Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
PAGE 14
Лекція
СОЦІАЛЬНА ФІЛОСОФІЯ
1. Поняття „суспільство”. Основні сфери суспільного життя
2. Соціальні інститути у структурі суспільства
3. Рушійні сили розвитку суспільства
4. Суспільство і природа.
а) основні етапи взаємодії людини та природи
б) концепція сталого розвитку людства
5. Географічне середовище та географічний детермінізм
6. Глобалізація як цивілізаційний феномен: історія та сучасність
Література:
1. Суспільство – дуже складний і суперечливий предмет пізнання. Воно постійно змінюється, набуваючи все нових і нових форм. Суспільство – це соціальна система, що характеризується відносною самостійністю, урівноваженою територією, економічними ресурсами, вихованням та соціалізацією населення і культури (визначення американського соціолога Т. Парсонса). Суспільство – частина матеріального світу, що відокремилась від природи і являє собою форму життєдіяльності людей, яка історично розвивається.
Поняття „суспільство” у філософській, економічній та історичній літературі має такі значення:
1. окреме конкретне суспільство, що є самостійною одиницею історичного розвитку (напр. суспільство стародавнього Риму, суспільство середньовічної Флоренції, суспільство сучасної України)
2. певна сукупність суспільств (напр. ООН, ЄС)
3. сукупність всіх суспільств, що існували і існують на земній кулі, тобто людство в цілому.
4. суспільство певного типу (напр. феодальне, рабовласницьке, капіталістичне, соціалістичне, аграрне, індустріальне, тоталітарне, демократичне, тощо)
Суспільне життя протікає у різних сферах і вимірах. Основними сферами суспільного життя є:
а) матеріальна – охоплює процеси матеріального виробництва, розподілу, обміну, споживання, продуктивні сили та виробничі відносини, НТП і НТР.
б) соціально-політична – включає соціальні і політичні стосунки людей у суспільстві – національні, групові, міждержавні. Ця сфера охоплює такі явища в суспільстві, як війна, революція, еволюція, реформа.
в) духовна – комплекс ідей, поглядів, уявлень, наукових досягнень. Охоплює такі явища як наука, ідеологія, морально-етичні цінності.
г) культурно-побутова – охоплює виробництво культурних цінностей, їх передачу від покоління до покоління, життя сім’ї, освіту, виховання, побутові проблеми (організація відпочинку, вільного часу, тощо)
Усі ці сфери суспільного життя тісно взаємопов’язані між собою, тому їх треба розглядати лише у єдності. Надання переваги якійсь одній сфері і недооцінка іншої може призвести до деформованої моделі суспільства.
2. Під час філософського аналізу суспільства дуже важливим є поняття „діяльності” – умови , засобу, рушійної сили соціального. При цьому не слід зводити діяльну суть людини лише до праці, тому що може нівелюватися універсальність та свобода людини. Людська діяльність спрямована на створення нових умов існування людини і суспільства, перетворення навколишнього природного та соціального середовища відповідно до своїх потреб. Через діяльність людина перетворює природу і створює свій особливий світ – культуру. Тому діяльність є джерелом формування соціальності: наприклад, завдяки діяльності людина поборола тотожність з природою і набула надприродного статусу, постійно змінює і вдосконалює засоби виробництва, збагачується культурними цінностями, тощо. Характеризуючи діяльність, як засіб існування соціального, вчені підкреслюють таку її особливість, як інституціональність. Інститути є сукупністю діяльних індивідів, установ, які володіють певними матеріальними засобами, і здійснюють конкретну соціальну функцію. Соціальні інститути заохочують діяльність людей, які входять до них, регулюють їх поведінку та діяльність, контролюють та впорядковують їх згідно із своїми принципами та нормами. Основними соціальними інститутами є :
1.політичні інститути – забезпечують встановлення і підтримку політичної влади у суспільстві: держава, політичні партії, армія, суд, Верховна Рада.
