Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
PAGE 19
Державний вищий навчальний заклад
“Запорізький національний університет”
Міністерства освіти і науки України
ІНДИВІДУАЛЬНА РОБОТА
з української мови
Виконала:
студентка ІІ курсу
групи 4122-1Б
біологічного факультету
Сопіна Наталія Валеріївна
Перевірив:
старший викладач
Гуцал К.А.
Запоріжжя
2013
I. Етика політичної поведінки…………………………..…………………………..3
Вступ………..………………………………………………………………….3
Висновки……………………………………………………………………..14
II. Практичні завдання:
1. Провідміняти за відмінками десять прізвищ іменникового типу, що належать до першої відміни...........................................................................15
2. Провідміняти за відмінками десять прізвищ іменникового типу, що належать до другої відміни.............................................................................16
3. Провідміняти за відмінками десять прізвищ прикметникового типу.....16
4. Утворити десять чоловічих імен, імен по батькові..................................17
5. Утворити десять жіночих імен, імен по батькові.....................................17
6. Підібрати двадцять російських прізвищ і подати їх українською графікою...........................................................................................................18
7. Підібрати двадцять географічних назв російською мовою та перекласти їх українською мовою.....................................................................................18
8. Від двадцяти назв населених пунктів України утворити назви жителів цих населених пунктів чоловічого та жіночого роду...................................18
9. Підібрати двадцять абревіатур за обраним фахом і подати їх повну назву..................................................................................................................19
Список використаної літератури..............................................................................20
Етика політичної поведінки
Вступ
Учасники політичного процесу, в якій би якості вони не виступали, керуються в своїй поведінці певними мотивами, цілями, в їхній політичній діяльності виявляються певні емоції та настрої.
Для професійного політика це має істотне значення, оскільки він, знаючи цілі й завдання якоїсь із партій, може передбачити її поведінку в певній ситуації, регулюючи стосунки з іншими силами, розробляти заходи, щоб запобігти ворожнечі та конфліктам у політичному житті суспільства.
Проте в реальному житті активна участь людини в політиці, особливо у вигляді прямої дії, приводить її не тільки до організованої сили (партія, рух), а й до неорганізованого натовпу, маси. Політичний досвід показує, до яких серйозних наслідків для життя суспільства й окремої людини можуть привести дії натовпу, маси (погроми, жертви тощо).
Знання психології учасників політичних процесів (особистості, групи, маси) має істотне значення для успішної політичної діяльності. Проте не менш важливо врахувати особливості політичної поведінки суб´єктів влади. Справа в тому, що влада сама по собі впливає на її носія та прищеплює йому певні якості, яких він до цього міг і не мати.
Проблематика взаємозалежності політики і етики актуалізувалась у період самоусвідомлення європейської спільноти у процесах розбудови державності за Нових часів. Поглинання моралі державним законом і власне підпорядкування етики політикою обґрунтовувалось в філософських розвідках Т. Гоббса, Дж. Локка, А. Гельвеція, в подальшому становленні останньої спеціальною професійною сферою соціального буття.
Політична етика — галузь, аспект загальної етики, що досліджує моральні засади політики і влади у широкому розумінні), професійну етику суб'єктів політичної діяльності (у вузькому розумінні).
Політична етика у широкому розумінні піддає критичному аналізу функціонуючу моральну свідомість учасників політичного процесу і виявляє міру відповідності її наявним політичним і моральним відносинам.
У вузькому розумінні проблема політичної етики пов'язана з тим, що державні діячі та політики мусять зіставляти свої вчинки не тільки з положеннями Конституції і чинного законодавства, а й з моральними принципами і нормами. При цьому етичний кодекс, яким вони керуються, не просто спирається на загальноприйняту мораль, але й конкретизує її вимоги відповідно до специфіки політичної діяльності, неординарних обов'язків і повноважень, покладених на депутатів, урядовців, службовців державних установ. Формування політичної етики може ґрунтуватися і на етиці політичної гри, організації, менеджменту тощо.
