Будь умным!

У вас вопросы?
У нас ответы:) SamZan.net

ОБ~ЄДНАННЯ ПІДПРИЄМСТВ ЯК СУБ~ЄКТ ГОСПОДАРЮВАННЯ 9 1

Работа добавлена на сайт samzan.net:

Поможем написать учебную работу

Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.

Предоплата всего

от 25%

Подписываем

договор

Имя

Выберите тип работы:

Принимаю Политику конфиденциальности

Скидка 25% при заказе до 3.6.2024

ЗМІСТ

стор

ВСТУП	7
РОЗДІЛ 1.	ОБ’ЄДНАННЯ ПІДПРИЄМСТВ ЯК СУБ’ЄКТ ГОСПОДАРЮВАННЯ	9
1.1.	ІНФОРМАЦІЙНО-ТЕОРЕТИЧНИЙ БЛОК	9
1.1.1.	Економічна роль об’єднань підприємств	9
1.1.2.	Корпоративні форми організації бізнесу	13
1.1.3.	Принципи побудови корпоративних об'єднань	21
1.1.4.	Види корпоративних об'єднань та їхня структура	23
1.1.5.	Керовані змінні господарського механізму корпорацій	28
1.2.	АНАЛІТИЧНО-ПРАКТИЧНИЙ БЛОК	35
1.2.1.	Контрольні питання й завдання	35
Література до розділу 1	36
РОЗДІЛ 2.	СПЕЦІАЛІЗАЦІЯ Й КООПЕРУВАННЯ ПІДПРИЄМСТВ ОБ’ЄДНАННЯ	37
2.1.	ІНФОРМАЦІЙНО-ТЕОРЕТИЧНИЙ БЛОК	37
2.1.1.	Спеціалізація та організація виробництва	37
2.1.2.	Економічна ефективність спеціалізованих підприємств	40
2.1.3.	Показники, форми, види кооперування	42
2.1.4.	Особливості міжнародного виробничого кооперування	47
2.1.5.	Види міжнародної предметної спеціалізації виробництва	54
2.2.	АНАЛІТИЧНО-ПРАКТИЧНИЙ БЛОК	56
2.2.1.	Контрольні питання й завдання	56
2.2.2.	Задачі для розв’язання	57
Література до розділу 2	58
РОЗДІЛ 3.	ДЕРЖАВНЕ РЕГУЛЮВАННЯ ДІЯЛЬНОСТІ ОБ’ЄДНАНЬ ПІДПРИЄМСТВ	60
3.1.	ІНФОРМАЦІЙНО-ТЕОРЕТИЧНИЙ БЛОК	60
3.1.1.	Законодавче регулювання створення та діяльності ПФГ в Україні	60
3.1.2.	Державне регулювання холдингових об’єднань	65
3.1.3.	Нормативно-правова база створення холдингів в Україні та контроль за процесами економічної концентрації	69
3.2.	АНАЛІТИЧНО-ПРАКТИЧНИЙ БЛОК	73
3.2.1.	Контрольні питання й завдання	73
Література до розділу 3	73
РОЗДІЛ 4.	ХОЛДИНГОВА ОРГАНІЗАЦІЯ ОБ’ЄДНАНЬ ПІДПРИЄМСТВ	74
4.1.	ІНФОРМАЦІЙНО-ТЕОРЕТИЧНИЙ БЛОК	74
4.1.1.	Холдинг. Поняття, функціонування, досвід роботи	74
4.1.2.	Організація та управління холдинговими об’єднаннями в Україні	81
4.1.3.	Досвід роботи холдингових об’єднань за кордоном	86
4.2.	АНАЛІТИЧНО-ПРАКТИЧНИЙ БЛОК	89
4.2.1.	Контрольні питання й завдання	89
4.2.2.	Задачі для розв’язання	89
Література до розділу 4	92
РОЗДІЛ 5.	ОРГАНІЗАЦІЙНО-УПРАВЛІНСЬКІ СТРУКТУРИ ОБ’ЄДНАНЬ ПІДПРИЄМСТВ	94
5.1.	ІНФОРМАЦІЙНО-ТЕОРЕТИЧНИЙ БЛОК	94
5.1.1.	Види організаційних структур об’єднань підприємств	94
5.1.2.	Організаційні форми і характерні риси корпоративних структур	107
5.2.	АНАЛІТИЧНО-ПРАКТИЧНИЙ БЛОК	111
5.2.1.	Контрольні питання й завдання	111
Література до розділу 5	112
РОЗДІЛ 6.	РЕГУЛЮВАННЯ ДІЯЛЬНОСТІ ОБ’ЄДНАНЬ ПІДПРИЄМСТВ	113
6.1.	ІНФОРМАЦІЙНО-ТЕОРЕТИЧНИЙ БЛОК	113
6.1.1.	Сутність внутрішньої системи управління	113
6.1.2.	Регулювання основних організаційно-економічних відносин	115
6.1.3.	Регулювання господарсько-організаційних структур	118
6.1.4.	Регулювання руху акціонерного капіталу	119
6.1.5.	Регулювання фондів акціонерного товариства	121
6.2.	АНАЛІТИЧНО-ПРАКТИЧНИЙ БЛОК	122
6.2.1.	Контрольні питання й завдання	122
Література до розділу 6	123
РОЗДІЛ 7.	ОРГАНІЗАЦІЯ ЦИКЛУ „ДОСЛІДЖЕННЯ – ВИРОБНИЦТВО” В ОБ’ЄДНАННЯХ ПІДПРИЄМСТВ І НАУКОВИХ УСТАНОВАХ	124
7.1.	ІНФОРМАЦІЙНО-ТЕОРЕТИЧНИЙ БЛОК	124
7.1.1.	Поняття інновацій, закономірності розвитку технологій і форми організації інноваційного процесу	124
7.1.2.	Організаційні форми інноваційних підприємств (об’єднань підприємств) і зв’язку науки з виробництвом	127
7.1.3.	Етапи інноваційного процесу та організація циклу „дослідження – виробництво	134
7.1.4.	Цілі та типи інноваційно-технологічної політики об’єднань підприємств	141
7.1.5.	Оцінка ефективності інновацій на засадах функціонально-вартісного аналізу (ФВА)	145
7.1.6.	Організація та стратегічне планування науково-дослідного співробітництва ТНК	149
7.2.	АНАЛІТИЧНО-ПРАКТИЧНИЙ БЛОК	155
7.2.1.	Контрольні питання й завдання	155
7.2.2.	Задачі для розв’язання	157
7.2.3.	Тестові завдання для контролю знань	158
Література до розділу 7	161
РОЗДІЛ 8.	ФІНАНСУВАННЯ ОБ’ЄДНАНЬ ПІДПРИЄМСТВ	163
8.1.	ІНФОРМАЦІЙНО-ТЕОРЕТИЧНИЙ БЛОК	163
8.1.1.	Фінансовий механізм об’єднань підприємств	163
8.1.2.	Фінансово-економічні показники діяльності транснаціональних об’єднань підприємств	167
8.1.3.	Інвестиційна діяльність об’єднань підприємств та оцінка її ефективності	176
8.2.	АНАЛІТИЧНО-ПРАКТИЧНИЙ БЛОК	182
8.2.1.	Контрольні питання й завдання
8.2.2.	Задачі для розв’язання	184
8.2.3.	Тестові завдання для контролю знань	195
Література до розділу 8	198
РОЗДІЛ 9.	ОСОБЛИВОСТІ ОРГАНІЗАЦІЇ І ДІЯЛЬНОСТІ ПРОМИСЛОВО -ФІНАНСОВИХ ГРУП	200
9.1.	ІНФОРМАЦІЙНО-ТЕОРЕТИЧНИЙ БЛОК	200
9.1.1.	Промислово-фінансові групи на економічному ринку: поняття, типи, функції, фінанси	200
9.1.2.	Сучасний стан промислово-фінансових груп, управління діяльністю	205
9.1.3.	Законодавче регулювання створення й діяльності ПФГ в Україні	209
9.2.	АНАЛІТИЧНО-ПРАКТИЧНИЙ БЛОК	217
9.2.1.	Контрольні питання й завдання	217
9.2.2.	Тестові завдання для контролю знань	218
Література до розділу 9	220
РОЗДІЛ 10.	ГЛОБАЛІЗАЦІЯ РИНКІВ І ТРАНСНАЦІОНАЛЬНІ КОРПОРАЦІЇ	221
10.1.	ІНФОРМАЦІЙНО-ТЕОРЕТИЧНИЙ БЛОК	221
10.1.1.	Поняття, етапи розвитку міжнародного бізнесу та його відмінність від національної моделі підприємницької діяльності	221
10.1.2.	Глобалізація економічного розвитку: сутність, характерні риси й форми	230
10.1.3.	Характеристика ТНК як форми міжнародного об’єднання	233
10.1.4.	Організаційно-правові форми ТНК	245
10.1.5.	Механізм діяльності ТНК: структура управління, формування стратегії розвитку	248
10.1.6.	Діяльність європейських ТНК у центральній частині Східної Європи	256
10.2.	АНАЛІТИЧНО-ПРАКТИЧНИЙ БЛОК	259
10.2.1.	Контрольні питання й завдання	259
10.2.2.	Задачі для розв’язання	260
Література до розділу 10	263
РОЗДІЛ 11.	СТРАТЕГІЧНІ АЛЬЯНСИ ПІДПРИЄМСТВ	264
11.1.	ІНФОРМАЦІЙНО-ТЕОРЕТИЧНИЙ БЛОК	264
11.1.1.	Сутність, типи і мотиви створення стратегічних альянсів підприємств	264
11.1.2.	Форми стратегічних альянсів	268
11.1.3.	Міжнародні альянсові мережі	272
11.1.4.	Етапи прийняття рішення про створення МСА та гібридна стратегія діяльності учасників МСА	274
11.2.	АНАЛІТИЧНО-ПРАКТИЧНИЙ БЛОК	277
11.2.1.	Контрольні питання й завдання	277
11.2.2.	Тестові завдання для контролю знань	277
Література до розділу 11	279
ІНДИВІДУАЛЬНА РОБОТА „Аналіз фінансово-економічного потенціалу розвитку ТНК”	280
ЗАКОНОДАВЧА БАЗА	284
ГЛОСАРІЙ	329

ВСТУП

Ефективне функціонування об’єднань підприємств в ринковому середовищі належить до досить складних і важливих ланок в галузі економіки, організації та управління виробничою діяльністю. Інтеграційні процеси в підприємницькому секторі й створення сучасних структур корпоративного типу суттєво впливають на розвиток світової і національної економіки. Щоб усвідомити призначення, сфери інтересів і цілі холдингових компаній, промислово-фінансових груп та інших видів об’єднань підприємств, сучасним фахівцям з економіки слід чітко усвідомлювати, що являють собою інтегровані бізнесові структури, які чинники впливають на їх діяльність, як оцінити їх конкурентні позиції і фінансово-економічні результати.

Навчальний посібник містить необхідний обсяг теоретичного і практичного матеріалу з дисципліни «Економіка та організація діяльності об’єднань підприємств» для підготовки фахівців економічного профілю. Він відповідає нормативній програмі і побудований таким чином, щоб забезпечити активне опанування знаннями з організаційно-економічного механізму функціонування об’єднань підприємств.

У структурі кожного розділу даного навчального посібника виокремлено інформаційно-теоретичний і аналітично-практичний блоки. В інформаційно-теоретичному блоці відбувається послідовне, логічно пов’язане розкриття теоретичних і методичних аспектів економіки та організації діяльності інтегрованих структур. Аналітично-практичний блок містить контрольні питання й завдання, задачі для розв’язання, тестові завдання для контролю знань, які спрямовані не тільки на перевірку набутих знань, але й на формування навичок і вмінь щодо оцінювання умов та обґрунтування ефективності роботи національних і міжнародних холдингових компаній, фінансово-промислових груп, корпорацій і стратегічних альянсів підприємств. До кожного розділу наведений список літератури, вивчення якої надає можливість розширити і поглибити знання програмного матеріалу. Досить корисними і цікавими для тих, хто викладає і вивчає дисципліну «Економіка та організація діяльності об’єднань підприємств», можна вважати завдання індивідуальної роботи «Аналіз фінансово-економічного потенціалу розвитку ТНК». Для розширення інформаційної складової і підвищення зручності користування навчальним посібником наведено законодавчу базу і глосарій економічних термінів. З огляду на це навчальний посібник може бути використаний для різних форм навчання, у тому числі дистанційного.

Мета даного посібника – забезпечити можливість глибокого і системного науково-практичного оволодіння новітніми економічними підходами до закономірностей і тенденцій діяльності об’єднань підприємств.

У посібнику зроблено спробу застосувати науковий, системний підхід до вирішення широкого спектра економічних та організаційних питань створення і функціонування об’єднань підприємств з урахуванням накопиченого вітчизняного та закордонного досвіду в цій сфері. Тому він має викликати певний інтерес у науковців та економістів-практиків.

РОЗДІЛ 1

ОБ’ЄДНАННЯ ПІДПРИЄМСТВ ЯК СУБ’ЄКТ ГОСПОДАРЮВАННЯ

1.1. ІНФОРМАЦІЙНО-ТЕОРЕТИЧНИЙ БЛОК

1.1.1. Економічна роль об’єднань підприємств

Однією з основних вимог до економічного управління є ефективне управління розташовуваними накопиченими промисловими активами, підвищення економічної ефективності їхнього господарського функціонування шляхом трансформації окремих економічних агентів (підприємств і далі окремих часток господарств) у більш ефективні тісно пов’язані між собою економічні системи.

Світовий досвід свідчить про те, що створення економічних систем (об’єднань) з окремих взаємозалежних господарських об’єктів приносить додатковий економічний ефект (названий синергетичним), завдяки виникненню між елементами створених систем керованої відповідності між економічними цілями розвитку системи й розподілом наявних у ній ресурсів (всіх видів активів).

Законодавство України забезпечує формування різних типів об’єднань підприємств.

Об’єднання підприємств утворюються підприємствами на добровільних засадах або за рішенням органів влади, що мають право формувати об’єднання підприємств відповідно до чинного законодавства.

Господарське законодавство визначає види об’єднань підприємств в Україні. Залежно від порядку заснування об’єднання підприємств можуть утворюватися як господарські об’єднання або як державні чи комунальні господарські об’єднання.

Господарське об’єднання може бути сформоване за ініціативою підприємств на добровільних засадах незалежно від їх виду.

Державне (комунальне) господарське об’єднання – це об’єднання підприємств, яке може бути утворене державними підприємствами за рішенням Кабінету Міністрів України або у визначених законом випадках рішенням міністерств чи органів місцевого самоврядування.

Господарські об’єднання можуть утворюватися як асоціації, консорціуми, корпорації, концерни та інші об’єднання.

Організаційно-господарською одиницею сучасного бізнесу є підприємство, організація, компанія, установа. Основними ознаками, що відрізняють організаційно-правову форму від інших, є :

форма власності на капітал, що використовується у господарській діяльності;
межі правової відповідальності;
спосіб розподілу прибутку;
форма управління суб’єкта господарювання;
кількість учасників об’єднання, що створюється.

При створенні об’єднання підприємств виникає можливість доцільного перерозподілу активів, використання так званого синергетичного ефекту для максимізації прибутків як різних сфер бізнесу, так і сумарного прибутку створеної економічної системи.

Світовий економічний розвиток на сьогодні характеризується прискоренням темпів економічних процесів, широким впровадженням високих технологій, складністю планування й управління економічним розвитком, вимагає скорочення строків створення нових видів продукції й технологій.

Повний цикл відновлення базових моделей у світовій промисловості за останні 20 років скоротився в 2-3 рази. Конкуренція між країнами й підприємствами показує, що окремі підприємства, як правило, програють у конкурентній боротьбі з більшими за активами компаніями. Великі ж об’єднання витісняють більш дрібні підприємства з ринків товарів і послуг завдяки тому, що швидше створюють нову продукцію, освоюють новітні технології, їхня продукція має більш високу якість, добре організоване післяпродажне обслуговування, більш низькі ціни.

Однак питання формування, організації й управління об’єднаннями підприємств, що запізнилися в побудові ринкової інфраструктури, виявилися недостатньо розробленими, особливо в частині створення й впровадження прикладних методів корпоративного управління, що мають істотні особливості порівнянно з методами керування підприємством.

Вибір організаційно-правової форми підприємства може залежати від низки чинників:

відповідальності;
потреб у фінансових коштах;
управлінських здібностей підприємця або команди менеджерів;
можливостей зміни власника;
режиму оподаткування;
передбачуваної тривалості існування підприємства або компанії.

Так, на сьогодні більшість підприємств України не охоплено ні корпоративним, ні ефективним галузевим управлінням, і потребують реструктуризації. Внаслідок цього й багатьох інших факторів, що ініціює економічна криза, спостерігається низька ефективність господарської діяльності підприємств, брак фінансових ресурсів для економічного розвитку й виходу із кризи.

Як показує світовий і вітчизняний досвід, функціонування окремого підприємства істотно залежить від багатьох зовнішніх факторів, на які окреме підприємство дуже слабко може впливати й практично буде не в змозі їх змінити в потрібний час і в необхідному напрямку.

До зазначених зовнішніх факторів належать: енергетичні ресурси, обсяг і якість необхідних для випуску продукції матеріалів, сировини, можливість їхньої переробки в напівфабрикати, комплектуючі частини й деталі, елементи транспортної і складської інфраструктури, фінансові ресурси для одержання додаткових оборотних коштів, інвестиції у розширення й реконструкцію підприємства, у відновлення технології. Стан цих некерованих факторів може істотно змінюватися в часі, що впливає на виробничу діяльність підприємства.

Однак те, що практично незручно сформувати окремому середньому підприємству, з успіхом може бути організовано об’єднанням підприємств за участю фінансових організацій.

Так, наприклад, нафтовий концерн (об’єднання багатьох різнорідних підприємств) здатний організувати й профінансувати весь ланцюг необхідних робіт: розвідку нафтових родовищ, нафтовидобуток, транспортування нафти і її переробку, продаж на внутрішньому ринку нафтопродуктів через мережу власних заправних станцій, а на зовнішньому ринку - через систему збутових філій. Що не вдається здійснити окремому підприємству, може бути реалізовано об’єднанням підприємств завдяки координації спільних дій, централізації керівництва, концентрації наявних фінансових ресурсів.

Отже, централізоване управління корпорації: маркетингу, планування діяльності, організації виробництва й збуту продукції, постачання всіма видами ресурсів - знижує сумарні витрати підприємств, збільшує їхню прибутковість, забезпечує скоординоване науково-технічне співробітництво підприємств, обмін технологіями, більш швидке впровадження й освоєння науково-технічних досягнень, надання фінансової допомоги для розширення виробництва й освоєння нових ринків збуту.

Таким чином, створення механізму ефективного корпоративного управління підприємствами забезпечує максимізацію прибутків всіх сфер бізнесу об’єднання, стійке функціонування підприємств, підвищує їхню безпеку при зміні зовнішніх умов ринку. Цим пояснюється зростання масштабів корпоративного об’єднання підприємств у всіх розвинених країнах світу.

1.1.2. Корпоративні форми організації бізнесу

Перші зразки акціонерних компаній, які раніше називалися корпоративними, з’явилися за часів Середньовіччя. Це були міста, що мали право на самоврядування, університети й чернечі ордени. Їхньою особливістю було те, що, маючи активи, вони існували незалежно від своїх членів. З XV ст. у Великій Британії англійський суд визначив унікальну рису цієї організаційної форми: законним став принцип обмеженої відповідальності (в США ця особливість була юридично закріплена в 1886 р.) [ 2, с.16 ].

Початок систематичної розробки корпоративного управління, як окремого підрозділу економічних досліджень, було покладено публікацією монографії А. Берлі та Г. Мінза „Сучасна корпорація та приватна власність” (1932 р.). Автори сформулювали відому тезу про розділ (деконцентрацію) власності та контролю.

Процес деконцентрації власності в управлінні компаніями полягав у тому, що породжував кількість складних проблем і негативно відбивався на їхній економічній ефективності. Дослідники вважали, що капітал США протягом кількох десятиріч надто „розпорошений” серед великої кількості дрібних акціонерів. Наслідком такого стану на економічному ринку було те, що інтереси менеджерів не збігалися з інтересами акціонерів. Власники ж компанії були зацікавлені, щоб прибуток був повернений до них у вигляді дивідендів; інтереси менеджерів в основному зводилися до збільшення власних привілеїв у формі більш високої оплати праці чи пільг. Стан справ у корпорації без тиску на менеджерів з боку акціонерів розглядався власниками як повна влада менеджерів. При дослідженні 200 (на той час) найбільших американських нефінансових корпорацій, підрахували дослідники, 44% менеджерів (88 компаній із 200) не мали зацікавленості у прибутку корпорації. Ці 88 компаній володіли 58% активів з 200 фірм, що досліджувалися; з них тільки в 11% фірм один власник мав вагому кількість акцій компанії. Дослідники визначили їх як фірми, що контролювалися менеджментом. Таким чином, діяльність найнятих менеджерів в умовах розширеної акціонерної власності стає безконтрольною, а наслідком такої ситуації є можливість нехтування інтересами акціонерів. За А. Берлі і Г. Мінзом, сучасна корпорація мала вигляд „гігантської” фірми з великою кількістю дрібних акціонерів і мінімальною чисельністю менеджерів, які мали б право на прийняття рішень розпоряджатися власністю компанії на власний розсуд.

Досліджуючи інституціональні механізми, які були здатні упорядковувати роботу менеджерів, враховуючи інтереси власників, дослідники виявили такі важелі в управлінні компанією:

- контроль за діяльністю менеджменту з боку ради директорів;

- голосування за дорученням, що дозволяє дрібним акціонерам поєднувати свої зусилля та отримувати більшість голосів на загальних зборах;

- упровадження стимулюючих систем винагород керівництва вищої ланки (включаючи опціони на викуп ними акцій за умови досягнення корпораціями високих економічних результатів);

- впровадження в бізнес-школах етичних норм, орієнтованих на захист інтересів акціонерів;

- можливість притягнення менеджерів до судової відповідальності за неякісне виконання своїх обов’язків;

- моніторинг з боку банків, що виступають у ролі кредиторів корпорації [1, с.34].

Найбільш заохочувальним заходом було надання менеджерам фондових опціонів, які приносили б тим більшу вигоду, чим вищою була ціна акцій компаній у довгостроковому періоді. Проте така заохочувальна система могла призвести до фальсифікації фінансової звітності топ-менеджерами, які досягли позитивної реакції фондового ринку. Ситуація з недобросовісними звітами про фінансові досягнення компанії склалася в США – Енергетична компанія „Enron” (грудень 2001 р.), телекомунікаційна компанія „World Com” (2001 р.), що спричинило прийняття закону Сарбейніса-Окслі (у 2002 р.), він посилював персональну відповідальність у компанії за прийняття рішень. Так звані «дисциплінуючі механізми» сприятимуть зменшенню ризику менеджирального опортунізму в середині компанії й формуватимуть етичні норми ведення бізнесу.

У 90-х роках XX ст. науковцями А. Шляйфером та Р. Вішні були проведені дослідження корпоративного управління світових економік і виникла нова точка зору з даного приводу. Виявлено, що системи корпоративного управління США, Японії, Німеччини є рівноцінними: кожна модель має свої переваги й недоліки, а кінцеві результати їх функціонування приблизно однакові. Спостереження показали, що економічні моделі протягом тривалого часу вдосконалювалися і змінювалися, і кожна пройшла свій шлях без спроб запозичення структур інших моделей.

Дослідниками Дж. Франксом і К. Майєром визначено основні особливості організації корпоративного сектора в США, Німеччині, Японії. Ключовими ознаками моделей є:

1. Англосаксонська модель корпоративного управління:

- домінування ринку капіталів, контроль з боку аутсайдерів;

- орієнтація на інтереси акціонерів.

2. Німецька і японська моделі корпоративного управління:

- домінування банків, контроль з боку інсайдерів, орієнтація на інтереси стейкхолдерів.

У XX ст. з’являються нові форми організації бізнесу, зокрема, холдинги та фінансово-промислові групи. Початок глобалізації, як масштабного історичного процесу, виявляється у виникненні й розвитку транснаціональних корпорацій (ТНК), які стали чи не найефективнішою формою організації спільного бізнесу й виробництва.

Більшість дослідників процесів формування українського корпоративного підприємництва (Ю.Архангельський, І.Бачан, Т.Бень, В.Будкін, В.Голіков, В.Гош, В.Євтушевський, І.Жадан, І.Лазня, Л.Мамичева та ін.), підтримуючи однакову точку зору вважають, що важливою проблемою у процесі побудови корпорацій є створення ефективної системи корпоративного управління. Складність проблеми відображається у розбіжностях поглядів дослідників на сам зміст поняття „корпоративне управління”.

Поширеним є трактування корпоративного управління, як механізму контролю акціонерів над корпоративним менеджментом з метою максимального задоволення інтересів інвесторів.

Корпоративне управління розуміється як асоціація співвласників акцій, які створили товариство з метою задоволення своїх інтересів шляхом організації виробництва та реалізації товарів і послуг. При такому підході відбувається ігнорування того факту, що активними суб’єктами корпоративного підприємництва є не тільки акціонери, а й власники інших, необхідних для його успішного функціонування й розвитку капіталів. По-друге, однобічно акцентується увага на відповідальності менеджменту й персоналу перед акціонерами й ігнорується відповідальність акціонерів перед підприємством як соціально-економічною організацією, перед персоналом, місцевою громадою, суспільством у цілому.

Формування корпоративного сектора в Україні здійснювалося переважно через приватизацію — перетворення з початку 90-х років діючих підприємств на акціонерні товариства. Структура таких підприємств була далеко не ідеальною, і вони потребували в стадії реорганізації.

Така діяльність дістала назву «реструктуризації». Під реструктуризацією розуміли процеси перебудови (розукрупнення) окремих підприємств, формування на місці цілісних юридичних осіб декількох суб’єктів господарювання з конкретно визначеними функціями. Водночас, відповідно до чинного законодавства, створення дочірніх підприємств, філій та представництв мало затверджуватися на загальних зборах більшістю – 3/4 голосів.

Перебудови зазнали також внутрішні служби підприємств, які не отримали права юридичної особи, але які набували нової якості через запровадження жорсткої самоокупності, — так звані центри прибутків і центри витрат, центри фінансової самоокупності та інші форми, які намагалися пристосувати до потреб ринкової трансформації економіки.

Національна корпоративна культура Європи на сьогодні є продуктом багатовікової історії підприємництва й може слугувати основою для розвитку механізму корпоративної культури України, але ж система корпоратизації нашої держави не може повторювати шлях інших країн і стабілізуватися за невеликий період, тому вона розвивається у досить жорстких умовах розподілу капіталу.

Вітчизняна законодавча база досить довгий час чітко не визначала категорію «дочірнє» або «залежне» підприємство. Це змушувало створювати підрозділи підприємства на власний розсуд та обґрунтовувати законність їх існування перед державними контролюючими органами. Судово-арбітражна система не забезпечувала об’єктивне й компетентне своєчасне вирішення різнопланових корпоративних конфліктів, розтягуючи в часі вирішення термінових питань. Все це й донині гальмує розвиток корпоративної системи в Україні.

Доведено, що у рамках корпорації може функціонувати ціла система окремих підприємств, а може існувати жорстка система управління за принципом лінійно-штабної системи, де рівень прийняття всіх важливих рішень концентрується на першій особі. Слід зазначити, що в основному реорганізаційні заходи в корпораціях спрямовувалися на дроблення підприємств шляхом створення окремих юридичних осіб, але при цьому акціонерні товариства, втрачаючи реальне майно, практично ніколи не втрачали капітал, який існував у вигляді цінних паперів, оскільки застосування таких схем не передбачало розподілу акцій між новими суб’єктами господарювання. Для акціонерного товариства вигідність створення окремих підприємств пояснюється їхньою самостійністю й повною відповідальністю. Тому частина підприємств створювалася з метою проведення через них найбільш вигідних господарських операцій, особливо тоді, коли основне виробництво відшкодовувало за свій рахунок всі збитки.

Сучасні моделі корпоративної організації поділяються на системи «інсайдерів» та «аутсайдерів».

У системі інсайдерів власність зосереджується у невеликої частини акціонерів, контроль здійснюється всередині корпорації.

Акціонерами можуть бути сім’ї, приватні особи, фінансові інститути, органи управління, альянси, конгломерати. Елементи зовнішнього управління не впливають на стратегію керівників. Із розширенням компанії певні повноваження передаються робітникам та іншим дрібним акціонерам.

У системі аутсайдерів менша концентрація власності, контроль над підприємством здійснюється і ззовні.

Системи аутсайдерів сприяють швидкому зростанню фінансових ринків і тому забезпечують більш відкритий і рівномірний розподіл інформації, більшу увагу до захисту акціонерів, особливо дрібних.

Активне корпоративне управління не стимулюється, оскільки забезпечується більша концентрація власності. Відмінності між моделями „аутсайдерів” та „інсайдерів” наведено в табл. 1.1 .

На ефективність корпоративного управління також впливають походження законодавства і традиції країни, де воно здійснюється.

В Україні, як і в інших країнах колишнього СНД, відбувається інтенсивне формування інтегрованих корпоративних структур, основною організаційно-правовою формою яких є акціонерні товариства. Особливістю українських інтегрованих корпорацій є те, що вони сформувалися на базі виробничих комплексів радянського періоду, оскільки до розпаду СРСР мав найвищий рівень галузевої інтеграції, тоді як у розвинених країнах увесь великий бізнес функціонував за принципом міжгалузевої інтеграції, злиття банківського і промислового капіталів.

У результаті всі українські корпоративні структури являють собою завершені виробничі ланцюжки, але мають незавершену структуру фінансового блоку.

Таблиця 1.1

Характеристика моделей корпоративного управління

Система аутсайдерів	Система інсайдерів
Контроль ринків капіталів і зовнішній контроль	Універсальний банківський контроль, внутрішній контроль за власністю
Власність закріплено за дрібними акціонерами (акціонери пасивні)	Концентрація власності, активні акціонери
Акціонерна демократія, конкуренція інтересів і контрактні рішення	Довгострокова співпраця акціонерів
Однорівневі корпоративні ради, у яких влада належить інсайдерам	Дворівневі корпоративні ради, взаємне володіння акціями, пірамідальні схеми, холдингові структури
Важливі елементи: ліквідність для акціонерів ефективна система захисту дрібних акціонерів прозорість, доступ до інформації сильний захист прав кредиторів якісні процедури банкрутства більш активні ринки цінних паперів	Важливі елементи: участь робітників в управлінні правила управління за довірою активна участь універсальних банків у фінансових рішеннях активні власники більш уважно спостерігають за керівництвом, контроль інсайдерів переважає сімейне володіння

Діяльність інтегрованих корпоративних структур (ІКС) характеризується нестабільністю прав власності, оскільки нерідко ті права, що формально зафіксовані, є недостатньою підставою для реалізації їх власником.

Аналіз статистичних даних початку XXI століття свідчить, що корпоративні структури займають провідні позиції в економіці розвинених країн. Так, у Великій Британії з 2001 року по 2005 рік кількість об’єктів корпоративного типу зросла на 16,7% від загальної кількості об’єктів господарювання, у США – на 27,2%, в Японії, Німеччині та Франції – відповідно на 19,4 і 17,8%, що зумовлено глобалізацією економічної системи, насамперед, через експансію транснаціональних компаній на ринки країн постсоціалістичного табору. Не останню роль у ситуації, що склалася на економічному ринку, відіграє також і банківська сфера, яка здійснює акціонування корпоративних капіталів, що створює базу для постійної діяльності біржових систем цих країн.

Сьогодні триває пошук нових форм інтеграції, які б дали змогу зміцнити і впорядкувати відносини власності та виробничо-фінансові відносини. Звертаючись до досвіду розвинених країн, можна дійти висновку, що не існує однакової структури, яка б розв'язала всі ці суперечності. Водночас у процесі еволюції форм інтеграції в країнах Західної Європи і США стали переважати холдинги і мультидивізійні структури. Однак у кожній із цих структур триває постійний пошук оптимального співвідношення й функціонування її частини з метою підвищення ефективності діяльності всієї інтегрованої корпорації.

Щоб вирішити проблеми інтеграції українських підприємств, необхідно, по-перше, визначити, на якому етапі розвитку перебувають корпоративні структури в Україні, по-друге, розробити оптимальну структуру вітчизняних інтегрованих корпорацій за сучасних умов і, по-третє, визначити напрям їх подальшого розвитку.

Нині в Україні зареєстровано приблизно 36 тисяч акціонерних товариств, переважна більшість яких перебуває у фінансово-економічній скруті. В Україні процес створення корпоративних структур і його динаміка залежать передусім від їхньої відповідності інтересам держави. Це знайшло своє відображення в обтяжливій процедурі реєстрації, що включає обов'язкову вимогу участі в реалізації державної програми розвитку за відсутності будь-яких пільг з боку держави.

1.1.3. Принципи побудови корпоративних об'єднань

Однією з основних умов менеджменту корпоративних об’єднань є ефективне управління розрізненими накопиченими промисловими активами, підвищення економічної ефективності їхнього господарського функціонування шляхом трансформації окремих економічних агентів.

Світовий досвід свідчить про те, що створення економічних систем та об'єднань з окремих взаємозалежних господарських об'єктів приносить додатковий економічних ефект (названий синергетичним) завдяки виникненню між елементами створених систем керованої відповідності між економічними цілями розвитку системи й розподілом наявних у ній ресурсів (всіх видів активів).

У підприємствах (у кожному окремо), які входять до системи, є нестача одних активів і надлишок інших. При створенні об'єднання підприємств виникає можливість доцільного перерозподілу активів, використання при цьому синергетичного ефекту для максимізації прибутків як різних сфер бізнесу, так і сумарного прибутку створеної корпоративної економічної системи.

Створення корпоративних об'єднань є важливим напрямком підвищення економічної ефективності, необхідною економічною потребою для розвитку економіки будь-якої країни. Однак питання формування раціональних корпоративних об'єднань, економічного управління корпораціями, які запізнилася в розбудові ринкової інфраструктури, виявилися недостатньо розробленими, особливо в частині створення і впровадження прикладних методів корпоративного управління, які мають істотні особливості порівняно з діючими методами управління. Внаслідок цього спостерігається низька ефективність господарської діяльності підприємств, нестача фінансових ресурсів для економічного розвитку й виходу країни з кризи.

Шляхом створення раціонально сформованих корпоративних об'єднань можна буде домогтися більш доцільного розподілу й використання для розвитку виробництва наявних ресурсів, підвищення економічної ефективності господарської діяльності. Виходячи з вище сказаного, необхідно відзначити завдання для корпорацій при розробці заходів з підвищення ефективності їх управління:

- надання певної уваги особливостям функціонування корпорацій, економічним відносинам всередині них, методам корпоративного управління;

- зосередження керівництва корпорацій на ретельному плануванні обсягу продукції, цін, норм прибутку, зниженні витрат;

- надання належної уваги механізму внутрішньо-фірмового ціноутворення як однієї з нових форм взаємин між підрозділами корпорації;

- надання уваги методам оцінки фінансової забезпеченості виробництва при поверненні позикових засобів;

- надання уваги методам оцінки використання акціонерного й позикового капіталів, призначення дивідендів на акції, методам управління активами корпорації, методам оцінки економічної ефективності та відбору інвестиційних проектів, формування раціональної структури джерел фінансування інвестицій, методам нормування матеріально-технічного постачання в корпорації і задіяних у ньому оборотних коштів, методам управління розвитку видів техніки, вибору раціонального типажу та оцінки ефективності від оптимізації номенклатури техніки.

Таким чином, створення механізму ефективного корпоративного управління взаємодії між підприємствами забезпечує максимізацію прибутків усіх сфер бізнесу об'єднання, стійке функціонування підприємств, підвищує їхню безпеку при зміні зовнішніх умов. Цим і пояснюється зростання масштабів корпоративного об'єднання підприємств у всіх розвинених країнах світу, поява у високорозвинених країнах транснаціональних корпорацій (ТНК), які мають свої філії у різних частинах світу. Доцільність створення корпоративних об'єднань обумовлена двома основними факторами: зниженням у них загального рівня трансанкційних витрат, що доводяться на одиницю продукції, а також позитивним впливом ефекту масштабу виробництва (зменшенням собівартості продукції) при укрупненні виробництва.

Трансанкційні витрати – це витрати на здійснення актів купівлі-продажу, угод на постачання сировини, комплектуючих матеріалів, збут готової продукції, витрати на транспортування та координацію цієї роботи, на збір, обробку, аналіз та оцінку численної інформації з різних джерел, витрати, обумовлені багатьма невизначеними факторами в прогнозуванні зовнішніх умов (ринкових і багатьох інших).

Перевага корпорацій чітко спостерігається у сфері інформації: загальний рівень і якість їхнього інформаційного забезпечення істотно вищі, ніж в окремих підприємствах. У корпораціях точніше прогнозуються напрямки науково-технічного прогресу, централізовано і вчасно проводяться наукові дослідження щодо створення та освоєння нової продукції й технології, повніше реалізується весь цикл робіт з підвищення якості продукції та її обслуговування після продажу.

1.1.4. Види корпоративних об'єднань та їхня структура

Види корпоративних об'єднань визначаються законодавством кожної держави. Доцільно дати відомості про види корпоративних об'єднань, найбільш поширених у більшості країн світу.

Товариство з обмеженою відповідальністю – організаційно-правова форма підприємства, при якій статутний капітал утворюється за рахунок внесків засновників. Учасники товариства несуть ризик збитків, пов'язаних з діяльністю компанії у межах вартості своїх внесків.

Закрите акціонерне товариство – товариство, акції якого розподіляються тільки серед його засновників.

Акціонерні товариства та об'єднання підприємств мають право випускати акції й поширювати їх шляхом відкритої підписки, а також у порядку розподілу між їхніми засновниками. Акція надає право її власникові на одержання частини прибутку акціонерного товариства у вигляді дивідендів за підсумками року (за привілейованими акціями дивіденди виплачуються в заздалегідь обговореному розмірі, незалежно від отриманого підприємством прибутку). Акції акціонерного товариства надають право їхнім власникам на участь в управлінні цим товариством, що зазвичай здійснюється через раду директорів підприємства, організації чи установи незалежно від його форми власності на засоби виробництва й характеру діяльності. За видом діяльності розрізняють такі види фірм: промислові, торговельні, транспортні, страхові, транспортно-експедиторські, інжинірингові, туристські, орендні. Звичайно, фірми є юридичними особами, які несуть майнову відповідальність.

Картель – об'єднання підприємств або фірм однієї галузі для спільної комерційної діяльності – регулювання збуту. При цьому підприємства зберігають права власності на належні їм активи, мають юридичну, фінансову й господарську самостійність.

Синдикат – об'єднання підприємств і фірм для здійснення збуту їхньої продукції через єдиний збутовий орган, створений у формі акціонерного товариства або товариства з обмеженою відповідальністю. Учасники синдикату зберігають юридичну і комерційну самостійність.

Пул – об'єднання підприємців, що передбачає особливий порядок розподілу прибутку його учасникам, який надходить на загальний рахунок, а потім розподіляється між ними у заздалегідь установленій пропорції.

Трест – об'єднання підприємств, які зливаються в єдиний виробничий комплекс, втрачаючи при цьому юридичну і господарську самостійність. У трест об’єднуються в більшості випадків підприємства, що здійснюють послідовні кроки обробки сировини.

Холдинг – промислове об'єднання підприємств, яке має право вирішення основних питань діяльності підприємств від свого імені. При цьому компанії й підприємства, що входять у холдинг, мають юридичну й господарську самостійність з тих питань, які не належать до функцій холдингу.

Концерн – об'єднання самостійних підприємств, пов'язаних тісним виробничим співробітництвом, спільним фінансуванням, патентно-ліцензійними угодами. Концерн повністю контролює діяльність компаній і підприємств, які входять до нього.

Фінансова група – об'єднання одного або декількох банків із промисловими, торговельними, кредитними та іншими підприємствами, в якому банки розпоряджаються грошовим капіталом підприємств, що входять до групи й координують усі сфери їх діяльності.

Концерни й фінансові групи є найбільш потужними основними формами корпоративних об'єднань у сучасних умовах.

Органи управління корпоративних об'єднань визначаються статутом.

Вищим органом товариства з обмеженою відповідальністю й закритого акціонерного товариства є загальні збори акціонерів. Для поточного керівництва створюється виконавчий орган (колегіальний або одноосібний у формі правління, дирекції або в особі генерального директора).

Апарат управління фірм, картелів, синдикатів, пулів, трестів, холдингів, концернів, фінансових груп насамперед формується у вигляді двох основних органів: ради директорів, що здійснює стратегічне управління, і виконавчого органа – президента і віце-президентів, які здійснюють оперативне керування за допомогою спеціальних органів.

Рада директорів особливу увага приділяє питанням забезпечення необхідної норми дивідендів, акціонерного прибутку на капітал, що інвестується, формує стратегічні цілі корпорації.

У корпоративних об'єднаннях власники капіталів впливають на економічну політику через раду директорів, а безпосереднє управління здійснюється найманими співробітниками: президентами, віце-президентами, генеральними директорами і менеджерами різних видів управління та сфер діяльності. Таким чином, функції володіння й управління розподілено, а це сприяє здійсненню підбору в апарат управління більш кваліфікованого й компетентного з питань управління персоналу.

Найважливішою функцією управління є встановлення комунікаційних зв'язків усередині корпорації, із зовнішнім середовищем, інформаційне забезпечення цих зв'язків, управління потоками виробничої, економічної, фінансової інформації, необхідної для ефективного функціонування корпорації. При цьому необхідна інформація повинна бути певним чином типізована, а при застосуванні сучасних засобів управління й закодована.

З огляду на велику чисельність типів підприємств, корпорацій та розбіжностей у їх масштабах, важко розподіляти як зміст, так і форми збору, обробки та аналізу виробничої, фінансової й комерційної інформації. Тому найбільш раціональним способом вирішення цієї важливої проблеми є типізація застосовуваних технологій економічного управління.

Так, для підприємства або фірми доцільно мати три основні рівні технологій економічного управління:

1) автономне економічне управління випуском і реалізацією кожної номенклатурної групи продукції (коротка назва цього управління – управління з продукту);

2) технологія збалансування масштабів виробництва й реалізації різних видів (номенклатури) продукції;

3) централізоване керування внутрішньою та зовнішньою комунікацією та організаційною діяльністю підприємства чи фірми.

Корпоративне управління в сучасних умовах відрізняється високим динамізмом комунікацій, особливою значимістю інформаційного забезпечення досягнення цілей корпорації, в якому вирішальне значення мають збір, обробка, оцінка інформації про перспективи різних видів виробництва, внеску в прибутковість корпорації.

Особлива увага повинна бути приділена таким завданням корпоративного управління:

- обґрунтуванню і прийняттю рішень про раціональну структуру сфер бізнесу корпорації, посиленню одних, перепрофілюванню інших сфер бізнесу, продажу неефективних виробництв або їх ліквідації, придбанню інших виробництв, здатних ефективно функціонувати;

- організації системи науково-дослідної роботи щодо створення й впровадженню у виробництво нових технологій, що істотно підвищують продуктивність та економічну ефективність підприємств корпорації, створенню та освоєнню нової продукції, що сприяє розширенню ринку збуту продукції корпорації, збільшенню обсягу її прибутку;

- організації ефективного управління відносин з акціонерами (з радою директорів, що захищають їхні інтереси), при незадовільному стані яких останні можуть заблокувати важливі процедури для здійснення заходів щодо підвищення економічної ефективності функціонування корпорації;

- розробці заходів щодо підвищення якості й конкурентоспроможності основної продукції підприємств корпорації.

Найбільш важливим інструментом практичної реалізації основних завдань корпоративного управління є корпоративне планування (п'ятирічні, дворічні, річні плани, а також квартальне поточне планування), за допомогою якого вирішуються стратегічні, оперативні та поточні завдання корпорації.

Права й відповідальність різних типів корпоративних об'єднань визначаються законодавством кожної країни. У більшості країн світу в їхньому законодавстві вказуються певні обмеження, які регулюють зміст корпоративного об'єднання (наприклад, максимальна чисельність працівників) і форми його діяльності, а також передбачаються засоби, які перешкоджають перетворенню корпорації в монополію, яка регулює більшою частиною ринку. Порушення обмежень підлягає певним санкціям з боку державних і регіональних органів управління, розгляду в судовому порядку, аж до заборони корпоративного об'єднання, його розформування на більш дрібні організації.

У технології корпоративного управління застосовуються дві основні ієрархічні структури управління:

високоцентралізована вертикальна функціональна структура;
децентралізована (дивізійна) структура з високою координацією горизонтальних зв'язків між підрозділами одного рівня.

Високоцентралізована вертикальна функціональна корпоративна структура організаційно будується відповідно до основних функцій управління корпорацією й передбачає централізоване управління виробництвом, маркетингом, постачанням, фінансами, науково-дослідними розробками, дослідно-конструкторськими роботами.

1.1.5. Керовані змінні господарського механізму корпорацій

Основним завданням сучасної корпорації є стратегічне планування, що здійснюється за сформованими керівництвом корпорації цілями і складається з таких складових частин:

- обґрунтування й формулювання основних цілей корпорації;

- обґрунтування й розробка планів досягнення цілей (планування способів і дій для досягнення основних завдань, які необхідно вирішити, щоб виконати поставлену мету; визначення строків вирішення завдань, рівня необхідних для цього ресурсів);

- визначення способів контролю виконання планів (облікові показники з термінів, звітність, методи контролю);

- визначення термінів і способів корекції планів, зміни застосовуваних для досягнення цілей ресурсів.

Стратегічне планування здійснюється "зверху донизу" і є основним інструментом реалізації стратегічної політики корпорації як для корпорації в цілому, так і для її відділень і фірм – виробників товарів і послуг. При цьому особлива увага приділяється фінансовим питанням, обґрунтуванню й регулюванню грошових потоків, залученню інвестиційного капіталу (випуску акцій, їхньому продажу), розподілу прибутку на споживання й розвиток виробництва, відновлення продукції, технології, створення нових потужностей.

При формуванні цілей корпорації і стратегічному плануванні проводиться всебічний аналіз:

- прибутковості кожного виду продукції й послуг (рівня прибутковості відносно собівартості, а також в абсолютних величинах);

- рентабельності окремих видів продукції, відділень, компаній і фірм, що входять до відділення, філій корпорації (стосовно основного капіталу та капіталу, що інвестується, а також оборотного капіталу);

- розглядається щорічний приріст прибутковості (або збитки), зміни річного доходу на акції;

- різних джерел фінансування діяльності корпорації (зміни обсягу власних, фінансових засобів, позикових засобів, зміни в розподілі прибутку та ін.), рівні платежів у бюджет (податки) і соціальні фонди;

- визначається структура формування капіталу корпорації за джерелами фінансування;

- виробничої діяльності з метою оцінки ефекту від збільшення масштабу виробництва і послуг (збільшення доходу і прибутку від зростання обсягів виробництва), від підвищення якості продукції, зниження рівня витрат, упровадження основних методів підвищення ефективності виробництва (зростання продуктивності праці, механізації, автоматизації й роботизації виробництва, зниження матеріаломісткості, енергомісткості виготовлення одиниці продукції та ін.);

- впливу типу технології на ефективність виробництва, визначення напрямків її вдосконалення;

- напрямків удосконалення маркетингу, змін обсягу продажу товарів і послуг за видами продукції, приросту частки ринку, просування на нові сегменти ринку всередині країни і за її межами (особливу увагу при організації маркетингу необхідно приділяти новим товарам, тому що помилки в оцінці попиту на них, наявність конструктивних і виробничих дефектів, слабко організована реклама і т.ін., можуть призвести до провалу їх реалізації);

- оцінки впливу чисельності і кваліфікації персоналу на економічну ефективність корпорацій, визначення приросту економічної ефективності від удосконалення структури і кваліфікації персоналу, його навчання;

- напрямків наукових досліджень і дослідних робіт зі створення нових виробів, модернізації продукції, що випускається, технології, створенню або розширенню конструкторських бюро, розподілу наукових лабораторій за видами виробництв, відділень і фірм;

- впливу виробництва на навколишнє середовище, зниженню шкідливих для екології впливів і визначенню обсягу заходів щодо захисту природного середовища.

Сьогодні серед стратегічних установок корпорацій найбільш економічний ефект (як показує досвід процвітаючих корпорацій розвинених країн) забезпечують:

- високі темпи відновлення продукції, що випускається, і послуг;

- високі темпи відновлення технології виробництва.

При цьому частка витрат на науково-дослідну організацію праці в передових корпораціях майже вдвічі перевищує середні витрати на ці цілі в інших формах організацій капіталу. Для забезпечення високого рівня наукових досліджень і конструкторських робіт зі створення нової продукції і технології в корпораціях створюється корпоративний фінансовий фонд наукових і конструкторських робіт. До наукових розробок залучається значне число дрібних фірм, які спеціалізуються на розробці нових наукомістких виробів. Завдяки цьому різко розширюється фронт наукових досліджень і залучаються новатори та винахідники. Це дозволяє істотно підвищити патентоспроможність новостворених виробів, розширити доходи від продажу ліцензій на нову продукцію й технологію.

Із проведеного вище аналізу слід зазначити, що відмінною рисою корпоративного управління є зростаюча можливість не тільки здійснення високоякісного поточного оперативного управління, але й розробка більш ефективного стилю управління, орієнтованого в майбутнє з урахуванням змін, що відбуваються в навколишньому середовищі, пристосування корпорації до вимог суспільства. На основі аналізу та оцінки зовнішньої і внутрішньої інформації в корпорації розробляється стратегічна орієнтація на найбільш доцільних напрямках розвитку підприємств корпорації, визначаються корпоративні цілі, бізнес-цілі з конкретних видів діяльності. З даного аналізу видно, що в корпоративному управлінні чітко може бути виокремлений новий вид управління – стратегічне управління, до складу якого входять такі елементи: стратегічний аналіз, стратегічний контроль, стратегічні рішення і стратегічне планування.

Стратегічний аналіз здійснюється при визначенні та оцінці внутрішніх і зовнішніх для корпорації факторів, які слід врахувати при розробці основних стратегічних цілей діяльності корпорації, впливу їхнього досягнення на забезпечення конкурентних переваг (на створення необхідних для підприємств корпорації ринкових ніш, освоюваних їхньою продукцією або послугами).

Цей аналіз націлений на оцінку змін в основних ресурсах, що споживаються корпорацією (необхідному устаткуванні, технічних пристроях, обчислювальній техніці, програмному забезпеченні, нових технологіях, кваліфікації і складі персоналу, рівнях зарплати на ринку праці, вимог до екології, захисту середовища, норм безпеки, стану ринку матеріально-технічного постачання, стану й умов функціонування фінансового ринку, процентних ставок на короткострокові кредити та позики), на оцінку змін у структурі ринку споживачів, змін у стадіях життєвого циклу кожного виду продукції або послуг (збільшення чи зменшення товарообігу, оптових і роздрібних цін, посилення конкуренції, коливань у прибутках від масштабу виробництва, нестачі або надлишку виробничих потужностей із видів продукції).

У результаті стратегічного аналізу повинні бути отримані: оцінки найбільш важливих проблем у функціонуванні корпорації з основних видів продукції, що випускається, сильних і слабких сторін корпорації у порівнянні з конкурентами і напрямками задля доцільної зміни стану корпорації з обліком її фінансових можливостей із видів продукції або послуг, оцінки технічного рівня продукції корпорації й перспективи її життєвого циклу за часом, стану якості продукції (репутації на ринку), оцінки частки ринку і її зміни в часі, конкурентоспроможності продукції, прогноз фінансового стану корпорації у випадку незмінної політики.

Стратегічний аналіз виявить найбільш важливі проблеми економічного функціонування корпорації, для вирішення яких необхідно розробити свій план дій як на корпоративному рівні, так і на рівні відповідної сфери бізнесу (продуктово-ринкової сфери) і на функціональних рівнях (насамперед, у формі фінансового плану і бюджету).

При цьому розглядається ряд можливих варіантів розвитку подій з кожної проблеми, плани дій з урахуванням фінансових можливостей їх реалізації, необхідності створення нових сфер бізнесу, ліквідації безперспективних сфер, переорієнтації деяких виробництв на інші види продукції або послуги, залучення інших підприємств до складу корпорації, зміни структури корпорації, підвищення кваліфікації персоналу шляхом планового навчання, зміни стилю управління на основі децентралізації ряду функцій або централізації функцій, які більш вигідно вирішувати не на рівні бізнес-одиниць, а в масштабі всієї корпорації.

Так, у нинішній час у більшості корпорацій розвинених країн найбільш централізований фінансовий контроль і розподіл потоку коштів, здійснюваний між різними сферами бізнесу протягом поточного року, відповідно до їхніх потреб і очікуваної ефективності від використання фінансових засобів, виділених бізнес-одиницям.

При плануванні фінансової діяльності корпорації застосовуються такі основні показники:

- необхідний прибуток на акціонерний капітал або загальні активи;

- необхідна норма валового прибутку (відносний прибуток, а також розміри його абсолютної величини для різних сфер бізнесу);

- необхідне мінімальне відношення акціонерного капіталу до позикового капіталу, що гарантує фінансову стійкість і допустимий ризик;

- вимоги до зростання товарообігу в запланований період, до зростання прибутку та акціонерного капіталу для всієї діяльності корпорації.

При плануванні загального товарообігу корпорації проводиться його розподіл у різних сферах бізнесу з урахуванням їх впливу на загальну прибутковість функціонування корпорації.

Загальне планування корпорації поділяється на корпоративний план, плани бізнес-одиниць (видів діяльності за видами продукції, що випускається, або послуг, що надаються), структурних одиниць корпорації і план функціональної діяльності (загальний для корпорації), що включає фінансове управління, матеріально-технічне постачання, збут продукції і послуг, господарське та адміністративне обслуговування корпорації (зміст і експлуатацію приміщень, інформаційне та кадрове забезпечення, охорону й інші види забезпечення).

З погляду майбутнього корпорації, її ролі в галузі виробництва або сфери послуг велике значення має рівень управління інноваційною діяльністю. Тому особлива увага в сучасних корпораціях приділяється плануванню й управлінню науково-дослідними та дослідно-конструкторськими роботами, а також придбанню ліцензій на прогресивну технологію й патентів на нові види продукції.

Упровадження у виробництво нових технологій істотно підвищує продуктивність праці. Так, нова технологія виробництва телевізорів, застосовувана в Японії, вимагає для випуску одного телевізора всього лише 1,9 людино-годин. Тому при впровадженні інновацій у виробництво, при плануванні науково-дослідних і дослідно-конструкторських робіт необхідно проводити оцінку того, наскільки інновація підвищує продуктивність праці.

Особлива роль високих темпів упровадження інновацій у виробництво, як показує світовий досвід, призводить до необхідності збільшення оптимального розміру корпорації, що обумовлено високою вартістю інвестицій у науково-дослідну роботу, впровадження їх результатів у виробництво, створення необхідної логістичної мережі (єдиного ланцюга руху матеріальних ресурсів для виробництва продукції, руху товарів і його збуту, численної мережі баз зберігання, обслуговування, транспортування), дистриб’юторської мережі.

Наявна інформація свідчить, що спостерігається стійка тенденція збільшення масштабів корпорацій, створення великих корпорацій шляхом злиття й поглинання існуючих корпорацій і підприємств. При цьому досягається інший важливий для економіки ефект: зменшується ймовірність перенасичення ринку зайвою продукцією.

Так, більша корпорація, контролюючи значну частку ринку (15-20%), здійснюючи планування, здатна забезпечити обсяг випуску за сформованими керівництвом корпорації цілями.

З проведеного аналізу можна зробити висновок: розробка і впровадження у виробництво нових технологій об'єктивно вимагає збільшення масштабів виробництва і створення великих корпорацій, що досягають сьогодні рівня транснаціональних об'єднань.

При здійсненні стратегічного управління і планування велика увага повинна приділятися забезпеченню щорічного зростання дивідендів, які виплачуються акціонерам на одну акцію (не менше 10%), і рентабельності власного капіталу корпорації (її середній рівень повинен бути 20-25%).

Товарний ринок здійснює контроль діяльності корпорації шляхом зміни попиту й ціни на продукцію та послуги корпорації, регулюючи в такий спосіб відповідність якості та обсягу продукції, що випускається, і з вимогами споживачів. Контроль економічної діяльності корпорації з боку інвесторів може бути здійснений за допомогою процедури банкрутства, введення конкурсного антикризового керування у випадку неможливості корпорації повернути інвестований капітал у відповідний договору термін.

Державні органи здійснюють контроль над економічним функціонуванням корпорації шляхом спостереження за виконанням корпорацією нормативних актів держави (всіх видів законів, указів, постанов), своєчасною та правильною сплатою податків і платежів у позабюджетні фонди.

Економічна діяльність корпоративних об'єднань значною мірою ускладнюється через недостатню досконалість законів, що регулюють їх діяльність, протокольних норм (обов'язків і прав) учасників економічних відносин, дефіцитом власної корпоративної культури (уміння знаходити найбільш раціональні рішення у різних, особливо в складних ситуаціях), дефіцитом корпоративної відповідальності перед контрагентами, акціонерами, інвесторами, власним персоналом корпорації й суспільством.

1.2. АНАЛІТИЧНО-ПРАКТИЧНИЙ БЛОК

1.2.1. Контрольні питання й завдання

1. Назвіть основні ознаки, які визначають організаційно –правову форму організації бізнесу.

2. Що таке корпорація, та які її переваги порівняно із іншими формами організації бізнесу?

3. Охарактеризуйте основні умови формування корпоративних структур в Україні. Здійсніть їх поділ за напрямком впливу: позитивні, які формують додаткові можливості, та негативні, які формують загрози для існування корпорації.

4. Назвіть та надайте характеристику основних моделей корпоративного управління. Чи можливе їх застосування в умовах функціонування ринкових структур в Україні?

5. Подайте схематичний зв'язок між складовими стратегічного планування та стратегічного управління.

6. Складіть порівняльну таблицю основних переваг та недоліків утворення різних корпоративних структур.

Література до розділу 1

1. Berle A., Means G. The Modern Corporation and Private Property .- N. Y: Macmillian. 1932. – 598 с.

2. Економіка та організація діяльності об’єднань підприємств: Навчальний посібник. / Чепурда Л.М., Бєляєва С.С., Плахотнікова М.В. та ін.. За заг. ред. Л.М. Чепурди. – К.: ВД «Професіонал», 2005. – 272 с.

3. Корпорація: ad fontes // Персонал. – 2000. - №5. – с. 120

4. Осипова Л.В., Синява И.М. Основы коммерческой деятельности: Учебник для вузов. – 2-е изд., перераб. и доп. – М.: ЮНИТИ-ДАНА, 2000. –47с.

5. Румянцев С.А.Українська модель корпоративного управління: становлення і розвиток. – К.: Т-во «Знання», КОО, 2003. – 149с.

6. Тирпак В.І. Економіка нових форм господарювання. – Тернопіль: Джура, 2000. – с. 288

7. Шумпетер Й. Теория экономического развития (исследование предпринимательской прибыли, кредита, процента и цикла конъюнктуры). М., «Прогресс», 1982. - 197с..

РОЗДІЛ 2

СПЕЦІАЛІЗАЦІЯ Й КООПЕРУВАННЯ ПІДПРИЄМСТВ ОБ’ЄДНАННЯ

2.1. ІНФОРМАЦІЙНО-ТЕОРЕТИЧНИЙ БЛОК

2.1.1. Спеціалізація та організація виробництва

Міжнародний поділ праці веде до диференціації її окремих видів, а їх концентрація на основі збільшення економічно раціональних розмірів — до масового, або спеціалізованого, виробництва. Спеціалізація є наслідком концентрації однорідного виробництва й результатом суспільного поділу праці.

Розрізняють:

- спеціалізацію промисловості;

- спеціалізацію підприємств;

- спеціалізацію всередині підприємств.

Спеціалізація промисловості — це поділ на окремі галузі, які виготовляють певну продукцію, та створення нових галузей і підрозділів. Кожна галузь має властивий їй виробничий апарат, технологічний процес і спеціалізовані кадри.

Спеціалізація підприємств — це зосередження їх діяльності на випуску певних видів продукції, тобто збільшення однорідності виробів, що виготовляються. Нарощування випуску однорідних виробів супроводжується широкою стандартизацією виробів і деталей, уніфікацією деталей, вузлів, типізацією технологічних процесів, що сприяє зростанню продуктивності праці, а також скороченню витрат праці на проектування, створення й ремонт машин.

Спеціалізація всередині підприємств — це виокремлення цехів, дільниць і робочих місць, що означає обмеження номенклатури виробів, які там виготовляються, або обмеження номенклатури процесів, що застосовуються для виготовлення продукції, яка є різною за призначенням та конструкцією.

Процес спеціалізації промислового виробництва має п'ять основних форм: предметну, подетальну, технологічну, допоміжну й міжгалузеву.

Предметна спеціалізація — це створення або виділення нових галузей і підприємств, що випускають готову продукцію певного виду. Наприклад, фабрика виготовлення меблів, швейна фабрика для пошиття верхнього одягу, завод легкових автомобілів для виготовлення автомобілів тощо.

Подетальна спеціалізація — це випуск окремих частин, деталей або напівфабрикатів. Наприклад, заводи для вироблення гумових покришок чи окремих запчастин, фабрики для виготовлення галантерейних виробів тощо.

Технологічна спеціалізація — це перетворення окремих фаз виробництва або технологічних операцій на самостійне виробництво. Наприклад, ливарний завод, завод для виготовлення хімічних речовин.

Спеціалізація допоміжного виробництва — це підприємства, діяльність яких пов’язана з виконанням певних допоміжних функцій. Наприклад, ремонтні заводи, які обслуговують інші підприємства.

Спеціалізація міжгалузевих виробництв — це підприємства, які випускають продукцію загальномашинобудівного призначення (деталі, що використовуються у багатьох механізмах).

В економіці постійно виникають нові види виробництв, які виокремлюються в самостійні виробничі одиниці.

Сучасний стан розвитку національної економіки зумовлює певні проблеми в розвитку спеціалізації підприємств об’єднання. Це пов’язано з тим, що предметна спеціалізація не забезпечує підвищення ефективності виробництва, а відтак і не підвищує конкурентоспроможності вітчизняної продукції.

Рівень спеціалізації характеризується показниками:

питома вага випуску продукції в загальному обсязі виробництва об’єднання. Цей показник характеризує рівень спеціалізації даного підприємства в масштабі об'єднання;
питома вага випуску основної продукції в загальному обсязі виробництва даного підприємства або об’єднання. Цей показник характеризує рівень однорідності продукції;
кількість груп, видів або типів виробів, що виготовляються на підприємстві. Цей показник, характеризуючи асортимент продукції, водночас є важливим показником спеціалізації. Наприклад, спеціалізація хімічних підприємств характеризується кількістю одиниць вироблених товарів із певних речовин, числом артикулів тощо; спеціалізація взуттєвої промисловості — кількістю видів дитячого, жіночого або чоловічого взуття зі шкіри, а також текстилю та інших замінників. У машинобудівній промисловості при визначенні рівня спеціалізації за цим показником необхідно враховувати конструкторську однотипність і технологічну однорідність продукції, що виготовляється;
питома вага випуску продукції подетально й технологічно спеціалізованими виробництвами. Цей показник може визначатися для тих виробництв, для яких подетальна або технологічна спеціалізація є найбільш характерною формою організації виробництва. Особливо важливе значення він має у машинобудуванні, промисловості будівельних матеріалів, у меблевому виробництві, питома вага уніфікованих частин, деталей і вузлів у різних виробах, що виготовляються на підприємствах об’єднання. Підвищення цього показника в умовах незмінного асортименту або навіть при збільшенні асортименту продукції свідчить про зростання рівня її однорідності та про поглиблення спеціалізації;
питома вага прогресивних груп обладнання і передових технологій. Зростання застосування спеціального обладнання, а також перехід на передові технологічні методи ведення виробництва є найбільш ефективними в умовах спеціалізованих підприємств.

2.1.2. Економічна ефективність спеціалізованих підприємств

Економічна ефективність спеціалізованих підприємств обумовлена тим, що вона сприяє застосуванню нової техніки, передових технологічних процесів, найбільш досконалих методів організації виробництва, кращому використанню обладнання, формуванню штату висококваліфікованих працівників.

Ефективність спеціалізації виробництва можна визначити співставленням показників трудомісткості та собівартості виробів, виготовлених на спеціалізованих і неспеціалізованих підприємствах.

У зв’язку з цим проблемою стає визначення оптимального розміру підприємства, що залежить від обраного критерію. Під оптимальним розміром розуміють такий обсяг виробництва, який забезпечує повне завантаження потужностей, а середні витрати досягають свого мінімуму. Як правило, всі економічні показники визначаються для мінімального розміру підприємства, за якого існує повне завантаження обладнання в умовах існуючого технологічного процесу. Оптимальний же розмір визначається зміною у кратну кількість разів відносно мінімального розміру.

Крім зазначених, використовуються й інші показники, наприклад: питома вага основної продукції в загальному випуску підприємства; питома вага спеціалізованих підприємств у виготовленні певних виробів і напівфабрикатів; питома вага покупних комплектних виробів і напівфабрикатів у загальному обсязі виготовленої продукції тощо.

Для більш повної характеристики стану спеціалізації виробництва можна використовувати показники технічного й організаційного рівнів виробництва: питому вагу автоматичного і спеціалізованого обладнання; питому вагу уніфікованих деталей, вузлів та інших напівфабрикатів; питому вагу поточно-масового виробництва в загальному обсязі випущеної продукції. Оптимальний розмір підприємства визначається за допомогою формули [2, с.32 ]:

(1.1)

де Qo — оптимальна кількість обладнання;

Nn — потреба в продукції, шт.;

Np — продуктивність однієї одиниці обладнання, шт.

Загальний річний економічний ефект від проведення спеціалізації обчислюється :

(1.2)

де С1 , С2 — повна собівартість продукції відповідно до і після запровадження заходів щодо спеціалізації;

Т1 ,Т2 — транспортні витрати, пов’язані з доставкою готової продукції до і після спеціалізації;

Ен — нормативний коефіцієнт ефективності капіталовкладень;

К1, К2 — питомі капіталовкладення відповідно до і після проведення спеціалізації;

В2 — фактичний річний випуск продукції після проведення спеціалізації.

Термін окупності капіталовкладень (Т) на проведення спеціалізації визначається за формулою:

(1.3)

де К — обсяг капіталовкладень на проведення спеціалізації, грн.;

Ф — вартість основних фондів, які виділяються після проведення спеціалізації і які можуть реалізовуватися або спрямовуватися на інші підприємства об'єднання.

Якщо капіталовкладення рівномірно розподіляються в часі або поточні витрати виробництва суттєво відрізняються впродовж проведених заходів, то при розрахунках загального річного економічного ефекту враховується фактор часу з коефіцієнтом приведення різночасових витрат (dt) до поточного моменту:

dt = (l + E)t, (1.4)

де Е — норматив приведення (0,1);

t — кількість років від другого року запровадження спеціалізації до останнього року закінчення цієї роботи та отримання результатів.