2. економічні інститути – забезпечують процеси виробництва і розподілу благ і послуг: підприємства, заводи, банки, сфера послуг.
3.соціально-культурні інститути – забезпечують встановлення і підтримку духовних, релігійних, моральних, науково-освітніх потреб і цінностей: система освіти (університети, інститути), охорона здоров’я, наукові установи, інститути релігії (церква), сім’я, тощо.( напр. вища школа, як соціальний інститут, включає працівників міністерства, викладацький склад, адміністрацію і громадські організації навчальних закладів, студентів. Основною соціальною функцією вищої школи є задоволення суспільної потреби у підготовці кваліфікованих спеціалістів).
3. Важливою проблемою соціальної філософії є проблема рушійних сил соціального процесу. Під рушійними силами, насамперед, розуміється діяльність людей з їх спонукальними мотивами – потребами та інтересами. Людина змушена задовольняти свої потреби власною діяльністю: (напр. зміна засобів виробництва, зміна у структурі та функціях політичної системи, зміна про уявлення щодо духовних цінностей).
Суб’єктами суспільного розвитку виступають: а) окремий індивід (особистість); б) соціальна група. Саме в особистостях, їхніх ідеях знаходить своє втілення роль народних мас, груп чи інших соціальних спільнот, адже народ чи нація самі по собі не діють: їх обовязково очолює якась певна соціальна особистість. Саме від особистості, від її дії, конкретних вчинків залежить зміст суспільного життя, його унікальність (видатні історичні особистості).
Крім особистостей, рушійними силами розвитку суспільства є також і соціальні групи, які поділяють на малі, середні та великі. Англійський філософ Т.Гоббс у творі “Левіафан” визначив групу, як “певну кількість людей, об’єднаних між собою спільним інтересом чи спільною справою”. Соціальна група – це відносно стійка кількість людей, зв’язаних між собою системою відносин, які регулюються інститутами, володіють певними спільними цінностями і відокремлені певним чином від інших груп”. Малі соціальні групи – групи, які об’єднують незначну кількість людей (до кількох десятків) на основі безпосередніх тісних контактів, стійкого спілкування, норм поведінки: сім’я, студентська група, військовий підрозділ, шкільний клас, вузівська кафедра, виробниче об’єднання (бригада, лабораторія). Середні соціальні групи – більш чисельні спільноти людей, між членами яких вже немає тісних контактів чи безпосереднього спілкування. Середні групи виникають за професійними ознаками : студенти вузу, військова дивізія, школярі в школі, викладачі вузу, працівники одного заводу чи певної галузі виробництва; та за територіальними ознаками: жителі села чи міста, області чи регіону. Перші групи виникають свідомо (для досягнення певної мети, вирішення певних соціальних завдань), а другі – стихійно. Великі соціальні групи – довготривалі, сталі спільноти людей, які існують у масштабах усього суспільства. Саме вони є основними суб’єктами розвитку суспільства: студенти, армія, учні, викладачі, робітники. До великих соціальних груп належить також нація, яка часто стає центром подій сучасної світової історії.
4. а) Проблема взаємодії людини, суспільства і природи – одна з найактуальніших проблем у соціальній філософії. Ця проблематичність пояснюється, насамперед, різким зростанням т.зв. антропного впливу суспільства на навколишнє середовище, споживацьким ставленням до неї. Виділяють такі етапи взаємодії людини і природи:
а) етап економіки, який проявляється у присвоюванні матеріальних благ: первісна людина жила збиранням, мисливством, рибальством, використовуючи примітивні знаряддя праці, впливаючи на природу лише фактом присутності в ній.
б) етап економіки, пов’язаний з виробництвом матеріальних благ (від виникнення землеробства і скотарства до появи капіталістичних відносин): підсилюється вплив людства на природу, що в локальних масштабах призводить до негативних екологічних наслідків.