Політична етика покликана забезпечити ідейно-політичні зв'язки громадян між собою і державою, наступність політичного досвіду різних генерацій, співробітництво всіх членів суспільства у вирішенні завдань національного відродження і соціального прогресу.
Практичне використання політичної етики залежить від того статусу, яким володіє той або інший політик, виконанням ним в даний момент суспільно-політичної ролі.
Особливості поведінки “людини-політика”, манера викладення ним своїх поглядів, перевага аргументів морального або іншого (матеріального, релігійного, соціального, екологічного та ін.) порядку залежать також від характеру аудиторії, з якою політик має справу, від того, чи спілкується політик з іншими професіоналами-політиками або ж виступає па масовому мітингу, чи має справу зі своїми прихильниками і однопартійцями, або ж бере участь у сутичці з супротивниками, в суперечках з опонентами.
3. Нагромадження цінностей політичної етики в Україні
В надрах політичної науки в Україні тільки почався процес первісного нагромадження цінностей політичної етики, її норм і етикетів, механізмів контролю за їх виконанням. І тим не менше, деякі відправні положення політичної етики досить очевидні. Серед них: відмова від монологічних відносин політики з суспільством на користь діалогічної форми відносин. Така вимога відображає загальну тенденцію еволюції суспільства від моновлади і моновласності, однопартійності та ідеологічної “однолінійності” до розподілу влади та визнання різних форм власності, до принципу політичного плюралізму і «узаконенню» ідеологічної, культурної різноманітності. Політична етика допускає розгляд нових суб'єктів суспільно-політичного життя як рівноправних, визнає правосильність тих систем моральних цінностей, що утворять ядро професійних кодексів нових соціально-політичних сил.
Політична наука в Україні ще не розробила належно систему вимог, не оформила їх нормативно. Політична історія дала безліч прикладів того, як зведення групових цінностей в ранг суспільної моралі призводило не просто до наростання політичної напруженості, але й до повної моральної деградації політики. Так, українські націонал-патріоти, вважаючи моральним «лише те, що служить великій самостійній, незалежній Україні», присвоївши собі статус верховних охоронців звичаїв, відкрито нехтують загальнолюдськими уявленнями про честь, людську гідність, добро. Відомо, що в період сталінізму доноси, зрадництво друзів і близьких вважалось не тільки морально допустимим, але й розцінювалося як зразкова політична поведінка особистості.
Проблема співвідношення етики й політики вперше виразно постала ще за часів античності. Чітке означення проблематики етики та політики у їх співвідношенні пов'язується із роботами Аристотеля. Проте його попередники (Сократ, Платон) по-своєму торкалися проблем найкращого устрою спільного життя і досягнення людського щастя в ньому.
Пошук соціальної гармонії передбачав звернення до ідеї блага в її найширшому етичному розумінні. Так, у Платона найкраще за устроєм суспільне упорядкування ("Держава", "Закони"), що втілює істинні принципи людського спільного життя детерміноване онтологічно первісним (як квінтесенція сущого) благом. Це ідея, що притягує до себе, організує і сповнює сенсом людське буття. Поза ним навіть щастя (суто людська, на відміну від божественної, ціль) не може бути істинним. Ідеальна політична влада і є інструментом здійснення блага як загальної мети. Для Платона істинна політика - це політика, що розчинена в ідеях істини та блага.
Більше того, і єдність людей визначена саме тим, що і для людини найважливіше бути підпорядкованим ідеї. Тому саме наймудріші за Платоном достойні бути правителями. Не розвиваючи власне етики як спеціальної царини роздумів, Платон своєю філософією виголошує тотожність розумного та етичного (як панування ідеї блага) і, в той же час, розуміє їх силою організуючою державу, ототожнюючи власне етичне і політичне. Адже влада ідей є повним і безсумнівним пануванням над умами. І така влада непорушна і остаточна.
