Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України
Миколаївський національний університет імені В.О. Сухомлинського
Факультет економіки
Кафедра “Обліку та економічного аналізу”
Гнатенко Є.П., Коваленко О.Ю.
НАЦІОНАЛЬНА ЕКОНОМІКА
Навчально-методичний посібник для студентів денної та заочної форми навчання галузь знань 0305 “Економіка і підприємництво”
напрям підготовки 6.030509 “Облік і аудит”
Миколаїв 2012
УДК 657.01
Гнатенко Є.П., Коваленко О.Ю. Національна економіка: Навчально-методичний посібник для студентів денної та заочної форми навчання галузі знань 0305 “Економіка і підприємництво” напряму підготовки 6.030509 “Облік і аудит”. – Миколаїв: МНУ імені В.О. Сухомлинського, 2012. – 155 с.
Кафедра “Обліку та економічного аналізу”
Рецензенти: д.е.н., професор Червен І.І.
к.е.н., доцент Бурова Т.А.
Розглянуто на засіданні кафедри“Обліку і економічного аналізу”
«12» січня 2012 р., протокол №6
Рекомендовано вченою радою факультету економіки
«____»____________2012 р., протокол №6
ЗМІСТ
|
№ пор. |
стор. |
|
4 |
|
5 |
|
2.1 Тема 1. Національна економіка (НЕ) : загальне та особливе |
5 |
|
2.2 Тема 2. Економічні теорії і базисні інститути НЕ |
9 |
|
2.3 Тема 3. Теорія суспільного добробуту та соціально-ринкової економіки |
15 |
|
2.4 Тема 4. Характеристика економічного потенціалу |
24 |
|
2.5 Тема 5. Інституціональні чинники розвитку НЕ |
30 |
|
2.6 Тема 6. Поняття, функції та складові інфраструктури національного ринку. |
51 |
|
2.7 Тема 7. Державність та державне управління економікою |
72 |
|
2.8 Тема 8. Демократія, економічна свобода та економічний порядок |
78 |
|
2.9 Тема 9. Структурна перебудова національної економіки |
92 |
|
2.10 Тема 10. Прогнозування та програмування національної економіки |
103 |
|
2.11 Тема 11. Політика економічного зростання в національній економіці |
121 |
|
2.12 Тема 12. Інституційні форми інтеграції у світове господарство |
133 |
|
142 |
|
Питання до самоконтролю |
142 |
|
143 |
|
147 |
|
151 |
|
153 |
ПЕРЕДМОВА
Дисципліна “Національна економіка” виконує систематизуючю функцію, відіграє важливу роль у формуванні цілісних знань про національну економіку країни як багаторівневу систему. Зміст дисципліни “Національна економіка” виступає як система теоретико-методологічних і організаційно-практичних засад, що визначають рівень теоретичних знань та практичних навичок студентів щодо комплексного аналізу функціонування національної економіки країни, її окремих сфер, галузей, регіонів.
Метою дисципліни “Національна економіка” (НЕ) є вивчення закономірностей та особливостей функціонування національної економіки порівняно з економіками інших країн, надання студентам системних знань щодо національної економіки, змісту організаційної, методичної та регулюючої діяльності органів державної влади і комерційних структур в економіці.
Предметом дисципліни є сукупність ресурсних, економічних, інституціональних та соціальних чинників, що визначають відмітні риси національної економіки та специфіку її функціонування.
У зв’язку с цим вивчення дисципліни “Національна економіка” є необхідною умовою підготовки економістів вищої кваліфікації, формує базу економічних знань з питань національної економіки; її економічних теорій, економічного потенціалу та політики економічного зростання.
Вивчення дисципліни “Національна економіка” передбачено навчальним планом для бакалаврів за спеціальністю “Облік і аудит”, як дисципліна за вибором ВНЗ циклу природничо-наукової та загальноекономічної підготовки. Викладання навчальної дисципліни “Національна економіка” обумовлено необхідним рівнем базової професійної підготовки економістів зі спеціальності “Облік і аудит”. Курс “Національна економіка ” пов’язаний з дисциплінами: “Економічна теорія”, “Історія економіки та економічної думки”, “Макроекономіка”, “Мікроекономіка”, “Регіональна економіка”, “Історія України”, “Фінансовий менеджмент” та ін.
Конспекти лекцій, питання та завдання до практичних занять
Тема 1. Національна економіка: загальне і особливе
1.1. Національна економіка як соціально-економічна система країни.
1.2. Основні цілі національної економіки.
1.3. Фактори функціонування національної економіки.
1.1. Національна економіка як соціально-економічна система країни
У сучасному розумінні поняття “національна економіка” означає народне господарство конкретної країни. Це сукупність усіх суб’єктів, що об’єднані єдиний організм багатосторонніми економічними зв’язками та інтересами. В національній економіці в нерозривному комплексі функціонують виробництво, реалізація, обмін і споживання матеріальних благ, послуг та духовних цінностей. Національна економіка є продуктом історичного розвитку певного суспільства та має свої сектори: державний, приватний та змішаний.
Національна економіка – велика, складна господарська система, яка являє собою взаємопов’язані сектори економіки країни, сфери діяльності людей та галузі національного господарства.
Як цілісна система (або як цілісний організм) національна економіка характеризується такими ознаками:
Національна економіка складається з виробничої сфери, представленої матеріальним та нематеріальним виробництвом, та невиробничої сфери. Найважливішою складовою частиною національної економіки є матеріальне виробництво, у якому створюються необхідні для життя й розвитку суспільства засоби виробництва й предмети споживання. До матеріального виробництва відносяться такі галузі, як промисловість, сільське господарство, будівництво, транспорт, торгівля, зв’язок. В економічній теорії серед підприємств матеріальної сфери виділяють підприємства з виробництва засобів виробництва та підприємства з виробництва предметів споживання. В статистичній звітності їх зазвичай виділяють, відповідно, як групу «А» (підприємства першого підрозділу) та групу «Б» (підприємства другого підрозділу) [2, С. 276].
Нематеріальне виробництво відрізняється від матеріального своїм продуктом, що має нематеріальну форму: наукові знання й інформація; твори мистецтва (кінофільми, книги, театральні постановки); послуги, що надаються населенню. Нематеріальне виробництво включає науку й наукове обслуговування, мистецтво й культуру, охорону здоров’я й ін.
До невиробничої сфери входить утримування армії, судові і юридичні органи, релігійні установи, інші громадські організації.
З точки зору поєднання в національній економіці загальних та особливих закономірностей розвитку вона може розглядатись як соціально економічна модель суспільства, що структурно і функціонально відображає особливості прояву форм власності та відносин, які формуються на їх основі, типи господарювання, механізми регулювання та координації економічного буття суспільства, економічну політику та культуру, засади державного устрою, менталітет та характер, особливості реалізації засад демократичного розвитку, свободи вибору, взаємовідносин між традиціями та інноваціями у структурі соціально-економічних відносин суспільства.
1.2. Основні цілі національної економіки
Основу національної економіки складають підприємства, фірми, організації, домашнє господарство, які об’єднані економічними взаємовідносинами у єдине ціле, виконують певні функції у суспільному поділі праці, виробляють товари та послуги.
У національній економіці кожен суб’єкт, чи то господарство, фірма, регіон, держава, включаючись до економічного простору, переслідує свій інтерес. Узгодження інтересів зумовлюється об’єктивними економічними законами і знаходить своє втілення у національному інтересі.
Національна економіка, прагнучи до стабільності, ефективності, намагається досягнути таких основних цілей:
1. Стабільності зростання національного обсягу виробництва. Це означає стійке зростання обсягу виробництва товарів і послуг у даній країні без різких змін, спадів та криз.
2. Стабільного рівня цін. Потрібно враховувати, що незмінні протягом тривалого часу ціни сповільнюють темпи росту ВНП, знижують зайнятість населення. Низькі ціни є привабливими для споживача, але позбавляють стимулу виробника, високі ж, навпаки, стимулюють виробництво, але знижують купівельну спроможність населення. Тому досягнення стабільності цін у сучасній ринковій економіці означає не “заморожування” їх на тривалий період, а планову регульовану зміну.
3. Високого, стабільного рівня зайнятості, який досягається у випадку, якщо кожний бажаючий одержати роботу знаходить її. Але це не означає, що повна зайнятість охоплює все працездатне населення країни. У будь-якій країні у конкретний момент часу є певна кількість людей, що тимчасово не працюють у зв’язку зі зміною місця роботи або місця проживання. Крім того, завжди є структурне безробіття, обумовлене невідповідністю структури нових робочих місць (пов’язаних із впровадженням нових технологій) наявній структурі робочої сили й відставанням останньої за кваліфікаційними вимогами і новими професіями від попиту на ці професії.
Таким чином, повна зайнятість завжди складає менше 100% працеспроможного населення. Рівень безробіття при повній зайнятості називається природним рівнем безробіття, який дорівнює сумі рівнів фрикційного та структурного безробіття. Тому максимально можливий рівень зайнятості відповідає природному рівню безробіття.
4. Підтримання рівноважного зовнішньоторговельного балансу. На практиці це означає досягнення відносної рівноваги між експортом і імпортом, а також стабільний обмінний курс національної валюти на валюти інших країн. Якщо в країну ввозиться більше товарів, чим продається за кордон, то виникає негативне сальдо торговельного балансу. Якщо вивозиться більше товарів, ніж надходить у країну, то говорять про позитивне сальдо. На стан торговельного балансу значний вплив має курс валюти – величина грошової одиниці однієї країни, виражена в грошовій одиниці іншої країни. Підвищення або зниження курсу валют може змінити існуючий баланс і викликати позитивне або негативне сальдо.
Слід наголосити на тому, що характер та спосіб досягнення цілей національної економіки залежить від типу економічної системи, до якої вона належить, а також від специфіки даної національної економіки.
Розглянуті цілі національної економіки досягаються через застосування певних інструментів макроекономічного регулювання економіки, основними з яких є:
Загальним і кінцевим результатом функціонування національної економіки є приріст національного багатства, обсягів прибутків і потрібних суспільству товарів і послуг, найефективніше використання обмежених людських ресурсів і матеріалів.
1.3. Фактори функціонування національної економіки
На функціонування та розвиток національної економіки впливають різноманітні внутрішні та зовнішні фактори. Під зовнішніми факторами слід розуміти фактори, що здатні вплинути на функціонування національної економіки, але знаходяться поза контролем держави. Під внутрішніми факторами розуміють фактори, що діють всередині країни, обумовлені особливостями її розвитку та підлягають контролю з боку держави. Однак слід враховувати, що обидві категорії факторів – зовнішні та внутрішні – взаємопов’язані.
Загалом усі внутрішні та зовнішні фактори можна об’єднати в певні групи, представлені на рис. 1.1.
Рис. 1.1 Фактори функціонування національної економіки
План практичного заняття 1
Питання для обговорення
Практичне завдання 1.1
Описати наведені у рис. 1.1 фактори функціонування національної економіки та навести приклади прояву їх дії для України.
Практичне завдання 1.2
Виходячи з наведених критеріїв та класифікації стратегій економічного розвитку навести відповідні приклади країн світу, що відповідають цим критеріям та реалізують ці стратегії.
Таблиця 1.1
Типологія моделей економічного зростання
|
Роль уряду |
Позиція політиків в економіко-політичній системі |
||||
|
Автономія уряду |
Консенсус еліт |
Консенсус мас |
|||
|
продуктивні моделі |
непродуктивні моделі |
продуктивні моделі |
непродуктивні моделі |
продуктивні моделі |
непродуктивні моделі |
|
Ліберальна |
Вашингтонський консенсус |
“Corruption capitalism” |
“Консенсус заради реформ” |
||
|
Центральна Європа, поч. 90-х рр. |
СНД, поч. 90-х рр. |
Латинська Америка, 90-ті рр. |
Центральна Європа, кінець 90-х рр. |
||
|
Активістська |
Авторитарні моделі |
“Crony capitalism” “Азіатська модель” |
Економічна маргіналіза-ція |
Державний дирижизм |
Популізм |
|
“Китайська модель”, 80-ті рр. |
СРСР, 1970-1980 рр. |
Східна та Південно-Східна Азія, 1960-1990 рр. |
Тропічна Африка, 1960-1990 рр. |
“Шведська модель”, 1950-1980 рр. |
Латинська Америка, 1960-1970 рр. |
Тема 2. Економічні теорії та базисні інститути
2.1. Етапи становлення системи державного регулювання національної економіки.
2.2. Типи національних економічних систем, механізми їх регулювання.
2.3. Види та моделі регулювання економіки змішаного типу.
2.1. Етапи становлення системи державного регулювання національної економіки
В узагальненому вигляді національна економіка являє собою сферу усвідомленої, організованої та цілеспрямованої діяльності людей у системі галузей матеріального та нематеріального виробництва. Придати діяльності людей усвідомлений, цілеспрямований та організований характер може лише держава. Ось чому роль держави в становленні та регулюванні економічної системи країни досить велика.
Державне регулювання національної економіки здійснюється на основі поєднання різних економічних теорій, зумовлених практикою господарювання. В розвитку теорій регулювання економіки фахівці виділяють декілька етапів, які найповніше характеризують певний часовий період господарювання (див. рис. 2.1.).
Рис. 2.1 Теорії макроекономічного регулювання економіки
Першим етапом державного регулювання економіки вважається економічна школа – меркантилізм, представники якої розглядали золото та срібло як джерела багатства і розробляли рекомендації своїм правителям відносно розвитку зовнішньої торгівлі. Вони вважали, що до збагачення веде перевищення експорту над імпортом, нагромадження благородних металів. Політика обмеження доступу іноземних купців до внутрішнього ринку через запровадження високого мита доповнювалася заходами щодо стимулювання вивозу готової продукції на зовнішні ринки. Така політика забезпечувала перевищення експорту над імпортом. Вважалося, що держава стає багатшою, якщо володіє більшою кількістю грошей. Прихильники меркантилізму проголошували необхідність активного втручання держави в економіку з метою поповнення державної скарбниці.
Наступна економічна школа (або наступний етап державного регулювання економіки) – фізіократи, основоположником якої є Ф. Кене. Представники цієї економічної школи вважали, що джерелом багатства є праця у сільському господарстві і продукти землі, тому рекомендували урядам своїх країн розвивати саме цю галузь. Фізіократи вважали, що уряди не повинні втручатися в природний хід економічного життя, і їх завданням є запровадження таких законів, які б відповідали законам розвитку природи.
Класична теорія регулювання (саморегулювання) економіки (друга половина 18 – початок 19 століття). Найвидатніші її представники – англійські економісти А. Сміт та Д. Рікардо основним регулятором економічних відносин визнавали ринковий механізм, який автоматично встановлює економічну рівновагу між попитом та пропозицією, заперечуючи необхідність втручання держави в економіку. На їх думку, ринкова система здатна до саморегулювання, в основі чого лежить особистий інтерес, пов’язаний із прагненням до отримання прибутку. Він виступає головною рушійною силою економічного розвитку.
Глибокі економічні кризи, безробіття породили марксистську теорію регулювання, засновану на вченні К. Маркса про трудову природу багатства на основі суспільної власності. Ця теорія обґрунтовувала необхідність знищення приватної власності, конкуренції, переконувала в доцільності впливу держави на соціально-економічні процеси за допомогою плану.
Паралельно з’являється нова теорія економічного розвитку, яка обґрунтовує необхідність і практичну доцільність державного регулювання економіки на засадах приватної власності, конкуренції – кейнсіанська. Її засновником важаться Джон Мейнард Кейнс, який обґрунтував об’єктивну необхідність і роль державного регулювання економіки, описав засоби та інструменти впливу держави на економіку: стимулювання сукупного попиту шляхом заохочення інвестицій, зменшення ціни кредиту, розширення державних закупівель, підвищення рівня зайнятості, проведення ефективної фіскальної політики. Кейнсіанської теорії дотримувалися уряди більшості держав після Другої світової війни, що й сприяло виходу економіки цих країн з кризи і розрухи.
На базі класичної теорії саморегулювання опоненти Кейнса створюють низку неокласичних теорій (монетаризм, раціональних очікувань, “економіки пропозиції”). Ці теорії визнають необхідність державного втручання в економічне життя суспільства, але зводять його до мінімуму і віддають перевагу непрямим (опосередкованим) методам державного впливу.
У сучасних умовах продовжується пошук нових форм і методів впливу держави на економіку, удосконалюються теорії державного регулювання відповідно до змін середовища. З’явилася теорія “неокласичний синтез”, яка стала теоретичною основою змішаної системи регулювання економіки, “соціально-інституціональний напрям”, прихильники якого стверджують, що економічні відносини в суспільстві формуються під впливом політичних, соціальних, психологічних та інших факторів.
Незважаючи на відмінності, в основі всіх сучасних теорій лежать положення кейнсіанської та монетаристської теорій регулювання економіки.
2.2. Типи національних економічних систем, механізми їх регулювання
Економічна система – це упорядкована сукупність елементів національної економіки. Слід відмітити, що, по-перше, жодна економічна система не існує без людей, по-друге, до складу продуктивних сил входять не тільки люди, а й продукти їхньої інтелектуальної діяльності (наука, технологія), менталітет, що відрізняє один народ від іншого. Невід’ємною складовою економічної системи є природне середовище, яке перетворюють люди. Отже, економічну систему прийнято розглядати як складну систему, що являє собою особливим чином упорядковану, скоординовану систему зв’язків між суб’єктами національної економіки.
Економічна система – це одна з підсистем суспільства, яка поєднує в собі сукупність усіх компонентів (елементів, ланок) економіки (галузі, підприємства, індивідуальні господарства, людей як безпосередніх учасників виробництва), природне середовище і виробничі відносини (див. рис. 2.2.).
Рис. 2.2 Складові економічної системи
Функціонування і розвиток економічної системи визначають економічне життя суспільства. Виділяють такі основні типи економічних систем:
В основі функціонування певного типу економічної системи лежали положення відповідної теорії державного регулювання:
Кожен із типів економічних систем має свій механізм регулювання економічних процесів. Так, регулятором ринкової економіки є ринковий механізм, АКС – планово-централізований, ринкової економіки змішаного типу – змішана система регулювання (поєднання елементів ринкового механізму та державного регулювання економіки).
2.3. Види та моделі регулювання економіки змішаного типу
Фахівці виділяють два основні види та декілька моделей регулювання економіки змішаного типу – економічний лібералізм, економічний дирижизм та типові моделі державного регулювання економіки (див. рис. 2.3).
Економічний лібералізм (лат. – вільний) – система соціально-економічних відносин, у якій домінують ринкові регулятори, а роль держави зведена до мінімуму. До країн економічного лібералізму можна віднести США, Канаду, Великобританію, Австралію, в яких державний сектор не перевищує 10%, державні витрати сягають 30-35% від ВВП, переважають правові та економічні методи регулювання.
Економічний дирижизм (лат. – керований) – система соціально-економічних відносин зі значним впливом держави на соціально-економічний розвиток. До країн економічного дирижизму відносять Австрію, Японію, Німеччину, Швецію, в яких державний сектор відіграє істотну роль (сягає 10-20%), державні витрати сягають 45-50% від ВВП, для регулювання активно використовуються прямі, адміністративні і специфічні методи.
План практичного заняття 2
Питання для обговорення
Рис. 2.3 Моделі регулювання економіки змішаного типу
Практичне завдання
1. Проаналізуйте модель економічного розвитку України. Риси яких моделей Ви можете в ній виділити?
2. Прокоментувати вислови двох відомих реформаторів національних економік:
Бенджамін Дізраелі, прем’єр-міністр Великої Британії (1874-1880): у прогресивній країні зміни відбуваються поступово, і питання не в тому, чи чинити опір змінам, які неминучі, а в тому чи будуть вони здійснюватися із потрібною повагою до моралі, звичаїв, законів і традицій народу або ж у відповідності до абстрактного принципу, загальних доктрин та свавільно.
Сергій Юлійович Вітте, міністр фінансів Російської імперії (1892-1903). В Росії необхідно проводити реформи швидко і спішно, інакше вони не вдаються та гальмуються.
Тема 3. Теорія суспільного добробуту та соціально-ринкової економіки
3.1. Кругообіг благ і ресурсів, доходів і видатків у національній економіці
Згідно з макроекономічним підходом вирізняють чотири суб’єкти та три ринки національної економіки, між якими існують тісні зв’язки. Суб’єктами економіки, які здійснюють свою діяльність на макроринках (товарному, ресурсному, фінансовому) виступають: домашні господарства, підприємства, держава, закордон (рис. 3.1).
Рис. 3.1 Схема взаємозв’язків між макроекономічними суб’єктами та ринками
Домашні господарства охоплюють, з одного боку, всіх постачальників ресурсів для підприємств і держави, а з іншого – всіх споживачів товарів і послуг. Тобто це окремі особи, сім’ї, організації некомерційного характеру – церква, дитячі будинки та будинки для людей похилого віку. Домашні господарства є власниками усіх чинників виробництва (економічних ресурсів), що знаходяться у приватній власності. Але вони потребують предметів споживання (оскільки вони – споживачі, а не виробники). Отже, діяльність домашніх господарств спрямована на задоволення власних потреб. Продаючи чинники виробництва або надаючи їх в оренду, домашні господарства одержують свій дохід, який після сплати особистих податків розподіляють між поточним споживанням і заощадженням.
Отже, домашні господарства проявляють такі види економічної активності:
Таким чином, особистий дохід домашніх господарств після сплати податків, як правило, зменшується на величину заощаджень, після чого спрямовується на споживання.
У реальній дійсності структуру виробництва та його обсяг визначають саме домашні господарства, формуючи споживчий попит на ринку товарів і послуг. Зміна попиту впливає і на сукупну пропозицію, а відтак і на всю сферу підприємницької діяльності.
Підприємства – це ділові господарські одиниці, фірми, торгівля, транспорт, усі організаційні форми капіталу, що виробляють товари й послуги, але для цього їм потрібні економічні ресурси. Їх діяльність полягає у придбанні чинників виробництва, продажу виробленої продукції та послуг, відтворенні виробничої бази. У своїй діяльності підприємства керуються ринковою ціною. З урахуванням ціни вони прогнозують шанси своїх виробів і послуг на ринку й розраховують можливі доходи.
Отже, видами економічної активності підприємств є:
Підприємства, на відміну від домашніх господарств, витрачають більше, ніж одержують у вигляді виручки від реалізації товарів і послуг. Це відбувається, тому що вони можуть брати кредити на фінансовому ринку і перетворювати їх в інвестиції.
Держава охоплює всі бюджетні організації та установи. Держава займається виробництвом громадських благ, які надаються споживачам безкоштовно або на пільговій основі. Специфіка господарської діяльності держави полягає в тому, що, на відміну від підприємств, держава не ставить за мету максимізацію прибутку, а намагається створити умови для підвищення продуктивності підприємницької діяльності та сприяти зростанню рівня життя населення.
Держава робить державні закупівлі товарів і послуг, які виробляють підприємства, оплачує працю зайнятих у бюджетній сфері, надає дотації, субсидії, субвенції та здійснює трансфертні платежі. Всі ці витрати називають державними. Джерелом їх покриття є податки, що стягуються з домашніх господарств і підприємств. Держава здійснює також капіталовкладення з державного бюджету, впливає через Національний банк на пропозицію грошей.
Отже, видами економічної активності держави є:
Як відомо з макроекономіки, податки є вилученнями з потоку грошових доходів. Домашнім господарствам ці вилучення частково компенсуються зворотним потоком трансфертів. Тому чисті податки держави визначаються як різниця між валовими податками і трансфертами:
Т = Тg – TR,
де Т – чисті податки; Tg – валові податки; TR – трансферти.
Саме трансферти разом з державними закупівлями формують державні витрати:
Gc = G + TR,
де Gc – державні витрати; G – державні закупівлі.
Держава в моделі кругообігу пов’язана також з фінансовим ринком. А саме – за рахунок позик на фінансовому ринку покривається дефіцит державного бюджету. Зазвичай ці позики здійснюються шляхом продажу державних цінних паперів на відкритому ринку. Сплачуючи борг за попередніми позиками, уряд бере нові позики – здійснює рефінансування.
Держава суттєво впливає на процес кругообігу ресурсів через державні закупівлі, податки й зміну пропозиції грошей. Так, скорочення державної закупівлі призводить до нагромадження товарно-матеріальних запасів у виробників. Останні починають тоді скорочувати обсяги виробництв, що призводить до зменшення попиту на ринку ресурсів – зростає безробіття, і навпаки. Тобто уряд може стимулювати економічне зростання або стримувати його, змінюючи через державні закупки сукупний попит.
Регулюючи податкові ставки, уряд також впливає на динаміку сукупного попиту. Підвищення рівня податкових ставок призводить до зменшення доходу в розпорядженні домашніх господарств і внаслідок цього – до скорочення їх споживчого попиту на товарному ринку. Виробники відповідають на це зменшенням обсягів виробництва, скороченням попиту на робочу силу. У результаті зростає безробіття, і навпаки.
Впливаючи на грошову масу в обігу, уряд через Національний банк може змінювати відсоткову ставку і таким чином впливати на інвестиційні витрати підприємств, стимулюючи розширення виробництва або, навпаки, стримуючи його. Слід зауважити, що ВВП за рік більше, ніж кількість грошей в обігу, оскільки кожна грошова одиниця може бути витрачена кілька разів. Збільшення кількості грошей не приведе до збільшення доходу (ВВП), якщо гроші не будуть витрачені. Але потік доходів-витрат може зрости, якщо за умов незмінної грошової маси підвищиться швидкість обігу грошей.
Закордон охоплює економічні суб’єкти, які розташовані за межами даної країни і мають з нею господарські зв’язки. Види економічної активності закордону такі:
Крім перелічених специфічних видів економічної активності, кожний суб’єкт національної економіки взаємодіє з іншими через систему кредитів і позик.
Далі розглянемо макроекономічні ринки.
Товарний ринок представлений сукупним товаром і сукупними послугами. Саме на цьому ринку фірми пропонують вироблені продукти (предмети споживання) домашнім господарствам, що проявляють на них попит. На товарному ринку внаслідок взаємодії попиту та пропозиції формуються ціни продуктів, продукти (предмети споживання) переходять від фірми до домашніх господарств. Домашні господарства оплачують ціни продуктів у вигляді споживчих витрат, які отримують фірми у вигляді доходів від продажу своєї продукції.
Всі товари й послуги розглядаються як: засоби виробництва (інвестиційні товари), попит і пропозицію яких формують підприємства; споживчі товари і послуги, попит на які формують домашні господарства, а пропозицію – підприємства або держава (у вигляді послуг бюджетних організацій та установ); товари і послуги у вигляді державного замовлення, попит на які формує держава, а пропозицію — підприємства.
Ресурсний ринок – ринок на якому пропонують свої ресурси домашні господарства фірмам, які пред’являють попит на ці ресурси. У результаті взаємодії попиту та пропозиції на ринку формуються ціни ресурсів, ресурси переходять від домогосподарств до фірм. У свою чергу від фірм до домашніх господарств рухається грошовий потік – фірми планують ціни ресурсів у вигляді витрат на виробничі витрати, які отримують домашні господарства у якості факторних доходів.
Ринок ресурсів взагалі є ринком чинників виробництва, до яких належать праця, земля, капітал і підприємництво. Але з усіх чинників виробництва в макроекономічному аналізі, як правило, розглядається праця. На ринку праці формується пропозиція робочої сили з боку домашніх господарств, попит на робочу силу – з боку підприємств і держави.
Фінансовий ринок охоплює грошово-кредитний, фондовий та валютний ринки. На грошово-кредитному ринку формуються пропозиція грошей і попит на них, визначається відсоткова ставка, попит на кредити для інвестування. На фондовому ринку формуються попит і пропозиція цінних паперів, визначаються біржові індекси, а також обсяг продажу цінних паперів. На валютному ринку формуються попит і пропозиція валют, визначаються валютні курси.
На кожному макроекономічному ринку під впливом специфічних для цього ринку чинників встановлюється рівновага, яка може і порушуватись. Оскільки суб’єкти ринків приймають свої рішення щодо економічної активності незалежно один від одного, то їхні дії можуть бути взаємоузгодженими лише випадково. Саме тому загальна економічна рівновага (тобто рівновага одночасно на всіх ринках) не є типовим станом ринкової економіки. Але суб’єкти ринку завжди намагаються досягти рівноваги, а аналіз економіки потребує її визначення.
Досягнута на кожному ринку рівновага може бути стійкою або нестійкою. Рівновага є стійкою, коли у разі її порушення під впливом якогось екзогенного чинника ринок самостійно здатен відновити рівновагу на попередньому або новому рівні економічної активності. Рівновага є нестійкою, коли після впливу екзогенного (зовнішнього) чинника вона самостійно не відновлюється.
Якщо розглядати лише два суб’єкти національної економіки – підприємства та домашні господарства та два ринки – ресурсний та товарний, то маємо просту модель економічного кругообігу (див. рис. 3.2). Модель являє собою економічний кругообіг, оскільки має місце круговий рух реальних економічних благ – ресурсів та продуктів (лінії проти годинникової стрілки), що супроводжується зустрічним рухом грошових потоків – витрат та доходів фірми та домогосподарств (лінії за годинниковою стрілкою).
3.2. Макроекономічні показники розвитку національної економіки
Для ефективного управління розвитком національної економіки в інтересах досягнення стратегічних та поточних цілей соціально-економічного прогресу необхідним є визначення та регулювання важливих макроекономічних показників. Основними макроекономічними показниками, що оцінюють результати функціонування національної економічної діяльності, є:
Рис. 3.2 Спрощена модель економічного кругообігу
В основі розрахунку всіх цих показників лежать такі три основні принципи:
Перший принцип полягає у тому, що ВНП и НД країни створюються як у сфері виробництва, так і у сфері послуг. Тобто, під час їх розрахунку враховуються усі види діяльності. Виняток становлять: ведення особистого домашнього господарства (прибирання, приготування їжі, прання тощо) та праця вчених на себе. Не враховуються також нелегальні види бізнесу (наркобізнес та проституція), а також тіньовий бізнес.
Другий принцип полягає у визнанні того, що у створенні вартості товарів та послуг поряд з працею бере участь земля, капітал та підприємницька діяльність, а створений прибуток – це результат сукупного використання перерахованих факторів.
Третій принцип передбачає виключення повторного рахунку. Це означає, що всі товари та послуги, що виробляються, враховуються в макроекономічних показниках лише один раз, без матеріальних витрат (сировини та матеріалів), тобто враховується лише вартість кінцевої продукції.
З визначень основних макроекономічних показників (ВНП та ВВП) випливає, що в основі розрахунку ВВП лежить принцип територіальності, або принцип територіального розташування постачальників економічних ресурсів (підприємств, організацій, населення), а в основі розрахунку ВНП лежить принцип національної належності постачальників економічних ресурсів. Різниця між ВВП і ВНП у розвинених країнах досягає 1%.
Через те, що частина доходів отримується в тіньовій економіці, і, як результат, не опубліковується статистичними органами і не оподатковується, вирізняють офіційний та неофіційний ВВП. Спроба статистичних органів включити певну частку неофіційного ВВП до обсягу офіційного призводить до необґрунтованого завищення податкової бази, доходів бюджету, невиконання доходних статей бюджету.
Завищування або ж навпаки заниження величини основних макропоказників має негативні наслідки. Так, якщо величина ВВП занижена, то:
Таку ситуацію виправляють шляхом щоквартального коригування ВВП.
Якщо величина ВВП завищена, то:
3.3. Методи виміру макровеличин
Основним макроекономічним показником є показник ВВП. ВВП може бути розрахований за допомогою одного із трьох методів:
При розрахунку ВВП методом кінцевого використання (за витратами) додаються витрати всіх економічних агентів, що використовують ВВП: домашніх господарств, фірм, держави та іноземців (витрати на наш експорт):
ВВП = С+І+Д+Е,
де С – споживчі витрати населення, що включають витрати домашніх господарств на товари довгострокового користування та поточного споживання, на послуги, але не враховують витрати на придбання житла;
І – валові інвестиції (інвестиційні витрати підприємств), включають виробничі капіталовкладення та інвестиції в основні виробничі фонди (витрати фірм на придбання нових виробничих підприємств та обладнання); інвестиції в запаси;
Д – державні закупівлі товарів та послуг, наприклад, витрати на будівництво та утримання шкіл, доріг, утримання армії та державного апарату управління; однак це лише частина державних витрат, до складу якої не входять, наприклад, трансфертні платежі;
Е – чистий експорт товарів та послуг за кордон (різниця між експортом та імпортом).
При розрахунку ВВП за доходами додаються усі види факторних доходів (заробітна плата, рента, відсотки та інше), а також два компоненти, що не є доходами: амортизаційні відрахування та чисті непрямі податки на бізнес.
Під час розрахунку ВВП за виробничим методом додається вартість, додана на кожній стадії виробництва кінцевого продукту. Додана вартість (ДВ) – це різниця між вартістю продукції, що виготовлена фірмою, та сумою, що була сплачена нею іншим суб’єктам господарювання за придбану сировину, матеріали тощо (тобто за проміжну продукцію). ДВ являє собою різницю між обсягом валового випуску (ВВ) за рік та чистими матеріальними витратами (ЧМВ).
ДВ = ВВ – ЧМВ
На основі показника ВВП розраховується ціла низка інших макроекономічних показників. Перший з них – показник ВНП (через сальдо первинних доходів). Зв’язок між цими двома показниками можна виразити наступним чином:
ВНП = ВВП + Чисті факторні доходи з-за кордону
Чисті факторні доходи з-за кордону (ще їх називають сальдо первинних доходів) дорівнюють різниці між доходами, що отримали громадяни даної країни за кордоном, та доходами іноземців, які отримані на території даної країни.
Іншими словами, ВНП відмінний від ВВП на суму переведеного у країну прибутку від вкладеного за кордоном капіталу (власності) та заробітної плати громадян, що працюють за кордоном, за винятком аналогічних, вивезених з країни доходів іноземців та іноземних суб’єктів господарювання.
ВНП = ВВП + Д (П) резидентів – Д (П) нерезидентів,
Д (П) резидентів – доходи (прибуток) фізичних осіб – громадян даної країни (юридичних осіб – національних підприємств) , що працюють за кордоном;
Д (П) нерезидентів – доходи (прибуток), отримані іноземними фізичними та юридичними особами, що працюють в Україні.
Оскільки сальдо первинних доходів може бути як додатним, так і від’ємним, то ВВП може перевищувати ВНП або навпаки, бути меншим, ніж ВНП. Ситуація, коли ВВП перевищує ВНП, виникає, якщо сальдо є від’ємним. Це характерно для країн, що розвиваються, оскільки ці країни вимушені сплачувати доходи (відсотки, дивіденди) розвинутим країнам. І навпаки, для розвинутих країн характерне додатне сальдо первинних доходів і ВНП перевищує ВВП.
