Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
Зміст
Вступ .........................................................................................................3-5
Розділ І. Методологічні основи дослідження релігійно-політичного
Конфлікту……………………………………………………………………………..6-18
Розділ ІІ. Конфлікт у Північній Ірландії……………………………………………….19
2.1 Історія конфлікту………………………………………………………………………..19-27
2.2 Белфастська угода 1998 р. Врегулювання конфлікту………………..28-30
2.3 Характеристика та особливості північноірландського
конфлікту……………………………………………………………………………………..30-33
Розділ ІІІ. Міжнародне значення конфлікту в Північній Ірландії……….34
3.1 Терористичний фактор………………………………………………………………..34-35
3.2 Вплив міжнародних організацій на політику Великої Британії
в Північній Ірландії………………………………………………………………....... .36-54
3.3 Міжнародне значення ірландського досвіду
врегулювання конфлікту. Ірландська модель врегулювання
та можливості її застосування……………………………………………………..54-56
Висновок………………………………………………………………………………………………57-61
Список використаних джерел…………………………………………………………….62-66
Вcтуп
У сучасному світі існує безліч релігій і релігійних вірувань. Протягом усієї історії людства релігія залишалася найважливішою складовою життя суспільства. Пошуки духовних орієнтирів, точок опори у швидко мінливому світі призводять до того, що в даний час роль релігійного чинника зростає. Пов'язано це багато в чому з тим, що релігія - найважливіший соціальний інститут, який включає в себе систему соціальних норм, цінностей, ролей, звичаїв, вірувань, ритуалів, стандартів поведінки. Релігія в суспільному житті ніколи не виступала в так званому «чистому вигляді». Особливо це відноситься до сучасності. Релігія глибоко інтегрована в багато сфер суспільного життя - культуру, освіту, побут і в тому числі в політику.
Необхідність вивчення релігійного конфлікту продиктована складністю і багатогранністю цього феномена, наявністю великої кількості зовнішніх і внутрішніх факторів, що впливають на внутрішньо конфесійні і міжконфесійні відносини.
Конфлікт у Північній Ірландії відрізняється надзвичайною складністю і своєрідністю. Тут сплелися соціальні, національні та релігійні протиріччя, і якщо перші з них лежать в основі подій, то останні - в конкретних умовах Північної Ірландії - різко загострюють і драматизують конфлікт, надають йому специфічного забарвлення.
Таким чином, актуальність даної роботи продиктована широкою поширеністю релігійно-політичних конфліктів у світі, а також складністю їх врегулювання, тому що релігійні протиріччя - одні з найбільш стійких. У сучасному світі налічується кілька десятків конфліктів, що мають релігійне забарвлення. Найвагоміші з них: конфлікт на Близькому Сході (Арабо-ізраїльський конфлікт), релігійні війни в Африці, протистояння індуїзму і ісламізму в Індії та Пакистані, а також до них ми можемо віднести дії представників ісламського фундаменталізму по всьому світу.
Актуальність вивчення північноірландського конфлікту пояснюється його показовістю: він демонструє наявність серйозної конфліктності в досить благополучному регіоні Західної Європи і зайвий раз спростовує міф про "гармонію", яка панує в країнах західної демократії. Крім того, важливий і накопичений північноірландським суспільством досвід ведення переговорів, досягнення певного консенсусу розколотим електоратом на виборах та ін. У зв'язку із зазначеними обставинами, дослідження причин і методів врегулювання етнополітичного конфлікту в Північній Ірландії є актуальним і має певну практичну значимість.
Об'єктом даного дослідження є релігійно-політичний конфлікт. Предмет дослідження - закономірності та особливості впливу релігійного чинника на політичні конфлікти, що розглядаються на прикладі конфлікту в Північній Ірландії.
Метою даної роботи є вивчення релігійно-політичних конфліктів на прикладі Ольстерського конфлікту.
Для досягнення даної мети були визначені наступні завдання:
1). Вивчити вплив релігійного чинника на політичні конфлікти.
2). Розглянути витоки, основні події, особливості та сучасний стан конфлікту в північній Ірландії.
3). Виявити міжнародне значення Ольстерського конфлікту.
При написанні даної роботи були використані такі методи наукового пізнання як історичний метод, вивчення монографічних публікацій і статей, метод аналізу і синтезу та ін
Конфлікту в Північній Ірландії присвячені такі роботи, як "Ольстерська проблема в політиці Великої Британії"О.М. Теленко , «Ольстер: витоки трагедії» Е.Ю Полякової, «Ольстер - криза британської імперіалістичної політики» І.Д. Бірюкова, «Трагедія Ольстера» Н.П. Грібіна. Проте варто відзначити, що всі ці праці були написані в роки найбільш гострого протистояння в Ольстері (70-80-і рр..), Сучасний стан проблеми висвітлено в літературі вкрай слабо.
Глава 1 Релігійний фактор політичних конфліктів
Загальна фундаментальна риса визначення конфлікту - протиборство суб'єктів, обумовлене протилежними інтересами. Особливостями політичного конфлікту є суб'єкти і характер інтересів, ними переслідуваних. Політичний конфлікт - це протиборство суб'єктів з протилежними політичними інтересами, цінностями, поглядами і цілями, зумовленими становищем і роллю в системі відносин з владою. Особливість релігійно-політичного конфлікту, відповідно, полягає в тому, що в ньому особливу роль при формуванні інтересів і цілей суб'єктів грає релігія. Існує безліч визначень поняття релігія. У соціологічній науці можна виділити два основних підходи до визначення цього поняття: змістовний і функціональний. У змістовному підході увага приділяється сутності релігії. В цьому аспекті релігію слід розглядати, насамперед, як соціальний феномен, що сприяє зміцненню суспільства. Функціональний підхід пов'язаний з вивченням характерних рис релігійної поведінки. Згідно функціональної теорії, будь-які переконання і вірування, в яких вирішуються фундаментальні питання людського життя, можуть бути названі релігією. Таким чином, релігія - це феномен, який об'єднує культурну, соціальну й особистісну системи в єдину організовану структуру, що впливає на процеси зміни і розвитку суспільства.
«Релігійний фактор» - термін, що визначає вплив релігії, як соціального інституту на інші, нерелігійні сторони суспільного життя. Релігія, як соціальний інститут виконує в суспільстві ряд функцій. Найважливішими функціями релігії є, в тому числі, світоглядна, регулююча, інтегруюча і дезінтегруюча. Релігійний фактор може відігравати різну роль, залежно від конкретної історичної та соціально-політичної ситуації в суспільстві. У періоди соціальних криз релігійний фактор стає однією з найбільш впливових сил, що використовуються різними соціальними і політичними групами у власних інтересах.
Питання про співвідношення релігії і політики в суспільстві - непросте. У сучасному західному суспільстві держава і церква співіснують паралельно один одному. Релігія сприяє обгрунтуванню і підтримці суспільних цінностей, в тому числі і політичних, що впливає на ставлення суспільства до закону і влади. Церковні інститути можуть представляти інтереси окремих соціальних груп, сприяти посиленню їх впливу. Релігійні організації беруть участь в політичному процесі через активну ідеологічну діяльність. Такий взаємозв'язок релігії і політики обумовлена тим, що для більшості людей релігійна віра є частиною національної культури і невіддільна від способу життя і основ соціально-політичного устрою суспільства. В сучасному світі мова може йти про три основних форми взаємодії релігії і політики.
По-перше, про використання релігії в політичних цілях. Наприклад, у 1991 р. іракський лідер Саддам Хусейн мотивував напад на Кувейт тим, що королівська сім'я Кувейту поводиться не відповідно до норм ісламу. По-друге, про вплив релігії на політику в рамках встановлених законом або загальноприйнятих процедур. У Західній Європі церква прагне впливати на законодавство через загальноприйняті демократичні канали. У таких державах, як Іспанія, Португалія, Італія церква полемізує з державою з питань сім'ї та освіти. По-третє, сакралізації політичних інститутів. Як приклад можна привести Японію, де національна релігія - синтоїзм - є духовною основою японських політичних інститутів.
Ці особливості суспільного розвитку призводять до того, що релігійний фактор все частіше грає важливу роль як у внутрішніх, так і в міжнародних конфліктах.
Існує ряд факторів, які можуть привести до виникнення релігійних конфліктів:
Поліконфесійний характер держави. Найбільш яскравим прикладом дії цього фактора може служити ситуація в Лівані. Ліван - унікальна країна за конфесійним складом , в ньому проживають більше двадцяти релігійних груп, серед яких основну частину складають мусульмани (суніти, шиїти), близько 25% ліванських арабів - християни-мароніти. У 1943 р., коли Ліван став незалежною республікою, був укладений негласний Національний пакт, який передбачав систему розподілу вищих посад в залежності від приналежності до релігійної громади (президент республіки - християнин, прем'єр-міністр - мусульманин-суніт, а голова парламенту - мусульманин- шиїт). Подібна ситуація до сих пір викликає як внутрішню, так і зовнішню нестабільність в Лівані.
Особливості державного будівництва. Більшість країн Азії та Африки довгий час перебували в колоніальній або напівколоніальні залежності від європейців і знайшли суверенітет близько п'ятдесяти років тому. Найчастіше нові держави створювалися метрополіями без урахування історично сформованих спільнот (в тому числі і релігійних), а кордони проводилися в залежності від політичної та військової кон'юнктури. В результаті спільноти що , сповідували одну і ту ж релігію, виявлялися роз'єднаними. Така ситуація склалася, наприклад, в Ефіопії, до складу якої входили народності і території, що відрізняються в етнічному та релігійному відношенні і зберігали певну частку самостійності. Таким чином, такий стан речей викликає величезну кількість конфліктів на релігійному грунті і загострює конфлікти іншого характеру.
Дискримінація окремих релігійних груп населення, що виявляється в соціально-економічній нерівності, а також у переважанні в політичній еліті країни представників певної конфесії. Така ситуація склалася, наприклад, в Іраку, де історично панувала арабсько-сунітська меншина, в той час як більша частина арабського населення була представлена шиїтами, крім того, на півночі країни проживають курди.
Економічна, військова ідеологічна чи політична підтримка опозиційного релігійного руху ззовні. Особливу роль цей фактор може зіграти в тому випадку, якщо на території двох і більше держав проживають прихильники однієї релігії. Дія цього фактора стає очевидним при розгляді проблеми сепаратистського руху в індійських штатах Джамму і Кашмір.
Втручання одних держав у справи інших під приводом боротьби з порушеннями прав одновірців. Як приклад можна привести ірано-іракський конфлікт (1980-1988 рр). Причиною цього конфлікту стали суперництво за домінування в регіоні, а також економічні інтереси - боротьба за нафтові родовища в зоні Перської затоки. Однак в якості однієї з офіційних причин було названо протистояння сунітів і шиїтів. Іншим прикладом можуть слугувати події в Югославії: незважаючи на введення ембарго на поставку зброї, мусульмани Боснії і Герцеговини отримували військову допомогу від інших мусульманських держав, що ускладнювало вирішення даного конфлікту.
