Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
Тема 1. Кримінально-виконавча політика України. Кримінально-виконавче право, його джерела та принципи. (2 год.)
План
Кожна суверенна незалежна держава з метою виконання завдань, що стоять перед нею, здійснює певну політику, яка поділяється на зовнішню та внутрішню. Однією зі складових внутрішньої політики держави є кримінальна політика, яка визначає напрями боротьби держави зі злочинністю, форми, завдання та зміст діяльності правоохоронних органів і громадських організацій, які беруть участь у здійсненні цієї політики. Зазначена діяльність спрямована, по-перше, на швидке та повне розкриття злочинів, встановлення осіб, винних у скоєнні злочинів, а також на забезпечення правильного застосування закону; по-друге, на правильну кваліфікацію скоєного злочину та призначення відповідного покарання; по-третє, на виконання призначеного за вироком суду покарання та закріплення позитивних результатів виправного і карального впливів покарання. З огляду на певну специфіку кожного з наведених напрямів кримінальна політика поділяється на три складові: кримінально-правову, кримінально-процесуальну та кримінально-виконавчу.
Кримінально-виконавча політика України, як і внутрішня політика взагалі, визначається економічним базисом нашого суспільства та відображає економічні закономірності його розвитку.
Кожна суверенна незалежна держава з метою виконання завдань, що стоять перед нею, здійснює певну політику, яка поділяється на зовнішню та внутрішню. Однією зі складових внутрішньої політики держави є кримінальна політика, яка визначає напрями боротьби держави зі злочинністю, форми, завдання та зміст діяльності правоохоронних органів і громадських організацій, які беруть участь у здійсненні цієї політики. Зазначена діяльність спрямована, по-перше, на швидке та повне розкриття злочинів, встановлення осіб, винних у скоєнні злочинів, а також на забезпечення правильного застосування закону; по-друге, на правильну кваліфікацію скоєного злочину та призначення відповідного покарання; по-третє, на виконання призначеного за вироком суду покарання та закріплення позитивних результатів виправного і карального впливів покарання. З огляду на певну специфіку кожного з наведених напрямів кримінальна політика поділяється на три складові: кримінально-правову, кримінально-процесуальну та кримінально-виконавчу.
Кримінально-виконавча політика України, як і внутрішня політика взагалі, визначається економічним базисом нашого суспільства та відображає економічні закономірності його розвитку.
Таким чином, кримінально-виконавча політика — це частина політики держави, яка встановлює основні напрями діяльності державних органів, громадських організацій та окремих громадян у сфері виконання і відбування кримінальних покарань, здійснення виховного впливу на засуджених.
Основними завданнями кримінально-виконавчої політики є такі:
• встановлення основних напрямів виконання кримінальних покарань за суворого дотримання законності;
• розробка напрямів діяльності органів держави і громадськості з виправлення та ресоціалізації засуджених;
• розробка основних напрямів діяльності, пов'язаної з профілактикою скоєння злочинів засудженими під час відбування покарання.
Кримінально-виконавча політика базується на певних принципах.
Принципи кримінально-виконавчої політики — це основні засади та положення, на яких будується державна політика у сфері боротьби зі злочинністю шляхом виконання кримінальних покарань, пов'язаних з виховним впливом. Принципи кримінально-виконавчої політики поділяються на загальнополітичні, або загальногалузеві, галузеві та специфічні, тобто притаманні тільки кримінально-виконавчій політиці.
Загальнополітичні, або загальногалузеві, принципи:
• суворе дотримання законності;
• гуманність;
• демократизм;
• поєднання методів переконання та примусу;
• соціальна справедливість.
Галузеві принципи:
• провідна роль суспільно-корисної праці у виправленні засуджених;
• індивідуалізація виконання покарання і диференційоване застосування заходів та методів виправного впливу на засуджених;
• участь громадськості у виховній роботі із засудженими;
• закріплення позитивних результатів виправного впливу.
Специфічні принципи:
• виправно-трудова колонія як основний вид виправно-трудових установ;
• відбування засудженими всього строку покарання в одній виправно-трудовій установі;
• роздільне утримання засуджених різних категорій.
