Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
34.Психологія й мораль українського селянина в повісті Ольги Кобилянської “Земля”.
Повість О. Кобилянської «Земля» написана під впливом глибокого потрясіння від трагедії, що сталася в селі Димки на Буковині. Відштовхнувшись від життєвого факту жахливого братовбивства, письменниця зображує в повісті широку картину тогочасного селянського життя, розкриваючи умови, що стали поштовхом до страшного злочину. Одна з таких умов — життєво необхідна залежність людей від землі. Однак зрозуміло, що не всіх така залежність штовхала на вбивство. Немовби вирізьблюючи своїх героїв, О.Кобилянська розкриває їхні характери, з’ясовуючи психологічні причини назрівання задуму скоєння злочину в Сави.
Усі персонажі твору пов’язані з землею. Власність на землю визначає взаємини між людьми, їхню психологію, вчинки. «Ми люди, що знаємо лиш землю», — говорить Івоніка Федорчук. Слова про землю звучать у творі неодноразово. Показуючи магічну, містичну владу землі над селянами та її наслідки, О. Кобилянська тонко розкрила психологію героїв. Персонажі твору глибоко індивідуалізовані. Найбільшу увагу авторка приділяє родині Федорчуків, де й стався жахливий факт братовбивства. Старий Івоніка Федорчук — людина спокійна й лагідна. Це працьовитий хлібороб і люблячий батько. Радісних хвилин у його житті було дуже мало. Щоб придбати землю, Івоніка все життя тяжко працює. Однак, навіть ставши заможним, він продовжує так само працювати, відмовляючи собі в усьому, бо боїться втратити землю. Його дружина Марійка така ж працьовита, разом із чоловіком вона поневірялася по наймах і заробітках, економила на всьому, щоб придбати власне господарство. Гонитва за землею, залежність від неї зробили Марійку скупою й черствою. Вона поважає лише тих, хто має гроші, землю. Цим пояснюється її вороже ставлення до майбутніх невісток — Анни та Рахіри. Марійка мріє про одруження своїх синів із багатими сільськими дівчатами. Усі вчинки Марійки зумовлені її поглядами на землю, на власність.
Ставлення до дітей у родині Федорчуків також залежить від того, як сини- цінують хліборобську працю. Івонікд та його дружина поважають старшого сина Михайла, бо він лідбить землю, з радістю працює на ній. До молодшого Сави у них немає такого почуття: той лінується, не хоче працювати. У дитинстві молодший син Федорчуків був тихим, слухняним, але під впливом оточення (зокрема родини дядька Григорія), він став грубим, непокірливим, злим. Сава спокійно вбиває пташок тільки заради задоволення, просто так.
Спочатку Саву мало цікавила праця на землі, він прагнув легшого життя, але під впливом Рахіри, яку він кохав, Сава пробує повернутися до землі, здобути її. Проте батьки поставили йому умову: або Рахіра, або земля. Сава хоче мати і те, і друге, а тому йде на злочин. Очевидно, гіпертрофоване почуття до землі, яке мали батьки, стало умовою зародження конфлікту, причиною зміщення пріоритету життєвих цінностей Сави, що призвело до трагедії.
Переживши найстрашніше горе для батьків — смерть одного сина і фактично втрату другого, Івоніка Федорчук поступово втрачає віру в землю. Саві він землі не віддає, лрацює на ній сам, але без колишнього завзяття. Він уже не прагне збільшити свою землю, але й не знає, як жити далі. Найкращий шматок землі Івоніка хоче віддати сину Анни, який піде до школи. Він хоче, щоб земля допомогла хлопчикові здобути освіту.
Осмисливши багатий життєвий матеріал, О. Кобилянська показала не тільки те, до яких наслідків може призвести рабська залежність людини від землі, а й причини такої залежності. Відомий біблійний мотив братовбивства в «Землі» значно розширюється, поглиблюється, психологічно ускладнюється.
35.Поетичний світ Є. Маланюка
Для Євгена Маланюка не існує альтернативи: традиції чи новаторство? Вони нерозривні. І так само в дилемі: новаторство як мета чи зумовленість форми змістом? Поет віддає перевагу доцільності. Бо краса – тільки у відповідності змісту й форми, в симфонізмі почуттів й інтелекту, інтуїтивного й конструктивного начал.
Природно, зо поет послуговується найбагатшим арсеналом поетичних засобів: ліричних, епічних і драматичних, традиційних і новочасних, близьких до народнопоетичних (умовно кажучи – простих) і вишукано «класичних». А головне, що симфонізм (за визначенням М. Грушевського – синкретизм) його поетики відбиває симфонізм (єдність, цілісність і багатоманітність) світу: буття українського народу як процесу, його долю, характер, що бачаться в конкретних виявах і мисляться як наслідок розвитку десятків віків та поколінь
36.Поетизація любовного почуття в новелі Григора Тютюнника “Три зозулі з поклоном”.
Здається, що про кохання сказано й написано все. Та коли читаєш новели Гр. Тютюнника, розумієш: він знає про кохання ще щось тендітне й невловиме, чисте й піднесене. Саме такою є новела «Три зозулі з поклоном».