Причини релігійних конфліктів можна також представити як комплекс регіональних протиріч історичного, територіального, політичного, соціально-культурного та інші , що здатні , за певних умов, реалізуватися у формі конфесійного конфлікту з масовим застосуванням насильства.
Історичні протиріччя звичайно виступають у вигляді глибоко вкорінених в релігійній свідомості, упереджених за формою і агресивних за змістом уявлень про «історичних ворогів».
Територіальні суперечності зазвичай виступають у вигляді стійких претензій на так звані «споконвічні території», як проблема «розділених народів», які сповідують одну релігію, або питання про «територіальну реабілітацію» раніше депортованих релігійних груп.
Політичні суперечності зазвичай виступають як відсутність суверенної державності або політико-правова неповноцінність статусу національних автономій і етнічних меншин, що мають тільки їм властиву релігійну віру, в державах, заснованих на принципах етнічного націоналізму.
Економічні суперечності зазвичай виступають у формі боротьби релігійних груп за «природне право» на володіння ресурсами та власністю.
Соціально-культурні суперечності зазвичай виступають у вигляді суперечностей, пов'язаних з нерівномірним соціально-економічним розвитком територій, нерівним ступенем свободи доступу різних релігійних груп до ресурсів і ринків, з дискримінацією за расовою, етнічною чи релігійною ознаками, з культурно-цивілізаційними відмінностями і т.д .
На підставі причин, що лежать в основі конфлікту, виділяються такі типи конфліктів, що мають релігійну складову:
1.Конфлікти, в основі яких лежить вимога політичної автономії або навіть повного відокремлення великих етносів або релігійних громад. Автономістські або сепаратистські рухи виникають на базі народу або групи етносів, що мають спільну мову, походження, історію, культуру. Прикладом такого конфлікта може служити релігійно-общинна конфронтація в Бенгалії, результатом якої стало поділ цієї території в 1947 році.
2.Конфлікти, викликані релігійно забарвленими рухами дрібних етнічних груп. Останні є територіально відокремлені частини народності чи нації, зберігають деякі особливості культури, а головне, не поділяють релігійних вірувань більшості населення. Прикладом такого конфлікту може служити конфлікт ситхів-пенджабців , що борються за створення «Халістану» («землі чистих») з індійським урядом.
3.Конфлікти, викликані іредентистським устремліннями народу, що опинився розділеним в результаті міграційних процесів, зміни державних кордонів і т.д. Вони оформляються у політичні чи громадські рухи, що ставлять своєю метою воз'єднання народу, що проживає на території декількох держав.Конфліктною ситуацією такого типу є, наприклад, положення курдів Іраку, Ірану, Туреччини та Сирії.
4.Конфлікти, в основі яких лежать суперечності на релігійно-общинному ґрунті. Вони мають місце як в конфесійно однорідних, так і в поліконфесійних державах. В конфесійно однорідрих державах прихильники різних сект борются проти утиску їх прав з боку представників релігійної більшості. Наприклад, шиїти Іраку, Саудівської Аравії висувають вимоги культурної та політичної автономії аж до відділення. В поліконфесійній державі релігія сприяє згуртуванню конфесійної групи перед особою панівної громади. Такі, наприклад, конфлікти в Індії, Лівані.
5.Конфлікти, що виникають на основі абсолютизації, універсалізації якоїсь релігії. У чистому вигляді таких конфліктів не буває, вони завжди пов'язані з політичним чинником, з виступом політичних діячів, організацій і навіть груп держав з ідеєю солідарності на основі релігії без національних кордонів і етнічних відмінностей. Конфлікти подібного роду в країнах традиційного поширення ісламу часто провокувалися «Братами-мусульманами», а в 80-і рр.. різного роду «хомейністськими рухами». Іранські керівники, спираючись на схожі ідеї, ведуть боротьбу за гегемонію в регіоні і в мусульманському світі.
Таким чином, релігійний фактор у політичних конфліктах сучасності продовжує відігравати важливу роль. Найбільш конфліктні в цьому плані регіони - Близький Схід, Африка.
Глава 2 Конфлікт у Північній Ірландії
2.1 Історія конфлікту
Північна Ірландія - складова частина Сполученого Королівства Великобританії і Північної Ірландії, розташована на північному сході о. Ірландія. Іноді вживається назва Ольстер, оскільки Північна Ірландія займає більшу частину території цієї історичної провінції. Включає шість графств: Антрім, Арма, Даун, Фермана, Лондондеррі (Деррі) і Тірон, і 26 округів. [Додаток 1]
Конфлікт у Північній Ірландії - етнополітичний конфлікт, викликаний суперечкою між британською владою і місцевими праворадикальними католицькими і національними організаціями щодо статусу регіону.
Північноірландський конфлікт має тривалу історію. Його витоки лежать в XII ст., Коли самостійне ірландське королівство Ольстер було формально підпорядковане англійській короні, хоча фактично влада залишилася в руках вождів кланів. Безпосередньо колонізація Північної Ірландії почалася в 1609 році. У період Реформації на території Ольстера укорінився протестантизм, чому сприяли витіснення корінного католицького населення з боку переселенців з Шотландії та Англії, в решті ж частин Ірландії панівні позиції зберіг католицизм. З початку заселення Ольстера англійцями і шотландцями колонізаційний елемент виявився пов'язаним з протестантизмом, а католицизм перетворився на релігію пригноблених і переслідуваних. Таким чином, з самого початку колонізації національні, політичні та релігійні відмінності в Ольстері збіглися з соціальними. Ключові позиції в економіці і політичному житті зайняли англійські і шотландські дворяни - землевласники, а також купці.
Новим етапом закабалення Ірландії став період Англійської буржуазної ревюції, коли були закладені основи колоніального режиму, який існував кілька століть. Революція в Англії почалася відкриттям 3 листопада 1640 Довгого парламенту, а вже через рік (з осені 1641 р.) в Ірландії спалахнуло повстання проти англійського панування. Боротьба тривала десять років. Одним з центрів повстання став Ольстер, який майже повністю був зайнятий повстанцями. У 1650 році ірландці були розбиті армією Олівера Кромвеля. Парламент конфіскував майже всі володіння католиків (крім тих, що знаходилися в Коннахт) і почав нове заселення Ірландії, головним чином з числа відставних солдатів. Політика Кромвеля сприяла зміцненню в Ірландії протестантського панування. Подання про перевагу над католиками зміцнювалося за допомогою протестантської (як англіканської, так і пресвітеріанської) церкви, що санкціонувало колоніальний грабіж. Панівне становище протестантів закріплювалося серією так званих каральних законів проти католиків, фактично усували останніх від багатьох видів господарської діяльності та позбавляли їх політичних і цивільних прав. Гонінням піддавалася і католицька церква, оскільки державною релігією був оголошений протестантизм.
Спочатку англійський уряд замість процесу врегулювання конфлікту вважав за краще його усунення, що виразилося в придушенні повстань і протестних виступів ірландців, дискримінації корінного населення країни. У 1760 - початку 1770-х рр.. виникли таємні ірландські селянські організації («Білі хлопці»,«Дубові хлопці», пізніше Ріббоніти та ін.) Їм протистояв заснований в 1796 р. протестантський Оранжистський орден.
З 1 січня 1801 р., згідно з так званим «Актом про унію», була ліквідована автономія Ірландії, ірландський парламент скасований, а Ірландія стала частиною Сполученого королівства Великобританії і Ірландії. Унія принесла Ольстеру економічний підйом і закріпила панування протестантів, які консолідувалися у боротьбі з католиками.
У 1916 відбулося повстання в Дубліні, яке змінило всю ситуацію в країні. Повстанці проголосили Ірландську Республіку, але незабаром повстання було придушене. Страта лідерів повстання справила сильний вплив на ірландських католиків і піднесла республіканську ідею до рівня загальнонаціональної. Після цього стало набирати силу ірландський республіканський рух - Шин фейн, який пізніше організувався в політичну партію. Після закінчення Першої світової війни в Ірландії почалися збройні зіткнення між Шин фейн і британськими військами. З 1919 по 1921 рік ірландці ведуть війну за незалежність, яка закінчилася утворенням самостійної Ірландії, однак шість північних графств (Ольстер) залишилися в складі Британії. З подіями цієї війни пов'язано скоєння в 1919 році і першої терористичної акції Ірландської республіканської армії як воєнізованого крила Шин фейн. Під час війни за незалежність в 1920 британці намагалися вирішити ірландську проблему, розділивши Ірландію на Північну Ірландію в складі 6 графств, з переважанням протестантів-юніоністів, і Південну Ірландію в складі 26 графств, з переважанням католиків-націоналістів .Кожна з двох частин повинна була контролювати свої внутрішні справи в рамках Сполученого Королівства, крім того, обговорювався всеірландскій координуючий орган - Ірландська Рада. Північний Парламент був утворений в червні 1921 року, але Шин фейн відмовилася брати участь в Південному Парламенті, який збирався двічі, проте потім припинив існування. 6 грудня 1921 року був підписаний Англо-Ірландський договір, згідно з яким визнавався поділ Ірландії. Пропонувалося утворити Ірландську вільну державу, яка б мала статус, аналогічний статусу Канади як домініону у складі Британської імперії. Ірландська вільна держава, попередник сучасної Ірландської Республіки, була формально проголошено 6 грудня 1922.
Ірландська республіканська армія виявилася незадоволена розділом Ірландії, що вилилося в кампанію тероризму в шести графствах з метою перешкодити північноірландському уряду здійснювати свою владу на цій території. Заворушення здійснювалися під релігійними гаслами.
До кінця 1920-х років у Північній Ірландії був відновлений мир. Проте антагонізм між протестантами і католиками все ще існував. Аж до 1925 року католики відмовлялися від будь-якого співробітництва з юніоністським урядом, вважаючи, що він довго не протримається.
Коли в 1939 році почалася Друга світова війна, Північна Ірландія вступила у війну в якості частини Сполученого Королівства, у той час як Ейре (як стала називатися після 1937 Ірландська Вільна держава) заявила про свій нейтралітет.
Коли в 1949 році Ейре покинула Співдружність і проголосила себе Ірландською Республікою, британський парламент прийняв Акт про Ірландію, в якому підтверджувалося, що Північна Ірландія не перестане бути частиною Великобританії без ясно вираженої згоди північноірландського парламенту.