Принцип суворого дотримання законності закріплений у ст. 10
Таким чином, кримінально-виконавча політика — це частина політики держави, яка встановлює основні напрями діяльності державних органів, громадських організацій та окремих громадян у сфері виконання і відбування кримінальних покарань, здійснення виховного впливу на засуджених.
Основними завданнями кримінально-виконавчої політики є такі:
• встановлення основних напрямів виконання кримінальних покарань за суворого дотримання законності;
• розробка напрямів діяльності органів держави і громадськості з виправлення та ресоціалізації засуджених;
• розробка основних напрямів діяльності, пов'язаної з профілактикою скоєння злочинів засудженими під час відбування покарання.
Кримінально-виконавча політика базується на певних принципах.
Принципи кримінально-виконавчої політики — це основні засади та положення, на яких будується державна політика у сфері боротьби зі злочинністю шляхом виконання кримінальних покарань, пов'язаних з виховним впливом. Принципи кримінально-виконавчої політики поділяються на загальнополітичні, або загальногалузеві, галузеві та специфічні, тобто притаманні тільки кримінально-виконавчій політиці.
Загальнополітичні, або загальногалузеві, принципи:
• суворе дотримання законності;
• гуманність;
• демократизм;
• поєднання методів переконання та примусу;
• соціальна справедливість.
Галузеві принципи:
• провідна роль суспільно-корисної праці у виправленні засуджених;
• індивідуалізація виконання покарання і диференційоване застосування заходів та методів виправного впливу на засуджених;
• участь громадськості у виховній роботі із засудженими;
• закріплення позитивних результатів виправного впливу.
Специфічні принципи:
• виправно-трудова колонія як основний вид виправно-трудових установ;
• відбування засудженими всього строку покарання в одній виправно-трудовій установі;
• роздільне утримання засуджених різних категорій.
Поняття «кримінально-виконавче право» може вживатися у трьох основних значеннях:
1) кримінально-виконавче право — це галузь права, що регулює діяльність органів і установ виконання покарань і правовідносини, які виникають у процесі і з приводу виконання та відбування покарань;
2) кримінально-виконавче право — це галузь правової науки, що вивчає вказану діяльність, галузь права, яка її регулює, а також історію і теорію кримінально-виконавчого права;
3) кримінально-виконавче право — це навчальна дисципліна, у ході вивчення якої набуваються відповідні знання з теорії кримінально-виконавчого права, вивчаються основні напрями та зміст діяльності відповідних органів виконання покарань, норми кримінально-виконавчого законодавства.
Розглянемо сутність кримінально-виконавчого права як галузі права. Саме кримінально-виконавче право як галузь права є основною формою вираження та закріплення кримінально-виконавчої політики. Кожна галузь права, у тому числі й кримінально-виконавча, закріплює у своїх інститутах і нормах цілі, принципи, стратегію, напрями, основні засоби та методи політики держави в тій чи іншій соціальній сфері. Кримінально-виконавче право відповідно закріплює основні положення політики держави у сфері виконання кримінальних покарань .
Кримінально-виконавче право є самостійною галуззю права в системі права. Шлях до визнання його самостійною галуззю права був тривалий і нелегкий. Протягом довгого часу виправно-трудове право (яке історично передувало кримінально-виконавчому праву) не визнавалося самостійною галуззю права. Як стверджував М. О. Стручков, судження про те, що ця галузь прана (на той час — виправно-трудове право) є самостійною, вперше було запропоновано науковцями у 1957 р.
У подальшому, в процесі внесення відповідних змін до законодавства України, виправно-трудове право поступово трансформувалося у кримінально-виконавче право, предмет якого вже суттєво відрізнявся від предмета правового регулювання виправно-трудового права.
У сучасних умовах вже ніхто не ставить під сумнів твердження про те, що кримінально-виконавче право є самостійною галуззю у системі права. Дійсно, кримінально-виконавчому праву притаманні всі ознаки, які необхідні для визнання його самостійною галуззю права — воно характеризується власним предметом і методом правового регулювання, а також системою норм.
Предметом кримінально-виконавчого права є регулювання діяльності органів та установ виконання покарань і тих суспільних відносин, які виникають у процесі виконання та відбування кримінальних покарань.
