивідуальна психологія» Адлера , « аналітична психологія» Юнга і ряду інших .
Неофрейдизм (др. -греч. Neo - новий + фрейдизм ) - напрям у психології , розвинулась у 20 - 30 -ті роки XX століття з фрейдизму , засноване послідовниками Зигмунда Фрейда , які прийняли основи його теорії , але в якому ключові поняття психоаналізу Фрейда були перероблені , наприклад , на основі постулату про соціальну детермінованість психіки людини.Психоаналіз Фрейда ( фрейдизм ) полягав у систематизованому поясненні несвідомих зв'язків через асоціативний процес . Фрейд запропонував нову структуру психіки людини , розділивши її на его ( «Я») , суперего ( «зверху» ) і Ід ( «воно »). Всі психічні стани , всі дії людини , а потім і всі історичні події , і суспільні явища Фрейд піддає психоаналізу , тобто тлумачить як прояв несвідомих , і перш за все сексуальних , потягів .
БІЛЕТ 16
1. Окресліть головні тези вчення Сократа.
У центрі філософії Сократа — людина, але вона ним розглядається насамперед як моральна істота, тому філософія Сократа — це етичнийантропологізм. Головним предметом бесід Сократа були питання етики — питання про те, як треба жити. Його мета — виховати в своїх учнях філософів. Інтересам Сократа були чужі як міфологія, так і метафізика. Він виходив із фалесівського «Пізнай самого себе» і «Я знаю, що я нічого не знаю». Поставивши у центр своєї філософії людину, Сократ стверджує, що пізнати світ людина може, тільки пізнавши себе, свою душу, вчинки, і в цьому полягає основне завдання філософії.
Сократ вважав: філософія збагачує людей, припускаючи, що правильні дії виходять із правильних знань, а чеснотам можна навчити. Намагався обґрунтувати моральність розумом, що ставило під сумнів святість традиційних норм. Переконання Сократа в існуванні об'єктивної істиниприводить його до висновку, що існують об'єктивні моральні норми, що відмінність між добром і злом не відносна, а абсолютна.
Головним завданням філософії він вважав раціональне обґрунтування релігійно-морального світогляду. Вважав зайвим і неможливим вивченняприроди і пояснення природних явищ. За Сократом, світ — творіння божества.
На відміну від попередніх йому матеріалістів, які шукали відповіді на питання, що стосуються людини, перш за все, в її ставленні до природи, Сократ підкреслював значення совісті, внутрішнього голосу, який він називав даймоніон і який був гарантією осягнення людиною істини.Даймоніон — не суб'єктивний елемент, він має божественне походження. Згідно з Сократом, за допомогою даймоніону боги виділяють людину і повідомляють сенс всьому у всесвіті. Сократ вважає людину метою всього у світі. Він відкидає натурфілософію з її причинно-наслідковими зв'язками. Сократ протиставляє їй телеологію (концепція доцільності), яка тісно пов'язана з його етичними принципами.
2. Окресліть та охарактеризуйте основні ідеї представників філософії екзистенціалізму.
Екзистенціалізм (від лат. Ехіstеntia — існування) — течія в літературі Франції, що виникла напередодні другої світової війни та представлена письменниками, які водночас належать до екзистенціалізму як течії філософської (Г. Марсель, Ж.-ГІ. Сартр, С. де Бовуар, А. Камю).
Екзистенціалізм розглядають також і в більш широкому значенні: як умонастрій з притаманними йому спільними світоглядними мотивами. Ним переймається значна частина філософів та письменників XX століття. Серед останніх — французи А. Жід, А. Мальро, Ж. Ануй, Б. Віан, англійці В. Голдінг, А. Мердок, Дж. Фаулз, німці Г. Е. Носсак, А. Дьоблін, іспанець М. де Унамуно, італієць Д. Буццаті, японець Кобо Абе. Характерні для екзистенціалізму умонастрої та мотиви спостерігаються також у творчості Ф, Достоєвського, Ф. Кафки, Р.-М. Рільке, Т. С. Елі ота, Р. Музіля, Акутагави Рюноске. Фундаментальною рисою екзистенціалізму, яка визначає його вклад в розвиток філософії, є усвідомлення людини як унікальної, неповторної істоти. Буття кожної людини, розглядається як абсолютне. Звідси одна з основних ідей філософії екзистенціалізму — ідея тотожності сутності й існування, що замінила ідею тотожності мислення і буття, характерну для німецької класичної філософії і всієї філософської культури Нового Часу з її гносеологізмом. Іншими словами, магістральна ідея екзистенціалізму — це ідея знаходження сутності лише через існування.
БІЛЕТ 17
1.Дайте характеристику філософії Платона.
Плато́н (грец. Πλάτων; 427 до н. е. — 347 або 348 до н. е.) — давньогрецький мислитель, поряд з Піфагором, Парменідом і Сократом основоположник європейської філософії; глава філософської школи, відомої як Академія Платона.
Спираючись на досягнення піфагорійців і сучасних йому математиків, Платон будує свою філософську систему, створюючи три світи: світ речей, який постійно змінюється, світ ідей (ейдосів);— вічний та незмінний і, у проміжку між ними — математичні об'єкти. Будучи прибічником гераклітівської натурфілософії й сприйнявши її постійну мінливість, Платон вважав, що, все у природі виникає й знищується — отже, не може бути дійсного знання, бо чуттєвий світ мінливий. Тому він висуває теорію «ідей» (ейдосів), які є граничним станом речей, пізнаваних лише за допомогою математичних об'єктів при прагненні отримання дійсного знання.
Платон був засновником того, що пізніше отримало назву ідеалізму. Його погляди сформульовані у міфі про печеру з «Держави». На погляд Платона справжні цінності буття утворюють особливий позафізичний світ — Гіперуранію. Цей світ складають безтілесні прообрази, зразки, проекти, ідеї, ейдоси речей, тварин, людей, чеснот та цінностей. Ейдоси ніким і нічим не народжені, існують вічно, вони незмінні й непорушні. Позірний світ, доступний почуттям, утворюється при втіленні ейдосів у хаотичній, плинній змінній хорі (матерії). Світ, який ми знаємо — це лише тіні світу ейдосів.
2.Дайте визначення категорії буття, охарактеризуйте основні форми буття.
Буття, іноді Суще — одне з найважливіших, найабстрактніших світоглядних понять, до яких дійшло людство в процесі свого розвитку.
У цьому бутті можна виокремити деякі найбільш характерні для людського буття форми. Серед них насамперед слід виділити першу форрму буття предметно-практичну діяльність. Людина як фізичне тіло здійснює вплив на інші фізичні тіла з метою задоволення власних потреб. У цьому разі вона виступає як мисляча річ серед інших речей, що особливо підкреслювали матеріалісти минулого. Але тут можна зробити закид, що таке тлумачення недостатнє і навіть антигуманне. Водночас воно необхідне, адже немає тіла – немає і людини, хоча ми і "їмо для того, щоб жити, а не живемо для того, щоб їсти". Не задоволені елементарні потреби – не може існувати і зростати духовність.Друга форма буття людини – практика соціального творення. Людина – істота суспільна. Неможливо стати людиною поза соціальним оточенням, вижити в ізоляції від інших людей, без запозичення знань та знарядь праці. Тому люди систематично докладають зусилля для створення оптимального для їх життя соціального устрою. Прикладами прояву соціального творення можуть слугувати соціальні революції, реформи, політичні перебудови, законотворчі зусилля тощо. Третя форма буття людини – її самотворення, самодіяльність. Людина формує свій духовний світ, по-перше, пошуком ідеалів, що її приваблюють. По-друге, людина прагне одержати максимально адекватне уявлення про світ, в якому живе та пізнає. Нарешті, вона постійно конструює проекти перетворення світу (в тому числі і саму себе), прагнучи створення гідного себе середовища, в якому вона хотіла б жити. Слід зауважити, що подібне "аналітичне" роз'єднання форм буття не означає їх реальної ізоляції. Навпаки, вони здатні існувати лише спільно. Буття людини приречене стати небуттям, якщо хоча б одна з цих форм буде ліквідована. В житті будь-якої людини обов'язково наявні всі форми буття, хоча розвинутість тієї чи іншої у різних людей суттєво відрізняється.