Витрати та отримані результати до початку року множать на (dt), а після початку розрахункового року — ділять на цей коефіцієнт [2].

2.1.3. Показники, форми, види кооперування

Процес кооперування — це виробничі зв'язки між різними підприємствами, які беруть участь у виготовленні певного продукту, але при цьому зберігають свою господарську самостійність. Головна умова кооперування — широка мережа спеціалізованих та організаційно відокремлених виробництв.

Процеси кооперування — це поставки комплектуючих виробів і виконання робіт для потреб виробництва, зв’язок постачальника з покупцями певного виду продукції або орієнтація підприємства-постачальника на потреби споживачів, які продовжують формувати напівфабрикат. Підприємство-постачальник зобов’язане відповідати вимогам підприємства-споживача.

Кооперування необхідно відрізняти від матеріально-технічного постачання, яке охоплює зазвичай разове постачання сировини, палива та стандартних виробів і напівфабрикатів.

Як свідчить досвід, кооперування відіграє значну роль у мобілізації виробничих ресурсів, у покращенні використання виробничих потужностей, у вирішенні серйозних проблем, пов'язаних зі швидким нарощуванням випуску певної продукції та освоєнням виробництва продукції складної.

Показниками кооперування можуть бути:

1) кількість підприємств, які кооперуються з даним підприємством. При цьому окремо підраховується кількість підприємств-постачальників і підприємств-замовників;

питома вага напівфабрикатів і виробів, які входять через кооперацію у собівартість готових виробів, що виготовляються на даному підприємстві;
питома вага напівфабрикатів, які підприємство виготовляє «на сторону», у загальному їх випуску й у випуску всієї продукції;
загальний обсяг перевезень через кооперацію в натуральному й вартісному вираженні [2, с.37].

Форми кооперування:

1) за галузевим принципом: внутрішньогалузеве й міжгалузеве.

Внутрішньогалузеве кооперування — це кооперування підприємств у межах однієї галузі.

Міжгалузеве кооперування — це кооперування між підприємствами різних галузей;

2) за територіальним принципом: внутрішньорайонне й міжрайонне.

Внутрішньорайонне кооперування — це виробничі зв'язки між підприємствами, які розташовані в межах одного великого економічного району.

Внутрішньорайонне кооперування — один із важливих факторів комплексного розвитку регіону, необхідна умова раціоналізації перевезень, кращого використання місцевих ресурсів і виробничих потужностей.

Міжрайонне кооперування — встановлення виробничих зв'язків між підприємствами, розташованими в різних економічних районах;

3) залежно від виду спеціалізації розрізняють три види кооперування: агрегатне, подетальне і технологічне.

Агрегатне кооперування передбачає, що головне підприємство, яке випускає складну продукцію, отримує від інших підприємств готові агрегати, що використовуються для комплектування продукції головного підприємства.

Подетальне кооперування передбачає, що головне підприємство отримує від підприємств-суміжників деталі й вузли.

Кооперування може здійснюватися і між підприємствами, які не перебувають у прямій виробничій залежності між собою. Виробничі зв’язки між ними виникають унаслідок надлишку виробничих потужностей на одному підприємстві і дефіциту аналогічних потужностей — на іншому. Кооперування може виступати як один із методів завантаження потужностей на одному підприємстві і ліквідації вузьких місць на іншому.

На практиці існує багато видів кооперування, які можна класифікувати за окремими групами залежно від принципів їх утворення.

1. За принципом формування видів кооперування за числом фірм, корпорацій та інших господарюючих суб’єктів, які у них беруть участь, розрізняють:

- двостороннє кооперування, коли у зв’язках беруть участь два підприємства;

- багатостороннє кооперування – коли кооперування відбувається між декількома підприємствами.

Як свідчить практика, найбільш розповсюдженим є двостороннє кооперування.

2. За числом об’єктів, що постачаються, розрізняють:

- однопредметне кооперування – коли у ході зв’язків реалізується один проміжний продукт (деталь);

- багатопредметне кооперування – коли поставки охоплюють декілька об’єктів.

3. За видами виробничої діяльності розрізняють:

- кооперування в промисловості;

- кооперування в сільському господарстві;

- кооперування в галузі проектування та будівництва різних об’єктів;

- кооперування в галузі транспорту та зв’язку;

- кооперування в галузі торгівлі.

4. Якщо ж кооперування здійснюється між галузями, які належать до різних видів виробництва, то його називають міжродовим. Відповідно до цього принципу можна виокремити такі підвиди міжродового кооперування:

- кооперування між промисловістю та сільським господарством;

- кооперування між промисловістю та будівництвом.

Наведений вище розподіл видів кооперування за різними групами є не чим іншим як їх класифікацією.

Доведено, що дальні, нераціональні перевезення напівфабрикатів і деталей зумовлені в деякій мірі відсутністю або недостатнім розвитком відповідних спеціалізованих підприємств в окремих економічних районах. Наявність спеціалізованих підприємств із виробництва заготовок і деталей в економічних районах буде сприяти розвитку внутрішньо-районного кооперування. У той же час у разі необхідності можливе міжрайонне кооперування за рядом деталей і вузлів. Випадки нераціонального зустрічного постачання та постачання на далекі відстані призводять до недотримання термінів поставок і їх некомплектності. Все це порушує ритмічну роботу підприємства. Кооперуванню і спеціалізації належить значна роль у розвитку підприємств об’єднання, оскільки вони дають змогу більш якісного використання виробничих потужностей.

Щоб правильно визначити завдання підприємствам об’єднання з кооперованих поставок, порівнюються виробничі потужності підприємств із їхніми виробничими програмами (за окремими цехами, дільницями і групами обладнання). У результаті визначаються реальні резерви потужностей на одних підприємствах та їх брак на інших, і відтак встановлюється фактична можливість і потреба у виробничому кооперуванні. Стосовно кооперованих поставок зазвичай окреслюються всі виробничі зв’язки підприємств, визначаються постачальники і споживачі, обсяг, асортимент і терміни всіх поставок.

Складання плану кооперування починається з визначення потреб підприємства у заготовках, деталях, вузлах для виготовлення й комплектування готової продукції. Для обґрунтування потреби в кооперованих поставках на підприємстві складається специфікація на заготовку деталей, указуються вузли, вироби із зазначенням найменувань і їхніх технічних характеристик, назва машини, агрегату або іншого виду обладнання, для випуску яких даному підприємству необхідні ці поставки. Крім того, вказується загальна кількість цих поставок, що вимірюється в штуках, комплектах або вагових одиницях. Визначивши, яке обладнання є необхідним для виготовлення виробів, що проектуються відповідно до порядку кооперування, виявляють джерела покриття цих потреб. Для цього з’ясовують, на яких підприємствах об’єднання є необхідним обладнання, перевіряють завантаженість його виконуваними роботами відповідно до визначеної програми даного підприємства. І в тому випадку, якщо аналіз покаже, що обладнання не завантажене повністю, це підприємство встановлює завдання на виготовлення і поставку необхідного обладнання в порядку кооперування. Якщо ж перевірка засвідчить, що наявне обладнання на всіх підприємствах об'єднання завантажене виконанням програми з випуску готових виробів, і резерв, що залишається, дозволяє виконати тільки частину необхідної в порядку кооперації кількості виробів, тоді розробляються заходи щодо усунення вузьких місць, реалізація яких дозволить збільшити масштаб виробництва й виконати замовлення з кооперування.

Перевірка виконання плану кооперованих поставок починається зі з’ясування своєчасності надання споживачами постачальникам технічної документації (креслення, технічних умов тощо) на вироби, які підлягають постачанню в разі кооперування, а також своєчасності укладання договорів між споживачами й постачальниками на поставку виробів згідно з обсягами й термінами поставок, передбаченими планами.

2.1.4. Особливості міжнародного виробничого кооперування

Міжнародний розподіл праці має декілька форм свого вираження, до складу яких і належить міжнародне виробниче кооперування. Для з’ясування його сутності необхідно вирізнити такі дві економічні категорії як «кооперація» та «кооперування».

Кооперація – це спільна виробнича діяльність багатьох людей, які працюють на одному підприємстві, в тому числі на великій фірмі чи корпорації, яка передбачає єдність організаційної та економічної структури, у рамках якої це виробництво здійснюється. На противагу кооперації, кооперування являє собою виробничі зв’язки між різними підприємствами. У кооперуванні необхідно розрізняти дві характерні риси:

а) в умовах розвитку даного процесу самостійні виробники різних країн на договірній основі здійснюють спільну діяльність для створення окремих видів продукції, що має суворо адресне призначення та є елементами кінцевої продукції, тобто підприємства, які кооперуються, спеціалізуються або розподіляють між собою виробничі обов’язки для спільного випуску узгодженої продукції;

б) кооперування передбачає обмін між учасниками часткової продукції, що ними спільно виробляється. Все це означає, що кооперування має дві характерні риси міжнародного розподілу праці і, як наслідок, є однією з його форм.

У науковій літературі застосовуються також терміни «промислове кооперування» та «виробниче кооперування», які необхідно розрізняти. Промислове кооперування — це більш вузьке поняття порівняно з виробничим кооперуванням, воно являє собою лише його частковий прояв. У першому випадку мова йде лише про розвиток кооперування у сфері промисловості, у другому – як у промисловості, так і в інших сферах діяльності. Таким чином, виробниче кооперування – це більш широке поняття, ніж промислове кооперування.

На відміну від складних видів кооперацій – фірм, промислових об’єднань чи транснаціональних корпорацій, у яких виробничі зв’язки здійснюються в межах однієї форми власності, при кооперуванні вони відбуваються між різними власниками. Це і є найбільш важливою характерною особливістю міжнародного виробничого кооперування.

Окрім специфічних відносин власності, міжнародне кооперування виробництва передбачає наявність ще ряду ознак, притаманних лише йому — як одному з варіантів реалізації розподілу праці. Так, важливою особливістю міжнародної кооперації є її попередній договірний характер. Зацікавлені незалежні суб’єкти кооперування – підприємства чи фірми із різних країн – попередньо узгоджують у договірному порядку умови спільної діяльності у певній сфері з виробництва окремих видів виробів, що становлять елементи кінцевої продукції. Учасники даної угоди розмежовують між собою виробничу спеціалізацію, тобто закріпляють у договірному порядку головними об’єктами кооперування будь-які часткові продукти чи окремі технологічні процеси, а то й визначені готові вироби, що входять до складу системи машин. На основі намічених програм розподіляють між собою завдання, відповідно з якими перебудовують виробничі потужності чи освоюють нові, впроваджують технологію одного із партнерів тощо.

Міжнародне кооперування відрізняється не тільки від кооперації, але й від звичайної торгівлі. У ході здійснення міжнародної торгівлі товарами, послугами, науково-технічними знаннями відбувається лише зміна форм вартості, і кожен партнер самостійно виконує певні виробничі функції. При кооперуванні відносини партнерів переносяться на самий процес виробництва. Для кооперування характерною є більш інтенсивна співпраця, ніж для торгівлі. У той же час слід пам’ятати, що кооперування тісно пов’язане із зовнішньою торгівлею, тому що обов’язки сторін зрештою реалізуються через купівлю-продаж кооперованої продукції.

Ще одна особливість міжнародного виробничого кооперування полягає в тому, що при ньому виробничі зв’язки між підприємствами є довгостроковими. На відміну від міжнародної торгівлі, яка носить переважно разовий характер, відносини з кооперування розраховані на тривалий період. Відповідно до цього угоди про поставки укладаються на тривалий час, а самі поставки є стабільними та регулярними, що підвищує зацікавленість підприємств у даній формі економічної співпраці.

Також характерною особливістю міжнародного кооперування виробництва є й те, що в окремих випадках воно носить комплексний характер, тобто охоплює не тільки саме виробництво, але й науково-дослідницьку роботу, і збутову діяльність, які безпосередньо обслуговують виробництво. Так, збут спільно виготовленої продукції може включати в себе узгоджені дії партнерів на ринку, а також вирішення питань технічного обслуговування реалізованої продукції, її наступної модернізації з урахуванням вимог споживача.

Як видно, кооперування обов’язково передбачає спеціалізацію підприємств на виготовленні часткових продуктів – деталей, вузлів, агрегатів, які є компонентами при виготовленні кінцевої продукції чи готових виробів, або є частинами більш складних товарів, наприклад, машин для системи машин, а потім наступний обмін даними виробами.

Кооперування виробництва являє собою об’єктивний процес розвитку стійких виробничих зв’язків між відокремленими підприємствами незалежно від того, відбувається він всередині країни чи на міжнародній арені. Кооперування обумовлене всім ходом диференціації суспільного виробництва, відокремлення все більшого числа складових частин у самостійні сектори виробничої діяльності. Спеціалізація підприємств різних країн на виготовленні часткової продукції пов’язана з сучасним етапом науково-технічної революції. Ускладнення технологічної структури виробництва спричинило велике зростання числа деталей і вузлів, які використовуються в готовому виробі.

Складність продукції, що виготовляється, унеможливлює здійснення масового чи багатосерійного випуску всіх компонентів машин та обладнання на одному підприємстві. У зв’язку з цим заводи-«універмаги», на яких є в наявності набір усіх видів виробництв (від заготовок до кінцевого виробу), стають економічно невигідними. Тому під впливом закону економії робочого часу посилилася тенденція виокремлення зі складу підприємств цехів та окремих виробництв, які спеціалізуються на виготовленні деталей і вузлів чи виконанні будь-яких стадій технологічного процесу. Підприємства, які спеціалізуються на виготовленні часткової продукції, беруть участь і в міжнародному розподілі праці, стаючи постачальниками на світовий ринок деталей, вузлів, апаратів для виготовлення кінцевої продукції. І в цій сфері діють ті ж самі закономірності, що і всередині країни.

Однією з причин розвитку міжнародної виробничої кооперації є тенденція підвищення капіталомісткості випуску нової продукції, яка вимагає значних фінансових коштів. Міжнародна спеціалізація та кооперування виробництва скорочує час налагодження виготовлення нових товарів та знижує їх капіталомісткість. Окрім того, кооперування забезпечує досягнення більше 90% рівня якості продукції іноземного партнера. Це обумовлено тим, що міжнародне кооперування розширює можливості більш комплексного, тривалого та мобільного використання різних виробничих ресурсів. При цьому також виникає економія завдяки новим технічним та управлінським рішенням на базі передових закордонних розробок.

До числа важливих мотиваційних переваг, що спонукають підприємства й фірми брати участь у міжнародному виробничому кооперуванні, належить і створювана ним можливість шляхом порівняно невеликого зростання закупівель комплектуючих досягти значного збільшення випуску кінцевої продукції, в тому числі й тієї, яка експортується.

Однією з основних причин зростання міжнародного виробничого кооперування стало прагнення великих підприємств і корпорацій збільшити доходи від експорту своєї продукції. У зв’язку з тим, що деякі країни ввели пряму заборону на ввезення готових машин, виробники індустріальних країн використали можливості експорту аналогічних машин, але у вигляді комплектного набору. Це по-перше. По-друге, в окремих країнах наявною є різниця в імпортних митах на машини при збиранні та на комплектний набір компонентів. Прагнучи підвищити свої доходи, використовуючи вказану різницю, експортери індустріальних країн переходили на вивезення проміжної продукції.

Це і є основними причинами, які сприяли зростанню обсягів торгівлі кооперованою продукцією.

Міжнародне виробниче кооперування реалізується різними фірмами та підприємствами. Загострення на світовому ринку конкурентної боротьби заохочує розвиток усіх форм міжнародного економічного співробітництва. Існує декілька напрямків такого розвитку.

По-перше, з метою зниження витрат на випуск одиниці продукції, великі корпорації встановлюють зв’язки із дрібними та середніми фірмами й перетворюють їх у субпостачальників вузлів, деталей та інших часткових продуктів.

Основні сфери та форми інтеграції великих і малих підприємств наведено на рис. 2.1.

Рис.2.1. Основні сфери та форми інтеграції великих і малих підприємств [2, c.40].

Сутність субпідряду полягає у збільшенні обсягу робіт, що передаються великими підприємствами за контрактами малим фірмам, а також у скороченні загальної кількості прямих постачальників комплектуючих.

Субпідряд — це довгострокові відносини у сфері постачання між головною компанією, яка виробляє значні обсяги масової продукції, та багатьма малими підприємствами, які працюють на основі подетальної, технологічної, модельної спеціалізації виробництва продукції, що виготовляється відносно невеликими обсягами або вузької номенклатури.

Франчайзинг — це відносини, пов'язані з доставкою продукції та послуг споживачеві на основі кооперації матеріальних і фінансових ресурсів великого та малого підприємств. Франчайзингові відносини вибудовуються на основі угоди, за якої виробник або одноосібний розповсюджувач продукції, захищеної товарним знаком, надає ексклюзивні права малим підприємствам чи роздрібненим торговельникам на розповсюдження своєї продукції на певній території в обмін на отримання від них платежів за умови дотримання технологій виробничих та обслуговуючих операцій [2].

Лізинг — це економічні відносини, пов'язані з інвестуванням власних чи залучених фінансових коштів. Лізинг полягає в наданні лізингодавцем у виняткове користування на визначений строк майна, що є власністю лізингодавця, за умови сплати лізингоодержувачем періодичних лізингових платежів. Лізинг можна розглядати як один із методів оновлення основних фондів малих підприємств[2].

У розвинених країнах на лізинг припадає близько 30 % щорічного обсягу прямих інвестицій. На жаль, в Україні лізинг ще не набув значного поширення. Щоб перенести центр ваги фінансових операцій зі сфери обігу до реального сектора економіки, необхідно активно стимулювати участь у розповсюдженні лізингу надійних комерційних банків і страхових компаній. Грошові кошти, які вони не ризикують вкладати безпосередньо у промисловість, повинні залучатися у виробництво через лізингові компанії.

Венчурне фінансування — це інвестиції, які здійснюють венчурні фонди з метою створення й розвитку малих підприємств, діяльність яких пов'язана зі сферою НДР (інколи ці структури називають «малими інноваційними підприємствами»). Венчурні фонди можуть утворюватися в різних організаційних формах: спеціалізовані незалежні фірми венчурного капіталу, інвестиційні компанії малого бізнесу тощо. Взаємодія великих підприємств із малими інноваційними фірмами буде ефективно сприяти оновленню виробництва в усіх галузях народного господарства.

У 80-ті роки XX століття на Заході набула розвитку нова форма економічних взаємовідносин — інтрапренерство.

Інтрапренерство — це відносини, які виникають на підставі створення на «старих» великих підприємствах малих підприємницьких структур (інколи їх називають малими творчими підприємницькими центрами) з метою подолання консерватизму великих компаній і вирішення інноваційних довгострокових завдань. Наразі інтерпартнерство перетворилося на загальновизнаний чинник інтеграції великого й малого підприємництва [2].

По-друге, у ролі субпостачальників діють не тільки малі та середні, але й багато доволі великих підприємств, які спеціалізуються на випуску часткових компонентів, призначених для виготовлення кінцевої продукції іншими підприємствами.

По-третє, спеціалізованими субпостачальниками комплектуючих компонентів іншим фірмам нерідко виступають і самі транснаціональні корпорації.

Внаслідок високої віддачі міжнародне виробниче кооперування отримало широкий розвиток у світі. Досить сказати, що в останні три десятиріччя частка вузлів і деталей у зовнішній торгівлі промислово розвинутих країн продукцією машинобудування щорічно зростала у два-три рази і зараз становить близько 40% (проти 20% у 1960 році).

2.1.5. Види міжнародної предметної спеціалізації виробництва

Міжнародний поділ праці має свої специфічні методи розвитку. Оскільки його характерними рисами є спеціалізація країн на виробництві певних товарів та наступний обмін цими товарами, то методи розвитку поділу праці обов’язково пов’язані з розвитком видів спеціалізації й супутніми їм видами обміну.

На думку більшості науковців, існує три основних види предметної спеціалізації:

спеціалізація з виробництва готових виробів;
спеціалізація з виробництва деталей і вузлів;
технологічна спеціалізація.

Із трьох виокремлених видів предметної спеціалізації найбільше розповсюдження у відносинах між усіма країнами та підприємствами світу отримала спеціалізація з виробництва готових виробів. При такого роду спеціалізації виробники зосереджують зусилля на виробництві певної номенклатури продукції або, якщо мова йде про внутрішньогалузеву спеціалізацію, то на виробництві певних типорозмірів цієї номенклатури, а від виробництва інших відмовляються на користь партнерів.

У вітчизняній економічній літературі широко розповсюджене застосування таких парних категорій, як спеціалізація та кооперування. При цьому деякі автори, зокрема, Е.П. Дунаєв, вважали, що спеціалізація неможлива без стійкого кооперування виробництва. Звичайно, спеціалізація не може реалізуватися без встановлення спільного зв’язку, але цим зв’язком не обов’язково повинно бути кооперування. Спеціалізація виробництва як всередині країни, так і в міжнародному плані, може здійснюватися і без кооперування.

Але існує такий вид спеціалізації, який дійсно супроводжується кооперуванням. Це спеціалізація з виробництва деталей і вузлів. На відміну від спеціалізації з виробництва готових виробів, її умовно можна назвати детальною спеціалізацією. При такій спеціалізації декілька підприємств виготовляють окремі деталі, вузли або агрегати, а потім постачають їх підприємству, яке здійснює монтаж даних частин і виготовляє готовий продукт.

Ще одним видом предметної спеціалізації є спеціалізація за технологічними операціями. На відміну від детальної, технологічна спеціалізація передбачає концентрацію зусиль виробників на виконанні окремих операцій при виготовленні будь-якого продукту.

Всі розглянуті три види міжнародної предметної спеціалізації обумовлені досягнутим рівнем розвитку виробничих відносин у країнах-партнерах. Наприклад, якщо країна не має виробничих потужностей для випуску комплектного устаткування, то вона і не буде брати участь у експорті даного виду готової продукції. Якщо структура економіки, що склалася у країні, не вимагає її участі в технологічній спеціалізації, то вона й не стане відправляти напівфабрикати власного виготовлення для обробки в іншу країну. Кожен із названих видів спеціалізації лише тоді забезпечує отримання значного економічного ефекту, коли він супроводжується концентрацією виробництва, зростанням розмірів підприємств у країнах, які беруть участь у міжнародному поділі праці. Але збільшення розмірів підприємств є зростанням кооперації. Значить, якщо при міжнародній спеціалізації підприємство розширюється, то в наявності є той випадок, коли розподіл праці доповнюється зростанням кооперації через концентрацію.

Іноді економісти наголошують на пріоритетному значенні часткової кооперації. Безперечно, внутрішньогалузевій спеціалізації з вузлів, деталей і технологічних операцій повинне належати провідне місце у розвитку міжнародного розподілу праці. І треба докладати значних зусиль, щоб зросла її роль. Але не можна надавати даному процесу виключно пріоритетний характер: у наш час далеко не вичерпані можливості розвитку спеціалізації з виготовлення готової продукції. Саме тут перебуває значний резерв для розвитку процесу участі України в міжнародному розподілі праці на майбутнє.

При характеристиці співвідношення трьох видів спеціалізації важливо відзначити те, що на сучасному етапі розвитку світової економіки найважливішим напрямком розвитку є не детальна спеціалізація, хоч вона й забезпечує більшу ефективність виготовлення виробів, а спеціалізація з виготовлення готових виробів — від виготовлення одного будь-якого продукту до виробництва комплектного устаткування чи систем машин для механізації та автоматизації виробничих процесів на підприємствах.

2.2. АНАЛІТИЧНО-ПРАКТИЧНИЙ БЛОК

2.2.1. Контрольні питання й завдання

1. Що таке спеціалізація виробництва, якими показниками вона характеризується?

2. Надайте визначення оптимального розміру виробництва. З якою метою здійснюється розрахунок даного показника?

3. Назвіть основні показники технічного та організаційного рівня виробництва. Як за їх допомогою визначити ефективність спеціалізації виробництва?

4. У яких випадках при розрахунку економічної ефективності здійснення спеціалізації застосовують коефіцієнт приведення? Як його розрахувати?

5. Що таке кооперування? У яких формах воно здійснюється?

6. Яка існує методика складання та моніторингу плану кооперування?

7. У чому полягає відмінність між економічними категоріями «кооперація» й «кооперування»?

8. Назвіть основні причини розвитку міжнародної виробничої кооперації.

9. Які існують види міжнародної предметної спеціалізації? Які з них, на Вашу думку, є пріоритетними для України? Чому?

Задачі для розв’язання

ЗАДАЧА 1. Підприємству для комплектації своєї продукції необхідно отримувати щозміни 4000 деталей. Підприємство-постачальник має п'ять одиниць обладнання, продуктивність кожної одиниці якого — 500 деталей за зміну. Розраховано: щоб забезпечити безперебійне постачання продукції споживачам, необхідно мати один комплект обладнання в резерві. Визначити, чи в змозі підприємство-постачальник задовольнити вимоги підприємства-виробника.

Рішення:

Оптимальний розмір підприємства визначається за формулою (1.1):

(1.1)

де Qo — оптимальна кількість обладнання;

Nn — потреба в продукції, шт.;

Np — продуктивність однієї одиниці обладнання, шт.

Тоді, використавши формулу (1.1), отримаємо:

Qo = = 8 од.

Отже, для виконання поставок у підприємства-постачальника з урахуванням резервного комплекту обладнання повинно бути в наявності 9 комплектів обладнання (8+1 = 9 од). Оскільки 5<9, то підприємство-постачальник за наявних виробничих потужностей не в змозі задовольнити вимоги підприємства-виробника.

Відповідь: для задоволення вимог підприємства-виробника підприємству-постачальнику необхідно придбати додаткові 4 комплекти обладнання.

ЗАДАЧА 2. Виробничому підприємству для комплектації своєї продукції необхідно отримувати щозміни 12300 деталей. Підприємство-постачальник країни А має вісім одиниць обладнання, продуктивність кожної одиниці якого — 1800 деталей за зміну. Підприємство-постачальник країни Б має сім одиниць обладнання, продуктивність кожної одиниці якого — 1850 деталей за зміну. Розраховано: щоб забезпечити безперебійне постачання продукції споживачам, необхідно мати один комплект обладнання в резерві. Визначити, яке з підприємств буде економічно вигідним партнером для виробничого підприємства.

ЗАДАЧА 3. Машинобудівне підприємство, яке здійснює випуск 12 тис. од. продукції, визначило, що після зосередження виробничих потужностей на виготовленні одного виду продукції загальні витрати на її виготовлення знизяться на 8% порівняно з діючим рівнем витрат, який становить 1950 тис. грн. При цьому транспортні витрати підприємства зростуть на 11 тис. грн. порівняно із базовим їх рівнем – 120 тис. грн. Спеціалізація виробництва передбачає придбання обладнання на суму 1256 тис. грн., яке після експлуатації може бути реалізоване за 460 тис. грн., у той час як діюче обладнання коштує 1100 тис. грн. Економічна ефективність капіталовкладень 0,15. У випадку здійснення спеціалізації прогнозується збільшення обсягів виготовлення продукції на 5,5%. Визначити економічну доцільність спеціалізації підприємства на виготовленні одного виду продукції, а також термін окупності інвестицій на її здійснення.

Література до розділу 2

Основи ринкової економіки і підприємництва: Підручник. – К.: Вища школа, 2003. – 369с.

Економіка та організація діяльності об’єднань підприємств: Навчальний посібник / Чепурда Л.М., Бєляєва С.С., Плахотнікова М.В. та ін. За заг. ред. Л.М. Чепурди. – К.: ВД „Професіонал”, 2005. – 272 с.

Козак Ю.Г., Лук’яненко Д.Г., Макогон Ю.В. та ін. Міжнародна економіка: Навчальний посібник. Вид. 2-ге, перероб. та доп. – К.: Центр навчальної літератури, 2004. – С. 366-386, 411-469.

Петрович Й. М., Кіт А. Ф., Кулішов В. В. та ін. Економіка підприємства: Підручник / За загальною редакцією Й. М. Петровича. – Львів: «Магнолія плюс», видавець В. М. Піча, 2004. – 680 с.

РОЗДІЛ 3

ДЕРЖАВНЕ РЕГУЛЮВАННЯ ДІЯЛЬНОСТІ ОБ’ЄДНАНЬ ПІДПРИЄМСТВ

3.1. ІНФОРМАЦІЙНО-ТЕОРЕТИЧНИЙ БЛОК

3.1.1. Законодавче регулювання створення та діяльності

ПФГ в Україні

Аналіз передумов створення ПФГ в Україні дозволив виокремити серед них основні, а саме: необхідність посилення міжгалузевої та регіональної кооперації виробництва; необхідність підвищення стабільності постачань і платежів; забезпечення економічно доцільних обсягів виробництва і збуту, що узгоджуються з кон’юнктурою ринку; потреба у створенні умов для прискореного розвитку наукомістких галузей; необхідність забезпечення високих темпів приросту інвестиційних ресурсів для стійкого економічного зростання компанії; потреба у розширенні експортних можливостей підприємств, що входять до складу фінансово-промислової групи.

Порядок створення, реорганізації та ліквідації ПФГ в Україні, а також фінансово-економічні умови їх діяльності визначені Законом України " Про промислово-фінансові групи в Україні" від 21. 11. 1995 року . Вказаним законодавчим актом регламентовано:

1) Правовий статус головного підприємства і учасників ПФГ.

2) Обмеження на створення ПФГ в Україні.

3) Механізм створення та державної реєстрації ПФГ.

4) Державна підтримка функціонування ПФГ.

5) Облік і звітність щодо кінцевої та проміжної продукції ПФГ.

6) Умови реорганізації та ліквідації ПФГ.

Визначення правового статусу головного підприємства та учасників ПФГ.

Відповідно до статті 1 Закону промислово-фінансова група (ПФГ) — об’єднання, до якого можуть входити промислові підприємства, сільськогосподарські підприємства, банки, наукові та проектні установи, інші установи та організації всіх форм власності, що мають на меті отримання прибутку, і які створюються за рішенням уряду України на певний термін з метою реалізації державних програм розвитку пріоритетних галузей виробництва і структурної перебудови економіки України, включаючи програми згідно з міждержавними договорами, а також виробництва кінцевої продукції.

Проте, як свідчить світовий досвід, створення ПФГ не має на меті виконання державних програм розвитку пріоритетних галузей, а в основному - отримання певних економічних вигод від такого об’єднання. Тому в Законі логічно було б передбачити також можливість створення ПФГ з метою власних інтересів учасників.

Головним підприємством ПФГ є підприємство, створене відповідно до законодавства України, яке виробляє кінцеву продукцію ПФГ, здійснює її збут, сплачує податки в Україні й офіційно представляє інтереси ПФГ в Україні та за її межами.

Учасником ПФГ може бути підприємство, банк або інша наукова і проектна установа, організація, створена згідно з законодавством України, чи іноземна юридична особа, що входить до складу ПФГ, виробляє проміжну продукцію ПФГ або надає банківські та інші послуги учасникам і головному підприємству ПФГ і має на меті отримання прибутку.

Головне підприємство та учасники ПФГ зберігають статус юридичної особи, а також незалежність у здійсненні виробничої, господарської та фінансової діяльності відповідно до Закону та укладеної Генеральної угоди про сумісну діяльність.

Генеральна угода про сумісну діяльність з виробництва кінцевої продукції ПФГ включає:

• назву ПФГ;

• перелік затверджених у встановленому законодавством порядку державних програм, з метою реалізації яких створюється ПФГ;

• визначення головного підприємства ПФГ та перелік її учасників;

• кандидатуру президента ПФГ, його права й обов’язки, порядок звільнення з посади;

• перелік кінцевої продукції ПФГ;

• термін дії угоди;

• інші умови, передбачені законодавством, та ті, які визначають необхідними ініціатори створення ПФГ.

Головне підприємство ПФГ не несе відповідальності за зобов’язаннями учасників ПФГ, учасники ПФГ не несуть відповідальності за зобов’язаннями головного підприємства, якщо інше не обумовлене двосторонніми договорами. Обмеження на створення ПФГ в Україні наступні: Законодавство про ПФГ в Україні містить певні положення щодо обмеження створення ПФГ та діяльності головного підприємства ПФГ. Відповідно до ст. 2 п. 7. Закону створення ПФГ забороняється у сфері торгівлі, громадського харчування, побутового обслуговування, матеріально-технічного постачання, транспортних послуг. Проте, наприклад, у Німеччині є ряд фінансово-торгівельних груп (ФТГ) - "Арал", "Клекнер", "Кауфхорф", "Шикеданц". Так,

У Німеччині постійно відбуваються процеси залучення до ФТГ середніх і дрібних торговельних підприємств у невеликих містах, у свою чергу, ФТГ підпорядковують собі або створюють промислові підприємства: ФПГ "Шикеданц" має своє текстильне, паперове й товарне виробництво, а "Неккер-ман" - радіозаводи й фабрики готового одягу.

Як уже зазначалось, вітчизняним законодавством, головним підприємством є те підприємство, яке виробляє кінцеву продукцію і здійснює її збут. Відповідно, ним не може бути банк, кредитно-фінансова чи торговельна установа.

На наш погляд, таке обмеження невиправдано. Адже в усьому світі фінансово-промислові групи - це об’єднання підприємств навколо фінансового центру, основним завданням якого є залучення й накопичення коштів, а також розробка прогресивної інвестиційної політики і здійснення капіталовкладень.

Як показує світовий досвід, найперспективнішими є ті ПФГ, які очолюються банками. Вони активно застосовують різноманітні важелі прямого та фондового інвестування, ефективно управляють корпоративними фінансами та інвестиційними проектами [ 1, с 194 ].

Механізм створення та державної реєстрації ПФГ в Україні регулюється статтею Закону, відповідно до цієї статті рішення про створення (реєстрацію) об’єднання та надання йому статусу ПФГ приймається Кабінетом міністрів України (КМУ). Питання про створення ПФГ порушує перед КМУ уповноважена особа (особи) ініціаторів створення ПФГ, яка подає на ім’я прем’єр-міністра України документи. КМУ приймає до розгляду проекти створення ПФГ за умов розрахункового обсягу реалізації кінцевої продукції ПФГ, еквівалентній сумі в 100 млн. дол. США за рік, починаючи з другого року після створення ПФГ. Цей строк може бути продовжено окремою постановою КМУ у разі створення ПФГ для виробництва нових видів кінцевої продукції з довгостроковим циклом виробництва.

Заходи державної підтримки функціонування ПФГ в Україні в основному зводяться до надання пільг головному підприємству та учасникам ПФГ. Так, статтею 4 Закону встановлено, що головне підприємство й учасники ПФГ звільняються від сплати митних зборів, імпортного або експортного мита відповідно у разі імпорту чи експорту проміжної продукції.

Однак надання таких пільг лише створюватиме поле для різного роду порушень, стимулюватиме тіньове виробництво. Доцільно було б установити пільги на впровадження інновацій, розробити пільговий механізм стимулювання створення ПФГ у пріоритетних галузях виробництва, (наприклад: літакобудуванні, кораблебудуванні, нафтохімічній промисловості, металургійній промисловості), що дало б змогу підвищити науково-технічний потенціал і вивести на світові ринки вітчизняну наукомістку продукцію.

У Японії, наприклад, стимулюється інвестування науково-технічних розробок. На початковому етапі становлення японських ПФГ їх економічною стратегією було придбання іноземних винаходів. Однак після зміцнення позицій американських та європейських технічних виробів японські ПФГ перейшли до створення власних передових технологій. Зазначений факт відіграв значну роль у тому, що сьогодні Японія за загальним рівнем економічного розвитку випередила Великобританію, Францію, Німеччину. і посідає перше місце у світі за обсягами експорту товарів і капіталу.

Корейські ПФГ також зосереджують увагу на виготовленні наукомісткої продукції. Державна політика надала пріоритет використанню непрямих важелів регулювання економіки. Тому зростають обсяги науково-дослідних і проектно-конструкторських робіт. У складі ФПГ формуються науково-дослідні і проектно-технологічні інститути, тому їх називають фінансово-науково-промисловими групами (ФНПГ). Нині на світовому ринку корейські ФНПГ суттєво потіснили американські, японські та західноєвропейські транснаціональні компанії.

Щодо умов реорганізації і ліквідації ПФГ, як правило, пов’язана з виходом із її складу головного підприємства або одного із учасників. Реорганізацію ПФГ КМУ може здійснювати у таких випадках:

- припинення виконання Державної програми, з метою реалізації якої була створена ПФГ;

- у зв'язку із неефективною реалізацією ПФГ відповідних Державних програм;

- у зв’язку з закінченням затвердженого терміну її діяльності;

- за ініціативою учасників.

Діяльність промислово-фінансових груп також регламентується такими нормативно-правовими актами: Положення "Про створення (реєстрацію), реорганізацію та ліквідацію промислово-фінансових груп" від 20.07.1996р., Укази Президента України "Про окремі питання створення промислово-фінансових груп" від 08.07.1998 р. і "Про деякі питання створення промислово-фінансових груп" від 01.06.1999 р. Сьогодні в Україні промислово-фінансові групи створюються навколо банківських установ і торговельних компаній, а контрольні пакети акцій потужних промислових підприємств часто являються власністю групи й передані в управління державою одному із учасників ПФГ.

3.1.2. Державне регулювання холдингових об’єднань

Останнім часом спостерігається кількісне зростання чистих холдингів, які об’єднують різноманітні фінансові установи (банки, інвестиційні та страхові компанії). Банківська холдинг-компанія — це акціонерне товариство, яке володіє контрольним пакетом акцій юридичних самостійних банків і небанківських установ з метою встановлення контрольних, управлінських і фінансово-кредитних функцій відносно до них.

З точки зору володіння активами інших банків і здійснення операцій з цінними паперами останніх, можна виділити два види холдингів: портфельні та інвестиційні. Портфельні банківські холдингові компанії володіють акціями й контролюють діяльність інших банків і компаній; інвестиційні банківські ХК, крім вищезазначених функцій, також здійснюють управління портфелем цінних паперів придбаних банків і компаній.

Холдингова система дозволяє банкам здійснювати вливання їх капіталу в промислово-виробничу сферу й соціальну інфраструктуру. Завдяки удосконаленню управління банківською діяльністю банківські ХК мають більш широкі можливості акумулювати капітал і проводити більш ризиковані операції.

За українським законодавством (ст. 11 Закону України «Про банки і банківську діяльність» від 07.12 2000 року) банківська холдингова група — це банківське об’єднання, до складу якого входять виключно банки.

Материнському банку банківської холдингової компанії має належати не менше 50 відсотків акціонерного капіталу або голосів кожного з інших учасників групи, які є його дочірніми банками. Дочірній банк не має права володіти акціями материнського банку. У разі, якщо дочірній банк набув право власності на акції материнського банку, він повинен відчужити їх у місячний термін.

Банківські холдингові групи дозволяється створювати лише за умови, що угода про їх створення передбачає покладання на головний банк групи додаткових організаційних функцій стосовно банків членів групи, а також створення системи управління спільною діяльністю.

В Україні можуть створюватися й фінансові холдингові компанії, які складаються переважно з установ, що надають фінансові послуги, причому серед них має бути щонайменше один банк і материнська компанія фінансовою установою.

За формами власності холдингові компанії розподіляють на:

• державні;

• приватні;

• державно-приватні структури.

Державні ХК створюються в галузях, що є природними монополіями (газова промисловість, електроенергетика та ін.). У державних холдингах державі, як правило, належить увесь капітал націоналізований, і заново створений.

Державно-приватні холдинги де держава бере участь в акціонерному капіталі приватних підприємств. В таких холдингах держава може володіти значною (більше 50%) частиною пакету акцій компаній і, як правило, здійснювати контроль за їх діяльністю.

На сьогоднішній день функціонування ХК в Україні може принести максимальну віддачу для економіки при їх створенні:

• у галузях промисловості з високою концентрацією виробництва (наприклад, у чорній та кольоровій металургії);

• у галузях, що є природними монополіями;

• у галузях, де проходить конгломератна інтеграція підприємств, що об’єднані спільним технологічним ланцюгом (наприклад, нафтовидобування й нафтопереробка).

Щодо особливостей створення холдингових компаній в Україні, то економічна база для їх заснування почала створюватися у процесі акціонування і приватизації великих державних підприємств і об’єднань. Законодавчим підґрунтям процесів створення холдингових компаній став Указ Президента України «Про холдингові компанії, що створюються в процесі корпоратизації та приватизації» від 19.05.1994 року. Фактично заснування холдингових компаній в Україні розпочалось у 1995 році. За період 1995—1999 роки було створено біля трьох десятків холдингових компаній та державних акціонерних компаній, а до їх складу було передано держпакети акцій більше 300 підприємств.

До основних передумов створення ХК в Україні можна віднести такі:

• наявність значної кількості підприємств, що мають багаточисельні зв’язки за «технологічними ланцюгами»;

• потреба у злитті промислового й фінансового капіталу;

• розвиток галузей промисловості, у котрих об’єктивно є необхідність у достатньо жорсткому й постійному галузевому управлінні;

• нездатність підприємств власними силами вести процес постачання виробництва і збуту продукції як на внутрішньому, так і на зовнішньому ринках;

• дефіцит інвестиційних ресурсів підприємств в умовах несприятливого інвестиційного клімату в Україні;

• структурна криза [ 1 ].

Відповідно до Указу Президента України «Про холдингові компанії, що створюються в процесі корпоратизації та приватизації» основними способами створення холдингових компаній є:

• передавання контрольних пакетів акцій дочірніх підприємств холдинговій компанії;

• поглинання одного господарського суб’єкта іншим шляхом придбання контрольного пакету акцій.

При цьому холдингові компанії можуть створюватися шляхом:

• заснування холдингу на базі існуючого підприємства чи існуючого підрозділу;

• формування холдингової компанії на базі колишньої чи існуючої управлінської структури;

• створення холдингової компанії як нового господарського суб’єкта.

Перший варіант має досить суттєві переваги перед двома іншими, оскільки в даному випадку немає обмежень на розміри контрольних пакетів акцій дочірніх підприємств, що передаються у статутний фонд холдингової компанії. При цьому роль останньої буде виконувати одне з підприємств, які складають холдингову групу.

При другому варіанті холдинг перетворюється на орган управління, а підлеглі йому господарські суб’єкти стають дочірніми підприємствами. Холдингові компанії, створені на базі управління, об’єднують, як правило, підприємства однієї галузі, що виробляють подібну продукцію, а тому менш стійкі чи менш ефективні, до того ж представляють небезпеку з точки зору монополізації ринків.

Третій варіант має свої особливості. По-перше, у холдингову компанію об’єднуються підприємства різних галузей. По-друге, вона виникає як новостворений суб’єкт, статутний фонд якого формується виключно за рахунок акцій дочірніх підприємств.

Аналіз створення ХК в Україні дозволив виділити такі мотивації їх заснування:

• холдинг створюється за ініціативою підприємства на його базі при виділенні структурних одиниць у самостійні юридичні особи або при поглинанні одного іншим;

• холдинг створюється за ініціативою групи підприємств чи об’єднання підприємств. Тут визначаються холдингові компанії, дочірні й асоційовані підприємства та акціонери холдингу;

• холдинг створюється за ініціативою державних органів управління.

Заснування холдингових компаній в Україні відбувається за згодою Антимонопольного комітету України, який визначає, чи не приведе холдингова компанія, що створюється, до монополізації певних ринків або обмеження конкуренції на них. При цьому насамперед береться до уваги тип інтеграції: вертикальний, горизонтальний чи конгломератний.

При вертикальній інтеграції в холдингову групу об’єднуються підприємства, що працюють в єдиному технологічному ланцюгу.

Конгломератний тип інтеграції передбачає об’єднання підприємств, не пов'язаних між собою технологічними й коопераційними зв'язками та таких, що працюють у різних галузях. Прикладом конгломератного типу інтеграції підприємств є холдингова структура групи «Приватбанк», яка здійснює свою діяльність у таких сферах економіки, як фінансовий сектор, гірничорудна промисловість, металургія, експортно-імпортні операції.

3.1.3. Нормативно-правова база створення холдингів в Україні та контроль за процесами економічної концентрації

Основним нормативним документом, який регулює порядок створення холдингових компаній в Україні, є Положення про холдингові компанії, що створюються в процесі корпоратизації та приватизації, затверджене Указом Президента України від 11.05.1994 р. (далі Положення).

Положення визначає порядок створення та діяльності холдингових компаній, що створюються в процесі корпоратизації та приватизації підприємств, містить 4 розділи:

1. Загальна частина.

2. Порядок створення холдингових компаній у процесі корпоратизації.

3. Особливості створення холдингових компаній у процесі приватизації.

4. Обмеження на створення та діяльність холдингових компаній .

У першому розділі наводиться визначення холдингової компанії, дочірнього підприємства, контрольного пакету акцій, способів створення холдингових компаній. Відповідно до пункту 2 холдингова компанія — господарюючий суб’єкт, який володіє контрольними пакетами акцій інших, одного або більше, господарюючих суб’єктів; дочірнє підприємство — господарюючий суб’єкт, контрольним пакетом акцій якого володіє холдингова компанія; контрольний пакет акцій — кількість акцій (пай, частка у статутному фонді), яка дає право холдинговій компанії здійснювати фактичний контроль над господарюючим суб’єктом.

У другому розділі визначається перелік необхідної документації, що подається підприємством — засновником холдингової компанії до органу, уповноваженого управляти держмайном, Антимонопольного комітету України, Міністерства економіки України.

Особливості створення холдингових компаній у процесі приватизації розглядаються у третьому розділі. У 14 пункті Положення вказано, що засновником холдингової компанії в процесі приватизації може бути:

• державний орган приватизації;

• підприємство, що підлягає приватизації;

• орган, уповноважений управляти державним майном;

• відкрите акціонерне товариство.

Державний орган приватизації створює холдингову компанію у формі відкритого акціонерного товариства самостійно або разом з іншими засновниками після прийняття ним рішення про приватизацію підприємств (про продаж акцій товариств), на базі яких пропонується створити холдингову компанію та дочірні підприємства.

Питання щодо обмеження на створення та діяльність холдингових компаній висвітлене у заключному розділі Положення.

Так, створення холдингових компаній у процесі корпоратизації та приватизації не допускається в таких галузях:

• торгівля товарами народного споживання та продукцією виробничо-технічного призначення;

• виробництво та переробка сільськогосподарської продукції;

• громадське харчування та побутове обслуговування населення;

• автомобільний транспорт (крім підприємств, що здійснюють переважно міжнародні перевезення).

Крім цього, не допускається створення холдингової компанії, якщо вона та її дочірні підприємства реалізовують взаємообмінні товари (роботи, послуги, а їхня сукупна частка на відповідному державному або регіональному ринку перевищує 35 відсотків.

Холдингова компанія, понад 25 відсотків акцій якої належать державі, не має права:

• збувати продукцію дочірніх підприємств;

• передавати дочірнім підприємствам право на збут продукції інших дочірніх підприємств (крім експортних операцій);

• регулювати в будь-якій формі ціни на товари (роботи, послуги) дочірніх підприємств.

Наведений розділ містить ще ряд положень стосовно обмеження створення холдингових компаній.

Важливим є п. 25 Положення, який передбачає, що у разі, коли більше 50 відсотків активів холдингової компанії, що створюється, становлять частки (акції, паї) та інші фінансові активи, то:

• до її статутного фонду, крім зазначених фінансових активів, може входити виключно майно, яке безпосередньо необхідне для забезпечення функціонування апарату управління цієї компанії;

• контрольні пакети акцій дочірніх підприємств, що передаються засновниками до статутного фонду компанії, не можуть перевищувати 30% відповідних статутних фондів цих підприємств. Така холдингова компанія має право здійснювати лише інвестиційну діяльність.

Заснування холдингових компаній в Україні є одним із напрямків економічної концентрації. Відповідно до Положення про контроль за економічною концентрацією (затвердженого розпорядженням АКУ від 25.05. 1998р. №134) економічна концентрація — це:

1) створення, реорганізація (злиття, приєднання) суб’єктів господарювання (у тому числі господарського товариства, асоціації, концерну, корпорації, консорціуму та іншого об’єднання підприємств);

2) вступ одного або декількох суб’єктів господарювання до об’єднання;

3) безпосереднє або опосередковане придбання чи набуття будь-яким іншим способом у власність, одержання в управління (користування) часток (акцій, паїв), а також активів (майна) у вигляді цілісних майнових комплексів суб’єктів господарювання чи структурних підрозділів суб’єктів господарювання;

4) оренда цілісних майнових комплексів суб’єктів господарювання чи структурних підрозділів суб’єктів господарювання;

5) затвердження суб’єктами господарювання, органами державної влади, органами місцевого самоврядування, органами адміністративно-господарського управління та контролю установчих документів, на підставі яких створюються господарські товариства, асоціації, концерни, корпорації, консорціуми та інші об’єднання підприємств, а також змін до установчих документів, пов’язаних із зміною предмета і цілей, порядку розподілу прибутків і збитків, складу та компетенції органу управління, порядку прийняття органом управління рішень чи інших змін, що посилюють узгодженість дій на ринку засновників господарського товариства чи об’єднання підприємств або призводять в інший спосіб до погіршення умов концентрації між засновниками;

6) ліквідація суб’єктів господарювання усіх організаційно-правових форм;

7) створення промислово-фінансових груп.

За останні роки в Україні найбільш поширеним видом економічної концентрації є набуття у власність або одержання в управління корпоративних часток (акцій, паїв) суб’єктів господарювання.

Вихід у нові сфери діяльності в межах промисловості відбувається в 60 відсотках випадків за рахунок купівлі пакетів акцій інших суб'єктів господарювання, у 25 відсотках випадків за рахунок створення суб'єктів господарювання (в тому числі холдингових компаній, спільних підприємств) і в 1—5 відсотках випадків за рахунок вступу суб’єктів господарювання до об’єднання.

3.2. АНАЛІТИЧНО-ПРАКТИЧНИЙ БЛОК

3.2.1. Контрольні питання й завдання

1. Перелічите основні законодавчі акти, які регулюють створення та діяльність об’єднань підприємств в Україні.

2. Чи існують обмеження у створенні об’єднань підприємств в Україні? Якщо так, то поясніть їх.

3. Охарактеризуйте банківські холдингові групи та визначте перспективи їх розвитку в Україні.

4. Складіть схему дій підприємців при створенні холдингової компанії в Україні.

Література до розділу 3

Економіка та організація діяльності об’єднань підприємств: Навчальний посібник / Чепурда Л.М., Бєляєва С.С., Плахотнікова М.В. та ін. За заг. ред. Л.М. Чепурди. – К.: ВД „Професіонал”, 2005. – 272 с.
Фінанси зарубіжних корпорацій: Навч. посібник / В.М. Суторміна, В.М. Федосов, Н.С. Рязанова; за ред.. В.М. Федосова. – К.: Либідь, 1993. – 247 с.

РОЗДІЛ 4

ХОЛДИНГОВА ОРГАНІЗАЦІЯ ОБ’ЄДНАНЬ ПІДПРИЄМСТВ

4.1. ІНФОРМАЦІЙНО-ТЕОРЕТИЧНИЙ БЛОК

4.1.1. Холдинг. Поняття, функціонування, досвід роботи

Холдинг є однією із гнучких організаційних структур розвиненої ринкової економіки. Холдингові системи мають ряд переваг перед звичайними акціонерними товариствами і функціонують практично в усіх галузях народного господарства.

Поява все більшої кількості різноманітних за характером діяльності юридичних осіб, що реалізують спільні стратегічні цілі того самого бізнесу, зумовлює потребу в організаційно-економічній координації, тому холдингова структура є однією з ефективних форм сучасного бізнесу (в умовах розширення кількості його учасників і збереження узгодженості дій різних юридичних осіб відповідно до загальної мети кожного учасника).

Сучасна економічна політика вимагає від суб’єктів господарювання оперативної активності, пов’язаної зі стратегією розвитку підприємства, фінансовою самостійністю, маркетинговою політикою, за умови єдиного загального управління. Така система може мати структуру холдингу.

Холдинг — це компанія, що створюється для володіння контрольними пакетами акцій інших підприємств з метою контролю за їх діяльністю. Класична структура холдингу має вигляд головної (материнської), дочірніх фірм, де дочірні компанії є самостійними юридичними особами у вигляді товариств. У випадку банкрутства чи неплатоспроможності вони відповідають за своїми зобов’язаннями тільки майном своєї компанії. Дочірні компанії можуть бути власниками контрольних пакетів акцій підлеглих їм підрозділів [5].

Відповідно до чинного законодавства, холдингова компанія — суб’єкт господарювання, що володіє контрольними пакетами акцій інших, одного або більше, суб’єктів господарювання.

Дочірнє підприємство — суб’єкт господарювання, контрольним пакетом акцій якого володіє холдингова компанія. Рішення щодо підтвердження наявності контрольного пакета акцій, якщо його розмір становить менше як 51 %, приймає Антимонопольний комітет.

Відносини дочірнього підприємства з материнською фірмою базуються на спеціальних положеннях Статуту, а також чинного законодавства. Дочірнє підприємство є самостійною фірмою, що має Статут, розрахунковий і поточний рахунки та інші атрибути юридичної особи.

Холдингові компанії створюються за таких обставин:

коли їх засновують органи, уповноважені управляти державним майном, державні органи приватизації (самостійно або разом з іншими засновниками);

при перетворенні великих підприємств із виділенням з їхнього складу підрозділів як юридично самостійних (дочірніх) підприємств;

при об'єднанні пакетів акцій юридично самостійних підприємств;

при заснуванні нових суб'єктів господарювання.

Холдингові компанії можуть бути дочірніми підприємствами інших холдингових компаній.

При формуванні холдингів принципове значення має питання про розмежування функцій між головною та дочірньою компаніями.

Холдингова компанія виконує такі функції:

визначає стратегічний розвиток групи в цілому та її окремих підприємств (компаній);

контролює фінансові результати роботи підлеглих дочірніх компаній і всієї групи в цілому, складає консолідований баланс групи компаній;

централізує капітальні вкладення і спрямовує їх на найбільш перспективні і прибуткові напрями бізнесу;

здійснює кадрову політику групи;

здійснює координаційні й комунікаційні зв'язки між учасниками холдингу;

провадить аудиторську діяльність.

Материнська компанія планує і здійснює стратегічне управління за допомогою розпоряджень, інструкцій, наказів і директив, а також беручи участь у наглядовій раді дочірніх компаній. Але деякі оперативні питання дочірні компанії вирішують самостійно.

У процесі діяльності холдингової компанії можливе збільшення її розмірів шляхом злиття й поглинань. Поглинанням називається придбання одним підприємством контрольного пакета акцій іншого. Компанія, що отримала контрольний пакет акцій, називається холдинговою. Компанія, що поглинається, стає її дочірнім підприємством.

Засновник холдингової компанії повинен одержати згоду Антимонопольного (АМКУ) та інших (Мінекономіки України) державних органів на створення холдингової компанії. Холдингову компанію створюють у формі акціонерного товариства (відкритого типу) шляхом об'єднання в статутному фонді контрольних пакетів акцій дочірніх підприємств та інших активів.

Отримавши контрольний пакет акцій, покупець випускає привілейовані акції на суму вартості компанії, що поглинається, та передає їх власникам компанії. У період поглинання однією компанією іншої може здійснюватися декілька випусків привілейованих акцій.

Холдингові компанії представляють собою систему участі, за допомогою якої вони можуть підпорядковувати собі незалежні компанії, що володіють капіталами в багато разів переважаючими їх власний капітал. Але ззовні діяльність холдингу виглядає лише як керування пакетом акцій і збирання дивідендів та доходів від біржових операцій. Насправді ж холдинги, плануючи свою діяльність, захоплюють контрольний пакет акцій будь-якої компанії, дістають можливість призначати своїх людей у раду директорів та інші органи підконтрольної компанії [5 ].

У результаті холдинг об’єднує технологічно різні і непов’язані між собою виробництва.

Оподатковування холдингового підприємства складається з податків материнської компанії та її дочірніх фірм. Для холдингових структур велике значення має оподатковування доходів, переведених від дочірніх фірм. До складу доходів материнського підприємства включаються доходи від пайової участі в діяльності інших підприємств, від здачі майна в оренду, доходи (дивіденди, відсотки) по акціях, облігаціях та інших цінних паперах, що належать підприємству.

До основних переваг холдингових структур можна віднести:

створення системи «повного циклу» технологічно різних підприємств від видобутку сировини до випуску продукції і її збуту;

економія на торговельних, маркетингових та інших послугах;

використання переваг диверсифікованості виробництва;

єдина податкова й фінансово-кредитна політика;

можливість варіювання інвестиційними ресурсами;

послаблення фіскального тиску [5].

За структурою контрольного пакета розрізняють три види холдингових компаній:

портфельний холдинг (особа володіє контрольним пакетом інших підприємств);
інвестиційний холдинг (певна особа володіє і керує портфелем акцій інших підприємств);
портфельно-інвестиційний холдинг (являє собою змішаний тип).

За характером діяльності холдингові компанії поділяються:

• чисті холдинги-компанії, які мають справу з контрольно-управлінською діяльністю;

• змішані холдинги, на які, крім функцій контролю та управління, покладено також ведення підприємницької діяльності.

Створення холдингових компаній шляхом передачі їм частини акцій інших компаній в обмін на акції холдингу означає передачу повноважень спеціально виділеним для цього структурам з метою удосконалення механізму керування, прискорення процесів прийняття рішень і надання процесу виробництва нового, більш привабливого, вигляду на економічному ринку.

У сучасних умовах великі підприємства можуть створювати і так звані проміжні холдинги. Це окремі підрозділи в структурі підприємства, що виконують завдання, наприклад: патентний і ліцензійний холдинг, холдинг з надання певних видів послуг, холдинг, що займається інвестиційною діяльністю тощо. Подібні проміжні холдинги мають на меті зосередити зусилля, кошти, інтелектуальний потенціал на чітко визначених завданнях для максимально ефективного використання цих факторів в інтересах холдингу.

Основною метою створення чистих холдингів є:

швидке і дієве реагування на зміни кон’юнктури ринку;

оперативне керування капіталом;

полегшення податкового тиску (перерозподіл надприбутку, переведення його в інвестиції, що не оподатковуються чи оподатковуються за зниженими ставками, в інші підприємства, які входять до складу холдингу);

оперативне управління й самостійність на рівні підприємства;

можливість одержання підтримки в складні періоди діяльності.

Змішаному холдингу притаманна участь банківських установ в управлінні довіреною їм власністю і використання страхових, інвестиційних компаній або інноваційних фондів. Особливістю такого холдингу є можливість швидкого маневрування фінансовими ресурсами ( рис 4.1.)

Змішаний холдинг: підприємство (материнське) і фінансова установа (дочірня) – мають такий вигляд:

Підприємства промислові, торговельні

Придбання контрольних пакетів акцій

Акції

Фінансові установи

Рис. 4.1. Маневрування фінансовими ресурсами холдингу

Вищим органом управління холдингом є загальні збори акціонерів материнського холдингу. Сформовані ним адміністративні органи керують його діяльністю й дочірніми підприємствами. Адміністрацією холдингу визначається інвестиційна і технологічна політика товариства, при цьому дочірні фірми мають достатній рівень самостійності.

Управління холдингом поділяється на два сектори:

1. Управління галузями (під галуззю слід розуміти сукупність дочірніх фірм і філій даного профілю, у напрямі галузевого управління здійснюється координація виробничо-збутового циклу кожної категорії товарів і послуг).

2. Управління функціями (у напрямі функціональних служб проводиться координація окремих аспектів діяльності фірми — планування, фінансування, дослідження ринків збуту).

Щодо політики вирішення основних питань товариства, то холдингова компанія й дочірня фірма реалізують питання так, що безпосередній керівник не втручається в поточну діяльність дочірніх фірм, управління якими здійснюється співробітниками в межах поставлених завдань і своїх посадових обов'язків.

Головне підприємство керує діяльністю дочірніх фірм через своїх представників в органах управління. З метою реалізації загальної стратегії бажано, щоб генеральний директор представляв інтереси головного акціонера. Материнське підприємство також повинно бути представлене більшістю голосів у раді директорів.

Управління й контроль з боку материнського підприємства можуть здійснюватися і на рівні виконавчих структур (правління) на основі Статуту чи внутрішнього регламенту холдингової компанії. Це можливо при повному контролі над дочірньою фірмою з боку головного підприємства. Якщо участь у дочірньому акціонерному товаристві перевищує 50%, відносини між ним і материнським товариством повинні офіційно визначатися в статутних документах. Для створення такої фірми необхідним є рішення загальних зборів акціонерів.

Важливим питанням холдингової структури є об’єднання дочірніх структур за галузевою, технологічною чи територіальною ознаками, де галузевий напрям може очолювати дочірня фірма — проміжний холдинг — чи виробнича компанія, яка є одночасно галузевим центром. Залежно від ступеня децентралізації управління керівниками галузі в межах усього господарського об’єднання можуть бути директори найбільших дочірніх фірм або спеціалісти центрального апарату. Отже, у підпорядкуванні керівника галузевого напряму можуть перебувати всі дочірні фірми даного профілю.

Генеральний директор чи голова ради директорів дочірньої фірми може перебувати в підпорядкуванні керівника галузевої й функціональної служб материнської фірми одночасно. Керівники функціональних служб дочірнього підприємства також можуть перебувати в подвійному підпорядкуванні — щодо галузі і щодо функціонального органу управління материнської компанії.

На практиці, однак, галузева служба в особі виконавчого директора дочірньої фірми має пріоритет. Права й компетенція різних рівнів управління потребують закріплення у відповідному документі, що називається внутрішнім регламентом холдингового підприємства.

Однією з основних проблем, яку повинні вирішити менеджери холдингової фірми, є визначення самостійності дочірніх підприємств, що залежить від комерційної діяльності холдингу. Дочірнє підприємство виконує відведену йому роль, що визначається у внутрішньому регламенті материнської компанії.

На економічному ринку співвідношення рівня централізації й децентралізації фірмових структур не є постійним; воно залежить від фази ділового циклу або галузевої приналежності підприємства.

Особливостями створення організаційної структури холдингів є прагнення служб та підрозділів володіти більшими ресурсами й фондами, що забезпечує розширення адміністративного впливу. Але при цьому компанія втрачає можливість досягти єдиної мети. Загальна мета управління полягає в тому, щоб створити таку систему, яка найбільше б відповідала умовам діяльності конкретної фірми, де найважливішим елементом є внутрішньо-фірмове планування. Основним інструментом планування в рамках децентралізованої структури керування є планування прибутку. З плануванням прибутку тісно пов’язані плани капіталовкладень за рахунок централізованих і консолідованих ресурсів підприємств. При цьому функціонування холдингової компанії вимагає побудови централізованої (командної) системи управління.

4.1.2. Організація та управління холдинговими об’єднаннями в Україні

За даними Антимонопольного комітету України, за період з 1994 по 1999 роки в Україні було сформовано близько 900 холдингових компаній та об’єднань підприємств, що мали ознаки холдингової системи. У постсоціалістичних країнах у період реформування економіки утворення холдингів сприяло вирішенню ряду загальнодержавних завдань:

концентрація науково-технічного потенціалу;

підтримка технологічних зв'язків і кооперації;

підвищення координації діяльності різних галузей економіки та їх фінансової стійкості [5].

Нині спостерігається інтеграція національної економіки у світову систему. Механізм утворення холдингових груп в Україні має особливості, характерні для багатьох постсоціалістичних європейських країн, і дещо відрізняється від практики країн з розвиненою ринковою економікою. Формування холдингів в Україні та інших країнах СНД розпочалося шляхом реорганізації колишніх відомств. У процесі акціонування підприємств відбувалося об’єднання контрольних пакетів і передача їх центру — материнській компанії, яка, по суті, заміняла формально скасоване відомство. Це об’єднання здійснювалося, як правило, адміністративними методами, зберігаючи й закріплюючи підпорядкований статус акціонерних товариств. Аналіз цих заходів у постсоціалістичних країнах показує, що державне регулювання не було послідовним. З точки зору антимонопольного законодавства України, спільним для реорганізації є зменшення кількості незалежних суб’єктів господарювання, які діють на ринку. Тому для антимонопольного законодавства базовим є поняття контролю, визначення якого подає Закон України «Про обмеження монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції у підприємницькій діяльності».

Контроль — вплив юридичної або фізичної особи на господарську діяльність суб’єкта господарювання, який здійснюється, зокрема, завдяки:

праву володіння чи користування всіма активами або їх значною частиною;

праву, яке забезпечує вирішальний вплив на формування складу, результати голосування та рішення органів управління суб’єкта господарювання;

укладанню угод, які дають можливість визначати умови господарської діяльності, давати обов’язкові для виконання вказівки або виконувати функції органу управління суб’єкта господарювання;

заміщенню посади керівника, заступника керівника спостережної ради чи правління, іншого наглядового чи виконавчого органу суб’єкта господарювання особою, яка вже обіймає одну чи декілька із зазначених посад в інших суб’єктах господарювання;

займанню більше половини посад членів спостережної ради, правління, інших наглядових чи виконавчих органів суб'єкта господарювання особами, які вже обіймають одну чи декілька із зазначених посад в іншому суб’єкті господарювання.

Відповідно до цього в антимонопольному законодавстві єдиним суб’єктом господарювання визнається також група суб’єктів господарювання, якщо один або декілька з них здійснюють контроль над іншими. Усі дії, які призводять або можуть призвести до змін або перерозподілу сфер діяльності суб’єктів господарювання на ринку, в антимонопольному законодавстві об’єднуються поняттям «економічна концентрація». У науковій літературі використовуються також аналогічні за змістом загальні терміни «інтеграція», «злиття» фірм, яке поділяють на горизонтальне злиття, вертикальне злиття та злиття конгломератів тощо.

Фактичним злиттям (у широкому розумінні цього поняття, а не у вузькому — як утворення нового суб’єкта господарювання на базі кількох, які втрачають у процесі такої реорганізації не тільки господарську самостійність, а й права юридичної особи) є створення холдингових компаній і деяких видів об’єднань.

Отже, проблема реорганізації, злиття та приєднання суб’єктів господарювання разом із позитивними наслідками цих дій для виробничої діяльності та фінансового стану учасників такої економічної концентрації, а також розвитку відповідних галузей економіки може мати і негативний вплив на стан конкуренції на відповідних товарних ринках, а отже, і для економіки країни. Щоб попередити та усунути такі негативні впливи, створено і впроваджено в діяльність систему контролю за економічною концентрацією. Закон України «Про Антимонопольний комітет України», який визначає повноваження Комітету, проголошує, зокрема, що Антимонопольний комітет України в межах наданої йому компетенції має право «забороняти або дозволяти створення монопольних утворень центральними та місцевими органами державної виконавчої влади, органами місцевого та регіонального самоврядування, а також суб’єктами господарювання». Отже, контроль за економічною концентрацією, який здійснюється відповідно до вимог статей 14 та 15 Закону України «Про обмеження монополізму...» є одним із найважливіших напрямів роботи Комітету. Закон України «Про банки і банківську діяльність» встановлює, що реорганізація (злиття, приєднання) комерційних банків здійснюється за погодженням з Антимонопольним комітетом України у випадках, передбачених чинним законодавством. Положення про порядок створення й реєстрації комерційних банків, затверджене постановою Національного банку України від 21.07.98 № 281, вимагає погодження з органами Комітету установчих документів (установчий договір, Статут і протокол установчих зборів), а також надання при реєстрації банку копії рішення органів Комітету про надання згоди на створення відповідного комерційного банку у випадках, передбачених законодавством.

