Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
Розділ 1
Мені завжди подобалося спостерігати за людьми. Виходиш надвечір на проспект Волі у Луцьку, за декілька годин до заходу сонця над драмтеатром, вибираєш вільну лавку, вмикаєш музику і абстрагуєшся…
Луцьк не вельми гамірний; кількість авто на вулицях та типовий міський шум тут більше нагадують саунд-трек до спокійно-ванільного голлівудського фільму, ніж дихання цивілізації ХХІ століття. Все в міру. Ночі тут ідеальні в плані тиші. Майже. Що не скажеш про людей. Що не скажеш про себе, власне.
З позицій вільної лавки на проспекті Волі та музики у вухах, десь ближче до центрального корпусу умовно «рідного» університету, люди видаються відверто смішними. Але цікавими.
Останні дні літа 2012-го: на вулицях збільшилась кількість юзерів «еппл»; жінки обирають довгі спідниці; хлопці короткі джинсові шорти; на обличчях більшості молоді модний для цієї епохи вираз екзистенційної задуми; хіпстерські зачіски та стиль одягу чималої частки моїх ровесників видають в них потенційних поетів та музикантів; старше покоління, натомість, з реальною задумою на обличчях, схвильовано міркує про створення максимально комфортних умов, за яких їхні малюки стануть тими поетами та музикантами.
Географічний детермінізм. В цих луцьких місцинах специфічна публіка. Тут чимало майже «золотої» молоді, хороших авто і струнких ніг біля пузатих коротунів. На 40-му таких леді і таких коротунів суттєво менше. Там люди простіші. На предмет власної життєвої профпридатності.
Спостерігаю один із таких винятків. Вона живе в моєму будинку, на поверх вище. Наповнює наш не найсвіжішого вигляду під’їзд вразливими для пересічної психіки ароматами. Вона – алкаш. З багаторічним стажем. Не виключено, що наркоман. Не виключено, що позбавлена батьківських прав. Не виключено, що за рік другий помре, захлинувшись блювотиною. В сні. В кращому випадку.
На фоні відвідувачів «фелічіти» та «честера», жінка справляє враження трушного повстанця. Борця з системою. Провісника епохи свободи та духовного розкріпачення суспільства. Справляє враження викопного релікту, хоча на ділі леді не більше 35-ти.
Бозна-скільки часу я вчуся не шкодувати таких людей. Але схоже, гени не переформатуєш. Мама в мене з дуже доброю душею, хоча і з різкими емоціями.
Сьогодні сусідка в ударі. Волосся в характерних для неї ковтунах, червона облізла сукня трохи вище колін, яскраво-дешева помада в тон, капронові колготки, туфлі із стесаними підборами, сумочка родом з 80-их. Очевидно, зібралася в гості. Поруч кавалер. Судячи по тому, як тримається – стосунки на етапі різносторонніх зваблювань типових для перших побачень. В руках у нього ряба сумка, в якій торохкотить склотара. Йдуть повільно, смакуючи останні світлі години дня. Чомусь згадую про Бегбедера. Про французьку ідилію.
Проходять майже поруч. Обличчя напружені і сумні; думками десь далеко, можливо в минулому, судячи по тому, як мружаться очі жінки. Легенький подув вітерця доносить запах алкоголю змішаного із чимось вкрай фаталістичним та розпусним. Він відстає, вона крокує впевненіше, відбиваючи свій чіткий, лідерський рух стуком підборів об бруківку.
Мачо з триденною щетиною та древніми як світ блакитними джинсами «левіс», щось каже їй в спину. Що, я не розчув. Закінчується пісня в навушниках і в цю ж секунду сусідка у червоній сукні, обертається і владно кидає супутнику:
- Не пизди!..
Луцьк багатоликий. Різношерстий. Емоційно не врівноважений. В ньому закладений глибинний історичний потенціал. Є відчуття, що колись ця ідеальна нічна тиша трісне і ЩОСЬ станеться. Нарешті. Що в момент Х Луцьк врятує Україну. Якщо не проспить.
Інша пара. Абсолютно незнайомі обличчя. Що закономірно. Одне з перших побачень; відчутно. Якщо не перше. Характерно, що тут, у зв’язку з ремонтом ЦУМу. Він немісцевий, швидше всього першокурсник. Помітно хвилюється. Букет з дорожчих. Хоче сподобатися. По ній видно, що наміри в хлопця завідомо провальні. Очі в нього бігають туди-сюди, а те як мнеться леді, свідчить про нездатність кавалера визначитися з тим, куди йти і що роботи. Ставлю хрест. На парі. Про потенційний секс годі говорити.
Все таки починають рухатися. Судячи по напрямку пересування, до парку. Стільки невдалих кроків за таку мізерну кількість хвилин я не спостерігав уже давно. Що цікаво, обидвоє відверто не приховують усвідомлення цього на своїх обличчях. Втім, подарований букет «пом’якшує» дівчинку і та починає мило усміхатися.
Ніщо таке не втішає жінок у кризових ситуаціях, як подарунки. Навіть найменші.
Єдине, що за збігом обставин у роботі мого «айпода» вдається почути з їх діалогу, звучить приблизно так:
- .. ти шо, я з цьою тупою клухою вже два місяці не бачився?!!
- Хвалю, Коля.
Луцьк древній, але часом нагадує цнотливу діву, якій за 40, а яка і досі не пробувала на смак чоловіка. Вона боязка, невпевнена, місцями консервативна і відчутно перелякана. Закрита у своєму власноруч створеному світі і тільки по-справжньому вагомі суспільні коливання вносять в її життя якісь зміни.
Моє перше побачення було реально провальним. На першому курсі. У вересні 2004-го. Я чекав її біля ЦУМу. То був один із перших і останніх випадків у моєму житті, коли я тратив гроші на квіти. Домовились на 6-ту. Луцьк на той час фактично незнайомий, чужий і на своїх хвилях. Навколо сновигає заклопотаний люд, поруч стоять такі ж як я.. з букетами і тривожними поглядами на годинник. Не знаю, як там закінчиться вечір у останньої побаченою мною пари, як він закінчився тоді, у вересні 2004-ого у тих, хто чекав на когось біля ЦУМу, але в мене він тоді закінчився ніяк.
О 18.10 запрошена мною на побачення дівчинка, попри спізнення на 10 хвилин, і досі була поза межами мого зору. Відтак, я ретирувався з поля бою. На майбутнє взяв собі за правило: ніколи більше нікого от так от не чекати. Мені було 16: це вік коли принципи важать дуже багато, а плювати можна на все і на всіх.
Коли о 18.30 від дівчинки, з якою я хотів провести вечір, прийшла смс «вибач, я трохи спізнююся», я був вже далеко. Шкода було лишень 12 гривень, витрачених на троянду, яка опинилася в смітнику (на той момент мені не доводилося зустрічати в кіно сцени, коли у схожих ситуаціях герої дарували квіти першим зустрічним, отримуючи у відповідь нереально потішні усмішки, - не факт, що я б спромігся на таке вар’ятство – це вам не Львів, дітлахи).
Вже пізніше, зустрічаючи цю дівчину в місті, я щиро дивувався: як я міг запросити на побачення кобіту з такою дупою? Провал. Підсвідомість працює. Нічого випадково не буває.
Найбільше, що я виніс з останніх років навчання в школі та перших двох в університеті, так це те, що за будь-яких, навіть найнесприятливіших умов, завжди потрібно лишатися собою. До кінця. З усіма своїми принципами, тарганами, рваними джинсами і футболками із Сідом Вішесом. Так загартовується твоя сталь.
А ось ще одні цікаві персонажі. Виходять з «тойоти кемрі». Він стрункий, засмаглий, підтягнутий, впевнений і очевидно стильний. Критичним поглядом оцінює дійсність навколо. Подружка має чорне фарбоване волосся, стрункі ноги, коротеньку сукню і невдоволене капризне обличчя. Конвеєрний підхід до життя.
Лишивши за спиною авто, виходять до проїжджої частини проспекту Волі. Рухаються в напрямку Київського. Він багато і агресивно жестикулює. Постійно озирається, чи випадком ніхто не звертає на нього увагу. Супутниця похнюплена і тільки час від часу кидає поодинокі фрази.
Мені сьогодні щастить. Ще одна пауза між треками з останнього альбому Smashing Pumpkins дозволяє мені почути його гнівне:
Ще один вибрик, і ти вертаєшся нахуй в свій грьобаний Любомль!..
Луцьк контрастний. Не менше ніж Львів. Тут свій цивілізаційний вододіл між Заходом та Сходом. Тут своя специфіка життєвого сходження та свої унікальні формули успіху. Головне, як казала одна моя давня подруга, мати завжди шляхи відступу. Вона в Києві, і має Луцьк; я в Луцьку, і маю Дубно. Кожен тут має мати свій Любомль. Луцьк такий.
Гарний вечір. Гарна музика. Часом для щастя більше і не потрібно. Коли знаєш, що з рідними все більш-менш в порядку, що завтра є чим поснідати, а наступного місяця зможеш вирватися на декілька днів у Карпати, все виглядає доволі світлим. Карма. Я переживаю свій виток і навряд зможу пережити чиїсь інші. Всі на своїх місцях, в радості і горі. ІньЯнь.
Люблю спостерігати за людьми. І коли бачу, що спостерігають за мною, можу навіть усміхнутися у відповідь. Не такий я вже і безнадійний, як видається часом опісля довгого часопроведення в неті. Ось та брюнетка в ромашковій блузі на сусідній лавці і синім метеликом у волоссі. Вона теж спостерігає. Часом кидаючи погляд і в мій бік. І хоча я роблю вигляд, що не помічаю цього, її увага тішить.
За декілька секунд я піднімуся і пройду повз. Усміхнуся їй і відверну погляд. Щоб не бачити. Я безбожно закоханий, вже стільки років, але це абсолютно інша історія. Це абсолютно інший я.
Розділ 2.
Ми сидимо на літній терасі «кораблика». Повільно сутеніє. Перші зірки несміливо маякують згори і мені видається, що у тому всьому є щось більше ніж просто світло. Щось більше ніж просто присутність. Наша. Тут.
І не факт, що це типова вереснева сентиментальність.
«Кораблик» для Луцька річ самобутня. Тут можна як усамітнитися після невдалого робочого дня, так і абсолютно неочікувано зустріти хороших знайомих, яких не бачив сто років. Часом видається, що в «кораблі» всі виключно свої. Нікого зайвого. Між столиками та стінами витає прогірклий дух прокуреної деревини, прокачаної кіловатами музики та десятками тисяч людських голосів. Тут в туалеті просять не робити мінети і попереджають про анти-спортивний дрес-код. Тут, Луцьк, власне. Одна з частинок його душі.
Жанна ледь помітно дрижить, характерно обіймає сама себе і в своїй сірій спортивній куртці скидається на ображеного гнома. Курить цигарку за цигаркою. Випробовує цим моє відверто хрінове терпіння та втомлений спокій останніх годин дня.
Їй ледь перевалило за 20-ть, але те як вона вправно користається своєю запальничкою, видає в ній людину, яка смакувала в житті не тільки суші, зроблені в нічим непримітному кіоску-сарайчику біля «Там-Таму». Щось гостріше теж було. І це щось строкато майоріло ледь не в кожному її погляді та русі. Тривога. Знаки SOS. Фонтан розпачу. В крові.
За одним із сусідніх столиків останню годину про щось жваво сперечається пара закоханих. Закоханість цю видають руки лисіючого чоловіка в окулярах, який час від часу ніжно і наче випадково торкається її зап’ясть. Вона юна, засмагла, із мокрими очима та привідкритим ротом. Закохана в його зрілість.
Впізнаю в чоловікові небезвідомого в нашому місті працівника триповерхового палацу міськвиконкому на Хмельницького. Одруженого і на загал щасливого. Кандидата в нардепи і просто порядного сім’янина, якщо вірити ЗМІ.
- …але так більше не може тривати. Мені двадцять п’ять і пора хоча б інколи, але згадувати про те, що я доросла. Що я більше не дівчинка, яку можна втішити нічним смс та звозити на вихідних до Львова. Що я більше не хочу ховатися і тим паче ховати… З мене вистачить.
- Дай мені ще трохи часу. Ти не уявляєш як це важко… ця відповідальність, діти, стіни. Засинати там, де найменше хочеться прокидатися. Чи ти думаєш я чогось не розумію? Думаєш, що я не відчуваю як тобі?..
- Я не знаю, що ти відчуваєш, але ми вже другу годину говоримо ні про що. В мене складається враження, що я тут чоловік, а ти безхребетне створіння не готове до чітких життєвих кроків. До відповідальності власне. Вибач… Мені холодно. І до завтра потрібно ще багато чого встигнути. Мабуть, я йтиму…
- Зачекай…
- Давай завтра. І подумай над моїми словами. Мені набридла роль героїні дешевого дамського романчику. Луцьк маленький і вчергове паритися тим, що в тебе за спиною в піцерії обговорюють те яка ти сука і як гарно розбиваєш сім’ї, я більше не можу. Па.
Вона цілує його в лоб і йде. Впевнено, не лишаючи жодних шансів. Для нього. В такі моменти всі посади, лисини, перспективи та річні премії втрачають будь-яке значення. Вочевидь. Чоловік дістає з кишені піджака пачку «marlboro», повільно витягує цигарку і тремтливими пальцями підкурює її від дешевої запальнички…
Перший тиждень вересня приніс із собою прохолоду та справжню осінь. Я став помітно тепліше одягатися. Вранці, в районі Київського майдану, вперше цьогоріч зафутболив пару каштанів. Симптоматично. Усміхнувся. Коли потрапив одним із каштанів у ногу якоїсь молодої мами. На відстані вона справляла враження щасливої і задоволеної панянки: легка хода, мінімум косметики, коротенька спідничка, високі підбори, спокійний вираз обличчя, мовляв, «все під контролем». Мрія п’ятикурсників, яким піднабридли наївні першокурсниці, обіди в гуртожитках та навчальні напряги.
Натомість, після випадково-влучного потрапляння каштаном в мамочку, зневажливий погляд у мій бік красномовно засвідчив, що комусь з нас двох суттєво не вистачає ранкової ніжності в міксі з вечірніми грубощами. А те, як вона різко смикнула за руку свого сина в наступну мить, безапеляційно говорило про її абсолютну невдоволеність життям: таким чином демонструвати свою владність властиве тільки хронічно-нереалізованим жертвам домашнього господарства. Прикро. І навіть не смішно.
Осінь в Луцьку, як не як, одна з кращих пір для того щоб стати кращим. Тим хто не встиг зробити цього в аналогічно прекрасну дюжину днів у травні. На проспекті Відродження, ближче до «Лучеська», наприклад, де каштани в цей період утворюють ледь не живий коридор. Місцями.
Жанна переводить погляд з кінчика чергової цигарки на мої руки і починає говорити. Не певен, що вона звертається до мене. Не певен, чи вона взагалі до когось звертається. Зазвичай наші розмови емоційно однобокі. Мені відведена роль статичного слухача.
- Часом здається, що я найпроблемніша людина цього міста. Ні... Всього світу!.. Дивна штука, але коли потрібно говорити по суті, я не можу витиснути з себе жодного слова. Коли можна і промовчати… пффф!.. я несу таку несусвітню лажу! Чорт мене забирай. Добре, що мене не бачить мама. Вона б під землю провалилася. Від сорому. Наші рідкісні телефонні розмови рятують її від передчасного інфаркту в її Іспанії. І що важливо, я прекрасно розумію – іншою мені вже не стати. А ще… вчора, чорт забирай, виходжу вранці з дому, закриваю двері, вилітаю зі свого смердючого під’їзду і розумію… ключі, ключі лишилися там!.. За дверима. А двері... двері то – хлоп і дупа. Я просто ненавиджу себе таку. За всі ці ситуації, за такі розмови як зараз. Не розумію.. просто не розумію, як можна такою бути?... Усвідомлювати це все і продовжувати БУТИ. І ще.. в той ранок, повір, це був ще не кінець… Водій «дванадцятки», телепень… доводив мені десять хвилин, що ніхто йому 20 гривень на проїзд не передавав. Ні я, ні будь-хто інший. І здачі з двадцятки він нікому не буде передавати і його мало їбе, що я не матиму за що купити цигарки і виходжу вже на наступній зупинці, біля «Променя». Але я чомусь була певна, що передавала!.. Спочатку. І найсмішніше це те, що всі бачать оце моє нікчемашество… І сміються, сміються суки. Зла карма.
Вона хрустить пальцями і робить декілька ковтків помітно холодного чаю. З кольоровою плівкою на поверхні. З колами на поверхні, які розійшлися навсебіч від торкання її тонких губ.
- Ненависть корисна. Кажуть сприяє написанню хороших пісень. – Я нереально серйозний. – Кажуть очищає, в процесі… Перед якимось новим етапом життя. Головне, не дійти в цьому всьому до рівня практиків ісламського фундаменталізму.
- Ех, ти… розумаха). – Жанна стримано усміхається. Чи не вперше за весь вечір. – Але все це непрактична дурня. Сам знаєш. Я не пишу пісні вже майже рік. Не хочу, не можу, не виходить… Зате дуже чьотко ненавиджу. Часом навіть забуваю кого і за що. І етапи… нові етапи мені найближчим часом точно не світять. Поки я в Луцьку. А от тероризм можливий.. Лишилося вибрати два торгові центри. Та).
З Жанною ми познайомилися три роки тому. На одному з концертів у «Майдані». Грав, здається, «Мертвий Півень». 100 баксів на місяць і всі тебе трахають. Зал напівпорожній. Люди духовно дезорієнтовані. Жанна тоді явно перебрала з пивом, хотіла цілуватися, вимагала танців і постійно сварилася з офіціантками. Я її встиг навіть зненавидіти.
В цьому житті є не так і багато речей, яких я не приймаю. Чи радше не сприймаю, бо в більшості змушений миритися з ними. Як не дивно, в більшості вони стосуються жінок. Це жінки які курять. Жінки, які входять в занадто інтимний контакт з алкоголем. Жінки, які хронічно туплять через свою набуту життєву тупість, але при цьому подають це як щирі прямолінійність та безпосередність.
Можна, звісно, говорити про канібалізм в китайських ресторанах, РПЦ та антигігієнічний фемінізм. Про господарів неконтрольованих собак, чоловічу забудькуватість та вигляд парків в перші дні після того як сходить сніг. Але це трішки інші прояви гіпертрофованої реальності за вікном наших панельних будинків. Жінки ж вбивають: щастить тим, кого вони умертвляють не своїми філософськими міркуваннями на тему кінця світу та зовнішності нових моделей Марини Занюк.
Тоді, в стінах «Майдану, ми навіть розговорилися. Я почув, що Жанна закінчила школу, вступила до універу на філолога, пише пісні, співає в гурті і веде доволі веселе життя. Батько зник безвісти в бурях 90-их, а мама підтирає дупу пристаркуватим іспанським конкістадорам десь в передмістях Мадриду. Грошей вистачає. Музика звучить. Свічки горять. Шоу триває.
Я зізнався, що люблю музику, жінок і Рона Аткінсона. Вперше. Так відверто.
Більше того, тоді в нас могло дійти і до сексу. Так. Але Жанна вперто доводила собі і мені, що втратити цноту в туалеті «майдану», це так несерйозно. Тато б не зрозумів. Мама б не схвалила.
Лились і гіркі дівочі сльози: п’яна симпатюлька, заглядаючи своїми мокрими від солоної вологи очиськами глибоко в мою голову, розповіла про своє нещасливе кохання. Точніше не своє. Про якогось хлопчика Васю, який до безтями закоханий в неї. Готовий на все і навіть більше. Готовий чекати, чекати і ще раз чекати. Скільки буде потрібно.
Жанна, якщо вірити її розповіді, щиро шкодувала Васю, але нічим біді зарадити не могла: так, Вася, за її словами, був чемним, хорошим, добрим, вихованим, розумним і вірним, з «бехою» та маленьким бізнесом; готовий вкладати гроші і час в її музику та інші творчі прояви коханої. Але не той. Абсолютно не той, з ким би хотілося втратити свою невинність та вперше по-серйозному розкритися. Не той, хто мав би побачити її першу кров.
Тоді її резюмування і смішили і дратували мене водночас. Невинність, Вася, бізнес, творчі прояви, чекати, перша кров, знову таки невинність… Як все просто. І схематично доступно. Ахуєть, як точно підмітив свого часу один класик французької літератури ХІХ століття.
Думки про потенційний секс в туалеті у той вечір впевнено засіли в моїй макітрі і я не знав під який столик «майдану» ховатися від власної хіті, оцінюючи всіх жінок навколо через призму можливого інтиму. А заплакані очиська Жанни тим часом все глибше і глибше влазили в мою голову і спасу мені не було від усвідомлення того, як далеко я можу зайти якщо…
Пригадую ту знакову історію одного із своїх кращих друзів. З тих друзяк, які можуть і образити, але тих, на кого не образишся. І навпаки. Історію, яка робить героїв таких фантасмагорій твоїми друзями.
Якось в тому ж таки «Майдані», в процесі всебічного знайомства з колегою по роботі, коли всі проблемі були розпиті, а всі можливі чакри розкриті, моєму товаришу з його милою супутницею закортіло злегка усамітнитись. Варіанти з домівками, готелями, зйомними квартирами і репетиційними базами виглядали на той момент для молодих людей абсолютно не феншуйними. Та й час підтискав. Вкупі із стосом безкомпромісних бажань. Туалет культового луцького клубу підійшов на всі сто. Процес було запущено. Джинси опущено. Лише стінам того історичного місця відомо, що сталося там насправді, але товариш з подругою незадовго опісля того ретирувалися з місця подій, лишивши по собі побитий бачок від унітазу. Правду кажуть науковці: людська енергія та бажання мають здатність до матеріалізації. Часто-густо руйнівної. Луцьк знає про що я.
До столику підходить жінка в старому фіолетовому светрі на ґудзиках та оберемком букетів на руках. Пропонує щось купити «любимій дєвушці». Квіти не дарую, самі знаєте. Та і Жанна не зацінила б таких проявів уваги з мого боку. Ми так і не переспали за три роки. І це вносить в наше спілкування певний навколоінцестуальний шарм: будь-які думки про близькість трактуються як збочення. Коли квіти явно зайві.
Зажурений і від того ще більш лисий у своєму розпачі очкарик з міськвиконкому кличе продавщицю квітів до себе. Вибирає целофановий віник побільше, паралельно про щось з кимось говорить по телефону, курить цигарку та шукає по кишенях гроші. Встає і зникає між столиків. Динаміка його тілесних рухів видає в ньому небачену рішучість та готовність до дій. Мені це імпонує.
Поведінка жінок часом мотивує набагато краще, ніж максимально ефективна передвиборча компанія конкурента по округу. Хоча, я можу помилятися. Мене така поведінка часто-густо мотивувала тільки до одного: спонтанного пошуку приємнішої альтернативи. Не люблю, коли мене ставлять перед вибором, до якого я не дозрів. На крайняк, я ніколи не забуваю, що в мене є Рон Аткінсон, вся дискографія Queen та декілька запилюжених полиць непрочитаної класики.
Біля Жанни я починаю усвідомлювати, що в мені помалу формуються батьківські інстинкти. Що мені кортить за когось відповідати, про когось переживати та піклуватися. Я й обійняти можу вже далеко не так, як робив це в 2006-му. Впевненіше якось. Монолітніше. І вечерю можу приготувати. І пил протерти. На вихідних.
Коли ж вона курить чергову цигарку, мені хочеться зійти в своїх рухах до хрестоматійної класики: накормити її цими цигарками і відправити спати, прочитавши казочку-лекцію про шкоду куріння. Тільки я давно вже не читаю таких казочок і останні години свої перед сном зазвичай проводжу наодинці. Без жодного бажання розділити їх з кимось. Без жодного бажання вказувати комусь, де добро, а де зло. Виріс з цього, як свого часу виріс із своїх улюблених футболок.
Хоча і розумію, що все це абсолютно тимчасові і не до кінця однозначні речі.
- Знаєш, мені завжди хотілося бути незалежною. Сама по собі. Така.. сильна, мудра, гарна врешті. Уявляєш мене такою?.. Знаю, уявляєш). Та і обставини сприяли. А зараз.. Зараз, складається враження, що я роблю все, аби потрапити в залежність. І скільки б я не говорила, що чоловіки однакові, що на всіх чекають стандартні фінали, я цього потребую. Я готова слухати як він хріново співає у душі, прати його сорочки, робити масажі, першому співати свої пісні, проводити вечори на кухні, готувати йому сніданки і вникати в те, який довбойоб в нього бос та як важливо, щоб я виходила на вулицю нафарбованою). – Жанна усміхається і зараз я бачу перед собою дитину, яка досі вірить в диво з казки і при цьому концентровано ненавидить світ. – Хоча, не знаю чи довго б я протягнула за таких умов. Ці лінії. Рамки. Ооооо… Це точно не моє. Я жінка. Коли я готую, за краще робити вигляд, що смачно.
Я пригадую свої перші дні в Луцьку. Період, коли тільки з поваги до себе доїдав те, що готував своїми руками. Тоді, в 16, життя змахувало на якусь дешеву лотерею: платиш мало, але шанси на джек-пот завжди присутні. Тільки от джек-пот той не завжди виплачують тобі. Не те щоб зараз жити стало безпечніше… ні – всього лише вчинки та реакції стали виразнішими. А тоді все було таким великим і непередбачуваним. Тоді, зрештою, вперше в житті, мені по-справжньому хотілося друзів, великої любові та практичних дій. Тоді, отримавши гору життєвої незалежності, я просто не знав, що з таким космосом робити: бухати, шлятися, приходити додому під ранок, бунтувати, робити все, що заманеться і відчувати, що тебе тупо ніхто не контролює?... Відчувати, щ¬о рок-н-ролл це не тільки стиль музики?... Що це те як часто ти дихаєш?... Як часто робиш паузи?... мабуть.
- Хм... Мені теж хотілося завжди незалежності. Коли часом хтось з тих, кращих, природнім щастям не обділених жінок, хто лишив по собі в мені музику, лишав у мене випадково свою футболку і я потім годину міг лежати в ліжку, запірнувши в неї носом, я відчував яка тонка стежка над прірвою залежності. А потім... потім не сиди ночами довго, не затримуйся на роботі, вислухай мене, не будь як всі… частіше дзвони, не рятуй світ, рятуй мене, мий посуд… - я очевидно, знаю про що говорю. Жанна уважно слухає і більше не курить. – Знаєш, з такими штуками світ точно не врятуєш. І спробуй їй поясни, що є речі пріоритетніші ніж миття посуду. Не зрозуміє, хоча теж читала Муракамі, дивилася Джармуша і слухала Катамадзе!... Смішно стає. З такими штуками життя не стане, щоб Сапалаївку почистити. Для якогось життєвого мінімуму.
З колонок співає Селін Діон. Про те, що буває любов, яка не закінчується. Хм… для цього їй потрібно у правильний момент піти разом з «Титаніком» на дно океану. Згоден. +1.
- Ти хороший)).. І ідея з Сапалаївкою хороша!) Пропоную чоловікам викинути з списку святих трьох «посадити дерево, виростити сина, побудувати будинок» якийсь один пункт і замінити його на «почистити Сапалаївку»!.. – Жанна грайливо прибирає з очей пасмо свого русявого волосся і в цьому жесті стільки живої краси, що кричати хочеться. Від радості, від усвідомлення того, що ти досі не розівчився помічати такі речі! Кричати як тоді, коли дізнався, що поступив до універу поза конкурсом на державника і летів з голосним криком по коридору 2-го гуртожитка, зі стін якого лізли пузаті таргани, щоб подзвонити і потішити свою вічно схвильовану маму.
Ми сміємося. Стримано. Як люди, що знають ЩОСЬ дуже важливе, але не поспішають ділитися цієї радістю з навколишнім світом. Такі вечори вгризаються в пам’ять на довгі роки. В такі вечори не відповідаєш на телефонні дзвінки і дозволяєш собі затриматися. В такі вечори навіть найбільші наші бачини перед обличчям нової осені стають мізером і непотрібством. В такі вечори мимольотом готовий на кінець світу: коли через десятки тисяч років тебе відкопають невідомі археологи майбутнього, вони побачать на твоєму обличчі вираз довершеного спокою. Умиротвореності. Щастя. Міжлюдського порозуміння і відчуття життя, яке завмерло в одній секунді. Йоб його туди.
І навіть легкий наліт суму на обличчі Жанни говорить про перфектність цих хвилин. Не виключено, що таких більше не буде. Будуть кращі, але ці… ці ВЖЕ стають історією. На наших очах. Зафіксуємо. Зараз. Для невідомих археологів майбутнього.
- Так смішно, що останні наші розмови зводяться до одного..
- До чого? – я і досі серйозний. Згадую про розстріляну каштанами молоду маму. Про її нервозні погляди, шарпання дитини і невдоволеність. Не виключаю, що то могли бути місячні, невдалий ранок, вечірня пиятика чоловіка, минулотижнева зрада, літо без відпочинку, зрештою, паскудний секс і декількамісячна відсутність оргазмів. Не виключаю, що насправді вона хороша мама, віддана дружина та пристрасна коханка. Але така реакція на каштани в перші дні осені… Археологи майбутнього не зрозуміють.
- До любові і всіх цих емоційних штучок. – Жанна зітхає і легка тінь зніяковілості пробігає по її обличчю. – Мені здається я виросла за це літо. Я готова навіть у Васю закохатися. Більше того – я готова бути вірною. Тільки хай мене хтось вранці будить і хоча б раз на тиждень дивиться зі мною пару серій «друзів». І все, все… Ну і новий альбом пора починати писати. В цьому є трохи здорового глузду).
Після знайомства в «майдані», наше з Жанною спілкування плавно перейшло у спокійне і доволі дружнє русло. Без претензій на секс та туалети «майдану». Ми час від часу гуляли, говорили про музику, їли морозиво і одного разу навіть сходили у кіно. Тоді у «промені» показували якусь американську чепуху і на майже пустий тисячний зал ми були чи не єдиними людьми, які робили вигляд, що їм цікаво. Тримаючись на відстані. Без зайвих провокацій та надій. З попкорном, купленим в холі, та запасом вафлів «артек», придбаних заздалегідь. У верхньому одязі, рятуючись від холоду перших днів березня.
Ніхто так і не переступив межі.
Якось я навіть потрапив на репетицію її гурту. Вона співала із заплющеними очима, мало говорила і взагалі скидалася на іншу людину. Людину, яку я побачив вперше. Людину, відірвану від побутових умовностей та звичної життєвої схеми «вчора – сьогодні – завтра». Людину, яку не можна просто взяти і фізично хотіти. Ні. Тільки любити.
Моторика рухів пальців дівчини яскраво ілюструвала її відчуття музики. Коли бачиш людину, яка знаходиться на своєму місці, не забуваєш цього більше ніколи. Особливо коли сам належиш до численної армії тих, хто робить не те чого прагне, а те, що потрібно робити. Йобаний насос.
А вона, її голос, рухи, музика… Живий секс. Тваринний. Первісний. Грубий.
Опісля Жанна довго мовчала. Курила і про щось напружено міркувала. Я намагався мовчати, побоюючись порушити щось невидиме, що лишилося в ній від музики… Якщо вона САМА не була тією МУЗИКОЮ.
Через півроку після того, одного червневого вечора, повертаючись із свого концерту, Жанна була зґвалтована на одному з пустирів 33-го. Невинність, Вася, бізнес, творчі прояви, чекати, перша кров, знову таки невинність… Все було втрачено. Двоє братів, один у футболці «арії», інший - «кино», напали на беззахисну дівчину і ґвалтувати її непритомну майже годину. Мабуть, в ім’я чесного року. В ім’я протесту та боротьби проти комерції на екрані. Єдине, що чітко запам’ятала Жанна – це футболки «арії» та «кіно». Коли одного з братів потім запитали для чого він це зробив, той відповів: «Она мне никогда не нравилась… Слащавая. Позор для музыки».
Жанна і досі не любить російський рок. Вона взагалі не любить. Маленький рубець в кутику її губ щодня нагадує про те ненайкраще КОЛИСЬ. І всі ці розмови... Я вже звик. Звик підтримувати і розділяти. Коли вона того потребує.
- Але знаєш, життя прекрасне. Всі мої проблеми – це просто мої проблеми. І в мене вже не лишилося сили щоразу думати і говорити про теж саме. Баста! – Жанна простягує свою руку через стіл та бере мене за зап’ястя. Вираз її обличчя нагадує її ж саму три роки тому, у «майдані» - в міру легка, до неможливості безтурботна. Хоча… тільки нагадує. – Добре, що ти є такий який є. Я це ціную. А курити… курити я кину. Обіцяю. Як тільки запишемо новий альбом)..
Розраховуємося. Виходимо на проспект Волі і йдемо в напрямку центру. Тут гарно і спокійно. Просторо і світло. Жанна дихає, мовчить і усміхається. Ловлю це боковим зором. Мені здається, вона щаслива. Чи не вперше за останні роки. Боюся про щось питати. Робити передчасні висновки.
Осінь в Луцьку, як не як, одна з кращих пір для того щоб стати кращим.
Музика звучить. Свічки горять. Шоу триває. І хоча нічого не змінилось, ніхто не переписав історію, а після 11-ої в нашому місті маршрутки і досі їздять вкрай погано, стало легше. Без причин. Осінь.
Вечірній Луцьк питомо європейський. Світло вітрин та ліхтарів затирає до невпізнаності обличчя перехожих, ховає соняшникове лушпиння біля лавок, тріщини на будинках та нагромадження незграбних магазинних вивісок. Тут є де сховатися. Тут лишилися місця, де можна вдихнути на повні груди. І я не збрешу коли скажу, що знаю більшість входів-виходів у той дивний, прекрасний Луцьк.
- Важливо не брехати самим собі. Пам'ять зла, але завжди можна зупинитися. Завжди.
- Я знаю. – Жанна куйовдить рукою моє волосся. Як мама, коли я був зовсім малим і чомусь був певен, що ми виходимо в цей світ через розрізані животи своїх матерів. – Важливо не брехати).
За хвилин 6-7, поруч з квітковим міні-ринком, зустрічаємо лисіючого очкарика. Помітно хвилюється, хоча хвилювання те абсолютного іншого роду. Поруч нього стоїть жінка. Їй на вигляд років 35. Доглянута, підтягнута, відчутно сувора. Очкарик говорить. Вона уважно слухає і хитає головою. Так роблять, коли в раз 30-ий слухають обіцянки влади про покращення життя в країні. Хоча він з тих, хто вміє робити це професійно. Розказати, пообіцяти, можливо навіть виконати. Він з тих, кого жінки мотивують більше, ніж перемога з 10-відсотковим відривом від найближчого конкурента по виборчому окрузі. І важко сказати, плюс це для нього чи мінус.
Свіжий, по-літньому приємний осінній вітер доносить шмат слів чоловіка:
- … і це так. Кохана, я знаю, що буде краще, бо я нарешті почав розуміти для чого це все. І пробач. Давай я приготую вечерю… Випадковостей не буває. Ти ж сама не раз про це казала. Як же я радий тебе бачити…
Луцьк. Пора звикнути, що сімейні стосунки тут люблять з’ясовувати прямо на вулицях. І не важливо хто ти, чиновник чи валютчик, студент чи продавець, греко-католик чи засланий з Америки мормон, актор театру чи охоронець в супермаркеті, поціновувач Чака Паланіка чи Володимира Лиса, - тут свої правила, закони і атмосфера. Тут навіть осінь своя.
Ми прощаємося. На сьогодні вистачить.
РОЗДІЛ 3
Життєва мудрість моїх чвертьстолітніх 25-ти свідчить: якщо перша половина типового робочого дня минула напрочуд гарно - ближче до ночі чекай несподіванок. Не найприємніших. І навіть якщо зранку ти безкарно проспав годину робочого часу, в обідню перерву мав прекрасний секс, а після обіду вирішив кардинально змінити своє життя, це ні про що не говорить. Така правда моїх 25-ти.
І ще: незалежно від того сповідуєш ти християнство чи буддизм, ходиш в неділю в церкву чи на Варшавку, дотримуєшся посту чи не дотримуєшся обіцянок змінитися, робиш зранку зарядку чи робиш чергову спробу прокинутися (+ 5 хвилин на будильнику), - в своє лайно ти вступиш по замовчуванню. Скільки б над тобою не покровительствували святі небеса та заповіти предків.
Один із дворів 40-го. За 8-му вечора. Десь між Федорова та Гордіюк. Яблуня. Кремезна, стара і розлога. Третя гілка, якщо рахувати знизу. Я в джинсах, сорочці та конверсах. Прохолодно. Макс в теплій осінній куртці та з капюшоном на голові. Що на ньому в цей час роблять сонцезахисні окуляри, сказати важко. Ми сидимо на гілці, звісивши донизу ноги і чекаємо. Починає накрапати.
Синоптики обіцяли затяжну смугу дощів, різке похолодання та перші заморозки.
Під нами, біля підніжжя стовбуру дерева, дві псяки. Одна – звичайна, чорна дворняга середніх розмірів – грізна, сердита, пильноока та в ковтунах біля дупи. Інша – праобраз волинської чупакабри, стихійна мішанина пород – німецька вівчарка, можливо кавказька та ротвейлер. Страшна, незграбна, різнокольорова і від того ще більш химерніша та небезпечна. В яких луцьких таємних генних лабораторіях виводили цього метрового монстра, сказати важко.
На асфальті розчавлені яблука. Аромат приємний і ніжний. Осінь триває)..
Собаки нетерпляче тупцюють на місці та час від часу кидають різкі погляди догори, де на одній з гілок сидить два шматки ласого, порівняно молодого та відносно свіжого м’яса. Хитрі і підступні очі залишених напризволяще тварин в умовах глобальної кризи спальних районів Луцька, наштовхують на різні філософські міркування. Про сенс життя, про істинне призначення смерті та потенційну можливість реінкарнації…
Ті декілька секунд, за які все трапилося, я запам’ятаю… Ми просто йшли. Як ходять люди, яким немає куди поспішати і які прожили вдалий день і не особливо прагнуть з ним розпрощатися. Я не знаю з якого потойбіччя вискочила ця парочка монстрів і що ми робили НЕ ТАК, але від їх зубів нас врятувало диво. А ще ноги, вміння бігати та яблуня, яка першою трапилася на нашому шляху. За ці декілька секунд я згадав про всі мітинги біля міської ради в ім’я обездолених тварин, про всі притулки та тих, хто розповідає про потребу в захисті бродячих псів. Можна сказати, що все моє життя пролетіло перед очима, поки я викарабкувався на дерево, і не було в тому житті нічого такого, що змусило б мене подумати – йобаний в рот, і я це втрачаю??!!!! Окрім мами, звісно, та всіх інших рідних людей.
Про що думав в ці секунди Макс, мені невідомо. Але судячи по виразу його обличчя, явно не про осінню ідилію та соковиті яблука під ногами. Він з тих, хто за останні гроші купить собі нові кроси і з покладеними на полицю зубами місяць міркуватиме про те, де в цей момент блядує його щастя. На яких Багамах і з якими цицькатими мулатками проводить воно свої безтурботно-приємні дні?..
Сидимо. Моросить. Темніє. Поодинокі перехожі не звертають уваги ні на нас, ні на псів під деревом.
Це 40-вий, бейба: люди тут непогані, але вони занадто зайняті собою та своїми проблемами. В лініях стін типових багатоповерхівок та дворів між ними за краще не розпорошуватися на дрібниці навколо. В житті є чимало по-справжньому важливих речей.
Ось та жіночка, в якої з пакета стирчить французький батон та пластикова пляшка з молоком. На її обличчі чітко написано: «Так… аби тільки цей алкаш кончений сьогодні був тверезий. В суботу треба вибирати картоплю. В неділю в сина день народження, прийдуть друзі, треба стіл накрити. А цей виблядок пропив аванс. Пожарю картоплі на вечерю… А та гнида, якшо знову пила, хай їсть там де пила». Їй немає діла до нас. Хоча вона непогана жіночка, мама і дружина. Очевидно. Але навіть якщо б нас їли на її очах ці два монстри, вона б не перестала концентруватися на суботньому вибиранні картоплі.
Ми тим часом обдумуємо план відходу та варіанти потенційної розправи над кровожерливими монстрами знизу…
Ранок почався дійсно гарно. Я продер очі за десять хвилин до 9-ої. Подумки прикинувши, що спізнюся на роботу як мінімум на півтори години, повільно виліз із своєї затишної барлоги.
Сплю голий. Люблю відчуття природності у функціонуванні свого тіла.
Надягаю труси, натягую незграбно джинси, 5 хвилин вибираю футболку… Зупиняюся на сорочці. Ненав’язлива синьо-сіра клітинка, данина тенденціям та скромній вишуканості мого ранково-заспаного Я. Ніколи не снідаю, не п’ю чаю і не заливаюся кавою. Ніколи не думаю зранку, що ось він – цей день – я стану кращим, або зроблю світ хоча б трішки кращим. Ніколи не беру дурного в голову та хуйні в шлунок. Вмикаю айпод. 25/17. Те, що треба. Для розкоматозу та правильного критичного налаштування на день.
Сонно зав’язую шнурівки на кедах. Востаннє дивлюся в дзеркало, зачухано зітхаю, чухаю щетинисте підборіддя і виходжу. Дубль 100тисяч500-ий. Починаємо спочатку. Не бійтеся, що після смерті ви потрапите в пекло. Ви вже там. І не говоріть, що тут добре… мовляв, ми не живемо в країні Близького Сходу чи в Сахарі. До сраки. Тут можна заснути і більше не прокинутися. І не кажіть, цінуй життя – ти бачиш, чуєш і не знаєш, що таке лейкоз. Часом грішним ділом думаєш, краще б не бачив, не чув і знав…
Виходжу на вулицю. Свіжо. Хочеться крикнути і хоча б для самого себе дати знати: чувак, ти живий! Досі. Зупинка по Гордіюк. Маршрутка №23, яка через Соборності, Карпенка-Карого та Задворецькій довезе мене до Київського майдану. За ці двадцять з лишнім хвилин в мене є можливість або почитати, або послухати музику, або поспати. Довго копирсаюся в плеєрі перш ніж вибрати останній варіант.
Поруч зі мною сідає зовсім юне створіння, яке видає в собі типову студенточку міжфаку чи факу іноземних мов. Яка одна на парах, і інша в житті. Все в неї є: солодкі парфуми з дорожчих, манікюр, доглянуте хвилясте волосся, пусті вересневі конспекти, жахливі навушники, айфон, чорні облягаючі штанці, шкіряна куртка з підкоченими до ліктів рукавами, строката торба, в яку можна пів моєї квартири вмістити і писклявий, нахабний голосочок.
Я декілька раз випадково засинаю, вдаряючись головою об її плече, від чого дівчинка помітно дратується та морщить свій гострий носик.
Зрештою, до тями мене приводять уривки її телефонної розмови:
- … він мене харить, Аня. Я не можу пива випити з пацанами з групи… за все маю отчитуватися, де я, шо я, кому і нашо. В суботу були в «золоті». З Лєнкою, Сафронючкою і Карінкою, сеструхою з Ровна. Телефон був не при мені. Він дзвонив, я не чула. Приїхав вночі, поставив всіх на ноги, устроїв реальний скандал… Говорив, шо я не ціню, не люблю, шляюся і з такими разкладами стану скоро прошмандовкою. Шо якшо ми маємо бути разом, то треба уважати його і всяке таке. Любить??? Аня, да не сміши мене… В гробу і білих тапочках я бачила таку любов. Може Колька і бухав, але він не дзвонив мені в три ночі, коли я бачу двадцятий сон і не просив доказати йому вдома я чи ні. Дурак, він блядь… Він не шарить, шо тєряє. Сьодні зранку дзвонив, хотів на пари підвезти. Поморозилась. Сказала, шо тато підвезе. Захарив…
Я прокидаюся остаточно. Маршрутка виїжджає на Київський і мені пора виходити. Моя сусідка невдоволено пропускає мене і далі щось емоційно кудкудахатає по телефону. Краєм ока помічаю як хлопчик з великим тунелями у вухах, який сидить позаду дівчинки, нахиляється до неї і ніжно, але достатньо чітко і майже наказово промовляє:
- Малишка, може прикриєш їбло нарешті?..