БІЛЕТ 18 1.Назвіть головні риси філософії Арістотеля. Одним із найвидатніших античних філософів був Арістотель (384–322 pp. до н. е.) – учень Платона, вчитель Александра Македонського. Він суттєво трансформував систему об'єктивного ідеалізму. Критикує теорію ідей Платона ("Платон мені друг, але істина дорожча"). На відміну від останнього, який стверджував самостійне, окреме одне від одного існування світу ідей і світу речей, Арістотель вважає, що сутність речі невід'ємна від самої речі. Річ існує сама по собі, незалежно від ідеї. Арістотель виділяє чотири види причин, що спричиняють існування речей: – матерія, тобто те, з чого виникають речі (мідь для статуї, глина для горщика); – форма, яка перетворює пасивну матерію і робить річ саме такою, конкретною річчю. Поняття форми в Арістотеля близьке платонівському поняттю ідеї, як моделі речей; – рухаюча причина, те, звідки йде початок руху, що оформлює матерію (Арістотель: рухаючою причиною дитини є батько); – цільова причина, те, заради чого відбувається переміна (здоров'я – мета прогулянки).
Завдяки сумісній дії всіх чотирьох причин і існують речі, що несуть свої начала у собі самих, мають власну сутність. Форма – активна, матерія – пасивна. Матерія – лише можливе буття речі, форма надає речам їх дійсне буття. Становлення речі визначається ентелехією (внутрішньою метою руху), тим, заради чого вона є, існує. Цим самим Арістотель вперше у філософії, у чітко усвідомленій формі сформулював проблему телеології, тобто вчення про доцільність світу.
Історичною заслугою Арістотеля є створення логіки як методу пізнання дійсності. За Арістотелем, логіка є органон, тобто власне людський винахід.
Великим відкриттям Арістотеля є усвідомлення якісної відмінності суспільного життя від природного буття і розуміння людини як істоти суспільної, існування якої можливе лише в суспільстві.
Але загальний світогляд рабовласницького суспільства вплинув навіть на видатний розум Арістотеля. Це проявилося у поясненні ним рабства. Рабів він позбавляє не лише умовного громадянства, але й людськості взагалі: "раб є знаряддям, що говорить". Явище рабства, як і держави, Арістотель виводить з природи. Він не розумів, що це суспільне явище.
2. Поняття матерії. Матерія як субстанція. У філософії під субстанцією розуміють дещо незмінне на противагу змінним станам і властивостям, те, що існує завдяки самому собі і в самому собі, а не завдяки іншому і не в іншому. Залежно від характеру і загальної спрямованості концепції виділяється одна субстанція (дух або матерія), що називається моністичною (mono — один). Ідеалістичний монізм вважає субстанцію ідеальною, духовною (Платон, Берклі та ін.). Матеріалістичний монізм — навпаки, матеріальною (Демокріт, Френсіс Бекон, Карл Маркс та ін.). Якщо філософське вчення відстоює існування двох субстанцій, то це є дуалізм (dualis — двоїстий), наприклад, дух і матерія одночасно. Рене Декарт, наприклад, вважав, що існують одночасно субстанції матеріальна і духовна. Матеріальній субстанції притаманна властивість — протяжність, а духовній — спроможність мислити. Деякі філософи відстоюють існування одночасно багатьох субстанцій. Такий підхід названо плюралізмом (pluralis — множинний), наприклад, монади у філософії німецького мислителя Готфріда Лейбніца, які є безліч простих та різноманітних субстанцій, що однаково є самостійними, активними та мінливими. В історії філософії точилися тривалі дискусії про суть та природу субстанції, і все ж це викликало до життя ще одне їх пояснення: пантеїстичне (від грецьк. pan — все, teos — бог). Прихильники такого розуміння субстанції — Аверроес, Дуне Скотт, Бенедикт Спіноза, Джордано Бруно та ін. У контексті пантеїзму дискусії здійснювались навколо проблем першопочаткового з'ясування субстанцій, відмови від предметного, субстрактного тлумачення та з розщеплюванням буття на пасивну матерію і активний рух, спроби пантеїстичного синтезу субстанцій буття. Така провідна лінія не збігається з малюнком історичних колізій сперечання, але визначає провідну в європейській культурі тенденцію розвитку. Пантеїсти послабили дуалістичні суперечності різних субстанцій тим, що духовне і матеріальне нібито не протистоять, а доповнюють одне одного: через пізнання природи пізнається Бог.
Глибокі судження про природу субстанції висловлені нідерландським філософом Бенедиктом Спінозою, який стверджував, що субстанція тотожна природі, усій різноманітності її властивостей і відносин. Бенедикт Спіноза говорив: «Під субстанцією я розумію те, що існує само в собі і виявляється саме через себе, тобто те, що, виявляється, не має потреби у вияві іншої речі, із якої воно повинно було б утворитися Під атрибутом я розумію те, що розум виявляє у субстанції як суть, що складає її. Під модусом я розумію стан субстанції, інакше кажучи, те, що існує в іншому і виявляється через це інше». Субстанція — не причина атрибутів і модусів, не їх основа. Субстанція в них і через них виступає, кажучи філософськи, їх системою і цілісною єдністю. На думку Бенедикта Спінози, субстанція є причиною самої себе і що «під причиною самого себе (causa sui) розумію те, суть чого вміщує в собі існування, іншими словами те, чия природа може бути представленою не інакше, як існуючою». Звідси саморух, внутрішні взаємодії субстанції, її активне самовідтворення, вічність її у часі і безкінечність у просторі.
БІЛЕТ 19
1.Охарактеризуйте основні положення неоплатонізму.
Неоплатонізм довів до ретельних деталізацій і логічної стрункості провідні думки Платона. Усе сутнє являє собою результат виливання (еманації) Єдиного, яке тотожне благу, не знає ніякого ушкодження та змін. Першим продуктом Єдиного постає світовий Розум, у деяких тлумаченнях — Дух, а він еманує у світову Душу. Душа оживляє все сутнє, роблячи світ внутрішньо пов'язаним. Через душу все, що існує прагне повернутися до вищого — до Єдиного, бо там його вихідна батьківщина, його корені. Людина ж являє собою уособлення світобудови, бо до її єства входять тіло, душа та розум; останній і дає людині спрямування — прагнути до єдиного, до блага. Основні творці неоплатонізму — Плотін (205—270) та Прокл (412—485).
2. Рух як засіб існування матерії.
Невід'ємним атрибутом матерії є рух. З точки зору філософії рух — це не просто пересування, переміна місць, а будь-яка зміна предмета взагалі. Кожному структурному рівню матерії, цілісності наявних на даному рівні систем відповідають свої форми руху. Звичайно виділяють дві групи форм руху матерії:
перші форми, які проявляються на всіх відомих просторових масштабах і структурних рівнях матерії — механічний рух атомів: молекул, мікроскопічних і космічних тіл; розповсюдження електромагнітних і гравітаційних хвиль; рух елементарних частинок;
другі форми, які проявляються лише на певних структурних рівнях в неорганічній природі, живій природі, суспільстві — галактики, метагалактики, біосфера, ноосфера, техносфера, екологічні системи тощо. Як правило, нижчі форми руху органічно входять до складу вищих, але кожна більш висока по організації форма руху матерії не зводиться до простої суми нижчих її форм. Рух є внутрішньою необхідністю існування матерії.
БІЛЕТ 20
1. Історичні форми середньовічного типу філософствування.
Основи середньовічного суспільства остаточно сформувалися у Європі в IX—Х ст. У цей час склалася система особистих суспільних залежностей (васалітет), а християнська релігія пронизувала собою та регламентувала всі сфери і сторони людського життя. У цей самий час формуються і провідні напрями середньовічного філософування — схоластика і містика. Обидва вони були варіантами релігійної філософії, тому для них незаперечним був авторитет Святого Письма, а Бог поставав вихідним орієнтиром для усіляких міркувань та осмислень. Відмінність між схоластикою і містикою полягала в різному ставленні до можливостей людського розуму в питаннях богопізнання. Схоластика вважала, що, хоча з допомогою розуму Бога пізнати неможливо, людина повинна повною мірою використати можливості розуму, оскільки він здатний привести до межі, з якої відкривається сфера споглядання сяйва Божої слави. Останнє досягається лише вірою, але до названої межі приводить розум. Оскільки найнадійнішим та найефективнішим засобом розуму є логіка, то найпершою ознакою схоластики є використання логіки в богопізнанні. Містики ж наполягали на тому, що розумування тільки шкодить християнському благочестю, тому в пошуках шляхів наближення до Бога слід покладатися на почуття, віру, любов та самозречення. Отже, у підґрунті поділу середньовічної філософії на схоластику та містику лежить різне тлумачення співвідношення віри та розуму у справі богопізнання
2. Простір і час основні форми існування матерії.