Порядок створення холдингових компаній визначено в Положенні про холдингові компанії, що створюються в процесі корпоратизації та приватизації, затвердженому Указом Президента України «Про холдингові компанії, що створюються в процесі корпоратизації та приватизації» від 11.05.94 № 224/94. Відповідно до нього холдингова компанія визначається як суб’єкт господарювання, який володіє контрольними пакетами акцій одного або більше суб’єктів господарювання (дочірніх підприємств). Визначено два основні напрями створення холдингових компаній у процесі приватизації:

• заснування їх органами, уповноваженими управляти державним майном, державними органами приватизації самостійно або разом з іншими засновниками;

• поглинання одного суб’єкта господарювання іншим (придбання контрольного пакета акцій) у процесі приватизації. При цьому суб’єкт господарювання, що поглинає, визнається холдинговою компанією, а поглинутий — дочірнім підприємством.

Зазначені документи встановлюють чотири основні процедурні моменти, які потребують погодження з Комітетом при створенні холдингової компанії:

погодження ідеї створення холдингової компанії;

підтвердження контрольного пакета акцій, якщо його розмір становить менше як 51%;

затвердження проектів установчих документів і планів розміщення акцій [5].

Органи Комітету дають дозвіл на концентрацію за умови, що вона не призведе до появи монопольних утворень, посилення домінуючого становища учасників концентрації на відповідних товарних ринках чи до суттєвого обмеження конкуренції. Ці умови виконуються, зокрема, при створенні об’єднань, які є вертикально інтегрованими структурами; у випадках інтеграції суб’єктів господарювання, які діють на різних ринках, навіть якщо серед учасників концентрації є монопольні утворення; об’єднань підприємців, перш за все асоціацій, метою яких є здійснення представницьких функцій щодо своїх учасників, координація їх діяльності у сферах, що не обмежують конкуренції між ними, та за умови, що ці об’єднання не здійснюють підприємницької діяльності. З особливою увагою Комітет ставиться до питань економічної концентрації за участю іноземних підприємців;

4) відповідальність за порушення вимог законодавства при здійсненні економічної концентрації. Відповідно до законодавства здійснення економічної концентрації без згоди органів Комітету є порушенням антимонопольного законодавства. Наприклад, у 1997 р. виявлено 54 таких випадки, за якими було порушено справи і прийнято відповідні рішення. Але слід зазначити, що до квітня 1998 р. законодавство не передбачало фінансових санкцій за цей вид порушення антимонопольного законодавства. Закон України від 03.03.98 вносить зміни до Закону України «Про обмеження монополізму», згідно з якими введено відповідальність у вигляді штрафу за це порушення. Абзац третій частини першої статті 19 Закону передбачає відповідальність за здійснення економічної концентрації без згоди на це Антимонопольного комітету України або його органів у випадках, якщо законодавством передбачена необхідність одержання такої згоди, у вигляді накладання штрафів на суб’єктів господарювання — юридичних осіб у розмірі до 5% виручки суб’єктів господарювання від реалізації продукції.

4.1.3. Досвід роботи холдингових об’єднань за кордоном

До середини 80-х років XX ст. у США було зареєстровано більш як 6000 холдингів і 35,5 тис. їхніх відділень, які контролювали активи на суми, що перевищували 2200 млрд. доларів. Відповідно до Закону про комунальну холдингову компанію (1935 р.) корпорація, що має 10% і більше акцій з правом голосу в іншій компанії, підлягає реєстрації як холдингова. Так, основу електроенергетики у 80-х роках в США складали холдинги. У першій половині 80-х років більшість із них виступали за перегляд вищезгаданого нормативного акту як гальмуючого, що обмежує діяльність компанії й ускладнює інвестування в енергетику. У 1988 році було прийнято Закон про регулювання діяльності енергокомпаній і Закон про енергетичну політику (1992 р.). Перший сприяв активізації спорудження блоків-станцій і розвитку нетрадиційних джерел енергії, а другий стимулював конкуренцію на ринку електроенергії.

Одна з особливостей американської правової системи — відсутність єдиного для всіх штатів законодавства, що регламентує статус корпорацій і холдингів; тому вони створюються й діють у тих штатах, де передбачено пільгові умови в частині оподатковування. За законодавством США, холдинги торговельно-промислових корпорацій належать до корпорацій загального типу, а холдинги фінансових підприємств (банків, страхових, інвестиційних і трастових фірм) — до фінансових підприємств.

У Німеччині спеціальне законодавство про холдинги відсутнє. Регулювання процесів створення холдингів і їх функціонування регулюється за допомогою законів про акціонерні товариства (1965р.) і товариства з обмеженою відповідальністю (1992 p.), де головними положеннями є:

а) холдингова компанія як материнське підприємство має право здійснювати управління іншими підприємствами, укладати з ними договори про консолідацію прибутку, володіння, відрахування частини прибутку, оренду підприємства; керівний холдинг має право розпоряджатися дочірніми підприємствами концерну і вимагати виконання певних розпоряджень;

б) директор має повноваження у прийнятті рішень на рівні керівного холдингу, давати такі накази, які не відповідають поточним інтересам дочірніх фірм, але відповідають загальній стратегії холдингу, і відмова від виконання розпоряджень можлива лише за умови, якщо вказівки можуть зашкодити інтересам холдингу;

в) високий рівень повноважень правління головного товариства поєднується з високою відповідальністю: навіть у випадку самостійного прийняття дочірніми фірмами певних управлінських рішень звільнення керівництва від відповідальності за наслідки дій підлеглих структур виключається [5].

У Великій Британії спеціальне холдингове законодавство також відсутнє. Проте Закон про промисловість (1975 р.) регулює порядок: заснування й реєстрації компаній; перетворення компаній одного виду на компанії іншого виду; проведення емісії цінних паперів; розподілу прибутку. Закон регулює також звітність; обов’язки посадових осіб компаній; відносини управління їхніми справами; питання їх злиття, поділу й ліквідації; відносини між материнськими й дочірніми товариствами. З метою наближення британського законодавства до законодавств, що діють у країнах ЄС, слідом за вищезазначеним актом з’явилися відповідні акти 1980 і 1981 рр. У 1985 р. британський парламент прийняв новий закон про компанії, що консолідує прийняті раніше правові акти. Нині більшість компаній Великої Британії — це багатогалузеві концерни. Контроль за діяльністю численних філій і дочірніх компаній здійснюється через контрольні пакети акцій (приблизно 10% акцій).

Холдингові компанії у Франції відіграють значну роль у процесі злиття банківського капіталу з промисловим, що швидко розвивається. Організаційною формою функціонування фінансового капіталу є фінансові групи, управління якими здійснюється через холдингові компанії.

У Японії холдингові компанії поки що заборонені. Однак цю заборону найближчим часом, схоже, буде знято. На рівні японських комісій зі справедливої торгівлі й корпоративного законодавства досягнуто розуміння переваг холдингової форми при вирішенні таких проблем, як залучення закордонних інвестицій, підвищення ролі стратегічного менеджменту, оперативність і гнучкість реагування на зміни зовнішнього середовища.

Державні холдингові компанії набули поширення в Західній Європі після Другої світової війни, причому не тільки в країнах, що характеризуються значною часткою державного сектора у виробництві, зокрема, в Італії та Австрії, але й у таких країнах, як Швеція і Велика Британія, в економіці яких питома вага державних підприємств є набагато меншою.

Розширення структури холдингів припало на початок 80-х років XX ст., однак, починаючи з 90-х років, їх значення в економіках закордонних країн постійно зменшувалося внаслідок приватизації державних підприємств.

Що стосується оцінки результатів діяльності холдингових компаній за кордоном та їх ефективності як механізму управління держсектором, то серед економістів немає єдиної думки. Більшість закордонних науковців схиляються до того, що недоліки холдингових компаній переважають їхні потенційні позитиви (приклад Італії, де в післявоєнний період було створено систему управління державними і змішаними підприємствами, на чолі яких стояло міністерство державного майна, а рівнем нижче розташовувалися державні холдингові компанії IRI, EFIM, EGAM та ін.), які контролювали виробничі компанії безпосередньо або через галузеві субхолдинги («Finsider», «Fincantieri», «Finmeccanica» та ін.).

У 70-ті роки державний сектор Італії почав занепадати й перетворився на об’єкт боротьби між різними політичними партіями, що входили до складу коаліційних урядів, які постійно змінювалися. У результаті в основу економічної політики Італії в 90-ті роки було покладено ідею приватизації.

Отже, можна зробити висновок, що холдинги характеризуються більш високою сукупною продуктивністю факторів порівняно з підприємствами, де використовуються інші механізми участі держави в управлінні.

4.2. АНАЛІТИЧНО-ПРАКТИЧНИЙ БЛОК

4.2.1. Контрольні питання й завдання

Чим відрізняється портфельний холдинг від інвестиційного?
У яких випадках створюються холдингові компанії?
Які функції виконує холдинг?
У чому полягають особливості управління холдингом?
Охарактеризуйте особливості та основні проблеми, які виникають у процесі функціонування холдингів в Україні.
Назвіть особливості диверсифікованого портфеля холдингу.
Назвіть відмінності чистого і змішаного холдингу, їх переваги та недоліки.

4.2.2. Задачі для розв’язання

ЗАДАЧА 1. Прибуток від реалізації першої партії продукції холдингу – 455 000 тис. грн.

Прибуток від іншої реалізації – 30 000 тис. грн.

Прибуток від обладнання, що здається у лізинг, – 75 000 тис. грн.

Прибуток з цінних паперів – 80 000 тис. грн.

Ставка податку – прибуток з цінних паперів – 15%.

Податок на майно, податок на землю – 90 000 тис. грн.

Економічні санкції – 40 000 тис. грн.

Ставка податку на прибуток підприємства – 30%.

Визначити всі види прибутку холдингу.

Рішення:

1. Валовий (балансовий) прибуток визначається як сума прибутку (збитку) від реалізації продукції (Прп), сума прибутку від іншої реалізації (Ппр), прибутку від позареалізаційних операцій (Двн), зменшених на суму витрат відносно цих операцій (Рвн).

П вал (б) = Прп+Ппр+Двн-Рвн, грн.

де Прп – реалізація продукції;

Ппр – прибуток від іншої реалізації;

Двн – прибуток від нереалізаційних операцій;

Рвн – зменшення суми витрат відносно даних операцій.

Пвал (б) = 455 000+30 000+75 000+80 000=640 000 тис. грн.

2. Оподаткований прибуток

Попод = 640 000 – 90 000 – 80 000 = 470 тис. грн.

3. Податок на прибуток від основної діяльності й лізингу.

Податок на прибуток підприємства:

П = Ді* Сді/100,

де Ді-дохід від виду діяльності;

Сді-ставка податку на прибуток від і-го виду діяльності, %.

Под. на приб. = 470 000 * 30/100 = 141 000 тис. грн.

4. Податок на прибуток від цінних паперів:

П від цін. пап.=80 000*15/100 = 12 000 тис. грн.

5. Прибуток чистий:

П чист. = 640 000 – 90 000 – 141 000 – 12 000 – 80 000 = 357 000 тис. грн.

ЗАДАЧА 2.

Визначити тижневий економічний ефект холдингової компанії «SEETE», що виробляє побутові комбайни нової покращеної моделі, на строк окупності додаткових капітальних вкладень за даними таблиці.

Види ціни і вкладень	Стара модель	Покращена модель
Річний випуск, тис. шт.	80	80
Додаткові капіталовкладення для покращення технологій	-	400
Собівартість комбайна, грн..	165	205
Роздрібна ціна комб., грн..	180	225

Рішення:

Приріст прибутку в розрахунку на одиницю реалізованої продукції покращеної якості (П ) становитиме:

(225 – 205) – (180 – 165) = 20 – 5 = 5 грн./од.

2. Річний економічний ефект обчислюється:

Ея = (П – Ен*К)*Nя

Тоді Ея = (5 – 0,15*400/80 000)*80 000 = (5 – 0.75)*80 000 = 340 тис. грн.

3. Строк окупності додаткових капіталовкладень виробника (Ток) можна знайти як відношення цих витрат до величини річного економічного ефекту:

Ток = 40 000/340 000 = 1,18 року

ЗАДАЧА 3.

Балансовий прибуток компанії – 3 100 тис. грн., податок на утримання житла та об’єктів соціально-оздоровчої сфери – 75 тис. грн, податок на майно від операцій із цінними паперами – 30%. Визначити оподаткований прибуток, суму податку на прибуток компанії, чистий прибуток.

ЗАДАЧА 4.

Визначити балансовий і чистий прибуток холдингу, якщо:

прибуток від реалізації продукції – 1 356 450 тис. грн.;

собівартість продукції – 348 646 тис. грн.;

ПДВ – 210 833 тис. грн.;

прибуток від реалізації зайвих матеріалів і сировини – 2 856,5 тис. грн.;

прибуток від операцій лізингу – 4 429,355 тис. грн.;

збитки від нереалізаційних операцій – 27 680 тис. грн.;

ставка податку на прибуток підприємства – 30%;

відрахування у резервний капітал і фонди 12,4%;

відрахування у фонд накопичення 18,8%;

відрахування у фонд споживання 22,2%;

відрахування на благочинні цілі 3,4%;

відрахування на інші цілі 3,2%.

ЗАДАЧА 5.

Визначити економічний ефект компанії, якщо було введено покращену модель вузла на строк окупності додаткових капітальних вкладень за такими даними: собівартість вузла старої моделі 105 грн.; покращеної 241 грн.; роздрібна ціна старої марки 148 грн.; нової 166 грн; додаткові витрати на нову модель вузла 311 тис.грн.; обсяг річного випуску нової і старої моделі 68 тис. шт.

Література до розділу 4

Закон України «Про холдингові компанії в Україні» № 3528-5 від 15.03.2006 // Орієнтир. – 2006. №11. – С. 20
Международный менеджмент. Учебник для вузов / Под ред. С.Э. Пивоварова, Д.И. Баркана, Л.С. Тарасевича, А.И. Майзеля. – СПб: Издательство Питер, 2000. – С. 10-233.
Світова економіка: Підручник / А.С. Філіпенко, О.І. Рогач, О.І. Шнирков та ін. – К.: Либідь, 2000. – С. 51-66, 96-108.
Холдинги та можливості їх створення в Україні // Вісник законодавства України. – 2001 . - №2. – с. 38-45
Економіка та організація діяльності об’єднань підприємств: Навчальний посібник. / Чепурда Л.М., С.С. Плахотнікова М.В. та ін. За заг.ред. Л.М. Чепурди. - К.: ВД „Професіонал”, 2005.- 272с.

РОЗДІЛ 5

ОРГАНІЗАЦІЙНО-УПРАВЛІНСЬКІ СТРУКТУРИ ОБ'ЄДНАНЬ ПІДПРИЄМСТВ

5.1.ІНФОРМАЦІЙНО-ТЕОРЕТИЧНИЙ БЛОК

5.1.1. Види організаційних структур об’єднань підприємств

Формою організації елементів об’єднань підприємств як системи є їх організаційна структура. Існує декілька підходів щодо визначення поняття організаційної структури управління. Структура, яка відображає синтез взаємозв’язків різних елементів, спрямованих на досягнення визначеної мети, називається організаційною. Організаційна структура будь-якої системи пов’язана з досягненням її глобальної мети та баченням її місії.

Згідно з іншим визначенням, організаційна структура — це конструкція організації, на основі якої здійснюється управління суб'єктом господарювання. Ця конструкція має формальне або неформальне вираження та охоплює сфери влади й комунікації, а також інформацію, що передається ними [ 1 ].

З іншого боку, організаційна структура управління визначається як склад, взаємозв’язки й субпідрядність організаційних одиниць апарату управління, які виконують різні функції управління суб’єктом. Згідно з цим визначенням, основними елементами організаційної структури управління є:

склад і структура функцій управління;

кількість працівників для реалізації кожної функції;

кваліфікаційний склад працівників апарату управління;

склад самостійних структурних підрозділів;

кількість рівнів управління;

інформаційні зв’язки.

Об’єднання підприємств мають такі загальні ознаки:

кількість членів (два або більше);

кожний учасник має характерні лише для нього характеристики;

між учасниками існують певні зв'язки, через які вони впливають один на одного;

об’єднання існують у часі й просторі, тобто склад об’єднання підприємств можна визначити на даний момент часу; вони мають свої кінцеві межі та оточуюче середовище.

Згідно з вищезазначеними ознаками об’єднання утворюють штучну і відкриту систему; для управління ними можна використовувати загальні принципи побудови організаційно-управлінських структур.

Структура будь-якого об’єднання підприємств відображає упорядковане розташування його елементів і форму їх взаємозв'язку, перетворюючи діючу структуру на систему.

До важливих характеристик організаційної структури об’єднань підприємств належать:

кількість ланок управління;

ієрархічність (кількість рівнів управління);

чіткість розмежування функцій між учасниками об'єднання;

чіткість розмежування повноважень і відповідальності вертикально й горизонтально в системі управління об’єднанням.

На процес вибору організаційно-управлінської структури об’єднань підприємств впливають такі чинники:

кількість учасників створюваного об'єднання;

хто є власником капіталу, що його було використано;

джерела майна як матеріальної основи господарської діяльності;

потреба у фінансових коштах;

межі майнової (матеріальної) відповідальності;

спосіб розподілу прибутку чи збитків;

форми управління суб'єктами господарювання, які входять до складу об'єднання;

відповідальність (необмежена, обмежена, необмежена генерального партнера та обмежена молодшого партнера);

прогнозована тривалість існування [1].

Організаційна структура об’єднань підприємств повинна відповідати таким вимогам:

адаптивність, тобто здатність пристосовуватися до змін навколишнього середовища;

гнучкість, динамізм, тобто здатність чітко реагувати на зміну попиту, технологій виробництва, інновації;

адекватність, тобто відповідність організаційної структури параметрам керованої системи;

спеціалізація, тобто обмеження та конкретизація сфери діяльності кожної ланки структури;

оптимальність, тобто налагодження раціональних зв'язків між елементами її системи;

оперативність, тобто недопущення безповоротних змін у керованій системі на час прийняття рішень;

надійність, тобто гарантія достовірності передачі інформації;

економічність, тобто відповідність витрат на утримання апарату управління можливостям системи;

простота, тобто зрозумілість для персоналу.

Згідно з чинним законодавством в Україні можуть створюватися й функціонувати два типи об'єднань підприємств та організацій (інтегральних утворень): добровільні та інституційні. Нині на теренах України найбільш поширеними та ефективно діючими можна вважати асоціації (союзи, спілки), корпорації, консорціуми, концерни, холдинги, фінансові (промислово-фінансові) групи. Нижче розглянемо види структур управління, до яких найчастіше вдаються дані типи об'єднань підприємств.

Існують два основні види структур управління об’єднань підприємств: лінійна та функціональна (рис. 5.1).

Рис. 5.1 Класифікація організаційних структур управління об’єднань підприємств

Уся інша різноманітність існуючих структур (рис. 5.2) є результатом комбінації цих трьох основних типів.

Рис.5.2 Класифікація комбінованих організаційних структур

Розглянемо основні види організаційних структур об’єднань підприємств.

1. Лінійна організаційна структура управління об'єднанням підприємств (рис. 5.3).

Рис 5.3. Лінійна організаційна структура об’єднань підприємств

Лінійна структура базується на зосередженні всіх виробничих та управлінських функцій у керівника. Тут усі повноваження є прямими (лінійними): вони спрямовані від вищої ланки управління до нижчої.

Ця структура характеризується простотою, чіткістю і зрозумілістю взаємин ланок і працівників управління.

Лінійна структура управління вимагає високої компетенції керівника з усіх питань. Вона може використовуватися за умови відносно простої системи організації з постійними умовами, завданнями й функціями менеджменту.

Переваги та недоліки лінійних організаційних структур наведено у табл. 5.1.

Таблиця 5.1

Переваги та недоліки лінійних організаційних структур управління

Переваги

Недоліки

Чітке виконання підлеглими узгоджених між собою завдань і розпоряджень.

Повна відповідальність кожного керівника за результати роботи. Простота, чіткість і зрозумілість взаємовідносин ланок і працівників управління.

Відсутність потреби у великому штаті управління.

Вимагає високої компетентності лінійних керівників з усіх питань.

Організаційна нерівність керівників через різні їхні статуси (низові ланки управління соціально незахищені).

2. Функціональна організаційна структура об’єднань підприємств (рис. 5.4).

Рис. 5.4. Функціональна організаційна структура управління об’єднань

Функціональний тип організаційної структури управління передбачає, що кожен орган управління спеціалізується на виконанні окремих видів управлінської діяльності (функцій). Виконання вказівок функціонального органу в межах його компетенції є обов'язковим для виробничих підрозділів. Функціональна організація існує поряд з лінійною, що створює подвійне підпорядкування для виконавців. Подвійне підпорядкування ставить за мету інтегрувати функції на кожному рівні управління та спеціалізувати їх за окремими ланками.

Переваги та недоліки функціональних структур управління наведено в табл. 5.2.

Таблиця .5.2

Переваги та недоліки функціональних структур управління

Переваги

Недоліки

Ефективне використання ресурсів.

Глибинний розвиток професійних навичок.

Чітко просліджується професійна кар'єра.

Посилення координації в межах виконання окремих функцій.

Уповільнюється процес прийняття рішень.

Відсутнє інформаційне середовище. Нечітко визначено відповідальність за функціонування організації.

Обмеження можливостей у сфері підготовки менеджерів.

Слабка координація між функціональними ланками.

Спроба подолати недоліки лінійної і функціональної структур привела до виникнення комбінованих структур управління.

3. Лінійно-функціональна структура об’єднань підприємств

Лінійно-функціональна структура (рис. 5.5) передбачає, що функціональні служби отримують повноваження управління службами нижчого рівня, які виконують відповідні спеціальні функції.

Однак, делегуються не лінійні, а функціональні повноваження. Лінійно-функціональна структура поєднує переваги лінійної та функціональної структур.

Переваги й недоліки даного виду організаційно-управлінських структур об’єднань підприємств наведено в табл. 5.3.

Рис. 5.5. Лінійно-функціональна організаційна структура управління об'єднанням підприємств

Таблиця 5.3.

Переваги й недоліки лінійно-функціональної структури

Переваги

Недоліки

Завдяки жорсткій системі зв'язків забезпечується чітка робота кожної системи та організації в цілому. Можливість маневрування ресурсами.

Уповільнює терміни підготовки і прийняття управлінських рішень.

Не забезпечує належної злагодженості в роботі функціональних відділів.

4. Лінійно-штабна організаційна структура об’єднань підприємств

Лінійно-штабна структура (рис. 5.6) управління має аналогічні характеристики. Вона теж побудована за принципом функціонального поділу управлінської праці, що використовується в штабних службах різних підрозділів. Завданням лінійних керівників є координація дій функціональних служб.

У лінійно-штабній структурі при лінійних керівниках створюються штаби, які спеціалізуються на виконанні певних управлінських функцій. Хоча вони не мають права приймати управлінські рішення, однак сприяють розробці необхідних положень у межах конкретної функції управління, що забезпечує підготовку якісних рішень.

Лінійно-штабна структура має тенденцію до збільшення штатів штабних структур.

Рис 5.6 Лінійно-штабна організаційна структура управління об’єднанням підприємств

5. Конгломератна структура об’єднання підприємств

Конгломератна структура не є сталою і впорядкованою. У цьому випадку організація набуває форми, яка найкраще вирішує конкретну ситуацію. Так, в одному відділенні фірми може використовуватися продуктова структура, в іншому — функціональна структура, а ще в іншому — матрична.

Переваги та недоліки конгломератних структур наведено в табл. 5 4.

Таблиця 5.4

Переваги та недоліки конгломератних структур

Переваги

Недоліки

Високий рівень децентралізації влади.

Можливість швидкої диверсифікації з мінімальним порушенням існуючих у конгломераті зв'язків.

Проблематичність дотримання загального іміджу в умовах достатньої стратегічної свободи.

6. Дивізійна структура об’єднань підприємств

Дивізійна структура управління (рис. 5.7) передбачає поділ об'єднання підприємств на окремі секції (дивізії), кожна з яких характеризується певним видом діяльності.

Рис. 5.7. Дивізійна організаційна структура управління об'єднанням підприємств

Різновидами дивізійної структури є:

продуктовий тип, що передбачає створення в структурі суб'єкта самостійних господарських підрозділів — виробничих відділень, орієнтованих на виробництво та збут конкретних видів продуктів. При цьому передбачається спеціалізація виробничих відділень у головній компанії за окремими видами або групами продуктів і надання їм повноважень управління виробничими або збутовими дочірніми компаніями, розташованими у своїй країні та за кордоном.

Такий тип організаційної структури управління має певні плюси та мінуси, що наведено в табл. 5.6.

холдинговий тип, що передбачає фінансову залежність дивізій від центру, якому належить контрольний пакет акцій;

територіально-регіональний тип, що передбачає відповідальність окремих підрозділів за певні регіони або території (рис. 5.8).

Таблиця 5.6

Переваги та недоліки продуктових організаційних структур управління

Переваги

Недоліки

Створення логічних дієвих засобів децентралізації влади.

Чітка система підзвітності менеджерів підрозділів щодо прибутків.

Здатність швидко реагувати на зміну умов конкуренції, технології попиту.

Поліпшення координації робіт. Наявність можливостей для підготовки менеджерів стратегічного рівня.

Дублювання функцій на рівні корпорації підрозділу.

Збільшення витрат на утримання персоналу.

Проблематичність встановлення оптимального рівня децентралізації.

Автономія підрозділів може блокувати досягнення переваг стратегічного поєднання.

Наявність випадків надмірної конкуренції між підрозділами за ресурси та увагу корпорації.

Рис. 5.8. Регіональний тип дивізійної структури об’єднань підприємств

Переваги та недоліки регіональних організаційних структур управління наведено в табл. 5.7.

Таблиця 5.7

Переваги та недоліки регіональних організаційних структур управління

Переваги

Недоліки

Створення можливостей пристосування стратегії до потреб кожного ринку.

Перенесення відповідальності за прибутки на нижчі рівні управління. Поліпшення функціональної координації всередині цільового ринку.

Наявність можливостей для підготовки менеджерів стратегічного рівня.

Проблематичність підтримки загального іміджу в умовах достатньої стратегічної свободи.

Збільшення кількості рівнів управління. Ймовірність дублювання функцій на стратегічному й місцевому рівнях. Проблематичність формування політики одноманітності.

Труднощі координації діяльності продукту

Переваги та недоліки дивізійних структур наведено у табл. 5.8.

Таблиця 5.8

Переваги та недоліки дивізійних структур управління

Переваги

Недоліки

Адаптація до нестабільних зовнішніх умов.

Високий рівень задоволення клієнтів. Високий рівень координації окремих функцій.

Чітко визначена відповідальність за функціонування фірми.

Забезпечення підготовки менеджерів.

Неефективне використання ресурсів. Низький рівень професійної підготовки. Концентрація на меті підрозділу.

Втрата контролю.

7. Адаптивні структури управління об’єднань підприємств

До адаптивних структур належать проектні, матричні, програмно-цільові та координаційні.

Проектний тип формується при розробці організацією проектів, які охоплюють будь-які процеси цілеспрямованих змін у системі. Однією з форм проектного управління є створення спеціального підрозділу — проектної команди, яка працює на тимчасовій основі, тобто протягом терміну, необхідного для реалізації завдань проекту. Матрична організаційна структура (рис. 5.9) управління характеризується подвійною ієрархією підпорядкування — у функціональному і продуктовому аспектах.

Риc. 5.9. Матрична організаційна структура управління об'єднанням

Ці потоки ієрархічного впливу одночасно оперують наявними ресурсами з метою досягнення однакової загально-організаційної мети. У кожній управлінській ієрархії існують власна мета та орієнтири, самостійні канали інформації і комунікації. Подвійність поставлених завдань примушує розглядати конфліктні ситуації і можливі шляхи досягнення компромісів.

Матрична структура управління є доцільною в таких випадках:

зовнішні умови зумовлюють «подвійну» концентрацію зусиль;

існує необхідність обробки великих обсягів інформації;

існує необхідність більш ефективного використання наявних ресурсів.

Використання матричної організаційної структури управління є виправданим у випадку об'єднання великої кількості виробництв з коротким життєвим циклом продукції та за умови високодинамічного ринкового середовища.

Переваги та недоліки матричних структур наведено в табл. 5.9.

Таблиця 5.9

Переваги та недоліки матричних структур

Переваги

Недоліки

Можливість оперативного виконання всіх запитів в умовах змінної кон'юнктури. Забезпечення потрібної гнучкості. Ефективне використання ресурсів. Розвиток професійної підготовки кадрів. Підсилення мотивації співробітників. Концентрація зусиль вищого керівництва на вирішенні завдань стратегічного планування.

Плутанина через подвійну підлеглість співробітників.

Загострення боротьби за владу.

Великі витрати часу на наради. Необхідність максимального сумісництва працівників.

Різке зростання загальних витрат на реалізацію проекту.

Функціонуюча організаційна структура об’єднання підприємств не може постійно перебувати у незмінному стані. Успішно працюючі об’єднання регулярно оцінюють ступінь адекватності своєї організаційної структури визначеним стратегії і цілям та змінюють організаційну структуру (при потребі) в тому напрямку, якого вимагають умови, що склалися всередині об’єднання підприємств та у зовнішньому середовищі.

5.1.2. Організаційні форми і характерні риси корпоративних структур

Критерієм для вибору організаційних форм корпоративних структур є особливості їх виробничого складу та управління. Залежно від цих особливостей організаційні форми сучасних корпоративних структур поділяються на трести, комбінати, концерни, конгломерати, холдинги та господарчі асоціації.

1. Трести належать до перших об’єднань в історії розвитку промисловості. Трест являє собою таке промислове об’єднання, при якому підприємства переважно однієї галузі промисловості, що входять до його складу, втрачають свою виробничу, комерційну та юридичну самостійність. Фактично це означає утворення нового підприємства з централізованою системою управління. Власники підприємств, що увійшли до складу тресту, стають лише його співвласниками та акціонерами. Основна мета підприємців, які об’єднуються у трести, – отримання високих прибутків. За досягнення даної мети трести ведуть на ринку гостру конкурентну боротьбу як між собою, так і з незалежними підприємствами.

2. Організаційною формою корпоративних структур є також комбінати. Вони являють собою таку форму організації виробництва, при якій здійснюється об’єднання різних галузей промисловості в одному підприємстві чи групі взаємопов’язаних підприємств. Виробничі комбінати організовуються на основі технологічних зв’язків господарюючих одиниць, розташованих, як правило, на одній території. Усі виробничі підрозділи комбінатів з’єднуються спільним водопостачанням, енергозабезпеченням та іншими видами комунікацій, а також обслуговуються єдиним допоміжним господарством.

Комбінування корпоративних виробничих структур здійснюється на підставі кількох принципів.

По-перше, комбінат може бути створений на базі послідовної переробки сировини (металургійна промисловість).

По-друге, комбінування здійснюється на основі комплексного використання сировини, поліпродуктів, енергії. При такого роду комбінуванні відбувається об’єднання декількох підприємств, які належать до різних галузей промисловості. Наприклад, об’єднання нафтової, газової, вугільної, сланцевої промисловості із хімічним виробництвом.

По-третє, формування комбінатів може відбуватися на підставі принципу використання відходів виробництва для виготовлення інших видів продукції.

По-четверте, у деяких галузях промисловості процес комбінування виникає на окремо господарюючих суб’єктах. Так, на великих підприємствах промисловості може відбуватися чергування виготовлення різної продукції на тих самих виробничих потужностях.

Нарешті комбінування має місце не тільки в результаті розвитку взаємопов’язаних технологічних процесів, але й на основі єдиного корпоративного управління. У даному випадку об’єднуються технологічно не пов’язані організаційні одиниці, але ті, що забезпечують виробництво однорідної кінцевої продукції.

На яких би принципах не були сформовані комбінатські корпоративні структури, в усіх випадках вони створюють сприятливі умови для раціонального використання наявних корпоративних ресурсів, приводять до скорочення транспортних витрат та підвищення продуктивності праці.

3. В останньому десятиріччі набули поширення концерни. На відміну від комбінатів вони об’єднують ряд не тільки так чи інакше технологічно пов’язаних підприємств, але й також торговельні фірми, банки, транспортні та страхові компанії. Формально підприємства, які входять до складу концерну, є самостійними господарюючими одиницями. Але фактично вони перебувають у повній фінансовій залежності від групи великих підприємців, які здійснюють контроль над концерном. Подібний зв'язок досягається за допомогою придбання пакетів акцій, довгострокового фінансування підприємств, які входять до складу концерну, а також за допомогою інших аналогічних методів.

Великий інтерес являє собою система управління концерном. Як правило, вона складається з трьох ланок. Найнижча з них – керівництво заводів і фабрик, зайнятих виробничою діяльністю. Середня ланка – це відділи, які керують об’єднанням підприємств і випускають один вид продукції чи виконують однакову роль. Найвища ланка – це головний штаб концерну з усіма його установами та службами. У цілому керівництво концерну суттєво відрізняється від його функціонуванняв рамках ринку чи всієї економіки. Варто зазначити, що якщо в капіталістичному господарюючому механізмі країни основу складають ринкові принципи, то корпоративний, внутрішньо-фірмовий механізм значною мірою спирається на адміністративні методи управління.

4. Особливим видом корпоративних структур є конгломерат. На відміну від концерну, в якому підприємства, що належать до його складу, мають виробничі зв’язки; у конгломерат інтегруються господарюючі одиниці, які часто не мають один з одним функціональних зв’язків. У промислово-розвинутих країнах вони спочатку з’явилися не внаслідок концентрації виробництва, а як продукт спекулятивних операцій фінансового капіталу. Фінансові групи, скуповуючи різні підприємства, прагнули перекроїти сфери впливу всередині країни та за її межами. Результатом такої спекулятивної діяльності і стали конгломерати. В одних країнах вони розпалися, а в інших продовжують існувати під ім’ям фінансово-промислових груп.

Фінансово-промислова група, як правило, включає банки та інші фінансові організації, які займаються обслуговуванням компаній, що входять до складу групи. У результаті між ними встановлюється фінансова залежність. Однак, незважаючи на це, головна фірма не здійснює жорстокого централізованого управління всіма підрозділами фінансово-промислової групи, які самі координують свої дії з метою обмеження конкуренції та гарантії надійності поставок і збуту продукції. У кінцевому підсумку учасники фінансово-промислової групи підвищують ефективність функціонування своєї діяльності.

5. Серед існуючих корпоративних структур виокремлюються своєю специфікою так звані холдинги. Холдингові компанії самі не є виробниками, але стають власниками контрольних пакетів акцій підприємств і виконують у їх інтересах ряд різних функцій. Залежно від поставлених цілей холдинги можуть централізувати функції постачання та збуту продукції; здійснювати науково-дослідницькі та дослідно-конструкторські роботи; координувати інвестиційну діяльність у відповідності з розвитком виробництва та змінами кон’юнктури ринку; здійснювати експортно-імпортні операції та виконувати інші централізовані функції. Холдингові компанії можуть створюватися як самими підприємствами, так і за допомогою органів державного управління. Але у всіх випадках відбувається передача акцій підприємств холдинговій компанії та делегування їй повноважень щодо управління певними видами діяльності.

6. Останнім часом отримують розповсюдження й такі організаційні форми корпоративних структур, як господарські асоціації. Вони являють собою об’єднання юридично самостійних господарюючих суб’єктів, створені за галузевим чи територіальним принципом з метою координації виробничої та комерційної діяльності чи захисту своїх прав у різних органах влади.

Названі вище організаційні форми корпоративних структур не є вичерпними, оскільки в динамічному ринковому середовищі постійно з’являються нові корпоративні структури, які мають унікальну структуру та унікальні характеристики.

5.2. АНАЛІТИЧНО-ПРАКТИЧНИЙ БЛОК

5.2.1. Контрольні питання й завдання

1. Що таке організаційна структура управління та структура об’єднань підприємств?

2. Які існують вимоги до організаційної структури підприємств? Надайте їх характеристику.

3. Що таке адаптивність та оперативність структури управління об’єднань підприємств?

4. Охарактеризуйте основні види комбінованих організаційних структур управління об’єднань підприємств.

5. Назвіть та охарактеризуйте основні переваги створення функціональних організаційних структур об’єднань підприємств.

6. Що можна віднести до основних недоліків регіональних організаційних структур управління об’єднань підприємств? Як, на Вашу думку, можна їх подолати?

7. Чим відрізняється матричний і проектний типи адаптивних організаційних структур?

8. Чи є організаційні структури об’єднань підприємств сталими? Якщо ні, то назвіть основні причини, що призводять до необхідності їх зміни.

9. Які існують принципи комбінування виробничих корпоративних структур? Наведіть приклади існування таких корпоративних структур.

10. Назвіть та охарактеризуйте основні ланки системи управління концерном. Які її головні недоліки?

Література до розділу 5

1. Економіка та організація діяльності об’єднань підприємств: Навчальний посібник / Чепурда Л.М., Бєляєва С.С., Плахотнікова М.В. та ін. За заг. ред. Л.М. Чепурди. – К.: ВД „Професіонал”, 2005. – 272 с.

2. Економіка підприємства: Підручник / За заг. ред. С. Ф. Покропивного. – К.: КНЕУ, 2004. – 528 с.

3. Петрович Й. М., Кіт А. Ф., Кулішов В. В. та ін. Економіка підприємства: Підручник / За загальною редакцією Й. М. Петровича. – Львів: «Магнолія плюс», видавець В. М. Піча, 2004. – 680 с.

РОЗДІЛ 6

РЕГУЛЮВАННЯ ДІЯЛЬНОСТІ ОБ’ЄДНАНЬ ПІДПРИЄМСТВ

6.1. ІНФОРМАЦІЙНО-ТЕОРЕТИЧНИЙ БЛОК

6.1.1. Сутність внутрішньої системи управління

Внутрішня система управління являє собою сукупність законодавчо обов’язкових норм і положень, що визначають основні напрямки управління й відносини учасників у процесі господарської діяльності. Внутрішня структура управління являє собою: збори – рада акціонерів — виконавчий орган. Функції, повноваження й компетенція цих органів визначаються офіційними положеннями, які мають юридичну силу всередині фірми, за умови, що внутрішня система управління не повинна суперечити чинному законодавству. Об’єднання підприємств потребують системи управління з чітким визначенням принципів, функцій управління, повноважень, відносин учасників та різних сторін господарської діяльності, а також руху цінних паперів, виплатою дивідендів тощо.

Побудова дієвої системи управління залежить від інтересів, які отримують перевагу в той чи інший проміжок часу. Слабкий контроль з боку акціонерів-власників може призвести до прийняття менеджерами некомпетентних рішень, сильний контроль — до їх надмірної обережності в господарській діяльності. На практиці акціонери повинні знати специфіку діяльності підприємств, прогнозувати їх стратегічні потреби й необхідність побудови дієвої внутрішньої системи управління. Створення внутрішньої системи управління залежить від власників і проходить етапи розробки положень та прийняття органами управління обов’язкових документів. Розробкою системи управління мають займатися менеджери, які відчувають потребу в прийнятті тих чи інших положень, а також управління [6].

Внутрішні положення розробляють виконавчі органи об’єднань підприємств або консалтингові організації за замовленням. Ці положення затверджують органи управління.

Існує ряд положень регуляторної бази, які визначають основні засади функціонування корпорацій, їх затверджують загальні збори акціонерів. До них належать:

Положення про загальні збори.
Положення про раду акціонерного товариства.
Положення про управління.
Положення про ревізійну комісію.
Положення про збільшення (зменшення) статутного фонду.
Положення про відповідальність посадових осіб перед акціонерним товариством та акціонерами.
Положения про прийняття внутрішньо корпоративних нормативних актів.
Положення про порядок створення, реорганізації та ліквідації дочірніх підприємств.

Рада товариства, має право приймати такі положення:

1. Про цінні папери товариства.

2. Про інтелектуальну власність у товаристві.

3. Про комерційну таємницю та ін.

Правління товариства може приймати й вносити зміни до таких положень:

1. Про внутрішній трудовий розпорядок.

2. Про відділи в корпорації.

3. Про персонал та ін.

Усі проекти узгоджуються з акціонерами й менеджерами підприємств і мають бути економічно обґрунтованими.

Прийняті внутрішні положення й документи реєструються в правлінні або в канцелярії. Зміна положень, їх нова редакція здійснюється тим органом, який прийняв (затвердив) ці документи, або вищим органом. Про прийняті внутрішні документи слід сповістити акціонерів і персонал корпорації.

З метою успішного проведення загальних зборів створюється організаційна комісія. Для цього розробляється положення про організаційну комісію, у якому визначаються:

склад організаційної комісії;

функції, зобов'язання членів комісії;

відповідальність членів комісії.

Організаційна комісія здійснює такі функції:

розробляє й подає на затвердження правлінню план-графік заходів з підготовки зборів;
складає кошторис витрат на підготовку та проведення зборів і подає його на затвердження правлінню;
готує самостійно або приймає за актом від реєстратора списки акціонерів, які мають право на участь у зборах;

повідомляє акціонерів про скликання зборів;

забезпечує публікацію офіційної інформації про збори;

створює умови для ознайомлення акціонерів з документами, що стосуються порядку денного;

проводить роботу з акціонерами щодо оформлення доручень;

готує бюлетені та картки для голосування;

готує матеріально-технічне забезпечення проведення зборів.

6.1.2. Регулювання основних організаційно-економічних відносин

Відносини основних учасників об’єднань підприємств регламентуються чинним законодавством, а також внутрішніми документами. Економічна роль засновників та інших акціонерів визначена в таких документах, як статут, положення про загальні збори, їх представницькі органи. Економічні відносини обґрунтовуються в положенні «Про цінні папери товариства», в якому визначаються:

умови оплати акцій, опціонів на придбання акцій, облігацій тощо;

способи придбання контрольного пакета акцій;

вимоги до закупівлі контрольного пакета акцій, оскільки в Україні ці питання законодавчо врегульовано ще недостатньо;

регламентація укладання угод;

вартість майна, що є об’єктом значної угоди;

орган управління, який визначає угоду;

порядок здійснення значної угоди.

На практиці часто в положення закладається вимога щодо здійснення значної майнової угоди, вартість якої становить 25-50 % балансової вартості активів. Оскільки часто зустрічаються випадки недотримання вимог до укладання угод, потрібно чітко сформулювати наслідки цього, відповідальність за певні розміри збитків, завданих корпорації. Для регулювання конкурентної діяльності приймають положення «Про заборону конкурентної діяльності всередині корпорації». Члени органів правління не мають права бути членами правління або управлінцями в іншому господарському товаристві, крім тих, які створені цією корпорацією [4].

Конкурентними діями акціонерів можуть вважатися: закупівля дочірніми та залежними підприємствами сировини й матеріалів за завищеними та реалізація продукції за заниженими цінами, якщо ця продукція є профільною для корпорації; розголошення комерційної таємниці та ін.

Важливим моментом регулювання відносин учасників є «Положення про інтелектуальну власність», у якому визначається:

порядок її використання;

форми й порядок її включення до статутного фонду;

придбання нематеріальних активів та їх відображення в балансі. Нематеріальні активи використовуються як внески до статутного фонду, передаються на баланс у таких формах: право власності на винахід, право власності на корисну модель, право власності на промисловий зразок, право власності на знаки для товарів і послуг, право власності на фірмове найменування, право власності на програми ЕОМ тощо. До інтелектуальної власності також можуть належати: права користування земельною ділянкою, надрами, геологічною та іншою інформацією.

Учасниками відносин є не тільки акціонери, а й менеджери, тому регулювання цієї сфери має важливе значення. Положення про правління й персонал та інші документи повинні чітко визначати роль, компетенцію й відповідальність найманих управлінців. Документом, який регулює функції, повноваження та відповідальність менеджера, є контракт з посадовою особою. Контракти з менеджерами розробляються індивідуально й мають конфіденційний характер. Контракт має містити механізм захисту інтересів менеджера й механізм захисту від некомпетентних дій менеджера. Складання, погодження й підписання контрактів належить до одного з найважливіших елементів внутрішнього регулювання. Для стимулювання менеджерів також можна застосовувати елементи стимулювання: «золоті парашути», опціони на придбання акцій, передача акцій товариства в довірче управління. «Золоті парашути» являють собою вихідні виплати вищим менеджерам. Розміри таких виплат можуть бути досить значними. Такі винагороди застосовуються для того, щоб вищі посадові особи не протидіяли вигідним для корпорації змінам щодо злиття, поглинання, розукрупнення, участі в інших господарських товариствах [4].

Опціони на придбання акцій регулюються відповідно до положення «Про порядок отримання акцій корпорації її службовцями і опціони на їх придбання». Розповсюдження опціонів на придбання власних акцій ставить за мету підвищення зацікавленості персоналу в ефективному господарюванні корпорації і збільшення доходів працівників. У разі додаткового випуску акцій службовці-акціонери мають переважне право на придбання додатково випущених акцій згідно з чинним законодавством.

Крім стимулювання, для учасників-менеджерів слід застосовувати також систему відповідальності. Особи-порушники повинні притягатися до дисциплінарної, майнової, адміністративної та кримінальної відповідальності відповідно до чинного законодавства України.

6.1.3. Регулювання господарсько-організаційних структур

У межах корпорації може функціонувати певна кількість окремих підприємств. Для акціонерного товариства створення окремих підприємств є вигідним напрямом діяльності, що пояснюється насамперед їхньою самостійністю і повною відповідальністю. Так, частина підприємств створювалася для здійснення через них вигідних господарських операцій, особливо тоді, коли основне виробництво брало на себе збитки. Іноді підприємства спеціально створювалися для переміщення до них збиткових структурних підрозділів. При цьому материнська компанія нічим не ризикувала в разі банкрутства такого підприємства, якщо не брати до уваги передані фонди, від яких сама корпорація намагалася позбавитися.

У своїй практичній діяльності українські корпорації з метою регулювання взаємодії суб'єктів господарювання та удосконалення організаційної структури самі розробляють необхідні положення. Власне, ці положення й регулюють організаційну структуру корпорації. Назвемо найважливіші з них:

Про структурні підрозділи.
Про головне підприємство.
Про дочірні підприємства, філії та представництва.
Про порядок створення, реорганізації й ліквідації дочірніх підприємств, філій та представництв AT.

Для кожної філії і представництва розробляються окремі положення, які, як правило, затверджують загальні збори.

Такі документи й положення безпосередньо регулюють взаємодію акціонерного товариства, філій та представництв, окремих структурних підрозділів, які не мають статусу юридичної особи, але мають певну господарську самостійність. При цьому положення має регулювати відносини всіх учасників не тільки з материнською компанією, а й між собою. Особливо чітко слід регламентувати питання щодо фінансування органів управління, відрахування в різні фонди. Доцільно розробити систему нормативів, які регулюють фінансові потоки всередині корпорації та її структурних підрозділів.

Особливо важливо визначити способи формування фонду дивідендів, оскільки прибутки окремих підрозділів відрізняються між собою. Крім того, окремі юридичні особи мають право самостійно розпоряджатися своїм прибутком, тому для цього встановлюються норми таких відрахувань.

Розробляючи положення щодо регулювання взаємодії суб'єктів господарювання, слід звертати особливу увагу на формування цін, які діють всередині корпорації між окремими юридичними особами. Положення про взаємодію суб'єктів господарювання певної корпорації має містити пункти щодо врегулювання суперечливих питань, які можуть виникати між ними. Роль арбітра часто виконують виробнича рада, яку створюють у корпорації, правління, рада товариства, в окремих випадках — загальні збори.

6.1.4. Регулювання руху акціонерного капіталу

Стан акцій об’єднання підприємств залежить від ефективності діяльності акціонерних товариств, а також від впливу макросередовища. Наприклад, падіння курсу акцій негативно впливає на фінансово-господарську діяльність корпорації.

Щоб підтримувати акції в належному стані, корпорація розробляє положення «Про цінні папери», «Про відділи», які регулюють її діяльність у сфері роботи із цінними паперами.

У положенні «Про цінні папери» дається перелік видів цінних паперів, які може випускати акціонерне товариство, способи їх емісії. Як правило, корпорація випускає акції — іменні та на пред'явника, прості та привілейовані; облігації — іменні та на пред'явника, процентні та цільові, з вільним та обмеженим обігом, а також опціони, векселі (прості й переказні) та інші види цінних паперів.

У положенні визначаються:

форма випуску — документальна чи бездокументальна (у вигляді
записів в електронній базі даних);

обов'язкові реквізити; вписуються деякі законодавчі вимоги
щодо неподільності акцій;

права власників привілейованих акцій;

умови та способи конвертації акцій;

їх анулювання;

умови випуску облігацій;

умови невиконання зобов'язань покупцями цінних паперів щодо термінів та розмірів їх оплати.

Особливо ретельно слід розробляти положення, що регулюють рух цінних паперів у закритих акціонерних товариствах. На практиці в положення «Про рух цінних паперів» закладаються такі норми:

акціонери не мають права продавати або передавати свої акції без згоди загальних зборів;

власник акцій, який вирішив продати свої акції або їх частину, зобов'язаний запропонувати їх безпосередньо самому акціонерному товариству;

у разі згоди товариства придбати акції у акціонера між ними укладається договір купівлі-продажу;

включення до ЗАТ нових акціонерів можливе тільки з числа його працівників за згодою загальних зборів.

Такі вимоги й обмеження мають суперечливий характер, оскільки акція являє собою приватну власність [4].

6.1.5. Регулювання фондів акціонерного товариства

Регулятивна база України містить лише вимоги щодо створення обов'язкових фондів — статутного й резервного, тому в положеннях передбачається створення фіксованого (статутного) та фіксовано-змінного (резервного) фондів.

Для ефективного господарювання створюються інші фонди:

фонд розвитку виробництва;

фонд соціального розвитку;

фонд заохочення;

фонд оплати праці органів управління та контролю;

фонд сплати дивідендів;

фонд накопичення коштів для викупу власних акцій.

Практика підтверджує доцільність створення таких фондів, тому внутрішні документи регулюють порядок їх створення та напрями використання. Джерелами фонду розвитку виробництва є відрахування з прибутку, який залишається в розпорядженні корпорації, амортизаційні відрахування, виручка від реалізації майна та інші джерела.

Фонд розвитку виробництва призначений для фінансування технічного переозброєння, реконструкції та розширення виробничої бази корпорації, для фінансування приросту власних обігових коштів, для підготовки та освоєння нових видів продукції, прогресивних технологічних процесів, для погашення довгострокових кредитів, що згідно з чинним законодавством погашаються за рахунок фонду розвитку виробництва, відшкодування збитків тощо.

Фонд соціального розвитку створюється за рахунок відрахувань з прибутку, який залишається в розпорядженні корпорації, виручки від реалізації майна, а також інших джерел. Кошти фонду соціального розвитку спрямовуються на підтримку й розширення соціально-побутової сфери:

будівництво житлових будинків, дитячих закладів;

премії та подарунки до свят і ювілеїв;

матеріальну допомогу на поховання;

одноразову допомогу ветеранам праці, які виходять на пенсію;

доплату й надбавку до державних пенсій працюючим пенсіонерам;

оплату путівок на лікування й відпочинок;

харчування працівників у їдальнях.

Фонд заохочення створюється за рахунок відрахувань з чистого прибутку за нормативом у відсотках до нього, що встановлюється на загальних зборах. За рахунок фонду здійснюються всі заохочувальні індивідуальні виплати працівникам корпорації, крім тих, які сплачуються за рахунок собівартості.

Фонд оплати праці органів управління й контролю створюється для оплати праці членів ради та голови ревізійної комісії за рахунок чистого прибутку. Розмір фонду визначають загальні збори акціонерів.

Фонд сплати дивідендів створюється з метою реалізації ефективної дивідендної політики за рахунок чистого прибутку за нормативом, встановленим загальними зборами акціонерів. Фонд поділяється на дві або три частини. Дві частини використовуються на виплату дивідендів за простими й привілейованими акціями, третя частина — на виплату обов'язкових відсотків за облігаціями.

6.2. АНАЛІТИЧНО-ПРАКТИЧНИЙ БЛОК

6.2.1. Контрольні запитання й завдання

1. Обґрунтуйте доцільність регулювання економічних відносин між учасниками корпорації.

2. Які функції здійснює організаційна комісія?

3.Які органи корпоративного управління приймають внутрішні положення?

4. Від яких показників залежить стан акцій компанії?

5. Чи розробляються положення для філій товариств?

6. Що являється джерелами фонду розвитку виробництва?

7. З якою метою створюються дочірні товариства?

Література до розділу 6

Економіка виробничого підприємництва: Навч. пос. вид 2-ге, перероб і доп./ Й.І.Петрович, І.О. Будіщева та ін.- К.: Т-во «Знання», КОО, 2001.- 405с.
Экономика предприятия: Учебник / Под ред. проф. Н.А. Сафронова.- М.: Юристь, 2001.- 608с.
Економіка підприємства: Підручник / За заг. ред. С.Ф. Покропивного.- Вид. 2, перероб. та доп.- К.: КНЕУ, 2000.- 528с.
Економіка та організація діяльності об’єднань підприємств: Навчальний посібник./ Чепурда Л.М., Бєляєва С.С., Плахотнікова М.В. та ін.. Під. заг. ред. Л.М. Чепурди. – К.: ВД «Професіонал», 2005.- 272с.
Євтушевський В.А. Основи корпоративного управління: Навч. посіб.- К.: Знання-Прес, 2002.- 317с.

РОЗДІЛ 7

ОРГАНІЗАЦІЯ ЦИКЛУ „ДОСЛІДЖЕННЯ – ВИРОБНИЦТВО” В ОБ’ЄДНАННЯХ ПІДПРИЄМСТВ І НАУКОВИХ УСТАНОВАХ

7.1. ІНФОРМАЦІЙНО-ТЕОРЕТИЧНИЙ БЛОК

7.1.1. Поняття інновацій, закономірності розвитку технологій і форми організації інноваційного процесу

Сучасне ринкове середовище характеризується тим, що технології, які безперервно розвиваються, змінюють ринок, формуючи нові потреби і видозмінюючи взаємопов’язані технологічні процеси. Тому здатність підприємств і їх об’єднань до технологічних нововведень (інновацій) стає основним джерелом їх конкурентоспроможності.

Під технологією у широкому значенні розуміють науково-технічні, виробничі, управлінські та комерційні знання й досвід. У більш вузькому значенні технологіями найчастіше називають:

наукові методи реалізації практичних завдань;
сукупність прийомів та способів обробки і переробки різних середовищ тощо.

Інновація – це процес доведення наукової ідеї або технічного винаходу до стадії практичного використання, що приносить прибуток, а також пов’язані з цим процесом техніко-економічні та інші зміни у виробничому і соціальному середовищі. Інноваціями вважають також нові товари та процеси, що є результатом комерціалізації новацій (нових розробок).

За статистикою, з усієї кількості новацій, що патентуються у світі, у комерційних цілях знаходить використання не більше 3-5%. Відсів ідей на стадії їх втілення у продукт чи процес сягає 99 із 100, а з кожних 100 нових товарів ринок частково чи цілком відкидає до 90.

Сучасна економічна наука розрізняє п’ять основних типів інновацій:

уведення нового продукту (товарна інновація);
уведення нового методу виробництва (технологічна інновація);
створення нового ринку товарів або послуг (ринкова інновація);
освоєння нового джерела постачання сировини або напівфабрикатів (маркетингова інновація);
реорганізація структури управління (управлінська інновація).

Ідея нововведення може бути зароджена як:

1) інвенція – ідея, пропозиція або проект, які після опрацювання наберуть форми інновації;

2) ініціація – це рекомендації з удосконалення науково-технічної, організаційної, виробничої або комерційної діяльності, метою яких є початок інноваційного процесу або його розвиток;

3) дифузія інновацій – це процес передачі нововведення комунікаційними каналами в часі, тобто розповсюдження вже освоєної і впровадженої інновації в нових умовах.

Серед закономірностей сучасного технологічного розвитку об’єднань підприємств найбільш важливими є такі:

нова технологія з’являється не одна, а разом з іншими;
- кожен набір технологій складається з ряду взаємодоповнюючих базових технологій;
- кожна базова технологія виступає ядром багатьох прикладних технологій;
- прикладні технології використовуються для модернізації існуючих виробництв, причому відставання в застосуванні об’єднанням підприємств нової технології рано чи пізно приводить до зміни керівництва.

У 50-60-ті роки XX ст. економічне зростання було пов’язане з набором технологій, які ґрунтувалися на переробці нафти, із виробництвом пластмас, штучних волокон, пестицидів та інших специфічних продуктів, що знайшли широке застосування. Починаючи з 80-90-х років XX ст., розвивається не один вид технологій, а цілих три: інформаційно-комунікаційний, біотехнологічний та нових матеріалів. Зараз підприємницькі структури стикаються з новими технологіями декілька разів на рік.

Інноваційний процес можна зрозуміти як процес нагромадження та практичної реалізації нових наукових і технічних знань, цілісну циклічну систему «наука — техніка — виробництво», що охоплює кілька стадій:

• фундаментальні теоретичні дослідження;

• прикладні науково-дослідні роботи;

• дослідно-конструкторські розробки;

освоєння нововведень;

впровадження нововведень у виробництво;

комерціалізація нововведень.

У світовій практиці господарювання виділяють три базові форми організації інноваційного процесу:

адміністративно-господарська, яка припускає наявність науково-виробничого центру, який являє собою велику або середню корпорацію. Такі корпорації об'єднують під загальним керівництвом наукові дослідження й розробки, виробництво і збут нової продукції. За даної форми значна кількість фірм, які виконують наукові дослідження й дослідно-конструкторські розробки, функціонують безпосередньо у промисловості;
проміжна форма між адміністративно-господарським і програмно-цільовим управлінням інноваційними процесами, яка знаходить прояв у створенні тимчасових центрів для вирішення складних технічних проблем. Після реалізації поставленого завдання центр підлягає реорганізації;
програмно-цільова форма організації науково-дослідних і дослідно-конструкторських робіт (НДДКР) має на меті вирішення проблеми науково-технологічного прориву, особливо в таких прогресивних галузях, як електроніка, біотехнологія, робототехніка тощо. Координаційна форма управління цільовими науково-технічними програмами передбачає роботу учасників програм у своїх установах, закладах, на підприємствах та узгодження їх діяльності із центра управління програмою. Однак більш ефективним способом реалізації вищезазначених завдань є формування нових організацій для розв'язання важливих науково-технічних проблем. Щоб зміцнити зв'язок між науковими дослідженнями, проектуванням і розробкою різних принципово нових видів техніки, продукції, систем, у промисловості США почали широко впроваджуватися інженерні центри;
ініціативна форма організації НДДКР передбачає фінансування, науково-технічну, консультативно-управлінську та адміністративну допомогу винахідникам, ініціативним групам, малим фірмам, які створюються для освоєння нововведень. Світова практика засвідчила високу ефективність ініціативної форми. Дослідження, проведені в США, показали, що малі інноваційні фірми, які спеціалізуються на створенні й випуску нової продукції, дають у 24 рази більше нововведень на кожний долар, вкладений у НДДКР, аніж великі корпорації. Великі корпорації з метою активізації інноваційного процесу створюють організаційно-економічні умови для тих працівників, які виявили себе здібними ініціаторами, здатними реалізовувати нововведення на практиці.

7.1.2. Організаційні форми інноваційних підприємств (об’єднань підприємств) і зв’язку науки з виробництвом

Відповідно до Закону України „Про інноваційну діяльність” від 4.07.2002 р. з наступними змінами і доповненнями, інноваційним підприємством визнається підприємство або об’єднання підприємств будь-якої форми власності, якщо більше ніж 70% обсягу його продукції (у грошовому вимірі) за звітний податковий період є інноваційними продуктами або інноваційною продукцією.

Статус підприємства (об’єднання підприємств) як інноваційного дає йому право на пільги, визначені в Законі України „Про інноваційну діяльність”. Суб’єктам інноваційної діяльності для виконання ними інноваційних проектів може бути надана фінансова підтримка шляхом:

повного безвідсоткового кредитування (на умовах інфляційної індексації) пріоритетних інноваційних проектів за рахунок коштів Державного бюджету України, коштів бюджету Автономної Республіки Крим і коштів місцевих бюджетів;
часткового (до 50%) безвідсоткового кредитування (на умовах інфляційної індексації) інноваційних проектів за рахунок коштів Державного бюджету України, коштів бюджету Автономної Республіки Крим і коштів місцевих бюджетів за умови залучення до фінансування проекту решти необхідних коштів виконавця проекту і/або інших суб’єктів інноваційної діяльності;
повної чи часткової компенсації (за рахунок коштів Державного бюджету України, коштів бюджету Автономної Республіки Крим і коштів місцевих бюджетів) відсотків, сплачуваних суб’єктами інноваційної діяльності комерційним банкам та іншим фінансово-кредитним установам за кредитування інноваційних проектів;
надання державних гарантій комерційним банкам, які здійснюють кредитування пріоритетних інноваційних проектів;
майнового страхування реалізації інноваційних проектів у страховиків відповідно до Закону України „Про страхування”.

Інноваційне підприємство (об’єднання підприємств) може здійснювати свою діяльність у вигляді:

1) інноваційного центру (бізнес-інкубатора), завданням якого є створення умов для виникнення, функціонування й розвитку підприємств малого (переважно інноваційного) бізнесу. Підприємці, які бажають, але не можуть розпочати свою справу, отримують в інкубаторі пільговий доступ до виробничих приміщень, наукового обладнання, фондів венчурного капіталу та різних послуг;

2) технологічного парку, або технопарку, під яким розуміють юридичну особу або об’єднання на підставі договору про спільну діяльність юридичних осіб (учасників), головною метою яких є діяльність щодо виконання інвестиційних та інноваційних проектів, виробничого впровадження наукомістких розробок, високих технологій і конкурентоспроможної на світових ринках продукції. Для технопарків, їх учасників, дочірніх і спільних підприємств запроваджується спеціальний режим інвестиційної та інноваційної діяльності терміном на 15 років. Він діє при виконанні інвестиційного та інноваційного проектів за пріоритетними напрямами діяльності технологічних парків протягом перших п’яти років з дати реєстрації проектів, в у межах вище визначеного строку дії спеціального режиму інвестиційної та інноваційної діяльності.

Для успішної реалізації інноваційної діяльності використовується інноваційна інфраструктура, тобто сукупність підприємств, організацій, установ, їх об’єднань, асоціацій будь-якої форми власності, що надають послуги для забезпечення інноваційної діяльності (фінансові, консалтингові, маркетингові, інформаційно-комунікативні, юридичні, освітні тощо).

Серед форм інноваційного співробітництва всередині об’єднання підприємств найпоширенішими є:

1. Франчайзинг – це пільгове інноваційне підприємництво, форма тривалого ділового співробітництва в інноваційній сфері, у процесі якого велика компанія надає індивідуальному підприємцю чи групі підприємців ліцензію (франшизу) на виробництво продукції, торгівлю товарами чи надання послуг під торговою маркою цієї компанії на обмеженій території, на термін і умови, визначені договором. Фірма-франчайзер передає своєму партнерові (франчайзіату, або франчайзі) право на здійснення окремого виду діяльності з використанням своєї технології, ліцензії, ноу-хау тощо. Франшиза – це повна бізнес-система, яку франчайзер передає франчайзіату.

2. Бригадне новаторство й тимчасові творчі колективи, які забезпечують скорочення часу на проектування, оптимізують життєвий цикл продукції через те, що технічні розробники одночасно виступають ще й дослідниками ринкової кон'юнктури. Важливо, що кожен представник новаторської бригади або тимчасового творчого колективу ознайомлений з основами суміжних галузей знань, що сприяє успішному впровадженню нововведень у виробництво.

3. Бутлегерство являє собою підпільне, контрабандне винахідництво, таємну роботу над позаплановими проектами. Підтримка й заохочення бутлегерства сприяє активізації діяльності творчих працівників. З цією метою керівництво об’єднання підприємств дозволяє творчим працівникам 15-20% свого робочого часу використовувати для роботи над позаплановими проектами.

4. Ризикові підрозділи створюються у великих корпоративних структурах або об’єднаннях підприємств з метою освоєння новітніх технологій і являють собою невеликі автономні спеціалізовані виробництва.

5. Нові фірми в рамках старих корпорацій — прогресивний елемент створення молодих компаній. Звичайний засіб створення молодих компаній такий: материнська корпорація бере на себе всі фінансові питання і стає власником 80% акцій нової фірми. У бухгалтерській звітності нова внутрішня фірма має статус філіалу, але фактично є окремою компанією зі своєю радою директорів. Збитки від діяльності таких компаній (що характерно для початкового періоду їх розвитку) включаються в бухгалтерську звітність материнської корпорації. При цьому материнська компанія не може отримати 100% прибутку нової фірми, бо остання не належить їй повністю.

Реалізація інноваційної моделі розвитку економіки, що ґрунтується безпосередньо на одержанні нових наукових результатів і їх технологічному впровадженні у виробництво, забезпечуючи приріст виробництва переважно за рахунок виробництва й реалізації наукомістких продукції і послуг, спричиняє до становлення й розвитку різних організаційних форм інтеграції науки з виробництвом. До організаційних форм об’єднань підприємств і наукових установ можна віднести:

1) науково-виробниче об'єднання (НВО), або науково-виробничий комплекс (НВК), тобто єдиний корпоративний науково-виробничий і господарський комплекс, до складу якого входять науково-дослідні, проектно-конструкторські й технологічні організації та підприємства або ряд підприємств. Основним призначенням НВО (НВК) є розробка і створення в найкоротші строки нових високоефективних видів техніки, технології і продукції, які визначають науково-технічний прогрес у галузевому масштабі. В Україні прикладом НВО і НВК на сучасному етапі є науково-виробниче об'єднання „Форт” і науково-технічний комплекс газотурбобудування „Зоря – Машпроект”;

2) міжгалузевий науково-технічний комплекс (МНТК) — це відносно нова форма поєднання науки з виробництвом, покликана не тільки усунути відомчі бар'єри між наукою й виробництвом, а й повністю підготувати наукові ідеї до широкомасштабного впровадження. МНТК охоплює науково-дослідні та конструкторські організації, установи, дослідні виробництва. Провідну роль у МНТК відіграє головна організація — науковий колектив, здатний висувати прогресивні ідеї;

3) міжгалузеві державні об'єднання (МГО), які мають на меті прискорити інтеграцію науки з виробництвом, удосконалити методи і механізми економічних відносин між наукою й виробництвом. До складу МГО входять виробничі, наукові та обслуговуючі об'єднання, а також організації, які діють на умовах повної самоокупності. МГО повністю відповідають за кінцеві результати своєї діяльності, діють за принципом самофінансування й виплачують державі податок з одержаного прибутку. Вищим органом керівництва МГО є рада директорів, яка складається з керівників підрозділів. Поточне керівництво здійснює правління МГО, яке обирається радою директорів;

4) інженерні центри (ІЦ) створюються в тому випадку, коли завдяки фундаментальним дослідженням одержано конкретні результати, що мають велике практичне значення, а їх реалізація в умовах діючого виробництва не має достатнього забезпечення. У цих випадках інженерні центри беруть на себе прискорену розробку нових прогресивних технологій, зразків техніки, матеріалів, обладнання й систем управління, забезпечують їх широкомасштабне впровадження і високоефективну експлуатацію на підприємствах. Структура інженерного центру така: науковий відділ, конструкторсько-технологічне бюро й дослідне виробництво;

5) вузівсько-промислові дослідницькі центри — це об'єднання фінансових коштів і матеріально-технічної бази підприємств з кваліфікованими вузівськими кадрами. Ці центри мають можливість отримувати від держави субсидії, фінансування науково-технічних програм на конкурсній основі, а також безкоштовні ліцензії на використання винаходів і відкриттів.