Якщо з ВВП вирахувати суму річної амортизації, то отримаємо ЧНП.
ЧНП = ВНП – А
Показник ЧПН характеризує річний обсяг виробництва товарів та послуг, який країна виробила та спожила у всіх секторах національної економіки. Іншими словами, ЧНП показує розмір доходу національних постачальників економічних ресурсів за надані ними землю, робочу силу, капітал та підприємницьку діяльність, за допомогою яких був створений цей ЧНП.
Якщо з ЧНП вирахувати непрямі податки, то отримаємо показник національний дохід – сукупну вартість доходів усіх економічних агентів. Національний доход – це створена за рік вартість, яка характеризує, що додало суспільство у поточному році до свого добробуту.
Національний дохід має дві форми – натуральну та вартісну. В натуральній формі – це предмети споживання для задоволення особистих потреб населення та засоби виробництва для розширення виробництва. У вартісній формі – це вартість необхідного та доданого продукту. Необхідний продукт забезпечує відтворення робочої сили та існує у формі оплати праці, виплат та пільг з суспільних фондів споживання. Доданий продукт йде на розширення виробництва, тобто закупівлю засобів виробництва та найму додаткової робочої сили, а також для утримання невиробничої сфери, створення страхових резервів та інших цілей.
Аналіз динаміки ВВП та інших показників у цілому та в розрізі їх складових дозволяє зробити висновки щодо економічного зростання, стагнації або спаду. Причому окремі складові ВВП змінюються різними темпами з різною тенденцією. А це, у свою чергу, зумовлює структурні зрушення в економіці.
План практичного заняття 3
Питання для обговорення
Практичне завдання 1
Підготувати та проаналізувати статистичні дані по Україні за останні 5 років:
Практичне завдання 2
Виконати аналіз національної економіки (на прикладі обраної країни).
Аналіз має включати набір статистичних даних, що дозволяють скласти враження про економіку країни. Бажано, щоб до них входили такі показники.
1. ВВП та його складові (за категоріями кінцевого використання та доходу).
2. Темпи зростання реального ВВП.
3. Рівень реального ВВП на душу населення (місце, яке посідає країна за цим показником серед інших країн світу).
4. Рівень безробіття.
5. Темп інфляції (за індексом споживчих цін або дефлятором ВВП).
6. Ставки оподаткування.
7. Сальдо державного бюджету (в абсолютних величинах або у відсотках до ВВП).
8. Державний борг (в абсолютних величинах або у відсотках до ВВП).
9. Облікова ставка Центрального банку.
10. Сальдо платіжного (торгового) балансу (в абсолютних величинах або у відсотках до ВВП).
11. Динаміка валютного курсу.
12. Місце в рейтингу індексу економічної свободи.
13. Індекс розвитку людського потенціалу
14. Індекс сприйняття корупції.
15. Місце в рейтингу глобальної конкурентоспроможності.
Для виконання завдання потрібно знайти необхідні статистичні дані, бажано за останнє десятиріччя (як мінімум – за останні п’ять років).
Виходячи із статистичної інформації, проаналізувати стан національної економіки, зробити висновок про характер фіскальної, монетарної та зовнішньоекономічної політики, що проводиться в країні, та про їх резульати.
Аналіз показників бажано супроводжувати графіками та діаграмами.
Тема 4. Характеристика економічного потенціалу
4.1. Зміст поняття економічний потенціал. Структура економічного потенціалу.
4.2. Характеристика складових елементів економічного потенціалу
4.1. Зміст поняття економічний потенціал. Структура економічного потенціалу
Національна економіка являє собою народногосподарський комплекс країни, що характеризується галузевою і територіальною структурою, системою управління та певними соціально-економічними відносинами. В узагальнюючому вигляді національна економіка може бути вираженою через економічний потенціал – сукупну спроможність галузей народного господарства виробляти продукцію та здійснювати послуги; сукупну здібність наявних економічних ресурсів забезпечити виробництво максимально можливого обсягу матеріальних благ та послуг, відповідно вимогам суспільства на даному етапі його розвитку.
Аналізуючи економічний потенціал, як систему необхідно виділити потенціали більш низького рівня: інвестиційний, інноваційний, природо-ресурсний і трудовий. Кожний економічний потенціал характеризується певною величиною і якісним станом відповідних економічних ресурсів:
Трудові ресурси, природні ресурси й засоби праці складають продуктивні сили країни.
Структура економічного потенціалу:
Природний потенціал – це сукупність наявних і тих, що можуть бути мобілізовані, природних ресурсів у поєднанні з природніми умовами, які впливають на економічну діяльність та використовуються чи можуть бути використані у процесі виробництва економічних благ. У політекономічному аспекті природний потенціал можна визначити як відносини економічної власності між людьми з приводу видобування і привласнення природних ресурсів та їх використання в поєднанні з природними умовами в усіх сферах суспільного відтворення. Він забезпечується географічним розміщенням, кліматом, природними ресурсами та екологічною ситуацією.
Трудовий потенціал – це кількість та якість наявних трудових ресурсів з урахуванням можливості їх збільшення при поточному рівні розвитку науки і техніки. У політекономічному аспекті цю категорію можна визначити як систему виробничих відносин між окремими індивідами, трудовими колективами, соціальними верствами і державою з приводу відтворення і використання працездатного населення країни. Він характеризується кількісною і якісною сторонами. Тенденції динаміки народонаселення визначають чисельність трудових ресурсів, його склад, розмір зайнятості, що, в свою чергу, має вплив на сукупний попит і пропозицію, споживання і, в кінцевому підсумку, на економічне зростання.
Науковий потенціал – це сукупна можливість національної економічної системи генерувати необхідні знання, що втілюється в кількісних і якісних характеристиках винаходів та нововведень і визначається чисельністю та професійністю вчених, зайнятих у різних сферах науки. У політекономічному аспекті науковий потенціал – це відносини економічної власності між різними суб’єктами господарювання з приводу отримання, використання та привласнення наявних результатів наукових досліджень (та тих, що можуть бути мобілізовані) для реалізації основних цілей держави у сфері науки. Результатом наукової діяльності виступають нові знання (винаходи) та удосконалені методи використання вже існуючих знань (нововведення).
Технічний потенціал (потенціал засобів праці) можна визначити як сукупність можливих та перспективних технічних засобів, що використовуються чи можуть бути використані у НДДКР (Науково-дослідницька діяльність конструкторських розробок) та виробництві і спрямовані на підвищення продуктивності суспільної праці. В політекономічному аспекті технічний потенціал – це відносини економічної власності між різними суб’єктами господарювання з приводу створення і використання системи технічних засобів та привласнення отриманих при цьому результатів у різних сферах суспільного відтворення.
Технологічний потенціал – це сукупність методів залучення засобів праці у виробництво для перетворення предметів праці на продукцію для кінцевого споживача чи для наступного залучення, що визначається рівнем соціально-економічного розвитку. У політекономічному аспекті – це відносини економічної власності між різними суб’єктами господарювання з приводу використання різних способів залучення засобів праці у процес виробництва з метою перетворення предметів праці відповідно до потреб суспільства та привласнення отриманих при цьому результатів у різних сферах суспільного відтворення.
Інформаційний потенціал – наявні та такі, що можуть бути мобілізовані обсяги інформаційних ресурсів, інформаційної техніки і технологій для збирання, накопичення, обробки й використання різноманітних форм інформації для задоволення відповідних потреб суспільства. У політекономічному аспекті інформаційний потенціал – це відносини економічної власності між різними економічними суб’єктами з приводу збирання, накопичення, обробки та використання різноманітних видів і форм інформації для задоволення потреб окремого індивіда, трудового колективу і суспільства.
Економічний потенціал техніко-економічних відносин – це сукупність відносин економічної власності, що функціонують і розвиваються у процесі розвитку спеціалізації, кооперації, комбінування виробництва, його концентрації тощо. Цей потенціал характеризується насамперед ступенем розвитку суспільного поділу праці, здатністю відносин спеціалізації, кооперування підвищувати ефективність суспільного виробництва.
Економічний потенціал організаційно-економічних відносин – це сукупність відносин економічної власності, що функціонують і еволюціонують у процесі розвитку форм та методів менеджменту, маркетингу, обміну досвідом та ін. Цей потенціал визначається розвиненістю використовуваних форм та методів господарювання.
Економічний потенціал відносин економічної власності характеризується плюралізмом і розвиненістю існуючих типів та форм власності, характером і рівнем розвитку продуктивних сил, економічною політикою держави та іншими чинниками.
Економічний потенціал господарського механізму визначається потенціалом системи основних форм, методів і важелів використання економічних законів (найважливіша функція господарського механізму), розв’язання існуючих соціально-економічних суперечностей, реалізації відносин власності, розвитку людини і її потреб та забезпечення узгодження функціонування всіх елементів економічної системи в усіх сферах суспільного відтворення.
4.2. Характеристика складових елементів економічного потенціалу
Природо-ресурсний потенціал являє собою сукупність природних ресурсів, які можуть бути використані у народному господарстві з урахуванням науково-технічного прогресу. До природних ресурсів відносять всі види розвіданих і врахованих запасів мінеральних, земельних, лісних, водних ресурсів, які можуть бути використані як природні виробничі сили.
Україна мас у своєму розпорядженні великий природо-сировинний потенціал. У структурі мінерально-сировинної бази переважають паливно-енергетичні ресурси, а саме: газ, вугілля, нафта. Значна частка припадає також на нерудну сировину, чорні, кольорові й рідкісні метали. Поряд з тим відчувається дефіцит у мінеральній сировині для кольорових металів.
Основною проблемою мінерально-сировинної бази, а також провідних гірничодобувних галузей промисловості є різке уповільнення темпів промислового освоєння нових родовищ. Тривалий час не освоюються виявлені великі родовища нафти і газу в шельфі Чорного і Азовського морів, золота і алмазів у Донецькій і Кіровоградській областях, інших видів мінеральної сировини. В умовах недостатньої забезпеченості потреб країни власним виробництвом свинцю і цинку залишаються неосвоєними найбільші родовища поліметалів у Донбаському регіоні. Скорочення обсягів геологорозвідувальних робіт при високій інтенсивності видобутку мінерально-сировинних ресурсів призвело до абсолютною скорочення їх розвіданих запасів. У міру вичерпання існуючих родовищ може бути втрачена одна з істотних переваг української економіки – могутній сировинний потенціал, а у промисловості може з’явитися новий обмежувач розвитку.
Гостро стоїть проблема вичерпання ресурсів. Традиційно до категорії невідновлюваних ресурсів відносять паливні й мінеральні, у яких геологічні терміни формування родовищ істотно перевищують терміни існування цивілізації. Однак віднесення водних, екологічних і лісових ресурсів до категорії відновлюваних є сьогодні також досить проблематичним, оскільки реальні темпи їх використання у багатьох випадках перевищують терміни поновлення. Із розглянутого переліку лише кліматичні, гідроенергетичні та аграрні ресурси можуть однозначно розглядатися як відновлювані, оскільки для технології їх використання, що склалася, є характерною практично повна циклічна відновлюваність.
Досить напруженою є екологічна обстановка. В багатьох містах України забруднення атмосферного повітря в декілька разів перевищує допустимий рівень. Інтенсивно забруднюються водні об’єкти промисловими стоками підприємств: нафтопродуктами, фенолами, органічними речовинами, важкими металами. На великих площах спостерігається водна і вітрова ерозія ґрунтового шару. Крім того, ґрунти забруднені пестицидами й агрохімікатами, а в ряді місць – радіонуклідами. Майже не діють обмежувальні й заборонні заходи, що мають перешкоджати заподіянню шкоди навколишньому середовищу. Кошти з державних джерел на охорону навколишнього середовища практично не виділяються. Сучасна система природокористування повинна характеризуватися екологізацією виробничої діяльності всіх суб’єктів господарювання і постійним відтворенням природних ресурсів.
Поняття інноваційний потенціал близький до поняття науково-технічний потенціал – сукупність національних ресурсів і засобів, направлених суспільством у сферу науково-технічного прогресу, а також нереалізовані результати функціонування даної сфери, здібні забезпечити більш ефективне використання сукупної суспільної праці. Джерелами інноваційного потенціалу є інформаційні ресурси, представлені науково-технічною інформацією у вигляді результатів фундаментальних досліджень, наукових відкриттів, винаходів, наукових та дослідно-конструкторських розробок (НДДКР).
Інноваційний потенціал країни – це здатність фундаментальної та прикладної науки забезпечити нововведенням процес оновлення продукції. Кількісну характеристику інноваційного потенціалу (В) можна виразити за допомогою відношення В= V / N, де В – інтенсивність освоєння створених зразків; N та V – відповідно число створених і освоєних зразків нової продукції. Показник В характеризує стан (рівень) інноваційних процесів та інноваційної діяльності у країні. Основною умовою сучасного економічного розвитку є застосування наукових знань, практична реалізація національного наукового потенціалу, впровадження досягнень, науки и технології у господарський обіг. У постіндустріальному світі національний науковий потенціал стає визначальною частиною національного багатства будь-якої країни
В Україні високі оцінки наукового потенціалу поєднуються з низьким ступенем його залучення до вирішення завдань економічного зростання, що свідчить про неефективне використання національного багатства. У практиці науки різних країн світу склалися певні співвідношення між елементами наукового потенціалу, підтримання яких визначає потужність науки та місце країни у світовій ієрархії. Наприклад, у 2004 р. США витратили на дослідження та розробки 252,9 млрд. дол. США, це у 2,6 рази більше аналогічних витрат Японії, у 5,3 – Німеччини, у 8,2 – Франції, в 10,3 – Великої Британії, у 15,7 – Канади та понад 550 разів більше, ніж витрачено в Україні. Чисельність науковців на тисячу осіб зайнятою населення у США становить 8,6 осіб, Японії – 10,2, Німеччини – 6,7, Франції – 7,1, Великій Британії – 5,5 , Канаді – 6,1, Україні – 5,6. Як свідчать дані, розмах значень кадрової складової наукового потенціалу на тисячу зайнятих відрізняється не більше, ніж у 2 рази, проте фінансове забезпечення, яке припадає на одного науковця, дорівнює у США – 29,4 млрд. дол. США, Японії – 9,5, Німеччині – 7,1, Франції – 4,3, Великій Британії – 4,5, Канаді – 5,6, Україні – 0,08.
Інноваційний потенціал України – важлива складова економічного успіху За цим індексом країна посідає 39-те місце в рейтингу інновацій (показник характеризує рівень взаємодії науки і бізнесу та швидкість впровадження наукових розробок в економіку). Він, зокрема, визначається високим “прохідним” відсотком абітурієнтів, які бажають здобути вищу освіту (понад 43%), а також витратами компаній на проведення НДДКР. Україна практично не має вигоди з придбання технологій за кордоном тому, що займає 97-ме місце за здатністю адаптувати нові технології через залучення прямих іноземних інвестицій. Ліцензійні угоди також не є істотним джерелом адаптації іноземних технологій. У рейтингу нових інформаційних і телекомунікаційних технологій Україна посідає 76-те місце, тому що не використовує повною мірою ці нові інструменти зростання. Ці інструменти забезпечують істотний потенціал для зростання продуктивності економіки, їхнє використання необхідно розглядати як пріоритетне.
План практичного заняття 4
Питання для обговорення
Практичне завдання
На основі вихідних даних (див. додаток А) відповідно до 200«Х» року розрахувати величини: валового внутрішнього продукту та вказати яким методом був зроблений розрахунок; валового національного продукту; чистого національного продукту; національного доходу.
Таблиця 4.1
Дані для розрахунку:
|
Показники |
млн. грн. |
|
Валові приватні внутрішні інвестиції |
|
|
Експорт товарів і послуг |
|
|
Імпорт товарів і послуг |
|
|
Оплата праці найманих працівників |
|
|
Податки на виробництво та імпорт |
|
|
Витрати домашніх господарств |
|
|
Доход від власності, одержаний від інших країн |
|
|
Субсидії на виробництво та імпорт |
|
|
Валовий прибуток, змішаний доход |
|
|
Витрати сектору загального державного управління |
|
|
Споживання (відновлення) основного капіталу |
|
|
Доход від власності, сплачений іншим країнам |
де «Х» – остання цифра шифру залікової книжки.
Тема 5. Інституціональні чинники розвитку національної економіки
5.1. Система органів державного регулювання та їх функції у сфері управління національною економікою.
5.2. Методи державного регулювання національної економіки.
5.3. Методи прямого ДРЕ та їх інструменти.
5.4. Опосередковані методи ДРЕ.
5.1. Система органів державного регулювання та їх функції у сфері управління економікою
Для управління економікою країни утворюються відповідні центральні та місцеві органи управління економікою (див. рис. 5.1). Функції, права та обов’язки державних органів України окреслені Конституцією, законами України та іншими нормативно-правовими актами.
Рис. 5.1 Органи управління економікою України
Інтегруючу функцію щодо трьох гілок влади згідно з Конституцією країни (законодавчої, виконавчої та судової) надано Президенту – главі держави. Він повинен сприяти узгодженості у діяльності органів державної влади, їх взаємодії з органами місцевого самоврядування. Він має беззаперечне відношення як до виконавчої, так і до законодавчої влади.
Законодавча влада представлена Верховною Радою, що приймає закони та законодавчі акти щодо регулювання економіки в цілому та окремих її сфер. Відповідно до Конституції України на Верховну Раду покладено виконання, зокрема, таких функцій щодо регулювання економіки:
Виконавча влада в умовах України має багаторівневий характер і включає:
Вищий орган виконавчої влади – КМУ, якому підпорядковуються міністерства, комітети, центральні органи, наділені спеціальним статусом. Основна роль в управлінні економікою, забезпеченні реалізації законів, постанов та інших законодавчих актів належить КМУ. Місцеві органи влади й управління наділені всією повнотою державної влади на своїй території. Вони управляють місцевими бюджетами, формують регіональну політику, створюють умови для виконання державних та регіональних програм, самостійно здійснюють зовнішньоекономічні зв’язки, забезпечують соціальний захист населення території, дотримання соціальних норм та стандартів.
5.2. Методи державного регулювання національної економіки
Метод регулювання – це конкретний спосіб (прийом), за допомогою якого здійснюється вплив на соціально-економічні процеси, що відбуваються у суспільстві. Сукупність способів (прийомів) впливу держави на соціально-економічні процеси, тобто сукупність методів державного регулювання економіки являють собою методику державного регулювання економіки. Різноманіття об’єктів, цілей та задач державного регулювання ринкової економіки зумовили необхідність використання різноманітних методів впливу на соціально-економічні процеси. У свою чергу це зумовлює необхідність їх класифікації (рис. 5.2).
Рис. 5.2 Органи виконавчої влади України центрального рівня
Методи регулювання національної економіки прийнято класифікувати за різними ознаками (див. рис. 5.3).
Рис. 5.3 Методи регулювання національної економіки
Методи державного регулювання розроблюються та реалізуються офіційними виконавчими, законодавчими та судовими органами, оформлюються у вигляді законів, норм, інструкцій, указів. Суспільне регулювання здійснюється суспільними організаціями, що переслідують мету захисту законодавчо закріплених прав усіх учасників економічного процесу, як споживачів, так і виробників.
Методи прямого регулювання прямо спрямовані на досягнення бажаного результату. Методи опосередкованого впливу створюють сприятливі умови для досягнення бажаного результату за допомогою певних важелів та стимулів.
Прийоми впливу, засновані на силі державної влади, утворюють адміністративний метод державного регулювання. До бюджетного методу відносять інструменти, засновані на використанні ресурсів Державного бюджету.
Грошово-кредитний метод базується на функціях Національного банку.
Способи впливу держави на соціально-економічний розвиток країни за допомогою податків, а також завдяки використанню податкових пільг об’єднуються в податковий метод.
5.3. Методи прямого державного регулювання економіки та їх інструменти
У складі прямих методів ДРЕ виділяють адміністративний та бюджетний методи державного регулювання економіки. Адміністративний метод державного регулювання являє собою сукупність дій адміністрації держави (регіону), спрямованих на збалансованість інтересів господарюючих суб’єктів за допомогою нормативних актів, указів та розпоряджень. Адміністративні міри базуються на силі державної влади та включають в себе міри заборони, дозволу та примусу. Адміністративний метод покликаний:
Усі інструменти адміністративного методу прийнято поділяти на економічні і правові (див. рис. 5.4).
Рис. 5.4 Інструменти адміністративного методу
Адміністративні економічні заходи передбачають використання регуляторів, що регламентують вимоги до організації господарської діяльності, до якості продукції (робіт, послуг).
Адміністративними правовими називають заходи регулювання, за допомогою яких встановлюються суворі правила і обмеження при здійсненні господарської діяльності і міри відповідальності за їх порушення.
Державне замовлення – це засіб державного регулювання економіки шляхом формування на конкурсній (договірній) основі складу та обсягів товарів, робіт і послуг, необхідних для забезпечення пріоритетних державних потреб, розміщення державних контрактів на їх поставку (закупівлю) серед підприємств, організацій та інших суб’єктів господарської діяльності України всіх форм власності.
Державні замовники – Верховна Рада України та інші центральні органи державної влади України, Рада міністрів Автономної Республіки Крим, обласні, Київська та Севастопольська міські державні адміністрації, державні організації та інші установи – головні розпорядники коштів державного бюджету. Виконавці державного замовлення – суб’єкти господарювання всіх форм власності (резиденти або нерезиденти), які виготовляють або поставляють товари (роботи, послуги) для задоволення пріоритетних державних потреб.
Отже, можна сказати, що за формою державне замовлення – це договір, що укладається між державою, від імені якої виступає певне міністерство (відомство) або адміністрація регіону, з підприємством (організацією) на виробництво (надання) певного виду й обсягу продукції або послуг; а за своєю суттю державне замовлення – це спосіб прямого державного регулювання господарських зв’язків між державою-замовником і підприємством-виконавцем; форма співпраці держави і підприємства (організації).
Механізм державних замовлень широко використовується в багатьох країнах світу як метод прямого впливу держави на суб’єктів ринку, наприклад, у Франції, США, Італії і ін. В Україні держзамовлення були впроваджені в 1987 році і спочатку носили характер обов’язкових директивних завдань. Виконавців держзамовлення держава забезпечувала фінансовими ресурсами і надавала пільги. Питома вага продукції, що вироблялася за державним замовленням, була чималою і складала 100%, поступово вона скорочувалася до 70-80%, 30-50%. На поступове скорочення питомої ваги держзамовлення вплинуло зародження ринкових відносин, зниження монополії державної торгівлі і ролі міністерств і відомств. З 1993 року в Україні було впроваджено поняття держзамовлення і держконтракт (державна закупівля).
Держзамовлення зазвичай фінансується з власних джерел підприємства, а держава надає при цьому певні привілеї, пільги (в оподаткуванні, кредитуванні, гарантуванні ринку збуту); виконавцям держзамовлення держава гарантує реалізацію виготовленої продукції.
Державна закупівля фінансується з державного бюджету. Виконавець держконтракту централізовано забезпечується фінансовими ресурсами, використання яких контролюється державою. Саме тому, такий інструмент державного регулювання розглядається у складі інструментів бюджетного методу. Державне замовлення розміщується на конкурсних принципах і договори укладаються з тими підприємствами, які забезпечують найкращі умови їх виконання та найкращі результати.
Основним нормативно-правовим актом, що регулює питання у сфері державних замовлень є Закон України “Про державне замовлення для задоволення пріоритетних державних потреб” №3205-IV від 15.12.2005 р.
Так, згідно із зазначеним нормативно-правовим актом, пріоритетні державні потреби – це потреби України в товарах, роботах, послугах, необхідних для розв’язання найважливіших соціально-економічних проблем, підтримання обороноздатності країни та її безпеки, створення і підтримання на належному рівні державних матеріальних резервів, реалізації державних і міждержавних цільових програм, забезпечення функціонування органів державної влади, що утримуються за рахунок Державного бюджету України.
Обсяги коштів для закупівлі необхідних товарів, робіт і послуг передбачаються в Законі про Державний бюджет України на поточний рік і визначаються КМУ відповідними рішеннями про використання позабюджетних джерел фінансування.
Ліцензія – це документ, що видається відповідним органом, уповноваженим КМУ, відповідно до якого власник ліцензії має право займатися тим видом підприємницької діяльності, що зазначений у документі протягом визначеного терміну на умовах дотримання ним ліцензійних умов.
Законом України “Про ліцензування окремих видів підприємницької діяльності” визначено, що ліцензуванню підлягають ті види підприємницької діяльності, які безпосередньо впливають:
Тобто, щоб займатися відповідним видом господарської діяльності необхідно отримати дозвіл (ліцензію) та дотримуватися ліцензійних умов – умов та правил здійснення даного виду діяльності, які встановлені Кабінетом Міністрів України або уповноваженим ним органом.
В Україні ліцензуванню підлягають близько 63 видів господарської діяльності, серед яких, зокрема, є такі:
Термін дії ліцензії встановлюється органом, що видав ліцензію, але не може бути меншим за три роки. Для одержання ліцензії до відповідного органу ліцензування подається заява, у якій вказуються:
Крім заяви, підприємцям-громадянам необхідно представити такі документи:
Ліцензія видається після ухвалення рішення про її видачу й подання заявником в орган, що видає ліцензію, документа про внесення плати за видачу ліцензії. Розмір плати за видачу ліцензії встановлюється Кабінетом Міністрів України. При втраті ліцензії або зміні яких-небудь відомостей, зазначених у документі, суб'єкт підприємницької діяльності зобов'язаний у 10-денний строк подати заяву про видачу дубліката (при втраті) або переоформлення ліцензії.
Крім ліцензії, для здійснення діяльності у сфері оптової та роздрібної торгівлі, діяльності з обміну наявних валютних цінностей, а також діяльності з надання послуг у сфері ігорного бізнесу та побутових послуг, необхідно одержати торговельний патент (порядок одержання патенту визначає Податковий Кодекс України, до прийняття Податкового Кодексу України цей порядок визначався Законом України “Про патентування деяких видів підприємницької діяльності”, який втратив чинність на підставі Кодексу).
Для одержання торговельного патенту необхідно представити в податкові органи за місцем проведення підприємницької діяльності відповідну заяву, яка повинна містити такі реквізити:
Установлення будь-яких додаткових умов для придбання торговельного патенту не дозволяється. Торговельний патент видається за плату суб’єктам підприємницької діяльності державними податковими органами за місцем розташування цих суб’єктів або місцем розташування їх структурних підрозділів; суб’єктам підприємницької діяльності, що здійснюють торговельну діяльність або надають побутові послуги (крім пересувної торговельної мережі), – за місцем розташування пункту продажу товарів або пункту з надання побутових послуг; а суб’єктам підприємницької діяльності, що здійснюють торгівлю через пересувну торговельну мережу, – за місцем реєстрації цих суб’єктів.
Пунктами продажу товарів відповідно до вищезазначеного Закону вважаються:
У випадку, якщо суб’єкт підприємницької діяльності має структурний підрозділ, торговельний патент здобувається окремо для кожного структурного підрозділу (торговельного пункту). Вартість торговельного патенту для здійснення торговельної діяльності встановлюється органами місцевого самоврядування залежно від місцезнаходження пункту продажу товарів і асортиментного переліку товарів. Так, на території обласних центрів та міста Київ вона складає від 60 до 320 грн., на території міст обласного підпорядкування та м. Севастополя – від 30 до 160 грн., а на території інших населених пунктів – до 80 грн. за календарний місяць. У випадку, якщо пункти продажу товарів розташовані в курортних місцевостях або ж на територіях, що прилягають до митниць, інших пунктів переміщення через митний кордон, органи місцевого самоврядування, у бюджети яких направляється плата за торговельний патент, можуть прийняти рішення про збільшення плати за торговельний патент, але не більше 320 гривень за календарний місяць. Термін дії торговельного патенту на здійснення торговельної діяльності становить 12 календарних місяців. Термін дії короткострокового торговельного патенту на здійснення торговельної діяльності становить від 1 до 15 днів.
Без придбання торговельного патенту суб’єкти підприємницької діяльності або їхні структурні підрозділи здійснюють торговельну діяльність хлібом і хлібобулочними виробами, сіллю, цукром, маслом соняшниковим і кукурудзяним, молоком і молочними продуктами, морозивом, яйцями, рибою, продуктами дитячого харчування, безалкогольними напоями, яловичиною, свининою, плодоовочевою продукцією й деякими іншими видами товарів вітчизняного виробництва. Є перелік товарів, передбачених для реалізації в пільговому торговельному патенті (розмір плати за пільговий патент становить 25 грн. на весь строк його дії). Крім того, самостійно суб’єкт підприємницької діяльності може ухвалити рішення щодо придбання спеціального торговельного патенту, при цьому він не сплачує низку податків, зазначених у чинному законодавстві.
З порядком придбання торговельного патенту на здійснення інших видів діяльності можна ознайомитися в Законі України “Про охорону прав на винаходи і корисні моделі” зі змінами від 14.04.2009р.
Квотування як інструмент державного регулювання економіки вводиться з метою прямого встановлення державою для підприємств-монополістів їх частки у виробництві, реалізації, товарів. У міжурядових угодах встановлюється квота на експорт і імпорт, яка являє собою систему обмежень на вивезення та ввезення товарів на певний термін. У конкретному випадку воно покликано сприяти захисту власного виробника, збереженню рівня зайнятості населення. Порядок квотування виробництва і звороту (включаючи експорт і імпорт), а також розподіл квот встановлюється КМУ.
Система норм і стандартів регулює відносини у сфері якості продукції, охорони довкілля, соціального захисту населення за допомогою встановлення вимог до їх стану. Встановлення державних стандартів і нормативів – це визначення єдиних вимог, норм відносно якості, хімічного складу, фізичних властивостей, ваги, розмірів, кількості тощо.
Стандарт – офіційний державний або нормативно-технічний документ галузі або підприємства, що встановлює необхідні якісні характеристики, вимоги, яким повинен відповідати даний вид продукції або послуг. Види і порядок сертифікації продукції встановлюються Декретом КМУ “Про стандартизацію і сертифікацію”.
Розрізняють:
При невідповідності стандартам до компаній порушників застосовуються штрафні санкції.
Антимонопольне законодавство покликане:
1 – запобігати формуванням монополій;
2 – регулювати діяльності монополістів;
3 – стимулювати конкуренцію;
У сучасному розумінні антимонопольне регулювання економіки є системою правил, що встановлюються урядовими органами, за порушення яких передбачається покарання. Антимонопольне регулювання може мати місце відносно цін, обсягу виробництва продукції, норми прибутку, інформації, що належить фірмі, стандартів якості. Необхідність у такому регулюванні обумовлена прагненням держави обмежити ринкову владу, підвищити ефективність суспільного виробництва, захистити споживача і підтримати якість і інші стандарти послуг, включаючи професійну етику лікарів, юристів і тому подібне. Антимонопольне регулювання економіки покликане також обмежувати запеклу конкуренцію, захищати постачальників від непередбачуваних змін попиту і раптового падіння цін. Воно сприяє забезпеченню значного числа працездатного населення робочими місцями, а також здійсненню більш справедливого розподілу доходів.
До найбільш загальних напрямів антимонопольного регулювання держави відносяться:
У антимонопольному законодавстві будь-якої країни вказуються ознаки монополії. У законодавстві України головною ознакою монополізму є доля фірми на вітчизняному ринку. В даний час вона визначена у розмірі 35%. У інших країнах передбачаються і інші показники.
Відстеженням формування монополії займається спеціальний державний орган – Антимонопольний комітет, який має представництва у всіх регіонах.
Бюджетними називаються методи регулювання економіки, засновані на використанні ресурсів державного бюджету у вигляді асигнувань у національну економіку і соціально-культурну сферу.
Їх головними функціями є:
У практиці державного регулювання розрізняють такі інструменти бюджетного регулювання:
Загальним для всіх них є те, що асигнування не потрібно повертати.
Дотація. З метою соціального захисту населення, держава ставить завдання забезпечити рівень цін на окремі види товарів (продукції, послуг) – предмети першої необхідності, доступний для всіх категорій громадян. Для цього використовується механізм прямого втручання в процес ціноутворення. Результатом такого прямого втручання держави в процес ціноутворення є встановлення відповідними державними органами відпускної ціни для виробника нижчої за реальну ринкову ціну, тобто нижче за той рівень, що забезпечує підприємству покриття витрат і отримання норми прибутку. Очевидно, що в таких умовах виробник зазнаватиме певних збитків. Це до певної міри суперечить принципам ринку. Аби компенсувати виробникові збитки, які він зазнав з цієї причини, держава і застосовує механізм виплати дотацій, тобто покриття різниці між реальною ринковою ціною виробника і встановленою державою відпускною ціною.
Розмір дотації визначається за формулою:
Д=(Цр-Цв)∙А
де Д – розмір дотації на виробництво продукції (послуг), грн.
Цр – реальна ринкова ціна за одиницю продукції;
Цв – відпускна ціна, яка встановлюється відповідним державним органом (ціна, що діє, на одиницю товару);
А – обсяг виробництва товару, що підлягає дотуванню з бюджету.
Дотація має місце в тому випадку, якщо Цр > Цв.
Дотації доцільно виплачувати в тих галузях, в яких витрати перевищують рівень ринкової ціни, але в той же час ці галузі украй необхідні для розвитку національної економіки, зайнятості (наприклад, сільське господарство, вугільна промисловість, комунальні платежі і так далі). Дотації мають вимушений характер, держава виплачує їх лише тому, що інакше економічні втрати будуть ще більші. Результатом застосування даного інструменту регулювання є те, що кінцевий споживач отримує більш дешеву продукцію, а виробник цієї продукції – дохід у повному обсязі.
Коло виробництв і галузей, що дотуються, обмежене. Нині в Україні такими є: вугільна промисловість, дотації для якої передбачаються в державному бюджеті; окремі види сільськогосподарської продукції; деякі види житлово-комунальних послуг (теплопостачання, газопостачання); виробництво окремих видів хліба в окремих регіонах, дотації для якого виплачуються з місцевого бюджету.
Обсягам дотацій є природна межа, яка залежить від можливостей національної економіки підтримувати дотаційні галузі за рахунок податків. Дотація виступає мірою соціального захисту населення; встановлена законодавчо, вона виплачується постійно на щомісячній основі.
Субсидія – це виплати коштів з державного або місцевого бюджету, для оперативного вирішення фінансових проблем як підприємств, так і населення. На відміну від дотацій, субсидії є або одноразовими виплатами (зазвичай підприємствам), або обмеженими в часі (населенню). Таким чином, розрізняють субсидії підприємствам і населенню. Джерелом і тих, і інших є централізований державний бюджет. У витратній частині держбюджету виділяється загальний фонд субсидій, а їх розподілом займається Кабінет Міністрів.