в) етап техногенної цивілізації (від англійської промислової революції XVII-XVIII ст. до середини ХХ ст.): тут головним стає принцип панування людини над природою, який спирається на прагнення до безмежного науково-технічного прогресу. В природознавстві домінує ідея випробування природи, вона розглядається як невичерпна комора і як об’єкт інтенсивної перетворюючої діяльності – у підсумку екологічна ситуація досягає стану екологічної кризи.
г) етап ціннісної переорієнтації ставлення до природи (від 70-х рр. ХХ ст. до нашого часу): спроба перегляду світоглядних установок техногенного суспільства, розгляд людства і природи як рівноправних і взаємозалежних партнерів, відносини між якими треба гармонізувати. Практичні контури такої ціннісної переорієнтації закладаються виникаючим „інформаційним суспільством” , основоположна ідея якого полягає у тому, що інформатика, комп’ютери та мікроелектроніка повинні змінити в кращу сторону як саме суспільство, так і його взаємодію з природою. Більшість людей у такому суспільстві будуть зайняті у сфері послуг і виробництві інформації, що позитивно вплине на стратегію організації праці, умови життя, роботу транспорту, а через них – і на всю екологічну ситуацію.
б) Важливе значення тут має сучасна концепція сталого розвитку (sustainable development). Вперше ідею сталого розвитку людства було сформульовано у доповіді „Наше спільне майбутнє” (1987), представленою Міжнародною комісією ООН з питань охорони довкілля та розвитку на чолі з прем’єр-міністром Норвегії Гру Харлем Брунтланд. Під нею розуміють розвиток, який дає змогу задовольняти потреби сьогодення, не наражаючи на небезпеку здатність майбутніх поколінь задовольняти власні потреби. Сталий розвиток – не нова ідея, оскільки людство і раніше усвідомлювало, що Земля – система з дуже обмеженими ресурсами. Відповідно, вкрай необхідно встановлювати збалансовані відносини між людиною та довкіллям. Від специфіки цих відносин залежить добробут, безпека, зрештою, саме виживання людини.
Вихідною точкою нової ери людства стала конференція ООН у Ріо-де-Жанейро (1992), відома як саміт „Планета Земля”, яка дала потужний імпульс для поширення ідеї сталого розвитку. Основний документ саміту – „Порядок денний на ХХІ ст..”, який став глобальною програмою дій, що передбачає інтеграцію економічних, соціальних та екологічних цілей. Основні постулати цієї програми: а) жодна країна не може досягти сама захищати і зберігати довкілля, тому стратегія сталого розвитку передбачає досягнення суспільного і міжнародного консенсусу щодо утримування економічної підсистеми людства у певних межах, що дасть змогу природній системі Землі живити і підтримувати її; б) збереження та відтворення наявних екосистем; в) екологічна безпека життєдіяльності; г) можливості збалансованого розвитку сьогодні і в майбутньому; д) викорінення та ліквідація бідності та злиднів; е) зменшення розриву в рівні життя між найбіднішими та розвинутими країнами; є) зменшення розриву в прибутках найбагатших та найбідніших верств населення. Таким чином, важливим внеском цього саміту було проголошення т.зв. „глобального гуманізму”, суть якого зводиться до усвідомлення того, що найбільш вагомою цінністю життя на Землі є не просто життя на виживання, а гідне життя Людини.
Для практичної реалізації ідеї сталого розвитку було запропоновано всім країнам розробити національні концепції сталого розвитку, які мають ґрунтуватися на 2 засадах:
1. Принцип справедливості у задоволенні потреб. Згідно з цим принципом, сталим є лише такий розвиток, який забезпечує потреби нинішніх поколінь, не загрожуючи життю й здоров”ю поколінь наступних. Його ще називають принципом рівних можливостей поколінь.
2. Принцип екологічних обмежень. Він передбачає, що ухвалюючи економічні рішення, потрібно постійно враховувати екологічні обмеження. На технологічні новації та економічне зростання людства треба накладати обмеження заради збереження довкілля.