Нерідко потужні українські компанії є власниками або співвласниками галузевих науково-дослідних інститутів (НДІ). Наприклад, ВАТ „Азовмаш” разом із ЗАТ „Українська промислово-транспортна компанія” володіють, відповідно, 51% та 41% пакетів акцій ВАТ „Головний спеціалізований конструкторсько-технологічний інститут”. Акціонерна холдингова компанія „Енергобуд” є співвласником ВАТ „Дніпропетровський науково-дослідний проектний інститут енергетичної промисловості”. Державна холдингова компанія „Донвуглепром” утримує контрольний пакет „Донецький проектно-конструкторський технологічний інститут”. ВАТ холдингова компанія „Київміськбуд” є співвласником ВАТ „Проектно-технологічний інститут „Київоргбуд”. Компанії-виробники вантажних кранів ВАТ „Холдингова компанія „Краян” разом з ТОВ „Антарес” є співвласниками ВАТ „Український інститут кранобудування”. Наведені приклади свідчать про існування в українській економіці осередків інтеграції науки з виробництвом у предметно-замкнутих вертикально-інтегрованих структурах.

Окремі вітчизняні НДІ входять до складу міжнародних корпоративних структур, зокрема, тих, що діють у галузях природних монополій і суміжних галузях (видобування, переробки і транспортування нафти та газу). Так, серед двадцяти наукових центрів, контрольованих російським ВАТ „Газпром”, є також українські НДІ, отримані компанією у спадок від СРСР.

Набуває розвитку така форма інноваційного бізнесу, як венчурне підприємництво, тобто діяльність, спрямована на здійснення „ризикових” проектів з метою отримання прибутків, підприємницького й засновницького доходів. Венчурні фірми – це малі наукомісткі підприємства, що спеціалізуються на розробці наукових ідей та їх втіленні в нові технології й нові продукти, виконують функцію зв'язку між фундаментальними дослідженнями й виробництвом. Представниками венчурного бізнесу в Україні є: Фонд „Україна”, який здійснив інноваційні інвестиції на загальну суму 10 млн. дол.; Black Sea Fund; компанія Euroventures Ukraine із загальною капіталізацією 30 млн. дол. Значна частина фінансування через ці фонди здійснюється за рахунок коштів Європейського банку реконструкції і розвитку. Початковий капітал у 150 млн. дол. для Western NIS Enterprise Fund, що діє на українському ринку, був наданий урядом США.

У більшості випадків пріоритетними галузями для інвестування венчурними фондами в Україні є: переробка сільськогосподарської продукції, виробництво й переробка продуктів харчування, виготовлення запасних частин для автомобілів, виробництво упаковки й будівельних матеріалів. Стратегія венчурного бізнесу в Україні полягає в тому, що венчурна компанія намагається отримати прибуток двома шляхами:

1) продаж своєї частки через певний час (вихід з бізнесу);

2) збереження своєї участі в капіталі компанії та отримання дивідендів з метою реінвестування в інноваційний об’єкт.

Останнім часом, з розвитком малого інноваційного бізнесу, виникла тенденція поглинання проектними компаніями галузевих НДІ з метою посилення власних конкурентних позицій на ринку. Наприклад, ТОВ „Проектна компанія „Велтон” володіє понад 60% акцій ВАТ „Український головний інститут з проектування і створення підприємств електротехнічної і приладобудівної промисловості „Укрдніпроелектро”. ТОВ „Київпроект” є власником 25% акцій однойменного ВАТ. Якщо така тенденція переросте у масове явище, то можна очікувати виникнення великих самостійних високотехнологічних компаній, які здійснюватимуть дослідження і пропонуватимуть на ринку комерційні розробки й конкурентоспроможну продукцію.

7.1.3. Етапи інноваційного процесу та організація циклу

„дослідження – виробництво”

Цикл „дослідження — виробництво” — це тісний взаємозв'язок між науковими дослідженнями та їх промисловим освоєнням. Повний комплекс робіт, спрямований на створення й освоєння нових виробів (СОНВ) у сучасному розумінні передбачає науково-дослідні й дослідно-конструкторські роботи (НДР і ДКР), а також конструкторську, технологічну та організаційну підготовку виробництва.

Інноваційний процес, який пов’язує наукові дослідження з виробництвом, здійснюється в декілька етапів:

I етап. Пошукові науково-дослідні роботи (НДР), у результаті яких відбувається висування науково-технічних ідей стосовно матеріалізації наявних теоретичних знань. На цьому етапі проводиться комплексне дослідження ринку, покупців і конкурентів; вивчення патентної інформації; пошук ідеї нового товару; комерційний аналіз, оцінка й відбір ідей; розробка ринкової новизни й визначення конкурентоспроможності товару. Усі пошукові НДР проводять в академічних наукових установах, а також на великих підприємствах працівники високої наукової кваліфікації. Фінансування пошукових НДР здійснюється в основному з державного бюджету, при цьому багато пошукових НДР мають бюджетне фінансування за замовленням згідно з державними науково-технічними програмами. Результатом пошукових НДР є нові технології, види продукції, винаходи й відкриття. Завершуються пошукові НДР експериментальною перевіркою запропонованих ідей і методів.

II етап. Прикладні НДР, які виконуються в багатьох наукових установах і у великих корпораціях за різними тематичними напрямами досліджень і розробок. Вони фінансуються як за рахунок бюджету згідно з державними науково-технічними програмами, так і на конкурсній основі за рахунок окремих замовників: акціонерних товариств, комерційних фондів, венчурних фірм тощо. Результатом прикладних НДР можуть виступати: конкретні пропозиції для організації виробництва нових видів продукції, використання сучасних технологій у конкретному виробництві. Організація прикладної науково-дослідної діяльності передбачає використання методичного забезпечення, до якого належать інструкції, положення, рекомендації, що сприяють технічному прогресу на основі використання засобів автоматизованого збирання, передавання й обробки інформації відповідно до програм досліджень.

III етап. Дослідно-конструкторські та проектно-конструкторські роботи (ДКПКР), які являють собою сукупність взаємопов'язаних процесів зі створення нових або удосконалення діючих конструкцій виробів згідно з вимогами замовника-споживача. Це розробка аванпроектів, ескізно-технічне проектування, випуск робочої конструкторської документації, виготовлення й випробування експериментальних зразків. Ці роботи проводяться у спеціалізованих лабораторіях наукових установ, конструкторських бюро та на експериментальних підприємствах великих корпорацій. Фінансування ДКПКР здійснюється за рахунок державних або власних коштів. Зміст ДКПКР залежить від характеру об'єкта розробки, його призначення, способу виготовлення тощо. Етапи конструкторських робіт регламентує Єдина система конструкторської документації (ЄСКД), яка діє в усіх галузях промисловості. Обсяг конструкторських робіт залежить від виду виробу, його складності, прогнозного обсягу продажів, тривалості життєвого циклу товару та інших факторів.

IV етап. Комерційне використання нововведення, яке охоплює весь цикл від запуску інновації у виробництво, виходу з новим товаром на ринок і послідовне проходження основних фаз життєвого циклу товару. На фінансування впровадження у виробничий процес і комерційного використання нового продукту або вдосконаленої технології потрібні інвестиційні витрати у 6-8 разів більші, ніж на ДКПКР. Тому основним джерелом фінансування на цьому етапі є власні кошти підприємств, емісія цінних паперів та банківські кредити. Етап комерційного використання інновації можна розглядати як інноваційно-інвестиційний проект, оскільки він збігається з другою фазою життєвого циклу продукції. В організації впровадження нової продукції у виробничий процес визначальним завданням можна вважати технологічну підготовку виробництва.

Організація науково-дослідного й дослідно-конструкторського процесу ґрунтується на таких принципах:

спеціалізація, тобто зосередження однорідних науково-дослідних і проектно-конструкторських процедур у відокремлених відділах, секторах і групах наукових і проектних установ;

кооперування – інформаційно-технологічні і виробничі зв’язки між спеціалізованими науковими та проектними підрозділами, які спільно виконують наукові дослідження й готують проектну документацію, здійснюють їх алгоритмізацію й комп’ютерне програмне забезпечення;

пропорційність, яка передбачає дотримання правильного співвідношення між інформаційно-обслуговуючою складовою, масштабами, складністю, термінами й результативністю поставлених науково-дослідних проблем і завдань;

паралельність, яка забезпечує одночасну перевірку різних підходів до вирішення конкретних наукових і проектних завдань;

точність, яка дозволяє запобігти дублюванню дослідних процедур різними виконавцями і сконцентрувати зусилля на обов’язковому послідовному вирішенні наукового і проектно-конструкторського завдання;

безперервність, що полягає у систематизованому підході до одержання наукових результатів відповідно до поставленої мети;

ритмічність, що передбачає злагодженість усіх ланок творчого процесу для рівномірного та якісного виконання методики і програми досліджень.

Організація управління науково-дослідним та дослідно-конструкторським процесом передбачає взаємне погодження виконання інтелектуальної підготовки дослідного процесу й організації праці учасників та обслуговування цього процесу.

Організація інтелектуальної (організаційно-технологічної) підготовки наукових досліджень і проектування охоплює розробку методичних рекомендацій досліджень та розробок і їх законодавчо-нормативне забезпечення. Вона здійснюється за такими фазами:

1) дослідна фаза управління науково-дослідним і дослідно-конструкторським процесом, що полягає у визначенні нормативних документів, необхідних для якісного та своєчасного проведення досліджень і розробок та з’ясуванні наявності програмного забезпечення для вирішення завдань, які досліджуються;

2) технологічна фаза, на якій складають алгоритм завдань дослідження, розробляють їх програмне розв'язання, провадять апробацію методичних рекомендацій;

3) організаційна фаза, що спрямована на формування організаційних моделей, які дають змогу подати в графічній формі взаємозв'язок об'єктів дослідження, джерел інформації, методів дослідження та узагальнення результатів дослідження, на виявлення й формулювання конкретних зв'язків, пропорцій, структурних взаємовідносин між учасниками науково-дослідного процесу.

Організація праці учасників науково-дослідного процесу являє собою систему заходів, спрямованих на вдосконалення методів та умов інтелектуальної праці та досягнення її ефективності при найменших витратах розумової праці. Її складовими виступають: організація трудових відносин; організація робочих місць; забезпечення сприятливих умов праці; нормування й матеріальне стимулювання; розвиток творчих здібностей і наукової активності працівників.

Організація обслуговування науково-дослідного процесу передбачає поєднання таких складових, як технічна оснащеність засобами праці, обслуговування робочих місць, забезпеченість засобами зв'язку для збирання інформації, модернізація засобів переробки інформації, технічна безпека та профтехсанітарія.

Проектування нового виробу складається з таких етапів:

складання технічного завдання;
розрахунок технічної пропозиції (аванпроект);
розробка ескізного проекту;
розробка технічного проекту;

підготовка робочої конструкторської документації, проведення нормоконтролю, патентної та метрологічної експертизи;

виготовлення й випробування експериментального зразка;

корегування робочого проекту й випуск встановленого обсягу виробів;

перевірка, узгодження, внесення змін, затвердження робочого проекту;

передача документації у відділ головного технолога.

Технічне завдання складається спільно з представниками замовника й підприємства. У ньому відображаються тактико-технічні вимоги замовника, які містять умови й режим експлуатації товару, необхідні технічні параметри й характеристики, розміри, строк служби, передбачуваний обсяг випуску, техніку безпеки, санітарно-гігієнічні норми, патентну чистоту, строки та умови зберігання, дизайн, транспортабельність, спеціальні та інші вимоги. Керівник підприємства затверджує підготовлене технічне завдання.

Технічна пропозиція містить розрахунки технічних параметрів та економічної ефективності, які обґрунтовують можливість і доцільність розробки нового виробу. Розрахунки виконують у декількох варіантах, аналізується й обирається оптимальний варіант, в якого є найбільший очікуваний економічний ефект. Після узгодження й затвердження технічна пропозиція є основою для виконання наступних стадій конструкторських робіт.

Ескізний проект виконується з дотриманням необхідних пропорцій у розмірах виробу. Виготовляється модель чи макет виробу. Спеціальна комісія за участю дизайнера обговорює його й затверджує прийнятий варіант. Для нього виконуються креслення, а також інші конструкторські документи. Ескізний проект є базою для розробки технічного проекту.

Технічний проект розробляється в масштабі, з дотриманням стандартів і норм; у ньому виконуються всі види проекції з нанесенням відповідних розмірів. У технічному проекті уточнюються креслення загального вигляду виробу, виконуються креслення основних агрегатів і вузлів, їх специфікація, монтажні схеми з розрахунками на міцність і стійкість матеріалів.

Робоча конструкторська документація розробляється після затвердження технічного проекту й на його основі. Вона являє собою робочі креслення всіх деталей виробу необхідних розмірів.

На основі робочих креслень виготовляються експериментальні зразки і провадяться їх попередні випробування. На етапі випробування зразка уточнюються конструкції окремих деталей. За результатами випробування корегується робочий проект у цілому.

Процес виконання ДКПКР передбачає проведення експертизи на патентну чистоту, складання патентного формуляра, випробування на надійність, експертизу виробу на відповідність сучасному рівню стандартизації, державні випробування, внесення змін у документацію за результатами випробувань. Після завершення цих робіт документація передається заводу-виробникові (при подальшому серійному випуску). Часто разом із документацією передається також і зразок виробу. Розмноження, зберігання та облік конструкторської документації здійснює спеціальне бюро технічної документації або архів.

Технологічна підготовка виробництва охоплює сукупність робіт із забезпечення технологічної готовності підприємства до виготовлення нової продукції належної якості й у належному обсязі. Організація технологічної підготовки виробництва здійснюється на базі єдиної системи технологічної підготовки виробництва — нормативної документації, яка встановлюється державними стандартами.

Організаційно-планова підготовка виробництва містить такі складові:

адаптація виробничої та організаційної структур підприємства до умов виготовлення нової продукції;

забезпечення потрібним обладнанням;

перепланування технологічних схем і розміщення устаткування в підрозділах;

розробка календарно-планових нормативів (серій виробів, партій деталей, виробничих циклів тощо);

• обґрунтування методу переходу на випуск нових виробів.

Підготовку виробництва нової продукції за наведеним переліком у повному обсязі можуть самостійно здійснити лише великі підприємства з розвиненою науково-дослідною й конструкторською базою.

За своїм змістом технологічна підготовка виробництва включає комплекс робіт такого функціонального призначення:

забезпечення технологічності конструкції виробу;

розробка технологічних процесів і методів контролю;

проектування й виготовлення чи купівля технологічного оснащення;

налагодження і впровадження запроектованих технологічних процесів.

Одночасно з розробкою технологічного процесу визначаються методи організації виробництва, а також обчислюються норми витрат матеріалів на деталі, вузли та виріб у цілому.

Важливим етапом технологічної підготовки виробництва є проектування й виготовлення чи купівля технологічного оснащення:

технологічного устаткування;

пристосувань та інструменту;

засобів механізації виробничих процесів;

засобів автоматизації виробництва продукції.

Обсяг цієї роботи залежить від конструктивно-технологічних особливостей виробу, типу виробництва, обсягу випуску нової продукції.

7.1.4. Цілі та типи інноваційно-технологічної політики

об’єднань підприємств

Інноваційно-технологічна політика об’єднань підприємств – це набір принципів і дій, на підставі яких обираються, розробляються і впроваджуються нові продукти та технологічні процеси.

До цілей інноваційно-технологічної політики об’єднань підприємств, у т.ч. транснаціональних, можна віднести:

1) моніторинг науково-дослідних досягнень у країні і світі, а також загальних технологічних тенденцій;

2) стимулювання постійного підвищення освітнього і кваліфікаційного рівня персоналу підприємств та їх об’єднань;

3) визначення факторів, що сприяють інноваціям;

4) формування організаційної структури об’єднань підприємств, що зорієнтована на здійснення безперервного інноваційного процесу;

5) координація й досягнення узгодженості дій різних підрозділів підприємств та їх об’єднань з проведення науково-дослідних і дослідно-конструкторських робіт (НДДКР).

Управління інноваційно-технологічною діяльністю обов’язково охоплює виконання декількох функцій, що забезпечує ефективну розробку і впровадження інвестиційно-технологічної політики об’єднання підприємств. Функціями управління інвестиційно-технологічною політикою об’єднання підприємств є такі: аналіз, прогнозування, планування й реалізація інноваційно-технологічної політики. Враховуючи зовнішні та внутрішні фактори і забезпечуючи виконання функцій управління, керівництво розробляє загальну інноваційно-технологічну політику об’єднання підприємств за етапами, поданими на рис. 7.1.

Рис. 7.1. Етапи формування інноваційно-технологічної політики об’єднання підприємств

Найбільш розповсюдженими є такі типи інноваційно-технологічної політики об’єднання підприємств: політика глобального центру (“center – for – global”), політика поліцентризму (“local – for – local”), розподілена (“locally – leveraged”) та інтегрована (“globally – linked”) системи технологічного розвитку (табл. 7.1).

Таблиця 7.1

Основні типи інноваційно-технологічної політики об’єднань підприємств

Показ-ник	Політика глобального центру (“center – for – global”)	Політика поліцентризму (“local – for – local”)	Розподілена система технологічного розвитку (“locally – leveraged”)	Інтегрована система технологічного розвитку (“globally – linked”)
Сутність політики	Полягає в пошуку можливостей упровадження нових технологічних процесів і створення нових продуктів у структурній одиниці об’єднання підприємств, використанні для інноваційного оновлення спільних ресурсів об’єднання з подальшим розповсюдженням інновацій за іншими підрозділами підприємства	Передбачає, що структурні підрозділи об’єднання підприємств використовують власні можливості та ресурси для розробки нових технологій, що забезпечують їх власні потреби	Включає використання ресурсів структурного підрозділу об’єднання підприємств з метою створення нових технологій не лише для його власних потреб, але й для поширення на всі регіонально відокремлені підрозділи чи підприємства даного об’єднання	Передбачає об’єднання ресурсів і можливостей усіх структурних підрозділів об’єднання підприємств як на рівні основних технологічних виробництв, так і на рівні обслуговуючих цехів (підприємств) для спільного створення і впровадження нових технологій
Переваги політики	Надає контроль над технологією; сприяє тісній взаємодії між функціями виробництва та розвитку технології; зменшує час на проведення НДДКР в умовах швидкої зміни конкурентних позицій	Дозволяє відображати унікальні потреби різних ринкових сегментів і різних регіонів, на які розповсюджує свою діяльність об’єднання підприємств	Об’єднання підприємств отримує можливість реагувати на ринкові зміни, які мали місце на одному ринковому сегменті або в одному регіоні, і використовувати їх для виявлення подібних тенденцій в інших регіонах та на інших ринкових сегментах	Кожна структурна одиниця власними ресурсами сприяє розробці спільних інновацій. Створення гнучких зв’язків дозволяє об’єднати зусилля багатьох підрозділів для отримання об’єднанням підприємств ефекту синергії
Недоліки політики	Результат інновацій може не точно відображати локальні ринкові потреби, можливі також труднощі з впровадженням нової технології через опір з боку окремих структурних підрозділів (територіально відокремлених підприємств) прийняттю централізованих рішень у межах об’єднання	Не завжди обґрунтоване прагнення окремих структурних підрозділів (підприємств) до автономії; дублювання розробок, уже проведених в інших структурних одиницях об’єднання; виникнення додаткових витрат на проведення НДДКР	Основними перешкодами є трансферт продуктів чи процесів, які не задовольняють умовам іншого регіону чи ринкового сегменту; бар’єри, що визначаються синдромом „зроблено не у нас”	Дана політика вимагає значної координації дій, яка може виявитися неефективною та збитковою, численні інформаційні та технологічні узгодження можуть перевантажити об’єднання підприємств через невизначеність і надмірне розгалуження влади

Отже, головними питаннями, що постають перед менеджментом об’єднання підприємств при проведенні інвестиційно-технологічної політики є такі:

*Підвищувати ефективність централізованих чи локальних інновацій?

*Розробка і впровадження інновацій повинні відбуватися за рахунок коштів об’єднання підприємств чи його структурних підрозділів (підприємств, які входять в об’єднання)?

*Які ринкові потреби є визначальними при розробці новітніх технологій?

На вибір конкретного типу інноваційно-технологічної політики об’єднання підприємств впливає комплекс зовнішніх і внутрішніх факторів, представлених у таблиці (табл. 7.2).

Таблиця 7.2

Фактори, що впливають на вибір типу інноваційно-технологічної політики об’єднання підприємств

Фактор	Критерії, що розглядаються
1	2
Зовнішні
Важливість галузі	Значення продукції, її особливості, рівень забезпеченості ринкових потреб, частка галузі або конкретної продукції у ВВП країни, основні споживачі продукції
Умови ринкового середовища галузі	Характеристика споживання продукції галузі, рівень конкуренції, особливості ринку збуту, фактичні чи потенційно можливі обсяги ринку
Рівень державного втручання в розвиток галузі	Низький, середній чи великий, включаючи державні вкладення капіталу, податкові пільги, законодавчу стабільність
Соціальна значущість сфери діяльності	Кількість робочих місць, регіональне розміщення виробництва, середня заробітна плата, екологічна небезпечність виробництва та продукції, статистика страйків і збитків від них
Фінансові умови роботи галузі	Рівень загальної прибутковості, середня рентабельність, віддача на вкладений капітал, оборотність активів, їх середня ліквідність

Продовження табл. 7.2

1	2
Внутрішні
Пов’язані зі стратегією та політикою об’єднання підприємств	Взаємозв’язок із стратегічними орієнтирами об’єднання підприємств, вплив на імідж об’єднання в цілому та підприємств у його складі, відношення до ризику, відношення до нововведень
Маркетингові	Потреби споживачів та об’єднання підприємств, потенційний обсяг продажів, вплив на існуючі продукти, ціноутворення, канали розподілу, витрати на рекламу й комплекс просування
Науково-технічні	Вартість НДДКР, час, необхідний для розробок і впровадження, наявність необхідних ресурсів, вплив НДДКР на майбутні розробки
Виробничі	Технологічний рівень об’єднання підприємств, поточний і майбутній баланс виробничих потужностей, ринкова забезпеченість унікальними матеріалами й ресурсами, гнучкість виробництва, ступінь використання існуючих технологій та обладнання

Від правильного обрання типу інноваційно-технологічної політики об’єднань підприємств і її пріоритетів залежить оновлення технічної бази виробництва та, відповідно, його конкурентоспроможність і прибутковість.

7.1.5. Оцінка ефективності інновацій на засадах функціонально-вартісного аналізу (ФВА)

Ефект від впровадження інновацій характеризує абсолютну величину перевищення вартісної оцінки результатів над сумарними витратами, пов’язаними із вкладанням коштів у розробку і впровадження нововведень, а ефективність інновацій відображає відношення вартісної оцінки результатів до сумарних витрат.

Для поліпшення конкурентних позицій об’єднання підприємств виникає потреба в оптимізації інноваційних вартісно-якісних показників найважливіших видів його продукції на засадах функціонально-вартісного аналізу (ФВА). ФВА – це метод комплексного системного дослідження функцій товару, спрямований на забезпечення необхідних споживацьких властивостей продукції при мінімальних витратах на усіх етапах життєвого циклу товару [1,2,3].

Результатом проведення ФВА вважається зниження витрат на одиницю корисного ефекту, яке досягається шляхом:

скорочення витрат при одночасному підвищенні споживчих властивостей продукції;
підвищення якості при збереженні рівня витрат;
зниження витрат при збереженні рівня якості;
скорочення витрат при обґрунтованому зниженні технічних параметрів продукції до їх функціонально необхідного рівня;
підвищення якості при певному економічно виправданому збільшенні витрат.

На підготовчому етапі функціонально-вартісного аналізу для вибору об’єкта ФВА, тобто виду продукції, який є одним із домінуючих у структурі виробництва підприємства (об’єднання підприємств) і тому найбільшою мірою впливає на ефективність його виробничо-господарської діяльності, проводиться АВС-аналіз асортименту продукції. Розподіл продукції за категоріями А, В і С залежить від широти номенклатури (асортименту) виробництва й його можна здійснювати пропорційно обсягу поставок продукції в натуральному вимірі або вартості товарної продукції. Віднесення певного виду продукції до категорії А відбувається, якщо цей вид продукції має найбільшу питому вагу (понад 25-30%) у загальному обсязі поставок, а тому потребує пильного контролю й виступає об’єктом якісно-вартісного вдосконалення на засадах ФВА. Продукція, частка якої в поставках підприємства або об’єднання підприємств перебуває в діапазоні 6-25% від загального обсягу реалізації, належить до категорії В. Виробництво такої продукції повинно підлягати звичайному контролю з боку підприємства (об’єднання підприємств). Найменшу увагу з точки зору розробки стратегічних напрямків розвитку інноваційної й виробничої діяльності підприємства слід приділяти видам продукції, сукупна частка яких в обсягах поставок не перевищує 3-5%.

На підставі опрацювання статистичного й патентного матеріалу та обробки вихідної інформації про продукцію, віднесену до категорії А, що збирається на інформаційному етапі ФВА, здійснюється класифікація всіх функцій досліджуваного виду продукції.

На аналітичному етапі виявляється параметрична недостатність за такими технічними параметрами продукції категорії А, які справляють відчутний вплив на експлуатаційні витрати у споживача за критерієм „якість–вартість”. Наявність такої функціонально невиправданої параметричної недостатності підвищує ймовірність виникнення зайвих економічних втрат у зарубіжних споживачів продукції підприємства, що ускладнює сертифікацію цієї продукції за стандартами окремих сегментів ринку, а, отже, обмежує збутові можливості підприємства (об’єднання підприємств).

На творчому етапі функціонально-вартісного аналізу продукції пропонується спосіб удосконалення технології виробництва продукції категорії А.

Дослідницький етап пов`язаний з виконанням кількох видів складних оціночних процедур відносно до варіантів ідей і рішень, які були сформульовані на творчому етапі. На дослідницькому етапі використовуються експертні методи, методи техніко-економічної оцінки запропонованих варіантів й методи оптимізації.

Завдяки забезпеченню функціональної досконалості найважливіших видів продукції, що належать до категорії А, з’являється можливість удосконалити структуру виробництва продукції відповідно до прибутковості й обсягів попиту на неї з боку споживачів на різних сегментах ринку.

Визначення очікуваного річного економічного ефекту від інноваційного вдосконалення продукції за допомогою ФВА й підвищення прибутковості виробничо-збутової діяльності підприємства або об’єднання підприємств пропонується здійснювати за формулою:

(7.1)

де Цб – експортна ціна одиниці базового виду продукції (до проведення інноваційних заходів, запропонованих в результаті ФВА);

Сб, Сн – повна собівартість одиниці базового й нового (поліпшеного) видів продукції відповідно, грн./т;

Кя – інтегральний коефіцієнт якості продукції, виробленої за новою технологією;

Ккз – індекс (коефіцієнт) прогнозованих кон’юнктурних змін ринкових цін на даний вид продукції, які не пов’язані зі змінами якісних параметрів продукції;

е – норма дисконту, частки одиниці;

ΔІn – додаткові питомі інвестиції на технологічне вдосконалення одиниці продукції, що підлягає ФВА;

– дисконтний множник ануїтету, тобто середнього щорічного грошового потоку;

n – період інвестування, років.

Інтегральний коефіцієнт якості (Кя) продукції, виробленої за новою технологією, рекомендується знаходити таким чином:

(7.2)

де dбі, dні – величина i-го технічного параметру для базового та нового виду продукції відповідно;

aі – значущість i-го технічного параметру у споживчих властивостях продукції, частки одиниці;

m – кількість удосконалених параметрів продукції.

Отже, очікуваний економічний ефект від ФВА враховує додаткові доходи підприємства від інноваційного вдосконалення продукції шляхом знаходження оптимального співвідношення між якістю й вартістю (ціною), яке здатне задовольнити потреби споживачів. Внаслідок функціонально-вартісного поліпшення виробництва основних видів продукції змінюється структура поставок підприємства в напрямку домінування більш рентабельних асортиментних груп і пріоритетного розвитку стратегічних видів виробничо-збутової діяльності, що посилює конкурентні позиції підприємства на ринку.

7.1.6. Організація та стратегічне планування науково-дослідного співробітництва ТНК

Організація виконання наукових досліджень у ТНК може відбуватися одним з методів:

1. Централізоване управління НДДКР, при якому місцеві (національні) підрозділи розглядаються як прості виконавці, а всі важливі рішення приймаються у штаб-квартирі ТНК. Централізація виправдана при реалізації робіт з невеликим ступенем невизначеності та найменшими витратами.

2. Децентралізоване управління НДДКР передбачає передання повноважень із прийняття управлінських рішень місцевим підрозділам. Децентралізація є прийнятною для підвищення гнучкості виконання робіт, що потребують високого творчого потенціалу.

3. Гнучка інтеграція – це метод, що частково поєднує два попередні методи, тобто дочірнім підрозділам, які наділені певною самостійністю, задаються обмеження, що забезпечують узгодження й координацію робіт у міжнародному масштабі. При використанні цього методу керівництво ТНК здійснює управління з відхилень, тобто втручається в процес розв’язання конфліктів лише у виключних випадках. До числа останніх належить ініціювання дочірніми підрозділами робіт, цілі яких протирічать загально-організаційним, або недостатність існуючого механізму узгодження інтересів для координації діяльності підрозділів.

Механізм гнучкої інтеграції спричиняє партисипативну поведінку, тобто підвищує співробітництво підрозділів у сфері НДДКР, а також дозволяє сполучати гнучкість та ініціативу місцевих підрозділів з реалізацією глобальних цілей ТНК.

При плануванні міжнародних НДДКР розв’язують такі типи завдань: 1) розміщення науково-дослідних підрозділів; 2) рішення про самостійну розробку чи закупівлю технології; 3) вибір майбутнього напрямку досліджень; 4) розміщення людських і фінансових ресурсів у різних країнах.

Міжнародне технологічне співробітництво через спільні проекти з конкурентами на міжнародному ринку дає такі вигоди:

використання потенціалу міжнародного партнера для виходу на зарубіжні ринки;
- нарощування неформалізованого обсягу знань і умінь;
- оптимізація процесу виконання НДДКР за допомогою координації діяльності постачальників і споживачів;
- посилення ринкових позицій учасників, які водночас є конкурентами.

Міжнародне співробітництво в науково-технологічній сфері може здійснюватись у різних формах (табл. 7.3).

Таблиця 7.3

Форми міжнародного співробітництва в науково-технологічній сфері та їх частка в загальному обсязі інноваційно-технологічної взаємодії

Форми міжнародного співробітництва в науково-технологічній сфері	Частка в загальному обсязі інноваційно-технологічної взаємодії, %
1. Спільні підприємства	23
2. Спільні проекти розвитку	22
3. Ліцензійні угоди	19
4. Змішані форми співробітництва	13
5. Взаємне надання ліцензій і договори про спільне використання технологій	8
6. Спільна діяльність постачальників і споживачів технологій	6
7. Комерційні контракти на проведення НДДКР	4
8. Інші форми	5

У сфері НДДКР транснаціональними корпораціями використовуються такі стратегії:

I. Стратегія опори на власні сили

Її перевагами є:

а) використання досвіду, що накопичується з року в рік;

б) залучення до процесу наукових досліджень виробничих і маркетингових підрозділів;

в) контроль за фактичною реалізацією проекту;

г) досягнення ефекту навчання;

д) швидке врахування необхідних змін;

е) економічна незалежність.

До недоліків цієї стратегії слід віднести:

а) необхідність мобілізації значних власних ресурсів, зокрема, матеріальних;

б) небезпека вибору неправильного напряму технологічних розробок;

в) небезпека непотрібного дублювання дослідних робіт.

II. Кооперативна стратегія

До її переваг належать:

а) збільшення числа одночасно виконуваних проектів;

б) зниження умовно-постійних витрат;

в) зниження ризиків;

г) синергічний ефект завдяки використанню компліментарних (доповнюючих) технічних знань.

Недоліками корпоративної стратегії є:

а) економічна залежність від партнерів за спільними проектами;

б) проблеми зі зберіганням конфіденційності важливої інформації;

в) гальмування розвитку власних ініціативних робіт і творчого потенціалу в цілому;

г) додаткові трансакційні витрати, пов’язані з обслуговуванням угод;

д) небезпека втрати власних науково-технічних переваг;

е) небезпека розростання адміністративних підрозділів.

III. Стратегія закупок

До переваг стратегії закупок можна віднести:

а) використання „ноу-хау” зовнішнього партнера;

б) запобігання дублюванню розробок;

в) концентрація на ключових напрямах.

Серед недоліків слід зазначити:

а) залежність від інвестиційної діяльності міжнародних партнерів у бізнесі;

б) не створюється власне „ноу-хау”;

в) неможливий прямий вплив на якість робіт;

г) складності при переданні технології;

д) тимчасові узгодження з моментом поставок;

е) синдром „Це не наше і нам не підходить”;

є) гальмування розвитку власного творчого потенціалу;

ж) додаткові трансакційні витрати.

Для вибору місця розташування дослідницьких підрозділів ТНК розроблені й використовуються такі моделі:

1. Модель технологічної S-подібної кривої виходить з того, що кожна технологія має свою природну межу, причому при наближенні до неї для поліпшення параметрів продукту чи процесу потрібні більші інвестиції. Модель технологічної кривої дозволяє порівнювати технології за їх результативністю, тобто можливістю досягнення кращих параметрів продукції (рис. 7.2).

Рис. 7.2. Модель технологічної S-подібної кривої

Аналізуючи рис. 7.2, слід зазначити, що в точці D відображено ефективність, пов’язану з можливістю перенесення за сферу існуючих наукових розробок з меншими обсягами інвестування й більш низькою вартістю необхідних ресурсів. У точці F показано зростання межі ефективності через вплив нових супутніх технологій і нової науково-виробничої культури. Перехід між точками B – C відображає перехід ТНК від зрілої технології до такої, що зароджується. Це найважливіший момент у технологічній політиці. Серед технологій, що зароджуються, можуть бути такі, що загрожують самому існуванню діючого бізнесу. Ефективність тимчасово при такому переході знижується, але потім може стрімко зростати до точки E.

2. Модель Герпотта, в якій вибір технологічної політики ТНК залежить від таких показників, як привабливість технології і технологічна позиція компанії (рис. 7.3).

Рис. 7.3. Матриця для визначення технологічної позиції ТНК

При високій привабливості нової технології передбачається вибір більш капіталомістких проектів, а при низькій – менша інвестиційна активність. З достатньою технологічною позицією пов’язується більш агресивна політика на міжнародному ринку, більший ступінь залученості ресурсів компанії до глобальної гонки за пріоритети. Більш слабка технологічна позиція орієнтує фірму на кооперацію в міжнародному масштабі.

3. Модель Пірсона-Брокхофа-Бемера заснована на модифікованому ромбі факторів конкуренції Портера (рис. 7.4).

Рис. 7.4. Модифікований ромб факторів конкуренції

У цьому ромбі додатково визначені фактори людських ресурсів, „підтримуючі споживацькі галузі” замінено на „підтримуючі технології”, тобто акцент зроблено на ноу-хау, введені внутрішні фактори, що впливають на розміщення дослідницьких підрозділів ТНК, виділено маркетингову функцію та ін.

7.2. АНАЛІТИЧНО-ПРАКТИЧНИЙ БЛОК

7.2.1. Контрольні запитання й завдання

Що розуміють під інновацією? Які існують типи інновацій?
Який зміст вкладають у поняття „технологія”? Охарактеризуйте закономірності сучасного технологічного розвитку об’єднань підприємств.
Назвіть основні стадії, форми організації та особливості інноваційного процесу.
Яке підприємство (об’єднання підприємств) визнається інноваційним? Яка фінансова підтримка передбачена законодавством України для

суб’єктів інноваційної діяльності?

Чим відрізняється інноваційний центр (бізнес-інкубатор) від технопарку? Що розуміють під інноваційною інфраструктурою?
Назвіть форми інноваційного співробітництва всередині об’єднання підприємств і характерні ознаки кожної з цих форм.
Які існують організаційні форми об’єднань підприємств і наукових установ? Які нові тенденції простежуються у цій сфері?
Які фірми набувають статусу венчурних? Наведіть приклади венчурного бізнесу в Україні.
Охарактеризуйте основні етапи інноваційного процесу.
Які принципи покладені в основу організації управління науково-дослідним і дослідно-конструкторським процесом?
Поясніть основні відмінності між технічним завданням, технічною пропозицією, ескізним проектом і технічним проектом.
У чому полягає технологічна підготовка виробництва та які її складові?
Що розуміють під інноваційно-технологічною політикою об’єднань підприємств? Які її цілі та етапи формування?
Розкрийте сутність, переваги й недоліки політики глобального центру, політики поліцентризму, розподіленої системи технологічного розвитку та інтегрованої системи технологічного розвитку.
Які внутрішні та зовнішні фактори впливають на вибір типу інноваційно-технологічної політики об’єднання підприємств?
Які етапи проведення функціонально-вартісного аналізу (ФВА) для інноваційного удосконалення продукції об’єднання підприємств? За якими критеріями можна оцінити ефективність інновацій на засадах ФВА?
Які методи організації виконання наукових досліджень використовують ТНК? Які типи завдань розв’язують при плануванні міжнародних НДДКР?
У чому полягають вигоди від міжнародного науково-технологічного співробітництва? У яких формах воно може здійснюватися?
Які стратегії транснаціональних корпорацій у сфері НДДКР є найпоширенішими? У чому полягають позитивні й негативні риси кожної з цих стратегій?
Які моделі розроблені й використовуються ТНК для вибору місця розташування їх дослідницьких підрозділів?

7.2.2. Задачі для розв’язання

ЗАДАЧА 1. Визначити очікуваний економічний ефект від інноваційного вдосконалення виробів за допомогою ФВА, якщо річна програма їх випуску становить 4000 одиниць, собівартість одиниці базового виробу 17,90 грн., а модифікованого (оновленого за допомогою ФВА) – 17,20 грн. Ціна одиниці базового виробу дорівнює 32,00 грн. Загальний обсяг інвестиційних витрат на розвиток виробництва модифікованого асортименту продукції дорівнює 2000 грн., відсоток за депозитними вкладами становить18%, інвестиційний період 2 роки. Індекс очікуваних кон’юнктурних змін ринкової ціни на даний виріб, які не пов’язані зі змінами якісних параметрів, дорівнює 1,2. Експертні оцінки величини і значущості кожного з технічних параметрів базового та модифікованого виробів наведені у табл. 7.4.

Таблиця 7.4

Експертні оцінки величини і значущості технічних параметрів базового та нового виробів

Вид виробу	Експертні оцінки параметрів у балах
	Зручність користування	Довговічність	Надійність	Дизайн
Базовий виріб	20	28	13	11
Модифікований виріб	24	28	16	12
Коефіцієнт значущості параметрів у споживчих властивостях виробу	0,4	0,2	0,3	0,1

Розв’язання.

Знайдемо інтегральний коефіцієнт якості (Кя) продукції, виробленої за новою технологією, за формулою (7.2):

Очікуваний річний економічний ефект від інноваційного вдосконалення продукції за допомогою ФВА визначимо з використанням формули (7.1):

Відповідь: від інноваційного вдосконалення виробів за допомогою ФВА можливо одержати економічний ефект у розмірі 51700 грн.

7.2.3. Тестові завдання для контролю знань

1. Комплексною формою організації взаємозв'язку фундаментальної науки з виробництвом є:

а) технологічний парк;

б) науково-технічні підрозділи великих корпорацій;

в) дослідні підприємства й державні лабораторії.

2. Управління науково-дослідними роботами з відхилень здійснюється при:

а) централізованому управлінні;

б) децентралізованому управлінні;

в) гнучкій інтеграції;

г) усі відповіді правильні;

д) усі відповіді неправильні.

3. Інноваційний процес можна тлумачити як:

а) нагромадження й реалізація нових наукових і технічних знань;

б) упровадження нововведень у виробництво;

в) прикладні науково-дослідні роботи й фундаментальні теоретичні дослідження.

4. Із загальної кількості запатентованих у світі новацій використовується у виробництві:

а) 80 – 90%;

б) близько 50%;

в) 20 – 30%;

г) 3 – 5%.

5. Інноваційний процес починається з етапу:

а) впровадження та освоєння організаційно-технічних нововведень;

б) проведення пошуково-дослідних робіт;

в) проведення прикладних науково-дослідних робіт.

6. Технологічна політика об’єднання підприємств являє собою:

а) механізм інтернаціоналізації технологічного співробітництва;

б) процес здійснення спільних науково-технічних проектів конкурентами на міжнародному ринку технологій;

в) сукупність економічних відносин між компаніями різних країн у галузі використання закордонних науково-технічних досягнень;

г) набір принципів і дій, на підставі яких обираються, розробляються і впроваджуються нові продукти й технологічні процеси.

7. Доцільність розробки нового виробу обґрунтовується:

а) в ескізному проекті;

б) у технічній позиції;

в) у технічному проекті.

8. Управління науково-дослідними роботами з відхилень здійснюється при:

а) централізованому управлінні;

б) децентралізованому управлінні;

в) гнучкій інтеграції;

г) усі відповіді правильні;

д) усі відповіді неправильні.

9. У рамках фінансового підходу під інновацією слід розуміти:

а) вкладання коштів у розробку нової техніки, технології й наукових досліджень;

б) вкладання коштів у наукові дослідження;

в) вкладання коштів у розробку нової техніки.

10. Прийняття найбільш оптимального рішення щодо розміщення наукових підрозділів ТНК забезпечує модель:

а) технологічної S-подібної кривої;

б) Герпотта;

в) Пірсона – Брокхофа – Бемера;

г) усі перелічені моделі разом;

д) жодна з перелічених моделей.

Література до розділу 7

Амиров Ю. Д. Научно-техническая подготовка производства. — М.: Экономика, 1989. — 230 с.
Білуха М. Т. Основи наукових досліджень: Підручник. — К.: Вища школа, 1997.—271 с.
Валента Ф. Управление инновациями. – М.: Прогресс, 1985. – 295 с.
Валленройтер Х. Функционально-стоимостной анализ в рационализации производства: Сокр. пер. с нем./ Предисл. Б.И. Майданчика; Науч. ред. В.И. Петрова. – М.: Экономика, 1984. – 112с.
Економіка виробничого підприємництва: Навч. посіб. Вид. 2, перероб. і доп. / Й. І. Петрович, І. О. Будіщева та ін. – К.: Т-во «Знання», КОО, 2001.—405 с.
Економіка підприємства: Підручник / За заг. ред. С. Ф. Покропивного. — Вид. 2, перероб. та доп. — К.: КНЕУ, 2000. — 528 с.
Економіка та організація діяльності об’єднань підприємств: Навчальний посібник / Чепурда Л.М., Бєляєва С.С., Плахотнікова М.В. та ін. За заг. ред. Л.М. Чепурди. – К.: ВД „Професіонал”, 2005. – 272 с.
Економічний аналіз: Навч. посібник. За ред. проф. Ф.Ф. Бутинця. – Житомир: ПП „Рута”,2003. – С. 541-546.
Захарін С. Стимулювання інноваційної активності інноваційних структур // Економіка України. – 2006. – № 8. – С. 41-47.
Золотогоров В.Г. Инвестиционное проектирование: Учеб. пособие. – Мн.: ИП „Экоперспектива”, 1998. – 463 с.
Кахович Ю.О. Інновація та інноваційна діяльність: сутність і визначення // Інвестиції: практика та досвід. – 2007. – № 4. – С. 29-31.
Мазур О. Інноваційне підприємництво в структурі малого бізнесу в Україні // Економіка України. – 2005. – № 3. – С. 36-41.
Международный менеджмент. Учебник для вузов / Под ред. С.Э. Пивоварова, Д.И. Баркана, Л.С. Тарасевича, А.И. Майзеля. – СПб: Издательство Питер, 2000. – С. 495-541.
Мойсеєнко І.П. Інвестування: Навч. посіб. – К.: Знання, 2006. – С. 146-171.
Морозов Ю. П. Инновационный менеджмент: Учеб. пособие для вузов. — М: ЮНИТИ- ДАНА, 2000. — 446 с.
Нємцов В. Д, Довгань Л. Е. Стратегічний менеджмент. Навч. посіб. — К., 2001. —559 с.
Пересада А.А. Інвестування: Навч. посібник. – К.: КНЕУ, 2004. – С. 111-127.
Проблеми та пріоритети формування інноваційної моделі розвитку економіки України / Я.А. Жаліло, С.І. Архієреєв, Я.Б. Базилюк та ін. – К.: НІСД, 2006. – 120 с.
Справочник по функционально-стоимостному анализу/ А.П. Ковалев, Н.К. Моисеева, В.В. Сысун и др.; Под ред. М.Г. Карпунина, Б.І. Майданчика. – М.: Финансы и статистика, 1988. – 431с.
Твисс Б. Управление научно-техническими нововведениями: Сокр. пер. с англ. / Авт. предисл. и науч. ред. К.Ф. Пузыня. – М.: Экономика, 1989. – 271 с.
Управление исследованиями, разработками и инновационными проектами / Под ред. С. В. Валдайцева. — СПб.: Издательство С.-Петербургского университета, 1995. — 208 с.
Шовкун І. Галузевий сектор науки в контексті інноваційних процесів в економіці України // Економіка України. – 2006. – № 10. – С. 49-59.

РОЗДІЛ 8

ФІНАНСУВАННЯ ОБ’ЄДНАНЬ ПІДПРИЄМСТВ

8.1. ІНФОРМАЦІЙНО-ТЕОРЕТИЧНИЙ БЛОК

8.1.1. Фінансовий механізм об’єднань підприємств

Фінанси об’єднань підприємств – це відносини розподілу, безпосередньо пов’язані з формуванням і використанням грошових доходів і фондів. Між фінансами об’єднань підприємств і державними фінансами складаються різноманітні прямі та зворотні зв’язки. Об’єднання підприємств створюють робочі місця, тим самим забезпечуючи зайнятість населення та його прибутки, на основі яких формується розгалужена система оподаткування, в той час держава здійснює законодавчі та економічні умови, що сприяють розвитку підприємницької діяльності.

Для фінансування поточних та інвестиційних потреб об’єднань підприємств використовуються внутрішні та зовнішні джерела.

До внутрішніх джерел фінансування належить нерозподілений прибуток, що реінвестується, та накопичена амортизація, які формують нетто-грошовий потік об’єднання підприємств. Самофінансування витрат є більш характерним для торговельно-промислових об’єднань, що пояснюється високою часткою їх власного капіталу (біля 50% пасивів балансу). Для фінансових об’єднань ця частка вимірюється в межах 10%. Тому для них більше значення мають зовнішні джерела фінансування. Самофінансування інвестиційних проектів традиційно застосовується у великих американських та японських компаніях та їх об’єднаннях, де переважають кошти, що мобілізуються за допомогою емісії цінних паперів.

Серед зовнішніх джерел фінансового покриття найпоширенішими є банківське кредитне фінансування, яке є більш характерним для транснаціональних об’єднань країн ЄС і представлене:

синдикованими позиками, коли великі банки об’єднують свої ресурси, щоб надати кредит великому корпоративному транснаціональному позичальнику;
єврокредитами із застереженням про валютний опціон, при використанні яких корпоративному об’єднанню-позичальнику при настанні строку платежу надається право вибору валюти (або валют) погашення боргу. У цьому випадку позичальник знижує свій валютний ризик , тому що його доходи йвитрати виражаються в одній валюті.

Нерідко зовнішнє фінансування об’єднання підприємств відбувається із застосуванням кредитних ліній. Кредитна лінія – це договір між банком і його корпоративним клієнтом, який містить банківську обіцянку надати клієнту певну суму грошей до деякого ліміту протягом певного терміну. Вона може відкриватися під регулярне використання. При відкритті обумовленої (пов’язаної) кредитної лінії банк надає можливість об’єднанню підприємств використати грошові кошти тільки на конкретні цілі. У випадку необумовленої кредитної лінії об’єднання підприємств може використати кредит на будь-які цілі.

У фінансово-інвестиційній діяльності ТНК нерідко використовується також револьверний кредит, тобто кредитні лінії та юридично формалізовані контракти, що відновлюються протягом тривалого періоду часу. При пролонгуванні кредиту на наступний строк уточнюються такі кредитні параметри, як розмір кредитної лінії, процентна ставка та інші умови. Револьверна кредитна лінія є забезпеченою, якщо банк вимагає внесення застави для її відкриття.

Світова практика виробила достатньо ефективний механізм узгодження фінансових інтересів ТНК як єдиного організму з інтересами кожного окремого підприємства, що входить до її складу. Особливість ТНК полягає в тому, що головна організація не може ставити за мету встановлення повного фінансового контролю за членами групи, її головне завдання - підвищення ефективності фінансової діяльності всього комплексу підприємств, що входять до системи ТНК. Рішення можуть прийматися лише з огляду на взаємну згоду всіх учасників.

У рамках системи міжнародного управління готівкою виокремлюють такі основні канали переміщення фінансових коштів усередині ТНК:

• прямий переказ капіталу або дивідендів;

плата за ліцензії та плата за послуги (управлінські, науково-дослідницькі та ін.);

трансфертні ціни у внутрішньофірмовій торгівлі;

внутрішньофірмове страхування;

транснаціональне внутрішньофірмове фінансування й кредитування.

Транснаціональне внутрішньофірмове фінансування й кредитування застосовується, коли відбувається взаємне надання валютних позик різним підрозділам ТНК, розташованим у різних країнах. Воно поділяється на:

1) пряме транснаціональне внутрішньофірмове фінансування або кредитування, коли головна (материнська) компанія надає тимчасово вільні грошові кошти своїй дочірній компанії. Такий кредит оформлюється простим векселем за кредитною ставкою, що наближається до ринкової або нижче її;

2) компенсаційний транснаціональний внутрішньофірмовий кредит, коли головна (материнська) компанія розміщує цільові фонди на строковому депозиті у банку своєї країни з умовою передання цих грошових коштів дочірній компанії. Банк використовує свою зарубіжну філію для перекредитування отриманих від головної (материнської) компанії грошей в іншій країні;

3) паралельний транснаціональний внутрішньофірмовий кредит, який передбачає надання учасниками угоди один одному позик у валюті своєї країни на обумовлений період часу. Хоч обидві позики є однаковими з точки зору перерахунку за поточним курсом і мають рівні строки погашення, але ця операція допомагає покривати валютні ризики, тому що кожна компанія позичає гроші у тій валюті, у якій вона буде здійснювати платежі.

Оскільки філії та дочірні компанії ТНК ведуть розрахунки і складають звітність у різних валютах, то при проведенні операцій з міжнародними потоками готівки в транснаціональній структурі потрібно враховувати витрати на здійснення обмінних операцій. Для мінімізації цих витрат застосовується багатостороннє неттування через централізований депозитарій ТНК. Неттинг (неттування) – це процедура, яка базується на визначенні сальдо додатних і від’ємних потоків валюти ТНК і допомагає зменшити витрати на хеджування операційного ризику. Централізований депозитарій створюється у великих міжнародних фінансових центрах, які стабільно працюють та набувають податкових пільг. У депозитарії збираються відомості про усі грошові потоки з різних відділень ТНК, які далі сальдуються (підсумовуються), і здійснюється лише підсумкова операція з передання платежів. При цьому зменшуються витрати, пов’язані з використанням різних курсів валют. Створення депозитарію повинно бути економічно виправданим. Витрати на введення неттингової системи оцінюються в середньому у 20 тис. дол. США. Річна економія витрат, пов’язаних з інвалютними операціями і банківськими нарахуваннями за перекази коштів, оцінюється приблизно у 1,5% на 1 „неттований” долар. До позитивних рис створення депозитарію належить можливість одержання більшого прибутку на невикористані залишки коштів, що можуть конвертуватися в будь-яку валюту, яка може забезпечити в майбутньому найбільший приріст.

У своїй діяльності ТНК тісно взаємодіє з міжнародними фінансовими інститутами. Міжнародні валютно-кредитні та фінансові організації умовно називають міжнародними фінансовими інститутами. З ними тісно пов'язана діяльність найбільших ТНК.

ТНК найактивніше співпрацюють з такими організаціями:

Спеціальні інститути ООН: МВФ, МБРР, ГАТТ/СОТ, ЮНКТАД.
Паризький клуб країн-кредиторів — неформальна організація промислово розвинених країн, де обговорюються проблеми врегулювання, відстрочення платежів з державного боргу країн.

3. Лондонський клуб кредиторів, спроможний врегулювати приватну зовнішню заборгованість країни-боржника. Міжнародні фінансові інститути й ТНК об'єднують зусилля світового співтовариства з метою стабілізації міжнародних фінансів і світової економіки, здійснюють міждержавне валютне й кредитно - фінансове регулювання, спільно виробляють і координують стратегію й тактику світової валютної та кредитно-фінансової політики.

8.1.2. Фінансово-економічні показники діяльності транснаціональних об’єднань підприємств

Кожна країна має свої особливості в системі звітності. Регламентуються лише найсуттєвіші елементи звітних матеріалів. Щорічно усі транснаціональні об’єднання у формі акціонерних товариств зобов’язані публікувати звіти про результати діяльності з метою ознайомлення всіх зацікавлених осіб (акціонерів) зі станом своїх справ.

Звітність ТНК представлена:

1) консолідованим річним звітом, де відображений такий комплекс показників:

річний оборот ТНК;
надходження замовлень;
кількість співробітників на кінець року;
основні інвестиції;
витрати на дослідження й розробки;

2) фінансовим звітом (відокремленою частиною річного звіту), до складу якого входять „Баланс ТНК”, „Звіт про прибутки і збитки”, „Звіт про рух грошових коштів” та „Звіт про зміни у власному капіталі”.

Показники діяльності ТНК поділяються на:

абсолютні, які виражаються в натуральних або вартісних одиницях (обсяг продажу, чистий прибуток тощо);
відносні, що виражаються у відсотках або частках одиниці (темп економічного зросту, норма прибутку та ін.).

Фінансово-економічні показники ТНК дають інформацію за такими напрямками:

фінансово-економічний потенціал ТНК;
1. фінансові результати або ефективність (рентабельність, продуктивність) діяльності ТНК;
2. конкурентоспроможність ТНК, яка вимірюється:

показниками конкурентоспроможності товару;
показниками конкурентного статусу ТНК;
1. фінансовий стан і платоспроможність, що характеризується:
  - показниками фінансового стану;
  - показниками платоспроможності (ліквідності);
  - показниками оборотності коштів.

До групи показників, що характеризують фінансово-економічний потенціал ТНК, слід віднести:

обсяг виробництва і продажу продукції;
- величину виробничої потужності і ступінь її використання (при нормі 80-85%);
  - обсяг укладених угод у країнах базування й перебування ТНК;
    - величину валового й чистого прибутку ТНК, у т.ч. зарубіжних філій;
    - обсяги оборотного капіталу;
    - обсяги інвестицій;
    - обсяги капіталізованого прибутку і його реінвестування;
    - частку власного капіталу в загальній масі активів;
    - чисельність працівників (персоналу) та ін.

Система показників фінансових результатів діяльності транснаціонального об’єднання характеризує абсолютну ефективність господарювання цієї структури, відображаючи різні сторони її виробничої, збутової й фінансової діяльності. Кінцевим фінансовим результатом діяльності ТНК є балансовий прибуток (збиток) звітного періоду, який являє собою алгебраїчну суму результатів від реалізації продукції (робіт, послуг), результату від фінансової діяльності, сальдо доходів і витрат від позареалізаційних операцій. Проте фінансовий результат може бути оцінений за допомогою не лише абсолютного вимірника, але й низки відносних показників. Отже, фінансові результати або рентабельність (ефективність, продуктивність) діяльності ТНК оцінюються за допомогою такої групи показників:

рентабельність продажу, яка обчислюється за формулою

(8.1)

де Rпр – рентабельність продажу, %;

Пв (ч) – валовий (чистий) прибуток ТНК;

Qпр – обсяг продажу у вартісному вимірі;

рентабельність активів ТНК, що вимірюється таким чином

(8.2)

де Rакт – рентабельність активів, %;

Пв (ч) – валовий (чистий) прибуток ТНК;

А – величина сукупних активів компанії (валюта балансу);

рентабельність основного капіталу, для визначення якої використовується вираз

(8.3)

де Rок – рентабельність основного капіталу, %;

Пв (ч) – валовий (чистий) прибуток ТНК;

Косн – вартість основного капіталу (основних засобів) компанії;

рентабельність власного капіталу, зміна якої визначає котирування акцій транснаціональної корпорації. Цей показник розраховується так

(8.4)

де Rвк – рентабельність власного капіталу, %;

Пв (ч) – валовий (чистий) прибуток ТНК;

Квл – вартість власного капіталу компанії;

середня рентабельність ТНК за ряд років, яка визначається таким чином

(8.5)

де – середня рентабельність ТНК за N років;

– середній валовий або чистий прибуток ТНК за N років;

– середня вартість активів ТНК за N років;

Пі – валовий (чистий) прибуток ТНК в і-ому році;

Аі – вартість активів транснаціональної корпорації в і-ому році;

N – кількість років (аналізований період);

продуктивність праці, для розрахунку якої застосовується вираз

(8.6)

де П – продуктивність праці персоналу компанії;

ВР – виручка від реалізації (обсяг продажу) продукції чи послуг компанії;

ч – загальна чисельність зайнятих (персоналу) на ТНК;

гранична продуктивність праці, яка визначається за такою формулою

(8.7)

де ∆П – гранична продуктивність праці персоналу компанії, %;

∆ВР – приріст виручки від реалізації (обсягу продажу) продукції чи послуг компанії;

∆ч – приріст загальної чисельності зайнятих (персоналу) на ТНК.

Показники конкурентоспроможності ТНК поділяються на дві групи:

а) показники конкурентоспроможності товару, які охоплюють:

рівень якості товару (відсоток бракованих виробів, вміст корисного компоненту тощо);
ціна товару;
кількісна або балова оцінка особливих властивостей товару, а саме потужності, дизайну, теплотвірної здатності і таке інше;

б) показники конкурентного статусу ТНК, що характеризують можливості виробництва товарів, які задовольняють вимогам споживачів і сприяють отриманню високих прибутків. Серед них:

динаміка обсягів продажу в кількісному й вартісному вимірі за номенклатурою й асортиментом;
витрати на наукові дослідження й „ноу-хау”;
структура інвестування (цільова, відтворювальна, технологічна);
співвідношення річного обсягу виробництва (реалізації) продукції у вартісному вимірі з величиною заборгованості дебіторів;
місткість товарного ринку, де присутня ТНК, і частка корпорації на ньому;
питомий прибуток (на одиницю проданої продукції);
частка нереалізованої продукції в матеріально-виробничих запасах.

Фінансовий стан об’єднання підприємств, у т.ч. транснаціонального, характеризує стабільність фінансової ситуації, здатність такого об’єднання виконати свої зобов’язання перед державою та іншими суб’єктами господарювання, раціональність використання його фінансових ресурсів і капіталу. Показники фінансового стану і платоспроможності поділяються на:

а) показники фінансового стану ТНК, які представлені:

коефіцієнтом автономії (незалежності), який визначається за допомогою виразу

(8.8)

де Кавт – коефіцієнт автономії (незалежності), рекомендоване значення якого > 0,6;

Квл – власні кошти (власний капітал) ТНК;

А – вартість активів компанії (валюта балансу);

коефіцієнтом фінансової стійкості, для розрахунку якого застосовується формула

(8.9)

де Кфс – коефіцієнт фінансової стійкості компанії;

Кпоз.дов – довгострокові позикові кошти ТНК;

Л – вартість лізингу;

А – вартість активів компанії (валюта балансу);

коефіцієнтом фінансування (коефіцієнт співвідношення власних і позикових коштів), що розраховується таким чином

(8.10)

де Кф – коефіцієнт фінансування ТНК, рекомендоване значення якого ≥ 1;

Квл – власний капітал (власні кошти) корпорації;

Кпоз – позикові кошти (позиковий капітал) компанії;

Л – вартість лізингу;

коефіцієнтом інвестування власних коштів, який визначається за такою формулою

(8.11)

де Кін.вл – коефіцієнт інвестування власних коштів;

Квл – власний капітал (власні кошти) корпорації;

ОЗ – основні засоби та інші вкладення ТНК;

загальним коефіцієнтом інвестування, що розраховується так

(8.12)

де Кін.з – загальний коефіцієнт інвестування;

Квл – власний капітал (власні кошти) корпорації;

Ккр.д – довгострокові кредитні кошти;

ОЗ – основні засоби та інші вкладення ТНК;

коефіцієнтом забезпечення необоротних активів, для розрахунку якого використовується формула

(8.13)

де КЗНА – коефіцієнт забезпечення необоротних активів, рекомендоване значення якого < 1;

ОЗ – основні засоби та інші вкладення ТНК;

АПОБ – позаоборотні (необоротні ) активи;

Квл – власний капітал (власні кошти) корпорації;

співвідношенням оборотного і необоротного капіталу, що можна знайти з виразу

(8.14)

де Кс.о.н – коефіцієнт співвідношення оборотного і необоротного капіталу;

Коб – оборотний капітал;

Кн – необоротний капітал;

рівнем функціонуючого капіталу, який визначається за допомогою формули

(8.15)

де Рфк – рівень функціонуючого капіталу;

А – вартість активів компанії (валюта балансу);

Ікр – короткострокові інвестиції;

Ідов – довгострокові інвестиції;

б) показники платоспроможності (ліквідності) ТНК, тобто здатності транснаціонального об’єднання повернути в строк одержані в кредит грошові кошти або здатності оборотних засобів перетворитися на готівку, необхідну для нормальної фінансово-господарської діяльності ТНК. До їх складу входять:

коефіцієнт абсолютної ліквідності, який визначається з виразу

(8.16)

де Кал – коефіцієнт абсолютної ліквідності, рекомендоване значення якого перебуває в діапазоні 0,2÷0,3;

ГК – грошові кошти;

ЦП – цінні папери, що швидко реалізуються;

Зк – короткострокові зобов’язання;

проміжний коефіцієнт покриття (уточнений коефіцієнт ліквідності), розрахунок якого здійснюється за формулою

(8.17)

де Кпп – проміжний коефіцієнт покриття, рекомендоване значення якого перебуває в інтервалі 0,6÷0,7;

ГК – грошові кошти;

ЦП – цінні папери, що швидко реалізуються;

ДЗ – дебіторська заборгованість;

Зк – короткострокові зобов’язання;

загальний коефіцієнт покриття (коефіцієнт поточної ліквідності), що визначається за формулою

(8.18)

де Кпз – загальний коефіцієнт покриття, рекомендоване значення якого перебуває в діапазоні 2÷3;

Коб – сума всіх оборотних коштів (оборотного капіталу), або поточні активи;

Зк – короткострокові зобов’язання;

коефіцієнт маневреності, що розраховується таким чином

(8.19)

де Км – коефіцієнт маневреності, що показує, яка частина власних коштів вкладена в найбільш мобільні активи;

Коб – оборотний капітал;

Квл – власний капітал.

в) показники оборотності коштів ТНК, до яких належать:

коефіцієнт загальної оборотності активів, що визначається за формулою

(8.20)

де Коб.а – коефіцієнт загальної оборотності активів;

ВР – виручка від реалізації (обсяг продажу) продукції чи послуг компанії;

А – середня вартість активів компанії;

коефіцієнт оборотності обігових коштів, що можна знайти з виразу

(8.21)

де Коб.о – коефіцієнт оборотності обігових коштів;

ВР – виручка від реалізації (обсяг продажу) продукції чи послуг компанії;

Коб – оборотний капітал;

коефіцієнт оборотності власного капіталу, розрахунок якого здійснюється за формулою

(8.22)

де Коб.вл – коефіцієнт оборотності власного капіталу;

ВР – виручка від реалізації (обсяг продажів) продукції чи послуг компанії;

Квл – власний капітал.

Отже, фінансово-економічні показники діяльності ТНК є взаємодоповнюючими й дозволяють комплексно оцінити фінансові та виробничі можливості транснаціональних об’єднань.

8.1.3. Інвестиційна діяльність об’єднань підприємств та оцінка її ефективності

Інвестиційна діяльність об’єднань підприємств – це послідовна сукупність їх практичних дій щодо здійснення інвестицій з метою отримання доходу (прибутку). Більш вузьким поняттям є інвестиційний процес, який найчастіше пов’язаний з обґрунтуванням і реалізацією інвестиційних проектів. Інвестиційний цикл – це період послідовного проходження всіх стадій інвестиційного процесу. Інвестиційний процес має такі стадії:

мотивація інвестиційної діяльності;
прогнозування і програмування інвестицій;
обґрунтування доцільності інвестицій;
страхування інвестицій;
державне регулювання інвестиційного процесу;
планування й фінансування інвестиційного процесу;
проектування й ціноутворення;
забезпечення інвестиційного процесу матеріально-технічними ресурсами;
освоєння інвестицій і підготовка до виробництва продукції;
введення об’єкта в експлуатацію.

Ефективність – це співвідношення результатів і витрат реалізації інвестиційного проекту.

У практиці інвестування найчастіше використовується така класифікація ефективності:

економічна ефективність – враховує витрати й результати, які пов’язані з реалізацією інвестиційного проекту, виходять за межі прямих фінансових інтересів його учасників і допускають грошову (вартісну) оцінку. Може розраховуватися для об’єднання підприємств, галузі або економіки країни;
комерційна (фінансова) ефективність – відображає фінансові наслідки здійснення інвестицій для його безпосередніх учасників;
бюджетна ефективність – визначає фінансові наслідки здійснення інвестиційних проектів для бюджетів різного рівня (державного, регіонального, місцевого).

Ефект на відміну від ефективності характеризує абсолютну величину перевищення вартісної оцінки результатів над сумарними витратами, пов’язаними з вкладенням коштів.