Найбільшого поширення в Україні набули субсидії населенню на оплату послуг житлово-комунального господарства. Законодавчо встановлені субсидії населенню на оплату комунальних послуг призначаються строком на 6 місяців. Після закінчення даного терміну той, хто отримує субсидію, повинен підтвердити своє право на її подальше отримання.
Субсидія на житлово-комунальні послуги розраховується за формулою:
Сжкп = Цжкп – 0,15(0,2)∙ССД,
де Сжкп – розмір субсидії, що надається споживачеві житлово-комунальних послуг, на місяць;
Цжкп – вартість житлово-комунальних послуг за місяць у межах встановлених норм вживання послуг;
ССД – середньомісячний сукупний дохід сім'ї за попередні півроку;
Ставка 0,15 (0,2) залежить від рівня малозабезпеченості, який визначається, виходячи із порівняння розміру ССД у розрахунку на одного члена сім’ї з половиною прожиткового мінімуму.
Іншим видом субсидій є державні субсидії підприємствам. Вони призначені для оперативного вирішення фінансових проблем підприємств (організацій), пов’язаних із запобіганням банкрутству або проведення широкомасштабної реконструкції, технічного переозброєння підприємств. Такі субсидії можуть отримувати підприємства різних форм власності і підприємництва. Головний критерій при її виділенні – зацікавленість держави в продовженні функціонування і розвитку даного підприємства (організації). Проте в умовах дефіциту державного бюджету дана міра в Україні не одержала свого широкого застосування.
Пряме бюджетне фінансування – це асигнування з державного бюджету коштів на утримання неприбуткових підприємств і організацій, що повністю або частково знаходяться на державному забезпеченні. В Україні до них відносяться: державна освіта, охорона здоров’я, державні культурно-просвітницькі установи, науково-дослідні інститути академічного напряму, а також органи, що забезпечують виконання прямих функцій держави (оборона, національна безпека, охорона громадського порядку, підприємства що друкують грошові знаки, цінні папери і інші). Особливістю прямого бюджетного фінансування є неприбутковість об’єктів фінансування.
Завдяки даній мірі споживачі послуг, що надаються організаціями, які знаходяться на прямому бюджетному фінансуванні, отримують їх безкоштовно (у повному обсязі або частково). Для визначення розміру бюджетного фінансування складається кошторис витрат на утримання організації, який передається в галузеве міністерство для складання зведеного кошторису. Проте, фактичний розмір прямого бюджетного фінансування залежить від доходів державного бюджету.
Субвенція – кошти, що надаються за цільовим призначенням, або у випадку стихійного лиха, війни, землетрусу тощо.
Державні допомоги – виплата з державного бюджету коштів для фінансової підтримки окремих категорій громадян. Вони є мірою соціального захисту населення. Перелік і розмір допомоги визначається державою в законодавчому порядку. Наприклад, одноразова допомога при народженні дитини, допомога з догляду за дитиною до півроку і трьох років і ін.
Державна закупівля – це придбання замовником товарів, робіт і послуг за державні кошти. Предметом закупівлі є, зокрема:
Перелік не є вичерпним, більш детально про предмет державної закупівлі зазначено в Законі України «Про закупівлю товарів, робіт і послуг за державні кошти» від 2000 р. У новому нормативно-правому акті – Тимчасовому положенні про закупівлю товарів, робіт і послуг за державні кошти від 28 березня 2008 року, який набрав чинності у зв’язку із її втратою попереднім Законом, зазначається лише перелік предметів закупівлі, на які не поширюється дія тимчасового положення.
Державні закупівлі здійснюються на основі таких принципів: максимальна економія та ефективність; добросовісна конкуренція серед учасників; відкритість і прозорість на всіх стадіях державних закупівель; недискримінація учасників; об’єктивна та неупереджена оцінка тендерних пропозицій; запобігання проявам корупції; вільного доступу відкритості та доступності інформації з питань закупівель у тому числі для громадян України та громадських організацій.
Стадіями державних закупівель є такі:
Закупівля може здійснюватися шляхом таких процедур: відкритих торгів із зменшенням ціни; торгів з обмеженою участю; двоступеневих торгів; запиту цінових пропозицій (котирувань); закупівлі в одного учасника.
Державні капіталовкладення – це кошти державного бюджету, передбачені на фінансування капітального будівництва об’єктів виробничого і невиробничого призначення.
Об’єкт виробничого призначення – об’єкт сфери матеріального виробництва (промисловість, сільське господарство, транспорт та зв’язок, будівництво, торгівля, громадське харчування, матеріально-технічне забезпечення та збут.
Об’єкт невиробничого призначення – об’єкт житлового та комунального господарства, закладів охорони здоров’я, фізкультури, соціального забезпечення, освіти, культури, мистецтва, науково-дослідних та інших організацій, пов’язаних з розвитком науки.
Основні питання щодо державних капіталовкладень регламентовані Постановою Кабінету Міністрів України “Про затвердження порядку державного фінансування капітального будівництва” від 27 грудня 2001 року №1764.
Вживання бюджетних методів носить подвійний характер, а саме, з одного боку фінансові асигнування дозволяють запобігти багатьом негативним сторонам ринкового господарювання або здолати їх з меншими втратами. З іншого боку, збільшення витрат бюджету приносить в економіку серйозні негативні наслідки у вигляді збільшення рівня інфляції під впливом дефіциту державного бюджету у вигляді зниження інвестиційної активності приватного капіталу у зв’язку з неминучим збільшенням податків, а також до ослаблення ринкових стимулів.
5.4. Опосередковані методи державного регулювання економіки
У складі опосередкованих методів ДРЕ виділяють податковий, грошово-кредитний методи державного регулювання економіки та амортизаційне регулювання.
Податкове регулювання – сукупність заходів впливу держави на соціально-економічні процеси, що відбуваються в суспільстві, за допомогою системи податків і зборів.
Правовою основою податкового регулювання є Закон України “Про систему оподаткування” і інші нормативно-правові акти з оподаткування.
Метою податкового регулювання є:
Інструментом податкових методів регулювання є податки і збори.
У системі ДРЕ податки виконують такі важливі функції:
а) фіскальну – полягає в зібранні грошових коштів для створення державних грошових фондів і матеріальних умов для функціонування держави (тобто забезпечення доходів державного бюджету з метою фінансування державних витрат). У всіх державах, при всіх суспільних формаціях податки виконували в першу чергу фіскальну функцію, тобто були інструментом забезпечення фінансів для суспільних витрат, у першу чергу витрат державних органів влади.
б) соціальну – у підтримці соціальної рівноваги у суспільстві шляхом зменшення розбіжностей у реальних доходах окремих соціальних груп громадян. Реалізація цієї функції досягається шляхом зменшення податку на доходи фізичних та юридичних осіб та збільшенні виплат з державного бюджету.
в) регулюючу – у впливі на відтворювання, стимулювання, забороні темпів його росту, посиленні або ослабленні накопичення капіталу, розширенні або зменшенні платоспроможного попиту через податки.
Податки класифікують за різними критеріями. Залежно від способу зібрання – прямі й непрямі податки.
1. Прямі податки стягуються з конкретної фізичної або юридичної особи. Їх можна підрозділити на два види:
2. Непрямі податки – це податки, що стягуються у сфері реалізації або споживання товарів та послуг у вигляді націнки на товари й послуги. Вони прямо включаються в ціну товару (послуги). Непрямі податки бувають трьох видів:
Згідно з законом України “По систему оподаткування” за формою надходження – розрізняють податки загальнодержавні та місцеві.
Загальнодержавні – це встановлені Верховною Радою України податки і збори, що стягуються на всій території держави. Вони зараховуються до державного і місцевого бюджетів відповідно до законодавчо встановленої пропорції розподілу коштів (ПДВ, податок на прибуток підприємств, з доходів фізичних осіб, на землю, податок з власників транспортних засобів).
Місцеві – це податки і збори, що стягуються на відповідній території держави місцевими органами і зараховуються до місцевого бюджету. Перелік місцевих податків і зборів визначається Законом України “Про систему оподаткування”. У даний час він включає 2 податки (податок з реклами і комунальний податок) і 13 зборів. Місцеві органи влади на сесії відповідної Ради народних депутатів приймають рішення і затверджують перелік місцевих податків і зборів, що діють на даній території.
За величиною ставок розрізняють:
Податок, ставка якого підвищується у міру збільшення бази оподаткування, називається прогресивним. Вживання прогресивного податку завжди вимагає розробки певної шкали, що містить розмір бази оподаткування і відповідної ставки податку. Прикладом прогресивного податку може бути податок на доходи фізичних осіб, що діяв до 1 січня 2004 року, який передбачав наявність у шкалі 5 величин податкових ставок (від 10% до 40%) залежно від суми отримуваного доходу. У даний час прогресивних податків в Україні немає.
Податок, ставка якого знижується у міру збільшення бази оподаткування, називається регресивним. В Україні такі податки не застосовуються. Але в світовій практиці вони використовуються досить широко як засіб стимулювання. Так у Німеччині для стимулювання розширення виробництва використовується регресивний податок на прибуток.
Пропорційним називається податок, ставка якого залишається незмінною незалежно від розміру і зміни бази оподаткування. Всі податки, що діють у даний час в Україні, є саме такими. Наприклад, податок на прибуток юридичних осіб, ставка якого встановлена на рівні 25% незалежно від суми отримуваного валового прибутку (база оподаткування).
Щоб бути ефективним інструментом державної економічної політики, податкова система передбачає використання у механізмі податкового регулювання певних податкових пільг. Податкова пільга за своєю суттю – це уступка платнику податку у сплаті податку. Розрізняють такі види податкових пільг: неоподатковуваний мінімум; звільнення від сплати податку окремих категорій платників податку; зниження ставки оподаткування; податковий кредит, як і сам податок, податкова пільга встановлюється в порядку та на умовах, визначених законодавчими актами.
Грошово-кредитне регулювання – діяльність держави, спрямована на забезпечення економіки повноцінною і стабільною національною валютою і регулювання грошового обігу через величину грошової маси і обсягу кредитів відповідно до потреб економіки. Всі заходи грошово-кредитного регулювання базуються на функціях Національного банку і поділяються на інструменти грошової політики і інструменти кредитної політики (див. рис. 5.5). До інструментів, що регулюють грошову масу в обігу (інструменти грошової політики), відносять: грошову емісію; грошову реформу. Але варто пам’ятати, що збільшення грошової маси в обігу призводить до зростання інвестиційного і споживчого попиту і може викликати зростання цін і інфляцію.
Рис. 5.5 Класифікація інструментів грошово-кредитного методу ДРЕ
Важливим інструментом, що регулює обсяг грошової маси, є операції на відкритому ринку – купівля і продаж цінних паперів. Шляхом купівлі або продажу на відкритому ринку казначейських цінних паперів Національний банк може здійснювати або вливання ресурсів у грошову систему держави, або вилучати їх звідти. Коли Національний банк має намір стримати зростання грошової маси, він вдається до продажу державних зобов’язань. Останні переміщаються до приватних власників, а гроші, виручені від такої операції, вилучаються з обігу. Викуп цих цінних паперів здійснює НБУ, коли має намір збільшити грошову масу.
Важливою складовою грошово-кредитного регулювання є регулювання валютного курсу. Підтримка стабільності курсу національної валюти має велике значення для забезпечення стабільності цін і грошового обігу. Зниження курсу національної валюти веде до підвищення цін на внутрішньому ринку спочатку на імпортні, а потім і вітчизняні товари, тобто до зменшення купівельної спроможності національної грошової одиниці. В умовах постійного зниження курсу національної валюти, ціни на товари на внутрішньому ринку орієнтуються не стільки на витрати виробництва, скільки на падіння курсу національної валюти. Зниження курсу стає чинником інфляції.
Регулювання Національним банком валютного курсу за допомогою валютної інтервенції (тобто купівлі-продажу іноземної валюти на національну) безпосередню впливає на грошовий обіг. Купівля іноземної валюти призводить до збільшення грошової маси в національній валюті, а продаж – до її скорочення.
Інструменти, що регулюють обсяг кредиту (інструменти кредитної політики), поділяються на дві групи: загальні і селективні. Загальні – впливають на операції всіх комерційних банків і на ринок позикових капіталів або обсяг кредиту в цілому. Селективні (вибіркові) призначені для регулювання конкретних видів (форм) кредиту (наприклад, споживчого) або кредитування різних галузей (житлового будівництва, експортної торгівлі).
Загальними заходами кредитної політики є:
1. ставка відсотку, за якою Національний банк надає кредити комерційним банкам.
Якщо банк проводить політику скорочення грошової маси в обігу, він підвищує ставки. Підвищення відсоткової ставки Національного банку призводить до подорожчання кредитів, що зменшує можливості комерційних банків в отриманні кредиту для поповнення своїх ресурсів, що, у свою чергу, призводить до скорочення їх позик, а значить грошової маси і збільшенню ринкових відсоткових ставок. Підвищуючи відсоткові ставки, Національний банк проводить політику обмеження кредиту, тобто політику кредитної рестрикції.
У разі проведення політики, спрямованої на збільшення грошей в обігу, Національний банк знижує рівень відсоткових ставок за своїми активними операціями, що стимулює попит на кредити, і, отже, кредитну діяльність комерційних банків. Зниження ставок Національного банку є мірою політики розширення кредиту – кредитної експансії.
2. встановлення норми обов’язкових резервів для комерційних банків, що входять у національну кредитну систему. Комерційні банки зобов’язані зберігати певний відсоток своїх резервів у Національному банку України. Норма обов’язкових резервів може диференціюватися залежно від розмірів банківських установ, видів притягнених депозитів і інших умов. За порушення встановлених норм резервів стягується штраф або застосовуються інші санкції. Норма обов’язкових резервів періодично підлягає корегуванню.
Механізм регулювання розміру обов’язкових резервів діє таким чином:
Селективними заходами, що використовуються в Україні, є: пряме обмеження розмірів банківських кредитів для окремих банків або позик (так звані кредитні стелі); регламентація умов видачі конкретних видів кредитів, зокрема, встановлення розмірів маржі, тобто різниці між сумою забезпечення і розміром виданої позики, різниці між ставками по депозитах і ставками по кредитах; безвідсоткове кредитування будівництва житла для молодих сімей, іпотечне кредитування – кредитування під заставу майна (нерухомості).
Амортизаційне регулювання реалізується в трьох основних формах:
1. Вартісна оцінка основних фондів протягом їх експлуатації. Сутність цієї форми знижує залежність господарських результатів підприємства від рівня інфляції шляхом надання права підприємству автоматично індексувати балансову вартість основних фондів при перевищенні 5%-го значення рівня інфляції, дозволяє їм збільшувати суму амортизаційних відрахувань і тим самим скорочувати суму податків з прибутку.
2. Надання амортизаційних пільг. Мова йде про встановлення вищих норм амортизації на прогресивне устаткування, яке більшою мірою сприяє прискоренню НТП. Унаслідок придбання такого устаткування підприємства отримують додаткові пільги у вигляді зниження суми податків.
3. Прискорена амортизація. Її сутність полягає в тому, що підприємство на свій розсуд, але з урахуванням необхідних вимог до устаткування (новизна, продуктивність) може змінювати порядок рівномірного нарахування амортизації.
|
Нарахування амортизації |
РОКИ |
||||
|
1 |
2 |
3 |
4 |
5 |
|
|
Рівномірне |
20% |
20% |
20% |
20% |
20% |
|
Прискорена амортизація |
40% |
30% |
10% |
10% |
10% |
Таким чином, списуючи в перші два роки до 70% вартості основних фондів, він отримує не лише пільги в податках, але й прискорює обіг амортизаційних фондів. Встановленням правил прискореної амортизації держава може стимулювати придбання підприємствами новіших зразків техніки, хоча і дорожчих.
Отже:
План практичного заняття 5
Питання для обговорення
Практичне завдання
На основі наведених даних індекса-дефлятора (відсотків до попереднього року) (див. додаток А) розрахувати індекс рівня цін для кожного року відносно базового року, якщо базовим роком є 200«Х» рік. (Довідково: для базового року індекс рівня цін – 100% або 1)де «Х» – остання цифра шифру залікової книжки
Таблиця 5.1
Дані для розрахунку:
|
№ з/п |
Показники / Роки |
2000 |
2001 |
2002 |
2003 |
2004 |
2005 |
2006 |
2007 |
2008 |
2009 |
|
1 |
Індекс - дефлятор (у % до попереднього року) |
||||||||||
|
2 |
Індекс рівня цін, % |
ТЕМА 6. ПОНЯТТЯ, ФУНКЦІЇ ТА СКЛАДОВІ ІНФРАСТРУКТУРИ НАЦІОНАЛЬНОГО РИНКУ
6.1. Інфраструктура: сутність і роль у механізмі функціонування національного ринку.
6.2. Характеристика основних елементів інфраструктури ринку України.
6.1. Інфраструктура: сутність і роль у механізмі функціонування національного ринку
Надзвичайно важливим і складним структурним утворенням ринкової економіки є ринкова інфраструктура. Проблема формування, становлення та розвитку ринкової інфраструктури актуальна у сучасних умовах. Термін “інфраструктура” походить від латинського infra, що означає “нижче”, “під”, і structure – “структура”, що означає сукупність галузей та видів діяльності, які обслуговують виробничу й невиробничу сфери економіки (транспорт, зв’язок, комунальне господарство, загальна та професіональна освіта, охорона здоров’я тощо).
Інфраструктура в соціально-економічній системі являє собою сукупність елементів, які забезпечують безперебійне стійке функціонування взаємозв’язків об’єктів і суб’єктів даної системи. Саме тому інфраструктура як певна підсистема іншої системи, покликана:
Предметом нашого вивчення є національний рівень. Національна ринкова інфраструктура є локальною по відношенню до світової і водночас виступає глобальною у межах певної країни. Інфраструктура – це основа, підґрунтя, фундамент економічної системи та її підсистем, її внутрішня будова, що забезпечує цілісність. Завдяки інфраструктурі здійснюється рух потоків товарів і послуг від продавця до покупця.
Інфраструктура ринку – комплекс інститутів, служб, підприємств, організацій, які забезпечують нормальний режим безперебійного функціонування ринку. Інфраструктура ринку покликана забезпечувати цивілізовані стосунки між суб’єктами через свої функції.
Функції інфраструктури ринку:
1. Правове й економічне консультування підприємств, захист їх інтересів у державних та інших структурах.
2. Забезпечення фінансової підтримки і кредитування підприємств.
3. Підвищення оперативності, ефективності роботи суб’єктів ринку.
4. Регулювання руху робочої сили.
5. Створення умов для ділових контактів підприємств.
6. Сприяння матеріально-технічному забезпеченню і реалізації товарів та послуг.
7. Страховий захист підприємницької діяльності.
8. Здійснення маркетингового, інформаційного та рекламного обслуговування.
Внаслідок взаємозв’язку виділених функцій інфраструктури ринкового типу її становлення і розвиток йде паралельно з формуванням самої ринкової економіки і має природно – історичний характер. В Україні мають місце особливості як у становленні ринкової інфраструктури в цілому, так і в розвитку її основних елементів. Урахування цих особливостей дає можливість виявити основні чинники становлення та розвитку ринкової інфраструктури й визначити наступні головні напрямки розвитку кожної з її складових:
Будова інфраструктури ринку є дуже складною, тому слід розглянути її елементи.
6.2. Характеристика основних елементів інфраструктури ринку
Інфраструктурі ринкових відносин в Україні притаманна багатоканальність реалізації продукції, широкий спектр сервісного обслуговування, розмаїття форм регулювання товарно-грошових відносин.
Ринкова інфраструктура має складний і різноманітний характер, а також певні національні особливості. У цілому в ній можна виділити наступні основні складові елементи:
1. Організаційно-технічну;
2. Фінансово-кредитну;
3. Державно-регуляторну;
4. Науково-дослідну;
5. Інформаційну.
Організаційно-технічна: товарні біржі; оптові ринки; аукціони; торгово-промислові палати; сервісні центри; ярмарки; транспортні комунікації; ріелтерські фірми (агентства нерухомості); земельні аукціони тощо.
Фінансово-кредитна: банки; фондові біржі; валютні біржі; фінансові небанківські інститути; страхові компанії; інвестиційні, пенсійні та інші фонди; ощадні каси; ломбарди тощо.
Державно-регуляторна: (законодавче регулювання ринкових відносин); біржі праці (служба зайнятості); ліцензування; оподаткування; митна система; державні фонди для сприяння ділової активності тощо.
Науково-дослідне та інформаційне забезпечення: науково-дослідні установи з вивчення ринкових проблем; консалтингові компанії; інформаційні центри та агентства; рекламні агентства; спеціальні навчальні заклади; юридичні контори тощо.
Організаційно-технічна інфраструктура ринку.
Одним з найважливіших інфраструктурних елементів є біржі. Термін “біржа” в перекладі з латинської означає “шкіряний гаманець”. Біржі виникали як місця, де комерсанти здійснюють торговельні операції. Біржа – організаційно-правова форма оптової торгівлі масовими товарами за стандартами й зразками (товарна біржа) або систематичних операцій з купівлі-продажу цінних паперів (фондова біржа), валюти (валютна біржа), робочої сили (біржа праці), угод із фрахтування (фрахтова біржа).
Перша біржа була зареєстрована в Антверпені (Бельгія) у 1531р., друга – у Лондоні в 1566 р. Біржова торгівля в Україні започаткована відкриттям у 1796р. товарної біржі в Одесі. У 1834 р. була відкрита біржа у Кременчуку.
Загалом в історії біржової діяльності України можна виділити кілька найважливіших етапів:
Перші товарні біржі цього етапу, зареєстровані в Україні у 1990 p., були першими і в СРСР. До числа таких товарних бірж належить Київська універсальна біржа (КУБ), де на той час було акредитовано понад 1,5 тис. брокерських контор, більше половини з яких брали участь у торгах двічі на тиждень. У той період біржі “прописалися” в усіх областях України (за винятком Житомирської, Київської і Сумської) і в м. Києві. Незважаючи на це, спостерігалася значна концентрація біржової торгівлі: саме на столичних біржах фіксується кожна друга гривня із загального обсягу укладених в Україні біржових угод. Більше того, в Києві укладалася переважна частина угод з цінними паперами і майже дві третини – з нерухомістю. Угоди на біржах Харківської області становили 17,3% всіх угод, укладених на біржах України, Донецької – 10, Одеської – 5, Запорізької – 4,4%.
Таким чином, на долю названих п’яти біржових центрів припадало 9/10 біржових оборотів в Україні, тоді як біржі інших 18 областей разом обслуговували незначно більше 1/10 укладених угод. У цей період спостерігалася чітко виражена спеціалізація ряду бірж з реалізації окремих товарів. Більше 2/3 палива, що є предметом біржової торгівлі, проходило через Донбаську біржу, а 2/5 біржових оборотів сільгосппродукції – Придніпровську товарну біржу. На частку 7 бірж, або 11% загальної кількості, що функціонували, припадало 70% біржових оборотів в Україні. “Прекрасну сімку” складали (за низхідною) Українська біржа “Десятинна”, Київська універсальна товарна біржа, Харківська і Одеська товарні, Біржа малих підприємств (Київ), Маріупольська універсально-товарна, Придніпровська товарна біржа (м. Дніпропетровськ).
Оборот лідера – біржі “Десятинна” становив 19,3 % загального обсягу біржового обороту. В останні роки ХХ ст. намітилася тенденція до зменшення кількості функціонуючих у країні бірж. Так, якщо у 1992 р. практичну діяльність здійснювали 87 бірж, у 1993р. – 74, у 1998р. – 65, то у 1999р. в Україні функціонувало 66 бірж, тобто на чверть менше, ніж шість років тому. У цей період кожна п’ята біржа в Україні – товарно-фондова і фондова, кожна дев’ята – агропромислова, кожна тринадцята – спеціалізована.
На початок 2009 року загальна кількість зареєстрованих бірж становила 503 од., у тому числі кількість фондових бірж та їх філій зросла на 11,76% і становила 19 од., кількість товарних зросла на 8,53% і становила 318 од. Разом з цим кількість агропромислових і універсальних торговельних майданчиків скоротилось відповідно на 13,33 й на 12,71%. Загальна вартість угод, укладених торік, перевищила 25 млрд. грн. Причому майже 75% реалізованих матеріальних ресурсів припадає на товарний ринок. Однак потрібно зазначити, що щорічне зростання обсягів біржової діяльності відбувається переважно за рахунок стрімкого подорожчання товару, а не завдяки розширення торгів. Незважаючи на деякі коливання, основна тенденція проглядається чітко – зростання кількості бірж, що свідчить про постійне зростання потреб України у розвитку інститутів ринкової інфраструктури.
Особливістю українських бірж є те, що у порівнянні із західними, вони мають малий статутний капітал і універсальність, низький рівень спеціалізації і залежно від об’єкта продажу поділяються на універсальні й спеціалізовані. Так, об’єктом продажу Київської універсальної біржі є картопля, капуста, консервовані помідори й огірки, свинина, яловичина й худоба. Спеціалізовані біржі в Україні поділяються на спеціалізовані широкого профілю і вузькоспеціалізовані. Біржі спеціалізовані широкого профілю в Україні більш поширені, серед них виділяється “Украгропромбіржа”, яка включає центральну біржову структуру і декілька регіональних. Через “Украгропромбіржу” реалізується сільськогосподарська і промислова продукція для задоволення потреб АПК України. У перспективі передбачається проведення як національних, так і міжнародних торгів цукром, зерном, металовиробами, сільгосптехнікою, транспортними засобами. Класифікуючи біржі за суб’єктами створення, слід зазначити, що в Україні більшість товарних бірж створені державними установами, наприклад, органами постачання, міністерством сільського господарства і харчування, іншими міністерствами та відомствами. Таким чином були створені Українська універсальна біржа й “Украгропромбіржа”. У той же час існують в Україні біржі, засновані вільними підприємцями, наприклад, Одеська приватна біржа “Світлана і КО”. Слід зазначити, що певні позитиви має кожний з засобів організації бірж: переваги першого у відносно розвинутій інфраструктурі; переваги других – у їх доступності для більшої кількості суб’єктів.
Характеризуючи організаційно-технічну інфраструктуру, проаналізуємо цілі й принципи діяльності товарної і фрахтової бірж.
Товарна біржа – це оптовий ринок, для якого характерні такі особливості:
Товарна біржа – комерційне підприємство, регулярно функціонуючий ринок однорідних товарів з певними характеристиками. Це об’єднання підприємств торгівлі, збуту, обміну, мета якої – укладання відповідних угод, виявлення товарних цін, попиту й пропозиції товарів, вивчення, впорядкування і полегшення товарообороту та обмінних операцій, представництво і захист інтересів членів біржі, вирішення спорів щодо операцій тощо. Свого часу значне місце у світовій торгівлі, особливо зерном і цукром займала Одеська біржа.
Товарні біржі поділяють на публічні й приватні. На публічних біржах угоди можуть укладати як їх члени, так і підприємці, які не є їх членами. Діяльність цих бірж регулюється законами й урядовими актами. Приватні біржі організовують у формі акціонерних компаній і закритих корпорацій. Укладати угоди на таких біржах можуть тільки акціонери. Члени біржі, як правило, не отримують дивідендів на вкладений капітал, їх прибуток утворюється за рахунок винагород, отриманих від клієнтів, тобто біржі виступають у ролі брокерів.
Брокерські фірми за допомогою брокерів купують і продають товари, грошові номінали чи акції від імені інших осіб. Крім того вони надають клієнтам також додаткові послуги, в тому числі у вигляді кредитів, інформації про кон’юнктуру ринку, реклами тощо. Брокерська фірма – це посередник між продавцями й покупцями цінних паперів на біржі. Вона всебічно вивчає кон’юнктуру ринку, можливості закупівлі й збуту акцій.
Схема операцій, здійснюваних брокерами така:
Біржа як комерційне підприємство забезпечує брокерів приміщенням, зв’язком, здійснює облік операцій, визначає біржові ціни (котирування), сприяє розрахункам, розробляє типові контракти, веде арбітражне розслідування і розглядає спори.
Економічна роль бірж полягає передусім у тому, що вони сприяють встановленню ринкової рівноваги, відтворювальним процесам, ефективності економіки. Протягом тривалого часу існування товарних бірж вироблялися й апробувалися практикою принципи й правила функціонування суб’єктів ринкових відносин, викристалізовувались біржове законодавство, правове забезпечення їх діяльності. Одним з перших сформувалися поняття так званих біржових торгів і біржового контракту. Останній є юридичним зобов’язанням поставити або прийняти товар на певних умовах. До нього належать угоди із стандартними умовами: сума, кількість, дні й засоби поставки товарів, межі щоденних коливань цін.
Для здійснення операцій на біржі мають бути зафіксовані три змінних чинники: ціна, сума і строки поставок. Останнім часом поширилися так звані ф’ючерсні угоди (домовленість про реалізацію товарів, які будуть вироблені в майбутньому, наприклад, угода про умови закупівлі врожаю наступного року). Вони передбачають не кількість товарів, а число контрактів. При укладанні ф’ючерсної угоди узгоджують лише дві позиції: ціну і термін поставки. Такі угоди можуть здійснюватись лише з одного стандартного виду товарів (так званого базового сорту), встановленого цією товарною біржею. Строк поставок за ф’ючерсним контрактом визначається тривалістю позиції. Постійне збільшення кількості ф’ючерсних контрактів підвищує роль товарних бірж в економіці. Це впливає на формування як товарних цін, так і відсоткових ставок і валютних курсів. Все частіше події на товарних біржах визначають кон’юнктуру всіх інших ринків. Ф’ючерсні операції відкривають також широкі можливості для спекуляцій, які мають місце, коли покупець і продавець певного виду товару укладають угоду не для реалізації купівлі та продажу, а для отримання різниці в ціні на цей товар на час його поставки порівняно її зазначеною в контракті.
Члени товарних бірж отримують можливість найбільш вигідно продавати, купувати або обмінювати товар; користуватися інформацією про кон’юнктуру ринку, яка перманентно змінюється, про стан попиту й пропозиції у розрізі груп товарів; мати відомості про платоспроможність і надійність контрагента угоди. Співзасновники біржі застраховані від небажаного коливання цін, користуються пільговим кредитуванням для здійснення вже укладених угод.
Фрахтова біржа – постійно діючий ринок, на якому укладаються угоди щодо фрахтування суден. Термін “фрахт” походить від німецького fracht, що означає “вантаж”. Цей термін вживається на означення: а)вантажу; б)плати за перевезення вантажу водним шляхом або плати за використання суден протягом певного часу.
На фрахтовій біржі концентрується інформація про:
Отже біржі – це ринкові структури, де укладаються угоди, здійснюються біржові операції (угода). Угода (операція) – домовленість про взаємну передачу прав і зобов’язань стосовно біржового товару, яка супроводжується передачею фінансового інструменту (банківських документів чи грошей) від однієї особи до іншої.
У класифікації біржових операцій виділяють такі їх види:
Форвардна угода – строкова угода за готівковою формою розрахунку, відповідно до якої покупець і продавець погоджуються на поставку товару обумовленої якості та кількості (або валюти) на певну дату у майбутньому. Ціна товару, курс валюти тощо фіксуються в момент укладання угоди.
Ф’ючерсні угоди – угоди про купівлю-продаж фінансових інструментів або товарів обумовленої марки на біржі за умови оплати їх за узгодженою ціною через певний проміжок часу після укладання угоди. Ф’ючерсні угоди укладаються не з метою купівлі чи продажу, а для страхування (хеджування) угоди стосовно наявного товару, або з метою отримання прибутку від зміни цін і курсів, що відбуваються на кінець ліквідаційного періоду.
Ф’ючерсні угоди найчастіше використовують для продажу товарів великими партіями з притаманною для них тенденцію до значних коливань цін (сільськогосподарські та сировинні товари), валюти, акцій, облігацій, для банківських вкладів, іпотеки і ін.
Функції ф’ючерсних угод:
Онкольні угоди – система купівлі реального товару або цінних паперів, за якою ціна не фіксується аж до вимоги покупця. Продавець страхує себе хеджуванням продажу. Ціна, за якою він закриває хедж, стає ціною закупівлі реального товару.
Хедж – строкова угода, укладена для страхування від можливого коливання цін.
Опціон – договірне зобов’язання купити або продати певний вид цінностей чи фінансових прав за встановленою на момент підписання угоди ціною у межах певного періоду. В обмін на отримання такого права покупець опціону сплачує продавцеві певну суму – премію. Ризик покупця опціону обмежений цією премією, а ризик продавця зменшується на величину отриманої премії.
Розрізняють опціон на купівлю і опціон на продаж.
Опціон на купівлю дає право, але не зобов’язує купити ф’ючерсний контракт, товар або іншу цінність за певною ціною. Використовується при грі на підвищення, дає змогу після сплати невеликої премії отримати необмежений прибуток від підвищення цін.
Опціон на продаж дає право, але не зобов’язує продавати ф’ючерсний контракт або інші цінності за визначеною ціною. Використовується цей опціон при грі на пониження і після сплати невеликої премії забезпечує необмежений прибуток від зниження цін.
Аукціон – форма організації реалізації товарів та послуг, що ґрунтується на проведенні публічних торгів, де право купити має той, хто пропонує найвищу ціну. Головними суб’єктами аукціону є власник цінностей (продавець), організатор аукціону, покупець. Первинна (вихідна) ціна визначається угодою між організатором аукціону і власником – продавцем. Торги на аукціоні веде аукціоніст, який має певні повноваження оголошувати найвищу ціну під час торгів.
Аукціони поділяються на товарні (реалізують вироби мистецтва, ювелірні вироби, хутра та інші унікальні вироби) й валютні (один з методів організації валютного ринку країни). Валютні аукціони – це публічні валютні торги. Об’єкт валютного аукціону – валютні відрахування організацій. Мета валютного аукціону – надання можливостей купити валюту тим господарюючим суб’єктам, які не мають можливості заробити її або отримати від централізованих фондів.
Біржові посередники відіграють певну роль у здійсненні біржових операцій. До них відносяться:
До інших елементів організаційно-технічної інфраструктури відносять: торговельно-промислові палати, торгові доми, ярмарки, транспортні комунікації та зв’язок.
Торговельно-промислові палати – комерційні організації, головним завданням яких є сприяння розвитку економічних і торгівельних зв’язків із партнерами зарубіжних країн. Вони є юридичними особами і здійснюють надання цільових інформаційних послуг.
Торговий дім – торговельна фірма, яка закуповує товари у виробників або оптовиків і перепродує їх всередині своєї держави або за її межами. Торгові доми здійснюють операції за свій рахунок, проте можуть виконувати токож функції комісіонера як для вітчизняних, так і зарубіжних підприємців, торговельних організацій та окремих осіб.