У розумінні Платона недосконалість реальної влади перекривається розмірковуваннями про істинне і моральне. Той, хто пізнав істину, вже нічим іншим, крім цієї істини, крім блага не буде керуватися. Адже лад людського життя у прямій залежності від вищого ладу ("царства ідей"), який дається людині в її розумі. Сприймаючи його як людську чесноту (моральну якість), Платон знаходить у розумі опосередкування між світом вічних істин і світом конечним та помилковим, тим самим озброюючи людину на шляхах досягнення єдності з самим собою, свободи від пристрастей, самовладання і як результат - щастя.
У Аристотеля виникнення етики як спеціальної предметної галузі знань нерозривно пов'язувалось із політикою, яка ставала об'єктом спеціального теоретичного дослідження. Бо дослідження етики як учення про чесноти як якості людського характеру передбачалось не стільки задля озброєння людини на шляху до щастя, скільки задля визначення належних умов (загального та вищого блага і користі) спільного існування в практиці полісного життя.
Аристотель розглядав етику й політику в межах єдиної системи - як галузі практичного знання. Більше того, домінантні риси етичної орієнтації, визначенні Аристотелем (ідея блага, сфера публічних стосунків як основна царина етичного самовизначення особи та ін.)
Отже, в центрі аристотелівської етики - політичні питання, що власне і роблять його етику політичною педагогікою та політичною етикою. Як і загалом антична філософія, етика Аристотеля була намаганням осмислити оптимальні умови для упорядкування життєдіяльності полісу, його управління.
Етика й політика в Аристотеля невід'ємні в людському прагненні до «доброго життя» (евдемонії) разом з іншими і для інших у справедливих інституціях. Моральний сенс спрямування до блага (суспільного) поєднується з індивідуальним людським бажанням щастя. А у відкритих публічних стосунках проходить процес етичного самовизначення особи.
Специфічно людські риси: прагнення до блага і стосунки з іншими у вченні Аристотеля вписані в загальний емпіричний простір (поліс), який виявляє цілісну природу античної етики "етосу".
Досліджуючи реальну політичну практику (доробок аристотелівської школи - 158 монографій із серії "Політій"), філософ визначає політичне життя одним з основних способів людського буття, що надає існуванню людини певного особливого спрямування і властивостей.
Політика для Аристотеля - це спілкування «в найбільш досконалій його формі, котра дає людям повну можливість жити відповідно до їх прагнень», «спілкування, що є найважливішим з усіх і обіймає собою усі інші спілкування».
Політичне життя, за Аристотелем, передбачає єдність етичної і політичної проблематики людського буття загалом. Така взаємодія етики й політики засвідчує цілісність гармонійності світоглядних настанов культури античності, дух і цінності якої відобразились у творчості Аристотеля. Проте теорія Аристотеля все ж таки була певним ідеальним моделюванням в ситуації кризової доби античного класичного полісу. Філософ, досліджуючи найважливіші риси досконалого державного устрою, веде мову про бажане. Його інтенції були саме пошуком оптимального обґрунтування належного, яке б дало наснагу для вирішення суперечок та проблем реальної політичної практики першої третини IV ст. до н. е.
Якщо античність у своїй полісній формі організації життєдіяльності давала підстави до співвідносності політики та етики, теократія середньовічної доби знімала проблему як таку, то вже становлення новоєвропейської цивілізації, розпочате добою Відродження, поклало початок розрізнення політичної та моральної сфери (аж до взаємного виключення у найрадикальніших підходах).
Хоча пізніше за часів Відродження генетична спорідненість цих практичних сфер була переглянута у вченні Ніколо Макіавеллі не на користь їх єдності, а в світлі підпорядкування морального вибору політичним інтересом, характер їх взаємин не набув остаточної визначеності.
Персоналія Ніколо Макіавеллі є показовою щодо теоретичного обґрунтування протиставлення політики та моралі як різних сфер за вихідними інтересами та кінцевими ідеалами. Однак слід ураховувати, що він ввійшов у теоретичну спадщину політичної та етичної науки не тільки теорією об'єктивної, емансипованої від моралі та релігійних авторитетів політики, раціоналізацією та систематизацією політичної практики, а й пропагандою певної політичної етики. Якраз у його концепції, за якою мораль не тільки відділена від політики, а й навіть підпорядкована їй, мають місце політико-етичні приписи щодо норм політичного аморалізму як засобу досягнення загального блага, вигоди та самозбереження. Критика недієвих абсолютних моральних стандартів була пропозицією дієвої політичної етики, яка орієнтується на конкретно-ситуативний результат. Хоча у питанні співвідношення політики та моралі саме Макіавеллі став родоначальником досить жорсткого протиставлення цих двох сфер.