Обґрунтування ефективності інвестиційного проекту здійснюється після визначення:

мети інвестиційного проекту (чим, якими обставинами він викликаний, навіщо потрібен, де буде здійснений і чому);
впливу інвестиційного проекту на поточну й перспективну діяльність підприємств-учасників або їх об’єднань;
змін або незмінності організаційної структури, кількісних чи якісних зрушень у виробництві профільної продукції та екології, диверсифікації діяльності та ін.;
строків для досягнення результатів реалізації інвестиційного проекту, тобто термінів виходу на проектну потужність, здійснення виробничої діяльності та продажу продукції підприємством або об’єднанням підприємств, одержання доходу (прибутку);
інвесторів та обсягів інвестування.

Критерії ефективності інвестицій:

I група. ФІНАНСОВО-ЕКОНОМІЧНІ:

максимум прибутку або доходності;
мінімум витрат;
мінімальний час досягнення мети;
максимум охопленої частки товарного ринку;
беззбитковість;
висока якість продукції тощо.

II група. НОРМАТИВНІ:

норми національного й міжнародного права;
вимоги стандартів і конвенцій;
патентоздатність та інші умови дотримання прав інтелектуальної власності.

Недотримання будь-якого з нормативних критеріїв може зробити ефективний інвестиційний проект неможливим з точки зору виконання.

III група. РЕСУРСНІ:

наявність необхідного науково-технічного заділу;
забезпечення будівництва спеціалістами відповідного профілю і кваліфікації;
наявність фінансових ресурсів;
наявність варіантів конкуруючих технологій для реалізації проекту.

Методи оцінки ефективності інвестицій – це способи визначення доцільності довгострокового вкладення капіталу в різні об’єкти (проекти, заходи) з метою оцінки перспектив їх прибутковості та окупності.

Більшість показників, які застосовуються для оцінки ефективності інвестицій, передбачають використання дисконтної ставки.

Норма дисконту відображає мінімально допустиму віддачу на вкладений капітал, при якій інвестор надасть перевагу запропонованому йому проекту в порівнянні з альтернативним способом розміщення капіталу (це так звана альтернативна вартість інвестицій).

Для визначення ставки (норми) дисконту з урахування інфляції та ризику доцільно застосовувати таку формулу

(8.23)

де i – ставка дисконтування;

Нп – мінімально гарантована реальна норма прибутковості в постійних цінах (депозитна банківська ставка для юридичних осіб);

π – темп приросту інфляції;

rk – поправка на ризик.

Методика ЮНІДО (організації ООН з промислового розвитку – United Industrial Development Organization) включає такі методи оцінки інвестицій для об’єднань підприємств:

Метод чистої теперішньої вартості – NPV (net present value).

Якщо інвестиційний проект передбачає разову інвестицію:

(8.24)

де n – кількість років реалізації (тривалість) інвестиційного проекту;

k – роки реалізації проекту (1, 2, 3..., n);

Pk – дохід (грошові надходження) в k-ому році реалізації інвестиційного проекту;

i – дисконтна ставка, частки од.;

I – обсяг разової інвестиції (грошового відтоку коштів).

Якщо передбачається послідовне інноваційне інвестування:

(8.25)

де m – кількість років інвестування;

j – роки інвестування (1, 2, 3..., m);

Ij – обсяг інвестованих коштів в j-ому році здійснення проекту.

Якщо NPV > 0, то інвестиційний проект слід прийняти, тому що вартість (цінність) компанії зросте, збільшиться курс акцій.

Якщо NPV < 0, то інвестиційний проект слід відхилити.

Якщо NPV = 0, то інвестиційний проект є ні прибутковим, ні збитковим.

Метод індексу рентабельності (доходності) інвестицій – PI (profitability index).

При разовій інвестиції:

(8.26)

При послідовному інвестуванні:

(8.27)

Якщо PI > 1, то інвестиційний проект слід прийняти.

Якщо PI < 1, то інвестиційний проект слід відхилити.

Якщо PI = 1, то інвестиційний проект є ні прибутковим, ні збитковим.

Метод внутрішньої норми прибутковості (доходності) – IRR (internal rate of return).

Іноді цю ставку називають бар’єрним коефіцієнтом. Вона відображає значення дисконтної ставки, при якому NPV = 0, або досягається рівність між теперішньою вартістю доходів та дисконтованою (теперішньою) вартістю інвестованих коштів, або рівність дисконтованих грошових надходжень і дисконтованого відтоку грошових коштів.

Значення IRR відображає верхню межу допустимого рівня банківської відсоткової ставки або ціни залучення фінансових ресурсів (Cost of Capital - CC), перевищення якої приводить до збитковості інвестиційного проекту.

При разовій інвестиції IRR (внутрішня норма прибутковості) є рішенням рівняння:

(8.28)

При послідовному інвестуванні IRR знаходиться з рівняння:

(8.29)

При разовій інвестиції визначення IRR не є складним. При послідовному інвестуванні, коли поряд з доходами дисконтуються за ставкою IRR інвестиційні потоки, рівняння розв’язати складно. Тому для приблизної оцінки IRR використовується метод інтерполяції, або послідовної ітерації (покрокового наближення), за допомогою якого знаходиться дисконтний множник, що забезпечує рівність NPV = 0. Для цього підбираються дві ставки дисконту, при яких NPV (чиста теперішня вартість) набуває в одному випадку додатного значення NPV1 (+), а в другому – від’ємного значення NPV2 (–). Далі використовується формула:

(8.30)

де i1 – значення дисконтної ставки, при якій NPV1 > 0;

i2 – значення дисконтної ставки, при якій NPV2 < 0.

Точність розрахунків перебуває в оберненій залежності від довжини інтервалу (i1; i2). Тому найкраща апроксимація досягається, коли довжина інтервалу приймається мінімальною (1%).

Якщо IRR > CC, то інвестиційний проект слід прийняти.

Якщо IRR < CC, то інвестиційний проект слід відхилити.

Якщо IRR = CC, то інвестиційний проект є ні прибутковим, ні збитковим.

Метод строку (терміну) окупності інвестицій – PP (payback period method), тобто періоду часу, протягом якого очікується повернення вкладених коштів за рахунок доходів, одержаних від реалізації інвестиційного проекту. Строк окупності інвестицій визначається таким чином:

(8.31)

де I – величина одноразово інвестованих коштів;

Pk – щорічний (середньорічний) чистий дохід від інвестицій.

Цей показник, як правило, розглядають не як критерій вибору, а лише у вигляді обмеження при прийнятті інвестиційного рішення. Якщо строк окупності проекту є більшим, чим прийняті обмеження, то він вилучається з переліку можливих інвестиційних проектів.

Метод коефіцієнта ефективності інвестицій, або середньої норми прибутковості – ARR (accounting rate of return).

Середня норма (ставка) прибутковості інвестиційного проекту – ARR – дорівнює відношенню середньої величини річних майбутніх чистих доходів (прибутків) від інвестиційного проекту до половини суми первинних інвестицій.

ARR визначається за формулою:

(8.32)

n – період реалізації інвестиційного проекту;

k – роки реалізації інвестиційного проекту (1, 2, 3..., n);

Pk – дохід (грошові надходження) в k-ому році реалізації інвестиційного проекту;

I – обсяг разової інвестиції (грошового відтоку коштів).

Цей показник найчастіше порівнюється з рентабельністю авансового капіталу, яка визначається діленням загального чистого прибутку об’єднання підприємств на загальну суму коштів, авансованих у його діяльність (середнє значення підсумків балансу-нетто на початок і кінець року).

Недоліки методу ARR:

не враховується фактор часу;
не враховуються розбіжності між інвестиційними проектами з однаковою сумою середньорічного прибутку, але з варіюванням величин прибутку за роками;
не враховуються розбіжності між інвестиційними проектами, які мають однакові середньорічні прибутки, що генеруються протягом різної кількості років.

8.2. АНАЛІТИЧНО-ПРАКТИЧНИЙ БЛОК

8.2.1. Контрольні запитання й завдання

Яку роль відіграють фінанси в діяльності об’єднань підприємств?
Назвіть та охарактеризуйте внутрішні джерела фінансування поточних та інвестиційних потреб об’єднань підприємств.
У чому полягають особливості використання таких зовнішніх джерел фінансового покриття потреб об’єднань підприємств, як синдиковані позики, єврокредити із застереженням про валютний опціон, кредитні лінії та револьверні кредити?
Які канали найчастіше використовують ТНК для переміщення фінансових коштів між країнами в межах транснаціональної структури?
Розкрийте переваги й вади прямого транснаціонального внутрішньофірмового фінансування і кредитування, компенсаційного та транснаціонального внутрішньофірмових кредитів.
З якою метою застосовується багатостороннє неттування через централізований депозитарій ТНК?
У чому полягає співпраця ТНК з міжнародними фінансовими інститутами? Покажіть на прикладах, наскільки така співпраця є ефективною?
Якими формами представлена звітність ТНК? На які групи поділяються фінансово-економічні показники діяльності ТНК?
Охарактеризуйте показники фінансово-економічного потенціалу ТНК.
Що розуміють під фінансовими результатами ТНК? Які показники фінансових результатів або рентабельності (ефективності, продуктивності) діяльності транснаціонального об’єднання є найпоширенішими і яким чином вони розраховуються?
Назвіть показники конкурентоспроможності об’єднань підприємств та поясніть їх практичне значення для об’єднання.
За допомогою яких показників можливо оцінити фінансовий стан, платоспроможність (ліквідність) та оборотність коштів ТНК? Розкрийте методичний апарат їх розрахунку.
Що розуміють під інвестиційною діяльністю об’єднань підприємств? Чим відрізняється інвестиційний цикл від інвестиційного процесу? З яких стадій складається інвестиційний процес?
Що розуміють під ефективністю інвестиційного процесу? У чому полягає її відмінність від ефекту? Яким чином співвідносяться між собою поняття „економічна ефективність”, „комерційна (фінансова) ефективність” та „бюджетна ефективність”?
Що слід визначати до обґрунтування ефективності інвестиційного проекту?
Які критерії ефективності інвестицій належать до груп фінансово-економічних, нормативних та ресурсних критеріальних оцінок? Яка із зазначених груп критеріїв ефективності є найважливішою і чому?
Які методи використовуються для визначення ефективності інвестицій? Яким чином можливо розрахувати ставку (норму) дисконту з урахуванням інфляції та ризику?
Визначте переваги, недоліки і сферу використання кожного з методів обґрунтування ефективності інвестицій.

8.2.2. Задачі для розв’язання

ЗАДАЧА 1. Виручка від реалізації продукції 125000 тис. євро, валюта балансу 140000 тис. євро, ринкова вартість власного капіталу 40900 тис. євро, основні засоби та інші вкладення ТНК 73000 тис. євро, довгострокові позикові кошти, включаючи вартість міжнародного лізингу, 6600 тис. євро, короткострокові зобов’язання 92500 тис. євро, грошові кошти компанії 800 тис. євро, дебіторська заборгованість складає 35000 тис. євро. Розрахуйте загальний коефіцієнт інвестування, коефіцієнт інвестування власних коштів, коефіцієнт фінансування та коефіцієнт оборотності власного капіталу. Зробіть висновок про фінансовий стан ТНК та оборотність її коштів.

Розв’язання.

1. Загальний коефіцієнт інвестування розраховується за формулою (8.12)

(8.12)

де Кін.з – загальний коефіцієнт інвестування;

Квл – власний капітал (власні кошти) корпорації;

Ккр.д – довгострокові кредитні кошти;

ОЗ – основні засоби та інші вкладення ТНК.

У результаті розрахунків за цією формулою одержуємо:

2. Коефіцієнт інвестування власних коштів визначається з використанням формули

(8.11)

де Кін.вл – коефіцієнт інвестування власних коштів;

Квл – власний капітал (власні кошти) корпорації;

ОЗ – основні засоби та інші вкладення ТНК.

Підставляючи цифрові дані, маємо:

3. Коефіцієнт фінансування (коефіцієнт співвідношення власних і позикових коштів) розраховується таким чином

(8.10)

де Кф – коефіцієнт фінансування ТНК, рекомендоване значення якого ≥ 1;

Квл – власний капітал (власні кошти) корпорації;

Кпоз – позикові кошти (позиковий капітал) компанії;

Л – вартість лізингу.

У результаті проведених розрахунків одержуємо:

4. Коефіцієнт оборотності власного капіталу визначається за формулою

(8.22)

де Коб.вл – коефіцієнт оборотності власного капіталу;

ВР – виручка від реалізації (обсяг продажу) продукції чи послуг компанії;

Квл – власний капітал.

Шляхом розрахунків знаходимо, що

Відповідь: значення загального коефіцієнту інвестування дорівнює 0,65, коефіцієнту інвестування власних коштів 0,56, коефіцієнту фінансування 0,41, а коефіцієнту оборотності власного капіталу 3,06. Визначені коефіцієнти інвестування свідчать, з одного боку, про помірні інвестиційні інтереси компанії та відповідний очікуваний прибуток у довгостроковому періоді, а з другого боку, про підтримання стійкого фінансового стану ТНК в короткостроковому періоді через обмежене повертання коштів з обороту на інвестиційні цілі. Оскільки коефіцієнт фінансування значно нижче за рекомендовану величину, то можна зробити висновок про те, що позики компанії істотно перевищують розмір її власного капіталу. Це створює певний ризик невиконання кредитних зобов’язань і негативно впливає на фінансову стійкість компанії. Разом з тим висока оборотність власного капіталу поліпшує фінансові можливості ТНК.

ЗАДАЧА 2. Обґрунтуйте доцільність інвестування в проект, що реалізує об’єднання підприємств, за допомогою чистої теперішньої вартості та індексу рентабельності інвестицій, якщо загальний обсяг інвестованих коштів 7000 тис. грн., з яких у 1-й рік вкладено 4000 тис. грн., у 2-й рік – 3000 тис. грн. Сума грошового потоку доходів від інвестицій 25000 тис. грн., у т.ч. в 1-й рік одержано 12000 тис. грн., у 2-й рік – 7000 тис. грн., в 3-й рік – 6000 тис. грн. Безризикова ставка за депозитними вкладами 14%, середньорічний темп інфляції 5%, інвестиційний ризик 9%.

Розв’язання.

Ставка дисконту з урахуванням інфляції та ризику визначається за допомогою формули

(8.23)

де i – ставка дисконтування;

π – темп приросту інфляції;

rk – поправка на ризик.

Ставка дисконту для обґрунтування інвестиційного проекту дорівнює:

або 30%.

Якщо передбачається послідовне інвестування, то чиста теперішня вартість інвестицій (NPV) вираховується за формулою

(8.25)

де n – кількість років реалізації (тривалість) проекту;

k – роки реалізації проекту (1, 2, 3..., n);

Pk – дохід (грошові надходження) в k-ому році реалізації проекту;

i – дисконтна ставка, частки од.;

m – кількість років інвестування;

j – роки інвестування (1, 2, 3..., m);

Ij – обсяг інвестованих коштів в j-ому році реалізації проекту.

Чиста теперішня вартість інвестицій становить:

Індекс рентабельності інвестицій розраховується таким чином

(8.27)

Відповідь: інвестування є доцільним, тому що NPV > 0 та PI > 1.

ЗАДАЧА 3. Транснаціональній корпорації запропоновано інвестувати 600 тис. євро на 3 роки за умови повернення цієї суми рівними частинами, тобто по 300 тис. євро щорічно. Темп інфляції в євро становить 2% на рік, ризик міжнародного інвестування оцінено в 4%. За допомогою критерію чистої теперішньої вартості з’ясуйте, чи погодиться корпорація на цю пропозицію, чи покладе зазначені кошти на депозитний рахунок під 9% річних.

Розв’язання.

Ставка дисконту з урахуванням інфляції та ризику розраховується за формулою (8.23) і складає:

або 16%.

Якщо міжнародний проект передбачає разову інвестицію, то чиста теперішня вартість транснаціональних інвестицій (NPV) визначається так

(8.24)

де n – кількість років реалізації (тривалість) проекту;

k – роки реалізації проекту (1, 2, 3..., n);

Pk – дохід (грошові надходження) в k-ому році реалізації проекту;

i – дисконтна ставка, частки од.;

I – обсяг разової інвестиції (грошового відтоку коштів).

Чиста теперішня вартість інвестиційного проекту дорівнює:

За депозитом через 3 роки інвестор одержить:

Ставка дисконту за депозитним вкладом з урахуванням інфляції за формулою (8.23) становить:

або 11%.

Чиста теперішня вартість від використання депозитного рахунку дорівнює:

Відповідь: транснаціональна корпорація погодиться на інвестування в запропонований проект, тому що його NPV > 0, а чиста теперішня вартість від використання депозитного рахунку < 0.

ЗАДАЧА 4. За допомогою внутрішньої норми прибутковості визначте, який з альтернативних інвестиційних проектів слід прийняти до реалізації об’єднанню підприємств на підставі наведених в таблиці даних:

Показники	Інвестиційні проекти
	А	Б
1. Обсяг інвестицій, тис. грн.	2300	3500
2. Період експлуатації проекту, років	1	1
3. Сума грошового потоку доходів, тис. грн.	4100	5100
у т.ч. 1-й рік	4100	5100
4. Дисконтна ставка, %	20	20
5. Рівень інфляції, %	12	12
6. Ризик міжнародних інвестицій, %	4	6

Розв’язання.

При разовій інвестиції IRR (внутрішня норма прибутковості) є рішенням рівняння:

(8.28)

Тому для проекту А вона дорівнює:

Для проекту Б внутрішня ставка доходності складає:

Відповідь: об’єднанню підприємств слід прийняти до реалізації інвестиційний проект А, тому що його внутрішня норма доходності є вищою порівняно з проектом Б.

ЗАДАЧА 5. Визначте за допомогою показника „період окупності”, який з проектів для об’єднання підприємств є більш ефективним, якщо обсяг інвестованих коштів у проект А дорівнює 19000 дол., у проект Б – 16700 дол. Період реалізації інвестиційного проекту А – 4 роки, Б – 5 років. Чиста теперішня вартість за проектом А – 18758 дол., за проектом Б – 28221 дол.

Розв’язання.

Строк окупності визначається за формулою:

(8.31)

де I – величина одноразово інвестованих коштів;

Pk – щорічний (середньорічний) чистий дохід від інвестицій.

Формулу (8.24) для визначення чистої теперішньої вартості інвестицій (NPV) можливо адаптувати до умов задачі, в результаті чого одержуємо ,

де – обсяг дисконтованих прибутків (доходів), що отримало об’єднання підприємств.

Величина дисконтованих прибутків (доходів) дорівнює:

а) для проекту А:

дол.;

б) для проекту Б:

дол.

Середній щорічний прибуток визначимо, використовуючи вираз:

де – середній щорічний прибуток об’єднання підприємств від інвестицій;

Тр – період реалізації міжнародного інвестиційного проекту.

Середній щорічний прибуток об’єднання підприємств від інвестицій становить:

а) для проекту А:

дол.;

б) для проекту Б:

дол.

Термін (період) окупності інвестиційного проекту складає:

а) для проекту А:

року;

б) для проекту Б:

року.

Відповідь: більш ефективним є проект Б, тому що він швидше окупається.

ЗАДАЧА 6. Завдяки іноземному інвестуванню об’єднання підприємств з іноземними інвестиціями сподівається в наступні 5 років одержати такі чисті прибутки:

1-й рік – 25 тис. євро;

2-й рік – 32 тис. євро;

3-й рік – 34 тис. євро;

4-й рік – 23 тис. євро;

5-й рік – 21 тис. євро.

Визначте середню норму (ставку) прибутковості проекту, якщо початкові інвестиції дорівнюють 180 тис. євро.

Розв’язання.

Середня норма (ставка) прибутковості інвестування – ARR – визначається за формулою:

(8.32)

n – період реалізації інвестиційного проекту;

k – роки реалізації проекту (1, 2, 3..., n);

Pk – дохід (грошові надходження) в k-ому році реалізації проекту;

I – обсяг разової інвестиції (грошового відтоку коштів).

Підставивши у формулу (8.32) задані значення, одержуємо

Відповідь: середня норма (ставка) прибутковості інвестиційного проекту становить 30%.

ЗАДАЧА 7. Визначте коефіцієнт фінансової стійкості, загальний коефіцієнт покриття (коефіцієнт поточної ліквідності), коефіцієнт загальної оборотності активів та зробіть висновки про фінансовий стан і платоспроможність ТНК.

Довгострокові зобов’язання 13200 тис. €, короткострокові зобов’язання 24000 тис. €, лізингові розрахунки за обладнання 2100 тис. €, ринкова вартість власного капіталу 79600 тис. €, дебіторська заборгованість 10400 тис. €, цінні папери, що швидко реалізуються, 1400 тис. €, грошові кошти 1900 тис. €, валюта балансу 98800 тис. €, товарно-матеріальні запаси 42700 тис. €, виручка від реалізації продукції 120000 тис. €.

ЗАДАЧА 8. Знайдіть рентабельність основного капіталу, рентабельність власного капіталу, рентабельність продажу і продуктивність праці для ТНК.

Чисельність зайнятих 30000 чол., грошові кошти 500 тис. $, валюта балансу 130000 тис. $, ринкова вартість власного капіталу 68000 тис. $, виручка від реалізації товарної продукції 80400 тис. $, первісна вартість основного капіталу 65000 тис. $, його знос 12%, кредиторська заборгованість 27000 тис. $, дебіторська заборгованість 26000 тис. $, рентабельність активів ТНК становить 25%.

ЗАДАЧА 9. Визначте коефіцієнт маневреності, коефіцієнт автономії й коефіцієнт абсолютної ліквідності та зробіть висновки про фінансовий стан і платоспроможність ТНК.

Валюта балансу дорівнює 86050 тис. €, короткострокові зобов’язання 14600 тис. €, товарно-матеріальні запаси 10500 тис. €, дебіторська заборгованість 15000 тис. €, грошові кошти компанії 3000 тис. €, ринкова вартість власного капіталу 55900 тис. €, цінні папери, що швидко реалізуються, 1100 тис. €.

ЗАДАЧА 10. Знайдіть внутрішню норму доходності та чисту теперішню вартість інвестиційного проекту при дисконтній ставці 40%, якщо інвестиційний проект реалізується протягом двох років. Обсяг інвестованих коштів 25 млн. грн. У 1-й рік інвестор не одержить доходів, у 2-й рік доход становить 40 млн. грн. Якому з критеріїв ефективності слід надати перевагу і який можна зробити висновок про ефективність проекту?

ЗАДАЧА 11. Обґрунтуйте доцільність іноземного інвестування за допомогою чистої теперішньої вартості інвестицій, якщо загальний обсяг інвестованих коштів 5000 тис. євро, з яких у 1-й рік вкладено 3000 тис. євро, у 2-й рік – 2000 тис. євро. Сума грошового потоку доходів від інвестицій 7000 тис. євро, у т.ч. в 1-й рік одержано 1000 тис. євро, у 2-й рік – 3000 тис. євро, в 3-й – 3000 тис. євро. Безризикова ставка за депозитними вкладами в євро 10%, середньорічний темп інфляції 8%, інвестиційний ризик 5%.

ЗАДАЧА 12. Транснаціональній корпорації запропоновано інвестувати 500 тис. дол. на 5 років за умови повернення цієї суми рівними частинами, тобто по 100 тис. дол. щорічно. Через 5 років корпорація одержить додатково 160 тис. дол. прибутку. Темп доларової інфляції становить 3% на рік, ризик міжнародного інвестування оцінено в 2%. За допомогою індексу рентабельності інвестицій визначте, чи погодиться корпорація на цю пропозицію, чи покладе зазначені кошти на депозитний рахунок під 8% річних.

ЗАДАЧА 13. Завдяки іноземному інвестуванню об’єднання підприємств з іноземними інвестиціями сподівається в наступні 5 років одержати такі чисті прибутки:

1-й рік –16 тис. дол.;

2-й рік – 26 тис. дол.;

3-й рік – 27 тис. дол.;

4-й рік – 19 тис. дол.;

5-й рік – 20 тис. дол.

Визначте середню норму (ставку) прибутковості проекту, якщо початкові інвестиції дорівнюють 130 тис. дол.

ЗАДАЧА 14. Визначте за допомогою показника „період окупності”, який з проектів є більш ефективним. Обсяг інвестованих коштів у проект А дорівнює 42000 грн., у проект Б – 38000 грн. Період реалізації міжнародного інвестиційного проекту А – 5 років, проекту Б – 3 роки. Чиста теперішня вартість інвестиційного проекту А – 39000 грн., проекту Б – 36000 грн.

ЗАДАЧА 15. На основі наведених даних визначте найприйнятніший варіант вкладення коштів за допомогою методики оцінки ефективності інвестиційних проектів „період окупності”. Чиста теперішня вартість інвестиційного проекту А – 9780 дол., проекту Б – 8930 дол. Період реалізації інвестиційного проекту А – 2 роки, проекту Б – 4 роки. Обсяг інвестованих коштів за проектом А – 8000 дол., проектом Б – 7500 дол.

ЗАДАЧА 16. За допомогою внутрішньої норми доходності визначте, який з альтернативних інвестиційних проектів слід прийняти до реалізації на підставі наведених в таблиці даних:

Показники	Інвестиційні проекти
	А	Б
1. Обсяг інвестицій, тис. грн.	1500	1700
2. Період експлуатації проекту, років	1	1
3. Сума грошового потоку доходів, тис. грн.	2300	2600
у т.ч. 1-й рік	2300	2600
4. Дисконтна ставка, %	10	10
5. Рівень інфляції, %	5	5
6. Ризик міжнародних інвестицій, %	2	3

8.2.3. Тестові завдання для контролю знань

1. До внутрішніх джерел фінансування поточних та інвестиційних об’єднань підприємств належать:

а) нерозподілений прибуток, що реінвестується, та банківські кредити;

б) нерозподілений прибуток, що реінвестується, та накопичена амортизація;

в) акціонерний капітал і синдиковані позики;

г) кредитні лінії, додаткова емісія акцій та облігацій об’єднання підприємства.

2. Неттингом (неттуванням) називають:

а) кредитні лінії та юридично формалізовані контракти, що відновлюються протягом тривалого періоду часу;

б) договір між банком і його корпоративним клієнтом, який містить банківську обіцянку надати клієнту певну суму грошей до деякого ліміту протягом певного терміну;

в) процедуру, яка базується на визначенні сальдо додатним і від’ємних потоків валюти ТНК і допомагає зменшити витрати на хеджування операційного ризику;

г) розміщення материнською компанією цільових фондів на строковому депозиті в банку своєї країни з умовою передання цих грошових коштів дочірній компанії.

3. До складу показників фінансового стану об’єднання підприємств входять:

а) рентабельність основного капіталу, коефіцієнт маневреності, коефіцієнт автономії, коефіцієнт інвестування власних коштів, коефіцієнт забезпечення необоротних активів;

б) рівень функціонуючого капіталу, коефіцієнт оборотності власного капіталу, загальний коефіцієнт покриття, коефіцієнт фінансової стійкості, витрати на „ноу-хау”;

в) коефіцієнт абсолютної ліквідності, проміжний коефіцієнт покриття, продуктивність праці, рентабельність власного капіталу, загальний коефіцієнт інвестування;

г) коефіцієнт фінансової стійкості, коефіцієнт автономії, коефіцієнт забезпечення необоротних активів, співвідношення оборотного й необоротного капіталу, коефіцієнт інвестування власних коштів.

4. Комерційна (фінансова) ефективність проекту:

а) визначає фінансові наслідки здійснення інвестиційних проектів для бюджетів різного рівня (державного, регіонального, місцевого);

б) характеризує співвідношення результатів і витрат реалізації інвестиційного проекту;

в) відображає фінансові наслідки здійснення інвестицій для його безпосередніх учасників;

г) враховує витрати й результати, які пов’язані з реалізацією інвестиційного проекту, виходять за межі прямих фінансових інтересів його учасників і допускають грошову оцінку.

5. До групи ресурсних критеріїв ефективності інвестицій належать:

а) максимум прибутку або доходності, мінімум витрат, мінімальний час досягнення мети, максимум охопленої частки товарного ринку;

б) наявність фінансових ресурсів, забезпечення будівництва спеціалістами відповідного профілю і кваліфікації, наявність необхідного науково-технічного заділу, наявність варіантів конкуруючих технологій для реалізації проекту;

в) вимоги стандартів і конвенцій, беззбитковість, патентоздатність та інші умови дотримання прав інтелектуальної власності, норми національного й міжнародного права;

г) висока якість продукції, мінімум витрат, наявність фінансових ресурсів, патентоздатність та інші умови дотримання прав інтелектуальної власності.

6. До динамічних (дисконтованих) критеріальних оцінок ефективності інвестування належить:

а) індекс рентабельності інвестицій, термін окупності інвестицій, внутрішня норма прибутковості;

б) чиста теперішня вартість інвестицій, коефіцієнт ефективності інвестицій (середня норма прибутковості), індекс рентабельності інвестицій;

в) внутрішня норма прибутковості, чиста теперішня вартість інвестицій, індекс рентабельності інвестицій;

г) термін окупності інвестицій, чиста теперішня вартість інвестицій, коефіцієнт ефективності інвестицій (середня норма прибутковості).

7. Придбання офісної споруди є прикладом:

а) реальної (капітальної) інвестиції;

б) фінансової інвестиції;

в) реінвестиції;

г) спільної інвестиції;

д) неінвестиційної операції.

8. Спрямування капіталу в технічний розвиток об’єднання підприємств на 10-місячний термін являє собою:

а) довгострокову інвестицію;

б) короткострокову інвестицію;

в) середньострокову інвестицію;

г) не є інвестицією.

Література до розділу 8

Бланк И.А. Основы финансового менеджмента. Т.2. – К.: Ника-Центр, Эльга, 2001. – 512 с.
Бутинець Ф.Ф., Горецька Л.Л. Бухгалтерський облік у зарубіжних країнах. Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів спеціальності 7.050106 „Облік і аудит”. – Житомир: ПП „Рута”, 2002. – 544с.
Горицька Н.Г. Сучасний бухгалтерський облік і фінансова звітність в галузях національної економіки України. – К.: Приватне підприємство „Рубін”, 2005. – 492с.
Должанський І.З., Загорна Т.О., Удалих О.О., Герасименко І.М., Ращупкіна В.М. Управління потенціалом підприємства: Навчальний посібник. –К.: Центр навчальної літератури, 2006. – 362 с.
Економіка та організація діяльності об’єднань підприємств: Навчальний посібник / Чепурда Л.М., Бєляєва С.С., Плахотнікова М.В. та ін. За заг. ред. Л.М. Чепурди. – К.: ВД „Професіонал”, 2005. – 272 с.
Загвойська Л.Д., Маселко Т.Є., Якуба М.М. Економічний аналіз інвестиційних проектів: Навчальний посібник. – Львів: ВФ „Афіша”, 2006. – 320 с.
Количественные методы финансового анализа / Под ред. Дж. Брауна и М.П. Крицмена: Пер. с англ. – М.: ИНФРА-М, 1996. – С. 9-17, 91-125.
Международный менеджмент. Учебник для вузов / Под ред. С.Э. Пивоварова, Д.И. Баркана, Л.С. Тарасевича, А.И. Майзеля. – СПб: Издательство Питер, 2000. – С. 306-493.
Науменкова С.В., Андреєв А.В., Журавка Ф.О. Фінансовий ринок та інвестиції: Збірник тестових вправ і завдань. – К.: Т-во „Знання”, КОО, 2000. – 214 с.
Нестеренко Ж.К., Череп А.В. Економічний аналіз фінансово-господарської діяльності підприємства: Навч. посіб. – К.: Центр навчальної літератури, 2005. – 122 с.
Нікбахт Є., Гроппеллі А. Фінанси / Пер. з англ. – К.: „Вік”, „Глобус”, 1992. – С. 38-58, 83-94, 111-140.
Світова економіка: Підручник / А.С. Філіпенко, О.І. Рогач, О.І. Шнирков та ін. – К.: Либідь, 2000. – С. 132-182.
Федоренко В.Г., Гойко А.Ф. Інвестознавство: Підручник / За наук. ред. В.Г. Федоренка. – К.: МАУП, 2000. – С. 371-377.
Фінанси зарубіжних корпорацій: Навч. посібник / В.М. Суторміна, В.М. Федосов, Н.С. Рязанова; за ред.. В.М. Федосова. – К.: Либідь, 1993. – 247 с.
Шарп У., Александер Г., Бейли Дж. Инвестиции / Пер. с англ. – М.: ИНФРА-М, 1997. – С. 169-219, 221-228, 251-254, 420-422, 548-584.
Якубовський С.О., Козак Ю.Г., Савчук О.В. та ін. Транснаціональні корпорації: особливості інвестиційної діяльності: Навч. посібник. – К.: Центр навчальної літератури, 2006. – 488 с.

РОЗДІЛ 9

ОСОБЛИВОСТІ ОРГАНІЗАЦІЇ І ДІЯЛЬНОСТІ ПРОМИСЛОВО -ФІНАНСОВИХ ГРУП

9.1. ІНФОРМАЦІЙНО-ТЕОРЕТИЧНИЙ БЛОК

9.1.1. Промислово-фінансові групи на економічному ринку: поняття, типи, функції, фінанси

На початку XXI ст. інтеграція промислового й банківського капіталу охопила весь економічний простір світу. Сучасними дослідниками продовжується пошук ефективних форм міжфірмових зв'язків, які посідали б проміжне положення між власне ринковими відносинами й внутрішньо фірмовою організацією. Це обумовлено прагненням забезпечити найвищу економічну ефективність при поєднанні переваг концентрації матеріальних та нематеріальних ресурсів з перевагами децентралізації управління й відповідальності.

ПФГ — це сукупність юридичних осіб, які частково або повністю поєднали свої активи з метою економічної й технічної інтеграції для реалізації інноваційних програм, підвищення конкурентоспроможності, розширення ринку збуту, створення робочих місць та підвищення прибутковості виробництва.

У наш час набули поширення як традиційні концерни на чолі з великою промисловою корпорацією, так і універсальні міжгалузеві групи, які сформувалися навколо банків. При виникненні цієї структури ПФГ розглядалися як об’єднання великих фірм і компаній, між якими розвивалися відносини економічної та фінансової взаємозалежності й здійснювався поділ праці та її кооперування. Нині ПФГ охоплюють дослідницькі організації, торговельні фірми, промислові підприємства, банки, страхові компанії, пенсійні та інвестиційні фонди, тобто всі ці господарські структури стають основою економіки провідних індустріальних країн.

Світовий досвід свідчить, що основними закономірностями розвитку ПФГ є наступні:

розвиток трастових відносин ;

концентрація власності, у тому числі через перехресне володіння акціями;

довгострокові перспективи інвестицій і власності на основі високого рівня експертизи проектів;

управлінська незалежність і міжфірмова конкуренція членів групи при реалізації сумісних проектів усередині групи;

сумісна маркетингова діяльність за умови жорсткої конкуренції вертикальних інтегрованих груп.

Термін ПФГ розглядається в широкому й вузькому розумінні цієї категорії. У широкому значенні — це будь-які форми відносно стійкого співробітництва й взаємосинтезу виробничого й фінансового капіталу. У вузькому значенні — це форма об’єднання промислових і фінансових структур, що відповідають показникам і критеріям відповідних законодавчих актів.

Процес створення ПФГ займає близько 2-3 років і пов’заний з консолідацією капіталу, налагодженням обліку, формуванням внутрішнього управлінського механізму.

Існують обмеження на участь у ПФГ:

забороняється участь більше ніж в одній ПФГ;

дочірні підприємства можуть входити до складу ПФГ тільки з основним підприємством;

державні й місцеві унітарні підприємства малого бізнесу можуть увійти до складу ПФГ на умовах, визначених власником майна;

учасниками ПФГ не можуть бути громадські й релігійні організації.

Виділяють три основні типи ПФГ.

До першого типу належать ПФГ, учасники яких створили акціонерну компанію шляхом об’єднання свого капіталу. Основною ланкою таких ПФГ є центральна компанія (рис. 7.1).

Центральна компанія є юридичною особою й виступає основним товариством, засновниками якої є всі учасники договору про створення ПФГ.

Рис. 9.1 Перший тип ПФГ

Центральною компанією можуть бути:

інвестиційні фонди та інвестиційні компанії;

господарські товариства (відкриті, закриті AT, товариства з обмеженою відповідальністю);

спілки;

асоціації.

Функції ПФГ є широкими:

вступає від імені всіх учасників ПФГ у відносини з державою та іншими особами;

веде роботу із цінними паперами, складає звітність і баланс;

здійснює фінансовий менеджмент;

розробляє бізнес-плани;

• проводить діагностику й аналіз фінансово-господарської діяльності підприємств.

Заснування центральної компанії полегшує завдання формування ПФГ, але інколи може ускладнити вирішення проблем управлінського характеру.

Проблема, з якою інколи стикається ПФГ цього типу; — це грошовий внесок. Часто ці внески мають символічну суму, така форма утворення уставного капіталу централізованої компанії надає їй можливість самостійно приймати серйозні управлінські рішення й серйозно впливати на сумісну діяльність. Такий тип ПФГ характерний для Японії, де центральним органом координації компанії є збори президентів фірм, яким властива значна закритість (така закритість стосується навіть порядку денного). Робота таких ПФГ базується на принципі допомоги компаніям – членам групи, які зазнають певних труднощів.

Операції, що відбуваються у групах, проводяться через генеральну (центральну) компанію, яка реалізує продукцію, вироблену фірмами цієї ПФГ, і купує сировину. Якщо контрагентом на ринку стає той, хто пропонує найбільш низькі ціни, то за взаємною домовленістю спочатку визначається контрагент, а потім уже відпрацьовуються умови угоди. Позитивним є те, що корпорації весь час працюють з наперед визначеними контрагентами й міжфірмові зв’язки мають довгостроковий характер. Отже, маючи довгострокові ділові зв’язки корпорація може здійснювати довгострокові інвестиції, працювати разом з партнерами над інноваційними технологіями .

У Японії також існують компанії, засновані спільно всіма партнерами групи, наприклад, для розвитку джерел нафтових ресурсів за кордоном, для вирішення проблем інформаційних технологій, космічного зв'язку. Консолідує учасників такої групи можливість використання спільного інформаційного потенціалу. Але слід зазначити, що взаємовідносини між учасниками ПФГ даного типу — це одночасно і співпраця, і конкуренція. Участь у групі не позбавляє фірми можливості самостійного розвитку, а відтак — і конкурентного протистояння між ними.

Другий тип ПФГ (рис 9.2) — де центральне місце займає холдингова компанія, що має контрольний пакет акцій, вона автоматично перетворюється на управлінський центр усієї групи.

До третього типу ПФГ (рис. 9.3) належать групи, у яких центром власності виступає кредитно-фінансова установа (як правило, це комерційний банк). Як власник контрольних пакетів акцій, банк нічим не відрізняється від звичайної холдингової компанії. У структурі банку може бути управління холдингу, яке безпосередньо виконує функції центру управління власністю. На цій основі будуються всі інші відносини між учасниками ПФГ.

Рис. 9.2 Другий тип ПФГ

Рис. 9.3 Третій тип ПФГ

У структурі банку може бути управління холдингу, яке безпосередньо виконує функції центру управління власністю. На цій основі будуються всі інші відносини між учасниками ПФГ.

9.1.2. Сучасний стан промислово-фінансових груп, управління діяльністю

Аналіз динаміки розвитку ПФГ доводить, що їх існує дві групи. Одна це об’єднання великих фірм — це і є утворення власне ПФГ. Друга група являє собою ряд дрібних фірм, що групуються навколо однієї великої фірми. Такий вид групування це мережа майнових і контрактних відносин між великою фірмою-олігополістом та дрібними фірмами. Інтеграція підприємств у рамках такого утворення, де контроль за діяльністю учасників встановлюється зверху вниз. Присутня інколи й горизонтальна інтеграція у виробництві готових товарів і наданні послуг.

Практика показала, що при виробництві всіх необхідних складових або деталей для випуску продукції (особливо складної) у рамках однієї фірми веде до втрат, які завжди перевищують можливі переваги подібної монополізації.

Справа в тому, що технологія виробництва зумовлює оптимальний розмір виробництва, вихід за межі цього розміру веде до економічних втрат. Компанії, які купують компоненти своїх виробів у зовнішніх постачальників, мають ряд переваг таких, як уникання властивого великому бізнесу організаційного розбухання. Компанії при використанні нової технології мають переваги в тому, що їм не потрібно купувати її на стороні, оскільки вона створюється постачальниками, й не виникає необхідності займатися перенавчанням персоналу й вносити зміни у процедурі управління та організації.

Останнім часом, на відміну від перших ПФГ з технологічно пов’язаних між собою підприємств, типовим стало диверсифіковане виробництво. Сьогодні кожна з 500 великих компаній США має в середньому підприємства 11, а інколи і до 50 галузей. У групі 100 провідних промислових фірм Великої Британії багатогалузевими є 96, у Франції — 84, в Італії — 90 [3].

Промислові компанії часто володіють банками або фінансовими компаніями. Так, «Дженерал Моторс» є одним з найбільших у США постачальником комерційних кредитів. «Дженерал Електрік Кепітл» фінансує злиття й поглинання за рахунок позикових коштів і має справу з комерційним лізингом літаків і промислового обладнання. Поєднання промислового й фінансового капіталів є не випадковим і має під собою реальну базу. Володіння фінансовими операціями сприяє розвитку основного бізнесу, наприклад, через кредитування споживачів. Завдяки власним фінансовим компаніям є можливість мобілізувати капітали, не звертаючись за допомогою до банків.

Склад учасників ПФГ з часом змінюється. У 70-90-х роках XX ст. різко активізувалися процеси злиття й поглинання найбільших компаній. Деяка частина злиття й поглинань відбувається в межах однієї і тієї ж ПФГ.

Великі ПФГ, як правило, мають цілу мережу науково-дослідних підрозділів і діють за принципом «наука — виробництво — фінансові структури — ринок». Ще один напрям їх діяльності — це придбання компаній, які досягли успіху в розробці технологій, що дає можливість доповнити й збагатити їхню технологічну базу. Фінансуючи венчурні фірми, компанія фактично контролює її діяльність. Крім того, набуло поширення явище, коли ПФГ скуповують венчурні фірми, які є перспективними щодо так званих довгострокових інтересів ПФГ.

Набувають поширення ПФГ і в країнах СНД. Зокрема, у Російській Федерації офіційно зареєстровано 72 ПФГ (у 1993 — одна). У складі цих об'єднань підприємств — 1121 юридична особа, у тому числі 154 — фінансово-кредитні установи. Загальна кількість зайнятих у ПФГ — близько 4 млн. чол., річний обсяг виробництва — 65 млрд. руб. [4].

Підприємства, об'єднуючись у ПФГ, одержують широкі перспективи для розвитку:

кооперування в постачально-збутовій діяльності;

підвищення погодженості дій підприємств в умовах виробничого кооперування;

розширення кількості інвесторів, зміцнення відносин з кредитно-фінансовими установами;

об'єднання інвестиційних ресурсів;

оптимізація матеріально-фінансових потоків;

зменшення потреби в оборотних коштах на підставі зміцнення платіжної дисципліни партнерів у групі, високооборотних товарних кредитів, векселів, транспортних цін тощо;

полегшення відстоювання групових інтересів у державних інстанціях;

прагнення скористатися потенційними можливостями інтеграції без жорсткої централізації контролю за ресурсами.

Одним з визначальних чинників подальшого розвитку ПФГ є взаємовідносини між підприємствами об’єднань і банками. Останнім часом банки все більше намагаються вийти за межі розрахунково-касового обслуговування підприємств, а купівля ними акцій промислових підприємств свідчить про наміри банків довгостроково співпрацювати в структурі ПФГ.

На підставі аналізу діяльності таких структур в інших країнах необхідно розробляти власні механізми інтеграції капіталу в структури ПФГ власної країни.

Вищим органом управління ПФГ є рада, яка складається з представників усіх її учасників компанії. Держава бере участь в управлінні ПФГ через роботу представництв зацікавлених установ на зборах акціонерів і в раді директорів.

Наприклад, у Росії в раді директорів нафтових інтегрованих компаній беруть участь співробітники Держкоммайна, антимонопольних компаній, мінпаливенерго.

Механізм управління ПФГ залежить від засад утворення ПФГ: її основою може бути конгломератне або засноване на кооперуванні об’єднання підприємств.

Конгломератний тип об’єднання підприємств — це об’єднання підприємств, не пов'язаних між собою системою кооперування виробництва. Основою такого об’єднання є участь у загальному капіталі й залежність кожного учасника від його збільшення, де координаційну роль відіграють банки.

Другий тип пов’язаний з виробничим кооперуванням на основі об’єднання й підпорядкування головному підприємству всіх інших учасників групи (банків, страхових компаній тощо). Наприклад, групи в нафтодобувній і нафтопереробній промисловості Росії.

У зазначених вище об’єднаннях у системі управління спостерігаються як загальні риси, так і суттєві відмінності. Отже, у разі об’єднання різних виробництв( за видом діяльності) з’являються серйозні труднощі в управлінні різнорідними підсистемами, ускладнюються питання прийняття рішень його управлінським центром, що потребує синхронізації дій усіх учасників ПФГ. Перевагою є те, що в даному випадку досягається більша стійкість на ринку ПФГ у цілому. Тому при утворенні високодиверсифікованих ПФГ необхідний більш високий рівень об’єднання активів усіх учасників, аж до їх злиття.

Аналіз рівня управління ПФГ свідчить про серйозні проблеми цієї сфери діяльності. Так, на деяких підприємствах відсутні стратегічні плани їх розвитку, немає бізнес-планів, інвестиційних проектів. Деякі компанії не утруднюють своє існування формуванням привабливої дивідендної політики і не вважають за потрібне проводити постійну роботу з акціонерами, у тому числі і з членами трудового колективу. Щоб вирішити ці проблеми, на Заході набула поширення практика створення стандартів і внутрішніх правил, які регулюють порядок корпоративного управління, що дістали назву Кодексу корпоративного управління.

Незважаючи на незначну кількість ПФГ в Україні, усе ж таки практика застосування таких стандартів буде корисною, оскільки наявність таких норм дає можливість акціонерам контролювати діяльність менеджменту й забезпечувати свої законні інтереси.

Удосконалення управління у ПФГ — це один з найважливіших заходів, який необхідно здійснити для збільшення притоку інвестицій у всі галузі української економіки як від внутрішніх, так і від зовнішніх інвесторів.

9.1.3 Законодавче регулювання створення й діяльності ПФГ в Україні

Порядок створення, реорганізації та ліквідації ПФГ в Україні, а також фінансово-економічні умови їх діяльності визначені Законом України " Про промислово-фінансові групи в Україні" від 21. 11. 1995 року (далі - Законом). Указаним законодавчим актом регламентовано:

Правовий статус головного підприємства і учасників ПФГ.

Обмеження на створення ПФГ в Україні.

Механізм створення та державної реєстрації ПФГ.

Державна підтримка функціонування ПФГ.

Облік і звітність щодо кінцевої та проміжної продукції ПФГ.

Умови реорганізації та ліквідації ПФГ.

Визначення правового статусу головного підприємства та учасників ПФГ.

Проте, як свідчить світовий досвід, створення ПФГ не має на меті виконання державних програм розвитку пріоритетних галузей, а в основному - отримання певних економічних вигод від такого об'єднання. Тому в Законі логічно було б передбачити також можливість створення ПФГ з метою власних інтересів учасників.

Однак, слід зазначити, що надання цим пунктом Закону підприємствам — учасникам ПФГ виробничої та фінансової самостійності не відповідає вимогам п. 5 ст.3 про необхідність затвердження постановою КМУ вичерпного переліку найменувань кінцевої продукції ПФГ, а також п.З ст. 5, яким передбачене державне регулювання цін на кінцеву продукцію ПФГ.

Генеральна угода про сумісну діяльність з виробництва кінцевої продукції ПФГ включає: назву ПФГ; перелік затверджених у встановленому законодавством порядку державних програм, з метою реалізації яких створюється ПФГ; визначення головного підприємства ПФГ та перелік її учасників; кандидатуру президента ПФГ, його права й обов’язки, порядок звільнення з посади; перелік кінцевої продукції ПФГ; термін дії угоди; інші умови, передбачені законодавством, та ті, які визначають необхідними ініціатори створення ПФГ.

Головне підприємство ПФГ не несе відповідальності за зобов'язаннями учасників ПФГ, учасники ПФГ не несуть відповідальності за зобов'язаннями головного підприємства, якщо інше не обумовлене двосторонніми договорами.

Порядок створення транснаціональних ПФГ в Україні регламентується Законом України «Про промислово-фінансові групи в Україні» від 21.11.1995 року. Відповідно до п. 7 ст. 1 цього закону транснаціональна ПФГ — це ПФГ, до складу учасників якої входять українські та іноземні юридичні особи.

Рішення про створення (реєстрацію) транснаціональної ПФГ приймаються Кабінетом Міністрів України лише за умов попереднього укладення міждержавного договору, що підлягає ратифікації Верховною Радою України. Міждержавним договором про створення ПФГ повинні бути затверджені: генеральна угода про сумісну діяльність з виробництва певної продукції ПФГ; назва ПФГ; головне підприємство ПФГ; вичерпний перелік учасників ПФГ; вичерпний перелік кінцевої продукції ПФГ; термін, на який створюється ПФГ; умови оподаткування головного підприємства й учасників ПФГ відповідно до законів України, гарантії від змін податкового законодавства; умови перетинання митного кордону для проміжної продукції ПФГ і гарантії від їх зміни. На сьогодні транснаціональні ПФГ для України — це в основному міждержавні ПФГ, створені за участю країн СНД. У табл. 9.1 наведені деякі транснаціональні ПФГ за участю України.

Таблиця 9.1

Транснаціональні ПФГ за участю України

№ з/п	Назва	Вид діяльності	Країни підприємств - учасників	Основні партнери
1.	"Інтерпайп" (Україна)	Трубна промисловість: Металургія; Гірничорудна промисловість; Коксохімічна промисловість	Україна, Білорусь	ВАТ "Новомосковський трубний завод"; ВАТ "Нікопольський завод феросплавів" ВАТ "Нижньодніпровський трубопрокатний завод" ЗАТ "Нікопольський південнотрубний завод" Банк "Кредит-Дніпро"
2	"Укртатнафта" м. Кременчук	Виробництво , переробка й реалізація нафтопродуктів	Україна, Росія	ЗАТ "Укртатнафта" (на базі Кременчузького НПЗ)
3	"Нижньогородські автомобілі" м. Нижній Новгород	Автомобілебудування	Росія, Україна, Білорусь, Молдова, Киргизія	ПО "Білоцерківщина" Чернігівський завод карданних валів.
4	"Точність" м. Москва	Розробка, виробництво й реалізація зброї. Розробка й реалізація програм виробництва продукції військового й цивільного призначення	Росія, Україна, Білорусь	Ніжинський науково-виробничий комплекс "Прогрес" ЗАТ "Центральне конструкторське бюро "РИТМ"
5	"Слов'янський папір" м. Москва	Переробка сировини для продукції целюлозно-паперового виробництва	Росія, Україна, Білорусь	ВАТ "Корюківська ФТП"
6	Росагропром м. Москва	Виробництво й реалізація продуктів харчування, фітопродукції	Росія, Україна, Білорусь	М'ясопереробне підприємство "Прикарпаття" Чернігівський м'ясокомбінат. Комбінат "Вінницям'ясо"
7	"Альфагруп"	Виробництво, переробка й реалізація нафтопродуктів	Росія, Україна, інші	AT "Альфа-нафта"

Конвенція про транснаціональні ФПГ (транснаціональні корпорації) встановлює засади співробітництва держав-учасників наведеної конвенції (далі Сторін) в галузі створення й діяльності транснаціональних корпорацій. У Конвенції поняття «транснаціональна корпорація» включає в себе різноманітні транснаціональні структури, у тому числі фінансово-промислові групи, компанії, концерни, холдинги, спільні підприємства, акціонерні товариства з іноземною участю та інші.

Учасниками корпорації можуть бути юридичні особи будь-якої організаційно-правової форми, у тому числі з третіх країн. Порядок реєстрації корпорації визначається законодавством держави — місця її реєстрації.

Відповідно до Конвенції Сторони можуть на паритетній основі здійснювати заходи, які не суперечать законодавству країн і спрямовані на стимулювання створення й діяльності корпорації, у тому числі на:

передавання у довірче управління корпорації або її учаснику пакетів акцій, що належать державі;
зарахування заборгованості підприємства, акції якого реалізуються на інвестиційних конкурсах, в обсяг інвестицій, передбачених умовами конкурса, для корпорації-покупця;
надання державних гарантій для залучення різного роду інвестиційних ресурсів;
відміну подвійного оподаткування учасників корпорації на території Сторін, де діє корпорація та її підприємства-учасники;
здійснення безмитного ввезення й вивозу обладнання, продукції, робіт, послуг і переміщення капіталу між учасниками корпорації;
надання банкам-учасникам корпорації інвестиційних кредитів через Міждержавний банк та іншої фінансової підтримки для реалізації проектів корпорації.

Перелік пріоритетів встановлює галузі, підприємства, види діяльності і регіони, для котрих вводяться пільгові умови залучення інвестицій. Переліки вилучень і пріоритетів підлягають опублікуванню в офіційних виданнях Сторін.

Інвестиціям на території Сторін надається безумовний правовий захист, який забезпечується цією Конвенцією, національним законодавством Сторін, а також міжнародними угодами, учасниками котрих вони є.

Відповідно до п. 9. Конвенції, інвестиції не підлягають націоналізації й не можуть підлягати реквізиції, крім виняткових випадків (стихійних лих, аварій, епідемій, та інших обставин, які мають надзвичайний характер), передбачених національним законодавством Сторін, коли ці заходи приймаються у суспільних інтересах, передбачених Конституцією країни-реципієнта. Націоналізація або реквізиція не можуть бути здійснені без виплати інвестору адекватної компенсації.

Конвенцією передбачено, що інвестор має право купувати акції та інші цінні папери суб'єктів господарювання та інших емітентів, у тому числі державних цінних паперів, відповідно до законодавства країни-реципієнта. Крім цього, інвестор може брати участь у приватизації об'єктів, які перебувають у державній і муніципальній власності, на умовах і у порядку, визначеному законодавством країни-реципієнта. При цьому сторони беруть зобов'язання при проведенні приватизації інформувати один-одного про такі питання:

сутність приватизації;

хід приватизації, у тому числі про аукціони, конкурси, місце й час їх проведення, про підприємства, що приватизуються;

плани-графіки проведення аукціонів, конкурсів;

порядок придбання акцій підприємств, що приватизуються;

продаж об'єктів приватизації;

• найбільш значущі об'єкти, які виносяться на продаж.

Конвенцією передбачена можливість укладання з іноземним інвестором концесійних угод та угод про надання в оренду майна громадян і юридичних осіб країни-реципієнта.

Положення про порядок застосування податку на додану вартість і акцизів з поставок товарів (послуг) з виробничої кооперації при розрахунках між господарюючими суб'єктами держав-учасників СНД.

Суть Положення полягає в тому, що розрахунки за товари (послуги), що постачаються господарюючими суб’єктами держав-учасників Співдружності у відповідності з контрактами (договорами), укладеними відповідно до Протоколу на основі міжнародних галузевих і міжгалузевих угод про виробничу кооперацію, здійснюються за вільними (ринковими) цінами й тарифами без стягування ПДВ і акцизів.

При відвантаженні товарів і наданні послуг відповідно до умов постачання із виробничої кооперації розрахункові документи виписуються без виділення сум ПДВ. На них робиться напис (ставиться штамп) «без ПДВ», а за підакцизними товарами — «без акцизів» з посиланням на Угоду.

Узагальнюючи, слід сказати, що процес формування транснаціональних ПФГ є складним і суперечливим, а міжнародні ПФГ у більшості випадків перебувають на стадії проектів і попередніх домовленостей. У таблиці 9.2 наведений перелік транснаціональних ПФГ за участю України, які перебувають на стадії попереднього розгляду.

Таблиця 9.2

Транснаціональні ПФГ за участю України, що перебувають на стадії попереднього розгляду

Назва ПФГ, країна центральної компанії	Основні напрямки діяльності	Країни підприємств учасників
1	2	3
1. "Міжнародні	Розробка й виробництво двигунів авіаційного та індустріального значення	Росія, Україна
2. "Формаш"(Росія)	Створення й виробництво обладнання для випуску хімічних волокон	Росія, Білорусь, Україна
3. "Вимпел" (Росія)	Створення систем і засобів оборони, телекомунікацій і зв'язку	Росія, Білорусь, Україна
4.'Тарнамет-корд Україна	Виробництво металокорду	Україна, Росія,
5. "Шина" (Україна)	Виробництво шин для транспортних засобів, ремонт покришок, гумових та інших виробів	Україна, Білорусь
6. 'Трансстирол" (Україна)	Виробництво стиролу та полістиролу	Україна, Росія,
7. "Каучук" (Україна)	Виробництво сировини для шинної промисловості	Україна, Росія

Продовження табл. 9.2

1	2	3
8 "УкрЯмал" (Україна)	Видобуток, переробка й реалізація нафтопродуктів	Україна, Росія
9. "Марганець" (Україна)	Видобуток марганцевих руд та виробництво марганцевих феросплавів	Україна, Росія
10. 'Транснафта- труба(Україна)	Виробництво труб нафтового асортименту	Україна, Росія, Азербайджан, Грузія
11. "Фосхім" (Росія)	Видобуток апатитово – нефелінових руд, міндобрив	Росія, Білорусь, Україна, Казахстан
12. "Флохім" (Україна)	Виробництво фотохімічної продукції , аерокосмічних плівок	Україна, Росія
ІЗ. 'Транс-каталіз"	Виробництво мінеральних добрив	Росія, Україна, Білорусія, Узбекистан
14. "ТОС" (Росія)	Виробництво хімічної продукції підгалузі важкого органічного синтезу	Росія, Білорусь, Україна, Казахстан, Узбекистан
15. "Міжнародні авіаційні проекти" (Росія)	Виробництво пасажирських і транспортних літаків	Росія, Україна
16. "Ядро" (Росія)	Виробництво ядерного палива	Росія, Україна
17. "Ефект" (Росія)	Розробка й виробництво радіотехнічних засобів, високотехнологічних товарів народного споживання	Росія, Україна
18. "Російська електроніка" (Росія)	Розвиток електронної промисловості	Росія, Україна, Білорусь

Наййбільш опрацьовані Україною питання створення ПФГ «Міжнародні авіамотори». До складу групи включений ряд підприємств шести областей України (табл. 9.3)

Таблиця 9.3

Підприємства України, включені до ПФГ "Міжнародні авіамотори"

Регіони	Підприємства
Дніпропетровська область	"Авіаагрегат" Південний машинобудівний завод, Південнотрубний завод
Запорізька область	ЗМ Б "Прогрес", "Дніпроспецсталь", комбінат "Запоріжсталь" ПУ "Кремнійполімер"
м. Київ	Авіаційний НТ імені О.Антонова, Авіаційне виробниче об'єднання
м. Харків	Харківське виробниче об'єднання "ФЕД"
м. Миколаїв	Б "Машинпроекг", завод "Зоря"
Автономна Республіка Крим	НДЦ "Вертоліт"

Розвиток кооперування в межах міжнародної ФПГ на основі створення спільного виробництва авіамоторів викликаний об'єктивними умовами розвитку сучасного технічно складного виробництва. Тому даний вид продукції не може створюватися і вироблятися в рамках підприємств України й лише їх силами. Тут партнери на основі розподілу між собою всієї програми виробництва єдиного продукту, починаючи з його проектно-конструкторського підготування, випуску і закінчуючи удосконаленням продукту, організовують спільне виробництво в рамках ФПГ (20, с. 20). Причиною такого становища, безперечно, є недостатність практичного досвіду, низька координація зусиль різних відомств, які повинні забезпечувати відповідність державних і приватних інтересів. Крім цього, очевидною є невідпрацьованість процедур вияву проблем і втрачених можливостей у практичній реалізації завдань зі створення й діяльності міжнародних ПФГ. Однією з найбільш важливих проблем організації транснаціональних (міждержавних) фінансово-промислових груп є також відмінності в національних законодавствах, які постійно узгоджуються.

9.2. АНАЛІТИЧНО-ПРАКТИЧНИЙ БЛОК

9.2.1. Контрольні запитання й завдання

1. Назвіть основні закономірності розвитку ПФГ?

2. Які існують обмеження на участь у ПФГ?

3. Назвіть основні типи ПФГ.

4. Визначте функції центральної компанії ПФГ.

5. У чому сутність конгломератного типу об’єднань підприємств?

6. Яке призначення Кодексу корпоративного управління?

7. Назвіть основні закономірності формування ПФГ.

8. Який стан справ щодо формування ПФГ в Україні?

9.2.2. Тестові завдання для контролю знань

ПФГ – це…

а) сукупність юридичних осіб, які повністю або частково об’єднали свої активи на основі договору про створення цієї структури з метою техніко-економічної інтеграції для реалізації інвестиційно-інноваційних та інших програм;

б) сукупність юридичних та фізичних осіб, які повністю об’єднали свої активи на основі договору про створення цієї структури з метою техніко-економічної інтеграції для реалізації інвестиційно-інноваційних та інших програм;

в) сукупність юридичних осіб, які частково об’єднали свої активи на основі договору про створення цієї структури з метою техніко-економічної інтеграції для реалізації інвестиційно-інноваційних та інших програм;

г) сукупність фізичних осіб, які повністю об’єднали свої активи на основі договору про створення цієї структури з метою техніко-економічної інтеграції для реалізації інвестиційно-інноваційних та інших програм.

Основні закономірності розвитку ПФГ:

а) цілеспрямована концентрація власності, у тому числі через перехресне володіння акціями;

б) розвиток трастових відносин усередині групи;

в) високий рівень управлінської незалежності й міжфірмової конкуренції членів групи при реалізації проектів усередині групи;

г)всі відповіді правильні.

Існують обмеження на участь у ПФГ. Знайти неправильну відповідь.

а) Забороняється участь більше ніж в одній ПФГ;

б) дочірні підприємства можуть входити до складу ПФГ тільки разом зі своїм підприємством;

в) державні й місцеві унітарні підприємства малого бізнесу можуть увійти до складу ПФГ на умовах, визначених власником майна;

г) учасниками ПФГ можуть бути громадські й релігійні організації.

Центральною компанією називається …

а) юридична особа, засновниками якої є всі учасники договору про створення ПФГ і яка виступає основним товариством щодо всіх інших учасників ПФГ;

б) юридичні особи, засновниками якої є всі учасники договору про створення ПФГ і яка виступає основним товариством щодо інших учасників ПФГ;

в) фізична особа, засновниками якої є учасники договору про створення ПФГ і яка виступає основним товариством щодо всіх інших учасників ПФГ;

г) правильна відповідь відсутня.

5.Центральною компанією можуть бути:

а) інвестиційні фонди та інвестиційні компанії;

б) господарські товариства;

в) спілки та асоціації;

г) всі відповіді правильні.

6. Функції ПФГ. Знайти неправильну відповідь.

а) Виступає від імені учасників ПФГ у відносини з державою та іншими особами;

б) проводить аналіз виробничої та фінансової діяльності підприємства;

в) проводить роботу з цінними паперами;

г) здійснює фінансовий менеджмент.

7. Другий тип ПФГ – це групи, де центральне місце посідає:

а) комерційний банк;

б) акціонерне товариство;

в) холдингова компанія;

г) дочірнє підприємство.

8. Вищим органом управління ПФГ є:

а) учасник, який має найбільший пакет акцій;

б) рада керівників на чолі з головним акціонером;

в) рада директорів;

г) рада керівників, яка складається з представників усіх її учасників.

Література до розділу 9

Цивільний кодекс України // Голос України. — 2003. — 12 березня. — № 45-46.
Господарський кодекс України. — 14.03.2003р. — № 49-50.
Вінник О. Господарські товариства і виробничі кооперативи. Правове становище. — К.: Т-во «Знання», КОО, 1998. — 309 с
Клейнер Г. Управление корпоративными предприятиями в переходной экономике. // Вопросы экономики. — 1999. — № 8.
Клейнер Г., Нагрудная Я. Структурно-интеграционные процессы в экономике: принципы формирования и возможности финансово-промышленных групп. - Экономика и математические методы. — 1995. — т. 31, вып.2.
Куликов В. Образование финансово-промышленных групп. //Российский экономический журнал. — 1994. — № 1.

7. Кулагин М. И. Предпринимательство и право: опыт Запада. — М.: Дело, 1992. — 144 с.

РОЗДІЛ 10

ГЛОБАЛІЗАЦІЯ РИНКІВ І ТРАНСНАЦІОНАЛЬНІ КОРПОРАЦІЇ

10.1. ІНФОРМАЦІЙНО-ТЕОРЕТИЧНИЙ БЛОК

10.1.1. Поняття, етапи розвитку міжнародного бізнесу та його відмінність від національної моделі підприємницької діяльності

Міжнародний бізнес – це ділові відносини між суб’єктами господарської діяльності різних країн. Лише чітке розуміння причин вигідності для фірми міжнародних (а не внутрішньодержавних) операцій дозволяє усвідомити природу і специфіку міжнародного бізнесу (рис. 10.1).

Рис. 10.1. Міжнародні бізнесові операції та фактори, що на них впливають

Американський дослідник Р.Робінзон визначає 5 основних етапів розвитку міжнародного бізнесу, до яких належать:

1) комерційна ера;

2) ера експансії;

3) ера концесій;

4) ера національних держав;

5) ера глобалізації.

Комерційна ера (1500-1850 рр.) характеризується пріоритетністю зовнішньої торгівлі колоніальними товарами в Європі в пошуках особистих величезних доходів (розвиток базової форми міжнародної торгівлі), формуванням бізнес-сервісу. У цей період міжнародні торговельні відносини супроводжувалися великим ризиком, але надприбутки виправдовували такий ризик. Набув великого розвитку бізнес-сервіс від інвестиційного і страхового (фінансування і страховий захист торговельних експедицій) до інфраструктури (розвиток складського і транспортного господарства). Саме міжнародний бізнес сприяв потужному поштовху в розвитку промисловості (суднобудування, переробка заморської сировини, металообробка) в таких країнах, як Англія, Голландія, Німеччина, Франція.

Значення комерційної ери для міжнародного бізнесу:

усвідомлення жорсткого впливу характеру взаємовідносин між податковими системами, ліцензуванням і державними інтересами різних країн, неможливість та ефективність ведення бізнесу. Наприклад, для розглянутої ери характерною була абсолютна самоізоляція Японії (XVII століття), заборони й обмеження на працю іноземних купців у Росії в допетровські часи;
можливість підтримки з боку уряду певної країни власних підприємців у зарубіжній діяльності.

Ера експансії (1850-1914 рр.) характеризується рухом капіталу й фінансових ресурсів через кордони, остаточним оформленням і структуризацією колоніальних імперій на тлі бурхливого індустріального розвитку європейських держав і США, який спричинено промисловою революцією початку XIX ст. і наступними досягненнями технологічного розвитку. Докорінна зміна характеру “корисності ” колоній призвела до істотного зростання їх значущості для індустріального розвитку Європи.

