1. Предмет, метод та методологія науки "Історія держави та права зарубіжних країн".

Однією з суспільних наук, яка вивчає одну з сторін суспільного життя, є історія держави і права. Вона досліджує виникнення, розвиток та функціонування таких суспільних явищ як держава і право.
Історія держави і права - це суспільна наука історико-правового характеру. Але якщо історія як наука досліджує процес розвитку та функціонування суспільства в цілому, то історія держави і права займається суто державою і правом.
За своїм характером історія держави і права є перш за все правовою (юридичною) наукою і тому входить в число основних навчальних курсів по здобуттю вищої юридичної освіти.
Історія держави і права зарубіжних країн - це наука, яка вивчає загальні та специфічні закономірності виникнення, розвитку та функціонування держави і права різних країн в процесі їх конкретно-історичного розвитку.


Методологія історії держави і права зарубіжних країн.

Наукове пізнання в галузі історії держави і права зарубіжних країн не зводиться лише до опису фактів та подій історичного минулого, а й передбачає теоретичне та концептуальне осмислення цих фактів. А це неможливо здійснити без використання філософських та спеціальних наукових методів дослідження.

Метод - це сукупність певних засобів та прийомів по вивченню, викладенню та засвоєнню певної дисципліни.
Сучасна світова наука включає широкий діапазон методів, за допомогою яких з різних позицій пояснює історичні процеси розвитку держави і права. Серед них можна виділити наступні: діалектичний; порівняльний; конкретно-історичний; систематичний, логічний.
Види методів:

Діалектичний - допомагає розглядати всі державно-правові явища у взаємозв’язку між собою та крізь призму присутніх їм протиріч. Застосування цього методу дозволяє всебічно та комплексно підходити до вивчення того або іншого державно-правового процесу.

Історичний - передбачає конкретне історичне дослідження того або іншого державно-правового явища або процесу. Сутність методу в тому, що вивчаються всі умови, фактори та причини, які передували досліджуваній історико-правовій події.

Системно-структурний - застосовується при дослідженні складних динамічних систем, що складаються з великої кількості елементів. Для історії держави і права важливий тим, що дозволяє з’ясувати структуру будь-якого складного історико-правового явища.

Порівняльно-історичний - орієнтує на вивчення конкретних державно-правових процесів шляхом порівняння їх окремих якостей з показниками інших однотипних та одночасних явищ (синхронне порівняння), або шляхом порівняння з показниками явищ різних часових етапів розвитку (діахронне порівняння). Приклад синхронного порівняння: Французька і Північноамериканська буржуазні революції. Приклад діахронного порівняння: реформи Сер-вія Туллія (Стародавній Рим) і реформи Генріха 2 (Середньовічна Англія)

Статистичний - застосовується при дослідженні кількісних сторін історичного процесу, коли об’єкту дослідження властиві масові числові показники. Виражається статистичний метод у різного роду показниках, індексах, таблицях та графіках

Предметом історії держави і права зарубіжних країн є загальні та специфічні процеси і закономірності виникнення, розвитку, занепаду або загибелі різних типів держави і права у конкретно-історичних умовах. Специфікою пред­мета історії держави і права як навчальної дисципліни є те, що вона вивчає не всі держави світу та їхнє право, а лише ті з них, котрі виявили найпомітніший вплив на держав­но-правовий розвиток світової цивілізації.

2. Східна деспотія (головні риси та особливості). Три головних відомства управління

Східна деспотія - «ніким та нічим не обмежена влада царя», форма держави, при якій вся повнота влади, не обмежена законом, належить одноосібному правителю. Найвідомішими і найхарактернішими представниками груп країн Стародавнього Сходу є Вавилонська держава, Єгипет, Індія, Китай. Головні риси:збереження значних пережитків первіснообщинного ладу-сусідської общини;відсутність на перших порах приватної власності на землю;наявність колективного рабоволодіння;збереження первісних форм рабства(домашнього рабства); створення деспотичної форми правління - необмежена влада монарха;наявність трьох галузей, відомств чи систем управління-відомства внутрішніх справ(займалось проблемою управління країною, накладання чи стягування податків)відомства військових справ (функції оборони країни від нападів агресивних сусідів, організація військових походів, будівництво річкового флоту)відомства публічних робіт(система органів, які займалися організацією, проведенням і забезпеченням суспільно-необхідних громадських робіт-іригаційної системи-каналів, водосховищ, будівництво палаців)

3. Загальна характеристика Законів Хамурапі. Їх структура

В 1901 р французька археологічна експедиція розкопала м. Сузи, знайшла базальтовий стовп зі всіх боків вкритий клинописом. Ця унікальна знахідка була відкриттям найдавнішого на землі збірника законів. Цей збірник був складений в часи правління царя Хамурапі в 18ст до н. е. Збірник налічує 282 статті, з яких 35 було втрачено.Перші 5ст присвячені судочинству. 6-13ст визначають покарання за крадіжку і способи її виявлення. 14-20ст направлені проти викрадення дітей, рабів. 21-25ст розглядають різні види грабежу.26-41ст регулюють права та обов'язки воїна. 42-47ст права та обов'язки осіб, які орендують землю. 48-52ст встановлюють межі права лихваря на врожай його поля. 53-56ст враховують покарання за неакуратне користування водопровідною системою.57-58ст покарання для хазяїна стада, яке зайшло на чужу територію. 59-66ст права і обов'язки садівників. 66-100ст права і обов'язки будівельника. 100-107ст права і обов'язки купців. 108-111ст права і обов'язки власника корчми.112-126 ст. боргове право. 127-195ст шлюбно-сімейне право. 196-225 ст. розмір на казання за тілесні пошкодження. 226-227ст покарання за знищення раба. 228-235 ст. права та обов'язки архітекторів і суднобудівників. 236-277ст види на уму.

У Законах Хаммурапі яскраво відображені основні риси стародавнього примітивного права:

· юридичне закріплення станового поділу суспільства, нерівності

людей і рабовласництва;

· казуїстичність (кожна норма регулює конкретні правовідносини,

а загальних норм немає);

· наявність великої кількості прогалин у праві;

· порівняно низький рівень розвитку юридичної техніки (багато

норм сформульовано нечітко чи суперечливо);

· зв'язок з релігією (релігійні клятви, ордалії впливають на доволі

багато законів);

· переважання кримінально-правових норм над цивільно-право

вими, жорстокий і примітивний характер покарань.

4.  Суспільний лад Стародавнього Вавилону за Хамурапі

Суспільний лад-правове становище різних груп населення. На поч. ІІст вдосконалюється знаряддя виробництва, збагачується трудовий досвід людей. Вдосконалюється землеробська техніка, набуває поширення плуг із воронкою, відомий кінь. Основним матеріалом для виготовлення знарядь праці стала бронза. Продовжувала розвиватися технічна база ремесел, вдосконалювалася майстерність ремісників. Розвивалася торгівля та товарообмін, в якій були тамкарі - торгові агенти царя. Розвивалося грошове господарство, мірило ціни - срібло. Укладалися лихварські угоди. Найпідприємливіші представники жили у містах Руці та Ларсі. Работорговці, здаючи у найм своїх боржників, закріплювали за собою право на відшкодування вартості цих осіб. Батьки продавали своїх дітей. На чолі общин стояв царський чиновник, який не був зацікавлений у захисті рядових членів общин. Заможні общинники ставали самостійнішими.

5. Правове становище вільних людей за законами Хамурапі

Давнє Вавилонське суспільство складалося із світової і церковної знаті, чиновників. Професійне військо, сільські общини, ремісники, торговці. Вільні люди Вавилону ділилися на 2 категорії перша АВІЛУУМ(син мужа) друга МУШКЕНУМ (бити чолом)вони були колишніми общинниками, які втратили зв'язок з общиною і були вимушені зробитися орендатор ями державної і храмової земель. Відмінність в правовому положенні авілуума і мушкенума мінімальні. Коли мова йде про окрему людину і окремо рабовласника вони виступають рівноправно. Коли мова йде про нанесення шкоди в більших привілеях знає авілуум. Правове положення християн виражалось таким чином вони виступали закладаючи свою землю, своїх дітей, орендуючи чуже землю.

6. Правове становище селян за законами Хамурапі

Найчисленнішу частину населення Вавілонії становили селяни-общинники. Перехід общинної землі в приватну власність прискорив процес розшарування общин. Наслідком цього стало утворення значного прошарку збіднілих людей, які поповнюють ряди рабів та залежних орендаторів. Право Месопотамії закріплювало широку палітру форм особистої залежності. В юридичних документах того часу вони виступають як: 1) ті, що заставляють своє майно і землю при грошовій або натуральній позиці; 2) ті, що закладають лихварю свою жінку та дітей; 3) ті, що продають своїх дітей за гроші; 4) ті, що орендують чужу землю; 5) ті, що наймають робочу худобу; 6) ті, що продають свою ділянку землі, будинок, сади і ін.; 7) ті, що наймаються на поденну роботу і т.п.

Усе населення Месопотамії займалося сільським господарством. Закони Хамураппі захищали селяна, який взяв у борг і не мав змоги його повернути, при чому він не міг стати рабом. Борг потрібно було відробити за 3 роки. Закони охороняли життя того, хто відпрацьовував борг у тамкара. Вони встановлювали максимальний відсоток за договорами позики у розмірі 20% для грошової позики і 33% для позики у зерні.

7. Правове становище рабів за законами Хамурапі

Основну масу рабів становили іноплемінні, захоплені війною. Рабами були діти народжені від рабині.Відмінним знаком раба була табличка, яка висіла на його шиї, або клімо.Закон дозволяв рабам мати дім, сімью, майно. Вбивство раба лягало для його хазяїна тільки платою матеріальної шкоди.Особливу групу рабів складали неоплачувані боржники. Це люди, які не могли віддати борг і йдуть на роботу кредитора. Максимальний час відробітк4у боргу 3 роки.

Найприниженіше становище мали раби (вардум). Вони поділялися на царських, общинних та приватновласницьких.
Раб мав невелике майно, міг ним розпоряджатися, але після його смерті воно ставало власністю господаря. Рабиню, яка народила своєму господарю дітей, після його смерті на-лежало відпустити на волю разом з дітьми, навіть якщо вони не були офіційно визнані батьком. У царстві стародавніх шумерів раб міг заперечувати своє рабське становище через суд. Однак програш у такій справі загрожував йому покаранням. У судовому порядку раб міг протестувати проти його продажу чи дарування іншій особі. У законах Хаммурапі вказівок на такі права вже немає.
Вільнонароджений вавилонянин не міг віддаватися у рабство, допускалося лише тимчасове перебування у борговій кабалі до 3-х років (ст. 117). 
Рабів заборонялося тримати в ланцюгах. Кайдани і шийні колоди на рабів одягалися при їх перевезенні в інше місце або для продажу на ринок. Але, незважаючи на тяжке стано-вище рабів, не вони, а общинники-землероби становили основну масу населення, яке сплачувало податки експлуатувалося деспотичною державою.

8. Договір купівлі-продажу за законами Хамурапі, порівняти із Законами 12 таблиць

Щодо договору купівлі-продажу то в законі Хамураппі йому присвячено не багато статей.

Договір купівлі-продажу був поширений через існування власності на рухоме і нерухоме майно. Угода укладалася в присутності свідків, в письмовій формі. У договорі фіксували волю сторін щодо передачі права власності.

Продавцем міг бути тільки власник речі. Акт передачі супроводжувався символічним доторком палички, про що зазначено у договорі. Також договір купівлі продажу використовувався при придбанні жінки у шлюбно-сімейних відносинах. використовували його при продажі рабів. Щось подібне з'явилось у стародавніх римлян із символічним накладанням палички на річ-vindicta.

У питаннях приватної власності чи приватного володіння рабами авілум і мушкенум абсолютно рівноправні. Але в питаннях про образу, завдання шкоди чи тілесного ушкодження покарання для мушкенум суворіші. Те ж стосується випадків, коли обидві категорії виступають в якості потерпілих. За крадіжку худоби у авілум штраф втричі вищий. Якщо хтось украв майно мушкенум, то збиток було необхідно компенсувати в десятикратному розмірі, тоді як за крадіжку царського чи храмового майна передбачалося заміщення у тридцятикратному розмірі. Якщо авілум завдасть тілесного ушкодження мушке-нуму, він може відплатитися штрафом, а мушкенум - компенсувати тілесне ушкодження, завдане ним авілуму, сріблом не може. У випадку, коли тілесні ушкодження завдаються між рівними, відповідальність настає за принципом таліону - «око за око, зуб за зуб».

9.  Підвалини розлучення за законами Хамурапі

У законах Хамурапі зазначені 3 фактори, які дозволяли дружині розлучатися з чоловіком: перелюбство чоловіка;залишення ним дому і місцевості проживання;фізична неможливість виконання чоловіком подружніх обов'язків. Закон Хамурапі захищали заміжню жінку від нестерпного подружнього життя (Жінка може ввійти в дім іншого чоловіка, якщо її чоловіка взяли в полон).

Якщо чоловік не має статевих зносин з дружиною виключно зі своєї вини, то дружина може взяти своє внесене майно і повернутися до свого батька.

Жінці можна було позбутися ностальгії за першим чоловіком, адже якщо вона увійшла в дім нелюба, вибирати не доводиться.

Якщо чоловік брав заміж безплідну жінку, то він міг взяти собі наложницю. Рабиня яка недотримувалася закону може бути зарахована до інших рабинь то її продавали. Якщо чоловік заставав свою жінку лежачу з іншим чоловіком, то їх належить зв'язати і кинути у воду.

10. Злочини і покарання за законами Хамурапі

Покарання – смертна кара застосовується в різних варіантах: спалення, утоплення, посаження на кілок; членоушкоджувальні покарання: відрубування руки, відрізання пальців, язика; штрафи, вигнання. Мета покарання – відплата.
Докази: свідчення свідків, клятва, ордалії.

Кримінальне право за законами Хамурапі засновувало свої вимоги на 2 принципах: карається те, що порушує встановлений традицією порядок і те що завдало шкоди людині. Кримінальному стягненню міг піддатися будь-хто. З особливою жорстокістю каралася крадіжка під час пожежі. Існував самосуд.

В законах Хамурапі близько 30 злочинів каралися смертною карою. Смертна кара передбачалася у формі спалення втоплення, садінням на кіл. Ці покарання мали місце поряд з іншими:оберненням у рабство, вигнанням з общини, штрафом, примусовою працею.

Були встановлені злочини проти особи. серед яких це: Умисне вбивство, Невдала операція лікаря, Тілесні ушкодження, образа словом, дією, лжесвідченням, наклеп. Іншу групу становили злочини проти власності.

До майнових злочинів, крім крадіжки і грабежу, належали зняття з раба знака рабства. Третя група-це злочини проти сімейних устроїв: кровозмішування, невірність дружини.

11. Ідея таліону як кримінально-правова, за Законами Хамураппі

Багато статей Законів Хамураппі про покарання базувалися на принципі талону « око за око, зуб за зуб». Таліон міг бути звичайним (ст. 200), дзеркальним(ст. 230) і символічним(ст. 195). Його застосування відбувалося, коли злочинець і потерпілий були рівними. Якщо ж, наприклад, авілум виколов око мужкену, то він сплачував лише грошове відшкодування, а якщо рабу - половину його вартості хазяїну. Загалом покарання (його вид, міра) залежали від катової належності людини.

Таліон не слід плутати з кровною помстою. Роль відплатника бере на себе держава, а не рід скривдженого, тому сам звичай таліону - це ознака швидше класового суспільства, а кровна помста - родового. У законнику Хаммурапі кровна помста відсутня. Для порівняння: т. зв. варварські правди в Західній Європі допускали (при її обмежен­ні) кровну помсту аж до IX ст. н. е., тобто більш ніж через 2500 років після Хаммурапі.

12. Символічний таліон за Законами царя Хамураппі

Кримінальне право Законника відрізняється, суворістю. В основі кримінально-правових представлень авторів Законника знаходиться ідея таліона:покарання є відплата за провину, і тому воно повинно бути "рівним" злочинові. Ця доктрина звичайно виражається афоризмом: "око за око, зуб за зуб.

Для древніх це був найбільш логічний спосіб обмеження покарання:не більш того що зроблено тобі. виховане на основі первісних представлень про справедливість, воно живилося зрозумілим прагненням послабити ворога настільки, наскільки він послабив тебе, твоє плем'я, твій рід.

Прямолінійне застосування принципу "рівним за рівне" виключає встановлення суб'єктивної сторони дії-наміру, необережності, випадковості.

Своєрідним вираженням таліона в Законнику Хамураппі служило правило, відповідно до якого всякий помилковий обвинувач повинний був нести відповідальність у тій мірі, що загрожувала обвинуваченому: хто безпідставно обвинувачував іншого в убивстві, повинен умерти сам.

Коли по характеру злочину застосування принципу "рівним за рівне" у точному значенні було неможливе, прибігали до фікції: неслухняному рабу відрізали вухо; синові, що образив батька, відрізали язик: лікареві, що зробив невдалу операцію, відрізали. Це називають звичайно таліоном символічним.

13. Причини формалізації права за законами Царя Хаммурапі

Формалізамція - процес подання інформації про об'єкт, процес, явище в формалізованому вигляді. Такий метод полегшує вивчення предмета. На противагу від інших збірників правових актів та законів Месопотамії, кодифікація не носить божественної волі. У пролозі Хаммурапі вказує, що бог сонця та справедливості Шамаш, з'явився цареві у вісні розпорядився, щоб той встановив в країні "право і справедливість", та вручив йому свої закони. В епілозі цар ще раз наголошує на необхідності дотримуватись всіх цих законів. Він також проголошує, що буде захищати усіх потерпілих і покривджених. Причини створення: необхідність встановити єдині закони на території всієї держави; бажання закріпити в них суспільний лад;прагнення залагодити гострі соціальні суперечності.

14.  Осн джерела для вивчення іст Стародавньої Індії

В Індії спершу джерелом права був звичай. Тут виникають релігійно-правові збірки, укладені різними брахманськими школами як накази порядним людям. Саме тому норми тогочасної інд права переплітаються з побутовими, моральними, релігійними й іншими настановами. Серед таких реліг - правових збірок, які були санкціоновані держ владою та набули значного поширення, слід згадати: дхармашастри Гаутами й Апастамби, Закони Брихаспаті, Закони Наради, Закони Ману. Цікава памятка тогочасного права є Артхашастра, в якій вміщено дані про методи управління державою, систему судочинства, різні правові норми.

15. Поділ всіх раніше рівноправних в Індії на групи (варни) у другій половині ІІ ис. До н. е. Характеристика дхарм для кожної варни.

Саме в "Рігведах" були обгрунтовані морально-правові мотиви поділу суспільства на чотири стани (варни) — брахманів (жерців), кшатріїв (воїнів), вайшвів (землеробів, ремісників) і шудрів (слуг).

Перша варна - найпривілейованіша - брахмани. Вони ніби виникли з вуст -
"найчистішої"" частини тіла Брахми. У давніх джерелах брахман постає
мало не божеством у людській подобі. Лише він міг визнавати волю богів,
вивчати священні тексти, здійснювати жертвопринесення, обряд коронації
правителя. Брахмани звільнялися від повинностей, навіть цар не міг
розпоряджатися їхньою власністю. "Якщо раджа не слухатиме порад
брахмана, - записано в законах Ману, - то може загинути, як корова в
трясовині". Вбивство брахмана вважалося найтяжчим злочином. Належність
до варни брахманів вважалася спадковим привілеєм, хоча були поодинокі
випадки переходу їх в інші варни. 

Друга варна - кшатрії (раджанья), "створені з рук бога". Вони становили
основну частину верхівки чиновників: правителів, воєначальників, раджів.
В їх руках була реальна влада військова і матеріальна могутність. Майже
всі царі були вихідцями із кшатріїв. Релігія зобов'язувала до
співробітництва брахманів і кшатріїв. Царі - прибічники брахманів -
переслідували кшатріїв. доходило до кривавих міжусобиць.
Правителі-кшатрії відповідали тим же. Посилення впливу буддистів
послабило позиції кшатріїв. Багато з них покинули військову службу,
перетворились на ремісників і крамарів.

Третя варна - вайшьї, "створені із стегон бога", - займалися
землеробством, скотарством, ремеслом, торгівлею, але користувалися
покровительством правителів. З представників цієї варни формувалось
ополчення, вони сплачували основну мису податків. Тільки окремі вайшьї
були багаті, посідали високе становище в суспільстві.

Четверта варна - шудри, "створені із ступнів бога". Вони не проходили
обряду посвячення, їхнім головним обов'язком було служіння "двічі
народженим". Шудра повинен був харчуватися зі столу господаря, носити
його недоношений одяг. Вій не міг вивчати веди. Брахман за вбивство
шудри ніс таке ж покарання, як за вбивство кота або собаки. Шудри
становили основну масу найманих людей, слуг, ремісників. Шудрі не можна
було мати багатство, оскільки це могло "утискувати брахманів".


Таким чином, належність людини до певної варни не заважала їй обирати
професію, досягти певної посади. Однак закон категорично забороняв
переходити з одної варни в іншу, вважав це великим гріхопадінням. 

16. процес перетворення варн на касти у Стародавній Індії.

У Стародавній Індії Варна -- назва великого соціального стану в традиційному індійському суспільстві. Традиційно існує чотири Варни: жреці-брахмани, воїни-кшатрії, торговці-вайшії, землероби-шудри. Спершу існувала система трьохчленного поділу суспільства на три стани: жерців --брахманів, знатних воїнів--кшатріїв та вільних громадян -- вайшіїв. Внаслідок підкорення та асиміляції прибульцями-аріями місцевого населення в суспільстві з'явився великий прошарок людей, які, з одного боку, не були чужинцями чи рабами, тобто вважалися частиною громади, а з іншого за походженням не належали до 3 старих варн та мали невисокий соціальний статус Цих людей віднесли до четвертої варни -- шудр. Це був найнижчий стан слуг. З часом наповнення цих термінів змінилося. Сучасні касти (джати) є поняттям значно вужчим за стародавні варни. Якщо варн лише 4, то каст сотні, кожна зі своїми власним місцем в суспільній ієрархії, звичаями, традиціями, релігійними особливостями та власним походженням. За традицією більшість каст виводять себе з однієї з давніх варн. Каста -- ендогамні спадкові замкнені групи людей, які зв'язані традиційними професіями і займають певне місце в соціальній ієрархії. Найбільшого розвитку кастова організація набула в Індії, де, власне, на її позначення використовується термін джата). Кастова система в Індії перетворилась на соціальну систему і стала важливим елементом індуїзму.

17. Державний лад Стародавньої Індії та становище індійських царів в імперії Маур'ів

За формою павління Індія була монархією. Вершиною державного механізму був правитель - раджа, в руках якого зосереджувалася вся влада та найвищі державні повноваження. Йому підпорядков різні відомства:фінанси, військо, податки, верховні жреці. 1 помічником раджи був головний мандрин. Бзпосреднє управління здійснювали вищі посадові особи, які поділялися на декілька категорій:радник-мандрин, вищий сановник-махомара сановник-аматья, наглядач -ад'яхша. Найвищим держ. органом був Мантрифаришат - збри царких сановників. Існувала також таємна рада, яка складалася з 8 найвпливовіших посадовців. Вся територія держави поділялася на 5 провінцій. Провінції поділялися на округи, які очолювали окружні начальники, яких призначав раджа. Найнижчою ланкою управління була сільська община. Вищим суддею був раджа. Імперія Маур'їв досягла найвищого рівня розквіту в ІІІст. до н. е. під час правління Ашоки, коли в Індії скл відносно централізована східна рабовласницька монархія. Імперія складалася в результаті війн. Влада давньоіндійських царів не була деспотичною. Вона стримувалася становищем у державі панівної, падкової знаті, встановленими традиційними. Одним із основних обов'язків царя була охорона підданих. Захищаючи народ цар міг примусити його платити данину - болі. Поряд із основним податком інували інші численні збори на користь центральної влади: торгове мито, «приношення плодів». Найважливішою функцією царя була організація публічних робіт, будівництво іригаційних споруд. Цар був головою адміністративного апарату. Усі царські чиновники поділялися на групи центрального і місцевого управління. Особливе місце посідали радники - вищі сановники. Серед вищих чиновників особливе місце посідали:головний суддя, радник царя , радник царя у справах культу, ихователь його синів верховний придворний жрець. Особливою складністю в імперії відзначався адміністративний поділ і система самоврядування. Виділялося п'ять провінцій, управління якими, здійснювалося царевичами. Меншою адміністративною одиницею був округ, очолюваний окружним начальником.

18. сімейне право за Законами Ману в Стародавній Індії. 

Шлюбно-сімейне право. Закони Індії мали детальні норми про сім’ю і шлюб. 
З одного боку, в Законах Ману жінка-мати посідала високе становище. У деяких статтях вона ставиться вище, ніж учитель (гуру) і батько. Вона – хранителька домівки, уособлення богині землі. Необхідно шанувати свою матір, їй не можна завдавати шкоди, сваритися з нею під загрозою штрафу і не можна залишати в безпорадному стані. Ці статті – релікти матріархату.
З іншого – розвиток класового суспільства, приватної власності погіршував становище жінки. “У дитинстві їй належало бути під владою батька, в молодості – чоловіка, а після його смерті – під владою синів”(гл. ІX, ст. 3). Жінка не могла користуватись власністю самостійно.
Норми законів детально розписували життєвий шлях жінки. Шлюб вважався релігійним і моральним обов’язком людей, його мета – виконання релігійного обов’язку, дітонародження, продовження роду і, нарешті, сексуальна насолода. 
Шлюбний вік для чоловіків – не менше 20 років, для дівчат – 12 і навіть 8 років. У ідеальному шлюбі вік нареченої повинен відповідати третині віку нареченого. Вибір нареченого чи нареченої залежав від волі батьків, враховувалось становище молодих у варнах і кастах.
Шлюбу передували заручини, до офіційного обряду одруження майбутнє подружжя жило кожний у своїх батьків і часто взагалі не бачили одне одного. Після обряду сватання молоді прямували в дім нареченого, де здійснювалося жертвоприношення домівці. З настанням вечора вони повинні були звернути свої погляди на Полярну зірку – символ вірності. 
Протягом перших трьох (чи навіть десятьох ) ночей ідеальна подружня пара була зобов’язана зберігати невинність. На четверту ніч чоловік здійснював обряд, сприятливий зачаттю, і шлюб вважався таким, що набув сили.
Закони встановлювали одношлюбність. Дружині заборонялося залишати свого чоловіка і дітей. Навіть злий, розпусний, позбавлений благородства чоловік повинен був шануватися дружиною.
Ставлення до жінки за вимогою норм етики і законів – двояке. Вона була водночас і богинею, і рабинею, святою і грішницею. 
Закони Стародавньої Індії, здебільшого, фіксують статус жінки, навіть заміжньої, як неповноправного суб’єкта права, на якому лежать лише обов’язки перед чоловіком.
Чоловіку дозволялось привести в дім другу дружину, якщо перша мала злостивий норов, була марнотратною, тяжко хворою, скандальною, схильною до пияцтва (гл. ІX ст. 80). Дружині було дозволено зрадити чоловіка лише в одному випадку: якщо він відлучався в далекі краї і не залишав їй засобів для існування, “адже навіть доброчинна дружина, яка мучилася через нестачу засобів до існування, може згрішити”. Жінка не могла вдруге вийти заміж. Після смерті чоловіка вдова могла стати дружиною брата чоловіка і вести аскетичне життя: харчуватися один раз на день корінням, плодами, квітами. Їй не дозволялось їсти м’ясо, сіль, носити прикраси, яскравий одяг. Зважаючи на це, вдови часто добровільно схо-дили на похоронне багаття свого чоловіка, здійснюючи обряд “саті” (самоспалення).
Особливе місце в суспільстві посідали жінки-служительки храму. В індуїстських храмах були спеціально навчені “жриці кохання”, танцівниці – дівадасі, що віддавалися брахманам-жерцям, які платили за це гроші храму. Така діяльність була професійною, навіть спадковою, у ній не було нічого ганебного, адже вона мотивувалася релігійними міркуваннями і регулювалася звичаями та традиціями.

  19. Джерела розлучення за Законами Ману.

  Розлучення допускалося лише для нижчих каст. Розривання шлюбу могли вимагати обидві сторони . Підставами для цього були : безпліддя подружжя, подружня зрада, негідна поведінка,довга відсутність чоловіка, жорстоке поводження ,доказом чого були ознаки розжареного заліза на тілі. Розірвання шлюбу, як правило, міг вимагати лише чоловік. Однак, «якщо дружина не родить дітей, — стверд­жували Закони Ману, — можна взяти іншу на восьмому році, якщо народжує дітей мертвими — на десятому, якщо народжує (тільки) дівчат — на одинадцятому, але якщо говорить грубо — негайно».
Жінка, як правило, не допускалось до успадкування майна. Але особлива власність жінки після її смерті успадковувалась як синами, так і дочками.

20 - Ілліада та Одіссеяя як джерело вивчення правового становища соціальних верств грецького 

Історичною канвою в обох поемах служить Троянська війна. Хоча, “Іліада” та “Одіссея” твори, насамперед, поетичні, де минуле й вигадка сплітаються в одну епопею, цінність їх полягає в тому, що в них можна простежити еволюцію грецького суспільства від первіснообщинного ладу до рабовласницького поліса.

Згідно з творами Гомера, вища влада в громаді належала всьому народові (demos), тобто вільне населення Греції, що володіло цивільними правами. Місце, де відбувалися збори, як правило на торговельній площі, називалося агора (agora). Цар у всіх важливих питаннях радився з народом і родовими старійшинами – главами родин, які становили раду старійшин (advice of elders, or bullae).

Однак, під впливом внутрішніх і зовнішніх факторів, первіснообщинний лад розкладався. Розвиток продуктивних сил спричиняв подальший поділ праці та виділення воєнної аристократії. Соціальний лад гомерівської Греції мав такий вигляд: грецькі племена ділилися на роди, з родів складалися фратрії , із фратрій складалися філи, тобто племена, племена об’єднувалися в окремі народності. Давньогрецькі філи були військово-культовими об'єднаннями, з яких групувалися роди. Кожна філа мала певну територію, на якій стояв жертовник на честь богів і відбувалися збори її членів. На чолі філи стояв цар – філобасилей – жрець і вождь в одній особі. Спочатку басилеї були виборними й визначними членами громади, що служили спільним інтересам, за що одержували з общинної землі найбільший наділ і посідали перше місце у громаді. Поступово будинки басилеїв наповнюються багатством й достатком, перетворюючись на палаци, навколо яких виростають сади й виноградники.

Суспільству гомерівської доби вже відоме рабство. Його поява свідчить про розкладання родового ладу, утворення приватної власності й держави. Рабство у своєму розвитку проходило два етапи, період патріархального або домашнього рабства й рабства в класичній формі. Середину між патріархальним і класичним рабством займає рабство народів древніх східних монархій, яким, можливо, було рабство на Криті й у Мікенах. У гомерівській Греції існувало домашнє рабство.

З ускладненням завдань керівництва країною та збільшенням багатства аристократії, цар поступово втрачає провідну роль у суспільстві, хоча за ним продовжує залишатися посада верховного жерця, а до VIII ст. у більшості грецьких громад вона зникає. У процесі утворення класів і посиленні ролі аристократії складається держава, яка повинна закріпити нові соціально-економічні відносини й забезпечити панування аристократії над масою вільних і напіввільних людей та рабів. Поява держави ознаменувала найважливіший етап у розвитку грецького суспільства. Воно прискорило розкладання родового ладу й сприяло становленню класового суспільства.

21. Період військової демократії в Афінах. 

На рубежі ІX – VІІІ ст. до н.е. в історичному розвитку Стародавньої Греції відбулися законні зміни : родовий лад перетворюється на рабовласницький. Йде процес розвитку приватної власності. Багато простих землеробів позбавляються своїх ділянок, які зосереджуються в руках родової знаті. Формується велике землеволодіння. Розвиток ремісничого виробництва і торгівлі ще більш прискорював процеси соціально-правової нерівності. Стародавні форми об’єднання родів – філи і фратрії – ще деякий час продовжують зберігати своє значення, але скоро поступаються місцем новим формам поділу, що базувались на майнових і територіальних ознаках. Так, на базі родових і сільських общин виникли нові соціально-політичні організації, що одержали назву полісів.

В історії Стародавньої Греції важливу роль відіграли два поліси: Афіни і Спарта.

Державний лад Афін став прикладом рабовласницької демократії, це той час, коли еталоном олігархії стала політична організація Спарти.

Гомерівський період характеризується пануванням родоплемінних відносин. Земля являє собою власність племені, общинники мають лише право користуватися їй.

У цей період існує військова демократія, на чолі суспільства стоїть родоплемінної вождь - басилевс. Він виконує функції верховного начальника, верховного судді і верховного жерця. Спочатку демократія була виборною, потім стала спадковою. На постійній основі діяв рада старійшин (буле). Значну роль відігравали народні збори.