Другою ознакою самостійності кримінально-виконавчого права як галузі права є наявність власного методу правового регулювання суспільних відносин, що входять до її предмета. Основним методом правового регулювання суспільних відносин для кримінально-виконавчого права є метод наказу або імперативний метод, який не допускає заперечень. Разом з тим у процесі виконання і вібування покарань можливо застосування й інших методів, зокрема методу переконання, диспозитивного методу.
І, насамкінець, кримінально-виконавче право має особливу систему правових норм, які створюються для регулювання діяльності органів і установ виконання покарань і суспільних відносин певного виду. В своїй сукупності система кримінально шпеонавчих норм утворює кримінально-виконавче законодавство. Кримінально-виконавче законодавство — зовнішня, документальна форма кримінально-виконавчого права.
Отже, на підставі викладеного можемо сформулювати наступне визначення: кримінально-виконавче право — це встановлена державою система правових норм, що регламентує діяльність органів і установ виконання покарань та регулює суспільні підпасши, які виникають у процесі виконання і відбування кримінальних покарань.
Мета і завдання кримінально-виконавчого законодавства сформульовані у ст. 1 КВК України. Згідно з його ч. 1 ст. 1, кримінально-виконавче законодавство України регламентує порядок і умови виконання та відбування кримінальних покарань з метою захисту інтересів особи, суспільства, держави шляхом:
— створення умов для виправлення і ресоціалізації засудже-них;
— запобігання вчиненню нових злочинів як засудженими, пік і іншими особами;
— запобігання тортурам та нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню із засудженими.
Основні завдання кримінально-виконавчого законодавства закріплені в ч. 2 ст. 1 КВК України і до них належать: визначення принципів виконання кримінальних покарань, правового статусу засуджених, гарантій захисту їхніх прав, законних інтересів та обов'язків; порядку застосування до них заходів впливу з метою виправлення і профілактики асоціальної поведінки; системи органів і установ виконання покарань, їх функцій та порядку діяльності; нагляду і контролю з виконання кримінальних покарань, участі громадськості у цьому процесі; а також регламентація порядку і умов виконання та відбування кримінальних покарань; звільнення від відбування покарання, допомоги особам, звільненим від відбування покарання, контролю і нагляду за ними.
Джерела кримінально-виконавчого права — це акти органів влади чи інших уповноважених органів держави, які містять норми кримінально-виконавчого права.
Юридичною базою для кримінально-виконавчого права є ^ Конституція України. Безпосередньо норм кримінально-виконавчого права Конституція не містить, проте в ній визначаються загальні засади суспільного ладу та політики нашої держави, закріплюється принцип верховенства права, визначаються основні конституційні засади державного управління, права, свободи і обов'язки людини та громадянина. У Конституції закріплені загальноправові (конституційні) принципи, які діють у всіх галузях права. У її ч. 1 ст. 62 міститься норма, яка передбачає: ніхто не може бути підданий кримінальному покаранню, доки його вину не буде доведено в законному порядку і встановлено вироком суду. Крім того, п. 14 ст. 92 Конституції встановлює, що виключно законами України визначаються організація і діяльність органів та установ виконання покарань. Взагалі нор-ми Конституції є нормами прямої дії, а всі закони України, у тому числі й норми кримінально-виконавчого законодавства, повинні відповідати її вимогам.
До системи джерел кримінально-виконавчого права входять:
— Кримінально-виконавчий кодекс України;
— інші кодифіковані законодавчі акти (Кримінальний кодекс України, Кодекс законів про працю України тощо);
— закони України;
— нормативно-правові акти Президента України та Кабінету Міністрів України;
— міжвідомчі та відомчі нормативні акти з питань виконаная і відбування кримінальних покарань;
— міжнародні акти, чинні на території України і ратифіковані Верховною Радою України у встановленому законом порядку.
Основним джерелом, що містить конкретні норми кримінально-виконавчого законодавства і регулює порядок та умови виконання і відбування кримінальних покарань, є Кримінально-виконавчий кодекс України, прийнятий 11 липня 2003 р., який набрав чинності з 1 січня 2004 р. Кодекс поділяється на Загальну та Особливу частини і складається з 5 розділів, 26 глав та містить 166 статей. До набрання чинності КВК в Україні діяв Виправно-трудовий кодекс України, який був прийнятий ще 23 грудня 1970 р. і набрав чинності з 1 червня 1971 р. Перший Виправно-трудовий кодекс УРСР був прийнятий у 1925 р. (ВТК РРФСР — У 1924 р.)