Значну частку своїх конкурентних переваг розвинуті європейські країни, зокрема, Англія і Франція, черпали саме в дешевій сировині, що вироблялася в їхніх колоніях. Це, в свою чергу, потребувало інвестицій уже в розвиток колоніальної сировинної індустрії. Одночасно зростала і роль державного колоніального управління. Захист колоній від зовнішньої загрози, збереження самого колоніального режиму потребували від метрополій узгоджених дій влади й національного бізнесу на території колонії. Оскільки до національного бізнесу почали залучатися у великій кількості працівники-туземці, а вивезення до колоній кваліфікованої робочої сили було економічно невигідним, то виникла потреба у врахуванні місцевих культурних особливостей і соціально-освітніх проблем місцевого населення.

Поряд із розглянутими міжнародними економічними процесами відбувався інтенсивний розвиток внутрішньо-європейського міжнародного бізнесу. Доцільність міжнародного розподілу праці зумовила різні темпи розвитку європейських держав, розбіжності в забезпеченні природними ресурсами, різний рівень освіти населення та інші фактори. Кінець XVIII і XIX століть визначалися як період торговельних війн. Наприклад, завдяки виникненню такого роду міждержавних конфліктів Росія виборола режим найбільшого сприяння в торгівлі з найбільшими європейськими державами в останньому десятилітті XIX ст. Причому переговори з цих питань були важкими і велися часто – як у випадку з Німеччиною – декілька років. Наслідком переговорів став розвиток філій фірм за кордоном.

Значення ери експансії для міжнародного бізнесу:

використання більш ефективних ресурсів (сировинних, природних, енергетичних та ін.);
розширення ринків збуту;
нові можливості вкладання вільних фінансових ресурсів;
використання вигідних місцевих законодавчих правил (податкових, митних).

Ера концесій (1914-1945 рр.) була ознаменована якісними змінами ролі найбільших компаній-концесіонерів, що оперували на колоніальних ринках і поступово перетворювалися на автономні економічні держави. Такі компанії-держави здійснювали виробничі, торговельні, освітянські, медичні, транспортні, а нерідко поліцейські функції не тільки для своїх працівників, але й для всіх мешканців районів, прилеглих до їхніх концесій.

У цей період спостерігається активізація руху робочої сили, формується світовий ринок робочої сили (особливо після Першої світової війни і під час Великої депресії 1929-1932 рр.). Саме в цей період помітна масова поява працівників з Азії, Африки й Латинської Америки на підприємствах країн Заходу. Виникнення двох потужних тоталітарних режимів у СРСР і Німеччині продемонструвало значні можливості державного управління зовнішньоекономічною діяльністю та одночасно слабкість держави як „міжнародного підприємця” і неефективність держави як монопольного власника.

Значення ери концесій:

самовизначення колоніальних і напівколоніальних країн в економічному плані;
інтернаціоналізація ринків факторів виробництва, яка створює підґрунтя для становлення й розвитку міжнародного бізнесу.

Ера національних держав (1945-1970 рр.) пов’язана з перетворенням закритих для зовнішньоекономічної діяльності колоніальних імперій у багатьох самостійних гравців на зовнішньому ринку, які активно шукають ринки збуту традиційних продуктів свого експорту, і в активних реципієнтів для інвестицій, а також з появою нових фінансових інструментів, зростанням сфери міжнародного аудиту й консалтингу. На цьому етапі відбувалося створення міжнародних (транснаціональних, мультинаціональних) компаній і формування складної трьохшарової структури міжнародного бізнесу, коли конкуренція ведеться, по-перше, на ринку певної країни між місцевими фірмами, по-друге, на цьому ж ринку між національними фірмами і працюючими тут ТНК і, по-третє, між ТНК.

Суперництво охоплює також міжнародні, регіональні та державні ринки капіталів, технологій, робочої сили, інформації. Відбувається застосовування й оптимізація окремих елементів “пакета розвитку”, тобто комплексу технологій, капіталу, інформації, консалтингової підтримки, компетентності персоналу. ТНК зростають кількісно і якісно. До числа найбільших ТНК уже входять компанії країн, що розвиваються й перебувають на різних ступенях свого розвитку (Південної Кореї, Філіппін, Індії, Тайваню). Відбувається створення мережі мультинаціонального обслуговування, яка охоплює банки, рекламні агенції, консалтингові компанії, університети, заклади охорони здоров’я і спирається на глобальну комп’ютеризацію.

Роль ери національних держав:

перехід міжнародного бізнесу на якісно новий рівень розвитку через перетворення закритих систем типу „монополія-колонія” на міжнародну взаємодію національних держав;
початок формування якісно нової системи управління, пов’язаної з виходом ТНК на найвищий рівень міжнародності за глибиною залученості та культурними факторами.

Ера глобалізації розпочалася з 70-х років XX ст. і триває донині. Глобалізація характеризується тим, що міжнародні економічні зв’язки охопили всі країни світу. Залежність кожної країни від міжнародного бізнесу має такі наслідки:

кожна країна може користуватися всіма міжнародними благами, не відчуваючи негативних наслідків відсутності у неї тих чи інших ресурсів або можливостей;
природною платою за користування іноземними ресурсами стає залежність країни від стану світових ринків у цілому, бо поряд з благами інтеграції у світову економіку зростають і ризики цього процесу (міжнародна фінансова криза 1998 р.).

Глобалізація супроводжується комп’ютерною революцією, розвитком телекомунікацій. Це збільшує економічні та науково-дослідні розбіжності між промислово розвинутими й економічно відсталими країнами. Як наслідок, зростання політичної напруги у відносинах між ними. Постсоціалістичні держави збільшують територію вільного міжнародного бізнесу на 15-20% і населення, яке ним охоплене, майже на 300 млн. людей.

Порівняння моделей управління бізнесом за метою, засобами, обсягом зростання і складністю бізнесу, його зовнішнім середовищем, масштабністю діяльності та її обмеженнями, а також сутністю системи управління дозволяє виявити спільні риси й відмінності цих моделей (табл. 10.1).

Таблиця 10.1

Порівняння національної й міжнародної моделей управління бізнесом

Позиції для порівняння	Національна модель управління бізнесом	Міжнародна модель управління бізнесом	Висновок
1	2	3	4
1. Мета	Формування і розвиток конкурентних переваг на національних ринках для одержання прибутків	Формування й розвиток конкурентних переваг за допомогою використання особливостей країн і міжнародної взаємодії для одержання прибутків	Немає принципової різниці
2. Засоби	Пошук засобів розвитку бізнесу в середині країни: розширення ринків використання більш вигідних ресурсів використання зако-нодавчих, політичних і соціальних можливостей у середині країни	Пошук засобів розвитку бізнесу в міжнародній взаємодії фірм різних країн: розширення ринків використання більш вигідних ресурсів використання законодавчих, політичних і соціальних можливостей у міжнародній взаємодії фірм різних країн	Немає принципових відмінностей
3. Обсяг, зростання і складність бізнесу	Менеджмент розробляє стратегію зростання фірми залежно від диверсифікації бізнесу в середині країни	Менеджмент розробляє стратегію зростання фірми залежно від: числа країн перебування глибини залучення кожної країни до наукових розробок, продажу й сервісу фірми	Не спостерігається істотних відмінностей

Продовження табл. 10.1

1	2	3	4
4. Зовнішнє середовище бізнесу	Не враховує культурного середовища, тому що об’єкт управління адаптований до нього	Отримує при врахуванні культурного фактора додаткові можливості розвитку конкурентних переваг, тому що здійснює діяльність у різних культурних середовищах	Рівні конкурентних переваг у міжнародній моделі залежать від ступеня різниці між культурами країн базування і країн перебування
5. Масштаб-ність діяль-ності та її обмеження	Шукає й використовує конкурентні переваги в рамках окремої країни й обмежений рівнем її розвитку	Шукає й використовує конкурентні переваги через глобалізацію (всесвітній бізнес-сервіс) і не обмежується державними можливостями	Міжнародний менеджмент долає обмеження рівня розвитку країни
6. Сутність системи управління	Управління бізнесом утворює систему управління знаннями в межах країни	Управління бізнесом утворює систему управління знаннями в міжнародному просторі	Немає принципової різниці

Відмінності міжнародного бізнесу від його національної моделі:

1) використання переваг виходу за межі національних кордонів для ефективного ведення ділових операцій;

2) якщо національний бізнес регулюється законодавством окремої країни, то міжнародний бізнес регулюється або міжнародними економічними організаціями, або на підставі двох- або багатосторонніх домовленостей між країнами-учасницями бізнесових угод;

3) на відміну від національного бізнесу, управління яким здійснює національний підприємець у своїй країні, міжнародний бізнес може здійснюватися на території іншої держави, причому управління ним здійснює нерезидент або має місце спільне управління;

4) деякі суб’єкти міжнародного бізнесу за своїми розмірами є державою в державі (ТНК);

5) використання глобального бізнес-сервісу, всесвітнього ринку фінансових послуг, світової системи міжнародного інформаційного ділового обміну;

6) можливість так званої оберненої оцінки державної ситуації, коли негативні тенденції в економіці країни (або окремої її галузі) зовсім по-іншому розцінюються міжнародною фірмою, тому що саме вони можуть відкрити для ТНК додаткові можливості бізнесу;

7) міжнародний бізнес може відчувати підтримку своєї держави в багатьох неявних формах в умовах міжнародної конкуренції;

8) великий ступінь варіювання міжнародного бізнесу залежно від глибини залучення країни до міжнародних зв’язків (від поодиноких експортних поставок до створення ТНК).

Основні тенденції у сфері міжнародного бізнесу:

панування ТНК, величезний масштаб операцій ТНК. Щорічний обсяг продажу товарів і послуг ТНК та їхніх зарубіжних філій сягає 7 трлн. дол., що значно перевищує загальносвітовий експорт. На ТНК припадає близько 7% міжнародного технологічного обміну, „ноу-хау ”, патентів і ліцензій. Глобальний нагромаджений обсяг інвестицій ТНК (материнських компаній і філій) досяг у 3,5 трлн. дол., а загальний обсяг продажу їхніх закордонних філій – 9,5 трлн. дол. Про зростання масштабів транснаціоналізації світової економіки свідчить те, що сума внутрішнього й зовнішнього нагромадження прямих іноземних інвестицій (ПІІ) досягла 1/5 світового ВВП, експорт закордонних філій ТНК – 1/3 світового експорту;
різке збільшення злиття й поглинання дрібних та середніх фірм транснаціональними корпораціями, залучення малих підприємств до зовнішньоекономічного й зовнішньоторговельного обігу. Статистика свідчить про зв’язок ступеня міжнародності (транснаціональності) ділових операцій з розмірами фірми. У 90-х роках XX ст. у найбільших ТНК США, Німеччини та Японії за кордоном було зосереджено 1/3 – 1/4 всіх активів. Трансграничні злиття й поглинання на початку XXI ст. досягли 3/5 (60%) припливу іноземних інвестицій і поширилися в банківській сфері, страхуванні, хімічній і фармацевтичній промисловості, в секторі телекомунікацій та автомобілебудування;
поряд з домінуванням ТНК у країнах з розвинутою ринковою економікою (де зосереджено 90% транснаціональних фірм) відбувається залучення до процесів транснаціоналізації країн Східної і Центральної Європи і поява ТНК зі штаб-квартирами в країнах, що розвиваються („Деу”, „Фуджі”, „Самсунг”). П’ять країн – Німеччина, Японія, США, Велика Британія, Франція є районами базування для багатьох материнських транснаціональних корпорацій промислово розвинутих країн. На країни припадає також 2/3 прямих іноземних інвестицій (ПІІ). У промислово розвинутих країнах розміщено близько 46% усіх філій ТНК, у той час як у країнах, що розвиваються, – 42%;
трансформація організаційної стратегії ТНК у напрямку формування регіональних інтегрованих мереж, які ґрунтуються не тільки на переміщенні прямих інвестицій, але й на контрактних, неакціонерних формах взаємозв’язків і міжфірмових угодах;
децентралізація управління ТНК, тобто поява в межах цілого частин ідентичних рівню макросистеми ТНК. Наприклад, японські ТНК одними з перших створили в Сингапурі регіональні офіси, які керують виробництвом автомобілів та електропобутової техніки в країнах Південно-Східної Азії. ТНК „IBM” (США) перенесла свою штаб-квартиру з виробництва комп’ютерних систем із країни базування до Великої Британії, АТ&Т (США) створила у Франції головний офіс для керівництва своєю глобальною мережею з виробництва телефонної техніки, а „Дюпон” – дві зарубіжні штаб-квартири з певних видів діяльності;
створення міжнародних стратегічних альянсів (МСА), які координують на довгостроковій основі виробничу та ринкову діяльність двох або більше компаній. Про значне поширення стратегічних альянсів свідчить те, що тільки європейські ТНК у галузі інформатики створили ще у 80-ті роки XX ст. понад 700 таких союзів. Великий резонанс викликав альянс ТНК „Сіменс” та IBM з виробництва напівпровідників, до якого потім приєдналися найбільші японські ТНК, а потім і головні споживачі напівпровідників. Цей стратегічний союз символізував фундаментальну трансформацію цієї галузі електроніки. „Тошиба”, „Епл” та IBM вступили в стратегічний альянс у галузі розробок та обміну програмними продуктами для нового покоління ЕОМ. З середини 80-х років XX ст. кількість МСА у світі щорічно зростала більш як на 25%;
розвиток міжнародних альянсових мереж (МАМ), тобто об’єднань трьох або більше міжнародних фірм, пов’язаних між собою павутиноподібно формальними й неформальними угодами про співробітництво. За декілька років МАМ сформували мультимедійну галузь. У цій галузі групи альянсів з’явилися ще наприкінці 80-х років XX ст. Комп’ютерні компанії об’єдналися з компаніями-споживачами електроніки, операторами кабельного телебачення, провайдерами телекомунікацій і розважальними компаніями для того, щоб розробляти нові проекти й послуги. Так, японська Sega („Сега”) – виробник відеоігор, яка переслідувала мету зайняти провідне місце в першому ешелоні індустрії розваг, створила мережу альянсів. Серед її партнерів виявилися такі американські компанії, як AT &T, Time Warner, NCI. Серед японських – Ямаха, Хімасі, Мацусіта, Піонер. У результаті МАМ Sega отримала доступ до технологій, що дозволили запускати комп’ютерні ігри живою графікою, створити віртуальні парки розваг і багато іншого. Таким чином, стратегічні союзи (альянси) найчастіше укладаються між ТНК різних країн базування. Кожна транснаціональна фірма може вступати в тривале або тимчасове об’єднання з великою кількістю інших компаній. Іноді МСА створюють фірми-конкуренти, породжуючи складні взаємовідносини одночасного співробітництва й суперництва. У результаті виникають цілі скупчення, галактики ТНК, що об’єднують значну кількість прямо й опосередковано контрольованих ними міжнародних компаній. Надвеликі ТНК можуть опинятися в центрі міжфірмових угод, утворюючи МАМ.

10.1.2. Глобалізація економічного розвитку: сутність, характерні риси й форми

Глобалізація економічного розвитку є однією з головних ознак сучасної цивілізації. Вона охоплює практично всі фактори та умови виробництва, всі його галузі та територіальні утворення. Хоча існують різні підходи до трактування поняття „глобалізація”, проте найчастіше під глобалізацією розуміють продукт переходу від індустріальної до постіндустріальної стадії економічного розвитку, формування основ ноосферокосмічної цивілізації.

Серед характерних рис сучасної економічної глобалізації слід виокремити:

зростаючу взаємозалежність економік різних країн, формування цілісності та єдності світового господарства, що ґрунтуються на посиленні відкритості національних ринків, поглибленні міжнародного поділу й кооперації праці;
розвиток світових комунікативних мереж із застосуванням новітніх інформаційних технологій і систем електронного зв’язку;
поступове передання контролюючих функцій держав як суб’єктів міжнародних відносин і міжнародного права наднаціональним органам, які здійснюють зовнішній контроль;
підвищення загрози глобальних техногенних катастроф, спричинених втручанням людей у природу (глобальне потепління через настання парникового ефекту, наслідки генної інженерії і клонування, ядерні й термоядерні катастрофи тощо);
процес деіндустріалізації, позитивним виявом якого слід вважати розвиток сервісної економіки, ноосферизацію виробництва, застосування космічних технологій і поступовий перехід до неоекономіки, а негативним аспектом – загроза повернення до застарілих, традиційних, архаїчних структур господарства в країнах, що розвиваються, через неконкурентоспроможність їхніх економік і слабкості власної ресурсної бази.

Глобалізація стає постійно діючим фактором як внутрішнього, так і міжнародного економічного життя. Процес глобалізації ринків вирізняється суперечливим впливом на національні економіки та на весь перебіг сучасного світового господарського розвитку. З одного боку, глобалізація небачено розширює можливості окремих країн щодо використання й оптимальної комбінації різноманітних ресурсів, їх більш глибокої і всебічної участі в системі міжнародного розподілу праці. З іншого боку, глобальні процеси значно загострюють конкуренцію, спричиняють маніпулювання масштабними фінансовими та інвестиційними ресурсами, що являє собою загрозу для країн з низькими й середніми доходами.

Глобалізації притаманна багаторівнева, ієрархічна структура, яка охоплює:

світовий рівень глобалізації, що визначається зростаючою економічною взаємозалежністю країн і регіонів, переплетінням їхніх господарських комплексів та економічних систем;
глобалізація на рівні окремої країни, яка характеризується такими показниками, як відкритість економіки, частка зовнішньоторговельного обороту чи експорту у ВВП, обсяг іноземних і зарубіжних інвестицій, міжнародних платежів та ін.;
галузевий, або видовий зріз глобалізації, що визначається співвідношенням обсягів зустрічної внутрішньогалузевої торгівлі (торгівлі в межах виду економічної діяльності) до світового виробництва галузі (виду економічної діяльності), а також відповідними галузевовидовими показниками у сфері інвестицій, спеціалізації тощо;
глобалізація на рівні підприємства, об’єднання підприємств чи ТНК, яка характеризується тим, наскільки ефективно суб’єкт господарювання диверсифікував свої надходження і розмістив свої активи в різних країнах з метою збільшення експорту товарів і послуг і використання місцевих переваг, пов’язаних з ширшим доступом до природних ресурсів та відносно дешевої робочої сили. Ступінь глобалізації компанії (об’єднання) не в останню чергу визначається такими показниками, як міжнародне розосереджування надходжень від продажу й головних активів, внутрішньо-фірмова торгівля й відповідні технологічні трансфери.

Процес глобалізації здійснюється у таких формах:

зростання відкритості економік провідних країн світу, що свідчить про їх активну участь у процесі глобалізації;
1. відчутне збільшення впливу на економічний розвиток світового фінансового ринку та потоків міжнародних прямих і портфельних інвестицій;
2. становлення й розвиток багатонаціонального підприємництва на засадах значного розширення й диверсифікації діяльності транснаціональних корпорацій;
3. використання глобальних ресурсних джерел (global sourcing) розвитку, які можуть бути:
  - одиничними (single sourcing), що спрямовані на досягнення високої якості поставок шляхом залучення постачальників до процесу виробництва товарів і відкриття їм доступу до інформаційних систем підприємств або їх об’єднань;
  - численними, або складними (multiple sourcing), які сприяють зниженню виробничих витрат за рахунок заміни неефективних постачальників з високими витратами на контрагентів з більш сприятливою структурою;
4. глобальні масштаби кількості переміщень та інтенсивності міграційних потоків трудових ресурсів, формування передумов для розвитку глобального ринку «людського потенціалу», тобто високоосвіченої та висококваліфікованої робочої сили.

Масштабні економічні потоки, які несе з собою глобалізація, вимагають створення ефективних національних і міжнародних механізмів, які б забезпечили стимулювання позитивних рис глобалізації та пом’якшували її негативний вплив на національний і світовий економічний розвиток.

10.1.3. Характеристика ТНК як форми міжнародного об’єднання

Міжнародні компанії – це організації, які здійснюють вивезення національного капіталу за кордон з метою його вкладення і проведення підприємницької діяльності в інших країнах.

До першої групи міжнародних компаній належать мультинаціональні (МНК), або багатонаціональні компанії (БНК), тобто компанії, де відбувається об’єднання капіталів різних націй (капітал яких є багатонаціональним) і які за характером діяльності мають багатонаціональний статус. Перша багатонаціональна компанія „Юнілевер” виникла у 1929 р. шляхом об’єднання фірм “Маргарин Юні” (Данія) і „Левер Бразерс” (Велика Британія). З того часу вона розрослася до масштабів однієї з найбільших міжнародних компаній з понад 500-ма зарубіжними філіями майже в 60-ти країнах. У компанії „Юнілевер” дві штаб-квартири: одна в Лондоні, друга – у Роттердамі. До багатонаціональних компаній належить також англо-голландський концерн „Роял Датч–Шелл”, англо-італійський концерн „Данлоп–Піреллі”, “IT&T” („Інтернешнл телефоун енд телеграф”) – США, італо-французький автомобільний концерн „Фіат–Сітроен”.

До другої групи міжнародних компаній належать транснаціональні корпорації (ТНК) – це компанії, які за приналежністю капіталу є національними, а за характером діяльності – багатонаціональними. ТНК являють собою систему підприємств, що охоплює головну компанію, яка визначає національність ТНК, і її зарубіжні підрозділи. Головна компанія контролює активи своїх закордонних філій і, як правило, володіє часткою капіталу в них.

Деякі економісти визнають третю групу міжнародних компаній, куди відносять міжнародні корпоративні союзи, які організовані у формі консорціумів. Такі формування створюються на виробничому, науково-технічному й комерційному підґрунті та являють собою спеціальні об’єднання концернів для розв’язання великих економічних завдань. Проте, на думку більшості фахівців, ці союзи є різновидом міжнародних стратегічних альянсів (МСА).

Останнім часом у західній науковій та періодичній пресі почали вживати термін „глобальні корпорації”, який застосовують до міжнародних компаній, що ведуть свою ділову активність у масштабах всього світу. Разом з тим більшість науковців дотримуються погляду, що транснаціональні й багатонаціональні компанії є окремими видами глобальних корпорацій, що діють у декількох країнах. Таких корпорацій, які б функціонували одночасно у всіх країнах світу, на практиці ще не існує, а тому і термін „глобальні корпорації” поки що не несе додаткового змісту порівняно з міжнародними корпораціями, хоча поступово міжнародна економіка рухається в напрямку глобалізації.

Під час характеристики сучасних міжнародних компаній важливим є не стільки їхнє походження, скільки місце вкладання капіталу. Саме з цим пов’язаний той факт, що в економічній літературі і на практиці дуже часто всі групи міжнародних виробничих об’єднань називають однаково – ТНК. У даному навчальному посібнику надалі також буде застосовуватися цей термін як однозначний для всіх груп міжнародних корпорацій.

Довгий час домінуючою вважалася класифікація ООН, за якою до ТНК належать лише ті міжнародні об’єднання, які мають філії й дочірні підприємства в шести або більше зарубіжних країнах і при цьому здійснюють координацію їх діяльності. Останнім часом відбувається трансформація поглядів щодо недоцільності такого чіткого визначення кількості країн, на які розповсюджується діяльність ТНК. За визначенням ООН, ТНК являють собою „підприємства, що є власниками, або такими, що контролюють виробництво товарів і послуг за межами країни, в якій вони базуються” [136, р. 338].

За визначенням ЮНКТАД, транснаціональна корпорація (transnational corporation, multinational corporation, multinational company, multinational enterprise) — це підприємство, що об'єднує юридичних осіб будь-яких організаційно-правових форм і видів діяльності в двох чи більше країнах і проводить єдину політику й загальну стратегію завдяки одному або кільком центрам прийняття рішень.

Тому під транснаціональною корпорацією (ТНК) будемо розуміти міжнародний концерн, який має свої підрозділи у кількох країнах і збалансовану систему управління, що дозволяє розподіляти ресурси, технології й відповідальність між членами такої компанії, формувати її економічну політику й загальну стратегію для досягнення максимального прибутку.

Транснаціональна корпорація як форма підприємництва належить до такого міжнародного об’єднання, яке засновано на пайовій участі в капіталі та юридичні права і зобов’язання якого відокремлені від прав і зобов'язань його учасників.

Найбільші ТНК найчастіше зосереджують свою діяльність у галузях промисловості, які швидко розвиваються й визначають НТП. Досить активний інтерес виявляють вони до електронної промисловості, на яку наприкінці 90-х років припадало понад 15% зарубіжних активів компаній, які входять до 100 найбільших ТНК. Визначальне місце в цих списках займають корпорації хімічної, видобувної та автомобільної промисловості.

За даними газети „Financial Times”, першою у світі за рівнем капіталізації є американська корпорація „Exxon Mobil”, яка працює в нафтогазовому секторі (з капіталом у 371,6 млрд. дол.). Друге та третє місця посідають „General Electric” з капіталом 365,2 млрд. дол. і „Microsoft” з капіталом 282,2 млрд. дол. [Рейтинг РТ 500. Возврат к базовым ценностям // Инвестгазета. – 2006. – № 24. – С. 20].

В Україні формування ТНК перебуває на початковому етапі. На практиці функціонує ТНК „Зеніт” у галузі аерокосмічних технологій, яка має всі ознаки транснаціональної структури. Подібні корпорації формуються спільно з Росією в енергетичному комплексі та літакобудуванні. Активніше процес проникнення міжнародних ТНК в економіку України відбувається через афілійовані компанії та фірми. Такі корпорації проникають в енергетику, кольорову металургію, комунікації, засоби масової інформації, фінансові та торговельно-посередницькі структури [Данько М. Реорганізація підприємств у контексті формування корпоративних структур // Економіка України. – 2007. – № 1. – С. 68].

ТНК за своєю організаційною формою є концернами з активами, які пов’язані спільною власністю. Цим ТНК суттєво відрізняється від своїх попередників – картелів, синдикатів, трестів, учасники яких залишалися власниками своїх капіталів.

Критерії приналежності компаній до ТНК:

1) наявність найбільшого акціонерного капіталу або будь-якої змішаної його форми (наприклад, акціонерно-командитної);

2) відкриття й функціонування філіалів у багатьох країнах світу;

3) централізований контроль за філіями з боку материнської (головної) компанії;

4) понад 10% продукції потрапляє у зовнішньоторговельний обіг.

ТНК при здійсненні міжнародних економічних угод виступають як (призначення ТНК):

а) торговці (комерсанти);

б) прямі й портфельні інвестори;

в) розповсюджувачі ефективних технологій;

г) стимулятори міжнародної трудової міграції.

Для з’ясування пільг або обмежень, які встановлені законодавством певної країни відносно своїх та іноземних фірм, головної компанії ТНК чи її філій, необхідне встановлення національності ТНК.

Національність ТНК визначається сукупністю трьох взаємопов’язаних умов:

1) місцем реєстрації ТНК;

2) місцезнаходженням штаб-квартири (головного офісу, материнської компанії);

3) національністю акціонерів, які володіють контрольним пакетом акцій.

Визначення національності ТНК дає підстави для надання урядом країни, де розташований головний офіс ТНК, пільг, які передбачено для компаній-резидентів, тобто компаній з місцезнаходженням і реєстрацією на території цієї держави. Для компаній-нерезидентів, створених за кордоном країни за участю іноземного капіталу і яких зазвичай називають зарубіжними філіями, найчастіше приймаюча країна, навпаки, обмежує сферу діяльності. Так, у багатьох країнах для філій ТНК є забороненою діяльність у сфері залізничного транспорту, в Австралії і Японії – у сфері нафтогазової промисловості, в Італії, Греції та Фінляндії – у сфері телекомунікацій. Разом з тим спостерігається тенденція до лібералізації національних законодавств і до скорочення галузей підприємництва, заборонених для іноземних компаній.

Встановлення національності ТНК є важливим у випадках банкрутства, оподаткування, застосування антимонопольного законодавства. Для запобігання подвійному оподаткуванню необхідно обумовлювати взаємовідносини головної компанії зі спорідненими підприємствами під час передання їм технологій, „ноу-хау”, використання патентів, конструкторських розробок, торговельних марок, результатів науково-дослідних і дослідно-конструкторських розробок (НДДКР). Якщо НДДКР є комерційно прибутковими, то й вони підлягають оподаткуванню.

Визначення таких взаємовідносин дозволяє також податківцям приймаючих країн контролювати правильність обчислення обсягів доходів, вказаних у податкових деклараціях зарубіжними філіями ТНК. Наприкінці XX ст. і на початку XXI ст. мали місце грубі порушення податкових законодавств приймаючих країн з боку найбільших ТНК. Так, у середині 90-х років XX ст. податкові служби Японії наклали штраф у розмірі 15 млрд. ієн на філію компанії „Кока-Кола” (США) в Японії за надмірне ліцензійне перерахування грошей материнській компанії, в результаті чого суми доходів філії, що вказувались у податковій декларації, були сильно занижені. У той самий період японська автомобілебудівна компанія „Ніссан” заплатила близько 17 млрд. ієн штрафних санкцій Податковому управлінню США за те, що зуміла запобігти сплати американських податків шляхом завуальованого перерахунку частини своїх доходів із США до своєї материнської компанії в Японії.

Національність ТНК може фігурувати на суді чи в арбітражі під час розгляду ступеня залучення головної компанії до використання екологічно небезпечних технологій або до виробництва дефектних виробів. У цьому випадку на рішення суду, крім правових норм, може вплинути „моральний імператив”. Так, у випадку з масовим отруєнням людей на хімічному підприємстві в м. Бхопал (Індія), де використовувалася технологія корпорації „Юніон Карбайд”, остання на судовому процесі визнала свою моральну відповідальність перед індійською стороною й зобов’язалася відшкодувати збитки сім’ям потерпілих.

Складності у визначенні національності ТНК і її зв’язків із зарубіжними філіями пояснюються ще й багатосходинковістю цих зв’язків. Наприклад, великий виробник іграшок корпорація „Маттель” (США) має у всьому світі 39 споріднених компаній. З них 26 підприємств є прямою власністю головної компанії, а 13 фірм належать зарубіжним філіям корпорації „Маттель”.

Розповсюдження ТНК у світі та їх вплив на світову економіку є вельми істотним. За даними ООН, у світі нараховується близько 200 тис. ТНК, яким належить майже 500 тис. філій за кордоном. Під контролем ТНК перебуває приблизно 30% приватних виробничих фондів, близько 50% міжнародної торгівлі. Майже вся торгівля сировиною на світових ринках контролюється транснаціональними корпораціями, у т.ч. 90% світової торгівлі пшеницею, кавою, кукурудзою, лісоматеріалами, тютюном, джутом, залізною рудою, 85% – міддю, бокситами, 80% – чаєм, оловом, 75% – бананами, натуральним каучуком, сирою нафтою. На них припадає 80% патентованих нововведень у всіх галузях науки й техніки.

Сукупні валютні резерви ТНК у декілька разів більші резервів усіх національних банків світу, разом узятих. Переміщення 1-2% маси грошей, які є у секторі приватних ТНК, здатне змінити взаємний паритет будь-яких двох національних валют.

Основний обсяг прямих закордонних інвестицій і, відповідно, виробничої та іншої діяльності ТНК сконцентровано всередині Європейського Союзу (ЄС), США, Японії. Це зумовлено специфікою розвитку сучасного етапу науково-технічної революції і структурною перебудовою національних господарств. Про це свідчить статистика розміщення закордонних філій ТНК: 45% у промислово розвинених країнах, 41% — у країнах, що розвиваються, 13% — у країнах Східної Європи. ТНК посідають найвищі поверхи господарської структури. Так, 60% американських і японських ТНК діють у сфері обробної промисловості, 37% — у галузях обслуговування й тільки 3% — у первинному секторі (видобувна промисловість).

Транснаціональна корпорація як форма підприємництва — це міжнародне об’єднання, засноване на пайовій участі в капіталі.

Існує декілька видів транснаціональних корпоративних об’єднань. Найпоширенішим серед них є акціонерне товариство. Власники акцій товариства є співвласниками і мають право на участь в управлінні ним. Хоч юридично корпорація належить акціонерам, вони рідко залучаються до управління нею. Частіше їх управлінський вплив обмежується виборами керівних органів корпорації та участю у розробці стратегії господарської діяльності. Реальна влада зосереджується в руках керівників, які повсякденно здійснюють управління корпорацією. Головна особливість акціонерного товариства — це вільний обіг цінних паперів на відкритому ринку цінних паперів.

Власники облігацій одержують визначений (фіксований) прибуток, є кредиторами і не беруть участі в управлінні.

Американські дослідники Дж. Стопфорд і Л.Уельс, вивчаючи процеси становлення і розвитку ТНК, визначили певні фази розвитку ТНК:

Розмір фірми невеликий, управління здійснює один керівник. Зі зростанням фірми в ній створюються функціональні відділи: з виробництва продукції, продажу, фінансів тощо. Така структурна зміна розглядається як початок другої фази розвитку фірми.
Внутрішня структура фірми в другій фазі дає змогу забезпечити їй зростання за рахунок розширення виробництва продукції та оптимальної організації збуту в межах внутрішнього ринку. З розвитком структури кожний функціональний відділ поділяється на декілька підвідділів або груп. Менеджер фірми й функціональні відділи й надалі є основними елементами схеми управління. Фірми іноді виробляють продукцію однієї номенклатури і зберігають стабільність своїх операцій, тоді зростання фірми відбувається за рахунок вертикальної інтеграції.

3. Збільшення асортименту нових видів продукції і вихід на нові ринки скасує рівновагу внутрішньої структури, що склалася в другій фазі. Все це призводить до рішення фірми про запровадження нової структури управління. Цим розпочинається третя фаза розвитку фірми. Відмінності між другою і третьою фазами такі:

організація виробничих відділів у третій фазі однотипна зі структурою всієї фірми у другій фазі;

кожен відділ у третій фазі розглядається як центр, що створює прибутки незалежно від діяльності інших відділів;

функції президента в третій фазі змінюються; вся увага зосереджується на стратегії розвитку корпорації й рівноваги між різними структурами компанії;

різницею між другою і третьою фазами є відмінність у функціях між структурними елементами схеми корпорації, у третій фазі — відмінність в асортименті продукції, що випускається;

у третій фазі відмінність передбачається через наявність у центральній конторі кількох відділів, які здійснюють функції планування й контролю, а також інформаційні та консультативні функції відносно всієї корпорації. Отже, структура фірми в третій фазі надає їй можливість функціонування за кордоном.

Боротьба з конкурентами на місцевому й іноземному ринках змушує материнську корпорацію створювати філії за кордоном. Операції щодо створення материнською корпорацією філій за кордоном можна розглядати як перетворення компанії на міжнародну.

Інша стадія розвитку закордонних операцій характеризується створенням у структурі корпорації закордонного виробничого відділення. Це відділення розглядається як самостійний підрозділ корпорації. Завдання міжнародного відділення — загальне керівництво й координація діяльності дочірніх підприємств та філій корпорації.

На думку Дж. Стопфорда, корпорація переходить до категорії ТНК, коли структура і характер операцій міжнародного відділення починають відповідати третій стадії розвитку корпорації на внутрішньому ринку.

Інший підхід пропонують американські вчені Дж. Макдональд та М. Паркер, які відокремлюють чотири основні етапи еволюції «зовнішньої» структури фірми при переході в ТНК:

1) фірма здійснює експортно-імпортні операції;

2) закордонна діяльність фірми поширюється на продаж ліцензій і передавання технологій фірми в інші країни;

3) фірма здійснює закордонні інвестиції, в першу чергу, в будівництво підприємств виробничого циклу; підприємства можуть бути або спільними (змішаними), або повністю належати материнській фірмі;

4) спостерігається істотне зростання закордонного інвестування компанії, прибуток від них у загальних показниках діяльності корпорації різко зростає. На цьому етапі корпорацію можна віднести до ТНК.

Отже, показником процесів транснаціоналізації є підприємницька структура, організаційна форма якої — корпорація.

З часу виникнення ТНК не існувало спільної точки зору на питання про параметри, які б давали право зараховувати корпорації до ТНК.

Відмітною рисою ТНК є не перенесення частини виробничої або збутової операції в іншу країну, а розміщення виробництва деталей і напівфабрикатів на підприємствах у різних регіонах і континентах. Об’єднання і продаж готових виробів наближають до конкретних ринків з урахуванням специфічних особливостей і потреб конкретного місцевого споживача.

Характерною рисою ТНК є те, що іноземний капітал проникає в нові галузі місцевих виробників у всьому світі та опановує там свої передові технології і провідні економічні позиції. Глобальні заходи дають змогу ТНК здійснювати стратегію довгострокового програмування прибутків і передбачають відмову від короткострокових вигод. Політика орієнтації на багаторічне отримання стабільного прибутку під силу лише потужним підприємствам, які мають гігантський фінансовий і політичний вплив, тобто ТНК. Отже, на відміну від звичайної корпорації, ТНК переносить за кордон не товар, а сам процес вкладання капіталу, поєднуючи його із закордонною робочою силою в рамках міжнародного виробництва.

Основним чинником появи ТНК стало поглиблення міжнародного поділу праці й міжнародної спеціалізації, що дало змогу поліпшити економічне становище підприємств та країн, які беруть участь у цих процесах.

Конкретними причинами виникнення ТНК є:

сильна монопольна влада виробників;

валютний контроль;

транспортні витрати;

відмінності в податковому законодавстві.

Переваги ТНК в отриманні значно більшого прибутку порівняно з іншими формами організації міжнародного бізнесу є водночас причинами активного розвитку корпорацій. Основними серед причин-переваг є такі:

можливості підвищення прибутковості через доступ до ресурсів іноземних держав;

недосконалість ринкового механізму в реалізації власності на технології, виробничий досвід та інші «невідчутні» активи, насамперед, управлінський і маркетинговий досвід;

близькість до споживачів продукції іноземної філії ТНК і можливість отримання інформації про перспективи ринків і конкурентний потенціал фірм приймаючої країни;

можливість використання у власних інтересах державної, зокрема, податкової політики в різних країнах, відмінності в курсах валют;

здатність продовжувати життєвий цикл своїх технологій і продукції;

за допомогою прямих іноземних інвестицій ТНК дістає можливість уникнути бар'єрів при входженні на ринки окремих країн через експорт товарів та/або послуг .

У порівнянні з національними фірмами ТНК постійні витрати можуть покрити за рахунок прибутків, отриманих в інших країнах.

Кінець XX – початок XXI ст. характеризується посиленням процесу транснаціоналізації світової економіки. ТНК стали головним суб’єктом економічної діяльності у світовому просторі. Економісти-міжнародники проголошують „настання ери транснаціональної економіки”, або нової „цивілізації транснаціонального бізнесу”.

Транснаціоналізація являє собою процес посилення світової інтеграції в результаті глобальних операцій ТНК.

Проте погляди на процес транснаціоналізації в різних груп учених не повністю збігаються. Так, одна група економістів вважає, що транснаціоналізація – це якісно новий етап інтернаціоналізації господарського життя, який характеризується різким зростанням ролі зовнішніх факторів розвитку всіх держав і створенням транснаціонального капіталу. На думку інших дослідників, транснаціоналізація є більш вузькою категорією й відображає лише одну, хоча й найважливішу, форму загального процесу інтернаціоналізації господарського життя.

Транснаціоналізація призводить до небувало високого рівня взаємозалежності між країнами. ТНК є найдинамічнішим структурним елементом світової економіки. За мобільністю, здатністю до трансформації зв’язків та організаційних структур, швидкістю реакції на НТР вони набагато перевершують національні або регіональні форми господарських утворень. ТНК не прив’язані до тієї чи іншої території. Тому вони здатні з’єднати фактори виробництва різної державної належності і брати участь в освоєнні ринків у будь-якій частині світу.

Ступінь транснаціоналізації компанії визначається індексом транснаціоналізації, який вираховується таким чином:

(10.1)

де Ітр – індекс транснаціоналізації компанії;

Азар – зарубіжні активи компанії, грош. од.;

Азаг – загальні активи компанії, грош. од.;

Пзар – обсяг продажу товарів і послуг зарубіжними філіями, грош. або натур. од.;

Пзаг – обсяг загального продажу компанією товарів і послуг, грош. або натур. од.;

Шзар – зарубіжний штат компанії, людей;

Шзаг – загальний штат компанії, людей.

Ефективність діяльності ТНК порівняно з національними компаніями полягає в наступному:

1) ТНК акумулюють капітал усієї своєї міжнародної системи, найвигідніше розміщуючи свої прямі інвестиції в інших країнах, що дозволяє подолати розрив між власними активами країни й потребою в них. Залучення інвестицій в економіку країни дає можливість скоротити дефіцит поточного платіжного балансу.

Темп економічного зростання країни перебуває в прямій залежності від норми заощаджень і оберненій залежності від капіталомісткості продукції, що відображає формула (10.2):

(10.2)

де q – темп економічного зростання країни;

s – норма заощаджень;

k – капіталомісткість продукції;

2) проникнення ТНК в економіку країни веде до збільшення податкових надходжень цієї країни в короткостроковому періоді;

3) ТНК сприяє оптимізації використання природних ресурсів у різних країнах, постачаючи нові технології;

4) створення нових робочих місць;

5) філії ТНК виробляють продукцію для національних споживачів тих країн, в яких вони розташовані;

6) володіння безперервною інформацією про стан світових фінансових ринків, НДДКР, програмування, що сприяє розподілу інвестиційних ризиків між своїми філіалами залежно від коливань валютних курсів і змін інвестиційного клімату.

Наприклад, наприкінці дня головна компанія в Нью-Йорку передає електронним зв’язком ситуацію на світовому фінансовому ринку своєму спорідненому підприємству в Гонконгу. Наступного ранку головна компанія одержує з Гонконгу інформацію про події на ринку за попередні 12 годин і аналіз ситуації;

7) розширення можливостей користування позиковими коштами національних і міжнародних фінансових інститутів.

Проблеми взаємодії ТНК і національних економічних систем:

1) у довгостроковому періоді ТНК починають вивозити прибутки з країни, зменшуючи тим самим джерела національних заощаджень;

2) доходи держбюджету збільшуються незначно завдяки каналам ТНК, тому що ТНК виборюють пільгові умови функціонування;

3) ТНК здійснюють нерівномірний вплив на розвиток економіки країни-учасниці.

10.1.4. Організаційно-правові форми ТНК

Організаційно-правова форма компаній, що здійснюють міжнародну діяльність, визначається, по-перше, уподобаннями власників і, по-друге, особливостями законодавства тих країн, де вони зареєстровані.

Узагальнюючи досвід ведення транснаціонального бізнесу, можна вважати, що до найпоширеніших у світі організаційно-правових форм ТНК належать:

транснаціональні акціонерні товариства (ТНАТ);
ТНК на пайових засадах, різновидами яких є повне товариство, товариство з обмеженою відповідальністю (ТОВ) і товариство зі змішаною відповідальністю (акціонерно-командитне).

Транснаціональні акціонерні товариства (у США – корпорації) засновані на акціонерному капіталі, який виникає завдяки емісії акцій. Акціонери не відповідають за зобов’язаннями ТНК, а несуть ризик збитків діяльності в межах вартості акцій, що їм належать. ТНАТ працює на підставі статуту, де обумовлюються напрямки і методи зовнішньоекономічної діяльності, обсяги угод.

ТНАТ можуть бути двох типів:

а) закриті, коли акції розподіляються серед заздалегідь визначеного кола осіб і їхнє відчуження (обмін, продаж) є можливим лише за згодою зборів акціонерів;

б) відкриті, в яких акціонерами можуть бути будь-які юридичні або фізичні особи, котрі можуть повністю розпоряджатися своїми акціями без згоди інших акціонерів.

Особливості функціонування ТНАТ визначаються національністю цієї ТНК, яка обумовлює пільги або обмеження, запроваджені законодавством тієї чи іншої країни відносно своїх та іноземних компаній.

Так, згідно із законодавчими нормами США, кількість засновників акціонерного товариства є обмеженою. Власний капітал складається з двох частин: об’єднання капіталів грюндерів і капіталу, що створюється в результаті емісії акцій.

Різновидом ТНАТ є тип американської S-корпорації, що являє собою гібрид акціонерного товариства і повного (командитного) товариства, поєднуючи переваги кожної з цих форм ТНК. У S-корпорації передбачений безпосередній розподіл доходу компанії між учасниками з наступним оподаткуванням за правилами, що застосовуються для особистого доходу, і поряд з тим обмежена відповідальність учасників за зобов’язаннями ТНК.

Мінімальний статутний капітал акціонерних товариств у Німеччині встановлено на рівні 100 тис. євро. Але лише 0,1% товариств має капітал до 1млн. євро, у 97% ТНАТ він перевищує 10 млн. євро, в т.ч. у 76% – понад 100 млн. євро. Наведені дані свідчать про те, що потужні акціонерні товариства рано чи пізно розповсюджують свою діяльність за межі своєї країни і набувають статусу транснаціональних. Нижня межа номінальної вартості акції становить 50 євро, а для іменних акцій 5 євро. В Акціонерному законі Німеччини процедурі зміни статутного капіталу присвячено 60 параграфів.

У Франції величина статутного капіталу є диференційованою залежно від типу товариства. Для акціонерних товариств, що розповсюджують свої акції шляхом відкритої підписки, мінімум статутного капіталу становить 1,5 млн. євро, для інших акціонерних товариств – 250 тис. євро. Для французьких акціонерних товариств нижня межа номінальної вартості акції дорівнює 100 євро.

Винятком є акції, які котируються офіційно або на вторинному ринку (фондових біржах). Їхня вартість становить 10 євро.

Особливість ТНК на пайових засадах полягає в тому, що власний капітал складається з паїв учасників. Ці компанії можуть створюватись у формі повного товариства, коли прибутки і збитки товариства, а також права на одержання частини майна при вибутті з товариства визначаються співвідношенням внесків учасників.

Разом з тим законодавчі умови окремих країн, де розташовані головні офіси ТНК, дещо різняться між собою. Так, згідно із законами Німеччини, збитки повного товариства розподіляються між учасниками порівну („по головах”). Прибутки діляться пропорційно часткам у капіталі товариства, але тільки в межах 4% рентабельності, а частина, що залишається, також розподіляється „по головах”. У Франції вихід з повного товариства або смерть учасника приводять до розпуску товариства. Повні товариства у Франції не є платниками податку на прибуток, тому що прибуток розподіляється між учасниками до сплати податку.

Наступною формою ТНК на пайових засадах виступає товариство з обмеженою відповідальністю (ТОВ), де учасники несуть ризик збитків діяльності товариства в межах вартості своїх паїв, але не відповідають за загальними зобов’язаннями компанії.

Статутний капітал ТОВ повинен бути відповідно до законодавства Франції не менш як 50 тис. євро, Німеччини – не менш 50 тис. євро, Росії – не менш 100 мінімальних розмірів заробітної плати. У багатьох країнах на момент реєстрації статутний капітал ТОВ повинен бути сплачений не менш, ніж на 50%, залишок підлягає оплаті протягом року діяльності товариства. За законодавчими нормами Німеччини, до моменту реєстрації ТОВ кожен із його учасників повинен внести не менш як 25% свого паю. При цьому загальна внесена сума повинна бути не менш як 1/2 мінімально допустимої величини статутного капіталу, тобто 25 тис. євро. Мінімальна величина паю учасника ТОВ у Німеччині складає 500 євро.

До третьої форми ТНК на пайових засадах слід віднести товариство зі змішаною відповідальністю (акціонерно-командитне товариство), капітал якого частково складається з паїв засновників, а частково формується шляхом емісії акцій за відкритою підпискою. Учасників-акціонерів такого товариства називають командитистами. Вони не беруть участі в управлінні компанією й несуть обмежену відповідальність за результатами діяльності товариства в межах сум внесених ними коштів. Власники паїв (повні товариші) несуть повну відповідальність за усіма зобов’язаннями і збитками компанії.

Законами Німеччини передбачено створення командитних товариств на акціях (KGA), в яких передбачено не менш як 5 засновників. Хоча б один із них є персонально відповідальним учасником (так званий повний товариш). Він несе перед кредиторами необмежену відповідальність за зобов’язаннями компанії. Інші засновники беруть участь у розподіленому на акції статутному капіталі як командитисти.

10.1.5. Механізм діяльності ТНК: структура управління, формування стратегії розвитку

Беручи до уваги специфіку функціонування ТНК, для них найважливішим аспектом вибору структури є специфіка й різноманітність національних ринків і взаємовідносини із зарубіжними фірмами.

Філії головних компаній ТНК можуть функціонувати у формі:

а) відділення (branch), яке реєструється у приймаючій країні, але не є самостійною компанією з власним балансом, повністю (на 100%) належить головній компанії і не може виступати юридичною особою;

б) дочірньої компанії (subsidiary), тобто підприємства, яке входить до системи ТНК, реєструється у приймаючій країні як самостійна фірма (є юридичною особою) із власним балансом, але контроль за її діяльністю здійснює головна компанія, що володіє контрольним пакетом акцій або усім капіталом дочірньої компанії і призначає керівників цього підприємства;

в) асоційованої компанії (associate), тобто підприємства у приймаючій країні, що входить до системи ТНК і в якому головна компанія має хоча б 10% участі, але не більш як половину акцій. Це підприємство перебуває не під контролем, а тільки під впливом головної компанії.

В основі формування структури управління компанії лежить необхідність розробки моделі, яка дає можливість максимізувати ефективність управлінської функції та діяльності компанії в цілому. Найважливішими аспектами, що беруться до уваги при розробці організаційної структури менеджменту ТНК, є такі:

рівень диверсифікації діяльності компанії в різних галузях;

рівень організаційно-правової та фінансово-економічної незалежності різних видів діяльності, що здійснюються в рамках ТНК;

• рівень присутності на різних регіональних ринках та види операцій, які здійснює компанія на кожному з них. Функціональна організація компанії передбачає виділення підрозділів, які концентруються на певних функціональних сферах діяльності, таких, як розробки нових технологій, виробництво, маркетинг, фінанси, менеджмент персоналу тощо (рис. 10.2).

Рис. 10.2. Функціональна структура управління ТНК

При розробці та впровадженні стратегії компанії завдання головних менеджерів полягає у чіткій координації дій підрозділів, які вони очолюють.

Завдяки функціональній структурі управління компанія досягає чіткого зв'язку між завданнями, що доводяться до кожного її підрозділу, та загальною стратегією компанії. У рамках одногалузевої компанії це дає змогу ефективно виконувати функцію контролю з боку менеджменту компанії.

Оскільки ТНК у своїй переважній більшості є багатогалузевими диверсифікованими структурами, застосування функціональної структури управління накладає обмеження на ефективність управління.

Регіональна структура є наслідком зміни в організаційній структурі, спричиненій географічною експансією (рис. 10.3). Вона відповідає завданням досягнення ефективного менеджменту підрозділів у різних країнах. Одним із головних етапів такої еволюції є виділення функцій, що централізовано координуються на рівні материнської компанії.

Найважливіша функція головної (материнської) компанії — управління грошовими потоками, яке передбачає використання переваг, наданих законодавством у певній країні для мінімізації податків. Через головний офіс ТНК традиційно координує дослідження й розробки нових технологій, що потребують певних фінансових витрат.

Провідна роль у створенні механізму діяльності належить податковим умовам діяльності ТНК, оскільки планування останньої базується на врахуванні відмінностей в умовах економічної діяльності в країнах, де компанія здійснює свої операції.

Рис. 10.3. Регіональна структура управління ТНК

Розрізняють два основних підходи до оподаткування прибутків ТНК:

світовий;

територіальний.

Світовий підхід базується на оподаткуванні на всі прибутки корпорації, зареєстровані в певній країні, оподатковуються прибутки, отримані в країні реєстрації, а також прибутки, отримані від діяльності філій корпорації в усіх інших країнах світу.

Територіальний підхід передбачає оподаткування прибутків, отриманих місцевими та іноземними компаніями на території певної країни.

Так, якщо ТНК зареєстрована в країні зі світовим підходом до оподаткування, то прибуток від діяльності філій корпорацій в інших країнах може оподатковуватися двічі — у країні, де розташована філія, і в країні реєстрації ТНК, такий підхід узаконює подвійне оподаткування одного й того самого прибутку. Економічний механізм діяльності ТНК залежить від економічного й регулятивного середовища в країнах базування та країнах здійснення діяльності філій ТНК. Щоб зменшити негативні наслідки подвійного оподаткування, між країнами укладаються двосторонні угоди про уникнення такого оподаткування. Ці угоди передбачають декларування прибутків, отриманих філіями зарубіжних корпорацій в іншій країні, а також прибутку, сплаченого ТНК у цій країні.

З метою оптимізації оподаткування ТНК використовують різні методи, які класифікують на дві основні групи: організаційні та економічні.

До організаційних методів оптимізації оподаткування ТНК належить:

• здійснення експорту товарів і послуг спеціальними способами (без фактичного перетину кордону; на основі толінгу — тимчасового ввезення сировини й комплектуючих на митну територію та їх переробки на готову продукцію з наступним експортом);

здійснення зарубіжних операцій на основі агентських угод, партнерства або спільної інвестиційної діяльності з місцевими компаніями без створення юридичної особи;

створення зарубіжного представництва, а не філії, що дає змогу не декларувати прибутки в країні їх походження, де діє представництво;

створення спеціальних дочірніх компаній у країнах зі сприятливим або пільговим оподаткуванням чи в офшорних зонах;

перехід частини зарубіжних філій або дочірніх підприємств під контроль спеціальної холдингової компанії, зареєстрованої у країні зі сприятливим оподаткуванням операцій з капіталом і репатріації дивідендів.

Основні економічні методи оптимізації оподаткування ТНК охоплюють такі сфери:

застосування трансфертних цін у розрахунках між філіями й дочірніми компаніями ТНК у різних країнах;

концентрацію дивідендів та інших доходів корпоративних фінансових компаній, розташованих у країнах з пільговим оподаткуванням фінансових операцій, пільговим режимом уникнення подвійного оподаткування або в офшорних зонах;

застосування різних форм внутрішньо-корпоративного кредитування з використанням власних фінансових структур або кредитування філій під гарантії ТНК;

здійснення інвестицій за рахунок власних нагромаджених доходів або залучених ресурсів через власну інвестиційну компанію у структурі ТНК;

здійснення трансферту активів ТНК через ліцензійні угоди з власними філіями;

спорудження підприємств і придбання нерухомості через внутрішньо-корпоративні компанії з нерухомості, розташовані в країнах з пільговим оподаткуванням операцій з нерухомістю або в офшорних зонах;

здійснення транспортного обслуговування операцій ТНК через власні транспортні та судноплавні компанії, зареєстровані в офшорних зонах [Чепурда].

Ефект оподаткування впливає на основні напрямки діяльності ТНК (іноземне інвестування, фінансову структуру, структуру та вартість залученого капіталу, управління валютними ризиками, фінансовий контроль) і тому має бути оптимізованим.

Обмеження й ризики впливають на можливість здійснення фінансових операцій між філіями ТНК, тому транснаціональні компанії обминають їх різними шляхами. Одним із так званих способів є прихований переказ активів у формі не дивідендів, а роялті, різних агентських і комісійних, плати за послуги, надані штаб-квартирою ТНК, та інших подібних виплат. Отже, досягається подвійний ефект — зниження оподаткованих міжнародних трансфертів фінансових коштів між філіями ТНК і заміщення «чутливих» трансфертів (наприклад, виплата дивідендів) трансфертом фінансових ресурсів у вигляді «м’яких» витрат (роялті, плата за послуги та ін.).

ТНК використовує внутрішньо-корпоративні активи у випадку так званих «блокованих» фондів для оптимізації економічної структури, фінансових та інвестиційних програм ТНК. «Блоковані фонди» — це корпоративні активи ТНК, які інвестовані або застосовуються в країнах з неконвертованою чи обмежено конвертованою валютою та іншими значними валютними обмеженнями і не дають змоги переказувати дивіденди з філій до штаб-квартири ТНК.

Для доцільного використання «блокованих» фондів ТНК застосовують методи:

«Фронтовані» кредити, що є формою кредитування материнською ТНК своєї філії не прямо, а через міжнародний банк; названа структура фінансування збільшує гарантії повернення капіталу, оскільки в разі політичних змін у країні, де діє філія ТНК, ця філія і сама ТНК менш захищені політично, ніж великий міжнародний банк, що за рахунок своєї фінансової стійкості може забезпечити повернення кредитів.
Непов’язаний експорт, тобто використання філіями ТНК капіталу в місцевій валюті для придбання продукції регіону та її подальшого експорту. Непов’язаний експорт є формою подолання неконвертованості або обмеженої конвертованості місцевої валюти з метою забезпечення валютної окупності інвестицій.
Примусове реінвестування прибутків у країні діяльності філії ТНК, яке призводить до тимчасового розриву окупності інвестицій. У такому разі ТНК застосовує політику придбання певних місцевих активів (акції, цінні папери, нерухомість тощо), які в майбутньому можуть стати більш ліквідними.

Внутрішній обіг ТНК опосередковується внутрішньо-корпоративними цінами, які дістали назву «трансфертних». Трансфертні ціни, як правило, відрізняються від ринкових; зниження трансфертних цін на імпортовані філією комплектуючі та сировину від інших філій означає фактично її додаткове фінансування і збільшення прибутку. Відносне підвищення трансфертних цін на імпортовані від материнської компанії та корпоративної структури ТНК товари призводять до фактичного трансферту фінансових ресурсів до материнської компанії.

Основні характеристики трансфертних цін:

підлягають внутрішньому регулюванню ТНК і є більш стабільними;

базуються на витратах на виробництво, але встановлюються на рівні, який відповідає певним потребам ТНК — мінімізації податків і митних витрат;

трансфертні ціни сприяють формуванню внутрішньої норми прибутку ТНК;

трансфертні ціни впливають на основні макроекономічні показники: рівень експорту, валового внутрішнього продукту, національного доходу, державного бюджету приймаючої країни.

Механізм трансфертних цін використовується як інструмент додаткового фінансування компанії та збільшення її прибутку.

ТНК використовують певні специфічні моделі і структури, які обираються відносно досягнення оптимального розміщення та управління фінансовими ресурсами в глобальному масштабі. Більшість ТНК, що здійснюють виробництво в декількох країнах з великим обсягом постачання спеціалізованої продукції, використовують корпоративний багатосторонній кліринг (передбачає розрахунки за постачання продукції між філіями централізовано, через багатосторонній взаємний облік платіжних зобов'язань).

Діяльність ТНК базується на чітко визначених місії й меті, а розробка стратегії компанії — на аналізі її внутрішніх сильних сторін і переваг, а також середовища, в якому компанія здійснює свою діяльність, з точки зору можливостей і загроз для реалізації цієї стратегії (рис 10.4.).

Рис. 10.4. Стратегічний вибір і розробка стратегії ТНК

Важливий інструмент для розробки стратегії — SWOT-аналіз (strengths, weaknesses, opportunities, threats). Його призначення — визначення сильних і слабких сторін компанії, можливостей і загроз, що існують у середовищі, у якому вона функціонує. Загальна стратегія компанії, що здійснює діяльність у декількох країнах, може формуватися, виходячи з певних цілей, які можуть бути відмінними на різних регіональних ринках і в різних ринкових сегментах.

Здійснюючи діяльність у міжнародному економічному середовищі, ТНК перебуває під дією конкурентних сил як на національному ринку, так і на ринках глобального економічного середовища. Загальний підхід до розробки стратегії компанії з урахуванням конкурентних сил, які діють на ТНК, полягає в необхідності здійснення таких заходів:

захист компанії від конкурентних сил;

спрямування їх у вигідному для компанії напрямі;

створення переваг для компанії у довгостроковому періоді.

За умов глобалізації ТНК використовують нові типи стратегій, що визначаються як глобальні. Глобальні стратегії формуються під впливом соціально-економічних умов у різних країнах та культурних особливостей, що існують на певних ринках, але при їх здійсненні використовується єдиний стратегічний підхід.

Багатонаціональна стратегія базується на основних стратегіях конкуренції (найнижчих витрат, диференціації, фокусування), але має специфічну особливість: використовуючи її, ТНК вносить зміни до свого стратегічного підходу в різних країнах залежно від конкурентних умов і потреб споживачів у кожній із них. При цьому стратегічні дії компанії можуть бути неоднаковими в різних країнах, передусім з огляду на базу споживачів компанії.

10.1.6. Діяльність європейських ТНК у центральній частині Східної Європи

Більш активні європейські ТНК у постсоціалістичних країнах, що були прийняті до складу ЄС. Вони приваблюють ТНК відносно дешевою кваліфікованою робочою силою, менш жорстким трудовим законодавством, недосконалою роботою профспілок, найменшою вартістю оренди приміщень тощо.

Отже, ставка податків прибутку в Польщі і Словенії наприкінці 2004 р. була 19% – це у два рази менше, ніж у Німеччині, а в Литві, Латвії вона ще нижче, в Естонії повністю відмінено податки на реінвестовані прибутки.

ТНК, що розвиваються, більш приваблюють такі країни з розвиненими економічними системами, як Польща, Чехія, Угорщина. Ці країни історично відрізняються більш кваліфікованою робітничою силою, особливо вираженим ринковим менталітетом. Ці фактори також сильні і в Словенії, яка теж має високий дохід на душу населення, але через невеликі розміри країни чисельність ТНК у ній менша. З європейських країн особливо вирізняється Польща: в її економіці беруть участь 36 компаній ТНК, у тому числі 26 формуючі виробничі сектори і підприємства. При помірних показниках ВВП на душу населення польський ринок приваблює своїми розмірами, впливають також й інші фактори. Так, Польща належить до країн з великою кількістю випускників університетів у складі економічно зайнятої молоді.

Чехія за наявністю ТНК на економічному ринку країни поступається Польщі; інвестицій у виробництво тут менше, але висока кваліфікація робочої сили говорить за себе. Близькі до чеських показників має Угорщина.

У країнах ЦСЄ, які не увійшли до ЄС, картина диференційована.

Серед країн колишнього СНД лідером виступає Росія, в якої показники присутності й виробництва схожі з чеськими. За нею йде Україна, але її показники на рівні Словенії. Крім Росії й України, європейські промислові ТНК мали в СНД виробництво в основному лише у країнах з великими резервами вуглеводню – в Азербайджані, Казахстані, Узбекистані (крім Туркменії).

Якщо розглядати нафтогазову індустрію у Європі, то вона відрізняється найвищим рівнем централізації капіталу в списку найбільших 50 нефінансових компаній – вона представлена десятьма. Нафтогазові компанії Європи, що входять до 100 компаній світу за величиною зарубіжних активів, разом узятих, випереджують з цього показника корпорації США.

Нафтогазові ТНК поділяють свої операції на: апстрим (upstream – добування); даунстрим (downstream – переробка і збут). Перші охоплюють геологічну діяльність, видобування і транспортування вуглеводню, до других належить переробка сировини й доставка до споживача. Чи можливо всі ці види діяльності вважати рівноцінними? Нафто- й газопереробна належать до виробництва, крім обслуговування сектору АЗС. До виробництва також можна віднести й управління діяльністю магістральних нафто- й газопроводів, а також газорозподіл.

Найбільша європейська нафтова компанія – British Petroleum (BP). Вона є світовим лідером за величиною зарубіжних активів, хоча й поступається американській Exxon Mobil за обсягом продажу. Британсько-Голландська Royal Dutch Shell (або Shell) посідає третє місце у світі, французька Total – на 4 місці. У ЦСЄ (Центральна частина Східної Європи) і колишньому СНД за масштабами присутності лідирують Shell і Total – 17-15 країн відповідно, BP у регіоні присутня у в 11 країнах, італійська ENI – в 10.

За кількістю країн розміщення у регіоні на тому ж рівні перебуває російська компанія „Газпром” – 11, включаючи Росію.

У ЦСЄ ВР присутня в Польщі, Чехії, Словенії, Угорщині, Боснії, Герцеговині, Росії. Компанія ВР досить міцно укріпилася в Росії, у 1998 р. вона уклала угоду з компанією „Роснафта” за проектом „Сахалін-5”. Але ж головне її вкладання капіталу з російською стороною „ТНК-ВР” – сумісне підприємство, де ВР має 50% прибутку. У результаті об’єднання капіталу ВР стала учасницею Каспійського трубопровідного консорціуму (КТК) і отримала права на розробку Тенгізьких нафтових копалин у Казахстані (її партнером по Тенгізу виступає „ЛУКойл” на паях 46:54).

Компанія ВР є великим зарубіжним інвестором також в Азербайджані і веде розробку великих груп нафтових копалин Азері-Чираг-Гюнешлі, газо-конденсаторних розробок світового масштабу Шах-Деніз, нафтових копалин Інам (разом із Shell) і Араз-Алов-Шарг. ВР є головним учасником консорціуму з будівництва нафтового трубопроводу Баку-Тбілісі-Джейхан. У ЦСЄ ВР має серйозні позиції лише в Польщі (2 тис. зайнятих, велика група АЗС, три заводи з виробництва газу).

Компанія Shell присутня майже у всіх державах ЦСЄ, крім Боснії, Герцеговини, Македонії й Албанії. У колишньому СНД вона представлена в усіх країнах, що мають значні ресурси вуглеводню, крім Узбекистану. Збут нафтових продуктів Shell здійснює і в Україні. Компанія Shell є головним учасником проекту „Сахалін-2”, у рамках якого в Росії вперше почалося видобування нафти в континентальному шельфі. Сумарні запаси, що видобуваються, перевищують 150 млн. тонн нафти і 500 млрд. куб. м газу. Shell бере участь у Каспійському трубопровідному консорціумі, а в Туркменістані розробляє копалини природного газу, плануючи його поставку в сусідні країни і Грецію.

Total має найбільш серйозні позиції в Казахстані. Там вона допущена до розробки великих нафтових копалин Кашаган. Ця компанія веде розробку глибоководних ресурсів Туапсинської впадини.

Італійська компанія ENI має на меті зміцнення позицій у ЦСЄ. У Чехії вона має 16,33 % акцій Ceska rafinerska. На автозаправочному ринку компанія діє через свій підрозділ AGIP, який має велику кількість АЗС у Чехії, Словенії, Румунії, Росії. У колишньому СНД ENI має тверді позиції в Казахстані. Компанія виступає єдиним оператором у рамках Північно-Каспійського договору про поділ продукції на всій акваторії при особистій участі в 18,52%.

У Росії ENI бере участь у будівництві нафто- й газопроводів. Разом із „Газпромом” вона побудувала через Чорне море газопровід „Блакитний потік”, брала участь у проектуванні і будівництві трубопроводу на Сахаліні „Сахалін-2”. Крім цього, компанія бере участь у розробці копалин у Ростовській і Астраханській областях.