Луцьк ранковий космічний. Для цього йому не потрібні ні зірки, ні пітьма, ні вечірні вогні. Він просторий, свіжий, настроєво перспективний… Обличчя сонні, але щирі. Кожен найближчі декілька годин лишатиметься собою. Яких би ситуативних масок не вимагали обставини. Небо чисте, день обіцяє бути погожим. Помірні широти непередбачувані, але в цьому фішка нашого міста: як би спокійно в цьому болоті не було, свої чорти тут завжди знайдуться.
Моя робота – це протирання джинсів на совкових стільцях центральної споруди Київського майдану. Я загруз в кіпах документів, розпоряджень із столиці та районних звітів дрібних начальничків. Старі колимаги навколо, які ледь освоїли комп’ютери; керівники управлінь з вічно масними потрійними підборіддями та гори щоденних організаційних непотребств.
Державна служба в Україні - іншими, доступними словами – переливання з пустого в порожнє: підписи, печатки, резолюції, дозволи, копії, зами, які махають перед секретарками хуями, знову підписи, бюджетні кошти, сесії, доплати, переплати, дрібні хабарі, коробки цукерок «червоний мак», коньяк «Десна» і меблі, яким по кілька десятків років, - дурдом «Веселка»: ласкаво просимо у світ владних коридорів провінції. На папері механізми забезпечення функціонування регіону працюють, на ділі – вони тільки один із видів імітації цього функціонування.
Єдине що… мене і досі не вклали в рамки офіційного дрес-коду. Хрін вийде.
Між тим, я їбанат. Визнаю. Сам факт роботи тут наштовхує на думку про власну інтелектуальну та сексуальну неповноцінність. І та обставина, що свого часу ти дивився на свій прихід сюди як на етап місії благородних змін системи зсередини, з позицій теперішнього виглядає тупою маячнею. Мало того, що тут хрінова зарплата, вічні трабли з нетом та дятел-начальник, так ще в їдалці останній рік почали продавати справжнє лайно, вибачте на такій деталізації. Обіцяюся собі вже більше 700 днів лишити це все і розпочати новий виток життя.
На моє спізнення всі реагують спокійно. Всім похуй. Початок місяця. Нічого такого. Ідеальна атмосфера для формування тихоплинної агресії, яка загрожує за сприятливих обставин суперпотужним вибухом.
Реально від всього цього мене рятує тільки музика: декілька раз на тиждень в комірчині одного з жеківських приміщень на 40-вому, я, вкупі з деякими моїми колегами по нещастю, випробовуємо на смак старий добрий грандж. Не знаю, чи виходить в нас чи ні, але нам подобається. За чотири роки ми не відіграли жодного концерту, а про сам факт нашого існування знає від сили десяток-другий людей.
Музика абстрагує. Вона завжди лишає надію на щось краще. Вона як дитячі мрії, у яких ти хочеш стати космонавтом, дерти найкращих баб та їздити на машинці з відкидним верхом, поїдаючи безконечні припаси згущика. Тільки з цих мрій ти з часом виростаєш. З музики ж вирости неможливо. Простіше вбити себе.
Один із спеціалістів нашого управління, кидає на мене зневажливий погляд.
- Там на столі в тебе лист з міністерства. Будеш робити семінари по районах для багатодітних матерів. Розберися і після обіду зайди до Олександровича, прикинь з ним що і як. І ще… робочий день починається о 8-ій. Ти такий як і всі. Будь добрий, приходь на роботу як і всі.
Я завжди підозрював, що Олександрович їбе його в сраку.
- Маєш гарний вигляд. – Відповідаю я і нахилившись ближче до нього майже пошепки додаю: Відсмокчи. – Я не мав на увазі собі. Не подумайте.
Як відреагував колега, я не звернув увагу.
За якихось 20 хвилин я домовився із старою знайомою про комплексний обід. Вона заміжня, живе в центрі, любить мандрувати Карпатами, смачно готує, слухає Роббі Вільямса, танцює під Шакіру, патріотка та непогано робить мінети. На День Незалежності виходить в центр у вишиванці, обов’язково щороку відвідує «Бандерштат» та береже домашнє вогнище. Одним словом, няшка). З такою приємно поспостерігати за заходом сонця і обговорити останні події вітчизняного політикуму.
Тим часом досидіти ще якихось декілька годин до обіду, з моєю уявою та досвідом минулого, виявилося завданням не з легких. Я рахував слоненят, які то заходили в кабінет, то виходили з нього; робив вигляд, що наполегливо працюю, занурившись в документи; слухав Дейва Грола і мріяв про наш перший концерт; обачно слідкував за колегами, які настільки віддано та щиро працювали, що робилося моторошно і місцями майже лихоманило від цього бурлеску… від відчуття самотності ледь не космічного масштабу. Так, наче в один момент, ти ні з того ні з сього, опинився на театральній сцені величезного театру: всі прекрасно знають свої ролі і вправно їх виконують, і тільки ти… тільки ти стоїш і дупля не ріжеш де ти, що ти і як назвати все те, що відбувається навколо?..
Колись я остаточно вирішив для себе, що лишуся в Луцьку назавжди. Що купатимуся раз в рік в Стиру, нюхатиму скільки потрібно буде Сапалаївку, куплятиму сир із Зміїнця на Старому ринку, їздитиму в Дачне на шашлики, питиму сік в «майдані» в компанії старих запліснявілих рокенрольщиків і сидячи з фотоапаратом на даху багатоповерхівки навпроти «там-таму», цінуватиму цей спокій. Що насправді нічого не зміниться, якщо я переїду до Львова, Києва чи Одеси. Я лишуся тим ж любителем гармонії та міської тиші. Так, я звикну до пробок у Львові та його вишуканої гонорової мови, до запаху метро, негрів та корейців в Києві і культурної інтернаціональності морської Одеси з її солоним повітрям. Але при цьому лишуся людиною, якій завжди не вистачатиме для щастя пустої лавки біля «променя». І це не лікується. На відміну від кар’єрних амбіцій та нездорових прагнень до самоствердження та масштабу.
Дана відкриває двері і відразу цілує. Судячи з глибини її поцілунків, чоловік як мінімум не в Луцьку, як максимум – десь закордоном. Руки її ледь не панічно обіймають мене, а тіло вгризається своїми лініями в мої обійми, вимагаючи взаємності та тепла. Я намагаюся роззутися і втримати при цьому рівновагу.
Мені хочеться, щоб ця пригода завершилася тим, чим мають завершуватися такі пригоди.
Як ми опинилися на ліжку, я не пригадаю. Скільки раз Дана зраджувала на ньому своєму чоловікові, знає тільки небо і ці заспокійливого тону блакитні шпалери. Дана з тих, в кого кожен наступний секс нагадує заняття ним після піврічної перерви. І це імпонує. Як казав один знайомий вокаліст однієї місцевої банди, в яких концертів більше ніж шанувальників, Луцьк примелькався у своїй стандартності – кожну таку баришню-перлину тут потрібно берегти як зіницю ока. І хріново, коли законним чоловікам таких баришень не вдається цього робити. До справи приходиться братися таким як я, самотнім нігілістичним самураям, яким нема чого втрачати і які не особливо прагнуть продовжень подібних тру лав сторі. Хоча брати на свою душу чужі гріхи… за це молоко не дають.
Дана ніжна і водночас агресивна. Знизу, зверху, спереду і особливо збоку. Лінії точні. Не пізнавши народження дітей, вона в міру тісна та понад бажане красива. Поводиться впевнено і по-хижацькому владно. Часом треться об моє тіло і від того збуджує настільки сильно, що перестаєш розуміти хто ти і як тебе звати. Її невеликі груди з непропорційно великими сосками в світлі сьогоднішнього дня видаються ідеальною картинкою для означення ідеального щастя.
Дана голосно стогне. Ні!.. Кричить!.. Викидає з себе все, що накопичились за останній час. Відчуваю себе з нею то Казановою, то цнотливим 11-класником, який більше боїться ніж може. Чи може зовсім маленькою дитиною, якій вчергове як вперше проводять безмежно цікаву екскурсію диковинними місцями.
В момент, коли Дана опускається все нижче, нижче і нижче і я затамовую подих в очікуванні млосної насолоди, яка паралізує мою свідомість та здоровий глузд на найближчі 15-20 хвилин, ще та естетика - спостерігати за її широко відкритими очима. І не тільки за її.
Очі жінки в момент, коли вона робить мінет, одна з найдовершеніших ілюстрацій умовності відносин між нашими статями. До неможливості символічна. Я зверху, наказую і повеліваю… вона знизу – виконує і підкоряється. І в цей же час абсолютна влада належить їй: вона поглядом вказує мені на моє місце і в ці моменти можна просити про все. В такі хвилини можна вирішувати долю держав, нових воєн, непопулярних реформ та світових криз.
В такі моменти ТИ розумієш – до істинного блаженства як суті всього сущого в існуванні живого – подати рукою. І коли ти стікаєш в кінці кінців своєю білою кров’ю на ці простирадла, на себе, на її губи чи язик, кожного наступного разу відчуваєш… знову, знову не вистачило декількох кроків до межі, за якою все таємне стає явним!..
Її очі блаженно упокоєні. Вже не такі відкриті. Хитро примружені. Вона отримала бажане. Вона отримала відчуття всеохопної влади, тотального контролю та сили. За декілька хвилин тиші, яку порушує тільки заглушений шум міста, я ніжно цілую її в живіт, піднімаюся язиком до грудей, торкаюся пальцями шиї та губ і дякую. Безмовно. Не порушуючи атмосфери останніх 30-ти хвилин…
Видається, що це триває вічність. Ці безмовні зустрічі по 30 хвилин, наприкінці кожної з яких Дана смикається в ледь помітному пориві щось сказати, але ніколи не каже. Я йду, і у тому всьому стільки природнього пафосу від награного кіношного арт-хаусу, що збоку нагадуєш собі радше героя чергової драми Ларса, ніж реального персонажа в старих конверсах та кіпою проблем в голові. Ненавиджу її за цю недосказаність, нерішучість, цю духовну імпотенцію та фригідність. Себе ненавиджу.
Але сьогодні день особливий. Сьогодні секс був особливим і це наштовхує на особливі рішення. Вже на Волі, сідаючи у майже пусту 15-ку, розумієш: ти готовий. Готовий прострілити свою нікчемашну голову, щоб через дірку з неї витекла смердюча жижа буденності, смиренності, прагнення до стабільності та дотримання графіків щоденних рухів… все, все, все, що стримує від справжності і кожного разу змушує думати – ти такий ж як і всі поц, який побачив цей світ щасливим і майже непорочним створінням, а піде з нього ще одним менш чи більш збереженим трупом.
Все робиться легко і невимушено. Погляди охоронців на вході, зустрічні обличчя тутешніх службовців, колір облич яких нагадує більше старий, залежаний папір, ніж колір живої плоті. Мимольотні вітання, стукіт чиїхось підборів в кінці коридору, скрип блискучого паркету, телефонні розмови та чиїсь крики з-за дверей. Кулуари, інтриги, кадрові зміни, наближення виборів, - мене тут немає і ніколи не було.
Чистий листок паперу. Кулькова ручка. Заява про звільнення. За власним, пиздець яким сильним бажанням. Белькотіння Олександровича, який постійно протирає від поту свій потрісканий від років та постійного думання над тим де можна замутити потенційний відкат, лоб. Щось говорить про якісь два тижні, про відпрацювання, про трудову і складні перспективи.
В кінці-кінців майже ствердно киває головою в знак згоди, розуміючи, що мені похуй.
На трудові, на відпрацювання, на два тижні, відкати, закони, потріскані лоби, папери, коридори, паркет, графіки, семінари для багатодітних матерів та відрядження за кошт управління!..
Ви розумієте як це – ПОХУЙ – коли все чого хочеться – це жити в своє задоволення, і робити те що хочеш, а не те що треба?.. Ви розумієте, якщо не обросли товстими дупами, кредитними зобов’язаннями, сварливими жінками, крикливими дітьми та йобаною-зайобаною роботою з перспективами. Якщо ви живі, ви мене зрозумієте.
Якщо ви повільно подихаєте на дні своєї стабільності, з ностальгією переглядаєте шкільні та університетські віньєтки, робите вигляд, що все окей і секс раз в тиждень вас впирає, - хуй ви мене зрозумієте. І суть не в кількості ненормативної лексики на один квадратний дециметр цієї писанини. Суть не в тому, що сварливі жінки і крикливі діти це умовність. Суть в тому, що окрім чітких схем життєвого існування, у ВАС більше нічого і не існує. Вас не існує. Ви граєте свої жалюгідні ролі. Граю і я.
Але я зайвий раз не роблю вигляд, що все ОКЕЙ. Не робить Макс. Не робить Жанна.
А ви робите, робите блядь… вдома, в маршрутках, на роботі, в магазинах, на зустрічах випускників і в черзі у банку, в кабаку та кінотеатрі, в ліжку та в міському туалеті, коли кінчаєте і коли з того всього тупо не можете кінчити. Більше того – рано чи пізно ви починаєте вірити у реальність цього священного ОКЕЙ і у вас справді все стає майже ОКЕЙ. Майже… Якби не одна маленька хуйня – при будь-якій більш-менш серйозній можливості ви легко і невимушено з’їбетесь з цього празника життя!
Шкода дітей, які народжуються не з любові, а з факту існування конвеєрних схем людського існування. І нарікайте потім, як нормальні малюки виростають лінивим, безмозкими дибілоїдами, які не здатні нормально вчитися, знайти достойну роботу і себе в цьому житті. Не нарікайте, блядь. І не зайобуйте мене кожного разу питаннями на зразок – ти ще не одружився? В тебе досі нема дітей?!! Краще робіть все можливе, щоб ВАШІ діти не були такими як ви.
За краще переживати поодинокі, але по-справжньому щасливі хвилини життя, ніж все життя вйобувати на якусь стрьомну благополучність та заможні роки на пенсії! В сраку.
Останнє, що я промовляю в стінах кабінету, де провів останні три роки свого життя, спрямоване в бік мого колеги, якого я запідозрив у сексуальних зносинах із босом:
- Валік, не звикай до пасиву. Це може для тебе паршиво закінчитися.
Майже гримаю дверима. Боковим зором бачу розгублені очі розповнілих від сидячої роботи колег за 40. Їм важко зрозуміти доцільність таких кроків. Вони і досі певні, що державна служба – це благо, порвані джинси – це зло, а конверси – це потенційний ревматизм. Мені їх майже шкода. А ще шкода їх дітей, внуків та сусідів. Шкода, що все так закономірно і не могли в країні з 91 року вирости ІНШІ люди, а старі якісно змінитися. Не могли, хоч ти вбийся.
Вони сидітимуть.
Ми протестуватимемо, поки стане сили.
І все. Такі перехідні цивілізаційні етапи. По ходу процесу на Заході через це давно пройшли. Ми тільки розпочинаємо цей довгий і складний шлях.
Я просто йшов. Як ідуть люди, яким більше нема куди поспішати. Які не проти, щоб цей день тривав ще довго. Без маршруток, зрізань поворотів і коротших шляхів. Вздовж дороги. На міст біля автозаводу, на якому можна постояти 5 хвилин, бо в Луцьку не так вже й багато місць де можна постояти більше. До «Лучеська». По довгому проспекту Відродження повз всі магазини, супермаркети, будинки і людей. Далі по Молоді, повз закриті клуби, літаки, бібліотеки та дитячі майданчики. На Соборності в напрямку «Фуршету», повз гуртожитки, чумних студентів після пар та ринок. По Гордіюк, повз будинки, пустирі, заправки, дерева і парк. У свій двір, у свої спокійні стіни.
На відстані всі ідеально вписуються в інтер’єр сьогоднішнього дня. Осінь фарбує все у золотаві тони і хочеться опуститися на саме глибше дно. Розпити власну радість і смуток, які химерним чином змішали моє нутро в єдине, неподільне ціле. Подалі від власної агресії, спроб змінити світ, ще однієї можливості позбутися власного максималізму. Від невдалих намагань довести комусь, що це вірно, а це ні… це роби, а це не смій; від сліпих докорів сумління, які кричать тобі зсередини – «ти такий ж, такий ж як і всі».
Я такий який я є, і найгірше що може бути - це соромитись себе такого.
Макс не такий. Він ніколи не влазить у зайву екзистенцію. Не запарюється сезонними змінами погоди та тим, що думають про нього люди. Він рідко сперечається і все частіше мовчить. За роки нашого знайомства я не чув від нього жодних нарікань, пустопорожніх протестів та скиглень про приреченість цього світу.
Такі люди не слідкують за тенденціями моди: вони несвідомо змінюють вигляд цілих популяцій живих істот своїми абсолютно спонтанними рухами та ситуативними прикидами.
Мені є чому у нього повчитися.
Йому 30. Його ідеологія проста: не факт, що завтра вранці тебе не вб’є блискавка, тому цей вечір має пройти належним чином – хороший кір, приємні леді, вініл, розмови про якісь заморські радощі. Мені це імпонує. Я так не вмію, я псих, тому в такі дні як сьогоднішній я набираю Макса. Він ніколи не відмовить. Він мій сусід. В нього є неймовірна здатність до правильного відчуття людей: про те, що хтось сів на дупу і тупо не знає як з неї піднятися, він чує навіть через телефон. Це не моя ситуація, але виговоритися кортить. Як ніколи.
Ми сидимо в нього вдома на дивані, п’ємо молоко, слухаємо Сінатру і мовчимо. Однозначно я очікував від чоловіка схвалення своїх дій, але він мовчить. Покищо. Напружено про щось думає, масує скроні. Ймовірно, готується дати розгорнуту відповідь на моє питання в кінці гіперемоційної розповіді про залишену роботу: чи правильно я вчинив?) Я мудак. Звісно, правильно. Але підтримати мене для офіціозу не завадить.
Макс обертається до мене, дивним чином складає свої губи в форму перевернутої букви С. Так, наче хоче сказати щось не дуже приємне. Востаннє такий вираз був у моєї екс, з якою я зустрічався рівно два тижні: вона ніяк не могла допетрати, чому не може бути для мене єдиною і неповторною і як можна бути таким впертим віслюком як я. Макс зараз не менш серйозний.
- Хм… Знаєш…
Пауза. Мені незручно і якось стрьомно, наче зараз вирішується моя доля.
- Так хочеться потрахатися!..
В цьому весь Макс. Ось! Ось! Ось!
- Люблю тебе, чоловіче! – я голосно сміюся і відчуваю як з плечей спадає тягар зайвих переживань і всього іншого, що завжди створює дискомфорт таким засранцям як я: нам мало власної певності, нам потрібні постійні підтвердження нашої правоти.
- А робота… Така як в тебе робота ще не одну людину до добра не довела. Ріспект тобі за те. Шо зробив це. Але три останні роки ти проїбав, треба це визнати. Прийдеться наверстувати провтикані можливості та вечори. Тямиш про шо я?)
- Майже, якщо тебе можна взяти і прямо втямити.
- Діло таке. За годинку одна моя хороша знайома вертається з роботи. Їй братик із штатів мав пару вінілів заслати. По ходу, вони в неї вже на руках.. Рей Чарльз, Майлз Дейвіс, ще там щось... Вечір має бути хорошим. Я вас познайомлю; вона, по ходу, таких як ти психопатів любить. Вам буде про що полялякати. Розвієшся трохи, а то похєрив державну роботу, а виглядаєш так, ніби просрав бізнес-імперію та всі рахунки в швейцарських банках. Простіше трохи. Життя прекрасне, мен!..)
Скільки б деякі мережеві писаки, які втекли з Луцька до столиці чи Львову, потім не писали на своїх сторінках у вк чи в затишних жж-бложиках, які вони втішені, що змахали з цієї богом забутої діри, мені тут подобається. Тут півміста можна пройти за 33 хвилини і тут ще лишилися люди, які знають, що таке справжня музика. Тут лишилися люди, які вміють смакувати по хвилині це грьобане життя і не пробують зайвий раз скочити вище своєї голови, щоб довести світу – ось ми які, сильні, креативні та успішні, подивіться на нас – заздріть та моліться!.. Ось які ми талановиті, гарні, багаті, засмаглі і невинні!.. Таких, наших, особливих людей, меншість і вони в більшості люблять посидіти вдома – з музикою і парою трійкою найближчих друзів. В дусі витриманого спокою рідного міста… Я горджусь, що знаю таких.
Накрапування переростає в дощик. Останній з кожною наступною хвилиною стає все сильнішим і сильнішим і сидіти на слизькій гілляці яблуні, в самому серці 40-го, з двома монстрами, які чекають тебе знизу, стає все важче і важче. Впору викликати 911. В той час як в когось у затишній квартирці на програвачі звучить з платівки Рей Чарльз, хтось в душі змиває з себе денну втому, готуючись до останніх годин цієї доби. Ми мокнемо. Людей меншає. Світло за трохи зникне остаточно.
- … не люблю коли мене називають Максимом. Цей офіціоз, це все… Фак. Завжди з цими людьми, які люблять повні імена, ідеально білі зуби та багато сміються, якісь проблеми. Холодно, бля… Мені більше подобається коли маленька на ранок каже, що любить мене, хоча прекрасно січе, що другого разу до найближчого Різдва може не бути. Вона чесна. Вона знає, що ми з тобою, мен, не з тих, які хочуть подобатися усім. Всім тільки котенятка місячні подобаються. Але цим ми їх і беремо… Потенційними небезпеками.
- Слухай, Макс, тебе не парить, що йде дощ, а ти начепірив окуляри на себе?..
- Неа… Мене більше парить мій прикид на фотках з 90-их. Занадто широко. В плані рукавів.
Отакий Макс: часом важко до купи зв’язати все, що він говорить. Розуміння деяких його слів приходить тільки з часом. Все інше і за п’ять років видається чистої води вар’ятством.
- Слухай. – Макс серйознішає. У сонцезахисних окулярах, на темних скельцях яких збираються в повноцінні краплі бризки дощу, він змахує на Термінатора. – Тєма така… Не можна наламувати кайф, якщо хоч хтось з нас може його сьогодні схопити за дупу. Вініл, Іринка, смачна вечеря. Такі штуки краще не пропускати. Я ще встигну, а в тебе сьогодні особливий день. За мною…
Я не встигаю нічого відповісти і мовчки спускаюся за дивовижно рухливим Максом на найнижчу з можливих гілок. Руки вологі, дерево слизьке, від холоду злегка лихоманить. Пси на місці. Не гавкають, грізно гарчать, показуючи свої готові до боротьби за місце під сонцем ікла.
- Так от… Тєма така: я пригаю і даю чосу. Відволікаю мутантів. За пару секунд пригай і ти. Вибігай на Федорова і рятуй очєло. Там люди точно будуть. Я тут розберуся.
- Ти дурак, чи прикидаєшся?.. – мені його жарти видаються абсолютно не смішними.
- Слухай, ти… герой-любовнічєк: або ти мене слухаєш, і робиш як я кажу, або кажеш – Макс, ти мудак і ми говоримо з тобою зовсім по-іншому. – Судячи по його тону, жартами тут і не пахне. Але чорт…
- Макс, тобі не 16, щоб гратися в такі ігри. Як не як, але кусок твоєї ноги вони прихопити для вечері можуть. Тобі воно тре?.. Хтось зараз буде йти, покличемо на допомогу. На крайняк, мєнтам надзвонимо…
- Ти дурак?.. У нас є шанс пережити таку опупезну пригоду, а ти допомога, мєнтам… - Він мене явно перекривляє і я відчуваю, що ситуація виходить з-під контролю. – Поговоримо по-іншому: якшо за 10 хвилин ти не будеш в Ірки, про всі наші молочні паті на хаті, про музику і твої пацанячі соплі і моє їх підтирання можеш забути. Будь мужиком! Вбий в собі раба системи!! Чи як там… Нє?!!
Мені не смішно. Ніколи не вважав себе боягузом, але останні хвилини змахують на якесь божевілля. Так, ми не в Парку Юркського періоду, ми просто на 40-му, на дереві, прості смертні, герої і каскадери в одному обличчі і під нами дві тварюки, які вперто не бажають лишати загнаних на яблуню жертв.
- Сподіваюся, ти просік тєму. – Макс не вгаває. Його єхидна самовпевнена усмішка, грайливо-божевільний настрій злегка починають передаватися і мені. Я розумію, що в цьому щось є. Я розумію, що небезпека повертає нас до нашої людяності. Що не боїться тільки дурний, але по-справжньому сильний і страх перетворює на силу. Що зрештою, сміється той, хто сміється завжди, як казав Толік Котлюк. Але руки все одно дрижать, єбі їх мать… – На раз, два, три.. Не підкачай, старий. Ірка чекає.
Ніколи моє серце не билося так голосно. Я дорослий чоловік, який бачив у цьому житті і мертвих, і живих як мертвих, і каліцтва, і фізичні з душевними муки. Але зараз готовий спасувати, бо просто не знаю як поводитися. Боятися собак це одне, але сцятися дрижаками від того, що тобі пропонують маленьку авантюру, а тобі тупо не стачає відваги її пережити… Ще та парашка. Та ну на хуй.
- Три!..
Макс зіскакує з дерева, перевертається клубком на траві, намагається підійнятися… Одна із псин хапає його за ногу, але Макс таки підводиться. Виривається із зубів чорної псини і починає бігти. Монстри гарчать і гавкають.
- Пригай! – я чую крик Макса десь з-за стіни котельні, яка стоїть поруч і більше не можу противитися його владному духу.
На землі. Біжу. Сміюся, кричу, не боюся!!..
- Біжи, мен, біжи!!!! – чую за спиною надривний крик Макса і розумію, що от воно життя – у всій його непередбачуваній красі. Дощ переростає у справжню зливу і я вже не чую ні Макса, ні гавкання монстрів… Тільки воду, яка глушить все навколо, закриваючи світ. Хочеться плакати, сміятися, впасти і кричати. Випустити з себе всіх зміїв страху, невпевненості, хронічної сентиментальності і зайвої агресії. Хочеться вмерти, щоб народитися знову – новим, чистим і готовим до ще однієї спроби….
- Біжи, мен, біжи!..
***
В Іри вдома білі стіни та чудернацькі картини на них. Розмиті обличчя людей. Геометрія хаосу і фарби. Фантасмагорії Пікассо і містична дитячість Ван Гога. Напівтемрява.
Звичайна двокімнатна квартира, богемний куточок в самому серці спального району. Музика звучить, свічки горять… Іра готує щось на кухні, а я десятий раз перечитую декілька рядків з вірша Антонича, із саморобного зшитку, який лежав на журнальному столику…
Церкви, цукерні, біржі - духові і тілу.
Для зір і для монет. Ждучи рідких окрушин
крихкого щастя, прочуваєм інші цілі.
Мов зонд у рану, розпач грузне в наші душі
Макс поруч, на підлозі. З подертими джинсами, зчухраною щокою та руками, які трясуться. Курить. Дивиться в стелю.
- Мен… - я чомусь не впізнаю його голос. Чесне слово.
- Що?.. – не впізнаю і свій голос.
- Життя прекрасне?..
Розділ 4
Луцьк все більше і більше жовтить. Рябіє і подекуди строкато палає жовтогарячими вогнищами осені. І це тільки початок цієї глобально-сезонної пожежі.
Вересень непомітно перебігає в жовтень і до перших холодів як рукою подати. Чи доплюнути. Подекуди вітер доносить десь здалеку відчутно прохолодні подихи близьких негод. Відчуваю це носом, на переході по Гордіюк. Коли безцільно суну до парку біля «України».
Відчуваю це, коли бачу погляди поодиноких алкашів з району: їх вічно сумні очі видають небаченої глибини тривогу і навіть страх. Зрештою, відчуваю це, дивлячись на сусідню дівчинку Аню: з кожним наступним днем її юне тіло закривається все більше і більше… до моменту, коли вона перетвориться в хутряний кокон і на вулиці крутитимуть у вальсі типові для спальних районів кричущо гучні заметілі, я остаточно втрачу віру в тепло. І можливо, навіть в любов.
Останні теплі дні року. Ловіть руками. Ротами і очима.
За трохи гряде пора масових депресій, пост-виробничих криз та збільшення кількості суїцидальних настроїв з потенційними самогубствами. Романтика повільно, але стабільно і невблаганно вичерпується: на зміну їй прийдуть мокрі ноги, темні вечори та ранкова холодрига. А ще хронічний недойоб, гіперболізовані недосипання, шмарклі та злоїбучі вибори. В такі дні запросто навернути пенсіонера в тролейбусі та сказати начальнику про його непропорційну відносно голови до неможливості товсту сраку. З усвідомленням всіх можливих наслідків.
Тільки найвідважніші в такі пори насмілюються закохатися і витримати це кохання більше двох тижнів. Або божевільні, кому як комфортніше думати.
Люди палять по садках та городах бадилля і цей запах витає майже всюди: вилітає на проспект Волі з приватного сектору над Сапалаївкою, суне до «Променя» десь з Вишкова, заповнює проспект Відродження ароматно-прогірклою пеленою з Теремного.
Цей запах на все життя лишиться для мене запахом осені та амурного шляху на Острог через село з дивно-фантастичною назвою Прогрес; запахом музики «фруктового кефіру» та перших невдалих намагань скласти до купи декілька незграбних абзаців…
Я їм багато яблук. Менше сиджу в інтернеті та витрачаю час на приготування сніданків. Репетицій побільшало; як і спокійних виважених зустрічей з хорошими людьми, з якими до цього спілкувався по залишковому принципу. Залишковому… від рівня гостроти своєї щоденної зайобаності та спроб виглядати здоровою, щасливою, щиро усміхненою людиною.
Днями, десь після 7-ої вечора, йшов по Лесі Українки. Людей небагато. На мить виникло відчуття, що мандрую коридорами рідного дому. Виникло і зникло. Закрив очі. Затамував дихання. Відпустив себе.
Ще один четвер. 10-та ранку. Я роблю вигляд, що не сплю. Гортаю глянцеві сторінки «екстриму» бозна-якого року видання, п’ю чай і все частіше думаю над тим, що можна робити, щоб нічого не робити і заробляти цим гроші. Щось з розряду авантюрного… Наприклад, продатися в сексуальне рабство до Скарлет Йоханссон.
Свого часу, один знайомий луцький музикант, басист від бога і просто хороший чоловік, задавався питанням: «Де б знайти таку роботу, щоб не треба було нічого робити і хтось давав би мені 1000 гривень в місяць. Всього одну тисячу!». Всі тоді по-доброму сміялися з нього. А я в ці сміхотливі секунди прораховував, чого варта тисяча гривень в умовах кризи кисло-молочних продуктів та проїзду в маршрутці ціною в 2 гривні. Тугі розрахунки. Суцільні прорахунки. І це Луцьк. Всього тільки Луцьк. Не Київ, Харків чи Львів, об’єкт естетичних мастурбацій луцьких одинадцятикласниць.
З одних крайнощів я впадаю в інші: тиждень живу як на звалищі, не складаючи одяг, не прибираючи, не миючи посуд і ліниво приймаючи душ; наступний – у спартанській чистоті і в умовах ідеального порядку. Макс сказав би, що в мене проблеми в питаннях сексуальної самореалізації. Я б сказав, що в мене просто перехідний період: оговтуючись від втрати роботи, я займаюся пошуком місця для свого Я під небом цієї несправедливої планети. А це, вибачте мені, не коники з гімна ліпити. В моїй квартирі гучно звучить музика і в мене хріново встає на всіх тих кобіт, з якими я так чи інакше перетинався в цьому місті. «Примелькалися» (с).
Між тим я фартовий мен. Всі, хто мене знають, ніколи не забувають, що свого я не пропущу.
Дзвонить телефон. Алла. Єдина Алла в моєму списку контактів. Стара знайома, яка так і не дала мені в 2007-му в очікуванні людяного ставлення з мого боку. Ставлю сто до одного, що вона досі про це жалкує. Часом. Ставлю сто до одного, що працює якимось менеджером в якомусь дрібному офісі, має якогось поца на «ланусі» (максимум «шкоді»), раз в місяць ходить в «сінатру» на караоке і раз в півроку до стоматолога. В тренажерку навряд ходить. Віддає перевагу «юванту» та «варшавці». Фу.
- Алло… - я млявіший за сплячого бегемота.
- Привіт. Є справа! - голос її звучить бадьоро і впевнено.
Згадую 2007-ий. Декілька вечорів проведених в популярній до біса на той час асьці. Розмови про музику, університет, громадський рух та ще якісь вафлі. Упороті смайлики наприкінці кожної з розмов, коли ніби як хотілося сказати щось більше, але виходило як завжди. Перше побачення, на якому я неочікувано чітко усвідомлюю: все чого мені хочеться від Алли – це потягати її за волосся в момент, коли її спина ніжно прогинається перед моїми очима і до лінії, за якою пізнається суть всього сущого, лишається декілька рвучких поштовхів. Не більше. Хіба з ситуативними повтореннями.
Те, як вона часом повертала голову в мій бік під час прогулянки, наче намагалася побачити в мені щось більше ніж там було насправді, свідчило про її непідробний інтерес до ситуації та її наслідків.
Алла надто багато говорила як на першу нашу зустріч: благополучне дитинство, суворі батьки, нудна школа, крейзанутий університет, перші хлопці, останні образи… Переглянуті фільми, непрочитані книги, улюблені актори, забуті серіали, дитячі курортні романи, любов до бездомних собак. Одним словом, Алла давала зрозуміти, що секс в її житті має бути підтверджений чимось більшим ніж просто… Ніж просто секс.
Мені вистачило снаги в той ж вечір описати ій свій стан збудження при спогляданні за її грудьми, які так і норовили лишити затишні куточки ліфчика. Ми сиділи в якомусь кафе в центрі. Ні стін, ні облич пригадати не можу. Спочатку Алла розцінювала мої слова як компліменти: злегка шарілася, опускала очі, відповідала невиразними фразами мовляв «ти не туди дивишся», «ви всі однакові»… Хоча їй помітно подобалася така констатація фактів.
Між тим, в момент, коли ми вийшли з таксі десь в глибоких хащах Львівської і я якось необережно торкнувся своїм язиком її губ, Алла вперше по-серйозному стрепенулася: потипу не варто забігати наперед і робити речі, які характеризують мене не з найкращої сторони. Йобкатися я не почав, хоча той факт, що мені «щастить» на правильних дівчаток з правильним вихованням із сімей педагогів, мав шанс прорости в мені паростками небаченої агресії до навколишнього світу)..
Зазвичай такі панянки не дають, не дають, не дають… а потім – ЇБЛИСЬ! – і понеслося. Тільки я від тих новосформованих німфоманок вже надто далеко. На той момент. Але від реальності не втечеш - от воно – педагогічне виховання та класика російської літератури під покровительством снобливого татка родом із Уралу.
Пригадую, що наостанок, коли я прийняв і майже погодився з усіма її настановами та порадами, коли ми майже розпрощалися і Алла подякувала за гарний вечір і заїкнулася про наступний, я, ніби між іншим, взяв її за зап’ястя руки. Вона ще раз стрепенулася і наші очі зустрілися.
- Може, все таки… зупинимося на мінєті?..
Пізніше ми з Аллою перетиналися на якихось міських заходах. Навіть перекидалися скупими реченнями про погоду та студсамоврядування. Одного разу ми навіть випили чаю в «кварталі» і моя рука при прощанні знову-таки майже самовільно опустилася на її сідницю. Осудливих поглядів і різких рухів і тоді уникнути не вдалося. Алла ретирувалася з місця подій, залишивши по собі декілька невиразних спогадів та номер телефону.
Не минуло і 5 років.
- Чула, ти зараз без роботи сидиш?..
- Ум… ти почала нарешті чути, моя дорога.
- Прибережи своє почуття гумору для своїх покірних дамочок.
- Мені більше подобаються такі непокірні як ти.
- Є можливість вписатися в один непоганий проект. Робота не пильна, платитимуть гарно. Проводитимеш семінари, читатимеш лекції і по всьому.
- Аллочка… В мене таке відчуття, що останніх п’яти років пустоти між нами як не було. Хто взагалі сказав, що я шукаю роботу? І як ти про мене згадала?
- В тебе як завжди багато слів і більшість не по темі. Ситуація така: на роздуми в тебе є два тижні. З 1 листопада стартує проект. Подумай і набери мене. Зустрінемося і обговоримо все детальніше.
- Ммм… це мені вже більше подобається.
- Ти не міняєшся, хлопче.
- А про що лекції?..
- Про кінець світу.
- Ви що там, йобу далися?
- Фільтруй свою мову, молодий чоловіче.
- Алла, я тебе не впізнаю.
- Ти мене ясно зрозумів.
- Ну та… відчувається, що ти нарешті почала займатися сексом.
Сьогодні явно не той день, щоб осмислювати почуте. Алла, розмите обличчя якої в легкому тумані пам’яті навіває підозріло смердючий смуток, яким відганяє зазвичай від дрібних життєвих поразок минулого, які намагаєшся переступити як шмат людського лайна в під’їзді на 33-му; якась нова робота, лекції про кінець світу, її нова манера спілкування...
Мабуть, люди дорослішають, тільки я чомусь і досі не враховую цей фактор, дивлячись на них. Чи можливо я сам лишився там де і був і такі ситуативні зміни не по-дитячому вибивають мене з звичної колії. І кількість тих, з ким ти мав хороший секс, вже давно не показник твого хулігансько-привабливого вар’ятства; це радше характерні ознаки того, що ти втікаєш, але тупо не можеш втекти: не знаєш куди. Це той момент, коли ти відчутно виріс із своїх жартів про «поїбатися», а на зміну їм не прийшло нічого нового.
Єдине але, про яке я ніколи не забуваю… ця хуйня дійсна, якщо вона хоч щось для тебе означає. Бо якщо оцінювати по суті, то по той бік суспільної моралі є твоє РЕАЛЬНЕ життя, в якому ти сциш тільки одного: аби ніхто завтра не подзвонив і не сказав, що померла мама, а післязавтра ти сам від того всього не віддав своєї брудної душі чистим небесам. Все решта – суєта суєт: робота, гроші, кар’єра, кількість хвойд та новий ноутбук.
… Сьогодні в мене відповідальне побачення. Перше серйозне за останній рік життя. Тому всі Алли, пропозиції і кінці світу мусять зачекати. Хоча б на день. Я хвилююся. Хоча навіть собі не показую цього, потипу я не з тих засранців, у яких в такі дні неабияка схильність до неконтрольованих почервонінь щік та словесних риглів.
Ми знайомі з Ірою менше тижня, але як ніколи я відчуваю, що мене в ній приваблює не тільки вигин спини та потенційна можливість вхопити її поміцніше за волосся. З нею я як Джоел з «Вічного сяйва чистого розуму» з його життєвою слабкістю закохуватися в кожну жінку, яка проявила до нього інтерес. Мені видається, що Іра дивиться на мене по-особливому. В саму золоту середину… між нестабільно-стабільними почуттями, яких часом ШКІРОЮ потребуєш та спонтанно-хаотичним, тваринним сексом. І хоча ми не говорили з нею про це, я ЦЕ відчув.
Нас познайомив Макс. Не в найкращий вечір мого життя. Але можливо в найкращий вечір моєї молодості. Ми лежали всі троє на підлозі, слухали сліпого Рея і майже не говорили.
Буду відвертим: єдине, чого мені тоді справді хотілося, це подолати тридцять сантиметрів кімнатного простору і торкнутися її руки, яка лежала зовсім-зовсім поруч. Ідеальна в своїх лініях та чистоті. Горда в поставі і тонка в пальцях. Така ніколи не залізе тобі в перший вечір в труси. Така може наостанок ніжно приобійняти тебе за шию, без поцілунків та зайвого зближення, збуривши все твоє єство цунамі ніжності та натуральної сексуальності. Таку хотітимеш цілувати до безпам’ятства, а вона може зникнути за найближчим поворотом, щоб більше ніколи не з’явитися перед твоїми очима. І то буде її реальна ціна в світлі плинності всього сущого. То буде реальна ціна твого життя та твоєї здатності полюбити когось окрім себе.
Тоді мені було і соромно і радісно водночас. Соромно, бо за годину до того, сидячи на старій яблуні, я виглядав типовим сцикуном, який злякався парочки бездомних псів. Радісно, бо той самий сцикун, який ще годину тому сидів на тій яблуні, в цю хвилину хотів… прагнув… БАЖАВ когось ПРОСТО торкнутися. За стільки часу. Без найменшої думки про те, дасть вона в перший вечір чи все таки прийдеться зачекати наступного…
Якщо ви мене розумієте, то маєте знати, про вершини яких айсбергів я говорю.
… 8-ма вечора. Сутеніє. Зорі на місцях. Я після душу: свіжий, пахучий, легкий і майже літаю. Як для побачення, то злегка пізно. Але після робочого дня жінці потрібно дати час для себе. І я, як справжній мен, цей час для неї знаходжу).. Навіть якщо для самого побачення, на яке я запросив Іру в «скайпі», нам лишиться всього годинка-друга. Хороша можливість навчитися цінувати час і трішки приструнити своє кровожерливе его.
Знайома до кожної тріщини зупинка на Гордіюк. Магазинчик. Шкаралупиння від сємок під ногами. Переповнений смітник. Якісь клубні афіші на дошці з оголошеннями… прийом волосся, купівля квартир, оренда гаражів. З білборду навпроти на мене дивиться хитровиїбане обличчя лисіючого кандидата. Якась бабуся з декількома величезними торбами. Потріскане від років обличчя, запах сечі, дух приреченості. Допомагаю їй залізти в першу-ліпшу маршрутку. Важко зітхаю з думкою про те, що померти молодим не така вже й романтика: радше достатньо прорахований, практичний підхід до життя і до позицій власної самоповаги.
Вітер дме сильніше. Ховаю руки в кишені джинсової куртки і абстрагуюся. У вухах співає молода і вічно жива Емі, яка колись мала нахабність говорити, що контролювати безумство можна. Окай. Тільки не своє.
- Здаров! Шо ти тут втикаєш?.. – голос противний, різкий і гучніший ніж Емі у вухах.
- Шо? – знімаючи навушники, на автоматі реагую я на свого співрозмовника. Переді мною крендель приблизно мого віку. До місцевої гопоти, судячи по північно-волинському акценту, його віднести важко, але той факт, що молодий чоловік шукає пригод, не викликає жодного сумніву. За пару метрів від нього ще парочка утирків схожого типажу. Класика жанру. Де ти, Толік Дністровий?))
- Шо ти тут втикаєш, спрашую?
- Маршрутку чекаю. – Я розумію, що будь-який кіпіш зараз гратиме проти мене. Людей навколо не видно. Маршрутки немає, а за якихось менше ніж 30 хвилин я маю зустрітися з однією з найпрекрасніших жінок цього міста. Між тим, дупа відчуває наближення небезпеки швидше ніж голова. Недарма америкоси у своїх фільмах першим ділом зажди рятують сраки, а вже потім голови, серця і всі інші частини тіла.
- Панятно… Слиш, є один базар до тебе. – В невідомого героя спальних районів мова увєсіста і стійка ніг відповідна. – Маєш пару мінут?
- Без проблем.
- Карочє, до мене тут пацани приїхали з Ковеля. Хочемо трохи аттапиритись. Але тупо, брат, напряг з баблом. Я тут бачу ти нормально при наряді. Може кинеш чісто по-мужскі якійта полтіннік? А?
Я мовчу. Прораховую всі за і проти. В самому кінці вулиці, на кільці, фіксую фари маршрутки. Але поки вона дістанеться моєї зупинки, мине ще не одна вічність.
- Не втикай. Я ж задав вапрос. По нормальному. Єслі ти готовий базарити з нами по-нормальному. – Двоє утирків, які товклися позаду, підступили ближче до мого співрозмовника. – Даєш якийсь кєш?