Проблема класичного трикутника в коханні тут розв'язана не стільки через зовнішні події, скільки через зображення духовної краси героїв новели. Не може не розчулити сила кохання Марфи до Михайла. Вона відчувала всім серцем, коли прийде від нього лист, і тішилися тим, хоч листи Михайло писав не до неї, а до своєї дружини Софії. Так склалося, що життя поєднало їх трьох, бо вони були близькі душами. Частенько сиділи втрьох, співали чи гомоніли про щось. І їм було про що говорити, на відміну від Марфиного чоловіка Карпа, який тільки й любив поїсти. Було, Марфа дивиться на Михайла, а в очах аж сльози від кохання. Та Михайло відвертається або повертається до синової колиски. Чи ревнувала Софія, адже все бачила? Ні, вона розуміла суперницю і жаліла її. Жаліла завжди: і тоді, коли всі були поряд, і тоді, коли Михайла забрали до таборів, де він і загинув, а листи писав до останнього саме їй. Він кохав дружину, любив сина, для нього це було священне. Та серцем відчував любов Марфи, так само, як і вона його. І звірився про це саме дружині. В останньому листі він попросив Софію сказати Марфі, що послав їй три зозулі з поклоном, та чи долетять вони через «Сибір неісходиму», він не знає, а тільки, може, вона відкличе свою душу від нього, адже він її відчуває поряд і мучиться. Про це розповіла мати синові, вже дорослому. І він тепер має розв'язувати вічну загадку буття: чому, коли вони так відчували одне одного, то не одружилися? Чому мати не ображається, а співчуває? І сам розуміє, що йому про це сказала мати: «У горі, синку, ні на кого серця нема. Саме горе». Отак уміти почути серце іншої людини і не скористатися цим розумінням, відмовитися від егоїстичного почуття власності на кохану людину могли лише люди красиві душею. Саме такими є Марфа, Михайло та Софія. «Любов піднесена» — ось як характеризує читач їхні почуття. І це найвища оцінка щирого таланту Григора Тютюнника — таланту любити людей, розуміти найменші порухи душі.
Прочитано новели сучасного українського письменника. Що ж нового сказав автор світові? Те, що коханця вивищене не вмирає і не може бути іншим. Адже справжнє кохання — це витончене відчуття іншої людини, її особистості. Саме «любов піднесена» ще раз доводить, що життя безцінне, як безцінна і кожна людина.
37.Образ матері в поезії Андрія Малишка та Бориса Олійника
Тема материнства – одна із самих популярних в українській літературі. До величної оди, проспіваної матері Тарасом Шевченко, з роками прилучалися нові й нові голоси. Ні, імовірно, жодного українського письменника, який би не згадав із вдячністю рідну неньку. Адже мати – це першооснова життя. Саме цю думку відстоював у своїй поезії Андрій Малишко. Корінь глибокої символістики образа матері в поезії Малишко йдуть у дитинство. Тому що в дитинстві будуються перші й найміцніші основи любові, духу, характеру поета
У своїй «Автобіографії» він, зокрема, згадував, що материнські пісні запам’яталися в його пам’яті на все життя. Тільки одне в них не задовольняло хлопчика: сумні кінцівки. Не могло його чуйне серце миритися із трагічною загибеллю козака, якому чорний ворон ока клює… І тоді Андрій перекомпоновував пісню по-своєму: ні, не вбитий козак – поранений, вилікували його добрі люди, та й повернувся він додому. Таким був початок поетичної творчості. Із синівського почуття вдячності народилася теперішня перлина української лірики – «Пісня про рушнике». У вірші образ матері втілює споконвічну філософію життя:
З особливою ніжністю пише про рідну матір Борис Олійник. Вічною зіркою, сивою ластівкою, сивим сонечком була для сина мати й такий залишилася вона після непоправної втрати («Мама, вечір догорів»). Зворушливо поет оспівував мамине безсмертя, світлу пам’ять про неї:
Цикл поем «Сиве сонце моє» присвячений пам’яті матері, і по визначенню літературознавців є теперішнім художнім досягненням Бориса Олійника. Складається з дев’яти поем, написаних різними віршованими розмірами, у щораз різною психологічною й художньою тональністю, цикл несе в собі й сповідь сина перед пам’яттю матері, і преклоніння перед її чесним трудовим життям, і роздуму про призначення людини на землі. Художня сила віршів про матір визначається не тільки правдивим відтворенням людських почуттів, незвичайною емоційністю, джерельною чистотою слова. Як це властивийо Олійникові у віршах трагічного звучання, він охоплює широкі обрії людського життя з його морально-духовним досвідом і з усією пам’яттю душі. Щирими почуттями до матері пронизаний вірш «Лебеді материнства» Василя Симоненко. Експозиційні рядки вірша нагадують казковий чудомир, динамічний, рухливий (недарма рядки починаються активними дієсловами – видніються, сиплють, заглядає, танцювали, лопотали, лоскотали). Око читача те охоплює всесвіт з його зоряним дощем (Сиплють ночі в лимани зірок сургуч), те виявляється в будинку, оповитому чарами лебединого танцю. Тональність миру нерідко драматична (тьму турбували криками півні – тут добре використаний сувора колористика, тривожна алітерація на «р»); домашній же мир заколисуючий, яскравий (рожевий, золотий), лагідний, тому що в ньому захищає дитя Материнське добре пещення. «Описова» частина створює тло, на якому розвертається монолог матері. Це потік слів внутрішніх – на це вказує специфічне граматичне оформлення монологу. Життєва дорога в материнському (і авторському) баченні йде немов між двома рядами понять: можливості вибору й вірності. Вибирати можна все – друзів, дружину, за духом брата, вибрати не можна тільки Батьківщину. Від маминих пісень учився поезії й Василь Стус. До рівня високої поезії піднімає вдячна синівська пам’ять всі нехитрі реалії дитячого років:
Поет піднімає і освячує образ матері як уособлення чистоти й добра, що не віддає, дає віру й сили. У поезії Стуса перетинаються образи України й матері, перетинаються, щоб з’явитися в одному нерозривному логічному ланцюжку: «Вітчизна, Мати, Дружина…».