У 1963 році прем'єр-міністром Північної Ірландії став капітан Теренс О'Ніл. Він зробив ряд кроків у напрямку поліпшення відносин з Ірландською республікою і реформ в країни. Частина протестантів активно виступила проти запропонованих реформ. Їх ворожість посилилася з появою католицького руху за громадянські права - Асоціації цивільних прав, яка організувала демонстрації протесту. У свою чергу, ІРА час від часу здійснювала напади на Північну Ірландію. Найбільш значна кампанія проти північних графств була розгорнута в 1956 і 1961 рр.., Але вона отримала слабку підтримку серед цивільного населення.
До 60-х років XX ст. ситуація в регіоні стала практично тупіковою. Ольстер стояв на порозі соціальної катастрофи. Чергове силове втручання з боку Англії в 1969 р. ознаменувало собою новий виток у розвитку кризи в Північній Ірландії. У 1969 р. англійським урядом було прийнято рішення про використання військ проти демонстрантів - борців за громадянські права католиків. Кінець 60-х - початок 80-х рр.. вважаються десятиліттями, коли конфлікт в Ольстері перейшов в найбільш гостру свою фазу. У провінції відбувалися запеклі зіткнення, як між конфесійними угрупованнями, так і останніх з поліцією, в яких найчастіше гинули невинні люди. Терористична діяльність досягла небувалих розмахів.
При цьому релігійна складова простежувалася навіть в діяльності терористичних організацій. На прапорах деяких угруповань були присутні релігійні атрибути, а у вуличних зіткненнях звучали заклики релігійного характеру.
У червні 1970 року пішла нова хвиля заколотів після того, як за участь у заворушеннях була поміщена у в'язницю лідер союзу боротьби за цивільні права Бернадет Девлін. Коли хвилювання досягли критичної точки, уряд Північної Ірландії звернувся за допомогою до Великобританії, і британські війська відновили мир. Під тиском з Лондона уряд Північної Ірландії розпустив спецназ в квітні 1970 року і дозволив діяльність британського генерального інспектора в Королівській ольстерській поліції, яка потім була роззброєна. Ці заходи спровокували новий вибух насильства з боку протестантів.
Відновила партизанські дії ІРА, що розкололася на дві групи: "офіційних" активістів, що ставили за мету соціальну революцію, і "тимчасових" активістів, відданих ідеї возз'єднання Ірландії. Члени ІРА піддали бомбардуванню центральні райони Белфаста і Лондондеррі.
У січні 1972 року британські війська відкрили вогонь по мирних демонстрантах-католиках в Лондондеррі що, ігнорували заборону уряду на маніфестації. У березні 1972 року в розпал насильницького протистояння католицьких і протестантських екстремістів діяльність північноірландського парламенту була призупинена. Законодавчі права були передані британському парламенту, а виконавча влада - міністру у справах Північної Ірландії. Спроби утихомирити католицьке населення викликали обурення протестантської більшості, яка побоювалась , що насильство з боку ІРА матиме своїм результатом поступки католикам.
Протестанти сформували політичний рух "Авангард" для опору спробам змінити характер відносин між Північною Ірландією і Великобританією. Після відновлення терористичних дій ІРА британський уряд припинив свою миротворчу політику і відправив в Північну Ірландію додатковий контингент збройних сил.
У березні 1973 року був проведений референдум з питання про те, чи залишиться Північна Ірландія частиною Сполученого Королівства або увійде до складу Ірландської Республіки. Референдум бойкотували католики , які стверджували, що його результат відомий. У липні був введений в дію біль про конституцію Північної Ірландії. У білі підтверджувалося, що Північна Ірландія не буде відокремлена від Сполученого Королівства без згоди більшості населення.
Білем обмовлялося створення всеірландскої Ради, до якої входили б тільки представники Ірландської Республіки та Північної Ірландії. Колишній парламент скасовувався, і засновувалася Асамблея, що формувалася на основі пропорційного представництва. У листопаді був сформований коаліційний кабінет, в якому вперше владу отримали і протестанти, і католики.
Через рік діяльність Асамблеї була припинена. У травні 1975 року були проведені вибори в конвент, який повинен був дати пропозиції щодо нової політичній структурі. Протестанти завоювали більшість місць і зайняли панівне становище в конвенті і відкидали пропозиції католиків. Британський уряд розпустив конвент в березні 1976 року і оголосив про продовження на невизначено довгий термін режиму прямого правління.
Уряду Ірландії і Великобританії вирішили спробувати прийти до угоди в Північній Ірландії, минаючи думку місцевих протестантських і католицьких фракцій. У листопаді 1985 року вони прийшли до домовленості, що воз'єднання Ірландії повинне було відбутися тоді і тільки тоді, коли цього побажала б більшість населення Північної Ірландії, причому ірландський уряд представляв інтереси північноірландських католиків.
В 1993 році, після шестимісячних інтенсивних переговорів, британський і ірландський уряди виступили із спільною заявою про умови досягнення миру в Північній Ірландії. Виражалася надія, що заява переконає ІРА відмовитися від насильства і перейти до політичних методів ведення боротьби. На початку 1994 року лідер північноірландських католиків Джеррі Адамс відвідав США і дав зрозуміти, що ІРА готова відмовитися від насильницьких дій. У серпні 1994 року ІРА оголосила про одностороннє припинення вогню. Ольстерський Союз Оборони і Ольстерські добровольчі сили, що є підпільними протестантськими військовими організаціями , оголосили про припинення вогню в жовтні 1994 року.
Перша публічна зустріч представників Шин фейн і британського уряду відбулася в грудні 1994 року. У лютому 1995 року британський і ірландський прем'єр-міністри заявили про нові спільні пропозиції щодо політичного врегулювання в Північній Ірландії. Серед цих пропозицій були вибори нової північноірландської асамблеї, створення органу, що складається з членів такої асамблеї і представників ірландського парламенту. Хоча Шин фейн дала позитивну відповідь на ці спільні пропозиції, британський уряд наполягав на негайному і односторонньому роззброєнні ІРА.
Питання про роззброєння ІРА залишалося головною перешкодою на шляху політичного діалогу між ірландськими націоналістами і британським урядом. У березні і квітні 1995 року з Північної Ірландії були виведені перші контингенти британських військ. Подальші попередні переговори були проведені в травні і липні 1995 року і в січні 1996 року. ІРА, зі свого боку, відновила терористичні акції вибухом бомби в лондонських доках.
Незважаючи на це, британський і ірландський прем'єри зустрілися 23 лютого, щоб оголосити про початок багатосторонніх переговорів у червні 1996 року. Шин фейн довелося виключити з переговорного процесу через її зв'язки з ІРА, яка продовжувала свою кампанію насильства.
На момент загальних парламентських виборів 1997 р. конфлікт в Ольстері охопив уже всі сторони суспільного життя. Розв'язання кризи стало найгострішим питанням державного значення. Одним з гасел «неолейбористів» під час виборчої компанії був акцент на суто політичні методи в миротворчому процесі в Ольстері. Вибори принесли неолейбористам впевнену перемогу, на чолі уряду став Т.Блер.
Блер вважав, що ірландська політика повинна проводитися поза всяким ідеологічним та релігійним контекстом , що Лондону не можна займати ні ту, ні іншу сторону, а лише організовувати і контролювати мирний діалог між ними.
У липні 1997 року Адамс, президент «Шин фейн», зумів переконати лідерів ІРА припинити насильство, і в кінці серпня його партія була запрошена брати участь у багатосторонніх переговорах про мир. 10 квітня 1998 року сторони прийшли до компромісу, було укладено белфастську угоду, відому також під назвою «Угода Страсної п'ятниці».
2.2 Белфастська угода 1998 р. Врегулювання конфлікту.
«Угода Страсної п'ятниці» 10 квітня 1998 року передбачає:
• Обрання північноірландської Асамблеї, яка має законодавчі повноваження.
• Формування Виконавчого комітету в складі 12 міністрів обох головних конфесій для виконання функції уряду Північної Ірландії.
• Рада Міністрів, до якої входять представники як півночі, так і півдня Ірландії. І хоча б шість органів, які відповідатимуть за втілення угоди в життя і будуть діяти з транскордонним принципом або в масштабах всього острова
• Створення міжурядової Ради британських островів, що включає представників Великобританії, Ірландії, Ольстера, Шотландії та Уельсу.
• Внесення поправок до Конституції Республіки Ірландія щодо територіальних претензій на Північну Ірландію.
• Роззброєння воєнізованих угруповань Північної Ірландії протягом найближчих двох років після проведення референдуму, за яким повинне послідувати виконання обіцянки про звільнення північноірландських ув'язнених з в'язниць.
• Реформа ольстерської поліції
План реформи передбачав рівняння в кількості протестантів і католиків, які служать в поліції, створення комісії для контролю над дотриманням прав людини. Але, незважаючи на грунтовний і досить добре розроблений план, він був схвалений лише північноірландським парламентом, а основні політичні партії висловили деяке невдоволення, за різними пунктами.
Ця угода була винесена на референдум 22 травня 1998 року, за неї проголосували 94% населення в Ірландській Республіці і 71% в Північній Ірландії.
Белфастська угода стала продуктом збалансованого поєднання традиційного і модерністсткого підходів до врегулювання і передбача збереження Ольстера в складі Сполученого Королівства з паралельним зміцненням зв'язків з Ірландією. Документ підтверджував прихильність усіх сторін переговорного процесу і принципу роззброєння.
Після Угоди Страсної п'ятниці можна з певністю сказати, що уряд Великобританії взяв курс на врегулювання конфлікту на інституціональному рівні. У 1999 р. були прийняті ще 4 британо-ірландських документа про створення органів співробітництва у врегулюванні Ольстерської кризи.
У травні 2000 року в Північній Ірландії все-таки було припинено пряме правління з Лондона, офіційно поновилася робота органів самоврядування.
3 лютого 2004 року в Північній Ірландії почалися переговори з перегляду белфастської угоди. Питання про внесення змін до даної угоди виникло в листопаді 2003 року після проведених парламентських виборів в Ольстері. Перемогу на них здобула протестантська Демократична юніоністська партія на чолі з Я. Пейслі, яка виступає проти Белфастської угоди і будь-якого співробітництва з католиками. Домовленість про перегляд документа по Північній Ірландії була досягнута в січні 2004 р. на зустрічі прем'єр-міністрів Великобританії та Ірландії Т. Блера і Б. Ахерна. Проте сторонам не вдалося досягти компромісу.
Тим не менш, у 2005 році ІРА заявила про своє повне роззброєння. У регіоні запанував відносний мир.
2.3 Характеристика та особливості північноірландського конфлікту.
До конфлікту в Північній Ірландії привів цілий ряд факторів.
Територіальні суперечності полягають в прагненні ірландського населення Ольстера об'єднатися з іншою Ірландією, оскільки Північноірландська територія є її історичною частиною.