5. Одним із найважливіших понять соціальної філософії є поняття „географічного середовища” – сфери, в межах якої людина реалізує свої творчі сили. Географічне середовище – це сукупність предметів живої і неживої природи, залучених у процес суспільного життя, і які, таким чином, є необхідними умовами існування і розвитку суспільства. До географічного середовища належать: земна кора із корисними копалинами, ґрунти, ліси, води, болота, рослинний і тваринний світи, дороги, села, міста, нижня частина атмосфери. Тобто це та частина природи, яка є об’єктом діяльності людини, виробництва. Із розвитком суспільства географічне середовище розширюється, до його складу залучаються Північний і Південний полюси, дно океанів, космічний простір, тощо, а також якісно змінюється, зокрема, створюється нова природа: нові сорти дерев, рослин, нові породи тварин (методами селекції), сади, парки, створюються нові міста, озера, будуються електростанції, штучні моря, тощо. Отже, абсолютно впевнено можна сказати, що наш сучасник живе практично в інших природних умовах, ніж його предок 1000 років на тій же території.
Таким чином, закономірно, що географічне середовище суттєво впливає на саму людину: умови життя формують стиль і спосіб життя людей, психологію, звичаї, форму одягу, специфіку харчування. Тому очевидно, що за темпераментом, звичаями, традиціями, способами ведення господарства, відпочинку італійці, наприклад будуть відрізнятися від шведів, турки від ісландців, і т.д. Люди давно помітили залежність розвитку суспільства від географічного середовища: такі ідеї зустрічаються ще у античності, зокрема, у Демокріта, Геродота, Гіппократа, Епікура.
У XVIII ст. в епоху Просвітництва, французький філософ Шарль Луї Монтеск’є запровадив цілий напрям – географічний детермінізм, як окремий напрям в розвитку філософської думки. Детермінізм – вчення про загальну об’єктивну зумовленість явищ природи, суспільства та людської психіки. Головним у детермінізмі є положення про причинність, як такий зв’язок явищ, при якому одне явище (причина) за певних умов породжує інше (наслідок): наприклад, гени обумовлюють зовнішній вигляд; хімічна структура речовини обумовлює її дію в реакції: якщо до кислоти додати спирт, то утвориться сіль і вода (т.зв. нейтралізація); якщо налити воду на одяг, то він стане мокрим. Протилежним до поняття “детермінізм” є “індетермінізм” , який заперечує зумовленість явищ природи, суспільства та людської психіки. (прикладом є т.зв. телеологія, за якою всі процеси являють собою реалізацію наперед визначеної мети. Географічний детермінізм пов”язує ступінь розвитку держав і цивілізацій з особливостями їх: географічного положення, клімату, грунтів, тощо. Російський науковець Лев Мечніков у своїй праці „Цивілізація та великі історичні річки” (1889) доводить, що визначальними у розвитку людських цивілізацій завжди виступають фізико-географічні чинники, а особливо гідрологічні особливості території. В історії людської цивілізації Мечников виділяє 3 основні періоди:
Водний простір в концепції Л.Мечникова відігравав консолідуючу роль в людських спільнотах, звідси висновок про те, що чим більші водні простори опанувало людство, тим більше проявлялася людська солідарність у формах виникнення великих держав та охоплення географічно більших ареалів. Перші держави існували як оазиси серед оточення набагато більше примітивних племен та народів. Отже, розвиток людської цивілізації відбувався паралельно з освоєнням розвиненими суспільствами ширших географічних ареалів, аж поки не призвів у ХІХ ст.. до т.зв. „закриття світу”, тобто повністю встановилися регулярні сполучення з усіма народами та державами земної кулі, втягнення їх у систему різнопланових відносин між собою.