22. Реформи Тесея в Афінах.

Виникнення Афінської держави легенда пов’язує з іменем грецького героя Тезея.

Серед заходів ,здійснених Тезеєм, що сприяли виникненню держави, першим було об’єднання трьох племен з центром в Афінах. Для керівництва загальними справами но-вого об’єднання була створена Рада, до якої перейшла частина справ, що раніше знаходились у віданні окремих племен.

Відбулося об'єднання чотирьох найбільших племен Аттики навколо Афін;поряд з племінними органами управління були утворені єдині народні збори, колегія архонів і ареопаг;кожне з чотирьох племен було поділено на три фратрії, кожна з яких складалася з 30 родів; усі вільні повноправні громадяни за майновою ознакою були поділені на три категорії:1)евпатридів- благородних(тільки вони мали право на громадські посади); 2)геоморів- землеробів;3)деміургів- ремісників;запроваджувався територіальний поділ населення(Аттика була розбита на 48 тереторіальних округи- навкрарії). Унаслідок реформ Тесея військова демократія , що існувала в племенах, була замінена на військово-аристократичну республіку. Главою держави стає архонт.

23. Реформи Солона в Афінах. Плутарх про реформи Солона.

Солон здійснив економічну, політичну та судову реформи. В економ сфері ліквідував боргове рабство та скасував борги селян;визнав приватну власність на землю;запровадив монету; забороняв не працювати. В політ сфері скасував владу родової аристократії запровадив - тимократію; держ посади могли займати лише особи належні до перших 3 класів. Народні збори стали найвищим органом влади, в роботі яких брали участь всі громадяни. Було ств Раду 400, яка готувала справи для обговорення їх на нар зборах і здійснювала загал управління державою. Було ств новий судовий орган-геліею, яка поділ на 10 колегій-дис=кастерій. Реформи Солона були важливим етапом на шляху до формування політ організації в Афінах. Солон, мабуть, єдина людина, за якою немає ніякої вини, яка не є спільником заможних у їх злочинах. Солон для врятування вітчизни вдався до обману обох сторін:бідним він таємно обіцяв розподіл землі, а людям заможним -- забезпечення боргових зобов'язань. Його обрали архонтом, одночасно і посередником, і законодавцем. Першим актом його державної діяльності був закон, у відповідності з яким існуючі борги були скасовані і у майбутньому заборонялось давати гроші у борг «під заклад тіла». Солон увів оцінку майна громадян, створив раду Ареопага із архонтів, які щорічно мінялися;він сам був його членом як колишній архонт.

24. Реформи Клісфена в Афінах. Арістотель про реформи Клісфена.  

Клісфен своїми реформами запровадив новий територіал поділ Греції, територія поділялася на деми. прийшов територіальний принцип поділу населення;було утворену раду 500, до якої кожна з 10 територіальних філ. Обирала по 50 осіб;ств колегію 10 стратегів-по 1 від філи, що виконували ф-кції військових керівників;запроваджено остракізм-«суд черепків», охорона держави від можливого перевороту та захоплення влади тираном. Реформами Клісфена було завершено тривалий процес становлення держави в Афінах. . Він почав з того, що розподілив усіх громадян між десятьма філами замість чотирьох. Він хотів змішати їх, щоб більша кількість людей одержала можливість брати участь у справах держави. Потім він створив Раду п'ятисот замість чотирьохсот. Клісфен поділив країну по демах на тридцять часток. Далі, він змусив вважатися демотами жителів кожного із демів, щоб люди не вирізняли нових громадян, називаючи їх по батькові, а щоб публічно називали за назвою демів. Створив він і посаду демархів, які мають ті ж обов'язки, що й колині навкрари, оскільки деми він створив замість навкрарій…

25. реформи Ефіальта в Афінах. Платон про реформи Ефіальта.

Політичні та судові реформи були спрямовані на обмеження прав ареопагу, який в той час займали провідне місце в афінській моделі управління полісом. Народні збори під керівництвом Ефіальта позбавили ареопаг права затверджувати чи ухвалювати вже прийняті закони. В ареопагу також відібрали право судити осіб, що вчинили службові злочини. Усі ці справи передано Раді п'ятисот і геліеї -- народному суду присяжних. В компетенції ареопагу залишилися лише функції про розгляд судових питань про вбивство звичайних людей та релігійні справи. За усі інші державні справи відповідальність несла геліея. Під час голосування на народних зборах кожен афінський громадянин мав право заявити про незаконність даного законопроекту. Як тільки громадянин висловив свою незгоду, законопроект йшов на розгляд галіеї. На засіданні геліеї обвинувач мав довести, що законопроект не відповідає чинним законам або є шкідливим. Якщо суд погоджувався з обвинувачем, автора відхиленого законопроекту штрафували, а в деяких випадках могли навіть стратити. Якщо ж суд визнавав звинувачення безпідставним, штрафували обвинувача. Після такого процесу важко було противникам афінської демократії, бо вона стала під захист народного суду. Однією з головних функцій ареопагу напередодні реформ було заслуховування звітів посадових осіб після закінчення термінів їх повноважень. Прагнучи усунути ґрунт для корупції, Ефіальт ускладнив систему звітів, але одночасно зробив її більш голосною, надавши демосу право безпосереднього контролю за діяльністю посадових осіб. Ефіальт змінив систему звітів посадових осіб. Тепер будь-який громадянин Афін міг після надання магістратом звіту звернутися зі скаргою, на який іде у відставку. Процедура, що виникла в результаті реформи, передбачала, що магістрати повинні надавати звіти протягом 30 днів після завершення їх повноважень 10 логістами, обраними з числа членів Ради п'ятисот. Логісти зобов'язані були перевірити звіт і передати його в народний суд (геліею) для ратифікації або з'ясування суперечок.

26. Публічні органи влади в Афінах.

За формою державного правління Стародавні Афіни були демократичною республікою. Державний апарат Афінської демократії складався із:народних зборів, ради п'ятисот, геліеї, колегії стратегів і колегії архонтів. Народні збори були головним і вирішальним органом. Право участі у народних зборах мали всі повноправні афінські чоловіки, що досягли 20 віку. Повноваження народних зборів були широкими і охоплювали всі найважливіші питання життя Афін. На народних зборах приймались закони, вирішувались питання війни і миру, вибирались посадові особи. Головою народних зборів був голова пританів. Рада п'ятисот, не підміняла народних зборів, а була їх робочим органом. Члени Ради п'ятисот вибирались шляхом жеребкування з числа повноправних громадян, що досягли 30-літнього віку по 50 чоловік від кожної з 10 філ. Діяла як вищий адміністративний орган:розв'язувала питання благоустрою міста, його базарів, стану флоту, арсеналу , здійснювала контроль за діяльністю посадових осіб, готувала питання, що виносила на обговорення народних зборів. Рада проводила перевірку дев'яти архонтів і кандидатів у члени Ради на майбутній рік. Серед органів виконавчої влади в Афінах слід відмітити дві колегії: стратегів і архонтів.

Колегія стратегів вибиралась відкритим голосуванням із числа найбільш багатих і впливових громадян. Основні функції колегії стратегів - верховне керівництво і командування всіма військовими силами афінської держави.

За афінськими законами всі десять стратегів користувались однаковими правами і мали однакові обов'язки. У віданні колегії архонтів знаходились релігійні, сімейні і справи, що стосувались моралі. Геліея складалася з 6000 чоловік, щороку вибиралась шляхом жеребкування архонтами з числа повноправних громадян не молодших 30-ти років по 600 чоловік від кожної філи. Увесь склад суду був поділений на десять частин по 500 чоловік у кожній.

Суд був відкритим і гласним. З метою запобігання підкупу суддів лише в день слухання справи визначалося, яке саме відділення буде її розглядати.

27. Новий орган публічного управління Афін у 8 столітті до н.е - ареопаг.

Вищий судовий і урядовий контролюючий орган Старод афін. Спершу Ареопаг-рада знаті, згодон Ареопаг складався з службових осіб-архонтів, його довічних членів.

Особливо зросла роль Ареопагу в період перед реформою Солона. Назва походить від камяністого пагорбу Ареса. що знаходився недалеко від Парфенону і де проходили засідання архонтів. Ареопаг контролював дії службових осіб і всіх державних органів, застосовуючи право вето. здійснював нагляд за додержанням законів, культів і звичаїв, а також за вихованням, ;розглядав кримінальні справи.

В разі загрози держ безпеці Ареопаг ставав надзвичайним органом з усією повнотою влади. З перемогою демократії реформою Ефіальта Ареопаг був позбавлений політ прав і залишився в основному як судовий орг.

28. Перша спроба кодифікації Афінського права ( закони Драконта).

Афінське право було найбільш розвинутою в Стародавній Греції системою рабовласницького права, що помітно вплинуло на правові системи інших полісів, особливо тих які входили до складу Афінського морського союзу. Найдавнішим джерелом права були звичаї. У 8-7ст. до н. е. в процесі становлення класового суспільства і держави багато старих звичаїв отримують нове тлумачення. З кін. 7 ст. до н. е. основним джерелом права стає законодавча діяльність верхових органів держави , хоча правові звичаї продовжують відігравати важливу роль. Законодавча діяльність повязуеться з іменем Дракрнта. Закони приписувані Драконту відносять до 621р до н. е. . До нас закони не дійшли, але за свідченнями вчених і оповідей давніх авторів відомо, що вони санкціонували низку правових звичаїв, встановлювали жорсткі покарання. Так смертною карою каралися не тільки за умисне вбивство а й крадіжка овочів, неробство. Характерним є те що кровна помста була заборонена.

29. Суспільний та державний лад Спарти.

У Спарті склалося своєрідне класове рабовласницьке суспільство, яке зберегло суттєві пережитки первіснообщинних відносин. Панівний клас становили спартіати. Лише вони вважалися повноправними громадянами. Жили спартіати в умовах які нагадували своєрідний військовий табір. Їх повсякдення суворо регламентувалося, головним обов'язком вважався військовий, до якого дітей готували з 7 р. , виховували в них дисциплінованість, хоробрість, і беззаперечне виконання наказів, розвивали силу і витривалість, навчали воєнним навичкам. Навчання закінчувалося в 20 віці. З 20 до 60 р. спартіати несли військову службу. Майнове розшарування підривало єдність і рівність спартіатів. Оскільки земельні наділи спадкувалися старшими синами, то інші отримували лише погані наділи. Якщо таких не було вони переходили в розряд гіпомейонів і втрачали право на участь у народних зборах. Кількість гіпомейонів неухильно зростала, а кількість спартатів відповідно скорочувалась. Періеки мешканці переферійних гірських неродючих районів Спарти, вони були вільними , мали майнову правоздатність, але не користувалися політичними правами. На них поширювався військовий обов'язок. Ілоти-поневолені мешканці, були власністю держави. Вони віддавалися в розпорядження спартанців… Брали участь у війнах Спарти як легкоозброєні воїни. Державний устій рабовласницької Спарти сформувався в результаті перетворення військової демократії на державну організацію, яка зберігала деякі риси родоплеміної організації влади. За формою правління Спарта перетворилася на республіку, яка набула з часом аристократичного характеру. На чолі держави стояли 2 архагети. Влада архагетів , на відміну від влади родоплемінних вождів, стала спадковою. Рада старійшин(герусія)-орган влади, успадкований від родоплемінної організації. До складу герусії входило 28 геронтів, які довічно обиралися народними зборами. , що досягли 60р. У народних зборах брали участь усі спартіати , які досягли 30 років. Їх скликання проводилося 1 раз на місяць. На зборах приймалися закони, обиралися посадові особи, вирішувалися питання війни і миру, тощо.

30. періодизація історії держави та права Стародавнього Риму.

Історія держави і права Старод риму поділ на 3 періоди: 1період:період виникнення держави(«період царів»)-сер 8-6ст до н. е; 2період:період республіки-5ст до не-27р до не;3період:період імперії-принципат і домінант-27р до не-476р до не. (Рим імперія ділилася на Зх і Сх). Час заснування м. Риму-753р до не. Виникнення держави у Римі було пов'язане з насильницьким зруйнуванням первіснообщинної організації. внаслідок об'єднання 3племен- латин, сабін, етрусків). які оселилися в сер частині Апеннінського півострова біля р. Тібр.

31. періодизація історії Римського права 

Найдавніший період(6 ст до не-сер 3 ст до не). Римське право цього періоду характеризується ще національно-полісною замкненістю. архаїчністю і простотою основних інститутів права. Класичний період(сер 3 ст до не-кін 3 ст не). В цей період римське право досягає найвищого ступеня розробленості і досконалості. стає класичним юридичним вираженням життєвих умов і конфліктів суспільства. в якому панує чисте приватне володіння. Посткласичний період(4-6ст не)-у цей час у зв'язку з розпадом рабовласницького суспільства і державності римське право має на собі відбиток загально економічної і політичної кризи. Зміни в римському праві цього періоду пов'язані з його систематизацією і пристосуванням до нових сфер відносин. які формуються в Сх частині імперії(Візантії)

32. Правове становище людини у Стародавньому Римі (три статуси)

Населення ділилося на 2 групи:вільні та раби. Вільні (громадяни та іноземці) ділилися на повноправних і неповноправних. повноправні-ті, хто належав до одного з родів(їх було 300).

Такі громадяни назив патриціями та мали особливий правовий статус. Неповноправні-плебеї. біли вільними, володіли майном і рабами, але були позбавлені політ прав.

Раби-невільне населення, позбавлене будь-якого права, перебуває у приватній і державній власності. Іноземці-мешканці провінцій, що входили до складу Римської імперії. але не громадяни.

33. Патриції та плебеї у Стародавньому Римі

Патриції мали особливий правовий статус. Це були повноправні громадяни. Мали право займати виборні посади, бути суддями, брати участь у розподілі земель. Неповноправні плебеї-були вільними, володіли майном і рабами. як і патриції, сплачували податки. служили у війську, але були позбавлені політичних прав. Їм заборонялося укладати шлюз із патриціями. все це штовхнуло плебеїв на боротьбу, яка закінчилася їхньою перемогою, яка зруйнувала замкнену римську родову організацію і поклала шлях до створення держави.

Плебеї (плебс) (лат. plebeii, plebs) — у Стародавньому Римі всі громадяни, що не належали до стану патриціїв. На думку деяких сучасних вчених це було прийшле населення Рима, яке до реформ царя Сервія Туллія не мало цивільних прав. У період ранньої Республіки плебеї протистояли патриціям, домагаючись політичної рівноправності, розподілу завойованих земель, послаблення боргової кабали. До 300 р. до н. є. вони добилися права виконувати всі магістратури і увійшли в усі головні жрецькі колегії. Верхівка плебса разом з патриціями утворила нову, патриціансько-плебейську знать — нобілітет.

У період пізньої Республіки слово плебеї (плебс) набуло ще одного значення: ним стали називати простий народ, тобто всіх громадян, які вважалися нижчими за сенаторів і вершників. У переносному значенні плебеї — простолюдини. До плебеїв належало або поневолене, або прибуле населення, а також безземельні вільні корінні жителі. Плебеї не допускалися до користування громадськими землями (на правах приватної власності володіли лише невеликими ділянками), до обрання на жрецькі посади, були політично безправними. Вони не мали родоплемінної організації, подібної до патриціанської. За необхідності патриції залучали їх до військової служби як допоміжну силу, але їм діставалась мі-зерна частина здобичі.

З метою залучення до патриціанської общини та отримання безпеки багато плебеїв були змушені ставати клієнтами.

34.перша сецесія у Стародавньому Римі та її наслідки згідно з розповіддю Тіта Лівія 

Тіт Лі́вій (лат. Titus Livius) (59 до н. е. — 17 н.е.) — один з найвідоміших римських істориків, автор часто цитованої «Історії від заснування міста» (лат. «Ab urbe condita»), а також історико-філософських діалогів та риторичного твору епістолярної форми до сина, які не збереглися.

Став засновником так званої альтернативної історії, описавши можливу боротьбу Риму з Александром Македонським, якби останній прожив довше. Зразками досконалого стилю Лівій називав Демосфена та Цицерона.

Лівій походив із заможної родини, в ранній молодості приїхав до Риму, де отримав гарну освіту, після чого зайнявся філософією, історією та риторикою. Хоча його пов'язували близькі стосунки з Октавіаном Августом, Лівій не брав активної участі в політичному житті. Після 27 до н. е. Лівій почав працювати над фундаментальної працею з історії Риму в 142 книгах. Він вірив у моральні цінності, в яких бачив запоруку відродження Риму, і в той же час, поділяючи погляди стоїків, вірив у фатум. У книгах, що збереглися, розміщено близько 40 промов історичних та напівлегендарних фігур. Хронологічно стиль Лівія являє собою проміжний етап між класичним та так званою латиною срібного віку Імперії.

Сецесія (право) — правний принцип. Вживається до певної територіальної чи національної одиниці, що намагається здійснити програму відокремлення від однієї держави на користь іншої, часто з метою утворення власної.

Тіт Лівій про реформи Сервія Тулія

...Перекази серед нащадків називали Сервія засновником станового поділу держави, який визначив різницю у справах і становищі. Він встановив ценз, річ благочинну для держави, якій було суджено досягти такої величі: військові і громадські обов'язки були розподілені не поголовно, як раніше, а за майновим станом; тоді введені були класи і центурії, і на основі цензу було здійснено розподіл, зручний для мирного і військового часу.

Із тих, хто мав 100 000 асів або більший ценз, він утворив 80 центурій — по 40 центурій старших і молодших; громадяни, що входили до їх складу, були названі першим класом; старші були призначені для охорони міста, молодші — для ведення війни за містом. Зброю для захисту тіла визначено їм: шолом, круглий щит, поножі, панцир — всі із бронзи; зброя наступальна — спис і меч.

До цього класу було приєднано дві центурії ремісників, які відбували службу без зброї; на них було покладено спорудження військових машин. Другий клас створено із тих, хто мав ценз від 100 до 75 тисяч асів, із них створено 20 центурій старших і молодших. Зброю призначено: замість круглого щита — довгуватий, а все решта — те ж саме, окрім панциря. Ценз третього класу визначено у 50 тисяч асів, з них створено стільки ж центурій і з тим же віковим поділом. У озброєнні також не зроблено ніяких змін, окрім того, що віднято поножі. Ценз четвертого класу 25 тисяч; з нього створено стільки ж центурій; озброєння змінено: їм призначено тільки довгий спис і дротик. П'ятий клас чисельніший: із нього створено 30 центурій; вони носили з собою лише пращі і пращні камені; до них були зараховані горнисти і трубачі, поділені на дві центурії; ценз цього класу був 11 тисяч. Із решти населення, що мало менший ценз, створено було одну центурію, вільну від військової служби. Організувавши і розподіливши таким чином піхоту, він набрав 18 центурій вершників із найза-можніших громадян... Перш за все запрошувались до подачі голосів вершники, потім — 80 центурій першого класу; якщо там виникала різноголосиця, що траплялось нечасто, то треба було запрошувати і другий клас, і майже ніколи не спускалися так низько, щоб дійти до останніх.

...Розподіливши усе місто, усі його частини і заселені пагорби на чотири відділи, він назвав їх трибами, як я думаю, від слова tributum (податок), рівномірне стягнення якого у відповідності з цензом встановлено ним же; але ці триби не мають ніякого відношення до поділу на центурії і до їх кількості.

35. Римські магістратури 

Магістрати (від лат. magistrates — сановник, начальник) — посадові особи Стародавнього Риму в епоху Республіки (509—30 pp. до н. е.). Розрізнювалися магістрати ординарні — ті, що обиралися народними зборами, і екстраординарні — ті, що обиралися або призначалися за надзвичайних обставин, а також вищі магістрати, що обиралися в центуріатних коміціях, і нижчі — які обиралися в трибутних коміціях. Вищими ординарними магістратами були цензори, які проводили перепис громадян і стежили за їхньою поведінкою, консули і претори. Нижчі ординарні магістрати — едили, які відповідали за порядок і благоустрій у місті Римі, квестори, які відали скарбницею, тощо. Особливе місце серед ординарних магістратів займали народні трибуни, які контролювали діяльність всієї влади і захищали громадян від її свавілля. Вищі екстраординарні магістрати — диктатор, начальник кінноти та інші. Магістрати мали право видавати едикти, які мали обов'язкову силу до закінчення терміну їх повноважень, вершити суд, накладати штрафи. Вищі магістрати, виключаючи цензорів, володіли верховною владою (імперієм), що давала право очолювати військо, здійснювати карну юрисдикцію і мати почесну охорону (лікторів).

 

Магістратурами в старод римі назив державні посади. Магістрати обиралися центуріатними або трибунатними зборами на 1 рік. У римській магістратурі існував ієрархія посад: вищестоячий магістрат міг відмінити рішення нижче стоячого.

Влада магістрата ділилася на вищу і загальну. Магістратури ділилися на ординарні (звичайні) та екстраординарні(незвичайні). До ординарних магістратур належали посади консулів, преторів, цензорів, квесторів, едиктів.

Консули були вищими магістратами і очолювали всю систему магістрату. Претори-намісники консулів.

Цензори - складали списки римських громадян, розділяли їх за трибами. Квестори відали фінансовими витратами, завідували держ казначейством. Диктатор мав найвищу владу.

36. Джерела Римського права давнього періоду 

Джерелами римського права були Закони ХІІ таблиць, народних зборів, постанови сенату, едикти преторів, консультації юристів, а з І ст. н.е. – розпорядження імператорів.

Найдавнішою пам’яткою права Стародавнього Риму є Закони ХІІ таблиць, складені за традицією в 451 – 450 р. до н.е. спеціальною комісією децемвирів (десяти мужів). Текст законів був написаний на ХІІ дерев’яних (бронзових) дошках, які були виставлені на форумі перед будинком сенату. Закони були  записом панівних на той час звичаїв, оснащених юридичними санкціями.

У законах є ряд статей, що зберігали пережитки римської патріархальної общини. Так, в її руках залишалося розпорядження землею. Земельний наділ не можна було заповісти храмам і навіть богам. Земля не повинна була виходити з-під контролю общини, вона мала залишатися її власністю. Таким чином, приватна власність на земельні ділянки була обмеженою. Купівля-продаж, успадкування, дарування важливих об’єктів власності – землі, приміщень, робочої худоби – перебували під контролем общини. Зазначені об’єкти належали до манципованих, їх відчуження супроводжувалось звичаєм, у якому брали участь, крім продавця і покупця, вагоутримувач та п’ять свідків, які були римськими громадянами. На вагу клали злиток міді, покупець торкався рукою придбаної речі та промовляв установлену формулу. Обряд був спрямований на те, щоб ускладнити іноземцям доступ до власності римських громадян..

37. Право приватної власності за Законами 12 таблиць 

Деякий час після видання Законів XII таблиць цивільне право розвивало­ся тільки шляхом тлумачення. Будь-який навіть найдосконаліший з редакційного погляду закон у процесі застосування до конкретних випадків життя іноді потребує тлумачення його істинного смислу. Якщо в кодексі трап­ляються прогалини, то доводиться вирішувати справу за аналогією права або закону. Тлумачення законів у всі часи було надзвичайно відповідальною справою. Особам, які за призначенням застосовували закони, доводилося проводити надзвичайно копітку роботу, щоб з'ясувати, яку саме статтю закону слід зас­тосувати до того чи іншого випадку. До того ж зміни, що постійно відбувались у житті, потребували внесення відповідних змін у тлумачення права. Згідно з легендою, десь у 300-му році до н.е. писар відомого демократичного реформа­тора Клавдія Цека, син вільновідпущеника Гней Флавій викрав і опублікував книгу про позови і позовні формули, яка й дістала назву jus civile Flavianum -, цивільне право Флавія.

Речі. які перебували у загальному користуванні(повітря, море, громадська земля) розглядали як такі, що перебували поза майном, торговим обігом. У цивільному праві поділом речей, що перебували в обігу і могли бути об'єктом права. був їхній поділ на манциповані і неманциповані. До першої групи належали землі Італії, раби. велика домашня худоба, земельні сервітути, тобто економічні найважливіші об'єкти речового права, до 2-всі інші речі.

Склався порядок, за яким річ могла набуватися у власність в силі тривалого володіння нею. Був ще один спосіб передачі права власності шляхом процедури фіктивного судового спору, що розігрувався в присутності претора.

38. манціпація за законами 12 таблиць  

Закони Дванадцяти таблиць в своїх встановленнях відображають розвиток обміну. Нам відомий один з основних способів придбання власності   манціпація.. Відчуження речей, що становлять 1 групу, могло здійснюватися лише шляхом манципації. Манципація була суто формальним обрядом;здійснювалася за посередництвом міді і ваг.

Вона вимагала наявності 5свідків, вагодержателя. Покупець торкався рукою речі, що придбавалася ним. тримаючи у руці мідь і промовляв урочисту формулу, що ніби цей товар належить йому і куплений ним за цей метал і за допомогою цих ваг.

Потім він вдаряв цим металом об ваги і передавав його купівельну суму тому. від кого придбав річ шляхом манципації. Неманциповані речі передавалися шляхом простої передачі без будь яких особливих формальностей.

39. Нексум - договір позики у Римі за Законами 12 таблиць 

Угода nexum з'явилася ще до законів 12 таблиць у найдавнішому праві,поряд з манципація, і відбувалася шляхом здійснення особливого обряду (gestum або negotium per aes et libram), за допомогою шматка міді і ваг. 
Весодержатель, у присутності п'яти свідків зважував злиток міді і визначав яку цінність передавав кредитор боржника; потім, в особливо урочистій формі кредитор оголошував боржника зобов'язаним до платежу. При появі карбованої монети, gestum per aes libram перетворилася в простий обряд. 
При своєчасному виконанні боржником свого зобов'язання, відбувався протилежний акт для його погашення, знову відбувався той самий обряд, але з вимовленням зворотного формули. Зобов'язання, що виникає з формальної угоди nexum, відрізнялося особливо суворими наслідками. Кредитор, який не одержав своєчасно платежу від боржника, міг накласти на нього руку, і якщо боржник не розплачувався протягом певного часу, він потрапляв під владу кредитора, який міг тримати його 60 днів у кайданах, за цей час тричі виводити його на ринок. Якщо ніхто не викуповував боржника, кредитор міг продати його в рабство і навіть вбити. Якщо незадоволених кредиторів було декілька, то за законом вони могли навіть розрізати його на частини, хоча в джерелах немає посилань, що цей закон будь-коли застосовувався.
Реформа, проведена внаслідок видання закону петель, позбавила формальну угоду nexum її привабливості для кредиторів і, отже, не стало сенсу виконувати складний обряд. Таким чином, nexum став виходити з вживання. 
Боргове рабство узаконене 12таблицями відрізнялося надзвичайною суворістю. Договір позики, за яким засобом забезпечення були м'ясо і кров боржника, називався в Римі-кабала. За способом укладення кабала схожа на манципацію (свідки, мідь, формула). 

У разі прострочення платежу кредитор, користуючись дозволом суду, мав право закувати боржника в кайдани. Боржник тричі виводився на міську площу молити про допомогу друзів і родичів. Третього базарного дня боржник підлягав страті або ставав рабом. У 326р до не боргове рабство було скасоване у Римі.

40.. Основні види деліктів в Законах XII таблиц 

Загальним поняттям делікту охоплюються досить конкретизовані у римському праві окремі види правопорушень, на підставі кожного із яких виникає той чи інший різновид деліктного зобов’язання.

Класифікуючи зобов’язання із деліктів необхідно враховувати, що римською юриспруденцією і писаним правом делікти поділялись на дві групи: делікти публічні (delicta publica) і делікти приватні (delicta privata).

Публічними деліктами визнавалися правопорушення, які посягали на публічні інтереси. Це такі, як, наприклад, злочини проти народу та його безпеки; висунення неправдивих звинувачень чи неповідомлення про дійсно вчинений злочин , тощо. Особливості деліктів цієї категорії полягали в наступному:

1.  По-перше, санкції за такі правопорушення були звернені, переважно, проти особи порушника публічного порядку.
2.  По-друге, у тих випадках, коли за публічний делікт до правопорушника застосовувалися майнові санкції, то відповідні стягнення здійснювалися на суспільні потреби або в державну казну, а не на користь особи, яка потерпіла від правопорушення. По-третє, справи стосовно публічних деліктів були підвідомчими особливим, кримінальним судам і розглядалися за спеціальними правилами судочинства.

Що ж стосується приватних деліктів, то їх суть полягає у їхній спрямованості на захист інтересів приватних осіб, які потерпіли від правопорушення і на користь яких здійснювалися відповідні майнові стягнення з порушникаСпочатку в Законах ХІІ таблиць вказувалося на три види деліктів, які протиставлялися державним злочинам, а саме: образа; крадіжка; протиправне знищення чи пошкодження чужого майна. Пізніше (286 р. до н.е.) приватні делікти були упорядковані в Аквілієвому законі про шкоду (lex Aquilia de damno

41. Сільські сервітути за законами 12 таблиць

Особливим видом речового права, що виникло в найдавніший період були сервітути-фіксоване в звичаях або в законі і строго обмежене право користуватися чужою річчю. Сервітути з'явилися разом з приватною власністю на землю і необхідністю чіткого врегулювання взаємовідносин власників сусідніх ділянок. Сервітути належали до категорії манципованих речей. Найдавнішими були такі:право переходу через сусідню ділянку. право прогону худоби, право перевезення навантажених візків, право відведення води з ділянки сусіда. Окремі сервітути передбачалися за законами 12таблиць.

Найдавнішими є сільські сервітути, суть яких полягає в тому, що вони належать власнику «панівної» ділянки. Першими з'явилися такі життєво важливі для сільського господарства сервітути, як:

1)    право проходу через чужу ділянку (iter);

2)    право проходу і прогону худоби через чужу ділянку (actus);

3)    право проходу, прогону худоби і проїзду возом (via);

4)    право провести воду з ділянки сусіда на свою землю (aquaeductus).

Слід зазначити, що у ранній період розвитку римського права сервітути ще розглядали надто спрощено — фактично під ними розуміли право на частину чужої речі .

42. Судовий процес у Стародавньому Римі за законами 12 таблиць 

Процес цей складався з двох стадій: перша називалася ін юрі, друга - ін юдіціс. Перша стадія була суворо формальною, друга - характеризується вільною процедурою.

У першій стадії позивач і відповідач були в призначений день на форум до магістрату, яким для даних випадків зробився згодом претор, друга після консула магістратура Риму. Тут, після виголошення клятв, виражених точно визначених для кожного даного  випадку словах, претор, якщо ніхто не збивався в проголошенні належної, чітко визначеної формули, призначав день суду (друга стадія процесу) і встановлював суму грошей, яку та або інша зі змагаючи сторін повинна була внести в касу понтифіків у вигляді застави правоти (II.1.). Найменше порушення формальної сторони процесу розглядалося як втручання богів і тягло за собою програш справи. Програш справи вів до програшу застави і таким чином Рим захищав себе від сутяжників.

Для другої стадії процесу претор призначав суддю (із списку кандидатів, затверджених сенатом), самий день суду і зобов'язував тяжущіхся підкоритися суддівському рішенню. На цьому перша стадія легісакціонного процесу завершувалася. На його другій стадії суддя вислуховував сторони, свідків розглядав представлені докази, якщо вони були, і виносив рішення. Воно було остаточним, бо ні апеляції, ні касації найдавніше право Риму не знало. Необхідно також відзначити, що будь-яке судове розгляд повинно було закінчитися в той же день: «I.9. Якщо (на судоговорінні) присутні обидві сторони, нехай захід сонця буде крайнім терміном (судоговорения) ».

43 Причини юридичної формалізації законів 12 таблиць, Салічної правди та інших законів.  

Формалізація - процес подання інформації про об'єкт, процес, явище в формалізованому вигляді. Такий метод полегшує вивчення предмета. На противагу від інших збірників правових актів та законів Месопотамії, кодифікація не носить божественної волі. У пролозі Хаммурапі вказує, що бог сонця та справедливості Шамаш, з'явився цареві у вісні розпорядився, щоб той встановив в країні "право і справедливість", та вручив йому свої закони. В епілозі цар ще раз наголошує на необхідності дотримуватись всіх цих законів. Він також проголошує, що буде захищати усіх потерпілих і покривджених.

Причини  юридичної формалізації: необхідність встановити єдині закони на території всієї держави; бажання закріпити в них суспільний лад; прагнення залагодити гострі соціальні суперечності.