Політичні фактори являють собою прагнення ірландців до самовизначення, створення власних державних інститутів, бажання певних кіл ольстерської еліти, деяких членів ІРА та Шинн Фейн підвищити свій статус за допомогою створення власної державності та отримання доступу до владних ресурсів.
Соціально-економічні причини кореняться в домінуванні протестантів-вихідців з Британії в економіці Північної Ірландії і проявляються в дискримінації католиків при проведенні житлової політики, працевлаштуванні. Важливу роль в збереженні етнополітичного конфлікту відіграють і інтереси бойовиків ІРА в злочинному бізнесі, що приносить великі доходи. Триваюча ворожнеча на національному грунті виявляється вигідною злочинним організаціям, які підтримують даний збройний конфлікт.
Релігійні суперечності полягають у тривалому протистоянні протестантського меншинства католицькій більшості.
Психологічні фактори пов'язані з відмінностями в етнокультурних психотипах ірландців-католиків і протестантів, їх взаємним нерозумінням, прагненням обох громад до консолідації, часто ескалації насильства, заснованого на помсті. З ними тісно переплетені власне етнічні проблеми, які є базовою складовою конфлікту і являють собою прагнення піддавати дискримінації в мовний, соціальної, трудової, політичній сферах ірландців .
Як ми бачимо, північноірландський конфлікт має безліч причин, він з повним правом може вважатися етнополітичним за своїм характером і має релігійний компонент, оскільки в основі його лежать міжетнічні та релігійні протиріччя і проблема сепаратизму.
З отриманням здебільшого Ірландії незалежності стався вихід її населення з числа відкритих учасників конфлікту. Проте боротьба на що залишилася під британським контролем території продовжується і понині. Треба відзначити, що ситуація в Ольстері набагато складніша і проблематичніша, ніж в решті Ірландії в період англійського панування. Це пов'язано з багатьма факторами, виділимо деякі з них.
По-перше, на відміну від решти Ірландії, кількість протестантів в Ольстері перевищує кількість католиків, тому націоналістам не доводиться розраховувати на підтримку більшості населення.
По-друге, Північна Ірландія економічно більш розвинута, ніж Ірландська Республіка, і економічно тісно пов'язана з Англією.
По-третє, в північноірландському етнополітичному конфлікті бере участь безліч суб'єктів - як державних інститутів, так і легальних і нелегальних політичних рухів і партій, а також пов'язаних зі злочинним світом терористичних організацій, ведення переговорного процесу з якими вкрай ускладнено. Тому в даному конфлікті немає традиційного для етнічного конфлікту, пов'язаного з сепаратизмом, поділу суб'єктів: з одного боку, урядові інститути, армія, поліція, що виступають за збереження status quo, а з іншого - громадські організації, політичні партії, терористичні групи, які відстоюють інтереси сепаратистів . У Північній Ірландії і сепаратисти, і юніоністи володіють своїми партіями, організаціями і терористичними групами, а уряд вимушений стримувати як тих, так і інших від проявів відкритої агресії.
Внаслідок впливу зазначених факторів конфлікт приймає складну, заплутану форму. Необхідно зазначити, що особливу, чи не найважливішу роль в конфлікті взяла на себе Ірландська республіканська армія, яка висловлювала прагнення найбільш радикально налаштованих католиків-сепаратистів.
Політика врегулювання етнополітичного конфлікту в Північній Ірландії в цілому характерна для більшості унітарних держав світу - це поступовий перехід від стратегії придушення однієї зі сторін конфлікту (в даному випадку католицької) до стратегій досягнення компромісу між учасниками конфлікту, поступок ірландцям у сфері автономізації і самоврядування Ольстера.
Пряме силове придушення також виявилося безрезультатним в контексті переходу непримиренних учасників до терористичних форм боротьби за свої інтереси. Це, як видається, і змусило британський уряд скористатися стратегією компромісу і поступок у завершенні конфлікту. Завдяки цим обставинам політика врегулювання конфлікту в Північній Ірландії, управління ним в даний час демонструє досить високий рівень результативності за показниками інтенсивності конфлікту.
На сьогоднішній день конфлікт вважається врегульованим, однак, не можна сказати, що він повністю розв'язаний , так як Белфастська угода, як і попередні плани врегулювання, не містить чітких гарантій неприпустимості дискримінації по відношенню до католицької меншини, тобто суть конфлікту майже не зачіпається. Соціально-економічна суть конфлікту до цих пір відтіснена на другий план і завуальована чисто політичними і релігійними гаслами. Таким чином, робота над вирішенням цього конфлікту продовжується і до цього дня.
Глава 3 Міжнародне значення конфлікту в Північній Ірландії.
Конфлікт у Північній Ірландії отримав досить широкий резонанс у всьому світі. Одним з найважливіших для світової спільноти підсумків даного конфлікту стало те, що він продемонстрував наявність серйозної етнополітичної та релігійної конфронтації в благополучному регіоні Західної Європи і дозволив виявити проблеми розвитку демократичного суспільства в даному, як вважається, успішному в цьому плані регіоні. Незважаючи на те, що на сьогоднішній день конфлікт вважається розв'язаним, ситуація в Північній Ірландії все ще привертає увагу світової спільноти, особливо у зв'язку з подіями в Косово в 2008 р.
Конфлікт у Північній Ірландії відзначений значними людськими жертвами. З початку військового насильства убито 3800 чоловік. Особливо багато жертв в Північному Белфасті - Ордоіне. Цей католицький район оточений з усіх боків протестантськими кварталами. З нього й інших районів черпає свої сили Ірландська республіканська армія.
3.1 Терористичний фактор
Одним з основних факторів, що забезпечують міжнародне забарвлення конфлікту та його вплив на міжнародні відносини, є тероризм. Терористична діяльність, що має релігійне забарвлення, зіграла значну роль в даному конфлікті. Причому насильство застосовувалося з обох сторін. Однак, організацією, для якої тероризм використовувався як основний метод боротьби є ІРА. Ірландська республіканська армія була сформована в 1919 році як військове крило партії Шинн Фейн. У 1969 році відбувся розкол ІРА на «тимчасову» ірландську республіканську армію (ТІРА) і «офіційну» ірландську республіканську армію. Приводом для розколу стали розбіжності з приводу участі або неучасті в офіційних органах влади Північної Ірландії (парламентські вибори) і в методах відповіді на ескалацію насильства. Терористична діяльність ІРА обширна і мала широкий резонанс. Всього жертвами терористичних операцій ІРА стали близько 2000 чоловік. Однією з головних віх в історії ІРА вважається 21 липня 1972 року, коли в одному тільки Белфасті прогримів 21 вибух, в результаті чого загинули 9 людей і ще кілька сотень отримали поранення. У 1984 році ІРА організувала замах на прем'єр-міністра Великобританії Маргарет Тетчер. Вважається, що основним постачальником зброї та фінансування ІРА була Лівія. Також у фінансуванні і постачанні зброї ІРА звинувачувалися ірландська діаспора в США, Організація звільнення Палестини, партія Хезболла, Куба, Колумбія.
Чільним принципом концепції політичного суперництва, як її розуміє ІРА, є розширення конфлікту. З цією метою ІРА ставила за мету підштовхнути союзників Великобританії до тиску на Лондон, щоб англійці пішли з Ольстера. Точкою прикладання зусиль служать США, де є найбільша ірландська діаспора. Протягом багатьох десятиліть американці ірландського походження регулярно жертвують гроші ІРА, а пізніше - ТІРА. Таким чином, головним важелем впливу є численне ірландське населення в США.
3.2 Вплив міжнародних організацій на політику Великої Британії в Північній Ірландії
Організація Об'єднаних Націй прямої участі у врегулюванні конфлікту не брала, адже той факт, що Велика Британія є постійним членом Ради Безпеки ООН з правом вето, означав, що ця країна могла, при бажанні, ефективно блокувати рішення Ради щодо ірландського питання. Хоча Республіка Ірландія різко засуджувала британську політику в Північній Ірландії, вимагала введення миротворчих сил ООН у провінцію та намагалася включити у 1969 р. до порядку денного Ради Безпеки питання про погане ставлення до затриманих підозрілих осіб в Ольстері , її дії зазнали поразки через опір Великої Британії.
Особливо почастішали звернення громадян і офіційних осіб до ООН у напруженій ситуації, що виникла в Північній Ірландії 1972р. Після подій “кривавої неділі” міністр закордонних справ Ірландії Патрік Хіллері за рішенням уряду країни вирушив у Вашингтон, а потім в Оттаву і Париж із наміром заручитися підтримкою міжнародної спільноти в північноірландському питанні. На пресконференції, що відбулася у штаб-квартирі ООН, П. Хіллері в темних тонах охарактеризував ситуацію в Ольстері, підкресливши, що північноірландський конфлікт, переростаючи внутрішні кордони, починає представляти загрозу усьому світу. У відповідь на заклик П. Хіллері до ООН вимагати від британського уряду покласти край “безглуздій політиці ескалації агресії”, до важливого кроку вдався Генеральний секретар ООН К. Вальдхайм , який запропонував “добрі послуги” для пошуку врегулювання конфлікту в Північній Ірландії. За активне втручання міжнародних організацій в проблему виступила СДЛП. Її представник у британському парламенті Дж. Фітт закликав запросити в Північну Ірландію спостерігачів ООН. Проте Лондон відхилив такі ініціативи, посилаючись на те, що ця проблема “належить виключно до внутрішньої компетенції Сполученого Королівства”. Отже, навіть така універсальна організація, як ООН мала обмежені засоби впливу на розвиток ситуації в Північній Ірландії . Однак вже саме обговорення північноірландського питання в її рамках чинило певний моральний тиск на британський уряд.
На початку 70-х років у політичних колах Великої Британії та Ірландії почався пошук можливих шляхів розв’язання ольстерської проблеми. Припинення північноірландського конфлікту здавалося особливо важливим з урахуванням майбутнього вступу обох країн до ЄЕС. Ці питання розглядалися на конференції, організованій 7-8 травня 1971 р. Інститутом Співдружності при Лондонському університеті. Доповідачі висловлювали сподівання, що конфронтація, можливо, буде послаблена, “якщо дві релігійні Ірландії опиняться порядк у межах більшої і якісно нерелігійної спільноти”, тобто ЄЕС.
Для розуміння спрямованості масової політичної свідомості в Ірландії досить показовими є дані про ставлення північних ірландців до такого, здавалося б далекого від ольстерської проблеми питання , як вступ до Спільного ринку. Напередодні вступу більшість католиків висловились за членство в ЄЕС, більшість протестантів - проти цього. Така поведінка під час голосування визначила ту обставину, що як католики, так і протестанти вбачали у вступі до ЄЕС крок, за яким мало б настати зближення “обох Ірландій”, а потім - їх об’єднання. Крім цього, шість країн, що були на той час членами організації, були переважно “католицькими”. Серед трьох країн, що приєдналися до ЄЕС у 1973 р. (Ірландія, Сполучене Королівство і Данія), лише в Ірландії громадська думка беззаперечно схвалювала вступ до Співтовариства, ця підтримка грунтувалася на вірі, що країна отримає велику користь від спільної європейської політики у галузі сільського господарства та європейських регіональних фондів розвитку .