Отже, географічний детермінізм трактує середовище, як сцену, на якій активно діють людські спільноти. Як зазначав польський географ С.Павловський у книзі „Rola geografii w zyciu narodow”. (Львів,1939): „Причиною багатьох дій і рішень народів знаходили і знаходять своє обґрунтування в географічних умовах. Географічне положення, конфігурація держави, побережжя, доступ до моря, розміщення природних багатств, характер кордонів, густота населення – усе це впливало і впливає на політику народів і держав. Так звані життєві інтереси держав і народів не є нічим іншим, як інтерпретацією оточуючого географічного середовища”.
6. У ХХІ ст. головною тенденцією цивілізаційного розвитку людства є процес глобалізації. Такий процес трактують як зростання взаємозалежності та взаємозв’язку сучасного світу, що виявляється у невпинній інтеграції ринків, фінансів, технологій і держав; поширенні універсальних демократичних норм і цінностей, електронної економіки та інформаційних мереж. Рушійна сила глобалізації – вільноринковий капіталізм. Як зазначає американський фінансист Джордж Сорос, світ сьогодні живе у вимірах глобальної економіки, що характеризується не лише вільною торгівлею товарами та послугами, а й вільним рухом капіталу (процентні ставки, курси валют та біржові ціни у різних країнах тісно пов’язані між собою). Така система, на думку Сороса, є сприятливою для фінансового капіталу, здатного вільно спрямовуватися туди, де найбільший прибуток. Як наслідок – зростання продуктивності, покращення методів виробництва, зростання добробуту, а також –економічна свобода.
На початку ХХІ ст. глобалізація вийшла за рамки економічно-фінансової системи й охопила майже всі сфери суспільної діяльності: політику, ідеологію, культуру, освіту та спосіб життя. За визначенням соціолога Мартіна Елброу, глобалізацією називають усі ті процеси, унаслідок яких народи світу залучено до єдиного світового суспільства (зростання щільності міждержавних відносин, розвиток глобального політичного та економічного життя)
Науковий дискурс феномену глобалізації започаткували у 80-х рр.. ХХ ст. британські соціологи Роланд Робертсон, Ентоні Гіденс, німецький соціолог Ульріх Бек та ін. Щоб зрозуміти суть глобалізації доречно проаналізувати її витоки, причини та джерела, а це, як вважають ці дослідники – XV-XVI ст. На їхню думку, глобалізація – це феномен західної, індустріальної цивілізації. Отже, виокремлюють три етапи в її становленні. Перший етап (XV – ХІХ ст.) – колонізація, появу якої уможливила промислова революція:поява технічних винаходів, зокрема, компасу, пороху і пароплава, які допомогли британцям, португальцям та іспанцям відкрити нові землі, проте ця експансія на нові землі тоді носила християнський характер, а не суто європейський, її здійснювали в ім”я Бога. І лише в 18-19 ст. колонізація стала європейською. Підкреслюючи роль саме Європи в географічному обєднанні світу, швейцарський культуролог ХХ ст. Дені де Ружмон писав:
а) Європа відкрила увесь світ, але ніхто не приходив ніколи відкривати її саму;
б) Європа почергово панувала над усіма континентами, але над нею не панувала жодна заморська держава;
в) Європа створила цивілізацію, яку наслідує увесь світ, але ніколи не було зворотного явища;
Таким чином, Європа обєднала світ, поєднала континенти та дала змогу людству усвідомити свою єдність (модернізувала життя віддалених народів, принесла європейську культуру і цінності, зокрема, християнські, господарські і політичні форми, капітали, техніку, тощо). Здійснюючи колоніальну експансію світу, Європа вважала себе королевою планети, але не усвідомила себе як організовану структуру, тому на поч. ХХ ст. відбувається боротьба між державами-націями за перерозподіл світу, за власні колонії та ринки збуту, що переросло у І та ІІ Світові війни. Ця війна започаткувала процес деколонізації, що завершився крахом колоніальної системи у 60-х рр. ХХ ст.