Більшість норм Салічної правди присвячено судового  процесу, встановленню штрафів та ін. покарань за правопорушення. Салічна правда не містить чіткого визначення поняття «злочин», він не відокремлювався від інших видів правопорушення. Умовно в тексті можна виділити злочини: проти особи; проти власності; проти порядку здійснення судочинства; проти королів, влади тощо. Суб'єктами злочину могли бути вільні франки, літи і навіть раби. Проте за злочин, здійснений рабом, відповідав його господар. Передбачалося спадкування за законом  і за заповітом. Останнє оформлялося як публічна передача майна третій особі, на яку покладався обов'язок передати це майно не пізніше року від дня смерті заповідача вказаній ним особі. Шлюб укладався у формі купівлі чоловіком своєї дружини. Викрадення дівчини з метою взяття шлюбу каралося штрафом. Салічна правда справила значний вплив на Рипуарську, Баварську та інших варварських правд. У 9 ст. Салічна правда стає законом Франкської держави, витіснивши всі інші варварські правди, крім Лангобардської. Проте після розпаду Франкської держави, завершення феодалізації та утворення народностей на її території і з початком рецепції римського  права Салічна правда втратила своє значення загальнофранкського закону.

44. Джерела римського права в класичний період (преторське право та право народів)

На новому етапі історії римського права, як і раніше, важливу роль відігравали закони, але найбільш характерним джерелом права в цей час стають едикти преторів, на базі яких поряд з цивільним виникають дві нові і зовсім самостійні правові системи:преторське право і «право народів». Обидві ці системи були р-том правотворчої діяльності преторів. Отже, в Римі виникла складна система джерел права. Вступаючи на посаду, претор оприлюднював свій едикт, у якому містилися юридичні формули, за допом яких він мав право підтримувати порядок і вершит, самі не мали сили закону, але були обов'язковими, оскільки підтримувалися преторською владою. Сам претор був зобов'язаний дотримуватися свого едикту, термін дії якого спливав через рік. Наступний претор лише дещо змінював едикт свого попередника, вносячи до нього нові положення і відкидаючи застарілі. Але основна частина едикту зберігалася, преторське право завдяки гнучкості і пристосованості характеризувалося певною спадковістю і стабільністю. Особливу роль у розвитку права в класичний період відіграли едикти претора перегринів а тому взагалі не був зв'язаний нормами цивільного права. У своїй правотворчості він мав велику свободу розсуду, міг у своїх право положеннях посилатися на справедливість чи на природний розум. Створене преторами право народів було не міжнародним, а внутрішньодержавним, тобто римським правом, причому його найбільш розвиненою і досконалою

частиною. В 1 ст. н. е. претори взяли за правило повністю копіювати едикт свого попередника. Отже зміст едикта ставав незмінним. До «права народів» римські юристи відносили встановлення рабства, відпущення з рабства, а також інші загальні правовідносини (поділ майна, заснування торгівлі, купівлі-продажу, найму, зобов'язання, за винятком тих, котрі були введені цивільним правом). Особливо великим був вплив «права народів» на сферу обігу нерухомості і договірне право.

45. Закон Петелія у Римі у порівняння з реформою Солона в Афінах

Закон Петелія в Римі:ліквідація боргового рабства стала питанням гострої боротьби і в Римі. Правляча верхівка Риму пішла на поступки. У 326 р. до н. е. боргове рабство було скасоване й у Римі. За законом Петелія ніхто не міг більше, ніж злочинці, утримуватися в ув'язненні чи бути закованим у кайдани;за борги належало відповідати майном, а не тілом.

Реформи Солона:Солон здійснив економічну, політичну та судову реформи. Вони відзначалися поміркованістю та компромісним характером і стали важливим етапом у створенні Афінської держави. В економічній сфері: ліквідовано боргове рабство та скасовано борги селян, коштом держави було викуплено та повернено на батьківщину всіх афінян, запроваджувалася монета;було прийнято закон про те, що батьки мають навчити синів якогось ремесла; В політичній сфері:скасовано владу родової аристокротії та запроваджено привілеї майна та суспільної служби - тимократію. За основу цензу було взято земельний ценз. Державні посади мали право займати особи перших трьох класів. Важливе місце займали народні збори. Було створено Раду 400 та новий судовий орган геліею. Отже, і закон Петелія в Римі і реформа Солона були створені у зв'язку з боротьбою демосу проти правлячої багатої верхівки населення.

46. Законодавство римських імператорів класичного періодуважливе джерело права (едикти, рескрипти, декрети, мандати)

Едикти - загальні положення, засновані на владі «імперіум», а тому юридично обов'язкові лише за життя того чи іншого імператора. Але вже з 2 їх починають дотримуватися і його спадкоємці. Рескрипти - відповіді або поради окремим особам чи магістратам, що потребують консультації з правових питань. Декрети - рішення, винесені імператором у судових справах, на основі яких склалася самостійна імператорська юриспруденція. Мандати - інструкції, адресовані правителям провінцій, що у ряді випадків містили також норми цивільного або кримінального права, які застосов і до перегринів. Спочатку конституції імператорів стосувалися лише публічного але поступово охоплювали всі сфери правового регулювання.

47. Діяльність юристів Риму у посткласичний період - важливе джерело розвитку римського права. Закони Феодосія ІІ та Валентина ІІІ в 426 р "Про цитування".

Закони Феодосія ІІ та Валентіана ІІІ в 426 р. «Про цитування» У посткласичний період римське право зазнає деяких незначних змін, але його основні інститути практично зберігаються у попередньому вигляді. Більш питомої ваги у джерелах права набуває законодавство імператорів. У зв'язку із становленням всевладдя імператорів нові покоління юристів втрачають права надавати обов'язкові консультації, позбавляються можливості формулювати нові правові норми.

Скорочується кількість класичних юристів, праці і думки яких, як і раніше розгляд як джерело права. У 426 р. не спеціальними законами Феодосія ІІ і Валентіана ІІІ про цитування була визнана юридична сила за творами лише п'яти юристів: Папіаніана, Павла, Ульпіана, Модестіана і Гая. Судді повинні були з'ясовувати загальну думку цих юристів, а у разі розбіжностей між ними - думку більшості. У випадку рівності голосів вирішальною визнавалася думка Папініана, якщо ж у такому разі Папініан не висловлювався, суддя міг діяти самостійно.

48. Джерело римського права посткласичного періоду (Інституції Юстиніана, Дигести, Кодекс)

Всеосяжна систематизація римського права була проведена в 528-534 рр. н. е. за вказівкою візантійського імператора Юстиніана. Керівництво кодифікаційними роботами здійснював видатний юрист Трибоніан. Результатом роботи комісій було укладення ряду великих збірників римського права. На більш пізньому етапі історії права ці збірники почали виступати як єдиний Звід законів Юстиніана. 1 частину зводу становлять Інституції Юстиніана.

Вони були укладені подібних збірників класичних юристів, насамперед Гая. Інституції Юстиніана складалися з 4 книг. 1 книга присвячена праву і правовому становищу осіб, 2 - речам речовому праву, 3 - спадкуванню, договорам і зобов'язанням, 4 - деліктам і позовам. 2 частина Зводу Юстиніана становлять Дигести. Під час їх укладення були використані праці 39 юристів, близько 1, 5 тис. творів. Дигести містять 150 тис. фрагментів, найбільше з них цитат Ульпіана, Павла.

Дигести складаються з 50 книг, кожна із них поділяється на титули, а потім на фрагменти. 3 законод звід, укладений за вказівкою Юстиніана і під керівництвом Трибоніана-це Кодекс.

Кодекс охопив усі конституції імператорів, включаючи 4, 6 тис. конституцій. Кодекс Юстиніана складався з 12 книг, з яких 1, 9 - 12 були присвячені різним питанням публічного права, а книги 2 - 8- приватному праву. Кожна книга поділялася на титули, титули на параграфи. Кодифікація Юстиніана стала своєрідним підсумком усієї історії Римського права.

49. Загальна характеристика та джерела права Візантії

Візантійске право являє собою унікальне явище для середньовічної Європи. Воно х-ться високим ступенем стабільності, внутрішньої цілісності, здатністю пристос до мінливих соц-економ та політичних умов. Вже на ранніх етапах розвитку держави у Візантії склалася правова система, яка виросла безпосередньо з римського права, але випробувала на собі вплив специфічних перехідних до феодалізму відносин у суспільстві. Пряма спадкоємність римського і візантійського права знайшла своє відображ у викор імператорського законодавства в якості осн джерела права. Відносна стабільність політичної системи Візантії сприяла тому, що саме тут були зроблені перші спроби кодифікації імператорських конституцій, а потім і римського права в цілому. Першим офіційним небозводом римських законів був складений у 438 році Кодекс візант імпер Феодосія , в який увійшли всі імператорські конституції з часу правління Костянтина. У IV-VI ст. у Візантії спостерігається високий рівень розвитку правової думки, складаються самостійні юридичні школи . В середині VI ст. під керівництвом видатного юриста Трібоніана була здійснена всеосяжна систематизація римського права, підсумком якої є Звід законів Юстиніана. Ця кодифікація була тим фундаментом, на якому остаточно сформувалася її правова система. Звід законів Юстиніана відбив і деякі специфічно візантійські риси. Вони виявляються в ряді інтерполяція в тексті Дігест, ще більшою мірою в Кодексі і особливо в Новелла Юстиніана. Візантійські юристи на відміну від своїх класичних попередників, уникали дефініцій і використовували казуїстичний стиль викладу, прагнули нерідко до спрощення, до з'ясування термінів, до вироблення простих і зрозумілих визначень. Особливою популярністю в цей час мала робота Кирила Старшого "Про дефініціях". На формування візантійської правової системи значний вплив надали і правові звичаї, особливо поширені в східних провінціях. Особливо помітним в кодифікації Юстиніана було вплив християнства. Деякі правові інститути починають трактуватися в чисто релігійному дусі. Під впливом християнства в раціоналістичну схему римського права вносяться і деякі етичні конструкції. Так, Юстиніан в Дігестах поряд з поняттям права використовує традиційне поняття "правосуддя", але тлумачить останнє як "справедливість", причому в дусі християнської моралі. Осн напрямки переробки класичного римського права, що знайшли своє відображення в кодифікації Юстиніана, отримали більш повний розвиток в подальшій іст візантійського права. У візантійських судах застосування кодифікації Юстиніана натрапляли на великі труднощі. Ряд її положень застарівав, але головне - вона була занадто складною і недоступною для населення імперії. У зв'язку з цим в VI-VII ст. для практичних цілей візантійськими юристами складалися спрощені коментарі до законодавства Юстиніана на грецькій мові у вигляді переказів, покажчиків, навчальних приміток

50. Кодифікація Юстиніана у Візантії

11 жовтня 534 р імператор Юстиніан з метою систематизації великої кількості правових норм, зміцненню майнових відносин, імперської влади та влади церкви було здійснено кодифікацію римського права імперського періоду. У 523 р. створюється комісія у складі 10-ти найвидатніших юристів стародавнього Риму, на чолі з Трибоніаном.

Результатом роботи комісії стало укладення ряду великих збірників римського права, які пізніше стали зведенням законів. 1 частину зводу становлять Інституції Юстиніана, видані в 533 р. н. е.

Вони були укладені подібних збірників класичних юристів, насамперед Гая. Інституції Юстиніана складалися з 4 книг. 1 книга присвячена праву і правовому становищу осіб, 2 - речам речовому праву, 3 - спадкуванню, договорам і зобов'язанням, 4 - деліктам і позовам. Інституціям було надано силу закону, на них могли посилатися судді, виносячи рішення. 2 частина Зводу Юстиніана становлять Дигести видані в 533 р. до н. е. Під час їх укладення були використані праці 39 юристів, близько 1, 5 тис. творів. Дигести містять 150 тис. фрагментів, найбільше з них цитат Ульпіана , Павла. Дигести складаються з 50 книг, кожна із них поділяється на титули, а потім на фрагменти.

Кодекс Юстиніана: перше видання 529 рік. Друге - 534 р. Складається з 12-ти книг. З яких 1, 9-12 - були присвячені різним питання публічного права, а книги 2-8 - приватному праву.

Кожна книга поділялася на титули, у межах яких імператорські Конституції систематизувалися в хронологічному порядку.

Титули, у свою чергу, були поділені на параграфи. Кодифікація Юстиніана стала своєрідним підсумком усієї історії римського права.

Отож до Кодексу Юстиніана увійшли всі закони римських імператорів, видані з часів правління імператора Андріана (117-138) до 534 р. У це число входили закони самого Юстиніана, видані ним до 534 р. Накази, які виходили після того, називалися новелами, і деякі з них набули істотного значення, спри­чинивши повну реформу в деяких галузях права (наприклад, у галузі спадкування). Юстиніан планував у міру нагромадження новел їх системати­зувати, але його задум залишився нездійсненим. До наших днів дійшло декілька частин збірників новел, які розглядаються як остання, завершальна частина Юстиніанівського законодавства.

51.  Кодекс та інституції Юстиніана у Візантії

Кодекс Юстиніана: перше видання 529 р. , друге - 534 р. . Кодекс охопив усі конституції імператорів, включаючи 4, 6 тис. конституцій. Складається з 12-ти книг. З яких 1, 9-12 - були присвячені різним питанням публічного права, а книги 2-8 - приватному праву. Кожна книга поділялася на титули, у межах яких імператорські Конституції систематизувалися в хронологічному порядку. Титули, у свою чергу, були поділені на параграфи. Інституції Юстиніана, видані в 533 р. н. е. Вони були укладені подібних збірників класичних юристів, насамперед Гая. Інституції Юстиніана, однак, не були простою компіляцією з книг попередніх авторів. Це був оригінальний твір, хоча і побудований з 4 книг, що, у свою чергу, поділяються на титули. Перша книга присвячена праву в цілому і правовому становищу осіб, друга - речам речовому праву, третя - спадкуванню, договорам і зобов'язанням, четверта - деліктам і позовам. Інституціям було надано силу закону, на них могли посилатися судді, виносячи рішення.

Дигести - основна частина кодифікації Юстиніана у ВізантіїНайважливішу за багатством використаного правового матеріалу частину Зволу юстиніана становлять Дигести (або Пандекти), видані в 533 р. до н. е. Під час їх укладення були використані праці 39 юристів, близько 1, 5 тис. творів. З цих творів узяті витяги, які були підібрані і розташовані за певною системою з усуненням багатьох протиріч. Дигести містять близько 150 тис. фрагментів, найбільше з них цитат Ульпіана (1/5), Павла (1/6). Дигести складаються з 50 книг, кожна із них поділяється на титули, а потім на фрагменти із зазначенням авторів цих творів. Усі цитовані в них уривки з творів класичних юристів одержали силу закону. Дигести стали найбільш відомим і широко використовуваним джерелом Римського права для наступних епох.

Дигести містяться в 50-ти книгах: 1 книга - містить матеріал про форми права, про правовий статус осіб, посадовців; 2 - 46 книги - присвячені приватному праву; 47, 48 - кримінальному праву; 49 - апеляціям, 50 - юридичним дефініціям і правилам.

   Система Iнституцiй виглядала таким чином: вступ i чотири книги: I — особи, ІІ — речовi права, у тому числi спадкування за заповггом, ІІІ — спадкування за законом, загальні положения зобов'язань та контракти, IV — делiкти та норми процесуального права, а також деякi положення публiчного права. Книги поділено на титули, титули — на фрагменти.

52.Дігести – основна частина кодифікації Юстиніана у Візантії. 

Дігести являються найбільшою за об’ємом і найважливішою частиною кодифікації Юстиніана. Поява цього збірника була обумовлена тим, що, як вказував Юстиніан „уся генеалогія законів, що уходить корінням до часів заснування міст Рима та Ромула, настільки заплутана, що розширилася до безкраю і опанувати її не дано ніяким природнім даруванням людини”.

В комісію по створенню Дігестів, яку очолив також Трібоніан, увійшло 4 професори академій та 11 адвокатів. Головним завданням було вибрати найкращі фрагменти із творів класичних римських юристів (І–III ст. н.е.) і поєднати їх таким чином, щоб скласти логічний збірник, який був би придатним для використання діючими суддями та адвокатами-практиками.

Комісією було досліджено 2000 творів 39 видатних римських юристів і видано збірник, який складався з 50 книг. Так, як і при роботі над кодексом Юстиніана, комісія вибирала з творів юристів минулого тільки те, що можливо було застосувати в умовах теперішнього часу, а тому також отримала право вносити у фрагменти певні доповнення та зміни, які пізніше отримали назву emblemata Triboniani.

За своєю будовою кожна з 50 книг поділяється на титули, які мають свою назву (їх було три), включає фрагменти, що містять назву, в якій зазначається ім’я юриста; твір, з якого береться фрагмент; та параграф.

Внутрішня системи Digesta включає: загальну частину, зокрема кн.1 трактує загальні питання права, містить короткий нарис історії права і публічне право; кн.2-46 присвячені приватному праву, зокрема питанням речового права - кн.6-8; зобов’язального права - кн.9-19; особистим правам та сімейному праву - кн.23-27; спадковому праву - кн.28-38. Всі інші книги, за винятком кн.47 та 48, що відносяться до кримінального права та процесу, а також кн..47 (тит.14 та наступні) та кн.50 (тит.1-11 та 15), що мають своїм предметом окремі інститути публічного права, а саме адміністративне право, право імунітету, посольства тощо, складають доповнення до різних частин вказаної внутрішньої системи. Титул ХVI кн.50 „Про значення слів” являє собою тлумачний словник римських юридичних термінів, а титул ХVII цієї ж книги „Про різні правила середньовічного права” містить роз’яснення забутих термінів епохи дії Законів ХII таблиць та преторського едикту.

53. Епанагога у Візантії

ЕПАНАГОГА-- збірник правових норм, складений у Візантії між 884 і 886 від імені імператора Василя І та його синів Лева й Александра. Слугував посібником для суддів. Епанагога- законодавчий звід імператора Василя І Македонянина. У ньому остаточно оформилася ідея "симфонії Царства й Священства" - союзу світської й духовної влади. Ця ідея була висунута ще імператором Юстиніаном І.

Глава Візантійської Церкви одержував високе місце в державній структурі, рівнозначне становищу царя. Але якщо імператор зобов'язаний у першу чергу піклуватися про "забезпечення народних сил мудрим управлінням", то патріарх повинен турбуватися про "порятунок довірених йому душ", "тлумачити правила древніх, визначення святих батьків, а також положення святих соборів", тобто вирішувати питання, пов'язані з віровченням. У цю область відтепер не міг втручатися навіть імператор. Він, у свою чергу, зобов'язувався подавати приклад благочестя й своєю діяльністю "підкріплювати" те, чому вчить і до чого призиває Церква. У тому, що в ІX ст. виключні права священства були підтверджені законодавчо, позначився досвід попередніх сторіч, коли імператори часом силою намагалися нав'язувати Церкві ті або інші неправославні богословські погляди, вносячи смуту в її життя та у життя імперії. До Е. включено постанову, яка забороняла сановній знаті позбавляти підлеглих осіб їхніх зем. володінь шляхом купівлі або дарування.

У галузі сімейного права в Е. зберігалися норми Еклоги, зокрема елементи викупу майб. дружини при вступі в шлюб.

54. Роль Еклоги у Візантійських судах 

Невдачі зовнішньої політики у Візантії                                                                                                                                                                                                             разом з громадянською війною зумовили проведення корінних реформ у внутрішньому устрої держави. Різко скоротилося велике землеволодіння рабовласницького типу. Великого значення набули вільні сільські общини. Землеробство перебудовувалося на феодальній основі: на зміну праці рабів приходила праця різних категорій залежного населення. Корінним чином змінюється адміністративний устрій. Старі діоцези та провінції замінюються новими військово-адміністративними округами - фемами.

У 726 р. був виданий збірник офіційних законодавчих актів Еклога. Передбачалось створення вмборки законів з інституцій, дігест, кодекса та новел – «конституцій » Юстиниана  зі зміннами гуманного характеру.

1.  Він, зокрема, закріпив зміни в процесуальному праві: проголошувався принцип рівності усіх громадян перед судом, звільнення сторін тяжби від сплати судових мит тощо.
2.   Були також скорочені законні приводи для розлучення.
3.  В переліку покарань за карні злочини домінували жорсткі заходи: відрізання носа і язика, осліплення, відрубування кінцівок. За кровозмішання, навмисний підпал, отруєння, розбій передбачалася смертна кара.
4.   В ряді випадків допускалася заміна членоушкодження високими грошовими штрафами.

Збірка «Еклога» - була видана візантійським імператором Львом Ісаврянином і його сином Константаном у 741 р. «Еклога» являла собою власне  збірку із різних візантійських законів, що приховують у собі  норми права цивільного (світського). Також прийнято додаток до Еклоги у вигляді Землеробського, Військового та Морського законів, а також Моїсеїв закон

В «Еклогу» входять норми цивільного візантійського права, які торкаються права спадкового, опіки, духівниць; є також в «Еклозі» норми процесуального характеру; містяться також норми права родинного, шлюбного. Єсть в «Еклозі» норми права карного, які складають 17-й її титул. «Еклога» має 18 титулів, і в «Кормчій книзі», куди вона увійшла, має таку назву: «Главизна царів Констянтина і Леона».

 Перемогу на селі нових феодальних відносин зафіксував кодифікований у VIII ст. «Землеробський закон», що був додатком до Еклоги. Він регулював питання життя сільської общини,  Отже, можна говорити, що у VII-VIІІ ст. у Візантії розпочинається процес феодалізації, який в основному завершується в XI ст.

Така перебудова суспільного ладу дозволила відтворити боєздатне військо. Роль Еклоги полягає у тому, що багато змін, які відбулися у суспільстві, відображаються у законодавстві і Еклога мала врегулювати процесуальне право: проголошувався принцип рівності громадян перед законом та судом, звільнялися від податків та судових мит особи, що приймали участь у процесах. Уся збірка ділилася на 18 титулів, які охоплювали питання шлюбного та сімейного права, спадкового права, опіки та піклування. Регламентувалися  договори даріння, купівлі – продажу, займу, найму.

 Прискорення майнового розшарування на селі призвело до розорення частини селянства, перетворення його на залежних, т. зв париків. Інколи в залежність від крупних землевласників потрапляли цілі села. Дінати (так називали можновладців - багатіїв, від «діна» - сила) нерідко самовільно захоплювали общинні землі і силою примушували вільних общинників перетворюватися на париків. Збіднілі селяни не могли платити державні податки, цим зменшувалася чисельність стратіотського ополчення, що занепокоювало імператорську владу.

Морський закон був  компіляціею норм звичайного морського права. Військовий – зводом карно-правових норм, що стосуються злочинів, скоєних військовослужбовцями. Моїсеїв закон  містив  морально-релігійні  норми, запозичені у  Ветхому Заповіті. Укладачі вважали ці норми   як  юридичні, що можна застосувати на практиці.

В сфері цивільного  та  сімейного права Еклога розвивала  деякі основні тенденції, закладені ще законодавством Юстиніана. Також посилювалася відповідальність за злочини проти віри та боротьба з єретиками.

Еклога,  додатки до Еклоги, Землеробський, Морський, Військовий   та Моїсеєві закони утворювали єдиный корпус світського права Візантії, норми якого діяали протягом VIII--IX ст.,  до появи оновленого законодавства імператорів  македонської династії.

55. Родоський морський закон

ОСНОВНІ ПАМ'ЯТНИКИ ВІЗАНТІЙСЬКОГО ПРАВА VIII-XIV СТ. Потреби судової практики робили необхідним переробку Зводу законів Юстиніана і його виклад у короткій і зрозумілій формі. В 726 році була видана Еклога ( "обрані закони"), яка стала найважливішим етапом у розвитку візантійського права. У ряді своїх списків Еклога Морським законам, який в Західній Європі здобув популярність як Родоський морський закон. Складання цієї збірки відноситься до VII-VIII ст. У ньому були зібрані правові звичаї, що склалися в практиці античної та середньовічної морської торгівлі і частково оброблені ще римськими юристами. Морський закон містив правила, що відносяться до судноводіння, перевезення вантажів і пасажирів, фрахтуванню судів, викидання вантажу в разі небезпеки на море (так звана аварія), розподіл прибутків і збитків між судновласником і власником вантажу і т. п. Окремі норми цього збірника застосовувалися в міжнародній торгівлі аж до XV ст. .

56. Законотворча діяльність візантійських імператорів Македонської династії (іконо почитателів) Василя та Льва 4 (прохірон)

Скасувавши Еклогу, складену його політичними супротивниками (іконоборцями), Василь I наказав знову переробити Звід законів Юстиніана, виключити з нього застарілі положення, роз'яснити важкі юридичні терміни і перевести їх на грецьку мову. Результатом законодавчих робіт було видання в 879 році Прохірона, що в наступні століття був одним з найбільш авторитетних джерел права ВізантіїПрох. представляв собою більш повну збірку законів. Зміни, внесені Прох. в правову систему Візантії, не були суттєвими. Але Прох. в деякій мірі відбив і нові умови візантійського суспільства IX століття. У ньому більш докладно викладається договірне право, вносяться деякі зміни в сімейне право. При імператорі Львові VI , Ознаменувався підйомом юридичної науки, були завершені великі кодіфікаційні роботи, нової переробки законодавства Юстиніана. Складені таким чином близько 890 р. "Василик" ("Базиліка"), тобто "царські закони", покликані були замінити собою все більш важкодоступних для розуміння збірники права Юст. У «василику» величезний правової матеріал розташований більш компактно і послідовно, ніж у Зводі законів Юст. , що складається з декількох самостійних частин (книг). "Цар. зак" включають в себе широкий правовий матеріал, що відноситься насамперед до публічного та церковному права . Однак більша частина "Василика" присвячена питанням приватного права. З кінця XII в. "Вас. " стали єдиним чинним небозводом візантійського права.

57. Реформи Карла Мартелла у Франкській державі

У перші роки свого правління Карла Мартелла змушений був вести боротьбу з повсталими феодалами), трохи пізніше - з герцогами Провансу і Аквітанії. Повстання було придушено, а землі бунтівних феодалів конфісковані. Цей земельний резерв надав Карлу можливість проведення бенефіціальной реформи. Ділянки земель надавалися тепер феодалам як бенефициев - у довічну власність і тільки за умови військової служби феодала в королівських військах. Тобто, землю одержував той , хто міг служити королю і приводити із собою військо. При невиконанні служби землі вилучалися. Спадкоємці могли отримати бенефіцій тільки на тих же умовах. Цей підхід надовго змінив практику дарування землі. Коли земельні фонди в черговий раз виснажилися, Карл Мартелл провів часткову секуляризацію церковних земель і продовжив роздачу бенефициев вже за рахунок Церкви. Церковні ієрархи, яких таке становище не влаштовувало, були його владою замінені. Бенефіціальная реформа дозволила Карлу створити потужну армію. Кіннота, для служби в якій необхідні були значні кошти, тепер стала ядром франкського війська. Можливо, саме це стало вирішальним фактором у протистоянні арабської експансії.

58. Виникнення Салічної правди та її загальна характеристика

З усіх «варварських правд» особливу цінність для науки становить Салічна Правда, оскільки її зміст відображає соціально-економічні й політичні процеси ранніх етапів розвитку класового суспільства, держави і права. Салічна Правда кін V-поч VІ. одна з найдавніших. «ВП» - судебники керівництво для суддів. Найбільше у ній присвячено охороні права власності на різні рухомі речі. Розглядалися випадки кражі ВРХ, свиней. Салічна Правду називають «Синячим кодексом». Заріплює права на землю. Більшість статей про злочин та покарання. Також вказано про судовий процес. А саме виклик до суду, види доказів.

Збірником звичаєвого права є Салічна правда, яка, очевидно, виникла у кінці V ст.

Салічна правда – це не звід законів і не кодекс, а фіксований перелік правових звичаїв. Здебільшого її статті присвячені злочинам проти особи і майна. Ці статті встановлюють покарання за крадіжку свиней, рогатої худоби, коней, собак, рабів, за підпал, ламання загорож. Салічна правда передбача-ла суворі покарання, великі штрафи (вергельди) за вбивство, тілесні ушкодження.

Покарання диференціювались залежно від становища правопорушника.

Салічна правда свідчить про існування у франків пережитків кривавої помсти. Якщо злочинець не може сплатити ви-куп за вчинене вбивство, то “він має заплатити своїм життям”. Проте кривава помста забороняється, якщо вбивство вчинене ненавмисно.

Основним покаранням був штраф, який визначався в солідах і динаріях (1 солід = 40 ден.). Вергельд (ціна людини) господареві вбитого раба становив 35 солідів. За вбивство напіввільного (лита) призначалась плата 100 солідів, вільного франка – 200, графа, королівського чиновника – 300 солідів. За вбивство графа при виконанні ним службових обов’язків вергельд потроювався.

Передбачалось покарання тих, хто ганьбив гідність франка (гл. ХХХ).

Статті Салічної правди охороняли і захищали життя та гідність жінки. За викрадання чужої дружини належало платити штраф 200 солідів. Той, хто хапав вільну жінку за руку, кисть або палець платив 15 солідів, а, хто називав вільну жінку розпусницею – 45 солідів (гл. 20, 30 пар. 3).

Зобов’язання

За виключенням землі, всі інші речі могли бути предметом купівлі-продажу, обміну, дарування. Факт укладання таких угод досить часто фіксувався в документах.

Серед різних угод особливе місце належить позикам. Боргового рабства Салічна правда вже не знає. Але майнова відповідальність боржника стає дуже суворою. Після прострочки платежу кредитор тричі з`являвся до боржника (зі свідками), і з кожним разом сума боргу збільшувалась на три соліди. Конфіскація майна боржника здійснювалась графом.

Спадкове право

Рухоме майно син і дочка успадковували порівну. Але земля переходила тільки до сина. Тобто земля залишалась в одному і тому ж роді.

Едикт короля Хільперика (561 – 584 рр.) встановив, що за відсутності у померлого синів майно успадковують доньки, а коли і їх немає, то брат чи сестра померлого, але не “сусіди”, як це було раніше.

З розвитком приватної власності у праві франків з’являється інститут аффатомії, через який можна було внести зміни у законний порядок успадкування. Аффатомія полягала у тому, що укладалась угода, за якої майно спадкодавця ще при його житті передавалось будь-якій особі.

Шлюбно-сімейне право

Стародавні звичаї германців дозволяли укладання шлюбу через купівлю дружини, але ще більш стародавні не виключали її крадіжки. Через купівлю чоловік набував владу над жін-кою. Після його смерті ця влада переходила до свекра, тому що викуп (плата) давався ним.

У час Салічної правди ці звичаї вже відмирали. Місце викупної плати зайняли речі або гроші, які чоловік приносив дружині у вигляді ранкового подарунку (у нагороду за невинність). Вони залишались у сім’ї. Дружина мала принести в дім чоловіка посаг. Розлучення спочатку дозволялись, але з укріпленням християнства капітулярієм від 744 р. були заборонені.

Влада батька не була широкою. Його опіка закінчувалася при досягненні синами 12-річного або 14-річного віку.

Для розуміння економічної думки раннього феодалізму мають велике значення старовинні записи судових звичаїв франків „Салічеська Правда” (VI ст.). Наводячи перелік штрафів за всеможливі злочини, вона характеризує економічні погляди франків щодо общинного селянства з однієї сторони і служилих людей або дружинників – з другої. 
   - Не приділяє уваги містам і промисловості. Сільське господарство – основне заняття франків. Сама „Салічеська Правда” – це аграрний кодекс:
   - Ігнорує питання торгівлі.
   - доводить принцип соціальної рівності – рівний штраф за вбивство любого франка.
   - Перевага общинної власності, лише король мав право землеволодіння общини.
   - Родова община, вже тоді заміняється земельною або сусідською.
   - Роль держави в особі короля.
   „Салічеська Правда” показала розпад родового ладу, процес феодалізації, диференціації франкського суспільства і інтереси служилої аристократії, яка згуртовувалася навколо короля.

59. Феодальна ієрархія за Салічною правдою. 

В V-VI ст.. ст.. у франків збереглись ще загальні, родові зв’язки, відносини експлуатації серед самих франків не були розвинуті, не багато чисельною була і фракійська службова знать, яка сформувалася в правлячу верхівку в ході військових походів Хлодвіга.
Найважливішим джерелом для вивчення суспільного ладу франків переважно Північної Галії в меровінський період є "Салічна Правда" Вона представляє собою запис судових звичаїв салічних Франків, створену, як вважають, на початку VI ст.. ще при Хлодвігу. Римський вплив відобразився тут значно менше, ніж в інших варварських правдах, і виявляється головним чином у внутрішніх рисах; латинська мова, штрафи в римських грошових одиницях.

Розпад великої держави є свідченням завершення процесу феодалізації франкського суспільства. Будь-яка країна Європи являла собою систему вотчин, кожна з яких була за суттю суверенною державою. Феодальна роздробленість - вагома ознака феодальної системи, що сформувалася. Феодалізація - це перетворення алоду в утримання; зникнення вільних общинників і поява залежних та кріпосних держателів; утворення феодальної власності на землю і виникнення пануючого класу феодалів, землевласників-воїнів. 
"Салічна Правда" більш чи менш в чистому вигляді відображає порядки, які існували у Франків ще до завоювання, і слабко відображає життя і правове положення гало римського населення. Але на протязі VI – IX ст. ст. фракійські королі робили все нові і нові доповнення до Салічної Правди, тому у відповідності з іншими джерелами більш пізнього періоду вона дозволяє прослідкувати також і подальшу еволюцію від родоплемінного устрою до феодалізму франкського суспільства.
Перший запис права, точніше, правових звичаїв франків, - Салічного закону. Після завоювання Галії, життя франкського плем’я ускладнились і потрібно було регулювати різні її сторони, розв’язати багато чисельні конфлікти. З цією метою і був записаний Салічний закон.
Укладачі цього правового акту міркують конкретно, а не загальними нормами. Точно так само конкретно і наглядно намагалися вони описати і всі інші правові звичаї.
Отож, Салічна Правда – одне з найвизначніших джерел права феодальної Європи.