- А в їбало?.. – Блядь. Що я роблю. В який раз. Нахуя?!! Мен, це не «бійцівський клуб». Тут нема своїх. Перед тобою довбойоби і навіть Макс визнає, що здоров’я дорожче.
- Рєбята, да він ахуєвший… Ти чьо, лашара, бикувати будеш тут ілі шо?!!
Від першого прямого потрапляння кулаком в своє обличчя я дивом врятувався. Другий удар прийшовся мені по потилиці і я ледь втримався на ногах. В очах заіскрило, а серце стиснулося так, що я відчув як воно камінцем гупнулося десь між кишок і в животі стало важко, як після каструлі маминих вареників. Яким чином я зорієнтувався в просторі і з мінімального розбігу втулив вожака туси головою в живіт, сказати важко. Той мішком гнилого гімна бехнувся на асфальт з таким криком, наче в нього розрядили обійму пістолета.
Наступний удар я таки прогавив. Прямісінько в ліве око, з такою силою та натхненням, що я врешті-решт опинився на дупі. Ще один удар ногою прийшовся мені по ниркам і все, на що я спромігся, це з усіх сил шарпанути за ратицю одного з нападників, від чого той слідом за мною опинився на асфальті.
Що я почуваю в цей момент… Страх? Боязнь наслідків? Потенційну можливість відбитих нирок, струсу мозку, поламаних ребер та внутрішнього крововиливу? Ні. Мені смішно. Мені хочеться реготати під звуки глухих ударів їхніх ніг об моє тіло. А ще мені хочеться до Іри. Із занімілим обличчям та іскрами в очах, з повним животом сердечних бебехів та потенційними синцями.
Я ще раз підвівся. Ще раз отримав удар в груди, ввалив комусь в вухо і приблизно в ту ж мить на зупинці гучно загальмувала 12-ка… З неї висипало пару старших мужиків і ситуація розрулилася сама собою.
Останні декілька десятків секунд тривали надто довго і до тями в маршрутці мене привів тільки окрик водія, який вимагав передати на проїзд. Час зупинився. Я і досі перебував на тій зупинці. Ми повертали біля «Гостинця» на проспект Молоді і я чітко відчував, як у мені болісним стукотом десь глибоко всередині пульсувало життя. Не кожного дня тебе намагаються відпиздити за 30 хвилин до відповідального побачення і далеко не кожного дня ти вчасно згадуєш, що ти чоловік. Відпизджений, але чоловік.
Відпизджений чоловік, який понад усе любить життя.
… Переходимо дорогу біля готелю «Україна». Центральний майдан Луцька мені ніколи не подобався. Мало в ньому центральності як такої. Що не скажеш про те ж Рівне, чи приміром Франик з Тернополем. На сходах драмтеатру, біля підніжжя Лесі, попри вечірню темряву, тусять поодинокі зграйки скейтерів. Не рахуючи ПУМу, це чи не єдине місце в Луцьку, де вони мають можливість вдосконалювати свою майстерність.
Іра неймовірна. Міс акуратність. Чистої води мінімалізм. Навіть її скромні черевички і ті випромінюють усвідомлену природню сексуальність своєї власниці. Підкреслюють її тонкий смак. Проходимо повз «вопак», звертаємо на Кривий Вал і за декілька хвилин зручно вмощуємося всередині «кава-клубу». Тут смачний гарячий шоколад і ідеальна атмосфера для спокійних, майже богемних посиденьок. Я в них вписуюся не вельми, але мені плювати. Сьогодні.
- Так що сталося?.. – Іра дивиться на мене очима дорослої жінки. Від очей жінки недорослої вони відрізняються специфічним виразом співпереживання дійсного моменту. Я від цього погляду відверто ніяковію. Завжди. Не можна дивитися на мене так, наче я скляний.
- Нічого такого. Пост-виробничі осінні травми. – Я намагаюся усміхнутися, але судома зводить пів мого обличчя і я кривлюся від болю. Останній повільно переходить в жар і я розумію, що ліве око починає сприймає світ крізь пелену легкого туману.
- Я вже дуже давно не ходила на побачення, тому наперед прошу вибачення за можливу неоковирність. – Безпосередність Іри абсолютно дитячого тону, і ці контрасти в ній ще більше доповнюють її образ. – Та і день робочий не найкращий. В пору хоча б інколи згадувати, що я жінка…
- А де ти працюєш, бо я так і не зрозумів?..
- О, в мене дуже і дуже цікава робота… Не певен, що ти з таким стикався в Луцьку.
- Заінтригувала… Розповідай. – Нам підносять дві чашки гарячого шоколаду і я остаточно заспокоююся: все дурне, що сьогодні могло зі мною трапитися, успішно трапилося.
- Взагалі-то я мушу зберігати конфіденційність, але в двох словах можу розповісти…
Іра довершена. Волосся довге, пряме, русяве і нефарбоване. Косметики мінімум. Парфуми легкі, ледь вловимі на відстані, але настільки приємні, що ледь стримуєш себе, щоб не торкнутися губами її шиї. Щоб не вдихнути її аромат. Щоб не перетворитися на тварину. На себе звичного. Але між нами стіл. І це добре.
Пальці її довгі: вона погладжує себе по руці і я знову не можу сконцентруватися на розмові. Погляд відкритий і світлий. З кутиків тонких, але виразних губ не зникає легкий усміх, що надає її обличчю виразу ледь не божественності. Правильної, не награно-кіношної. Питомо французький шарм і не питайте де такі леді беруться у волинських заболочених низинах…
Не можу повірити, зрештою, що сиджу за столом з такою леді. За що мені така нев’їбезна радість?
- Я працюю в детективному агентстві. Спектр послуг широкий: від фіксації подружніх зрад до компроматів на перших людей нашого краю. І не тільки нашого).
- Ніфіга собі… А в нас таке є? - я щиро здивований. Попри ниючо-колупаючий біль в голові.
- Уяви собі є).. Ясно, що у «волинських оголошеннях» чи на «волиньpost» ти нашої реклами не зустрінеш, але всі, кому потрібно знати, про нас знають.
- А чим ти конкретно займаєшся?.. – зараз мені легко говорити про все на світі. А ще легше слухати цей голос. Коли втомлюєшся від нав’язливих студенток, заміжніх і самотніх жіночок за 28 і всього іншого, що стоїть кісткою в горлі, душа вимагає самобутності. Якщо не своєї, то хоча б в голосі навпроти. І пофіг, що можливо я ідеалізую. Що все ЦЕ розсиплеться вже за місяць часу, - майбутнього немає. Є тільки цей вечір.
- Хм… Конкретно зараз займаюся справою одного цікавого дядька, який планує відкрити в Луцьку доволі прибутковий бізнес. Щоправда, дядько цей, далеко не всіх потрібних людей про свої наміри повідомив. От ці люди і попросили дізнатися про нього трошки більше…
- А що за бізнес?
- На жаль, не можу про це тобі розповісти.
- З тобою небезпечно мати справу….
- Судячи по вигляду частини твого обличчя, з тобою теж.
Ми сміємося, хоча мені не смішно. Заторкнути за живе чоловічу гордість так ж легко, як підняти жіночими губами у бойову стійку чийсь член.
- Тебе влаштовує те, що ти робиш?..
- Не до кінця, але все це дозволяє мені помаленьку втілювати в життя те, чого я справді хочу. – Іра опускає очі в стіл і я розумію, що все не так просто. Що просто тільки в кроликів.
- Навіть так…
- Так. Малювати, наприклад. Їздити світом, коли є фізична можливість ним їздити. Робити гору різних приємних дрібниць, які дозволяють мені відчувати, що я живу. Я не веду до того, що гроші вирішують все. Але як мінімум, до свободи я з ними ближча. Як би це меркантильно не звучало. А ти чим займаєшся? Макс щось не особливо розповідав… - переводить стрілки. Не скажеш, що вчилася в Здолбунові.
- Я… Донедавна працював держслужбовцем…
- Слово донедавна тішить. – Іра сміється і від її сміху сердечні бебехи в моєму животі поволі розсмоктуються і я чую музику. Вона звучить не в «кава-клубі». Вона звучить в голові. Там же горять свічки. Все по феншую. – Знайшов чим зайнятися?..
- Та є тут один проект… Є вакантна посада промоутера кінця світу. Думаю, візьмуся. Плюс, хочу серйозніше музикою зайнятися і дати собі можливість хоча б якийсь час порелаксувати. Якщо захарилися мої таргани, - я стукаю себе кулаком по голові, - то шо там про мене говорити.
- Навіть так… Музика це добре.
- А ти звідки Макса знаєш?
- Кажу ж: музика це добре. – Неймовірно сексуальним жестом Іра прибирає волосся з обличчя. Якщо в такі моменти не кінчають, то точно стають ближчими до Бога. - Ми давно знайомі. Познайомилися в ЦУМі колись… На другому чи третьому поверсі, біля вітрини з дисками. Весь Театральний був помаранчевий тоді).. Добре пам’ятаю, як хвилин 20 вибирала сестрі в подарунок якийсь диск. А тут Макс, хлопчик у валянках із жовтим значком курчати на куртці підійшов збоку: поцікавився, що шукаю, порадив пару непоганих альбомів… Не пригадаю, що то були за диски, але добре зафіксувалося те, ЯК він говорив про музику… так наче про маму рідну чи кохану, з якою не бачився півроку. І дивився… дивився він в ці секунди і через мене, і через вітрини, і через стіни ЦУМу. Кудись дуже далеко. Але ми тоді з ним телефонами навіть обмінялися… Як не дивно. А ви як познайомились?
Я зустрів Макса на курсі другому. Ще коли жив на Коперніка, до ранку міг сидіти у мережі і на вихідних їздив додому. Він валявся біля під’їзду. В окулярах. Обриганий і майже безтямний. На мої спроби дізнатися хто він, що він і куди рухається, Макс відповідав тільки мареннями про потребу поплавати в басейні. Без адрес, імен та контактних телефонів. У зв’язку з тим, що на годиннику була перша ночі, я вирішив не ризикувати потенційною війною із своєю совістю і затягнув жертву глобалізації в свою квартиру, постеливши на підлозі спальник і вкривши його старим колючим одіялом. На ранок Макс прокинувся, подякував і так наче нічого не сталося, пішов, лишивши на столі візитку з пропозицією дешевих поліграфічних послуг… Так і познайомились.
- Хей, мен, ти тут? – Іра повертає мене в теперішнє.
- Тут… Познайомились ми з Максом як потенційні бізнес-партнери. Можна сказати, знайшли одне одного. Та і дружба наша зав’язалася абсолютно невимушено. Знаєш, є такі суто чоловічі теми, яких жінкам не зрозуміти. Корпоративні цінності. Розкажи щось про себе краще…
- Наприклад?..
- Не знаю. Наприклад, про свою улюблену книгу дитинства чи… там… улюблену позу в сексі. – Не знаю що я несу, чи що несе мене, але бути іншим покищо не виходить.
- І часто ти такі питання жінкам задаєш? – Іра в настрої, помітно.
- Про пози?
- Ні, про улюблені книги дитинства.
- Та ні. Зазвичай я не задаю взагалі питань.
- Незнайку я любила. Епічний образ. Можна сказати, герой нашого часу. А щодо поз, то для мене більше значення має місце і людина, ніж спосіб)
- От як… Забанально як для тебе, - створю видимість того, що це був жарт.
- А ще… дивлячись на таких як ти, я розумію, що покищо не готова стати матір’ю.
Опа. Приїхали. Занадто серйозно, як для такого вечора.
- Розслабся, я жартую. – Мене просять розслабитися. Чули? Іра привітно усміхається. Мені то легше, то хуйовіше і я зараз чітко розумію, що в моєму житті ніколи не було більшої залежності ніж та, яку викликала жінка. Не було сильніших бажань, ніж ті, на які провокували жіночі пальці.
Поговоримо про егоїзм? До дупи. Жодне моє Я не змушувало мене підійматися з ліжка і робити ЩОСЬ вагоме. Рухатися. Досягати. Ставати кращим. Зрештою, просто вставати… Жінка. Моя доза героїну і коксу. Під саме серце. Вона змушувала мене робити все. Зриватися посеред ночі за триста кілометрів в інше місто. Доводила до сороміцьких психів і абсолютного неадеквату, успіхів і падінь. Егоїзм? Жінкоїзм, йопта!..
Вона розповідає про свого батька і про те, що не буде нічого кращого за ті дні, коли він приходив з роботи і носив її під стелею на руках. Щоб там не було. А я бачу як несміливим поцілунком в щоку, до якого я морально готуватимуся як до першого сексу, спокійно закінчується наше перше побачення і як з нього плавно виростає наступне…
Вона розповідає, що постійно плакала, коли замість п’ятірки за диктант отримувала четвірку. А я бачу першу смску написану їй на другий після побачення день, в якій я бажаю їй гарного дня та доброго настрою. Бачу її скупу відповідь, між декількома словами якої прямо в груди мені струменить маленьке жіноче щастя.
Вона розповідає як виграла міс школи, як знову-таки плакала і як в той же день від декількох ковтків шампанського дозволила себе поцілувати однокласнику. А я бачу перші наші десять побачень: ми гуляємо, п’ємо чай, дивимося кіно, сидимо в драмтеатрі; кожен наступний доторк все глибший і ніжніший; Іра перші декілька раз наче випадково приобіймає мене і одного разу, сидячи в повільній як черепаха 15-ці, нишком пригортається до мого плеча….
Вона розповідає, що вірить в Бога, не зважаючи на те, що Бог давно перестав вірити у нас; що в цьому є щось більше ніж просто сліпа віра; що знала тільки одну молитву і ту не пригадає, і що до церкви не ходила вже декілька вічностей…. А я бачу перший наш поцілунок: ми прощаємося біля під’їзду і в одну мить просто зриваємося – наші язики сплітаються в мокрих хороводах випущених на волю бажань, її руки заломлюються і ми намагаємося максимально втиснутися одне в одного... я відчуваю як в районі лівої кишені джинсів стало мокро.
Вона розповідає, що на першому курсі померла її рідна сестра, збита п’яним батюшкою десь в Дачному; з того часу Іра не плаче і дивиться на світ простіше, розуміючи, що гарний початок дня далеко не свідчить про залізну ймовірність існування наступного… А я бачу своє відображення на екрані старенького ноутбуку: я усміхаюся її повідомленням, і як би це тупо і злобуденно не виглядало, я щасливий, задоволений кіт; я бачу Іру, яка теж не стримує усмішок і з неї по-доброму кепкують її офісні «шерлоки».
Вона розповідає, що ще з часів університету взяла собі за звичку на вихідні, коли випадала можливість, втікати з міста: виїхати в якесь село Горохівського району і бродити там примарною незнайомкою, провокуючи місцевий люд на тривожні погляди та різного роду домисли; і що в одній із таких поїздок їй прийшлося заночувати в покинутій хаті на окраїні якогось села, де цілу ніч шкреблися миші та дерлися на горищі білки. А я бачу наші перші вечори в мене вдома, після спільних прогулянок до супермаркету: ми разом готуємо вечерю, я обіймаю Іру ззаду за її геометрично довершений стан і ніжно, щоб не відволікати, цілую в шию, коли вона нарізає в салат кріп, який я ненавиджу всіма фібрами своєї душі, скільки б його не хвалили як чудовий засіб для покращення чоловічої потенції; ми дивимося разом «500 днів літа» і я бачу наше відображення на екрані ноутбука – ми щасливі і сліпі кротенята.
Вона розповідає, що любить Луцьк, але рано чи пізно переїде в місто побільше, де рівень байдужості людей не дозволятиме їм лізти туди, куди вони лізти не мають; що для цього підійде Київ, можливо Париж, можливо Лондон… Де простіше загубитися. А я бачу як ми перший раз зайнялися коханням, в Іри вдома: на кухні темно, на підвіконнику незручно, на столі розлогіше, на підлозі вільніше, у ліжку глибше, - вперше в моєму житті жінка цілує мої долоні.
Вона розповідає, що хворіє латентною клептоманією і тільки нещодавно зуміла перебороти в собі тягу до крадіжок футболок на секонд-хенді. А я бачу нашу першу серйозну сварку: розмова по телефону, її крик, якісь слова про якісь випадковості; зрештою вечірня прогулянка, гора слів, вибачення і всякі різні обнімашки в епілозі.
Вона розповідає, що й досі, коли безсоння, вмикає музику і танцює в пітьмі: танцює до тих пір, поки не падає в знемозі на ліжко і не засинає дитячим сном. А я бачу нас двох: будні, свята, смс вранці і перед сном, спільні залягання на дно, невеликі поїздки за місто, масажі, душі, розмови на кухні, магазин, де ми вибираємо їй трусики, знайомство з батьками, пікніки, шашлики, озера, плани, секс і знову будні, свята і спільні залягання.
Вона розповідає, що часом зупиняється посеред вулиці через те, що в неї дико сверблять долоні від того, що хочеться малювати і це не лікується. Я бачу себе і її навпроти, в «брамі», за столиком: перед нами на скатертині - будні, свята, папка із збереженими смс на телефоні як згадка про…, ранкові непорозуміння, вечірні паузи, колеги по роботі, уявні коханці, чиясь лінь, обірвані телефонні дзвінки, рахунки, ультиматуми, невиконані обіцянки, врешті якась хуйня, яка не вкладається у рамки здорового глузду та ясної психіки.
Вона розповідає, що в неї була велика і щира любов, яка зникла так саме неочікувано як і з’явилася: любов та була настільки сильною, що кожен наступний її чоловік бачив після того нижче пупка і трохи вище заповітного трикутничка між її ногами витатуюване ім’я того КОХАННЯ. Я бачу холодну, сльотаву осінь: вона плаче,сльози мішаються з краплями дощу і крізь стіну негоди її голос говорить, що все чудово… так, так… от тільки їй пора думати про дітей, про якесь майбутнє, про життя, в якому не вона про когось піклуватиметься, а хтось нарешті піклуватиметься про неї; я чую як б’ється скло… як завжди чую цей звук, коли б’ються мрії.
- … і він постійно сміявся, що в мене малі груди. Мен, ти тут?.. – Іра дивиться на мене пильно і допитливо. Я знову в «кава-клубі». Десь далеко на фоні звучить музика. За сусіднім столиком про щось спілкується трійко подруг за 30-ть. – Ти мене слухав взагалі чи ні?..
- Слухав. Цікаве в тебе життя… Мені особливо і нема чим похвалитися. Окрім хуйових генів по батьковій лінії… і.. і… до прикладу, невдалими стосунками з деякими недалекими баришнями. А ще стосом різної хуйні, в яку я регулярно влажу…
- Слухай, не забувай, що біля тебе жінка. Простіше якось… - я відчуваю, що ліве око втрачає візуальний контроль над навколишнім світом. – З тобою все ок? В тебе якийсь погляд дивний…
- Все ок. Просто шоколад не пішов. - Я піднімаюся і шукаю поглядом туалет. Мені зле. Хочеться проблюватися і дати зрозуміти Ірі, що малювати варто. Як і танцювати. Як і красти футболки. Хочеться на свіже повітря…
… Ми стоїмо біля її під’їзду. В дворі зовсім тихо і відчуття таке, наче на цій планеті лишилося всього двійко людей. Вона – з найінтимнішим тату, про яке я коли-небудь чув, і я – людина, яка і досі губиться перед сигналами світлофорів. Чи хоч щось ТУТ взагалі має сенс? Чиїсь роботи, проекти, плани… Чи мають сенс вечори, в які мої емоції мінливіші за настрій жінки в перший день місячних? Чи має сенс завтрашній дощ, чи він просто мізерний випадок в безмежжі випадків? Чи має сенс майбутнє, якщо воно ДЕСЬ є? І коли ти стоїш під таким незбагненно-величезним небом, чи хоч щось із земного має вагу окрім власне того, що відбувається в цю секунду? Тієї маленької іскорки, яка запалює кожен наш наступний крок. Я не знаю. Я божеволію від простоти і водночас складності всього сущого, і в тому немає нічого від польотів над гніздом зозулі. Але є молодий Джек Ніколсон у шапці і з усмішкою людини, якій сигнали світлофору до одного місця. Він лишився у тих кадрах. Шкода, що мене зараз ніхто не фіксує…
Макс сказав би, що в мене проблеми на грунті сексу.
Я б сказав, що життя прекрасне. Їбись воно конем об стіни.
- Дякую за хороший вечір. І бережи себе. Сподіваюся, до наступної нашої зустрічі ти розберешся і з своїми тарганами, і з синцями і з всім іншим. Окай? – Іра мила. Прекрасна. Неймовірна. Чарівна. Збудлива. Сексуальна. Красива. Ідеальна. Чітка. Пронизлива. Осіння. Кохана. Закохана. Обцілована. Я думаю, що добре було б послухати зараз «сплін». І подумати про нашу наступну зустріч. – Все добре?
- Так, Іра. І тобі дякую. Вибач за всю мою х… – Іра хитає головою, кладе свій вказівний палець собі на губи, стає навшпиньки, цілує мене в щоку і рвучко обернувшись, зникає в чорній дірці під’їзду. Крапка. Я думаю про її тату, мандрівки селами Горохівського району та тата, який носить її після роботи під стелею. Тато мав бути з вусами та великим руками. Іра маленькою і в сукенці в червоний горошок.
Я щасливий? Щасливий. Хіба має значення те, що не сталося, навіть якщо воно обіцяє велике і грандіозне НІЩО? Якщо є таке ЗАРАЗ?.. Ніколи не читав філософів. Що думають з приводу всього цього вони… Чи варто ЩОСЬ починати, знаючи ЧИМ все закінчиться. Хм… чи варто жити, якщо рано чи пізно тебе заколотять в дерев’яну коробку і скормлять могилковим червам?.. Їбу. Як мінімум можна спробувати. Без відповідей на всі питання. Макс давно казав, що можна жити і без цього. Я Максу вірю. Часом.
Луцьк навіває домашній затишок. Присипає. Затягує. Заколисує. Сотні тисяч кілометрів доріг цього світу мають скінчитися в точці, де ти почуваєш себе як вдома. На вулицях, де ти футболиш каштани у вересні, цілуєш неймовірно красивих жінок, проживаєш свою чорно-вільну молодість…. Біля цих вітрин, за якими ти колись їв найсмачніше в житті морозиво і де зараз сидять офісні скнари чи стоять химерні манекени. Між цих людей, злих і невиспаних. Які постійно ниють, що не вистачає грошей купити нові черевики і столи яких на свята ламаються від їжі і п’яних співів посеред ночі. Які можуть не подати руки в момент, коли ти її потребуєш, але вб’ються в три зміни, щоб заробити своєму первістку на новий телефон. Я не можу винити цих людей, не можу винити себе… В наших широтах по-іншому не навчилися. Є інші, і двері відкриті. Але не забувай: сотні тисяч кілометрів доріг цього світу мають скінчитися в точці, де ти почуваєш себе як вдома. І крапка.
Йду по Гордіюк. Минаю зупинку, де сьогодні пережив декілька не найприємніших вічностей. Васільєв співає про пластмасове життя. Хочеться завтрашнього дня і світла. Прямісінько у мою пухлу касу. Чаю і якогось Маркеса. Трохи Іри і ще хоча б тижня другого без дощу. Під ковдру і спати подовше. Повертаючи на своє подвір’я, майже лоб в лоб стикаюся з якимсь утирком…
- Опа-опа-опа-па… Пацани, да тут наш гєрой!.. – по голосу, який перекрикує останні звуки затихаючої пісні, я пізнаю грьобаних олігофренів із зупинки… «за-то-что-я-к-тебе-остыл»… Сука. Ну гаразд. На те як цвіте сакура в Японії, я ще обов’язково подивлюся. Зуб даю.
Розділ 5
- В Луцьку не може бути таємниць, мен. Тут всі про все знають, а навіть якщо не знають, роблять вигляд, що знають. Хрін просциш цих місцевих. – Жанна притулилася до скла величезного акваріуму, за яким туди-сюди микалися десятки дзеркальних коропів. Одна із рибин, яка вже сьогодні могла опинитися на вечірньому столі якогось банківського працівника чи торгаша джинсів з Варшавки, ткнулася носом в стінку акваріуму, але стикнувшись з розплющеним обличчям Жанни, перелякано відсахнулася і зникла в юрбі собі подібних. Слизьких і приречених. - Я от до чого веду: довіряти людям лиха справа. Навіть найближчим. Останні навіть якщо не хотітимуть тобі нічого поганого, легко і невимушено це зроблять. Навіть більше, піднесуть ЦЕ на підносі з усмішкою невинного ягняти...
Сьогодні в мене хороший настрій. Я мало говорю, ще більше думаю і розглядаю поодиноких людей в «Там-Тамі». Жанна тараторить без зупину. Я звик, що жінок або приймаєш такими якими вони є, або підписуєшся на оновлення «редтуба».
Поруч нас з візком в напрямку до мороженої риби посунув маленький гіпопотам у бежевому плащі. Візок забитий всілякими наїдками, бухлом, прокладками та парою білих тапок зверху. «Там-Там» універсальний. За метр-другий від нас самотньо стоїть низенький чоловічок в старому зачовганому костюмі, сальним волоссям та пінкою в кутиках губ: очі заплакані, в руках пачка рису та пару сот грам ізюму. Він пильно, з-під лоба спостерігає за працівницею супермаркету, яка важить кульок з пельменями для якогось студента: останній в окулярах, футболці «король и шут» і з самовпевненим виразом обличчя в стайлі «все схоплено». Такі на продавщиць супермаркетів дивляться як гітлерівці на євреїв у гетто.
- … але все тріщить по швах. Смисл шось робити, коли все тріщить по швах!.. – чоловік кричить це в бік жінки і з роту в нього летить піна. Починає плакати. За коротку мить обертається і майже біжить в бік столиків, де ми з Жанною частенько зависаємо над принадами місцевої кухні. Жанна збентеженим поглядом дивиться на мене, але я не готовий їй сказати хоч щось.
- Дибіл. – Розгнівано кидає в спину чоловіку у зачовганому костюмі зважувальниця пельменів. Хочеться її вдарити: обличчям об вагу, кинувши виклик всім можливих гендерним забобонам та стереотипам. Але судячи по її очах, пиздюків вона отримує регулярно: чоловік її, швидше всього, працює в жеку; дочка з років 12-ти почне курити і шукати зближення з іншими світами, а сама зважувальниця до років так 40-а закіряє по повній. На лобі написано. Але я не гітлерівець, «Там-Там» не гетто, а жінка непропорційно округла як для єврейки.
Сідаємо біля барної стійки поруч із столиками. Замовляємо по морквяному фрешу. Традиційно. Поки на наших очах дівчинка із золотим зубом робить напій ядучо-помаранчевої барви, ми збайдужіло спостерігаємо за людьми в черзі за піцою. В натовпі з вигляду благополучних лучан та гостей міста похнюплено із опущеними плечима стоїть і чоловік у зачовганому костюмі. Він не плаче. Він дивиться на щось за склом вітрини і облизує потріскані губи. Навколишній люд намагається триматися від чоловіка на відстані; так, наче по тому лазять м’ясисті смердючі опариші. Благополучні лучани.
- Знаєш, ще з самої школи… і мабуть до цього дня, в мене не проходить одне дуже стрьомне відчуття. – Жанна дивиться десь високо під стелю «Там-Таму», де з однієї металевої конструкції на іншу перелітає відчутно дезорієнтований у просторі голуб.
- Що за відчуття таке?
- Завжди, коли я спостерігала збоку за тим, що відбувалося навколо: в класі, в школі, десь на вулиці, в магазині, я доходила до одного майже парадоксального висновку – або я дибіл, або дибіли всі інші. Але так як вчилася я не дуже, то все таки схилялася до першого варіанту. Але навіть він давав мені підстави думати, що все не так просто, як про це нам розповідала вчителька з фізики. Не так. Все не так. І всі ці ебонітові палочки, лабораторні роботи з плюсами і мінусами – це просто замилювання очей.
- Що ти маєш на увазі? – хід думок Жанни завжди непередбачуваний, а логіка суджень потребує вдумливого аналізу та філософської витримки.
- Нам із самого дитинства забивають голову непотребом, щоб ми забули про головне: ми – діти космосу. З космосу прийшли, в космос підемо. Нам впарюють еволюцію, бога, хімічні реакції і боротьбу видів. Що там ще… «війну і мир», косинуси і макроекономічні показники. Фу. Тонни сміття поверх головного, щоб воно навіть думки не мало, найменшої спроби... спробувати, прорости. Потрібен добрий кавалок часу, щоб хтось із нас обернувся, глянув на роки в школі, на роки в універах і задався питанням: а яке відношення все це має до мене, до мого місця під сонцем??? Жодного, блядь, жодного!.. Все це штучні форми створення видимості життя, далекі від справжнього покликання людини і її реальних можливостей.
- Звучить епохально. – Я стримую усмішку, хоча мені абсолютно несмішно. Жанна ніколи не зловживала науковими сентенціями та розумними словами. Вона завжди віддавала перевагу музиці і тому я завжди бачив у ній щось більше ніж вся наука світу разом взята з її світилами і бородатими гамадрилами. Але сьогодні… – Я завжди говорив, що ми із космосу. Ти з Венери. Я з Місяця родом. Жанна, ти сьогодні якась перезбуджена…
- Найбільше чого не люблю, це коли добро називають злом і навпаки.
- Що будемо з цим робити?
- Хуями по високих лобах бити. – Жанна категорична як мій покійний дід. – Здається комусь реально зле…
Я повертаю голову в бік черги і бачу як чоловік із засмальцьованим волоссям роздирає зубами пачку з рисом і засипає його собі в рот. Потім насипає в жменю ізюм і закидає його до своєї запіненої пащеки. Голосно жує. Чути, як тріщать рисові зерна. Відчуття таке, що фреш з шматочками дрібно-посіченої моркви застряг у моїй горлянці і відмовляється рухатися хоча б в якомусь напрямку. Відчуття, наче весь світ завмер і дивиться зараз за цим навіженим.
Люди на автоматі відступають подалі від засмальцьованого поїдача сирого рису.
Це триває якихось десять секунд, після чого чоловік випльовує собі на долоні коричнювато-біле місиво і починає повільно рухатися в бік людей, які насторожено спостерігають за діями «божевільного». Очі в нього горять, з кутиків рота тече неясного кольору жижа, а руки, наповнені свіжозжованою рисовою кашею з ізюмом, холерично дрижать.
- Коливо! Коливо! Пригощайтесь!!!! – Я охуїваю. Жанна закриває обличчя руками і я нирками відчуваю, що їй страшно. Чоловік з простягнутими руками наближається до відступаючої черги. Дупа моя приклеїлася до стільця і я тупо не можу зрозуміти, що відбувається.
Як тоді коли батько вбивав з ревнощів мою матір, а та знаходила в собі сили піднятися і далі смажити свої сто раз прокляті котлети. Підніматися і смажити. Підніматися і смажити.
Що це: просто ще один химерний вибрик місцевого божевільного чи це ЩОСЬ більше?.. Я бачу перелякано-зацікавлені обличчя людей. Я бачу голуба, що б’ється крильми об стелю. Я чую як риба приречено плескається об стінки акваріумів. Я чую власне серцебиття і воно видається таким неспокійним, що я - це та РИБА, я - той ГОЛУБ. – Коливо! Коливо!! Беріть, беріть! Але все тріщить по швах!.. Смисл шось робити, коли все тріщить по швах!..
- Жанна, нам пора! – я хапаю її за руку, та ледь не падає і ми починаємо рухатися в бік виходу. Повз овочі, фрукти, через молочний відділ, каси та кіоски з телефонним барахлом. Повз загребущі руки місцевих, їх жадібні очі та заздрісні погляди, які потопають у візках сусіда по черзі. Повз їхні немиті пахви та музику з телефонів.
Десь здалеку в спину нам долітає грізне, але інтонаційно знайоме:
- Кооооо-лииииииии-вооооо!!!!! Пригощайтесь!!!!
За трохи ми біля виходу. Обличчя зустрічних людей апатично-хворобливі. Мій годинник зупинився і на спині виступив холодний піт. Фокс, Дейна, WTF? Батьку Кінг, дай відповіді на питання.
- Що сталося, мен? Куди ми йдемо? Чому так швидко?
- Мовчи і думай про космос. – Ми вибігаємо на стоянку. Автівок небагато і я, тримаючи міцно за руку Жанну, вирулюю між ними в напрямку автобусної зупинки. Хочеться одночасно поблювати, добряче просратися і сховатися мамі між груди. Руки в мене дрижать, а в горлі пересохло так, наче там хтось добряче потер наждаком. Добігаємо до невеличкого земляного схилу перед зупинкою і я падаю на траву. Спазми, блювотина, сльози. Всередині щось тріщить по швах. Передчуття лихі.
- Та що з тобою, мен??? – голос Жанни в ту ж секунду губиться в страшному гуркоті і та падає на коліна. Я бачу, як на її світлих спортивних штанях з’являються смуги зеленого… Земля під нами дрижить і десь там, ближче до храмового будівництва біля ангару, ми вдвох бачимо, як в невідомо яку безодню, в якесь незриме нам звідси ДОНИЗУ, із страшним гуркотом та хмарою пилу падають цегляні стіни собору.
Всі святі лягають на дно із землею волинською.
Поштовхи під ногами стають все сильнішими. Десь здалеку і майже поруч, тут і там, чути як запрацювали сигналізації авто, закричали діти і страшний, принизливо-різкий жіночий вереск розірвав прохолодне осіннє повітря. Скрегіт металу, падіння кранів біля храму і відчуття, що до нас наближається ЩОСЬ дуже страшне…
Жанна лежить поруч, вхопившись руками мені за ногу і плаче. Люди панічно сновигають навколо. Жодних ознак розуму. Жодних ознак реальності боротьби видів. СТРАХ - НАШЕ ВСЕ. «Дев’ятка» задом влетіла в «ауді», а моторолер збив сухорлявого діда і сам влетів у кам’яну урну. Водій його так і не підійнявся. Звідусіль чути крик і в наступну мить «Там-Там», місце, де я з’їв стільки салатів, курей-гриль та піц, що можна було якийсь час кормити цим хоча б одне плем’я десь в глибинах Африки, йде під землю…
(місце, де вперше в моєму житті дівчина відмовилась бути моєю!..)
Велетенська тріщина, яка раптово підступною змією приповзла з боку храму, поглинула найбільший магазин Луцька. Як дешеву сірникову коробку. Як купу лайна, яку засмоктав унітаз. Бачу чиїсь руки, які вхопилися за шмат асфальту, але разом з ним зникли в…
- Мен!!! Що це блядь??!!! – Жанна кричить. – Як ти... як ти, блядь зрозумів??? Чому нікому не сказав?? – Вона вхопилася за мою ногу так сильно, що я відчув Жанну частиною своєї ноги. Вочевидь, так матері колись хапалися за своїх синів, коли ті йшли на вірне неповернення. Чи за чоловіків, очі яких вони бачили востаннє.
- Я не знаю, не знаю мала!! - мої думки зараз нагадують казан із живими жабами, зміюками та іншим плазуючо-слизьким гидоттям. Голова готова вибухнути вже, розкривши світу своє збурено-дитяче, обісране єство. Мені лячно, а за якихось метрів 50 перед нами, під небом цього богом забутого міста, розкинулася глибоченна прірва, в яку за трохи до того впав добрячий шматок Луцька та його жителів. Коливо. Пригощайтесь.
- Мен, це кінець?
- Не блядь, це космос. Повертаємося назад. Звідки прийшли. Чи як там?..
Зі сторони проспекту Перемоги чути ще серію поштовхів. Земля дрижить і я ловлю себе на думці, що майже змирився. Що це 2012-ий. Обіцяний. Кожному воздається по вірі його.
Серія сильніших підземних ударів переростає в страшний гуркіт і ми усвідомлюємо, що міст біля Варшавки, на якому я так любив місячними ночами з плеєром зависати над залізничним полотном, впав. Ми і досі лежимо. Серед людського вереску, виття сигналізацій і скреготу металу. Ніхто на нас не звертає уваги. Мені починає зводити щелепи.
Дзвінок. «Через тисячу років і безмежну кількість ночей». Іра.
- Іра??!! Ти де?
- Я в центрі, в нас тут страшне робиться, просто страшне… тріщини, ЦУМ провалився, половина драмтеатру, стільки мертвих... – Я чую крики в трубці. Не можу розібрати чиї. З боку поруйнованого мосту доноситься грізне двигтіння землі. Вона про щось хоче сказати. – Приїдь сюди, бо мені ще так страшно ніколи не було…
- Іра, я буду. Просто почекай трохи. І будь обережна… - мій голос тонкий і противний самому собі. Брюса Уілліса тут немає. І це Луцьк. Тут рятувати особливо і нема чого. Пара-трійка найближчих людей. Інших і в звичні будні рятувати не вельми б захотілося. Телефон замовк. – Жанна, вставай. Потрібно рухатися.
- Хто це дзвонив? – Жанна в сльозах, але мужня.
- Іра. ЦУМ впав.
- Їбанутися. – Ми йдемо як двоє обнюханих героїв «Страху й ненависті в Лас-Вегасі»: кожен наступний крок обачніший попереднього – прірва страшить, ноги ламкі і пластилінові водночас. – Ніколи б не подумала, що це станеться. Тут. Це ж не Японія, не океан, не вулкани. Це Луцьк!! Тут нічого ніколи не трапляється!.. – Земля двигтить далі, але тихіше і десь далеко; мабуть, забирає Меморіал, Промінь, стадіон, ще якусь тисячу-другу людей… Ми повільно, абсолютно інтуїтивно рухаємося в напрямку мосту, щоб звернути вліво на Карпенка-Карого і спробувати дістатися ТОГО боку. Через крики покаліченого міста та поодинокі зграї навіжених людей. Небо на заході неприродно-червонясте. На дорозі стос автівок. Всі сигналять і ти розумієш – ПЕКЛО таки тут. Ніхто нікого не слухає. Ніхто нікого не чує. Кожен намагається врятувати себе. Так було, є і буде. На цій землі. Тріщить вона, родить урожаї чи забирає навіки до себе.
Кінець світу тут настане раніше запланованого.
Дев’ятиповерхівки біля ринку падають. Ми цього не бачимо. Радше відчуваємо спинами. Падають майже безмовно, що наштовхує на протирічні думки щодо кінця світу. Чи кінця Луцьку?
Ми спускаємося на Карпенка-Карого. Під Варшавським мостом величезна тріщина, яка тягнеться десь з боку Ківерець в напрямку Київського. Вздовж залізничного полотна, рештки якого звисають по краях новоутвореного урвиська. Міст розірваний… частина його десь на дні, інші дві частини рваними краями, арматурою і шматками асфальту тягнуться одна до одної над тріщиною шириною метрів в 20.
Нарешті в цьому місті хоч хтось почав розводити ці кляті мости і робити наше життя цікавішим)..
Проте, так як було колись, більше не буде ніколи. Ця осінь внесла свої правки в наше життя.
Тихо якось. Занадто тихо. Небо стає ще червонішим. Йдемо по Карпенка-Карого в напрямку Київського майдану. Легенький, духом немісцевий вітерець куйовдить моє волосся і змушує Жанну прогортати копну її шовку з обличчя.
- Десь ця тріщина має закінчитися. Не безконечна ж вона. – Я нарешті взяв себе в руки. Мимовільно відчуваю, як ловлю кайф від того, що відбувається. Від обставин, які нарешті змушують дивитися на життя і тебе в ньому набагато ясніше. Без полови буденності та другосортності стандартних бажань і рішень. Аби тільки з Ірою було все добре. А там – як буде. Разом завжди простіше. Навіть здихати.
Наздоганяємо пару жіночок віком за 45-ть. В міру спокійних і стриманих. Йдуть поважно, як могли б іти з церкви, на Спаса, з кошиком посвячених яблук та груш. Таке враження, що вони півжиття вдовж цієї тріщини проходили. Вловлюємо уривки їхньої розмови.
- Ну канєшно все могло бути по-другому, але Богу не загадаєш…
- Але любила, любила Вєрка його, ой любила.
- Там все по-другому було. Вона ходила біля нього кругами, а він хоть би шо. Ноль уваги. А часом даже як на зло прийде і розказує, як зажимав Лідку якусь там на роботі. А вона кипіла аж коли він те говорив. Сукін син. Але довго Вєрка не мучилась. Поїхала десь до якоїсь бабки в Манєвічах. Та їй розказала шо і як зробити, шоб мужик присів на переднє місце тобі.
- Та ти шо… справді?
- Кажу тобі. Люди які говорили, знають. Не пройшло і дня, які він прибіг до неї. Вєрусю, Вєрунчік, сонечко… Побули вони разом з півгоду. Квартіру десь знімали. Він на роботу її в магазин устроїв. Ніби все добре у них там було, про діток заїкалися потроху.
- Та ти шо…
- Но надоїв він їй. Бігав забагато. Ноги цілував. Світу білого не бачив. Шо занадто то не здраво. Відговорити назад у бабки його Вєрка не додумалася. Почала крутити із якимсь там дірєктором із фірми. А хлопець бачив то і в’янув на очах. Люди не дадуть збрехати. Всі бачили.
- Боже-боже…
- І от вчора звонять, кажуть. шо повісився він. А Вєрка весілля планірує на весну. Платтє вже вибирає з новим своїм. Щаслива, люди кажуть. А він записку оставив, шо просто так звідси не піде. Забере з собою всіх, кого зможе туда забрати. Свят-свят.
- Бідний-бідний Максим. Молодий такий…
В мене холодіє все всередині. Тріщини тріщинами, але з голови не виходять слова жіночок. Згадую про Макса, якого не бачив вже тиждень. Про його давню любов, про яку він так не любить говорити, але яку так ніжно інколи при мені називав Вірунчик. Сука, це що ж таке?..
- Ви куди йдете? – Я звертаюся до жінок. Жанна дивиться на мене з виразом абсолютного нерозуміння ситуації. З виразом ледь не кармінної втраченості. – Куди йдете, я питаю?
- До собору сину, на похорони йдемо.
- Які похорони??? Що ви мелете? Тут всюди зараз похорони, ви що не бачите?
- Бог дав, Бог забрав. Хіба перший раз?
- То на які похорони ви йдете?
- Максима будемо відспівувати. Стоїть бідний, жде нас.
- Де????
- Побачиш, сину, побачиш. – Я нервово хапаю Жанну за руку і ми лишаємо за спиною двох жіночок. Божевільні. Ті далі говорять про щось своє і мені знову стає лячно – бебехи стискаються в один пульсуючий кавалок в животі. В що простіше повірити – в це червонясте небо і тріщини навколо нас чи в те, що через якусь тупу пізду повісився твій кращий друг?.. Хтось ззаду сигналить і біля нас зупиняється стара «волга».
- Вам куди?.. – на нас дивиться пристаркуватий чоловік-гриб у шкіряній кепці.
- Прямо, на той бік. – Жанна випереджає мене і я їй безмовно дякую.
- Залазьте, подивимося шо там з тим боком, єбі його мать… Я картошку, блін, не встиг вибрати. В лікарні з почками заліг. Шо то має бути?.. – дід скрутно хитає головою, кидаючи погляд в бік урвиська вдовж якого манірно поперджуючи їде «волга». Ми на задньому сидінні. Провалилися в глиб. Залягли.
- Пизда, дядьку, пизда. – Я говорю на автоматі, а сам десь далеко звідси. Може десь там, де зараз мама. Чи там, де я бігав в сандалях по посадці в лісі і збирав суниці. Пас корів. Ловив дрібних карасів у копанці в корчах. Крав черешні в сусідському садку. Різав очеретом пальці. Вставав вдосвіта і йшов по гриби. Чекав маму, яка забере мене додому з села, з холодної осені. Чи в грудні одного з перших років двотисячних, в спортзалі рідної школи, де під «каліфорнікейшен» я вперше в житті поцілував дівчину.
- При дамочці можна і не виражатися. – Дядько повертає мене до реальності. – Но я знав. Знав, що то всьо буде. Коли все от так на купу, шось диви і прориває. І від цього не спастися. Скільки в ту землю можна срати безнаказано, а в небо плювати? Ееее… так ніколи не було і не буде. Шо має статися, то станеться. На «волзі» я своїй, чи ви на своїх двох.