Борис Олійник «Мати сіяла сон»
38.Назвати жанри епічних творів.
Основними епічними жанрами є епопея, роман, повість, розповідь, байка. Класичний зразок епопеї - «Іліада» Гомера. Однією з основних умов« епопеї є її народність, коли »сам поет ще дивиться на подію очима свого народу, не відділяючи від цієї події своєї особи. Епопея характеризується великою кількістю дійових осіб, широтою зображення життя народу в її окремих і громадських проявах, урочистою лексикою і величавим тоном оповідання. У сучасному літературознавстві епопеєю називають роман, що охоплює особливо багатий життєвий матеріал, зображений з позиції народних інтересів (наприклад, «Війна і світ» Л. Товстого, «Тихий Дон» Шолохова).
Роман, що виник ще в старогрецькій літературі, упродовж віків зазнає значні зміни. В середні віки терміном «роман» означали розповідний твір на романській мові (на відміну від латинської літератури). Розквіт російського класичного роману пов'язаний з розвитком критичного реалізму. Роман - цей твір великої епічної форми, що охоплює широкий круг явищ приватного і громадського життя, зображує в процесі розвитку численні людські характери в їх суперечливих взаєминах. Звідси - як правило, великий об'єм роману, складність композиційної структури, багатоплановість розвитку дії і різноманіття образотворчих засобів. Так, ставлячи питання про необхідність практичної революційної боротьби з самодержавством, Чернишевський в романі «Що робити»? розкриває характери «нових людей» через їх відношення до народу, держави, один до одного. Проблеми моралі переплітаються в романі з соціально-філософськими проблемами, питання про свободу особи вирішується паралельно з питанням про жіночу емансипацію, картини сьогодення змінюються картинами майбутнього. Повість - твір середньої епічної форми - відрізняється від роману меншим об'ємом, меншою кількістю дійових осіб. «Є події, є випадки, яких, так би мовити, не вистачило б на драму, не стало б на роман, але які глибокі, які в одній миті зосереджують стільки життя, скільки не зжити її і у віки: повість ловить їх і робить висновок у свої тісні рамки».
Окрім чисто епічних і ліричних творів, існують твори змішаного жанру, об'єднуючі особливості епосу і лірики : роман у віршах, поема, балада.
Роман у віршах - одна з найскладніших літературних форм. У нім епічний спосіб зображення життя через систему подій і розгорнутий сюжет, через окреслення закінчених характерів поєднується з глибоким ліризмом - з емоційно забарвленою віршованою промовою, з безпосереднім вираженням внутрішнього стану і почуттів автора. Так, в романі у віршах «Євгеній Онєгін» Пушкін малює, з одного боку, галерею епічних образів (Онєгін, Ленский, Тетяна, Ольга) в їх складних взаєминах. З іншого боку, в сюжетну структуру твору і епічне оповідання вплітаються ліричні мотиви, що відбивають безпосередню оцінку поетом вчинків і дій героїв. Пушкін прямо звертається до свого «милого ідеалу» - Тетяни, співпереживаючи з нею її радість і горе. Ось чому «Євгеній Онєгін» -воспринимается не лише як об'єктивна історія життя героїв, але і як опис духовного життя поета. Форма роману у віршах дала Пушкіну можливість показати картини життя усіх шарів російського суспільства і глибоко розкрити своє відношення до зображуваного.
Жанр поеми зазнав упродовж століть значні зміни, тому в літературознавстві немає його єдиного визначення. Поема відрізняється від епічних творів особливим, суб'єктивно зацікавленим відношенням автора до подій і героїв, т. е. ліричною зображення.
Балада - це коротка віршована розповідь переважно героико-исторического або фантастичного характеру. Виклад яскраво вираженого сюжету у баладі лірично забарвлений. Родоначальником російської балади був Жуковский. Традиції балади в радянській літературі продовжили Тихонов («Балада про синій пакет», «Балада про цвяхи»), Безыменский («Балада про орден»), Бабаків («Балада про піхотну гордість») і інші поети.