10.2. АНАЛІТИЧНО-ПРАКТИЧНИЙ БЛОК

10.2.1. Контрольні питання й завдання

Які характерні ознаки міжнародного бізнесу і в чому полягає його відмінність від національної моделі підприємницької діяльності?
Назвіть та охарактеризуйте основні етапи розвитку міжнародного бізнесу.
Які тенденції спостерігаються у сфері міжнародного бізнесу на етапі глобалізації? Наведіть приклади.
Що слід розуміти під глобалізацією економічного розвитку? Які риси їй притаманні? У яких формах здійснюється економічна глобалізація?
На яких рівнях відбуваються глобалізаційні процеси? За допомогою яких показників є можливим їх відображення?
Який зміст вкладають у поняття „міжнародні компанії”? Які групи міжнародних компаній можна виокремити? У чому полягає основна відмінність мультинаціональних (багатонаціональних) компаній від транснаціональних корпорацій?
Для чого створюється ТНК? За допомогою яких критеріїв можна визначити приналежність компанії до ТНК? Яким чином та з якою метою визначають національність ТНК?
У чому полягає сутність процесу транснаціоналізації? До яких наслідків приводить транснаціоналізація? Яким чином визначається ступінь транснаціоналізації компанії?
Яких переваг набувають ТНК та в чому полягає ефективність діяльності ТНК порівняно з національними компаніями?
Які проблеми і протиріччя можуть виникати в діяльності ТНК на мікро- та макрорівнях? Чим відрізняється спільне підприємство від ТНК?
Чим різняться транснаціональні акціонерні товариства (ТНАТ) і ТНК на пайових засадах? У чому полягають особливості американських S-корпорацій і командитних товариств на акціях (KGA)?
Які види ТНК характерні для України? Чому? Які перспективи розвитку транснаціонального бізнесу в Україні?
На 30-й сесії ООН була прийнята резолюція “Заходи проти корупції, яка практикується ТНК, їх посередниками та іншими причетними до справи сторонами”. Яку противправну політику застосовують ТНК?
Які існують форми філій головних компаній ТНК? Чим характеризується кожна з них?
Які фактори слід враховувати при формуванні структури управління ТНК? За яких умов застосовується функціональна, а за яких – регіональна структура ТНК?
Які групи методів використовують з метою оптимізації оподаткування ТНК? Наскільки ефективними виявляються методи кожної з цих груп?
Що розуміють під „блокованими фондами” ТНК і які методи є доцільними для використання таких фондів?
Охарактеризуйте призначення та сфери впливу трансфертних цін.
Яким чином відбувається розробка стратегії діяльності ТНК?
Назвіть основні напрямки, за якими здійснюють свою діяльність європейські ТНК у центральній частині Східної Європи.

10.2.2. Задачі для розв’язання

ЗАДАЧА 1. Порівняти за ступенем транснаціоналізації компанії США. Вихідні дані для розрахунку подані у таблиці.

Корпорації	Активи компанії, млрд. дол.	Обсяги продажу, млрд. дол.	Кількість працюючих, тис. людей
	Усього	у т.ч. у зарубіжних підрозділах	Усього	у т.ч. в зарубіжних підрозділах	Усього	у т.ч. в зарубіжних підрозділах
1. Дженерал Моторз	222,1	68,8	125,0	73,7	647	239
2. Дженерал Електрик	272,4	73,5	58,0	22,6	239	119
3. Мобіл	46,4	22,3	58,4	27,4	43	17

Розв’язання

Ступінь транснаціоналізації компанії визначається індексом транснаціоналізації, який вираховується за формулою (10.1):

(10.1)

де Ітр – індекс транснаціоналізації компанії;

Азар – зарубіжні активи компанії, грош. од.;

Азаг – загальні активи компанії, грош. од.;

Пзар – обсяг продажу товарів і послуг зарубіжними філіями, грош. або натур. од.;

Пзаг – обсяг загального продажу компанією товарів і послуг, грош. або натур. од.;

Шзар – зарубіжний штат компанії, людей;

Шзаг – загальний штат компанії, людей.

Використавши формулу (8.1), отримуємо, що:

а) індекс транснаціоналізації компанії „Дженерал Моторз” становить:

ІТР1 = (68,8 : 222,1 + 73,7 : 125,0 + 239 : 647) : 3 = 0,423;

б) індекс транснаціоналізації компанії „Дженерал Електрик” складає:

ІТР2 = (73,5 : 272,4 + 22,6 : 58,0 + 119 : 239) : 3 = 0,386;

в) індекс транснаціоналізації компанії „Мобіл” дорівнює:

ІТР3 = (22,3 : 46,4 + 27,4 : 58,4 + 17 : 43) : 3 = 0,4484.

Порівняємо розраховані індекси транснаціоналізації компаній:

ІТР3 > ІТР1 > ІТР2 .

Відповідь: Найвищий ступінь транснаціоналізації у компанії „Мобіл”, трохи нижчий – у „Дженерал Моторз”, найменший – у „Дженерал Електрик”.

ЗАДАЧА 2. Норма заощаджень (s) в країні дорівнює 12%, коефіцієнт капіталомісткості продукції (k) = 3. Яка повинна бути норма заощаджень, щоб довести темп економічного зростання країни до 7%? Чому дорівнює дефіцит заощаджень?

Розв’язання

Темп економічного зростання країни обчислюється за формулою (10.2):

(10.2)

де q – темп економічного зростання країни;

s – норма заощаджень;

k – капіталомісткість продукції.

Виходячи з формули (8.2), знаходимо, що:

потрібна

норма заощаджень дорівнює: %.

Дефіцит

заощаджень складає: %.

Відповідь: Щоб довести темп економічного зростання країни до 7%, норма заощаджень повинна бути 21%; при цьому дефіцит заощаджень становитиме 9%.

ЗАДАЧА 3. Порівняти за ступенем транснаціоналізації наступні автомобільні компанії (умовні дані):

Назва корпорації	Активи компанії, млрд. дол.	Чисельність зайнятих, тис. чол.	Чистий прибуток, млн. дол.	Обсяги продажу, млрд. дол.
	Усього	у т.ч. зару-біжні	Усього	у т.ч. зару-біжні	Усього	у т.ч. зару-біжні	Усього	у т.ч. зару-біжні
1. „БМВ”	33,9	20,3	119,9	52,1	513	320	35,9	26,4
2. „Рено”	44,7	19,5	133,3	45,9	1500	810	41,4	28,5
3. „Пежо”	40,3	18,9	156,5	59,4	539	476	37,6	26,1

ЗАДАЧА 4. Порівняти за ступенем транснаціоналізації наступні ТНК (умовні дані):

Назва корпорації	Чистий прибуток, млн. дол.	Чисельність зайнятих, тис. чол.	Обсяги продажу, млрд. дол.	Активи компанії, млрд. дол.
	Усього	у т.ч. зару-біжні	Усього	у т.ч. зару-біжні	Усього	у т.ч. зару-біжні	Усього	у т.ч. зару-біжні
1. „Дженерал Моторз”	2956	1590	594,0	121,0	161,3	34,1	257,4	83,8
2. „Тойота”	2786	1204	68183,9	67,7	99,74	61,6	124,6	61,4
3. „Форд”	22071	11900	65345,2	155,3	144,4	38,8	237,6	70,5

ЗАДАЧА 5. Норма заощаджень у країні дорівнює 15%, коефіцієнт капіталомісткості 0,6. При якій нормі заощаджень буде забезпечений темп економічного зростання у 12%? Чому дорівнює надлишок заощаджень?

ЗАДАЧА 6. Коефіцієнт капіталомісткості продукції становить 0,6. Темп економічного зростання в країні дорівнює 5%. Наскільки зміниться темп економічного зростання, якщо норма заощаджень збільшиться на 4,2%?

Література до розділу 10

Економіка та організація діяльності об’єднань підприємств: Навчальний посібник / Чепурда Л.М., Бєляєва С.С., Плахотнікова М.В. та ін. За заг. ред. Л.М. Чепурди. – К.: ВД „Професіонал”, 2005. – 272 с.
Козак Ю.Г., Лук’яненко Д.Г., Макогон Ю.В. та ін. Міжнародна економіка: Навчальний посібник. Вид. 2-ге, перероб. та доп. – К.: Центр навчальної літератури, 2004. – С. 366-386, 411-469.
Международный менеджмент. Учебник для вузов / Под ред. С.Э. Пивоварова, Д.И. Баркана, Л.С. Тарасевича, А.И. Майзеля. – СПб: Издательство Питер, 2000. – С. 10-233.
Світова економіка: Підручник / А.С. Філіпенко, О.І. Рогач, О.І. Шнирков та ін. – К.: Либідь, 2000. – С. 51-66, 96-108.
Фінанси зарубіжних корпорацій: Навч. посібник / В.М. Суторміна, В.М.Федосов, Н.С. Рязанова/ За ред.. В.М. Федосова. –К.: Либідь, 1993.–247с.

РОЗДІЛ 11

СТРАТЕГІЧНІ АЛЬЯНСИ ПІДПРИЄМСТВ

11.1. ІНФОРМАЦІЙНО-ТЕОРЕТИЧНИЙ БЛОК

11.1.1. Сутність, типи і мотиви створення стратегічних

альянсів підприємств

Альянс означає тісну асоціацію, створену для досягнення спільних цілей і взаємної вигоди. Під терміном „стратегічний альянс” на відміну від звичайного альянсу (союзу), який безпосередньо спрямований на досягнення спільних тактичних цілей підприємств-партнерів, розуміють міжорганізаційні угоди, які:

компенсують слабкі сторони або створюють конкурентні переваги підприємств-учасників;
відповідають довгостроковим стратегічним планам партнерів;
мають раціональні цілі для зв’язків однієї компанії з іншою.

Стратегічні альянси підприємств поділяються на такі групи:

національні стратегічні альянси (НСА), які створюються й функціонують тоді, коли підприємства (нерідко конкуренти) однієї країни прагнуть до співпраці з метою посилення своїх позицій на основному ринку, спільного використання технології або випуску нової продукції;
1. міжнародні стратегічні альянси (МСА), що являють собою відносно тривалі за часом міжорганізаційні угоди щодо співробітництва, які передбачають спільне використання ресурсів або структур управління самостійних організацій, розташованих у декількох країнах для спільного виконання завдань, пов’язаних з корпоративною місією кожної з них;
2. гібрид МСА та НСА, який створений шляхом об’єднання провідних національних компаній країн ЄС для спільного реагування на виклики конкурентів з США та Японії. Прикладом внутрішньо-європейського міжфірмового альянсового співробітництва можна вважати реалізацію спільних проектів за науково-технічними програмами, найбільш відомими з яких є ESPRIT (інформаційні технології), BRITE (впровадження нових технологій й композиційних матеріалів в обробну промисловість), RACE (розвиток телекомунікацій).

Залежно від переваг стратегічного альянсового співробітництва вирізняють такі типи міжнародних стратегічних альянсів:

МСА горизонтального типу (САГТ) створюються компаніями, які здійснюють діяльність на однаковій сходинці виробничого процесу або виробляють однорідні товари й послуги. Такий альянс між компаніями Deutsche Telecom, France Telecom та американською компанією Sprint дозволив об’єднати потужності цих телекомунікаційних компаній із надання послуг Інтернет. Він забезпечує (через пункти місцевого доступу) світовий доступ користувачів до провайдерів, що надають глобальні послуги;
МСА вертикального типу (САВТ) укладаються з постачальниками комплектуючих виробів або послуг для компанії. Так, до стратегії ITT входила диференціація послуг з високошвидкісним доступом для поліпшення своєї всесвітньої мережі Інтернету. З цією метою створено альянс з компанією @HOME, яка надала кабельні мережі, щоб забезпечити споживачам додаткову швидкість у той час, як ITT забезпечує партнеру доступ до всіх послуг, що їй надаються;
МСА з дистриб’юторами або замовниками (САДЗ) передбачає довгострокове співробітництво з дистриб’юторами або з основними споживачами. Наприклад, партнерство у збуті між виробником персональних комп’ютерів DTK Computers та його російським дистриб’ютором ЛАНК передбачає проведення стратегії більш тісної взаємодії з виробником з питань „промоушн” – технічної підтримки й навчання, що надає дилеру можливість разом із дистриб’ютором брати участь у формуванні нового, прибуткового, сегмента ринку, а споживачу-клієнту відкриває доступ до новітніх технологій;
споріднені диверсифіковані МСА (СДСА) утворюються компаніями, які виробляють як взаємодоповнюючі товари й послуги (зокрема, альянс між основними авіалініями й регіональними авіаперевізниками, що обслуговують короткі маршрути), так і товари чи послуги-замінники (наприклад, альянс між компаніями, які забезпечують кабельний і мобільний телефонний зв’язок для збільшення місткості їх спільної мережі);
перспективні диверсифіковані МСА (ПДСА) створюються з компаніями, які функціонують у спочатку не пов’язаних між собою галузях, між якими є потенційно можливим або вже відбувається розмивання кордонів через інновації. Компанія Microsoft є прикладом використання широкого спектра стратегічних альянсових альтернатив в інфокомунікаційному комплексі. Вона створювала МСА з виробником відеоігор Sega, виробником фільмів Dream Works SKG, альянси з провайдерами комунікацій з інтерактивного телебачення й різних інтерактивних послуг, має частку в підприємстві Teledesic, у межах якого задіяно 840 низькоорбітальних супутників, які передають сигнали з будь-якої точки Землі зі швидкістю та потужністю оптико-волоконного кабелю тощо.

Безперервний розвиток МСА зумовлений, у першу чергу, швидкими темпами технологічних змін, глобалізацією ринків, демонополізацією ряду галузей і подальшим посиленням конкуренції. У МСА можуть вступати навіть конкуруючі компанії.

До основних мотивів створення і розвитку МСА належать:

зниження ризику;
економія на розширенні масштабів виробництва та його раціоналізація;
обмін технологіями;
усунення чи пом’якшення конкуренції в інтересах учасників альянсу;
подолання державних торговельних та інвестиційних бар’єрів;
сприяння початковій міжнародній експансії компаній, які не мають достатнього досвіду;
використання переваг вертикальної інтеграції в об’єднанні взаємодоповнюючих внесків партнерів.

Потреби в створенні МСА можна поділити на декілька основних груп (рис. 11.1).

Рис. 11.1. Класифікація потреб при створенні міжнародного

стратегічного альянсу

Ефективність створення міжнародного стратегічного альянсу (МСА) відображає співвідношення зиску й витрат від співробітництва та координації дій (табл. 11.1).

Таблиця 11.1

Можливі витрати і вигоди від співробітництва в МСА

Витрати	Вигоди
1. Втрата переваги в технології й ризик послаблення конкурентної позиції	1. Можливість отримувати нові знання й адаптуватися до технологічних змін, спільно розробляти нові продукти
2. Втрата ресурсів: грошей, часу, інформаційних, сировинних, статусу та ін.	2. Придбання ресурсів, використання незавантажених потужностей і підприємств
3. Спільні витрати, пов’язані з такими невдачами, як підрив репутації, статусу або фінансового стану	3. Спільні витрати щодо розробки продуктів і розподіл ризиків (невдач у своєчасній та якісній розробці нових продуктів, технологічних ризиків, ризиків, пов’язаних із комерційним успіхом і з розміром частки на ринку)
4. Втрата автономії і здатності однобічно контролювати результати; зміна мети, втрата контролю	4. Придбання впливу над територією або сферою діяльності; здатність проникати на нові іноземні ринки
5. Втрата стабільності, впевненості та відомої, перевіреної часом, технології	5. Здатність управляти невизначеністю, розв’язувати невидимі та складні проблеми, усунути тиск конкурентів, здатність до спеціалізації або диверсифікації
6. Конкуренція за сфери діяльності та території	6. Одержання взаємної підтримки, синергії групи й гармонійних робочих стосунків
7. Затримка у прийнятті рішень внаслідок проблем координації	7. Швидкість реагування на змінюваний ринковий попит, на використання нових технологій
8. Втручання й регулюючий вплив з боку уряду	8. Одержання згоди від іноземних урядів на діяльність у країні

Отже, МСА виступають засобом:

глобальної конкуренції, якщо компанія має можливість максимізувати прибуток, використовуючи джерела його утворення у всьому світі, коли конкуренте середовище є високорухливим;
реалізації державних порівняльних переваг та їх взаємного доповнення.

11.1.2. Форми стратегічних альянсів

Залежно від цілей компаній-учасниць є можливість вибору організаційної форми МСА – від повного злиття до незалежних трансакцій відкритого ринку. Серед форм альянсів найпоширенішими є:

1. Участь в активах без створення організації, яка охоплює:

угоди з придбання меншої долі участі – це добровільні відносини між двома компаніями, у яких одна компанія купує значну (не менш як 50%) частку іншої фірми для ведення спільної діяльності (такі альянси переважають в автомобілебудуванні та нафтовидобутку);
альянси з обміном акціями, у яких з’являється можливість впливу однієї компанії на прийняття рішень іншою фірмою, і навпаки. Антимонопольне законодавство може встановлювати сфери такої участі, протидіючи відстороненню дрібних акціонерів від участі в управлінні компанією.

На відміну від портфельних інвестицій, в альянсі з дольовою участю найчастіше укладають декілька функціональних угод, щоб використати взаємодоповнюючі можливості партнерів. Проте недоліком таких альянсів вважають дорожнечу й ризикованість даної організаційної форми як засобу пізнання компанії-партнера.

2. Створення спільного підприємства (СП), яке в закордонній практиці досить широко трактується як узгоджена діяльність двох або більше партнерів, що спрямована на досягнення спільної мети як зі створенням, так і без створення юридичної особи. У СП зі створенням юридичної особи утворюється самостійна організація, чий капітал розподілений між партерами-засновниками, які мають право на отримання компенсації пропорційно їх внескам. У СП без створення юридичної особи альянсові партнери обмежують своє співробітництво виконанням певних функцій. Наприклад, виробники транспортних засобів співробітничають лише в розробці та виробництві продукції. Відповідальність за маркетинг лишається за кожним з учасників окремо.

Загальна риса сучасних СП полягає в тому, що партери беруть участь у виробництві одного певного продукту або в одній країні. Разом з тим вони можуть виступати як конкуренти на інших ринках.

3. Довгострокові контрактні функціональні та неформальні угоди

Альянси у формі функціональних угод – це проекти, у яких дві чи більше компаній вирішують налагодити співробітництво з одного або декількох видів діяльності (НДДКР, виробництво, маркетинг, спільне використання технології, ліцензування). При такій взаємодії не створюється нова організація, а співпраця має обмежений характер. Такі стратегічні альянси є більш гнучкими порівняно з альянсами, побудованими на засадах СП або участю в активах. Сторони передають ресурси для ведення спільної діяльності, але не ділять власності чи прибутку компанії. Функціональні угоди, зважаючи на те, що контракти досить легко можуть бути змінені, дозволяють постійно переорієнтувати альянс з огляду на постійні зміни глобальних ринків.

Неформальні угоди не оформлюються юридично. Вони засновані на довірі, зміцненій через ділові стосунки, в результаті зростаючого пізнання взаємних інтересів. Неформальне співробітництво здійснюють лінійні менеджери, які перебувають на середньому рівні ієрархії і безпосередньо залучені до ділових відносин між компаніями.

4. Ліцензійні угоди, які мають трансграничний характер і в межах яких власник ліцензії (ліцензіар) передає користувачу в іншій країні (ліцензіату) права на використання певних нематеріальних активів на певних умовах, у т.ч. фіксований платіж за користування ліцензією – роялті. Розмір фіксованого платежу визначається в межах розрахунку ціни ліцензії. Слід зазначити, що ліцензійні угоди не є стратегічними альянсами, якщо вони не передбачають довгострокового передання технології, продукції, авторських прав чи досвіду між компаніями-учасницями.

Об’єктами ліцензування можуть виступати різні види нематеріальних активів і прав інтелектуальної власності. Платежі за ліцензійними угодами є об’єктом пільгового оподаткування у більшості розвинених країн, а також врегульовані більшістю двосторонніх угод країн про уникнення подвійного оподаткування. Умовами ліцензійної угоди визначаються такі основні параметри: тип ліцензії (повна, лімітована; ексклюзивна чи неексклюзивна; термінова чи нетермінова); територія дії ліцензії; належність ліцензії до загальної, генеральної чи субліцензії; умови використання ліцензії (отримання, передачі, контролю за дотриманням технологічно-якісних нормативів тощо); обмеження стосовно обсягу використання ліцензії; експортні обмеження продукції, виробленої на основі ліцензії; розмір і періодичність ліцензійних платежів; відповідальність за порушення ліцензійної угоди. Стратегічні альянси на умовах укладання ліцензійної угоди нерідко зустрічаються у ліцензійній практиці фармацевтичної промисловості або в угодах про збирання автомобілів. У цих випадках номінальний процент, що надходить до головної компанії ліцензіара, різко збільшується завдяки доходам від поставки активного інгредієнта для ліків чи деталей для автомобілів.

5. Франчайзинг – це альянсова угода між компаніями, згідно з якою відбувається передання прав на використання торгової марки та способів здійснення торгівлі або надання послуг, які мають істотне значення для бізнесу. Учасниками угоди є дві сторони: перша – компанія, яка має права на франчайзинг і передає їх іншим компаніям (франчайзер); інші компанії як сторони угоди, що набувають прав на франчайзинг (франчайзіати). Комплексна форма ділового франчайзингу (business format franchising) передбачає довгостроковий характер фінансових і майнових відносин між франчайзером і франчайзіатом. Франчайзер надає франчайзіату не тільки право користування своїм товарним знаком і технологією, але й передає франчайзіату повну систему бізнесу, тобто здійснює фінансування, надає необхідні засоби виробництва, постачає необхідну сировину, навчає персонал та ін. Франчайзіат, зберігаючи свою самостійність і знижуючи свій ризик приєднанням до такої системи, забезпечує франчайзеру стійку винагороду у вигляді відсотка з обороту. Франчайзинг як форма МСА дозволяє головній компанії зростати скоріше та з меншими капітальними витратами, ніж за традиційних способів організації бізнесу. Така форма МСА є розповсюдженою у роздрібній торгівлі, системі харчування та готельному бізнесі.

6. Контракти „під ключ” – контракти на здійснення певних робіт зі спорудження нового підприємства або об’єкта інфраструктури, що передбачає повну відповідальність генерального контрактора за будівництво, ефективне використання інвестиційних коштів і початок роботи підприємства (вихід нового виробництва на проектну потужність) у встановлений строк. В укладанні таких угод беруть участь субпідрядники та постачальники окремих видів сучасного устаткування й технологій з різних країн.

7. Угода про надання послуг у галузі управління укладається між власником компанії та іншою компанією-оператором на здійснення ефективного управління певним підприємством чи інвестиційним проектом. Різновидом контракта на управління є концесія, тобто отримання прав на будівництво та експлуатацію об’єктів інфраструктури (шляхи сполучення, порти, електростанції тощо), розробку й експлуатацію природних ресурсів або використання родовищ корисних копалин інвесторами на засадах розподілу продукції між інвестором і державою.

До форм міжнародних стратегічних альянсів за певних умов також можна віднести:

угоди про надання „ноу-хау”, тобто прикладних знань, досвіду й „секретів” технологій, що не патентуються, але мають практичну цінність;
міжнародні лізингові угоди – угоди довгострокової оренди устаткування, насамперед, високотехнологічного, з метою його прибуткового використання за мінімальних стартових витрат;
угоди з приводу копірайту, тобто угоди, за якими відбувається поступка виключному праву автора на інтелектуальну власність, зокрема, друковану продукцію;
інші угоди у сферах виробництва, обігу, управління та надання наукомістких послуг.

11.1.3. Міжнародні альянсові мережі

Альянсова мережа – це об’єднання трьох або більше компаній, які пов’язані між собою павутиноподібно формальними й неформальними угодами про співробітництво.

Міжнародні альянсові мережі (МАМ) являють собою групу компаній-учасниць, що складається з сітки відносин, пов’язаних між партнерами двох або більше країн. Вони створюються в результаті взаємодії та обміну ресурсами й діяльністю компаній-учасниць різних країн для здійснення спільної мети. Такі союзи характерні для багатьох галузей промисловості з високою технологією, зокрема, авіабудування, виробництва комп’ютерів і розробки програмного забезпечення, телекомунікацій, фармацевтичної індустрії тощо.

Наприклад, кожна МАМ у галузі комп’ютерної RISC-технології складається з багатьох різних компаній та альянсів, що об’єднують компанії США, Японії, Південної Кореї та інших країн (рис. 11.2).

Рис. 11.2. Приклади міжнародних альянсових мереж

МАМ нерідко створюються для того, щоб максимізувати загальний обсяг виробленої продукції чи послуг через ефект масштабу. Так, МАМ, створена швейцарською компанією Swissair, американською Delta Airlines, сінгапурською Singapore Airlines та швецькою SAS, мала на меті збільшити продаж білетів на трансатлантичні та європейсько-азійські перельоти та об’єднати поставку й обслуговування літаків.

Досвід вигідного об’єднання у групи для отримання конкурентних переваг був накопичений ще японськими багатофірмовими компаніями у формі вертикальної кейрецу, тобто системою партнерських відносин між головною компанією й мережею постачальників, які ґрунтуються на тісній кооперації учасників, що досягається завдяки координації головною компанією своєї виробничої та іншої співпраці з постачальниками. На відміну від кейрецу, МАМ є більш вузькоспрямованими структурами, що об’єднані стратегічними цілями, а ролі альянсових партнерів менш визначеними. На сьогодні навіть в одній галузі створено більш як одну альянсову групу, між якими здійснюється жорстка конкуренція. Тому ринкові позиції компаній, що увійшли до тієї чи іншої міжнародної альянсової сфери напряму, залежать від тих конкурентних переваг, які змогла створити кожна група чи мережа компаній.

11.1.4. Етапи прийняття рішення про створення МСА та гібридна стратегія діяльності учасників МСА

Модель підготовки рішення щодо створення МСА передбачає послідовне проходження таких етапів:

Етап 1. Визначення готовності компаній до співробітництва, на якому відбувається аналіз усіх „за” та „проти” створення МСА, визначається стійка перевага від співробітництва, коли досягається збереження зацікавленості в альянсі навіть при значних змінах умов.

Етап 2. Обговорення проблем створення МСА, де узагальнюються пропозиції щодо створення МСА, конкретизуються питання функціонування, формується багатофункціональна команда для переговорів.

Етап 3. Дослідження та обговорення, коли здійснюється узгодження власних уявлень компанії про співробітництво з потенційними партнерами. Інформація, отримана на цьому етапі, має зворотну дію на зацікавленість компаній у створенні МСА. Вона забезпечує чітке формулювання цілей і сфер діяльності, з’ясування позицій про еквівалентність внесків партнерів, обліку надходжень і розподілу дивідендів. Сторони формулюють застереження на випадок важливих змін, беруть до уваги реакцію урядів і конкурентів на формування альянсу та ін.

Етап 4. Узагальнення результатів переговорного процесу та відпрацювання рекомендацій щодо удосконалення організації та управління МСА, коли відбувається визначення, порівняння та обрання кращих альтернатив співробітництва. Усі альтернативи співробітництва в альянсі поділяються на внутрішні складові – компоненти та параметри. Компоненти, які надають інформацію про сферу прийняття рішень, поділяються на:

організаційну компоненту МСА – форми співпраці, кількість учасників;
компоненту ідентифікації партнера – компетенція, слабкі та сильні сторони партнера в альянсі;
правову компоненту – юридична підтримка;
компоненту господарської діяльності.

До параметрів організаційної компоненти слід віднести:

1) сферу діяльності МСА (виробництво, збут, НДДКР, маркетинг);

2) тип МСА;

3) форма МСА;

4) особливості конфігурації (централізоване чи децентралізоване управління); спеціалізації, координації.

Найважливішими параметрами компоненти ідентифікації є:

1) сумлінність партнерів (схожість корпоративних філософій, політики в галузі персоналу, корпоративних структур) – вона може бути хорошою, задовільною й поганою;

2) взаємодоповнюваність;

3) дотримання раніше взятих на себе зобов’язань.

Серед параметрів правової компоненти найчастіше застосовуються:

1) юридичне забезпечення переговорів;

2) готовність необхідних документів для реєстрації МСА;

3) наявність комунікацій для зв’язку з партнером і довіри між учасниками.

Параметрами господарської компоненти виступають:

1) виробнича програма (складна, незалежна від партнера);

2) технологія й „ноу-хау” (висока, середня чи слабка частка ринку, розвиненість збутової мережі);

3) місцезнаходження (сприятливе, несприятливе, нейтральне);

4) фінансова ситуація (хороша, задовільна, погана);

5) стратегічне ціле (збіг, схожість чи розбіжність інтересів компаній – учасниць альянсу).

Гібридна, або загальна стратегія МСА – це сполучення конкурентної стратегії та стратегії співробітництва, а в окремих випадках і стратегії покладання на власні сили компаній з метою оптимізації їх позицій у галузі. При її розробці береться до уваги співвідношення конкурентної складової і співробітництва, яке залежить від типу МСА й відносного пріоритету його цілей. У конкурентних МСА партнери схильні бути прямими конкурентами на кінцевому продуктовому ринку. Неконкурентним МСА притаманні внутрішньогалузеві зв’язки між неконкуруючими компаніями, які залучені до спільної розробки будь-якого продукту чи проекту.

Процедуру розробки гібридної стратегії наведено на рис. 11.3.

Таким чином, поєднання конкурентної стратегії зі стратегією співробітництва у гібридній стратегії МСА сприяє досягненню загальної стійкої переваги для кожної компанії-учасниці такого стратегічного союзу.

Рис. 11.3. Порядок розробки гібридної стратегії

11.2. АНАЛІТИЧНО-ПРАКТИЧНИЙ БЛОК

11.2.1. Контрольні питання й завдання

У чому полягає сутність стратегічного альянсу підприємств? Чим відрізняються національні стратегічні альянси від міжнародних стратегічних альянсів? У чому полягають особливості гібриду МСА та НСА?
Охарактеризуйте основні типи МСА та поясніть, у чому полягає різниця між МСА і ТНК. Чи можуть вступати в МСА компанії-конкуренти?
Які існують мотиви й потреби у створенні й розвитку МСА? Порівняйте можливі витрати й вигоди від співробітництва в МСА.
Назвіть характерні ознаки кожної з форм МСА. Які форми стратегічних альянсів є найпоширенішими і з чим це пов’язано?
У чому відмінність СП від інших форм МСА? За яких умов ліцензійні угоди та франчайзинг можна віднести до МСА?
Які особливості мають сучасні МСА?
Які переваги та недоліки міжнародної альянсової мережі? Чим МАМ відрізняються від японських кейрецу?
На які етапи поділяється процес підготовки і прийняття рішення про створення МСА? Охарактеризуйте основні компоненти й параметри, на які поділяються альтернативи альянсового співробітництва.
Розкрийте сутність і порядок розробки гібридної стратегії МСА. У чому різниця між конкурентними й неконкурентними МСА?

11.2.2. Тестові завдання для контролю знань

1. Національним стратегічним альянсом (НСА) є:

а) відносно тривалі за часом міжорганізаційні угоди щодо співробітництва, які передбачають спільне використання ресурсів або структур управління самостійних організацій, розташованих у декількох країнах для спільного виконання завдань, пов’язаних із корпоративною місією кожної з них;

б) відносно тривалі за часом міжорганізаційні угоди між підприємствами (нерідко конкурентами) однієї країни, які прагнуть до співпраці з метою посилення своїх позицій на основному ринку, спільного використання технології або випуску нової продукції;

в) реалізація спільних проектів за науково-технічними програмами між компаніями однієї або декількох країн.

2. Що являє собою МСА (міжнародний стратегічний альянс)?

а) об’єднання капіталів підприємців різних країн;

б) організації, які здійснюють вивезення національного капіталу за кордон з метою його вкладання і проведення підприємницької діяльності в інших країнах;

в) об’єднання трьох і більше міжнародних фірм, павутиноподібно пов’язаних між собою угодами про співробітництво;

г) міжорганізаційна угода, яка координує на довгостроковій основі виробничу та ринкову діяльність хоча б двох компаній із різних країн.

3. Чим відрізняється МАМ (міжнародна альянсова мережа) від МСА (міжнародного стратегічного альянсу)?

а) відмінність полягає у залученні до МАМ транснаціональних компаній, що споживають продукцію;

б) відмінність полягає у мінімальній кількості учасників МАМ, масштабах діяльності і характері взаємозв’язків;

в) МАМ – це об’єднання лише транснаціональних суб’єктів господарювання;

г) МАМ створюється лише між конкуруючими ТНК.

4. Чи можуть малі підприємства входити до складу МСА?

а) так;

б) ні.

5. Міжнародна стратегічна альянсова угода, за якою відбувається уступка виключного права автора на інтелектуальну власність, зокрема, друковану продукцію, називається:

а) патентною угодою;

б) ліцензійною угодою;

в) лізингом;

г) копірайтом;

д) франчайзингом.

6. Особливість МСА вертикального типу (САВТ) полягає в тому, що:

а) альянсові угоди укладаються з постачальниками комплектуючих виробів або послуг для компанії;

б) альянсові угоди укладаються компаніями, які здійснюють діяльність на однаковій сходинці виробничого процесу або виробляють однорідні товари і послуги;

в) альянсові угоди передбачають довгострокове співробітництво з дистриб’юторами або з основними споживачами;

г) альянсові угоди укладаються між компаніями, які виробляють як взаємодоповнюючі товари і послуги, так і товари чи послуги-замінники;

д) альянсові угоди укладаються з компаніями, які функціонують у спочатку не пов’язаних між собою галузях, між якими є потенційно можливим або вже відбувається розмивання кордонів через інновації.

Література до розділу 11

Економіка та організація діяльності об’єднань підприємств: Навчальний посібник / Чепурда Л.М., Бєляєва С.С., Плахотнікова М.В. та ін. За заг. ред. Л.М. Чепурди. – К.: ВД „Професіонал”, 2005. – 272 с.
Козак Ю.Г., Лук’яненко Д.Г., Макогон Ю.В. та ін. Міжнародна економіка: Навчальний посібник. Вид. 2-ге, перероб. та доп. – К.: Центр навчальної літератури, 2004. – С. 184-228, 470-526.
Международный менеджмент. Учебник для вузов / Под ред. С.Э. Пивоварова, Д.И. Баркана, Л.С. Тарасевича, А.И. Майзеля. – СПб: Издательство Питер, 2000. – С. 234-304.
Світова економіка: Підручник / А.С. Філіпенко, О.І. Рогач, О.І. Шнирков та ін. – К.: Либідь, 2000. – С. -108-110.
Фінанси зарубіжних корпорацій: Навч. посібник / В.М. Суторміна, В.М. Федосов, Н.С. Рязанова/ За ред. В.М. Федосова.– К.: Либідь, 1993.–247с.

ІНДИВІДУАЛЬНА РОБОТА

„Аналіз фінансово-економічного потенціалу розвитку ТНК”

Метою індивідуальної роботи студентів з дисципліни є одержання навичок аналізу ефективності діяльності ТНК та її фінансового стану, а також виявлення потенціалу і напрямків подальшого розвитку транснаціональних об’єднань.

Вихідні дані для розв’язання індивідуального завдання представлені за 2 роки у табл. 12.1. По вертикалі відображено порядкові номери 25 економічних показників для розрахунків. По горизонталі у шапці таблиці містяться номери варіантів, які кожен студент обирає відповідно до номеру його прізвища в журналі академічної групи.

З використанням даних потрібно:

визначити сферу і види діяльності ТНК, її назву;
запропонувати вид і структуру ТНК, зазначивши, скільки у ТНК підрозділів, в якій країні знаходиться головний офіс, в яких країнах і яку кількість дочірніх і асоційованих компаній, представництв та інших філій має ТНК;
з’ясувати, чи входить ТНК до промислово – фінансових груп (ПФГ), міжнародних стратегічних альянсів (МСА), міжнародних альянсових мереж (МАМ) і з якими ТНК або фірмами (банками) об’єдналася;
подати кількісне значення показників, що характеризують економічний потенціал ТНК і конкурентоспроможність, узгодивши їх з вхідними даними таблиці;
скласти нетто – баланс ТНК, збалансувавши активну і пасивну частини за допомогою додаткової статті “Інші активи ТНК” або “Інші пасиви ТНК”;
розрахувати показники ефективності (рентабельності, продуктивності) діяльності ТНК;
розрахувати фінансові коефіцієнти (показники фінансового стану, платоспроможності та оборотності коштів);
зробити висновки щодо ефективності функціонування ТНК в звітному періоді, виявлених резервів і заходів, спрямованих на поліпшення діяльності ТНК на перспективу.

Таблиця 12.1

Вихідні дані для аналізу фінансово-економічного потенціалу розвитку ТНК

Найменування показника	Роки	Номери варіантів
		1	2	3	4	5	6	7	8	9
1. Собівартість реалізованої продукції ТНК, млн. дол.	2007	44320	86000	29100	32000	61000	38000	45000	41000	35000
	2008	45080	84500	32600	27600	62000	39000	44000	43000	34000
2. Інші витрати ТНК, млн. дол.	2007	2200	1820	4000	2100	3000	1900	2800	1600	3000
	2008	2700	1790	3900	2900	3200	1800	2700	1700	2800
3. Щорічні амортизаційні відрахування , %	2007	6	8	10	5	7	9	7	9	6
	2008	7	7	10	4	6	8	8	9	7
4. Рентабельність до собі-вартості, %	2007	23	10	30	42	15	21	16	20	21
	2008	25	12	35	37	16	20	15	21	19
5. Грошові кошти і коротко-строкові цінні папери, млн. дол.	2007	730	540	1630	540	1200	1500	1200	900	1100
	2008	410	550	1610	930	1100	1450	1300	850	900
6. Дебіторська заборгованість, млн. дол.	2007	4920	2000	800	1600	3100	5100	2100	2900	2800
	2008	4700	1870	1920	1300	2900	5000	2300	2800	2700
7. Кредиторська заборго-ваність, млн. дол.	2007	8040	3220	2430	2100	1900	4100	1900	2700	2500
	2008	8450	2730	1920	1700	1800	4000	2200	2500	2400
8. Товарно-матеріальні запа-си, млн. дол.	2007	1300	18800	60000	1100	4200	3200	4100	2100	1800
	2008	1700	19400	70000	1020	3100	3100	3800	2300	1700
9. Податок на прибуток, %	2007	30	40	25	24	28	30	23	30	25
	2008	30	40	20	19	26	25	22	35	24
10. Інші оборотні активи, млн. дол.	2007	600	900	770	450	850	590	790	950	890
	2008	510	910	880	390	890	620	800	940	860
11. Будівлі, споруди, устаткування і довгострокові біологічні активи, млн. дол.	2007	20620	60000	100000	18600	21000	19000	23000	14000	17000
	2008	23300	61000	120000	19400	22000	19500	22000	15000	16500
12. Інші боргові активи, млн. дол.	2007	1670	4900	4310	2300	2500	1800	3100	4100	1900
	2008	2050	5070	3450	2100	2300	1900	2900	40000	1800
13. Позики до погашення, млн. дол.	2007	5420	3600	800	1200	2300	3200	1500	2900	3200
	2008	5630	3400	1980	1600	2100	3000	1600	2800	3100
14. рахунки до оплати, млн. дол.	2007	1840	630	930	700	1100	900	1200	1300	700
	2008	1590	570	2040	800	1300	800	1300	1400	650
15. Інші поточні зобов’язання млн. дол.	2007	3300	1000	4100	1500	1800	1300	2100	1600	1200
	2008	3400	2000	4500	1700	1600	1200	1900	1500	1300
16. Довгострокові кредити банків, млн. дол.	2007	6200	8050	10700	4900	2900	4500	6000	5000	4200
	2008	6100	8420	12300	3600	3100	5000	5900	4700	4000
17. Лізингові розрахунки за обладнання, млн. дол.	2007	700	1200	80	900	600	1100	950	1400	800
	2008	800	1200	-	1100	700	1200	1200	1300	900
18. Інші довгострокові зобов’язання, млн. дол.	2007	1100	2350	886	1400	1900	1200	1800	900	1400
	2008	1300	2370	832	1250	1800	1300	1900	850	1300
19. Ринкова вартість власного капіталу, млн. дол.	2007	30000	45000	13000	15000	2500	1800	14000	16000	13000
	2008	32000	46000	14000	12800	2400	1900	15000	15500	13200
20. Середня кількість акцій, тис. одиниць	2007	120	200	100	140	180	210	190	240	150
	2008	110	230	100	120	190	220	200	230	140
21. Прибуток на одну акцію, дол.	2007	4	3	2	2	3	2	3	4	3
	2008	5	6	1	3	2	3	5	3	2
22. Ціна (номінал) акції, дол.	2007	60	20	42	26	21	25	40	39	40
	2008	40	25	46	24	19	30	42	40	39
23. Дивідендні виплати за акціями, дол.	2007	1	-	0.4	0.5	0.9	2	1	0.5	1
	2008	1	3	0.4	0.3	1	1	1.2	0.4	1
24. Нематеріальні активи, тобто гудвіли, інтелектуальна власність, млн. дол.	2007	20	14	-	18	17	21	15	21	19
	2008	25	8	-	16	15	22	16	22	20
25. Чисельність працюючих на ТНК, чол.	2007	14000	9600	20180	8900	12000	15000	2100	16000	14000
	2008	22000	11200	20200	8300	11500	14500	2080	15400	13500

Продовження табл. 1

Найменування показника	Роки	Номери варіантів
		10	11	12	13	14	15	16	17	18
1. Собівартість реалізованої продукції ТНК, млн. дол.	2007	50000	62000	25000	33000	42000	70000	48000	3700	43000
	2008	51000	59000	24000	35000	43000	72000	49000	35200	45200
2. Інші витрати ТНК, млн. дол.	2007	4100	4300	2600	2300	2400	4300	3100	1800	3050
	2008	4000	3900	2500	2200	2550	4100	3000	1900	2860
3. Щорічні амортизаційні відрахування , %	2007	5	7	8	6	5	8	7	9	8
	2008	6	6	6	7	5	7	6	10	7
4. Рентабельність до собі-вартості, %	2007	18	22	30	22	29	32	18	23	41
	2008	17	21	28	20	30	34	16	24	43
5. Грошові кошти і коротко-строкові цінні папери, млн. дол.	2007	800	1400	1020	1350	600	1800	1400	850	950
	2008	720	1320	1050	1300	520	1700	1500	900	1020
6. Дебіторська заборгованість, млн. дол.	2007	2400	2050	1700	4200	3520	4100	2300	4700	3600
	2008	2500	2000	1900	4300	3600	3900	2400	4500	3800
7. Кредиторська заборго-ваність, млн. дол.	2007	2700	2300	1800	6010	4010	5200	1800	3800	4100
	2008	2600	2200	2000	5700	3980	5000	1900	3600	4300
8. Товарно-матеріальні запа-си, млн. дол.	2007	3800	5100	9000	2400	3900	7200	12000	5400	6300
	2008	3400	4900	9500	2600	3600	7000	11000	5100	6000
9. Податок на прибуток, %	2007	28	30	35	25	30	40	36	40	30
	2008	25	28	32	23	25	38	32	35	28
10. Інші оборотні активи, млн. дол.	2007	750	850	800	980	890	950	980	1100	880
	2008	770	900	840	940	910	930	930	1200	850
11. Будівлі, споруди, устаткування і довгострокові біологічні активи, млн. дол.	2007	19200	21000	18000	22000	19000	26000	24000	16500	19300
	2008	19400	22000	17500	23000	19500	27000	24500	15900	20010
12. Інші боргові активи, млн. дол.	2007	4300	3200	2100	4100	1800	4500	3600	2650	1920
	2008	3900	3300	2050	3800	2050	5010	3800	2700	2010
13. Позики до погашення, млн. дол.	2007	1300	3500	2800	3800	900	2600	3200	1600	3500
	2008	1400	3300	2600	3900	1200	2400	3300	1800	3050
14. рахунки до оплати, млн. дол.	2007	1050	1500	1400	1700	980	1450	12000	1560	1900
	2008	1030	1620	1320	1610	1300	1600	11000	1720	2010
15. Інші поточні зобов’язання млн. дол.	2007	2100	3100	1450	1200	2100	3100	2100	1000	2300
	2008	2000	3000	1350	1400	2000	3200	2000	1200	2450
16. Довгострокові кредити банків, млн. дол.	2007	8700	5900	3900	4700	7100	5050	4300	3900	4700
	2008	8500	5600	3800	4200	6500	6000	4100	3600	4500
17. Лізингові розрахунки за обладнання, млн. дол.	2007	1100	1100	850	1300	1500	1400	750	1200	1350
	2008	1200	900	800	1300	1350	1520	800	950	990
18. Інші довгострокові зобов’язання, млн. дол.	2007	900	2100	1480	1650	2100	980	2050	1800	860
	2008	850	1900	1600	1500	1980	800	2300	1400	830
19. Ринкова вартість власного капіталу, млн. дол.	2007	19000	20000	17000	15500	13500	31000	21000	13500	14000
	2008	19300	19500	16800	16000	13800	32000	20500	14200	15100
20. Середня кількість акцій, тис. одиниць	2007	200	2450	170	210	160	170	120	170	190
	2008	210	235	150	220	145	160	115	180	180
21. Прибуток на одну акцію, дол.	2007	4	1	5	6	2	3	4	4	3
	2008	3	2	3	5	3	4	3	5	5
22. Ціна (номінал) акції, дол.	2007	45	50	48	45	24	30	38	51	44
	2008	43	45	46	43	234	35	36	48	45
23. Дивідендні виплати за акціями, дол.	2007	0.8	0.6	0.4	0.5	0.5	0.7	0.3	0.8	0.4
	2008	0.7	0.5	0.5	0.4	0.6	0.6	0.4	0.9	0.5
24. Нематеріальні активи, тобто гудвіли, інтелектуальна власність, млн. дол.	2007	20	15	30	35	27	29	33	34	28
	2008	21	14	25	34	28	31	35	32	30
25. Чисельність працюючих на ТНК, чол.	2007	13500	18000	9000	13000	14500	17000	14800	21500	24000
	2008	13000	17100	8900	13500	14300	16800	14300	2080	24500

Продовження табл. 1

Найменування показника	Роки	Номери варіантів
		19	20	21	22	23	24	25	26
1. Собівартість реалізованої продукції ТНК, млн. дол.	2007	52000	39000	62000	36000	48000	51200	46500	51300
	2008	53000	40200	63500	39000	49000	52400	47000	52000
2. Інші витрати ТНК, млн. дол.	2007	4400	2890	3400	1900	2500	3100	2800	2100
	2008	4300	3100	3200	1780	2410	2980	2700	2050
3. Щорічні амортизаційні відрахування , %	2007	7	8	7	6	8	7	8	10
	2008	6	8	8	5	7	7	6	12
4. Рентабельність до собі-вартості, %	2007	22	30	26	24	25	30	24	35
	2008	20	32	20	23	26	28	22	40
5. Грошові кошти і коротко-строкові цінні папери, млн. дол.	2007	1050	1350	1200	790	1350	1230	890	1000
	2008	990	1200	1320	850	1200	1150	930	1100
6. Дебіторська заборгованість, млн. дол.	2007	2750	3300	4100	2000	3600	2500	3650	5080
	2008	2830	3200	4600	1800	3500	2300	3400	6090
7. Кредиторська заборго-ваність, млн. дол.	2007	3050	2900	3800	1900	4000	2300	3800	7100
	2008	3100	2800	3900	1700	3900	2400	3600	7300
8. Товарно-матеріальні запа-си, млн. дол.	2007	14100	7200	4560	4900	8600	8300	2900	3040
	2008	13500	6800	4400	4600	9200	8000	2850	3210
9. Податок на прибуток, %	2007	27	25	34	30	25	30	25	30
	2008	24	23	30	26	24	25	20	30
10. Інші оборотні активи, млн. дол.	2007	780	940	840	1020	960	870	940	710
	2008	730	980	790	990	890	830	900	730
11. Будівлі, споруди, устаткування і довгострокові біологічні активи, млн. дол.	2007	14600	13800	21000	14200	16100	18100	17300	23000
	2008	15200	14000	21800	14400	16300	17800	17600	24000
12. Інші боргові активи, млн. дол.	2007	3050	4350	1870	2300	2700	3600	1950	3300
	2008	3120	3800	1900	2100	2600	3300	1860	3200
13. Позики до погашення, млн. дол.	2007	1600	1400	2930	1930	2200	5100	2300	4700
	2008	1700	1600	2850	1800	2100	4800	2150	4900
14. рахунки до оплати, млн. дол.	2007	730	1200	990	1050	1400	1100	1200	1300
	2008	800	1300	940	980	1300	990	1300	1400
15. Інші поточні зобов’язання, млн. дол.	2007	1900	2100	1650	2300	2050	2300	1800	1500
	2008	1300	2010	1530	2500	1920	2100	1700	1600
16. Довгострокові кредити банків, млн. дол.	2007	6200	3500	9100	4300	4300	2900	3200	4000
	2008	6400	3650	8600	4050	4100	3150	3300	4050
17. Лізингові розрахунки за обладнання, млн. дол.	2007	1600		1400	1600	950	500	900	820
	2008	1390	90	1200	1500	900	610	950	800
18. Інші довгострокові зобов’язання, млн. дол.	2007	900	1600	2100	1700	1200	1680	1800	1500
	2008	790	1400	2190	1600	1350	1700	1850	1370
19. Ринкова вартість власного капіталу, млн. дол.	2007	18200	15200	13600	18400	21000	13600	24000	22000
	2008	18500	15400	14100	18100	21300	13900	23500	25000
20. Середня кількість акцій, тис. одиниць	2007	175	135	185	195	240	190	210	205
	2008	170	140	180	190	230	185	200	207
21. Прибуток на одну акцію, дол.	2007	3	2	4	3	1	2	2	1
	2008	4	3	5	2	2	3	4	2
22. Ціна (номінал) акції, дол.	2007	35	25	52	25	32	42	29	30
	2008	38	24	48	23	30	44	28	32
23. Дивідендні виплати за акціями, дол.	2007	0.9	0.8	-	0.6	0.7	0.8	0.7	2
	2008	0.8	0.6	0.4	0.5	0.6	0.9	0.6	2.5
24. Нематеріальні активи, тобто гудвіли, інтелектуальна власність, млн. дол.	2007	36	22	34	31	35	28	32	27
	2008	37	23	36	32	36	29	34	29
25. Чисельність працюючих на ТНК, чол.	2007	18000	9500	14000	12000	17500	20100	18000	16500
	2008	17400	10000	13800	11800	17000	19800	17500	16700

ЗАКОНОДАВЧА БАЗА

ЗАКОН УКРАЇНИ

«ПРО ПРОМИСЛОВО-ФІНАНСОВІ ГРУПИ В УКРАЇНІ»

Цей Закон визначає порядок створення, реорганізації та ліквідації промислово-фінансових груп в Україні, транснаціональних промислово-фінансових груп, а також фінансово-економічні умови їх діяльності.

Стаття 1. Визначення термінів

Терміни, що вживаються в цьому Законі, мають таке значення:

Промислово-фінансова група (ПФГ) - об'єднання, до якого можуть входити промислові підприємства, сільськогосподарські підприємства, банки, наукові і проектні установи, інші установи та організації всіх форм власності, що мають на меті отримання прибутку, та яке створюється за рішенням Уряду України на певний термін з метою реалізації державних програм розвитку пріоритетних галузей виробництва і структурної перебудови економіки України, включаючи програми згідно з міждержавними договорами, а також виробництва кінцевої продукції.

Головне підприємство ПФГ - підприємство, створене відповідно до законодавства України, яке виробляє кінцеву продукцію ПФГ, здійснює її збут, сплачує податки в Україні та офіційно представляє інтереси ПФГ в Україні та за її межами. Головне підприємство ПФГ втрачає право на будь-які пільги з питань оподаткування, яке воно мало або може мати згідно з чинним законодавством України.

Учасник ПФГ - підприємство, банк або інша наукова чи проектна установа, організація, створені згідно з законодавством України, чи іноземна юридична особа, що входить до складу ПФГ, виробляє проміжну продукцію ПФГ або надає банківські та інші послуги учасникам і головному підприємству ПФГ і має на меті отримання прибутку.

4. Кінцева продукція ПФГ - продукція, включаючи науково-технічну документацію та інші об'єкти права інтелектуальної власності, з метою виробництва якої створюється ПФГ.

5.Проміжна продукція ПФГ - продукція, включаючи науково-технічну документацію та інші об'єкти права інтелектуальної власності, яка виробляється учасником ПФГ, використовується для виробництва кінцевої продукції ПФГ і реалізується виключно іншому учаснику або головному підприємству ПФГ. При реалізації такої продукції за межами ПФГ ця продукція проміжною не вважається.

Президент ПФГ - керівник головного підприємства ПФГ.

Транснаціональна ПФГ - ПФГ, до складу учасників якої входять українські та іноземні юридичні особи.

Внутрішня ціна ПФГ - ціна, за якою реалізується проміжна продукція ПФГ.

Ініціатори створення ПФГ - підприємства, наукові і проектні установи, банки, інші установи та організації всіх форм власності, які мають на меті отримання прибутку і відповідно до цього Закону, Цивільного кодексу України та інших актів законодавства уклали Генеральну угоду про сумісну діяльність щодо виробництва кінцевої продукції ПФГ.

Уповноважена особа (особи) ініціаторів створення ПФГ - фізична особа (особи), яка має у встановленому порядку оформлене доручення ініціаторів представляти в Кабінеті Міністрів України проект створення ПФГ.

Реорганізація ПФГ - зміна головного підприємства ПФГ, перезатвердження переліку кінцевої продукції ПФГ та (або) перезатвердження складу учасників ПФГ, що потребує внесення змін до Генеральної угоди.

Стаття 2. Головне підприємство та учасники ПФГ

1. Головне підприємство і учасники ПФГ зберігають статус юридичної особи, а також незалежність у здійсненні, виробничої, господарської і фінансової діяльності відповідно до цього Закону та укладеної Генеральної угоди про( сумісну діяльність.

ПФГ та головне підприємство і учасники ПФГ створюються та діють з дотриманням вимог законодавства України, в тому числі і законодавства про обмеження монополізму та недобросовісну конкуренцію. У складі ПФГ може бути тільки одне головне підприємство.

ПФГ не має статусу юридичної особи. Право діяти від імені ПФГ має виключно головне підприємство ПФГ.

Головне підприємство і учасники ПФГ укладають Генеральну Угоду про сумісну діяльність по виробництву кінцевої продукції ПФГ, яка підлягає затвердженню постановою Кабінету Міністрів України.

Головне підприємство або учасник ПФГ не несе відповідальності за зобов'язаннями держави. Держава не несе відповідальності за зобов'язаннями головного підприємства або учасника ПФГ.

Головне підприємство ПФГ не несе відповідальності за зобов'язаннями учасників ПФГ, учасники ПФГ не несуть відповідальності за зобов'язаннями головного підприємства ПФГ, якщо інше не обумовлено двосторонніми договорами, гарантіями, Генеральною угодою.

6. Підприємство, установа, організація можуть бути головним підприємством чи учасником тільки однієї ПФГ. У складі ПФГ може бути тільки один банк.

7.Створення ПФГ забороняється у сфері торгівлі, громадського харчування, побутового обслуговування населення, матеріально-технічного постачання, транспортних послуг.

8. Взаємні зобов'язання головного підприємства ПФГ і учасників ПФГ щодо виробництва кінцевої продукції ПФГ, а також взаємні зобов'язання учасників ПФГ щодо виробництва проміжної продукції ПФГ оформляються Генеральною угодою про сумісну діяльність щодо виробництва кінцевої продукції ПФГ і двосторонніми угодами про поставки проміжної продукції (або надання відповідних послуг). Цими угодами визначається взаємна відповідальність сторін за порушення зобов'язань. Спори, які можуть виникати між сторонами, вирішуються арбітражним судом у встановленому законодавством порядку.

Стаття 3. Порядок створення ПФГ

Рішення про створення (реєстрацію) об'єднання та надання йому статусу ПФГ приймається Кабінетом Міністрів України з метою реалізації державних програм розвитку пріоритетних галузей виробництва і структурної перебудови економіки України, затверджених законами або постановами Верховної Ради України та оформляється постановою.

Питання про створення ПФГ порушує перед Кабінетом Міністрів України уповноважена особа (особи) ініціаторів створення ПФГ, яка подає на ім'я Прем'єр-міністра України такі документи:

доручення ініціаторів створення ПФГ на право уповноваженої особи представляти в Кабінеті Міністрів України проект створення ПФГ;

Генеральну угоду про сумісну діяльність по виробництву кінцевої продукції ПФГ, підписану всіма ініціаторами створення ПФГ;

техніко-економічний проект обґрунтування створення ПФГ;

висновки відповідного галузевого міністерства чи відомства України, Фонду державного майна України, Антимонопольного комітету України щодо доцільності створення ПФГ, стосовно техніко-економічного обґрунтування та Генеральної Угоди;

документ про перерахування до Державного бюджету України державного мита за прийняття проекту створення ПФГ до розгляду Кабінетом Міністрів України однієї тисячі розмірів установленого чинним законодавством неоподатковуваного мінімуму доходів громадян на місяць.

Кабінет Міністрів України приймає до розгляду проекти створення ПФГ за умови, що розрахунковий обсяг реалізації кінцевої продукції ПФГ буде еквівалентним сумі сто мільйонів доларів США за рік починаючи з другого року після створення ПФГ. Цей строк може бути продовжено окремою постановою Кабінету Міністрів України у разі створення ПФГ для виробництва новоосвоюваних видів кінцевої продукції та з довгостроковим циклом виробництва.

Кабінет Міністрів України зобов'язаний розглянути проект створення ПФГ і прийняти рішення про створення (реєстрацію) ПФГ, яке оформляється постановою Кабінету Міністрів України, або про відмову в створенні (реєстрації) ПФГ, яке оформляється протокольним рішенням Кабінету Міністрів України, у тримісячний термін - у разі розгляду проекту з участю українських головного підприємства та учасників ПФГ;

у шестимісячний термін - у разі розгляду проекту транснаціональної ПФГ.

У разі неприйняття Кабінетом Міністрів України у встановлені терміни рішення стосовно проекту про створення (реєстрацію) ПФГ відповідні посадові особи Кабінету Міністрів України несуть дисциплінарну відповідальність. Одночасно уповноважена особа ініціаторів створення ПФГ має право зняти проект створення ПФГ з розгляду. Сплачене державне мито підлягає поверненню у безспірному порядку згідно з виконавчим написом, вчиненим у державній нотаріальній конторі.

5. Постановою Кабінету Міністрів України про створення (реєстрацію) ПФГ повинні бути затверджені:

Генеральна угода про сумісну діяльність щодо виробництва кінцевої продукції ПФГ;

назва ПФГ;

перелік, затверджений у встановленому законодавством порядку, державних програм, з метою реалізації яких створюється ПФГ;

головне підприємство ПФГ;

президент ПФР;

вичерпний перелік учасників ПФГ;

вичерпний перелік найменувань кінцевої продукції ПФГ;

термін, на який створюється ПФГ і який не може перевищувати терміну реалізації відповідної державної програми;

інші умови відповідно до повноважень Кабінету Міністрів України у межах чинного законодавства.

6. Рішення про створення (реєстрацію) транснаціональної ПФГ приймається Кабінетом Міністрів України лише за умов попереднього укладення міждержавного договору що підлягає ратифікації Верховною Радою України Міждержавним договором про створення ПФГ повинні бути затверджені:

Генеральна угода про сумісну діяльність щодо виробництва кінцевої продукції ПФГ;

назва ПФГ;

головне підприємство ПФГ;

вичерпний перелік учасників ПФГ;

вичерпний перелік кінцевої продукції ПФГ;

термін, на який створюється ПФГ;

умови оподаткування головного підприємства та учасників ПФГ відповідно до законів України, гарантії від змін податкового законодавства;

умови перетинання митного кордону для проміжні продукції ПФГ і гарантії від їх зміни.

7. Найменування ПФГ повинно містити словосполучення «промислово-фінансова група (ПФГ)».

Вживания словосполучення «промислово-фінансова група (ПФГ)» у назвах суб'єктів підприємницької діяльності, що реєструються не за нормами цього Закону, не дозволяється.

8. Порядок створення (реєстрації), реорганізації, ліквідації ПФГ встановлюється Кабінетом Міністрів України.

Стаття 4. Пільги, що надаються головному підприємству та учасникам ПФГ

Оподаткування проміжної та кінцевої продукції ПФГ здійснюється згідно з чинним законодавством України.

Головне підприємство та учасники ПФГ звільняються від сплати вивізного (експортного) мита і митних зборів у разі експорту проміжної продукції.

Головне підприємство і учасники ПФГ звільняються від сплати ввізного (імпортного) мита і митних зборів у разі імпортування проміжної продукції.

На банки - учасники ПФГ не поширюються обмеження щодо внесків комерційних банків до статутних фондів інших підприємств і організацій, встановлені частиною четвертою статті 3 Закону України «Про банки і банківську діяльність», у частині інвестування коштів у розробку або розвиток і модернізацію виробництва кінцевої та проміжної продукції ПФГ.

Набуті банками корпоративні права власності та інші майнові права в цих випадках зберігаються за банками після реорганізації або ліквідації ПФГ.

5. Використання головним підприємством або учасником ПФГ пільг, наданих цією статтею, не для виробництва кінцевої і проміжної продукції ПФГ є ухиленням від оподаткування і тягне за собою відповідальність згідно з чинним законодавством, а також є підставою для ліквідації ПФГ або виключення учасника ПФГ із складу ПФГ.

Стаття 5. Облік і звітність щодо кінцевої і проміжної продукції ПФГ

1. Головне підприємство і учасники ПФГ здійснюють окремий бухгалтерський облік і ведуть статистичну звітність щодо виробництва і реалізації кінцевої і проміжної продукції ПФГ згідно із законодавством України.

2. Внутрішні ціни ПФГ не можуть бути нижчими від собівартості продукції.

3. Державне регулювання цін на кінцеву продукцію ПФГ проводиться згідно з чинним законодавством України.

Державне регулювання цін на проміжну продукцію ПФГ не застосовується.

Реалізація проміжної і кінцевої продукції ПФГ шляхом бартерних операцій забороняється.

Банк - учасник ПФГ має право проводити клірингові заліки заборгованості платежів за проміжну продукцію між головним підприємством і учасниками ПФГ, а також між учасниками ПФГ.

Контроль та перевірку діяльності ПФГ здійснюють в межах своєї компетенції Кабінет Міністрів України, органи державної податкової інспекції, Національний банк України, Антимонопольний комітет України, інші державні органи, а також аудиторські організації.

Стаття 6. Реорганізація ПФГ

1. Виключення (вихід) головного підприємства або учасника ПФГ із складу ПФГ здійснюється шляхом прийняття постанови Кабінетом Міністрів України. Виключення (вихід) із складу ПФГ головного підприємства ПФГ тягне за собою реорганізацію ПФГ та її нову реєстрацію відповідно до статті 3 цього Закону.

На період реорганізації ПФГ у зв'язку з виключенням (виходом) із складу ПФГ головного підприємства ПФГ учасники ПФГ втрачають право на пільги, передбачені статтею 4 цього Закону.

У разі реорганізації державне мито за прийняття проекту реорганізації ПФГ до розгляду Кабінетом Міністрів України не сплачується.

2. Реорганізацію ПФГ шляхом виключення (виходу) головного підприємства або учасника ПФГ із складу ПФГ Кабінет Міністрів України може здійснювати у таких випадках:

за поданням Головної державної податкової інспекції України в разі більш як дворазового порушення норм статей 4 і 5 цього Закону;

припинення постановою або законом, прийнятими Верховною Радою України, виконання державної програми, з метою реалізації якої відповідно до статті 3 цього Закону була створена ПФГ;

у зв'язку з неефективною реалізацією ПФГ відповідних державних програм.

Стаття 7. Ліквідація ПФГ

Ліквідація ПФГ здійснюється шляхом прийняття постанови Кабінету Міністрів України у випадках:

у зв'язку з закінченням затвердженого терміну її діяльності;

у зв'язку з неможливістю реорганізації ПФГ у випадках, передбачених статтею 6 цього Закону;

за ініціативою учасників ПФГ.

Президент України Л. КУЧМА

м. Київ

21 листопада 1995 року N 437/95-ВР

УКАЗ ПРЕЗИДЕНТА УКРАЇНИ

«ПРО КОРПОРАТИЗАЦІЮ ПІДПРИЄМСТВ»

(Із змінами, внесеними згідно з Указами Президента

N 354/93 від 21.08.93 N 580/93 від 13.12.93

N 20/94 від 22.01.94

N 1178/96 від 09.12.96

N 463/97 від 23.05.97

N 587/99 від 28.05.99

N 1083/99 від 26.08.99

N 739/2001 (739/2001) від 28.08.2001)

З метою реформувати управління державним сектором економіки, підвищити відповідальність державних підприємств за результати економічної діяльності та підготувати їх до приватизації постановляю:

1. Встановити, що корпоратизацією є перетворення державних підприємств, закритих акціонерних товариств, більш як 75 відсотків статутного фонду яких перебуває у державній власності, а також виробничих і науково-виробничих об'єднань, правовий статус яких раніше не був приведений у відповідність з чинним законодавством (далі — підприємства), у відкриті акціонерні товариства.

Корпоратизації підлягають підприємства, балансова вартість основних фондів яких за станом на 1 січня 1993 року становила не менш як 20 млн. карбованців.

Дія цього Указу не поширюється на підприємства, які не підлягають приватизації відповідно до законодавства, (за винятком Українського державного підприємства електрозв'язку «Укртелеком» і Українського державного підприємства поштового зв'язку «Укрпошта» та Державної акціонерної компанії «Хліб України», хлібоприймальних і хлібозаготівельних підприємств, що входять до її складу), по яких прийняте рішення про приватизацію, а також на природні монополії та підприємства, які підпадають під дію Закону України «Про особливості приватизації майна в агропромисловому комплексі» (крім підприємств Державного комітету рибного господарства країни та хлібоприймальних і хлібозаготівельних підприємств, що входять до складу Державної акціонерної компанії «Хліб України» та підприємств, що входять до складу Національної акціонерної компанії «Украгролізинг» та Декрету Кабінету Міністрів України від 20 травня 1993 року N 57 «Про приватизацію цілісних майнових комплексів державних підприємств та їх структурних підрозділів, зданих в оренду».

Включення державного підприємства до переліку підприємств, що підлягають корпоратизації, є підставою для відповідних органів, уповноважених управляти державним майном, відмовити у згоді на укладення договору оренди на майно цього підприємства.

Засновниками відкритих акціонерних товариств, що створюються відповідно до цього Указу на базі загальнодержавної власності, з боку держави є органи, уповноважені управляти цим майном: центральні органи державної виконавчої влади, інші підвідомчі Кабінету Міністрів України органи та обласні державні адміністрації.

Рекомендувати органам, уповноваженим управляти комунальним майном, провести корпоратизацію згідно з цим Указом.

Персональний склад спостережної ради відкритого акціонерного товариства, до якого входять його представники, представники засновника, банківської установи, що обслуговує товариство, трудового колективу та органу приватизації, затверджують Міністерство економіки України, Міністерство фінансів України та Фонд державного майна України. До складу спостережної ради товариства можуть входити представники інших органів і організацій. Повноваження спостережної ради відкритого акціонерного товариства визначаються Положенням про спостережну раду.

Обов'язки голови правління акціонерного товариства покладаються засновниками відкритого акціонерного товариства на керівника підприємства, що корпоратизується. За поданням голови правління спостережна рада затверджує персональний склад правління акціонерного товариства з числа посадових осіб підприємства, що корпоратизується.

Кабінету Міністрів України: у тижневий строк затвердити Положення про порядок корпоратизації підприємств; у місячний строк затвердити Положення про спостережну раду.