У X-XI ст. у Франції пануючий клас повністю відділився від інших прошарків, монополізувавши всю власність на землю. Це було відображено у правовій нормі "нема землі без сеньйора". Під їхню владу потрапляли общинні угіддя, за користування якими залежні селяни тепер відбували визначені повинності. Оформлялися баналітетні права сеньйорів: монополія на піч, виноградний прес і млин, які раніше були в колективній власності общин. У завершеному вигляді склалася феодальна ієрархія.

60. Злочин проти особи за салічною правдою (Кровна помста)Злочини проти особи

До них відносяться вбивства, зґвалтування, нанесення каліцтв, обмова, образа, викрадення вільних людей, зазіхання на честь, гідність і свободу:Салічна правда, звичайно, містить вказівки на кровну помсту. Якщо злочинець на стільки бідний і настільки безрідний, що не може зібрати грошей для свого викупу, “він повинен сплатити своїм життям” . Проте, Салічна правда швидше забороняє, чим заохочує помсту. Вона у всіх випадках заборонена, коли немає наміру, а значить і ворожнечі. З цього, мабуть, починається обмеження кровною помсти взагалі. Де немає ворожнечі, там достатньо відшкодую збитку. Разом з цим забороняється кровна помста за поранення. Завдяки новій епосі в системі покарань на зміну кровною помсти приходить штраф. Перехід до штрафу замість кровної помсти відбувався непросто. Перші акти подібного роду зустрічали неприховане презирство. Приймати гроші за кров ближнього, особливо отця або брата, вважалося за незмивну ганьбу.

61. судовий процес у Франкській державі.  

Судова справа порушувалася за заявою потерпілої сторони. Вона мала сформулювати звинувачення і надати докази. Винні в злочинах загального інтересу(зрада) каралися владою. Попереднього розслідування не було, все залежало від свідків. Виклик до суду: за неявку без поважної причини-штраф, якщо він не буде зайнятий королівською службою. Види доказів- Ордалія-«суд божий», що полягає у випробуванні катуванні) якоїсь сторони процесу. Це Випробування водою, залізом і вогнем. Також судовий поєдинок, клятва. Водою: обвинуваченого кидали в річку, зв'язували руки ноги. Тоне-невинний. Залізом: дістати з казанка з окропом предмет(каблучку). Взяти в руки розпечене залізо, зробити кілька кроків. Руку змащували жиром, заотували і давали зажити. Через кілька днів глядали її. Якщо рубці загоюються добре-невинна. Судовий поєдинок: коли відповідач звинувачував позивача у брехні. Клятва: обвинувачений клявся разом з співприсяжниками. З християнством виникли: клятва н євангелії, святих мощах, випробування хрестом. Осаннє: Обвинувачений і позивач стояли уцеркві витянувши руки. Хто раніше опустить винний. 

62.Ордалій

Ордалія-«суд божий», що полягає у випробуванні(катуванні) якоїсь сторони процесу. Це випробування водою, залізом і вогнем. Також судовий поєдинок, клятва. Водою: обвинуваченого кидали в річку, зв'язували руки ноги. Тоне- винний. Залізом: дістати з казанка з окропом предмет(каблучку). Взяти в руки розпечене залізо, зробити кілька кроків. Руку змащували жиром, замотували і давали зажити. Через кілька днів глядали її. Якщо рубці загоюються добре-невинна. Судовий поєдинок: коли відповідач звинувачував позивача у брехні. Клятва: обвинувачений клявся разом з співприсяжниками. З християнством виникли: клятва на євангелії, святих мощах, випробування хрестом. Останнє: Обвинувачений і позивач стояли уцеркві витянувши руки. Хто раніше опустить-винний.

Особливою формою ордалій була клятва у формі співприсягання, число тих, хто присягав разом зі звинуваченим, залежало від важливості справи. У різних статтях «Салічної правди» називаються 3, 6, 9 свідків чи співприсяжників, а в особливих випадках - навіть 72. Клялися на зброї. Якщо хтось із співприсяжників і, особливо, сам звинувачений збивалися з клятви, справа вважалася програною. З поширенням християнства клястися стали на Євангелії чи святих мощах. Такий порядок вирішення проблеми мав у собі раціональне зерно. Відомо, що у людини, яка хвилюється, вазомоторні функції порушені, голос зривається, тремтять руки. Урочистість моменту прийняття клятви, присутність культових речей могли породити у когось із кривоприсяжників психічний зрив. Щоправда, часто питання співприсяж-ництва впиралося в іншу площину. Важко було знайти співприсяжників селянинові, часто його співприсяжники боялися не тільки Божого суду, а й переслідувань протилежної сторони. Навпаки, феодалу, оточеному васалами і дружиною, зробити це було легше.

«Салічна правда» була оригінальною пам'яткою права раннього феодалізму, вона не відчула на собі будь-якого впливу високорозви-нутого римського права. Крім «Салічної правди», у германців існували й інші «варварські правди» - Ріпуарська, Аллеманська, Баварська, Саксонська (поч. IX ст.) та ін.

63. Верденський договір 843 р.

Верденський договір- домовленість про розділ імперії Карла Великого між трьома синами Людовіка Благочестивого: Лотарем I, Карлом Лисим та Людовіком II Німецьким. Підписаний (у назві). Землі Франкських. Королів. були розділені: Лотарю дістались центральні області: центральна Італія, землі вздовж Рони та лівого берега Рейну. Крім того до його відійшов імператорський титул батька. Карлу Лисому відійшли землі на заході від Рейну. Людовіку II Німецькому відійшли землі за схід від Рейну. Після розподілу утворилось три держави: Серединне, Західне Франкське королівство, Східне Франкське королівство.

64 - Утворення станово - представницької монархії в Англії.

У ХІІ-ХІІІ століттях в Англії сформувалася порівняно сильна централізована монархія. Це призвело до надзвичайного свавілля та деспотизму королівської влади. В особистих і династичних інтересах 
королі вимагали від населення все більше грошей і повинностей та здійснювали свою політику (особливо зовнішню), не зважаючи на інтереси країни. Авторитет королівської влади нерідко використовували на шкоду значної частини панівного класу. Це спричиняло опозиційні виступи. Як результат, буквально всі прошарки суспільства — барони, лицарі, міщани, селяни—виступили проти короля, за обмеження його влади. 
З огляду на це, король Іоанн Безземельний змушений був у 1215 р. підписати Велику хартію вольностей (відома в історіографії як "Хартія вольностей англійського народу"). Насправді ж, це була хартія вольностей феодалів і, передусім, баронів. Однак Велика хартія вольностей певною мірою стримувала королівське свавілля, обмежувала владу посадовців. 
У 1259 р. проти короля виступили лицарі та міщани й змусили підписати його Вестмінстерські провізії, котрі захистили лицарів і верхівку вільних селян як від свавілля великих феодалів, так і від адміністрації короля. Та ці документи не припинили протистоянь, які в 1263 р. призвели до відкритої війни. Налякані цим рухом барони, лицарі, заможні міщани та король припинили громадянську війну й пішли на взаємні поступки. Наслідком цього компромісу стало виникнення в Англії Парламенту (1265 р.)

Отож унаслідок громадянської війни в Англії був здійснений перехід до нової, більш централізованої форми феодальної держави, до феодальної монархії зі становим представництвом  (Парламентом). 31295 р. Парламент став збиратися регулярно. Він розділявся на "Палату лордів «   та "Палату общин».

 В 1297 р. Парламент отримав право встановлювати податки, а згодом взагалі затверджувати бюджет, у 1322 р. - право санкціонувати важливі закони. З кінця XIV ст. він мав уже законодавчу ініціативу: парламентські акти-статути приймалися за петиціями Палати общин з наступним затвердженням їх Палатою общини та королем. 
Запроваджується процедура імпічменту. 
У XIV ст. парламент двічі скидав невгодних йому королів: Едуарда II (в 1327 р.) і Річарда II (в 1399 р.). 
У цей час відбувається також розвиток нового виконавчого органу - Королівської ради, до якої переходить вища законодавча та судова влада. З'являються нові посадові особи нарівні місцевого управління — коропери й констеблі. 
Утверджується практика призначення з місцевих землевласників у графствах, так званих, охоронців миру, чи мирових суддів. Розвивається судова система, вищими ланками якої стають: Суд королівської лави (для розгляду кримінальних справ), Суд загальних позовів (цивільні справи), Суд скарбниці (цивільні справи, в яких однією зі сторін була держава). Згодом із загальної системи вищих королівських судів виділяється Суд лорда-канцлера (вирішував справи за принципом справедливості)

65.Асиза Генріха II (1181р) 

Гeнpіx ІІ (1154 - 1189 p. ) y дpyrій пoлoвині XІІ cт. пoвів pішyчy бopoтьбy з бapoнaми. Bін виcлaв з кpaїни найманців і зpyйнyвaв caмoстійно збyдoвaні зaмки. Пpoвeдeні згoдoм війcькoвa і cyдoвa peфopми cпpияли зміцнeнню кopoлівcькoї влaди в Aнглії. Cyдoвa peфopмa здійcнювaлacь пocтyпoвo чepeз пocлідoвнe видaння acизів: Beликoгo, Kлapeндoнcькoгo (1166 p. ) і Hopгeмптoнcькoгo (1176 p. ). У peзyльтaті пpoвeдeнoї Гeнpіxoм ІІ peфopми пocилилacь влaдa кopoля. У дepжaви виниклo дoдaткoвe джepeлo дoxoдів, ocкільки відпpaвлeння пpaвocyддя в кopoлівcькиx cyдax бyлo плaтним. Юpиcдикційні пpaвa бapoнів іcтoтнo oбмeжyвaлиcь. Bійcькoвa peфopмa Генріх ІІ зaмінив 40-дeннy війcькoвy cлyжбy фeoдaлів cпeціaльним пoдaткoм - “щитoвими грошима”, щo витpaчaлиcь нa yтpимaння війcькa нaймaнців. У 1181 p. , бyв видaний acиз пpo озброєння, який зобoв'язyвaв ycіx вільниx житeлів мaти oзбpoєння, якe б відпoвідaлo їxньoмy дocтaткy, і зa нaкaзoм кopoля з'являтиcь у oпoлчeння.

66 - прийняття Великої хартії вольностей 1215 р. в Англії та її основні положення.  

"Велика хартія вольностей" 1215 р. -- перша "неписана" конституція Англії. Велика хартія вольностей традиційно вважається першим правовим документом, в якому закладено основи концепції прав людини, створено передумови для подальшого утвердження свободи і панування закону в житті суспільства. Хартія вміщувала 63 статті, що регулювали питання права власності, свободи та особистої недоторканності англійських баронів та охороняла їх від абсолютної королівської влади й обмежувала владу короля і чиновників над людиною. Найважливіші постанови

1) За англіканською церквою закріплено всі давні права й вольності, а передусім вільний вибір єпископів.

2) Податки король буде накладати за згодою ради королівства, до якої входять єпископи, графи, барони і безпосередні королівські васали, тільки у трьох випадках король може сам наложити данину: для викупу себе з неволі; коли вводять первородного сина у лицарський стан; коли віддає заміж найстаршу доньку,

3) Місто Лондон і всі менші міста та містечка отримують свої давні права.

4) Васали мають виконувати на своїх землях тільки таку службу, яка їм була назначена; забороняється примушувати лицаря до грошових оплат, коли він хоче службу виконувати особисто.

5) Вільної людини не можна ув'язнити або жодним іншим способом покарати без судового присуду.

6) Накладати кару можна тільки на основі свідчень присяжних свідків; забороняється забирати в засудженого майно, потрібне для його утримання.

7) Забороняється забирати ліс на будову замків без згоди власника; забороняється брати у вільної людини коней і вози без її дозволу.

8) Усі права має охороняти колегія, складена з 25 баронів (вельмож);

67. правове становище різних верств населення Англії за Великою хартією вольностей 1215 р.  

Підраховано, що з 68 статей Хартії 30 виражали інтереси баронів, 7 - рицарства та верхівки вільного селянства і лише 3 - міщан. Права залежних вілланів у Хартії взагалі не оговорювалися. Вимоги Хартії задовольняли передусім інтереси церковних феодалів і великих баронів, які стояли на чолі боротьби проти королівського свавілля. Хартія докладно визначала васальні відносини, обмежувала певні права монарха. У Хартії знайшли також відображення інтереси лицарства та інших вільних держателів. Однак, якщо статті, присвячені правам баронів, сформульовані старанно і докладно, то про лицарів у Хартії сказано дуже лаконічно. Барони пообіцяли лицарям такі самі права, яких вони добилися для себе по відношенню до короля як свого сеньйора: не вимагати з лицарського лена або іншого вільного держання більшої служби, ніж встановлено звичаєм. Ще менше уваги приділяє Хартія інтересам міського населення. Встановлювалась, наприклад, єдність мір та ваг. Як сказано у Ст. 35, «одна міра вина хай буде по всьому нашому королівству, і одна міра пива, і одна міра хліба». У ст. 13 підтверджувалися права міст на раніше отримані вольності. Усім купцям, у тому числі й іноземним, надавалося право вільно і безпечно виїжджати з Англії і в'їжджати в Англію, і перебувати і їздити по Англії «як по суші, так і по воді, для того, щоб купувати і продавати без усяких незаконних мит, сплачуючи лише стародавні і справедливі, звичаєм установлені мита» Біланам було обіцяно, якщо хтось із них буде оштрафований, то у нього залишиться недоторканним його реманент».

68 - васально - сюзеренні відносини у Франції ( медіатизація).

Становлення панівного класу феодалів безпосередньо пов'язане з розвитком феодальної власності на землю і складної системи васальних відносин. Великі феодали не прагнули зберегти свої землі у безпосередній власності, оскільки їх політичне значення і сила визначались не стільки розміром земельних володінь, скільки кількістю васалів. Хоча відносини між сеньйором і васалом будувалися на основі договору, сторони в ньому не мали рівного правового становища. Васальний договір містив елементи ієрархії та залежності, оскільки отримувач феоду зобов’язувався визнавати верховенство сеньйора. Велике економічне й політичне значення васальних договорів було причиною того, що вони укладалися публічно з додержанням урочистого і ретельно розробленого обряду. Головним в такому обряді було офіційне введення васала у володіння землею і його клятва на вірність своєму сеньйору. Васальні договори чітко фіксували обов'язки сторін. Сеньйор поряд із наданням феоду мав забезпечити захист васала і переданої йому землі. Обов'язок васала полягав насамперед у військовій службі на сеньйора. Васал мав також брати участь в судових та інших зборах феодалів під головуванням сеньйора. Якщо васал порушував клятву вірності сеньйору і не виконував своїх обов'язків, він повинен був повернути феод.

Медіатиза́ція — у широкому сенсі це анексія монархії іншою монархією, при якій правлячий рід анексованої держави зберігає свої титули. Наприклад, якщо суверенне князівство стало частиною більшого королівства, князь, хоча і стає підданим короля, зберігає свій титул і деяку частину влади.

69.Сеньйоральна монархія у Франції. Реформи Людовика ІХ 

Реформи Людокіка 9. В IX-XII ст. в умовах політичної децентралізації, що призвели до глибокої територіальної роздрібленості, королівська влада втратила своє колишнє значення. Фактично влада короля поширювалася лише на територію його домену, але й там йому доводилося вести наполегливу боротьбу з непокірними васали. Поза межами королівського домену влада належала великим землевласникам. Така форма феодального держави, побудована за принципом сюзеренитетом-вассалітета, може бути визначена як сеньоріальная монархія. Політична влада в ній фактично була поділена між королем і феодалами різного рівня, пов'язаними сеньоріально-васальної відносинами, та набула тим самим приватноправової характер. Становлення сеньоріальной монархії означало занепад центральної державної влади, ідрив внутрішньої єдності країни, послаблення її зовнішньополітичного становища. Спочатку функції королівської влади були обмеженими. Він вважався головою французького війська, здійснював суд. Судову владу король мав тільки в межах свого домену. З XII ст. положення короля поступово змінюється. Відновлюється практика видання королем законодавчих актів - встановлення , хоча для цього потрібно згоду великих феодалів . У XIII в. визнається, що королівський акт, якому присягнули васали, обов'язковий і для відсутніх феодалів. Розширюється сфера судової юрисдикції короля. Велику роль у підвищенні авторитету королівської влади та зміцнення центральної адміністрації зіграли реформи короля Людовика IX . Важливе місце серед них займала військова реформа: створення міської міліції, загонів наймитів. Людовик IX заборонив приватні війни в королівському домені. На решті території вводилися так звані 40 днів короля. Протягом цього терміну феодали не могли починати військові дії, з тим щоб будь-яка з сторін могла перенести спір до суду короля. У 1260 році на базі королівської курії було створено спеціальний судовий орган - парламент, який мав намір на сесії в Парижі чотири рази на рік і став вищим судом у Франції. Людовик IX ввів на території домену єдину королівську монету, заборонивши тут використання грошей, випущених іншими феодалами. 

70.Три великих стани у Франції 

В XIV-XV ст. у Франції завершилася перебудова станового ладу. Оформлення трьох великих станів не означало зникнення успадкованого ще від попереднього періоду ієрархічної будови класу феодалів. Першим станом  у Франції вважалося духовенство. Об'єднання всіх священнослужителів в єдиний стан було результатом того, що королівська влада до XIV ст. здобула принципово важливу перемогу в боротьбі з папством. Було визнано, що французьке духовенство повинно жити за законами королівства і розглядатися як складова частина французької нації. З встановленням єдиного правового статусу духовенства зміцнилися його найважливіші становї привілеї. Другим станом в державі було дворянство. Цей стан об'єднував всіх світських феодалів, які розглядалися тепер не просто як васали короля, а як його слуги. Найважливішим привілеєм дворянства залишалося його виключне право власності на землю з передачею у спадщину всієй нерухомості та рентних прав. Дворяни мали право на титули, герби та інші знаки дворянської гідності, на особливі судові привілеї. Вони звільнялися від сплати державних податків. Єдиним обов'язком дворянства стає несення військової служби королю. В XIV-XV ст. завершується формування "третього стану" , який поповнювався за рахунок швидко зростаючого міського населення і збільшення числа селян-цензітаріев. Цей стан був дуже строкатим за своїм складом і практично об'єднав в собі трудове населення і тих, що становився робітниками за волею буржуазієї. Члени цього стану розглядалися як "неблагородні", не мали якихось особливих особистих або майнових прав. Вони не були захищені від сваволі з боку королівської адміністрації і навіть окремих феодалів. Третій стан був єдиним   що сплачував податок у Франції, і на нього покладався весь тягар сплати державних податків.

71. Генеральні штати у Франції 

Виникнення Генеральних штатів поклало початок зміні форми держави у Франції - перетворення його в станового-представницьку монархію. Періодичність скликання Генеральних штатів не була встановлена. Це питання вирішував сам король в залежності від обставин і політичних міркувань. Кожен скликання штатів був індивідуальним і визначався виключно розсудом короля. Вище духовенство, а також великі світські феодали запрошувалися особисто. Генеральні штати перших скликань не мали виборних представників від дворянства. Пізніше затверджується практика, відповідно до якої середнє і дрібне дворянство обирає своїх депутатів. Вибори проводилися також від церков, конвентом монастирів і міст. Але городяни та особливо легісти іноді обиралися і від станів духовенства і дворянства. Приблизно 1 / 7 частину Генеральних штатів становили юристи. Питання, що виносяться на розгляд Генеральних штатів, і тривалість їх засідань також визначалися королем. Король вдавався до созыву Генеральних штатів для того, щоб отримати підтримку станів з різних приводів. Король запрошував думку Генеральних штатів по ряду законопроектів, хоча формально їх згоди на прийняття королівських законів не потрібно. Але найчастіше причиною скликання Генеральних штатів була нужда короля в грошах, і він звертався до стану з проханням про фінансову допомогу або дозвіл на черговий податок, який міг збиратися тільки в межах одного року. Генеральні штати зверталися до королю з проханнями, скаргами, протестами. Вони мали право вносити пропозиції, критикувати діяльність королівської адміністрації

72.Кутюми та їх класифікація на півночі. Франції 

Найважливішим джерелом права був звичай. До Х ст. у Франції практично перестали діяти Салічна правда і інші варварські звичаї. На зміну їм в умовах феодальної роздрібленості прийшли територіальні правові кутюми окремих регіонів, сеньйорів і навіть громад. Звичаї складалися в усній. Сила і авторитет звич права визначалися тим, що воно відобр реальні потреби терит колективів феод суспільства, виникало з компромісу і не цілком залежало від свавілля державної влади. Тому й дотримання кутюмов в більшості випадків було добровільним. Для визнання звичаїв в судах було необхідно , щоб вони були відомі з давніх часів ", тобто принаймні 40 р. Починаючи з XII ст. окремі кутюми стали записуватися, а до середини XIII в. в Нормандії був складено порівняно повну збірку звичайного права - Великий кутюм Нормандії, який використовувався в судовій практиці. З цього часу з'являється ряд приватних записів місцевого звичайного права, зроблених королівськими суддями та легістамі. Найбільш відомим і популярним у середньовічній Франції став збірник звичаїв - Кутюми Бовезі, автором яких був королівський Бальї Філіп де Бомануар. Збірка, що складався з прологу і 70 голів описувала велику кількість кутюмов з різних питань права. Кутюми Бовезі підтверджували принцип непреложности правових звичаїв не тільки для місцевих жителів, але і для державної влади: "Король повинен сам дотримуватися звичаї і змушувати інших дотримуватися цих звичаї". За Кутюмамі Бовезі послідував ряд інших подібних збірок: Кутюми Тулузи, Стародавній кутюм Бретані. Особливим авторитетом в судах користувався збірка Великий кутюм Франції. Оскільки приватні збірники звичайного права не відрізнялися повнотою, проблема доказування кутюмов в судах залишалася складною. Якщо звичай викликав сумніви, суддя проводив спец розслідування з допитів десяти місцевих знавців звичайного права, які повинні були дати єдине гласний відповідь про існування кутюма і його зміст. У 1454 році Карл VII спеціальним ордонансом наказав усім Бальї звести в єдині збірники кутюми і направити для узагальнення в Паризький парламент. Складання збірників кутюмів, не ліквідувало строкатості звичайного права, сприяло його консервації. Відредаговані кутюми набували низку якостей, якими володіє закон: визначеність , стабільність, неізменяемость. У переробленому вигляді кутюми стали більш зручними і для їх доктринального викладу. Тому в XVII-XVIII ст. з'являється ряд великих робіт, в яких була зроблена спроба уніфікувати кутюми і судові рішення по окремих правових інститутів і тим самим обгрунтувати ідею створення єдиного общефранцузского права.

73.Джерела феодального права на Півночі Франції ( рецепція римського права, міське право, канонічне право, королівське законодавство).

Першими джерелами права півночі Франції були звичаї та збірники звичаєвого права-кутюми. Вони склались на основі старих правд і грамот, які регулювали відносини сеньйорів із селянами та містами. На півночі Франції кутюми існували в усній традиції. Повними і цінними були збірки: «Великий нормандський судебник», «Кутюми Бовезі». З 1453р за наказом Карла 7 розпочалися роботи з уніфікації звичаєвого права, але вони були не завершені. У 1724р Бурдо де Рішбув видав загальний звід кутюм. Іншим важливим джерелом права були акти королів-ордонанси, едикти, декларації, -вони набувають поширення з переходом до станово-представницької монархії та абсолютизму. З’являються нові систематизовані збірники кримінального, торговельного та морського права. Джерелами права стають рішення Генеральних штатів, а також хартії сеньйоратів, міські статуси, статуси купецьких гільдій і ремісничих цехів.

З початку культурного підйому у Західній Європі на межі XI—XII ст. відбувається відродження римського права, починається його ре­цепція (від reception — сприйняття, запозичення, засвоєння).

У другій половині XIII ст. на зміну глосаторам прийшли так звані коментатори або постглосатори. Вони більше уваги приділяли тлумаченню глос, ніж безпосередньо джерелам.

Середньовічне право наділяли місто статусом "корпорації" - сукупності громадян як єдиного цілого, з правами юридичної особи. У збірниках міського права підкреслюється його авторитетне королівське походження, бо король "дав купцям право, яке він сам постійно мав при своєму дворі". Спочатку грунтуючись на принципах і інститутах земського і ленного права, особливо в сфері шлюбно-сімейних та спадкових відносин, міське право в процесі посилення самостійності міст усе більше наповнюються власними принципами і нормами. Особлива увага стала приділятися регулюванню ярмарків і торгів, питанням розпорядження власністю і стягнення боргів. У містах досить рано були прийняті ярмаркові і вексельні статути, детальну регламентацію одержали договори купівлі-продажу, в тому числі у кредит, договори застави і позики, доручення і комісії. Отримали свій подальший розвиток інститути векселя і торгового товариства. 

До числа важливих джерел права, що діяли в рівній мірі на території всієї країни, ставилися також норми канонічного права. Право церкви створювати власну юридичну систему для внутрішнього вживання визнавалося в римської імперії і в монархії франків, звідки у Францію і прийшло канонічне право. Свого апогею тут воно досягло в XII-XIII ст., Коли розширилася компетенція церковних трибуналів, які, зберігли свої владні функції  і  істотно розширили свою юрисдикцію у відношенні светского населення. У наступні століття в ході завзятої боротьби королівської влади за зміцнення своїх судових повноважень сфера дії канонічного права у Франції починає звужуваться. Королівський ордонанс 1539 року заборонив церковним судам розглядати справи,  що стосуються світських осіб. До цього часу затверджується положення, згідно з яким король один здійснює владу в королівстві, а тому декрети   римських пап і постанови церковних соборів не є обов'язковими для французів. У число королівських повноважень у період становлення абсолютизму було включено правило обов'язкової сили норм канонічного права. 
Норми канонічного права, прийняті церквою вже після затвердження свода канонічного законодавства (1582 рік), вимагали спеціальної королівської санкції. Фактично королівські суди стали приймати до уваги лише ті акти церковних соборів та римських пап, які супроводжувалися спеціальними королівськими грамотами, такі грамоти підлягали реєстрації в парламентах, що означало їх верифікацію.

По мірі посилення королівської влади все більш важливе місце серед інших джерел права займають законодавчі акти королів: встановлення, ордонанси, едикту, накази, декларації та ін Починаючи з Філіпа Красивого (кінець XIII - початок XIV ст.) королівські акти найчастіше стали іменуватися ордонансамі . 
Аж до другої половини XVII ст. королівське законодавство не відрізнялося систематизацією та класифікацією .Нерідко ордонанси були багатопрофільні, як, наприклад, Ордонанс Мулена 1566 року, що включав в себе норми, що відносяться до іпотеки, до судових доказів, до повноважень губернаторів провінцій. Королівське законодавство часто страждало декларативністю, його застосування породжувало постійні судові труднощі. 
До середини XVI ст. королівських ордонансов накопичилося так багато, що Генеральні штати неодноразово вимагали від короля їх кодифікації з метою усунення плутанини і суперечностей у законодавстві. У зв'язку з цим відомим юристом Бріссоном була підготовлена велика компіляція, складена на основі чинного королівського законодавства. Ця компіляція, відома під назвою Кодекс Генріха III, була опублікована в 1587 році як приватний твір, але користувалася великим авторитетом в судах.

74. партикуляризація феодального права у Франції.

ПАРТИКУЛЯРИЗАЦІЯ –(від лат. particularis – окремий, частковий) – прагнення окремих частин, областей буржуазної держави до якомога більшої незалежності від центру, до недоторканності місцевих прав, привілеїв. Роздробленість Франції чітко було відображено у феодальному праві.

Відсутність  єдності країни, обумовленого в кінцевому підсумку соціально-економічними відносинами, сприяла і не подолана повністю її етнічна роз'єднаність. Населення ще не відчувало себе приналежним до однієї народності.

Суд. Йому були властиві всі характерні риси середньовічної юстиції. Кожен вільний повинен був судитися "судом рівних». Підсудність кожної особи залежала від тієї ступені ієрархії, на якій воно знаходилося. Відповідно васал короля міг бути судимий тільки йому рівними - васалами короля. Таким судом ставала Королівська курія.

Аналогічний порядок утвердився і на нижчих щаблях феодальної ієрархії. Причому сеньйор лише головував, спостерігаючи за правильністю судочинства, судили васали, рівні за рангом підсудному. Нерідко феодали вирішували свої спори шляхом збройної боротьби («приватні війни»).

У принципі «судом рівних» повинен був діяти і щодо всіх інших непривілейованих, зокрема городян. Але в дійсності сеньйори нерідко порушували цей порядок, прагнучи прибрати до рук місцеву юстицію. У чималому ступені до цього їх спонукала можливість привласнювати судові мита.

Невільний населення і перш за все серви судилися їх сеньйорами або їх министериалов і прево. Тут безроздільно панувала сеньориальна юстиція. Сеньйори ділили між собою судову владу відповідно до умов феодального договору. Судові правомочності окремих сеньйорів не повинні були перевищувати обсяг прав, встановлених імунітетом. Таким чином, сеньйори вищих рангів мали велику судову владу («вищу юстицію»), ніж нижчі, які були наділені «нижчої юстицією». До компетенції перший відносилося головним чином розгляд справ та винесення вироків щодо злочинів, карається смертною карою (вбивства, підпали і т. п.), так само як і за іншими менш серйозних злочинів. До компетенції другий «нижчої юстиції» також належали всі злочини, крім карається смертною карою. Виняток становив розбій, який був у веденні «нижчої юстиції», хоча карався смертною карою. Слід враховувати, що під розбоєм увазі і збройні виступи селян, доведених до відчаю свавіллям сеньйорів.

В окремих районах країни за місцевими звичаями (кутюми) всім сеньйорам вручалася «вища» та «нижча» юстиція. На практиці ж військова сила, якій мав сеньйор, визначала в кінцевому підсумку обсяг його реальних можливостей у галузі управління і судочинства. Межі між правом і свавіллям тут остаточно стиралися. Судова влада не була відокремлена від адміністративної. Судові органи ще не склалися організаційно у відособлену систему. До компетенції судових органів входили правомочності, що належали до державного управління. Так, Королівська курія була не тільки «судом рівних» для васалів короля, але і дорадчим органом, де обговорювалися найважливіші питання внутрішньої і зовнішньої політики. Міністеріали і прево одночасно здійснювали функції адміністративно-господарського управління і суду.

Великими судовими правомочностями була наділена церква. Крім звичайної сеньориальної юстиції в своїх володіннях, церква розглядала справи певної персональної та предметної підсудності. Виключно церковної юрисдикції підлягали кримінальні і цивільні справи духовенства, а також осіб недуховного звання, але по службі пов'язаних з церквою. Крім того, церковні суди розглядали справи щодо всіх зазіхнули на непорушність догматів релігії і авторитет церкви (єресі, магія, чаклунство, осквернення церковних будівель та релігійної символіки). Віданню церкви підлягали також злочини, пов'язані з «гріхом» (позашлюбне співжиття, лжесвідчення, порушення зобов'язань, скріплених клятвою на хресті, і т. п.). Перелік подібних справ ніколи не був точно встановлений.

75. виникнення феодальної держави в Болгарії.

У VІ ст. слов’янські племена розпочали колонізацію Балкан. У наступному столітті вони утворюють у Мезії (нинішня Болгарія) союз, відомий під назвою “Семи слов’янських пле-мен”.

У 679 р. у регіон семи племен вступили тюрки-булгари на чолі з князем Аспарухом. Слов’яни поступились булгарській знаті і її вождю політичним впливом, але зберегли свої землі, свій побут і свою мову.

У 679 р. Хан Аспарух переміг Візантію, змусивши її укласти з ним мир і визнати болгарську державу, яка відома під назвою Першого Болгарського царства. Землевласницька феодальна знать, яка намагалась подолати опір селянства і підкорити вільну общину, захопити нові землі, збільшити кількість залежних селян, була зацікавлена в створенні сильної феодальної держави і з цією метою об’єдналась навколо князя. При князі Симеоні (893 – 927рр.) Болгарське царство стало найбільш могутньою державою на Балканах, підкоривши Македонію і майже всю Сербію. Болгарська церква була оголошена незалежною.

Імперія Симеона не мала під собою міцної економічної основи, вона потерпала від внутрішніх міжусобиць, що пізніше призвело до феодальної роздробленості. Візантія, після тривалої і запеклої боротьби перемогла Перше Болгарське царство. Панування Візантії в Болгарії тривало з 1018 до 1187 р. У цей період відбувається подальший розвиток феодального землеволодіння і закріпачення селян, збільшується кількість земель, що належать церкві та монастирям.