Набираю маму. Тата. Сестру. Тиша. Глуха гнітюча тиша в телефоні.
- Я на Київському… - голос Іри в трубці звучить так солодко, що хочеться руками дістати її через телефон, притиснути до себе і цілувати, цілувати, цілувати… Що я робив вічність до цього? Де я був? З ким я був? Що пив, на кого дивився, де ходив, що читав і яких людей слухав?.. Я жив?.. – Я біля багатоповерхівки тут. Людей так мало… Стільки тріщин. – Я чую як гавкають собаки. Я шукаю потрібні слова, але стерня в горлі не дає вирватися їм на поверхню. Дере чортом.
- Іра, дочекайся мене… - Я витискую себе те звукове бідоття і звук в телефоні зникає. Тиша. Ми проїжджаємо повз переїзд: лінія урвиська посунула десь в бік Київського. – Шеф, жміть на газ, бо сили на це все дивитися нема. Треба встигнути.
- Любиш? – дідо-дідько-гриб сміється і вловлюється у його сміхові щось абсолютно далеке від цих вулиць, моїх теперішніх відчуттів і тріщин навколо. Щось, що присутнє у самого Бога, який розхлябано тримає світ за пазухою і сам не відає, коли той світ звідти ненароком випаде і гепнеться об паркет світобудови. – Я теж колись любив і вірив, що все буде добре. Кожен день починав з того, що дякував небу за те, що мав. І коли одного ранку прокинувся і поняв, шо остався сам, замовк. Надовго. Перестав слухати їх. Мене теж не слухали, не розуміли, кинули врешті самого. Та й по всьому. Роби шо хочеш, або нічого не роби. Вертайся в пусті стіни, їж плоди і живи днями, яких ніколи не вернути. І нікому не цікаві ні твої впертість, ні чиясь гординя, ні її інтерес, ні його підступність. Нікому. То любиш, кажеш?
- Люблю. – Я і досі тримаю за руку Жанну. Рука холодна, мокра і злякана. Відповідальність моя знервована, надщерблена і ущербна… Перша моя сивина ледь помітна, але така знакова.
- То люби поки любиш. І менше метикуй про те, що буде завтра чи через тисячу завтра. Це ше нікого до добра не довело. Того хто знав більше ніж мав, чекала зла доля. Хоч і благородна. Я йому ніколи не обіцяв, що буде легко… - дід хрипить як і його «волга». Ми дістаємося другого мосту. Цілого і на вигляд міцного. – Головне, ні про шо не жалкуйте. Все має свій смисл, навіть якшо той смисл умістився в одній минутині твого дня.
Бачу очі Жанни. Вони знову задають питання, на яких мені не вистачить жодних відповідей.
- Я ніколи не був жорстокими з тими, хто цю жорстокість не розумів. – Ми виїжджаємо на Рівненську і десь біля самого «фокстроту» старий зупиняє свою «волгу». Пусто. Тільки «ланус» поруч, з відкритим багажником і дверцятами, прикрашає пусту вулицю та стоянку. По той бік дороги, де ще донедавна стояли приватні будинки, тільки уламки стін. Коти з псами. Курка, спокійна і поважна. Тріщини, більші і менші. Гуртожитку біля музичної школи теж не видно. Десь далеко під нами двигтить і я яйцями відчуваю ці потужні вібрації. – Добре, діти. Будьте мудрими, але забагато не думайте. Бо життя продумаєте, а воно вас не чекатиме. Послухайте старшу людину.
- Ви куди? – Жанна ще ніколи не була такою слабкою. Такою гарною. Такою невинною.
- Десь на схід. Чи може південь. Ближче до сонця. Старим костям потрібне тепло.
Ми стоїмо і дивимося на кольору морської хвилі «волгу», яка потарахкотіла далі Рівненською. Вона виблискує на сонці тисячами зайчиків і ми зачаровано проводжаємо її поглядами. Момент істини. З тих, усвідомлення яких приходить набагато пізніше.
З приміщення «фокстроту» за мить вибігає двоє хлопців. Люди. Є. Впізнаю в них двох близнюків, яких якось бачив на Театральному за збирання грошей на пам’ятник Сталіну. В руках в обидвох по телевізору.
- Слава КПСС! – вигукую я кидаючи в чисто-червоні небеса «зігу».
-Героям Слава! - відповідає один з клонів і викидаючи в привітанні зайняту руку, впускає на тротуар телевізор. Той б’ється і клон спантеличено чухає потилицю.
- Што ти дєлаєш, дурак? – інший клон суворий і невблаганний. – Бєгі за другім.
Ми йдемо по мосту. Я відмовляюся дивитися хоч кудись. На ще якісь тріщини, обірвані дороги, поруйновані будинки, відірвані руки та нові зграї безпритульних собак. Частини автозаводу немає. Поруч проїхала «швидка». «Ланус» з телевізорами поїхав у напрямку світлого майбутнього.
- Це кінець? – Жанна мила. Хоча я ніколи їй цього не казав. Про що зараз шкодую.
- Та ні, мала. А навіть якщо кінець, то десь за тим буде і початок. Нічого нового.
- А знаєш мен, колись я заведу собі велику білу собаку. Садок. Гойдалку. Пару кущів троянд. Як у америкосів у фільмах. Буду сидіти на ганку, читати Селінджера і думати, що життя пиздець яке прекрасне.
- Що заважає зараз тобі так думати?
- Я б закурила, щоб так думати і зараз, але боюся мої пальці мене не підтримають.
Ми йдемо по стороні заводу. Жанна майже непомітно зривається з місця і перебігає на той бік. Там на тротуарі валяється тріснутий кавун. Що він тут робить, невідомо. Біля нього невелика калюжа соку та декілька настирливих ос.
Жанна зараз прекрасна як ніколи. Людині, якій нема чого втрачати, завжди легко даються найнедосяжніші висоти людської природності. Самобутності і щирості. Які так легко завжди давалися Максу.
- Мен, посмакуємо? – вона піднімає половинку кавуна і занурюється в нього обличчям. Піднімає голову, дивиться на мене і я бачу ЦЮ посмішку: тисячі сонць, мільйони бедриків, трильйони казкових світлячків і безмежжя зір-перлин. Все це тут. Під цим небом, на цій землі. В одному овалі живої плоті. В краплинках соку на її підборідді. Ще один момент істини.
- Так, моя хороша. – Навряд моя посмішка така ж сяюча. Така ж щира. По-дитячому не зіпсована.
Жанна переходить дорогу. Кроки спокійні і тонко жіночні, попри кеди, джинси і кінець світу. Останній подіум цього міста. Ще одна раптова тріщина-змія пробігає несподівано неподалік, земля розверзається і Жанна в долі секунди зникає в ній разом з шматком дороги. Я не чую її крику. Через свій звірячий, нелюдський рев. І більше нічого. Лежу на землі, запилюжений, плачу і не знаю чи знайду в собі сили піднятися і йти далі. До Іри, яка чекає. Якщо чекає. До її мінімалістичної естетики, тонких пальців та русявого волосся. В лоно її запаху, в який я тільки почав закохуватися.
Луцьк завжди тримає тебе на легкому стрьомі. Життя тут ніколи не буде ідеальним. Завжди чогось не вистачатиме, а когось тупо фізично бракуватиме. Десь під грудьми тебе постійно підсмоктуватиме твій персональний СТРАХ, що ТУТ – це може бути ВСЕ, на що ти здатен. Він же, цей СТРАХ, постійно штовхатиме тебе рухатися: це він твоє енергетичне ЕГО; не відчуваєш СТРАХУ, іди працюй патологоанатомом. І вже не важливо, Луцьк це, Горлівка, Монако чи Квебек. Це КРАЙ. На краю завжди важко: легко зірватися і майже неможливо викарабкатися назад. Люблю Луцьк за його тумани, за якими вгадуєш загальні обриси речей та стін, та ніхуя не вдупляєш – ЩО ТАМ, за ними, насправді.
Ми стоїмо з Ірою на даху. Під нами суцільні тріщини. Ні податкової, ні ОДА (вона це заслужила), ні газонів, ні людей. Тоненькі смуги суші. Глибокі і темні провалля. Тисячі очей, які дивляться зараз на нас. Десь із заходу дме вітер. Він все сильнішає і облизуючи губи, я відчуваю сіль.
- Пахне морем. – Іра тримає мене за руку. Це перші її слова за останні 10 хвилин.
- Так. Давно не був на морі. Можна з’їздити, коли все вляжеться.
- Обов’язково з’їздимо. – Іра стискає мою руку міцніше звичного.
В іншій частині даху якась група людей в чорному. Обличчя їхні розмиті. Вони стоять півколом і про щось говорять. Чути плач. Спів. Впізнаю обличчя жіночок, яких зустріли на Карпенка-Карого. Ті махають мені рукою. Люди розступаються і я бачу труну. Бузкову. В клітинку. В ній хтось лежить, але мені не стачає духу підійти і глянути. Посеред труни стирчить якась висока палка на яку напнуте білосніжне простирадло.
Вітер дме все сильніше і імпровізоване вітрило тріпотить гучно і викликаюче.
Десь далеко на горизонті майже несподівано виникає СТІНА. Червонясто-зелена. Безмежна і чаруюча у своїй величі. Вітер дикий і невтішний. Дрібнесенькі краплини солоного на губах Іри. Злизую ніжно і так наче робив це вже сотні раз, хоча не певен чи цілував її хоча б в щоку.
- З’їздимо в Крим. Я і в горах хочу побувати.
- Так, я теж. В мене, до речі, є там знайомі, так що з житлом проблем не буде.
Стіна все ближчає. Вітер норовить зірвати нас з даху.
«возьми себя в руки, дочь самурая».
З іншої частини даху, крізь пориви вітру та абсолютного гулу, який стіною наближається до нас із заходу, я чую жалібний спів жінок…
Йдуть літа – то не біда,
Тільки іноді шкода,
Що в мереживі доріг
Я знайти тебе не зміг…
Запроси мене у сни свої,
В ті, що досі не збулись.
Запроси мене у сни свої,
В ті, що збудуться колись,
В ті, що збудуться колись.
- Головне, не забути взяти крем від засмаги. Востаннє я до бісиків згоріла. – Я обіймаю Іру. З останніх сил намагаюся втриматися на ногах. Не злетіти. Вона вткнулася очима мені в груди і щось говорить. Через наростаючий гул я не чую вже нічого, окрім пронизливого і чомусь життєствердного….
В ті, що збудуться колись,
В ті, що збудуться колись.
Луцьк. Люблю тебе за те…. «Забере з собою всіх, кого зможе туда забрати».
ВОДА. Так багато води ще не було ніколи. Нас підкинуло десь під саме небо. Стало червоно і солоно. Не відпускаючи її рук, я щось кричу і чую тільки клекіт космічних хвиль, які зносять на своєму шляху все зриме і незриме.
Воді стало мало місця. На цій планеті. Вона пішла в танець. Останній танець життя. Прекрасного і жорсткого.
Я бачу вітрило з простирадлом, напнутим на палку. Я бачу бузкову клітинку, яка рине догори. В роті в мене її волосся. Груди розпирає, а очі від тиску готові вискочити з своїх впадин. Що ж так важко….
«возьми себя в руки, дочь самурая».
- Мен… - я відкриваю очі. Холодно. Вогко і боляче. Я дрижу. Замість голови якась свинцева куля. Темно і тільки десь високо вгорі бачу декілька зірок. Крізь туман. Мій персональний туман. Надімною обличчя Макса. Він стоїть на колінах і тримає в руці відкорковану пляшку «моршинської». В грудях калатає сотня молотків, а голова видається ні разу не підйомною. – По ходу, тобі треба до ескулапів, мен. Тебе хтось добре відтовк. Спробуй піднятися…
- Зачекай сєку… - Піднятися я ще встигну, хоча і не знаю чи це можливо. Катастрофічно все якось. По відчуттях. Так ще ніколи не було. – Вірунчік... Де твоя Вірунчік?
- Яка Вірунчік, мен?
- Ця… любов твоя…
- Ця проблядь з Теремного?
- Ця проблядь…
- Пффф… Їбав я її в рот. Останній раз років три тому. Вже і забувся що така є. Манда гонорова.
- Пізда тупа. – Я сміюся. Очі закриваються і я провалююся. Глибше, глибше і глибше….
ВОДА. Так багато води ще не було ніколи. Нас підкинуло десь під саме небо. До космосу, з якого ми всі прийшли.
Запроси мене у сни свої,
В ті, що досі не збулись.
Запроси мене у сни свої,
В ті, що збудуться колись,
В ті, що збудуться колись.
Розділ 6
… В один момент просто закінчуються слова. Ти стоїш посеред вулиці міста в якому провів останні вісім років свого життя і не відчуваєш тупо нічого. Нічого СВОГО. Навколо потоки людей, брудних автівок і передчуття, що з кожною секундою тебе стає все менше, посилюється. Твої очі скляніють на очах тисяч інших подібних тобі комах, які за щоденним рухом втратили розуміння істинного призначення того руху.
До затяжних холодів лишилося зовсім мало. Серед комах не так холодно, але ТАК самотньо. Скільки б вони не терлись об тебе, не дерлись, не перлись… Від твоїх рухів, недолугих жартів, хронічної безтурботності, пальців рук, які можуть залізти глибше звичайного. Від твого старого блогу, в якому дехто і досі черпає натхнення на дні насушні. Від самої що не є звичайної правди.
Не бійся з легкістю віддати те, що отримав у подарунок згори. Задарма.
Ще десять секунд… тебе ще менше: ти розчиняєшся в музиці з найближчого кафе, у перешіптуванні вітру в клубках опалого листя, у звуках реклами з екрану на Будинку техніки, у понад міру високих переливах гітари вуличного музиканта, який стоїть тут вічність… У тривожній сирені швидкої, крик якої з вулиці Хмельницького по Кривому Валу долетів до перехрестя, на якому ти завмер.
Що буде, якщо наступної миті тебе просто не стане? Чи хоч хтось помітить, що ти зник, розчинився, пішов за вітром, за водою і опалим листям у вирій? Що ще декілька хвилин тому ти вдихав осіннє повітря давно не пішохідної вулиці Лесі Українки, а вже за якусь ледь вловиму мить пішов з талим інеєм в землю? Ким ти був? Що ти лишив по собі?
Ти вчора запитувала в мене, що значить розчинитися в одну мить. Я довго міркував, що тобі відповісти, щоб не образити тебе, себе, нас, цей світ, який ні разу не винен в тому, що на сьогоднішній ранок явився нам в обличчі старого, смердючого діда, від якого тхне міазмами смерті. В якого в очах не лишилося жодного відблиску очікуваної весни та надії. Хоча б на ЩОСЬ. Тільки кості, обтягнуті пожовклим пергаментом шкіри. Видимість ЖИТТЯ. Хоча б на ЩОСЬ. З того, чим живемо ми. Кожного наступного дня, надаючи йому чергової порції сенсу, хоча б якогось змісту та власної потрібності.
Я довго вибирав потрібні слова, але тільки коли замовк, ти дала мені зрозуміти – я був почутий. І вже ти мовчала, але я чув, як розчинялися в ранковому повітрі закутків Старого Міста обличчя тих, хто пішов в одну мить. Я бачив примарну мозаїку з пісень, слів, старих світлин, касет, шкільних спогадів, перших поцілунків, радянських фільмів, дружніх шаржів, недружніх поглядів, штучних ялинок та картонних коробок з цукерками під Новий Рік. Я бачив розмите тло років: перехідна епоха крізь пелену концентрованих буденних страхів стирала межі людяності між обличчями тих хто пішов в одну мить, в одну мить перетворюючи їх в безликих звірів в уніформі, з тавром суспільних стандартів та почварної моралі, вигаданої тими, хто рук своїх ніколи не мив після кривавих сніданків 90-их. Я бачив хмару попелу, розвіяну над містом, де жили обличчя тих, хто зник в одну мить: від них полишалися сторінки в світовій павутині і пригорща слів, які будуть відкопані за мільйони років археологами майбутнього.
Тіл облич тих, хто зник в одну мить, так і не знайдуть. Хіба одне, безформне тіло: то буде страшна нелюдимо-безлика почвара, яку так і не ідентифікують на предмет ЖИВОЇ сутності.
… В один момент просто закінчуються слова. Ти кажеш, що не варто ними розкидатися. Прийдуть дні, коли все повернеться на початки свої, і СЛОВО стане зброєю, а ЗБРОЯ стане словом. Я тебе не розумію, але очі твої звернені високо вгору, в осіннє небо… Ти читаєш молитву своєму Богу і я чую як відповідає він тобі шурхотінням листя по асфальту, випадковою піснею невідомого птаха, усмішкою малюка який крокує повз, моїми руками, які хочуть тебе без причин постійно захищати…
Мені б такого БОГА, який би навчив мене любити. Не боятися.
Ще десять секунд… тебе ще менше: я бачив десь тут, у цих провулках, профілі правильних людей. Вони з лускою на спині. Хай піднімуть очі свої і побачите ви там ненависть, заздрість і втіху злу. І говоритимуть вони до вас ніжними, теплими словами, але в словах тих буде стільки трутки, що життя не стане кров свою чистою після них зробити. І хай допоможе мені ТВІЙ Бог стримати себе і руки свої від луски тієї слизької подалі тримати. Не чути їхньої улесливості солодкавої, яка гноєм з кутиків губ струменить по підборіддю у їх тарелі обідні. І коли скажеш мені ТИ – ВБИЙ! - я відкрию очі і вбиватиму, - нехай місто це по коліна в крові тих, хто ненавидів усміхаючись, потоне. Хай заллє тією кров’ю всі проспекти, низини, перші поверхи та парки. На колінах перед тобою. Тільки скажи.
Ти стоїш посеред вулиці міста в якому провів останні вісім років свого життя і не відчуваєш тупо нічого. Нічого СВОГО. Годинник показує другу. Ти вчора сказала, що віддаючи, будь готовий отримати у подяку велике НІЩО. Я готовий. Я завжди таким був…
В мене був один друг, в років 10-11, і я був готовий на багато що, щоб довести йому свою відданість. Ділився смачним, останніми грошима, рідкісними наліпками, ексклюзивними таємницями та відчуттями. Ми часто грали у футбол. Вечорами сиділи в котельні, говорили про свої перші вигадані «амурні» подвиги та їли чи то абрикоси, чи то вишні. Чомусь завжди недостиглі. Літо перевалило того разу за екватор: хотілося пригод та чогось нового. Дорослішого. Зрілішого. Що викликало б трепет від твоєї присутності у дівчат з двору. Друг розповів, що бачив днями як місцевий торговець з ринку поставив у своєму гаражі декілька ящиків з касетами. Справа вимагала пильності та небаченої досі чоловічої мужності. До гаража ми потрапили, ящики з касетами під покровом ночі винесли. Тримали скарб у підвалі будинку, в закинутій комірчині, не знаючи, що з ним робити. Коли ж нас за пару днів зловили, я, зайвий раз не вагаючись, взяв всю провину на себе. Друг же розповів участковому, що це я його намовив і він взагалі до останнього вмовляв мене не робити дурниць, за які потім можна поплатитися. Справа розрулилася, дякуючи торговцю касетами, але Друг перестав бути другом.
Якогось вечора, тими буремними днями, я дико ридав у свою подушку і обіцяв собі неодмінно помститися, вигадуючи цілу ніч способи помсти. Проганяючи в голові тексти гнівних промов, які я йому кидатиму в очі при нагоді... Прийдуть дні коли все повернеться на початки свої, і СЛОВО стане зброєю, а ЗБРОЯ стане словом. Ти втішаєшся своїй уявній силі, величі, жорстокості. Тобі приємно відчувати, яким ЗЛИМ ти МОЖЕШ бути. Тієї нагоди так і не трапилося. Зло в мені померло, так і не народившись.
… Алла сидить навпроти. Останні три хвилини пальці її ніг вперлись в моє коліно. Я роблю вигляд, що не помічаю цього. Роблю вигляд, що не збуджуюся. Що осінь за вікном абстрагує мене від затишку цієї піцерії. Що довгі скатертини на столах ховають зайве. Що залитий жовтневим сонцем проспект Волі заспокоює. Що перехожі привітні і щасливі. Що ABBA звучить тек же щиро як і у 80-ті. Що за спиною мене ніхто не обговорює. Що меланхолія за чверть місяця не завітає до мене в гості із своїм традиційним щорічним візитом.
- От і все. Двогодинні лекції декілька раз на тиждень. Матеріали ми тобі надішлемо, якщо таки надумаєш працювати. – Її пальці рухаються вгору по моїй нозі і я змушений залізти рукою під стіл і вхопити Аллу за її холодну кінцівку. Та злегка кривиться, хоча з обличчя її не сходить самовдоволена усмішка. – Мен, спокійніше…
- Спокійнішим я буду в морзі на полиці. Ти так і не пояснила в чому суть лекцій цих… Це що – якийсь черговий лохотрон? – Я тримаю пальці її ноги і досі в себе в руці.
- Багато хто в Луцьку, та і не тільки в Луцьку, щиро вірить, що цього року на людей чекає глобальний кінець. Що майя не помилились. Як і тисячі інших віщунів. Так от, наша фірма займається тим, що допомагає людям лишити цей світ у спокої та мирі. Без зайвих катаклізмів та тілесних страждань. Але перед тим вони зобов’язані пройти курс підготовчих лекцій. Ти маєш розповісти їм доступними словами із переконливими аргументами, що по той бік все не так і погано, як здається звідси. В нас є напрацьована база плюс ти щось зі свого боку додаси… Робота творча. З якого боку до неї не підходь. Люди готові на рішучі кроки, але потребують мінімальної підтримки з нашого боку. Та і до кінця лишилося не так і довго…
- Що за фігня? Таке дозволене в нас? Ви вбиваєте людей? Який кінець нахрін? – Алла висмикує свою ногу з моєї руки і різко серйознішає. Її обличчя набуває яскраво виражених геометричних рис. Мені стає якось не по собі. Від того, що я ВЖЕ приймаю участь у цьому божевіллі. На стіл нам ставлять два салати, якийсь зелений коктейль та виноградний сік. Переді мною моя шкільна вчителька з алгебри: сувора, невблаганна, непідкупна і раціонально мисляча. Занадто раціонально. Вона завжди поводилась так, наче твоя потенційна здатність розв’язати рівняння рівноцінна твоїй здатності вижити в цьому світі.
- В нас все дозволено. Демократія річ вперта: свобода життєвого вибору пересічного громадянина нашої країни – одна з базових основ існування розвинутого, вільного соціуму. Їх просто присипають. В комфортних умовах. Без паніки та інших типових для кінця світу ускладнень.. – Алла робить ковток зеленого. - І навіть не думай говорити про совість: Бог все бачить. Все з волі його. Нічого з того, що робиться під цим небом, не робиться поза його участю. Він дав добро. На наш бізнес. На нашу благородну справу.
- Коли ти встигла так змінитися? – я все ще переварюю її слова. Цей викличний тон. Самовпевненість. Ці очі, які ніколи не опускаються додолу і готові свердлити тебе максимально глибоко. До переможного кінця. Стервозність, таку непритаманна цим помірним широтам. Підглянуту із американських фільмів 60-их. Цинізм, закамуфльований під відвертість.
Якими ж недосяжно величними бувають часом жінки!.. Чоловікам не дано сягнути цих вершин: на тернистому шляху в напрямку цих висот на них чекає надто багато мимольотних спокус. Ми розпорошуємося.
- Я не змінилася. Я просто почала дивитися на світ значно практичніше. В порівнянні з деякими нашими ровесниками. Хто сказав, що майбутнього немає? Воно існує, мен. Просто не факт, що в ньому існуєш ти. І не дивися на мене такими очима, наче я конотопська відьма).. Комусь цього майбутнього не просто не потрібно. Кінець для них, як ніколи, зараз доречний.
- Я згоден попрацювати. Спробувати. – Стакан соку за долі секунди пустіє. – Ти істотно підтягнула свій розмовний рівень.
- Робота вимагає. До останнього моменту була певна, що в тобі лишилося хоча б трохи здорового глузду. – Вона усміхається голлівудською посмішкою і простягує через стіл свою руку. Тисну. Її пальці холодні. Долоня спітніло-крижана. В повітрі на мить запахло сексом і я фізично відчув колючість вогких, схололих від жару тіл простирадл. Коли на ранок злегка поколює в паху і хочеться першим ділом змити із своєї шкіри сліди чужої присутності. Якою б рідною вона не була. Та завжди чужа присутність.
Важко сказати, що за імпульси наштовхнули мене на ствердну відповідь і чи міг я цій жінці навпроти сказати щось інше. Зрештою, життя в ці дні розкривалося переді мною всією панорамністю свого об’ємного я: кожен крок обіцяв щось цікаве та неповторне. Кінець світу? А чому б і ні? Лекції, люди, комфорт, демократія, свобода вибору, Ліліт? Що ще? Майя, віщуни, пророки, бізнес, Бог?
Ти питала вчора в мене, як це розчинитися в одну мить.
Дуже просто. Ти дивишся на себе в дзеркало і розумієш, що ти - це вже давно не ТИ: ТИ - це їх музичні смаки, їх кулінарні вміння, їх політичні погляди, їх філософія та психологія; ТИ – це їхні правила, закони, канони і приписи, постанови та сто порад на випадок якщо… Все, що лишилося від тебе, це тільки твої рефлексії і реакції на їх уподобання, вміння, думки, рішення та висновки. Ти мене розумієш. І не кажи, що завжди можна вибрати. Вибір давно передбачений: на чому б ти не зупинився, цей сценарій вже прописаний на скрижалях часу. Ми злилися. Повільно танучи. Розчинитися в одну мить? – хм… просто зроби вигляд, що все нормально…
Алла говорить по телефону. За хвилин десять до піцерії заходить дівчинка років 20-ти, тримаючи за руку чорнявого хлопчика з великими очима.
- Привіт, мама! – малюк вилазить на вільний стілець біля нашого столика. Постукує пальцями по столу і підозріло мружить очі. Так, наче десь зовсім поруч, до прикладу за сусіднім столиком, за поїданням піци з куркою та ананасами, хтось небезпечний готує проти нього світову змову. Кумедний. В джинсах, в теплому червоному светрику з білим оленем та смолянисто-чорним, злегка розкучерявленим волоссям.
- Привіт, сонце моє. Як справи? – Алла знову інша. Більше нагадує мою вчительку з історії, для якої я був справжнім улюбленцем. Яка могла пробачити мені все: придуманий головний біль, поплутані дати битв Наполеона, погану поведінку на уроках, проспану контрольну, ірокез на голові та абсолютну антинабожність.
- Все добре, мам. Тільки Максим знову брехав усім, що я люблю Настю. – Малий задирає носа доверху і я вловлюю в його погляді нотки владності, яка притаманна людям, котрі вміють тримати ситуацію під контролем. Надто багато від мами.
Алла перекидається декількома словами з дівчиною і та лишає нас. Малюк пильно оглядає все навколо. Вивчає картини на стінах, обличчя поодиноких відвідувачів. Мене, складається враження, навіть не помічає.
- Назар. Мій син. Люблю його більше всього. – Алла сяє. Щиро. Непідробно. Я чомусь був впевнений, що такі слова говорять тільки герої фільмів. Але аж ніяк не люди, які готують собі подібним комфортний плацдарм для відходу на той світ. – Назарчику, скажи дяді, скільки тобі років?
- Шість стукнуло. – Малий рвучко обертає голову в мій бік, вгризається в мене своїми великим очами і я ніяковію. Діти не мій профіль. Тим паче діти, які дивляться на тебе як на лушпинку цибулі під мікроскопом у п’ятому класі. Діти, які говорять як дорослі. – Ти не бриєшся, щоб більше подобатися мамі?..
- Назарчику!.. – Алла сміється. Сміюся і я. Навіть і близько не уявляючи яким чином маю перевести цю розмову у конструктивне русло. Говорити з дітьми це вам не хтиву третьокурсницю маланити. І навіть не молоду маму, яка пропонує тобі хорошу роботу та пальці своїх ніг.
- Я не бриюся… щоб до Нового Року виглядати як справжній Дід Мороз! – усміхаюся.
- Мам, ти ще ніколи не приводила додому Дід Мороза. – Малюк серйозний, хоча мене не лишає відчуття, що він просто стібеться. Свідомо. Продумано.
- Назар, заспокойся. Тобі не здається, що ти забагато собі дозволяєш? – Алла суворішає.
- Мам, а тобі не здається, що ти… собі… забагато… не дозволяєш? – Я закриваю обличчя руками. Такі не розчиняються. Такі голосно і щиро сміються. На зло всім і всьому. Це вже далі, з кожним наступним роком, класом, книгою і оцінкою пелена туману для них ставатиме все ближчою. Це вже тоді, ближче до закінчення школи, вона увійде в твоє тіло і спонукатиме до вибору. І ти почнеш розчинятися… у їх смаках, законах, приписах, постановах, поглядах та філософії.
Ще один дзвінок. Алла похмурніє, насуплюється. Голос схвильований. Фрази колючі.
- Мен, побудь з Назарчиком годинку-другу. Дуже термінові справи. Я тебе відразу наберу, коли звільнюся. Можете погуляти, він в мене хлопчик комунікабельний. – Алла зривається. Накидає на себе плащ. – Сину, побудеш з дядьком? Я недовго… Сподіваюся, ви порозумієтесь. Дорослі чоловіки як не як.
- Добре, мам. Тільки не будь довго, бо в мене вже кінчаються сили бути без тебе. – Очі чорні.
- Котику мій. – Алла цілує його в щоку, кидає на мене майже благальний погляд і йде.
… Переходимо вулицю на Волі. Неочікувано для себе беру Назара за руку. На рівні інстинктів. Той не пручається і тільки на тому боці висмикує свою теплу мініатюрну кінцівку з моєї руки. Навпроти нас крокує трійко молодих монашок з пакетами в руках. Чи думаю я зараз про те, що готовий стати батьком? Не певен. Я радше думаю про те, що не готовий взяти на себе відповідальність за чиєсь життя, коли не здатен сповна відповідати за своє.
- А чому вони такі чорні? – дитяча безпосередність заганяє мене в емоційний ступор.
- Мені здається це все тому, що вони так і не знайшли тих людей, які б їх любили. Бачиш які вони перелякані? Ховаються від світу.
- Ти розумний. Зразу видно. Недавно мама приводила додому одного дядька… Він був такий великий, у костюмі, з чемоданом. Я спитав у нього, чому у нього такий великий живіт і така як анаконда шия. Він глянув, чи мами немає і сказав мені, що такі як він подобаються таким як моя мама… - діти. Я вже забувся як швидко вони почали ставати дорослими. Занадто.
- І що ти йому відповів? – мені дійсно цікаво. Як ніколи.
- Я йому сказав, що він кнур немитий і хай не думає торкатися до мами.
- Ну ти і даєш, хлопче. – Я регочу. – І що кнур?
- Кнур сварився. Але він як і ці чорні жінки, просто не знайшов тих хто його любить і думає, що його будуть любити, бо в нього шия-анаконда і живіт один великий вареник. – Назар сміється і в мене виникає нестримне бажання обійняти його. Милість. Чорна. Безпосередня і мудра. Не по роках і словах.
- А де твій тато? – не очікував, що задам це питання.
Малий більше не усміхається. Ми на Театральному майдані. Агітаційні намети, газети, якими грає вітер, ЦУМ, який будується, якийсь флеш-моб, журналісти, старий автобус філармонії, з якого рве динаміки народний хор, крик якоїсь пенсіонерки, яка хоче визволити Юлю, але їй вперто не дають цього зробити.
- Тато в космосі. Мама мені бреше і каже, що в мене ніколи не було тата. І була завжди тільки вона. Але я бачив у садку, що Максима постійно забирає тато. І Настю часом. І вони кажуть, що тато з ними був завжди. А мама каже, що в нас тата не було. Вона просто боїться сказати мені, що він у космосі.
Я мовчу.
- Вони що, подуріли всі чи що? – Назар дивиться на людей біля наметів. Я бачу який він злий. Роздратований. Ще мить і вибухне…
- Давно малий. Давно подуріли. – Беру його за руку.
- Не називай мене малим, я може навіть більший чим ти собі думаєш. – Аякже. Дивлячись на твої очі, я розумію, якими ми мізерними стали. Яким мізерним став світ у наших очах. Як мало ми собі відмірюємо. Від крапки до крапки, від крапки до крапки…
… Літо. Дитинство. Село. Канікули. Зелений велосипед «мінск». Не мій. Брата. У перервах між ранковим та вечірнім випасанням нашої корови. Вчуся кататися. Тримати рівновагу. Вчуся не боятися. Топчу колесами ранні сливи, б’ю коліна, отримую іронічні посмішки від старших. Розганяюся за Корчами. Мене вже не контролюють. Я вже зовсім дорослий. По обидва боки пшеничні поля. Лечу!!! Вітер забиває дихання, хочеться кричати, безконечно вдихати запах цих днів… Поворот, спуск, видолинок. Велетенський, як на мій тодішній розмір, камінь посеред дороги. Не встигаю загальмувати чи вивернути велосипед в інший бік. Вдаряюся. Лечу через руль, вдаряюся головою в тулуб теляти, що пасеться поруч на придорожній траві. Лежу. Очима в небо. Одна, друга сльозинка… Через сміх. Через радість. Пшеничне поле шумить. Чую як біжить брат. Чую як дихає земля. Розумію краєм свідомості, що ці хвилини назавжди в мені. Це небо, цей жовтий океан колосків поруч, мої босі запилюжені ноги, бабуся яка будить зранку і напуває молоком. Чи щось лишилося в мені від того ЖИТТЯ? Чи хоч щось з того, що відбувалося в останні роки мало відношення до мене того, іншого, щасливого?.. Чи хоч хтось так як мій дід, з такою любов’ю в голосі, називав мене при мамі сукиним сином?...
Йдемо по Лесі Українки. Поодинокі знайомі. Непевні погляд у мій бік на предмет присутності дитини поруч мене.
- Вмієш кататися на велосипеді?
- Так. Цього літа мама вже познімала мені задні колеса. Я вже великий, щоб їздити як малі діти.
- А ти вмієш?
- Вмію. Правда, плавати так і не навчився… - Бачу як Назар задоволено похитує головою.
- Я теж. Але мама каже, що ше рано. І я… боюся води. Але все, що боїшся, треба вчитися не боятися. Щоб коли підеш у школу, бути сильним. Але яким треба бути болваном, що бути таким великим і не вміти плавати??! – Назар категоричний і в мене жодного варіанту відповіді на його закид. Я навіть не ображаюся. – Я буду суперменом. Але не таким яким його показують у кіно. А знаєш яким?
- Розкажи…
- Суперменом, який дивиться на всіх з даху будинку і робить зовсім по-іншому. Я вже помалу починаю. Мама каже слухайся, але в мене ніяк не виходить… Коли мама каже будь тихо, я завжди кричу. Коли вона каже їж манку, я їм цукерки. Ти вже великий і знаєш про що я кажу. Так? Мама каже що так робити не гарно, але якщо вона так каже, значить я все роблю правильно.
- Так, Назар. Я сам колись хотів стати таким суперменом.
… Ще одне літо. Село. Канікули. Я вчуся не боятися. Кладовище біля підніжжя пагорбу, на якому стоїть село. Ніч. Ми з братом. Не знаю, що робимо тут, що забули. Мені ледь перевалило за десять. Брат монотонним голосом розповідає якусь темну історію. Хоче мене налякати. Йдемо між могилами. Ніч місячна і вітряна. Хрести та вінки, які від вітру б’ються об них, далеке виття собак. Ідеальна картина. В якийсь момент я розумію, що лишився сам. Озираюся. Брата не видно. Тільки хрести, вінки і тьмяні вогники лампадок подекуди. Гукаю його - без реакції. Ноги починають підкошуватися, в животі ниє… ще мить і заплачу. Починаю бігти. Ноги плутаються в траві. Собаки десь ближче, а вінки по хрестах б’ють ще дужче. Задихаюся. Від розпачу. Щось холодне і тверде хапає мене за рукав вітровки і я падаю. З переляку очі лізуть на лоб і хочеться просто верещати. Піднімаючись, озираюся назад… просто хрест, за який я перечепився. Біжу до виходу з кладовища, перескакую через могили.. оминаю хрести. Щось кричу. Падаю. В руки брата. Той сміється. Я молочу його кулаками в груди і не стримуюсь; починаю плакати.
Мама пізніше якось казала, що теж боялася страшно кладовищ. Але коли померла бабуся і дідусь, могла приходити туди хоч серед ночі. Сидіти там. Не боятися. Слухати і не чути нічого зайвого.
… Ти вчора запитувала в мене, чому люди стали так відгороджуватися від собі подібних? Чому їм стало простіше написати декілька абзаців найінтимніших переживань у своєму жж, які прочитають сотні чужих, ніж поділитися цим із найближчою людиною? В мене не було відповідей. Ні тоді, ні зараз. Ти сказала, що все це насторожує і тобі самій за краще слухати Ніно ніж думати про те, чи зрозуміють тебе. Вчергове. Чи вчергове не зрозуміють. Вже пізніше я сказав, як між іншим, що ніхто за тебе твоє життя не проживе. Я, мабуть, повторив когось із мудрих, які увійшли в історію своїми геніально-банальними сентенціями. Ти запропонувала приготувати на вечерю сирну запіканку. В мене свербіли руки і я хотів щось написати. Час ішов, і нічого не в’язалося між собою… рвані фрази, дії, рухи, мелодії і обличчя. Де спільне кратне, яке ми так шукаємо?...
… В один момент просто закінчуються слова. Ти стоїш посеред вулиці міста в якому провів останні вісім років свого життя і не відчуваєш тупо нічого. Нічого СВОГО. Поруч тебе стоїть дитина. Її очі звернені високо-високо. Ти радієш, що вона ніколи не ідентифікувала себе з цими обличчями. Тільки з небом і з тим, що над ним. Ніколи з тими, хто спрощує. Хто заганяє в рамки, правила і свої смаки. Очі дитини широко розплющені. Хто бував ближче, той знає про що я.
Ми сидимо у скверику за мистецькою галереєю.
- А ти найшов когось такого, хто б тебе любив? – Назар дивиться з лавки–даху хмарочосу на спокійну течію Лесі Українки.
- Сподіваюся, що так. Час покаже, смішити богів не мій стайл…
- Вона гарна? Що таке стайл?
- Красивіших не зустрічав. Я б хотів, щоб вона готувала мені вечері і будила зранку. Це, хлопче, дуже відповідально, мати таку людину у своєму житті. А стайл… це дивитися на всіх і робити навпаки. Шариш?..
- Шарю))) А вона гарна як моя мама чи гарніша?..
- Так. Всі вони гарні. Коли люблять… - Назар починає терти очі і я розумію, що хтось непроти поспати. Підсовуюся ближче. – Лягай на коліна. Не бійся.
Знімаю з себе куртку, складаю її вчетверо, кладу на ноги. Назар несміливо висаджує ноги на лавку, скручується в клубок і кладе свою голову мені на коліна. За якусь хвилину-другу засинає. Жіночка в старому і занадто теплому як на ці дні пальто, яка проходить поруч, кидає на мене абсолютно замилуваний погляд. Я такі не звик отримувати, але вдячний їй, усміхаюся у відповідь.
Я і досі думаю про ті обличчя, які розчиняються у туманних закутках Старого Міста. Про те, як ти любиш Ніно. Про всі ті спільні вечері, які чекають нас попереду. Про життя, яке прекрасне, якщо дивитися на нього під правильним кутом. Про те, чи лишаться після мене люди, які навіть на кладовищі поруч з моєю могилою почуватимуться легко?.. Скажи мені, перш ніж я розчинюся. Склади ці пазли в одну картинку. Дай мені сили бути собою до кінця. І хай не буде мене такого та нехай звучить ця музика. Нехай. Бо то наше з тобою безсмертя. У тих рядках і нотах. То наш з тобою виплеканий хаос, в географії відчуттів якого, як і в цих абзацах, ніхто крім нас не розбереться. І дай мені ще один шанс бути кращим ніж я є. Перед ти як я розчинюся.
… Літо. Ще одні канікули. Серпень. Ранки стають холоднішими і мама не приїжджала вже декілька тижнів. Мені ще і десяти нема. Я пасу корову на Парнині, читаю радянську фантастику, співаю. Останніми днями плачу. Так скучив. По-чорному. Вилажу на пагорб, де лежить нагрітий за день камінь, під яким, як кажуть деякі місцеві, лежить бочка золота. Виглядаю маму. Чи не йде вона з автобуса. Щовечора. Приганяю додому корову. Бабуся питає чого заплаканий. Вигадую щось. Кожного разу. Ще один день. Заходжу на подвір’я, бачу на сходах пакет. Чую коханий голос. Лечу. Обіймаю, чіпляюся руками. Стараюся не заплакати. Рідний запах. Рідні руки. Нічого більшого, ніж ці хвилини. Нічого радіснішого ніж ці обійми.
Ще десять секунд… тебе ще менше: ти виплакав всі свої сльози вічність тому. Ти розчиняєшся у плетиві інтриг, амбіцій, пристрастей, лицемірства, фальші та недалекості. Ось, вона, чи він – готові розіпнути тебе на хресті ВІРИ своєї, кинути тебе під ноги масі безформенній, віддати їм, щоб ті каменями тебе гострими закидали. Ті, кому кожен подих свій потрібно доводити собі і собі подібним право на власну значимість і присутність у титрах. Тільки скажи і я відкрию очі…
Ти питала вчора, чи життя і досі прекрасне. Я замовк, але був почутим. Ти взяла мене за руку і провела далі звичного. Хіба міг я коли-небудь подумати, що в цих стінах знайдеться хоч хтось, хто слова переплавить в любов і зброєю їх святою зробить? Ніколи. Приготуй мені сирну запіканку, а я заховаю тебе за мурами свого серця. Там я ще і досі, той, інший, з очима з найчистішого українського неба і втіхою великою, ні з ким не розділеною. Люблю тебе, ЖІНКО.
7 розділ
Мама каже, що я став страшним розпусником. З того часу, як переїхав до Луцька. Можливо. Як по мені, то я просто перестав ускладнювати свої стосунки з людьми. Вивів їх на рівень глибокого духовного розкріпачення. Від моральних імперативів та ціннісних установок. Суспільних заборон та провінційних табу. Масових шаблонів та держстандартів. Я оголив дроти. Тили. Нерви. Емоції. Мам, менше дивись телевізор. Більше читай. Справді)..
Між тим, не знаю звідки таке в мені, з причин спадкових чи від наслідків моєї любові до плодів незалежного кінематографу, але навіть найскромніша студентка першого курсу філфаку піді мною перетворюється на хтиву третьокурсницю юрфаку з четвертого гуртожитка теперішнього СНУ. Часом це навіть лякає: ще півгодини тому ти заліг на дно ліжка з нічим непримітною симпатюлькою приміром з Шацька, яка навіть погляд боязко догори піднімає, а вже за хвилин п’ятнадцять на тобі гарцює розпусна леді, яка одними тільки очиськами готова заґвалтувати тебе ледь не до смерті.
О так. Часом це виходило з-під контролю. Різких рухів уникнути не вдавалося. Як і небажаних наслідків у вигляді нічних додзвонів, ранкових смс та іншої псевдоромантичної хуйні, над якою цинічно посміявся б гострослівний Паланік, і яку легко при бажанні перетворив би на свій черговий книжковий страх монументально-дріб’язковий Кінг. Причому подумки я завжди шкодував цих дівчат, беручи всю можливу і неможливу відповідальність за їх екзистенційні переживання на свій рахунок. Списуючи все на власні комунікабельність, специфічне почуття гумору, прямолінійність та непідробний інтерес до сексуального злягання.
І тут немає чим гордитися. Насправді.