Органи, уповноважені управляти загальнодержавним майном, разом з Міністерством статистики України подають у місячний строк Міністерству економіки України перелік підприємств, що підлягають корпоратизації, та графіки її проведення. Міністерство економіки України затверджує у двотижневий строк з дня одержання зазначені переліки та графіки. Міністерству статистики України разом з Міністерством економіки України затвердити у десятиденний строк форму складання переліків підприємств, що підлягають корпоратизації.

Засновники відкритих акціонерних товариств після прийняття рішення про їх приватизацію передають акції цих товариств Державним органам приватизації в порядку, визначеному Державною комісією з цінних паперів та фондового ринку та Фондом державного майна України.

9. Під час приватизації підприємств, корпоратизованих з додержанням графіків, передбачених статтею 7 цього Указу, директори, їх заступники, головні спеціалісти, керівники структурних підрозділів мають право на додаткове придбання акцій товариства за їх номінальною вартістю з відстрочкою оплати на один рік на загальну суму до 5 відсотків статутного фонду товариства після придбання акцій працівниками підприємства на пільгових умовах. Відстрочення оплати надається за умови внесення не менш як 30 відсотків вартості придбаних акцій.

Відповідальність за проведення корпоратизації підприємств покладається на керівників органів, уповноважених управляти майном, що перебуває у загальнодержавній власності: центральних органів державної виконавчої влади, інших підвідомчих Кабінету Міністрів України органів та Представників Президента України в областях.

Контроль за виконанням цього Указу здійснюється Кабінетом Міністрів України.

Цей Указ набуває чинності з дня його підписання.

Президент України Л. КРАВЧУК

м. Київ, 15 червня 1993 року N 210/93

АКЦІОНЕРНЕ ТОВАРИСТВО

(витяг із Закону України «Про господарські товариства» від 19 вересня 1991 року № 1576-Х11 із змінами і доповненнями)

Стаття 24. Поняття акціонерного товариства

Акціонерним визнається товариство, яке має статутний фонд, поділений на визначену кількість акцій рівної номінальної вартості, і несе відповідальність за зобов'язаннями тільки майном товариства. Акціонери відповідають за зобов'язаннями товариства тільки в межах належних їм акцій.

У випадках, передбачених статутом, акціонери, які не повністю оплатили акції, несуть відповідальність за зобов'язаннями товариства також у межах несплаченої суми.

Загальна номінальна вартість випущених акцій становить статутний фонд акціонерного товариства, який не може бути менше суми, еквівалентної 1250 мінімальним заробітним платам, виходячи із ставки мінімальної заробітної плати, діючої на момент створення акціонерного товариства.

Стаття 25. Види акціонерних товариств

До акціонерних товариств належать: відкрите акціонерне товариство, акції якого можуть розповсюджуватися шляхом відкритої підписки та купівлі-продажу на біржах; закрите акціонерне товариство, акції якого розподіляються між засновниками і не можуть розповсюджуватися шляхом підписки, купуватися та продаватися на біржі. Закрите акціонерне товариство може бути реорганізовано У відкрите шляхом реєстрації його акцій у порядку, передбаченому законодавством про цінні папери і фондову біржу, і внесенням змін До статуту товариства.

Стаття 26. Засновники акціонерного товариства

Засновниками акціонерного товариства можуть бути юридичні особи та громадяни. Засновники акціонерного товариства укладають між собою договір, що визначає порядок здійснення ними спільної Діяльності по створенню акціонерного товариства, відповідальність перед особами, що підписалися на акції, і третіми особами.

Засновники несуть солідарну відповідальність за зобов'язаннями, що виникли до реєстрації акціонерного товариства.

Для створення акціонерного товариства засновники повинні зробити повідомлення про намір створити акціонерне товариство, здійснити підписку на акції, провести установчі збори і державну реєстрацію акціонерного товариства.

Стаття 27. Випуск акціонерним товариством цінних паперів

Акціонерне товариство має право випускати цінні папери відповідно до вимог, встановлених Державною комісією з цінних паперів та фондового ринку. У разі додаткового випуску акцій без реєстрації попереднього випуску акцій усі договори купівлі-продажу акцій додаткового випуску вважаються недійсними з наслідками, передбаченими частиною п'ятою статті 30 цього Закону. Не пізніше ніж через шість місяців після реєстрації випуску акцій акціонерне товариство зобов'язано видати акціонерам акції (сертифікати акцій). Закрите акціонерне товариство має право випускати лише іменні акції.

Стаття 28. Придбання акцій

Акції купуються учасниками при створенні акціонерного товариства на підставі договору з його засновниками, а при додатковому випуску акцій у зв'язку із збільшенням статутного фонду — з товариством. Акція може бути придбана також на підставі договору з її власником або держателем за ціною, що визначається сторонами, або за ціною, що склалася на фондовому ринку, а також у порядку спадкоємства громадян чи правонаступництва юридичних осіб та з інших підстав, передбачених законодавством. Перехід та реалізація права власності на акції здійснюються відповідно до законодавства України.

Стаття 29. Розповсюдження акцій

При створенні акціонерного товариства акції можуть бути розповсюджені шляхом відкритої підписки на них (у відкритих акціонерних товариствах) або розподілу всіх акцій між засновниками (у закритих акціонерних товариствах).

Стаття 30. Відкрита підписка на акції

Відкрита підписка на акції при створенні акціонерного товариства організується засновниками. Засновники в будь-якому випадку зобов'язані бути держателями акцій на суму не менше 25 відсотків статутного фонду і строком не менше двох років.

Засновники відкритого акціонерного товариства (емітенти) зобов'язані опублікувати відповідно до вимог чинного законодавства інформацію про випуск акцій, зміст та порядок реєстрації якої встановлюються Державною комісією з цінних паперів та фондового ринку. Строк відкритої підписки на акції не може перевищувати 6 місяців.

Особи, які бажають придбати акції, повинні внести на рахунок засновників не менше 10 відсотків вартості акцій, на які вони підписалися, після чого засновники видають їм письмове зобов'язання про продаж відповідної кількості акцій.

Після закінчення вказаного у повідомленні строку підписка припиняється. Якщо до того часу не вдалося покрити підпискою 60 відсотків акцій, акціонерне товариство вважається не заснованим. Особам, які підписалися на акції, повертаються внесені ними суми або інше майно не пізніш: як через 30 днів. За невиконання цього зобов'язання засновники несуть солідарну відповідальність.

У разі, якщо підписка на акції перевищує розмір статутного фонду, засновники можуть відхиляти зайву підписку, якщо це передбачено умовами випуску. Відмова у підписці проводиться згідно з переліком передплатників з кінця переліку. У разі, якщо засновники не відхиляють зайву підписку, рішення про прийняття чи відмову зайвої підписки приймають установчі збори. При відмові засновниками або установчими зборами зайвої підписки внесені суми повертаються у порядку, передбаченому частиною четвертою цієї статті.

До дня скликання установчих зборів особи, які підписалися на акції, повинні внести з урахуванням попереднього внеску не менше 30 відсотків номінальної вартості акцій. На підтвердження внеску засновники видають тимчасові свідоцтва.

Стаття 31. Розподіл всіх акцій між засновниками акціонерного товариства

У випадках, коли всі акції акціонерного товариства розподіляються між засновниками, вони повинні внести до дня скликання установчих зборів не менше 50 відсотків номінальної вартості акцій.

Стаття 32. Придбання акціонерним товариством власних акцій

Акціонерне товариство має право викупити у акціонера оплачені ними акції тільки за рахунок сум, що перевищують статутний фонд, для їх наступного перепродажу, розповсюдження серед своїх працівників або анулювання. Вказані акції повинні бути реалізовані або анульовані у строк не більше одного року. Протягом цього періоду розподіл прибутку, а також голосування і визначення кворуму на загальних зборах акціонерів провадиться без урахування придбаних акціонерним товариством власних акцій.

Стаття 33. Оплата акцій

Акціонер у строки, встановлені установчими зборами, але не пізніше року після реєстрації акціонерного товариства, зобов'язаний оплатити повну вартість акцій. У разі несплати у встановлений строк акціонер, якщо інше не передбачено статутом товариства, сплачує за час прострочки 10 відсотків річних від суми простроченого платежу. При несплаті протягом 3 місяців після встановленого строку платежу акціонерне товариство має право реалізувати ці акції в порядку, встановленому статутом товариства.

Стаття 34. Заборона випуску акцій для покриття збитків

Акціонерному товариству забороняється випуск акцій для покриття збитків, пов'язаних з його господарською діяльністю.

Стаття 35. Установчі збори акціонерного товариства

Установчі збори акціонерного товариства скликаються у строк, зазначений у повідомленні, але не пізніше двох місяців з моменту завершення підписки на акції. В разі пропущення вказаного строку особа, яка підписалася на акції, має право вимагати повернення сплаченої нею частки вартості акцій.

Установчі збори акціонерного товариства визнаються правомочними, якщо в них беруть участь особи, які підписалися більш як на 60 відсотків акцій, на які проведено підписку.

Якщо через відсутність кворуму установчі збори не відбулися, протягом двох тижнів скликаються повторні установчі збори. Якщо і при повторному скликанні установчих зборів не буде забезпечено кворуму, акціонерне товариство вважається таким, що не відбулося. Голосування на установчих зборах провадиться за принципом: одна акція — один голос.

Рішення про створення акціонерного товариства, його дочірніх підприємств, філій та представництв, про обрання ради акціонерного товариства (спостережної ради), виконавчих і контролюючих органів акціонерного товариства та про надання пільг засновникам за рахунок акціонерного товариства повинні бути прийняті більшістю 3/4 голосів присутніх на установчих зборах осіб, яка підписалися на акції, а інші питання — простою більшістю голосів.

Стаття 36. Повноваження установчих зборів акціонерного товариства

Установчі збори акціонерного товариства вирішують такі питання:

а) приймають рішення про створення акціонерного товариства і затверджують його статут;

б) приймають або відхиляють пропозицію про підписку на акції, що перевищує кількість акцій, на які було оголошено підписку(у разі прийняття рішення про підписку, що перевищує розмір, на який було оголошено підписку, відповідно збільшується передбачений статутний фонд);

в) зменшують розмір статутного фонду у випадках, коли у встановлений строк підпискою на акції покрита не вся необхідна сума, вказана у повідомленні;

г) обирають раду акціонерного товариства (спостережну раду),виконавчий та контролюючий орган акціонерного товариства;

д) вирішують питання про схвалення угод, укладених засновниками до створення акціонерного товариства;

є) визначають пільги, що надаються засновникам;

є) затверджують оцінку вкладів, внесених у натуральній формі;

ж) інші питання відповідно до установчих документів.

Стаття 37. Зміст статуту акціонерного товариства

Статут акціонерного товариства, крім відомостей, вказаних у статті 4 цього Закону, повинен містити відомості про види акцій, що випускаються, їх номінальну вартість, співвідношення акцій різних видів, кількість акцій, що купуються засновниками, наслідки невиконання зобов'язань по викупу акцій, строк та порядок виплати частки прибутку (дивідендів) один раз на рік за підсумками календарного року.

Стаття 38. Порядок збільшення розміру статутного фонду акціонерного товариства

Акціонерне товариство має право збільшувати статутний фонд, якщо всі раніше випущені акції повністю сплачені за вартістю не нижче номінальної. Збільшення статутного фонду здійснюється в порядку, встановленому Державною комісією з цінних паперів та фондового ринку, шляхом випуску нових акцій, обміну облігацій на акції або збільшення номінальної вартості акцій.

Підписка на додатково випущені акції провадиться у порядку, передбаченому статтею 30 цього Закону. Акціонери користуються переважним правом на придбання додатково випущених акцій. У голосуванні про затвердження результатів підписки на додатково випущені акції беруть участь особи, які підписалися на пі акції.

Збільшення статутного фонду акціонерного товариства не більш як на 1/3 може бути здійснено за рішенням правління за умови, Що таке передбачено статутом. Зміни статуту, пов'язані із збільшенням статутного фонду, повинні бути зареєстровані органом, що зареєстрував статут акціонерного товариства, після реалізації додатково випущених акцій.

Статутами банківських та страхових установ, які є акціонерними товариствами, може бути передбачено інший, ніж вказаний у цій статті, порядок збільшення статутного фонду.

Стаття 39. Порядок зменшення розміру статутного фонду акціонерного товариства

Рішення про зменшення статутного фонду акціонерного товариства приймається у тому ж порядку, що і про збільшення його статутного фонду. Зменшення статутного фонду здійснюється шляхом зменшення номінальної вартості акцій або зменшення кількості акцій шляхом викупу частини акцій у їх власників з метою анулювання цих акцій. Рішенням акціонерного товариства про зменшення розміру статутного фонду акції, не подані для анулювання, визнаються недійсними, але не раніш як через шість місяців після доведення до відома про це всіх акціонерів передбаченим статутом способом. Акціонерне товариство відшкодовує власнику акцій збитки, пов'язані із змінами статутного фонду. Спори щодо відшкодування цих збитків вирішуються судом або арбітражним судом.

Стаття 40. Повідомлення про загальні збори з питання змін статутного фонду акціонерного товариства

У повідомленні про наступне скликання загальних зборів для вирішення питання про зміни статутного фонду акціонерного товариства повинні міститися:

а) мотиви, спосіб та мінімальний розмір збільшення або зменшення статутного фонду;

б) проект змін до статуту акціонерного товариства, пов'язаних із збільшенням або зменшенням статутного фонду;

в) дані про кількість акцій, що випускаються додатково або вилучаються, та їх загальну вартість;

г) відомості про нову номінальну вартість акцій;

д) права акціонерів при додатковому випуску акцій або їх вилученні;

є) дата початку і закінчення підписки на акції, що додатково випускаються, або їх вилучення;

є) порядок відшкодування власникам акцій збитків, пов'язаних із змінами статутного фонду.

Стаття 41. Вищий орган акціонерного товариства

Вищим органом акціонерного товариства є загальні збори товариства. У загальних зборах мають право брати участь усі акціонери незалежно від кількості та класу акцій, власниками яких вони є. Брати участь у загальних зборах з правом дорадчого голосу можуть і члени виконавчих органів, які не є акціонерами. Акціонери (їх представники), які беруть участь у загальних зборах, реєструються із зазначенням кількості голосів, яку має кожний учасник. Реєстрація акціонерів (їх представників), які прибули для участі у загальних зборах, здійснюється згідно з реєстром акціонерів у день проведення загальних зборів виконавчим органом акціонерного товариства або реєстратором на підставі укладеного з ним договору. Цей реєстр підписується головою та секретарем зборів.

Реєстрація акціонерів — власників акцій на пред'явника здійснюється на підставі пред'явлення ними цих акцій (сертифікатів акцій) або виписок з рахунку у цінних паперах. Право участі у загальних зборах акціонерів мають особи, які є власниками акцій на день проведення загальних зборів (крім випадку проведення установчих зборів).

Передача акціонером своїх повноважень іншій особі здійснюється відповідно до законодавства. Довіреність на право участі та голосування на загальних зборах акціонерів може бути посвідчена реєстратором або правлінням акціонерного товариства.

Акціонери, які володіють у сукупності більш як 10 відсотками голосів, та/або Державна комісія з цінних паперів та фондового ринку можуть призначати своїх представників для контролю за реєстрацією акціонерів для участі у загальних зборах, про що вони до початку реєстрації письмово повідомляють виконавчий орган акціонерного товариства.

До компетенції загальних зборів належить:

а) визначення основних напрямів діяльності акціонерного товариства і затвердження його планів та звітів про їх виконання;

б) внесення змін до статуту товариства;

в) обрання та відкликання членів ради акціонерного товариства(спостережної ради);

г) обрання та відкликання членів виконавчого органу та ревізійної комісії;

д) затвердження річних результатів діяльності акціонерного товариства, включаючи його дочірні підприємства, затвердження звітів і висновків ревізійної комісії, порядку розподілу прибутку, строку та порядку виплати частки прибутку (дивідендів), визначення порядку покриття збитків;

є) створення, реорганізація та ліквідація дочірніх підприємств, філій та представництв, затвердження їх статутів та положень;

є) винесення рішень про притягнення до майнової відповідальності посадових осіб органів управління товариства;

ж) затвердження правил процедури та інших внутрішніх документів товариства, визначення організаційної структури товариства;

з) вирішення питання про придбання акціонерним товариством акцій, що випускаються ним;

и) визначення умов оплати праці посадових осіб акціонерного товариства, його дочірніх підприємств, філій та представництв;

і) затвердження договорів (угод), укладених на суму, що перевищує вказану в статуті товариства;

ї) прийняття рішення про припинення діяльності товариства, призначення ліквідаційної комісії, затвердження ліквідаційного балансу.

Повноваження, передбачені пунктами «б», «д», «є», «ї», належать до виключної компетенції загальних зборів акціонерів і не можуть бути передані іншим органам товариства.

Статутом товариства до компетенції загальних зборів можуть бути віднесені й інші питання.

Загальні збори визнаються правомочними, якщо в них беруть участь акціонери, що мають відповідно до статуту товариства більш як 60 відсотків голосів.

Протокол загальних зборів акціонерів підписується головою і секретарем зборів і не пізніш як через три робочих дні після закінчення зборів передається виконавчому органу акціонерного товариства.

Стаття 42. Правомочність рішень загальних зборів акціонерів

Рішення загальних зборів акціонерів приймаються більшістю у 3/4 голосів акціонерів, які беруть участь у зборах, з таких питань:

а) зміна статуту товариства;

б) прийняття рішення про припинення діяльності товариства;

в) створення та припинення діяльності дочірніх підприємств, філій та представництв товариства.

З решти питань рішення приймаються простою більшістю голосів акціонерів, які беруть участь у зборах.

Стаття 45. Періодичність скликання загальних зборів акціонерів. Позачергові збори

Загальні збори акціонерів скликаються не рідше одного разу на рік, якщо інше не передбачено статутом товариства.

Позачергові збори акціонерів скликаються у разі неплатоспроможності товариства, а також при наявності обставин, вказаних у статуті товариства, і в будь-якому іншому випадку, якщо цього вимагають інтереси акціонерного товариства в цілому.

Позачергові збори повинні бути також скликані виконавчим органом на письмову вимогу ради акціонерного товариства (спостережної ради) або ревізійної комісії. Виконавчий орган акціонерного товариства зобов'язаний протягом 20 днів з моменту отримання письмової вимоги прийняти рішення про скликання позачергових зборів з порядком денним, запропонованим радою акціонерного товариства (спостережною радою) або ревізійною комісією.

Акціонери, які володіють у сукупності більш як 10 відсотками голосів, мають право вимагати скликання позачергових зборів у будь-який час і з будь-якого приводу. Якщо протягом 20 днів правління не виконало зазначеної вимоги, вони мають право самі скликати збори відповідно до вимог частини першої статті 43 цього Закону.

Стаття 46. Рада акціонерного товариства (спостережна рада)

В акціонерному товаристві з числа акціонерів може створюватися рада акціонерного товариства (спостережна рада), яка представляє інтереси акціонерів у період між проведенням загальних зборів і в межах компетенції, визначеної статутом, контролює і регулює діяльність правління.

В акціонерному товаристві, яке налічує понад 50 акціонерів, створення ради акціонерного товариства (спостережної ради) обов'язкове.

Статутом акціонерного товариства або за рішенням загальних зборів акціонерів на раду акціонерного товариства (спостережну раду) може бути покладено виконання окремих функцій, що належать до компетенції загальних зборів.

Питання, віднесені статутом акціонерного товариства до виключної компетенції ради акціонерного товариства (спостережної ради), не можуть бути передані на вирішення виконавчих органів товариства.

Члени ради акціонерного товариства (спостережної ради) не можуть бути членами виконавчого органу та ревізійної комісії.

Стаття 47. Виконавчі органи акціонерного товариства

Виконавчим органом акціонерного товариства, який здійснює керівництво його поточною діяльністю, є правління або інший орган, передбачений статутом.

Роботою правління керує голова правління, який призначається або обирається відповідно до статуту акціонерного товариства.

Правління вирішує всі питання діяльності акціонерного товариства, крім тих, що належать до компетенції загальних зборів і ради акціонерного товариства (спостережної ради). Загальні збори можуть винести рішення про передачу частини належних їм прав до компетенції правління.

Правління підзвітне загальним зборам акціонерів і раді акціонерного товариства (спостережній раді) та організує виконання їх рішень.

Правління діє від імені акціонерного товариства в межах, передбачених цим Законом і статутом акціонерного товариства.

Роботою правління керує голова правління, який призначається або обирається згідно із статутом акціонерного товариства.

Стаття 48. Голова і члени правління акціонерного товариства

Голова правління акціонерного товариства вправі без довіреності здійснювати дії від імені товариства. Інші члени правління також можуть бути наділені цим правом згідно із статутом.

Голова правління товариства організує ведення протоколів засідань правління. Книга протоколів повинна бути в будь-який час надана акціонерам. На їх вимогу видаються засвідчені витяги з книги протоколів.

Головою та членами правління товариства можуть бути особи, які перебувають з товариством у трудових відносинах.

Стаття 49. Ревізійна комісія акціонерного товариства

Контроль за фінансово-господарською діяльністю правління акціонерного товариства здійснюється ревізійною комісією, яка обирається з числа акціонерів.

Членами ревізійної комісії не можуть бути члени правління, ради акціонерного товариства (спостережної ради) та інші посадові особи.

Порядок діяльності ревізійної комісії та її кількісний склад затверджуються загальними зборами акціонерів згідно із статутом товариства.

Перевірки фінансово-господарської діяльності правління проводяться ревізійною комісією за дорученням загальних зборів, ради акціонерного товариства (спостережної ради), з її власної ініціативи або на вимогу акціонерів, які володіють у сукупності більш як 10 відсотками голосів. Ревізійній комісії акціонерного товариства повинні бути подані всі матеріали, бухгалтерські або інші документи і особисті пояснення посадових осіб на її вимогу.

Ревізійна комісія доповідає про результати проведених нею перевірок загальним зборам акціонерного товариства або раді акціонерного товариства (спостережній раді).

Члени ревізійної комісії вправі брати участь з правом дорадчого голосу у засіданнях правління.

Ревізійна комісія складає висновок по річних звітах та балансах. Без висновку ревізійної комісії загальні збори акціонерів не вправі затверджувати баланс.

Ревізійна комісія зобов'язана вимагати позачергового скликання загальних зборів акціонерів у разі виникнення загрози суттєвим інтересам акціонерного товариства або виявлення зловживань, вчинених посадовими особами.

Стаття 50. Органи, що здійснюють державне регулювання ринку цінних паперів

Державне регулювання ринку цінних паперів здійснює Державна комісія з цінних паперів та фондового ринку. Інші державні органи здійснюють контроль за діяльністю учасників ринку цінних паперів у межах своїх повноважень, визначених чинним законодавством.

З метою координації діяльності державних органів з питань функціонування ринку цінних паперів створюється Координаційна рада.

До складу Координаційної ради входять керівники державних органів, що у межах своєї компетенції здійснюють контроль або інші

функції управління щодо фондового ринку та інвестиційної діяльності в Україні. Очолює Координаційну раду Голова Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку. Склад та Положення про Координаційну раду затверджує Президент України за поданням Голови Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку.

Стаття 6. Державна комісія з цінних паперів та фондового ринку

Державна комісія з цінних паперів та фондового ринку є державним органом, підпорядкованим Президенту України і підзвітним Верховній Раді України. До системи цього органу входять Державна комісія з цінних паперів та фондового ринку, її центральний апарат і територіальні органи.

Державна комісія з цінних паперів та фондового ринку утворюється у складі Голови Комісії та шести членів Комісії. Голова Комісії, її члени призначаються та звільняються Президентом України за погодженням з Верховною Радою України.

Голова та члени Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку мають право без спеціальних дозволів представляти Комісію у суді чи арбітражному суді.

Термін повноважень Голови Комісії та членів Комісії — сім років. Одна й та ж особа не може бути членом Комісії більше двох термінів підряд.

Звільнення Голови Комісії та членів Комісії протягом терміну повноважень може мати місце лише за власним бажанням, а також у разі вчинення злочину та у зв'язку з неможливістю виконання обов'язків за станом здоров'я.

Основною формою роботи Комісії є засідання, які проводяться за рішенням Голови Комісії у разі необхідності, але не рідше одного разу на місяць. Засідання Комісії є правомочним, якщо на ньому присутні не менше п'яти осіб. Рішення Комісії вважається прийнятим, якщо за нього подано не менше п'яти голосів.

Положення про Державну комісію з цінних паперів та фондового ринку затверджується Президентом України. Територіальні органи Комісії діють на основі положення, що затверджується Комісією, і координують свою діяльність з місцевими державними адміністраціями, органами місцевого самоврядування.

Державна комісія з цінних паперів та фондового ринку розробляє і затверджує з питань, що належать до її компетенції, акти законодавства, обов'язкові для виконання центральними та місцевими органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування, учасниками ринку цінних паперів, їх об'єднаннями, контролює їх виконання.

При Державній комісії з цінних паперів та фондового ринку створюються Консультаційно-експертна рада, інші органи та установи.

Консультаційно-експертна рада розробляє рекомендації щодо політики на ринку цінних паперів та бере участь у підготовці та обговоренні проектів актів законодавства, які розробляються та розглядаються Комісією. Склад Консультаційно-експертної ради та положення про неї затверджує Державна комісія з цінних паперів та фондового ринку.

Державна комісія з цінних паперів та фондового ринку звертається до суду та арбітражного суду з позовами (заявами) у зв'язку з порушенням законодавства України про цінні папери.

Стаття 7. Завдання Державної комісії України з цінних паперів та фондового ринку

Основними завданнями Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку є:

формування та забезпечення реалізації єдиної державної політики щодо розвитку та функціонування ринку цінних паперів та їх похідних в Україні, сприяння адаптації національного ринку цінних паперів до міжнародних стандартів;

координація діяльності державних органів з питань функціонування в Україні ринку цінних паперів та їх похідних;

здійснення державного регулювання та контролю за випуском і обігом цінних паперів та їх похідних на території України, додержання законодавства у цій сфері;

захист прав інвесторів шляхом застосування заходів щодо запобігання і припинення порушень законодавства на ринку цінних паперів, застосування санкцій за порушення законодавства у межах своїх повноважень;

сприяння розвитку ринку цінних паперів;

узагальнення практики застосування законодавства України з питань випуску та обігу цінних паперів в Україні, розроблення пропозицій щодо його вдосконалення.

Державна комісія з цінних паперів та фондового ринку відповідно до покладених на неї завдань:

встановлює вимоги щодо випуску (емісії) і обігу цінних паперів та їх похідних, інформації про випуск та розміщення цінних паперів, у тому числі іноземних емітентів (з урахуванням вимог валютного законодавства України), які здійснюють випуск і розміщення цінних паперів на території України, а також встановлює порядок реєстрації випуску цінних паперів та інформації про випуск цінних паперів;

встановлює за погодженням з Національним банком України додаткові вимоги щодо випуску цінних паперів комерційними банками;

встановлює стандарти випуску (емісії) цінних паперів, інформації про випуск цінних паперів, що пропонуються для відкритого продажу, в тому числі іноземних емітентів, які здійснюють випуск цінних паперів на території України, та порядок реєстрації випуску цінних паперів та інформації про випуск цінних паперів;

видає дозволи на обіг цінних паперів українських емітентів за межами України;

здійснює реєстрацію випуску цінних паперів та інформації про випуск цінних паперів, у тому числі цінних паперів іноземних емітентів, що є в обігу на території України;

встановлює вимоги щодо допуску цінних паперів іноземних емітентів та обігу їх на території України;

реєструє правила функціонування організаційно оформлених ринків цінних паперів;

встановлює вимоги та умови відкритого продажу (розміщення) цінних паперів на території України;

встановлює порядок та видає дозволи на здійснення діяльності по випуску та обігу цінних паперів, на депозитарну, реєстраційну, розрахунково-клірингову діяльність з цінними паперами та інші передбачені законодавством спеціальні дозволи (ліцензії) на здійснення окремих видів професійної діяльності на ринку цінних паперів, а також анулює ці дозволи (ліцензії) у разі порушення вимог законодавства про цінні папери;

10) встановлює порядок складання адміністративних даних учасників ринку цінних паперів відповідно до чинного законодавства України;

визначає за погодженням з Національним банком України особливості отримання комерційними банками дозволу на депозитарну та розрахунково-клірингову діяльність;

визначає за погодженням з Міністерством фінансів України, а щодо діяльності банків на ринку цінних паперів — також з Національним банком України особливості ведення обліку операцій з цінними паперами;

встановлює порядок і здійснює державну реєстрацію фондових бірж та позабіржових торговельно-інформаційних систем, призначає державних представників на фондових біржах, у депозитаріях та торговельно-інформаційних системах;

встановлює порядок і реєструє саморегулівні організації, що створюються особами, які здійснюють професійну діяльність на ринку цінних паперів;

встановлює вимоги та стандарти щодо обов'язкового розкриття інформації емітентами та особами, які здійснюють професійну діяльність на ринку цінних паперів, забезпечує створення інформаційної бази даних про ринок цінних паперів відповідно до чинного законодавства;

бере участь у розробці та вносить на розгляд у встановленому порядку проекти актів законодавства, що регулюють питання розвитку фондового ринку України, а також бере участь у підготовці відповідних проектів міжнародних договорів України, здійснює співробітництво з державними органами і неурядовими організаціями іноземних держав, міжнародними організаціями з питань, віднесених до їх компетенції;

координує роботу по підготовці фахівців з питань фондового ринку, встановлює кваліфікаційні вимоги щодо осіб, які здійснюють професійну діяльність з цінними паперами, та проводить сертифікацію фахівців;

розробляє і організовує виконання заходів, спрямованих на запобігання порушенням законодавства України про цінні папери;

організовує проведення наукових досліджень з питань функціонування фондового ринку в Україні;

інформує громадськість про свою діяльність та стан розвитку ринку цінних паперів;

встановлює порядок здійснення професійної діяльності на ринку цінних паперів іноземними юридичними особами та підприємствами з іноземними інвестиціями;

видає дозволи, визначає стандарти і правила діяльності, реєструє випуск та інформацію про випуск інвестиційних сертифікатів інвестиційних фондів та інвестиційних компаній;

роз'яснює порядок застосування чинного законодавства про цінні папери.

Комісія під час виконання покладених на неї завдань взаємодіє з інтими центральними органами виконавчої влади, відповідними органами Автономної Республіки Крим, місцевими органами виконавчої влади і відповідними органами самоврядування.

Стаття 11. Відповідальність юридичних осіб за правопорушення на ринку цінних паперів

Державна комісія з цінних паперів та фондового ринку накладає на юридичних осіб штрафи:

за випуск в обіг та розміщення незареєстрованих цінних паперів відповідно до чинного законодавства — у розмірі до 10 000 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або в розмірі до 150 відсотків прибутку (надходжень), одержаних в результаті цих дій;

за діяльність на ринку цінних паперів без спеціального дозволу (ліцензії), одержання якого передбачено чинним законодавством, — у розмірі до 5000 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян;

за ненадання, несвоєчасне надання або надання завідомо недостовірної інформації — у розмірі до 1000 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян;

за ухилення від виконання або несвоєчасне виконання розпоряджень, рішень про усунення порушень щодо цінних паперів — у розмірі до 500 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.

Рішення Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку про накладення штрафу може бути оскаржено в суді. Штрафи, накладені Державною комісією з цінних паперів та фондового ринку, стягуються у судовому порядку.

Про накладення штрафів на комерційні банки Державна комісія з цінних паперів та фондового ринку інформує Національний банк України у триденний термін.

Стаття 12. Порядок накладення штрафів за порушення юридичними особами правил діяльності на ринку цінних паперів

Штрафи, що передбачені статтею 11 цього Закону, накладаються Головою Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку, членом Комісії чи головою відповідного територіального органу після розгляду матеріалів, які засвідчують факт правопорушення.

Про вчинення правопорушення, зазначеного у статті 11, уповноваженою особою Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку, яка його виявила, складається акт, який разом з поясненнями керівника, іншої відповідальної посадової особи та документами, що стосуються справи, протягом трьох днів направляється посадовій особі, яка має право накладати штраф.

Якщо під час проведення перевірки уповноваженою особою Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку проводилось вилучення документів, які підтверджують факт порушення, до акта про правопорушення додаються копії цих документів та копія протоколу про вилучення цих документів.

Вилучення на строк до трьох днів документів, які підтверджують факт правопорушення, проводиться з обов'язковим складанням

протоколу, в якому зазначаються дата його складання, прізвище та посада особи, яка провела вилучення, повний перелік вилучених документів та день, в який ці документи відповідно до цього Закону мають бути повернені.

Протокол підписує уповноважена особа Комісії, яка провела вилучення. Представнику юридичної особи, документи якої були вилучені, після закінчення перевірки і проведення вилучення документів надається копія протоколу про вилучення.

Посадова особа Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку приймає рішення про накладення штрафу протягом 10 днів після отримання документів, зазначених у частині другій цієї статті. Рішення про накладення штрафу оформляється постановою, що надсилається юридичній особі, на яку накладено штраф, та банківській установі, в якій відкрито поточний рахунок цієї юридичної особи.

Розділ І. ЦІННІ ПАПЕРИ, ПОРЯДОК ЇХ ВИПУСКУ ТА ОБІГУ

Глава 1. Загальні положення

Стаття 1. Поняття цінних паперів

Цінні папери — грошові документи, що засвідчують право володіння або відносини позики, визначають взаємовідносини між особою, яка їх випустила, та їх власником і передбачають, як правило, виплату доходу у вигляді дивідендів або процентів, а також можливість передачі грошових та інших прав, що випливають з цих документів, іншим особам.

Цінні папери можуть бути іменними або на пред'явника.

Іменні цінні папери, якщо інше не передбачено цим Законом або в них спеціально не вказано, що вони не підлягають передачі, передаються шляхом повного індосаменту (передавальним записом, який засвідчує перехід прав за цінним папером до іншої особи).

Цінні папери на пред'явника обертаються вільно.

Цінні папери можуть бути використані для здійснення розрахунків, а також як застава для забезпечення платежів і кредитів. Відновлення втрачених іменних цінних паперів провадиться державними органами, підприємствами, установами і організаціями, що випустили ці папери. Спадкоємство цінних паперів здійснюється відповідно до цивільного законодавства України. Поняття, особливі умови випуску, використання та обігу приватизаційних паперів визначаються спеціальним законодавством України.

Стаття 2. Емітент цінних паперів

Емітент цінних паперів (далі — емітент) — держава в особі уповноваженого органу, юридична особа і у випадках, передбачених законодавством, фізична особа. Емітент від свого імені випускає цінні папери і зобов'язується виконувати обов'язки, що випливають з умов їх випуску. Емітент повинен усі зобов'язання, що виникають у зв'язку з випуском цінних паперів, виконувати в строки і в порядку, передбачені цим Законом, іншими актами законодавства України, а також рішеннями про випуск цінних паперів. Права і обов'язки щодо цінних паперів виникають з моменту їх передачі емітентом або його уповноваженою особою одержувачу (покупцю) чи його уповноваженій особі.

Стаття 3. Види цінних паперів

Відповідно до цього Закону в Україні можуть випускатися такі види цінних паперів:

акції;

облігації внутрішніх та зовнішніх державних позик;

облігації місцевих позик;

облігації підприємств;

казначейські зобов'язання республіки;

ощадні сертифікати;

інвестиційні сертифікати;

векселі;

приватизаційні папери.

Глава 2. Акції

Стаття 4. Основні характеристики акцій

Акція — цінний папір без установленого строку обігу, що засвідчує дольову участь у статутному фонді акціонерного товариства, підтверджує членство в акціонерному товаристві та право на участь в управлінні ним, дає право його власникові на одержання частини прибутку у вигляді дивіденду, а також на участь у розподілі майна при ліквідації акціонерного товариства.

Акції можуть бути іменними та на пред'явника, привілейованими та простими. Громадяни вправі бути власниками, як правило, іменних акцій. Обіг іменної акції фіксується у книзі реєстрації акцій, що ведеться товариством. До неї має бути внесено відомості про кожну іменну акцію, включаючи відомості про власника, час придбання акції, а також кількість таких акцій у кожного з акціонерів. За акціями на пред'явника у книзі реєструється їх загальна кількість.

Привілейовані акції дають власникові переважне право на одержання дивідендів, а також на пріоритетну участь у розподілі майна акціонерного товариства у разі його ліквідації. Власники привілейованих акцій не мають права брати участь в управлінні акціонерним товариством, якщо інше не передбачено його статутом. Привілейовані акції можуть випускатися із фіксованим у процентах до їх номінальної вартості щорічно виплачуваним дивідендом. Виплата дивідендів провадиться у розмірі, зазначеному в акції, незалежно від розміру одержаного товариством прибутку у відповідному році. У тому разі коли прибуток відповідного року є недостатнім, виплата дивідендів по привілейованих акціях провадиться за рахунок резервного фонду. Якщо розмір дивідендів, що виплачуються акціонерам, по простих акціях перевищує розмір дивідендів по привілейованих акціях, власникам останніх може провадитися доплата до розміру дивідендів, виплачених іншим акціонерам. Привілейовані акції не можуть бути випущені на суму, що перевищує 10 процентів статутного фонду акціонерного товариства. Порядок здійснення переважного права на одержання дивідендів визначається статутом акціонерного товариства.

Акціонерам може видаватися сертифікат на сумарну номінальну вартість акцій.

Акція повинна містити такі реквізити: фірмове найменування акціонерного товариства та його місцезнаходження, найменування цінного паперу — «акція», її порядковий номер, дату випуску, вид акції та її номінальну вартість, ім'я власника (для іменної акції), розмір статутного фонду акціонерного товариства на день випуску акцій, а також кількість акцій, що випускаються, строк виплати дивідендів та підпис голови правління акціонерного товариства або іншої уповноваженої на це особи, печатку акціонерного товариства. До акції може додаватися купонний лист на виплату дивідендів. Купон на виплату дивідендів повинен містити такі основні дані: порядковий номер купона на виплату дивідендів, порядковий номер акції, по якій виплачуються дивіденди, найменування акціонерного товариства і рік виплати дивідендів.

Стаття 5. Права, що надаються власнику акцій

Власник акції має право на частину прибутку акціонерного товариства (дивіденди), на участь в управлінні товариством (крім власника привілейованої акції), а також інші права, передбачені цим Законом, іншими законодавчими актами України, а також статутом акціонерного товариства.

Акція є неподільною. У разі коли одна і та ж акція належить кільком особам, усі вони визнаються одним власником акції і можуть здійснювати свої права через одного з них або через спільного представника.

Стаття 6. Рішення про випуск акцій

Рішення про випуск акцій приймається засновниками акціонерного товариства або загальними зборами акціонерів акціонерного товариства. Рішення про випуск акцій оформляється протоколом. Протокол рішення про випуск акцій повинен обов'язково містити: фірмове найменування емітента та його місцезнаходження; розмір статутного фонду або вартість основних і оборотних фондів емітента; цілі та предмет його діяльності; зазначення службових осіб емітента; найменування контролюючого органу (аудиторської фірми); дані про розміщення раніше випущених в обіг цінних паперів; мету випуску акцій; зазначення категорій акцій; кількість іменних акцій та акцій на пред'явника; кількість привілейованих акцій; загальну суму емісії і кількість акцій; номінальну вартість акцій; кількість учасників голосування та порядок його проведення; порядок виплати дивідендів; строк і порядок передплати акцій та їх оплати; строк повернення коштів при відмові від випуску акцій; черговість випуску акцій (при випусках їх різними серіями); порядок повідомлення про випуск і порядок розміщення акцій; права власників привілейованих акцій; переважне право на придбання акцій при новій емісії. Протокол, крім того, може містити й інші відомості щодо випуску акцій.

Стаття 7. Випуск акцій

Випуск акцій акціонерним товариством здійснюється у розмірі його статутного фонду або на всю вартість майна державного підприємства (у разі перетворення його в акціонерне товариство).

Додатковий випуск акцій можливий у тому разі, коли попередні випуски акцій були зареєстровані і всі раніше випущені акції повністю оплачені за вартістю не нижче номінальної. Забороняється випуск акцій для покриття збитків, пов'язаних з господарською діяльністю акціонерного товариства.

Стаття 8. Придбання акцій

Акції оплачуються в гривнях, а у випадках, передбачених статутом акціонерного товариства, також у іноземній валюті або шляхом передачі майна. Незалежно від форми внесеного вкладу вартість акції виражається у гривнях. Підприємства, установи і організації можуть придбати акції за рахунок коштів, що надходять у їх розпорядження після сплати податків та процентів за банківський кредит. Акції можуть бути видані одержувачу (покупцю) тільки після повної оплати їх вартості.

Акціонерне товариство може викуповувати в акціонера акції, що належать йому, для їх наступного перепродажу, розповсюдження серед своїх працівників або анулювання. Ці акції повинні бути реалізовані або анульовані в строк не більше одного року. Протягом цього періоду розподіл прибутку, а також голосування і визначення кворуму на загальних зборах акціонерів провадиться без урахування придбаних акціонерним товариством власних акцій.

Стаття 9. Виплата доходу по акціях

Дивіденди по акціях виплачуються один раз на рік за підсумками календарного року в порядку, передбаченому статутом акціонерного товариства, за рахунок прибутку, що залишається у його розпорядженні після сплати встановлених законодавством податків, інших платежів у бюджет та процентів за банківський кредит.

Стаття 23. Інформація про випуск акцій, облігацій підприємств, що пропонуються для відкритого продажу

Інформація про випуск акцій, облігацій підприємств, що пропонуються для відкритого продажу, крім реєстрації, підлягає обов'язковому опублікуванню в органах преси Верховної Ради України та Кабінету Міністрів України і офіційному виданні фондової біржі не менш як за 10 днів до початку передплати на ці цінні папери.

Акції, облігації підприємств, що пропонуються для відкритого продажу, допускаються для розміщення не раніш як через 30 днів після опублікування оголошення про їх випуск. У разі виникнення будь-яких змін в інформації про випуск акцій, облігацій підприємств, що пропонуються до відкритого продажу, емітент цінних паперів повинен опублікувати інформацію про зміни, що сталися, до закінчення 30-денного строку з дня опублікування інформації. Реєструвальний орган має право у разі виявлення недостовірних даних у опублікованій інформації про випуск акцій, облігацій підприємств зупинити їх розміщення до того часу, поки емітент цих цінних паперів не внесе до неї відповідних змін.

Стаття 24. Регулярна інформація про емітента

Емітент зобов'язаний не менше одного разу на рік інформувати громадськість про своє господарсько-фінансове становище і результати діяльності (надалі — річний звіт). Річний звіт публікується не пізніше дев'яти місяців року, наступного за звітним, і надсилається держателям іменних акцій та реєструвальному органу.

У річному звіті повинні міститись такі дані про емітента: а) інформація про результати господарювання за попередній рік; б) підтверджені аудитором (аудиторською фірмою) річний баланс та довідка про фінансовий стан; в) основні відомості про додатково випущені цінні папери; г) обґрунтування змін у персональному складі службових осіб.

Стаття 25. Особлива інформація про емітента

Емітент зобов'язаний протягом двох днів надіслати фондовій біржі і реєструвальному органу, а також опублікувати в офіційній газеті фондової біржі інформацію про зміни, що відбулися в його господарській діяльності і впливають на вартість цінних паперів або розмір доходу по них, а саме: а) зміни прав на цінні папери; б) зміни у персональному складі службових осіб; в) арешт банківських рахунків емітента; г) початок дій по саніруванню (здійсненню комплексу заходів, спрямованих на оздоровлення фінансового стану емітента); д) реорганізацію, зупинення або припинення діяльності емітента; є) знищення не менш як 10 процентів майна емітента внаслідок надзвичайних обставин; є) пред'явлення позову до емітента в розмірі, що перевищує 10 процентів статутного фонду або суми вартості основних і оборотних коштів емітента; ж) одержання кредиту або емісію цінних паперів у розмірі, що перевищує 50 процентів статутного фонду або суми вартості основних та оборотних коштів емітента.

Емітент у зв'язку з опублікуванням недостовірних відомостей про нього, які можуть вплинути на вартість цінних паперів або розмір доходу по них, зобов'язаний протягом двох робочих днів вжити заходів щодо виправлення цих відомостей.

Стаття 26. Діяльність по випуску та обігу цінних паперів

Діяльністю по випуску та обігу цінних паперів, відповідно до цього Закону, визнається посередницька діяльність по випуску та обігу цінних паперів, здійснювана банками, а також акціонерними товариствами, статутний фонд яких сформовано за рахунок виключно іменних акцій, та іншими товариствами (надалі — торговці цінними паперами), для яких операції з цінними паперами становлять виключний вид їх діяльності.

Торговці цінними паперами вправі здійснювати такі види діяльності по випуску та обігу цінних паперів: а) діяльність по випуску цінних паперів; б) комісійну діяльність по цінних паперах; в) комерційну діяльність по цінних паперах.

Діяльністю по випуску цінних паперів визнається виконання торговцем цінними паперами за дорученням, від імені і за рахунок емітента обов'язків по організації передплати на цінні папери або їх реалізації іншим способом. При цьому торговець цінними паперами за домовленістю з емітентом може брати на себе зобов'язання у разі неповного розміщення цінних паперів викупити в емітента нереалізовані цінні папери. Комісійною діяльністю по цінних паперах визнається купівля-продаж цінних паперів, що здійснюється торговцем цінними паперами від свого імені, за дорученням і за рахунок іншої особи. Комерційною діяльністю по цінних паперах визнається купівля-продаж цінних паперів, що здійснюється торговцем цінними паперами від свого імені та за свій рахунок.

Стаття 27. Дозвіл на здійснення діяльності з випуску та обігу цінних паперів

Здійснення діяльності по випуску та обігу цінних паперів, як виключної діяльності, допускається на основі дозволу, що видається Державною комісією з цінних паперів та фондового ринку. Перелік документів, необхідних для одержання дозволу на здійснення діяльності по випуску та обігу цінних паперів, а також перелік відомостей, які торговець цінними паперами повинен подавати протягом строку дії цього дозволу, визначаються Державною комісією з цінних паперів та фондового ринку. Дозвіл на здійснення усіх або окремих (крім комісійної) видів діяльності може бути видано торговцям цінними паперами, які мають внесений статутний фонд у розмірі не менш як 1000 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, а на здійснення комісійної діяльності щодо цінних паперів — не менш як 200 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян. При здійсненні виключної діяльності по випуску та обігу цінних паперів допускається здійснення окремих видів діяльності, пов'язаних з обігом цінних паперів, насамперед діяльності по наданню консультацій власникам цінних паперів.

Стаття 28. Умови, за яких не допускається здійснення діяльності по випуску та обігу цінних паперів

Дозвіл на здійснення будь-якого виду діяльності по випуску та обігу цінних паперів не може одержати торговець цінними паперами, який безпосередньо або побічно володіє майном іншого торговця цінними паперами вартістю понад 10 процентів статутного фонду, в тому числі безпосередньо — вартістю понад 5 процентів статутного фонду іншого торговця.

Торговець цінними паперами, який має дозвіл на здійснення будь-якого виду діяльності по випуску та обігу цінних паперів, не може безпосередньо або побічно володіти майном іншого торговця цінними паперами вартістю понад 10 процентів статутного фонду, в тому числі безпосередньо — вартістю понад 5 процентів статутного фонду іншого торговця. Якщо частка юридичної особи, що не має дозволу на здійснення діяльності по обігу цінних паперів, або громадянина в статутному фонді кількох торговців цінними паперами перевищує 5 процентів по кожному торговцю, то ці торговці не можуть здійснювати торгівлю цінними паперами один з одним.

Торговець цінними паперами не може здійснювати торгівлю: а) цінними паперами власного випуску; б) акціями того емітента, у якого він безпосередньо або побічно володіє майном у розмірі більше 5 процентів статутного фонду. Відповідно до цієї статті безпосереднім володінням майна визнається володіння часткою у статутному фонді будь-якого товариства, побічним володінням — володіння часткою у статутному фонді такого товариства, яке є учасником в іншому товаристві.

Стаття 29. Укладення угод з цінними паперами

При прийнятті доручення на купівлю або продаж цінних паперів торговець цінними паперами зобов'язаний надавати особі, за рахунок якої він діє, інформацію про курс цінних паперів. Торговець цінними паперами зобов'язаний подавати фондовій біржі інформацію про всі укладені ним угоди з цінними паперами в строки і порядку, визначені правилами фондової біржі. Особливості ведення бухгалтерського обліку операцій з цінними паперами визначає Державна комісія з цінних паперів та фондового ринку за погодженням з Міністерством фінансів України та Національним банком України.

Стаття 30. Вимоги щодо ліквідності торговців цінними паперами

Вартість угод, укладених торговцем цінними паперами з іншими торговцями цінними паперами, але не виконаних в даний момент (відкриті позиції), не може перевищувати п'ятикратного розміру власного статутного фонду торговця цінними паперами.

При здійсненні діяльності по випуску цінних паперів, що проводиться одночасно з комерційною або комісійною діяльністю з цінних паперів, вартість угод, укладених торговцем цінними паперами з іншими торговцями цінними паперами, але не виконаних на даний момент (відкриті позиції), не може перевищувати десятикратного розміру власного статутного фонду торговця цінними паперами.

Продажна або номінальна ціна цінних паперів, що є у власності (резерв) торговця цінними паперами, який здійснює діяльність з випуску цінних паперів або комерційну діяльність по цінних паперах, а також вартість відкритих позицій, разом взятих, одночасно не можуть перевищувати п'ятнадцятикратного розміру статутного фонду торговця цінними паперами. Обчислення слід провадити виходячи з найвищої продажної ціни або номінальної ціни.

Стаття 31. Оподаткування доходів по цінних паперах

Оподаткування доходів по цінних паперах здійснюється згідно з законодавством України.

Розділ II.

ФОНДОВА БІРЖА

Глава 8. Загальні положення

Стаття 32. Поняття фондової біржі

Фондова біржа — організаційно оформлений, постійно діючий ринок, на якому здійснюється торгівля цінними паперами.

Стаття 33. Правове положення фондової біржі

Фондова біржа — акціонерне товариство, яке зосереджує попит і пропозицію цінних паперів, сприяє формуванню їх біржового курсу та здійснює свою діяльність відповідно до цього Закону, інших актів законодавства України, статуту і правил фондової біржі.

Фондову біржу може бути створено не менш як 20 засновниками — торговцями цінними паперами, які мають дозвіл на здійснення комерційної і комісійної діяльності по цінних паперах за умови внесення ними до статутного фонду не менш як 10000 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.

Фондова біржа набуває прав юридичної особи з дня її реєстрації Державною комісією з цінних паперів та фондового ринку. Фондова біржа — організація, яка створюється без мети отримання прибутку та займається виключно організацією укладання угод купівлі та продажу цінних паперів та їх похідних. Вона не може здійснювати операції з цінними паперами від власного імені та за дорученням клієнтів, а також виконувати функції депозитарію.

Стаття 34. Статут та правила фондової біржі

Статут та правила фондової біржі затверджуються її вищим органом. У статуті фондової біржі визначаються: а) найменування і місцезнаходження фондової біржі; б) найменування і місцезнаходження засновників; в) розмір статутного фонду; г) умови і порядок прийняття в члени і виключення з членів фондової біржі; д) права і обов'язки членів фондової біржі; є) організаційна структура фондової біржі; є) компетенція і порядок створення керівних органів фондової біржі; ж) порядок і умови відвідування фондової біржі; з) порядок і умови застосування санкцій, встановлених фондовою біржею; и) порядок припинення діяльності фондової біржі. У статуті можуть передбачатися інші положення, що стосуються створення і діяльності фондової біржі.

Правила фондової біржі повинні передбачати: а) види угод, що укладаються на фондовій біржі; б) порядок торгівлі на фондовій біржі; в) умови допуску цінних паперів на фондову біржу; г) умови і порядок передплати на цінні папери, що котируються на фондовій біржі; д) порядок формування цін, біржового курсу та їх публікації; є) перелік цінних паперів, що котируються на фондовій біржі; є) обов'язки членів фондової біржі щодо ведення обліку та інформації, внутрішній розпорядок роботи комісій фондової біржі, порядок їх діяльності; ж) систему інформаційного забезпечення фондової біржі; з) види послуг, що надаються фондовою біржею, і розмір плати за них; и) правила ведення розрахунків на фондовій біржі; і) інші положення, що стосуються діяльності фондової біржі.

Стаття 35. Використання позначення "фондова біржа"

Позначення «фондова біржа» або таке, в якому міститься вислів «фондова біржа», може використовувати у своєму фірмовому найменуванні або рекламі тільки та організація, що створена у порядку, визначеному в статті 34 цього Закону.

Стаття 36. Особливі умови, припинення діяльності фондової біржі

Діяльність фондової біржі припиняється у тому разі, коли число її членів стало менше 10. Якщо у фондовій біржі залишилося 10 членів, її діяльність припиняється у разі неприйняття нових членів протягом шести місяців. Діяльність фондової біржі припиняється відповідно до законодавства України про акціонерні товариства та інші види господарських товариств.

Глава 9. Захист майнових прав інвеститорів

Стаття 37. Розірвання договору на передплату або купівлю цінних паперів

Особа, що передплатила або купила цінні папери до опублікування інформації про зміни в господарській діяльності емітента, що впливають на вартість цінних паперів або розмір доходу по них, може протягом 15 днів з моменту публікації цієї інформації розірвати договір в односторонньому порядку. У разі розірвання договору емітент зобов'язаний на вимогу вказаної особи відшкодувати їй витрати і можливі збитки, пов'язані з передплатою або купівлею цінних паперів. Емітент у разі невиконання умов передплати на цінні папери зобов'язаний повернути передплатникам на їх вимогу усі одержані від них кошти із сплатою процентів за весь строк їх тримання. Емітент несе відповідальність по відшкодуванню збитків, завданих недостовірною інформацією про цінні папери.

Глава 10. Державний контроль за випуском і обігом цінних паперів

Стаття 38. Органи, що здійснюють державний контроль за випуском та обігом цінних паперів

Державна комісія з цінних паперів та фондового ринку і її територіальні відділення здійснюють контроль за випуском та обігом цінних паперів, за винятком приватизаційних. Контроль за обігом приватизаційних паперів здійснює Фонд державного майна України. Державною комісією з цінних паперів та фондового ринку призначаються державні представники на фондових біржах. Вони уповноважені здійснювати контроль за додержанням положень статуту і правил фондової біржі та мають право брати участь у роботі керівних органів фондових бірж. Антимонопольний комітет України здійснює контроль за дотриманням вимог антимонопольного законодавства при обігу цінних паперів.

Стаття 39. Санкції, що застосовуються Державною комісією з цінних паперів та фондового ринку і її територіальними відділеннями.

Державна комісія з цінних паперів та фондового ринку й її територіальні відділення у разі відхилення від умов, визначених у дозволах на здійснення діяльності по випуску і обігу цінних паперів, а також у статуті та правилах фондової біржі, можуть застосовувати такі санкції: а) виносити попередження; б) зупиняти на строк до одного року передплату і продаж цінних паперів; в) зупиняти на певний строк укладення угод з окремих видів діяльності з випуску і обігу цінних паперів; г) анулювати дозвіл, виданий на ведення діяльності по випуску і обігу цінних паперів у разі повторного застосування санкцій, передбачених підпунктами «а-в» цієї статті. Державна комісія з цінних паперів та фондового ринку може зупиняти діяльність фондової біржі в разі порушення нею статутної діяльності і вимагати приведення її у відповідність зі статутом та правилами фондової біржі.

Стаття 41. Міжнародні договори

Якщо міжнародним договором України встановлено інші правила, ніж ті, що містяться в законодавстві України про цінні папери і фондову біржу, то застосовуються правила міжнародного договору.

ГЛОСАРІЙ

Акція – це цінний папір, який надає право її власникові на одержання частини прибутку акціонерного товариства у вигляді дивідендів за підсумками року (за привілейованими акціями дивіденди виплачуються в заздалегідь обговореному розмірі, незалежно від отриманого підприємством прибутку).

Альянс означає тісну асоціацію, створену для досягнення спільних цілей і взаємної вигоди.

Банківська холдинг-компанія — це акціонерне товариство, яке володіє контрольним пакетом акцій юридичних самостійних банків і небанківських установ з метою встановлення контрольних, управлінських і фінансово-кредитних функцій відносно до них

Бутлегерство являє собою підпільне, контрабандне винахідництво, таємну роботу над позаплановими проектами.

Венчурні фірми – це малі наукомісткі підприємства, що спеціалізуються на розробці наукових ідей та їх втіленні в нові технології й нові продукти, виконують функцію зв'язку між фундаментальними дослідженнями й виробництвом.

Внутрішньогалузеве кооперування — це кооперування підприємств у межах однієї галузі.

Вузівсько-промислові дослідницькі центри — це об'єднання фінансових коштів і матеріально-технічної бази підприємств з кваліфікованими вузівськими кадрами.

Глобалізація – загальний процес розвитку, який характеризується тим, що міжнародні економічні зв’язки охопили всі країни світу.

Господарські асоціації являють собою об’єднання юридично самостійних господарюючих суб’єктів, створені за галузевим чи територіальним принципом з метою координації виробничої та комерційної діяльності чи захисту своїх прав у різних органах влади.

Дочірнє підприємство — суб’єкт господарювання, контрольним пакетом акцій якого володіє холдингова компанія.

Закрите акціонерне товариство – товариство, акції якого розподіляються тільки серед його засновників.

Інвенція – ідея, пропозиція або проект, які після опрацювання наберуть форми інновації ініціація – це рекомендації з удосконалення науково-технічної, організаційної, виробничої або комерційної діяльності, метою яких є початок інноваційного процесу або його розвиток дифузія інновацій – це процес передачі нововведення комунікаційними каналами в часі, тобто розповсюдження вже освоєної і впровадженої інновації в нових умовах

Інвестиційна діяльність об’єднань підприємств – це послідовна сукупність їх практичних дій щодо здійснення інвестицій з метою отримання доходу (прибутку).

Інвестиційний цикл – це період послідовного проходження всіх стадій інвестиційного процесу.

Інженерні центри – види об’єднань підприємств, які створюються в тому випадку, коли завдяки фундаментальним дослідженням одержано конкретні результати, що мають велике практичне значення, а їх реалізація в умовах діючого виробництва не має достатнього забезпечення.

Інноваційно-технологічна політика об’єднань підприємств Інноваційно-технологічна політика об’єднань підприємств – це набір принципів і дій, на підставі яких обираються, розробляються і впроваджуються нові продукти та технологічні процеси.

Картель – об'єднання підприємств або фірм однієї галузі для спільної комерційної діяльності – регулювання збуту.

Конгломерат об'єднання самостійних підприємств, у які інтегруються господарюючі одиниці, які часто не мають один з одним функціональних зв’язків.

Концерн – об'єднання самостійних підприємств, пов'язаних тісним виробничим співробітництвом, спільним фінансуванням, патентно-ліцензійними угодами. Формально підприємства, які входять до складу концерну, є самостійними господарюючими одиницями, але фактично вони перебувають у повній фінансовій залежності від групи великих підприємців, які здійснюють контроль над концерном.

Кооперування — це виробничі зв'язки між різними підприємствами, які беруть участь у виготовленні певного продукту, але при цьому зберігають свою господарську самостійність. Головна умова кооперування — широка мережа спеціалізованих та організаційно відокремлених виробництв.

Кредитна лінія – це договір між банком і його корпоративним клієнтом, який містить банківську обіцянку надати клієнту певну суму грошей до деякого ліміту протягом певного терміну. Вона може відкриватися під регулярне використання.

Лізинг — це економічні відносини, пов'язані з інвестуванням власних чи залучених фінансових коштів.

Міжгалузеве кооперування — це кооперування між підприємствами різних галузей.

Міжгалузеві державні об'єднання (МГО)- це об’єднання підприємств, які мають на меті прискорити інтеграцію науки з виробництвом, удосконалити методи і механізми економічних відносин між наукою й виробництвом. До складу МГО входять виробничі, наукові та обслуговуючі об'єднання, а також організації, які діють на умовах повної самоокупності.

Міжгалузевий науково-технічний комплекс (МНТК) — це відносно нова форма поєднання науки з виробництвом, покликана не тільки усунути відомчі бар'єри між наукою й виробництвом, а й повністю підготувати наукові ідеї до широкомасштабного впровадження.

Міжнародні альянсові мережі (МАМ) являють собою групу компаній-учасниць, що складається з сітки відносин, пов’язаних між партнерами двох або більше країн.

Науково-виробниче об'єднання (НВО), або науково-виробничий комплекс (НВК), тобто єдиний корпоративний науково-виробничий і господарський комплекс, до складу якого входять науково-дослідні, проектно-конструкторські й технологічні організації та підприємства або ряд підприємств.

Організаційна структура управління визначається як склад, взаємозв’язки й субпідрядність організаційних одиниць апарату управління, які виконують різні функції управління суб’єктом управління.

Подетальна спеціалізація — це випуск окремих частин, деталей або напівфабрикатів.

Предметна спеціалізація — це створення або виділення нових галузей і підприємств, що випускають готову продукцію певного виду.

Промислово-фінансова група (ПФГ) — це об’єднання підприємств, до якого можуть входити промислові підприємства, сільськогосподарські підприємства, банки, наукові та проектні установи, інші установи та організації всіх форм власності, що мають на меті отримання прибутку, і які створюються за рішенням уряду України на певний термін з метою реалізації державних програм розвитку пріоритетних галузей виробництва і структурної перебудови економіки України, включаючи програми згідно з міждержавними договорами, а також виробництва кінцевої продукції.

Спеціалізація допоміжного виробництва — це підприємства, діяльність яких пов’язана з виконанням певних допоміжних функцій.

Спеціалізація підприємств — це зосередження їх діяльності на випуску певних видів продукції, тобто збільшення однорідності виробів, що виготовляються.

Спеціалізація промисловості — це поділ на окремі галузі, які виготовляють певну продукцію, та створення нових галузей і підрозділів.

Стратегічний альянс - це міжорганізаційні угоди, які: компенсують слабкі сторони або створюють конкурентні переваги підприємств-учасників; відповідають довгостроковим стратегічним планам партнерів; мають раціональні цілі для зв’язків однієї компанії з іншою.

Технологією у широкому значенні розуміють науково-технічні, виробничі, управлінські та комерційні знання й досвід. У більш вузькому значенні технологіями найчастіше називають: наукові методи реалізації практичних завдань; сукупність прийомів та способів обробки і переробки різних середовищ тощо.

Технологічна спеціалізація — це перетворення окремих фаз виробництва або технологічних операцій на самостійне виробництво.

Товариство зі змішаною відповідальністю (акціонерно-командитне товариство) – це вид об’єднання, капітал якого частково складається з паїв засновників, а частково формується шляхом емісії акцій за відкритою підпискою.

Транснаціоналізація являє собою процес посилення світової інтеграції в результаті глобальних операцій транснаціональних корпорацій.

Транснаціональна корпорація (ТНК) - це концерн, який має свої підрозділи у кількох країнах і збалансовану систему управління, що дозволяє розподіляти ресурси, технології й відповідальність між членами такої компанії, формувати її економічну політику й загальну стратегію для досягнення максимального прибутку.

Транснаціональні акціонерні товариства (у США – корпорації) засновані на акціонерному капіталі, який виникає завдяки емісії акцій. Акціонери не відповідають за зобов’язаннями транснаціональних корпорацій, а несуть ризик збитків діяльності в межах вартості акцій, що їм належать.

Трест являє собою таке промислове об’єднання, при якому підприємства переважно однієї галузі промисловості, що входять до його складу, втрачають свою виробничу, комерційну та юридичну самостійність. комбінати. Вони являють собою таку форму організації виробництва, при якій здійснюється об’єднання різних галузей промисловості в одному підприємстві чи групі взаємопов’язаних підприємств.

Фінанси об’єднань підприємств – це відносини розподілу, безпосередньо пов’язані з формуванням і використанням грошових доходів і фондів.

Фінансово-промислова група, як правило, включає банки та інші фінансові організації, які займаються обслуговуванням компаній, що входять до складу групи.

Фінансовий стан об’єднання підприємств, характеризує стабільність фінансової ситуації, здатність такого об’єднання виконати свої зобов’язання перед державою та іншими суб’єктами господарювання, раціональність використання його фінансових ресурсів і капіталу.

Франчайзинг — це відносини, пов'язані з доставкою продукції та послуг споживачеві на основі кооперації матеріальних і фінансових ресурсів великого та малого підприємств. Також це пільгове інноваційне підприємництво, форма тривалого ділового співробітництва в інноваційній сфері, у процесі якого велика компанія надає індивідуальному підприємцю чи групі підприємців ліцензію (франшизу) на виробництво продукції, торгівлю товарами чи надання послуг під торговою маркою цієї компанії на обмеженій території, на термін і умови, визначені договором.

Холдингова компанія — суб’єкт господарювання, що володіє контрольними пакетами акцій інших, одного або більше, суб’єктів господарювання.

Цикл „дослідження — виробництво” — це тісний взаємозв'язок між науковими дослідженнями та їх промисловим освоєнням. Повний комплекс робіт, спрямований на створення й освоєння нових виробів у сучасному розумінні передбачає науково-дослідні й дослідно-конструкторські роботи, а також конструкторську, технологічну та організаційну підготовку виробництва.

Навчальне видання

ЄГОРОВА Ірина Геннадіївна,

МАТУКОВА Ганна Іллівна,

ПРИЙМАК Наталія Сергіївна

ЕКОНОМІКА ТА ОРГАНІЗАЦІЯ ДІЯЛЬНОСТІ ОБ’ЄДНАНЬ ПІДПРИЄМСТВ

Навчальний посібник

PAGE 5

1. Тема судьбы художника и назначения искусства в повести Н
2. суверенитет
3. до нэ и до 529 г н
4. я русскофранцузская война была вызвана противоречием экономических и политических взглядов правительс
5. Тема- Борис. Заходер
6. тематически эквивалентные пары числовых формул- y1 ~ y2 и z1 ~ z2 с указанными в варианте задания значениями пере
7. деньской вокруг звенел его голос чистый
8. ПРЕДМЕТ ЗАДАЧИ И ФУНКЦИИ СОЦИАЛЬНОЙ ПСИХОЛОГИИ
9. Эколого-эстетическое воспитание школьников
10. Столица- Каракас Протяженность сухопутных границ- 4993 км.html
11. Методические рекомендации для практических занятий Тема- Воспаление- модели воспаления
12. Монголо-татарское нашествие на Рус
13. реферативно исследовательской работы ПРИЛОЖЕНИЕ 4 Образец оформления библиографического списка
14. Бизнеспланирование Необходимость планирования в бизнесе
15. Реферат на тему- ПОЖАРНАЯ ПРОФИЛАКТИКА ПОЖАРНАЯ ПРОФИЛАКТИКА Противопожарная профилактика ~ компл
16. 102001 г 94н в ред
17. Конституция США и социально-экономические права граждан
18. Налогообложение прибыли
19. Варіант 1 1.
20. Серьезно пострадало и сельское хозяйство основой которого было колхозное производство

Материалы собраны группой SamZan и находятся в свободном доступе