У кінці ХІІ ст. Візантія, ослаблена міжусобицями, виявилась нездатною придушити національно-визвольний рух болгарського народу. На початку 1187 р. болгарська державність була відновлена у вигляді Другого Болгарського царства. Важливу роль у звільненні Болгарії від візантійського ярма відіграли її тісний зв’язок з Київською Руссю та допомога руських воїнів. У період Другого царства (1187 – 1396 рр.) настає новий підйом болгарської феодальної держави. Але вже у цей час проявляються тенденції до феодальної роздробленості і в середині ХІV ст. Болгарія розпадається на ряд самостійних феодальних держав. У 1393 р., скориставшись роздробленістю Болгарії, турки захопили столицю Болгарського царства – Тирново, а через три роки, незважаючи на опір болгар, поневолили всю країну. Самостійний розвиток Болгарії припиняється майже на п’ять століть.

Суспільний лад

Протягом VІІ – ІХ ст. у Болгарії відбувається процес формування феодальних відносин. Панівне становище у феодальному суспільстві займають представники родоплемінної знаті протоболгар на чолі з ханом і його дружиною. Але панування протоболгар над слов’янами продовжувалось недовго. Оточені монополітним і сталим землевласницьким слов’янським середовищем, кочівники-протоболгари з часом стали осідати на землі, засвоювати слов’янські звичаї і мову, а через два століття повністю асимілювались слов’янами, втративши свою стару культуру і мову. До Х ст. завершується процес формування єдиної болгарської народності. З часів візантійського панування і протягом всього Другого Болгарського царства феодальна власність на землю була в двох основних формах: баштина – спадкова і вільно-відчуджувана власність феодалів та пронія – земельне володіння васала, яке надавалось йому великим феодалом або царем за умови несення васальної (військової) служби.

Селянство, яке складало основну масу населення, поділялось на баштинників, париків, отроків. Баштинники вважались особисто вільними людьми, які зберегли право власності на свій наділ і навіть обмежене право розпорядження ним. Із розвитком феодалізму їх кількість скорочувалась.

Парики були найчисельнішою групою залежного селянства. Вони були спадковими держателями землі без права розпорядження нею і без права покинути свій наділ. Парик виконував різні роботи, ніс інші повинності на користь феодального власника землі і, крім того, сплачував державні податки.

Отроки – потомки рабів, посаджених на землю, знаходились в найтяжчому, найбезправнішому становищі. Їх кількість збільшилась після візантійського завоювання. На початку ХІV ст. з розвитком феодальних відносин рабство практично зникло, а отроки за своїм правовим становищем зблизились з париками, поповнивши ряди кріпосних селян.

У ХІІІ ст. швидко зростає міське населення, розвивається ремесло, розповсюджуються візантійські монети. У середині століття в Болгарії налічувалось близько 70 міст, серед яких виділялись Средець (Софія), Пловдив, Плиска, Тирново та ін. Потрібність обміну викликає появу значного прошарку куп-ців

Державний лад

На чолі феодальної Болгарії стояв монарх, верховний правитель країни – хан (слов’янською “князь”), який мав титул “івіги” (великий). Хан був військовим керівником і одно-часно верховним жрецем. При хані діяла рада знаті. Інколи болгарські князі скликали збори “всього народу“. При Сим-соні монарх став називатися царем (кесарем, василевсом). Ці титули були запозичені у Візантії.

Влада болгарського царя була спадковою. Впливовим дорадчим органом при царі була постійна рада (сінкліт), членами якої були “великі бояри”, вищі посадові особи придворної адміністрації та патріарх.

Продовжували існувати народні збори (“народні собо-ри”), але їх політична роль поступово зменшувалась. Вищі посади в державному управлінні займали бояри. Найбільш значну роль в управлінні країною відігравав великий логофет, перший міністр, який завідував канцелярією і зовнішніми зносинами. Важливе становище займали: протовестіарій, який завідував фінансами царя і держави, великий воєвода і прото-стратор, що здійснювали безпосереднє керівництво військом.

В адміністративному відношенні Болгарія поділялась на області, якими управляли правителі, що призначались царем – дуки або севасти. Правителю області підкорялись кефалії, що керували окремими містами. У сільській місцевості вся влада зосереджувалась у руках феодалів.

Основні риси права

Важливою пам’яткою старослов’янського права Болгарії є Закон судний людям (друга половина ІХ ст.). Цей правовий акт згадує далеко не всі кримінальні злочини і в дуже незначній мірі регулює цивільно-правові відносини. Все, що знаходилось за межами Закону, залишалось сферою дії старих слов’янських звичаїв.

76. Закон судний людям

Це найдавніший письмовий законодавчий пам'ятник зі збережених серед слов'янських народів. Він був створений в Болгарії за князювання Бориса незабаром після прийняття болгарами в 865 році християнства. Введення в Болгарії християнства супроводжувалося одночасно введенням єдиного нового права, яке регулювало феодальні громадські та виробничі відносини. Це право своїм джерелом мало візантійське право.  Візантійське, але було значно перероблено відповідно до умов Болгарського .Справжній текст Закону судного людям не зберігся до нашого часу. Цей закон відомий з різних його списках, наявних у двох редакціях - короткій та широкій. У Законі судном людям, що складається з 32-х розділів, порушені численні правові питання. Постанови Закону судного людям стосуються злочинів, пов'язаних з прийняттям християнства , злочинів проти суспільної моральності й християнської моралі злочинів проти власності. Різном передбачені цими постановами покарання - смертна кара, членоушкодження, тілесні покарання, продаж винного в рабство, вигнання і накладення посту. Закон судний людям містить також ряд положень, які визначають принципи, на яких організується новий судовий процес зобов'язує суддів не розглядати справи без свідків, вказує, хто може бути свідком і яким має бути їх число. У Законі судном людям розглядається низка питань, , що стосуються майнових та сімейних відносин та збереження деяких форм рабовласн. Одна з глав закону (глава III) присвячена питанням військового права. Закон судний людям дозволяє зрозуміти особливості: соціально-економічної структури, що складалася в Болгарії феодального суспільства і взаємовідносин між членами цього суспільства.

У галузі майнових відносин судний Закон містить поло-ження про відносно нові види цивільно-правових відносин. Це, в першу чергу, стосується застави, опіки, поручительства, які виникають у зв’язку з формуванням класового суспільства.

Закон охороняв власність суворими заходами. Смертна кара загрожувала за підпал будинку, викрадення церковного майна з вівтаря та ін. За продаж у рабство вільної людини винний міг бути сам проданий у рабство. Штраф у подвійно-му розмірі належав за вирубування і підпал чужого лісу, за крадіжку худоби.

Серед злочинів Закон особливо виділяє розбій, в якому тут, як і в інших країнах Європи, бачили форму селянського опору і помсти. Покарання за розбій – смертна кара.

Вводиться поняття рецидиву при крадіжці. За повторну крадіжку винного належало осліпити і відрізати ніс – пока-рання взяті з практики візантійського правосуддя.

Вбивця карався штрафом, а коли вбивця невідомий, то штраф платило село, на землях якого був знайдений труп.

Ряд статей передбачали судові покарання за багатоженство: “Хто має двох дружин, виганяє меншу, а його б’ють. Піст 7 років”. Заборонявся шлюб між близькими родичами.

Закон дозволяє заповіт, але забороняє позбавляти спад-щини будь-кого з дітей.

У Законі вміщено ряд положень, які встановлюють принципи, на яких проводиться судочинство. Закон зобов’язує суддів не розглядати справи без свідків, вказує, хто може бути свідком і яка повинна бути їх кількість, а також гово-рить про оцінку судом свідчень.

77.Виникнення Сербської держави(задруга).

Феодальна сербська держава складається на південно-західної  частині сучасної Сербії. На сербську державу вплинуло візантійське завоювання . Сербське суспільство було багатоукладним.

Ще в Х ст. у Сербії зберігається ділення на племена, народні віча, ради старійшин.
Сільська община знаходиться в розквіті, сімейні відносини на перехідній стадії від групового шлюбу до індивідуальної сім’ї сучасного світу.
Декілька поколінь нащадків одного батька живуть разом, під одним дахом, одним двором. Вони сукупно володіють майном, разом обробляють землю, їдять і одягаються із спільних запасів. Це те, що називається задругою (великою сім’єю, общиною).
Вища влада в задрузі належить сімейній раді, в яку входять усі дорослі жінки і чоловіки, але безпосереднє управління знаходиться у руках вибраного усіма домачина. 
Важливі справи, у тому числі і суд над винуватим, входили в компетенцію сімейної ради, і ні один значний продаж чи купівля не могли здійснюватися без згоди.
Сільські общини об’єднувались жупою, так називався невеликий регіон, де жило декілька родів.
У ХІ ст. з розвитком феодальних відносин були зроблені перші спроби об’єднання регіонів. Ці спроби призвели до результату через століття, в княжіння великого жупана центрального сербського регіону Рашки – Стефана Немана. Син Немана, Стефан Першовінчаний, присвоює собі титул короля. В 12 ст. відбувається процес феодалізації сербського суспільства до королівської землі долучали землі удільних князів. Спадкова земельна власність - баштина. великим спільником землі також була церква.

Найбільшого розвитку Сербська держава досягла за видатно-го військового і політичного діяча Стефана Душана (1308 – 1355 рр.), якому вдалося подолати сепаратизм місцевих кня-зів, а також примусити візантійських, угорських і болгарських феодалів припинити на деякий час вторгнення в Сербію. У 1345 р. він проголосив себе “королем Сербії, Дуклії, Хлуму, Зети, Албанії і Примор’я, володарем немалої частини Болгарського царства і господарем майже всієї Візантійської імперії”, а через рік коронувався “царем сербів і ромеїв”. Проте після його смерті Сербія знову розпалась на самостійні князівства й володіння, чим і скористались король Угорщини і султан Османської Туреччини. Частина території Сербії незабаром відійшла Угорщині та Венеції.
У 1389 р. об’єднане слов’янське військо в битві на Косовому полі зазнало поразки від переважаючих сил турків-османів, і Сербія стала васалом Туреччини.

78. Законник Стефана Душана. 

Законник Стефана Душана - Являвся 1 кодифікацією сербського феодального права. його джерелами були:сербське звичайне право, жалувані грамоти царів, норми візантійського права. мав 200 статей.

Включав в себе правила судового процесу, злочини і кару, а також норми відносні до землю, а також право на експлуатацію залежних селян. Закріплював 2 форми землеволодіння в баштанній кроні.

Поняття злочин розглянулося як порушення царського миру. Покарання виступає як наслідок злочину. Існують форми вини які поділяються на умисні та необережні.

79. Джерела права феодального Китаю 

Перші закони з'являються в 7ст. до н.е. відомий бронзовий триножник - Огляд законів який містить перелік покарань за протиправні дії. У 4ст. до н.е. сановник царства Вей підготував “книгу законів царства Вей“. --фацзін що складається з таких глав законів:  про крадіїв, розбійників, ув'язнення, піймання злочинця, знаряддя тортур. До джерел права того часу також належать конкретні розпорядження правителів та судові прецедент.

80. особливості розвитку феодального суспільства та держави в Японії. 

Протягом багатьох століть Японія була типовою феодальною країною. єдиного державного простору не було країна поділялася на князівства. владу в них утримували різні клани феодалів між якими відбувались безперервні зіткнення. За формою правління країна була монархією на чолі якої стояв монарх. фактично країною управляв сильний князівський рід очолюваний сегуном. імператор фактично був під домашнім арештом і виконував релігійно-церемоніальні обряди. його прибічники із знатних сімей земель не мали і отримували плату рисом. вплив придворних на політику був мізерним. до початку 60-х років стан народних мас погіршився що призвело до революції.

81. Виникнення арабського халіфату

В 6 ст. аравійський півострів асоціювався з окраїною світу. На більшій частині камянистої аравії кочували племена арабів, бедуїнів. Лише на пд. Та зх. існували протодержави:Ємен, Мекка, Медіна. В 7 ст. в житті арабів відбуваються зміни: виділяються племінна знать, розвивається торгівля, сформувалась писемність та пн. Арабська мова. подальша історія арабів пов'язана з іменем Мухамеда-засновника ісламу. Мусульманство виявилося останньою за часом релігією. Він проголосив необхідність встановлення культу єдиного Бога Алаха та нового суспільного порядку. Головою держави повинен був стати пророк- посланець Алаха на землі. В 622 році Мухамед тікає до Астебу який став зародком мусульманської держави. після смерті Мухамеда медінська знать обрала замісника Пророка-Халіфа. Загони бедуїнів завоювали Сирію, Йордан, Месопотамію, Палестину, Єгипет, Іран. Араби підкорили вірменів, Азербайджан та частину пн. Африки, Лівію, Туніс, Алжир, Марокко, Іспанію та сер. Азії. Невдовзі арабський халіфат вступає в період розпаду. Причини:1. різний рівень економічного розвитку країни. 2. фізико-географічні умови. 3. історико-культурні традиції. 4. повстання. 5. боротьба класів.

82. особливості становлення та розвитку мусульманського права. пять нормативних приписів шаріату. 

М.Р. Ріда порівнював юридичну систему будь-якого суспільства з мовою цього суспільства. не можна запозичати закони іншої нації, не зваживши їх на терезах відповідного світогляду і звичаїв. Ріда закликав до використання принципу переваги тобто запозичення найбільш придатних законів, а також методів вибору, зіставлення і синтезу найкращих рис кожного з 4 тлумачень ісламу. Ріда вважав незалежність правової системи необхідною опорою для мусульман. він дійшов висновку не тільки про необхідність відродження і збереження шаріату а й про те що цивільний уряд не може виконувати свої функції або бути стабільним без розробки відповідних законів. з усіх мусульманських релігій іслам найтісніше пов'язаний з державою і правом. за різними підрахунками у світі на сьогодні проживає близько 1 млрд чоловік які сповідують іслам. існують нації що сповідують іслам як релігію але не сприйняли мусульманське право. мусульманське право є від обр волі Аллаха і відповідно регулює всі сфери життя і діяльності людини. у зв'язку з початком 15 ст. ісламської ери Ісламська рада підготувала для Європи й опублікувала 19 вересня 1981 р. у Парижі Загальну ісламську декларацію прав людини. Деякі положення мусульм права не відповідають міжнародним актам прав людини. у перші десятиліття розвитку Арабського халіфату шаріат відображав інтереси державної верхівки. У наступні століття мусульманське право перетв на порівняно повну і цілісну систему феодального права. Шаріат виник і розвивався як конфесіональне право. Шаріат і його нормативна частина містить не тільки правові настанови а й релігійну догматику ісламу мусульманську мораль а також норми що визначають відносини мусульман з Алахом. тісний зв'язок права з релігійною догматикою дістав вияв у нормативно правових приписах шаріату. у ньому передбачалося 5 видів дій людини яким надавалося і правове значення: обов'язкові, бажані, дозволені, недостойні, та заборонені. все життя мусульманина було зведено до цих дій. кожен вчинок мав узгоджуватися з релігійними веліннями ісламу а з іншого боку кожен його крок набував характеру юридичного акту. 

83. Джерела мусульманського права. Коран, Сунна, Іджма, Фетва, Кияс, Фірмани. 

Основне джерело-коран. він містить основи віри, релігійні приписи та правила поведінки. складається з 114 глав-сур та поділяється на вірші-аяти. першу суру зобов'язаний знати кожен мусульманин. Сьогодні відомо 4 списки корану.

Один з них в Мецці, другий в Медині, два інші в Каїрі та Ташкенті. Доповненням корану була сунна-запис життя Мухамеда. хадиси сунни містили багато суперечливих положень між собою і вибір найбільш правильного з них віддавався на розсуд суддів.

Сунна містить норми шлюбного і спадкового доказового і судового права правила про рабів. 3 місце має іджма що розглядалась як загальна згода мусульм общини. поряд Кораном і суною вона належала до групи найавторитетніших джерел шаріату. велика роль іджми полягала в тому що вона дозволяла правлячій релігійній верхівці Арабського халіфату створювати нові правові норми . до іджми як джерела права що доповнює шаріат примикала і фетва-рішення і румки окремих муфтій з правових питань. кияс-вирішення правових справ за аналогією. як додаткове джерело права шаріат визнавав і місцеві звичаї. фірмани-укази і розпорядження халіфа.

84. злочин та покарання за мусульманським правом.

Норми, які утворюють галузь деліктного (кримінального) права. Воно покликане забезпечити захист п'яти основних цінностей ісламу, а саме: релігії, життя, розуму, продовження роду та власності. А оскільки ці цінності визначені ісламом, то посягання на них є злочином і розглядається як заборонене Аллахом діяння, за яке він  карає. Мусульманська правова доктрина виробила класифікацію злочинів. В основі більшості з них лежать два критерії:

1) рівень визначеності покарання;

2) характер інтересів і прав, які порушуються цими злочинами. Найбільшого поширення набула класифікація, за якою злочини поділяються на три групи: хадд, кісас і тазир.

Злочини групи "хадд"

Ця група включає злочини, які визнаються найнебезпечнішими, бо вони посягають на "права Аллаха" (тобто на інтереси всієї мусульманської общини), і тягнуть покарання, що однозначно визначені Кораном, суною або точно встановлені правозастосовчою практикою "Праведних халіфів'. Такими злочинами визнається:

Крадіжка. За цей злочин Коран встановлює точно визначену міру покарання: "Злодію та злодійці відсікайте їх руки у відплату за те, що вони вкрали, як настрахания від Аллаха". За мусульманською правовою теорією є чіткі вимоги до суб'єктивної та об'єктивної сторін крадіжки, згідно з якими вона вважається злочином категорії "хадд". Так, відрубання руки злодію можливо лише за умов, що він є людиною вільною (не рабом), повнолітньою і психічно здоровою. Крім того, викрадене майно також має відповідати деяким вимогам. Його вартість має бути вищою за певну суму (в різних варіантах від 1/4 до 1 динара). Це майно мусить бути "дозволеним" для мусульман і в принципі вільно продаватись на ринку. За наявності всіх необхідних умов злочинець карається відрубанням правої руки, за другу крадіжку - лівої ноги. За третю крадіжку у більшості випадків відрубувалась голова, а в деяких випадках - друга рука або нога. Доказами крадіжки визнаються показання свідків або зізнання злочинця.

Перелюбство (позашлюбні статеві зносини) розглядається як злочин, що посягає на одну з цінностей, яка охороняється ісламом (продовження роду) і одночасно становить загрозу основам моралі та інтересам сім'ї. Тому Коран різко засуджує цей гріх: "І не наближайся до перелюбства, адже це - мерзота і поганий шлях". Кораном передбачено суворе і однозначне покарання за цей злочин:

"Перелюбника і перелюбницю - побивайте кожного з них сотнею ударів. Нехай не заволодіє вами жалість до них, якщо ви віруєте в Аллаха. і нехай буде присутня при їх покаранні група віруючих".

Недоведене (неправдиве) звинувачення в перелюбстві. До відповідальності за цей злочин притягаються особи, які не можуть довести істинність своїх звинувачень, а також свідки, показання яких були суперечливими, що ставило під сумнів їх достовірність. Коран встановлює за це таке покарання: "А ті, які кидають звинувачення в невинних, побийте їх вісімдесятьма ударами і не приймайте від них свідоцтва ніколи.".

Розбій. За вчинення цього злочину Коран встановлює комплекс жорстоких покарань: смерть, розп'яття, відрубання руки і ноги навхрест, вигнання. Крім цього, розбійникам гарантуються тяжкі муки і на тому світі. Суб'єктом покарання за розбій міг бути лише повнолітній чоловік - мусульманин, психічно здоровий, і тільки за умови, що потерпілий, який був власником і законним володарем викраденого майна, також мусульманин. Міра покарання встановлюється залежно від наслідків злочину.

Вживання спиртного розглядається як тяжкий злочин, тому що воно посягає на розум, який є однією з цінностей ісламу. Адже без розуму неможлива віра в Аллаха. Точна міра покарання за цей злочин визначена в суні та коментарях докторів ісламу і становить близько 80 ударів або смертну кару, якщо злочин вчинено вчетверте.

Бунт (смута) розуміється як спроба усунення глави держави, непокора владі на всіх її рівнях та інша антидержавна діяльність, що посягає на основи мусульманського полі-тичного ладу, підриває освячені шаріатом підвалини способу життя. За бунт Коран і суна встановлюють однозначну санкцію - смертну кару. Зрада ісламу. Поняття цього злочину охоплює такі дії, як віровідступництво, язичество та богохульство. Зрада ісламу загрожує релігії - головній цінності, яку охороняє іслам. Отже, цей злочин становить найбільшу суспільну небезпеку, а тому за його скоєння передбачено одну міру покарання - смертну кару.

Б. Злочини категорії "кісас"

Ця група включає злочини, за скоєння яких призначається визначена санкція, що має назву "кісас" і яка означає заподіяння злочинцю шкоди, рівної наслідкам його діяння. Основними злочинами цієї категорії є вбивство і тілесні пошкодження необоротного характеру. Тому корені такого підходу чітко вбачаються у принципі таліону. У Корані з цього приводу прямо говориться: ".душа - за душу, і око - за око, і ніс - за ніс, і вухо - за вухо, і зуб - за зуб, і рани - помста."

Передбачаючи смертну кару за вбивство, мусульманське право допускає можливість застосування за вибором потерпілої сторони одного з трьох "кісас" (визначених покарань): смертну кару, прощення злочинця або виплату ним викупу за кров..

В. Злочини категорії "тазир"

Ця група об'єднує злочини, які посягають на "права Аллаха" (інтереси всієї общини) або на приватні інтереси, але за які в джерелах права визначається не конкретна міра покарання, а санкція, що може змінюватись з урахуванням об'єктивного чи суб'єктивного боку діяння. Отже, "тазир" застосовувався при скоєнні злочинів, за які не передбачалось точно визначених санкцій категорій "хадд" або "кісас". Це стосується, приміром, невиконання деяких релігійних обов'язків, порушення зобов'язань за угодами, невиплати викупу за кров, шахрайства, порушень правил поведінки в громадських місцях, свавілля щодо підлеглих, чаклунства.

"Тазир" може застосовуватись і за вчинення злочинів, що за характером скоєння можуть бути віднесені до "хадд" або "кісас", тягнуть відповідні покарання, але не можуть бути застосовані. Скажімо, вартість викраденої речі нижча за вартість, яка тягне покарання у вигляді відрубання руки, тому суддя може визначити іншу санкцію.

"Тазир" має багато різновидів. Серед них: усний осуд, водіння напівоголеним по місту з публічним оголошенням скоєного гріха, розп'яття на три дні без доведення до смерті, але із забороною приймати їжу, позбавлення волі, штраф. Тілесні покарання (палицею, різкою чи батогом до 100 ударів, а за крадіжку з казни - по 100 ударів.

85. Суспільний лад Англії напередодні буржуазної революції 17 століття.

Англійська революція XVII ст. сповістила про зародження нового суспільного ладу, який завдав величезного удару по старих порядкіам у країні. Крім того, вона стала першою буржуазною революцією, яка мала загальноєвропейське значення. Принципи, які вона проголосила, відповідали не тільки потребам Англії, але і потребам всієї тодішньої Європи, історичний розвиток якої вело до утвердження буржуазних порядків. Іншими словами, перемога Англійської революції з'явилася перемогою буржуазної власності над феодальною, вона ознаменувала собою зміни у всіх галузях людської діяльності, вела до розвитку освіти і усунення середньовічних пережитків. Маючи багато спільних рис з іншими буржуазними революціями, Англійська революція XVII ст. разом з тим відрізнялася своїми специфічними особливостями. В першу чергу вони стосувалися розстановки сил різних верств населення, які брали в ній участь. Ця розстановка у свою чергу визначила кінцеві соціально-економічні та політичні результати революції. Капіталістичне виробництво великими темпами розвивалося в Англії вже з XVI ст. Розташована на острові в Атлантичному океані, вона опинилася в центрі світових торгових шляхів. І все-таки головну роль в економічному розвитку країни зіграли обставини її внутрішнього життя. Нові технічні винаходи і вдосконалення, а головне - нові форми організації промислової праці, які були розраховані на масове виробництво товарів, свідчили про те, що англійська промисловість поступово перебудовувалася на капіталістичний лад. 
Велике значення для розвитку гірничодобувної промисловості мало застосування повітряних насосів для відкачування води із шахт. Необхідно відзначити, що за століття, тобто з 1551 по 1651 рр.., видобуток вугілля в Англії збільшилася в 14 разів і досягла 3 млн. тонн на рік. 
Вугілля використовувався не тільки в побутових потребах, як, наприклад, на опалення будинків та інше, але також почало застосовуватися вже і для промислових цілей. Приблизно за ті ж 100 років кількість залізної руди зросла в три рази, а видобуток міді, олова, свинцю і солі збільшилася в 6 - 8 разів. 
Великих успіхів досягла Англія у виробництві гончарних і металевих виробів, а також у суднобудуванні. Швидкими темпами розвивалося виробництво сукна. Ця галузь промисловості була широко поширена в Англії і раніше - протягом багатьох століть. Однак на початку XVII ст. обробка вовни мала особливо велике значення і охопила всю Англію.

Необхідно відзначити, що вже в середині XVI ст. вивіз сукна становив 80% всього англійського експорту. У 1614 р . вивезення необробленої вовни був остаточно заборонений. Завдяки цьому, Англія з країни, яка вивозила вовну (а саме такою вона була в середні віки) перетворилася на країну, яка поставляла на зовнішній ринок готові вовняні вироби. Поряд з розвитком старих галузей промисловості в Англії було засновано багато мануфактур в нових галузях виробництва - шовкової, бавовняної, скляної, паперової, миловарної і ін 
Чималих успіхів у XVII ст. досягла і торгівля. Вже в XVI ст. в країні почав складатися національний ринок. Все більше втрачало значення іноземне купецтво, яке раніше тримало в своїх руках майже всю зовнішню торгівлю країни. У 1598 р . був закритий ганзейский «Сталевий двір» у Лондоні. Англійські купці все частіше почали проникати на іноземні ринки, при цьому з успіхом відтісняючи своїх конкурентів. Слідом одна за одною виникали нові компанії - Московська ( 1555 р .), Марокканська ( 1585 р .), Східна (на Балтійському морі, 1579 р .), Левантская ( 1581 р .), Африканська ( 1588 р .), Ост-Індська ( 1600 р .) та ін Вони швидко поширили свій вплив від Балтики до Вест-Індії на Заході і до Китаю - на Сході. Будучи конкурентами голландців, англійські купці у першій третині XVII ст. заснували факторії в Індії - в Сурат, Бенгалії, Мадрасі. У той же час англійські поселення стали з'являтися і в Америці на о. Барбадос, у Вірджинії і в Гвіані.

86. Передумови буржуазної революції в Англії. "Петиція про право" 1628р. 

На початку XVIIст. економічний і політичний розвиток країни стримувався жорстокими середньовічними правилами й регламентаціями. Найбільш гостре невдоволення зумовила система так званих монополій. Тоді як англійська буржуазія виступала за вільну конкуренцію, монархи продовжували продавати патенти на виключне право виробництва і продаж різних товарів і виробів . Це щороку приносило короні великі доходи. На селі феодальні відносини обмежували можливість розпорядження земельною власністю.

Англійські ділові кола не влаштовувала зовнішня політика перших Стюартів, їхнє прагнення спиратись у своїй боротьбі з парламентом на католицьких монархів континентальної Європи. Яків І пішов на зближення зі старим колоніальним суперником Англії Іспанією, що викликало невдоволення купців і землевласників.

У 1625р.на престол ступив Карл І. Він успадкував абсолютиські погляди батька, який відмовився визнавати за парламентом будь-які права. Однак тепер буржуазія і нове дворянство представляли вже значну силу, з якою монархові ставало дедалі важче боротись. У 1628р. Карл І змушений скликати парламент. Парламент, зібравшись на засідання, подав королю “Петицію про право”, згідно з якою ніяких податків і зборів не можна було стягувати без згоди парламенту. Примусові позики, добровільні приношення і дари підданих королю оголошувались незаконними. Кримінальна відповідальність будь якої особи могла настати лише тоді, коли караність діяння була встановлена в законі, а покарання настало за вироком суду. Монарх втратив право діяти в обхід установленого порядку судочинства і звільняти від покарання осіб, винних у вчинені злочинів. Петиція обґрунтовувала вимоги палати общин посиланням на Хартію вольностей 1215р.

Через рік палата общин рішуче заявила, що кожний, хто стане потурати папізму, хто введе податок без згоди парламенту або візьме участь в його стягненні, буде визнаний ворогом народу, королівства, зрадником вольностей Англії. Однак король не прислухався до цього попередження і систематично порушував прийнятий закон. У відповідь на протести парламенту король розпустив його і протягом 11 років правив одноосібно.

Безпосереднім поштовхом до початку англійської буржуазної революції стало шотландське повстання 1637-1638рр., яке спалахнуло в результаті спроби англійського абсолютизму посилити контроль над Шотландією, яка зберігала повну автономію. Це повстання потягло за собою війну Шотландії з Англією.

87. Соціальні передумови Англійської буржуазної революції.

Політико-економічний вигляд суспільства передреволюційної Англії визначало, як було згадано вище, наявність одночасно двох господарських укладів: нового - капіталістичного і старого - феодального. Провідна роль належала капіталістичного укладу. Особливість розвитку цієї країни полягала в тому, що активна ломка середньовічного укладу господарства почалася в селі набагато раніше, ніж у місті, і протікала революційним шляхом. Англійське сільське господарство набагато раніше промислового перетворилося у вигідний об'єкт прибуткового вкладення капіталу, сферу капіталістичного типу господарювання.

Також почався аграрний переворот в англійському  селі, виштовхував одночасно масу "надмірного населення", яке могло бути використано капіталістичною промисловістю у різних видах домашнього і концентрованого мануфактурного виробництва.

За цих причин саме англійське село стала центром соціального конфлікту. У англійському селі в класової формі відбувалися два процеси - обезземелення селянства і формування класу капіталістичних орендарів. Обезземелення селян, значною мірою викликане сумно відомими обгородження общинних земель, зайшло настільки далеко, що зникло безліч сіл, а тисячі селян перетворилися на бродяг. Саме в цей час спостерігався підйом руху селянства і міської бідноти. Селянство прагнуло до ліквідації феодальної ренти, до радикальної аграрної реформи, яка перетворила б незабезпечене феодальне земельне володиння селян у їх повну "вільну" власність.

Розрізнені виступи селян були майже постійним явищем. Одночасно в першому десятилітті XVII ст. в різних містах час від часу спалахували "бунти" міського плебейства. Всі ці народні хвилювання, зрозуміло, не були ще початком революції. Але вони розхитували існуючий "порядок" і створювали у буржуазних лідерів відчуття, що варто лише дати поштовх - і сили, необхідні для перемоги, прийдуть у рух по всій країні. Так і сталося в 40-х роках

Таким чином, у ході англійської буржуазної революції неминуче повинні були розкритися досить складні і суперечливі взаємини між буржуазією і селянсько-плебейської масою. Союз з цією масою, здатний привести до перемоги, не міг в той же час і не лякати буржуазію, тому що приховував у собі небезпеку надмірної активізації мас. Англійська буржуазія тому на практиці лише використовувала рух мас, але не вступила з ними в союз, вона весь час не переставала боятися занадто похитнути стару державну машину, приборкувати народні маси.

Основний соціальною опорою абсолютизму було дворянство. Але особливістю соціальної структури Англії XVI-XVII ст. було те, що саме англійське дворянство в деякої частини піддавалося капіталістичному переродженню, наближаючись за своєму соціально-економічному стану все більше до буржуазії.

Абсолютизм, гальмували розвиток капіталізму, не міг вирішити проблему робочих місць для величезної маси , що стали безробітними, селян. Дев'ять десятих населення Англії складали особи, позбавлені права брати участь у виборах членів парламенту. Лише одну десяту чоловічого населення становили джентльмени, бюргери, заможні селяни, що мали доступ до управління.

У суспільнії структурі Англії передреволюційного періоду відбувається розкол дворянського стану на два антагоністичних  класи - старе і нове дворянство. Історія промисловості і торгівлі Англії передреволюційного періоду в значній мірі творилася представниками нового дворянства. Ця особливість надала революції 40-х рр.. XVII ст. історичну своєрідність і зумовило і її характер, і кінцевий результат.

Отже, в соціальний конфлікт між Англією феодальною і Англією буржуазною були втягнуті різні верстви населення 

88. Економічні передумови Англійської буржуазної революції.

Напередодні революції Англія була країною аграрною. З 4,5 мільйонів її населення близько 75% становили сільські жителі. Але це не означало, що в Англії була відсутня промисловість. Металургійна, кам'яновугільна і текстильна галузі вже досягли в цей час значного розвитку, і саме в промисловій сфері, особливо в текстильній промисловості, найбільше чітко виявлялися риси нового капіталістичного укладу.