Простір і час є загальними формами буття всіх матеріальних систем і процесів. Не існує об'єкта, який перебував би поза простором і часом, як немає простору і часу самих по собі, поза матерією, що рухається. Абсолютного простору як нескінченої порожньої протяжності не існує. Всюди є матерія в тих чи інших формах (речовина, поле), а простір виступає як загальна властивість (атрибут) матерії. Так само немає і абсолютного часу, час завжди нерозривно зв'язаний з рухом, розвитком матерії.Простір і час існують об'єктивно і незалежно від свідомості, але зовсім не від матерії.
БІЛЕТ 21
1. Патристика, головні ідеї та представники.
Вихідним джерелом середньовічного світобачення постає Біблія у складі Старого та Нового завітів. Біблія озброює християн цілою низкою вихідних догм. Але ці догми потребували певних пояснень і тлумачень, з одного боку, тому, що людина повинна розуміти, у що вона вірить, а, з іншого боку, — тому, що життя завжди постає розмаїтішим, ніж текст, навіть священний; звідси виникає потреба поєднувати догми із змінними ситуаціями життя. Нарешті, тексти Біблії мають символічний, образно-притчевий характер, і тому потребують роз'яснень. Перші введення християнської догматики в контекст життя здійснювали апостоли (перші учні Христа/ але розгалужено та деталізовано здійснили це історичне завдання, водночас осмислюючи реалії життя під кутом огляду положень Святого Письма, представники християнської патристики — так звані Отці Церкви (лат. "pater " — батько). Філософія Середньовіччя не тільки започатковується в античному світі, а й має в його межах свою класику — і саме нею є патристика. В історії філософії це поняття використовується для позначення християнських теологічних та філософських вчень 1-8 століть, коли їхні представники — Тертуліан, Климент Александрійський, Ориген,Августин Аврелій захищали християнську доктрину від філософії язичників, іудейського світогляду, державної влади, яка спиралася на міфологічні уявлення про дійсність. З 3 століття патристика, навпаки, починає пристосовуватися до теоретичної форми світогляду — філософії, використовує неоплатонізм для обґрунтування християнського віровчення.
2. Назвіть та охарактеризуйте рівні та форми пізнання
Пізнання - це процес вироблення знань ,створення образів,моделей теорій реальності,прагнення оволодіти реальністю,проникнути в її приховані підвалини, бажання досягти найважливішого,найпозитивнішого для людини стану досконалості.
Під "живим спогляданням", "чуттєво-сенситивним відображенням" розуміють чуттєве відображення дійсності в таких формах, як відчуття, сприймання, уявлення.
Відчуття — це відображення окремих властивостей предметів та явищ внаслідок їхнього безпосереднього впливу на органи чуття людини.
Сприймання — це чуттєве відображення предметів та явищ дійсності в сукупності притаманних їм властивостей при безпосередній ди їх на органи чуття людини.
Уявлення — це чуттєвий образ, форма чуттєвого відображення, яка відтворює властивості дійсності за відбитими в пам'яті слідами предметів, що раніше сприймалися суб'єктом.
Знання про дійсність, якою вона є, незалежно від суб'єкта, досягається подальшим розвитком форм пізнання, які виводять за межі безпосередньої чуттєвості. Такою вищою сферою в порівнянні з чуттєвим відображенням, якісно новим рівнем відображення дійсності є раціональне пізнання, діяльність мислення.
Мислення — це процес активного, цілеспрямованого, узагальненого, опосередкованого, суттєвого та системного відтворення дійсності і вирішення проблем її творчого перетворення в таких логічних формах, як поняття, судження, умовиводи, категорії.
Поняття — це форма раціонального пізнання, в якій відображається сутність об'єкта і дається його всебічне пояснення.
Судження — це елементарна найпростіша форма вираження змісту поняття, така логічна форма мислення, в якій стверджується або заперечується щось відносно об'єкту пізнання.
Умовивід — це такий логічний процес, у ході якого із кількох суджень на основі закономірних, суттєвих і необхідних зв'язків виводиться нове судження, яке своїм змістом має нове знання про дійсність.
Творчість у пізнанні проявляється і в тому, що пізнання творить і самі форми відображення, розробляючи відповідну логіку, засоби та методи, а також через реалізацію усіх пізнавальних здатностей людини: форм чуттєвого відображення, раціонального пізнання, творчої уяви, але найбільш яскраво — інтуїції.
Інтуїція — це такий спосіб одержання нового знання (форма пізнання), коли за неусвідомленими в даний момент часу ознаками і, не усвідомлюючи шляху руху власної думки, суб'єкт робить наукове відкриття, одержує нове об'єктивно істинне знання про дійсність.
Розуміння — це процес і результат духовно-практичного та пізнавального освоєння дійсності, коли зовнішні об'єкти залучаються до осмислення людської діяльності, виступають її предметним змістом.
Пояснення — це розкриття сутності предметів та явищ шляхом з'ясування причин їхнього виникнення та існування, наявності законів їхнього функціонування та розвитку.
3нання, пояснення та розуміння — це необхідні моменти взаємодії людини з навколишнім світом, за допомогою яких вона накопичує певну інформацію про об'єкти, що включені в суспільну практику.
БІЛЕТ 22
1. Філософські погляди А. Блаженного.
Найбільш завершеного вигляду ідеям патристики надав представник західної патристики - Аврелій Авґустин — Авґустин Блаженний, єпископ Гіппонійський (північ Африки) (354—430). У його численних творах знайшли вираз усі найважливіші проблеми християнського світобачення, але, крім того, у цілій низці своїх ідей та міркувань Авґустин виступив сміливим новатором. Він розглядав Бога як абсолют, як сукупність усіх можливих досконалостей. Як духовна сутність, що має названі атрибути, Бог є справжнє, вічне та завершене Буття. Саме завдяки тому існують як світ загалом, так і всі окремі речі. Бог творить світ із нічого, бо його могутність необмежена, і це творення триває вічно саме тому, що можливості Бога у творенні невичерпні. Тому світ змінюється, нове приходить і замінює те, що було. Світ перебуває у повній залежності від Бога, але Бог аж ніяк від світу не залежить; його буття ніщо не порушує і не ушкоджує. У цьому сенсі Бог завжди є принципово позасвітовим (трансцендентним), і на нього не можна переносити якості та властивості цього світу. Саме ці характеристики Бога дають змогу зрозуміти його як гаранта безсмертя та спасіння людства.
Особливо уважно розглядає Авґустин усе те, що пов'язане з людиною, висуваючи в людині на перший план людську свідомість. Тут Авґустин вважає основним наявність "внутрішньої людини" (або душі), до якої входять пам'ять (без того не може бути єдності особи), воля (що пов'язана з первинними мотивами дії) та розуміння. Воля спрямовується не розумінням, а вірою: "вірю для того, щоб розуміти".
2. Загальна характеристика пізнання.
Пізнання — вища форма відображення об'єктивної дійсності, процес вироблення дійсних знань. Спочатку пізнання було однією із сторін практичної діяльності людей, поступово в ході історичного розвитку людства пізнання стало особливою діяльністю. У пізнанні виділяють два рівні: чуттєве пізнання, здійснюється за допомогоювідчуття, сприйняття, уявлення (сенсуалізм), і раціональне пізнання, що протікає в поняттях, думках, висновках і фіксується в теоріях (раціоналізм). Розрізняють також буденне, художнє і наукове пізнання, а в рамках останнього — пізнання природи і пізнання суспільства. Різні сторони процесу пізнання досліджуються рядом спеціальних наук: когнітивною психологією, історією науки, соціологією науки тощо. Загальне вчення про пізнання дає філософська теорія пізнання (гносеологія).
БІЛЕТ 23
1. Розкрийте суть вчення про чотири природи І. Еріугена.
Одним із найвидатніших діячів неоплатонівського руху в системі західноєвропейської освіченості періоду середньовіччя був філософ і богослов Іоанн Скот Еріугена (близько 810—877 pp.).
Еріугена створив першу філософську систему в середньовічній Європі, яка викладена в його головному творі "Про поділ природи". Система Еріугени носила містико-пантеїстичний характер. Еріугена вважав, що все буття поділяється на чотири "природи": перша — природа не створена, але здатна сама творити — Бог; друга — природа створена і сама здатна творити — сукупність першоформ (у платонівському розумінні) і діючих причин; третя — природа створена і не здатна творити — світ чуттєвих речей. Існування світу речей Еріугена пов'язує з гріхопадінням людини, яке й призвело до того, що цей світ відійшов від Бога. В кінцевому підсумку (на основі спокути) чуттєвий світ повернувся до Бога, і цей стан буття характеризує, як вказує Еріугена, четверту природу — Бога як кінцеву мету всього, як субстанцію, до якої все повертається. Відповідно до цих щаблів буття розрізняється й пізнання: розум пізнає Бога, міркування вивчає першооснови і першоформи речей, відчуття мають своїм об'єктом одиничні речі. Вчення Еріугени мало в собі риси пантеїзму і було засуджене папою Гонорієм III у 1225 р. в зв'язку із засудженням вчень наступників Еріугени — Амальріха Шартрського і Давида Дінанського як єретичних і таких, що мали пантеїстичний характер.