Ярмарки – надзвичайно важливий елемент ринкової інфраструктури. Вони бувають всесвітні, міжнародні, регіональні, національні та місцеві. Свого часу ярмарки відігравали важливу роль в економічному житті країн Західної Європи. З розвитком суспільного виробництва, розширенням торговельно-обмінних операцій, посиленням конкуренції з центрів привозу великих партій наявного товару ярмарки перетворилися на ярмарки-виставки зразків товарів, які можна замовляти.
Ярмарки – це торги, ринки товарів, які періодично організовують у певному визначеному місці, це виставка зразків товарів широкого вжитку і (або) устаткування, транспортних засобів, засобів зв’язку, ноу-хау, де експоненти укладають угоди в національному та міжнародному масштабі.
Транспортні комунікації. Транспорт (від лат. transporto – переношу, переміщую, перевожу) – одна з найважливіших галузей виробничої інфраструктури. Транспорт класифікують:
1) за сферами використання – загального користування, відомчого користування (внутрішньовиробничий, внутрішньобудівельний, внутрішньозаводський, внутрішньопортовий), особистого користування;
2) за видами перевезень – пасажирський, вантажний;
3) за видами транспортних засобів – залізничний, морський, річковий, автомобільний і авіаційний, електронний (лінії електропередач), а також міський електротранспорт, у тому числі метрополітен.
Усі види транспорту об’єднані в єдину транспортну систему України (ЄТС). ЄТС – сукупність шляхів сполучення, перевізних засобів, технічних пристроїв та механізмів, засобів управління та зв’язку, обладнань усіх видів транспорту, які об’єднані системою технологічних, технічних, інформаційних, правових та економічних відносин, що забезпечують задоволення потреб народного господарства у перевезеннях вантажів та пасажирів. Транспорт бере участь у виробництві продукції двічі і впливає на її собівартість, а отже на ефективність виробничого процесу. По-перше, коли продукція створюється, транспорт доставляє обладнання і устаткування, сировину та енергоресурси і впливає на початкову собівартість. По-друге, коли транспорт завершує процес матеріального виробництва і доставляє готову продукцію до споживача. Отже, транспорт виступає як складова та невід’ємна частина виробничих сил, яка об’єднує всі галузі економіки та регіони України в єдину господарську систему.
Транспорт створює умови для нормального процесу розширеного відтворення, розвитку всіх галузей, раціонального розміщення виробничих сил по всій території країни, підвищення рівня використання матеріальних, трудових та грошових ресурсів та в цілому ефективності суспільного виробництва.
Як галузь виробничої інфраструктури транспорт має багато особливостей, які необхідно враховувати під час аналізу процесів, що відбуваються в цій галузі. До найважливіших можна віднести:
1. Транспорт як галузь матеріального виробництва самостійно не створює нових матеріальних цінностей, але бере участь у процесі виробництва. Інакше кажучи, якщо транспорт не забезпечить обов’язкового пересування продукту зі сфери виробництва до сфери споживання, то це рівнозначно тому, що виробництво продукту не відбулося, бо потреби в ньому не будуть задоволені. Транспортні процеси не можна зберігати та накопичувати, тому що продукцією транспорту є саме переміщення вантажів та пасажирів.
2. Інша особливість транспорту – динамічність його засобів. У будь-якій галузі промисловості основні засоби виробництва нерухомі і виробляють свою продукцію, не залишаючи меж підприємства. На транспорті ж основна частина засобів виробництва – рухомий склад, який виконує свою роботу, пересуваючись із пункту відправлення вантажів у пункт призначення.
3. У процесі виробництва транспортної продукції (на відміну від промисловості) вона економічно відособлена від предметів праці (вантажі та пасажири, що переміщуються). Здійснюючи необхідне переміщення сировини та готової продукції, транспорт збільшує їх споживну вартість, суспільну корисність. Формування транспортної мережі, її видова структура, густота шляхів сполучення визначається галузевою структурою національного господарства, його виробничою спеціалізацією, територіальною організацією, густотою населених пунктів, особливостями історичного розвитку, природними умовами, а також економіко-географічним положенням території країни або її регіонів.
Україна має надзвичайно сприятливі передумови для формування і розміщення транспортної мережі. Зокрема, галузева структура національного господарства та його територіальна організація, рівнинний рельєф, вигідне економіко-географічне положення визначили розвиток і розміщення залізничного, автомобільного, трубопровідного транспорту.
Формування та розвиток транспортної системи – складний економічний процес, який відбувається під дією об’єктивних закономірностей та залежить від соціально-економічних, історичних та природних чинників. Великий вплив на транспорт справляє промисловість. Безпосередньо з транспортом пов’язані зовнішня та внутрішня торгівля. Великий вплив на формування транспортно-економічних зв’язків справляють галузі спеціалізації України.
У формуванні транспортної системи України важлива роль належить нафтовидобувній і нафтопереробній промисловості. Виникла потреба в розвитку мережі трубопроводів для перегонки сирої нафти та нафтопродуктів, а також розвитку залізничного транспорту для її транспортування. Окрім того, переорганізація України на отримання нафти з країн Близького Сходу вимагає розвитку танкерного флоту й будівництва терміналів для зберігання нафти. Роль агропромислового комплексу і перш за все сільського господарства, у формування транспортної системи визначається рівнем розвитку та спеціалізацією сільськогосподарського виробництва.
Великий вплив на обсяги та структуру перевезень мають зовнішньоекономічні зв’язки України. Набуття Україною незалежності привело до зміни транспортно-економічних зв’язків. У продуктообміні за багатьма видами вантажомістких товарів Україна переорієнтувалась на європейські країни, що викликає необхідність реконструкції транспортної системи України. Розвиток туризму, а також ділових зв’язків населення України значно збільшив обсяг пасажиропотоків у західному напрямку. Збільшення зв’язків України з європейськими країнами привело до необхідності реконструкції транспортної системи України, проведення комплексу заходів щодо інтеграції транспортної системи України до загальноєвропейської транспортної системи.
На розвиток транспортної системи і формування транзитних вантажопотоків через територію України великий вплив здійснює створення мережі міжнародних транспортних коридорів. Міжнародний транспортний коридор передбачає використання залізничного, автомобільного та водного видів транспорту. Ці шляхи сполучення виконують роль не тільки головної з’єднувальної ланки між багатьма державами світу, вони також є альтернативою всієї транспортної мережі України, зокрема для перевізників, які працюють на внутрішньодержавних маршрутах. Передбачається, що мережею міжнародних транспортних коридорів буде здійснюватися близько 50% усіх внутрішніх перевезень. Цьому сприяє зручне їх географічне положення, велика пропускна спроможність, наявність пунктів сервісу та кращій технічний стан.
Аналіз сучасного стану і функціонування транспорту в Україні показує, що головними проблемами для всіх видів транспорту є:
Зв’язок – галузь народного господарства, яка забезпечує передання і отримання інформації (повідомлень) поштовим, телеграфним, радіо-, телефонним та іншими способами. Обслуговує всі галузі матеріального виробництва, управління і оборону держави, слугує для задоволення побутових і культурних потреб населення. Рівень розвитку засобів зв’язку цілком залежить від розвитку продуктивних сил. Недостатній рівень розвитку засобів зв’язку призводить до зниження темпів економічного розвитку, гальмує зростання національного доходу та рівня життя населення. Зв’язок є одним з найбільш науко- й капіталомістких складників інфраструктури держави, який відбиває стан економіки. Щоб не стримувати розвиток народного господарства, ця галузь має випереджати його розвиток.
Структурні зміни, що відбуваються у галузі зв’язку, зумовлені як впливом чинників науково-технічного прогресу, так і значним зниженням життєвого рівня населення: за останні 10 років кількість відправлених газет та журналів зменшилась у 8,5 разів, а поштових посилок – у 15 разів. Деяке збільшення грошових переказів та пенсійних виплат в основному пов’язане зі зростанням кількості пенсіонерів в Україні та обслуговування їх саме цією формою послуг.
Згідно з основними світовими тенденціями за останні 15 років частка поштових та телеграфних послуг зменшилась з 43 до 18%, у той час як послуги телефонного зв’язку збільшились з 44 до 73%. Проблеми розвитку зв’язку України полягають, головним чином, у низькій телефонній цільності, фізично зношеному і застарілому обладнанні, в малорозвиненій цифровій первинній мережі, недостатній кількості телевізійних каналів для потреб державного і комерційного мовлення, високій питомій вазі ручної праці в поштовій галузі і низькій якості поштових послуг, територіальних диспропорціях у рівні розвитку галузі індустріальних регіонів та периферії.
Для вирішення питання інформатизації України необхідно провести значні структурні зміни у зв’язку, наслідком яких має стати демонополізація галузі, залучення вітчизняного й зарубіжного приватного капіталу, створення сучасного регульованого ринку телекомунікацій. Для вирішення цього завдання необхідно знайти компроміс між інтересами держави, яка відповідає за інфраструктурні системи життєзабезпечення суспільства, та інтересами приватних власників, що забезпечують надходження інвестицій. Виходячи з аналізу проблем розвитку галузі, основним напрямом реконструкції та розширення ємності мереж є їх цифровізація.
Фінансово-кредитна інфраструктура. Поняття “фінансова інфраструктура” широко використовується у сучасній економічній думці. Взявши до уваги сутність і функції фінансів, їх можна розглядати як складову економічної інфраструктури, бо фінанси існують не самі по собі, а для забезпечення потреб громадян, підприємств, держави і будь-яка фінансова операція пов’язана із суспільним відтворенням. Виходячи з розуміння забезпечувальної ролі фінансів, засад їх функціонування, фінансова інфраструктура характеризується у двох вимірах: по-перше, фінансова інфраструктура – це сукупність елементів, за допомогою яких опосередковуються фінансові відносини, використання яких і забезпечує задоволення потреб суспільного відтворення; по-друге, фінансова інфраструктура закономірно може розглядатись як сукупність елементів, що забезпечують функціонування фінансів як суспільного інституту в інституціональному, управлінському зрізах. Оскільки обидва виміри фінансової інфраструктури тісно взаємозв’язані, то її можна розглядати як єдине цілісне явище.
Фінансова інфраструктура є складним, багатоаспектним явищем, тому її важливо аналізувати не тільки через характеристику складу суб’єктів, а й через аналіз набору засобів, що вони використовують. Організаційна фінансова інфраструктура являє собою сукупність відповідних організаційних структур, які забезпечують функціонування фінансів як в окремих сегментах фінансової системи, так і поза нею. Вона включає три складові: управлінську, інституційну й обслуговуючу. Управлінська фінансова інфраструктура представлена сукупністю фінансових органів. Інституційна фінансова інфраструктура представлена сукупністю фінансових інституцій, що функціонують на фінансовому ринку та ринку фінансових послуг, виконуючи функції щодо мобілізації, переміщення та інвестування ресурсів. Обслуговуюча фінансова інфраструктура включає тих суб’єктів, які виконують функції організаційних посередників на фінансовому ринку (біржі, брокерські й дилерські контори та ін.).
Інструментальна фінансова інфраструктура являє собою сукупність фінансових інструментів, які використовуються суб’єктами організаційної інфраструктури в їх діяльності. Оскільки напрями і сфери діяльності окремих суб’єктів, їх завдання, повноваження і функції істотно різняться, то мають місце й відмінності у використовуваних ними інструментах.
Інституційна фінансова інфраструктура (фінансові інститути):
I. Організаційна фінансова інфраструктура:
1. Нефінансовий сектор:
Фінансові служби підприємств і управлінських структур
2. Фіскальний сектор:
Міністерство фінансів
ДПА (Державна податкова адміністрація)
Державне казначейство
Контрольно-ревізійна служба
Рахункова палата
Пенсійний фонд
Дирекції фондів соціального страхування
ДКЦПФР (Державна Комісія з цінних паперів та фондового ринку)
Державна комісія з регулювання ринку фінансових послуг
II. Управлінська фінансова інфраструктура:
Страхові компанії
Недержавні пенсійні фонди
Національний банк
Комерційні банки
Небанківські кредитні установи
Лізингові компанії
Факторингові компанії
Інститути суспільного інвестування
Компанії з управління активами
III. Обслуговуюча фінансова інфраструктура:
1. Організаційні посередники:
Фондові біржі Брокерські контори
Валютні біржі Дилерські контори
Реєстратори Депозитарії
2. Послуги фінансової діяльності:
Аудиторські фірми Інформаційні агентства
Рейтингові агентства Ріелтерські контори
Консалтингові фірми Фінансова аналітика
Бюро кредитних історій
IV. Інструментальна фінансова інфраструктура
Податки і збори
Внески і відрахування
Позики
Грошова емісія
Державні трансферти
Державні інвестиції
Пенсії
Допомога
|
|
|
Страхові внески |
Деривативи |
|
Страхове відшкодування |
Векселі |
|
Пенсії |
Неекономічні агенти |
|
Допомога |
Умови торгівлі |
|
Депозити |
Лістинг |
|
Кредити |
Котирування |
|
Лізинг |
Фондові індекси |
|
Факторинг |
Неекономічні агенти |
|
Франчайзинг |
Інформаційні збірники |
|
Акції |
Рейтинги |
|
Облігації |
Аналітичні огляди |
Визначимо сутність й основні функції деяких складових фінансово-кредитної інфраструктури.
Фондова біржа – організований ринок цінних паперів, що виконує функцію мобілізації грошових засобів для довгострокових інвестицій в економіку та для фінансування державних програм. Аналізуючи динаміку фондових бірж в Україні, слід зазначити, що в останні роки спостерігається стабільність, так у 2007, 2008 роках їх кількість залишалася незмінною – 17. На початок 2009 року мало місце зростання фондових бірж на 11,76%, за даними Держкомстату на березень 2009 року в Україні їх зареєстровано 19.
Розрізняють первинний і вторинний ринки цінних паперів. На первинному ринку цінних паперів відбувається розміщення щойно випущених цінних паперів. Емітентами можуть бути: державні органи влади різних рівнів, підприємства, організації, іноземні юридичні особи. Вторинний ринок цінних паперів забезпечує перепродаж раніше випущених цінних паперів через фондову біржу і позабіржовий оборот. Громадяни та юридичні особи, що купують цінні папери від свого імені й за свій рахунок, є інвесторами.
Розпродаж акцій – це вільний маневр бірж, диверсифікація фінансових надходжень і можливість нагромаджувати значний обсяг інвестицій.
Цінні папери – документи, що виражають майнові (боргові) зобов’язання. Розглянемо основні види цінних паперів. Акції (від лат. аction – дія, дозвіл) – цінні папери, випущені акціонерними товариствами, які засвідчують вкладення певної кількості капіталу і дають право їхньому власникові на отримання певного доходу (дивіденду) з прибутку акціонерного товариства. Акції класифікують:
Облігація (від лат. оbligo – зобов’язання) – документ, що засвідчує передачу грошей у борг на певний строк з правом отримання щорічного фіксованого доходу та зобов’язання про повернення суми боргу у визначений строк.
Вексель (від лат. wechsel – розмін) – письмове боргове зобов’язання за встановленою законом формою, яке видається позичальником (боржником, векселедавцем) кредитору (векселеотримувачу), що надає останньому право вимагати від боржника повернення зазначеної у векселі суми в певний строк.
Варрант – цінний папір, що випускається разом з облігацією чи привілейованою акцією і дає її власникові право на додаткові пільги у визначений час.
Ваучер – майновий купон, що видається в процесі приватизації державного майна для придбання акцій підприємств, які підлягають приватизації.
Сертифікат (депозитний) (від лат. сertum, що означає “правильно” та facio – “роблю”) – фінансовий документ, випущений банком, який засвідчує наявність грошового депозиту і зобов’язання виплатити цю суму тримачеві сертифіката у певний строк. Це цінний папір на пред’явника. Процент за депозитні сертифікати сплачується щорічно або одночасно із погашенням боргу.
Коносамент (від франц. сonnaissement, від connaitre – знати, розуміти) – розписка, що видається агентом транспортного підприємства (судна, літака тощо) відправникові вантажу, яка засвідчує прийняття вантажу для перевезення і зобов’язання видати його в пункті призначення тримачеві коносаменту. Передача коносаменту здійснюється за правилами передачі цінних паперів (іменний, ордерний або на проявника) і рівнозначна передача самого вантажу.
Фондова біржа у формі акціонерного товариства являє собою об’єднання капіталів, створене шляхом випуску акцій, які є документом “на пред’явника”, котуються і можуть вільно переходити від однієї особи до іншої. Акціонерне товариство утворюється на основі статуту, розробленого її засновниками й узаконеного державним правовим актом. Статутом передбачено максимальну суму (статутний капітал), на яку можуть випускатися акції, та їх номінальну вартість. Акціонерні товариства – біржі виконують роль барометра економічного життя. Біржові операції мають на меті не тільки індивідуальне збагачення власників акцій (йдеться про власників контрольного пакета), а й утвердження цього як структурного різновиду ринку. При жорстокій конкуренції між фондовими біржами власники акцій виявляються “приреченими” на спільність економічної долі.
Купівля-продаж цінних паперів, облігацій, акцій на фондовій біржі здійснюється через відпрацьований тривалою практикою механізм. Залежно від попиту й пропозиції на них встановлюється біржовий курс. У теперішніх умовах для системи діяльності фондових бірж характерні такі відмітні риси. По-перше, розпочався процес включення в систему їхньої діяльності Internet, що вносить до неї принципово нові можливості. По-друге, на межі ХХ – ХХІ cт. розгорнувся процес об’єднання провідних торгових бірж різних країн, що веде до утворення нових монополістичних гігантів.
Валютна біржа – біржа, яка здійснює на регулярній та впорядкованій основі купівлю-продаж іноземної валюти за ринковими цінами. Біржовим валютним товаром є валюта і золото. Курс, який встановлюється на біржі, називають офіційним курсом. Він лежить в основі розрахунків комерційних банків з клієнтами. У роботі валютної біржі беруть участь представники держави.
Страхова компанія – комерційна, фінансово-кредитна організація, що ставить за мету отримання прибутку від здійснення страхових операцій.
Страхові компанії здійснюють заходи, спрямовані на повне або часткове відшкодування застрахованим фірмам збитків, яких вона зазнала за непередбачених обставин: внаслідок стихійного лиха, аварії, невиконання зобов’язань збанкрутілими контрагентами тощо. Вони прагнуть залучити якомога більше клієнтів (фізичних і юридичних осіб), між якими й розподіляють суми відшкодувань збитків. Такі компанії нівелюють та зменшують подібні труднощі й ускладнення, що можуть трапитися в кожного з клієнтів. Страхові компанії нейтралізують економічний ризик фізичних та юридичних осіб, покривають непередбачені збитки.
Державно-регуляторна інфраструктура України включає: законодавче регулювання ринкових відносин; біржі праці (служби зайнятості); ліцензування; оподаткування; митну систему; державні фонди сприяння ділової активності тощо.
Біржа праці – державна структура, яка опосередковує стосунки між роботодавцями і найманою робочою силою. Функції служби зайнятості:
Ринок робочої сили – це ринок особливого роду, його державне регулювання є об’єктивною необхідністю. Основними напрямами державного регулювання його є:
Поряд із сприянням працевлаштуванню, до основних напрямів державного регулювання ринку праці відносять соціальне страхування. Фонд зайнятості створюється за рахунок обов’язкових внесків як фірм, так і самих найманих працівників. З цього фонду виплачуються допомога з безробіття та інша матеріальна допомога. Питаннями зайнятості й безробіття безпосередньо займаються державні й недержавні служби зайнятості. Для України актуальною є організація та розповсюдження недержавних служб зайнятості. За відсутності чіткої стратегії розвитку національного ринку праці, соціально спрямованої економічної політики у сфері трудових відносин, функціонування та розвиток інфраструктури ринку праці набуває рис стихійності й частково має неконтрольований характер.
Основними тенденціями розвитку інфраструктури ринку праці в Україні на сьогодні є подальша комерціалізація ланок освіти, зростання вартості освітніх послуг, стихійність розвитку сегмента посередників ринку праці з просування товару “робоча сила”, низький рівень оплати праці в країні, високі показники безробіття, інституційний хаос (асинхронність запровадження інституційних регуляторів ринку праці), нерозвиненість вітчизняних інфраструктурних ланок недержавного соціального та пенсійного забезпечення, напівлегальна діяльність представництв фірм держав-нерезидентів тощо. Очевидним є недорозвиненість інституційних і соціально-захисних елементів інфраструктури ринку праці, елементів соціального забезпечення і ланок соціальної адаптації безробітних. Відчувається нестача посередників державної форми власності, які б забезпечували моніторинг, аналіз, планування, та координацію діяльності суб’єктів ринку праці, у тому числі інформаційне забезпечення їх діяльності для реалізації державної політики й стратегії у сфері формування, розподілу, використання та розвитку трудових ресурсів України.
Основними напрямками вдосконалення функціонування інфраструктури ринку праці мають стати умови, за яких будуть надані переваги розвитку системи інфраструктурних ланок порівняно з темпами розвитку структурних елементів ринку праці, перерозподіл коштів на користь сфери послуг відповідного сектора економіки, до якого належать елементи інфраструктури. Важливим є прийняття соціально-економічних концепцій в контексті розвитку інфраструктури ринку праці в Україні, які базуватимуться на визначенні пріоритетних напрямків розвитку інституціональних складових. Зважаючи на те, що інфраструктура ринку праці та її інститути в Україні продовжують формуватися і удосконалюватися, необхідна державна програма її стратегічного розвитку.
Податкова політика держави формується через податковий механізм, що являє собою сукупність організаційно-правових норм і методів управління оподаткуванням. Держава надає податковому механізму країни юридичну форму шляхом прийняття відповідного податкового законодавства та його регулювання. Важливою складовою податкового механізму виступає податкова система. Податкова система України включає велику кількість різних податків, зборів, платежів, які класифікуються за допомогою різних критеріїв (залежно від об’єкта оподаткування; залежно від органу, що стягує податки і розпоряджається сумою податків; залежно від того, як стягується податок відносно прибутку).
При аналізі податкової політики у сучасних умовах актуальним є не тільки питання про кількість існуючих податків, але й питання про те, який податок є основним й головним податковим важелем впливу на економіку. Незважаючи на те, що система оподаткування має древні корені й досвід людства в цій сфері, й сьогодні не вщухають спори про те, як удосконалити цю систему і якими повинні бути рівні максимальних податкових ставок і загальний рівень оподаткування (більшість вважає, що оптимальною є податкова ставка на рівні 30% (виходячи з аналізу кривої Лаффера, американського економісту, який наприкінці 70-х років ХХ століття розробив модель, яка отримала назву “Крива Лаффера”).
Митна система як елемент ринкової інфраструктури також відіграє важливу роль у функціонуванні трансформаційної економіки.
Науково-дослідне й інформаційне забезпечення включає: науково-дослідні установи з вивчення ринкових проблем; консалтингові компанії; інформаційні центри й агентства; рекламні агентства; спеціальні навчальні заклади; юридичні контори тощо.
Консалтингові фірми надають послуги суб’єктам економіки з питань:
Аудиторська фірма – це незалежна висококваліфікована організація, яка на замовлення контролює і аналізує фінансову діяльність підприємств і організацій різних форм власності, їхні річні бухгалтерські звіти й баланси. Вона здійснює консультування з питань бухгалтерського обліку та контролю фінансової діяльності щодо проведення господарсько-фінансових ревізій; управління через систему обліку; готує висновки щодо достовірності фінансового звіту фірм, які підлягають аудиторському контролю. Свої послуги аудиторські фірми здійснюють за вказівкою державних органів або на замовлення підприємств і організацій. Аудиторським фірмам надаються для контролю й аналізу всі потрібні документи бухгалтерської звітності. За результатами перевірки, якщо вони виявилися позитивними, господарським суб’єктам видається свідоцтво про достовірність їхнього продекларованого фінансового стану. Такий контроль здійснюється з метою зменшення економічного ризику при укладанні відповідних фінансових угод з даними суб’єктами або при підозрі на можливе банкрутство чи приховування тіньових операцій, тобто таких, що функціонують поза правовими нормами, за межами державних законів, на так званому чорному ринку.
Інформаційні центри й агентства, рекламні агентства, навчальні заклади з вивчення ринкових відносин, як елементи інфраструктури, сприяють науково-дослідному та інформаційному забезпеченню трансформаційного розвитку економіки України і відіграють значну роль.
Отже ринкова інфраструктура є важливим і складним структурним утворенням ринкової економіки. Від того, наскільки добре вона розвинута, залежить, у кінцевому підсумку, ефективність функціонування економіки. Ринкова інфраструктура через свої елементи виконує такі функції: здійснює правове й економічне консультування підприємців і захист їх інтересів у державних і приватних структурах; забезпечує фінансову підтримку, кредитування, включаючи лізинг, аудит, страхування нових господарських формувань тощо; сприяє матеріально-технічному забезпеченню і реалізації продукції підприємств; регулює рух робочої сили; створює необхідні умови для ділових контактів підприємців; здійснює маркетингове, інформаційне та рекламне обслуговування, що в кінцевому результаті забезпечує більш швидкий рух товарів і послуг від виробника до споживача.
Крім загальної інфраструктури, яка обслуговує весь обсяг ринкових відносин, існує спеціалізована інфраструктура, яка забезпечує ефективне функціонування окремих ринків: товарів, капіталів, праці та ін. Так, ринок капіталу обслуговують фондові біржі, страхові й аудиторські компанії, брокерські контори, комерційні банки, інноваційні фонди, інвестиційні фонди регіонального регулювання, страховий нагляд, інспекції з контролю за цінними паперами, валютні біржі; ринок товарів – товарні біржі, торговельні дома й торгово-посередницькі фірми, комерційні центри бізнесу, лізингові компанії, аукціони, ярмарки; державні резерви праці – біржі праці, центри підготовки кадрів, державні фонди сприяння зайнятості, підприємництва, пенсійні фонди, фонди зайнятості. До інфраструктурних ланок функціонування позичкового капіталу також входять страхові компанії і пенсійні фонди, а також всілякі інвестиційні компанії, фінансові компанії, спеціалізовані фонди, тобто всі ті, хто бере участь у формуванні і функціонуванні позичкового капіталу.
Таким чином, функціонування ринку, що об’єднує інтереси людей, які ніколи не бачили один одного, забезпечує виробництво саме того, що потрібно, безпосередньо не опитуючи при цьому кожного споживача, досконало розподіляє ресурси і неупереджено ставиться до людей, незалежно від їхнього рангу, безпосередньо залежить від розвитку інфраструктури. Саме інфраструктура забезпечує життєдіяльність, стійкість, інформаційне та наукове забезпечення, страховий та правовий захист суб’єктів ринку. Функціонування і дієздатність усіх елементів ринкової інфраструктури є важливою і необхідною умовою реальної трансформації економіки будь-якої країни, в тому числі й України. Розвиток інфраструктури вимагає відповідного законодавства, юридичних гарантій, дійового механізму й матеріально-фінансового забезпечення. Держава, значною мірою впливаючи на стан конкурентного середовища, перебираючи на себе виконання таких функцій, які ринок відмовляється виконувати, розробляє спільні для всіх суб’єктів господарювання правила гри, слідкує за їх дотриманням та створює механізми, що регламентують відповідальність тих, хто порушує законодавчо встановлені правила гри на ринку.
План практичного заняття 6
Питання для обговорення
Практичне завдання
На основі вихідних даних (див. додаток А) розрахуйте:
Таблиця 6.1
Дані для розрахунку:
|
№ з/п |
Показники / Роки |
2000 |
2001 |
2002 |
2003 |
2004 |
2005 |
2006 |
2007 |
2008 |
2009 |
|
1 |
ВВП ном., млн. грн. |
||||||||||
|
2 |
∆ ВВП ном., % |
||||||||||
|
3 |
Індекс рівня цін, % |
||||||||||
|
4 |
ВВП скориг., млн. грн. |
||||||||||
|
5 |
∆ ВВП скориг., % |
Тема 7. Державність та державне управління економікою
7.1. Державне регулювання економіки: поняття, необхідність, функції.
7.2. Об’єкти и суб’єкти ДРЕ.
7.3. Поняття методології ДРЕ.
7.4. Економічна політика і державне регулювання.
7.1. Державне регулювання економіки: поняття,необхідність, функції
Роль держави у становленні та регулюванні економічної системи країни велика. Зокрема, це зумовлено тим, що лише держава здатна надати діяльності людей цілеспрямований, організований характери. Для визначення ролі держави в економіці використовуються різні терміни: “державне втручання”, “державне управління”, “державна економічна політика”, “державне регулювання економіки” та ін. Всі вони взаємопов’язані та характеризують відносини держави з суспільством.
Регулювання економіки з боку держави повинно полягати у впливі органів влади та управління на економічні процеси з метою підтримання їх на певному рівні, подолання несприятливих явищ. При цьому, якщо у централізованій економіці регулювання здійснюється завдяки використанню директивних методів, то в ринковій економіці – шляхом використання, в основному, ринкових регуляторів.
У більшості країн з розвиненою економікою активне державне регулювання здійснюється саме в тих сферах, де ринкові механізми не забезпечують досягнення пріоритетних стратегічних цілей, це, наприклад, охорона здоров’я, медицина, освіта, наука, культура, виробництво товарів першої необхідності.
Таким чином, державне регулювання економіки (ДРЕ) за своєю сутністю – це форма цілеспрямованого впливу держави (законодавчих, виконавчих та контролюючих органів) на соціально-економічні процеси, що відбуваються у суспільстві, спрямована на досягнення цілей та пріоритетів державної соціально-економічної політики.
Говорячи про необхідність втручання держави в економіку, слід відмітити, що така діяльність зумовлена, зокрема:
З огляду на це діяльність держави може бути підтримуючою, компенсаційною та регулюючою.
Підтримуюча діяльність держави (підтримка функціонування ринку) передбачає: правове забезпечення ринкової діяльності, створення ринкової та виробничої інфраструктури, підтримання конкурентного середовища.
Компенсаційна діяльність держави покликана компенсувати недоліки та негативні наслідки функціонування ринку шляхом проведення антимонопольних та екологічних заходів, організації системи захисту для непрацездатних та малозабезпечених верств населення, боротьби з безробіттям.
Регулююча діяльність держави передбачає регулювання економічних і соціальних відносин з метою реалізації певних цілей.
Функції державного регулювання економіки досить різноманітні, їх вибір залежить від соціально-економічного і політичного рівня розвитку держави, компетенції органів державного регулювання, рівня розвитку ринкового господарства, моделі розвитку національної економіки.
Основними функціями державного регулювання економіки є:
У період розвитку ринкових відносин до цих функцій додаються такі:
Економічні функції держави визначають не лише необхідність, але й мету державного регулювання.
7.2. Об’єкти та суб’єкти державного регулювання економіки
З визначення поняття ДРЕ випливає, що об’єктом державного регулювання економіки у широкому розумінні цього слова є економіка держави та соціально-економічні процеси, що відбуваються в ній.
У вузькому розумінні цього слова об’єктами ДРЕ є ті умови, процеси, відносини, елементи та сектори народного господарства, функціонування яких ринковий механізм не забезпечує взагалі або забезпечує незадовільно.
Конкретними об’єктами ДРЕ є: економічний цикл, структура економіки, інвестиційна діяльність, грошовий обіг, інфляція, оточуюче середовище, блок соціальних проблем (зайнятість, доходи населення, соціальний захист, підготовка та перепідготовка кадрів) та інші.
За рівнем задач та проблем, що вирішуються, прийнято класифікувати об’єкти ДРЕ на:
Суб’єктом державного регулювання економіки, як це видно з визначення цього поняття, є держава та її інституційні органи.
Але економіка регулюється не лише державою, тому прийнято говорити про суб’єкти регулювання економіки взагалі. З цієї точки зору, говорячи про суб’єкти регулювання економіки, прийнято виділяти носіїв, виразників та виконавців господарських інтересів. Носії: соціальні групи, робітники, власники підприємств, фермери, управлінці, інші, що мають свої власні інтереси, обумовлені їх соціально-економічним статусом, а також належністю до певного виду діяльності, регіону тощо. Виразниками господарських інтересів у ринковій економіці є об’єднання, асоціації, профспілки, політичні партії та інші. Виразником господарських інтересів є органи центральної та місцевої влади, а також національний банк.
7.3. Поняття методології ДРЕ
Під методологією державного регулювання прийнято розуміти сукупність вимог, що висуваються до впливу органів державної влади на соціально-економічні процеси. Вона включає підходи, принципи, форми впливу держави на соціально-економічний розвиток країни та формує логіку ДРЕ. Логіка ДРЕ характеризує послідовність заходів держави, необхідних для управління соціально-економічним розвитком країни та передбачає:
Мета – це те, на що “спрямовані зусилля та ресурси”. У процесі державного регулювання економіки зусилля держави спрямовані на виконання економічних функцій ДРЕ, а також на ліквідацію проблем, що виникли у суспільстві. Виділяють генеральну мету, а також цілі, що підпорядковані генеральній. У сукупності всі цілі разом утворюють, так зване “дерево цілей”.
Визначившись з метою, визначають задачі ДРЕ, тобто ті умови, які повинна створити держава для досягнення поставленої мети, іншими словами задачі ДРЕ – це способи досягнення мети. Наприклад, для підвищення рівня зайнятості населення трудових ресурсів, як одну з найважливіших цілей державного регулювання, держава може визнати створення умов для розвитку малого та середнього бізнесу. У свою чергу, створення сприятливих умов для розвитку малого бізнесу передбачає активне використання податкових пільг, надання субсидій підприємцям, що працюють у даному виді бізнесу та інше. Лише після того, як визначені мета та задачі, формуються необхідні ресурси, прогнозуються ризики та наслідки управлінських рішень.
Державне регулювання економіки базується на певних правилах, тобто принципах державного регулювання. Найважливішими методологічними принципами ДРЕ прийнято вважати такі: пріоритетності права над економікою; оптимального поєднання адміністративно-правових та економічних важелів впливу; адекватності впливу на соціально-економічні процеси; системності державного впливу; справедливості державного регулювання; стабільності; ефективності впливу на соціально-економічні процеси.
Для виконання економічних функцій та поставлених цілей держава використовує різноманітні форми державного регулювання економіки. Форми впливу держави на соціально-економічний розвиток країни проявляються через економічну політику держави.
7.4. Економічна політика і державне регулювання
Економічна політика держави – це система соціально-економічних ідей, цілей розвитку країни, основні завдання, засоби їх досягання, а також діяльність органів державної влади й управління щодо їх реалізації. Економічна політика держави повинна бути гнучкою, твердою і стабільною, створювати сприятливі умови для розвитку всіх господарських одиниць. Економічна політика держави реалізується у формі антициклічної (антикризової), структурної, амортизаційної, інвестиційної, науково-технічної, цінової, фіскальної, зовнішньоекономічної, соціальної, екологічної, регіональної політики.