Закони України є актами, які мають вищу юридичну силу і є обов'язковими до виконання на всій території України. Зокрема, Законом України від 2 березня 2000 р. «Про загальну структуру і чисельність кримінально-виконавчої системи України» затверджено загальну структуру кримінально-виконавчої системи України та чисельність її працівників, Законом від 23 червня 2005 р. «Про Державну кримінально-виконавчу службу України» визначаються основні засади, принципи діяльності, структура та повноваження ДКВС, на яку покладаються завдання щодо здійснення єдиної державної політики у сфері виконання кримінальних покарань. Норми кримінально-виконавчого права можуть міститися у комплексних законах, тобто таких, що мають норми кількох галузей права, у тому числі й кримінально-виконавчого. Так, наприклад, Закон «Про прокуратуру» визначає завдання, напрями діяльності прокуратури, її структуру та інше. Але поряд з цим вказаним Законом визначається і порядок здійснення прокурорського нагляду за виконанням кримінальних покарань. Це також і такі закони України, як: «Про міліцію», «Про адвокатуру», «Про адміністративний нагляд за особами, звільненими з місць позбавлення волі», «Про застосування амністії в Україні», «Про зайнятість населення», «Про соціальну адаптацію осіб, які відбули покарання у виді обмеження волі або позбавлення волі на певний строк», «Про органи і служби у справах дітей та спеціальні установи для дітей», «Про державну виконавчу службу» і деякі інші.
Норми кримінально-виконавчого права можуть міститися також в указах і інших актах Президента України. Так, наприклад, Указом Президента від 22 квітня 1998 р. утворений Державний департамент України з питань виконання покарань, Указом Президента від 31 липня 1998 р. затверджено «Положення про Державний департамент України з питань виконання покарань». Указом Президента України від 19 липня 2005 р. затверджено «Положення про здійснення помилування», яке визначає умови і порядок подання клопотань про помилування засудженими, а також порядок їх розгляду уповноваженим органом.
Постанови та розпорядження Кабінету Міністрів України можуть містити норми, які регулюють окремі питання, що виникають під час виконання покарань (наприклад, порядок оплати праці осіб, засуджених до позбавлення волі, організацію харчування і матеріально-побутового забезпечення цих осіб, а також низку інших питань. Крім того, постановою Кабінету Міністрів України від 17 травня 2006 р. № 683 «Про внесення змін до переліку центральних органів виконавчої влади, діяльність яких спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через відповідних міністрів» функції спрямування та координації діяльності Державного департаменту України з питань виконання покарань покладено на Міністерство юстиції України.
До джерел кримінально-виконавчого права також належать міжнародно-правові акти, ратифіковані в установленому законом порядку. До таких актів можуть бути віднесені: Віденська угода 1989 р.; Європейські конвенції «Про нагляд за умовно засудженими і умовно звільненими правопорушниками» (1964 р.), «Про передачу засуджених осіб» (1983 р.), ратифіковані Верхи ішою Радою України і які набули чинності для нашої держави з 1 січня 1996 р., та ін.
Кримінально-виконавче право як галузь права базується на відповідних принципах. Проте у ст. 5 КВК України мова йде не про принципи кримінально-виконавчого права, а про принципи кримінально-виконавчого законодавства, виконання і відбування покарання. Зокрема, ст. 5 КВК передбачає, що кримінально-виконавче законодавство, виконання і відбування покарань ґрунтуються на принципах:
— невідворотності виконання і відбування покарань;
— законності;
— справедливості;
— гуманізму;
— демократизму;
— рівності засуджених перед законом;
— взаємної відповідальності держави і засудженого;
— диференціації та індивідуалізації виконання покарань;
— раціонального застосування примусових заходів і стимулювання правослухняної поведінки;
— поєднання покарання з виправним впливом;
— участі громадськості у діяльності органів і установ виконання покарань.
Охарактеризуємо коротко основні з них.