2. Розкрийте єдність чуттєвого та раціонального в пізнанні.
Раціоналісти, на противагу емпірикам, вирішальним джерелом істинного знання визнають розум. Для раціоналізму характерна абсолютизація мислення, відрив абстрактного мислення від чуттєвого досвіду. Раціоналісти стверджують, що наукове розуміння світу можна створити власне умоглядним шляхом, без будь-якої допомоги чуттєвого досвіду, незалежно від нього (Б. Спіноза, Р. Декарт, Г. Лейбніц та інші).Процес пізнання слід розуміти як єдність чуттєвого і раціонального. Але цю єдність не слід розуміти як поділ людського пізнання на два ступеня: чуттєвий та раціональний. Почуття та мислення в людському пізнанні не є двома ступенями, роз'єднаними часовим інтервалом: спочатку людина пізнає чуттями без допомоги розуму, а потім – розумом без чуттів.Чуттєве і раціональне не два ступеня, а два моменти, з яких складається знання про зовнішній світ.Єдність чуттєвого і раціонального в процесі пізнання означає не проходження одного за другим, а обов'язкову участь того й іншого в нашому пізнанні. На якому рівні не знаходилося б наше знання, воно завжди є єдністю чуттєвого і раціонального.
БІЛЕТ 24
1. Охарактеризуйте вчення Ф. Аквінського.
Тома Аквінський (лат. — Томас) став засновником томізму — одного з найвпливовіших напрямів християнської філософії. Докладно вивчивши філософію Арістотеля, Тома Аквінський прийшов до висновку про спорідненість стилю мислення Арістотеля з теологічними підходами до розв'язання тогочасних проблем у межах схоластики. Спираючись на арістотелізм, Тома Аквінський створив всеохопну філософсько-теологічну концепцію, що ввібрала в себе майже всю проблематику теології і піднесла її на новий рівень розв'язання. Вчення Томи Аквінського досить часто характеризують як концепцію "симфонії (співзвучності) розуму та віри". На думку Томи, існують істини, які ми здатні осягати природним розумом: царина науки та філософії; а також існують істини, які перевершують людські можливості, — вони даються людині лише в божественному об'явленні і торкаються питань творення світу, спасіння та безсмертя душі; нарешті, є істини, що їх можна розуміти як і з допомогою розуму, так і з допомогою віри, — тут філософія і теологія повинні співпрацювати. Тому істини теології та істини розуму не повинні входити в конфлікт між собою, але якщо таке відбудеться, слід надати перевагу істинам теології. Отже, "симфонія" передбачає підпорядкування природного розуму істинам об'явлення у разі їх зіткнення. Виходячи з таких міркувань, Тома поділяв усі знання й науки на: а) теологію об'явлення; б) природну теологію; в) філософію (яка об'єднувала і всі інші науки).
2. Назвіть та охарактеризуйте основні концепцій істини.
1)Корреспондентна концепція походить відо Аристотеля: правдиве, що розділене вважає розділеним , а з'єднане з'єднаним , біле - білим і т.д. Аристотель розумів істину як знання , відповідне( кореспондуючі ) дійсності , як «правильне , адекватне відображення предметів дійсності». Це близько повсякденної свідомості , згідно з яким Сонце сходить і заходить , що ми щодня бачимо .. Світ нам не дано у якоїсь справжності , а заданий через наше знання і діяльність . Тому ми не можемо порівнювати знання з дійсністю , а порівнюємо лише різні види знання.
2)Когерентна концепція виникла в середньовічній схоластичної філософії , яка стояла перед проблемою порівняння, аналізу та узгодження біблійних текстів і текстів Аристотеля . Схоласти виходили з постулату про те , що статусом дійсного знання може володіти лише знання , шо керується Біблією. Ця концепція також представляє лише історичний інтерес , але ідея узгодження різних форм знання і діяльності збереглася , оскільки фактично ми завжди порівнюємо не знання з дійсністю , а один вид знання з іншим. У цьому сенсі коло у визначенні істини неустраним .
3)Прагматична концепція істини утвердилася в XIX столітті у філософії прагматизму і автентичного марксизму : знання визнається істинним , якщо воно веде до практичного і до успішного вирішення поставленого завдання. Пошук критерію істинності знання можна
БІЛЕТ 25
1. Особливості філософії епохи Відродження.
Унаслідок нагромадження знань, розширення обріїв суспільного досвіду та кризи середньовічного світобачення у XIV—XV ст. Європа вступила в нову історичну епоху — епоху Відродження. Відбувається суттєва світоглядна переорієнтація: набувають цінності пізнання природи та земні вчинки людини, поступово формуються принципи класичної науки. Проте за змістом це була суперечлива епоха, яка не лише підносила та оспівувала людину, а й висвітлила драматичні сторони її буття. У європейській історії Відродження розглядають як епоху перехідну, що містить у собі елементи Середньовіччя і зародки процесів епохи Нового часу.
Термін «відродження» свідчить про бажання людини повернути щось втрачене, віднайти в минулому відповіді на суттєві світоглядні питання.
2. Діалектика, як складова філософії
Діалектика - мистецтво сперечатися , вести міркування) - метод аргументації у філософії , а також форма і спосіб рефлексивного теоретичного мислення , що має своїм предметом протиріччя мислимого змісту цього мислення. Діалектичний метод є одним з центральних в європейській та індійської філософських традиціях. Саме слово « діалектика » походить з давньогрецької філософії і стало популярним завдяки «Діалог» Платона , в яких двоє або більше учасників діалогу могли дотримуватися різних думок , але бажали знайти істину шляхом обміну своїми думками . Hачиная з Гегеля , діалектікa протиставляється метафізиці - такому способу мислення , який розглядає речі і явища як незмінні і незалежні один від одного
БІЛЕТ 26
1. Філософія Н. Мак’явеллі.
Ніколо Макіавеллі (1469—1527), якого вважають, з одного боку, теоретиком політичного аморалізму, а з іншого — фундатором революційної етики. На думку Макіавеллі, християнські моральні норми добрі, але неможливі для виконання у реальних умовах життя. Тому слід зрозуміти, що доля, обставини й умови життя є невблаганні; їм можна протиставити лише відважність, могутність, натиск. Як і в природі, у суспільстві треба діяти, випереджуючи хід подій, треба вміти бути недобрим. Тут головне — кінцева мета. Якщо вона спрямована на загальне благо, то всі засоби для її здійснення справедливі.
2. Категорії діалектики. Одиничне, особливе, загальне.
Загальні ознаки можуть істотно відрізнятися за ступенем загальності. Загальною буде і ознака, характерна лише для двох явищ. Проте є й ознаки, притаманні всім чи більшості явищ дійсності. Так, усім предметам, процесам притаманні сутність, форма, причина виникнення і таке ін. Такі ознаки називають всезагальними. їх відображають у категоріях діалектики. Іноді поняття "всезагальні" вживаються й у вужчому розумінні - в значенні ознаки, що притаманна лише явищам даного роду. Скажімо, ознака трудитися притаманна лише людям.
Від категорій одиничного й загального (всезагального) відрізняють категорію особливого, яка виражає діалектичний взаємозв'язок всезагального Й одиничного. Категорія особливого має відносний характер. Вона виступає то як загальне стосовно одиничного, то як одиничне стосовно всезагального. Ця категорія виражає різні сторони і форми прояву загальних закономірностей в окремих речах, явищах.
У логіці особливі ознаки називають видовими, а загальні - родовими. Особливе називають і частковим, і частковістю. Названі категорії можна розглядати як "одиничне" й "загальне", "особливе" і "всезагальне".
БІЛЕТ 27
1.Основні положення вчення Дж. Бруно.