Антициклічна – спрямована на підтримку певних стабільних темпів економічного зростання (регулювання макроекономічної кон’юнктури).
Структурна передбачає формування сучасної прогресивної і ефективної структури національної економіки.
Амортизаційна покликана заохочувати нагромадження капіталу, яке у майбутньому стане основою розширення й оновлення виробництва.
Інвестиційна регулює капіталовкладення з метою структурної перебудови виробництва, його технічного та технологічного оновлення і модернізації.
Науково-технічна та інноваційна політики держави спрямовані на розвиток науки й техніки, забезпечення стратегічних наукових і технологічних проривів, впровадження результатів НТП у виробництво.
Цінова – вплив держави на ціни й ціноутворення з метою приборкання інфляції, стимулювання модернізації виробництва, посилення конкурентноздатності вітчизняних товарів на світовому ринку.
Фіскальна (бюджетно-податкова) визначає механізм часткового вилучення доходів суб’єктів господарювання для формування державного бюджету.
Грошово-кредитна передбачає державне забезпечення економіки країни необхідною кількістю грошей, регулювання грошового та кредитного ринків.
Зовнішньоекономічна охоплює різні аспекти зовнішньої торгівлі, контроль за міграцією капіталів, робочої сили, підтримку вітчизняного підприємництва за кордоном тощо з метою усунення диспропорцій платіжного балансу та досягнення зовнішньоекономічної рівноваги.
Соціальна зосереджена на формуванні ефективних соціально-економічних умов життя всіх членів суспільства, регулюванні відносин між соціальними групами, формуванні економічних стимулів для участі у виробництві, забезпеченні ефективної зайнятості населення, створенні соціальних гарантій і умов для підвищення добробуту населення.
Регіональна забезпечує збалансований і комплексний розвиток окремих територій країни, виходячи із загальнодержавних та регіональних інтересів, шляхом використання абсолютних та відносних переваг регіонів.
Екологічна спрямована на забезпечення екологічної рівноваги, охорону навколишнього середовища, створення безпечних умов життя громадян.
План практичного заняття 7
Питання для обговорення
Практичне завдання
На основі вихідних даних (див. додаток А) розрахуйте:
Таблиця 7.1
Дані для розрахунку:
|
№ з/п |
Показники / Роки |
2000 |
2001 |
2002 |
2003 |
2004 |
2005 |
2006 |
2007 |
2008 |
2009 |
|
1 |
ВВП ном., млн. грн. |
||||||||||
|
2 |
Первісна вартість основних засобів на кінець року, млн. грн. |
||||||||||
|
3 |
ВВП в цінах базового року, млн. грн. |
||||||||||
|
4 |
Вартість основних засобів на кінець року в цінах базового року, млн. грн. |
||||||||||
|
5 |
Темпи приросту ВВП в цінах базового року, % |
||||||||||
|
6 |
Темпи приросту вартості основних засобів в цінах базового року, % |
||||||||||
|
7 |
Фондовіддача |
У сучасній мові слово “демократія” має кілька значень. Його перше, основне, значення пов’язане з походженням цього терміна. “Демократія” перекладається з давньогрецької як “народовладдя”, або, використовуючи визначення американського президента Лінкольна, зазначимо що це “правління народу, вибране народом і для народу”. Похідним від етимологічного розуміння слова “демократія” є більш широке друге його трактування як форми устрою будь-якої організації, основаної на рівноправній участі її членів в управлінні й прийнятті рішень за більшістю. У цьому розумінні говориться про партійну, профспілкову, виробничу й навіть сімейну демократію. Демократія в широкому значенні може існувати всюди, де є організація, влада й управління.
З етимологічним розумінням слова “демократія” пов’язані також й інші значення цього терміна. У третьому значенні “демократія” розглядається як оснований на певній системі цінностей ідеал суспільного устрою й відповідний йому світогляд. До числа складових цього ідеалу цінностей відносяться свобода, рівність, права людини, народний суверенітет і деякі інші. У четвертому значенні “демократія” розглядається як соціальний і політичний рух за народовладдя, здійснення демократичних цілей та ідеалів. Цей рух виник в Європі під прапором боротьби з абсолютизмом за звільнення й рівноправність і у ході історії поступово розширив діапазон своїх цілей і учасників. Сучасні демократичні рухи є надзвичайно різноманітними: соціал-демократи, християнські демократи, ліберали, нові соціальні й інші рухи.
Можна виділити такі характерні риси демократії:
Ці вимоги є мінімальними умовами, що дозволяють говорити про наявність демократичної форми правління в тій або іншій країні. Однак реальні політичні системи, основані на загальних принципах демократії, досить істотно відрізняються одна від одної, наприклад антична й сучасна демократії, американська й швейцарська системи та ін. Названі загальні принципи демократії дають можливість виділити основні критерії, що дозволяють розрізняти й класифікувати велику кількість теорій і практичних демократичних моделей і як би вимірювати їх.
Народ як складна спільність людей має певну структуру, складається з конкретних особистостей. Залежно від того, розглядається він як сукупність самостійних, вільних індивідів або як взаємодія різних груп, що дбають у політиці лише про свої, специфічні інтереси, або ж як єдине ціле, суб’єкт, у якого домінують спільні інтерес і воля, концепції й реальні моделі демократії діляться відповідно на індивідуалістичні, плюралістичні (групові) й колективістські. У першому випадку безпосереднім джерелом влади вважається особистість, у другому – група, у третьому – весь народ (нації, клас). Розбіжності в розумінні народовладдя мають фундаментальне значення при побудові реальних політичних систем. Вони визначають, наприклад, глибокі, принципові розходження між класичною ліберальною, сучасною західною й соціалістичною демократіями.
Важливі відмінні риси різних демократичних систем дозволяють виявити четверту загальну ознаку демократії – підпорядкування меншості більшості при прийнятті й реалізації рішень. Таке підпорядкування може не мати меж і поширюватися на будь-які сторони життєдіяльності людини. У цьому випадку це – деспотична демократія. Вона являє собою абсолютну, нічим і ніким не обмежену владу більшості, пов’язану зі змінністю настроїв мас і сваволею. Якщо ж влада більшості вимагає повного підпорядкування особистості й прагне до встановлення над нею постійного всеосяжного контролю, то демократія стає тоталітарною.
Антиподом таких форм правління є конституційна демократія. Вона ставить владу більшості в певні рамки, обмежує її повноваження й функції за допомогою конституції й поділу влади й забезпечує тим самим автономію й волю меншості, у тому числі окремої особистості.
Розглянуті вище й деякі інші риси як параметри демократії утворять як би систему координат, що дозволяє виявляти її найбільш істотні риси й розрізняти її специфічні моделі, типи.
Ліберальна демократія виявилася як би сплавом ліберальної ідеї обмеження сваволі влади за допомогою індивідуальних прав і демократичного принципу народного суверенітету. У цілому ж й моделі демократії в її класичному варіанті (XI – початок XX в.) властиві такі характерні риси:
Ці й інші риси ліберальної демократії свідчать, що вона стала великим кроком уперед на шляху основних прав. Водночас ця модель демократії подана у своєму класичному варіанті, вона досить далека від ідеалу народовладдя й обґрунтовано зазнає критики.
Як недоліки класичної ліберальної демократії зазвичай відзначаються:
1. Соціально-класова обмеженість. Подібно античній демократії вона не поширюється на більшість населення: пролетарів, інші нижчі шари, жінок і тому не є владою народу в повному розумінні цього слова.
2. Формальність і, як наслідок, декларативність демократії для бідних, соціально незабезпечених верств населення, її перетворення з народовладдя в змагання грошових мішків. Відсутність впливу демократії на економічні й соціальні процеси веде до поглиблення суспільної нерівності й загострення соціальних конфліктів, не задовольняє інтереси більшості громадян.
3. Обмеженість сфери демократії й політичної участі особистості. Ставка на представницькі органи й лише епізодичну, переважно електоральну політичну активність громадян фактично виводить органи влади з-під контролю мас і перетворює демократію у форму панування політичної еліти.
4. Приниження ролі держави в управлінні суспільством і зміцненні соціальної справедливості. Необхідність економічного й соціального розвитку потребує розширення державного регулювання, проведення активної інвестиційної, податкової й іншої політики. Демократична держава не може обмежуватися роллю “нічного сторожа”, їй необхідно мати право регулювати економічні й соціальні процеси, зміцнювати в суспільстві справедливість і запобігати конфліктам.
5. Надмірний ціннісний індивідуалізм, ігнорування колективної природи людини, її належності до різних соціальних груп. Це перешкоджає суспільній самореалізації особистості, її розвитку, стимулює егоїзм та егоцентризм, що підривають основи держави й суспільства.
Практичною відповіддю на недоліки класичної ліберальної демократії виявилися робочий, соціалістичний, комуністичний та інші рухи, а також нові, багато в чому протилежні лібералізму, демократичні концепції й спроби втілити їх у життя.
Розрізняють такі форми демократії: пряма, плебісцит, представницька.
Пряма демократія передбачає безпосередню участь громадян у процесі підготовки, обговорення , прийняття й реалізації рішень. Такі форми участі поширені при вирішенні питань місцевого значення, а також проблем, що виникають у межах самоуправління, коли від громадян не потрібна будь-яка спеціальна підготовка. Плебісцитна демократія також передбачає відкрите волевиявлення населення, але пов’язана тільки з певною фазою підготовки рішення. Це, наприклад, підтримка або негативне ставлення до прийнятого керівниками держави закону або конкретного рішення (референдуму). Представницька демократія є більш складною формою політичної участі громадян і передбачає опосередковане введення громадян у процес прийняття рішень через представників, які вони обирають в законодавчі або виконавчі органи влади.
Демократія західного зразка сформувалася з ліберальної політичної системи і успадковує її основні організаційні принципи: конституціоналізм, поділ влади, а також такі цінності, як індивідуальна воля, права людини, автономія меншості й т.д. Оцінки й назви сучасної демократії є неоднозначними. Її часто називають плюралістичною, оскільки вона базується на не існуючій раніше різноманітності суспільних інтересів (економічних, соціальних, культурних, релігійних, групових, територіальних та інших) і форм їхнього вираження (політичних партій, асоціацій і об'єднань, суспільних систем, громадських ініціатив і т.д.).
Незважаючи на основну спільність із класичною ліберальною політичною системою, сучасна демократія істотно відрізняється від неї. Її головні особливості визначаються тим, що вона будується на синтезі різних ідей, концепцій і форм організації, намагається поєднати традиційні ліберальні цінності з ідеями, запозиченими у соціалістичного, християнського, комуністичного й іншого рухів, ураховує нові реалії постіндустріального суспільства. У чому ж більш конкретно складається специфіка сучасної демократії?
У найважливішому питанні демократії – розумінні народу – плюралістична теорія демократії займає як би проміжне положення між індивідуалістичними й колективістськими теоріями. Плюралістична концепція виходить із того, що не особистість, не народ, а група є головною рушійною силою політики в сучасній демократичній державі.
Індивід без групи – безжиттєва абстракція. Саме в групі, а також у міжгрупових відносинах формується особистість, визначаються її інтереси, ціннісні орієнтації й мотиви політичної діяльності. Кожна людина – це представник багатьох груп: сімейної, професійної, етнічної, релігійної, регіональної, демографічної й ін. За допомогою групи особистість одержує можливість вираження й захисту своїх інтересів.
Що ж стосується народу, то він не може бути головним суб’єктом політики, оскільки являє собою складне внутрішньо суперечливе утворення, що складається з різноманітних груп, конкуруючих у боротьбі за владу. Призначення демократії – стимулювати різноманітність поглядів, плюралізм у суспільстві, надати всім громадянам можливість поєднуватися, відкрито висловлювати свої інтереси, знаходити за допомогою взаємних компромісів їхню рівновагу, що відображається в політичних рішеннях.
Демократія – це не влада стабільної більшості, оскільки саме вона є мінливою й не монолітною й звичайно складається на основі компромісів між індивідами, а також різними групами і об’єднаннями. Жодна з груп сучасного західного суспільства не здатна монополізувати владу й приймати рішення, не спираючись на підтримку інших суспільних асоціацій. Об’єднавшись, незадоволені групи можуть блокувати небажані рішення, виступаючи тим самим найважливішою соціальною противагою, що стримує тенденції до монополізації влади.
Обмеження в політичних рішеннях інтересів тих або інших груп зазвичай збільшує залучення у політику їхніх членів і тим самим підсилює їх вплив на подальшу політику. У результаті складної конкурентної взаємодії на основі політичних блоків і компромісів у державних рішеннях установлюється динамічний баланс, рівновага групових інтересів. Демократія, таким чином, являє собою форму правління, яка дозволяє різним суспільним групам вільно висловлювати свої інтереси й знаходити в конкурентній боротьбі компромісні рішення, що відображають їх баланс.
Якщо узагальнити різноманітні концепції плюралістичної демократії, то можна виділити такі загальні основні соціально-політичні конструкції:
Демократія має переваги й недоліки, сильні й слабкі сторони. На противагу безоглядному політичному оптимізму, що особливо яскраво виявився, наприклад у СРСР у другій половині 80-х років, коли здавалося, що демократія є щось вище й остаточне, тобто тільки слід її досягти й вся решта додасться, варто визнати, що демократія є не шлях, а “розпуття”, не досягнута мета, а тільки лише “проміжний” пункт. Своїми найширшими можливостями й перспективами демократія начебто б викликала певні очікування, які вона не має сил задовольнити, а своїм духом терпимості й прийняттям всіх думок вона відкрила простір, у тому числі й для дій, що прагнуть її знищити. Іншою вона бути не може, тому що це – її природа, її перевага, однак цим вона могла задовольнити лише деяких, але ніяк не всіх. У людей завжди залишається потреба продовжувати вдосконалювати нескінченно примарний абсолютний ідеал й ніякою політичною системою їх не задовольнити. Тому питання про те, чи може демократія замінитися іншими формами, має ясну відповідь: це траплялося раніше, існує зараз і може відбутися в майбутньому.
Демократія завжди є “розпуття”, тому що вона є система волі, система релятивізму, для якого немає нічого абсолютного. Демократія є порожній простір, у якому можуть розвиватися найрізноманітніші політичні прагнення. Невдоволення, демократією можна трактувати як утому людей від невизначеності, бажання вибрати конкретний привабливий шлях, “стежку” розвитку. Однак важко дати однозначну відповідь на запитання “а чи не повернемося ми зрештою знову на узлісок?” На даний момент ми найбільш схильні погоджуватися з відомим висловленням Черчілля: “демократія – погана форма правління, однак нічого кращого людство поки не придумало”.
Поступове вкорінення сучасної демократії й підвищення її впливу на різні сторони життя привели до того, що в наш час поняття демократії розширилося й стало містити не тільки характерні риси форми політичного правління (від його всенародності до умов участі громадян у самоврядуванні), але також ідеологічні й світоглядні підходи до відносин між людьми, моральні й навіть філософські передумови людського існування в умовах сучасності. Це спонукало політичну науку відрізняти демократію в широкому або ідеальному змісті від її політичної, переважно інституціональної основи. Найбільш послідовно, мабуть, таке розрізнення проводив В. Даль, який користувався в першому змісті словом “демократія” й запропонував використовувати для позначення інституціональних рішень слово “поліархія” (polyarchy). Воно дослівно перекладається як “багатовладдя, правління багатьох” і для древніх еллінів, скоріше, мало негативний відтінок, пов’язаний з розбродом і неузгодженістю правління. У наш час цим словом, навпроти, підкреслюються політичний плюралізм і здатність інститутів сучасної демократії забезпечувати взаємодію і узгодження інтересів без втрати їхньої самостійності й принципової рівності.
Виявляється, що принципова проблема демократії, як і будь-якої іншої політико-ідеологічної системи, полягає в тому, яким чином вона поєднується з природою людини, чи виходить вона з реальної, часом хворобливої суперечливості сучасної особистості, обмеженості її ресурсів, з її забобонів і болісних комплексів або ж орієнтується на якийсь утопічний ідеал людини. Дотепер нерідко стверджують, що демократія взагалі, включаючи й сучасну, не тільки нормативна, але й основана на безкомпромісних вимогах доброти й досконалості людей.
Сучасна демократія ґрунтується на уявленнях про невизначену й таку, що розвивається, а тому багатогранну природу людини. Тому кожний може, по-перше, знаходити й реалізовувати те, що виявиться йому корисним, а по-друге, використовувати потенціал демократії для відкриття нових своїх здатностей, розвитку своєї особистості і удосконалювання людської природи взагалі (демократія, що розвиває, а потім і плюралістична демократія).
Властиві сучасній демократії уявлення про різноманіття й мінливість людської природи, необхідність постійного критичного обговорення й перегляду не тільки політичних курсів, але й критеріїв їх визначення обумовлюють високий рівень вимог до громадян. У несучасних або тільки частково модернізованих системах людині була гарантована можливість покластися на стабільні звичні й найчастіше немудрі ролі й схеми політичного поводження. Демократизація породила явище, яке Зріх Фромм влучно назвав “втечею від свободи”. Суть його полягає в тому, що, ламаючи традиційні, у тому числі корпоративні, структури, різко збільшуючи темпи горизонтальних і вертикальних переміщень, “атомизуючи” суспільство, демократизація позбавляє людей звичної системи орієнтації, психологічних й організаційних “опор” і “меж” поведінки індивіда. Зняття всіляких станових та інших обмежень, що твердо скеровували життя людини в колишніх умовах, зробило людину вільною у сучасному розумінні. Одночасно на неї ліг тягар відповідальності за рішення, що стосуються її власної долі, а також усього суспільства. Спільна дія цих факторів призвела до того, що самотня, розгублена й дезорієнтована людина не змогла виносити “тягар свободи”. Їй здавалося, що знайти колишню впевненість у собі й відчути стабільність можна, лише жертвуючи свободою в обмін на почуття визначеності, що виникає у твердій тоталітарній системі, перекладаючи всю відповідальність за прийняття рішень на вождя або режим. Руйнування традиційних міфів, заміна їх раціоналістичним світорозумінням, орієнтація на особисту користь порушують питання про сенс людського існування. У цих умовах значна частина людей є схильною до авторитарного підпорядкування, тобто занадто “слабкою” для того, щоб взяти на себе відповідальність за свою долю, шукає виходу в “суворому комфорті тоталітарної диктатури”, прагне асоціювати себе з авторитарно-тоталітарними ідеологіями й рухами.
Демократія, таким чином, – це не статичний стан, а процес, що постійно розвивається з принципів демократичного устрою, широти охоплення проблем і просторів. На цей час переважають два основних підходи до проблеми демократії.
На думку першої групи фахівців, хоча зараз начебто і спостерігається тріумфальний марш демократії по всьому світі, вона все-таки в першу чергу є продуктом розвитку й культури західного типу. Це викликає сумнів у її тривалій стабільності в інших частинах світу. Інші фахівці розглядають демократію як мету історії й називають перехід до демократичного типу правління справжньою світовою революцією. Використовуючи історичну і антропологічну аргументацію, вони доводять, що демократія – єдина форма суспільного життя, притаманна людині. Тому еволюційний розвиток людського роду зрештою приводить до торжества демократії як ще один “крок до прориву” у цивілізацію.
Господарюючі суб’єкти є активною діяльною основою будь-якої економічної системи. Вони роблять систему диференційованою, стійкою, живою, рухомою, адаптивною, сприйнятливою до новацій і такою, що постійно розвивається. Завдяки наявності господарюючих суб’єктів, що є вільними у своєму виборі й водночас визнають авторитет суспільства й держави, здійснюється процес державного регулювання економіки в умовах невизначеності. У протилежному випадку проблема державного регулювання може перетворитися у таку, яку не можна розв’язати. Проблему розвитку підприємництва, що є соціальною базою ринкових перетворень, не можна вирішити без виявлення суті й конкретних форм прояву економічної свободи. З характеристикою економічної свободи безпосередньо пов'язана проблема економічної демократії і її конкретних форм.
Проблема свободи вибору для господарюючих суб’єктів – це проблема адаптивності, гнучкості й відповідальності. З інституціональної точки зору економічна свобода – це не результат власного вибору й власних зусиль індивіда, а щось дане йому “зверху” як потреба. Це не просто можливість вибору, це ще й достатньо важке зобов'язання вибору, яке людина не завжди хоче виконувати.
Негативна сторона свободи як економічного інституту – в тому, що вона являє собою щось, що нав’язується індивіду у вигляді складних правил, обмежень, тобто економічна свобода – це функція примусу. До того ж свобода ніколи не буває абсолютною, тому що стикається з обмеженим впливом інших свобод і має підкорятися прямим нормативним обмеженням, перш за все з боку держави.
Економічна свобода, детермінована самою системою ринкових відносин, є головним принципом організації ринкового господарства, що гарантує свободу підприємництва – можливість отримувати ресурси, виробляти продукцію і отримувати дохід. По-перше, економічна свобода підприємця – це влада, що делегується йому споживачами. Вона посилюється при збіжності їхніх інтересів і згасає, коли вони розходяться. По-друге, вона регулюється системою правил, що створюються в процесі ринкового обміну, завдяки цьому удосконалюється економічний порядок, що визначає інституційні межі, в яких учасники ринкового процесу роблять свій вибір.
Упровадження в життя правил господарської поведінки є функцією держави. Тому обмеження втручання держави в економічний процес – це важливий принцип реалізації економічної свободи підприємця, що свідчить про те, що забезпечення й підтримка суверенітету підприємця спирається на розподіл економічної й політичної влади. Глибина й характер цього розподілу й визначає в кінцевому підсумку принципи, на яких будуватимуться всі господарські відносини. Якщо такими принципами будуть правова культура та партнерство, то їхнім результатом буде ефективна економіка.
У розвиненій ринковій економіці економічна свобода – об’єктивний результат взаємодії економічно незалежних суб’єктів господарських відносин, а її межі відображають ступінь узгодженості їх інтересів. У перехідній економіці підприємницька свобода має інше походження. Вона формується на основі перерозподілу економічної влади шляхом надання свободи одним суб’єктам за рахунок інших.
В економічній теорії існують два підходи до вивчення економічної свободи – у вузькому й широкому розумінні. У вузькому розумінні предметом вивчення є тільки економічні свободи, тобто права людини на вільне розпорядження своїм багатством, доходом, часом і зусиллями. Визначаючи наявність більш-менш сильного взаємозв'язку економічної свободи з іншими видами свобод (політичної, інтелектуальної), представники “вузького” підходу надають економічній свободі самостійного й головного значення в системі індивідуальних свобод. В цьому розумінні економічна свобода може бути інструментом для досягнення важливих цілей індивіда, а може бути самостійною цінністю. Зростання економічної свободи із збільшенням можливостей вибору відбувається не тільки в сфері споживання товарів і послуг, а й в інших сферах: власності, підприємництва, вибору професії, місця роботи, інвестування. Представники цього підходу до свободи концентрують свою увагу на динаміці різних компонентів економічної свободи і їх обмежень в умовах суспільного реформування, на порівняльному аналізі конкретних аспектів економічної свободи в різних суспільних системах.
Економічний підхід на основі теорії раціонального вибору, максимізації або оптимізації корисності претендує на пояснення не тільки економічної, але й всякої людської поведінки. У такому випадку людське існування характеризується такими фундаментальними умовами: 1. Людина прагне досягти певних цілей. 2. Час і засоби, що є в її розпорядженні, обмежені. 3. Цей інструментарій може бути спрямованим на досягнення альтернативних цілей.
У кожний момент часу різні цілі по-різному важливі. При цьому кожна з цих умов окремо не становить інтересу для економіста, але, коли ці умови є в наявності одночасно, спосіб дій економіста (з його точки зору) неминуче набуває форму вибору і стає предметом економічної науки.
Економічний підхід базується на трьох передумовах: максимізуюча поведінка, ринкова рівновага й стабільність переваг. Існують чотири форми прояву економічної свободи: свобода підприємництва, свобода споживацького вибору, свобода власників і постачальників ресурсів і свобода територій, або місцеве самоуправління. Розуміння свободи індивіда як відсутності суспільних зв’язків виключає можливість розгляду інституційного компонента і основ господарської свободи. Проте вся практика господарського розвитку показує, що дефіцит соціальності як складової соціальної залежності та взаємовідносин робить неможливим саморегульований ринок. Становлення свободи господарюючого суб’єкта обов’язково відбувається в інституційних координатах.
Ціннісні підстави активності господарюючих суб’єктів виявляють себе, по-перше, в самому факті існування інституту оцінювання; по-друге, в порівнянні й еквівалентності як загального соціального зв’язку; по-третє, у виборі конкретної моделі обґрунтування господарських рішень; по-четверте, в побудові системи контролю, повноважень і відповідальності всередині фірми; по-п’яте, в моделях координації своєї поведінки з іншими господарюючими суб’єктами; по-шосте, у виборі правил, форм і методів конфліктної поведінки на ринку й усередині фірми; по-сьоме, у способах і масштабах відповідальності за своїми зовнішніми і внутрішніми зобов’язаннями. Отже, зміни, здатність до змін, потреба у змінах – це атрибути суб’єктів, якими вони наділені різною мірою. Якщо суб’єкт має багато атрибутів, він стає активним носієм інноваційного начала, новатором. Наявність таких новаторів – найзручніший спосіб забезпечити необхідний рівень стабільності системи та її змін, тобто життя системи як розкриття її суті.
Можливість вибирати – це умова, а не гарантія успіху. Л. Мізес писав: “Людина вільна в тому значенні, що вона має щодня знову робити вибір між політикою, яка веде до успіху, та політикою, яка веде до катастрофи, розпаду суспільства й варварства”. Інакше цю думку висловлюють відомі російські економісти Л. Євстігнєєва й Р. Євстігнєєв: “Щоб мати право вважати економіку вільною, потрібно мати свободу щодо раціонального”. Проте при цьому свобода щодо раціонального компенсується не несвободою людини в системі зовнішніх умов її існування, а введенням раціонального в систему ціннісних основ людського буття як одного з обов’язкових компонентів. Реальність не вкладається в межі раціональності, але водночас містичним чином до неї тяжіє. Раціональність – це спосіб подолання обмежень одного рівня для виходу на новий, вищий рівень свободи.
У неокласичній моделі раціонального вибору людина зобов’язана дотримуватися приписань максимізуючої поведінки. Чим більше інституціалізована економіка, тим вужчим є “спектр альтернатив”, меншим – раціональний вибір. Маємо песимістичний висновок: людина платить за інституційний порядок своєю свободою, раціональністю і ефективністю своєї діяльності. Кожного разу, коли розглядають свободу якогось актора або акторів, мають на увазі свободу від якогось обмеження, заборони, стороннього втручання або перешкоди на шляху здійснення чи нездійснення чогось або становлення чи не становлення когось. Проте практика господарської еволюції свідчить, що “інституційно-насичена сучасна ринкова система” є ефективною, адаптивною, інноваційною й водночас більш вільною, ніж будь-яка з альтернативних систем (наприклад командна економіка, традиційне суспільство й ін.). Зрозуміти цей парадокс порядку й свободи можна шляхом аналізу діалектики суб’єкта й інститутів.
Реально існуюча раціональність є повною раціональністю, тому що реальний механізм розподілу й використання ресурсів завжди містить і надраціональні елементи, зумовлені історичною динамікою, прогресом або “ерозією” будь-якої інституційної й технологічної структури економіки. Ці елементи господарського механізму цілком здатні набувати форми нераціональних, зайвих, неефективних, водночас залишаючись функціонально необхідними. Це не означає, що модель раціонального вибору є помилковою або не потрібною для розуміння економічної природи господарюючих суб’єктів. Ідеться про те, що ступінь охоплення економічної реальності цією моделлю становить значно менше, ніж 100%, тобто суб’єкт є вільним не лише тоді, коли він здійснює раціональний вибір.
Інституційний зміст раціонального вибору полягає в тому, що він є інструментом надання суб’єктові відповідальності, а значить, і свободи. В цьому міститься фундаментальна соціальна функція раціонального вибору. Тому раціональний вибір суб’єкта можна подати як своєрідне тренування свободи. Виконання інституційних приписань – це теж позитивна свобода суб'єкта, тобто свобода, що дозволяє йому реалізовувати й розвивати свою соціальну сутність, долаючи відчуження. Саме додержання правил, які відповідають внутрішнім цінностям, ліквідує відчуження суб’єкта від цих правил, від системи інститутів загалом. Проте повністю відчуження суб’єкта не може бути подолано в жодній соціальній системі.
Феномен відчуження є одним із вирішальних моментів генезису й розвитку суб’єктного начала в економіці, існують природні та соціально-економічні передумови відчуження як невідповідності сутності. В економіці актуальне джерело відчуження – соціально-економічна невизначеність, спричинена технологічними змінами, екзогенними інноваціями. Чим більше знає й може людство, тим менше знає й може окремий суб’єкт. Прогрес – це джерело невизначеності, загроз і відчуження.
Величезний деструктивний потенціал мають масові інституційні новації, включаючи прогресивні. Р. Нурєєв дає таку характеристику трансформаційній соціально-психологічній та інституційній деструкції: “В умовах трансформаційного спаду звуження економічних свобод справило більш сильну дію, ніж розширення свобод соціальних і політичних. До того ж багато хто розуміє свободу однобічно – як набуття нових прав і благ без утрати старих можливостей і гарантій. Більшість населення не розуміє глибокого взаємозв’язку понять “свобода-самостійність-відповідальність”. Бажають свободи, але без відповідальності й самостійності, з усіма наслідками, що звідси випливають”. Інакше кажучи, бути вільним – це обов’язок людини перед своєю сутністю, яка потребує активних осмислених дій. Нікому не можна й не слід вирішувати за суб’єкта, що для нього корисно, а що – ні. Суб’єкт долає відчуження, виявляючи себе в діяльності, в ринковій активності”. Господарюючі суб’єкти можуть розрізнятися за рівнем активності, зниження цього рівня обов’язково свідчить про наявність відчуження суб’єкта від загальних умов, що змінюються, ускладнюються й розвиваються.
Інституційний розвиток можна тлумачити як введення суб’єктом інституційних обмежень у своє підґрунтя. Для того, щоб засвоєння інституційних норм сприяло розвитку, суб’єкт має інтегруватися в інституційну систему, тобто використовувати інститути у процесі максимізації корисності. Процес інституційного розвитку суб’єктів послідовно містить такі внутрішні моменти: засвоєння, виконання й використання інституційних норм.
Отже, існують рівні відносин суб’єкта з інститутами, три з них – контакт (зіткнення), введення в систему, інтеграція в систему. Тільки інтеграція надає можливість свободи всередині інститутів. Четвертий рівень – вихід у над інституційний простір, тобто інновація. Тут дефіцит правил компенсується правом найсильнішого (спритного, розумного), яке потім фіксується у вигляді інституційних норм. Можна зробити висновок, що існують три вихідні пункти інституційного розвитку господарюючих суб'єктів: власність, професіоналізм, інновації. Ці пункти у подальшому розвитку перетинаються, переплітаються, взаємодіють. Виникнувши з будь-якого пункту соціального простору, інституційно-розвинутий суб’єкт обов’язково має пройти й через два інших. Власність як ціле покладання породжує потребу у професійному менеджменті. Високий професійний статус дає право на власність шляхом оплати акціями або паями. Інновації дозволяють формувати норми, стандарти, які оформляють через патентні механізми у право власності на винахід.
Активність (діяльність) – умова збереження власності, професіоналізму й інноваційного статусу. Припинення діяльності призводить до згасання суб’єктного начала, до втрати свободи й безпеки . На основі закону збереження й відтворення ідентичності як головного принципу існування суб’єкта раціональному вибору додається більшого значення, де максимізація корисності – лише окремий випадок. Будь-який господарюючий суб’єкт має бути пристосованим до умов середовища, в якому він функціонує. У процесі його розвитку рівень пристосування підвищується під впливом відбору найефективнішої життєвої практики, що допомагає досягати динамічної рівноваги із середовищем. Існують два типи пристосування суб'єкта до умов середовища. Перший тип пов’язано із змінами структури й функцій суб’єкта; другий – зі зміненням поведінки без змін структури суб’єкта.
Характеристики зв’язку інститутів і свободи господарюючого суб’єкта мають таке конкретне економічне втілення:
Носієм усієї сукупності внутрішніх моментів господарської свободи є власність як практична основа капіталу і активів. Суб’єкт одержує доступ в господарську систему через статус, наприклад, споживача, домогосподарства, фірми, корпорації, продавця, покупця, посередника, підприємця. Таким чином, економіка може функціонувати й розвиватися лише в тому разі, якщо складовою частиною її механізму є господарюючі суб’єкти, які діють відповідно до власного раціонального вибору й виконують приписання економічних і соціальних інститутів. Господарюючі суб’єкти як відокремлені учасники інституційної системи можуть змінювати свої позиції в ній або ж ініціювати інституційні інновації. Здатність виконувати такі дії може посилюватися або послаблятися залежно від різних обставин. Посилення цієї здатності можна тлумачити як інституційний розвиток суб’єктів. З цієї точки зору економічна свобода господарюючого суб’єкта є таким способом реалізації цінностей людини, що склався природно й історично. Людина опосередковує свій соціальний зв’язок шляхом професійно організованої ринкової діяльності.
Перехід до інноваційно-інвестиційної моделі зростання потребує наявності відповідального суб’єкта, здатного до довгострокових раціональних господарських дій на основі використання частки доходу на приріст капіталу, інновації та інвестиції. Держава стосовно вільного суб’єкта є джерелом необхідності, примушення й залежності. Вона охороняє право власності, регулює свободу, фільтрує і обмежує інновації. Взаємодія суб’єктів і держави забезпечує “живий суспільний порядок”, який розвивається. Тут міститься відповідь на запитання, чому держава змушена підтримувати й захищати свободу (суб’єктів, громадян, фірм та ін.). До цього її змушує потреба в “живому порядку”, що може розвиватися або згасати. Держава створює не свободу, а правила як загальні інституційні координати свободи.
План практичного заняття 8
Питання для обговорення
Практичне завдання
Розрахувати та зобразити графічно темпи приросту ВВП на одну особу в цінах базового року (можна за розрахунками практичного заняття 6, табл. 8.1).
Таблиця 8.1
Дані для розрахунку
|
№ з/п |
Показники / Роки |
2000 |
2001 |
2002 |
2003 |
2004 |
2005 |
2006 |
2007 |
2008 |
2009 |
|
1 |
ВВП скориг., млн. грн. |
||||||||||
|
2 |
Чисельність населення, млн. осіб |
||||||||||
|
3 |
ВВП на одну особу (р.1:р.2) |
||||||||||
|
4 |
Приріст населення, % |
||||||||||
|
5 |
Темпи зростання ВВП на одну особу, % |
Економіка країни як системний об’єкт дослідження має певну структуру, тобто сукупність елементів або підсистем і зв’язків між ними, якій притаманні ознаки цілісності. Оскільки ефективний розвиток національної економіки є можливим тільки у разі забезпечення оптимальної відповідності певних співвідношень вимогам об’єктивних економічних законів, зокрема вартості, попиту й пропозиції, то проблема підтримання й забезпечення оптимальної пропорційності, збалансованості національної економіки є центральною проблемою як теорії, так і практики регулювання економіки, структурної політики держави.