Принцип законності полягає у забезпеченні верховенства плкону взагалі і закону, який регулює виконання покарання, зокрема, та передбачає його пріоритети перед іншими нормативними актами у цій сфері. У Конституції даний принцип закріплено у багатьох нормах, зокрема: ст. 6 — органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження у межах, встановлених Конституцією і відповідно до законів України; ст. 62 — ніхто не може бути підданий покаранню, доки його вину не доведено у законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду; п. 14 ст. 92 — виключно законами України визначаються організація і діяльність органів та установ виконання покарань.
Принцип гуманізму закріплений насамперед у ст. 28 Конституції України — кожен має право на повагу до його гідності, ніхто не може бути підданий катуванню, нелюдському або такому, що принижує його гідність, поводженню чи покаранню.
Наведений принцип конкретизується у кримінально-виконавчому законодавстві і полягає у тому, що метою останнього є захист інтересів особи, суспільства та держави від злочинних посягань, а також запобігання тортурам і нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню із засудженими (ч. 1 ст. 1 КВК). Покарання застосовується до осіб, котрі скоїли злочини, в ім'я інтересів усіх інших громадян.
Принцип справедливості полягає у тому, що, з одного боку, держава, піддаючи засудженого покаранню, тим самим відновлює справедливість у суспільстві, яка була порушена вчиненим злочином, а з іншого — обсяг встановлюваних під час виконання конкретного покарання обмежень прав та свобод засудженого повинен бути адекватним ступеню його вини і суспільній небезпеці скоєного злочину. Покарання повинно бути справедливим, позбавленим надлишкових каральних елементів і не перевищувати меж, достатніх для виправлення засудженого.
Принцип рівності засуджених перед законом тісно пов'язаний з розглянутим вище принципом справедливості. Підґрунттям його є конституційний принцип рівності всіх перед законом (ст. 24 Конституції), а також Загальна декларація прав і свобод людини (ст. 7), Мінімальні стандартні правила поводження з ув'язненими (ст. 6). Цей принцип закріплено у ст. 7 КВК України.
Принцип невідворотності виконання і відбування покарань означає безперечність виконання уповноваженими органами та установами покарання, призначеного за вироком суду, і безумовність його відбування засудженим та його обов'язок зазнати кару за вчинений злочин (статті 4, 9 КВК).
Принцип диференціації та індивідуалізації виконання покарання є похідним від такого принципу кримінального права, як диференціація та індивідуалізація кримінальної відповідальності. Диференціація виконання покарання полягає у тому, що до різних категорій засуджених (залежно від тяжкості вчинених ними злочинів, злочинної діяльності в минулому, форми вини, поведінки у процесі відбування покарання) застосовується каральний вплив у різних обсягах. Засуджені згідно з цим принципом поділяються на більш-менш однорідні групи з метою застосування до них відповідних вимог режиму і засобів ішливу, а також для запобігання негативному впливу з боку рецидивістів та засуджених за тяжкі злочини на інші категорії засуджених.
Принцип раціонального застосування примусових заходів і стимулювання правослухняної поведінки — не що інше, як принцип поєднання методів переконання та примусу як загальнодержавних методів управління. Цей принцип проявляється у тому, що в ході виконання і відбування покарання до засудженого застосовуються як каральні, так і виховні засоби впливу. Даний принцип втілюється у зміні умов тримання засуджених, у застосуванні до засуджених до різних видів кримінальних покарань заходів заохочення і стягнення, передбачених у статтях 46, 67—68, 82-83, 130, 132, 144-145 КВК України.
Принцип поєднання покарання з виправним впливом передбачає, що виконання покарань має супроводжуватися застосуванням до засуджених різних заходів виховання. Основними засобами виправного впливу, тобто засобами виправлення і ресоціалізації, які застосовуються до засуджених відповідно до ч. З ст. 6 КВК, є: режим, суспільно корисна праця, соціально-виховна робота, загальноосвітнє і професійно-технічне навчання, громадський вплив. Засоби виправного впливу застосовуються тоді, коли самої лише кари за вчинений злочин недостатньо для досягнення мети виправлення та ресоціалізації засудженого. Найбільш повно засоби виправного впливу застосовуються до осіб, засуджених до покарання у виді: позбавлення волі, обмеження волі, арешту, виправних робіт, направлення до дисциплінарного батальйону.