Вихідна категорія міркувань Бруно — Єдине, котре тотожне Буттю як збігу сутності та існування. Єдине є незмінним і всеохоплюючим, єдністю максимуму та мінімуму, збігом усіх протилежностей. Матерією Всесвіту є світло, яке є єдністю можливості та дійсності, суцільною актуальністю. У згорнутому вигляді матерія постає як пітьма. Розгорнута матерія втілюється у мінімумі — атомі, що має потенції максимуму. Активність матерії спричиняється світовою душею — усезагальною формою, яка містить у собі розум і загальну причину. Світова душа все пронизує й одухотворює, стаючи початком життя; останнє знаходить свій прояв у формах рослин, тварин, розумних істот. Умовою існування Всесвіту є нескінченна порожнеча (тотожна хаосу), тому Всесвіт не має центру й однорідний за складом і будовою. А оскільки душа, рух, відчуття притаманні всьому Всесвітові, то зірки в Космосі можуть бути сонцями з планетами, на яких можуть жити розумні істоти. Бруно також вважав, що і сонця, і планети не є вічними. Бог, на думку Бруно, тотожний природі і являє себе як сукупність законів Всесвіту. У Бруно вибудовується така низка ототожнень: природа дорівнює буттю, буття — сутності, сутність — Богові, Бог — внутрішній основі речей. Своєрідну ієрархію рівнів створює Джордано Бруно у сфері пізнання. Пізнання розпочинається з відчуття, що дає нам речі та образи; образи попередньо впорядковує уява, а розсудок виводить із них загальне; інтелект, подальша сходинка, переводить знання у ранг мислення, а розум знаменує охоплення вихідної єдності буття, тобто споглядання Бога (інтелектуальна інтуїція). Цим ученням Бруно частково приєднується до міркувань представників зрілої і пізньої схоластики, а частково стає попередником пізніших опрацювань (І.Кант).У людині Бруно висував на перший план душу, але душа не відділена від тіла, а користується ним. Шлях до людської могутності відкриває так звана "практична магія" — наслідування творіння. "Практична магія" потрібна людині в земному житті, де людина утверджується за допомогою дії у праці. Щодо потойбічного життя, якщо таке існує, то воно не схоже на земне життя, а наше життя єдине й неповторне. Тому його треба цінувати, долати мужньо всі негаразди і прикрощі заради сходження до вищого розуміння світу. Бруно прославляє також людське співжиття, підпорядковане законові загальної корисності. А релігія радше потрібна для управління варварськими народами. У Бруно концепція світу постає досить продуманою і стрункою. Світобудова — цілісна, жива, динамічна. Людина органічно вписана у природу, яка поки що різнобарвна, сповнена несподіваних таємниць.
2. Закони діалектики.
Діалектика кількісних і якісних змін
Закон взаємопереходу кількісних і якісних змін розкриває механізм формоутворення нового, ще не існуючого. Однак, говорячи про специфіку вказаного закону, нам не обминути питання про його зв'язок з іншими законами. Отже, постає питання про діалектику самих законів. Цілісність процесу розвитку виражається у взаємоперетворенні законів, кожен з яких, у свою чергу, конкретизує зміст іншого. Наприклад, процес «роздвоєння єдиного» є становленням і розвитком самозаперечення предмета, яке являє собою процес кількісних змін, оскільки він здійснюється у межах даної якості. Разом з тим це — і процес формоутворення визначеності протилежностей у складі цілого, і кількісної визначеності їх відношення у ньому.Єдність і протилежність законів діалектики забезпечує розуміння системності розвитку внутрішньорозчленованої цілісності. Це розуміння зумовлює необхідність виведення законів діалектики одного з іншого. Виведення одного закону з іншого є розкриттям їх внутрішнього необхідного зв'язку як способу обґрунтування їх один одним і в цілому їх самообгрунтування.
Протиріччя буття і пізнання
Закон єдності і боротьби протилежностей посідає в матеріалістичній діалектиці особливе місце як закон, що відображає джерело розвитку.Відображаючи об'єктивне джерело розвитку, визначаючи шлях його пізнання, розглядуваний закон орієнтує на діяльність, спрямовану на теоретичне і практичне вирішення проблем. Зважаючи на світоглядне, методологічне і практичне значення закону єдності і боротьби протилежностей, філософи вважають його «ядром» діалектики.
Глибоке осмислення світоглядно-методологічної функції закону єдності і боротьби протилежностей можливе лише на основі проникнення в його об'єктивний зміст, відображуваний категорією «діалектична суперечність».
Насиченість сучасного світу суперечностями знаходить своє безпосереднє вираження в тому, що термін «суперечність» все більше проникає в наше щоденне спілкування, мову, стає категорією масової свідомості. За суперечністю розкривається протистояння, але вже не у сфері думки або її вираження у мові, а за ними. Зрозуміло, що нам добре знайома суперечність між словом і ділом. Але й ця суперечність вказує на більш глибинну суперечність — суперечність самого діла, або предмета, про який йде мова.
Заперечення заперечення. Циклічність і поступальність змін
Спочатку з'ясуємо зміст категорії заперечення, який насамперед виступає як єдність протилежностей: збереження і подолання.
Категорія заперечення постає загальною і необхідною формою наступної діяльності, формою духовного освоєння майбутнього, його практичного втілення в дійсність. Образ нового історичного світу є результатом теоретичного аналізу об'єктивного процесу заперечення. З позицій категорії заперечення нове мислення роздвоює сучасний історичний світ на його позитивний зміст, який повинен бути розвинений, і на те, що повинно долатися.
Як єдність протилежних моментів (збереження і подолання) діалектичне заперечення не просто розділяє певні етапи в розвитку, але й створює між ними послідовний зв'язок. Тобто, категорія заперечення в діалектиці служить для визначення генетичного зв'язку між етапами розвитку тог» чи іншого процесу, історичності між ними.
Матеріалістична діалектика доводить розуміння заперечення до самозаперечення як закономірного результату розвитку внутрішньої суперечності, на відміну від суто зовнішнього заперечення, як результату зіткнення внутрішньо не зв'язаних між собою явищ. Будучи зовнішнім, подібне заперечення ліквідує умови для розвитку явища, яке підлягає подібного роду запереченню.
БІЛЕТ 28
1.Особливості філософії Нового часу
Філософія Нового часу – це початок західноєвропейської класики. Має свої особливості:
1) ХVІІ ст. в історії це період промислового перевороту, пов’язаного з виникненням машинного виробництва;
2) центр виробничої, культурної, соціально-політичної діяльності переміщується у міста;
3) на основі механіки і фізики виникає досвідного математичне природознавство, це час наукової революції, яка полягала не тільки у створенні основ сучасного природознавства, але й у перетворенні науки у соціальний інститут (виникають Лондонське королівське товариство вчених і Паризька Академія наук);
4) наука приходить на зміну вірі і релігії, домінує у культурі. Якщо у центрі проблематики схоластичної філософії проблема співвідношення віри і розуму то в Новий час – розуму і природи (можливості раціонального панування над нею);
5) осмислює новий образ природи і людини. Якщо у ренесанс відношення до природи художнє, то у ХVІІ ст. природа позбавляється божественного сенсу і перетворюється на об’єкт корисних намірів. Поставити її сили на службу людським потребам. Гаслом Нового часу стає “Знання – сила”
6) механістичний підхід до розуміння світу і людини;
7) поряд з пантеїзмом (бог є усе) поширюється концепція деїзму;
8) людина у механістичній картині світу розглядається як частка природного механізму, і тому вона залежна і підкорена порядку природи. Людина починає розглядатися як певні механізми, автомати;
9) механіцизм вів до дегуманізації самої філософії. Якщо епоха середньовіччя і Відродження підносили людину (хоча по-різному) розглядаючи її як “подобу божу”, як “вінець творіння”, то нового часу філософія заводить до механізму, машин, автомата.
2. Соціальна філософія, основні напрямки.
Соці?льна філос?фія — розділ філософії, покликаний відповісти на питання про те, що є суспільство і яке місце займає в ньому людина.
Соціальна філософія в цьому розумінні зближується з теоретичною соціологією. Відмінність полягає перш за все в тому, що соціологія займається аналізом суспільства і виявленням закономірностей в його існуванні тоді як філософія виконує критичну функцію. Соціальна проблематика у філософії сходить до античної традиції і перш за все до текстів Платона («Держава») і Арістотеля («Політика»).
Серед найвпливовіших філософських і соціологічних концепцій суспільства можна відзначити марксизм (Маркс, Енґельс) і неомарксизм (Георг Лукач), ліберальну теорію (фон Мізес, Гаєк), теорію масового суспільства (Ортега-і-Гассет), теорію менеджеріального суспільства (Бернхем), теорію тоталітарного суспільства (Юнґер, Арендт, Мангайм), теорію розвинутого індустріального суспільства франкфуртської школи (Горкгаймер і Адорно, Маркузе), теорію постіндустріального суспільства і інформаційного суспільства (Белл, Елвін Тофлер), теорію суспільства «пізнього модерну» (Ентоні Ґідденс) і теорію імперського глобалізму (Гардт і Негрі).
БІЛЕТ 29
1. Назвіть та охарактеризуйте вчення про «ідоли» Ф. Бекона.