Національна економіка має складну зовнішню (загальну) й внутрішню (функціональну) макро- й мікроекономічну структуру, яка формально є динамічною взаємодією окремих сегментів ринку (ресурсів, продуктів, грошей, інвестицій) та їхніх елементів (попиту й пропозиції, цін і витрат, доходів і видатків) і формально може бути інтерпретована через низку функціональних макроекономічних і мікроекономічних пропорцій (між сукупним попитом і сукупною пропозицією, продуктивністю праці й зарплатою, інвестиціями й заощадженнями, експортом та імпортом продукції). Відсутність же оптимальної збалансованості та посилення нерівноваги в економіці зумовлює виникнення економічних криз, інфляцію.
Слід зазначити, що структура економіки є поняттям багатоплановим. Тому в економічній науці структуру національної економіки трактують як співвідношення різних елементів національної економічної системи, що відображають народногосподарські пропорції й стан суспільного поділу праці. Співвідношення між певного виду взаємозв’заними елементами економіки відбивають певні види структури економіки.
Структура економіки – це співвідношення, які відображають взаємозв'язки й взаємозалежності окремих частин економіки, окремих її секторів, галузей. Основними критеріями визначення структури (структурних співвідношень, пропорцій) національної економіки є обсяги виробленої та реалізованої на ринку продукції й наданих послуг, кількість зайнятого населення, обсяг спожитого капіталу (обсяг інвестицій і вартість основного капіталу). Виражені в абсолютних (натуральних і вартісних) і відносних величинах співвідношення між певного типу взаємозв’язаними елементами економіки дають можливість конкретно якісно й кількісно оцінити структуру економіки і її структурні зрушення.
Залежно від характеру та змісту взаємозв’заних елементів національної економічної системи розрізняють такі структури економіки: відтворювальну, галузеву, територіальну, соціальну, функціональну та зовнішньоекономічну.
Відтворювальна структура характеризує: використання ВВП (НД) на відтворення основного капіталу, його нагромадження та споживання; співвідношення між виробничим та особистим споживанням.
До основних відтворювальних пропорцій, що визначають розвиток економіки, належать співвідношення:
Структурні зрушення у цих співвідношеннях, що характеризують розвиток економіки на всіх стадіях відтворювального процесу, обумовлюються взаємодією факторів (залежать від багатьох факторів), які пов’язані з досягненнями НТП, продуктивністю праці, обмеженнями природних ресурсів, станом навколишнього середовища і екологічними проблемами, зростанням суспільних потреб щодо якості товарів і послуг, спеціалізацією виробництва, міжнародним поділом праці, співвідношеннями між попитом і пропозицією, величиною доходів і податків, вартістю факторів виробництва (матеріальних ресурсів, капіталу, робочої сили), обсягами нематеріальних активів (інформації, технології тощо), стабільністю грошового обігу, законодавства, а також політичної ситуації тощо. Свідоме оптимізаційне формування пропорцій відтворення, у свою чергу, є важливим чинником економічного розвитку (чинником, що визначає якість економічного розвитку та впливає на його динаміку) і у зв'язку з цим – пріоритетним напрямком структурної політики держави. При цьому слід враховувати циклічну природу відтворення під час формування оптимальних пропорцій відтворювальної структури економіки.
Галузева структура відображає пропорції розвитку окремих галузевих секторів і груп міжгалузевих комплексів, галузей, підгалузей, видів діяльності, виробництв, сфер національної економіки. За традиційним підходом у складі національної економіки України виділяють галузі, підгалузі, міжгалузеві комплекси тощо. Класифікаційною одиницею галузі є підприємство, яке має самостійний баланс і банківський рахунок. Велике значення з погляду аналізу галузевої структури національної економіки й формування її оптимальних пропорцій має виділення й дослідження співвідношень міжгалузевих комплексів – паливно-енергетичного, АПК, машинобудівного, транспортного, базових виробництв та інших.
Особливими галузевими пропорціями, що обумовлюють темпи структурних зрушень в економіці і які певною мірою можна віднести також до відтворювальних пропорцій, є співвідношення між галузями матеріального виробництва й галузями, які забезпечують їхнє функціонування. Забезпечувальні галузі називають інфраструктурою.
Інфраструктура існує двох типів: виробнича, що охоплює галузі, які безпосередньо обслуговують матеріальне виробництво (транспорт, зв'язок, шляхове господарство, енерго-, газо-, водопостачання, природоохоронні споруди тощо); невиробнича, що охоплює галузі, які опосередковано пов’язані з виробництвом (загальна й професійна освіта, охорона здоров’я тощо). У розвинутих країнах світу одним з основних напрямків державної структурної політики є динамічний розвиток інфраструктури, оскільки розвиток економіки, її соціально-економічна ефективність в індустріальному, а тим більше у постіндустріальному суспільстві, передусім, залежить від стану й рівня розвитку інфраструктури. Нерозвиненість інфраструктури негативно впливає на НТП, ефективність виробництва, його інноваційність, якість продукції, зайнятість населення тощо.
Традиційно виділяють галузі сфери матеріального виробництва й невиробничої сфери. До сфери матеріального виробництва належать галузі, які визначаються видами діяльності, що створюють, відновлюють або знаходять матеріальні блага (продукцію, енергію, природні ресурси), а також продовжують виробництво у сфері реалізації шляхом переміщення, зберігання, сортування, пакування продукції. Всі інші види діяльності у своїй сукупності є сферою нематеріального виробництва (невиробничою сферою). Змінення співвідношень (пропорцій) між масштабами (обсягами створеного ВВП) і темпами розвитку виробничої й невиробничої сфер є індикаторами, які відображають рівень розвитку продуктивних сил, тип національної економічної системи (індустріальний або постіндустріальний) та її соціально-економічну ефективність.
Основу сучасної галузевої структури національної економіки складають макропропорції між галузевими секторами економіки, тобто між групами галузей, що мають однакові економічні характеристики. Згідно із запровадженою в Україні системою національного рахівництва економіка поділяється на п’ять секторів:
1) нефінансові корпорації, у складі яких виділяють:
2) фінансові корпорації;
3) сектор загального державного управління;
4) домашні господарства;
5) некомерційні організації, що обслуговують домашні господарства.
Слід зазначити, що у сучасних постіндустріальних суспільствах під впливом НТП відбуваються структурні зрушення у бік зменшення відносної частки першої та другої груп і зростання третьої групи галузей нефінансового сектора економіки. На галузеві пропорції (галузеву структуру національної економіки), окрім НТП і витрат бізнесу на наукові дослідження та впровадження інновацій у виробництво, відчутно впливають також витрати на утримування робочої сили, задоволення екологічних факторів, міжнародний поділ праці в умовах глобалізації економіки тощо.
Функціональна структура національної економіки характеризує динамічну взаємодію та взаємозалежність окремих сегментних ринків (ресурсів, продуктів, грошей і валюти, інвестицій, цінних паперів, науково-технічних розробок, нерухомості тощо) та їхніх елементів (попиту й пропозиції, цін і витрат, доходів і видатків тощо) й формально може бути подана через низку функціональних пропорцій:
За своєю суттю це є пропорції відтворювального типу, оскільки вони характеризують закономірності формування, розподілу, перерозподілу та споживання ВВП і НД.
Територіальна структура національної економіки відображає розміщення виробництва й інфраструктури в окремих територіальних (регіональних) утвореннях (системах), що характеризуються певними умовами: наявністю корисних копалин і сировинної бази (природними ресурсами), природно-кліматичними умовами, географічним розташуванням, культурними традиціями, демографічними та іншими умовами.
Розрізняють два підходи до формування територіальних (регіональних) утворень (територіальних економічних підсистем) у межах НЕС, а отже, два їх типи: структуризація національної економіки на економічні райони, територіальні господарські (виробничі) комплекси й спеціальні економічні зони; структуризація національної економіки в адміністративно-територіальному розрізі (для України на господарські комплекси АР Крим, областей і районів).
Соціальна структура характеризує такі співвідношення в національній економіці:
Серед співвідношень, що визначають структуру (вид структури) національної економіки й впливають на стан і динаміку соціально-економічного розвитку, з одного боку, а з другого – самі є залежними від державної економічної політики (структурної), слід виділяти співвідношення між приватним і державним секторами економіки. При цьому секторальне співвідношення НЕС найкраще відображає результати ринкових реформ, рівень розвитку і ефективність ринкової економіки, а також масштаби державного втручання в економічний кругообіг ресурсів, доходів, продуктів.
Зовнішньоекономічна структура відображає пропорції між експортом та імпортом товарів, послуг, капіталів тощо, які певною мірою є функціональними пропорціями національної економічної системи як відкритої системи, де чистий експорт розглядається як елемент валових національних інвестицій та елемент сукупного суспільного попиту, від чого залежить динаміка ВВП.
Для ефективного функціонування національної економіки необхідна її раціональна структура, що є прерогативою держави й корпоративних систем, оскільки ринкова система самостійно не здатна цілеспрямовано формувати раціональну структуру економіки. Під раціональною структурою економіки необхідно розуміти таку систему виробництва та його грошово-фінансового, кадрового, науково-технологічного обслуговування, відповідно до якого сформовано необхідну кооперацію для виготовлення кінцевої продукції в такій кількості й такої якості, що відповідає попиту та ринкам збуту, а виробництво здатне вдосконалюватися й розвиватися.
Згідно з досвідом розвинутих країн формування раціональної структури економіки є можливим в умовах державного регулювання соціально-економічних процесів, що є змістом структурної політики держави. Успішний соціально-економічний розвиток країни залежить від характеру, напрямів і темпів структурних зрушень в економіці та їхнього пристосування до вимог ринку. Державне регулювання структурних зрушень в національній економіці спрямовується на формування й підтримку раціональної структури економіки (РСЕ) й здійснюється за допомогою структурної політики держави.
Структурна політика держави – це обґрунтування цілей і характеру структурних перетворень в економіці країни, визначення комплексу заходів щодо підтримки розвитку тих структурних елементів національної економічної системи, які забезпечують формування й підтримку РСЕ, а отже, й економічне зростання та вирішення актуальних соціально-економічних проблем. Головною (генеральною) метою державної структурної політики є формування й підтримка сучасної ефективної екологічно безпечної раціональної структури економіки , яка конкретизується за такими основними узагальненими (на прикладі національної економічної системи України) напрямками (підцілями) державної структурної політики:
Ці напрямки, у свою чергу, можуть бути деталізовані на ще більш конкретні підцілі, які виступають засобами досягнення цілей вищого порядку. Перелік основних напрямків державної структурної політики постійно змінюється залежно від актуальних завдань та умов розвитку національної економіки. Реалізація державної структурної політики залежно від міри втручання держави у структурні зрушення в економіці може відбуватися за двома сценаріями, які визначають тип структурної політики: пасивний та активний.
Пасивна державна структурна політика полягає у створенні державою сприятливої правової бази для конкуренції та вільного “переливання” капіталу й ресурсів з одних галузей, видів діяльності, регіонів тощо в інші під впливом ринкового механізму, ринкових чинників (стимулів) і традиційних засобів (правових та економічних), що їх модифікують, без безпосереднього втручання держави в інвестиційні процеси (в окремих галузях, регіонах, видах діяльності, проектах тощо), тобто у кругообіг ресурсів, доходів, продуктів в національній економічній системі.
“Переливання” капіталу та ресурсів і, відповідно, структурні зрушення у цьому випадку відбуваються внаслідок змінень норм прибутку. Ринковий механізм через взаємодію попиту й пропозиції та “переливання” капіталу й ресурсів забезпечує вирівнювання норм прибутку на різних ринках (у різних галузях) до середнього рівня в економіці у цілому, що забезпечує формування оптимальної структури економіки й підвищення її ефективності. Цей сценарій реалізації державної структурної політики є досить тривалим і супроводжується великими соціальними втратами.
Отже, основні риси пасивної структурної політики, яку ще називають американською, оскільки так формувалася структура економіки США, полягають у такому: пасивній ролі держави, яка зводиться до використання традиційних економічних і правових методів у проведенні структурної політики; опорі на ринковий механізм, через який структура економіки змінюється у результаті змінень норм прибутків в окремих галузях; тривалості реалізації; породженні значних соціальних проблем.
Активна державна структурна політика (японська модель) полягає у застосуванні державою широкого спектра інструментів (як прямого, так й опосередкованого впливу) для прискорення структурних зрушень в економіці. Її основні риси:
Здійснення активної структурної політики забезпечується за допомогою засобів прямого й непрямого регулювання. До засобів прямого регулювання належать: надання фінансової допомоги у вигляді інвестиційних субсидій, дотацій, надбавок, позик на розвиток окремих галузей, виробництв, регіонів; використання системи державних замовлень, контрактів, закупівель; індикативне планування; державні плани й програми; централізоване встановлення цін; цінова дотація окремих видів продукції, окремих галузей і виробництв; цільове фінансування сфер і суб'єктів діяльності тощо.
До засобів непрямого (опосередкованого) регулювання належать: надання податкових і кредитних пільг з диференціацією щодо певних (пріоритетних) галузей виробництв; здійснення політики прискореної амортизації; реалізація митної політики (встановлення різних імпортних та експортних тарифів); правове регулювання; створення спеціальних економічних зон тощо.
Формування й реалізація активної структурної політики полягає у такому: визначенні найбільш ефективних напрямків структурних змін в економіці (тобто переліку основних напрямків державної структурної політики); виборі пріоритетних напрямків розвитку окремих галузей, видів виробництва, регіонів; розробленні й реалізації комплексу регуляторних заходів у межах прийнятої структурної політики.
Основними напрямками удосконалення відтворної структури національної економіки є:
Враховуючи той факт, що структурно-галузева політика спрямовується на здійснення державою прогресивних змін у структурі народного господарства, удосконалення міжгалузевих та внутрішньогалузевих пропорцій, стимулювання розвитку галузей, які визначають науково-технічний прогрес, забезпечують конкурентоспроможність вітчизняної продукції й зростання рівня життя населення.
Основними напрямками оптимізації галузевої структури національної економіки України сьогодні є:
Основними напрямками оптимізації територіальної структури національної економіки в умовах існування значної різниці рівнів соціально-економічного розвитку регіонів України є:
Основними напрямками оптимізації зовнішньоекономічної структури української економіки в умовах глобалізації економіки та необхідності гарантування національної економічної безпеки й прагнення до рівноправної інтеграції держави у світову господарську систему є:
Основними напрямками оптимізації соціальної структури української економіки в умовах проведення ринкових реформ і з метою сприяння зайнятості, самозайнятості населення та боротьби з бідністю є:
Оптимізація функціональної структури національної економіки пов’язана з формуванням розвиненого цілісного та місткого національного ринку як системи взаємозалежних і динамічно взаємодіючих сегментних ринків (ресурсів, продуктів, грошей і валюти, інвестицій, цінних паперів, науково-технічних розробок, нерухомості тощо). Такий ринок забезпечуватиме через збалансування і узгодження попиту і пропозицій, цін і витрат, доходів і видатків, заощаджень та інвестицій ефективне функціонування й стійкий розвиток економіки.
Вибір пріоритетних напрямків розвитку окремих галузей, видів виробництва, територій (як елементів активної структурної політики держави) полягає у визначенні галузей (виробництв, територіальних господарських систем із сильними зворотними зв’язками), здатних викликати відповідні реакції розвитку, обумовити позитивні зрушення в економіці й забезпечити реалізацію цілей державної економічної політики.
Пріоритетними галузями (виробництвами, територіальними господарськими системами) вважають галузі, розвитку яких держава надає перевагу, враховуючи їхні роль і важливість для економіки країни.
Основними критеріями визначення пріоритетності галузі є:
Усі галузі, види діяльності й територіальні господарські комплекси в Україні (за наявними конкурентними перевагами української економіки) можна поділити на такі рівні пріоритетності:
1-й рівень – наукоємні й технологічні галузі (ракетно-космічна, літако- та моторобудівна, електрозварювальна, порошкова металургія, біотехнологія, мікроелектроніка, робототехніка, машинобудування);
2-й рівень – галузі й підгалузі (переробні) АПК (харчова, борошномельно-круп’яна, кондитерська, овочево-консервна, комбікормова, галузі легкої промисловості, що спеціалізуються на переробці сільськогосподарської сировини тощо);
3-й рівень – транзитні перевезення вантажів, транспортування нафти, газу, електроенергії, надання міжнародних послуг у галузі транспорту, зв'язку, телекомунікацій;
4-й рівень – рекреаційно-туристичний та оздоровчо-лікувальний комплекси Карпат, Причорномор’я та інших регіонів;
5-й рівень – види діяльності, пов’язані із зберіганням здоров’я людини, охороною навколишнього середовища.
Реалізація активної структурної політики полягає у здійсненні комплексу розроблених заходів у межах певної структурної політики, спрямованої на реалізацію бажаних загальних структурних змінень в економіці й забезпечення пріоритетних напрямів розвитку окремих галузей, виробництв і регіонів національної економіки. До комплексу загальних заходів у межах нинішньої державної структурної політики, спрямованої на оптимізацію структури національної економіки в сучасних умовах перехідного періоду, можна віднести:
Наведені вище регуляторні заходи в межах державної структурної політики мають загальний характер. Вони можуть бути конкретизовані до рівня застосування певних інструментів у межах тих або інших засобів відповідно до економічної ситуації, завдань структурної політики та цілей соціально-економічного розвитку.
План практичного заняття 9
Питання для обговорення
Практичне завдання
На основі вихідних даних (див. додаток А) (можна використовувати дані табл. 6.1) заповнити таблицю та побудувати графіки динаміки:
Таблиця 9.1
Дані для розрахунку:
|
№ |
Показники |
2000 |
2001 |
2002 |
2003 |
2004 |
2005 |
2006 |
2007 |
2008 |
2009 |
|
1 |
ВВП, млн. грн. |
||||||||||
|
2 |
Доходи зведеного бюджету, млн. грн. |
||||||||||
|
3 |
Податкові надходження, млн. грн. |
||||||||||
|
4 |
Доходи зведеного бюджету у % до ВВП |
||||||||||
|
5 |
Податкові надходження у % до ВВП |
||||||||||
|
6 |
Індекс рівня цін (завдання 1) |
||||||||||
|
7 |
Доходи зведеного бюджету в цінах базового року, млн. грн. |
||||||||||
|
8 |
Податкові надходження в цінах базового року, млн. грн. |
||||||||||
|
9 |
Темпи зростання податкових надходжень в цінах базового року, % |
Тема 10. Програмування та прогнозування національної економіки
10.1. Макроекономічне прогнозування як інструмент ДРЕ та його основні методи.
Життя сучасного суспільства неможливе без передбачення майбутнього, визначення цілей і завдань його розвитку, обґрунтування засобів досягнення поставлених цілей. Для виконання функцій ДР економічними процесами необхідно спрогнозовувати наслідки багатьох економічних явищ, щоб правильно вирішити теперішні завдання. Для цього і потрібне прогнозування на всіх ієрархічних рівнях управління.
Під прогнозом розуміють науково обґрунтоване міркування (судження) про розвиток, стан об’єкта у майбутньому, можливі шляхи і строки його досягнення. Процес розробки прогнозів має назву прогнозуванням. Прогнозування – це наукове виявлення ймовірних шляхів майбутнього розвитку явищ, процесів та закономірностей діючих економічних, соціальних та науково-технічних систем на різних рівнях (мікро-, мезо-, макрорівні). Прогнозування поєднує у собі два елементи – передбачення і пропонування. Якщо у першому випадку описують можливі перспективи, стани, вирішення проблем майбутнього, то у другому – визначають бажаний (можливий) стан явища під впливом цілеспрямованої діяльності. Сутність прогнозування – формування уявлень про можливий стан системи у майбутньому шляхом обробки інформації про її минуле та теперішнє.
Процес прогнозування складається з низки етапів: ретроспекції, діагнозу, проспекції. На стадії ретроспекції досліджується історія розвитку об’єкта прогнозування (визначаються джерела прогнозної інформації; відбувається збір, зберігання та обробка інформації; з’ясовуються та уточнюються кількісні та якісні характеристики об’єкта прогнозування, методів виміру та надання інформації). На стадії діагнозу визначається нинішній стан об’єкта прогнозування (розроблюється модель прогнозування та вибирається адекватний метод прогнозування). Стадія проспекції – розробка самого прогнозу (за даними діагнозу складається прогноз) – оцінюється повнота інформації про об’єкт прогнозування, уточнюється; коригування прогнозної моделі відповідно до нової інформації, що надходить.
Суб’єктом прогнозування виступає держава в особі державних органів управління певного ієрархічного рівня, економічних служб органів місцевого самоврядування, економічних підрозділів підприємств та організацій різних форм власності. (Конкретними суб’єктами є – відділ прогнозів соціально-економічного розвитку, науково-дослідний економічний інститут Міністерства економіки з питань європейської інтеграції, Український науково-дослідний інститут проблем ринку та інші).
У цілому прогноз:
Характерна риса прогнозування народного господарства – комплексна постановка завдань, а також проблемний підхід до тих комплексів, галузей, які визначають у перспективі якісні зміни структури виробництва.
Прогнози класифікують за різними критеріями:
а) за масштабом (рівнем) прогнозування:
б) за терміном реалізації прогнозу:
(в перших двох варіантах характеристика об’єкта дослідження – кількісна)
(характеристика об’єкта дослідження – кількісно-якісна)
(характеристика об’єкта дослідження – якісна).
в) за напрямком прогнозування прогнози поділяються на два типи: пошуковий і нормативний.
(Пошуковий – базується на умовному перенесенні на майбутнє тенденцій розвитку об’єкта, що склалися у минулому і діють нині, абстрагуючись від факторів здатних змінити ці тенденції. Мета цього прогнозу – з’ясувати, як розвиватимуться події за збереження існуючих тенденцій. Нормативний прогноз – розроблюється на основі заздалегідь визначених цілей і завдань і передбачає визначення шляхів і термінів їх досягнення).
г) за змістом (об’єктом прогнозування) прогнози поділяють на економічні, соціальні, демографічні, науково-технічні та інші.
Об’єктом нашого вивчення є соціально-економічне прогнозування. Воно ґрунтується на вивченні закономірностей розвитку економічних явищ і процесів, виявляє найбільш імовірнісні та альтернативні шляхи їх розвитку і дає базу для вибору та обґрунтування економічної політики. Об’єктом соціально-економічного прогнозування є економічний і соціальний потенціал України (галузі, регіони, підприємства), який включає: сукупність трудових ресурсів (трудовий потенціал), природних ресурсів, галузей матеріального виробництва (промислово-виробничий потенціал), галузей невиробничої сфери (соціальний потенціал), сфери науки і наукового обслуговування, передовий досвід (науково-технічний потенціал).
З класифікацією прогнозів тісно пов’язане питання про джерела інформації. Розрізняють три основні джерела прогнозної інформації, кожному джерелу відповідає свій спосіб прогнозування (див. рис. 10.1).
Рис. 10.1 Взаємозв’язок між способом прогнозування та джерелом інформації
Методи прогнозування – це сукупність прийомів мислення і способів, які дають змогу на основі аналізу тенденцій та закономірностей розвитку внутрішніх (ендогенних) та зовнішніх (екзогенних) даних об’єкта прогнозування зробити висновок про його розвиток у майбутньому за певних умов. Всі методи прогнозування поділяють на дві великі категорії: інтуїтивні та формалізовані.
Інтуїтивні використовуються для аналізу і прогнозування складних об’єктів (явищ, процесів), на розвиток яких впливає багато факторів. Передбачають розробку прогнозу на основі індивідуального чи колективного опитування спеціалістів (тому їх ще називають методами експертних оцінок). У свою чергу вони можуть бути індивідуальні та колективні.
Індивідуальні інтуїтивні методи проводяться на основі збору інформації від окремих спеціалістів. Найпоширенішими є методи анкетування, інтерв’ю, аналітичний, написання сценарію.
Анкетування передбачає опитування експертів у письмовій формі за допомогою спеціально складеного переліку питань щодо майбутнього розвитку об’єкта прогнозування.
При методі інтерв’ю здійснюється безпосереднє опитування експерта-спеціаліста.
Аналітичний метод передбачає всебічний аналіз прогнозованого явища з підготовкою відповідної доповідної записки.
Метод написання сценарію базується на визначенні логіки розвитку прогнозованого об’єкта за різних умов. Будується алгоритм вирішення проблеми.
Сутність колективних методів експертних оцінок полягає у досягненні погодженості думок експертів з перспективних напрямків розвитку об’єкта прогнозування, що були раніше сформовані окремими експертами. Для проведення колективних експертних оцінок створюються робочі групи, які проводять опитування, обробку матеріалів і аналіз результатів колективної експертної оцінки. До таких методів відносять методи “Комісій”, “Мозгова атака”, “Дельфі”, матричний.
Метод “комісій” полягає в тому, що обговорюється актуальна проблема групою спеціалістів і складається прогноз за результатами обговорення.
“Мозкова атака” – активний та творчий процес обговорення проблеми групою висококваліфікованих спеціалістів:
1) формується група учасників – 10-15 чоловік, висококваліфікованих, ерудованих спеціалістів;
2) описується проблемна ситуація;
3) відбувається генерація ідеї – обговорення проблемної ситуації за певними правилами: лаконічні та точні висловлювання (максимум 3 речення), не дозволяються критичні зауваження, а також використання домашніх заготовок;
4) висловлені ідеї систематизуються;
5) далі настає етап деструкції: руйнування висловлених ідей – дається критична оцінка кожної висловленої ідеї з позицій її ефективності, доцільності, практичної реалізації;
6) і нарешті складається прогноз у вигляді списку ідей відносно майбутнього розвитку об’єкта, які можна і потрібно реалізувати.
Метод “Дельфі” дозволяє узагальнити думки окремих експертів в узгоджену групову думку. Особливість методу полягає в анонімності експертів (учасники експертної оцінки не знайомі один з одним), використання результатів попереднього типу опитування (з анкет вибирається лише потрібна інформація), відображення точки зору більшості.
Формалізовані методи прогнозування передбачають складання прогнозів на основі використання математичних формул та економіко-математичних моделей для визначення кількості параметрів. До групи формалізованих методів відносяться методи екстраполяції та моделювання.
Методи прогнозної екстраполяції – вивчення попереднього і сучасного стану розвитку об’єкта і перенесення закономірностей минулого і сучасного розвитку на майбутнє. Прогнозна екстраполяція може здійснюватися за допомогою методів найменших квадрантів, дисперсії, кореляції, регресійного аналізу та інших статистичних методів.
Моделювання – це спосіб прогнозування, який передбачає конструювання моделі реального процесу чи явища, що можуть відбутися у майбутньому. До методів моделювання прогнозів відносяться структурне, сітьове, матричне та імітаційне моделювання.
10.2. Програмування національної економіки
Об’єктивна необхідність державного програмування економіки зумовлена потребою глибоких і швидких структурних змін у національній економіці та недостатньою ефективністю ринкових механізмів. Суть програмування полягає в аналізі стану національної економіки, виявленні проблем, які не можуть вирішити ринкові механізми, розробці та реалізації окремих економічних програм.
Мета державного програмування полягає у забезпеченні найбільш ефективного варіанта розвитку економіки.
Програмування, як форма державного регулювання економіки, має такі особливості:
Отже, програмування – це процес орієнтації економіки з боку органів державного управління шляхом регулярного і комплексного впливу на її структуру відповідно до поставленої мети соціально-економічного розвитку на певний період. Основу державного програмування становлять розробка і виконання державних програм економічного і соціального розвитку. Ці програми існують як субординарні одна до одної, так і як співіснуючі і взаємодоповнюючі. Державні програми включають комплексні програми розвитку національної економіки та спеціальні програми розвитку окремих секторів, галузей, територій.
Прикладом комплексної програми в Україні є програма “Україна – 2010”, а спеціальної – Державна програма ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС, Державна програма зайнятості населення, Державна програма підтримки підприємництва, Державна програма приватизації, ДП соціального захисту населення, ДП зі стабілізації економіки та її виходу з кризового стану та інші.
Особливістю програмування є те, що функції розробки програм відділені від функції її реалізації. Виконання функцій перебуває в руках різних суб’єктів господарювання, що робить їх необов’язковими при виконанні як для самих суб’єктів господарювання, так і для органів державного управління. Програма розглядається як орієнтир, який може керуватися у часі. Виняток становлять державні цільові комплексні програми.
Комплексно-цільова народногосподарська програма – це директивний, адресний плановий документ, у якому передбачений комплекс економічних, техніко-виробничих, організаційних, науково-дослідних та інших заходів, ресурси, терміни і виконавці, об’єднані з метою розв’язання глобальної народногосподарської проблеми. В реалізації таких програм беруть участь декілька галузей, регіонів, науково-дослідних і проектно-конструкторських організацій. Координатором КЦНП виступають органи державної влади.
За змістом комплексні цільові програми є такі:
Показники цільових комплексних програм є в індикативному плані (Державній програмі економічного та соціального розвитку). До таких показників належать: виробництво найважливіших видів продукції для потреб програм; ліміти капіталовкладень і обсяги будівельно-монтажних робіт на її реалізацію; державні замовлення на виробництво (поставку) продукції, робіт, послуг, потрібних для виконання програми; державні замовлення на введення в дію виробничих потужностей і основних фондів; перелік найважливіших будов; витрати з державного бюджету на реалізацію цільових програм; витрати валютних ресурсів і найважливіші заходи у сфері зовнішньоекономічних зв’язків.
Цільові комплексні програми фінансуються за рахунок коштів Бюджету України. Однак у зв’язку з напруженістю можуть залучатися кошти державного кредиту, кошти підприємств. Механізм формування і реалізації коштів для фінансування ЦКП перебуває на особливому контролі. Організаційними передумовами формування цільових комплексних програм є своєчасне визначення переліку проблем, з яких потрібно розробляти програми; формування колективу розробників, визначення головної організації; визначення і затвердження вихідних матеріалів на програму, попередня зорієнтованість на ресурси і результати.
Формуванню переліку проблем, за якими повинні розроблятися ЦКП, передує визначення пріоритетних напрямків розвитку народного господарства, які вимагають програмного розв’язання. Ці напрямки визначає ВРУ, і такими на сьогодні є: охорона навколишнього середовища, рівень життя та здоров’я людини, продовольство, наукомісткі технології, ресурсозбереження, автоматизація та приладобудування, національно-культурне відродження. За цими напрямками з урахуванням критерію актуальності методом експертних оцінок визначається перелік програм. Перелік програм формує Академія наук України за участю зацікавлених міністерств, галузевих науково-дослідних закладів. Розглядається цей перелік КМУ та виноситься на затвердження ВРУ. За переліком, затвердженим ВРУ, відкривається конкурс на розробку цільової комплексної програми. Учасники повинні розробити пропозиції щодо розробки програми: концепцію, структуру, кінцеву мету програми, визначити перелік заходів, які реалізовуватимуться в рамках програми.
Макроекономічне планування – це цілеспрямована діяльність органів державного управління із забезпечення пропорційного й динамічного розвитку суспільства, визначення основних параметрів економіки у майбутньому та досягання їх з найменшими витратами суспільної праці. Планування передбачає розробку та обґрунтування планових показників, які характеризують розвиток економіки в майбутньому; економічних нормативів, які визначають взаємовідносини з державою, фінансово-бюджетною системою. Воно охоплює всі аспекти соціально-економічного розвитку, науку, культуру, освіту, охорону здоров’я тощо.
Завдання макроекономічного планування зводиться до забезпечення макроекономічної рівноваги і збалансованості, стабільного економічного розвитку (зростання), високої конкурентоспроможності вітчизняної економіки, соціальної справедливості та екологічної безпеки.
Макроекономічне планування як спеціальний інструмент державного регулювання економіки виконує такі функції:
Світовій практиці відомі два основних види макроекономічного планування: директивне та індикативне.
Директивне планування діяло в більшості країн з централізованою системою управління економікою. Його сутність полягала в тому, що централізовано розроблені планові показники розроблялися вищою за рівнем ланкою управління народним господарством і доводилися нею нижчій за рівнем ланці для обов’язкового виконання. Виконання доведених планових показників забезпечувалося виділенням відповідних фондів, трудових ресурсів і стимулювалося преміями та відзнаками. За невиконання планових завдань керівники несли персональну адміністративну та партійну відповідальність.
Основні особливості директивного планування: планові завдання є обов’язковими для виконання (план – закон), домінування вертикальних відносин в економіці (накази, директиви доводяться згори), підприємства перетворюються на простих виконавців наказів; використовуються адміністративні, прямі методи ДРЕ.
Недоліки використання директивного плану на практиці:
Найбільшого розповсюдження у системі макроекономічного планування набуло індикативне планування. Індикативне планування характерне для змішаної економіки. Цей вид планування – адекватна ринковим відносинам форма макроекономічного планування, головною відмітною особливістю якої є рекомендаційний характер показників, що розробляються на державному рівні.
10.4. Індикативне планування у системі державного регулювання економіки
Основою індикативного планування є ретроспективний аналіз економічного і соціального стану держави та прогнозів його розвитку, у тому числі масштабів, темпів, структури виробництва, кон’юнктури ринку, та інших показників. На базі цих розробок і розрахунків формують перспективні цілі і пріоритети соціально-економічного розвитку, а також відповідну державну політику (податкову, фінансову, цінову, екологічну) з урахуванням визнаних законом прав і повноважень державних органів.
Завдання індикативних планів мають орієнтовний, рекомендаційний характер (обов’язкові тільки для державних підприємств). Показники індикативного плану виражають головні напрямки економічного і соціального розвитку, вони не є адресними а є орієнтирами; їх досягнення повинні домагатися державні органи шляхом застосування різних стимулюючих заходів і економічних важелів.
Отже, сутність індикативного планування полягає у постановці цілей, визначенні пріоритетів розвитку національної економіки, а також у застосуванні стимулів, створенні таких умов, які б спонукали суб’єкти господарювання до виконання поставлених завдань. Певна частина плану повинна бути директивною. Це стосується заходів, що фінансуються з бюджету.
Вищесказане, не означає, що в умовах ринкової економіки взагалі немає місця директивному плануванню. У ситуаціях, коли ринкова економіка знаходиться в стані глибокої економічної кризи, вихід з неї, як показує практика, неможливий без використання елементів директивного планування. Це підтверджує досвід багатьох держав, економіка яких знаходилася в кризисному стані і виводилася з такого стану із застосуванням елементів директивного планування. Правовою основою індикативного планування в Україні є прийнятий 23.03.2000 року Закон України “Про державне прогнозування і розробку програм економічного і соціального розвитку України”.