Європейський контекст зміцнив англо-ірландські контакти за допомогою частих зустрічей міністрів закордонних справ та інших посадових осіб. Участь двох країн у європейській інтеграції внесла нові нюанси в політичну самоідентифікацію північних ірландців. Як показало перше десятиліття перебування Північної Ірландії в ЄЕС, майже половина населення (51,1% католиків і 43,4% протестантів) вважала, що участь в інтеграційних процесах може забезпечити розв’язання економічних проблем провінції. Оптимістична оцінка впливу європейської інтеграції на просування північноірландського суспільства до згоди підкріплювалась тим, що ЄЕС користувався підтримкою у населення молодих вікових груп — серед протестантів найбільше схвалення членству в Співтоваристві висловила молодь до 25 років, понад 60%.
Здебільшого європейські структури впливали на врегулювання проблеми загалом і на політику британського уряду з цього питання зокрема, за допомогою економічних дотацій, які мали трансформувати відносини між Північною Ірландією та Республікою Ірландія. На острові Ірландія побутувала думка, що потенційні економічні зміни сприятимуть загальноірландському політичному розвитку. Завдяки поглибленню європейської інтеграції кордони стануть менш важливими, що не лише трансформує відносини між Північчю і Півднем, а й створить нові зв’язки між Великою Британією та Ірландією. У політичну дискусію щодо проблеми Ольстера Європейський парламент вступав неохоче, а крім цього, мав надто мало влади, щоб вплинути на нього. У березні 1983 р. завдяки лобіюванню Дж. Х’юма, який був членом Європейського парламенту, політичний комітет Європейського парламенту запропонував підготувати доповідь з питання Північної Ірландії. В лютому 1984 р. її підтримав Комітет з політичних питань і пізніше - Європейський парламент. Висловлюючи повагу до суверенітету Сполученого Королівства і не захищаючи якогось певного конституційного проекту, доповідь схвалювала загальноірландський вимір у соціальному та економічному розвитку, підтримувала створення англо-ірландської Міжурядової ради. Таким чином, під впливом європейських структур британський уряд був змушений рахуватися з ірландським аспектом ольстерської проблеми.
Наприкінці 80-х - на початку 90-х років ЄС вважав Північну Ірландію регіоном номер один, який потребує фінансової підтримки, незважаючи на те, що тоді вона стояла у списку найбідніших районів Європи під номером 45. Такий статус був пов’язаний не лише з економікою Північної Ірландії, а й зі складною політичною ситуацією в провінції. Регіон отримував певну фінансову підтримку структурних фондів ЄС, зокрема Європейського фонду регіонального розвитку, який підтримував інфраструктуру провінції, та Європейського соціального фонду, який спрямовував зусилля на подолання безробіття, фінансуючи урядові тренінгові та освітні програми. Крім того, ЄС підтримав програму INTERREG, яка тісніше зв’язувала Республіку Ірландія та Північну Ірландію, зосереджуючись на питаннях транскордонного співробітництва. Із 1989 по 1993 р. ЄС надав Північній Ірландії 600 млн ф. ст. зі структурних фондів через низку програм. Із цих грошей 106 млн. ф. ст. були витрачені на вдосконалення транспортної системи, 87 млн ф. ст.—“на посилення й Урізноманітнення регіональної індустріальної бази” і 70 млн ф. ст. на “розвиток туризму і сільськогосподарських секторів”. Однак 600 млн ф. ст., які Північна Ірландія отримала від ЄС за чотири роки, були невеликою сумою порівняно з 2,4 млрд ф. ст. дотацій, які Північна Ірландія отримувала щороку від британського уряду .
Слід наголосити на внеску Європейського Союзу в розвиток мирного процесу в Ольстері. На думку Дж. Х’юма, у новій Європі кордони щораз більше ставали недоречними, з появою Спільного ринку уся природа англо-ірландських відносин змушена була трансформуватися. У новій ситуації Ірландія більше не могла вважати Велику Британію ворогом. Мітчел Мак-Лафлін, провідна фігура Шинн фейн, зазначав, що одним із важливих чинників, який уможливив мирний процес, був “Єдиний європейський акт і вплив ЄС на острові Ірландія”. Інтеграційні зміни в Європі перетворили Ірландію з бідної сільськогосподарської країни на процвітаючу, менш економічно залежну від британського ринку країну, дуже привабливу для іноземного капіталу. Вони принесли з собою на перший погляд непомітну, однак реальну зміну в природі ірландського націоналізму та ірландської національної програми. Мрії Ірландії про об’єднання країни, протистояння Великій Британії та одночасний захист ірландського способу життя від впливу зовнішнього світу за нових економічних умов змушені були трансформуватися. Дві країни мусили тісно співпрацювати в Європі, що одночасно трансформувало їхній погляд на проблему Ольстера. Можна стверджувати, що європейський контекст помітно відкоригував позицію британського уряду з північноірландського питання, сприяв послідовному виходу Північної Ірландії з конфлікту. Восени 1994 р. Комісія ЄС створила спеціальну групу для розгляду варіантів, які б надали практичну допомогу Північній Ірландії та прикордонним графствам Республіки Ірландія в мирному процесі. Виходячи з підсумків роботи, спеціальна група висловила пропозицію створити Спеціальну програму підтримки миру і примирення в Північній Ірландії, мета якої описувалась так: “Стратегічна мета програми миру полягає у зміцненні прогресу в бік мирного і .стабільного суспільства і сприянні примиренню. Є п’ять пріоритетних сфер діяльності: безробіття, модернізація міст і сіл, транскордонний розвиток, соціальне забезпечення та індустріальний розвиток”. Спеціальна програма мала тривати п’ять років, її бюджет становив 300 млн євро для витрат упродовж перших трьох років, а фінансування в наступні два роки мало бути визначене після розгляду доповіді комісії , 80% виділених фондами коштів спрямовувалися на потреби Півночі, а 20% - на потреби Півдня, однак не менше ніж 15% усієї суми асигнувалися на транскордонні проекти.
Країни - члени ЄС активно підтримали Угоду великодньої п’ятниці 1998 р. З різних країн - членів Європейського Союзу надходили привітання й обіцянки подальшої підтримки провінції, якщо угоду буде втілено в життя. Згодом у договорі з адміністрацією Північної Ірландії Європейська комісія затвердила програму Допомоги в сумі 2,7 млрд євро для економічного і соціального Розвитку провінції в 2000-2006 рр. під назвою “Схема підтримки громад”. Оголошуючи це рішення, європейський представник, відповідальний за регіональну політику, Мішель Барнієр заявив, що завдяки новій програмі “Європейський Союз зможе підтримати всі групи населення Північної Ірландії з метою побудови цілісного суспільства і мирного процвітаючого майбутнього” Покращити розвиток Північної Ірландії зможуть також домовленості між урядом Північної Ірландії і Європейською комісією 10 січня 2008 р. На зустрічі глави Єврокомісії Мануеля Дурана Баррозу з Я. Пейслі і М. Мак-Гіннесом було сказано, що Європейський Союз планує виділити Белфасту близько мільярда євро в наступні п’ять років. Отже, ЄС допомагає британському уряду розв’язати економічні проблеми Північної Ірландії, стимулює конфліктуючі сторони до подальшого діалогу і миру.
Певну роль у врегулюванні проблеми відіграла Рада Європи, заснована 1949 р. з метою сприяти демократії, правам людини і європейській єдності. Членами цієї міжурядової організації є і Сполучене Королівство, і Республіка Ірландія, які зобов’язані виконувати положення Європейської конвенції з прав людини, на сторожі дотримання якої стоїть Європейський суд з прав людини. В 1978 р. суд визнав Сполучене Королівство винним у нелюдському поводженні з північноірландськими ув’яз¬неними. У1984 р. суд визнав, що британське законодавство, за яким дозволялося затримувати підозрюваних у тероризмі на сім днів без висунення звинувачень, суперечило конвенції. Британський уряд був змушений врахувати рішення суду в своїй подальшій політиці в Північній Ірландії.
Через загострення північноірландської проблеми створювалися різноманітні вузькоспеціалізовані комісії, комітети із міжнародних представників, які мали на меті дослідження і вироблення рекомендацій з певних проблем провінції. Найвідомішою серед них є Незалежна міжнародна комісія з роззброєння, яка мала оформлювати принципи, на основі яких розпочалися б мирні переговори в Північній Ірландії. Комісію очолив Дж. Мітчелл, до якого приєдналися канадський генерал Джон де Кастелан і колишній прем’єр-міністр Фінляндії Гаррі Голкері. У січні 1996 р. був запропонований варіант, за яким роззброєння терористів мало відбуватися паралельно з багатосторонніми мирними переговорами в Північній Ірландії, а не напередодні. Рішення органу дало змогу прискорити перебіг мирного процесу. Черговий раз у 2000 р. вихід з глухого кута, в який ситуація зайшла через небажання ІРА здавати зброю, намагалася знайти Незалежна міжнародна комісія із роззброєння у складі генерала Дж. де Кастелана як її керівника і двох інспекторів. У вересні 2005 р. робота комісії дала конкретні результати, зважаючи на те, що ЕРА виконала свою обіцянку повністю роззброїтись під її контролем. Надалі комісія проводила активні переговори з лоялістськими угрупованнями щодо припинення ними військової діяльності, про що зазначалося у її доповіді від 19 січня 2006 р. Робота органу відповідала цілям британського уряду в Ольстері і допомагала йому усунути наболіле питання роззброєння північноірландських воєнізованих угруповань.
Восени 1994 р. Комісія ЄС створила спеціальну групу для розгляду варіантів, які б надали практичну допомогу Північній Ірландії та прикордонним графствам Республіки Ірландія в мирному процесі. Виходячи з підсумків роботи, спеціальна група висловила пропозицію створити Спеціальну програму підтримки миру і примирення в Північній Ірландії, мета якої описувалась так: “Стратегічна мета програми миру полягає у зміцненні прогресу в бік мирного і .стабільного суспільства і сприянні примиренню. Є п’ять пріоритетних сфер діяльності: безробіття, модернізація міст і сіл, транскордонний розвиток, соціальне забезпечення та індустріальний розвиток”. Спеціальна програма мала тривати п’ять років, її бюджет становив 300 млн євро для витрат упродовж перших трьох років, а фінансування в наступні два роки мало бути визначене після розгляду доповіді комісії , 80% виділених фондами коштів спрямовувалися на потреби Півночі, а 20% - на потреби Півдня, однак не менше ніж 15% усієї суми асигнувалися на транскордонні проекти.