Створення нової науки та філософії, вважав Бекон, можливе тільки після усвідомлення причин, що ведуть до помилок. Головну ваду він вбачає у застосуванні традиційних форм мислення, які базуються на логічній науці Арістотеля, розповсюдженій серед європейців християнством. Така логіка створює своїх ідолів (розповсюджені помилки). Бекон вирізняє чотири види ідолів:
1. Ідолів роду та печери він визнає вродженими, такими, що випливають з природних властивостей душі, тоді як ідоли ринку та театру є набутими в інтелектуальному розвитку людини. Ідоли роду криються в самих чуттях людини. Усі чуттєві сприйняття, думки відносяться до властивостей людини, а не до дійсності. Людина як криве люстерко змішує свою природу та природу речей, не вирізняючи їх чітко. Подолання вад людської природи полягає у послідовному дотриманні правил нової індуктивної логіки, яку запропонував Ф.Бекон. Головне з цих правил полягає у постійній емпіричній перевірці уявлень людини: відповідають наші уявлення дійсності чи ні.
2. Ідоли печери — це особисті вади конкретної людини, причина яких може бути різною: погане виховання, психічна неврівноваженість, власні уподобання, власні упередження тощо. Якщо ідоли роду є обумовленими загальною для усіх людей природою — створювати судження за аналогією з власними здібностями, то ідоли печери обумовлені індивідуальною природою особи, властиві лише відповідним групам, індивідам.
3. Ідоли площі — перешкоди, що виникають внаслідок спілкування між людьми за допомогою слів.
Ідоли театру — перешкоди, що народжуються серед вчених з причини некритичного засвоєння помилкової думки.
4. Ідоли театру не властиві людині від народження, вони виникають внаслідок підкорення розуму хибним уявленням.
2. Дайте визначення поняття «свідомість», окресліть її основні властивості.
Свідо́мість — вища форма відображення дійсності, властива людям і пов'язана з їхньою психікою, абстрактним мисленням, світоглядом,самосвідомістю, самоконтролем своєї поведінки і діяльності та передбачування результатів останньої. Свідомість людини — складне і багатогранне явище. З погляду психології свідомість можна розглядати як форму психіки. Стосовно буття свідомість демонструє свою пізнавальну функцію, що полягає в побудові певного образу світу, який несе в собі ступінь освоєння людиною буття.
Свідомість є своєрідним поєднанням усіх простіших форм відображення реальності (сприйняття, відчуттів, уявлень, понять, почуттів, дій), такою формою відображення реальності, для якої властиве узагальнення, і в якій з найбільшою повнотою відображено те, що є специфічним для людини порівняно з тваринами. Свідомість тісно пов'язана з мовою.Властивості свідомості:
Ідеальність відображення, Універсальність відображення, Об'єктивність відображення, Предметність відображення, Цілеспрямованість, Активність свідомості, Суспільність свідомості,Знарядність свідомості.
БІЛЕТ 30
1. Охарактеризуйте пошуки Р. Декарта.
У своїх наукових і філософських пошуках Р. Декарт встав на позиції скептицизму, або сумніви в усьому. Його скептицизм носить методологічний характер, оскільки радикальний скептицизм потрібний Р. Декарту тільки для того, щоб прийти до абсолютно достовірної істини. Хід міркувань Р. Декарта наступний. Будь-яке твердження про світ, Бога і людину може викликати сумнів. Безперечним є тільки одне положення - "Мислю, отже, існую", - оскільки акт сумніву в нім означає і акт мислення, і акт існування. Положення "мислю, отже існую" - єдине положення, яке в принципі не викликає сумніву, кладеться Декартом в основу його філософії. Сама філософська система Декарта є яскравим зразком раціоналістичного методу пізнання, оскільки усі філософські твердження виводяться їм раціонально-дедуктивним шляхом з єдиного основоположення, з мислячого суб'єкта.
Декарт вважає, що основні розумні ідеї душі, головна з яких - ідея Бога, не придбані, а природжені (інші ідеї - ідеї числа, фігури). Філософія Декарта дістала назву дуалістичною, оскільки в ній постулируется існування двох субстанцій - матеріальною, яка має протяжність, але не має мислення, і духовною, яка має мислення, але не має протяжності.
Раціоналізм Р. Декарта стверджує, що розум в змозі витягнути з себе вищі ідеї, необхідні і достатні для осмислення природи і керівництва поведінкою Людина убачає ці ідеї "внутрішнім" зором (інтелектуальною інтуїцією) через їх виразність і ясність. Користуючись далі точно сформульованим методом і правилами логіки, він виводить з цих ідей усю решту знання.
У роботі "Міркування про метод" Декарт сформулював основні правила, яким треба слідувати, щоб "вести свій розум до пізнання істини".
• Перше правило: приймати за істинне те, що самоочевидно, сприймається ясно і виразно і не дає приводу для сумніву.
• Друге правило, кожну складну річ слід ділити на прості складові, доходячи до самоочевидних речей (правило аналізу)
• Третє правило: в пізнанні йти від простих, елементарних речей до складніших (правило синтезу).
• Четверте правило вимагає повноти перерахування, систематизації як пізнаного, так і пізнаваного, щоб бути упевненим в тому, що ніщо не пропущене
2. Характерні особливості духу.
Дух - сукупність і осереддя усіх функцій свідомості, що виникають як віддзеркалення дійсності, але сконцентрованих в єдиній індивідуальності, як знаряддя свідомої орієнтації насправді для дії на неї і врешті-решт для її перероблення. З точки зору матеріалізму, натуралізму - дух виникає тільки як явище вторинне порівняно з дійсністю, впливаючи на неї і через громадську практику переробляючи її, без чого неможлива і її історія, або з точки зору ідеалізму, спіритуалізму - передує дійсності, породжуючи її різними образами.
історії розвитку поняття "духу" у філософії нового часу і в сучасній філософії можна виділити такі крайні точки зору (що виходять з того, що первинно в розвитку природи і суспільства) :
матеріалізм(Фохт, Молешотт, Бюхнер), що перебільшував чуттєві відчуття, так що нічого не залишалося, окрім фізичної матерії, з якої дух з'являвся на зразок якогось фізичного ж витікання або випару;
спіритуалізм (від латів. spiritus - дух), що перебільшував або людські представлення (Гербарт), або волю або афекти (Шопенгауэр, Вундт), або інстинкти (Фрейд), область людської психіки (Бергсон), або несвідоме (Э. Гартман) або підсвідоме, або особу як деяку субстанцію (Лотце, Л. Лопатин) - усе це було аналогами поняттю "дух", первинному, такому, що стояв на початку усього.
Поняття "духу" у філософії іноді зближувалося з поняттям "душі", але їх розподіл відбувався найчастіше на тій основі, що дух - це інтелектуальний, розумний початок (розум, свідомість), а душа - психологічний, чуттєвий, емоційний початок. "Дух" також розглядався як вища частина "душі" (у Арістотеля разом з "раціональною, розумною душею", є і такі її частини, як "тваринна душа" - чуттєва, емоційна і "рослинна душа" - природні інстинкти, потреби - голод, статевий інстинкт). У християнській філософії виділяли дух (розум), душу (почуття, психіка) і тіло (матерія) - універсальні частини як людини, так і природи (світу).
БІЛЕТ 31
1. Філософське вчення Дж. Локка.
Початковим пунктом теорії пізнання Локка є положення, що в думках немає нічого, чого не було б у відчуттях. Цю ідею він розвиває і обгрунтовує в своїй головній праці «Досвід про людський розум», де дотримується принципу «на досвіді грунтується все знання». По Локку, людина від народження не має ніяких принципів, ніяких ідей. Локк розрізняє прості і складні ідеї, а також первинні і вторинні якості. Досвід потрактує Локком як двоякий: відчуття і рефлексія. Вони є джерелом простих ідей.
Одним джерелом ідей є об'єкт відчуття, іншим – діяльність душі.
Особливості внутрішнього досвіду пояснюють і таку вельми важливу властивість людської свідомості, як наявність в ньому певних завдатків, в єстві, незалежних від зовнішнього досвіду. Слід розрізняти, згідно Локку, відсутність природжених ідей як внедосвідного знання і наявність разом з тим певної здатності, схильності до тієї або іншої діяльності.
Наріжним каменем гносеології Локка була теза про походження всього людського знання з індивідуального досвіду.
Необхідно помітити, що вся теорія пізнання Локка тісно пов'язана з фундаментальними світоглядними посилками: люди знаходяться в зовнішньому, не залежному від них середовищі, володіють здібностями пізнавати її і пристосовуватися до неї, можуть зберігати знання про зовнішній світ і варіювати своє в ньому поведінка.