Принцип участі громадськості у діяльності органів і установ виконання покарань, у тому числі й здійснення виховної роботи із засудженими, закріплений у ст. 25 КВК, а форми і порядок її здійснення регламентуються окремими нормами КВК, іншими законами та підзаконними нормативними актами.
Принципи кримінально-виконавчого права — це теоретично обґрунтовані основні положення, які зумовлені об'єктивними закономірностями реалізації кари, виражають сутність кримінально-виконавчої діяльності, спрямованої на здійснення пра-вообмежень, властивих покаранням (незалежно від форм застосовуваних примусових заходів), і знаходять свій прояв у процесі виконання — відбування всіх без винятку покарань.
На думку А. X. Степанюка, на відміну від переліку принципів кримінально-виконавчого законодавства, закріпленого у ст. 5 КВК України, до системипринципів кримінально-виконавчого права належать: принцип справедливості, принцип поважання прав людини, принцип гуманізму, принцип законності, принцип невідворотності виконання покарання.
Кримінально-виконавче право як галузь права необхідно відрізняти від науки кримінально-виконавчого права, що є галуззю юридичної науки.
Наука кримінально-виконавчого права — це галузь знань, яка вивчає основні закономірності процесу виконання та відбування кримінальних покарань і основні властивості правового регулювання суспільних відносин у цій сфері.
Предмет науки кримінально-виконавчого права значно ширший за предмет відповідної галузі права, оскільки наука кримінально-виконавчого права досліджує і вивчає: політику держави у сфері виконання кримінальних покарань; історію розвитку кримінально-виконавчого законодавства України, а також органів та установ, що виконують кримінальні покарання; чинне кримімально-виконавче законодавство, його систему і джерела; прані жідносини, які виникають у процесі виконання (відбування) кримінальних покарань; практичну діяльність органів і установ и її конання покарань та громадських організацій і об'єднань, що і.'їлучаються до процесу виправлення та ресоціалізації засуджених; кримінально-виконавче право зарубіжних країн та його неповні тенденції розвитку; міжнародні акти і стандарти у сфері поводження із засудженими під час виконання кримінальних покарань тощо.
Методологічною основою науки кримінально-виконавчого права є положення філософії. ^ Основним методом цієї науки, як і інших галузей юридичної науки, є діалектичний метод. У науці кримінально-виконавчого права крім діалектичного методу, який і: загальнонауковим методом пізнання, широко використовуються також наступні методи: логічний, метод системного аналізу, статистичний, історичний, порівняльно-правовий, математичний, опитування, анкетування, спостереження, експерименту та ін.
Базовою щодо науки кримінально-виконавчого права виступає наука конституційного права, особливо ті її положення, які стосуються прав та свобод людини і громадянина, загальних питань законності, питань правового регулювання діяльності органів і установ виконання покарань.
Низку спільних проблем має наука кримінально-виконавчого права з наукою адміністративного права, зокрема тих, що стосуються управління органами та установами виконання покарань, діяльності персоналу кримінально-виконавчої системи, порядку проходження служби рядовим і начальницьким складом кримінально-виконавчої системи, соціальної захищеності персоналу.
Багатопланова оперативно-службова та виробничо-господарська діяльність органів і установ виконання покарань обумовлює тісний зв'язок науки кримінально-виконавчого права з науками цивільного, господарського, трудового, сімейного та фінансового права. З цих же підстав наука кримінально-виконавчого права тісно пов'язана і з деякими неправовими науками, такими як: педагогіка, психологія, теорія економіки та ін.
Курс кримінально-виконавчого права — це навчальна дисципліна, що викладається у вищих юридичних навчальних закладах і у ході вивчення якої набуваються відповідні знання з теорії кримінально-виконавчого права, вивчаються основні напрями та зміст діяльності відповідних органів виконання покарань, норми кримінально-виконавчого законодавства. Зміст курсу кримінально-виконавчого права складає зміст науки кримінально-виконавчого права, її теоретичні положення та основні поняття. Курс дисципліни складається з двох частин — Загальної і Особливої.