Після ІІ Світової війни розпочався другий етап глобалізації – європеїзація, яка базується на принципах федералізації: після 500-літньої експансії Європа повернулася сама до себе та взялася доглядати власний дім (Йоран Терборн). Федералістська думка зорієнтована на встановлення рівноваги різними націями та Європою на основі поваги, а не підкорення чи знищення. Федералізація Європи обґрунтовується соціально-демократичними цінностями, які й визначають принципи, на яких формується федерація Європи (Д. де Ружмон)
Після ІІ Св. Війни у Західній Європі активізувалися міжнаціональні контакти у господарській сфері, зумовлені потребою відновлення національних економік. Цим цілям відповідав запропонований США у 1947 р. „План Маршалла”, який передбачав економічне відродження європейських держав, які постраждали від наслідків війни. Це стало першим кроком до федералізації Європи. Згодом утворилося ЄС (спочатку Німеччина та Франція у 1954 р., а пізніше – у 1957 р. на основі Римського договору до них долучилися Бельгія, Нідерланди, Італія, Люксембург). За цим договором заснували Європейський спільний ринок, що сприяв формуванню спільних економічних та політичних зв’язків на рівні держав, міжурядових та неурядових організацій цих країн. Наступний етап євроінтеграції розпочався у 70-х рр. ХХ ст., який був зумовлений НТР а також прагненням подолати відставання Європи від США та Японії у галузі біотехнологій, мікроелектроніки та виробництва нових матеріалів. На цьому етапі відбулося розширення ЄС, яке об’єднує сьогодні 27 країн. Принципи євроінтеграції закріплені в Маастрихтському договорі (чинно діє з 1993 р.), який передбачає свободу переміщень у рамках ЄС капіталів, товарів, послуг, робочої сили та інформації. У ХХІ ст.. розпочався новий етап євроінтеграції, який повязують з запровадженням єдиної грошової одиниці – (євро) та розвитком інформаційних технологій. Вільний обмін інформацією відкриває нові перспективи „електронної Європи”, пріоритетами якої є освіта, підвищення кваліфікації, електронна торгівля. Таким чином Європа з Попелюшки знову стала Королевою, яка усвідомлює себе як цілісність, як організовану структуру.
Третій етап глобалізації розпочався у 90-х рр. ХХ ст. У цей час формується глобальна капіталістична система. Атрибутами сучасного етапу глобалізації є інтеграція та мережі. Світ все тісніше переплітається, інтегруючи ринки, держави і технології. У цій новій ері глобалізації домінує американська сила, американський долар і американський флот, як зазначає американський дослідник Т.Фрідмен. США стали глобальною силовою структурою, яка стимулює і розвиває інтегративні тенденції, тому часто у сучасних концепціях глобалізації домінує американська ідея „плавильного казана” (melting pot). Хоча експерти прогнозують, що до 2025 р. США поступово втрачатимуть свою активну позицію як провідної держави світу: на перші позиції вийдуть Китай та Індія.
Отже, що ж таке сучасна глобалізація у вимірах якої живе людство?
Глобалізація має не лише прибічників, а й опонентів, які пропонують альтернативні шляхи розвитку людства, зокрема мова йде про антиглобалізм – стихійний рух проти глобалізацій них тенденцій у сучасному світі. Спрямований проти діяльності таких організацій як ВТО, МВФ, Світовий банк. Цей рух виник у 1999 р. Антиглобалісти критикують зростання безробіття в бідних країнах, поглиблення розшарування між бідними і багатими, виступають проти діяльності ТНК, промислова діяльність яких несе екологічну загрозу, вважають глобалізацію пасткою для демократії, тощо. У сфері духовних цінностей вони критикують появу глобальної масової культури, яка нищить місцеві культури (процес „макдональдизації”, що означає споживацький характер універсальної масової культури). У 2002 р. в Бразилії відбувся Всесвітній самміт антиглобалістів, проте цей рух не набув організаційного завершення, не сформульовано його мети та перспектив.