Країни - члени ЄС активно підтримали Угоду великодньої п’ятниці 1998 р. З різних країн - членів Європейського Союзу надходили привітання й обіцянки подальшої підтримки провінції, якщо угоду буде втілено в життя. Згодом у договорі з адміністрацією Північної Ірландії Європейська комісія затвердила програму Допомоги в сумі 2,7 млрд євро для економічного і соціального Розвитку провінції в 2000-2006 рр. під назвою “Схема підтримки громад”. Оголошуючи це рішення, європейський представник, відповідальний за регіональну політику, Мішель Барнієр заявив, що завдяки новій програмі “Європейський Союз зможе підтримати всі групи населення Північної Ірландії з метою побудови цілісного суспільства і мирного процвітаючого майбутнього”. Покращити розвиток Північної Ірландії зможуть також домовленості між урядом Північної Ірландії і Європейською комісією 10 січня 2008 р. На зустрічі глави Єврокомісії Мануеля Дурана Баррозу з Я. Пейслі і М. Мак-Гіннесом було сказано, що Європейський Союз планує виділити Белфасту близько мільярда євро в наступні п’ять років. Отже, ЄС допомагає британському уряду розв’язати економічні проблеми Північної Ірландії, стимулює конфліктуючі сторони до подальшого діалогу і миру.
Певну роль у врегулюванні проблеми відіграла Рада Європи, заснована 1949 р. з метою сприяти демократії, правам людини і європейській єдності. Членами цієї міжурядової організації є і Сполучене Королівство, і Республіка Ірландія, які зобов’язані виконувати положення Європейської конвенції з прав людини, на сторожі дотримання якої стоїть Європейський суд з прав людини. В 1978 р. суд визнав Сполучене Королівство винним у нелюдському поводженні з північноірландськими ув’яз¬неними. У1984 р. суд визнав, що британське законодавство, за яким дозволялося затримувати підозрюваних у тероризмі на сім днів без висунення звинувачень, суперечило конвенції. Британський уряд був змушений врахувати рішення суду в своїй подальшій політиці в Північній Ірландії.
Через загострення північноірландської проблеми створювалися різноманітні вузькоспеціалізовані комісії, комітети із міжнародних представників, які мали на меті дослідження і вироблення рекомендацій з певних проблем провінції. Найвідомішою серед них є Незалежна міжнародна комісія з роззброєння, яка мала оформлювати принципи, на основі яких розпочалися б мирні переговори в Північній Ірландії. Комісію очолив Дж. Мітчелл, до якого приєдналися канадський генерал Джон де Кастелан і колишній прем’єр-міністр Фінляндії Гаррі Голкері. У січні 1996 р. був запропонований варіант, за яким роззброєння терористів мало відбуватися паралельно з багатосторонніми мирними переговорами в Північній Ірландії, а не напередодні. Рішення органу дало змогу прискорити перебіг мирного процесу. Черговий раз у 2000 р. вихід з глухого кута, в який ситуація зайшла через небажання ІРА здавати зброю, намагалася знайти Незалежна міжнародна комісія із роззброєння у складі генерала Дж. де Кастелана як її керівника і двох інспекторів. У вересні 2005 р. робота комісії дала конкретні результати, зважаючи на те, що ЕРА виконала свою обіцянку повністю роззброїтись під її контролем. Надалі комісія проводила активні переговори з лоялістськими угрупованнями щодо припинення ними військової діяльності, про що зазначалося у її доповіді від 19 січня 2006 р. Робота органу відповідала цілям британського уряду в Ольстері і допомагала йому усунути наболіле питання роззброєння північноірландських воєнізованих угруповань.
Восени 1994 р. Комісія ЄС створила спеціальну групу для розгляду варіантів, які б надали практичну допомогу Північній Ірландії та прикордонним графствам Республіки Ірландія в мирному процесі. Виходячи з підсумків роботи, спеціальна група висловила пропозицію створити Спеціальну програму підтримки миру і примирення в Північній Ірландії, мета якої описувалась так: “Стратегічна мета програми миру полягає у зміцненні прогресу в бік мирного і .стабільного суспільства і сприянні примиренню. Є п’ять пріоритетних сфер діяльності: безробіття, модернізація міст і сіл, транскордонний розвиток, соціальне забезпечення та індустріальний розвиток”. Спеціальна програма мала тривати п’ять років, її бюджет становив 300 млн євро для витрат упродовж перших трьох років, а фінансування в наступні два роки мало бути визначене після розгляду доповіді комісії , 80% виділених фондами коштів спрямовувалися на потреби Півночі, а 20% - на потреби Півдня, однак не менше ніж 15% усієї суми асигнувалися на транскордонні проекти.
Країни - члени ЄС активно підтримали Угоду великодньої п’ятниці 1998 р. З різних країн - членів Європейського Союзу надходили привітання й обіцянки подальшої підтримки провінції, якщо угоду буде втілено в життя. Згодом у договорі з адміністрацією Північної Ірландії Європейська комісія затвердила програму Допомоги в сумі 2,7 млрд євро для економічного і соціального Розвитку провінції в 2000-2006 рр. під назвою “Схема підтримки громад”. Оголошуючи це рішення, європейський представник, відповідальний за регіональну політику, Мішель Барнієр заявив, що завдяки новій програмі “Європейський Союз зможе підтримати всі групи населення Північної Ірландії з метою побудови цілісного суспільства і мирного процвітаючого майбутнього”. Покращити розвиток Північної Ірландії зможуть також домовленості між урядом Північної Ірландії і Європейською комісією 10 січня 2008 р. На зустрічі глави Єврокомісії Мануеля Дурана Баррозу з Я. Пейслі і М. Мак-Гіннесом було сказано, що Європейський Союз планує виділити Белфасту близько мільярда євро в наступні п’ять років. Отже, ЄС допомагає британському уряду розв’язати економічні проблеми Північної Ірландії, стимулює конфліктуючі сторони до подальшого діалогу і миру.
Певну роль у врегулюванні проблеми відіграла Рада Європи, заснована 1949 р. з метою сприяти демократії, правам людини і європейській єдності. Членами цієї міжурядової організації є і Сполучене Королівство, і Республіка Ірландія, які зобов’язані виконувати положення Європейської конвенції з прав людини, на сторожі дотримання якої стоїть Європейський суд з прав людини. В 1978 р. суд визнав Сполучене Королівство винним у нелюдському поводженні з північноірландськими ув’яз¬неними. У1984 р. суд визнав, що британське законодавство, за яким дозволялося затримувати підозрюваних у тероризмі на сім днів без висунення звинувачень, суперечило конвенції. Британський уряд був змушений врахувати рішення суду в своїй подальшій політиці в Північній Ірландії.
Через загострення північноірландської проблеми створювалися різноманітні вузькоспеціалізовані комісії, комітети із міжнародних представників, які мали на меті дослідження і вироблення рекомендацій з певних проблем провінції. Найвідомішою серед них є Незалежна міжнародна комісія з роззброєння, яка мала оформлювати принципи, на основі яких розпочалися б мирні переговори в Північній Ірландії. Комісію очолив Дж. Мітчелл, до якого приєдналися канадський генерал Джон де Кастелан і колишній прем’єр-міністр Фінляндії Гаррі Голкері. У січні 1996 р. був запропонований варіант, за яким роззброєння терористів мало відбуватися паралельно з багатосторонніми мирними переговорами в Північній Ірландії, а не напередодні. Рішення органу дало змогу прискорити перебіг мирного процесу. Черговий раз у 2000 р. вихід з глухого кута, в який ситуація зайшла через небажання ІРА здавати зброю, намагалася знайти Незалежна міжнародна комісія із роззброєння у складі генерала Дж. де Кастелана як її керівника і двох інспекторів. У вересні 2005 р. робота комісії дала конкретні результати, зважаючи на те, що ЕРА виконала свою обіцянку повністю роззброїтись під її контролем. Надалі комісія проводила активні переговори з лоялістськими угрупованнями щодо припинення ними військової діяльності, про що зазначалося у її доповіді від 19 січня 2006 р. Робота органу відповідала цілям британського уряду в Ольстері і допомагала йому усунути наболіле питання роззброєння північноірландських воєнізованих угруповань.
Восени 1994 р. Комісія ЄС створила спеціальну групу для розгляду варіантів, які б надали практичну допомогу Північній Ірландії та прикордонним графствам Республіки Ірландія в мирному процесі. Виходячи з підсумків роботи, спеціальна група висловила пропозицію створити Спеціальну програму підтримки миру і примирення в Північній Ірландії, мета якої описувалась так: “Стратегічна мета програми миру полягає у зміцненні прогресу в бік мирного і .стабільного суспільства і сприянні примиренню. Є п’ять пріоритетних сфер діяльності: безробіття, модернізація міст і сіл, транскордонний розвиток, соціальне забезпечення та індустріальний розвиток”. Спеціальна програма мала тривати п’ять років, її бюджет становив 300 млн євро для витрат упродовж перших трьох років, а фінансування в наступні два роки мало бути визначене після розгляду доповіді комісії , 80% виділених фондами коштів спрямовувалися на потреби Півночі, а 20% - на потреби Півдня, однак не менше ніж 15% усієї суми асигнувалися на транскордонні проекти.
Країни - члени ЄС активно підтримали Угоду великодньої п’ятниці 1998 р. З різних країн - членів Європейського Союзу надходили привітання й обіцянки подальшої підтримки провінції, якщо угоду буде втілено в життя. Згодом у договорі з адміністрацією Північної Ірландії Європейська комісія затвердила програму Допомоги в сумі 2,7 млрд євро для економічного і соціального Розвитку провінції в 2000-2006 рр. під назвою “Схема підтримки громад”. Оголошуючи це рішення, європейський представник, відповідальний за регіональну політику, Мішель Барнієр заявив, що завдяки новій програмі “Європейський Союз зможе підтримати всі групи населення Північної Ірландії з метою побудови цілісного суспільства і мирного процвітаючого майбутнього”. Покращити розвиток Північної Ірландії зможуть також домовленості між урядом Північної Ірландії і Європейською комісією 10 січня 2008 р. На зустрічі глави Єврокомісії Мануеля Дурана Баррозу з Я. Пейслі і М. Мак-Гіннесом було сказано, що Європейський Союз планує виділити Белфасту близько мільярда євро в наступні п’ять років. Отже, ЄС допомагає британському уряду розв’язати економічні проблеми Північної Ірландії, стимулює конфліктуючі сторони до подальшого діалогу і миру.