Процес планування представляє собою розрахунок, що дозволяє максимально точно, а, отже, науково обґрунтовано передбачити доцільність соціально-економічного розвитку на майбутній період. Результатом такого розрахунку є документ, що називається індикативним планом. Починаючи з 2001 року, державний індикативний план отримав назву “Державна програма економічного і соціального розвитку України”.
Програма економічного і соціального розвитку України – це документ, в якому визначаються цілі і пріоритети економічного і соціального розвитку, засоби і шляхи їх досягнення, формується взаємоузгоджена і комплексна система заходів органів законодавчої і виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, спрямованих на ефективне вирішення проблем економічного і соціального розвитку, досягнення стабільного економічного зростання, а також характеризуються очікувані зміни в економічній та соціальній сферах.
Завдання індикативного плану: визначення основних орієнтирів, що характеризують масштаби, пропорції і кінцеву мету розвитку суспільного виробництва; спрямування і координування рішень, які прийматимуться самостійно на підприємствах і підприємцями.
Показники індикативного плану носять рекомендаційно-орієнтовний характер. Вони не є адресними (а тим більше примусовими), вони лише інформують громадськість і ділові кола про передбачувану спільну картину стану економіки в майбутньому періоді, про потенційний попит, стан справ у суміжних галузях, стан ринку. В Україні досвід розробки індикативних планів на державному рівні не настільки великий, як в інших країнах з ринковою економікою. Відомо, наприклад, що у Франції і в Японії загальнонаціональні індикативні плани економічного розвитку складаються протягом всього післявоєнного періоду і їм надається велике значення в процесі управління економікою.
Розробка індикативних планів базується на певній методології, яка являє собою сукупність методологічних принципів (правил), що покладені в основу розробки індикативних планів, а також методів, що використовуються при цьому. Основними методологічними принципами індикативного планування є такі принципи, як: аналізу вихідного рівня соціально-економічного розвитку країни; науковості; об’єктивності; вивчення попиту та орієнтації на його задоволення; врахування наявних можливостей; пріоритетності; комплексності; пропорційності розвитку; економічної ефективності; гласності.
Індикативні плани класифікують за різними ознаками:
І. Залежно від масштабу:
ІІ. Залежно від календарного періоду часу розрізняють поточні та перспективні плани.
Поточні плани (оперативні), розробляються строком на один календарний рік, тому їх також називають короткостроковими.
Плани, що розробляються строком більше, ніж на рік, називаються перспективними. У свою чергу вони поділяються на середньострокові – розробляються строком на 2-5 роки (або тактичні плани) та довгострокові – розробляються на період більший ніж 5 років (стратегічні плани).
ІІІ. Залежно від об’єкта розрізняють: економічні, соціальні, науково-технічні, екологічні, інвестиційні плани.
Індикативний план – документ, що містить систему взаємопов’язаних економічних показників та завдань, які об’єднуються у відповідні розділи.
Економічний показник плану – це вимірник того або іншого економічного явища або процесу, має три невід’ємні характеристики:
Показники індикативного плану класифікують за різними ознаками. Так, залежно від суті явища чи процесу, що відображається за допомогою показника, виділяють: кількісні – характеризують масштаби розвитку економіки (обсяг ВНП, валовий збір зерна тощо); якісні, характеризують ефективність використання ресурсів, що використовуються, в цілому, так за окремими їх видами. Залежно від одиниць виміру: абсолютні (вартісні та натуральні) та відносні (вимірюються у процентах, коефіцієнтах).
В індикативному плані можуть бути як директивні показники – обов’язкові до виконання після затвердження такого плану, так і рекомендаційні. Кількість директивних завдань зведена до мінімуму та включає на сьогодні: державне замовлення, соціально-економічні норми та нормативи, ліміти, податки. Ці показники обов’язкові. Всі інші – носять рекомендаційний характер.
Як відмічалося раніше, всі заходи, показники та завдання індикативного плану групуються у відповідні розділи, утворюючи тим самим певну структуру індикативного плану. Слід відмітити, що структура плану, а відповідно, і кількість його розділів, не є постійною. Розробка Державної програми економічного та соціального розвитку країни – досить трудомісткий процес, який займає чимало часу. Процедура цього процесу затверджена постановою Кабінету Міністрів України від 26 квітня 2003 року № 621.
Програми економічного і соціального розвитку розробляються:
10.5. Методи індикативного планування
Метод індикативного планування – конкретний спосіб чи прийом розрахунку того або іншого показника індикативного плану. Різноманіття показників індикативного плану диктує необхідність використання різних методів їх розрахунку, які утворюють певну систему – впорядковану сукупність взаємопов’язаних прийомів розрахунку показників. Існують такі методи планування:
Найбільшого поширення набув балансовий метод. Його суть зводиться до ув’язки потреб потенційних споживачів з ресурсами, які можна отримати для їх задоволення від усіх потенційних постачальників. Метою застосування даного методу є виявлення пропорцій і диспропорцій в економіці, розробка рекомендацій з ліквідації виявлених диспропорцій з метою забезпечення збалансованого розвитку економіки. Інструментом балансового методу є баланси, розробка яких вимагає використання нормативного методу.
Суть нормативного методу полягає у використанні системи норм і нормативів: за допомогою норм і нормативів визначають потребу в продукції (послугах). Окрім цього, норми і нормативи в плануванні виконують контрольну функцію; завдяки ним контролюють ефективність виробництва, екологічну ситуацію, регулюють взаємини між товаровиробниками і державою, регіонами і державою. Нормативний метод використовується для розрахунку як якісних показників, так і кількісних, а балансовий лише для розрахунку кількісних показників.
Метод факторів широко застосовується при розрахунку якісних показників. Його суть полягає у визначенні впливу факторів-аргументів на фактор-функцію. Для цього визначається форма і ступінь залежності.
Метод системного аналізу використовується для вивчення економічної ситуації в народному господарстві у минулому, сьогоденні і майбутньому з урахуванням різних варіантів розвитку.
Економіко-статистичні методи застосовують для розрахунку як якісних, так і кількісних показників. Досить широко при розробці програм економічного і соціального розвитку використовується метод екстраполяції, заснований на вивченні досліджуваного явища в минулому періоді і перенесенні закономірностей його розвитку на майбутній період.
Суть методів експертних оцінок полягає в організації проведення експертами аналізу економічної проблеми з кількісною оцінкою їх думки і математико-статистичною обробкою отриманих результатів. Думка експерта – це результат уявного аналізу і узагальнення процесів на підставі власного досвіду, кваліфікації і інтуїції. Підсумкове рішення експертів приймається як вирішення проблеми. Серед методів експертних оцінок виділяють: метод експертних комісій, індивідуальну експертну оцінку, кількісну експертну оцінку, тощо, (дивись вище).
Економіко-математичні методи в планеруванні побудовані на основах реалізації принципу оптимізації, тобто вибору плану з найбільшим економічним ефектом. Вибрати найефективніший варіант дають можливість методи математичного програмування.
Балансовий метод планування отримав свою назву від слова “баланс”. За своєю сутністю особливість цього методу полягає в ув’язці потреб (П) та ресурсів (Р), необхідних для задоволення цих потреб. Оскільки завжди має місце нерівність типу П > Р, то приведення їх до відповідності один одному (тобто, П = Р) – це завжди компроміс між тим, що нам потрібне, та тим, що ми здатні отримати. Своє втілення балансовий метод планування знаходить у документі, що зветься “Баланс”.
Баланс – це документ у вигляді таблиці, де одна частина, що характеризує ресурси за усіма джерелами їх надходження, дорівнює другій частині, що характеризує розподіл ресурсів за усіма напрямками їх використання. Зазвичай баланси складаються у вигляді двосторонньої таблиці або таблиці, що поділяється на верхню та нижню частини.
В індикативному плануванні використовуються три групи балансів:
Найбільшу групу складають матеріальні баланси, які можуть розроблятися як в натуральному вираженні, так і в грошовому вимірі. У свою чергу ця група балансів класифікується за різними ознаками. У їх складі виділяють, наприклад: планові та звітні; однопродуктові та багатопродуктові; народногосподарські, галузеві, територіальні, баланси окремих підприємств.
Послідовність розробки розрахункового матеріального балансу
Однопродуктовий матеріальний баланс складається за наступною формою, представленою у таблиці 10.1.
Таблиця 10.1.
Однопродуктовий матеріальний баланс ресурсу, (од. вим.)
|
№з/п |
Джерела ресурсів (можливості) |
Кіль-кість |
№з/п |
Розподіл ресурсів (потреби) |
Кіль-кість |
|
1 1. |
Залишки ресурсу на початок року
|
1 1. |
Виробничо-експлуатаційні потреби Всього: у т.ч. за галузями народного господарства: |
||
|
2 2. |
Виробництво у плановому періоді (добуток, заготівля) |
2 2. |
Капітальне будівництво |
||
|
3. |
Імпорт |
3. |
Ринковий фонд |
||
|
4 4. |
Розбронювання державного резерву ресурсу
|
4 4. |
Закладення державного резерву:
|
||
|
5 |
Інші ресурси |
5. |
Експорт |
||
|
6 |
Залишки (запаси) ресурсу на кінець року
|
||||
|
Всього |
Всього |
||||
|
Сальдо |
Сальдо |
||||
|
Баланс |
Баланс |
Розробка матеріального балансу починається з частини “Розподіл”, саме тут фіксуються потреби усіх потенційних споживачів матеріальних ресурсів, а саме: галузей народного господарства, населення, інших держав (в статті експорт), державного резерву. Виробничі потреби в ресурсі зафіксовані у перших двох статтях частини “Розподіл”.
Виробничо-експлуатаційні потреби (ВЕП) відображають потреби усіх галузей народного господарства у певному виді ресурсу (продукції). Загальна потреба в ресурсі визначається (нормативним методом) за формулою:
,
де Q вир-ва – обсяг продукції, що виробляється і-ю галуззю, та вимагає витрат відповідного ресурсу;
N – норма витрат відповідного ресурсу на виробництво одиниці продукції і-ї галузі.
n – кількість галузей, що споживають даний ресурс під час виробництва продукції.
У статті “Капітальне будівництво” потреба у ресурсах визначається нормативним методом за формулою:
,
де Qбмр – обсяг будівельно-монтажних робіт і-го виду, для виконання яких потрібен даний ресурс;
N – норма витрат відповідного ресурсу на виконання одиниці і-го виду робіт.
Стаття “Ринковий фонд” характеризує потреби населення в даному ресурсі. Ця потреба розраховується нормативним методом, як правило, за формулою:
,
де Т – чисельність населення, що споживає даний вид ресурсу.
N – науково-обґрунтована норма споживання даного ресурсу на одну особу.
Для визначення потреби населення в ресурсах, що споживаються для задоволення комунально-побутових потреб, наприклад, потреби населення у вугіллі, розрахунки здійснюють за формулою:
,
де S – загальна площа житла, що опалюється за допомогою даного ресурсу.
N/s – норма витрат ресурсу за фіксованими цінами на відповідну площу опалення.
Стаття “Експорт” характеризує потреби інших держав у даному ресурсі. Розрахунок цієї статті може здійснюватися двома способами:
,
де Еді – експорт за договором з і- ю державою.
Стаття “Закладка до державного резерву”. Державний резерв – запас, що створюється на випадок стихійного лиха, військових дій, для допомоги інших державам, за нормативами, які затверджує КМУ. Нормативний розмір державного резерву визначається наступним чином:
,
де Nд.р. – норматив державного резерву, який встановлює КМУ.
Закладення ресурсу до державного резерву можливе у таких випадках:
ЗДР (розширення) = ДРn – ДРп.р.,
де ДРn – нормативний розмір державного резерву,
ДРп.р. – фактична наявність ресурсу у державному резерві на початок розрахункового року.
Загальний обсяг закладення ресурсів до державного резерву визначається як сума закладення державного резерву на розширення та на поновлення: ЗДР = ЗДР розширення + ЗДР поновлення.
Відповідно стаття “Розбронювання держаного резерву” із ресурсної частини балансу визначається як сума розміру розбронювання резерву на скорочення та на поновлення: РДР = РДР скорочення + РДР поновлення.
Залишки на кінець розрахункового року утворюються виробниками продукції, що споживають відповідний ресурс під час виробництва продукції, з метою забезпечення неперервного процесу виробництва. Розмір нормативних запасів визначається індивідуально для кожної галузі на базі встановленого нормативного запасу в днях (N), та середньодобового споживання даного ресурсу в галузі ().
Загальний підсумок частини “Розподіл” показує загальний обсяг споживання ресурсу у розрахунковому році.
У другій частині балансу – “Ресурси” фіксуються можливості усіх потенційних постачальників матеріального ресурсу. Основним постачальником є виробництво. Можливий обсяг виробництва ресурсу визначається за формулою:
де – середньорічна виробнича потужність галузі (або групи підприємств), що виробляє даний ресурс;
К використання – коефіцієнт використання виробничої потужності.
Стаття “Залишки на початок року” визначається як добуток фактичних залишків ресурсу у виробників продукції та постачальників ресурсу на початок року.
Стаття “Імпорт” розраховується аналогічно статті експорт.
Стаття “Інші ресурси” характерна для матеріальних балансів ресурсів сільськогосподарського походження та характеризує можливість закупівлі даного ресурсу у населення.
Підсумок ресурсної частини показує загальний обсяг наявних ресурсів.
Матеріальні баланси можуть мати сальдо: позитивне, якщо ресурси перевищують потреби, негативне, якщо розподіл ресурсів більший за їх наявність. Досягнення рівноваги (ліквідація сальдо) – це завжди компроміс тим часом, що нам потрібно і тим, що ми можемо отримати.
Матеріальний баланс як інструмент планування використовується в наступних випадках: для визначення необхідного обсягу виробництва, можливого розміру експорту, необхідного розміру імпорту, можливого ринкового фонду. При цьому використовується прийом “Балансової ув’язки”. Наприклад, необхідний обсяг виробництва визначається як:
Виробництво = ∑ частини розподіл – (∑ст..1, 2, 3, 5 ресурсів).
Суть нормативного методу планування полягає у використанні сукупності норм і нормативів при розрахунку показників індикативного плану. Норма – це абсолютна величина гранично допустимого розміру витрат матеріального ресурсу (тобто, сировини, палива), а також витрат живої праці на виготовлення одиниці продукції. Норматив – відносний показник, що характеризує міру використання знарядь праці, предметів праці, витрат живої праці.
Норми та нормативи бувають:
Норми та нормативи споживання товарів передбачають раціональні норми споживання основних продуктів харчування, виробів легкої промисловості у розрахунку на одну особу, а також норми раціонального забезпечення предметами культурно-побутового та господарського призначення. Норми та нормативи споживання платних послуг – це система оцінки рівня споживання однією людиною окремих видів послуг, що побудована на науково-обґрунтованих розрахунках раціонального споживання. Серед норм та нормативів забезпечення населення матеріальною базою соціальної інфраструктури виділяють нормативні параметри розвитку пасажирського транспорту, мережі закладів освіти, охорони здоров’я, побутового обслуговування тощо.
3. Економічні (норматив рентабельності, ефективності інвестицій). У ринкових умовах господарювання кожна господарська одиниця, що функціонує не за рахунок державних ресурсів та коштів, самостійно встановлює для себе нормативи економічної ефективності. У той же час для державних підприємств та закладів, а також для заходів, що фінансуються за рахунок державного бюджету, діють норми економічної ефективності, встановлені державою. Наприклад, норматив економічної ефективності державних капіталовкладень.
4. Екологічні норми та нормативи (наприклад, норма викиду шкідливих речовин у повітря).
Уся система норм та нормативів має бути науково-обґрунтованною, тому соціально-економічні, екологічні норми та нормативи розроблюються та затверджуються на державному рівні). Норми та нормативи повинні періодично переглядатися (кожні 5 років) та відповідати розвитку техніко-економічного прогресу.
План практичного заняття 10
Питання для обговорення
Практичне завдання
На основі наведених даних в додатку А проаналізувати залежність національної економіки від решти світу та розрахувати:
Таблиця 10.1
Дані для розрахунку:
|
Показники |
Вартість |
Питома вага, % |
|
Всього: |
||
|
1. Живі тварини, продукти тваринного походження |
||
|
2. Продукти рослинного походження |
||
|
3. Готові харчові продукти |
||
|
4. Мінеральні продукти |
||
|
5. Продукція хімічної та пов’язаних з нею галузей промисловості |
||
|
6. Продукція споживчого характеру |
||
|
7. Дорогоцінне або напів- дорогоцінне каміння, дорогоцінні метали та вироби з них |
||
|
8. Недорогоцінні метали та вироби з них |
||
|
9. Машини та обладнання |
||
|
10. Інші |
де «Х» – остання цифра шифру залікової книжки
Економічне зростання є центральною проблемою для всіх країн. Тому слід визначити, як воно забезпечується, що є його джерелом, дати кількісну оцінку різним його факторам, проаналізувати причини зниження його темпів і визначити тенденції його збільшення в Україні.
Палєхова В.А. аргументовано доводить, що поняття економічне зростання тісно пов’язано з поняттям економічного розвитку. Під економічним розвитком суспільства розуміють еволюцію його продуктивних сил і виробничих відносин, що відбувається зазвичай на основі розширеного відтворення. Економічне зростання є кількісним показником, воно свідчить про позитивну динаміку зміни обсягів національного виробництва. Звісно, економічний розвиток та економічне зростання не слід ототожнювати. Зростання є складовою розвитку, але не вичерпує зміст цього багатогранного явища. Економічний розвиток передбачає якісні зміни в суспільних інститутах, вирішення економічних та соціальних проблем, і в тому числі забезпечення подальшого прискореного економічного зростання.
Економічний розвиток – це постійний, перманентний процес, який полягає не в простому збільшенні виробництва вже відомих товарів, а в початку виробництва нових видів товарів та послуг, переході до нових, більш ефективних технологій. Економічний розвиток передбачає прогресивні зміни в структурі економіки. Загальною тенденцією світової економіки є втрата провідної ролі сільськогосподарського сектора на користь спочатку промисловості, а з часом і самої промисловості на користь сфери послуг (так звані стадії індустріалізації та постіндустріалізації).
Ці об’єктивні процеси викликані зміною структури попиту та зростанням продуктивності праці. Із зростання доходів споживачів попит на продукти харчування все більше відстає від попиту на промислові товари. Зростання ж продуктивності праці у сільському господарстві сприяє суттєвому зменшенню чисельності працюючих. Якщо на початку ХХ ст. в сільському господарстві США була зайнята половина американців, то на початку ХХІ ст. частка зайнятих становить менше 1% і вона продовжує скорочуватися.
У наш час попит на різноманітні послуги стрімко зростає у порівнянні з попитом на промислову продукцію. А продуктивність праці робітників, що зайняті у сфері послуг, зростає значно повільніше, ніж в інших секторах економіки, адже послуги важче механізувати. Тому все більша частка працюючих зайнята саме в цій сфері.
У зв’язку з труднощами кількісного вимірювання економічного розвитку найчастіше аналізується економічне зростання. Основні показники динаміки економічного зростання:
Для точного вимірювання економічного зростання потрібно брати до уваги реальний, а не номінальний ВВП, тобто скоригований з урахуванням інфляції (подібно реальній та номінальній зарплатні). Для співставлення рівня розвитку різних країн слід розраховувати ВВП на душу населення. При цьому виникає проблема одиниць виміру, тому використовують долар США, але переводити у долари слід не за валютним курсом, а за паритетом купівельної спроможності.
Оскільки економічне зростання визначається, як правило, відносно до попереднього року, серед швидко зростаючих економік немає, як правило, розвинутих країн (високі темпи можливі лише при дуже низькій стартовій базі). Вражаючі темпи економічного зростання називають “економічним дивом”. Так, у 1948-1972 рр. виробництво продукції на душу населення в Японії зростало на 8,2% щорічно, в Німеччині – на 5,7% (у США в той час – 2,2%). У 1970-х рр. темпи економічного зростання в розвинутих країнах почали гальмуватися (у першу чергу, через енергетичну кризу та значні дефіцити держбюджету). У 1980-1990-х рр. економічне зростання знову прискорюється, особливо у 1990-х у зв’язку з формуванням “нової економіки”. Показники економічного зростання можуть бути і від’ємними, що було характерно, наприклад, для посткомуністичних країн в умовах перехідної економіки.
Оскільки показник зростання ВВП все одно не дає повної картини економічного добробуту, у 1972 р. американські економісти Джеймс Тобін та Вільям Нордхауз запропонували свою методику розрахунку чистого економічного добробуту, ЧЕД (net economic welfare).
ЧЕД = ВВП – грошова оцінка негативних чинників, що впливають на добробут + грошова оцінка неринкової діяльності + грошова оцінка вільного часу.
Наприкінці 80-х рр. ХХ ст. ООН ввела інтегральний показник – індекс людського розвитку (або розвитку людського потенціалу – the human development index), зазначаючи, що “розвиток людини є метою, а економічне зростання – лише засобом її досягнення”. Цей індекс складається з трьох компонентів – оцінка тривалості життя, оцінка освітнього рівня дорослого населення (частка освічених серед дорослого населення та коефіцієнт охоплення населення середньою і вищою освітою), та добробут (який вимірюється у ВВП на душу населення).
Фахівці Світового банку в якості узагальненого показника рівня розвитку країни використовують так звані “кристали розвитку”. Для їх побудови беруть до уваги чотири показника:
Серед типів економічного зростання зазвичай виділяють екстенсивний (за рахунок кількісного зростання чинників виробництва за умови їхньої якісної незмінності) та інтенсивний (за рахунок якісної зміни чинників виробництва). У реальному житті ці два типи співіснують, тому кажуть про переважно екстенсивний, або переважно інтенсивний.
Переважно екстенсивний тип зростання був характерний для розвинутих країн світу до НТР, що почалася у середині ХХ ст.
До чинників економічного зростання відносять такі.
де Q – обчислений або очікуваний індекс виробництва продукції обробної промисловості за деякий характерний інтервал часу;
L – індекс зайнятості в обробній промисловості;
K – індекс постійного капіталу;
α – позитивне постійне число, що характеризує технологію виробництва;
β = 1-α.
Подальші розрахунки дозволили визначити, що α = ¾, а β = ¼. Ступеневі коефіцієнти α і β показують, наскільки збільшиться обсяг виробництва, якщо відповідний чинник зросте на 1%.
Використовуючи статистичні дані за зазначений період, Ч.Кобб і П.Дуглас одержали таку виробничу функцію для обробної промисловості США:
Тут R2 – коефіцієнт множинної детермінації, що показує, яка частина змін залежної змінної (у даному випадку – Q) обумовлена змінами незалежних змінних (L, K). Його значення говорить про те, що зміни Q на 94 % обумовлені змінами L і K. Зауважимо, що значення показників ступеня за незалежних змінних у сумі дорівнює одиниці.
Наведена виробнича функція була прийнятна лише для екстенсивного типу економічного зростання. Пізніше вона ускладнювалася шляхом введення інших показників. Р.Солоу (нар. 1924, нобелівська премія 1987 р. саме за розвиток теорії економічного зростання) зробив провідним елементом економічного зростання науково-технічний прогрес. З розвитком НТП все більше переважає інтенсивний тип економічного зростання.
Всі чинники економічного зростання взаємопов’язані. Існує група показників, що дозволяє вимірювати результативність застосування окремих чинників виробництва.
Продуктивність праці = ; зворотній показник – трудомісткість.
На продуктивність праці впливає рівень освіти, кваліфікації робочої сили, організація праці тощо.
Продуктивність капіталу = ; зворотній показник – капіталомісткість.
На продуктивність капіталу здійснюють вплив рівень технічної озброєності, терміни амортизації, виробничі пріоритети тощо.
Технічна озброєність (капіталоозброєність) = .
Яким чином розгортається процес економічного зростання, як він передається від мікрорівня (окремого підприємства) на макрорівень, розповсюджується на всю економіку пояснює ефект мультиплікатора й акселератора.
Ефект мультиплікатора витікає з розуміння того, що в економіці видатки однієї людини неминуче стають доходом іншої. Коли відкривається нова фірма, вона пропонує нові робочі місця й спричиняє зростання доходів колишніх безробітних. Робітники, що збільшили свої доходи, починають більше витрачати. Тож, як наслідок, зростають доходи власників крамничок, де робітники купують необхідні продукти харчування та речі; власників фірм, що надають їм необхідні послуги. Усі ці власники, в свою чергу, більше замовляють продукції у фермерів, промислових виробників, збільшуючи їхні доходи. Зростання доходів охоплює все нові верстви населення. Приріст доходу, що витрачений на споживання, у наступному циклі створює додатковий доход. Таким чином, початкова сума, що витрачена на відкриття фірми, призводить до утворення нових доходів, нових інвестицій – діє ефект мультиплікатора.
Якщо ефект мультиплікатора передає імпульс економічного зростання вперед по ланцюжку (від виробництва до споживання), то ефект акселератора – назад (від виробництва – до витрат на необхідні економічні ресурси). Коли будується нова фірма, вона потребує ресурсів – зростає попит на будівельні матеріали, верстати, обладнання. Машинобудівні фірми й ті, що виготовляють будівельні матеріали, змушені нарощувати виробничі потужності – зростає і їхній попит на ресурси. Тож зростання інвестицій спричиняє ще більше їхнє зростання.
Економічне зростання у цілому розглядається як позитивне явище, але це не завжди так. Адже економічне зростання – це, в першу чергу, надмірне використання економічних ресурсів (зверніть увагу на подорожчання природних ресурсів), тож підвищення навантаження на навколишнє середовище. Економічна діяльність людини призвела до відомих екологічних катастроф (зникнення Аральського моря, Чорнобильська катастрофа, вирубка бразильських лісів).
Серед аргументів “за” економічне зростання зазвичай називаються такі:
Але цілком слушні й аргументи “проти”:
Наприкінці 80-х рр. ХХ ст. набув поширення термін “сталий розвиток”. У 1987 р. комісія ООН із захисту навколишнього середовища визначила його як “розвиток з врахуванням потреб нинішнього покоління без загрози споживанню потреб прийдешніх поколінь”. Концепція сталого розвитку була покладена в основу Декларації, прийнятої на Всесвітньому форумі з навколишнього середовища (1992 р., Ріо-де-Жанейро). Там же була прийнята конвенція ООН про зміну клімату, у якій було зазначено, що розвинуті країни повинні спільними зусиллями підтримувати концентрацію парникових газів у атмосфері на відносно безпечному рівні.
Вирішити цю проблему, хоча б частково, був покликаний Кіотський протокол, яким були накладені кількісні обмеження на викиди. Ситуація загострюється тією обставиною, що США, на частку яких припадає 36% загального світового обсягу викидів парникових газів, ратифікувати документ відмовилися.
Економісти стверджують, що в Україні внаслідок низьких витрат підприємств на ресурсозберігаючі та безпечні для навколишнього середовища технології економічне зростання супроводжується підвищенням забруднення атмосфери.
Інноваційний тип розвитку економіки характеризується переходом країни на вищий технологічний рівень, який визначається переорієнтацією інвестиційного капіталу у високотехнологічні галузі економіки, розроблення й реалізацію інноваційних проектів, науку і освіту. Відомо, що інвестиції й інновації взаємозв’язані й взаємодіють, але ефект досягається лише тоді, коли основні обсяги інвестицій спрямовано в технологічну структуру економіки, що забезпечує пріоритетний розвиток вищих технологічних структур. Якщо інвестиції за своєю структурою не відповідають технологічній структурі виробництва і не спрямовані на її підвищення, то вони перестають бути базою для економічного розвитку. Саме така тенденція спостерігається в економіці нашої держави. Тому в Україні необхідно підсилити мотивацію суб’єктів господарювання до модернізації виробничих потужностей, збільшити платоспроможність і фінансові ресурси підприємств, наростити кредитні активи банків і забезпечити поступове зниження реальної вартості кредитних ресурсів, активізувати іноземні інвестиції за рахунок поліпшення бізнес-клімату.
Аналізуючи структуру інвестицій, можна зазначити, що за рівнем прямих іноземних інвестицій Україна у 2010 році відстає від центральноєвропейських сусідів таких як Польща, Угорщина, Чехія, Словаччина та Балтійські країни. Так, найвищий серед країн Центральної та Східної Європи рівень іноземних інвестицій – в Чехії на 2010 рік складав більше 9 тис. € на душу населення, тоді як в Україні цей рівень складав 954 €. Іноземні інвестиції до Угорщини в 2010 році досягли майже 7 тис. €, в Польщі –3,6 тис. €, в Румунії – майже 2,5 тис. € і 1,7 тис. € в Росії.
У дослідженні американського інституту The Heritage Foundation, опублікованому на його офіційному сайті [35] зазначено, що В останні роки економічний розвиток України був схожий до “американських гірок”. Так, якщо в період між 2000 та 2007 роками економічне зростання України складало в середньому 7,5% , то в 2009 році країна пережила найбільший у Європі спад зі зниженням ВВП більш як на 15%. Дослідження вказує на те, що відсутність значних структурних реформ робить Україну особливо вразливою до зовнішніх шоків.
За даними Держкомстату України [27], лише країни Євросоюзу інвестували в Україну 2010 року 35 млрд. 225 млн. 200 тисяч доларів США. Це на 3 млрд. 616 млн. 700 тисяч більше, ніж у 2009 році. Зокрема, станом на 1 січня 2011 року загальний обсяг прямих іноземних інвестицій в Україну становив 44 млрд. 708,0 млн. дол. США, що на 11,6% більше за обсяг інвестицій на початок 2010 р., та в розрахунку на одну особу становив 978,5 дол. США [27].
Інвестиції надійшли зі 125 країн світу. До десятки основних країн-інвесторів, на які припадає понад 82% загального обсягу прямих інвестицій, входять: Кіпр – 9 млрд. 914,6 млн. дол., Німеччина – 7 млрд. 076,9 млн. дол., Нідерланди – 4 млрд. 707,8 млн. дол., Російська Федерація – 3 млрд. 402,8 млн. дол., Австрія – 2 млрд. 658,2 млн. дол., Франція – 2 млрд. 367,1 млн. дол., Сполучене Королівство – 2 млрд. 298,8 млн. дол., Швеція – 1 млрд. 729,9 млн. дол., Британські Віргінські Острови, – 1 млрд. 460,8 млн. дол. та Сполучені Штати Америки – 1 млрд. 192,4 млн. дол.
На підприємствах промисловості зосереджено 14 млрд. 042,6 млн. дол. (31,4% загального обсягу прямих інвестицій в Україну), у т.ч. переробної – 12 млрд. 488,1 млн. дол. та видобувної – 1 млрд. 207,7 млн. дол.
Серед галузей переробної промисловості у металургійне виробництво та виробництво готових металевих виробів інвестовано 5 млрд. 940,4 млн. дол. прямих інвестицій, у виробництво харчових продуктів, напоїв і тютюнових виробів – 1 млрд. 858,7 млн. дол., хімічну та нафтохімічну промисловість – 1 млрд. 339,6 млн. дол.., машинобудування – 1 млрд. 171,4 млн. дол., виробництво іншої неметалевої мінеральної продукції - 806,8 млн. дол.
У фінансових установах акумульовано 15 млрд. 059,5 млн. дол. (33,7%) прямих інвестицій, на підприємствах торгівлі, ремонту автомобілів, побутових виробів та предметів особистого вжитку – 4 млрд. 764,5 млн. дол. (10,7%), в організаціях, що здійснюють операції з нерухомим майном, оренду, інжиніринг та надання послуг підприємцям, – 4 млрд. 754,1 млн. дол. (10,6%).
Той факт, що промисловість отримує основний обсяг інвестицій і при цьому частка доданої вартості у загальному випуску продукції залишається низькою, свідчить про недостатній рівень інноваційності в галузевій структурі промисловості. Одними з основних механізмів структурної перебудови мають стати інноваційно-спрямовані інвестиції, які забезпечать надалі структурні зміни на фоні поступового зростання продуктивності праці.
Сучасні тенденції розвитку національної економіки України не відповідають постіндустріальному напрямку глобальних перетворень. Розвиток національної інноваційної системи гальмується такими недоліками:
На основі досвіду розвинених країн світу можна зробити висновок, що основою сучасної конкурентоспроможності є техніко-технологічні, організаційні, структурні, інституціональні інновації, які створюють конкурентні переваги та дозволяють країнам досягти певного суспільного розвитку. Процеси розроблення й впровадження того або іншого виду інновацій тісно взаємозв’язані, взаємозалежні і не можуть існувати автономно. Тому головною метою економічної політики України має бути вирішення проблеми підвищення її конкурентоспроможності на інноваційних основах і створення для цього відповідних умов.
Головний показник конкурентоспроможності країни на світовому ринку – рівень ефективності використання всіх економічних ресурсів і насамперед - праці. Сьогодні головними конкурентними перевагами України є:
Підвищення конкурентоспроможності національної економіки потребує створення потужної рушійної сили, яка спрямовувала й підтримувала б нарощування високоефективного експортного потенціалу. Роль цієї рушійної сили має відігравати інноваційно-інвестиційний процес, що тісно поєднується, синхронізується з розвитком інтеграційних і соціальних перетворень.
Задача підвищення конкурентоспроможності національної економіки України не може бути вирішена без мобілізації внутрішніх чинників розвитку національної інноваційної системи. Розвиток інноваційної економіки є закономірною реакцією на вимоги ринку й виклики глобалізації, що може впливати на системні основи національного господарства. Прогресивні структурні зрушення повинні мати системний характер і втілюватися в цілісній інноваційній політиці, пов’язаній з дієвим державним стимулюванням прогресивної структурної перебудови національного господарського комплексу з урахуванням всесвітніх тенденцій науково-технічного розвитку, органічного співвідношення політичних, економічних, інституціональних, соціально-психологічних і культурних чинників інноваційної динаміки.
Аналіз теоретичних розробок та емпіричних досліджень взаємозв’язку конкурентоспроможності національної економіки й інноваційних процесів дозволив виявити такі суперечності інноваційного забезпечення конкурентоспроможності:
Процесом зволікання щодо упровадження основ інноваційної моделі розвитку закладається фундамент довготривалої тенденції до втрати конкурентоспроможності національної економіки. В Україні, на жаль, відсутні стратегія підвищення конкурентоспроможності національної економіки й суб’єктів господарювання, а також механізм причиново-наслідкових зв’язків цієї стратегії з інноваційною моделлю розвитку.