Нові технічні винаходи і вдосконалення, а головне - нові форми організації промислового праці та виробництва яскраво свідчили про те, що англійська промисловість усе більш і більш переймалася капіталістичними тенденціями, духом комерції.

В Англії були досить великі запаси залізної руди. Особливо багатий був рудою Глостершир. Обробка руди велася головним чином в графствах Чешир, Суссекс, Геріфордшір, Йокшір, Сомерсетшір. У значних розмірах здійснювалася видобуток і обробка мідної руди. Англія мала також великі запаси вугілля - головним чином у графстві Нортумберленд. Кам'яне вугілля як паливо ще не застосовувався в металургії, але широко використовувався в побуті (особливо в Лондоні). Потреба у вугіллі і для внутрішнього споживання і для вивозу за кордон була дуже велика.

І в металургійній і в кам'яній промисловості в XVII столітті вже було чимало досить великих мануфактур, де працювали наймані робітники і існувало розподіл праці. При всій важливості цих галузей промисловості, вони, однак, ще не стали в той час основними в англійській економіці.

Найбільш поширеної в Англії галуззю промисловості була текстильна, особливо виробництво вовняних тканин. У більшій чи меншій мірі воно існувало у всіх графствах. Багато графства спеціалізувалися на виробництві одного -- двох сортів матерії. Найбільше поширення вовняна промисловість отримала в Глостерширі, Вустерширі, Уїлтширі, Дорсетшир, Сомерсетшіре, Девонширі, західному Райдінге (Йоркшир) і в східній Англії, де було сильно розвинене вівчарство.

Льняна промисловість розвивалася головним чином в Ірландії, де були відповідні для вирощування льону кліматичні умови.

В XVII столітті з'явилася бавовняна промисловість, сировина для якої привозили з Леванту, Смірни і з острова Кіпр. Центром цієї галузі став Манчестер.

В текстильної промисловості існувало значне розмаїття організаційних форм виробництва. У Лондоні і в багатьох старих містах ще зберігалися ремісничі цехи з їх середньовічними правилами, які гальмували вільний розвиток промисловості. У сільських місцевостях і в тих населених пунктах, де не було цехів, працювало велике число самостійних дрібних ремісників, причому в сільських місцевостях вони, як правило, поєднували ремесло з землеробством.

Але разом з цехами і дрібними ремісниками поступово складалася нова форма організації виробництва - мануфактура. У XVII столітті в Англії вже існувала централізована мануфактура. Але в більшості галузей промисловості переважаючою була так звана розсіяна мануфактура, пов'язана з обробкою на дому сировини, що належить підприємцю. Кадри мануфактурних робочих вербувалися з числа обезземеліваемих і розорюваних селян.

Вельми важливим моментом в історії англійської розкладу феодалізму було проникнення капіталістичних відносин у сільське господарство.

Англійське село виявилася досить рано пов'язаної з ринком - спочатку із зовнішнім, а потім все більш і з внутрішнім. Величезна кількість вовни вивозилося з Англії на континент Європи ще в XI - XII ст. і особливо з XIII - XIV ст. Зростання попиту на англійську шерсть на зовнішньому і внутрішньому ринках привів до надзвичайного розвитку в Англії вівчарства. А це в свою чергу стало поштовхом до початку знаменитих "обгородження" (насильницьке зганяння феодалами селян з землі) XV, XVI і першої половини XVII ст. Безпосереднім результатом обгородження було відділення маси виробників, селян, від їх головного засобу виробництва, тобто від землі.

В англійської селі в XVI - XVII ст. розвивалося капіталістичне фермерство, представляло собою в економічному відношенні аналогію з мануфактурою в промисловості. Фермер - підприємець експлуатував у великому масштабі сільськогосподарських робітників з сільської бідноти. Однак центральною фігурою села стюартовского періоду ще були не великі фермери - орендарі чужій землі, і не безземельні Коттер - сільські наймити, а чисельно що переважали Йомени - самостійні землероби, власники спадкового наділу.

Селянське населення (Йомени) переживало процес майнового і правового розшарування і знаходилося в більшій чи меншій мірі від поміщиків. Найбільш заможні селяни, що наближаються до положення повних власників землі, називалися фрігольдерамі (вільними власниками. Короткострокові тримачі називалися орендарями або лізгольдери. Копігольдери зобов'язані були сплачувати поміщику постійну грошову ренту, але при переході наділу до нового держателю у спадок або в результаті купівлі - продажу поміщики збільшували ренту. Лендлорди стягували побори за користування вигонами, лісами, млинами і т.д.

Бідну частину села становили безземельні наймити, поденники, підмайстри і робочі сільських майстерень, що мали тільки свою хатину, або котедж, - їх називали Коттер. Серед сільської бідноти посилювалося прагнення до рівняння майна і ворожість до багатих землевласників.

Таким чином, Англія XVI і в першій половині XVII ставати великої економічно-розвинутою державою з високорозвиненою промисловістю і капіталістичної формою виробництва

89. Особливості Англійської буржуазної революції.

Буржуазна держава і право Англії виник в ході двох англійських революцій XVII ст., Що одержали назви "Великий заколот" і "Славетна революція". Ідеологічну оболонку руху склали гасла реформи панівної церкви і відновлення "стародавніх звичаїв і вольностей", характерні для соціальних рухів середньовіччя. Разом з тим в англійській буржуазної революції вперше виразно проявилися основні закономірності розвитку буржуазних революцій нового часу, що дозволило назвати її прообразом Великої французької буржуазної революції.
Основні особливості англійської буржуазної революції зумовлені своєрідною, але історично закономірною для Англії розстановкою соціально-політичних сил. Англійська буржуазія виступила проти феодальної монархії, феодального дворянства і панівної церкви не в союзі з народом, а в союзі з "новим дворянством". Розкол англійського дворянства і перехід його більшою, обуржуазилася частини в табір опозиції дозволили ще недостатньо зміцніла англійської буржуазії отримати перемогу над абсолютизмом.
Цей союз надав англійської революції незавершений характер, обумовив обмеженість соціально-економічних і політичних завоювань. Особливістю буржуазної революції в Англії було те, що буржуазія в союзі з новим дворянством(джентрі) боролася проти монархії, старої феодальної знаті і панівної церкви. У джентрі, що стали на шлях товар-но-грошових відносин, було значно більше спільного з буржуазією, ніж з феодалами.
Збереження великого землеволодіння англійських лендлордів, рішення аграрного питання без наділення землею селянства - основний показник незавершеності англійської революції в економічній сфері. У політичній області буржуазії довелося розділити владу з нової земельної аристократією за визначальної ролі останньої. Вплив аристократії позначилося на утворенні в Англії такого різновиду буржуазної, конституційної монархії, яка поряд з представницьким органом зберегла феодальні установи, у тому числі сильну королівську владу, палату лордів, Таємна рада. Що пішли в XVIII і XIX ст. аграрна та промислова революції, в кінцевому рахунку, забезпечили панівне становище капіталістичних виробничих відносин і лідерство промислової буржуазії у здійсненні політичної влади. Протягом цього часу напівфеодальної, аристократична політична система Британії повільно й поступово перетворювалася на буржуазно-демократичну.

90. Пуританство як ідеологія буржуазної революції в Англії.

Пуританізм як релігійна течія виникла задовго до революційної ситуації в країні, але в 20-30-ті р. XVII ст. перетворився на ідеологію широкої антіабсолютістской опозиції. Найбільш важливим наслідком цього руху стало поширення в широких верствах суспільства свідомості нагальної необхідності змін як у церкви, так і в державі.

Роль бойової теорії повсталих відігравала ідеологія Реформації у формі пуританізму, тобто боротьби за "очищення" віри, що виконувала ідеологічну функцію в процесі мобілізації сил революції.

Опозиція проти абсолютизму розвивалася в Англії саме під релігійному початком пуританізму. Реформаційні вчення XVI в.создалі сприятливий грунт для ідеології англійської буржуазної революції. Цією ідеологією став кальвінізм, догмати і церковно - політичні принципи якого ще в період Реформації послужили основою для влаштування церкви в Швейцарії, Шотландії і Голландії та були початком революції 1566 в Нідерландах.

Кальвінізм в XVI - XVII ст. став ідеологією найсміливішої частині тодішньої буржуазії і цілком відповідав потребам боротьби з абсолютизмом і англійською церквою в Англії. Пуританізм в Англії був різновидом кальвінізму. Пуритани відкидали вчення про "благодать", необхідність єпископату і підпорядкування церкви королю. Вони вимагали незалежності церкви від королівської влади, колегіального управління церковними справами, вигнання "ідолам", тобто пишних обрядів, розмальованих вікон, поклоніння іконам, відкидали вівтарі і кухонне начиння, що застосовувалися в англійських церквах при богослужінні. Вони бажали введення вільної усній проповіді, здешевлення і спрощення релігії, скасування єпископату і відправляли богослужіння в приватних будинках, супроводжуючи його викривальними проповідями проти розкоші і розбещеності двору і аристократії.

Для пуритан була характерна проповідь мирського аскетизму, світських розваг. У цих рисах пуританізму, що переходили в святенництво, яскраво висловився протест англійської середньої дворянської знаті і королівського двору.

В ході революції пуританізм зазнав розколу. Серед пуритан виникли різні течії, що відповідали інтересам різних прошарків і класів суспільства, що знаходилися в опозиції до абсолютизму і англійської церкви. Помірну течію серед пуритан представляли так звані пресвітеріани, що виступали за пресвітеріанської пристрій церкви. Пресвітеріани бажали зберегти в Англії єдину церкву з однаковим богослужінням, але вимагали очищення церкви від пережитків католицтва, або папізму, і заміни єпископів зборами старійшин, або пресвітерів, обраних віруючими. Вони домагалися незалежності церкви від короля.

Більше радикальним напрямком серед пуритан були індепенденти, або "незалежні", які стояли за скасування будь-якої єдиної церкви з обов'язковими текстами молитов і догматами. Вони виступали за повну самостійність у релігійних справах для кожної релігійної громади, тобто за розпад єдиної церкви на ряд самостійних громад і сект. Ця течія мало успіх серед середньої і дрібної буржуазії, селян, ремісників і середньої руки сільських джентрі. Аналіз пуританізму показує, що його сутність була буржуазної, тобто що це була лише релігійна оболонка буржуазних класових вимог.

Пресвітеріанство, поєднуючи велику буржуазну та земельну аристократію, проповідувало ідею конституційної монархії. Індепендентство знайшло прихильників у рядах середньої та дрібної буржуазії. Згодні в цілому з ідеєю конституційної монархії, індепенденти разом з тим вимагали перерозподілу виборчих округів, що дозволило б їм збільшити число своїх представників у парламенті, а також визнання за вільною людиною таких прав, як свобода совісті, слова і т.п. Найбільш радикальний рух левеллеров об'єднувало ремісників, вільних селян, які вимагали встановлення республіки, рівноправності всіх громадян.

91. утворення буржуазної держави в Англії. "Довгий" парламент.

Безпосереднім поштовхом до початку англійської буржуазної революції стало шотландське повстання 1637-1638рр., яке спалахнуло в результаті спроби англійського абсолютизму посилити контроль над Шотландією, яка зберігала повну автономію. Це повстання потягло за со-бою війну Шотландії з Англією.

Перший етап революції. У квітні 1640 року Карл І з метою одержання грошей для ведення війни змушений був скликати парламент, але останній не затвердив нових податків. Крім того парламент зажадав покарати найбільш ненависних королівських чиновників, знищити надзвичайні суди і припинити зловживання, вчинені королем і його урядом за роки без парламентського правління.

Тоді Карл І 5 травня 1640р. розпустив цей парламент, який увійшов в історію під назвою Короткого.

Почалася глибока політична криза, і до осені 1640 року становище короля стало критичним.

Зрозумівши, що без парламенту неможливо вийти з військової і політичної кризи, король в листопаді 1640р. скликає новий парламент, який увійшов в історію під назвою Довгого парламенту, оскільки він проіснував до 1653р. Довгий парламент відіграв значну роль у революції і став, власне, органом буржуазії і її спільника – нового дворянства в їх боротьбі з абсолютиським ладом.

Довгий парламент, який був підтриманий більшістю народу Англії, повів новий наступ проти підвалин існуючого ладу. Незабаром король змушений був санкціонувати закон, відповідно до якого парламент не міг бути розпущений інакше як за власною постановою.

Так було нанесено ряд ударів по абсолютизмі і нова буржуазія домоглася обмеження королівської влади. Одночасно були ліквідовані Зоряна палата і Висока комісія. На цьому етапі була скасована абсолютна монархія і встановлена обмежена конституційна монархія.

У Довгому парламенті до липня 1641р. було досить багато членів, які подальше продовження боротьби з королем вважали для себе небезпечним. Особливо це було видно із змісту тієї боротьби навколо обговорення так званої Великої Ремонстрації, яка була прийнята незначною більшістю в листопаді 1641р. У цьому обширному парламентському акті(204 статті) докладно перераховувалися всі зловживання королівської влади в період правління Карла І. Водночас Велика Ремонстоація містила також і ряд найважливіших положень, які визначали розвиток Англії по капіталістичному шляху: статті про свободу торгівлі і підприємницьку діяльність, про створення відповідального перед парламентом уряду, про реформу церкви. Ремонстрація означала визнання певної політичної рівноваги в країні. Тому корона вирішила перехопити ініціативу політики в свої руки, і Карл І видав декларацію про захист корони від парламенту і про збір армії.

4 січня 1642р. король прибув до парламенту у супроводі військ, щоб особисто заарештувати 5 найбільш впливових опозиціонерів. Це було сприйнято як порушення привілеїв парламенту. Переслідувані заховались під захистом лорда – мера Лондона і міщан. Після обміну деклараціями про обоюдне порушення прав, Карл І залишив столицю. В країні виникло двовладдя. Разом з королем Лондон залишили біля 100 членів парламенту, які стали засідати в Оксфорді.Розпочалась війна наказів, які розсипались на місця і короною, і парламентом. Об’єктивним виходом могла бути і стала перша громадянська війна в країні (1642 – 1646р.р.). На першому етапі війни перевага була на боці королівської армії, краще навченої і озброєної. Але в 1645р. по парламентському біллю замість традиційної міліції(ополчення графств) створювалась постійна армія з єдиним командуванням, суворим дисциплінарним статутом.

Особливістю буржуазної революції в Англії було те, що буржуазія в союзі з новим дворянством(джентрі) боролася проти монархії, старої феодальної знаті і панівної церкви. У джентрі, що стали на шлях товар-но-грошових відносин, було значно більше спільного з буржуазією, ніж з феодалами.

92. Протекторат Кромвеля. "Знаряддя управління" 1653 р. в Англії.  

Розгін Кромвеля 20 квітня 1653р Парламенту означав поч встановл в країні військової диктатури. Новий держ лад був юрид закріплений 16 грудня 1653р-«Знаряддя управління», згідно з якою законод влада в країні зосер в руках лорда-протектора та Парламенту. Лорд протектор очолював збройні сили, укладав міжнар договори, видавав укази. Викон владу повинен був здійснювати разом з Держ радою. Парламент був однопалатним, повинен був обиратися кожні 3 р і збирався за указом лорда. Оскільки протекторат не мав значної підтримки в с-стві. то він змушений був зберігати в розмірах воєнного часу армію. Задля зміцнення своєї влади Кромвель установлює неприховану військову диктатуру. У 1655р запровадж особлива система місцевого управління-країна поділ на 11 військових адмін округів на чолі з генерал-майорами. Пізніше було поновлену верхнюю палату анг Парламенту -палату лордів. У 1658р лордом-протектором стає син Кромвеля-Річард. Протекторат Кромвеля обірвав подальший розв революції.

93. Торі і Вігі в Англії. Прийняття Закону "Хабеас корпус акт".

 «Торі» - це ірландське слово; так в Ірландії називали католиків, які ставали розбійниками, щоб мстити своїм ворогам - протестантам, які їх гнали і мучили. Цим прізвиськом «винятковий» хотіли показати що їх супротивники, немов ірландці, стоять за католика-спадкоємця. З свого боку «торі» звали «винятковий» «вігами». Вігами в Шотландії називалися розбійницькі зграї пресвітеріан. «Торі» цим прізвиськом хотіли показати, що ніби-то «винятковий» у глибині душі приховують таємну ворожнечу до англіканської церкви.

З цього часу слова «торі» і «віги» увійшли в ужиток; прихильників королівської влади, захисників непорушності королівських прав та існуючого порядку чи державного будівництва, стали називати «торі», а прихильників реформ, хоча б при цьому і порушувалися королівські права, називали «вігами». Ці нові назви «торі» і «віги» замінили колишні назви «кавалерів» і «круглоголових» .

Таким чином, в питанні про престолонаслідування «віги» свого не домоглися; але їм вдалося провести один дуже важливий закон, який називається «Хабеас корпус акт». У перекладі це означає: «так май тіло». «Хабеас корпус» англійці називають своєю «третьої великою хартією». Цей закон діє в Англії і в даний час, і англійці їм дуже дорожать.

Ще в «Великої хартії» сказано: «Жодна вільна людина не повинна бути схоплена, посаджена у в'язницю, позбавлена майна, поставлена поза законом, вигнана або ще як-небудь покарана, інакше як за законним вироком або за законами країни» ...

При Стюартах особливо часті були випадки раптових, несподіваних, несправедливих і тривалих арештів. Парламент давно вже думав про те, як зробити так, щоб невинні люди не потрапляли у в'язниці. Зробити це було дуже важко. Треба було влаштувати так, щоб невинна людина, якщо трапиться ій, по нещасному випадку або неправильного підозрою, потрапити до в'язниці, могла якомога швидше довести свою невинність і звільнитися. Для цього і був виданий закон «Хабеас корпус».

Тюремні начальники зобов'язані представити укладеного суду. А суд може негайно звільнити ув'язненого, якщо знайде, що арешт здійснений незаконно, і якщо немає проти нього достатніх доказів.

Отримавши наказ, шериф або тюремник були зобов'язані у встановлений законом термін доставити  документ укладеного до суду з зазначенням дійсних причин арешту. Після розгляду копії розпорядження про арешт і з'ясування мотивів затримання суд міг звільнити заарештованого.

Якщо ж суд визнає, що укладеного можна підозрювати у злочині, то він велить його представити на суд у найближчий термін, а якщо заарештований обвинувачувався в нетяжкі злочини, то суд може його випустити на поруки (під заставу).

Просити суд про те, щоб він видав указ «Хабеас корпус», може і сам ув'язнений і його рідні, і друзі, і навіть будь-яка людина, яка думає, що особа засуджена несправедливо, і суд зобов'язаний видати цей указ.

Щоб домогтися закону про указ «Хабеас корпус», «вітчизняної партії» знадобилося більше 10 років. Кілька разів білль про «Хабеас корпус» вносився до Парламенту і весь час провалювався, та, нарешті, в 1679 році він був прийнятий і Палатою Громад, і Палатою Лордів. Законом про указ «Хабеас корпус» англійці досягли того, що невинний і незаконно захоплений , міг бути незабаром звільнений з в'язниці. Але цього було мало. Треба було ще зробити так, щоб правителі обережно заарештовували людей, щоб не хапали людей даремно і не засаджували в темниці, хоча б і ненадовго.

Якщо суддя визнає, що  людину посаджено у темницю незаконно, і накаже його негайно випустити, то невинно потерпілий може подати скаргу на всіх тих осіб, з вини яких він постраждав, тобто на ту особу, яка підписала наказ про його арешт, будь то міністр, шериф графства або член Таємної Ради; на поліцейських, які його заарештували, на тюремника, який його тримав у в'язниці. Суд прийме скаргу і розбирає справу за законом. Жоден винний не уникне  від покарання.

Закон передбачав відповідальність посадових осіб за невиконання його розпорядження: високі штрафи на користь в'язня і звільнення з посади.

Якщо невинно потерпілий не хоче карати своїх кривдників, він міг вимагати, щоб його винагородили за ті збитки, які йому доставив його несправедливий арешт.  Суд прийме цю скаргу, і присудить сплатити стільки, скільки вважатиме за потрібне.

Таким чином постаралися англійці захистити свободу і вигоду кожної людини, захистити обивателя від свавілля людей, в руках яких перебуває влада.

Разом з тим не можна не визнати і обмеженість цього закону: процедура перевірки законності арешту не застосовувалася у разі державної зради і тяжкого кримінального злочину, Парламент міг у виняткових випадках або призупинити дію акта, або зняти з посадових осіб відповідальність за його порушення, заставу могли внести лише імущі особи, тому що він зазвичай був великий. Але позитивне значення закону очевидно.

Він на майбутні століття забезпечив гарантії проти неправосудних арештів і сприяв згодом обгрунтуванню низки демократичних принципів, які увійшли до світову практику: гарантії недоторканності особи, принцип швидкого справедливого правосуддя, дотримання законності при затриманні.

94. утворення політичних партій в Англії.

Парламент суворо стежив за тим, щоб король не видавав будь-яких законодавчих актів. Незабаром у парламенті утворилися дві політичні партії: торі та віги. Торі відзначалися прихильністю до королівської влади, обстоювали непорушність королівських прав, існуючих порядків. Віги в усіх суперечках захищали парламент і виступали за реформи в економіці, державному устрої та в церкві.

Обидві партії брали активну участь у боротьбі парламенту проти короля. Вона особливо загострилася 1679 p., коли парламентська опозиція (віги) почала вимагати позбавлення прав на престол молодшого брата короля герцога Йоркського, оскільки той був католиком. Проте Карл II не пішов на поступки опозиції та розпустив парламент. Лідера опозиції було страчено. Незважаючи на такі рішучі дії, король не зміг встановити абсолютної влади і зламати опір парламенту.

Яків II. Декларація про віротерпимість. У лютому 1685 р. Карл II помер. Новим королем став Яків II. Він продовжив політику свого попередника щодо відновлення абсолютної влади, а підтримку у боротьбі проти парламенту сподівався знайти за кордоном, зокрема у французького короля Людовіка XIV. Будучи фанатичним католиком, він призначав своїх одновірців на державні посади після прийняття Декларації про віротерпимість, розпустив парламент і почав правити одноосібно. Обурювала англійців і профранцузька зовнішня політика короля, через яку в опозиції опинились як торі, так і віги. Вони об'єднались у боротьбі за законодавчі права парламенту. Парламентарі таємно запросили на англійський престол правителя.

95. Біль про права 1689 р. Акт про престолонаслідування 1701 р. в Англії.

Прийнятий в жовтні 1689 р. англійським Парламентом Біль про права юридично закріпив встановлення в Англії конституційної монархії. Цей акт істотно обмежував королівську владу на користь Парламенту, а саме:

· король не мав права без згоди Парламенту скасовувати, при зупиняти закони чи звільняти будь-кого від їхньої дії;

· без згоди Парламенту король не міг встановлювати та збирати які-небудь податки;

· королю заборонялося без згоди Парламенту збирати й утримувати армію;

· вибори до Парламенту мали бути вільними;

· виступи й обговорення актів у Парламенті не повинні були обмежуватися та контролюватись будь-яким чином;

· Парламент мав право приймати будь-які закони;

· Парламент мав скликатися досить часто;

· королівські витрати щорічно затверджував Парламент.

Крім цього, Біль про права встановлював відповідальність міністрів перед судом, надавав право підданим звертатися з петиціями безпосередньо до короля, встановлював порядок успадкування престолу та ін.

Акт про престолонаслідування 1701 р. в Англії. Основні положення Акта про престолонаступництво: 
- після смерті Вільгельма королевою мала стати його донька принцеса Анна Донська;

— якщо в Анни не буде дітей - корона мала перейти до німецьких князів Ганноверзьких;

· особа, що вступала на королівський трон, повинна була при єднатися до Англіканської (протестанської) церкви та не підтримувати жодних зв'язків з Папою Римським;

· король не мав права без згоди Парламенту виїздити за межі Англії;

· особа, що була народжена за межами Англії, не могла бути членом Таємної ради, депутатом Парламенту, обіймати будь-яку іншу відповідальну посаду в державному апараті;

· усі акти короля потребували підпису відповідного міністра

("міністерська відповідальність перед Парламентом");

· заборонялося обіймати посаду в королівській адміністрації й одночасно бути членом Парламенту;

· судді, призначені короною, залишалися на своїх постах "доки ведуть себе добре", їх можна було змістити тільки за рішенням Парламенту;

· король не мав права милувати тих своїх міністрів, які були засуджені Парламентом у порядку імпічменту.

У цьому акті простежується намагання Парламенту бачити на престолі невпливову особу, котра не становила б загрози для нього та водночас закріпити своє верховенство в державі. Наприкінці XVII-XVIII століть в Англії сформувалася буржуазна конституційна монархія з розподілом влади (дуалістична) та зверхністю Парл.

96. . Особливості джерел права Англії.  

В Англії, як і в більшості західноєвропейських держав, в умовах ранньофеодальної монархії спочатку діяло звичаєве право. Звичаєве право спочатку діяло в усній формі, але згодом воно починає фіксуватися в різноманітних збірниках. Саме вони до нормандського завоювання були основними джерелами права. Найвідоміші з них це - Правда Іне (VII ст.) і Правда Альфреда (IX ст.). 
Проте були й інші джерела права, серед яких варто виділити акти центральної влади:

· акти короля - ордонанси, привілеї;

· акти Парламенту —статути;

· спільні акти короля та Парламенту.

Після нормандського завоювання Англії розпочинається консолідація правових звичаїв і традицій у межах єдиної правової системи, загальної для всієї країни, яка згодом дістала назву "загального права". У його основу було покладено практику королівських роз'їздних судів, які три-чотири рази на рік виїжджали у провінцію та здійснювали правосуддя. Повертаючись у резиденцію, вони складали протоколи, з яких потім відбирали найбільш вдалі та вмотивовані рішення. Саме так створювалося "загальне право", що було неписаним і єдиним для всієї Англії. Від кінця XIII ст. складаються серії звітів, або щорічники. З появою щорічників усталюється звичай: при розгляді справи цитували аналогічні рішення, вміщені в них. Так, рішення Вестмінстерських (за місцем розташування резиденції вищих судів Англії') судів стають джерелом права. 
Аналогічного значення набувають і рішення лорда-канцлера на постанови Вестмінстерських судів - "право справедливості". 
Отож "загальне право" та "право справедливості", що спиралися на прецедент, стають важливим джерелом права. 
Особливе місце серед джерел права належало науковим трактатам найавторитетніших юристів Англії: "Про закони і звичаї Англії" Гленвіля (XII ст.), "Про закони і звичаї" Г. Брактона (XIII ст.), "Про поземельні держання" Літтльтона (XV ст.) та ін. 
Отже, основними джерелами права середньовічної Англії були: звичай, правовий прецедент, акти органів центральної влади, роботи відомих англійських юристів.

97. сімейне та спадкове право в Англії 16 - 17 ст ( Майорат).

Феодальне шлюбно-сімейне право Англії в значній мірі визначалося інтересами охорони і захисту феодального землеволодіння. Воно знаходилося під сильним впливом канонічного права. Ряд найважливіших норм канонічного права, наприклад, церковна форма шлюбу, заборона двоеженства та ін знайшли безпосереднє закріплення в законі. Наприклад, статут 1606 року відносив двоеженство до фелоніі з усіма наслідками, що випливають звідси наслідками. 
Англійська середньовічна сім'я носила патріархальні характер. Правовий статус заміжньої жінки був украй обмежений. Її рухоме майно переходило до чоловіка, у відношенні нерухомого майна встановлюється його управління. Заміжня жінка не могла самостійно укладати договір, виступати в суді на захист своїх прав. 
Щодо більшої дієздатністю користувалися заміжні жінки в селянських, ремісничих  сім'ях, там, де діяли відповідні норми звичайного права. Вони могли керувати своїм майном, укладати договори, займатися торгівлею. 
Розлучення визнавався англосаксонським звичаєвим правом. Жінка, ідучи з дому чоловіка в разі розлучення або у разі смерті чоловіка, отримувала свою частку сімейного майна (рухоме майно, худобу, гроші). Канонічне право, як відомо, не допускало розлучення. Дозволялося лише за певних обставин роздільне проживання подружжя, "відлучення від стола і ложа". 
У виняткових випадках розлучення могло бути, ймовірно, дозволено папою римським, а згодом англійським парламентом. Відмова папи у визнанні розлучення Генріху VIII стало, як відомо, безпосереднім приводом до повного розриву англійських королів з римською куріею та встановлення свого верховенства над англійської церквою. 
Позашлюбних дітей не визнавали, з огляду на ставлення до них не тільки католицької церкви (як народженим у гріх), але й баронів. Боязкі спроби церкви допустити узаконення позашлюбних дітей наступним шлюбом батьків зустріли опір останніх. Це було пов'язано з тією ж охороною феодального землеволодіння, так як узаконення дітей розширювало коло потенційних спадкоємців. Мертонскій . У феодальної Англії не було якої-небудь єдиної системи успадкування. Особливий  порядок переходу за спадком  реальної власності відрізнявся від спадкування особистої власності. "Загальне право" не знало заповідального розпорядження. Воно фактично було введено разом з інститутом довірчої власності, який і став згодом визначати весь порядок отримання спадщини неповнолітніми і по закону, і за заповітом, так як в будь-якому випадку потрібно призначення довірчого власника для управління їх майном. 
У 1540 році було вперше дозволено на основі заповіту безперешкодно розпоряджатися нерухомістю, якщо вона не була "заповіту", але на спадкоємців покладався обов'язок матеріального забезпечення дітей, які не отримали спадку. Так як суди "загального права" не мали відповідного інструментарію для реалізації таких зобов'язань, ці суперечки перейшли в канцелерскій суд. 
Право первісного домагання на рухоме майно особи, що не залишило заповіту, належало  дружині. Цей інститут отримав в англійському праві назву curtesy - "люб'язність".

Майорат - обов'язковість наслідування родового володіння старшим сином та найменування володіння на такому праві. Власне майорат було впроваджено у середньовічне право Європи у XIV-XV століттях, але схожі правові норми існували в багатьох суспільствах. Метою майорату було запобігання роздрібленню володінь феодала між численними нащадками. За майорату увесь маєток і титул переходив до єдиного спадкоємця. Майорат з одного боку сприяв збереженню сили старої аристократії, а з іншого призводив до появи величезного прошарку так званих «молодших синів» — людей знатного походження які не могли розраховувати на спадок і вимушені були шукати успіху в різних сферах діяльності, головно на державній службі чи у війську.

98. "Фелонія" з кримінального права Англії. 

Англійське середньовічне право з початку XIV ст. твердо виконувало  принцип що "слабоумний або божевільний не відповідає за злочин". Виключалася відповідальність особи в разі самооборони при злочинах, спрямованих проти особистості. Вчення про співучасть, розроблене судовою практикою, виходячи з принципу: "хто робить щось через іншого, робить це сам". Тягар провини багато в чому визначалося тим, чи діяв співучасник до або після вчинення злочину. Співучасть до вчинення злочинів, наприклад, у формі підбурювання,  викликало відповідальність усіх учасників за  вчинення злочину  . Разом з поняттям співучасті було створено вчення "про різний ступень злочинності": "головного учасника злочину I ступеня", що здійснив злочин, "головного учасника злочину II ступеня"- не брав безпосередньої участі, але був присутній на місці скоєння злочину, "додаткового учасника що  не перешкоджав вчиненню злочину. 
У середньовічному кримінальному праві склався поділ всіх злочинів на три групи: зрада (treason), фелонія (felony) і місдімінор (misdimeanour). Інша класифікація злочинів носила суто процесуальний характер. Це - злочини, що переслідували з обвинувального акту (pleas of the Crown або indictable offences) і розглядалися в суді присяжних, і малих правопорушення (petty offences), які розглядалися в сумарному порядку (summary conviction). 
Першим в XIII в. склалося поняття фелоніі, як кара, поряд зі смертної карою, конфіскацією майна. Про це свідчить саме слово felony, що відбувається від слова fee - феодальне володіння і Ion, що означає ціну *. 
* Конфіскація майна за вчинення фелоніі була скасована тільки в XIX ст. 
До  фелоніі і відносилися такі тяжкі злочини, як тяжке вбивство (murder), просте вбивство (manslaughter), насильницьке проникнення в чужу оселю вночі з метою здійснення фелоніі (burglary), викрадення майна (larceny) та ін . Самим тяжким злочином стала зрада ( treason) **, що виділялося з числа інших злочинів у XIV ст. Зрада могла бути здійснена по "загальному праву" або за допомогою порушення боргу вірності королю з боку його підданих, що називалося великою зрадою (high treason), або - боргу вірності підлеглої людини  до свого пана (мала зрада - petty treason). У цьому випадку признавалось зрадою тільки умертвіння  особи більш високого  рангу, наприклад, вбивство васала свого сеньйора, дружиною - чоловіка або священиком - свого єпископа. 
** Назва цього злочину походить від французького trahir і латинського tradere, що означає акт віроломної зради. 
Звинувачення в "великій зраді" було потужним знаряддям в руках сильної королівської влади, широко використовуваним у боротьбі зі своїми світськими супротивниками, баронами і кліром  бунтівників. В останньому випадку звинувачення в зраді було особливо ефективним, так як воно позбавляло представників церкви "привілеїв духовного звання", тобто права розгляду їх справ у церковних судах, які виключали застосування смертної кари ( "церква не може проливати кров"). 
Король при цьому переслідував і матеріальну вигоду, бо засуджений за "велику зраду" феодал лишався свого землеволодіння, яке переходило після його страти не його спадкоємцям, а королю. 
У силу цього поняття зради всіляко розширюється у королівських судах. Не залишився осторонь і англійський середньовічний парламент, який у відповідності з мінливою політичною кон'юнктурою издавав статути, що відносяться до "великої зради" такі дії, які не мали нічого спільного з "порушенням боргу вірності королю" (наприклад, осуду як незаконного, а потім, навпаки, визнання як законного одного з численних шлюбів Генріха VIII). 
Спроби припинити ці зловживання робилися з боку феодалів неодноразово, але лише в 1351 році Едуардом III був прийнятий статут,  що поставив на деякий час тлумачення зради в певні рамки. Статут 1351 року, за твердженням Е. Кока, "не замінив положення" загального права ", а лише надав їм законний вираз". 
Поняття "великої зради" повинне було обмежуватися сім'ю формами: навмисна смерть короля, його королеви або їх старшого сина і спадкоємця (при цьому, всупереч дійсному змісту, поняття "умисне" включало в себе не тільки наявність умислу, але й дію) ; згвалтування дружини короля, його незамужніх старшої доньки чи дружини його старшого сина і спадкоємця, яке визнавалося таким і при згоді жінки ***; ведення війни проти короля, що включає в себе всяке "пов'язане з насильством обурення великої групи осіб проти королівського уряду"; перехід на бік ворогів короля в його королівстві "шляхом надання їм допомоги або сприяння в королівському чи іншому світі"; умертвіння канцлера, головного скарбника або королівського судді (останнє положення було додано до статуту згодом). 
*** На такому підставі була, наприклад, страчена друга дружина Генріха VIII Анна Болейн, колишня фрейліна королеви. 