Певну роль у врегулюванні проблеми відіграла Рада Європи, заснована 1949 р. з метою сприяти демократії, правам людини і європейській єдності. Членами цієї міжурядової організації є і Сполучене Королівство, і Республіка Ірландія, які зобов’язані виконувати положення Європейської конвенції з прав людини, на сторожі дотримання якої стоїть Європейський суд з прав людини. В 1978 р. суд визнав Сполучене Королівство винним у нелюдському поводженні з північноірландськими ув’яз¬неними. У1984 р. суд визнав, що британське законодавство, за яким дозволялося затримувати підозрюваних у тероризмі на сім днів без висунення звинувачень, суперечило конвенції. Британський уряд був змушений врахувати рішення суду в своїй подальшій політиці в Північній Ірландії.
Через загострення північноірландської проблеми створювалися різноманітні вузькоспеціалізовані комісії, комітети із міжнародних представників, які мали на меті дослідження і вироблення рекомендацій з певних проблем провінції. Найвідомішою серед них є Незалежна міжнародна комісія з роззброєння, яка мала оформлювати принципи, на основі яких розпочалися б мирні переговори в Північній Ірландії. Комісію очолив Дж. Мітчелл, до якого приєдналися канадський генерал Джон де Кастелан і колишній прем’єр-міністр Фінляндії Гаррі Голкері. У січні 1996 р. був запропонований варіант, за яким роззброєння терористів мало відбуватися паралельно з багатосторонніми мирними переговорами в Північній Ірландії, а не напередодні. Рішення органу дало змогу прискорити перебіг мирного процесу. Черговий раз у 2000 р. вихід з глухого кута, в який ситуація зайшла через небажання ІРА здавати зброю, намагалася знайти Незалежна міжнародна комісія із роззброєння у складі генерала Дж. де Кастелана як її керівника і двох інспекторів. У вересні 2005 р. робота комісії дала конкретні результати, зважаючи на те, що ЕРА виконала свою обіцянку повністю роззброїтись під її контролем. Надалі комісія проводила активні переговори з лоялістськими угрупованнями щодо припинення ними військової діяльності, про що зазначалося у її доповіді від 19 січня 2006 р. Робота органу відповідала цілям британського уряду в Ольстері і допомагала йому усунути наболіле питання роззброєння північноірландських воєнізованих угруповань.
Восени 1994 р. Комісія ЄС створила спеціальну групу для розгляду варіантів, які б надали практичну допомогу Північній Ірландії та прикордонним графствам Республіки Ірландія в мирному процесі. Виходячи з підсумків роботи, спеціальна група висловила пропозицію створити Спеціальну програму підтримки миру і примирення в Північній Ірландії, мета якої описувалась так: “Стратегічна мета програми миру полягає у зміцненні прогресу в бік мирного і .стабільного суспільства і сприянні примиренню. Є п’ять пріоритетних сфер діяльності: безробіття, модернізація міст і сіл, транскордонний розвиток, соціальне забезпечення та індустріальний розвиток”. Спеціальна програма мала тривати п’ять років, її бюджет становив 300 млн євро для витрат упродовж перших трьох років, а фінансування в наступні два роки мало бути визначене після розгляду доповіді комісії , 80% виділених фондами коштів спрямовувалися на потреби Півночі, а 20% - на потреби Півдня, однак не менше ніж 15% усієї суми асигнувалися на транскордонні проекти.
Країни - члени ЄС активно підтримали Угоду великодньої п’ятниці 1998 р. З різних країн - членів Європейського Союзу надходили привітання й обіцянки подальшої підтримки провінції, якщо угоду буде втілено в життя. Згодом у договорі з адміністрацією Північної Ірландії Європейська комісія затвердила програму Допомоги в сумі 2,7 млрд євро для економічного і соціального Розвитку провінції в 2000-2006 рр. під назвою “Схема підтримки громад”. Оголошуючи це рішення, європейський представник, відповідальний за регіональну політику, Мішель Барнієр заявив, що завдяки новій програмі “Європейський Союз зможе підтримати всі групи населення Північної Ірландії з метою побудови цілісного суспільства і мирного процвітаючого майбутнього”. Покращити розвиток Північної Ірландії зможуть також домовленості між урядом Північної Ірландії і Європейською комісією 10 січня 2008 р. На зустрічі глави Єврокомісії Мануеля Дурана Баррозу з Я. Пейслі і М. Мак-Гіннесом було сказано, що Європейський Союз планує виділити Белфасту близько мільярда євро в наступні п’ять років. Отже, ЄС допомагає британському уряду розв’язати економічні проблеми Північної Ірландії, стимулює конфліктуючі сторони до подальшого діалогу і миру.
Певну роль у врегулюванні проблеми відіграла Рада Європи, заснована 1949 р. з метою сприяти демократії, правам людини і європейській єдності. Членами цієї міжурядової організації є і Сполучене Королівство, і Республіка Ірландія, які зобов’язані виконувати положення Європейської конвенції з прав людини, на сторожі дотримання якої стоїть Європейський суд з прав людини. В 1978 р. суд визнав Сполучене Королівство винним у нелюдському поводженні з північноірландськими ув’яз¬неними. У1984 р. суд визнав, що британське законодавство, за яким дозволялося затримувати підозрюваних у тероризмі на сім днів без висунення звинувачень, суперечило конвенції. Британський уряд був змушений врахувати рішення суду в своїй подальшій політиці в Північній Ірландії.
Через загострення північноірландської проблеми створювалися різноманітні вузькоспеціалізовані комісії, комітети із міжнародних представників, які мали на меті дослідження і вироблення рекомендацій з певних проблем провінції. Найвідомішою серед них є Незалежна міжнародна комісія з роззброєння, яка мала оформлювати принципи, на основі яких розпочалися б мирні переговори в Північній Ірландії. Комісію очолив Дж. Мітчелл, до якого приєдналися канадський генерал Джон де Кастелан і колишній прем’єр-міністр Фінляндії Гаррі Голкері. У січні 1996 р. був запропонований варіант, за яким роззброєння терористів мало відбуватися паралельно з багатосторонніми мирними переговорами в Північній Ірландії, а не напередодні. Рішення органу дало змогу прискорити перебіг мирного процесу. Черговий раз у 2000 р. вихід з глухого кута, в який ситуація зайшла через небажання ІРА здавати зброю, намагалася знайти Незалежна міжнародна комісія із роззброєння у складі генерала Дж. де Кастелана як її керівника і двох інспекторів. У вересні 2005 р. робота комісії дала конкретні результати, зважаючи на те, що ЕРА виконала свою обіцянку повністю роззброїтись під її контролем. Надалі комісія проводила активні переговори з лоялістськими угрупованнями щодо припинення ними військової діяльності, про що зазначалося у її доповіді від 19 січня 2006 р. Робота органу відповідала цілям британського уряду в Ольстері і допомагала йому усунути наболіле питання роззброєння північноірландських воєнізованих угруповань.
Декілька неурядових організацій також відіграли певну роль у пом’якшенні напруження в Північній Ірландії. Особливо помітно на проблему вплинули громадські організації американців ір¬ландського походження. Деякі з цих організацій, зокрема Ірландсь¬ка північна допомога та Стародавній орден ірландців, підтримували ІРА і негативно сприймалися урядом Великої Британії, інші, такі як Друзі Ірландії та Ірландські національні збори, були доміркованими організаціями, зацікавленими у припиненні насилля.
Ці організації мали контакти передусім з католицькою громадою. Зв’язки протестантської громади з американськими неурядовими організаціями, створеними вихідцями з Шотландії та Англії, значно слабші. У Північній Ірландії активно діяла організація Міжнародна амністія, що виступала за дотримання прав людини в Ольстері Британський уряд прислухався до положень, викладених у її доповідях з цієї проблеми.
Отже, той факт, що загострення конфлікту в Північній Ірландії збіглося в часі із зростанням кількості універсальних і регіональних міжнародних організацій, безумовно вплинув на його врегулювання. Хоча у внутрішніх конфліктах останнє слово зазвичай належить національному уряду, міжнародні організації, зокрема ООН, ЄС, Рада Європи, намагалися зробити свій внесок у примирення протестантів і католиків Північної Ірландії та зближення позицій Великої Британії та Ірландії. ООН мала можливість чинити політичний і моральний тиск на учасників конфлікту, однак доволі стримано використовувала свої важелі впливу, а Рада Безпеки так і не прийняла рішення про введення в Ольстер миротворчих сил. Європейські організації були безпосередньо зацікавлені у збереженні і підтриманні миру в своєму регіоні. Тому ЄС сподівався, що його фінансова допомога не лише прискорить економічний розвиток Ольстера, а й сприятиме зближенню Півночі і Півдня Ірландії та формуванню поміркованого курсу британського уряду з цього питання. Посилення прозорості кордонів між європейськими державами, зокрема між Великою Британією та Ірландією після їхнього вступу до ЄЕС, активізувало співпрацю цих країн з північноірландської проблеми, зміцнило довіру між ними. Неурядові організації також в міру своїх можливостей сприяли стабілізації політичного клімату на північному сході ірландського острова та впливали на політику Великої Британії в Ольстері.
3.2 Міжнародне значення ірландського досвіду врегулювання конфлікту. Ірландська модель врегулювання та можливості її застосування.
Особливості методів і принципів врегулювання конфлікту, закладених в белфастського угоді, дозволяють говорити про особливість Ірландської моделі врегулювання конфлікту, яка має на увазі в першу чергу, досягнення компромісу шляхом переговорів і повне роззброєння воєнізованих угруповань, а також створення спеціальних інститутів, здатних представляти інтереси обох сторін. Також першорядним принципом цієї моделі є негайне припинення насильства і роззброєння. В інституціональному аспекті ця модель передбачає створення власного законодавчого та виконавчого органу в конфліктному регіоні, а також механізми його взаємодії як з іншими провінціями Британської держави (Міжурядова рада Британських островів), так і з Ірландською республікою (Рада Міністрів).
Сьогодні нерідко висловлюються пропозиції щодо використання Ірландської моделі врегулювання конфлікту для інших релігійно-політичних конфліктів сучасності, в першу чергу для близькосхідного конфлікту. Пояснюється це тим, що на сьогоднішній день Ірландська модель є найбільш успішною в цій галузі. Основні паралелі бачаться між залученням до виборчої політику ісламістського руху в особі палестинської партії «Хамас» і стратегією партії "Шин Фейн" в Ірландії в 1980 рр.. З одного боку, це порівняння здається доречним: на початку 1980-х війна Ірландської республіканської армії (ІРА) була в розпалі, але перспектива перемоги на виборах і отримання доступу до влади на регіональному та національному рівні переконали ІРА і "Шинн Фейн" відмовитися від збройної боротьби. Рух «Хамас» також використовує в якості основних своїх методів терористичні форми боротьби, проте має схожі передумови для переходу на політичні засоби досягнення своїх цілей. Однак при більш глибокому розгляді стає зрозуміло, що пропозиція щодо застосування Ірландської моделі для Арабо-ізраїльського конфлікту представляється малоперспективним. Очевидно, що Шинн Фейн має набагато більш світські і прагматичні цілі, у той час як Хамас складають послідовники жорсткого фундаменталізму. Близькосхідний конфлікт - складний конфлікт сучасності, так як на кону стоїть існування єврейської демократичної країни, що знаходиться в оточенні тоталітарних мусульманських країн. Це та серйозні територіальні проблеми роблять близькосхідний конфлікт істотно більш важким, ніж ірландський. Тому правомірність застосування ірландської моделі вирішення конфлікту виглядає вельми сумнівно.