Філософія Д. Локка є логічним завершенням лінії англійського емпіризму 17 століття і в той же час є новим ступенем в розвитку філософської думки Нового часу. Локк довів лінію сенсуалізму до щонайвищого її виразу і трансформував її в доктрину емпіризму, принципово протиставивши її позиції раціоналізму.
2.Суспільна свідомість, її структура.
Суспільна свідомість – це сукупність поглядів, уявлень, настроїв, почуттів, традицій, ідей, теорій, які відображають суспільне буття в цілому або його окремі сторони в свідомості людей.
Суспільна свідомість має складну, розгалужену структуру. Поділяються її багатогранні рівні, форми. По-перше, з точки зору носія, суб'єкта поділяють індивідуальне, групове (класове, національне та ін.), суспільне, загальнолюдське. По-друге, з точки зору конкретно-історичного підходу - міфологічна, релігійна, філософська; за епохами - антична, середньовічна тощо. По-третє, виходячи з різних форм діяльності, у процесі яких виробляється, чи сфер діяльності, у межах яких складається - екологічна, економічна, правова, політична, моральна, естетична, релігійна, філософська, наукова. По-четверте, за рівнем та глибиною проникнення у дійсність - буденна . та теоретична. Буденна свідомість має форми: емпіричну свідомість (складається у процесі пізнання) і суспільну психологію (формується у ході оціночного відображення дійсності). Теоретична свідомість має відповідно форми: наука та суспільна ідеологія. Суспільна психологія також має складну структуру - психічний склад, до якого належить соціальний характер, соціальні звички. Звичаї та психічні стани: соціальні настрої, відчуття, розумонастрої.
БІЛЕТ 32
1. Особливості філософії Просвітництва.
Філософія Просвітництва, поставивши акцент на розум, успадкувала багато від раціоналізму, однак значно почерпнула також із ідей емпіризму. На відміну від раціоналістів, наприклад, Декарта, розум у просвітників не пасивне вмістилище вічних ідей спільних для людини і Бога, а є активним знаряддям перетворення життя. Це зумовлено загальним прагненням просвітників до змін, реформ суспільства і вірою в те, що, спираючись на науку, можна встановити нові розумні закони й перебудувати світ на краще. Відкидаючи релігію, як основу моралі, просвітники виводили етичні норми із природи людини, яку вони вважали незмінною, складеною із інстинктів, схильностей та чуттєвих потреб. З природи людини вони виводили поняття про її природні права. Щодо огранізації суспільства, то просвітники відстоювали ідею суспільного договору. Ця ідея про те, що люди організовані в суспільство таким чином, щоб забезпечити свій захист, і з цією метою передають державі частину своїх прав, дозволяв пояснити походження держави й влади без втручання Бога.
Вірячи в здатність розуму до справедливого влаштування життя, просвітники велике значення надавали вихованню людини та її освіті.
2. Людина як вольова істота. Свобода, вибір, мораль.
Людина - це насамперед біологічна істота, яка наділена на відміну від інших тварин свідомістю й мовою, здатністю працювати, оцінювати навколишній світ і активно його перетворювати.
У філософському широкому розумінні свобода це — можливість чинити так, як хочеться. Інколи під цим мається на увазі, що це — свобода волі. Проблема свободи в історії філософії ускладнюється тим, що багато мислителів намагалися вивести зі сутності свободи обов'язок людини, прагнули або взагалі не вживати поняття свободи, або вживати, обмеживши його певним чином. Але обов'язок ніколи не може випливати зі самої свободи, а лише з етичних міркувань. Будучи необмеженою за своєю сутністю, свобода якраз повинна мати на увазі етику (див. Етика), щоби зробити людей повністю відповідальними за все те, що вони роблять і дозволяють робити іншим; див.: Атеїзм, Детермінізм, Первородний гріх, Доречність,Індетермінізм, Лібералізм. Доказом реальності свободи як такої проводиться онтологією у вченні про шари, в психології — аналізом образливої для нормальної людини характеристики її як «безвідповідальної», тобто як такої людини, яка не може відповідати за наслідки своїх дій, оскільки вона невільна (у значенні свободи).
Ви́бір — стадія волі, що має на увазі селекцію однієї з двох або більше альтернатив, інколи після періоду обмірковування.
Приклади простого вибору включають такі, як-от: рішення, чи вставати зранку, чи далі спати, та вибирання конкретного маршруту для подорожі. Складніші випадки — як наприклад, рішення, які стосуються того, що людина думає чи у що вірить, — включають вибір релігійної приналежності чи політичної партії.
Мор?ль — система неформалізованих у вигляді правових приписів поглядів, уявлень, норм та оцінок, що регулюють поведінку людей у суспільстві, практична реалізація положень котрої забезпечується громадським осудом та іманентним імперативом соціалізованого індивіда.
БІЛЕТ 33
1. Основні положення вчення П. Гольбаха.
Повністю відходячи від теологічних концепційбуття, він використовує принцип «редукції» — усі явища розглядає як виявлення природних сил.
Природа, за Гольбахом, є сукупністю різних видів матерії. Виступаючи проти картезіанства, яке вводило рух у матерію за допомогою поняття«Бог», він висуває тезу, що рух і є існуванням матерії. На відміну від схожого погляду Спінози, Гольбах доводив, що рух не може бути«модусом» матерії, а навпаки, саме рух, взаємодія є джерелом усіх властивостей, враховуючи і ті, які Декарт і Спіноза вважали первинними (просторовість, вага).
Обґрунтовуючи ідею універсальності руху, Гольбах часто посилається на Толанда. Він вирізняє два головні різновиди руху. З одного боку, рух, який переміщує тіла у просторі (механічний рух), і з другого — внутрішній рух, який називають енергією, що має своїм джерелом взаємодію не даних чуттям частинок (молекул), з яких складаються тіла.
З поняттям «універсальності руху» пов'язане вчення Гольбаха про абсолютний детермінізм. Критикуючи Юма, Гольбах доводить, що необхідними можуть бути лише причини та наслідки, а не віра в їх існування. Поняття «необхідність» ми створюємо як узагальнення причин та наслідків, які дають нам можливість розглядати будь-який процес, будь-які зміни, які ми відчуваємо. Вирізнення окремих явищ є закономірним, як і рух, що виникає, підкоряється константним законам. Саме як дію різних законів ми відчуваємо різні явища. Протікання руху, змін у одних і тих самих основах буття зумовлює існування універсальних законів природи, які виявляють себе нам через відхилення, спричинені конкретною необхідністю. Тому для Гольбаха не існує випадковості як властивості природи: випадковість — це прояв нашого незнання.
Світ у цілому Гольбах розглядає як систему причин та наслідків, у якій те, що в одному вилажу є причиною, у іншому — є наслідком. Саме через цю систему причин і наслідків слід розглядати людину. Кожна людина як певний механізм може бути розглянена у вигляді системи із внутрішніми процесами, на яку діють зовнішні механічні та енергетичні сили. Людина, суспільство утворюють свої енергетичні сили, які діють на космос і можуть вносити зміни у всесвіти взагалі, а не тільки у своєму бутті. Тому для Гольбаха дуже важливо знайти такий спосіб існування людини, суспільства, який узгоджується зі світом у цілому.
2. Взаємодія людини та суспільства.
Людина і суспільство пов'язані між собою глибинними зв'язками: і те, і інше набувають своїх власних якостей лише на основі соціальних процесів, тобто в процесі зміни природи — як тої, що оточує людину, так і тої, що діє в самій людині і постає її природними потенціями та завдатками.
В загальному плані можна окреслити такі основні моменти співвідношення людини і суспільства: а) людина перебуває на першому плані, а суспільство розглядається в якості другорядного; б) людина і суспільство оцінюються як сутності однієї якості, даної лише в різних виявленнях; в) суспільство постає найпершою силою та цінністю,
а людина постає як його агент чи одиниця.
Вступаючи у життя, кожна людина включається у складну систему зв'язків із іншими людьми та процесами дійсності; найпершою особливістю такої системи зв'язків постає їх соціальний характер. А це значить, що людина вступає у певний тип здійснення своїх дій та вчинків, тип, суттєво здетермінований виявленими в процесі людської перетворюючої діяльності предметними характеристиками дійсності. Останні виявляються не лише в світі природних,
зовнішніх для людини процесів, айв самій людині. Тому соціальні процеси передбачають певні унормовування, обмеження та впорядкування дій людини. Внаслідок цього в суспільстві виникає ціла низка елементів, структур та інституцій, які покликані забезпечити нормальне функціонування соціальних процесів.
БІЛЕТ 34
1.Німецька класична філософія. Загальна характеристика.