Проте, виходив із ситуації я доволі просто. Коли якась торкнута за живе міс особливо напосідала, хтось із тих добрих самаритян хто був поруч, у випадку чергового дзвінка, брав слухавку і спокійним голосом повідомляв, що я нещодавно помер. Зазвичай, більше симпатюльки з Шацька, Ковеля чи Костополя не телефонували. Інша справа – вираз їх обличчя при випадковій зустрічі десь приміром на Винниченка. Але це вже зовсім інша історія…
Тому, всі ці слова у декількох сирих абзацах зверху… Я точно знаю, що задоволення тепер мені приносять інші речі. Таке буває, коли все життя не любиш оливок, а потім пробуєш їх. Як знаю і те, що правило «пізнання у порівнянні» ще ніхто не відміняв. Ви спитаєте чи мучить мене совість? Ні. Ні разу. Чи промовляє до мене докірливими голосами моє минуле? Я не чую його. Як не чує мене в ці хвилини моє майбутнє. Моє майбутнє Я.
І хай пробачать зараз мене всі, кого я щиро пробачив ще тоді. Якщо хоч когось ненароком забув, образив, не вислухав, проігнорував, або банально не почув – хай розсудить нас небо на предмет нашої взаємної чесності. Я завжди намагався бути відвертим. Називав речі своїми іменами. Інколи грубими. Мабуть, вам просто-напросто не варто було сприймати це за жарти. Відтак, де у всьому тому моя провина, якщо кожній першій здавалося, що це її зоряний шанс? Повторюся, я на багато не претендував. Не претендую і зараз.
Навіть в ці хвилини, коли ти лежиш поруч. Вткнулася носом в мій бік. Щось наспівуєш під ніс. Залізла мені волоссям до рота, а я поворухнутись боюся, не бажаючи зіпсувати цю тонку ідилію. І те, що я прокинувся від твоїх поцілунків, якими ти обсипала моє сонне тіло, свідчить тільки про одне: це не останній наш ранок. ТАКИЙ РАНОК.
В іншому випадку я б точно не прокинувся. Крізь сон моя рука вказала б у напрямку дверей і я б далі спав як невинне дитя… І це, ймовірно, одна з найбільших моїх проблем. Я не проти людей, ні! Просто занадто часто вони чують від мене абсолютно не те, що хотіли б чути. І починається. Втім, не певен, що це мої проблеми. Не певен, що це взагалі проблеми.
Повертаючись до твоїх поцілунків, хочу подякувати тобі за всю їх ніжність. Не певен, що хтось коли-небудь за такий короткий час міг з такою любов’ю вивчати сантиметр за сантиметром моє тіло. І справа навіть не в тому, що ти вкотре прокидаєшся раніше мене, щоб провести цей воістину магічний ритуал. Ні. Річ в тім, що коли ти це робиш, в мене не виникає жодного бажання трахнути тебе: я хочу тебе обійняти, поцілувати в лоб і сказати декілька просто хороших слів. Не подумай, що ти мене не збуджуєш!.. Ще й як. Це в тебе виходить завжди. Незалежно від того поруч ти в ліжку, одягаєш футболку навпроти чи стоїш за плитою. Не кажучи про те, яка ти сексуальна, коли зосереджено над чимось працюєш або приймаєш душ, а я, як малолітній розбишака, слідкую за тобою крізь шпарину ледь-ледь привідкритих дверей. Моя ерекція починається в грудях, плавно розходячись по всіх закутках тіла. Ти знаєш про що я. Мовчи)..
Ти до кінчиків пальців на ногах інша і мені хочеться вірити, що і я маю шанс на цю інакшість. Хоча б мінімальний, але шанс. Хоча б на кінчиках пальців.
… Дзвонить телефон. Точніше гуде. Вже років три як. Звичка, завжди і повсякчас тримати його на віброрежимі. Для комфорту тих, хто поруч. З власної нелюбові до гучних рінгтонів у маршрутках, кафешках та інших місцях хаотичного скупчення місцевих хіпстерів-полішуків.
- Мен, привітос! – Макс, як на 9-ту годину недільного ранку, звучить бадьоро і з легкими нотками ейфорії в голосі. – Маєш смак заробити 100 баксів?
- Маю. – Мій стайл: відповідати, а потім думати. На кону, ясна річ, не промоушен кінця світу, хоча Іра в теплому ліжку поруч видається ще тим ситуативним демотиватором. – А що з мене вимагається?
- Треба злітати до одного перця в Млинів. Я йому недавно одну нехитру тему провернув, але п’ять сотень зелених за неї на стіл він викладати не спішить, гадьониш. Але я знаю де цей поц живе. Якщо витрусимо з щура всю суму, даю тобі на лапу стольник. Мене просто треба морально підтримати. Підстрахувати єслі шо. По руках?
- Де зустрічаємося?
- Люблю тебе мен за твою чьоткість. – Макс має хороший настрій і це в корені унеможливлює думки про потенційну небезпеку сьогоднішньої пригоди. - За годину на автовокзалі. Тобі недалеко. Прийми душ і добре поїж. Чекатиму тебе тут. І ще… передай Іринці, що в неї не попа, а розрив моїх сексуальних фантазій. Тільки передай, не будь поцом.
Макс унікальна особистість. На тлі невмотивовано спокійного Луцька. Батька свого він не знав, але з розповідей матері довідався, що та нагуляла його з приїжджим циркачем родом із Кубані. З 6-ти до 14-років Макса виховував пастор місцевої протестантської церкви, який зажив у їх квартирі і виконував функції вітчима та штатного йобаря матері. Той вчив його вірі в Христа, побутовій чистоплотності та привчав до поїдання перловки. До своєї церкви ні Макса, ні його матір пастор так і не затягнув. Якось у класі десятому, почуваючи себе вкрай хріново, Макс причалапав додому вже після першого уроку. Матір мала бути на роботі, а пастор мав як і завжди, вирішувати якісь церковні справи. Коли ж у своїй кімнаті Макс вгледів власного недовітчима, який трахав в дупу якогось хлопця його віку, люті мого майбутнього друга не було меж. Голубкам пощастило: летіти в чому матір народила з вікна другого поверху на клумбу з квітами, варіант не найгірший. На прощання Макс, кидаючи їм в спину залишений одяг, крикнув: «Протестуйте в другому місці, протестанти хуєві!».
З того часу мій найкращий друг і досі говорить про ці роки, як про часи масштабних психічних випробувань, які позначилися на всьому його подальшому житті. Мовляв, хочете отримати життєво набуту шизофренію, віддайте свою дитину на виховання місцевому пастору якоїсь «американської» церкви. Тільки слідкуйте у всі, щоб той не запротестувався на очах у вашого чада.
Відтак, в Макса не склалось ні з Христом, ні з педантичним миттям рук, ні з перловкою, ні з протестантами. Зате склалося з жінками, з тонким чуттям грошей та нездоровою тягою до пригод.
… Одягаюся. Слідкую за тобою, як ти манірно ніжишся в ліжку, майже ненароком оголяючи свої груди. Затягуєш. Без жодного слова. Змушуєш мене думати про те, як втримати себе в руках і при цьому лишитися чоловіком.
- Ти ненормальний. – Ти потягуєшся і мені здається я розумію, про що колись думав да Вінчі…
- Я тебе відразу попередив, що я перевертень із замашками вампіра. Зранку прокидаюся типовим задротом, а вечорами п’ю твою кров вперемішку з нервами. – Мені здається, що навіть сміятися я став по-іншому. Вщипніть мене за руку. Або краще за стегно, там болючіше місце.
- Ти пафосний дурбецл, в якого дуже гарні ноги. – Ти могла б стати кращою за Анджеліну Джолі і Мілу Куніс. Якщо захочеш. Чуєш мене?
- Поснідаю апельсином. – Я кричу тобі з кухні. – Це все, що знайшов у холодильнику…
- В мене був кращий сніданок… - Чула б ти себе збоку. Як ти звучиш. Як голос твій переливається хвилями відбірної жіночності і розлітається кутками моєї квартири. Хай стіни ці всотують той твій дух, ту млость твою, задоволення розпите_розлите_розкрите_розбите_розмите_розшите нашим спільним ринком. І за день другий, коли тебе тут не буде і я розпинатимусь на цих шпалерах і кров моя океанами ходити від краю до краю в мені буде, знай, десь там, за півміста, я дихаю твоїми слідами…
Повертаюся до кімнати. Ти, сором’язливо усміхаючись, дивишся на мене з-під лоба і повільно-повільно стягуєш з себе тонкий саван простирадла… Я завмираю. Диханням. Серцебиттям. Я бачу твої стегна, як повільно розходяться вони в різні сторони світу. Як рука твоя закриває найніжніший трикутничок шкіри на твоєму тілі і твій середній палець опускається ще нижче…
- Я вже на першому нашому побаченні читала всі твої думки… - Стою перед тобою. Як ні перед ким ще не стояв. Сповідаючись очима. Причащаєш мене любов’ю своєю. Кормиш соками своїми та тілом святим. Падаю на коліна перед тобою. Припадаю губами своїми до пітьми твоєї життєдайної. Я ще ніколи не був так далеко від світу як з тобою зараз. Я ще жодного ранку не був настільки іншим.
На годиннику 9.15. Закриваю очі.
Луцьк в затяжній осінній депресії. Туман тримається довше звичного. Назустріч тобі з хвилюючої імли вигулькують поодинокі сонні обличчя, авто та обриси будинків. Десь тут і є край світу. Настільки непевна ця стіна перед тобою… Дерева оголяються і оголяється саме місто, його потріскані артерії та подекуди до чорних дір змарніла шкіра. Один чоловік, ім’я якого давно припало пилюгою чергової порції свіжих віянь епохи, говорив – хочете побачити справжню красу жінки – пострижіть її на лисо. Міста в глибокій осені теж пострижені під нуль, неприкрито сороміцькі… дивляться на тебе своїми засмальцьованими боками, і ти підсвідомо шукаєш чергову купу листя під ногами, аби втамувати спрагу яскравості. Рухаючись по Кравчука, через густу пелену туману, так і чекаєш, що десь з-за рогу з гучним гудінням випливе білосніжний теплохід. Припаркується в найближчому порту. Та ні… жодних пароплавів, яхт чи грізних крейсерів: тільки глиняне болото під ногами, напрочуд сире повітря, яке залазить деркими щупальцями тобі в легені і собачий гавкіт з дворів. Відносно тиха гавань. До непристойності тиха.
- Я так розумію, дивлячись на твоє задоволене рильце, Іринка сьогодні провела для тебе майстер-клас з постільного рок-н-роллу? – Ми сидимо в напівпустому «еталоні». Відчуття таке, що на вулиці тепліше, ніж в салоні. Хоча повітря ще достатньо прогріте. Бабине літо тільки скінчилося. В Макса хороший настрій. Він жартує. Коментує вайлуватих пасажирів і сьорбає на весь салон «пепсі» з металевої банки. – Ти розумієш, мен, вчора затусив з однією баришнею. Ну все є: апарат на висоті – довгі ноги, миле лічіко, попка, цицюрки пристойні, голосочок. І є ніби поговорити про що. Часом думаєш, що до таких і на кілометр не підступиш. Не кажучи вже, шо вони із своїх висот на тебе взор свій попустять Ха!.. Не ті розклади, мужик.
- Що? - Я в ці хвилини думаю про те, що останнім часом занадто багато часу проводжу вдома. Не відвідую концертів, виставок, флеш-мобів, «майдану». Не бродяжу годинами по «секонду» на Старому ринку. Кожний наступний вихід між люди все більше переконує мене, що вписатися в ці маршируючі шеренги дуже важко. Коли всі поспішають, а ти постійно гальмуєш. Коли всі кричать, а ти мовчиш днями. Коли всі беруть кредити на машини, а ти віддаєш останні гроші за яблука, якими підторговує якась бабуся з Дачного.
- Знаєш… Відчуття було таке, наче дупло вербове тулив.
- Чому вербове?
- Ну як чому… Дівчинка то досить гнучка була, але у всьому іншому – сущий провал: ні тобі пристрасті, ні тобі вогню. Мене ж теж треба завести відповідно).. Ще раз переконався, хочеш отримати кайф від єблі, тримайся подалі від цих пропорційних жердин. На крайняк, не забувайся, що є липові дупла.
До автобуса залазить циганка. Важко сказати скільки їй. Попереду живіт, на руках дитя. Дірявий халат в масних плямах поверх... Річ звична для наших країв. Зайвих сентиментів не викликає. Говорить хриплим голосом, міжмовним дристячо-словесним поносом. Від неї тхне підвальною сирістю та куривом. В руках білий пластиковий стаканчик, на дні якого темніє пару монет. Повертаю голову до вікна.
Починає моросити. Плитка темніє. Люди ховаються під навіс.
- Послухай мене, чурко ти немита… - чоловік на сидінні попереду повертає мене до подій в салоні. – Іди помийся, нещастя ти недобите і піди знайди роботу. Базар підмітай, помідорами торгуй. Така молода, а ходить клянчить. Не стидно, йоб твою мать?
- Чоловіче, тут діти в салоні… - Голос жінки ззаду.
- Люди добрі… Діти голодні... Хай Бог помагає... На хліб і лікарства… Вода затопила... - Циганка ледь розбірливо белькоче свої монотонні мантри і відверто ігнорує закиди чоловіка. Бачу краєм ока, як якась старенька позаду дістає з пластмасового відра батон, відламує половину і простягує просильниці.
- На дитино. – Руки потріскані. Коричневі. Тремтять.
- Не нада мені хліба, дєньгу краще дай… - бабуся помітно шокована словами циганки. Мовчить. Знічено опускає очі донизу, а руку з шматком батону назад у відро.
- Ах єбі ж твою мать… - чоловік з переднього сидіння не вгаває. – Лярвисько ти чорномазе, то ти хліба білого їсти не будеш?? А ну пішла звідси, поки під сраку не надавав. І помийся, помийся вже… розкидається тут своїми вошами. І на роботу устройся, бідо ти чорна!
Жіночка попереду, з півметровою стоячою зачіскою на голові гордо запихає в стаканчик гривню. З виразом обличчя: «Бог обов’язково згадає про мою милостиню». Згадає, згадає, якщо ти пролізеш у ворота того світу своїми тельбухами.
Циганка виходить з автобусу, лишивши по собі прогірклий дух бродячого життя. Макс закриває верхню половину обличчя рукою і хіхікає.
- Ти чому? – Відчуваю, що день врешті-решт входить в мене ясністю та чіткістю своїх обрисів. Що я виходжу з-під дії твоїх чар. Ненадовго. Повертаючись до реальності з вагітними циганками та бабусями з порепаними від постійної роботи руками.
- Все таки думаю, що з дуплом повєсєлєє було б! – Шеф з велетенськими, закрученими догори вусами, проходить салоном, збирає гроші і маршрутка помаленьку вирулює з території автовокзалу. Одного з найгірших. З тих, на яких мені доводилося бувати. «Еталон» наповнюється пісенним дивограєм коломийок про москалів. Ловлю іронічний усміх Макса.
Рейс йде на Дубно. Наш вихід майже посередині дистанції. Млинів, нічим непримітне містечко, в якому мені доводилося бувати від сили раз-другий. Люди як люди. Проблеми як проблеми. Відсутність роботи, алкоголізм та секс з 15-ти. Не з бажання. А від його відсутності. Розбиті дороги, шматки якихось занедбаних підприємств і пару генделиків. Навряд тут могло бути по-іншому. Не та епоха, не ті люди, не ті музичні смаки. Останні 70-т років. Як і в інших подібних містечках по всій території неньки. Не знаю як тут ріс Толік. Уявити важко.
Як і більшість вихідців з маленьких міст, я люблю мандрівки. Навіть нетривалі. Надто потужні асоціації з дитинством, коли кожен виїзд за межі міста був святом. Дух змін. Навіть таких. Ви знаєте про що я, якщо смакуєте плавними змінами ландшафтів за склом ілюмінатору та неквапливим перебігом власних думок. Коли найменше чого хочеться, повертатися в кінці дня в стіни своєї квартири. Я завжди мріяв про мандрівку, котра ніколи не закінчиться. Поруч з жінкою, з якою завжди можна обговорити всі свої проблеми, вилити душу і прибрати весь накопичений бруд. Є такі, не смійтесь)...
Десь на саму виїзді з Луцька до «еталону» залазить парочка закоханих. Ручки, цьомки, всі діла. Спортзал, чіткість, молодість. Обидвом років за 20. На обидвох вузенькі джинсики, «найки» на ногах, спортивні курточки та кепки. На грудях по маленькій сумочці. По хардкору. По футболу, бро?!!)) Сіли поруч з нами, на сусідній двійці. Носи задерті.
- Льоша, дай мені свій плеєр… - В дівчинки пискляво-противний голос, хоча її фарбоване червонясте волосся, яке спадає на плечі з-під кепки, додає леді яскраво вираженої сексуальної стервозності.
- Слух, да я цього лаптя вухатого знаю, він в сусідньому під’їзді живе по ходу… - Макс говорить особливо і не стишуючи всій дзвінкий голос. Навряд йому є кого чи чого соромитися в цих рухомих стінах.
- І що? – я знімаю навушники. The American Dollar замовкає.
- Мен, не повіриш, але я добре пам’ятаю, як цей вафєл ходив по дворі патлатим у футболці «арії». Потім був «кароль и шут». Та… Ірокєз був. Блін… по моєму далі він побрився і лазив у «мартенсах» з підтяжками. Ммм… Точно. Колись йому ще місцеві гопарі люлєй дали добрих. Скандал був. Папік у скінюрки тодішнього при ділах в прокуратурі був. Патли, правда відросли… Не повіриш, мен, але за фігню часу він лазив по району в ширштанах і факав шось із «лімп бізкіт». Хах))) Умора. Да… - Пауза. Макс чухає своє поросле густою щетиною підборіддя і раз за разом кидає погляд в бік парочки наших сусідів. – О!.. Потім він був чорним - чолочка, всі діла... губки пробиті, бровки пробиті. Футболочки з пістолєтіком і квіточками. Шо за група, я навіть не січу… Потім якось попустило малого. Чи може хтось його попустив. Хах)) От… Весною бачив його знов лисим. Та. На приколі пацанчик був, після футболу по ходу, з шарфом «Волині». Хоч щось нормальне. Але… шось підозріло кидає чоловіка по життю.
- І? – Краєм ока бачу, що в дівчинки у спортивній куртці на зап’ясті тату – милим каліграфічним почерком виведено ALEX. По тому як гордо тримається мачо поруч з нею, відчувається: в нього подібних татух немає – не простежується в чоловікові потенційна готовність набивати поверх одного імені інше.
- Хуйня це все, не знаходиш? – Макс говорить це надто голосно. – Заводи то далі стоять…
- Забий. Мають же люди якось реалізовуватися… А пам'ять в тебе хороша. Хороша)..
Чую як червонокоса дівчинка говорить щось своєму бойфренду.
- Да по-моєму вони про нас шось труть… - її голос стає ще противнішим, ніж видався спочатку.
- Збєйся. На, держи плеєр… - Мачо такий мачо.
Макс такий Макс. Я такий не Я. До біса. Музика. Дорога. Багрянець лісу. Ти. Визираєш з-під подушки. Кличеш мене пальцем. Затягуєш… Провалююся. В звуки. В стрічку асфальту. В ці лимонні пожежі вздовж. В тебе…
- Мен, слухай… - Макс. Бля.
- Про дупло я вже чув…
- Не, не… Відлити хочу. Приперло. Навіть не знаю шо робити.
- Терпи до Млинова. За хвилин 35-40 будемо. Ти мужик чи не мужик?
- Бля… Коли я налюрю в салоні, сумніваюся, що хтось спитає в мене про це.
Сміємося. Штовхаю його плечем і повертаюся до себе. До тебе. Під подушки. В багрянець цієї осені. В ці тумани, які так нагадують моє теперішнє життя, за імлою якого майже нереально вгледіти обриси майбутнього. Де воно? З ким воно? Чи існує воно? Провалююся. Здається, що на останніх уламках свідомого починаю розуміти наркоманів. Мотивацію їх втеч від реального. Чи це вже був сон… засинаю, і сниться мені як я сплю. Кола на воді. В мене тут підназбиралося пару сотень важливих питань. Хто готовий дати мені відповіді на них?
Відкриваю очі. Навушники мовчать. В маршрутці стало тепліше, тихенько звучить Йолка і її «прованс». Макс куняє. Борець з циганськими нечистотами попереду нас в телефонній розмові розповідає комусь, що не бухає вже 17 років. Як зашився так і живе. Пафосна парочка зліва обпершись одне об одного спить. Ідилія. Жіночка з півметровою зачіскою точить яблука: її чавкіт розлітається навсебіч їдкими хвилями егоцентричної недолугості…
Поворот на Млинів. «Еталон» з гучним скрипом гальмує і до салону заходить ще одна пара. Теж за 20-ть. Одягнуті скромно. На обличчі легкий відбиток не до кінця вдалого сімейного життя. З цигарками та першими спільно пропити вечорами. Проходять по салону і сідають десь позаду нас. Від них віє прохолодою, легким перегаром та цибулею. Маршрутка рушає.
- Блядь! – Макс зривається. – Всцюся, мен!
Підривається, зачіпає червону кобіту поруч.
- Осторожно… - пищить та і чекає якоїсь реакції свого мачо із спортзалу. Той мовчить.
- Спи. – Макс навіть не оглядається.
Встаю і якогось хріна суну за Максом.
- Шеф, гальмани, бо підмочу репутацію твоєму танку!! І то терміново.
- До Млинова оталося пару кеме, не всцися. – Вусатий водій усміхається. На своєму місці. Контролює ситуацію. Сидить на троні. Розпускає флюїди власної величі. – Да й в мене графік. Непринято таке робити.
- Ти, барон Мюнхаузен, або ти тормозиш, або твій Тітанік зараз затопить і він разом з тобою піде на дно. – Макс глумливо категоричний. Очі його напружені, а вираз обличчя видає в ньому небачену серйозність. Важко пригадати чи доводилося його досі бачити от таким. Ціна питання – терміновий пересцик. Що буде в кризовіших ситуаціях?
«Еталон» таки гальмує. Макс вискакує і біжить в бік невеликої придорожньої лісосмуги. Я за ним.
- А ти куда? – вусань не вгаває.
- За компанію.
Голо. Кущі, дерева, сміття. З поля дме прохолодний вітер. Минаємо один ряд дерев, другий, третій. Подалі від прискіпливих очей. Розстібаємо ширінки. Відчуваю, що і самому стає легше. Своєрідний катарсис. Мій апельсиновий сніданок йде в чорнозем. Робимо свою чорну справу мовчки. Хоча Макс тихенько хіхікає собі під ніс. Смакує ситуацію. Як завжди.
- Що це? – він дивиться кудись в бік. Я прослідковую його погляд і бачу, що на одному з дерев неподалік висить якийсь невеликий лантух. Що?..
Не застібаючи ширінки кидаємося туди. Пробігаємо метрів 70. На одній з нижніх гілляк висить дитина. Років 6-7. На шиї затягнутий ремінь. На пухлих щоках застигли краплинки сліз. Сука. Що ж це таке??? Макс кидається на дерево, а я хапаю малого за ноги і піднімаю догори. Чую хрипіт… десь з самої глибини грудей. Живий. Живий. Дякувати небу. Руки мої сцикливо трясуться, а коліна зрадливо підгинаються. Відчуваю тепло чужого тіла….
Макс викарабкується на потрібну гілляку. Та мокра, слизька і непевна.
- Ще… ще піднімай, мен!! Шо ж це робиться таке, сука?? Як же це так?!!
Бачу як Макс гарячково нишпорить у внутрішній кишені куртки і витягує звідти невеликий ніж. Як ледь тримається на тій нещасній гілці, вхопившись однієї рукою за іншу. Починає різати ремінь. Шкіра скрипить, не піддається і той неприємний звук дере по моїх мізках як камінь об скло.
Осінь!... Коли твої приємні і не дуже приємні сюрпризи скінчаться??? Відповідай вже!.. Скільки будеш шаройобитися за цим жовтневим вітром, перекидаючи з місця на місце листя?.. Давай вже, я слухаю!!! І Бога поклич, його я теж непроти послухати! Хай нарешті роз’ясниться по деяких світоглядових питаннях. Чому ж ти мовчиш??? Чому???
- Пасажири!! Пора-а-а-а-а-а-а! – голос водія звучить з такої далі, що складається враження ніби ми залізли в глибокі лісові хащі. Останніх декілька рухів ножем і тіло малого опиняється повністю на моїх руках. Тільки зараз я розумію, що на малюку тоненький светрик і заяложені, мокрі між ногами брюки з подертими кросівками. Хріново, як на жовтень. Стягую з шиї малого ремінь. Та встигла посиніти і набрякнути.
Малюк хрипить. Десь глибоко всередині тендітного, невинного тіла працює ледь чутно його маленький моторчик. Тягнеться руками до життя. До цього проклятого осіннього неба.
Макс зіскакує, не втримує рівновагу та завалюється з грубою лайкою на бік, в мокре листя. Рвучко піднімається і присідає поруч. Я притискаю малюка до себе, притримуючи рукою його голову… за якихось декілька секунд тіло його ламає у диких конвульсіях. Він кашляє, хрипить, на мить відкриває очі…
- Пощастило, сука! – Голос Макса дрижить не менше за мої руки. – В автобус!
Ми біжимо до маршрутки. Влітаємо в салон. Звучить якийсь шансон. Щось кричать люди.
- Шо случилось??? – Мюнхаузен перелякано дивиться на нас обох і на мою ношу.
- Та от з дерева зняли, з зашморгу вийняли... Газуй, шеф! До лікарні якоїсь. Бо пізда. - Макс взяв себе в руки. Я досі тримаю малого, притиснувши його до грудей... Важкий, але від того що досі теплий, приємний на відчуття тіла ЖИВИЙ клубок. Малюк час від часу покашлює. Навколо зібралася половина присутніх в маршрутці людей. Океан слів, тілесних запахів, дрібних і великих смородів. Океан розпачу, ойкань та чиїхось ридань. Океан питань, порад і жіночих причитань.
- Сіли всі!! – Я кричу. Що є сили. Гамір вщухає.
- Коля!!! – Я чую раптовий крик десь ззаду і бачу як підривається з сидіння, притримувана чоловічими руками, жінка. Пара, яка зайшла пару хвилин тому. На повороті. От як… Мене пронизує гострою ненавистю, починає тіпати і від усвідомлення того, що день остаточно вніс ясність у мене, голова наповнюється пронизливо-монотонним гулом. Болісним. Ниючим. Жінка лишається на місці, тримається за спинку сидіння і ридає. Ні кроку вперед. Боязко. Мабуть. От як… Малу дитину. В тоненькому светрику, заяложених брючках, порваних кросівках. На дерево. У ремінь. Вчився погано? Їсти просив? Нові джинси хотів? Чи може приставку? От як…
Всі обличчя в салоні повернулися в бік жінки з чоловіком. Маршрутка летить і я розумію, що реальність ламається. На очах. Лінії стираються. Людяність притуплюється, а осінь посилюється. На обличчях в людей один і той самий скривлений вираз. Усвідомлення моменту. Коли нерви здають, а ти їх і далі вперто підганяєш.
В очах тьмариться і я бачу як чоловік, який сидів перед нами, який так пристрасно сповідав циганку і розповідав про те, як зашився 17 років тому, піднімається на ноги. Впевненим кроком рухається в кінець салону. Рухи, крики, удари, брязкіт, тріск. Ще сильніше притискаючи малюка до себе, бачу як Макс кидається в кінець салону. Бачу кров на склі ілюмінатору. Бачу багрянець за вікном і тебе. Ти щось говориш, але я забрів у такі гущі, що вже й не розберу твоїх слів. Гучніше. Прошу тебе. Кола на воді. Кров на склі і ноги жінки в проході. Чийсь вереск і Макс який завалив дядька на останнє сидіння…
… Ми стоїмо на тротуарі. Бачу як трясуться руки в Макса, коли той підкурює собі, ламаючи одним за одним сірники. Небо яснішає. Мене злегка колотить і хочеться присісти. Поруч п’ятиповерхівка. Балкони. Антени. Одяг, який сушиться на прохолодному жовтневому вітрі. Неподалік автостанція. Якісь фури. Людей мало. З поля дме близькою зимою. Млинів. Тут.
- Слухай, мен. Хочу тебе про одне тільки попросити…
- Кажи.
- Коли наступний раз я захочу посцяти, дай мені можливість посцяти.
- Та без проблем, Макс. Ти як?
- Зараз би подивився «зоряні війни». А ти, мен?
- Та я б забрав свої сто баксів і порулив додому.
- Чоткий варіант. – Макс кидає тільки почату цигарку собі під ноги і демонстративно чавить її. Його впевненість при ньому, хоча очі горять підозріло. Востаннє вони так горіли, коли ми сиділи на дереві, а під нами гарцювала парочка зубатих монстрів. – Млинів, нічого такий, нє? Спокійний, шолі.
- Я б сказав, тут є своя атмосфера.
- Сьогодні набухаюся. Зуб даю. В гавно. І ще, мен… застебни ширінку.
Заходимо в п’ятиповерхівку. Охайно. Хтось варить суп. Хтось пече пиріжки. Затишок. Тепло. Піднімаємося на третій поверх. Старенькі двері з випуклою потрісканою обшивкою. Вічка немає. Макс стукає. Хіхікає собі під ніс і я розумію, що в голові в нього пішли незворотні процеси…
- Хто там? – чоловічий голос з-за дверей. Порівняно молодий, невпевнений і відчутно переляканий. Макс різко киває головою в мій бік.
- То сусіди знизу. Тут якась біда… - Вигадую щось находу, надаючи якогось хріна своєму голосу надуманого хрипу. Ледь стримаюся, щоб на засміятися. Дзідзьо якийсь, блядь. Макс хіхікає. В очах теплий клубок людської плоті, який висить на дереві. У вухах крик «Коля!!!» і глухі звуки ударів об скло ілюмінаторів. Ноги і кров. Перегар і цибуля. Дерева і кущі. Туман і теплоходи. Ти і апельсин. Я і твої губи. Болото і знову туман. Кола на воді. Музика, яка то звучить, то знову зникає. Дорога в багрянці. Ти, нага і відкрита. Чекаєш мене. Грієш стіни мої голосом своїм божественним. Тлію. Кола на воді.
Двері злегка привідкриваються і цих секунд Максу вистачає сповна. З усієї сили він б’є по них ногою і лантух по той бік голосно гепається об підлогу. Ми вриваємося в помешкання. Я закриваю двері зсередини. На підлозі, обпершись на руки на дупі сидить кучерявий хлопака років 23-ох. Переляканий, з відвислою губою та маленькими щурячими оченятами.
- Макс, це ти! Я якраз сьогодні хотів до тебе дзвонити…
- Їбло завали. – Мені це не дуже подобається, але я мовчу. Не те, що б я проти різких слів чи рухів. Ні. Просто періодами мені видається, що не варто ускладнювати і без того складне життя. Макс, ймовірно, іншої думки.
- Як ти мене знайшов?.. – Кучеряха так і сидить на своїй дупі. В квартирі свіжий ремонт, пахне фарбою і якоюсь невідомою хімією.
- Слухай мене уважно, мудак. Ваш йобаний, нахуй нікому непотрібний кандидат, отримав все, що замовляв. Домовлявся я з тобою. За суму в 500 баксів. Ти морозишся вже місяць. Не піднімаєш труби, в скайпі не відписуєш. Дурачка включити рішив? Питання номер один на порядку денному – хто з нас піздабол і просто лошара? Мовчи, ні слова!!! Питання друге – як ти ставишся до того, щоб замість обіцяних п’яти сотень, за затримку викладеш на стіл вісім сотень? Можеш не відповідати. Я знаю, що ти даєш добро. По замовчуванню.
Голос Макса стає все різкішим і я розумію, що цунамі вже рухається сюди. В ці стіни. І одному небу відомо, що роблю тут я. Кола розходяться. Твої стегна, такі гладкі і ніжні на дотик.
- Макс, в мене нема такого бабла. І не забувай, шо в мене є свої пацани і лишнього я тобі башляти не буду. Сам панімаєш, є затримка, я ці гроші віддам. Але вісім сотень я не дам….
- Не дасиш? – Макс стискає губи і піднімає очі догори втупившись в стелю.
- Не дам…
- Не дасиш?
- Не дам, Макс, не дам!!!
- Дасиш, сука, дасиш!! – Я бачу як рука Макса пірнає під куртку і вже за мить дуло чорного пістолету втикається в лоб кучеряхи. Той намагається відлізти назад, але впирається в стіну. Перевалюється набік, але ударом з ноги під дих Макс кладе кучерявого на підлогу. Підходить до нього і приставляє пістолет ще раз до голови. Чую плач, сопіння, шмаркання.
Закриваю очі руками. Осінь посилюється.
Кожен наступний її крок все непередбачуваніший і різкіший.
- Слухай мене, виблядок ти сопливий. – Макс присів. – Зараз ти даєш мені вісім сотень. Зелених. Ми їдемо. В тебе лишається ціла голова і ноги, якими ти і далі можеш топати цими вулицями. За умови, що ти більш не спливаєш на моїх очах. Ти мене зрозумів?
- Поняв, поняв… - Кучеряха далі соплить і мені його вже навіть не шкода.
- Це перше. Друге. Вулиця Ватутіна, 18. Знаєш, шо за точка на карті? Знаєш, гнида. Найдеш там хлопчика Колю, він сьогодні поступив. Носитимеш йому кожного дня, поки він там буде, фрукти і головне, куплятимеш все, шо потрібне для лікування. Поки той не одужає. Ти мене просік, кучеряха ти наш млинівський?
- Просік… - Сльози, сльози, сльози. Коли одні чоловіки плачуть при інших, за краще робити вигляд, що ти вивчаєш навколишні краєвиди чи візерунки на шпалерах.
- І ще – за тобою будуть дивитися. Свої люди. Тому не рипайся, засранець. На Ватутіна ходи і будь людиною, а не куском смердючого лайна. Ти мені чітко зрозумів? –Я бачу як дуло пістолету ще більше вгрузло в кучері розпластаного на землі хлопця.
- Зрозумів…
Я чую як на вулиці кричать діти. Граються. Світяться. Через поверхи, стіни та дорослий світ…
… Поворот на Луцьк. Мовчимо.
День з тих, кращих, які точно увійдуть в історію. Вертаємося додому. Ще один «еталон», цього разу забитий по саме не хочу. В основному студенти з сумками. В салоні пахнить котлетами, гноєм та домашнім молоком. Осінь за склом. Ти в мене вдома. Швидше всього. Якщо таки насмілилась дочекатися свого недільного мандрівника.
- Мен, та заспокойся ти. Життя прекрасне, ти не забувся? – Макс в тонусі.
- В пору нагадати. Не щодня дітей повішених з дерев знімаєш. – Я серйозний.
- Життя прекрасне, якщо це життя ти комусь даруєш… Хіба ні?
- Сьогодні я думав, що ти легко готовий його забрати.
- Гониш собі чи що? Та пістолет бутафорія, іграшка, а я просто вирішив зіграти серйозного мена. Як тобі? Мені здається ми були на висоті.
- Не смішно, Макс. Іди до Дімки Мельничука в драмтеатр, він там зараз вистави якісь нові ставить. Дивись і впишешся в якісь образи. В тебе нічого так виходить. Переконливо. До соплів і сліз глядачів довести тобі буде не складно.
- Зануда. Дай свій плеєр… І попустися вже. Я ж хороший. Ти знаєш як ніхто.
Дорога. Колись прийде той день, коли я зберу свій невеликий пожиток, одягну тебе в твою найгарнішу сукенку у волошках, причешу твоє шовкове волосся і ми вирушимо в довгу дорогу. В дорогу, яка точно ніколи не закінчиться. Тільки я тобі про те не казатиму. І триматимеш ти руки мої в себе на колінах і запрошуватимеш мене голову свою на них покласти, а я ніжно приобійматиму тебе і шепотітиму на вухо: «Ніколи не забувай про цю осінь». Я знаю… знаю, що ти захочеш зупинитися рано чи пізно. Вийдеш з нашого автобусу, станеш на узбіччі і довго роздивлятимешся краєвиди. Можливо навіть запитаєш, як ми сюди потрапили, якими дорогами доїхали? І коли не буде в мене слів, я цілуватиму твою шию, як тоді, в тій нашій осені, коли ти легко могла затягнути мене в найглибше своє провалля і стати світом моїм, поза теплою темінню якого нічого більше і не існує. І навіть якщо ти захочеш зійти за якимось поворотом, я буду знати, що мої слова в тобі і досі живі… пульсують тисячами сердець… «ніколи не забувай про цю осінь». Життя прекрасне, якщо ти можеш подарувати його комусь. Ця дорога буде безконечною. Певен.
Луцьк. За склом ілюмінатору сутеніє. Вдома навіть сутінки і ті рідні. Дочекайся мене. Я вже майже поруч. Іду до тебе через туман, глиняне болото між ногами і цю неймовірну сирість в повітрі. Грій наше спільне ліжко. Я вже майже тут. Чуєш як сигналять теплоходи на Кравчука?...
РОЗДІЛ 8
Прокинувся раніше звичного. На вулиці сніг. Мокрий. Непевний. Незимовий. З відкритої кватирки негодою дихають останні дні жовтня. Йде дощ і його мінорно-підвіконні симфонії закликають до повернення в країну снів і вічного спокою. Та що там, просто залазиш назад під ковдру і робиш вигляд, що тебе нічого не хвилює. Що цією ковдрою межі світу і обмежуються. Що все поза нею – безживний вакуум.
Вчора мене декілька раз розіпнули на власноруч збитому хресті, а я сміявся і кричав - що за дурниці, де всі ті, хто колись говорили потипу «ти все робиш правильно?..». Пригадую, вона завжди харилася, коли її будили посеред ночі… заснути ніби як не могла… як це мене смішило і дратувало. Ви не уявляєте! Востаннє вона видала справжній фокус – виперла мене вночі з своїх чотирьох стін не побажавши навіть спокійної ночі. Іра такого ніколи б не зробила. І ще… вона теж мені часто говорила, що я все роблю правильно.
Де?.. Де вона і всі ті, хто…
Це я мовчу про ситуації, коли ми займалися з нею сексом, а вона запитувала в процесі, чи зможемо ми разом з її батьками з’їздити взимку на Буковель. В мене навіть не падав. В мене злітав, як злітає з якоїсь вишки фанат роупджампінгу. Проїхали. Минуле і існує для того, щоб ми знали де в майбутньому шукати місце потенційного пройобу.
Настрій хороший. Відчуваю це кожним нервом свого оголеного тіла. В голові легкий кавардак. Рвані кавалки спогадів, планів та відчуттів. Суміш очей, слів та поз. Музика мовчить. Я вже не пригадую, що таке бодун, але мій стан лежить десь в прикордонних до нього землях.
Луцьк за вікном видається ще тією дірою. З неї нестримно струменить вода з рештками талого снігу. Подекуди земля з асфальтом відмовляються приймати в своє лоно ті брудні потоки і вони збираються велетенськими калюжами то тут, то там по всьому місту. Якийсь недоберезень. Концентрація похмурості в небесах та повітрі сягнула свого апогею. Дерева облисіли за одну ніч і пейзажна ідилія стекла разом з романтикою перших двох місяців осені в каналізацію. Звичний колообіг речей у природі.
Небо мені в свідки – я стільки раз лицемірив, коли говорив, що люблю це місто. Стільки раз брехав, що ці люди мені імпонують. Fuck. Притуляюся лобом до холодної шибки. Дрижаки. Єдине, в чому я чистий перед своєю совістю – щоб там не було – я завжди сміявся щиро. Колись давно з Толіком ми вивели золоте правило щасливих людей. Так, так. І це не ті вбого-пафосні слова «сміється той, хто сміється останній». Ні. Ми завжди були певні і сьогоднішній день не виключення – сміється той, хто сміється завжди.
Сьогодні вибори. Особливо і не посмієшся. Робити вигляд, що це тебе реально торкає – ще одне неприкрите лицемірство. Сказати на виході з дільниці, коли тебе запитають за кого ти проголосував, що тобі похуй і спокійно піти – справа чесна і благородна. Хочеш бути чесним із світом – навчись бути чесним з собою. Зроблю вигляд, що всього цього немає. Що чергові вибори це просто наркоманські марення когось із владної верхівки, хто вміло ввів більшість населення цієї країні в гіпнотичний стан який дозволяє увірувати пересічній людині у значимість власного рішення. Зроблю вигляд, що всього цього немає.
Перед тим, як почати одягатися, стою 5 хвилин перед дзеркалом. Усвідомлюю, що пора записатися до спортзалу, зайнятися йогою, або піти в боксери. Не певен, що ти зможеш любити мене такого тривалий час. Що вже казати про дні, коли волосся на моєму лобку посивіє, і я перетворюся на безідейний диванний планктон. Стій! А волосся на лобку теж сивіє? Не знаєш? Я теж не знаю. Я русявий, навіть якщо посивіє, в очі це крайньо кидатися не буде.
Рідко, дуже рідко уявляю себе в майбутньому. Яким буду в 35-ть, в 50-т, в 65-ть. Хочеться вірити, що якщо і доживу до тих чорних днів ХХІ століття, то буду в них не один. Матиму гарний будиночок з потаємним вікном у сад, скрипуче крісло, величезну бібліотеку, камін і дбайливу дружину. Щось з розряду оптимізованої до національних мотивів американської мрії. Писатиму мемуари, ніжно гладитиму дружину по її прикритих халатом сідницях і час від часу нагадуватиму собі і їй, що я чоловік. Діти? І діти, і внуки теж будуть. Обіцяю справитися з цим ділом. А, ще одне… програвач і вінілові платівки Тома Уейца, від яких будуть дратуватися мої внуки. Як ще років десять тому від них міг дратуватися я.
Я вже це бачу, я вже це чую. Цей скрип крісла і запах стиглих яблук із садка. Мої руки, які дрижать, але продовжують вибивати рядок за рядком сторінки життєвої сповіді. ФірмА…
Але до цих днів ще треба до жити. Стільки побачити, почути, зробити, сказати, випити, з’їсти, вилюбити, сходити і вилітати. Дожити і не розсипатися на очах тих, хто прийде нам на зміну…
Йду по Гордіюк в напрямку «Фуршету». Над самою дорогою. Весь в собі. Пригадую як колись у дитинстві, коли доводилося ходити у другу зміну, я через півміста ногами прокладав собі шлях до школи, рахуючи кроки. Особливо навесні, коли над багатоповерхівками мого маленького міста сновигали літаки. Хороші часи були, хто б і що не казав… Всі проблеми тих днів вписувалися у 50 копійок, які ти справно розіб’єш на дорогу назад, рогалик та чай. А якщо повертатися додому вирішиш ногами, то на останні 10 копійок старушенція в центрі на цілих 15 насипле тобі в кишеню сємок. І життя було хорошим. Скільки б мама не говорила, що постійно не вистачає грошей. Скільки б тобі самому не видавалося, що всі щасливіші за тебе і мають більше ніж маєш ти.
40-вий я теж вивчив на предмет кількості кроків між точками на карті. На предмет обличь навколо, нащадків колишніх працівників шовкового комбінату, картонно-руберойдового заводу та заводу синтетичних шкір. Це все історія, про яку в більшості мої однолітки вже і не знають. Як не знають вони і про те, що гуляючи з візком по «Фуршету», блукають колишнім приміщенням взуттєвої фабрики.
Та що там казати, мені, випускнику факультету відповідної спеціальності, самому стало соромно, коли нещодавно мене поправили, відмітивши, що правильно буде казати не на вулиці Гордіюка, а на вулиці Гордіюк. Хто ж знав, що власницею цього нічим непримітного прізвища була 17-річна комсомолка із загадково-інтригуючим іменем Домна, яку поляки розстріляли у 35-му? Йобаний стид. Не інакше як. І я завжди радий тим, хто про все це знає.