Політика, за Макіавеллі, приречена на злодіяння. Діючий політик не повинен боятися вершити злі дії, бо саме злочин є основним принципом в політиці, де мета виправдовує засоби. "Державцю, що бажає зберегти свою владу, потрібно навчитися бути не добрим і використовувати це вміння у випадку необхідності" (Н Макіавеллі).
Мораль, яку використовують в політиці, - це хитрування та лицемірство заради прикриття егоїстичних інтересів та маніпулювання чужою волею. Недалекі від цього і звичайна мораль та людські норови, про які Макіавеллі дотримувався самої поганої думки, змальовуючи реалії повсякденного життя. Саме через це філософ в своїй політичній етичній позиції повністю вилучає моральну метафізику, ідеологію, абстрактно належне, що перебуває по ту сторону життєвих обставин та колізій. Така чиста мораль несумісна з реальністю політики. В цілому її вплив на суспільне життя є незначним. Тому мораль не може бути корисною політиці, тим більше, бути співвідносною з нею.
Оцінюючи своєрідну теоретичну позицію Макіавеллі, варто відмітити, що вона, в свою чергу, пов'язана із специфікою історичного соціально-політичного моменту. Саме цілі боротьби за політичну автономію Флоренції в буремні часи пізнього Відродження придали тої перебільшеної цинічності, якою означена політична позиція Макіавеллі в обґрунтуванні виправдання будь-яких засобів в досягненні цілі - політичного владарювання.
Проте позиція Макіавеллі не стала ситуативним винятком, а мала в подальшому як своїх прибічників, так і критиків. Варто лише навести ряд висловлень з цього приводу, які засвідчують традиційний поділ думок по проблемі співвідношення моралі та політики. До моральних нігілістів у сфері політики можна залучити соціальних філософів, соціологів, політологів XVIII - XIX ст., які, досліджуючи досить жорстокі політичні реалії того часу, все більше стверджувались у думці, що політика є "брудною справою". Показовими є думки: "Не треба безпосередньо займатися політикою, щоб пересвідчитися в тім, як сильно її звичаї суперечать моралі і розуму" (ПІ. Монтеск'є); "Хто шукає спасіння своєї душі, той шукає його не на шляхах політики, яка має зовсім інші завдання, які можна розв'язати тільки при допомозі насилля" (М. Вебер).
Проблематика взаємозалежності політики і етики актуалізувалась у період самоусвідомлення європейської спільноти у процесах розбудови державності за Нових часів. Поглинання моралі державним законом і власне підпорядкування етики політикою обґрунтовувалось в філософських розвідках Т. Гоббса, Дж. Локка, А. Гельвеція, в подальшому становленні останньої спеціальною професійною сферою соціального буття.
Остаточне визначення політики як спеціалізованої діяльності, що вимагає особливої етики утвердилось у соціології М.Вебера в період кризи європейської культурної самосвідомості в складних соціально-політичних колізіях початку XX ст. Цим було покладено початок розробки спеціальної політико-етичної тематики представниками соціологічного та антропологічного підходу до вивчення політики. Утвердилась традиція розведення "етики переконань" та "етики відповідальності" (М. Вебер), "етики успіху" (М. Шелер) в політичній діяльності.
Однак глибока системна криза, з якою європейська спільнота вийшла із двох воєн, розпад системи ціннісних орієнтирів, певна дискредитація ліберальної традиції 60-х років XX ст., підрив авторитету державної політики, а у подальших роках криза управління, довіри, ідеології, нарешті економіки, моралі, політики з новою силою актуалізували перегляд взаємовпливу політики і моралі, чим викликали вже політичну етику як рефлексію цієї проблеми, ввівши її до складу багатьох філософських та політологічних досліджень.