Німецьку класичну філософію сформували І. Кант, І. Фіхте, Ф.-В.-Й. Шеллінг, Г.-В.-Ф. Гегель, Л. Фейєрбах. Певною мірою до цієї традиції можна зарахувати філософію К. Маркса, принаймні категоріальний апарат і стиль мислення Маркса не виходить за її межі.
Філософів, які належать до німецької класичної філософії, споріднює зміщення центру дослідження від об’єкта до суб’єкта, в онтологічному аспекті — від природи до історії і культури. Відбувається переосмислення і самого суб’єкта. Якщо раніше він мислився як певна духовна субстанція, що пасивно відображала світ, то в німецькій класичній філософії суб’єкт постає як творча діяльність (Кант), як дух, що перебуває в історичному розвитку (Гегель), як людство, яке здійснює історичний поступ на основі практичної діяльності (Маркс). Іншими словами, суб’єкт мислиться як діяльність, яка у філософії після Канта все більше набуває історичного характеру, перетворюється на культуротворчу діяльність, вільне самотворення.
2. Цінності та їхня роль у житті людини.
У філософії проблема цінностей розглядається в нерозривному зв'язку з визначенням сутності людини, його творчої природи, його здатності творити світ і самого себе у відповідності з мірою своїх цінностей. Людина формує свої цінності, постійно руйнує протиріччя між сформованим світом цінностей та антіценностей, використовує цінності як інструмент підтримки свого життєвого світу, захист від руйнівного впливу ентропійних процесів, що загрожують народжуваний їм реальності. Ціннісний підхід до світу вимагає розгляду об'єктивної реальності як результату людського самоствердження; світ при такому підході, - перш за все реальність, освоєна людиною, перетворена у зміст його діяльності, свідомості, особистісної культури. На підставі своїх ціннісних уявлень люди не тільки оцінюють суще, але і вибирають свої вчинки, вимагають і домагаються справедливості, здійснюють те, що є для них благом. кілька еволюційних типів розвитку світогляду спільнот: міфологічна свідомість, релігійна свідомість і ідеологічнесвідомість. Такого роду класифікація більш ніж очевидна. Однак мало хто наважується відмовитися від остаточності останньої форми суспільної свідомості і хоча б припустити можливість народження нової, зовсім не схожої на попередні. Н.С. Розов це зробив: "На роль провідної форми світогляду в наступаючій історичній епосі з найбільшою ймовірністю претендує ціннісна свідомість". Цінності в рамках ціннісної свідомості як нової форми світогляду, по-перше, виходять з підлеглого положення, по-друге, вбирають в себе і переосмислюють все розмаїття наявних світоглядів, оскільки стають вже нагально необхідні комунікація і пошук продуктивних компромісів між представниками цих різних світоглядів ... Поняття ціннісної свідомості не зводиться до поєднання значень двох слів, складових цю назву.Це поняття будується, перш за все, нормативно: ціннісна свідомість - заснована на цінностях форма світогляду, яка задовольняє встановленим вище вимогам. Світ цінностей, телеологически детермінують свій об'єкт, на який він спочатку направлений, не висить у повітрі. Він вкорінений в афективній життя психіки не в меншій мірі, ніж вітальні потреби. Перше зіткнення з цінностями відбувається завдяки спілкуванню з значимими особами - батьками. З початкових ступенів онтогенезу вони втручаються в спонтанне функціонування вітальних потреб, вносячи в них порядок, необхідний для всього соціуму. І якщо стає свідомість черпає свою силу в основному з афективних образів значимих осіб, то надалі воно звільняється від необхідності в такій підтримці і в прагненні до мети-цінності самоорганізується і продукує свої структуру і зміст, рухаючись в руслі об'єктивних закономірностей. Існуюча ієрархія цінностей, телеологически визначаючи свій предмет - людська свідомість, може породити такі цінності, які виводять зі сфери безпосередніх життєвих потреб даного соціуму. Така аксіологічна основа прогресу.
Структура цінностей людини - характер і ранговий порядок його вірувань, потягів, прагнень - відображає конституцію самої натури (природи) людини, якість "людського матеріалу", тобто те, якою є людина є, а не те, яким він себе усвідомлює або бажав би бачити.Ціннісне міроотношеніе - це не феномен або структура свідомості, а життєво-буттєве, тобто онтологічне відношення, що зв'язує людину з реальним світом, в якому він живе.
Пряма дорога до головних моральним і ціннісним рішенням, до вірного самовизначення, до "правильності" йде через самої людини, через пізнання ним своєї природи, своїх особливостей, через відкриття ним правди про самого себе. Чим глибше він пізнає свою природу,бажання свого внутрішнього "Я", свій темперамент, свою конституцію, свої потреби й устремління, ніж чіткіше він усвідомлює, що насправді приносить йому радість, тим легше, природніше, автоматичності, епіфеноменальнее буде вирішена їм проблема морального вибору.
БІЛЕТ 35
1. Основні положення філософії І. Канта.
Філософська діяльність І. Канта постала настільки плідною та впливовою, що Я. Голосовкер, філософ київського походження, з цього приводу висловився так: "На шляху людської освіченості існує місток, обминути який неможливо; ім'я цьому місткові — Іммануїл Кант".
У філософській діяльності І. Канта виділяють три періоди. У докритичний період своєї діяльності І. Кант розробив космогонічну гіпотезу, згідно з якою Сонячна система є продуктом поступового охолодження газової туманності. Тут уперше поняття еволюції було поширено на космічні явища (до Канта панував погляд на Космос як на сталу й незмінну систему тіл і рухів).
Найважливіші ідеї філософії Канта були розроблені у критичний період (назва пов'язана з першим словом у титулі трьох основних праць цього періоду— "критика": дослідження самих підвалин). На першому плані в цей період перебуває ідея так званого "коперниканського перевороту " у філософії.
Сучасна наука підтверджує ці принципово важливі положення філософії І. Канта. Філософія, ставлячи граничні, фундаментальні питання нашого буття, за Кантам, виходить за межі можливого досвідного знання, а тому лишає вирішення таких питань на вибір кожної конкретної людини.
До надбань філософії І. Канта слід віднести також його етичні, естетичні та соціологічні ідеї. У сфері моралі Кант виходив із визнання вихідної рівності всіх людських розумів як суверенних чинників свідомого вибору поведінки. З такої рівності випливає, що кожен окремий розум повинен у прийнятті рішень діяти як загальний розум. На цій основі формулюється кантівський "категоричний імператив" ("остаточне повеління"): "Чини завжди так, щоб максима (тобто виразу формі принципу) твоєї волі могла мати також і силу... всезагального закону". Це означає, що людина, обираючи певний тип поведінки, повинна припускати можливість такої ж поведінки для будь-кого. У сфері естетики Кант дійшов висновку, що там, де йдеться про мистецький смак людини, не діють закони логічного обґрунтування. Тому естетичні сприйняття є цілісні, неаналітичні, непрагматичні, і естетичні судження будуються як ціннісні, оцінні.
Глибокими і повчальними були ідеї І. Канта щодо руху історії; вони зберігають свою актуальність ще й донині. Кант вважав, що в основі історичного процесу лежать природні потреби людини. Але людина внаслідок своєї вихідної обмеженості та незахищеності повинна виявити свої розумові здібності і стати творцем нового життя. Розум рухає людські дії, а також визначає прямування історії до справедливого, розумно організованого громадянського суспільства, де повинні запанувати закони, рівність, справедливість та загальний мир.
Отже, ознайомлення з ідеями І. Канта вводить нас в осереддя фундаментальних проблем філософії, але їх розв'язання Кант здійснює на новому рівні усвідомлення, розроблення та обґрунтування.
2. Проблема смерті та безсмертя людини у філософсько-світоглядному окресленні.
Людське буття настільки складне, розмаїте, варіативне, що це дає можливість розуміти людину як мікрокосм, як своєрідне зосередження, фокусування потенцій світу, виведення їх у виявлення та окреслення з найбільшою повнотою і виразністю. Характеристики людини пов'язані з її біологічною неспеціалізованістю, а отже — універсальністю, унаслідок яких людина постає суб'єктом історичного процесу. Основою специфічно людського способу самоутвердження у світі постає людська діяльність, спрямована на створення сфери соціокультурних процесів. У цій діяльності людина набуває власне людських якостей, проявляючи водночас свої сутнісні сили та багаторівневу складність своєї природи. Людська індивідуальність є вищою сходинкою у людському самовдосконаленні. Формування індивідуальності передбачає певну орієнтацію у цінностях людського буття, серйозне ставлення до питання про смерть, безсмертя та сенс життя.