Хоча Макс якось говорив, що йому легше цього всього не знати. Живеться спокійніше. Без прив’язки до умовностей та цінностей мертвих епох. Мовляв, ворушити минуле справа невдячно-смердюча. Треба жити теперішнім, а якщо не виходить, то займатися конструюванням майбутнього. Місцями я його думку розділяю. Одна справа, коли це просто вулиця, інша справа, коли це твоє минуле, повернення в деякі епізоди якого вибиває тебе з колії надовго…
Зима 2004/2005. Я приїжджаю додому. З Луцька. В мене нове життя і на світ я почав дивитися по-іншому. Доросліше якось чи що. Додалося самостійницького пафосу, якоїсь надуманої незалежності. Від батьків, від їх опіки. Багато що говориться і робиться на грані фолу. Максималізм диктує свої правила, а ти всього-навсього дитя своєї епохи та свого нікчемашно-безголового покоління. Це тільки тобі видається, що ти інший. Багато що хочеться почати з чистого аркушу паперу. Різким рухом руки розрубати це звичне для тебе плиножиття, з якого ти тільки вирвався.
Соломію я любив тоді безмежно. Одне ім’я її на ті дні викликало в мене небачений досі внутрішній трепет. Скільки ми пройшли від просто сусідства і дитячих ігор в садку до нашого першого поцілунку!.. Скільки вечорів у 2004-му ми провели разом, перш ніж моя рука запірнула їй під футболку і я відчув на дотик які гарячі в неї груди. Не кажучи про те, з яким вона захопленням любила розповідати про прочитані книжки та якесь спільне майбутнє.
Вже лишивши за спиною рідне місто, ми могли до світанку говорити по телефону, не висипаючись іти по своїх парах і дні на проліт чекати приходу омріяних вихідних. По-доброму, майже по-дитячому. З чітким розумінням того, що бачитися по вихідних раз-максимум два в місяць, коли я приїжджаю з Луцька, а вона зі Львову, випробування ще те.
Я таки зважився. Пам’ятаю, то був кінець п’ятниці. Я приїхав додому втомлений та злегка роздратований хронічною відсутністю бабла. На вулиці було холодно, повільно падав сніг. З разу десятого я нарешті знайшов в собі сили почати цю розмову. Твої очі дивилися в землю, півобличчя було сховане за високим коміром пальто. Відчувала. І я кінчиками пальців на ногах відчував, що ТИ інтуїтивно вловлюєш те, чим завершиться наша прогулянка. Поодинокі перехожі, які час від часу віталися і кидали в спину «як там Луцьк…».
Мої емоції лилися в той вечір диким потоком слів, криків, кричущо довгих пауз… Я багато говорив про любов, про свободу, складнощі, нове життя, потребу в дорослішанні, рамки, терпіння, майбутнє, час, музику, героїв фільмів. Я, як ніколи багато говорив про неї і місцями мені видавалося, що в дні попередні, «коли все було добре», таких хороших слів у мені ніколи не народжувалося. Соломія спочатку мовчала. Потім знову мовчала. А я говорив і говорив. В кінці-кінців раптово кинулася бігти. Я намагався схопити її, зупинити, обійняти… Вона вирвалася. Добре пам’ятаю момент, коли за якимось із чергових поворотів вона раптово підсковзнулась і завмерши на долі секунди в повітрі, впала спиною на лід сковзанки. Як лежала, як плакала. Як волосся липло до її мокрого обличчя, а я обціловував її гарячі щоки і говорив, що все буде добре. Що все завжди робиться на краще…
Я тоді підняв тебе. Ти важко йшла. Майже нічого не говорила. Вже біля самого під’їзду свого дому сказала, що болить спина. Що серце болить. Що болить все живе, що може боліти і хочеться кричати, але слів і голосу немає. І що мені, мабуть, пощастить, бо я хороший, а хорошим завжди щастить, навіть якщо шлях до цього щастя довгий і складний. Я ще раз повторив тоді, що все буде добре і Соломія пішла.
Я йшов додому. Сніг дужчав. Дроти гули. Мене присипало білим, а в голові звучали останні мої слова… Все буде добре… Все буде добре… Все буде добре… Все буде добре… Все буде добре… Все буде добре… Все буде добре… Все буде добре… Все буде добре… Все буде добре… Все буде добре…
Ми перестали спілкуватися. Я почав «нове» життя. З новими людьми і майже новими відчуттями. Чи згадував я про Соломію? Десятки пустих ночей, сонних ранкових поїздок на пари та гамірних вечорів в колі тих, хто особливо і не вникав. Між тим, природа мого чоловічого ЕГО змусила мене переступити через все це. Жити і йти далі.
Вже за деякий час, один із наших спільних знайомих у ледь не випадковій телефонній розмові розповів, що у Соломії виявили пухлину на спині. Як дізнався я з розповіді, та якось впала взимку… Лежить в лікарні. Прогнози не вельми втішні. Грошей не лікування немає, а саме лікування нічого хорошого не обіцяє.
Ще в процесі тієї розмови в мене потемніло в очах. Я не знав ні як реагувати, ні що робити, ні куди йти… Я не знав як жити. Відчуття було таке, наче небо опустилося на мої плечі, притисло мене до землі і намагалося розчавити своїм до неможливості важким склепінням, ламаючи мені ребра, хребет, грудну клітку, забиваючи подих, тьмарячи розум. Все буде добре…
Мені потрібно було комусь про все це розповісти, щоб почути, що в цьому немає моєї вини. Що все стається так як воно і мало статися. Що все це вже написано десь зверху, на скрижалях людського. Блядський егоїст.
Пригадую, що приїхав до Соломії в лікарню. Мені дали декілька хвилин. Я бачив її бліде обличчя, смішну шапку на голові, під якою чомусь не було волосся, її кволі спроби усміхнутися мені. Ви не повірите, але я бачив щасливі очі!!! Очі, які сяяли коли дивилися на мене, і мені було так соромно, як не було ще ніколи ні до того, ні після того. Соромно, що в мені перемогла молодість, інстинкти, людське. Що я стояв і не міг вичавити з себе ні слова. Що я впав на коліна перед її ліжком і вткнувшись обличчям в ковдру, беззвучно плакав. (То був останній раз, коли я плакав). Соломія тоді поклала свою легку як пір’їнка руку мені на голову і декілька раз погладила. Коли за хвилину на вимогу медсестри я лишав її, Соломія сказала, що добре було б, якби наступного разу я привіз новий альбом «soad». Я пообіцяв. «Mezmerize/Hypnotize».
Втім, наступного разу не було. Не минуло і двох днів, як той же спільний знайомий подзвонив і переляканим голосом повідомив, що Соломія померла. Не хочу навіть пригадувати, що я тоді відчував. Зрештою, що я міг відчувати, коли я сам в ті хвилини помер?..
Але зараз, живий і здоровий, іду по вулиці Домни Гордіюк. Вам ніколи не бувало соромно за те, що ви живете? Мені не раз. Особливо коли я починав розповідати про те, що не можу купити хороші джинси, або погано харчуюся. На завершення цієї історії скажу, що на похорони тоді я не поїхав. Уявити Соломію в труні та весільній сукні... Цього вистачало. Мені завжди здавалося, що це справжнє знущання над тими дівчатами, які лишили нас раніше потрібного. Хоча, про яке знущання я можу говорити? Якщо сам ТАК знущався. Нахуй себе. Нахуй все те, що змушує бути нас нами.
… Заходжу на Північний. Купляю капусту, яблука, домашній сир. З місяці два вже на дієті. Очищаюся. Майже духовно. Від потреби їсти не з потреби. Від нічних прокидань і нападів на холодильник. Вегетаріанцем не стану, бо навряд відмовлюся від м’яса, але вживаю його мінімально. До слова, з ними, з вегетаріанцями тобто, по життю в мене не склалося. Окремі, хороші, все таки траплялися… А більшість… більшість контролювала себе, обмежувала, надихала світ і оточуючих високопарними розповідями про животворяще начало всього сущого, щоб потім зірватися і… жлуктити літрами спиртне, курити траву і їбати без розбіру всіх, хто дає себе їбати. А я хочу сьогодні приготувати вечерю. Легку і смачну.
Йду додому. Починає падати сніг. Дрібний. Приємний. Висолоплюю язика. Сніжинки тануть на ньому і мені хочеться усміхнутися. Байдуже, як реагують на мій язик перехожі. Піднімаю голову до неба, роблю вигляд, що не знаю ніяких паршивих вегетаріанців, розстріляних комсомолок, продажних кандидатів, гордих поетів, хамовитих продавців, педантичних охоронців, поганих мам і закомплексованих перехожих. Піднімаю голову і усміхаюся…
Якщо Соломія зараз мене чує, я хочу їй розповісти, що в мене все добре. Я лишив ненависну роботу. Закохався і схоже помаленьку почав вчитися любити. Я навчився не перебивати ЛЮДИНУ навпроти і допускати можливість її правоти. Знаю, якщо чуєш мене зараз там, подивовано усміхаєшся… Мабуть повірити не можеш, що я змінився. Ще я врятував з Максом одного хлопчика. Мало кому про це розповідаю, але хочеться сподіватися, що душа моя стала хоча б на міліметр світлішою.
Так, а ще я нарешті почав писати. Багато хто пише, що повна фігня. Що все на купу і взагалі без смаку. Але ти як ніхто знаєш, що я завжди таким був. Все на купу) Не можу лицемірити на тих сторінках, не про «зоряні війни» пишу. Натомість, хтось пише, що дуже гарно і місцями навіть сильно. Що є своя манера і стиль. Чи мені приємно? Приємніше було б якби ти прочитала ці рядки десь навіть за 500 кілометрів звідси і дала знати – все ок! Мене почуто. Що я недарма трачу свої ночі, нерви і слова. Що папір не марудиться, а люди таки дійсно, хоча б епізодично, але таки відчувають те, що я хочу їм сказати.
Про останні декілька років навіть і нема чого сказати. В кожній з тих, з ким я засинав в одному ліжку, була частинка тебе. Тільки не ображайся. Ти ж маєш пам’ятати, що саме з тобою я вчився бути ніжним. Вчився добрим словам і глибоким дотикам. Так от, всі вони продовження тебе ТАКОЇ … десь в голосі, десь у запатланому вранці волоссі, десь у тому як вони говорять, їдять, слухають, плачуть чи притискаються до мене, коли я їх обіймаю.
А ще я так і не став нормальним музикантом. Так як ти хотіла. Не вистачає сили волі і віри в те, що роблю. Навряд коли-небудь хобі переросте у щось більше, якщо віддаєшся йому по залишковому принципу. Музиці або віддаєш всього себе і вона віддається тобі взаємно, або дивишся на неї як прищавий першокурсник на найсексуальнішу п’ятикурсницю факультету міжнародних відносин. Але час покаже, на що я здатен. Мені тільки 24, а це як не як період для ще одного старту. Якщо ти мене слухаєш звідкись згори, то маєш відчувати – роблю все щиро і від душі. Хоча і отримую час від часу за це по голові.
Я перестав судити інших. Більше не впихаю їх у свої рамки та моральні принципи. Як мені це вдалося? Сам не можу зрозуміти. Оціночних суджень поменшало. Намагаюся більше робити щось СВОЄ, ніж реагувати на ЧУЖЕ. Ти якось в останнє наше літо говорила, що потрібні СЛІДИ. Я ще дивувався, звідки в тобі стільки людяності у відчуттях світу? Ти цілий вечір мені розповідала, що часу лишилося так мало, а так багато треба встигнути. Дурним я був, що спиняв тебе, заспокоював. Втихомирював. А що тепер? Я бережу колись тобою подарований мені зошит. В косу лінійку (не певен, що такі досі друкують). В ньому твої вірші і думки. Соромно зізнатися, але я його з того часу як ти пішла, так і не відкривав. Боюся заплакати.
Чи подорослішав я? На жаль так. Так як раніше більше не чекаю приходу улюбленого грудня. Спокійніше реагую на запах цитрусових. Весна приходить вже не так помітно як раніше. Осінь переживаю в собі. Говорю менше, пишу більше. Що відвертіше, ховаю глибоко в стіл. Хай лежить. Для чого комусь бачити мої слабкощі?
А так… а так я щасливий. Питаєш чи Іра прийняла мене таким яким я є? Думаю так, вночі мене не випирає з дому в сльоту останніх днів жовтня. Вираз обличчя переважно щасливий. Циклічністю поки не пахне. Тобою… тобою так. Але я їй про це не розповідаю, боюся, може не зрозуміє. Ну не став… не став я відкритим настільки, яким ти хотіла мене бачити колись. Тоді мені було 16-ть і я вже заморочувався тим, що мене не розуміють у школі, а в університетській групі мені часто доводиться бути білою вороною. Теперішні дні суттєво іншими не стали. Але не подумай ніби я криюся і постійно депресую. Ні. Всі хто мене знають в реальності, можуть сказати, що почуття гумору я не втрачаю і в найкризовіших ситуаціях. До біса))...
Якось нещодавно пригадав, як ми з тобою любили кататися електричками. Бігати вагонами від контролерів. Пам’ятаю як ти вирішила спробувати курити. Я дозволив, хоча і попередив, що то останній раз ти робиш таку дурницю. Ти кашляла, задихалася і сміялася водночас. Клялася, що більше до цього ми не повернемося. Було весело, аж не віриться, що це БУЛО. З нами. Зі мною. Знаєш, зараз і курити б тобі дозволив, аби знав, що ти десь є. Ходиш по цій осені, когось цілуєш, любиш, комусь вечері готуєш… Справді. Пам’ятаєш ти колись говорила, що хотіла б помінятися місцями? Хоча б на день… ти в моє тіло, а я в твоє. Я часто думаю, що зараз би помінявся. З тобою. Місцями.
І як мені це не соромно визнавати перед тобою, але останнім часом я живу Ірою. Сподіваюся, ти дозволиш мені забути все те, що я так безуспішно намагаюся забути вже майже вісім років. Сподіваюся, пробачиш мене. І ще, обіцяй мені хорошу зиму… Даю слово, грудень я проживу достойно. З інтересом. Дитячим).. З цитрусовими!
… В кімнаті сутеніє. Тихенько грає музика. Я різко підриваюся і йду в коридор. Дістаю із кладовки один із картонних ящиків, на якому зеленим маркером написано «ТРУ». Він і йому подібні мандрують зі мною від квартири до квартири. А рука і досі не піднімається… Викидаю на підлогу якісь журнальні підшивки, альбоми з шкільними фото, папки з газетними вирізками, пожовклі грамоти. На самому дні знаходжу те, що шукаю. Тоненький синій зошит з шорсткою обкладинкою. В косу лінійку.
Сторінка, друга, третя. Акуратний почерк, про який я вже встиг забути. Правильні лінії, вигини, округлості… Пам'ять вихоплює з минулого твій сміх. Гучний і заразний. А ще запах твоїх перших парфумів. Ці сторінки і досі тримають їх аромат. Твої рядки…
«… і вже не так важливо, що буде завтра, якщо так не хочеться, щоб сьогоднішній вечір закінчувався. Якщо через 20 років я читатиму ці слова і усміхатимусь як усміхаюся зараз у твоїй присутності, знай – життя таке ж прекрасне. Пишу ці рядки, а ти сидиш навпроти. Розповідав мені, що вперше побрився. Смішний такий, дорослий. Мій…».
Закриваю очі. Хочу провалитися крізь все і всіх, на саме дно свого життя. Десь туди, звідки все починається. Звідки закладається основа всього того, що ми маємо зробити і чого так ніколи і не зробимо.
- Привіт! Тільки звільнилася. Дурний день… - Іра втомлена, але в настрої і це повертає мене до в останні дві жовтня 2012-го. Пакую все назад в ящик. Заклеюю його скотчем. Одне коло, друге, третє, четверте, п’яте… Ставлю в кладовку. – Так хотіла тебе почути. Таке відчуття, ніби з вчорашнього дня ціла вічність минула. Ти як там?
- В мене все добре. Хочу приготувати нам вечерю… ну і відповідно запросити тебе до себе.
- Повірити в це не можу!.. Ти і готуєш! – як же я люблю твій втомлений голос ближче до вечора. – Я подумаю…
- У тебе немає вибору. На небі вже давно все вирішили за нас. – Вчора мене декілька раз розіпнули на власноруч збитому хресті, а я сміявся і кричав - що за дурниці, де всі ті, хто колись говорили потипу «ти все робиш правильно?». А що було вчора? Пам’ятаєш? Я теж ні. Мабуть нам просто приснилося свого часу, що на цих вулицях нас люблять. А потім ми прокинулися. Потім настало вчора. Сьогодні ж я тебе просто люблю. Від завтра обіцяю говорити тільки правду. І нічого окрім правди…
Розділ 9
Я виріс у маленькому містечку, де категорично не віталися будь-які хоча б трохи яскравіші ніж в інших прояви твого індивідуалізму. Заради твоєї ж безпеки. Або ти граєш по усталених правилах більшості, або ця більшість зводить тебе до рангу рослинки на підвіконнику у класній кімнаті, без права голосу та поваги у свій бік. Справжній бійцівський клуб. З болючо-образливими ударами в одні ворота. З підніжками між класними рядами, коли ти йдеш до дошки та висміюванням твоїх черевиків, в яких ти ходиш другу поспіль осінь.
Навіть якщо в тебе руде волосся, ти вже приречений на насмішки та ситуативні знущання з боку інших. Про футболки з написами потипу «панк нот деад» та пробиту звичайною шпилькою брову говорити навіть не приходиться. І моє містечко, звісно, не виняток, - через це пройшли всі наші однолітки, кого юність в другій половині сірих 90-их та на початку таких потенційно перспективних 2000-их харила своїми звичними типажами навколо та нормовано-плановими підходами до життя. Я теж сміявся над рудим, але сміялися і наді мною. Наприклад, над тим, як незграбно постригла мене мама, якій рідко вдавалося довести до геометричної точності лінію мого чуба.
Я виріс у маленькому містечку, де в кожній третій сім’ї хтось немилосердно бухав. І це міг бути як пропалений життям сантехнік у засмальцьованій до блиску маринарці, так і червонощокий бізнесмен з приклеєною до руки барсеткою, який на початку 2000-их зумів стати на ноги, поставивши на районі кіоск з курами-гриль. Чоловік порядного вигляду та з бойовим життєвим настроєм. І одного і іншого ріднили очі. Більш чи менше бігаючі в рамках своїх орбіт, але завжди з легким відтінком приреченості на самому дні.
Концентрація дрібних генделиків на вулицях рідного містечка у роки середнього періоду моєї юності зростала з кожним наступним роком; натомість кількість реально існуючих дитячих майданчиків танула на очах. Як і кількість сімей, де ще зберігалися натяки на присутність домашнього вогнища, яке завжди видавалося мені чимось вкрай особливим. Підглянутим із різдвяних сюжетів у американських фільмах. Справжнім символом дитячого щастя. Чимось таким, чого мені завжди по-справжньому не вистачало.
Все це духовно дезорієнтувало. Саме життя міліло в ціні. Реальність збочувала нас на солодко-недозволені манівці. Рятував футбол і міська бібліотека. І то, далеко не всіх.
Я виріс у маленькому містечку, де майбутнє малювало для такого тебе тільки два варіанти подальшого життя: або ти навіки-вічні станеш хронічно пригнобленим НІКИМ, або протиставляючи себе більшості, таки станеш на ноги. Втечеш, або лишишся тут. Приймеш правила більшості, або створиш свої правила. Будеш єдиним на школу, вічно гонимим і не раз пиздженим недопанком, і в той же час єдиним серед своїх ровесників, хто зможе обґрунтувати всьому класу, чому Кучма гандон і якому безапеляційно повірять, або просто мовчатимеш. Рубатимеш окуня. Я обрав перший варіант: було більш ніж важко, але обличчям в лайно падати мені не доводилося.
Я виріс у маленькому містечку, де завжди був напряг з роботою. Де завжди в повазі був город з картоплею та ліс з грибами та ягодами. Це давало можливість таким як я завжди мати додатковий, неконтрольований батьками заробіток. А таким як мої батьки – надійний тил у випадку чергової гіперкризи. Заробіток, до якого ти мав дійти свідомо. Попри чергові насмішки заможніших одноліток і власні внутрішні честь і гідність, які постійно мололи тобі на вухо – мен, ти здатен на більше; заробляй, курво, розумом!
Я виріс у маленькому містечку, в останні осмислені дні життя в якому з тими, кого пиздив колись я, і хто свого часу пиздив мене, ми таки знайшли спільну мову. На випускному, де скидаючись по пару гривень, марили бажанням купити шлюху з окраїни. Назбирали сукупно майже 25 гривень. Тикали їй в руки. Запихали за брудні краї біло-розйобаного лівчика. Та зверхньо сміялась. Може хтось щось і вхопив тієї ночі, але більшість з нас зустрічала світанок в напівпритомному стані на острівку поруч з річкою. Ми пили якийсь приторний напій із грибним присмаком і тупо не могли зрозуміти, що за таке дивне, нове життя стукає в наші тендітні скляні очі-вікна. Хтось з нас був точно обриганий. Хтось просто висований у піщузі і неприродно усміхнений…
Я виріс у маленькому містечку, тікаючи з якого, вирішив лишити в минулому всі прізвиська, хрінові звички, слабкощі, комплекси і фобії. Я чітко пригадую, як в останні дні серпня 4-го року, стоячи на автовокзалі рідного міста, сказав сам до себе, вголос - «нахуйвсе». І Луцьк мене прийняв… Небом клянуся, ми зійшлися характерами ще до знайомства. Я ще тоді дав собі слово – як би важко не було, їбаш до кінця. Через терни. І зірок, якщо вимагатиме ситуація.
Я пам’ятаю ту, на перший погляд малопомітну, крапку на мапі мого життя, яка дала мені відчути, що трансформації невідворотні: в ті дні на зміну боязні та нерішучості прийшли незнані мені досі авантюризм та нахабність.
4-ий гуртожиток. Проспект Соборності. 1 курс.
Пильні вахтери. Злі коменданти. Такі бажані однокурсниці, з якими понад усе, до дикого свербіння долонь, хочеш залягти вихідними на спільне дно. Які готові по-новому відкрити для тебе Америку. Хочеш всіх, все і відразу.
Бокова стіна гуртожитку, найближча точка опори на якій знаходиться на рівні третього поверху. Гладка, місцями пощерблена стіна з селікатної сцени. Балкон, до якого потрібно дістатися, якщо ти хочеш отримати бажане. Перила на балконі, обмотані колючою проволокою. Ти сполоханий і блідий. Переляканий і над міру агресивний. Хочеш срати. Місцями бігти. Періодично кричати. Адам. Єва. Заборонений плід. Тру. Класика.
Лізеш, ламаєш нігті, боязко оглядаєшся вниз, очікуєш найгіршого… Досягаєш цілі. Перевалюєшся через перила. Рвеш улюблену сорочку, роздираєш до крові руки і задоволено гепаєшся на цемент. Смієшся в стелю. Там тебе вже чекають. Обіймають. Готують вечерю на загальній просмердженій олією кухні, розповідають про ненависних викладачів-приставак та наближення бісової сесії. Навколо сновигають прикумарені студіки. На тебе уваги майже не звертають. Ти не герой Сільвестра Сталлоне, але ці стінолазіння того варті. Сьогодні.
Ти у стінах Храму. Храму Розпусти і Великодушшя. Відкритості і Критості.
Причащайся нектором Вседозволеності та Свободи. Злизуй з губ.
В її кімнаті на вихідних не лишилося нікого. Всі роз’їхалися по селах та містечках. Тут витає запах смаженого та ледве вловимий, але дуже характерний присмак жіночого. Відкриваю вікна. Дихаю. Дивлюся згори на Луцьк. Ще зовсім чужий. Але такий відкритий… Вона підходить ззаду, цілує тебе в шию, залазить руками під футболку і ти відчуваєш, як процес запускається. Зі стін на тебе майже осудливо дивляться Кіпєлов, Кобейн та Андрій Шевченко. Ніяковієш. Опускаєшся ще нижче… Вона щипає тебе за сосок і ти неочікувано голосно зойкаєш. Переступаєш межу. З її наказу, з власної постельної покірності. Шепоче, що збуджується, коли я говорю розумними словами.
Вечеря. Смажена картопля, кефір і тижневої давності пироги з солодким сиром. Потім знову повернення до ще не в кінець вистиглого ліжка. Ближче до ночі заходить сусідка. Знайома. Вперше бачу її такою. Природньою. В домашньому халаті, фіолетових тапинках-псах; запатлана і злегка хмільна… Храм приймає в своє лоно тільки справжніх. Просить дати щось почитати. Поки моя сьогоднішня подруга копирсається в стосах книг, гостя кидає мені неоднозначні усмішки. У своєму звичному образі, у стінах факультету, від неї такого навряд дочекаєшся. Я ще надто молодий, щоб розцінювати ці усмішки вірно, але інтуїція мені підказує – отримує той, хто готовий брати. Сценка завершується.
За декілька годин, коли ми майже засинаємо, я встаю, нашвидкуруч одягаюся і максимально тихо вислизаю з кімнати. Стукаю в сусідню. Знайома відкриває. Той же халат, але волосся на голові акуратно зібране у вузлик. Без слів пропускає. Продовжує усміхатися… Спостерігаю як падає до її ніг халат. Театрально і майже квазіреалістично. Під ним абсолютно нічого. (Хтось в ту мить мав мене вщипнути!). Абсолютно!.. За винятком перших, таких великих, як для мого незначного досвіду грудей та темного, доглянутого трикутничка між ногами. Без коментарів. На всі роки вперед запам’ятаю її гладеньку як шовк шкіру. Її тверді коричневі соски.
Якби ще рік тому, живучи на вивчених до тріщин на асфальті вулицях свого рідного містечка, мені б хтось розповів, що я переживатиму подібне, я б сказав, що такого в реаліях наших широт не буває. Що це все казки з розряду «американського пирога». Але коли тобі відсмоктують ТАК, що ти перестаєш розуміти ХТО ти, ЩО ти, ДЕ ти, все стає на свої місця. Повірте. Через це потрібно пройти. Момент, коли все зникає, а сам ти зливаєшся з мокрими простирадлами та дешевими шпалерами на цих вбогих стінах. Момент, коли її рот витягає з тебе душу. Так.
По блуду. По патетиці. По Дністровому, про якого я тоді і не підозрював. Без жодного розуміння того, чим ти заслужив подібне. Мовчиш. Засинаєш. Через декілька годин.
На ранок прокидаєшся поруч з нею і намагаєшся втекти. Повз її великі груди, що розкинулись по обидва боки тіла. Повз величезний плакат Майкла Джексона та кімнату поруч. Повз вахтерів, які здивовано проводжатимуть тебе поглядами, намагаючись ідентифікувати твоє заспане нахабне обличчя хоча б з кимось із місцевих. Хуйня. Добре пригадую, як вилетів тоді на вулицю. Вдихнув шмат весни, перечепився об коріння дерева, таки втримав рівновагу, усміхнувся і повільно пішов. Інша людина. Зовсім інша. Людина без минулого. Без поганого минулого. Пішов як Бог. Зуб даю. До кінця.
… Конференц-зал готелю «Україна». Світло і просторо. За шосту вечора. Я майже не нервую.
Повітря на вулиці сухе і холодне. Луцьк в передчутті першого справжнього снігу.
Переді мною 7 трупів. Живих. Щоправда. Один труп затримується. Перша партія тих, кого збираються приспати з нагоди кінця світу. Не беру близько до… Дивлюся на об’єктів своєї роботи, як патологоанатом на об’єкти своєї. Вони різні, але всі помітно нервують. Схожим чином поводить себе партія туристів, які печуться під палючим небом липня в нетерплячому очікуванні автобуса, який відвезе їх в напрямку моря. Ну що ж, мені випала честь бути водієм, бортпровідником та чорним ящиком всього цього.
Підіймається перший. За сорок, з сивими вусами, в картатій сорочці та втупленим в землю поглядом. Процедура проста.
- Назвіться, привітайтеся з присутніми… - Я на робочому місці. Серйозний. Владний. Компетентний. До непристойності офіційний і стриманий. Мабуть сексуальний. Місцями. Шкода, що зараз поруч немає тих, хто міг би оцінити мене в такому ракурсі. Немає тебе, яка бачить мене з вчорашньої ночі наскрізь. Яка роздягає мене коридорами і вранці не відпускає з ліжка свого. Шкода.
- Я Петро Миколайович. – Чоловік нервує. Жив би краще. І не парився прелюдіями.
- Присядьте. Можете розповісти для всіх присутніх коротко про себе і те, з якої причини вирішили лишити цей світ раніше звичного. Це обов’язковий елемент нашої передсмертної терапії. Прошу… І ще – будьте максимально відвертими – для власного морального комфорту. Домовились?
Тиша. Чоловік мнеться. Кидає непевні погляди то на мене, то на присутніх. Решта мовчазно сидить. Без найменших спроб комунікації між собою. Після невеликої паузи вусань починає говорити.
- Я Петро... Останні десять років займався тим, шо ганяв з Германії буси. Вчився правда на архітектора, але з тим всім нічого не склалося, а дружина і дві дочки хотіли якогось достойного життя. Самі розумієте. А мене моя совість завжди мучила, що сидячи тут, роблю я для того життя замало… Планували жити у Львові, але так і осталися в Луцьку. Вдома я буваю рідко, але коли буваю, то роблю все, щоб чим побільше побути з сім’єю…
Чоловік говорить все впевненіше і до мене приходить вже призабуте з часів останнього місця роботи відчуття, що все під контролем. Що навіть якщо це якийсь глибоко продуманий фарс, то йому надали кардинально переконливих відтінків серйозності. Алла, чуєш мене?)) Кінець світу ще в силі? Ходять чутки, що це чергова найобка. Дивися, щоб бізнес не прогорів.
– Але сталася одна нехитра для моїх років штука… Я влюбився в подружку своєї старшої дочки. З жінкою останні роки було дуже вже важко. Скрипіла вона на кожному кроці. Самі розумієте. А коли молода кров перед очима грає, голова з плечей летить сію мінуту… Любов. Велика любов. Ми часто бачилися з нею в останній рік. Старалися все це приховати. Але все вилізло… Ще мій дід казав – все сховане навіть в найглибшу землю рано чи пізно вийде під сонце. Ми ніжилися з Гелькою в готелі біля Луцька. І все було добре. В ту ніч після всього просто заснули. Коли я проснувся зранку, її голова лежала в мене на грудях. Якось так зовсім непорушно. Каменем. Відчуття було таке, що в грудях у мене глибока і холодна яма… Я почав її піднімати. Вона не відповідала, не ворушилась.... Тільки за пару хвилин я поняв, шо Гелька не дихає. Гелька вмерла. Не міг нічого поробити, приїхала скора... Констатували все. Я розгрібався. Міліція була. Ще там хтось… Без підозр лишніх, інфаркт як не як…
Вусань замовкає. На якусь зовсім коротку мить. Чутно як монотонно гуде ноутбук на столі. Як напружено тиша завмерла під стелею залу.
– Додому я вже вернутися не міг. Провалитися під землю хотілось. Навіть поговорити не було з ким. А то вже, знаєте, найгірше, коли ти сидиш сам на сам зі стінами і навіть немає кому подзвонити. В мої то роки, не дуже то і молоді. Стидно то стидно, але Гельку вже не вернути. Далі смислу хоч в чомусь я не бачу. Самі розумієте… - Очі чоловіка опускаються в підлогу. Сценка звершується.
Піднімається ще один. Років 30-ти. Затасканий Дікапріо у вельветому піджаку, окулярах та з айфоном у руках. Боязко оглядається на присутніх. Чухає носком ковбойського черевика литку іншої ноги.
- Діма. Я гомосексуаліст. З Луцька.
Хтось важко зітхнув. Хтось гучно почухав потилицю. Я згадав про маму і її потріскані від роботи на городі руки. Шорсткі і приємні на дотик. Справжні і близькі до природи святого…
- Все було тупо ніштяк. Поки якісь придурки не заспамили мою сторінку «вконтакті» темами, шо я підар. Погрози, залякування. Спочатку нічого. Далі з роботи попросили піти. Потім Ваня, мій бойфренд, після однієї бійки біля нашого будинку сказав, шо зі мною бачитися небезпечно. Бо рано чи пізно його просто втопчуть в асфальт. Сцикло рівненське. – Діма характерно дере нігті на пальцях рук. Нервує. – Останній тиждень це просто атас… На мене три рази напали. Йобані гомофоби. Фашисти футбольні.
- Правильно зробили. – Петро Миколайович навіть на відірвав очей від підлоги.
- Ооооо!.. Ви всі тут такі, всі… мужлани заводські. Не лишаєте найменшого шансу на життя. Да я кінець світу чекаю як друге пришестя Христа. Вам цього ніколи не зрозуміти, як це бути іншим… І я не бачу смислу хоч комусь хоч шось доводити. Треба достойно піти звідси. Благородно.
- Якщо ти думаєш, що Христос виявиться в тренді… підарасом, то помиляєшся. – Бородатий хлопака, крайній зліва, у куртці кольору хакі. З Біблією в руках. З хворобливо-єхидним смішком. – Це я тобі авторитетно заявляю.
Піднімається жінка. Років тридцяти з лишком. Волосся нефарбоване. Коса до пояса. Вираз обличчя геометрично-суворий. Пальці сухі і довгі. Сукня древня і абсолютно асексуальна.
- Інга. Мені 34 роки. Я вчителька німецької. Мені дуже соромно зараз про це говорити, але я і досі цнотлива. Про шлюб, дітей та все інше і мови немає. Я просто втомилася тягнути на собі всю цю жовч. А мені хотілося так мало…
- Для початку попробували б волосся пофарбувати в щось цікавіше… - Гей Діма помітно оживляється. – І макіяж нормальний зробити. Шанси б зразу виросли. Даю гарантію.
- Блядь... Підарка тут не хватало ше. – Петро Миколайович втуплений в підлогу.
- Шановні. Давайте утримаємося від образ та своїх оціночних суджень. Тут вони нікого не цікавлять. Нагадаю вам, що ви готуєтеся померти. Тому зосередьтесь на виконанні своїх безпосередніх завдань. – В залі знову запанувала тиша. Інга спраглими ковтками заливає собі в рот мінералку і чутно як та, плюскаючи, падає кудись в саму глиб її цнотливого єства. Петро Миколайович активно масує собі скроні. Діма-гей копирсається в айфоні. Бородань з Біблією в руках підіймається із стільця.
- Я Тарас. Сам родом із Ковеля. Вірю в Христа, не вірю в кінець світу та в існування смислу життя…
- Огого… - Діма весь в айфоні. – Філософ, йопамать!..
- Рік тому я вийшов з психлікарні. Щасливою людиною. Вільною. Руки вже не тряслися. Хоча до того мене часто питали, чи щасливий я… Я завжди відповідав ствердно. Коли вдома на тебе чекає кучерява донька, хороша дружина, цікаве хобі в підвалі будинку, почуваєш себе добре. Але коли в один нічим не особливий день ти намагаєшся їх вбити… з міркувань, що їм загрожує нагла смерть від демона з витяжки, життя перевертається. Мене могли і посадити. Але тільки закрили. Від мене відвернулися всі… Батьки, сестра. Дружина з дочкою мене бояться і я не маю права навіть наближатися до них. Хоча часто здалеку бачу, як Маринка йде із школи. Вбити себе хочеться. Мої очі. Христос мене тримає в руках. Але мені вже хочеться чогось іншого. Я тут і я не знаю, чи є інші варіанти…
- Мені вас дуже шкода. – Інга теж втуплена очима в підлогу. Я намагаюся не виказувати жодних емоцій, хоча нутром відчуваю як майже матеріальними хвилями від стіни до стіни переливається між нами концентрована напруга. Так буває зранку в переповненій маршрутці, коли людяність в нас ще спить, але тваринні інстинкти змушують нас вперто прокладати шлях вперед. До виходу. Чи до входу. Броунівський рух підсвідомого. Штовханина агресивних флюїдів у рухомих коробках.
Під стелею стільки відчаю, крайнощів і болю… Тримай себе в руках, мен.
- Я Васька. Приїхав сюди з Закарпаття. Вже давно. – Наймолодший з присутніх, смуглявий хлопака років 23-х. Вираз обличчя абсолютно збайдужілий. Джинси затерті. Черевики брудні. Телефон дешевий. Зуби вкрай жовті. – Чотири роки тому я закохався. Вона була школяркою. Гарною, цікавою, не такою як всі… Я просто студент. Без особливих перспектив. Без багатих батьків і потенційної спадщини від тітки з діаспори. Я втратив з нею цноту…
- Не пізнувато, Васік? – Діма-гей скрутно хитає головою.
- Ринву прикрий. – Петро Миколайович чіткий. Категоричний і майже чуйний.
- Вона теж свою невинність втратила… - Ваську шкода. Чомусь. Першого з усіх присутніх. – Ми з нею вперше спробували все, що могли спробувати двоє голих молодих людей.
- Давайте без подробиць… - Інга говорить майже благальним тоном.
- А потім… потім вона поступила в Київ. Ми переписувалися, зідзвонювалися. Часом бачилися на вихідних. Але ставало все важче і важче. З довірою, з ревнощами, з усім цим злоїбучим емоційним болотом. Мені так її не вистачало, що я переставав розуміти самого себе. Хотів кинути все і переїхати в столицю. Але обставини не давали такої можливості… А вона поводилася з кожним наступним тижнем все підозріліше. Якось після чергової нашої телефонної сварки я подзвонив серед ночі… трубку підняв якийсь пацик. Я попросив Юлю. На питання хто це був, та відповіла, що просто одногрупник, який допомагав готуватися до іспиту. Її голос дрижав і в ту секунду я ще вловлював останні нотки її любові до мене… замішаної на жалю. На ранок я не відчував і того. Далі провал повний… ні роботи, ні життя, нічого. Один раз в реанімації. Перебрав. Вижив. Далі хочу, щоб все надійно було. Ну ви зрозуміли. Самі сюди не на екскурсію прийшли.
- Так, так… Коли там вже чин по чину все робитимуть? – Петро Миколайович пильно дивиться на мене. – Алла Андріївна якось дуже туманно пояснювала.
- Слухати треба було чимось іншим… - Діма-гей поводиться занадто розкуто як на живого трупа. – Алла казала – пара зустрічей, розмов, лекцій і нас повідомляють куди і з чим прибути.
Двері легенько прочиняються. До залу заходить 8-ий труп. Жанна. В грудях щось дуже боляче стискається і я розумію, що ситуація таки виходить з-під контролю. Що всі ці сценарії вже давно лежать на столі небесного режисера. І максимум, що ти можеш, це заздалегідь попіклуватися про свій костюмчик, зачіску та колір труни. Життя прекрасне? Давайте поговоримо про це в наступному житті. Ви ж вірите в реінкарнацію? О так. Як і я. Особливо коли в землю ховають твоїх близьких і ти кидаєш пару грудок землі в яму, стоячи на її непевному краю… Я певен, що в ті секунди ти тільки і думаєш про те, в якому куточку світу наступний раз отямиться чиясь заживо закопана душа.
Тримаю себе в руках. Жанна нічим не видає нашого знайомства. Спокійна, гарна і майже рідна.
- Мене звати Таня. Я з привокзалки. В мене ніколи не було батька. Тільки мама-алкоголічка. – Таня помітно пошарпана. Бліда. Волосся фарбоване в якийсь гидкий жовтий колір. Корені смолисто-чорні. – Мама не хотіла ніде робити. Я ледве вивчилася в університеті. Правда без толку. Роботи нема. Підробляла на базарі. І всьо… Жити не хочу. Щоб якось зводити кінці з кінцями, мамка здає мене як шлюху своїм мужикам. Ті платять за мене, трахають і йдуть. Ми маємо шо їсти і чим за комуналку платити. Мені противно, але я привикла… перший раз таке було в 13. Тьотка хотіла мене забрати від мами, але я її люблю. Хоч вона і алкоголічка кончена. Я тут… підзбирала трохи бабосіків, хочу просто ушитися звідси… Але параша ше та. Певно подихати буду, але ніколи не забуду як моя мама лежить обригана на дівані, а троє її дружбанів стоять і дрочать над нею. Так стидно було…
- Боже мій… - Інга закриває обличчя руками.
- Я бачу, тут нічого так тусовочка підібралася. – Жанна усміхається. – Курити тут можна?
- Ні. – Мені здається, що потім ми говоритимемо по-іншому.
- Не будь таким серйозним… - Жанна задирає очі до стелі і відкидається на спинку крісла. Спокій.
Часом мені видається, що цей світ не врятує жодний кінець. Навіть Христовий.
- Я Павло. З Львівської. Я до останнього був вірний собі і своїм принципам. Мама не раз казала, що мене не переперти. Що я ше той козел, впертюх і просто пердло. А тепер мені стидно потикатися до батьків… і до будь-кого, в принципі. Я холостяк. Сам по собі. Мав квартиру. Трохи грошенят. Рішив козирнути. Ризикнути і всі діла. Підсадив мене один дружбан давній на МММ…
- О їбать ти плуг… - Діма-гей коситься на Жанну. Коситься пальоно і не по-гейськи. Я майже ревную. Хоча вона і моя подруга. Хоча в мене десь є Іра, яка зараз відпочиває після роботи під хорошу музику і якісь благородні рядки. Знала б вона, в якому пеклі я зараз. На що підписався і з якими психопатами зв’язався.
- Продана квартира, всі гроші… Те, шо я мав отримати, дозволило б мені змахати з цього паскудного міста. Надоїло тут. Одні недоноски заздрісні. Але… Мавроді, сука, погорів. – Обличчя Павла перекреслює дика гримаса і той починає ридати. Я вперше за цей вечір опускаю очі донизу. – Цей Луцьк... Це брудна, гнила, болотяна анаконда. Ви вийдіть на вулицю. Відчуйте ці погляди, як вас вимірюють з ніг до голови. В чому, в кому ви… Хто ви! Придивіться. Вони тільки і чекають твоїх невдач, спотикань… щоб поржати над тобою, поглумитися, плюнути і розтерти. Вони сидять по своїх кухнях, перемивають один одному кістки, тримають по підвалах своїх переляканих дітей. Вони стидаються своєї гнилої крові….
- Чувак, та в тебе серйозні проблемки з головою… - У Васьки голос байдужий, але з нотками непідробного, майже наукового інтересу до ситуації.
- Тут, по ходу без проблемок ні в кого не обійшлося… - Тарас перекидає з руки в руку синій томик з золотавим хрестом на обкладинці.
- Навіть в нашого куратора… - Жанна дивиться прямо на мене і я відчуваю, що погляди всіх присутніх зійшлися на мені. Брудні, липкі, слизькі, гидотні…
- Я не хочу більше ні такого міста. Ні таких людей. Ні такого життя… Мене наїбали. Більше я не поведуся. Ні на світ, ні на Мавроді, гори він з усіма своїми нащадками до десятого коліна в найчорнішому пеклі цієї країни. Якщо кінець світу таки станеться, я точно знатиму, хто його в наші краї накликав.
Переводжу подих. Намагаюся абстрагуватися. Згадую, як на якомусь таборі, в Карпатах, лежачи в лісі, вночі, в теплому спальному мішку, між високими хвойними і звуками їх граційних погойдуваннь, я рахував зорі. То була така дивна пора. Я міг в одну мить лишити все і кинутися на край світу. І нічого, що той край був за якихось 300-400 кілометрів. Втікав я значно далі. Понад вершинами гір, босоніж, через долини і кам’янисті річки, мчав я навипередки із ранковим сонцем… Весь світ зі мною говорив тоді мовою чистого космосу. Начитаний Бердником, натхненним трохи потьмареним Дерешем і окрилений першими вдалими зляганнями з богинями з старших курсів, я смакував життя з посекундною тарифікацією щастя. Лежав поночі, рахував зорі і міркував, де буде та лінія, переступивши яку, я вже ніколи не буду тим, ким є зараз… І це було так важливо.