5. Сучасна політична етика
Сучасна політична етика зобов'язана враховувати наявність в суспільстві складної диференційованої соціальної системи, наповненою різноманітними спільностями, групами, об'єднаннями, розглядати їх як рівних партнерів політичного процесу, визнавати значимість їх інтересів та їх цілісно-моральних систем. Такі обставини роблять вкрай актуальним оволодіння політичними лідерами суспільством, культурою діалогового спілкування. Така культура, її внутрішній епос, притаманні їй “правила гри”, такі, як визнання цінності не тільки «свого», але й «чужого», відмова від претензії па монопольне володіння істиною, розуміння того, що з “першого заходу”, як правило, не домовитися, найбільш ефектно забезпечує аксіологію (тобто осьову) технологію досягнення консенсусу конфронтуючих сторін.
Атакуйте проблему, а не партнерів, радять американські політологи Роджер Фішер і Скотт Браун, ставитися до переговорів не як до змагання, а як до процесу пошуку спільного рішення, намагайтеся переконати іншу сторону в справедливості і обґрунтованості припущень замість того, щоб просто зламати волю іншої сторони. Такі поради безумовно заслуговують уваги. Оволодіння “технологією”, методологією і етикою діалогового спілкування не тільки шлях, що веде до політичних консенсусів, до соціального миру і згоди, але й ефективний спосіб розвитку особистості політичного діяча, що претендує на роль демократичного лідера. Адже участь в діалозі допускає не тільки толерантне сприймання аргументів і доказів співрозмовників, своїх опонентів, але й спроможність їх оцінити за гідністю, протиставити власні, не менше переконливі. У взаємолайці, сварці, стихійному зіткненні верховодять переважно нестримні емоції, горло, лікті та кулаки, в діалозі, дискусії — інтелект, ерудиція, розумове мислення і здоровий сенс, сила логіки і переконливість життєвого досвіду.
Діалогова культура пошуку істини і досягнення згоди потребує і породжує лідерів, що орієнтуються на демократичні цінності.
6. Етика поведінки політичного лідера
Політичний лідер — особистість «відкритого типу». Діяч такого роду, що керується принципами демократії, що орієнтується на забезпечення суспільної згоди, консенсусу, громадянського миру, вільно адаптується до інших соціальних ролей — легко може стати лідером державних, економічних, ділових, господарських процесів і взаємовідносин. Для самоутвердження і самореалізації політичний лідер зовсім не потребує режиму постійної неконструктивної конфронтації, тим більш в ситуаціях явно авантюристичних, улюбленому “соціальному просторі” безвідповідальних політиканів. Досвід спільного життя людей на протязі століття навчає, що найгостріші конфлікти можливо розв'язати за допомогою демократичних “правил гри”, зокрема тих, що передбачають безумовну відмову від політичного насильства та диктаторських засобів, визнання суверенітету народу як вищого початку політики, рішення найбільш гострих питань більшістю зацікавлених людей і водночас терпимість у ставленні до меншості, обов'язкове врахування її думки, орієнтація на досягнення згоди будь-що, хоча, звичайно, не якою завгодно ціною визнання рівноправності співпрацюючих сторін, готовність до компромісів та уміння їх забезпечити.
Проблеми національній самовизначимості, етики і культури національних відносин в сучасних умовах перебувають в центрі уваги політика. Нагальним є з'ясування тих глибинних основ політики та моралі, що визначають самобутність українського народу, завдяки цьому орієнтують політиків в їх діяльності відродження України, створення незалежної суверенної держави. Особливе значення набуває вивчення політичних і соціально-етичних поглядів видатних представників української суспільно-політичної думки Івана Франка, Михайла Грушевського, Михайла Драгоманова, Володимира Винниченка, Дмитра Чижевського, В'ячеслава Ліпинського та ще багатьох, їх творчого вжиття в сучасних умовах.