Цей перелік доповнюється іншими злочинами проти державної безпеки, відомими "загальному праву": заклик до заколоту (sedition), незаконне зібрання в цілях учинених заворушень (riot), а також змова (conspiracy), угода двох або більше осіб з протизаконними намірами. Нечіткість поняття "змова" давала можливість широко використовувати його як проти будь-яких форм невдоволення існуючим режимом, так і стосовно до приватних осіб, "які роблять ці порушення шкідливими для суспільства". 

99. Буржуазна революція 1789 - 1794 рр.  у Франції та її основні етапи. 

 Революція 1789-1794р. була наслідком глибокого протиріччя між капіталістичним способом виробництва і системою феодальних відносин, що перешкоджали його розвиткові (виключне право феодалів на землю, станово-корпоративні обмеження). Головною перешкодою на шляху прогресивних соціальних перетворень був абсолютизм, що остаточно перетворився на той час на політичний оплот феодальної реакції. Франц революція 18 ст. визрівала і протікала в умовах, кои конфронтація буржуазії з феодальною монархією, дворянством і панівною церквою була дуже гострою. Буржуазія не бажала більше миритися з феодально-абсолютистськими порядками, за яких представники третього стану усувалися від участі в державних справах, не були захищені від незаконних конфіскацій майна, не маи особистих гарантій від сваволі королівських чиновників. У революції виділяють три етапи: 1. - Перший етап (14 липня 1789- 10 серпня 1792рр. ) - представники ліберального дворянства і великої буржуазії проводять багато антифеодальних заходів. Вони бояться радикалізм народних мас, і ідуть на компроміс з королівською вадою, у результаті чого у Франції встановлюється конституційна монархія. 2. - Другий етап (10 серпня 1792-2 червня 1793 рр. ) - наростання революційних настроїв. За вимогою народних мас у Франції проголошується республіка, здійснюється ряд антифеодальних заходів, здійснюються позиції революційної демократії. 3. - Третій етап (2 червня 1793 - 27 липня 1794 рр. ) - до влади приходить широкий блок революційно-демократичних сил ( якобінці). Революційно-демократичний режим, сформований за якобінців, забезпечив остаточну перемогу у Франції нового, капіталістичного суспільного і політичного устрою.

100. Закон Ле - Шапельє ( 1791) у Франції. 

«Закон стосовно зібрань робітників і ремісників одного і того ж стану та однієї і тієї ж професії» -- нормат. акт першого періоду Великої французької революції. Ухвалений 14. VI 1791 на пропозицію адвоката, депутата І. Р. Г. Ле Шапельє (1754-94) Установчими зборами Франції. Зафіксував реакцію вел. буржуазії на зростання -- після ухвалення Декларації прав людини і громадянина 1789 та першої конституції Франції -- страйків, на посилення вимог щодо скорочення роб. дня до 10--12 год. , підвищення зарплати, на створення профес. робітничих спілок тощо. Спрямований на гальмування страйкового і профсп. руху і водночас на забезпечення практично нічим не обмеженої свободи підприємництва та експлуатації робітництва. Закон передбачав скасування будь-яких станових або профес. корпорацій, категорично забороняв обрання голови, секретаря, ведення протоколів, фіксацію будь-яких рішень, постанов на зборах представників одного і того ж стану або однієї і тієї ж професії. Це стосувалося не лише робітників, лавочників чи підмайстрів, а й підприємців. Муніципальні та адм. органи не повинні були приймати петиції чи відповідати на под. звернення і зобов'язувались оголошувати їх недійсними. Такими, що суперечать конституції, свободі та Декларації прав людини і громадянина, визнавалися і угоди про страйки, а їх провідники та автори віддавалися до поліц. суду з накладенням штрафу в 500 ліврів на кожного звинувачуваного і позбавленням його протягом одного року активних громадян, прав. Суворо заборонялося залучати страйкарів до громад, робіт. Якщо ж ухвали про страйк містили погрози на адресу підприємців або штрейкбрехерів, то сума штрафу подвоювалася з доданням до нього триміс. ув'язнення. Зібрання найактивніших страйкарів могли вважатися збіговиськами заколотників і розганялися силою з наступним покаранням їх організаторів «за всією суворістю законів». Закон діяв майже століття: страйки було дозволено лише у 1864, а профспілки -- у 1884. 

101. Якобінська диктатура 1793 р. у Франції.

 

На якобінському етапі революції участь різних прошарків населення в політичній боротьбі досягає своєї кульмінації. Іст особливість цього періоду в історії франц революції і держави полягала в тому, що Якобінці не виявляли великої делікатності у виборі засобів боротьби зі своїми політичними супротивниками. 10 червня 1793 р. був прийнятий декрет, який повертав селянським общинам захоплені дворянством земельні угіддя. Важливе значення мав Декрет від 17 липня 1793р. «Про остаточне скасування феодальних прав», де беззастережно визнавалося, що всі колишні сеньйоральні платежі, чиншові і феодальні права, як постійні так і тимчасові, скасовуються без усякої винагороди. Аграрне законодавство мало значні соціально-політичні наслідки, воно стало правовою основою для перетворення селянства на масу дрібних власників, вільних від пут феодалізму. У липні 1793 р. Конвент увів смертну кару за спекуляцію предметами першої необхідності. Прийняті наприкінці лютого-на початку березня1794 р. так звані вантозькі декрети Конвенту передбачали безплатний розподіл серед неімущих патріотів власності, конфіскованої у ворогів революції. У травні 1794 р. конвент декретував запровадження системи державної допомоги для жебраків, інвалідів, сиріт, старих. Було скасоване рабство в колоніях. 102. Якобінська Конст 1793 р. у Франції. Політ рішучість і радикалізм якобінців виявилися в новій Конституції, прийнятій Конвентом 24 червня 1793 р. і схваленій переважною більшістю населення. Основним законом уряду (держави) було надання людині можливості користуватися «її природними і невідчужуваними правами. » До цих прав належать: рівність, свобода, безпека, власність. Підкреслювалося, що всі люди «рівні за природою і перед законом». У тлумаченні права власності якобінці відмовилися від ідеї прогресивного оподаткування і необхідності обмежув тлумачення правомочності власника, яка висувалася ним раніше в полеміці з жирондистами. Відповідно до статті 122. Конституції кожному французу гарантувалися загальна освіта, державне забезпечення, необмежена свобода друку, право подання петицій, право об»єднання в народні товариства й інші права людини. Якобінці у своїй Конституції проводили ідею народного суверенітету. Конституція якобінців відкинула принцип поділу влади. Вона передбачала простий і демократ на той час устрій держави. Скасувавши поділ громадян на активних і пасивних Конст практично узаконила загальне виборче право для чоловіків. Виконавча влада була вищим урядовим органом республіки. Вона мала складатися з 24 членів, які обираються Нац зборами.


102. Якобінська Конституція 1793 р. у Франції.

Якобінці прийшли до влади в найкритичніші дні Республіки. П'ять іноземних армій увірвалися в країну. На заході швидко поширювався з Вандеї роялістський заколот. На півдні і південному заході контрреволюційне повстання розпочали жирондисти. До середини червня з 83 департаментів країни 60 були охоплені полум'ям заколотів. Вимагалися найенергійніші, найрішучіші заходи. Законами 3 червня, 10 і 17 липня були здійснені основні вимоги селянства. Конфісковані емігрантські землі дробилися на невеликі ділянки з розстрочкою виплат на десять років, неімущі селяни отримували дещицю землі взагалі безкоштовно. Всі феодальні права оголошувалися скасованими, ліквідовувалися усі селянські повинності феодалам. Збереження феодальних актів на землю каралося каторгою. Те, що фейяни і жирондисти не могли вирішити за чотири роки, якобінці провели в життя за півтора місяці. Селянство, яке тривалий час хиталося між революцією і монархією, рішуче підтримало якобінців.

24 червня Конвент урочисто схвалив текст найдемократичнішої Конституції Французької республіки і поставив його на всенародне обговорення. Стаття 1 стверджувала єдність і неподільність республіки. Стаття 7 оголошувала, що «суверенний народ - це сукупність усіх громадян». Для прийняття закону не досить його схвалення Законодавчими зборами. Необхідно було отримати схвалення усіх громадян. «Декларація прав людини і громадянина» була розширена. Опір гніту оголошувався не лише правом, але й обов'язком кожного законослухняного громадянина: «Кожний, хто захопить суверенітет, буде негайно ж убитий вільними громадянами». Загальне виборче право надавалося усім французам, старшим 21-го року, вибори оголошувалися прямими і рівними. Постійно діючий однопалатний законодавчий корпус мав обиратися терміном на 1 рік. Йому належало видавати декрети і пропонувати закони. Останні вважалися схваленими народом, якщо упродовж 40 днів проти них не висловлювалася десята частина комун. Функції управління мали бути передані Виконавчій раді з 24 чоловік. Оголошувалася виборність, підзвітність і право відкликання державних чиновників. Максимальний термін перебування на посаді обмежувався 2 роками. Чиновники могли діяти лише на основі законів і декретів. Стаття 30 Конституції оголосила, що «державні посади по суті тимчасові, їх не можна розглядати ні як відзнаки, ні як нагороди, але як обов'язок».

Якобінська Конституція могла вступити у дію лише після того, як збереться новий законодавчий корпус, до якого не міг бути обраний жодний з депутатів діючого Конвенту.

Ця конституція так ніколи і не була проведена в життя.

103. Державний заколот 1799 р. Наполеона Бонопарта. Консульство та імперія у Франції.

 Державний переворот, здійснений 9 листопада 1799 р. групою змовників, які об'єдналися навколо генерала Бонапарта, призвів до скасування Директорії й усунення інших конституційних органів. Влада у Французькій республіці перейшла до колегії з трьох консулів - генерала Бонапарта, двох колишніх членів Директорії, які брали участь у змові, - Сіейєса і Роже Дюко. Фактично весь контроль опинився в руках Бонапарта. До осені 1799 р. Директорія остаточно втратила свій авторитет. Особливість перевороту - був здійснений не лише зо допомогою верхівкової антиурядової змови. За методами здійснення влади і за своєю соціальною базою диктатура Наполеона відрізнялася від правління Директорії. Це була нова форма політичної консолідації французького суспільства, здійсненої шляхом встановлення авторитарного, відверто антидемократичного режиму. Поступовий розвиток особистої влади неминуче привів до якісних у формі державного устрою Франції. , яка перетворилась на своєрідну монархію (імперію). З встановленням імперії поступово втрачала своє значення і силу і сама Конституція, оскільки Наполеон не визнавав будь-яких формальних юридичних перешкод на шляху здійснення своїх планів, ставив себе над законом. Основним органом управління при Наполеоні стали міністерства, побудовані за принципом єдиноначальності і жорсткої виконавчої вертикалі. Наполеон, по суті, включив до системи державного апарату і католицьку церкву, що після багатьох революційних потрясінь і заборон була відновлена в своїх правах. Держава взяла на своє утримання, а папа визнав за Наполеоном право призначати на вищі церковні посади. У період Консульства й імперії подальшого розвитку набула військова організація. Армія перетворилась на корпоративну і цезаристську. У 1800 р. у зв'язку з дією рекрутського набору для заможних кіл була запроваджена система найму замісника. Особливу роль Наполеон приділяв розвитку і зміцненню поліцейської системи. При міністерстві поліції була створена розгалужена система політичного розшуку і шпигунства.

104. Розробка та прийняття Цивільного кодексу Франції 1804 р.   

Предісторія створення Кодексу Наполеона була тривалою.До 18 століття територія Франції поділялася на дві частини у залежності до сфери дії писаного права(південь) чи кутюмного права (північ і центр). Крім того, джерелами права були ще і королівські ордонанси, канонічне право та феодальні звичаї.  Французька революція  висунула вимоги щодо приведення  норм цивільного права у єдину систему. Було багато думок з приводу кодифікації цивільного права, але реформа відбувалася дуже повільно. Можна відокремити наступні етапи:

-у ІІ чверті 18 століття  французький канцлер Дагессо провів спробу свести усі кутюми в один.В результаті було створено декілька ордонансів процесуального права про дарування, заповіти та субституції.

-у 1790 р.Установчі збори видали постанову про розробку єдиного Цивільного кодексу для усієї Франції. Населенню запропонували подати пропозиції для кодексу.

-перша постанова про цивільний кодекс була видана Конвентом  у 1793 р. і Національні збори створили Комітет цивільного, кримінального та феодального законодавства, який приступив до роботи і у серпні того ж року подав проект  з 895 статей для розгляду у Конвент.Ліве крило Конвенту проголосувало проти .

-у вересні 1794 Законодавчий комітет Конвенту приготував інший проект, який мав 297 статей.Але відбувався Термідоріанський переворот і проект було відхилено у зв’язку зі змінами в управлінні державою.

-у червні 1796 року Камбасером було представлено третій проект, зроблений за дорученням Директорії.Було прийнято лише перші 2 статті.

-в результаті нових змін у 1800 році створено нову комісію по доробці проекту(увійшли Тронше, Порталів, Біго, Маллевіль).Через 4 місяці проект розісланий був по Вищим судам для обговорення. Через рік перші відгуки були направлені до Державної ради, яку очолив Наполеон. Проект направили до Трибунату та Законодавчого корпусу і було прийнято

-починаючи з березня 1803 по березень 1804 було введено у дію усі 36 законів Кодексу

-21 березня 1804 року вийшов «Цивільний кодекс Французів».

За структурою Кодекс Наполеона мав : вступ, три книги – всього 2281 статей.Джерелом кодексу був сплав кутюмного та римського права, а також революційне законодавство.

Книги Кодексу: 1.Про осіб- громадянські права, сімейне право, опікунське право, акти громадянського стану. 2.Про майно та різноманітні форми власності, 3.Про різні способи придбання власності – заповіт, договори, зобов’язальне право…

Система викладення норм мала повчальний характер.

Необхідність прийняття Кодексу була зумовлена змінами, що відбулися у державі,.Науковці вважають, що цей кодекс був  прийнятий буржуазією, що прийшла до влади.Цей кодекс органічно поєднав в собі традиції права Риму, Франції та континентальної Європи.

105. Фізичні особи у Кодексі Наполеона 1804 р. ( правоздатність та дієздатність).

Цивільні кодекси посідають центральне місце у системі джерел. Це зумовлено загальним значенням багатьох їх норм для всіх цивільно-правових відносин, визначенням законодавчих меж і напрямів конкретизації в інших актах цивільного законодавства, субсидіарним застосуванням норм до майнових та особистих немайнових відносин інших галузей права.

Найважливішими світовими кодифікаціями цивільного права є Французький цивільний кодекс та Німецьке цивільне уложення.

Французький цивільний кодекс (кодекс Наполеона), прийнятий у 1804 p., є першою кодифікацією цивільного права буржуазного суспільства. Він побудований за інституційною системою. Його норми розподілено по трьох книгах: про особи, речі, зобов'язання. У вступному титулі містяться правила, що стосуються дії цивільного закону у часі, просторі та за колом осіб.

Книга "Про особи" містить норми про правовий статус громадянина (право та дієздатність, місце проживання, визнання громадянина відсутнім), про укладення та припинення шлюбу, опіку, піклування, усиновлення.

Книга "Про речі і різновиди власності" присвячена нормам, що належать до права власності, інших прав на речі (узуфрукт, користування, проживання, сервітути).

Третя книга "Про різні засоби придбання власності" — це норми про спадкоємство, про дарування між живими і заповіти; загальні положення зобов'язального права і положення про окремі договори (шлюбний договір, продаж, обмін, найом, товариство, позика, схов тощо); норми про давність.

Французькому цивільному кодексу властивий високий рівень юридичної техніки. Він написаний простою і доступною мовою. Протягом 200 років свого існування кодекс не раз змінювався: у початковій редакції нині діє лише половина його статей, понад 100 скасовано, близько 300 доповнено. Значних змін зазнали такі галузі, як правове становище суб'єктів, шлюбно-сімейні відносини, договір про товариства тощо.

Французький цивільний кодекс помітно вплинув на право інших країн (Бельгії, Нідерландів, Люксембургу, Італії, Іспанії, латиноамериканських країн, Канади, країн Арабського Сходу, Африки й Азії).

106. Шлюбно - сімейне та спадкове право у Кодексі Наполеона 1804 р.

Окремі статті ЦК підкреслювали рівність чоловіка і дружини, проте у цілому чоловік займав у сім'ї панівне становище. Чоловік мав право визначати місце проживання сім'ї, дружина була зобов'язана йти за чоловіком. Характерними є статті ЦК про розлучення через нерівність одного з подружжя. Перелюбства дружини було достатньо, щоб чоловік міг вимагати розлучення. Дружина може вимагати розлучення через перелюбство чоловіка тільки, якщо тримав свою коханку в загальному домі. Ця принизлива стаття була скасована лише в 1884 р. Нерівність жінки діставала вияв і у її майновому становищі сім'ї. ЦК встановлював нерівні права чоловіка і дружини й стосовно дітей. Батьківська влада, по суті зводилася до влади батька. Він маючи « серйозні підстави до невдоволення поведінкою дитини, яка не досягла 16 років», міг позбавити її волі строком до одного місяця. Сини, які не досягли 25 років, а також дочки до 21 року не мали права брати шлюб без згоди їхнього батька і матері, але у разі, якщо між батьками не було згоди, бралася до уваги думка батька. Кодекс допускав можливість визнавання батьком свої позашлюбних дітей, але ст. 340 забороняла встановлення батьківства. ЦК підтвердив здійснене ще в період революції скасування феодальних принципів спадкування. Спадкоємцями померлого ставали у передбаченій законом послідовності діти й інші низхідні, а також висхідні і побічні родичі до 12-го ступеня споріднення. Спадкові права позашлюбних дітей були значно звужені. Такі діти, якщо вони були визнані в законному порядку, могли успадковувати тільки майно батька і матері. Кодекс розширив свободу заповітів і дарувань, що нерідко використовувалися для обходу законного порядку спадкування. Отже, статті ЦК про спадкування сприяли дробленню сімейного права.

107. Державний лад Паризької комуни

Утворення Паризької комуни передували: катастрофічна поразка Франції у війні з Пруссією. Створений у вересні 1870 року уряд національної оборони зосередив свої зусилля на тому, щоб досягти з Пруссією перемир'я. Коли перемир'я було досягнуто, уряд, потребуючи схвалення його умов, провів вибори до н Національних зборів. Обрані 8 лютого 1871р. Національні збори складалися із прихованих і явних монархістів. Главою уряду збори призначили монархіста Т'єра. Ще у вересні 1870 року у Парижі було сформовано 215 батальйонів Національної гвардії, якою керував Центральний комітет. За період 18-28 березня Центральний комітет відмінив осадне становище у Парижі, скасував військові суди. Частини постійної армії були розпущені. Було ліквідовано поліцію. а охорона громадського порядку була покладена на загони Національної гвардії. . Центральний комітет призначив на 26 березня вибори до Ради Паризької Комуни. До ради було обрано 86 депутатів, які почали працювати у 9-ти комісіях: військовій, Внутрішніх справ і громадської безпеки, зовнішніх зносин, судовій, фінансовій, праці і обміну, харчування, освіти і громадських служб. Вищим органом була виконавча комісія, куди ввійшло по одній особі від кожної з дев"яти комісій. На базі цієї комісії 7 травня було створено комітет громадського порядку.

108. Статті Конфедерації 1781 р

21 липня 1776 року Б. Франклін представив Конгресу проект під назвою «Статті конфедерації і вічної унії», за яким колонії мали утворити «постійний союз дружби» з центральними органами влади, але при збереженні повної внутрішньої автономії штатів. Проект Б. Франкліна було покладено в основу роботи спеціального комітету, до складу якого ввійшли делегати від дванадцяти штатів. Остаточно він набув чинності 1 березня 1781 року у вигляді першої конституції Сполучених Штатів Америки під назвою «Статті конфедерації і вічного союзу». Було створено союз тринадцяти штатів у формі конфедерації. За цією конституцією, «кожний штат зберігав свій суверенітет, свободу і незалежність, так само, як і всю владу, всю юрисдикцію і права, не передані всією конфедерацією Сполученим Штатам, що зібралися на конгрес». Верховним органом влади в конфедерації вважався однопалатний конгрес, члени якого обиралися законодавчими органами штатів. Кожний штат, мав у конгресі один голос. До виняткових прав конгресу належали оголошення війни і дозвіл на морське каперство, укладення міжнародних договорів, призначення і прийом послів. Конгрес установлював правила карбування монет, регулював поштовий зв'язок. Він виступав найвищою апеляційною інстанцією у спорах між штатами. Для ведення справ союзу в міжсесійний період конгрес обирав комітет штатів на чолі з головою. Компетенція комітету:він не мав права вирішувати справи, для яких у конгресі була потрібна кваліфікована більшість - 3/4 голосів. Повноваження конгресу були обмеженими. Створене статтями конфедерації об'єднання виявилося дуже слабким: конфедерація не мала союзної грошової системи, не було єдиного громадянства. Зміни в статті конфедерації можна було внести лише з дозволу конгресу і після схвалення законодавчими зборами кожного штату. «Союз повинен бути вічним», підкреслювалося в статті XIII.

109. Конституція США   1787 р. 

Конвент схвалив конституцію 17 вересня 1787 року, а через кілька днів схвалив її і конгрес конфедерації 4 березня 1789 року після її ратифікації ? штатів вона набрала чинності Конституція складалася з преамбули і семи статей які поділялися на розділи і абзаци. У статтях конституції були закріплені лише політичний устрій союзу, структура державних органів, їх взаємовідносини. Розділ про права і свободи громадян був відсутній рабство ставало однією з основ нової конституції. Згідно з преамбулою конституція запроваджувалася «з метою утворення досконалішого . Вона засновувала федерацію держав, у якій штати передавали значні повноваження центральній владі але зберігали широку автономію у вирішенні питань, які стосувалися виключно штатів. Конституція спиралася на принцип розподілу влади і кожна з них законодавча, виконавча і судова діставала досить велику незалежність. Законодавча влада за конституцією передавалася двопалатному конгресу. Палата представників обиралася загальними виборами на 2 роки прямим голосуванням з громадян, які досягли 25-річного віку. Верхня палата сенат складалася з сенаторів, які обиралися законодавчими зборами штатів. 

110. Перші 10 поправок, внесені до Конституції США         

Для того щоб конституція набрала чинності, потрібна була її ратифікація не менш як дев'ятьма штатами. Тому конгрес 1789р прийняв 10 поправок до конституції, запропонованих штатами. У 1791р вони були ухвалені більшістю штатів і дістали назву «Білль про права».

1 поправка - конгрес не має права видавати закони, які обмежували б свободу совісті, свободу слова чи преси.

2 попр дозволяла громадянам США мати, зберігати та носити зброю.

3 поправка-заборонялося примусове розміщення військ у приватному будинку.

4 попр-встановлювала недоторканість особи, майна, особистих речей.

5 попр- забезпечувала охорону особи і приватної власності.

6 попр- надавала громадянам право на скорий і прилюдний суд безсторонніх присяжних у випадках карного.

7 попр- у цивільних судових справах з ціною позову, яка перевищує двадцять доларів, зберігалося право на суд присяжних на основі положень загального права.

8 поправка-забороняла вимагати надмірно великі застави, стягувати завеликі штрафи, накладати жорстокі і незвичайні покарання.

9 попр-містила застереження, що наведені вище права не повинні обмежувати і скасовувати права, якими вже користується народ.

10 попр-прерогативи, які за конституції не належали конгресові закріплювалися за законодавчими зборами штатів.

111. Громадянська війна Півночі та Півдня США. Другий цикл поправок до Конституції ( 13,14,15)

У першій половині XIX століття територія Сполучених Штатів зросла в кілька разів за рахунок купівлі і прямої агресії. У 1803 році була придбана в Наполеона І за п'ятнадцять мільйонів доларів величезна Луїзіана. Після американо-мексиканської війни 1846-1848 років Мексика віддала США Техас, Каліфорнію, Аризону, Нью-Мексико, Неваду, Юту і частину Колорадо. Швидкими темпами зростала кількість населення США — з 5,3 мільйонів чоловік в 1800 році до 23,1 мільйона чоловік у 1850 році.

Громадянська війна привела до серйозних змін в економічній, політичній і правовій системі Сполучених Штатів. Знищила на Пд рабовласництво, ліквідувала останні залишки докапіталістичних соціальних структур. Остаточно утвердився американський шлях розвитку капіталізму в сільському господарстві, коли основною фігурою стає капіталістичний фермер У цьому відношенні війна Півночі з Півднем може вважатися продовженням і завершенням буржуазної революції що була розпочата війною за незалежність. За своїм характером це була радикальна буржуазно-демократична революція. Громадянська війна залишила Південь у стані економічного і політичного хаосу. Штати розгромленої Конфедерації були поставлені під контроль федеральних військ. Місце загальних судів зайняли військові трибунали. З обох палат конгресу були виключені представники Півдня. Особам, що брали участь у заколоті, була заборонена політична діяльність. Негри після громадянської війни землю не отримали. Неграм було заборонено займатися ремісництвом або торгівлею; негри, яким ще не виповнилося 18 р, насильно віддавалися в «учнівство» білим господарям. Водночас конгрес прийняв 1865 року XIII поправку до Конституції - в СШ не повинні існувати ані рабство, ані підневільне слугування, окрім тих випадків, коли це є покаранням за злочин. Радикальне крило республіканської партії зуміло, всупереч позиції президента Джонсона, в червні 1866 р провести в Конгресі XIV поправку. Після її ратифікації необхідним числом штатів 28 липня 1868 р вона стала частиною конституції країни. “Особи народжені чи натуралізовані в США, вважаються громадянами США і тих штатів, в яких вони проживають”. Заборонено видання законів, що ущемляють права і привілеї громадян. XIV поправка не поширювалась на індіанців, звільнених від сплати податків, але означала конституційне зрівняння в правах білого і чорношкірого населення. Щоправда, права негрів проголошувалися, але не гарантувалися. Незважаючи на ясні і зрозумілі вимоги XIV поправки, законодавчі збори штатів визнали, що рівність прав білих і кольорових повинна здійснюватись на основі принципу “роздільне, але рівне”. Тільки в 1954 р Верховний суд визнав формулу “роздільне, але рівне” такою, що протирічить конституції і відмінив її. Слідом за цим Верховний суд відмінив і інші правові обмеження негрів і кольорових. У 1870 р конгрес прийняв XV поправку до Конституції-право громадян СШ на участь у виборах не повинно заперечуватись чи обмежуватись залежно від раси, кольору шкіри чи колишнього рабського стану.

Наслідки громадянської війни в політичній сфері були значними. Перемога Півночі привела до зміцнення американської федерації, посилилася президентська влада, виріс авторитет Верховного суду США.

112. "Реконструкція півдня". виникнення ку - клукс - клана в США.

Реконструкція Півдня (1865—1877).  

Рабство в країні було скасовано безповоротно 1865 року — у виді 13-й виправлення до Конституції, що сенат затвердило в квітні, а /4 штатів — у грудні 1865 р. Невирішеними залишалися, однак, конкретні питання подальшого існування Півдня — умови допуску колишніх штатів Конфедерації в союз, положення колишніх рабовласників і звільнених рабів, пристрій влади й ін.

Після смерті Лінкольна розбіжності між президентом і конгресом загострилися. Запроваджувати в життя приречення Лінкольна став новий президент Ендрю Джонсон, що був віце-президент. Він не володів ні славою, ні авторитетом свого попередника, і перші ж практичні результати миротворчої політики обернулися проти нього. Видавши в травні 1865 р. указ про амністії, що відновлював плантаторів у цивільних, політичних і власницьких правах (крім права мати рабів), він узяв на себе важку відповідальність.

У липні 1866 р. конгрес прийняв 14-ю виправлення до Конституції США. Вона позбавляла лідерів Конфедерації права займати державні посади, а негрів зрівнювала в правах з білими. Перший абзац виправлення говорив, що всі особи, породжені в США або які одержали там громадянство і які підкоряються законам країни, є її громадянами і громадянами того штату, де вони проживають, і можуть бути позбавлені права на життя, волю і власність тільки рішенням суду, а не виданням яких-небудь обмежувальних законів. Тим самим заборонялися "чорні кодекси".

Одержавши перемоги на виборах, республіканці одержали в конгресі більш 2/3 голосів і приступили до радикальної Реконструкції. У 1867 р. На Півдні був уведений воєнний стан і скасовані колишні конституції штатів. На основі 14-й виправлення затверджувалися права чорного населення. Утім, розподіл Півдня на військові округи розглядалося як тимчасове — до ратифікації штатами 14-й виправлення. До липня 1868 р. завдяки цим надзвичайним заходам штати Півдня її ратифікували, і завоювання Громадянської війни були врятовані.

Радикальна Реконструкція означала примусову демократизацію життя на Півдні, з опорою на армію, введену в південні штати, але без розв'язання терору і диктатури якобінської користі. Усі вирішувалося законним шляхом: 14-я виправлення до Конституції в 1870 р. була доповнена 15-й, що спеціально обмовляла, що право голосу в США не обмежується кольором шкіри, расовою приналежністю або рабським станом у минулому.

Радикальне крило республіканської партії зуміло, всупереч позиції президента Джонсона, в червні 1866 року провести в Конгресі XIV поправку Тільки в 1954 році Верховний суд визнав формулу “роздільне, але рівне” такою, що протирічить конституції і відмінив її. Слідом за цим Верховний суд відмінив і інші правові обмеження негрів і кольорових.

У 1870 року конгрес прийняв XV поправку до Конституції, яка в цьому ж році набрала чинності. У ній записано, що право громадян Сполучених Штатів на участь у виборах не повинно заперечуватись чи обмежуватись залежно від раси, кольору шкіри чи колишнього рабського стану. Ці три поправки, прийняті після громадянської війни, становлять другий цикл поправок, які доповнили Білль про права 1791 року.

Наслідки громадянської війни в політичній сфері були значними. Перемога Півночі привела до зміцнення американської федерації, посилилася президентська влада, виріс авторитет Верховного суду США.

Конфісковані в роки війни плантації довелося повернути колишнім власникам, що силою і погрозами примушували чорне населення працювати на колишніх хазяї. З'явилися розгалужені терористичні організації, у тому числі знаменитий ку-клукс-клан, що по-звірячому розправлялися з непокірливими неграми, що співчували їм білими. Одержавши владу, плантатори проносили через законодавчі збори штатів "чорні кодекси" — закони, що позбавляли колишніх рабів права власності на землю, на волю пересування, волю слова, мітингів і зборів, на шлюби з білими і т.п. Усе це було чревате "повзучою реставрацією" колишньої системи рабства.