Інноваційно-інвестиційне вдосконалення виробництва стає визначальним чинником розвитку й підвищення конкурентоспроможності. Цей процес в Україні вже почався, але його гальмує невирішеність багатьох питань нормативно-правового, організаційного й фінансового забезпечення. Як затверджується в документі “Концептуальні основи стратегії розвитку промисловості України на період до 2017 року” ознакою інноваційно-інвестиційних змін за етапами має стати зростання в загальному обсязі реалізації промислової продукції частки галузей інноваційно-інвестиційного сектора (передусім машинобудування) до 21% в 2012 р. і 32% в 2017 р., секторів споживчих товарів – відповідно до 24 і 31%, зниження частки енергосировинного сектору до 52 і 37% відповідно. Частку інноваційної продукції в загальному обсязі реалізованої промислової продукції необхідно підняти до 15-20% в 2012 р., 30-35% в 2017 р.
Для підвищення конкурентоспроможності економіки України слід розвивати мережну форму співробітництва суб’єктів з метою підсилення взаємодії цих суб’єктів та об’єднання їх ресурсів. Особливо це стосується територіально-виробничої системи малих і середніх підприємств, або кластерів. Створення кластерів дозволить активізувати інноваційну діяльність, виникнуть нові можливості для бізнесу і просування нових продуктів, об'єднання окремих продуктів технологічними ланцюжками. Розвиток мереж змінить характер конкуренції, збільшить її дієвість й ефективність, посилить взаємовигідне співробітництво. Оскільки задача підтримки конкурентоспроможності перейде до мереж в цілому, то виникне колективна зацікавленість в досягненні високих показників конкурентоспроможності. До того ж участь у мережах дозволить їх членам застосовувати взаємодопомогу, використовувати свій досвід і загальні ресурси для вирішення проблем, що є особливо важливими для суб’єктів, які тільки почали свій бізнес. Все це дуже важливо в умовах економічної кризи, коли перед Україною стоїть задача виходу з цієї ситуації.
Для того, щоб виробити дієві заходи виходу з цього складного стану, необхідно ліквідувати його головні причини:
1) підвищення грошових доходів населення без врахування показника зростання продуктивності праці;
2) безконтрольність монопольних цін на продукцію з боку держави;
3) від’ємне сальдо платіжного балансу, що склалося в Україні протягом 2007-2011 рр. за рахунок надмірного імпорту товарів (так за січень-листопад 2011р. експорт товарів склав 61950,2 млн. дол. США, імпорт – 74714,4 млн. дол.);
4) безконтрольність іноземних займів (корпоративні займи 85 млрд. дол. США, що в 2,2 рази перевищують державні резерви), які негативно впливають на розвиток економіки.
Для забезпечення конкурентоспроможності національної економіки й виходу її з кризи мають бути виконані такі умови:
1. Інституціоналізація стабільного конкурентного середовища, яка містила б послідовний розвиток інститутів захисту приватної власності й прав найманих працівників; запровадження ефективних механізмів розв’язання корпоративних конфліктів, регулювання цін і тарифів на продукцію; запобігання недобросовісній конкуренції між національними виробниками як на внутрішньому, так і на зовнішньому ринках; спрощення доступу до фінансових та інформаційних ресурсів для малого та середнього бізнесу; розвиток інфраструктури відповідної підтримки.
2. Стимулювання інноваційної діяльності, що потребує поетапного змінення переважно сировинно-експортної структури економіки, переорієнтації інвестиційних потоків на інноваційну сферу, впровадження високих технологій, формування в Україні основ інноваційної моделі розвитку та знаннєвої економіки. З цією метою має бути створена національна інноваційна система, що органічно поєднуватиме фундаментальну та прикладну науки, технологічну сферу, виробництво і управління інноваційними процесами, що сприятиме становленню й розширенню внутрішнього ринку інновацій.
3. Проведення реструктуризації економіки для створення своєрідного ядра саморозвитку. Це може бути комплекс машинобудівних галузей, які виробляють конкурентоспроможну продукцію;
4. Детінізація економіки та залучення некримінальних капіталів до інвестиційних процесів шляхом розроблення та реалізації спеціальної довгострокової політики легалізації тіньових капіталів.
5. Призупинення до виходу країни з кризи приватизації державної власності, в тому числі й землі, з метою недопущення її розпродажу за безцінь.
6. Використання кредиту МВФ тільки на інноваційно-інвестиційний розвиток економіки України.
Для ліквідації наслідків економічної кризи необхідно поновити капітал, створити нові робочі місця за рахунок малого й середнього бізнесу. Слід враховувати досвід 90-х років ХХ століття і не залишати невеликі виробництва сам на сам з масою проблем, а створювати умови для об’єднання зусиль, участі в інноваціях, виготовлення конкурентоспроможної продукції. Антимонопольна політика держави не повинна перешкоджати створенню крупних промислово-фінансових груп, а її діяльність має зосередитися на контролі цінової поведінки цих груп. Слід увести механізм, який би запобігав скритій монополізації приватизованих стратегічних підприємств, монополізації експортних секторів і сфери посередництва.
Чітка цілеспрямованість на концентрацію виробництва, сприяння становленню крупного бізнесу, врахування фактора потенційної конкуренції, прийняття виваженої експортно-імпортної політики, розвиток мережних форм організації бізнесу, регулювання діяльності ТНК в Україні – ці напрямки мають стати складовими частинами цілісної системи конкурентної політики держави й враховуватися при розробленні інструментарію макрорегулювання, спрямованого на вихід з економічної кризи.
Враховуючи побудову й реалізацію концепції управління конкурентоспроможністю господарських суб’єктів на основах інноваційно-інвестиційного розвитку, припускають виконання таких дій:
Враховуючи тривалий процес трансформації економіки, труднощі переходу до інноваційної моделі розвитку, необхідно підсилити державну підтримку інноваційних процесів за рахунок коштів держбюджету. Не слід покладатися тільки на ринкові механізми, оскільки багато сфер економіки й напрямів діяльності не є привабливими для приватних інвестицій, а інноваційне підприємництво знаходиться на початковій стадії розвитку.
Тому основною задачею держави є формування умов, що забезпечують органічне об’єднання й взаємодію науково-технічного й підприємницького середовища. Це дозволить ефективніше використовувати науковий і виробничий потенціал для підвищення рівня конкурентоспроможності українських підприємств. Причому слід зазначити, що для інвесторів мають бути створені сприятливі, вигідні умови, а не пільгові, як зараз часто декларується факторами, які на це впливають.
План практичного заняття 11
Питання для обговорення
Практичне завдання
З використанням даних рисунку 12.1 та офіційних статистичних даних (див. список рекомендованих джерел) проаналізувати вплив окремих чинників на економіку України
Рис. 11.1 Чинники економічного зростання
Світова економіка являє собою сукупність національних економік, які взаємодіють на основі міжнародного розподілу праці. Головною метою розвитку економіки є максимальне використання переваг сукупного потенціалу світового співтовариства. Сучасне світове господарство нараховує близько 200 суверенних держав, у яких проживає 6 млрд. людей, які розмовляють 2796 мовами. Ці держави відрізняються:
За рівнем економічного розвитку країни поділяються на групи.
Перша група – країни з розвинутою ринковою економікою. У цю групу входять близько 30 розвинених індустріальних країн (США, Японія, країни західної Європи). Ці держави беруть активну участь у міжнародних економічних відносинах, тому що мають ефективну ринкову економіку, мобільні продуктивні сили й, відповідно, характеризуються високим рівнем життя населення. Провідне становище у світі займають сім країн – США, Японія, Канада, ФРН, Франція, Великобританія, Італія. На них припадає більше 80% промислового виробництва розвинених країн і близько 60% усього світового промислового виробництва; відповідно 70-60% виробництва електричної енергії, 60-50% експорту товарів і послуг. Розвинені індустріальні країни виробляють більше половини світового ВНП, впливають на роботу міжнародних економічних організацій.
Друга група – країни, що розвиваються. У цю групу входять близько 140 держав. Вони займають приблизно 62% території земної кулі й містять 51% від кількості населення землі. Серед держав, що розвиваються, можна виділити такі підгрупи країн:
За даними ООН за останнє десятиліття співвідношення рівнів доходів багатих і бідних на нашій планеті не тільки не скоротилося, але значно збільшилося: з 13:1 до 60:1.
Третя група – це країни з перехідною економікою: Східна Європа й країни СНД, у тому числі й Україна.
Становлення світового господарства пройшло тривалий історичний шлях. Об’єктивною основою формування світового господарства був суспільний поділ праці, що вийшов за межі національних господарств. Основою поступального формування світового господарства був міжнародний ринок, створення якого відбулося поетапно в XV-XVII століттях. На рубежі ХІХ-ХХ століть сформовані спочатку торгово-економічні зв'язки між державами активно доповнювалися виробничими й фінансово-економічними, що привело до утворення системи світового господарства.
Світове господарство – це система господарств окремих країн, об'єднаних міжнародним поділом праці, торгово-виробничими, фінансовими й науково-технічними зв'язками.
Кінець XX століття є початком нового періоду в розвитку сучасного світового господарства. Його особливістю є цілісність усього світового господарства, зумовлена такими чинниками:
Формування цілісного світового господарства сприяє розвитку відповідної інфраструктури: будівництву транснаціональних залізниць, поширенню міжнародних систем зв’язку й ін. У світовому господарстві міжнародні економічні відносини здійснюються в таких формах: міжнародна торгівля, міжнародний рух капіталів, міжнародна міграція робочої сили, міжнародні валютні відносини, міжнародні науково-технічні відносини.
Вирішальну роль в економічних відносинах між державами відіграє міжнародна торгівля. Міжнародні торговельні відносини – це форма економічних відносин за рахунок експорту-імпорту товарів і послуг національних економік різних країн. Загальна сума експорту й імпорту становить товарообіг із зарубіжними країнами.
Фактори, що обумовлюють необхідність міжнародної торгівлі:
1. Поділ праці, що потребує обміну товарами.
2. Нерівномірність розподілу й забезпеченості економічними ресурсами різних країн (наприклад, Бразилія: тропічний клімат, родючі землі, багато дешевої робочої сили. Все це дає змогу виробляти дешеву каву й інші тропічні культури.)
3. Наявність різного рівня ефективності технологій у різних країнах. Наприклад, Японія завдяки висококваліфікованій робочій силі спеціалізується на виробництві трудомісткої продукції (радіоапаратури й ін.). Австралія – власниця величезних земельних ресурсів, але не має достатньої кількості робочої сили й капіталу, отже спеціалізується на виробництві пшениці, м'яса, вовни.
У світі немає жодної країни, що не змогла б знайти свого місця на світовому ринку.
Значна кількість багатих країн досягли благополуччя саме завдяки активній участі в міжнародній торгівлі. Тому очевидно, що міжнародна торгівля має величезне значення, яке полягає в такому:
Обсяг міжнародної торгівлі виражається показниками експорту, імпорту товарів і послуг. Відношення кожного з цих показників до ВНП показує їх місце в національній економіці й загальну динаміку зростання.
Розрізняють такі види міжнародної торгівлі:
1. Традиційна – торгівля між суб’єктами різних національних економік за традиційними правилами, тобто за формою Т-Г (згідно з попитом і пропозицією).
2. Торгівля продукцією в межах кооперації – спосіб реалізації продукції між суб’єктами міжнародної виробничої кооперації.
3. Зустрічна торгівля – сукупність міжнародних торговельних угод, при укладанні яких закупівля продукції супроводжується відповідною зворотною поставкою товарів, з метою досягнення балансу експортно-імпортних операцій.
Вигідність міжнародної торгівлі різними економічними школами оцінювалася по-різному. Розглянемо основні економічні теорії розвитку міжнародної торгівлі.
Теорія світової торгівлі з XVI до XVII століття формувалася як теорія меркантилізму. Меркантилісти багатство країни вимірювали золотом (експорт, імпорт). Сучасні теорії міжнародної торгівлі беруть початок від класичної політекономії А. Сміта й Д. Рікардо - теорії порівняльних переваг.
Сучасною модифікацією цієї теорії є теорія співвідношення факторів виробництва. Країни по-різному наділені цими факторами – землею, працею, капіталом. Країнам з дешевою робочою силою вигідно виготовляти трудомісткі товари і їх експортувати, країнам з надлишком капіталу – капіталомісткі товари і їх експортувати, а ввозити трудомісткі.
Сучасну структуру світової торгівлі й торговельну політику допомагають пояснити концепції незалежності, взаємозалежності й залежності.
Повна незалежність – це відсутність потреби в деяких товарах, послугах і технологіях у певній країні.
Взаємозалежність – миттєве реагування торговельних партнерів на торговельні змінення й зв’язки на основі взаємних потреб. Занадто велика залежність призводить до того, що одна країна стає залежною від змінень, що відбуваються в інших країнах.
Діяльність держави, спрямована на регулювання економічних відносин з іншими країнами й на забезпечення ефективного використання зовнішнього фактора в національній економіці, являє собою зовнішньоекономічну політику держави. Головним завданням зовнішньоекономічної політики є створення сприятливих умов для розширеного відтворення усередині країни.
На зовнішньоекономічну політику практично всіх країн світу впливають такі фактори:
Основні види зовнішньоекономічної політики обумовлені дією зазначених факторів. У зовнішньоекономічній політиці відбувається постійна взаємодія двох процесів: протекціонізму й фритредерства (як двох видів зовнішньоекономічної політики).
Протекціонізм – це політика, що спрямована на захист національної економіки від іноземних товарів шляхом обмеження імпорту. Інструменти протекціоністської політики поділяють на тарифні й нетарифні. Тарифні передбачають високі мита при імпорті готової продукції й більш низькі при експорті, нетарифні – безпосередньо спрямовані на обмеження експортно-імпортної діяльності з метою захисту від конкурентів певних галузей національної економіки. До нетарифних методів регулювання зовнішньої торгівлі відносять: квотування, ліцензування, державну монополію.
Квотування – це встановлення певних квот (обсягів) на експорт або імпорт окремих товарів.
Ліцензування – одержання підприємством дозволу на здійснення зовнішньоторговельних операцій товарами або послугами.
Державна монополія – це виключне право державних органів на здійснення певних видів зовнішньоекономічної діяльності.
Фритредерство – це політика вільної торгівлі, політика лібералізації, що з’явилася наприкінці XVII століття як реакція на протекціонізм.
Політику вільної торгівлі проводять країни з високоефективною національною економікою, що дозволяє підприємцям витримувати іноземну конкуренцію.
Найважливішим поняттям, що відображає поточне зовнішньоекономічне положення країни, є платіжний баланс. Платіжний баланс – це співвідношення суми платежів за кордон і надходження коштів через кордон за певний період. Платіжний баланс держави відображає певну рівновагу між всіма доходами, які країна одержує від іноземних держав, і всіх платежів, які вона здійснює іноземним державам. Перевищення надходжень над виплатами становить активне сальдо платіжного балансу, перевищення виплат над доходами – пасивне сальдо.
Платіжний баланс складається з чотирьох частин:
1. Торговельний баланс відображає експорт й імпорт товарів, це фундамент платіжного балансу. Товарний експорт позначається знаком “+”, товарний імпорт – знаком “-”.
2. Баланс послуг і некомерційних платежів складається :
Сума першого й другого розділів (частин) платіжного балансу утворює поточний платіжний баланс (баланс поточних операцій).
3. Баланс руху капіталів характеризує приплив і відтік довгострокового й короткострокового капіталу. Довгострокові операції:
4. Баланс золотовалютних ресурсів відображає: використання офіційних золотовалютних резервів, тобто ресурсів, які перебувають у розпорядженні центрального банку (зменшення “-”, збільшення “+”); змінення в зобов'язаннях країни перед іноземними банками й міжнародними фінансовими організаціями (зменшення “+”, збільшення “-”).
До золотовалютних резервів належать: золото; вільно конвертована іноземна валюта; міжнародні розрахункові кошти (євро, спеціальні права запозичення – міжнародні платіжні розрахункові кошти, що випускаються МВФ і використовуються для безготівкових міжнародних розрахунків шляхом запису на спеціальних рахунках). Ці кошти, як правило, не пов’язані з комерційною діяльністю, а використовуються для врівноваженості сальдо платіжного балансу країни. Так у кінцевому підсумку в платіжному балансі відображається стан національної економіки і її місце в системі світового господарства.
Закономірним результатом розвитку міжнародної торгівлі й міжнародного руху факторів виробництва стала економічна інтеграція. Економічна інтеграція – це процес економічної взаємодії країн, який приводить до зближення господарських механізмів, що набуває форми міждержавних угод й узгоджено регульований міждержавними органами. Економічна інтеграція характеризується такими ознаками, які в сукупності відрізняють її від інших форм економічної взаємодії країн:
1) взаємопроникненням й переплетенням національних виробничих процесів, що приводять до зрощування відтворних процесів;
2) широким розвитком міжнародної спеціалізації й кооперації у виробництві, науці, техніці;
3) глибокими структурними змінами в економіці країн-учасниць;
4) необхідністю цілеспрямованого регулювання інтеграційного процесу, розробленні скоординованої економічної стратегії й політики;
5) регіональністю просторових масштабів інтеграції.
Переваги інтеграції для взаємодіючих сторін:
Найбільшого розвитку інтеграційні об’єднання різного типу набули в другій половині XX століття. Міжнародна економічна інтеграція відображає сучасні тенденції інтернаціоналізації продуктивних сил та набуває різних форм, етапів і вимірів. Так, початкова інтеграція національних економік відбувається завдяки розвитку міжнародної діяльності відносно автономних економічних суб’єктів. У стадію часткової (локальної) інтеграції вступають для поширення форм міжнародного співробітництва, розвитку діяльності ТНК, а стадії інституціонального поєднання досягають при інтеграції у регіональні угруповання зі створенням органів наддержавного регулювання.
Залежно від ступеня зрілості інтеграції можна виділити п’ять етапів (рівнів) розвитку інтеграційних процесів. Їм відповідають такі форми економічної інтеграції:
Перша форма – найпростіша. Країни ще тільки роблять перші кроки до взаємного зближення, між ними укладаються преференційні торговельні угоди (двосторонні угоди між двома країнами або між уже існуючим інтеграційним угрупованням й окремою країною або групою країн).
Друга форма – зона вільної торгівлі. Скасування тарифних і нетарифних бар’єрів у взаємній торгівлі й збереження національних митних тарифів у відносинах із третіми країнами.
Третя форма – утворення митного союзу. Припускається погоджене скасування національних митних тарифів і введення загального митного тарифу і єдиної системи нетарифного регулювання торгівлі відносно третіх держав.
Четверта форма – створення загального ринку. Країни-учасниці домовляються про свободу руху не тільки товарів і послуг, але й всіх факторів виробництва: капіталів, робочої сили, технологій.
П’ята форма – економічний союз – найвищий рівень інтеграції, або повна інтеграція. Припускається проведення єдиної економічної, валютної, бюджетної, грошової політики, введення єдиної валюти, заснування органів наднаціонального регулювання усередині інтеграційного угруповання. Це найскладніша форма міждержавної економічної інтеграції, на базі економічних союзів створюються політичні союзи, які передбачають ліквідацію політичних кордонів між державами. Прикладом є Європейський союз, що об’єднує 25 європейських держав.
Інтеграція України у світову економіку передбачає пошук свого місця в системі міжнародного й насамперед загальноєвропейського поділу праці.
До сприятливих факторів входження України у світове господарство можна віднести:
До несприятливих факторів входження України у світове господарство (або факторів, що гальмують процеси інтеграції України у світову економіку) відносять:
Інтеграція України у світове господарство значною мірою залежить від ефективності функціонування механізму зовнішньоекономічної діяльності як сукупності правових, організаційно-управлінських і фінансово-економічних важелів, що забезпечують реалізацію міжнародної економічної політики України. Основними формами міжнародного співробітництва України є: міжнародна виробнича й науково-технічна кооперація; залучення іноземних інвестицій і кредитів; розвиток міжнародних форм бізнесу. З огляду на людський, науково-технічний потенціал України, її географічне розташування можна визначити основні інтеграційні пріоритети національної економіки України: розвиток співробітництва з європейськими країнами; поглиблення взаємовигідних економічних відносин з Росією й іншими країнами СНД.
Найбільш дієвою і ефективною стратегією інтеграції України у світову економіку є поєднання структурної перебудови економіки з її орієнтацією на активне зростання експорту і нарощування його інноваційного потенціалу. Ця стратегія передбачає виконання таких завдань:
У зв’язку зі вступом України до СОТ особливої актуальності набуває забезпечення еквівалентності взаємодії національної економіки зі світовою економікою та формування позитивного сальдо платіжного балансу.
План практичного заняття 12
Питання для обговорення
Практичне завдання
Оцінити офіційний курс гривні, як важливий показник національної безпеки України [25]
Таблиця 12.1
Офіційний курс гривні до іноземних валют, встановлений Національнимбанком України, середній за період (грн.)
|
№ п/п |
Роки |
100 доларів США |
100 шведських крон |
100 швейцарських франків |
|
1 |
2007 |
505,00 |
74,79 |
421,16 |
|
2 |
2008 |
526,72 |
80,03 |
486,09 |
|
3 |
2009 |
779,12 |
102,54 |
719,50 |
|
4 |
2010 |
793,56 |
110,33 |
762,61 |
|
5 |
2011 I квартал |
794,48 |
122,39 |
844,26 |
|
6 |
2011 I півріччя |
795,79 |
124,91 |
879,63 |
|
7 |
липень |
797,12 |
124,56 |
965,75 |
|
8 |
серпень |
797,11 |
124,57 |
1023,49 |
|
9 |
вересень |
797,28 |
120,84 |
921,63 |
|
10 |
9 місяців |
797,17 |
123,32 |
970,29 |
3.1Питання до самоконтролю
3.2Питання до іспиту
3.3 Тестові завдання:
Тема 1. Національна економіка: загальне та особливе
1. Який вид економічної діяльності відносять до закордону?
1) надання трансфертів
2) формування експорту та імпорту
3) сплата податків до бюджету
4) створюють пропозицію ресурсів (праці) на ринку факторів виробництва.
2. Який з методів вивчає виділення найбільш суттєвих сторін процесу або явища, що вивчається?
1) метод аналізу
2) метод поєднання історичного
3) метод наукової абстракції
4) метод матеріальної динаміки.
3. За способами регулювання господарської діяльності розрізняють?
1)традиційні та командно-адміністративні економіки
2) ринкові і традиційні економіки
3) ринкові і неринкові економіки
4) неринкові і командно-адміністративні економіки.
4. Після якого року починається перехід від феодальних до капіталістичних відносин здійснюється промислова революція з'являються ознаки індустріального суспільства?
1) 1964 року
2) 1963 року
3) 1962 року
4) 1961 року.
5. Скільки виділяють етапів розвитку національної економіки?
1) 6 етапів
2) 5 етапів
3) 7 етапів
4) не має вірної відповіді.
Тема 2. Економічні теорії та базисні інститути національної економіки
1. В економічній науці 20ст. домінуючою була..?
1) Нова інституціональна економічна теорія
2) Неокласична теорія
3) Нова французька інституціональна економічна теорія
4) Не має правильної відповіді.
2. Скільки виділяють підсистем у нових французьких інституціоналістів?
1) 6 підходів
2) 5 підходів
3) 4 підходи
4) не має вірної відповіді.
3. Яка підсистема базується на принципі підпорядкування приватних інтересів загальним. В рамках цієї підсистеми функціонують держава і її установи (поліція, суди) і багато важливих громадських організацій (наприклад, церква)?
1) Підсистема громадської думки
2) Підсистема творчої діяльності
3) Цивільна підсистема
4) Традиційна підсистема.
4. У центрі уваги опиняються відносини, які складаються у середині економічних організацій, тоді як неокласики розглядали їх як?
1) “чорний кошик”
2) “чорний ящик”
3) “червоний ящик”
4) не має вірної відповіді.
5. Які є ознаки класичного інституціоналізму?
1) Інституціоналізм розширює економічний аналіз, залучаючи до нього чинники, які не враховуються класичною економічною теорією.
2) Неповнота інформації, неповна визначеність прав власності, невизначеність і чинники певних колективних дій у системі колективного вибору.
3) Не має правильної відповіді
4) Відповіді зазначені в пунктах 1 та 2.
Тема 3. Теорія суспільного добробуту та соціально-ринкової економіки
1. Як називається блага доступ до яких нормується через ціни?
1) не економічні
2) економічні
3) суспільні блага
4) не матеріальні блага.
1) горизонтальна справедливість
2) вертикальна справедливість
3) справедливість між поколіннями
4) соціальна справедливість.
3. Як називаються домогосподарства, які розбиваються за доходами на 5 рівних груп за чисельністю?
1) децилі
2) квінтилі
3) квартилі
4) перцентельні.
4. Критерій справедливого розподілу добробуту був запропонований
1) Паретто
2) Пігу
3) Міллем
4) Сеєм.
5. В межах економічного об роботу агрегат аналізують за формулою?
1) W= f(u , u , u ….. u )
2) U= f (x , x , x …..x )
3) I = I / I
4) I = I / I.
Тема 4. Характеристика економічного потенціалу
1. До не створених не фінансових активів входять?
1) 4 складові
2) 3 складові
3) 2 складові
4) Не має вірної відповіді.
2. До яких ресурсів належить фонд України який дорівнює 60 млн. га?
1) Лісових ресурсів
2) Водних ресурсів
3) Мінерально-ресурсного потенціалу
4) Земельних ресурсів.
3. Як називають населення, яке постійно проживає на момент перепису на даній території враховуючи тимчасово відсутніх?
1) Економічно-активне населення
2) Наявне населення
3) Постійне населення
4) Зайняте населення.
4. Яка відповідь правильно називає показники, які використовуються для оцінки людського потенціалу?
1) Сальдо міграції і чисельність населення
2) Трудовий потенціал і трудові ресурси
3) Тільки чисельність населення
4) Відповіді 2 і 3.
5. Співвідношення між кількістю безробітних та робочою силою помножене на 100% визначається рівень?
1) Зайнятого населення
2) Чисельності населення ї
3) Економічно активного населення
4) Безробітного населення.
Тема 5. Інституціональні чинники розвитку національної економіки
1. Яких два підходи використовуються для трактування категорій власності?
1) Юридичний і приватний
2) Суспільний і економічний
3) Юридичний і економічний
4) Економічний і приватний.
2. До якої форми належать такі види, як загальна-державна і муніципальна?
1) Змішаної
2) Індивідуальної
3) Державної
4) Колективної
3. До змішаної форми належать наступі види?
1) Кооперативна і міжнародна
2) Загальнодержавна і приватно-колективна
3) Приватна і акціонерна
4) Державно корпоративна і приватно-колективна.
4. Формами суспільної власності є ?
1) Приватна і державна
2) Державна і колективна
3) Колективна і приватна
4) Приватна і суспільна.
5. У якій відповіді форма власності на засоби виробництва пов'язана з формою працею?
1) Община власності і рабська праця
2) Феодальна власність і наймана праця
3) Капіталістична власність і колективна праця
4) Трудова власність і вільна праця.
Тема 6. Поняття, функції та складові інфраструктури національного ринку
1. Не матеріальне виробництво, де створюють не матеріальними формами багатства?
1) Виробничо-господарська інфраструктура
2) Соціальна інфраструктура
3) Інституціональна інфраструктура
4) Господарська інфраструктура.
2. Назвіть мету науково-дослідницької інфраструктури ринку
1) Мобілізація тимчасово вільних грошових ресурсів
2) Контроль за ходом протікання
3) Підготовка спеціалістів
4) Надання інформаційних, консультативних, розрахункових та інших послуг.
3. Забезпечення економіки необхідною кількістю грошей виконує функцію банківської системи?
1) Стабілізаційна
2) Емісійна
3) Трансформаційна
4) Не має вірної відповіді.
4. Вид безробіття пов'язане з коливанням ділової активності-це ..?
1) Природний рівень безробіття
2) Структурне безробіття
3) Фрикційне безробіття
4) Циклічне безробіття.
5. Скільки виділяють видів безробіття ?
1) 5 види
2) 4 види
3) 3 види
4) 2 види.
Офіційні сайти державних та міжнародних установ:
Додаток А
ВИХІДНІ ДАНІ ДЛЯ ВИКОНАННЯ ПРАКТИЧНОЇ ЧАСТИНИ
|
№ з/п |
Показники / роки |
2000 |
2001 |
2002 |
2003 |
2004 |
2005 |
2006 |
2007 |
2008 |
2009 |
|
1 |
Індекс - дефлятор (% до попереднього року) |
123,1 |
109,9 |
105,1 |
108 |
115,1 |
124,5 |
114,8 |
122,7 |
128,6 |
113 |
|
2 |
Валові приватні внутрішні інвестиції |
33531 |
44525 |
45594 |
58851 |
73070 |
99876 |
134740 |
203318 |
264883 |
155815 |
|
3 |
Експорт товарів і послуг |
102592 |
112390 |
124392 |
154394 |
219607 |
227252 |
253707 |
323205 |
444859 |
423564 |
|
4 |
Імпорт товарів і послуг |
95658 |
109121 |
114501 |
147525 |
193120 |
223555 |
269200 |
364373 |
520588 |
438860 |
|
5 |
Оплата праці найманих працівників |
71930 |
86440 |
103117 |
122188 |
157450 |
216600 |
268631 |
351936 |
470464 |
517510 |
|
6 |
Податки на виробництво та імпорт |
31707 |
30720 |
30764 |
34277 |
40018 |
62777 |
82377 |
101230 |
142599 |
156859 |
|
7 |
Витрати домашніх господарств |
96708 |
116802 |
128786 |
150794 |
184946 |
257351 |
324556 |
429619 |
589739 |
588812 |
|
8 |
Доход від власності, одержаний від інших країн |
598 |
597 |
474 |
581 |
910 |
2035 |
4000 |
7302 |
9318 |
10716 |
|
9 |
Субсидії на виробництво та імпорт |
3184 |
3456 |
3125 |
4030 |
4855 |
6700 |
8891 |
13389 |
25817 |
28399 |
|
10 |
Валовий прибуток, змішаний доход |
69617 |
90486 |
95054 |
114909 |
152500 |
168775 |
202036 |
280954 |
360810 |
396891 |
|
11 |
Витрати сектору загального державного управління |
32897 |
39594 |
41539 |
50830 |
60610 |
80528 |
100350 |
128962 |
169163 |
184014 |
|
12 |
Споживання (відновлення) основного капіталу |
30223 |
34303 |
36160 |
38885 |
46576 |
50545 |
58265 |
73071 |
87914 |
96705 |
|
13 |
Доход від власності, сплачений іншим країнам |
5895 |
4478 |
4075 |
4432 |
5467 |
8863 |
15378 |
21735 |
37004 |
42555 |
|
14 |
Валовий внутрішній продукт номінальний, млн. грн.. |
170070 |
204190 |
225810 |
267344 |
345113 |
441452 |
544153 |
720731 |
948056 |
913345 |
|
15 |
Первісна вартість основних засобів, млн. грн. |
828822 |
915477 |
968414 |
1026163 |
1141069 |
1276201 |
1568890 |
2047364 |
3149627 |
3903714 |
|
16 |
Кількість наявного населення, млн. осіб |
48,9232 |
48,4571 |
48,0035 |
47,6224 |
47,2808 |
46,9295 |
46,646 |
46,3727 |
46,1437 |
45,9629 |
|
17 |
Доходи населення всього, млн. грн. |
153975 |
161947 |
185073 |
215672 |
274241 |
381404 |
472061 |
623289 |
845641 |
897 669 |
|
18 |
Доходи зведеного бюджету, млн. грн. |
49118 |
54935 |
61954 |
75286 |
90593 |
134030 |
171812 |
219939 |
297845 |
272967 |
|
19 |
Податкові надходження, млн. грн. |
31318 |
36717 |
45393 |
54321 |
63162 |
98110 |
125766 |
161264 |
227165 |
206907 |
|
20 |
Зайняте населення працездатного віку, тис. осіб |
18520,7 |
18453,3 |
18540,9 |
18624,1 |
18694,3 |
18886,5 |
19032,2 |
19189,5 |
19251,7 |
18365,0 |
|
21 |
Живі тварини, продукти тваринного походження |
107367 |
182524 |
142072 |
189188 |
314986 |
499641 |
649048 |
771410 |
1702016 |
1267557 |
|
22 |
Продукти рослинного походження |
302818 |
266117 |
220340 |
776318 |
439488 |
525492 |
671672 |
860523 |
1462482 |
1259949 |
|
23 |
Готові харчові продукти |
500841 |
676913 |
751349 |
1208198 |
1153840 |
1658948 |
1845739 |
2479073 |
3292051 |
2408544 |
|
24 |
Мінеральні продукти |
6540215 |
6725303 |
7047279 |
8479150 |
10845386 |
11567831 |
13506242 |
17280367 |
25441277 |
15695086 |
|
25 |
Продукція хімічної та пов’язаних з нею галузей промисловості |
1525272 |
1824042 |
2111239 |
2806277 |
3655037 |
5036055 |
6416325 |
8729310 |
11435735 |
7983098 |
|
26 |
Продукція споживчого характеру |
1223460 |
1552851 |
1754576 |
2231092 |
2441318 |
3516852 |
3947576 |
4753513 |
6520294 |
4117387 |
|
27 |
Дорогоцінне або напів-дорогоціннекаміння, дорогоцінні метали та вироби з них |
- |
0 |
0 |
0 |
0 |
224341 |
173472 |
269195 |
1032040 |
159748 |
|
28 |
Недорогоцінні метали та вироби з них |
680748 |
821050 |
810920 |
1196829 |
1752892 |
2468818 |
3327294 |
4742732 |
6390070 |
2676559 |
|
29 |
Машини та обладнання |
2629343 |
3384156 |
3790776 |
5722684 |
7793879 |
10069408 |
13716573 |
19796720 |
26693859 |
9091648 |
|
30 |
Інші |
448896 |
342138 |
348283 |
411035 |
599205 |
573708 |
780551 |
987080 |
1565533 |
775985 |
Додаток В
Методика розрахунку завдань:
1. Для розрахунку індексу рівня цін для будь якого року відносно базового року:
|
№ з/п |
Показники / Роки |
2000 |
2001 |
2002 |
|
1 |
Індекс – дефлятор (у % до попереднього року) |
110 |
115 |
116 |
|
2 |
Індекс рівня цін, % |
75 |
86 |
100 |
Базовим є той рік, для якого індекс рівня цін становить 100%
Ціни 2001 року становлять 82% від цін 2002 року, а ціни 2000 року становлять 75% від цін 2002 року.
2. Для розрахунку національного доходу: ,
де – чистий національний продукт;
– чисті непрямі податки на бізнес;
Чистий національний продукт: ,
де – валовий національний продукт
– амортизаційні відрахування
Валовий національний продукт : ,
де – валовий внутрішній продукт
– чисті факторні доходи:
Валовий внутрішній продукт: ,
3. Для розрахунку реального доходу:
,
де, ІЦ – індекс цін відповідного року
4. Для розрахунку імпортної квоти:
,
де Z – величина імпорту