Окремою особливістю політичної етики є її орієнтація на вчасне виявлення конфліктних ситуацій, з'ясування політичних і моральних мотивів дії конфронтуючих сторін, спроможності, бажання, готовності йти на угоду, керуючись правилом: з будь-якого конфлікту виходити «з гідністю». Сучасна політична етика — це наука та мистецтво вирішення конфліктних суперечностей, досягнення суспільної згоди за рахунок використання прийомів і засобів компромісного порядку. В суспільній свідомості спостерігаються істотні посування в розумінні компромісу. Розповсюдження в нещодавні минулі оцінки компромісу як данини безпринципності, змінюється визнанням значимості компромісу як ефективної форми досягнення згоди конфронтуючих сторін. Вимогою політичної етики виступає обов'язкове врахування того, що будь-яка форма компромісу не може забезпечити повної згоди сторін, створити оптимістичну ситуацію, що характеризується відомою формулою Вільфредо Парето: «Ніхто не програє, але хтось ще й виграє». Але вона може забезпечити «згоду незгодних», дати суспільству можливість для пошуку нових шляхів вирішення конфліктних ситуацій.
Незмінною, інваріантною залишається головна мета політичної етики — свобода, демократія, незалежність, суверенність, благополуччя людей. Будучи ціннісним орієнтиром демократії, свобода виступає разом з тим і умовою реалізації політикою її морального потенціалу.
Тут, як в інших аспектах політики та моралі, чітко простежується діалектика взаємообумовленості мети та засобів їх досягнення. Знання багатогранної проблеми відношення політики і моралі, засвоєння і освоєння знань — неодмінна умова формування сучасної політичної культури суспільства, без якої суспільство не спроможне перейти в якісно новий демократичний соціально-ефективний, гуманістичний режим дальшого існування та розвитку.
В суперечності моралі й політики величезну роль відіграє внутрішнє протиборство моральних уявлень політичних суб'єктів про добро, справедливість, моральний обов'язок. Політика ж, взаємодіючи з різноманітними сферами суспільного життя, набуває рис і властивостей, що гарантують її існування та розвиток в майбутньому.
Висновки
Отже, політична етика на шляхах свого самовизначення являє сьогодні досить широке проблемне поле. Сам факт її актуалізації засвідчує, що на сьогодні головним є питання: «Чи має політика спиратися на етичні підґрунтя?» Запити реальної соціально-політичної практики є наочними свідченнями такої необхідності. Сучасна соціокультурна ситуація як загострення геополітичних суперечок, міжетнічних та міжнаціональних відносин, прав людини, екологічної безпеки та багатьохх інших проблем потребує для можливостей їх розв'язання та подальшого нового соціального розвитку продуктивного синтезу інтересів та цінностей на основі визнання необхідності цивілізаційно-ціннісного простору для сучасної політичної практики.
Ознайомлення з політичною етикою, в першу чергу, передбачає визначення її відношення до власне етики як науки про мораль. В той же час сфера політичного зобов'язує до звернення до політичної науки, зокрема політичної філософії, яка з початку свого існування містила нормативно-ціннісну складову у своїх інтерпретаціях політики.
Таким чином, проблематика політичної етики актуалізується в періоди соціальних криз та соціально-культурних, соціально-політичних трансформацій. Це - і період кризи класичного античного поліса, і період становлення європейської національної державної суверенності, і період кризи європейської соціальної ліберальної системи. Сучасна потреба подальшої розробки політичної етики посилена як соціальним запитом щодо розв'язання наболілих політичних та соціальних проблем, нових обріїв подальшого соціального упорядкування у складних процесах сучасної глобалізації та наздоганяючої для великої кількості країн модернізації, так і теоретичною вимогою перегляду як основних пояснювальних підходів, так і існуючих інтерпретацій політики і моралі як соціальних явищ.