На Півдні запахло новою громадянською війною - уже між плантаторами і звільненими рабами, що почали організований опір старим порядкам; розгорнули боротьбу за землю і цивільні права, діючи на основі юнионистських ліг (так ;називалися союзи чорних у підтримку федерального уряду, що виникли ще в Громадянську війну). У свою чергу, плантатори провели вибори в конгрес США, і в грудні 1865 р. нові сенатори і представники Півдня прибутку у Вашингтона, причому серед них як ні в чому не бувало знаходився колишній віце-президент заколотної Конфедерації Олександр Стефенс. Радикально набудовані члени конгресу домоглися рішення не допускати них у зал засідань, передати продовження Реконструкції конгресові і розслідувати положення справ на Півдні.

113. Конгрес США наприкінці 19 - на початку 20 століття ( 16, 17 поправки до Конституції).

Конгрес Сполучених Штатів. У другій половині XIX століття конгрес був впливовим органом. Більше того, можна навіть вести мову про пріоритет конгресу над президентом. Сенат, наприклад, тримав у своїх руках контроль над такими дуже суттєвими галузями державного життя, як зовнішні відносини і призначення на федеральні посади. Думка верхньої палати конгресу була дуже авторитетною, президенти повинні були рахуватися з нею при прийнятті своїх рішень. Деякі юристи називають період 80—90-х років XIX століття епохою «правління конгресу в Сполучених Штатах».
За всю історію існування США було запропоновано близько 10 тис. поправок до конституції, але прийнято тільки 28, з них діючими є лише 25.

Першою поправкою в новітньому періоді була 16-та поправка прийнята в 1913 році. Вона розширила права конгресу у галузі оподаткування, ввівши федеральне оподаткування прибутків.

17-та поправка 1913 року ввела обрання сенаторів населенням штатів (а не законодавчими зборами, як це було раніше). Поправка 17-та до Конституції ,прийнята в 1913 році, установила ,що сенатори оби-раються безпосередньо населенням штату прямими виборами. Віковий ценз для сена-торів – 30 років. Через два роки 1/3 сенаторів переобирається. Головою сенату був ві-це-президент. Законопроект, прийнятий однією палатою, потребував схвалення дру-гою. Таким чином, з самого початку сенат, як палата консервативна за своїм складом ,мав стати гальмом щодо палати представників. До компетенції конгресу належали справи податкові, митні, монетарні, внутрішньої і зовнішньої торгівлі, федерального судочинства, справи війни і миру, армії і флоту і т.ін. Конституція спеціально підкреслювала, що законодавчі повноваження конгресу можуть бути розширені в майбут-ньому, і надавала йому можливість «видавати всі закони, які будуть необхідні і до-речні для здійснення зазначених вище повноважень і всіх інших повноважень, які ця конституція надає урядові Сполучених Штатів» (ст. І, 8).

115. Обєднання Німеччини Бісмарівським шляхом

Німеччина розпалася ще після Тридцатирічної войни 1618-48 років.
У 18 столітті піднеслися Австрія та Прусія, що взяли участь у війні проти Великої французської революції й були розгромлені Наполеоном Бонапартом.
Після падіння Наполеонівської імперії, вісім німецьких князівств об’єдналися у так званий Німецький союз.
Найсильнішими у цьому союзі знов таки стали Австрія та Прусія – ось саме вони й розпочали війну за лідерство.
І 3 липня 1866 році відбувся вирішальний бій, що завершився катастрофічною поразкою австрійців.
Після завершення цієї війни Німецький союз був поділений – Австрія назавжди вийшла зі складу цього об’єднання.
Інші ж двадцять дві німецькі держави підписали з Прусією угоду про створення так званого Північнонімецького союзу, прем’єр-міністром якого став Отто фон Бісмарк (1818-1898).
Але Бісмарк хотів до цієї новоствореної країни приєднати ще й південні німецькі держави.
Проти цього виступав вже нами згадуваний французський король Наполеон ІІІ, який й оголосив у 1870 році війну новоствореній державі.
Втім, дуже скоро стотисячна французська армія була вщент розбита, а сам імператор виявився у полоні.
Тим часом, й у Парижі виникло повстання, і Наполеона ІІІ було скинуто.
Франко-Пруська війна ж завершилася 10 травня 1871 року.
І у тому ж році відбулося остаточне об’єднання Німеччини – була створена Друга Німецька імперія.
Імператором цієї країни став король Прусії Вільгельмм ІІ, а її канцлером – Отто фон Бісмарк.
Так народилася країна, що зіграла у наступному столітті найтрагічнішу роль.

116. Німецький союз 1815 р

9 червня 1815р. був підписаний Генеральний заключний акт Віденського конгресу. З масиву німецькомовних держав та частини володінь Австрійської імперії Віденський конгрес створив Німецький союз. До нього увійшли 34 монархії та 4 вільних міста. Прусські та австрійські володіння включалися до Німецького союзу не повністю. З прусських - поза Союзом залишалася Східна Пруссія та Познань, з австрійських - Галичина, Угорщина та більша частина південнослов'янських областей імперії. Австрійський канцлер Меттерніх добився гегемонії Австрії в Німецькому союзі і розглядав його як знаряддя австрійської політики. Тим самим Австрія перетворювалася на жандарма Європи. Керівний орган Німецького союзу турбувався про збереження європейського статус-кво: державних кордонів, монархічних режимів, політичної ізоляції Росії та збереження політичної роздробленості німецьких земель. Після вражаючих перемог над Наполеоном Росія, намагалася претендувати на роль провідної європейської сили. Це не відповідало інтересам жодної з європейських. Спроби Росії опертися на союз з Пруссією викликали зрозуміле занепокоєння у Відні, Лондоні та Парижі. В результаті цього Пруссії, як менш сильному учаснику намічуваної коаліції, дозволили дещо зміцнити свої позиції, але ціною розриву з Росією. Остання підтримувала прагнення Пруссії захопити усю Саксонію, але в свою чергу претендувала на герцогство Варшавське з Познанню та Гданськом включно. Союзний сейм - рада уповноважених окремих німецьких монархів - перебував у Франкфурті-на-Майні. В Союзі не існувало ні спільного судового органу, ні об'єднаного дипломатичного представництва, ні загальної армії. Рішення сейму ставали обов'язковими лише за умови їх визнання усіма суверенними государями-членами Союзу. Тим самим Німецький союз був слабкою конфедерацією, позбавленою реальної сили і значення. 

116.  Конституція Пруссії 1850 р.

31 січня 1850 р. Пруссія знову, одержала нову конституцію, за якою двопалатний парламент отримав право вотування законів, затвердження бюджету та податків. Члени нижньої палати обиралися на основі «трикласного закону»1849 р. Верхня палата була задумана як наполовину виборна, але уже з 1852 р. , за наполяганням канцлера Бісмарка, стала по життєвою і спадковою. Вона формувалася з принців крові, князів і призначуваних королем перів. За Конституцією 1850р. король зберігав право абсолютного вето з метою не допустити «довільної зміни існуючого становища». Йому ж належало право законодавчої ініціативи. Король був главою виконавчої влади. Міністри були непідзвітними ландтагу, не несли колективної відповідальності не йшли у відставку внаслідок вотуму недовіри. По суті, ландтаг залишався дорадчим органом при королі. З деякими поправками ця конституція діяла у Пруссії до 1919 р. До середини ХІХ ст. авторитет Австрії серед німецьких держав став помітно падати. Революція 1848р в Угорщині, як і в інших німецьких державах, зазнала поразки. Однак австрійський уряд був змушений скасувати деякі феодальні порядки. Наявність численних пережитків феодалізму, слабкість буржуазії були причиною сповільнених темпів економічного розвитку Австрії та збереження абсолютної монархії навіть після революції 1848р. 

117. Розробка і прийняття Німецького цивільного уложення 1900р. 

Німецьке цивільне уложення -- одна з найважливіших кодифікацій XIX століття. Воно має кілька серйозних особливостей. Видане в Німеччині, становить кодифікацію періоду переходу до імперіалізму, час видання Цивільного уложення належить до періоду загострення соціальних конфліктів, протистояння буржуазії і робітничого класу. Німецьке цивільне уложення було побудоване за пандектною системою: загальна частина, право зобов'язань, речове право, сімейне право і спадкове право. У ньому дістає повне визнання юридична особа, якої не знав Французький цивільний кодекс. Шістдесят дев'ять параграфів Уложення докладно регламентували права і обов'язки різних видів юридичної особи. В Уложенні визначалися устрій товариства, роль його статуту, функції правління. Німецьке цивільне уложення визнавало загальну цивільну правоздатність всіх громадян. Загальна правоздатність осіб розпочиналась з моменту їх народження, а цивільна дієздатність з 21 р. 2 книга, присвячена праву зобов'язань, найбільше містить каучукових норм, які надавали дуже великі можливості для судового розсуду. Головним видом виникнення зобов'язань був договір. Традиційно вважались недійсними договори, які здійснені по відношенню до неможливих речей і ті що протирічать законам. В конкретні правила про договори були введені нові положення, які посилили захищеність однієї із сторін. При укладенні певних договорів передбачалась можливість при поважних причинах або обумовлених в законі випадках відмовиться від виконання зобов'язань без ніяких наслідків. 3 книга Уложення дає дещо інше, ніж у Кодексі Наполеона, визначення права власності. Згідно з Уложенням власник земельної ділянки «не може заборонити проникання до нього з іншої ділянки газу, шуму, якщо таке діяння не заважає йому або заважає незначною мірою користуватися своєю ділянкою». Не можна було протестувати проти польотів над земельною ділянкою, проти того, що хтось копає під нею, коли це не заважає нормальному ходові польових робіт Багато уваги приділяло Уложення сервітутам. У 4 книзі закріплювався принцип верховенства чоловіка в родині Уложення закріплювало громадянську форму одруження. Чоловік міг одружитися по досягненні 21 року, а жінка - 16 років. Розлучення допускалось тільки в судовому порядку і при наявності узаконених причин. 5 книга трактувала норми спадкового права. Спадкування за законом відбувалось за ступенем спорідненості. При відкритій спадщині дозволялось відшукувати навіть далеких родичів.

118. акт про парламент 1911 р. в Англії

На початку 20 ст. основна боротьба між лібералами і консерваторами розгорнулася навколо питання про тарифи. Консерватори, тісно пов`язані з важкою індустрією, вимагали встановлення протекціоністського мита з метою захисту від конкуренції з боку Німеччини. Інші підрозділи промисловості що працювали на експорт були заінтересовані в збереженні вільної торгівлі. Ця галузь була провідною в Англії. Конфлікт між консерваторами і лібералами торкнувся також і питання про пенсії. Особливо гострі розбіжності мали місце в 1910р. після того як палата громад прийняла новий бюджет. Верхня палата відкинула його. Акт про парламент 1911р. встановлював, що якщо фінансовий білль, не буде протягом місяця прийнятий останньою без поправок, він стає законом після затвердження короною. На спікера палати громад покладався обов'язок засвідчувати, що зазначений законопроект є фінансовим. Права палати лордів були урізані й у питаннях прийняття не фінансових публічних біллів. Якщо протягом трьох послідовних сесій парламенту прийнятий палатою громад законопроект буде заперечуватися палатою перів, він все одно має бути занесений до книги статутів Великобританії. Але для цього необхідно, щоб між другим читанням білля під час першої сесії і третім його читанням на третій сесії пройшло 2 роки.

119. Сутність і особливості революції Мейдзі 1867 – 1868рр

У 18ст. територія Японії складалася з трьох великих островів та дрібних островів. Населення Японії на той час становило близько 29млн чоловік. Управління країною перебувало в руках феодального дому Токугава. Японія була важливою базою для американських суден. В 1858р. американський уповноважений Харріс домігся підписання нерівноправного для Японії торгового договору. Японія до 19 ст. була феодальною країною. З початку 15ст. розвиток ремесел і торгівлі, міст приводить до створення місцевих ринків, до остаточного закріплення економічної та політичної самостійності можновладних князів. Перший сьогунат, що призвів до фактичного усунення від управління японського імператора, який зберіг лише релігійно - ритуальні функції, був утворений у Японії. Певної централізації державної влади за допомогою військової сили домоглися лише сьогуни з династії Токугава. Спробую подолати кризу були обмежувальні реформи «темпо»(1841-1843рр. ). Були ліквідовані деякі соціальні монополії, полегшено розв мануфактур. У наростанні соціально-політичної кризи в Японії середини 19ст. особливу роль відіграв зовнішній фактор:відносини з європ державами і США й урядова політика шодо цих зв`язків. Розкол феодальних угрупувань відбувався на тлі значного зростання селянських заворушень. Сьогун, спираючись на власну армію розпочав ще одну громадянську війну (1868-1869рр. ). Вона закінчилася перемогою імператорських сил і повною ліквідацією інституту сьогунату. У результаті перевороту Мейдзі в Японії із запізненням встановилася абсолютна монархія. Це зробило еру Мейдзі періодом швидкої політичної модернізації державного устрою. 

120. Конституція Японії 1889р.

У 1880р. відбулося кілька з`їздів представників великих громадських рухів за народні права. З`їзди приймали петиції про Конституцію. Це стало приводом до видання особливого закону. Представники руху Коккей домей на 2 з`їзді цієї організації прийняли рішення силою домогтися прийняття Конституції. У відповідь був виданий імператорський Указ(1881р. ) з обіцянкою протягом 10 р дарувати країні писану Конституцію. Розробка Конституції тривала у вузькому урядовому колі близько 8 р. Після розгляду імператором Конституція(76статей) була проголошена Законом від 11 лютого 1889р. Передбачалося, що вона набере чинності з листопада 1890р. Конституція 1889р. була октроїруваною. З прийняттям Конституції Японія перетворилася справді на конст монархію. Однак імператорська і урядова гілки влади посідали в ній переважне порівняно з представництвом народу місце. Імператор був наділений повнотою державної влади, яку в справах законод обмежувало народне представництво, а в управлінні-- самостійний статус уряду. За імператором зберігалися значні законод повноваження. Тільки за імператорським поданням могла переглядатися Конституція. Імператор скликав і розпускав парламент. Зовнішньополітична сфера також повністю залишилася в руках монархії. Окрема глава Конституції присвячувалася правам і обов`язкам підданих. Піддані зобов`язувалися сплачувати податки і служити в армії. Паррламент- Дайета -був двопалатним. Верхня- палата перів- формується за імператорським рішенням. До неї входили: члени імперат дому, титулована знать а також особи, призначені монархом. Нижня палата- палата представників- обиралася населенням. Відповідно до закону виборче право мали чоловіки старше 25 р, які сплачували податок з майна. Робота палати представників була поставленна під контроль уряду. Президент і віце-президент палати призначалися імператором із представлених кандидатів. Палата поділялася на 4 секції зі своїми головами. Конституція закріпила основи судової організації:законність, незмінюваність і публічність судочинства. Конституція проголошувалася верховним законом: усі закони і порядки в державі мали відповідати їй. 

121. Встановлення режиму фашистської диктатури у Німеччині. 

Фашизм у Німеччині з`явився відразу ж після закінчення Першої світової війни як один з різновидів реакційних мілітаристичних націоналістичних течій. У 1920р Гітлер виступив із програмою з «25пунктів», що стала згодом програмою Націонал-соціалістської німецької робітничої партії. У 1921р. складаються організаційні основи фашистської партії. Головною метою створення партії стає поширення фашистської ідеології, підготовка спеціального терористичного апарату. У 1923р. слідом за загальним страйком пролетаріату фашисти роблять пряму спробу захопити державну владу. З 1925р. починається «битва за рейхстаг». У 1932р. за кількістю мандатів фашистська партія одержує більше місць, ніж будь-яка інша партія , представлена в рейхстазі. 30 січня 1933р. Гітлер за розпорядженням Гінденбурга займає посаду рейхсканцлера Німеччини. Він приходить до влади як глава коаліційного уряду. За Гітлера голосували різні соціальні прошарки і групи населення. Націоналістичні гасла фашистів приваблювали німців більше ніж заклики до «розуму і терпимості» соціал-демократів або до «пролетарської солідарності» і побудови « радянської Німеччини» комуністів. Гітлер прийшов до влади, спираючись на пряму підтримку офіційних і неофіційних правлячих кіл і реакційних соціально-політичних сил. Відчуваючи страх перед лівим рухом, що все більше набирав сили, перед революцією і комунізмом, вони хотіли встановити авторитарний режим зо допомогою «кишенькового» канцлера. Прихід до влади фашистів не був звичайною зміною кабінету. Він ознаменував початок планомірного руйнування всіх інститутів буржуазно-демократичної парламентської держави. Спочатку, коли відкритий опір фашизму не був остаточно придушений. Гітлер вдався до «надзвичайних заходів». Він формально ніколи не відмовлявся від Веймарської конституції. Для виправдання надзвичайних заходів Гітлеру 1933р. потрібен був провокаційний підпал рейхстагу, в якому була звинувачена Комуністична партія Німеччини. Уряду надавалося право брати на себе повноваження будь-якої землі, видавати укази, пов`язані з порушенням таємниці листування, телефонних розмов, недоторканності власності, прав профспілок.

122. Встановлення фашистської диктатури в Італії

Наслідки Першої світової війни нанесли великих втрат Італії. Економічне становище країни було критичним:не вистачало продовольчих товарів, предметів першої необхідності. Надії італійців на те, що мир принесе полегшення, не виправдались. Італія стала "переможеною серед переможців". Важке фінансово-економічне становище країни позбавляло уряд можливості здійснити заходи щодо покращення життя населення. Довіра до нього і до конституційного ладу впала. Післявоєнний спад виробництва, демобілізація армії призвели до розгортання масового робітничого руху, в якому домінували радикальні течії. Страйки робітників супроводжувались захопленням заводів і створенням фабрично-заводських рад. Виклик праву власності налаштував проти робітничого руху дрібних господарів й селянство, які до того ж не довіряли існуючій владі. Настрої цих прошарків населення відбились у фашистському русі, що виник у 1919 р. Він поєднував у собі ідеї реваншизму, антикомунізму. У 1919-1920 pp. фашисти не становили серйозної небезпеки. На виборах 1919 р. вони не отримали жодного мандату. Зростанню їх впливу сприяли реваншистські настрої. Так, восени 1919 р. загін фашистів на чолі з поетом Габріеле Д'Аннунціо захопив порт Фіуме. Це сприяло створенню над фашистами ореолу патріотів. Весною 1921 р. загони фашистів під гаслами відновлення порядку і збереження "великої нації" почали погроми робітничих організацій. Італія стала ареною масового насильства, а уряд не зміг вивести країну з цього стану і відновити законність. У листопаді 1921 р. фашисти об'єднались і утворили Національну фашистську партію, на чолі якої став Б. Муссоліні. Тоді ж у робітничому русі стався розкол. У таких умовах Муссоліні, підтримуваний великими промисловцями, заручившись "нейтралітетом"Ватикану , співчуттям короля Віктора-Еммануїла III, висунув вимогу передати фашистам владу. Прихильників збереження старих порядків, які не гарантували порядку й законності, виявилось дуже мало, і король доручив Муссоліні сформувати уряд. 30 жовтня 1922 р. Муссоліні на чолі загонів чорносорочечників вступив у Рим і очолив уряд. Так в Італії був відкритий шлях до ліквідації ліберальної демократії і встановлення фашистської диктатури. 

123. Франція за часів ІІ світової війни.Режим Віші

З усіх західних держав антигітлерівської коаліції Франції в роки війни довелося пережити найбільші потрясіння. У країні нараховувалось понад 600 тис. безробітних. Процвітала спекуляція. Значно послабшали позиції Франції в колоніях. Після визволення у Франції склалася нова політична ситуація. Колишні політичні сили, які уособлювали Третю республіку, були скомпрометовані внаслідок їхньої капітуляції перед нацистами. На політичну арену вийшли нові суспільно-політичні об'єднання. Впливовою силою став Союз деголлівців. Ще восени 1944 р. Франція вступила в новий період своєї історії. Він триватиме до кінця 1946р, до прийняття нової конституції, й називатиметься Тимчасовим режимом. 9 вересня 1944р. генерал Шарль де Голль сформував новий коаліційний Тимчасовий уряд. Вся повнота влади була фактично зосереджена в руках голови Тимчасового уряду генерала Ш. де Голля. Однією з першочергових проблем повоєнної Франції було питання про новий конституційний устрій Франції. Його мали вирішити Установчі збори, вибори до яких було призначено на 21 жовтня 1945 р. За новою конституцією парламент поділявся на дві палати-Національні збори і Раду республіки. В руках першої палати була, власно кажучи, зосереджена вся влада. Вона приймала закони і контролювала діяльність уряду. Президентові республіки, якого обрали на сім років, надавалися другорядні функції. 24 грудня 1946 р. нова конституція набрала сили. Нова конституція Франції, прийнята 28 вересня 1958 р. , значно звузила повноваж парламенту і значно розширила права президента. У міжнародних відносинах Франція проголосила курс на прискорення політичного об'єднання Європи, поліпшувалися відносини із США, тривало співробітництво з СРСР. Режим Віши - офіційна назва Французька держава - колабораціоністський режим в Південній Франції часів окупації Північної Франції нацистською Німеччиною після поразки на початку Другої світової війни і падіння Парижа в 1940. Офіційно дотримувався політики нейтралітету. Назва-від курортного міста Віші, де в липні 1940 р зібралося Націон збори, ухвалив передати диктаторську владу маршалу Анрі Пилип Петен;це ознаменувало кінець 3 респуб. Уряд Петена і надалі перебувало у Віші, у той час як північна частина Франції з Парижем була окупована німецькими військами у листопаді 1942 гітлерівці.

124. Право США після Першої світової війни ( 3 цикл поправок до Конституції:18, 19, 20, 21).

Після першої світової війни сталися зміни у сфері зобов'язального права. Великого поширення набуло «формулярне» право. Формуляр, або «договір приєднання», містить загальні умови поставки, розроблені великими фірмами. За формою це різновид типового договору. Корпорації примушували покупців товару в розстрочку, клієнтів страхової компанії і власників. дрібних фірм приймати запропоновані умови. Типові договори не були джерелом права, але доповнювали існуючі норми. Формуляри обмежували свободу договорів, що давало змогу представникам великого бізнесу нав'язувати свою волю слабкішим контрагентам. Конституція США в новітній період залишалася майже незмінною. За всю історію існування США було запропоновано близько 10 тис. поправок до конституції, але прийнято тільки 28, з них діючими є лише 25. 1 поправкою в новітньому періоді була 16 поправка вона розширила права конгресу у галузі оподаткування, ввівши федеральне оподаткування прибутків. 17 поправка ввела обрання сенаторів населенням штатів. 18 поправка заборонила в-цтво, продаж алкогольних напоїв для їх споживання. 19 поправка надала виборчі права жінкам, однак конкретні норми застосування цього права, як і раніше визначали штати. 20 поправка встановила, що термін повноважень президента і віце-президента закінчується опівдні 20 січня, а терміни повноважень сенаторів і представників - опівдні 3 січня, останнього року їх повноваження, також передбачає процедуру переходу повноважень президента у випадку його смерті або в інших випадках, до віце-президента. 21 поропака відмінила 18 поравку і встановила, що довіз і перевезення алкогольних напоїв до будь-якого штату для здавання і споживання здійснюється тільки у відповідності з чинним законодавством. 22 поправка заборонила обрання на посаду президента однієї особи більше двох разів. 23 поправка зрівняла округ Колумбія у правах зі штатами у призначенні виборщиків президента і віце-президента. Отже, Конституція США залишається в загальному, майже незмінною, проте трансформація соціально - економічних і політичних відносин закріплювалася законами, що приймалися конгресом США. 

125. Закон Тафта - Хартлі 1947 р

Закон Вагнера створив певний дисбаланс політичних сил. Боротьба Закону 1935р. почалася після його прийняття. До 1937р. боротьба велася за визнання закону неконституційним, потім за перегляд відбувся, був прийнятий закон Тафта-Хатлі, чинний і до тепер. Закон давав відсіч деяким напрямкам «нечесної трудової практики» профспілок: забороняв деякі види страйків, у тому числі вторинні бойкоти, страйки солідарності, пікетування підприємств для того, щоб домогтися від підприємця укладення договору з профспілкою, страйки державних службовців, страйки, що створюють загрозу національній безпеці та інші. Закон докладно регулював порядок укладення колективних договорів, розглядав яким умовам повинна відповідати профспілка, вимагав від керівників профспілок підписки про непричетність до діяльності Комуністичної партії. Профспілкам було відмовлено в праві робити внески до виборчих фондів осіб, які домагаються на федеральні посади. Заборонивши договір «закритого цеху». Новостворений орган - Федеральна служба посередництва і примирення - повинен був вирішувати спори між підприємцями і робітниками шляхом колективних переговорів їх представників. Президент міг зробити страйк на 80 днів. Антипрофспілкова обмежувальна спрямованість Закону Тафта - Хартлі була підкріплена Законом Лендрама Гріффіна 1959р. який поставив профспілки під ще більший контроль державних органів. Положення Закону Тафта Хартлі неодноразово підкріплювалися згодом рішеннями Верховного суду США. Закон Тафта Хартлі дав можливість більш жорстко упорядкувати відносини між працею і капіталом, зробив очевидний внесок у досягнення згоди між ними і тим самим сприяв зміцненню політичної стабільності.

126. Закон Маккарена-Вуда в США

«Закон 1950 року про внутрішню безпеку» (Internal Security Act of 1950) — акт, прийнятий конгресом США на пропозицію сенатора П. Маккарена і члена палати представників Дж. Вуда. Проголосив компартію США організацією, що «спрямовується і керується іноземним урядом або іноземною організацією, які управляють світовим комуністичним рухом». На підставі цього звинувачення у законі було сформульовано вимогу реєстрації компартії та кожного її члена у м-ві юстиції США. Під час реєстрації, а також пізніше компартія була зобов'язана щороку інформувати м-во про імена та адреси її посад, осіб (із зазначенням посади, функцій та обов'язків кожного), звітувати про всі грош. доходи і видатки тощо. За кожне порушення будь-якої вимоги передбачався штраф у розмірі 10 тис. доларів або позбавлення волі строком до 5 років, або штраф та одночасне позбавлення волі. Під порушенням розумілося навіть прострочення на 1 день реєстрації та невнесення до списку прізвища будь-якої окр. особи. Після реєстрації вважалося незаконним для будь-якого члена компартії перебувати на держ. службі, займати виб. посаду в д-ві або адм. пост у профспілках, працювати на оборонному підприємстві, подавати заяви з проханням видати закорд. паспорт тощо. Міністр юстиції США отримав право на період надзв. стану відправляти безстроково до концтабору будь-яку особу, стосовно котрої «є підстави вважати, що вона здійснюватиме акти саботажу та шпигунства». 

127. «Новий курс» президента США Рузвельта 

У XX ст. у діяльності американської держави з'явилися нові напрямки. Одним з них стало регулювання економіки і соціальних відносин. Між тим соціально-політична обстановка загострювалася: слідували один за іншим голодні походи, демонстрації, інші форми протесту. У таких умовах на чергових президентських виборах 1932 р. переміг Франклін Делано Рузвельт - кандидат від демократичної партії. Новий президент виступив з розгорнутою програмою по виходу з кризи, що отримала популярність як «Новий курс для забутої людини». Протягом перших ста днів після вступу на посаду президент представив конгресу на затвердження безліч законопроектів. Першими заходами адміністрації були тимчасове закриття банків для упорядкування їхньої діяльності та відновлення довіри до банківської системи, а також організація громадських робіт для безробітних. Щоб стабілізувати грошову систему, був заборонений вивіз золота за кордон, проведена девальвація долара, укрупнена банківська система, в результаті найбільші банки отримали з скарбниці значні кредити та субсидії. Відповідно до закону про відновлення національної економіки від 16 липня 1933 р. вся промисловість була розділена на 17 груп. Для сільського господарства засновувалася Адміністрація регулювання сільського господарства, яка на підставі закону про поліпшення стану в сільському господарстві від 12 травня 1933 наділялася правом регулювання цін на продукцію сільського господарства. З метою зменшення безробіття, зниження її негативних наслідків приймаються екстраординарні заходи. Керівництво здійсненням цих заходів покладається на Федеральну адміністрацію надзвичайної допомоги, замінену незабаром Адміністрацією розвитку громадських робіт. Проведення «Нового курсу» зажадало мобілізації значних грошових ресурсів, які опинилися у розпорядженні уряду Рузвельта. Відповідно до закону про відновлення промисловості підприємці кожній галузі господарства укладали між собою «кодекси чесної конкуренції». Подібна система охопила близько 95% підприємств США. У результаті «Новий курс», що був прямим масованим вторгненням держави в сферу соціально-економічних відносин і включав значні елементи регулювання, сприяв пом'якшенню проявів кризи.

128. Конституція Франції 1946 року 

1946 і початок 1947 були перехідним періодом у Франції -- періодом швидкого переходу від деголлевської позиції “між Сходом і Заходом” і “твердості у відношенні Німеччини” до повного відмовлення від цієї політики у відношенні Німеччини, до готовності прийняти допомогу за планом Маршалла і погодитися на зв'язані з нею політичні наслідки. Що стосується внутрішньої політики то тільки в 1946 р було проведено два референдуми, вибори в Установчі збори і Національні збори прийняття нової конституції. Нова конституційна комісія включала в рівному числі прихильників тих, хто голосував під час референдуму за і проти проекту конституції (21 і 21). У комісію входили 11 комуністів і депутатів, що примикали до них, 9 соціалістів, 1 “прихильник маніфесту”, 2 представника Демократ і соціалістичного союзу опору 2 радикал-соціаліста, 12 народних республіканців, 3 депутата Республік партії волі і 2 від незалежних і “селян”. У цей раз референдум дав позитивний результат: за конституцію проголосувало 9297 тис. проти 8165 тис. 27 жовтня конституція була промульгована головою Тимчасового уряду. 24 грудня вона набрала сили. Конституція 1946 р складається з 106 статей. По обсязі вона значно перевищує не тільки конституцію 1875 року, але також обидві конституційні хартії і конституції десятилітнього і довічного консульства, так само як і конституції Другої імперії (1852 і 1870 р). Але вона менш об'ємиста, чим конституція 1848 р і революційні конституції 1791, 1793 і 1795 років. До цих останнім вона наближається по чіткому і систематичному розташуванню матеріалу. Конституція розділяється на дванадцять глав, яким передує преамбула. Вже одне це перерахування глав показує, які широкі рамки конституції 1946 року. Норми, що містяться в ній, можуть бути зведені в три наступні категорії: Розпорядження, що встановлюють структуру і взаємини Республіки і Французького Союзу (абзаци 16, 17 і 18 преамбули і відділ VIII). Основні початки, що відносяться до проблем, включається часто в конституції франц й іноземними установчими збори, хоча ці проблеми не носять конституційного характеру у власному змісті цього слова, а саме: про публічні права і волі. 

129. П`ята республіка у Франції

П'ята республіка визначається прийнятою в 1958 новою конституцією Франції. Особливість даної Конституції полягає в тому, що, її положення адресуються на практику функціонування політичної системи. Ініціатором конституційної реформи був Шарль де Голль, який у грудні того ж року був обраний першим президентом П'ятої республіки. У 1965 р де Голль був обраний на другий термін, але у 1969 пішов у відставку. Президентом республіки був обраний його близький сподвижник Жорж Помпіду. Після смерті Помпіду на виборах переміг центрист Валері Жискар д'Естен, що пробув при владі один повний термін (до 1981), коли поступився соціалісту Франсуа Міттерана. Вибори 2002 р стали сенсацією:всі кандидати набрали менше 20% голосів а в другий тур разом з Шираком вийшов ультраправий націоналіст Жан-Марі Ле Пен, який набрав трохи менше 17% голосів. В другому турі Ширак здобув нищівну перемогу, набравши понад 80% голосів. Весь другий термін Ширака уряду формували праві, популярність яких знижувалася після низки соціально-економічних рішень.

Вибори 2007 р, що протікали при великому напруженні суспільної боротьби і високій явці виборців, принесли у другому турі перемогу лідеру правої партії «Союз за народний рух», міністру внутрішніх справ у 2002-2007 Ніколя Саркозі. Перше місце на державному Олімпі займає Президент Республіки, який своїм арбітражем забезпечує нормальне функціонування публічних влад. Отже , президентські прерогативи теж дуже широкі він призначає Уряд і, перш за все його розділ - Прем'єр-міністра Франції, підписує закони, прийняті Парламентом, розпускає Національні Збори, звертається до народу за допомогою винесення на референдум законопроектів, є Верховним Головнокомандувачем і тільки він має право помилування. Крім того, коли «незал Республіки, цілісність її терит або виконання її міжнар зобов'язань перебуває під серйозною і безпосередньою загрозою, а нормальне функціонування державних інститутів припинено» Президент Республ отримує необмежену владу з метою «забезпечити в найкоротші терміни конституційним державній владі кошти для виконання їх завдань».

Парламент, що складається з Національних Зборів та Сенату, «приймає закони», але тільки строго з питань, встановленими Конституцією, і має право, відповідно до статті 49 Констит, оголосити вотум недовіри Уряду.