- Я Жанна. Бідова дівчинка з Луцька. Пишу, співаю, багато курю. Намагалася кинути, але нічого не вийшло. Люблю засинати на диванах не роздягаючись, дивитися старі голлівудські фільми і робити вигляд, що мене впирає вся ця вінтажна романтика. Один раз мене насильно виїбала парочка фанатів русского року. Знаєте, такі убогі імбецили, вічно немиті, у футболках «арії» чи ще якось там підзаборної туфти третьосортної. Упороті своєю міфічно-нафталіновою протестністю. Паршива історія. Згодна. Я просто не розібралася із своєю кармою. Була занадто горда. Не велася на тих, на кого мала б повестися… Я пробувала знайти цей смисл. У музиці. В людях. В роботі. Навіть в цій чудовій осені. Осінь, до речі, красива, правда?..
- Осінь одна з кращих з початку 2000-их… - В голосі Інги нотки апокаліптичної ностальгія і кричущої безнадії.
- Мені треба ще один хороший секс. Так, щоб на ранок я прокинулася як в старі добрі часи. З мішком надій, що все може скластися якнайкраще. А там можна і у вирій. Я тут, а значить рішення для себе я прийняла. Дякую за увагу. – Жанна відкидається очима в стелю.
В залі стає надто спекотно. Зараз мій вихід і я бачу як 8 пар широко відкритих очей за якусь мить починають допитливо вивчати моє обличчя. Навіть Жанна зараз дивиться на мене так, наче бачить вперше… і я починаю розуміти всю глибину цього моменту. Вони чекають. Живуть останньою надією, що я скажу їм щось таке, що змусить їх встати і піти – до рідних, чужих, знайомих і незнайомих. Що змусить їх жити. Заробляти гроші, кормити сім’ї, трахати своїх бойфрендів, робити авантюрні ставки і пропалювати свої літні роки в готелях під Луцьком. Але я їм нічого не скажу. Мені їх не шкода. Хіба Жанну, життя якої розпорядилося своїм рухом без її на те згоди…. А можливо?.. Ні. Ні, і ще раз ні. Винятки тільки і існують в контексті загальних правил.
Зараз я маю почати говорити, що все плинне. Наші емоції, переживання, роки. Наше життя. Що є лінія. За якою вічна тиша. Пустка. За якою всі ті, риси облич яких ми вже встигли призабути. Кому лишаємо на Святий вечір перед Різдвом на своїх кухнях миску з кутею та чистими ложками, накриваючи все це рушником. Що там у нас не спитають про наші борги за квартплату та непогашені кредитки. Нам не згадають про коханок і першу післяшлюбну брехню. Безтілесні примари, ми рухатимемось від краю до краю з надією, що в якийсь момент двері відкриються і нас впустять назад. Минатимуть цілі вічності, в яких ми проситимемо КОГОСЬ дати шанс хоча б на кактус в африканській пустелі чи день життя колорадського жука, якого найближчим тижнем знищать на картопляному полі десь під Гомелем. Я мав би все це сказати їм… Але.
Слова летять стрілами в молоко розіпнутих як вітрила грудей.
Музика звучить, десь глибоко-глибоко, розтікаючись по капілярах у найдальші закутки.
Стіни всотують цю первісно-розхристану напругу між заживо похованими.
Очі горять вогниками жертовного божевілля.
Серця гучно б’ються.
Десь між всім цим протягнулася тоненька ниточка надії.
Рубаю. Світ. Цілий світ переді мною. В їх обличчях. В їх болячках і надіях.
- … і це буде правильний вибір. Дайте собі ще один шанс на свободу. Відпустіть світ. Відпустіть всіх. Відпустіть себе врешті. Рано чи пізно, але ця екскурсія скінчиться. За краще вийти з автобусу на найближчій зупинці. Скинути джинси, костюми, черевики і піти ближче до річки. А там, за течією, ви вийдете до свого місця призначення. Не бійтеся. Чагарники і сміття хай вас не лякають…
Я вже давно, дуже давно перестав розуміти в чому фішка цього всього. Де серйозність, а де просто гра. Чому помирають одні, а народжуються інші. Чому йому все, а їй тільки крихти зі столу. І в кого, в кого скажіть мені, запитати - КУДИ все дівається???? В Бога, в сонця, в гугла чи яндекса? Чи може в американського президента, в країні якого вже стільки років поспіль на весь світ продукують велику рожеву мрію? Можливо. Хоча, якщо чесно, мені плювати. Я прожив майже 25 років… суцільні стріли в молоко. Якщо кінець світу таки станеться, єдине, про що я жалкуватиму, так це про те, що ми зустрілися з тобою так пізно. Про гуртожитки, ірокези, розбиті носи, зламані пальці, розбиті серця і кружки я не жалкуватиму. Я пройшов ті точки на мапі свого життя достойно.
… В залі тільки я і Жанна. Між нами ті самі метри відстані. Тиша.
- Ти нічого не хочеш мені пояснити?
- Ні, мен. Ти сам не раз казав, що життя прекрасне.
- Так, в тому то й річ…
- Невже ти не хочеш, щоб я нарешті відчула це?
- Тобі давно не 16-ть, щоб гратися в ці ігри для бідолашних.
- По ходу процесу присутні тут додіки давно виросли з цих вікових розкладів.
- Тут присутні не знають чого хочуть.
- А я знаю. Давай пройдемося Луцьком… Життя осягаєш тільки в смерті. Древнім я вірю більше.
- Обіцяй мені…
- Жодних обіцянок, мен. І не ускладнюй. Тішся тим, чим маєш можливість тішитися.
Я кусаю губу зсередини. Відчуваю терпкий смак крові. Відчуваю як Диявол в мені втихомирює розбурхане єство і просить абстрагуватися. Як сивіють волосинки в мене на скронях. Мої перші.
Луцьк в передчутті. Перший сніг не за горами і на вулиці вже по-святковому гамірно. Багато дітей, сміху і заклопотаних облич. Не схоже, що хоч хтось на цих вулицях думає про кінець. Звичні ритми помірних широт. ЦУМ доробляють. Всі охоче підіймають погляди на його монументальний фасад. Так наче, в тому є щось більше, ніж склобетон чи ще щось… Хочеться загубитися у зустрічному натовпі. У спільних хороводах пазлів минулого, тривожних звуків теперішнього і таємничих зблисків майбутнього. Я завжди заздрив тим, хто не задавав зайвих питань. Хто просто жив. Від ранку до ранку. Дайте два. І півкіло мандарин…
Жанна в ці секунди світиться янголом. Мені здається, вона права. Як буває права жінка, яка керується не глуздом, а правічним голосом підсвідомого. Яку ведуть маяки. Далекі зорі.
От тільки дайте знати, що я відпущу її в безпечні руки. Будь ласка. Це дуже важливо.
Розділ 10
Макс сидить за столом навпроти мене. Між нами камера на невеликому штативі, націлена в його засмагле обличчя. Двері балкону привідкриті і по ногах тягне зимою. Проникаючи крізь в’язані шкарпетки на них та ледь тліюче тепло батарей, холод забирається під саму шкіру. Час від часу встаю і налягаю на батареї руками. Всотую схололу гарячковість пофарбованого в брудно-біле металу.
Я справжній шмат айсбергу з крайньої півночі. В голові свіжо та чисто.
Як для цих чудернацько-химерних днів середини листопаду 12-го року.
Моя задавнена хвороба надавати певним відрізкам часу якоїсь сакральної знаковості.
Згадую початок цієї осені. Скільки вічностей тому це було? «Забули дихати» (с).
Макс спокійний. Справжній філософ. Без запилюжених фоліантів в сумці на плечі та високопарних міркувань про відносне. Зазвичай. З нотками ледь вловимої зверхності в погляді та майже невидимим, але таким відчутним світлом якогось таємного знання, яке струменить з його розхристаного нутра. Не курить. Дивиться то на мене, то в стелю, то в камеру. Перебирає в руках намисто із біло-жовтавих бусинок. Те тріщить в його руках і мені видається, що ми десь в самому серці Гімалаїв. Вище високого. Хочеться зафіксувати кожну секунду цієї реальності. Розкласти її на мініатюрні пазли, складаючи згодом які, відчуватимеш як сверблять в нетерплячці кінчики твоїх пальців. Лоскотно і трепетно. В передчутті потенційної об’ємності посталої панорами…
- Ти готовий? – Його очі зараз більші звичного і це лякає. Декількатижнева щетина, яка повільно перетворюється в бороду, робить Макса далеким. Місцями чужим і вкрай незрозумілим. Затертою іконою з модних хіпстерських картинок та напівлегендарних розповідей про диво-музикантів з європейської глибинки. Мені видається, що це образ і подоба святих…
- Завжди готовий. Моє діло сьогодні маленьке… - Я дістаю з потойбіччя, яке знаходиться в шафі, стару червону байкову сорочку і одягаю її поверх потріпаної роками футболки «ramones». В такій сорочці батько ходив ще в 90-их. В чорно-білій, щоправда. Просяклій запахом дешевого одеколону «красная москва», який не вбивало навіть прання. Яким би він не ставав пізніше, мій життєвими обставинами а не природою обраний батько, я запам’ятаю його саме таким. – Так буде краще. Справа відповідальна, курва її туди.
- Розумієш, мен… Це має бути такий собі заповіт. На майбутнє. На всяк випадок. Ну знаєш… Раптом мене завтра до смерті затрахає якась хтива інструкторша з тренажерки, чи балкон десь в старому місті впаде на голову. А так, я хочу щоб мене почули. Відкрили, увімкнули і зрозуміли, чим я жив, для кого чи чого, що любив, з чим боровся. Таке. Який чай любив, приміром… Я само собою особливо не готувався, сценаріїв не писав. Тому… як піде так і піде. Головне, зробити це чорне діло. Хай лежить собі, на всяк випадок.
- І все таки – це не могло почекати? – Я думаю зараз про Іру і її маленькі вушка, які так люблю обсипати поцілунками. Від яких вона червоніє і вкривається гусячою шкірою на руках. Думаю… Думаю, що став надто ніжним в останні тижні. Думаю, що думки можуть завести мене надто далеко, якщо довірити їм себе теперішнього. Такого розбурханого і два місяці нестриженого.
- Почекати? Боюся, що з такими темпами життя я… ще дивись… і дочекаюся. – Намисто в руках Макса затріщало гучніше. Усміхається. Нервово якось. – Маленька пауза і починаємо…
Десь дуже далеко, з самих глибин квартири, можливо з кухні, чи від нових сусідів збоку, долітає голос Тома Йорка. Дуже… дуже тихо, але так пронизливо і тонко, що кожним нервом відчуваєш переливи звуків гітари і голосу схибленого британця. Впізнаєш.
No Surprises. Ти в темі.
Від себе не втечеш. Як би швидко ти не бігав і не лишав у минулому тих, хто те минуле творив. Переживаєш цей момент зі мною? Спробуй почути себе. Того, якого закопав живцем у в’язку глину боязні. Спробуй відкрити двері у світ, похований під плінтусом твоєї чергової планки. Твоєї чергової вершини, досягнувши якої, хочеш єдиного – відпустити себе остаточно і у вільному падінні відчути висоту здобутого. Все… Тиша. На старті.
Макс починає говорити… Погляд зосереджений. Дивиться прямо в камеру. Намагаюся зникнути. Розчинитися в стінах, словах і музиці звідкись… з самої музики.
- … ви коли-небудь йшли на дно своєї ванни під Radiohead? Коли ви вимикаєте себе, думки, щоденні інстинкти, цей злоїбучий потяг до змін і якогось ефемерного кращого?.. Вимикаєте всіх тих, кого трахаєте і хто трахає вас. Плавно опускаєтесь під воду. Поки вистачає дихання і свідомості; слухаючи звуки подихаючого світу. Ззовні. Вода в трубах, дитячі крики з-за стіни, меткі удари краплин води, пекельне буркотіння каналізації… так, наче хтось змив чергову партію опущених на днища своїх унітазів душ і ті… з голосінням та диким ревом полетіли бозна в яке пекло. Чи не в тих відзвуках і все наше життя, помережане стінами і потоками екскрементів, крізь які продирається голос Тома? Голос життя. Чуєте? Під водою він звучить по-особливому. Він РОЗЛІТАЄТЬСЯ. Ці брудні гітари, ця флегма, ці соло для таких моральних дегенератів як ми з вами. Чим не наше життя? З його театрально зіграними буднями і шикарно інсценізованими святами… Том, вибач мене, недалекого. Ми живемо в такій периферії, про яку ти міг чути хіба від Анджеліни Джолі на якійсь званій вечері в центрі Лондона. І це не Африка, чоловіче. Це просто ще один край світу. І над всім тим звучить твій голос. Як голос життя. І мене вже не цікавить, що писали в 2011-му про The King of Limbs. Справді… Я почув все що мав. Мен мені в свідки. Lucky.
Макс прикриває рукою очі. Мені моторошно від його серйозності. Від цих перших прогірклих нот в голосі. Від води у цій ванній. Схололій. Як після омивання покійника.
Макс чухає заросле підборіддя, збирається з думками і продовжує. Усміхається мимоволі…
- Кожен з нас був ніким. До пори до часу. Всі ми через це проходимо. От ти став кимось тільки коли зустрів Іру. І можеш не перечити мені. Очі наші говорять більше за наші пиздливі роти, мен. Повноцінність ріже очі обивателя, звична ж половинчастість така звична. Пробач мамо за матюки, але певен… ти вже давно підозрюєш, що я далеко не віфлеємське дитя. You, you… Я от добре пам’ятаю, коли мене визнали. Це було десь на курсі першому. Якось я проводив до гуртожитку знайому. Точно не скажу, як вся та двіжуха почалась, але перед нами виросла парочка лобуряк. Почали лізти до баришні, шарпати її руками. З мене почали стібатися і всяке таке... Було стрьомно, але в свинячий послід обличчям падати не хотілося. І чи то я смак мав, чи то космос в той вечір був за мене, але лобуряки за якихось пару секунд опинилися із зойками на землі, а ми швидко зникли з поля бою. То був перший мій подвиг такого роду. Чесно. До того пиздили в основному мене. Маленька була задоволена. Попри мої руки, які не переставали трястися з переляку. І то нічого, що лобуряки ледь на ногах трималися. Дівчинка тоді поцілувала мене в губи перед общагою і пішла. Видно, була ще тою щебетухою, з уявою. Вранці я йшов факультетом і ловив на собі абсолютно незвичні погляди старших студіків. Як у кіно, мен. Земля пішла з-під ніг. Але я втримався. Далі почалося… І я мав смак, і до мене мали смак, і космос приходив на допомогу.
- А цілісність?.. Хочеш сказати, що ти перестав бути половинчастим, бо на якийсь час став для купки студентів супергероєм? – Я - це просто голос. Я - це стіна навпроти. Я - камера. Я - Макс.
- Цілісність була. Була, мен. Цілісність звали Альоною. Тобі б вона сподобалась, але такою, якою вона була коли була зі мною. Перші місяці. А не тією шматою, якою стала пізніше. Чорнява, розумна, милість цього світу і просто найніжніші руки, які коли-небудь мене торкалися. З нею я був суперменом. Так, мені завжди хотілося для неї кращого, повір. Але як часто буває у таких ситуаціях, в якийсь момент ти сам готовий відпустити своє щастя, аби тільки не бачити як воно тупо здихає в клітці твоїх неспроможностей. Альона. Їй хотілося уваги. Більше ніж будь-чого. В день, коли я перестав говорити їй яка вона хороша і розумна, між нами пробіг той холодок, який пробігає коли на ранок часом не можеш впетрати, хто поруч з тобою і що ти тут робиш взагалі… Це так тупо і до усирачки банально, але коли я побачив її в якийсь день у обіймах голомозого качка, (про типаж йому подібних вона завжди говорила як про якийсь там секс-символ), я все зрозумів. Ні, я не жалкував. Ми гарно цілувалися. В нас був хороший секс і пару змістовних сніданків в ліжку. Одна з моїх тодішніх подруг теж говорила, що я виглядаю цілісним. Повноцінним. З нею. Хоча, я навіть не пам’ятаю, які в неї очі… Зелені, чи можливо карі. Не знаю, з ким вона зараз спить, з футболістом «волині» чи з якимось черговим харизматичним фронтменом, але я пам’ятаю її останні слова… «Макс, визнай, я заслуговую на краще, а ти на щось тобі ближче. Не ображайся тільки». Пам’ятаю. Якщо вона побачить десь це відео, можливо згадає, що я був колись такий. Читав їй Бодлера ночами і малював з натури, а вона називала мене останнім романтиком українського заходу. А не згадає, то я і не подивуюся цій шльондрі. Космос такого не пробачає. Скільки б ти не був впевнений у своїй правоті. Зафіксуй це в своїй милій голівці, Альонка, перш ніж присядеш на вуха якомусь черговому мудаку із своєю ангельською добротою і типу небанальними відчуттями. Я був першим і останнім, хто міг тебе сприймати без мішури і твоєї показухи. Знай це.
Чомусь під останні слова Макса, викинуті в холодне повітря кімнати ледь не криком, повертаюся в останні роки навчання в школі. Я відвідував драмгурток. Грали любе-рябе. Від класики до ледь не порнографії. Про останнє можливо я і перебільшую, але згадуючи роль сутенера у одній з вистав, сонм дівчаток біля себе, кохану, яку звали Віолетта, наркотики і власну смерть на руках у цієї Віолетти, досі не можу зрозуміти, де в цей момент була школа, батьки і Господь Бог?)) Я не моралізаторствую. Ні, в жодному разі. Це радше подив. Це радше проекція на майбутнє і моїх потенційних дітей, які, в теорії, в році так 2033-му, можуть зіграти в школі кінченого наркомана чи Ярослава Мазурка за пару годин до самогубства. Втім, мої театральні експерименти на тому завершились. Хоча грати я не перестав. Для тих, хто більше потребував вистав ніж мене справжнього.
- З того часу я перестав особливо довіряти людям. Про пресу і ТБ взагалі мовчу. Про глянець і всі ці шоу для імбецилів. Так, так… Хочете подивитися як наше бідоття спостерігає за цими типу зірками, за їх копирсанням у власних фекаліях? Хочете подивитися як людей вчать злісно заздрити? Поспостерігайте за ними. Якщо вважаєте себе іншими. Як вони, вечорами, немічні і втомлені, після робочих днів, ринків і заводів, уроків і пар, побачень і вимушених офісних трахів приростають до своїх екранів і живуть чужими життями. Це просто геніально! Хіба можна уявити кращий спосіб втечі, абстрагування? Хіба можна уявити кращий засіб стирання відмінностей між нашими обличчями? Так, ми маємо різний колір волосся і різну кількість родимок на правій половині обличчя, але нас єднає заздрість. Маємо кому заздрити – маємо сенс жити. Більше того, ми платимо за це. Підписуємося, оновлюємо гаджети і обговорюємо всю цю хуйню на обідніх перервах та в скайпі в робочий час. Мамо, пробач, але твої серіали – це йобаний стид. Це клоака нашої периферії. Хіба могла ти відкрити для себе Тома Йорка? Street Spirit. Ніколи. І не тому, що ти з іншого покоління. Ні. Після всього цього, мамо, чому ти дивуєшся, що ми стали не такими, якими ви хотіли нас бачити?.. Та ми робили тупо все, щоб не бути такими як ви. Все. На зло. Я повторюю тисячі раз до мене сказане, але я мушу про це сказати. Хоча б комусь.
В кімнаті стає зовсім прохолодно. Небо сіро-металеве і з’являється відчуття наближення снігу. В наших стінах пахне горами. Сьогодні ми десь в самих мізках Тибету. Звичайні люди. Жителі помірних широт з помірно-теплими серцями та вічно непогашеними кредитками.
- Знаєш, я ще готовий повірити якійсь зірці з екрану. Віриш, торкання до музики чи якогось мистецтва навіть тварин робить більш людяними. Так. Але коли мене просять повірити в чергового вождя чи партію, ловіть мій шлунок, а то я випадково обригаю вас з ніг до голови… Вашими програмами, лозунгами та обіцянками. Коли мене просять повірити в те, що політика це благо, мене вщент розбивають конвульсії. В мене припадки істеричного сміху і не приведи господи, щоб перед тим я випив молока. Thinking About You. Я не виключаю, що десь там, на крайній півночі та в напрямку Атлантики все по-іншому. Але тут… Тут Альонки, мамині серіали та з кожним роком все менше снігу. Тут, мен, кінець світу, від якого ти страхуєшся персональним кінцем за якісь там пару сот баксів. Хіба ні? Том би зацінив. Karma Police.
- Тут в кінотеатрах показують екранки… - Неочікувано кидаю я.
- Тим паче. Все норм? Я говорю по темі, вичерпно? – Макс ріднішає.
- Думаю, краще про себе і не розкажеш. Головне, зметикуй до кінця, що заповідати будеш. Це ж для якихось нащадків, навіть якщо вони наші ровесники.
- Не хорони мене завідомо. Я подумав, що не проти ще один раз дати Альонці під хвіст.
Сміємося. Є щось у цих хвилинах такого, що ні в які словесні схеми не впишеш. Не проспіваєш жодними хітами і не намалюєш на жодному полотні. Цього не вловить ні об’єктив, ні телескоп. Ні руки скульптора, ні руки хірурга. Коли ти, ні більше ні менше – відчуваєш себе на своєму місці. Коли ти відчуваєш на мапі свого життя крапку власного старту та крапку фінішу. Коли тримаєш цю священну приреченість на розкритих долонях, затамувавши подих і надувши щоки. Коли почуваєш себе богом. Коли Том звучить, а небо грізно мовчить. Перед бурею. Перед карнавалом життя... ще мить, маленька мить, повітря не вистачить, ти відкриєш рот, із сміхом випустиш з себе повітря і ця фантасмагорія скінчиться. Щоб початися знову. З криком, який сповістить тобі про нову крапку. Нову мапу. Новий світ.
- Були різні часи. Студентські роки навчили мене виживати. Я то худнув, то повертав колишню вагу. Грошей завжди було мало. Мабуть, ніколи не забуду вагони з цементом в районі Стрілецької. Ще та лажа була. Таке не викреслиш з себе. Весь в пилюзі… в роті, в носі цемент… Тіло тріщить, нерви ламаються. Клянеш всіх і все, себе в тому числі. Обіцяєш помститися всім, хто довів тебе такого розумного до такого краю. Але гордість не дозволяє просити в батьків грошей на тусовки. На книжки. На новий плеєр. Нізащо. Приходиш вечорами додому, падаєш замертво на ліжко, вранці ледь ставиш себе нещасного на ноги. Але… але, мен – то була особлива втома! Якась приємна чи що. Точно знаю, що вже за роки, в цих всіх мережевих заробітках та оргтехніці після робочого дня я почував себе виїбаним та висушеним. І тоді згадувалися мішки з цементом і міцний сон після цього, а не квадратна від моніторів голова. З позицій днів це пиздець як довершено виглядає!.. Як ціла гілка деградації людства. І ми… як частина історії, яка твориться на очах.
Макс замовкає, а я згадую як в студентські часи порадив одному обридливому знайомому нехитрий заробіток – складати вдома ручки. Сам я про це чув поскільки-оскільки. Той послухав. Замовив партію ручок, заплатив півтори сотні за посилку, склав їх оперативно, надіслав за якоюсь адресою, ще раз заплативши за посилку і почав чекати на зарплатню. Досі чекає. З того часу я багато кому казав, що за порадами до мене краще не звертатися. Щось із нового послухати – без проблем. Поділитися десятком нових фільмів теж можу. Прихистити на ніч – саме небо за. Але поради… Ні. Тільки без цього.
- … якось природнім чином всі розбіглися. Поруч лишилися тільки ті, хто міг приймати тебе не тільки як чудака, який без напрягу може прокормити себе, живе безтурботно, має достойних баб за спиною. Ті, хто міг приймати тебе у найгірших проявах твого я - в твоєму абсолютному ранковому аутизмі; полудневих педантичних зайобах; вечірній вульгарщині без країв та меж дозволеного. Зрештою, в якийсь момент я почав виходити з дому тільки по справах. Серйозних справах. Все решта вирішувалося в рамках квартири. В рамках комп’ютера, телефона і стін мого нужника. Всі зайві контакти були стерті. Старі, напівживі чи напівмертві знайомі-друзі, пустопорожні розмови при зустрічах. Якщо я і виходив гуляти, то тільки в нічний, заспаний Луцьк. І тільки в колі тих, хто розумів тебе з напівпогляду, я міг лягти на підлогу, закурити, сказати декілька не найрозумніших слів і заспокоїтися. Забути про те, що десь комусь щось постійно потрібно доводити. Пнутися із шкури. Рватися вгору. Том би цього не зацінив. Все справжнє робиться на відвертому похуї.
Макс хрустить пальцями. Звуки гучні і я далеко не з тих, хто скаже йому – Макс, не хрусти, а то пальці будуть трястися в старості. Не буде ніякої старості. Не буде.
- Сам Луцьк став іншим. Люди стали іншими. Так, зараз стадні інстинкти працюють вже далеко не так. Демократія дає про себе знати. Інтернет, ТБ, ця постійна політична клоунада… Кожен намагається знайти якесь своє обличчя. Інша справа, що ні хріна не виходить. Але Луцьк, той, рідний Луцьк, його більше немає. Луцьк тих днів, в яких я разом з друзяками робив карбідові бомбочки, в яких ми стріляли з рогаток у горобців в Ліпінах і каталися на чортовому колесі біля Сапалаївки… він зник. Розчинився в одному з туманів жовтня кінця 90-их. Мало хто знає, але місцеві тумани дуже небезпечні. Вони густіші ніж будь-де в цих широтах. І те, що там зникали і зникають одинокі перехожі, цілі вулиці з будинками, тонуть машини з тролейбусами, це все лірика… В тих туманах свого часу зникли цілі епохи з із своїми поколіннями. Десь між Набережною, Центром, Київським та Теремним. Без сліду. Я і не зчувся, де поділися всі ті, кого я знав, любив і не уявляв без них цього міста. А до цих, теперішніх, я тупо звик. До їх провінційної немічності, хронічної заздрості, дріб’язковості і пафосної недолугості. Всі ці наші горе-журналісти, стоматологи, депутати, громадські діячі, дрібні бізнесмени, музиканти-генії... Поглянь на них. Вони роблять все це не тому, що їм хочеться це робити. Вони роблять все це, бо їм ЧОГОСЬ дуже серйозно не вистачає. А ще частина … про це я вже згадував… мусить постійно доводити світу і оточуючим, в кінці-кінців собі, неперевершеним, що хоч на ЩОСЬ здатна. Це велика духовна ущербність народу, який живе на краю. Луцьк. Коханий Луцьк.
Десь з вулиці долітає кричущо голосний звук битого скла. Кричить жінка. Сигналізація. Гавкає пес. Я закриваю двері балкону. Відчуваю як задубіли пальці на ногах. Макс важко зітхає.
- Якось сумно в тебе все сьогодні. Зазвичай ти інший. – Я думаю про слова Макса і розумію, що ні хріна не знаю Луцьк. Що всі мої слова про це місто це чистої води графоманія і підколодний фарс. Я ніколи не був у тих диких туманах, про які розповідає Макс. Я ніколи не стикався в обличчя з поколіннями тих, хто ходив по цих зниклих у ранковій імлі вулицях. Я взагалі не певен, що хоча б колись, десь зупинюся на якомусь перехресті і скажу – ось мій дім. Моя хвіртка. Мій сад. Мої стіни та моя велика як світ любов. Як би далеко не заводили мене мрії.
Колись дуже давно, якихось три-чотири вічності тому, у році 2004-му, коли країною палали помаранчеві вогнища тієї знакової осені, в один вечір це місто застало мене абсолютно зненацька… З руками у фарбі від примітивних антикучмістських графіті на фасадах будинків. Із замерзлими в льодинки пальцями та жовтим значком на куртці з чотирма літерами. За мною бігло декілька мєнтів, а я, спотикаючись, у дикому відчаї, не міг лишити ці пару сотень квадратних метрів закаулків десь по Хмельницького і з того переляку таки впав. За якусь коротку мить переслідувачі були вже наді мною і всім своїм єством я відчув, що це місто мене зловило. Їх руками, насмішками, тим холодом і сірими стінами. Я і досі певен, що тоді мав накивати п’ятами і забутися про цю пригоду. Але місто мало свій погляд на ті хвилини. Добре пам’ятаю, як ближче до ранку, коли вийшов з відділку, з похнюпленим носом і спаскудженим настроєм повертався додому. Мої 16-ть легко зпереживались. Луцьком клубочився туман… густий, химерний і ні разу не рідний.
- Знаєш на що я витратив свою першу повноцінну зарплату? Ніколи не повіриш. Я тоді зустрічався з однією хорошулькою з Рокинь. Дуже вже мила дівчинка була. Залікувала всі мої душевні рани, виходила мене, на ноги поставила. Після Альонки-підклійонки) Я, до слова, і досі їй вдячний за ті пару місяців. За якесь натхнення. Рухатися, щось робити, жити для чогось чи для когось… Так от, в день зарплати ми на всі гроші купили мандарин, взяли одного знайомого таксиста на бусі і повезли все те в Ківерці, в дитбудинок їхній… Але повертаючись до цієї хорошульки, розумію – тільки вона одними вихідними могла спонукати мене до такого благородства, а вже іншими, на якомусь буржуйському семінарі в Польщі, на балконі готельчику трахатися зі мною на очах у місцевих пенсіонерів. Були часи.
- Та ну… - Мені дико захотілося цитрусових і я облизав губи. Холодні. Шерехуваті. Чужі якісь. Явно скучили за твоїми губами та пальцями. За твоїм волоссям, яке завжди до них липне. За твоїм єством, яке наповнює мене через рот біснуватими зграями непосидючих метеликів.
- Сам не можу повірити, що був таким хорошим. Це все тумани, мен. Ці болота, ці низини висмоктують з нас все НАШЕ. А мандаринок… мандаринок тоді було дуже багато. В дитбудинку дуже зраділи нашому презенту. І хоча ті діти дивляться на тебе так, що вовком хочеться вити, особливо коли ти йдеш звідти, а вони хапаються тобі за ноги і плачуть, воно того вартувало. О… Згадав. Цю дівчинку з Рокинь звали Оля. Зараз вона десь в штатах. Втекла. Дякуючи небу, знайшла в собі сили вилізти з цієї трясовини, хай Бог боронить мене від моїх же ілюзій.
- Ти в Бога вірити почав? Відколи це?..
- Я в нього завжди вірив. Але ніколи не довіряв. – Очі Макса зараз зовсім темні. Два блискучі озера. Один світ під склепінням, обрамленим пасмом чорнявого волосся. Я завжди знав, що з нього вийшов би чудовий пастор чи шаман. З таким поглядом і голосом можна і другу сексуальну революцію організовувати і демократію в країнах центрально-східної Європи на ноги поставити. Інша справа, що чоловіку більше до снаги валятися на підлозі і слухати скрипучу музику з 60-их. Я не можу не любити його за це. Я не можу не любити людей, які мають СМАК. Які знають про щось дуже таємне і які самі стали частиною цього потаємного. Частиною легенди, краї якої проступають крізь туман за поворотом з Волі на Шопена. Мовчи, мовчи…
Ми перетинаємося з Максом поглядами і я ніяковію. Він говорить. Чомусь надто тихо. Я мушу вслухатися. Десь з самих глибин на зміну Тому приходить Кріс де Бург.
- Зовсім недавно зустрів свою першу вчительку. Не бачилися з нею років з десять. Сяє вся. Каже, що то діти і їх вплив. Що ніякі вони не спиногризи. Що треба мати підхід. І самій трохи дитиною бути. Пам’ятає мене добре. Каже, що таких малолітніх психів як я, на її життя випадало не так і багато. Та розмова якось врізалася в пам'ять… Вона запитала, що змінилося з часу нашої останньої зустрічі і я застиг як вкопаний. Слова тупо кінчились. Ти знаєш, мен, як це. А потім… потім з мене вирвалася ціла тирада – я говорив, що навколо стало більше супермаркетів, бруківки під ногами, каналів на ТБ, користувачів інтернету, фільмів, акцій знижок, піцерій, секонд-хендів, мобільних, рок-груп у Луцьку, тьолок з пірсингом над губою, політичних партій, дітей-індиго, іномарок на вулиці Винниченка, поетів і юристів… Я ледь зупинився. Чесно. Катерина Петрівна стояла і дивилася на мене з привідкритим ротом. Чи то я був занадто емоційним, чи то знову небо втрутилося в мої життєві розклади, але вона сказала, що життя і світ дуже змінилися. А я, як і колись, стоячи біля дошки в школі, нервово кусаю нижню губу. В ту секунду я чи не вперше в житті відчув, що історія летітиме далі з нами чи без нас. В самих грудях стало так млосно, що не стало повітря.
Макс замовкає. Опускає очі в стіл. Згадую Одесу. Берег моря. Кінець зими. Холодно і тривожно. Галька, пісок, брудний сніг з льодом, чайки, колючий вітер, поодинокі перехожі. У вухах Рамазанова і чітке усвідомлення того, що через тисячі років на цьому самому березі хтось точно як і я зараз, стоятиме і слухатиме ці пісні. На березі цього самого моря. І стало мені так самотньо і так холодно, наче в на одну коротку мить мене малого вирвали з утроби матері і закинули у відкритий космос. Майже мертвий, але сяючий і величний. І я, мікроскопічно-мізерний, неприкаяною крижинкою, від зірки до зірки, літаю між тими зорями. Так, наче ніколи і не знав, що таке сила тяжіння. Сила тримання тебе, живого і чутливого. Я повертався від моря в хорошому настрої. Мені здалося, що відчувати подібне, це вже велике благо.
- Джоел якось казав Климентині, що чари минають. Що потрібно насолоджуватися моментом. Так мен, я ж все добре кажу?
- Так, а ще він казав, що розчарувався в піску. Хороше кіно. Не пригадую, чи потому було хоч щось таке ж хороше. Чесне слово. Кінематограф міліє, йоб його туди.
- Так, мен, так. В житті кожного чоловіка має бути один фільм, під який він не має соромитися заплакати. І не тому, що сцени там якісь плачевні чи трагедії. Там Лео тоне біля «титаніка» чи Віллі до моря ніяк довезти не можуть. А тому, що це той один фільм, який має торкати глибше глибшого. Фільм, від якого волосся на твоїх яйцях має диба ставати. І це не розділиш з бабами. Не просічуть. Раз в рік, не більше, закриваєшся від всього світу і дивишся. І не їбе. Я плачу разом з Джоелом. І навіть не соромлюся цього.
Ми починаємо сміятися. Гучність з кожною наступною секундою зростає. Сміх стає всеоб’ємним, перетворюючись на щось майже медитативне. В наших колах це називають дурносміхом. В ці хвилини, коли ти судомно витискаєш з себе повітря, б’єш рукою по столі, тупаєш ногою об підлогу і просто не можеш зупинитися, знай – душа твоя відкрита чистій енергії згори. Коли потім відчуєш спустошеність, не лякайся – це природній стан внутрішньої невагомості і гармонії між двома протилежними світами твого Я.
- Мабуть, буду завершувати… Наплів багато всього, без особливого зв’язку та концепції якоїсь. Але думаю, хоч щось з важливого мені сказати вдалося. В тебе, мамо, за матюки я вибачення просити не буду. Прийми мене, свого сина, таким яким я є. Всі інші, про кого я згадав… Хіба Луцьк. Ти став іншим, але лишився моїм. Така істинна сутність будь-якої любові – ти любиш не за щось, а за те, самобутнє і природнє, що бачиш і відчуваєш перед собою. І ти, мен… Будь собою, бо все інше мотлох прибазарний. І наостанок мого звернення. Ходіть частіше до тих дітей в Ківерці. Можете навіть без мандарин. Просто ходіть. Бо там теж восени густі тумани і чорт ногу зламає дістатися протилежного берега.
Тиша. Зависла в кімнаті. Стало відчутно тепліше і я почав ворушити задубілими пальцями.
Макс чухає бороду, піднімає до мене очі і тихо питає:
- В тебе є щось поїсти?
- Щось придумаємо. Ти задоволений процесом?
- Так. Слова, як завжди самі вибирають тебе, а не ти їх, але справа зроблена. Дякую.
- Зварю макаронів. Добро?
- А що ти ще мені міг запропонувати? Це тільки бруківки стало більше і порно каналів.
Сміємося. Витримано. На кухні. Від сусідів чутно музику… Все це вже було. З цим світом. І Том Йорк співав. І ми гріли руки над камфорками. І розсипали макарони по газовій плитці. Зуб даю. І Луцьк в листопаді вечорами видавався пустим і безлюдним. І Джоел говорив, що закохується в кожну жінку, яка проявляє до нього свою увагу. І за краще не питати звідки я це знаю. Розуміння тобі нічого не дасть. Спробуй відчути це на рівні випадкових торкань зап’ястями.
… Вечір. Луцьк як завжди гарніший, коли ховає зайве. Я не дуже люблю ходити за руки, але коли тримаю зараз твій маленький кулачок у своїй долоні, коли передаю йому тепло своєї руки, коли намагаюся відчути тебе втомлену і злегка роздратовану пробками в цьому маленькому місті, мені видається, що це має сенс. І мій поцілунок в твою холодну щоку. І твоя зніяковілість. І ці таксисти, які смітять лушпинням під ноги, - навіть це вписується в картину. І цей таємничий «бетеер», з якого кричить «скорпіонс» і який помчав по Волі в напрямку Київського.
В якийсь момент ти зупиняєшся, береш моє обличчя в свої руки, мінімально підтягуєшся і смачно цілуєш мене в ніс. Мурахи, мурахи, мурахи… Їх так багато зараз за коміром моє сорочки.
- За тиждень буде сніг. Губами відчуваю. Спробуй…
Мені здається світ зупинився. Чуєш як голосно мерехтять зірки у небі над цим містом?
Розділ 11
Якось дуже давно, один чоловік, який нині живе в столиці і вкрай рідко згадує про дні, коли нашу свободу визначала відсутність грошей, а не їх присутність, сказав мені: «Мен! У тебе одна серйозна проблема: є твоя думка і всі інші – неправильні!!!». Ми стояли на тротуарі посеред Винниченка, був червень і я мав цілими одні джинси, пару футболок та кеди. Отак от. Сказав прямісінько в лоб. Без попереджень. У відповідь я спромігся тільки на кволу і помітно вимучену посмішку. Ну звісно. Всім видніше, які в мене проблеми, думки і все інше… Кожен другий говорить тобі - доживеш до моїх років, зрозумієш. Дожив. Зрозумів. Що робив все абсолютно вірно.
Між тим, цілий день я ходив вагітний тими словами: моє самолюбство згорнулося в колючий клубок і вперто доводило світу факт несприйняття себе хорошого цим світом; моїми нутрощами пройшлося ціле торнадо, лишивши по собі різного ступеню тяжкості нервові руйнації те емоційні спустошення; не можна гребти всіх під одну лінійку; я індивідуальність і навіть шкільну форму відмовлявся носити в школі..); але так як мені було всього 17, вже на наступний ранок я жив абсолютно іншими емоціями.
Що називається – переспав. Поснідав і пішов у світ білий.
Не минуло і десяти років, як я пригадав ті майже знакові слова і таки дав дупля тому, звідки все і куди йшло: якби я був іншим хоча б один день із прожитих мною, я б ніколи не став тим ким є зараз. В перші дні зими 2012-го. Коли потрібно заклеювати старі вікна моєї хибарки білим скотчем, а його як завжди вистачає тільки на один проліт. Так, мене істотно попустило з позицій мислення про власну гіперяскравість, але в решті питань я продовжував вірити, що рок-н-ролл живий.
Юнацький максималізм? Ні. Мамині губи. І дідова впертість. Бонусом.
Так, мені завжди хотілося чогось більшого. Чогось масштабнішого і реальнішого ніж та містечкова пиха і конгеніальність, які ще нікому в цих широтах не дали побачити щось далі свого носа. Хотілося без боязні робити щось хороше і отримувати підтримку і розуміння тих, хто був поруч. Навіть якщо це були абсолютно нездійсненні на той час задуми. До прикладу, дико хотілося екранізувати українські казки, перетворивши їх в епічні кіношедеври. Смішно? Ідіть на хуй. Хотілося написати нових «майстра і маргариту», творячи новий культ і нових героїв нашого часу. Самовпевнено? Ідіть на хуй. Мені до свербіння в долонях хотілося намалювати нову Джоконду та стати новим Фредді! Тупо? Ідіть на хуй. Розкидатися вдалими нотами, точними словами, до неможливості красивими рухами та впевненими усмішками. Пафосно? Теж на хуй.
Я не боявся про все це мріяти. Ні подумки, ні вголос. Але я боявся, що в один чорний день на зміну отій «моїй» думці прийде «правильна» думка більшості. Я страхався цього не менше ніж втрати когось із близьких. Було відчуття, що з тією думкою я назавжди втрачу себе. А разом з собою всю свою колекцію музики, потаємний ящик забитий старими касетами та десяток записників, у яких я ховав від світу щось дуже особисте. Щось таке, що робить кожного з нас сніжинкою. Бо тільки сніжинки… тільки сніжинки ніколи не повторюються у своїх формах. На відміну від людей.
Так, як це не гірко визнавати, але нічого з того, омріяного, наразі не сталося. Не те щоб я погано мріяв. Ні. Просто коли небо не дає тобі чогось бажаного, ніякими вмовляннями, компромісами та зубами в нього цього не вигризеш. Все, чим я можу гордитися, це твої турботливі руки, які раз в декілька днів готують мені смачний салат і без зайвих слів говорять в саму глибину моїх грудей – все вдасться. Дай собі трохи часу. Твої руки, які залазять під футболку, а обіймають серце. Твої губи, з яких пір’їнками злітають такі прості і водночас золоті слова і ми будуємо на уявних пісках паркету моєї квартири декорації «котигорошка» чи «яйця-райця». Розділяєш мене.
Ти кажеш, що я тебе ідеалізую. Нехай. Я цього не соромлюся. Як не соромлюся говорити тобі, що досі не зустрічав жінки, яка б так сильно збуджувалася від ледь вловимих торкань мого пальця, який повільно рухається від твоєї шиї, між лопатками, по лінії хребта до самого низу… Жінки, яка здригається від цих доторків так, що всім єством своїм на відстані півподиху відчуваєш ЖИТТЯ в конвульсіях торкнутого за живе тіла. Тссс… Мовчи. Не час. Наш час ще прийде. А поки дякую за те, що ковтаєш мене всього вкупі з моїми божевільними мріями та страхами.
… І хоча я бачив тих, хто зникав за дверима і більше ніколи в ці коридори не вертався, я вірив. Я досі вірю. Попри всіх тих, хто лишив пензлі, гітари, записники і нотні зошити. Хто з боязні проміняв це все на нормований робочий день і трудові книжки. Хто через зневіру свою збрив розкуйовджену бороду і закинув до кладовки пару старих «конверсів». Хто спокійно сказав «так», коли потрібно було голосно крикнути «ні!!!». Тільки от хто придумав всю цю хуйню про юнацький максималізм, про протестно-революційну і скороминущу запальну молодість? Ви не задавались цим питанням? А я вам скажу. Це придумали ті, кому потрібно було знайти виправдання своїй персональній поразці. Ті, хто засцяв бути іншим.
В іншому житті я би став хорошим актором. Все таки мамині губи. Дідова впертість.
… Зараз, в ці перші двадцять хвилин нової зими, ми, четверо нікому непотрібних музикантів, в захаращеній кімнаті в самому серці 40-го, пробуємо грати музику. Барабани звучать надто гучно, щоб вловити партію басу. Гітара дере по піднебінню грудей своїм брудним звуком і лишає по собі присмак металу в роті. Інша проривається космічними ділеями крізь стіну наростаючого гуркоту і в цій какофонії є щось від Бога. Не того, якому моляться в церкві чи якого згадують при смерті. Якому ставлять свічки і б’ють поклони. А того, який зніс з Олімпа людям трохи пекучого вогню правди і якого за це розіпнули на скелі десь в горах Кавказу. Кого сплутали з кимось іншим.
Я кричу щось в мікрофон. Щось позбавлене раціонального. Звичних словесних форм. Читабельно-слухабельного змісту. Просто кричу, як часом кричать в ейфорії люди, які видерлися на вершину гори… або впали з неї. Як кричать немовлята, які роблять перші ковтки незвично-палючого повітря цієї планети.