2. Практичні завдання:
1. Провідміняти за відмінками десять прізвищ іменникового типу, що належать до першої відміни:
Н. Квітка Плакса Заведія Кучеря
Р. Квітки Плакси Заведії Кучері
Д. Квітці Плаксі Заведії Кучері
Зн. Квітку Плакусу Заведію Кучерю
О. Квіткою Плаксою Заведією Кучерею
М. на Квітці на Плаксі на Заведії на Кучері
Кл. Квітко Плаксо Заведію Кучерю
Н. Щербина Брага Кочерга Сопіна
Р. Щербини Брагою Кочерги Сопіної
Д. Щербині Бразі Кочерзі Сопіній
Зн. Щербину Брагу Кочергу Сопіну
О. Щербиною Брагою Кочергою Сопіною
М. на Щербині на Бразі на Кочерзі на Сопіній
Кл. Щербино Браго Кочерго Сопіно
Н. Береза Муха
Р. Берези Мухи
Д. Березі Мусі
Зн. Березу Муху
О. Березою Мухою
М. на Березі на Мусі
Кл. Березо Мухо
2. Провідміняти за відмінками десять прізвищ іменникового типу, що належать до другої відміни:
Н. Гнатюк Ухач Гайченко
Р. Гнатюка Ухача Гайченка
Д. Гнатюку(-ові) Ухачу(-еві) Гайченку(-ові)
Зн. Гнатюка Ухача Гайченка
О. Гнатюком Ухачем Гайченком
М. на Гнатюку(-ові) на Ухачу(-еві) на Гайченку(-ові)
Кл. Гнатюку Ухачу Гайченку
Н. Захожай Бик Голуб
Р. Захожая Бика Голуба
Д. Захожаю(-єві) Бику(-ові) Голубу
Зн. Захожая Бика Голуба
О. Захожаєм Биком Голубем
М. на Захожаї(-єві) на Бику на Голубі
Кл. Захожаю Биче Голубе
Н. Симоненко Шевченко Мороз Жук
Р. Симоненка Шевченка Мороза Жука
Д. Симоненку(-ові) Шевченку(-ові) Морозу Жуку(-ові)
Зн. Симоненка Шевченка Мороза Жука
О. Симоненко Шевченком Морозом Жуком
М. на Симоненку(-ові) на Шевченку(-ові) на Морозі на Жуці
Кл. Симоненку Шевченку Морозе Жуче
3. Провідміняти за відмінками десять прізвищ прикметникового типу:
Н. Андрієвський Василівський Шанський Пишний
Р. Андрієвського Васильвського Шанського Пишного
Д. Андрієвському Василівському Шанському Пишному
Зн. Андрієвського Василівського Шанського Пишного
О. Андрієвським Василівським Шанським Пишним
М. на Андрієвському на Василівському на Шанському на Пишному
Кл. Андріївський Василівський Шанський Пишний
Н. Мочульська Пасічний Безсмертна
Р. Мочульській Пасічного Безсмертної
Д. Мочульському Пасічному Безсмертній
Зн. Мочульську Пасічного Безсмертну
О. Мочульською Пасічним Безсмертною
М. на Мочульській на Пасічному на Безсмертній
Кл. Мочульсько Пасічний Безсмертно
Н. Душин Журін Загулкін
Р. Душина Журіна Загулкіна
Д. Душиному Журіну(-ові) Загулкіну(-ові)
Зн. Душина Журіна Загулкіна
О. Душиним Журіним Загулкіним
М. на Душині(-у) на Журіні(-у) на Загулкіні(-у)
Кл. Душине Журіне Загулкіне
4. Утворити десять чоловічих імен, імен по батькові:
Григорій Михайлович, Петро Анатолійович, Микита Якович, Антон Ілліч, Валерій Іванович, Віктор Олександрович, Роман Борисович, Кузьма Савич (Савович), Євген Лукич (Лукович), Дмитро Андрійович.
5.Утворити десять жіночих імен, імен по батькові:
Наталія Валеріївна, Юлія Олександрівна, Людмила Григорівна, Ольга Михайлівна, Валентина Миколаївна,Ірина Петрівна, Олена Іванівна, Надія Іллівна, Марія Савівна, Вікторія Сергіївна.