У зв'язку з вищенаведеними фактами здається більш перспективним застосування Ірландської моделі для баскського конфлікту в Іспанії. У 2000 році в ході саміту Євросоюзу у Франції пролунали заклики зайняти активну позицію у врегулюванні баскського конфлікту за північноірландським зразком. Однак, слід підкреслити, що ситуація, що передувала початку переговорного процесу в Ольстері, і нинішня ситуація в Іспанії мають ряд принципових відмінностей. На відміну від Іспанії, де останнім часом можна говорити про певну радикалізацію помірних націоналістів, в Ольстері спостерігався зворотній процес - перехід екстремістів Ірландської республіканської армії (ІРА) від максималістських запитів (надання північноірландцям права на самовизначення, виведення британських військ, амністія бойовикам ІРА) до більш прагматичних позицій. Крім того, в основі виникнення руху католицької меншини Північної Ірландії за відділення від Великобританії лежала дискримінація католиків протестантською більшістю. Міжконфесійні мотиви відсутні в Країні Басків, де переважна більшість населення - католики.
Таким чином, ми можемо оцінити значення конфлікту в Північній Ірландії для світового співтовариства як високе, тому що він отримав широкий резонанс, особливо, за рахунок терористичних дій ІРА. Процес врегулювання даного конфлікту і його результати є унікальним прикладом пошуку компромісу, проте, застосування його на практиці має значні обмеження. Однак, певні риси даної моделі, в першу чергу принцип компромісу за умови роззброєння і припинення насильства, мають досить широке застосування.
Висновок
Роблячи висновки, слід зазначити, що релігія і на сьогоднішній день продовжує бути глибоко інтегрованою в усі сфери життя суспільства, в тому числі в політику.
Релігійно-політичні конфлікти є досить поширеними і вкрай важковирішуваними. Найчастіше релігійний фактор втягується в конфлікт як супутній і використовується конфліктуючими сторонами з метою досягнення власних, часто чисто прагматичних, цілей.
Причини релігійних конфліктів можна представити як комплекс регіональних протиріч історичного, територіального, політичного, соціально-культурного та іншого характеру. Серед основних чинників, що призводять до виникнення релігійно-політичного конфлікту можна назвати поліконфесійний характер держави, особливості державного будівництва, дискримінація окремих релігійних груп населення, економічна, військова ідеологічна чи політична підтримка опозиційного релігійного руху ззовні, втручання одних держав у справи інших під приводом боротьби з порушеннями прав одновірців.
Конфлікт у Північній Ірландії - етнополітичний конфлікт між британською владою і місцевими праворадикальними і національними організаціями щодо статусу регіону, ускладнений протиріччями між католицькою меншістю, що піддається дискримінації з боку протестантської більшості.
Історія конфлікту налічує близько восьми століть. ХХ століття відзначене регулярними проявами насильства з обох сторін. Найбільшою гостроти конфлікт досяг в кінці 60-х - початку 80-х рр.. ХХ століття. Початком кризи вважається 1969 р., коли англійським урядом було прийнято рішення про використання військ проти демонстрантів - борців за громадянські права католиків. Протягом наступних років відбувалися запеклі зіткнення, як між конфесійними угрупованнями, так і останніх з поліцією, терористична діяльність досягла небувалих розмахів.
З другої половини 80-х років конфліктуючі сторони взяли курс на врегулювання конфлікту, і результатом стало укладання 10 квітня 1998 року Белфастського угоди. В цілому дана угоде можна вважамиру в Ольстері, не кажучи вже про припинення міжобщинний протистояння, причини якого надто глибокі і складні. Проте угоду 10 квітня 1998 являє собою значний крок вперед, демонструє можливість взаємоприйнятних рішень і доводить, що тільки шлях компромісу і припинення насильства, можуть привести до позитивних результатів.
Релігія зіграла величезну роль у розвитку північноірландського конфлікту. Католицька віра стала етнічних ірландців для них символом самобутності та самоідентифікації. Протестанти в умовах ворожого їм оточення також гуртувалися і практикували жорстку політику утвердження та захисту своїх виключних прав. Церковна приналежність при цьому виявилася універсальним інструментом для разгранічіванія двох ворогуючих груп. Тому згладжування релігійних і культурних відмінностей між громадами не без підстав розглядалося британським політичним керівництвом, як важливий засіб подолання багатовікового конфлікту.
Конфлікт у Північній Ірландії придбав серйозне міжнародне значення. У першу чергу це стосується терористичної діяльності ІРА, яка мала підтримку ірландської громади США, а також багатьох сепаратистських і терористичних організації світу, таких як Організація визволення Палестини, Хезболла, колумбійська FARC та інші.
В процесі врегулювання конфлікту була сформована особлива Ірландська модель, яка, однак, навряд чи опиниться в повній мірі застосувати для найбільш гострих релігійних конфліктів сучасності, в першу чергу, для близькосхідного конфлікту. До такого висновку нас приводять особливості релігійних поглядів ісламського фундаменталізму. Північноірландський підхід до врегулювання конфлікту тажке має обмеження в застосуванні схожих, на перший погляд, ситуації в Країні Басків (Іспанія). Однак, відсутність релігійного фактора в даному конфлікті і сильніша радикалізація ЕТА на даний момент накладають обмеження на застосування Ірландської моделі в повній мірі.
Конфлікт у Північній Ірландії вважається врегульованим, конфліктні дії на сьогоднішній день фактично припинені. Однак конфліктний потенціал в регіоні все ще зберігається і робота над повним вирішенням конфлікту триває. Восени 1994 р. Комісія ЄС створила спеціальну групу для розгляду варіантів, які б надали практичну допомогу Північній Ірландії та прикордонним графствам Республіки Ірландія в мирному процесі. Виходячи з підсумків роботи, спеціальна група висловила пропозицію створити Спеціальну програму підтримки миру і примирення в Північній Ірландії, мета якої описувалась так: “Стратегічна мета програми миру полягає у зміцненні прогресу в бік мирного і .стабільного суспільства і сприянні примиренню. Є п’ять пріоритетних сфер діяльності: безробіття, модернізація міст і сіл, транскордонний розвиток, соціальне забезпечення та індустріальний розвиток”. Спеціальна програма мала тривати п’ять років, її бюджет становив 300 млн євро для витрат упродовж перших трьох років, а фінансування в наступні два роки мало бути визначене після розгляду доповіді комісії , 80% виділених фондами коштів спрямовувалися на потреби Півночі, а 20% - на потреби Півдня, однак не менше ніж 15% усієї суми асигнувалися на транскордонні проекти.
Країни - члени ЄС активно підтримали Угоду великодньої п’ятниці 1998 р. З різних країн - членів Європейського Союзу надходили привітання й обіцянки подальшої підтримки провінції, якщо угоду буде втілено в життя. Згодом у договорі з адміністрацією Північної Ірландії Європейська комісія затвердила програму Допомоги в сумі 2,7 млрд євро для економічного і соціального Розвитку провінції в 2000-2006 рр. під назвою “Схема підтримки громад”. Оголошуючи це рішення, європейський представник, відповідальний за регіональну політику, Мішель Барнієр заявив, що завдяки новій програмі “Європейський Союз зможе підтримати всі групи населення Північної Ірландії з метою побудови цілісного суспільства і мирного процвітаючого майбутнього”. Покращити розвиток Північної Ірландії зможуть також домовленості між урядом Північної Ірландії і Європейською комісією 10 січня 2008 р. На зустрічі глави Єврокомісії Мануеля Дурана Баррозу з Я. Пейслі і М. Мак-Гіннесом було сказано, що Європейський Союз планує виділити Белфасту близько мільярда євро в наступні п’ять років. Отже, ЄС допомагає британському уряду розв’язати економічні проблеми Північної Ірландії, стимулює конфліктуючі сторони до подальшого діалогу і миру.
Певну роль у врегулюванні проблеми відіграла Рада Європи, заснована 1949 р. з метою сприяти демократії, правам людини і європейській єдності. Членами цієї міжурядової організації є і Сполучене Королівство, і Республіка Ірландія, які зобов’язані виконувати положення Європейської конвенції з прав людини, на сторожі дотримання якої стоїть Європейський суд з прав людини. В 1978 р. суд визнав Сполучене Королівство винним у нелюдському поводженні з північноірландськими ув’яз¬неними. У 1984 р. суд визнав, що британське законодавство, за яким дозволялося затримувати підозрюваних у тероризмі на сім днів без висунення звинувачень, суперечило конвенції. Британський уряд був змушений врахувати рішення суду в своїй подальшій політиці в Північній Ірландії.
Через загострення північноірландської проблеми створювалися різноманітні вузькоспеціалізовані комісії, комітети із міжнародних представників, які мали на меті дослідження і вироблення рекомендацій з певних проблем провінції. Найвідомішою серед них є Незалежна міжнародна комісія з роззброєння, яка мала оформлювати принципи, на основі яких розпочалися б мирні переговори в Північній Ірландії. Комісію очолив Дж. Мітчелл, до якого приєдналися канадський генерал Джон де Кастелан і колишній прем’єр-міністр Фінляндії Гаррі Голкері. У січні 1996 р. був запропонований варіант, за яким роззброєння терористів мало відбуватися паралельно з багатосторонніми мирними переговорами в Північній Ірландії, а не напередодні. Рішення органу дало змогу прискорити перебіг мирного процесу. Черговий раз у 2000 р. вихід з глухого кута, в який ситуація зайшла через небажання ІРА здавати зброю, намагалася знайти Незалежна міжнародна комісія із роззброєння у складі генерала Дж. де Кастелана як її керівника і двох інспекторів. У вересні 2005 р. робота комісії дала конкретні результати, зважаючи на те, що ЕРА виконала свою обіцянку повністю роззброїтись під її контролем. Надалі комісія проводила активні переговори з лоялістськими угрупованнями щодо припинення ними військової діяльності, про що зазначалося у її доповіді від 19 січня 2006 р. Робота органу відповідала цілям британського уряду в Ольстері і допомагала йому усунути наболіле питання роззброєння північноірландських воєнізованих угруповань.
Список літератури