6. Підібрати двадцять російських прізвищ і подати їх українською графікою:
Лермонтов — Лермонтов, Пушкин — Пушкін, Сопина — Сопина, Сёмин — Сьомін, Евдокимов — Євдокимов, Смехов — Смєхов, Эпов — Епов, Воинов — Воїнов, Кожин — Кожин, Есенин — Єсенін, Егоров — Єгоров, Гулина — Гуліна, Иванова — Іванова, Пришвин — Пришвін, Крылов — Крилов, Маяковский — Маяковський, Черторижский — Черторизький, Тюрин — Тюрін, Дягилев — Дягилєв, Гурьин — Гур’їн.
7. Підібрати двадцять географічних назв російською мовою та перекласти їх українською мовою:
Белополье – Білопілля, Малоярославец Второй - Малоярославець Другий, Запорожье – Запоріжжя, Украина – Україна, Россия – Росія, Великобритания - Велика Бритаанія, Ольгополь - Ольгопіль, Чернигов – Чернігів, Печиводы – Печиводи, Киев – Київ, Йоркшир – Йоркшир, Днепропетровск – Дніпропетровськ, Староконстантинов –Старокостянтинів, Ясногородка - Ясногородка, Красноармейск – Красноармійськ, Красный Луч - Красний Луч, Красная площадь – Красна площа, Южноукраинск – Южноукраїнськ, Южное – Южне, Североморск – Сєвероморськ.
8. Від двадцяти назв населених пунктів України утворити назви жителів цих населених пунктів чоловічого та жіночого роду:
Київ – киянин, киянка; Львів – львів’янин, львів’янка; Суми – сумчанин, сумчанка; Ромни – роменчанин, роменчанка; Павлівка – павлівчанин, павлівчанка; Запоріжжя – запорожець, запоріжанка; Балабине – балабинець, балабинка; Алупка – алупкинець, алупкинка; Алушта – алуштинець, алуштинка; Бровари – броварчанин, броварчанка; Ватутіне – ватутінець, ватутінка; Вінниця – вінничанин, вінничанка; Галич – галичанин, галичанка; Глухів – глуховець, глухівка; Гурзуф – гурзуфець, гурзуфка; Гути – гутянин, гулянка; Джанкой – джанкоєць, джанкойка; Зарічне – зарічнянин, зарічнянка; Калита – калитинець, калитинка; Канів – канівець (канівчанин), канівка (канівчанка).
9. Підібрати двадцять абревіатур за обраним фахом і подати їх повну назву:
ПС – поживне середовище, МПА - м'ясо-пептонний агар, МПБ - м'ясо-пептонний бульйон, ПС – природне середовище, ДНК - дезоксирибонуклеїнова кислота, БАР – біологічно активні речовини, ДОФА – Діоксифенилаланин, АМГ - антимюлерівський гормон, АКТГ - адренокортикотропний гормон, МПД – методи польових досліджень, ФСГ - фолікулостимулюючий гормон, РНК — рибонуклеїнова кислота, ВІЛ - вірус імунодефіциту людини, СНІД - синдром набутого імунодефіциту, РНК — рибонуклеїнова кислота, КГ – комплекс Гольджі, УЗД - ультразвукове дослідження, ШОЕ - швидкість осідання еритроцитів, ОМЗ – основи медичних знань, ФЛ – фосфоліпіди.
Список використаної літератури
1. Чмут Т.Г. Етика ділового спілкування. – К.:2003
2. Малахов В. А. Етика: Курс лекцій. – К.: 2001
3. Гриценко Т.Б. Етика ділового спілкування. – К. : 2007
4. Вороніна М.С. Культура спілкування ділових людей. – К.: 2009
5. Ю.М.Розенфельд, Л.М.Герасіна, Н.П.Осипова, М.І.Панов, О.М.Сахань, О.В.Ставицька - Харків, Право, 2001.
6. Аболіна Т. Г., Нападиста В. Г., Рихліцька О. Д. та ін. Прикладна етика. Навч. посіб./ За наук. ред. Панченко В. І. – К.: «Центр учбової літератури», 2012.
7. Чмут Т. К. Культура спілкування. Навч. посіб. — Хмельницький, 1996.
8. Сутор Б. Малая политическая этика // Политическая и экономическая этика. - М.: Гранд, ФАИР-пресс, 2001.