Динамічний спад. Легкий гітарний перебір. Бас-бочка. Серцебиття шамана. Переходжу на шепіт. Мантри. Молитви чи просто все те, що так і не наважуюся сказати в очі світу. Очі закриті. В мене, в тих, хто зараз поряд. Є відчуття спорідненості, яке не вимагає поглядів чи тим паче слів. Коли губи зростаються з мікрофоном, пальці переливаються в струни, а груди стають пластами барабанів. Нагнітання… гітари ведуть, голос надривається і в якусь мить я зриваюся. Втрачається відчуття прив’язаності до цих стін, інструментів, облич, власного тіла. Через дірку в голові виходжу назовні. Від зимового холоду зірки помітно яскравіші, між музикою і ними відстань зовсім невелика. І поза тим… поза тим не існує більше нічого.
Так помирають. У любові до звуку, який навпіл розтинає тебе на того, хто думає і на того, хто відчуває. Того, хто боїться і хто робить крок вперед. Того, хто тамує подих і того, хто спрагло вдихає. Того, хто опускає очі і того, хто розкриває обійми. Того, хто рахує гроші і того, хто рахує хвилини до зустрічі з тобою. Так помирають, коли не бажають повертатися назад. Сюди, до людей. Доріжка за доріжкою, голка за голкою, градус за градусом… В клубах 27 і інших спільнотах за інтересами.
Життя прекрасне! Моя футболка мокра, прилипла до спини. Джинси теж. Я падаю на м’який ковролін, жмурю очі і сміюся. Щасливий, як мала дитина, яка довго домагался бажаного і врешті отримала. Вхопила щастя за його примарний хвіст!
Сьогодні ми відіграли концерт перед всіма чистими небесами.
На цій маленькій, забитій в квадрат чотирьох чорних стін, сцені репетиційної бази. Навряд ми коли-небудь вийдемо на більшу сцену, щоб розділити це з тими, хто буде навпроти. Хто разом з тобою заплющуватиме свої очі і через свіжорозкриті дірки в голові виходитиме назовні. Хто разом з тобою в первісному бажанні бути почутим кричатиме так, щоб викричати себе всього.
Не знаю наскільки я добрий до тих хто поруч мене, і наскільки добрі вони, але коли не лишається нічого, завжди можна дати шанс музиці. В мене так завжди було. Коли не зоставалося і пригорщі слів для фінальної сцени, як мінімум знаходилася пісня друга яка могла вичерпно сказати про все. Нота за нотою. Синкопа за синкопою. Приспів за приспівом. До ненав’язливого соло в кінці і непередбачувано-різкої коди… Скільки б тебе потім не ненавиділи за твій спокій. У такі моменти.
Я з навушниками з першого курсу. В маршрутках, на прогулянках, в магазинах, на побаченнях, в ліжку, за комп’ютером, на перервах, посеред пари і навіть на іспиті, на роботі і в піцерії. В стані світлої голови і непробудного сну в заметілях другої половини січня. За завісою, через яку не проникає зайве людське і нікчемне цивілізаційне. За завісою, де лишаючись наодинці сам з собою вчишся чути і говорити правду. Вчишся відрізняти зерно від полови, істинне від модного. Вчишся лишати жінку наодинці, коли вона цього просить, і вчишся слухати тих, хто просить себе почути…
Зважте, що то ціла магія. Зважте, вона піддається осягненю, якщо є потрібної сили бажання.
Дні Sex Pistols. Душа розхристана. Джинси порвані. Після пар повертаюся додому по вулиці Франка. Тут пахне свіжим хлібом і сам Луцьк в світлі цього аромату постає якимось затишнішим. Домашнім. Перший курс. Кеди китайські. З Варшавки. Голодний. Вдома на мене чекають мамині вареники, передані ще вихідними. Заходжу у місцеву крамничку старого совдепівського пошиву, купити сметани. На упаковку особливо не дивлюся, щоправда перепитую чи свіжа. Продавщиця у чепчику на голові відповідає ствердно. Дивиться на мене так, наче я прокажений. Традиційно. Приходжу додому. Смажу на сковорідці вареники. До рум’яної хрумкої шкірки. Викидаю в тарілку, розкриваю пакетик із сметаною. Перехиляю… Замість потрібного мені продукту на вареники виплюскується жовтувата сироватка. У вухах Sex Pistols. No future. Сука! Беру цей пакетик і повертаюся до магазину. Заходжу до крамниці і без найменшого попередження починаю чавити вміст кулька на прилавок… в собачу миску для копійок, на її калькулятор, на вітрину з жуйками і скло холодильника, за яким лежить варена ковбаса і дешеві сардельки. Продавщиця кричить, але я чую тільки музику. I wanna destroy the passerby cause! Я йду. На моїх губах грає усмішка Бога. I'm a lonely boy.
Якась із весен за декілька років до того. Мені так подобається ця дівчинка з якою я щоранку їжджу до школи жовтими розвалюхами №7, кінцева яких біля онкодиспансера… Вона чорнява. В неї густі брови і виразна, випукла попа. Вона менша за мене на років два, але я її хочу. Попри відсутність у мені власне досвіду самого «хочу». Мені здається, що коли я бачу її на зупинці, чи в кінці автобусу, моє тіло самовільно починає рухатися в її напрямку. Мені хочеться знати як вона пахне, яка її шкіра зблизька… В кишені куртки касетний плеєр. Рамазанова. Да, не хватило сил, да, не туда просила, что-нибудь, кроме гитар. Відчуваю, що на найближчій дискотеці в школі запрошу її потанцювати… Переступлю через всі свої страхи. Кто показал тебе звезды утром? Кто научил тебя видеть ночью? Кто, если не я? Проспіваю їй на вухо. Я буду твоим НЛО. 14 тижнів тиші. Вона говорила чистою українською мовою. Це збуджувало. Період, коли моє Я рухалися в абсолютно різних напрямках. Паралельно. Бісівські дні.
Декілька років потому. Одна з перших квартир, яку я знімаю на частину своєї законної стипендії, котра тоді перевалила за 100 гривень. Підвал приватного будинку, в якому три кімнати, і одна з яких моя. Сплю багато. Лягаю відносно рано. Після пар як мінімум 2-3 години теж дрихлю. Перед сном слухаю музику поспокійніше. Scorpions. Під ці пісні я прокидався ще років з п’яти, кожного ранку, коли батько вставав на роботу і разом з ним прокидалася наша маленька квартирка. If we'd go again аll the way from the start. Часто зриваюся посеред ночі. Звуки. На столі, який знаходиться на рівні моєї голови на подушці, височіє буханка свіжого хліба. Її в цей момент пожирає велетенський щур. Я рвучко підіймаюся, той кидається зі стола і зникає в кутку… На наступний день перевіряю всі діри. Затикаю їх по-новому пластиковими пляшками. На тиждень вистачить. Let's make this world a better place to live. Хтось розповідає, що зовсім нещодавно щур відгриз у сні комусь носа. В кімнаті моїй сиро і я постійно ховаюся вночі під ковдру. Без носа мені буде куди важче вижити в цьому світі.
Незадовго після того. Весна. Березень. Велетенські кучугури снігу. Бухаємо. Святкуємо щось питомо інтернаціональне… З квітами, листівками і вихідним в універі. Я не певен, що контролюю процес. У вухах ТОЛ. Кавалькада диких емоцій. Чиїсь губи, квартира, ще одна забігайлівка, горілка, її очі, риси обличчя які стають пластиліновими і течуть. Штучність дружнього порозуміння і ситуативного братерства. Ми ніколи не були по один бік барикад, хоча в ті дні неодноразово хляли за одним столом. Закохані бляді, самозакохані бляді. Таксі, безпам’ятство, снігові замети, блювотиння – жовтим по чисто білому. Держава, я з тобою розмовляю. Кадри на ранок. Автоматизм рухів і власне нікчемашество, яке ліпить тебе до стіни і ти намагаєшся зібрати себе до купи. З решток вчорашньої гідності та сьогоднішнього бажання прийти до тями. Хто з нас сильніший, ми ще то побачимо. Посеред пари ти кидаєшся в туалет і світ перевертається. Назавжди. Точка відліку. ПНД.
Десь за декілька місяців потому. Літо. Липень. Вона приїхала з міста за 300 км, а таке враження ніби прилетіла із сузір’я Оріона. Вона говорить, що тут спокійніше спокійного, а мої очі світять ясним небом навіть вночі. Ми гуляємо сонним Луцьком. У вухах System of A Down. Ми майже не торкаємося одне до одного, хоча між нами велика і дика любов. На рівні читання думок і ситуативних взаємодоповнень. Sweet berries ready for two ghosts are no different than you. Після того так багато телефонних розмов до ранку. Я читаю тобі вірші, ти плачеш у слухавку і розповідаєш, як тобі з ним важко. А я пишу тобі перші в своєму житті пісні і вигадую якісь дурні історії про те, як мене тут люблять. З крайнощів на самі небеса. Do we, do we know... When we fly. When we... when we go... Do we die. Схоже ми таки дійсно були з різних планет, але я і досі вірю в ту казку. Краєм душі. Якось згодом, на березі теплого осіннього моря, ще однієї ночі, ми випадково зустрічаємося і так і не знаходимо потрібних слів. Але ти була завжди кращою за мене. Завжди, С.
Минає ще декілька років. Львів. Тернопіль. Луцьк. Дорога. Ліс. Небо. Я… пустий. Розроджуюся постійно новими віршами. Muse. Як завжди мало сплю. Знову поведений на чиємусь милому голосі та власній напівтворчій хіті. Sun in the sky you know how I feel. Reeds driftin' on by you know how I feel. Час, коли з мене почала виходити агресія. Свідомо фіксую – божеволію. Не розлучаюся з навушниками. Копаю вглиб 70-их. Відкриваю нові імена, звуки і гармонії. Ділюся піснями. Hopeless time to roam.The distance to your home, fades away to nowhere. How much are you worth? Вперше внутрішня дискусія серйозно підводить мене до вибору між «потрібно» і «хочу». Я ламаюся, хоча сам процес мені подобається. В ці місяці на моєму обличчі багато прищів. Минають. Щоб в найближчі 5 років навіть не згадати про себе. Справжній перехідний етап. Our time is running out.
Остання весна. В моїх вухах стільки всього, що я навіть не фокусую уваги на чомусь конкретному. Я прийняв у свої вени кінську дозу бурлеску. Я повернувся в розхристані часи Sex Pistols, йдучи на дно під Radiohead. Стільки пісень. Стільки історій. Стільки мене у тому всьому.
… Прощаємося. Йду додому. В світлі ліхтарів спостерігаю як повільно падають на асфальт перші сніжинки нової зими. Спокійно. Ще один звичний пунктир на мапі земної циклічності. Все як завжди, і тільки ми… тільки ми, такі маленькі і смішні люди, одухотворюємо місяці, дні, вечори, сніг, воду, дерево і камінь, закладаючи у них СЕНС. Сенс, якого вони не мають. Сенс, який вони отримують. Одухотворюємо слова. Наприклад, слово ЛЮБОВ – повторіть його про себе разів п'ятнадцять і ви перестанете розуміти, про що мова і що воно зрештою значить. Звучить як удар резинового чобота об поверхню калюжі. І тільки СЕНС, який ми в нього вклали, не дозволить нам на рівні підсвідомого забути, що ЛЮБОВ - це коли часу завжди не вистачає.
В ці хвилини 40-ий безлюдний. Хулігани позасинали біля телевізорів. Передбачливі мами спальних районів доготовують сніданки. Одинадцятикласниці завершують всі переписки в інтернеті. Одне за одним гаснуть вікна і я вкотре ловлю себе на думці, що коли ви читатимете ці рядки, будете переконані – у всього цього є шанси. На майбутнє. На краще. Поки свистить вітер по підворіттях, блимають світлофори і повільно роз’їжджаються у всі сторони світу таксі з найближчої стоянки. Поки тривають ці циклічні рухи… Ви будете певні, що все це неспроста. Нічого з того, що відбувається не може відбуватися просто так, міркуєте ви. Хоча я давно, дуже давно… а можливо з вчорашнього вечора, певен – все в нашому житті випадок. Саме життя – випадок. Її вагітність, його смерть. Їхня пісня і їхня поразка. Її втеча і його неочікуване повернення додому. І все, все, все…
Потоками свідомості по тисячолітньому дереву раціональності. Я представник покоління духовної шпани, яка не ходить в церкву, говорить про Христа, як про друга дитинства і відкидає природу гріха. Шляхи господні невиправні? Ніякої лотереї не існує? Ок. Вчора вона заперечувала існування Бога, на ранок просила в нього щире прощення за свої слова, а вже наступної суботи в найбрудніших сексуальних фантазіях причащалася тілом і кров’ю його біля вівтаря в храмі.
Ми стоячи аплодували. Ми, БОГИ.
… Зиму я завжди любив. Мене знайшли в кучугурах грудня наприкінці 80-их. Я подавав надії на те, що стану кращим ніж ні, хто мене породив, а сам завжди мріяв про те, щоб все було добре і в дні, коли потрібно ставити ялинку, її завжди було за що поставити. Можна навіть без подарунків. Вистачить старих ялинкових іграшок, яким пару десятків років і невеликої торбинки цукерків з мандаринами. Чесне слово.
До того був Миколай. Якийсь рік я знайшов під подушкою різку і два шоколадних батончики. Ще якийсь рік мене потішили старим армійським ременем з п’ятикутною зіркою. Без батончиків. Приймав я це смиренно, але в школі приходилося вигадувати різні небилиці про мішки солодощів та джипи на пультах. Розчарування після передранкових годин очікування того, що хтось з батьків навшпиньках підійде до твого ліжка і вробить якусь приємну каверзу, минало тільки ближче до нового року… В квартирі витав запах ялинки і мені непотрібно було більше нічого.
Хіба «сам вдома», для традиції. Про якого я і досі згадую з теплом, попри все. Казка з дитинства розвіялася з роками, і колишній диво-малюк, який так імпонував тобі своєю безпосередністю, став типовим голлівудським наркоманом, про якого раз в півроку розповідають в ТСН. Чомусь так і не подорослішавши. Мій дід, коли йому говорили, що він відстає від часу, мружив очі і кидав - «в сраці я мав». +100500. Все в нас і наших грудях. Весь сенс. І вся магія тих років.
Підходжу до під’їзду. На лавці поруч бачу якийсь темний живий клубок. Котеня. Руде. Дрібне і перелякане. Беру його до рук, розстібаю куртку і кладу за пазуху. Сніг дужчає і від цього стає тепліше. Моя пора. Мій сенс. Заходжу в будинок. Відчуваю, як під курткою дрижить і сполохано вовтузиться руде монстреня. Нігтями хапається за світер і тягнеться вгору, щоб висунути голову на світ білий. Вдома.
Дістаю невелику тарілку, молоко з холодильника. Наливаю.
- Будеш?
- Мрррняв! – боязко підходить до тарілки. Ноги підгинаються. Несміливо тикається носом в біле плесо в тарілці і починає хлебтати. Я задоволений. Часом дріб’язок вагоміший за високопарні цілі та довгострокові проекти. Часом все що цьому світу потрібно від тебе, вміщається під твоєю курткою.
- Поживеш трохи в мене, а там побачимо що з тобою робити. Знаю я ваш народ котяцький… - Мені завжди здавалося, що всі ці домашні улюбленці не від хорошого життя. Що це перша ознака людської самотності. І тут жодної ролі не грає те, скільки в тебе дружин, а у неї коханців, у нього дітей, а в неї внуків, в тих сестер, чи в цих кумів. Тут як ніде – твоя турбота віддається тобі сторицею. Щось абсолютно нелюдське. Дивлячись на ось того пенсіонера з кокер-спаніелем, чи ту жіночку за 40 з доглянутим підсвинком-ротвейлером, розумієш – поки ми вчимось цінувати чиїсь руки, брати наші менші давно прийняли це як святе святих. А коти… Коти хитріші. Але ніжні.
Сиджу на кухні. Прихилився до стіни. Очі в стелю. Після репетиції почуваю себе абсолютно спустошеним. Янголом. Без крил. Відчуваю, як руде треться мені об ногу. На душі надто спокійно і це насторожує. Якесь тривожне відчуття ледь вловимим протягом пробіглося підлогою та торкнулося ніг. Роблю вигляд, що не помітив нічого.
… Сплю. Сняться величезні портрети, які висять на фасадах будинків по Лесі Українки. Сниться міліція, яка зриває ці портрети зі стін і кидає їх під ноги. Тебе хапають, відпускають і на зміну міліції десь в напрямку від Ковельської рухається шеренга німецьких нацистів з вівчарками. Люди кидають під ноги їм квіти, а хтось вивісив з приміщення колишнього будинку побуту білий транспарант на якому червоними літерами написано – «Індивідуальність – зло! Хай живе зрівнялівка!». Я опиняюся у якомусь підвалі. В кутку, під тьмяною лампою, в синьому забризканому білим фартуху сидить Янукович. Курить цибух без фільтра. Вираз обличчя характерно-тупий. Усмішка п’яна. «Ці жінки кого хоч доведуть до білої гарячки… то їм не так, цьо їм не так. Революцію їм давай. Давай хай вже беруть віжки у свої руки і їбашать». «Віктор Федорович?», - я чухаю шию, відчуваючи як швидко росте моя борода. «Будеш 50 грам?». - Схоже я прокидаюся.
Що за хуйня сниться? Вібрує телефон. SMS від Жанни. Сон минає миттєво. Очі читають рядки в телефоні і я відчуваю як підодіяльник прилипає до моїх в секунду спотілих ніг. Підриваюся, як скажений. Хапаю джинси. Починаю незграбно їх одягати. Падаю, встаю… Хапаюся за телефон і пробую набрати Жанну. Поза зоною. Сука! Шукаю номер Алли… перед очима рядки з sms.
«Сподіваюся, ти не прокинешся зараз. Хочу попрощатися з тобою. Ти єдиний, перед ким мені соромно за те, що я зроблю. Хоч і легко, бо саме ти дав мені розуміння того, що вічність існує. Я свідома того, на що йду. Ми мусимо відпустити себе, якщо хочемо почати все з нуля. Тут у мене не вийшло, може вийде десь-інде. Бережи Іру і зустрічай її після роботи по можливості. І більше цілуй її. Вона того варта. І ще… Дякую, що так легко знаходив потрібні слова, коли світ мовчав. Цілую. В щоку».
Я завжди був недалеким. Я завжди переоцінював себе і недооцінював людей. Складав погано пазли і часто-густо пропускав повз вагомі слова. Остання осінь була важкою і солодкою. Перша зимова ніч підводить її лихі підсумки. Зараз я готовий відмовитися від всіх Миколаїв, ялинок та нових років. Аби тільки знати, що вічність пізнається і іншими шляхами.
- Алла, де перша партія самогубців? – я майже кричу.
- Яка година, мен?.. Чорт, ти що – здурів? – сонна, хрипка, в’язка і неприємна.
- Де перша партія самогубців, ще раз питаю? Відповідай!
- Вони в Гаразджі. Що ти задумав?
- Де саме? Я мушу зараз туди терміново поїхати…
- Адреси точної не пам’ятаю. Десь від повороту центральної дороги, в напрямку дитячого табору. Там приватний будинок орендований. Думаю, розберешся…
- Дякую.
- Я тебе прошу, не роби нічого дурного. Це бізнес.
Я її не чую. Вибігаю на вулицю, стрімголов лечу до ківерцівського кільця з надією зловити там таксі. Сніг тонким килимом вкрив асфальт і я лишаю по собі виразні сліди. На ранок ні снігу, ні моїх слідів тут не знайдуть. Я повертатимуть іншими шляхами, а для снігу, який залишиться хоча б на декілька днів, ще надто рано. Повітря не вистачає, в животі гупає стос каменюк і мені здається, що ще мить і я втрачу свідомість. Відчуття таке наче балансую на краю прірви. Надто слизько… Заскакую в перше ліпше таксі.
- Куди їдемо? – Шеф сонний і неповороткий.
- Гаразджа. Там зорієнтую куди… - Масую скроні. Кусаю губи.
- Як скажете. – «Ланус» повільно рушає і на мить я повертаю собі віру в чудо. На мить.
Водій перемикає радіостанції. Музика, чиїсь голоси, притрушений снігом і пустельний Луцьк за склом. Тепло, яке огортає ноги. Жанна, яка закриває очі коли співає. Жанна, яка сміється і обіцяє, що кине курити. По той бік ефіру розмова…
- … і ці повідомлення приходять з усіх областей. На ринках зараз дуже важко купити свічки, до прикладу. Люди сприймають інформацію, особливо не обробляючи її, не піддаючи сумнівам. Попри спростування науковців, церкви. Характерна для українців паніка, як наслідок низького освітнього рівня нашого населення. Як наслідок 70-літніх зомбувань радянською машиною. Давайте пригадаємо, як свого часу суспільство накрило інформаційною хвилею про страшну епідемію грипу. І тільки за деякий час виявилося, що смертність тих днів була на рівні попередніх років, а то і менша. Як би не звучало це фантастично, але чимало людей захворівало і помирало від хвороб, у які вони просто повірили. Але яких не існувало. Тут щось схоже.
- Чим вся ця ситуація загрожує нашому соціуму?
- Кінця світу точно не буде. Але масовий психоз, який нині активно підігрівається публікаціями у ЗМІ, може мати специфічні наслідки. І тут люди можуть переступати межу. Питання життя і смерті як ніколи актуальне. Суїцидальні настрої зростають. І навряд тут допоможе церква, психологи чи скажімо якісь спростування ЗМІ. Процес запущений.
- Що б ви все таки порадили нашим слухачам?
- Будьте пильнішими з тими, хто поруч вас. Кінець світу річ абсолютно безпечна з позицій глобального бачення, але в кожного індивіда свій персональний кінець світу. Головне, не спровокувати його передчасно.
Музика. Я буду долго гнать автомобиль… Передчасно. Спровокувати. Пильнішими…
Відродження. Рівненська. Після сіризни останніх декількох тижнів легкі снігові шати Луцьку відверто личать. І хоча я роблю вигляд, що мене це зараз торкає і намагаюся робити вигляд, що не думаю про Жанну, серце моє калатає так, що навіть таксист підозріло зиркає на мене і так і норовить про щось запитатися. В цю секунду я ненавиджу це місто за цю сіризну, за ці темні двори, за цих недомірків у футболках «арії», за сирі підвали і глухих самовдоволених людей. Я ненавиджу його за це вічне демісезонне болото, в якому грузне покоління за поколінням.
Вилітаємо за місто. Дорога кращає. Швидкість збільшується і я кормлю себе сподіваннями, що встигаю. Що музика звучатиме. Свічки горітимуть і хтось обов’язково в кінці чергового розділу скаже, що життя прекрасне. Що ми ще не раз обісремо нашу владу, розкритикуємо, але заслухаємо до дір новий альбом Вакарчука, ти скуриш п’ять цигарок, а я вип’ю пару літрів соку під погожим небом вересня десь на літній терасі «кораблика». Далеко не раз ми пройдемося проспектом Волі, зустрінемо з десяток старих знайомих, хтось з принципу з нами не привітається, бо ми виглядатимемо надто щасливими і на прощання ти традиційно скажеш, що цей вечір міг бути і кращим, але богиням немає на що нарікати і тому на цей раз я пробачений. Не раз я ще почую від тебе, що життя ще те лайно, і знатиму, що ця пісня триватиме ще довго…
Кільце. Гаразджа. Поворот. Ліс. Сніг. Швидкість плавно стишується і коли зліва починаються приватні будинки, я прошу водія ще сповільнитися. Світло фар вихоплює новенькі паркани, фасади охайних пустих будиночків, голі стовбури дерев. Стоп… Бус. І світло горить у вікнах. Прошу зупинитися. Кидаю водієві 50 гривень і йду. Спочатку як у заповільненій зйомці, бо ноги наче ватні, але з кожним кроком все швидше і швидше. Ще трохи, і на все це можна буде дивитися збоку.
Хвіртка відкрита. Доріжка з плитки присипана снігом. Слизька і непевна. Сходи. Двері. Натискаю на ручку, і заходжу всередину. Трійко людей сидить на диван і жмулить пиво. Погляди байдужі і помітно сонні. Серед них впізнаю одного. Той в темі, розповідав мені напередодні зустрічі з першою партією самогубців про клієнтів фірми.
- Де вони? – Мій голос зовсім не мій. Писклявий і гидкий.
- Здоров, мен. Всі в залі. Перша партія пішла. Все як лікар прописав. – Вони сміються і мені хочеться когось в’їбати за це. Я відкриваю ще одні двері. Під колінами починають штрикати тисячі голок. То страх. Йобаний нахуй страх. В кімнаті темно і спекотно. Запах медикаментів і поту замішаного на антиперспірантах. Намацую вмикач поруч з дверима…
Кімната простора. Майже пуста. Посеред неї одна біля одної стоять вісім кушеток. Вісім тіл. Очі у всіх закриті, руки складені вздовж тулубів. Все. Нутром відчуваю, що жодні швидкі нікого з тут присутніх до життя не повернуть. Жанна майже по центру. Красива до бісиків. Волосся розпущене, спадає до підлоги… Підходжу, весь трясуся, падаю на коліна біля її узголів’я і починаю плакати. Вода з моїх очей крапає на її ще тепле обличчя. Я протираю його, цілую її в очі і плачу. Поки ніхто не бачить. Не бачить моєї жалюгідності. Не бачить розпачу людини з покоління духовної шпани, яка пропагує філософію спротиву, реінкарнації та свободи і плаче на колінах, бо несвідомо відпускаючи, по природі своїй не здатна взяти і відпустити…
… Додому суну ногами. Вздовж дороги. Десь далеко з-за спини по лінії траси за мною тягнуться перші пасма ранкового світла. Поруч пролітають вантажівки, маршрутки, поодинокі авто. Десь далеко чути гудіння потяга. Десь за пару кілометрів на захід прокидається Луцьк. Ноги мої змерзли, я майже не відчуваю рук, але і досі відчуваю запах волосся Жанни. Воно пахло травневими травами, духмяними і справжніми. І аромат цей не псував ні запах медикаментів, ні запах тих, хто за межу пішов точно таким, яким зранку виходив по хліб до «вопака».
Дістаю навушники з внутрішньої кишені куртки. Вуха оніміли, але я не відчуваю болю як такого. Все притупилося. Звелося до далекої лінії горизонту, до якоїсь химерної перспективи, яка чекає на нас за рогом. Ти вживаєш героїн, ні, це не ти, це він тебе вживає. Я живу в світі гітар. В світі лампового звуку і спущених струн. Мені вкрай не хочеться повертатися до цієї реальності. Прив’язуватися до чогось чи до когось, відповідати за щось чи за когось. Якщо в мене коли-небудь буде дочка, я назву її Жанною, навчу грати на гітарі і дам їй можливість бути вільною у своїх бажаннях. Зуб даю. Глузд як шльондра, думки як птахи.
Я навіть не уявляю, як проживу найближчий день чи два… Що говоритиму тобі при зустрічі і що говоритимеш мені ти. Не існує причин, щоб іти молодим.
Хай прийде концентрована біла тиша. Хай випаде трохи більше снігу. Ми поставимо ялинку і я спробую заспокоїтися. Коли вішатимемо на неї іграшки я буду думати, що все випадком ВИПАДОК – кожна емоція і кожен світ. Якась іграшка випадково впаде, розіб’ється і я подумаю, що по той бік химерної перспективи як мінімум є щось ІНШЕ. Відмінне від сірості, яка породжує чорноту. Варто навчитися відпускати. Варто берегти в собі краще з того, що було, бо лихе повсякчас говоритиме до тебе тривожним голосом твого персонального досвіду. Закрити очі. Все, все, все…
… Якось дуже давно, один чоловік, який нині живе в столиці і вкрай рідко згадує про дні, коли нашу свободу визначала відсутність грошей, а не їх присутність, сказав мені: «Мен! У тебе одна серйозна проблема: є твоя думка і всі інші – неправильні!!!». Ми стояли на тротуарі посеред Винниченка, був червень і я мав цілими одні джинси, пару футболок та кеди. На голові в мене була не першої свіжості копна розбурханого вітром волосся. За плечем вбогий наплічник у якому я таскав все на світі і книги в тому числі. В голові моїй на той час теліпався стос непотрібних енциклопедичних знань і рване шмаття різної дурманної філософії. Насправді я знайшов що відповісти йому…
- Знаєш, я цього не стидаюся. – Я підняв очі до неба, примружився і засміявся. Прогорнув волосся з очей. – Знаєш на чому тримається цей світ? На тому, що ми до кінця лишаємося собою. Ніхто ні в кого не виростає. Ніяких слонів і черепах. Ніяких гріхів і індульгенцій. Світ – це наші з тобою крайнощі. Від найкровопролитнішої війни до найжертовнішого кохання. Шальки терезів, які повинні урівноважуватися. Для гармонії. А життя… життя прекрасне не тому, що воно таке довговічне місцями красиве. Ні. Воно прекрасне, бо ти маєш можливість відчувати цю неповторну мить… Воно прекрасне, бо ми молоді і нахабні, матюкливі і пустоголові. Ми слухаємо, але не чуємо. У нас є наша думка і наша дитячість. Це і є справжнє життя. І мені хочеться вірити, що я з цим проживу ще довго. Зрештою, це відчуваєш тільки тоді, коли робиш те, що хочеш, а не те що маєш робити.
То був перший раз в житті, коли я свідомо назвав це плинобуття прекрасним. У мене були на те вагомі підстави. У мене була своя думка і всі інші – неправильні. Жанна – лети!
РОЗДІЛ 12
Любов штука питомо вар’ятська. З якого боку до неї не підходь.
Один з моїх далеких братів, з яким пов’язані не менш далекі роки мого дитячого життя, які тепер сприймаєш як частину біографії зовсім іншої людини, більше любив коней ніж людей. На той період свого дитинства його набагато більше цікавили кінські упряжки і собаченята в найближчій посадці, ніж ігри у війнушки чи перші «чоловічі» розмови про дівчат. Те, як світилися його очі, коли він тріпав за гриву пригнаного з паші жеребця, або витягував на стрьомі з нори трійко собаченят, не повторювалося в жодній ситуації з людьми. Вже навіть пізніше, коли він перший раз закурив і поцілувався з якоюсь сільською нечепурою.
Та любов компенсувала йому невміння читати до класу так сьомого-восьмого (якщо читання по складах не вважати таким вмінням) та абсолютне нерозуміння анекдотів, якими ми любили ділитися в своїй братерській кампашці. Бували ситуації, коли він починав раптово хихотіти. Ми здивовано переглядалися і тільки за якусь мить до нас доходило, що наш любий братик нарешті в’їхав у анекдот. І це саме по собі було цілим анекдотом.
Як і його любов до рибалки та історій про неї. Він збирав різного пошибу снасті, розповідав про якісь диво-риболовлі з старшим братом та карпів до ліктя, які вони тягали мішками… Проте, завжди коли ми вибиралися гуртом порибалити на найближчий ставок, максимум, що ловив наш братик, це пара карасиків на півдолоні та стабільно хоча б один тритон, якого потрібно було вбивати на дорозі поруч, аби хоч якось відчепити плазуна з гачка. Такі пироги.
Між тим, ми любили його таким яким він був. Кепкували, але любили. І він любив нас. Хоча забирати коней з паші і гордо повертатися верхи додому через все село він любив більше. То була велика любов не зіпсута цивілізаційними викликами. Минуло більш ніж десятиліття і ми зустрілися на якось родинному сейшені. Брат поважчав і поширшав. Очі в нього були туманні і говорив він в основному про те, що ганяти машини з-за бугра це дуже прибуткова шняга. Де поділася та давня любов, я так і не зрозумів.
Тільки не кажіть, що він виріс. Не кажіть, що з такої любові виростають. Я не повірю.
Моя ж перша майже «справжня велика любов» (воістину справжня була на той час під носом, але вперто мною не помічался) жила на п’ятому поверсі нашої «хрущовки». Мала русяві кучері і бридкого на вигляд пікінеса, з яким щоранку влітку будила наш під’їзд. Зроблю вигляд, що призабув як її звати. Можливо Оля, можливо Таня, але не виключено, що навіть Катя… Хоча, добре пам’ятаю її пухкі губки бантиком і білі платтячка в червоний горошок. Блакитні очі і вічну претензійність у ставленні до оточуючого світу. А ще пісеньку «тополиный пух» у її виконанні. Спілкувалися ми мало, якось бракувало мені сили волі заговорити з нею про щось серйозне… Можливо тому, що мені було тільки вісім і я був психологічно не готовий до серйозних стосунків.
Бували літні вечори, коли батьки затримувалися десь на городі чи в селі, коли спека спадала, і ця красунька разом з подружками сідала на лавку під розлогою вербою неподалік вікон мого балкону пощебетати про життя-буття; я максимально гучно вмикав музику з надією, що вона почує мій сердечний порив і зрозуміє все без слів. Що наступного дня сама підійде і скаже щось типу… «мен, ти мені теж подобаєшся; давай ходити разом; за руки». Я навіть підспівував в унісон із забутими голосами з касетного магнітофону батька. Старого і глючного. Але цього так і не сталося. В нас навіть до поцілунку не дійшло. Та що там, я навіть не зізнався їй, що неодноразово марив перед сном її ванільними губками…
А далі… далі життя внесло свої паскудні корективи. Губатенька кучерявка разом з батьками переїхала десь на схід України. Батько військовий, якесь там переведення і прощай рідне місто. Прощавайте двір, лавки, верби, гаражі і недоспілі яблука. Прощай рідний, але доглянутий під’їзд, який більше не розриватиме в перші години нового дня писклявий гавкіт собаки з пласкою пикою. Не пригадую, плакав я чи ні, але в день їх випровадин мені було пиздець як несолодко. Моє маленьке серце враз стало великим як найспіліший кавун з «камаза» біля «воєнки». І крапка.
Минув рік. Я заспокоївся. Почав дивитися на інших дівчат, слухати більше музики і звертати увагу на тих, хто звертав увагу на мене. Багато грав у футбол, почав серйозно задумуватися над післяшкільними перспективами і поставив першу пломбу. Кучерявка влітку приїхала до бабусі. Несподівано для всіх. Подорослішала, стала стрункішою і ще гарнішою. Колінця гострі, очі ще більші, хода горда і неземна. Десь в самій глибині мого живота зажеврів вогник надії, що не все ще втрачено. Як мінімум, щось на зразок курортного роману тривалістю у її перебування в бабусі можна замутити…
Яке ж було моє розчарування, коли у відповідь на «привіт. дуже радий тебе бачити» я почув:
- Привет. Тут все по-старому… Ничего не изменилось. И ты такой же смешной. – Вона щиро і характерно для себе дзвінко сміялася. А я не міг відійти від шоку. І справа не в тому, що я вперше в житті почув російську мову не з телевізора. Ні. Я був шокований тим, що цій нещасній знадобився всього рік, щоб повернувшись на свою малу батьківщину, вона заговорила до мене чужою мовою. В мені заклекотало серце українського буржуазного націоналіста і я прийняв той факт, що це крапка. Не зійшлися. В поглядах на музику та національну самоповагу. Решту її перебування в рідному місті та в моєму під’їзді конкретно, я активно займався тим, що на кожному кроці під’юджував оточуючих проти її російської. Проти неї зрештою. Хтось мене розумів і підтримував, але при цьому продовжував з непідробним інтересом спілкуватися з новоявленою кацапкою сприймаючи її як ледь не диковинного звіра…
Кацапці це подобалося. Що таке перебувати в центрі уваги, коли з тобою «дружать» всі, річ усім знайома. Кожен цього прагнув в більшій чи меншій мірі. Кожен, хто мав дитинство. І глибинна суть процесів зводилася явно не до факту її русифікації. Ні. Зводилася вона до того, що я так і не зміг сприйняти її іншою, відмінною від нас, маленьких жителів богом забутого містечка на північного заході нашої країни. Щось таке… Важко пояснити точно. Я ж не письменник. Не Андрухович бля.
Це зараз мені смішно. І вам смішно, певен на всі сто. А тоді… Тоді це була любов, муки і зрада. Справжня трагікомедія в двох діях. Це зараз я можу легко міркувати про те де була любов, а де була просто дитяча маячня. Але… Прошу, давайте тут зупинимося. Справа того вимагає. Як майбутнє вимагає в нас поваги до минулого. Якщо я, семирічний чи восьмирічний, на той час був певен, що люблю когось і та любов наповнювала моє єство тоннами вишневого цвіту, хіба то не була любов? Навіть якщо тривала вона раз, два і закінчилась?.. Була. І не перечте. Вибачте, але тільки любов може дорослого хлопця змусити віддати дівчині жменю абрикосів, з такими труднощами спиздженими з чийогось двору. Тільки любов.
І тільки вона… Тільки та ж сама але іншого духовного ґатунку любов і досі тримає в мене в голові спогади про моїх покійних бабусю і дідуся по маминій лінії. Картинки, слова, ситуації, дотики, останні хвилини перед скрипучим спуском до глиняного царства мертвих.
Бабуся в мене була особлива. Надто добра і мудра, щоб виховувати криком і надто чоловіколюбна, щоб не розуміти моє владне чоловіче начало. Її шорсткі, потріскані від постійної роботи руки. Коли вона гладила мене ними по спині перед сном, бо я вовтузився на матраці набитому свіжим сіном і ніяк не міг заснути, здавалося, що нічого кращого і немає. А її хліб з печі, смачнющий і запашний. З порепаною шкоринкою і живим хатнім духом всередині. І корзинка на гачку під стелею, в якій задовго після закінчення свят лежали сухарики та бублики в цукровій пудрі. Для любого внука. А на печі… на печі поважно стояли мішечки з гарбузками, горіхами та сушиною. Справжній рай. І це я мовчу про її півники із заварним кремом!!! Жодного разу після того і близько нічого подібного куштувати мені не доводилося. Вона часто говорила мені: змовч, коли треба змовчати і скажи тоді, коли маєш сказати. Знову таки, знадобилися роки, аби ця мудрість як у випадку з анекдотами і нашим любим братиком, дійшла до мене.
Кому подякувати на той час вже не було. І це теж було мірилом любові.
Коли ми з батьками приїхали до села і мама в диких сльозах кинулася до кімнати де на лавці лежала покійна бабуся, світ в моїх очах перевернувся. Не в ту секунду, коли дядько, стоячи в прихожій нашої квартири, повідомив про ту лиху звістку і ловив непритомніючу маму, а я перелякано визирав з кімнати і не міг зрозуміти що відбувається. А в мить, коли я побачив, як змінилася моя люба бабуся. Я не впізнавав ні її тонких стиснутих губ, ні запалих щік, ні мертвотно-блідих рук… Де подівся такий рідний рум’янець? Хто забрав мою вічно усміхнену бабусю? Чому на моє «доброго вечора» ніхто з присутніх не відреагував, а всі дзеркала в хаті завішені? Мене ж все життя вчили вітатися із старшими!.. Чому дід сидить і дивиться на мене так, наче я йому чужий і незнайомий? Не бере на руки, не приказує щось?.. Як же ж мені було хріново. І ніхто… ніхто нічого не пояснював, - всі виглядали не в міру дорослими і серйозними!!!
Під ногами березнева багнюка вперемішку з морозним повітрям. Колона розтягнулася і люди заговорили, що то поганий знак. Що потрібно чекати наступного мерця. На кладовищі вже все було готово до останніх хвилин перебування тіла моєї бабусі під небом цієї планети. Коли я цілував її в руки та лоб, з диким переляком, я ще так-сяк тримався. Коли ж кидав на опущену в яму труну декілька грудочок землі і за ними в ту яму ледь не кинулася мама, я не витримав. Ридав первісно і нестримно. Вперше так голосно, щиро і по-справжньому, виплакавши з себе все, що міг виплакати на ті ранні дитячі роки. Починалася весна…
Коли позеленіло, дідусь пішов на кладовище і забитими в землю кілочками відміряв і собі місце біля своєї любки. Горював дико, хоча особливо не показував того. Вперше на людях розплакався тільки на сороковий день. Коли їли пісні рибні голубці і дід запропонував заспівати…
В якусь із ночей перших тижнів по смерті бабусі, мамі наснилося, що та прийшла до її ліжка, нахилилася і поцілувала. Мама почала будити батька, переконуючи його, що то була реальність. Той почав її заспокоювати, мовляв то був сон і все добре. Стрес і нерви. Конфлікт бажаного з дійсністю.
Але знаєте, я їй вірю. Я вірю маминим сльозам, які нестримними потоками текли по її злегка запалих щоках, коли та перебирала бабусин одяг і складала його у шафу. Ось ця зелена кофтинка без одного гудзика, ось хустка на кожен день, а ось на вихід до церкви; тут спідниця подарована на день ангела, а це пальто мама пам’ятає ще з дитинства. Все рідне і таке дороге. Любов. В руках. На щоках і в грудях.
В той день мама розповіла мені, що за декілька годин до своєї смерті бабуся гарно одягнулася, взяла до рук палку та пішла селом. Зайшла до однієї своєї давньої подруги, до сестри, ще деяких людей. Просила вибачення за щось, за щось просто дякувала. Вся сяяла і була щаслива. Ніхто ні про що лихе навіть не подумав. Повернулася додому. А буквально за трохи дідусь знайшов її вже бездиханне тіло біля шопи, в якій вони зберігали торф зимою, а влітку сушили цибулю з часником. Один з моїх братів, який з дзеркальцем підбіг до тіла бабусі, по суті, констатував її смерть.
Хочеться вірити, що вона померла в любові. До життя. До людей.
Дідусь займав теж особливе місце на мапі мого дитинства. Це з ним я вчився співати перших у своєму житті пісень. Це він вчив мене рівняти старі цвяхи, а потім використовувати їх по призначенню. Це він так і не навчив мене косити, але навчив доброму десятку міцних словечок, за які я йому вдячний і досі. І хоча не раз з його вуст у бій бік злітало «сукин ти син», його було за що любити. Можливо за густі чорні брови та рок-н-рольну шевелюру, яку я так любив розчісувати. А можливо за термоядерну «приму» без фільтра і недопалки, які він збирав на чорний день у жерстяних пуделках з-під льодянців. І за кров… кров з свіжозаколотої свині, яку він пив ще гарячою з кружки.
Дід був переконаним бандерівцем та любителем міцних 50-ти грам. В дні, коли він гнав горілку у хліві, йому відкривалися незвідані космічні далі, - погляд втрачав будь-яку прив’язку до навколишнього та губився десь за лінією... Лінією звичного. Посередництвом килішка біля самогонного апарату та скибки житнього хліба. Через кожні півгодини він ходив до хліва, кидаючи бабусі ніби в якості виправдання фразу про те, шо процес серйозний, треба дивитися, шоб все йшло як по маслу. До години так 11-ої ранку дідусь тримав вже кругову оборону і готовий був йти на Москву хрестовим походом. Готовий був виходити на контакт з непізнаним.
У селі дід виконував дуже важливу функцію – ремонтував водопровідні труби, які мали здатність час від часу летіти в країну пройобаних речей. Про нові мови не йшло, а от лагодити старі було справою майже сакральною для діда. Він ставив зажими, стояв по коліна у воді, багато матюкався, але завжди виходив із ситуації переможцем. Одного разу взимку, коли робочий процес затягнувся і плавно перейшов у фазу поствиробничого релаксу, дідусь заснув прямо на порозі нашої хати. До рідного ліжка йому не вистачило всього декілька метрів… Мороз морозом, але на ранок стариган себе почував як ні в чому не бувало. І важко сказати, чи то його бандерівський дух не дав йому замерзнути, чи то кількість випитої смаги дала про себе знати небаченим викидом життєвого духу.
А ще він був вправним жартівником. В сфері знущання над дітьми. Одного разу я підбіг до столу коли той обідав і побачив в нього в руках скибку хліба, намащену якоюсь апетитною на вигляд жовтою рідиною. На питання, що то, дід спокійно і без зайвих емоцій відповів: «Мед». Я довго не думав, схопив і собі кусень хліба, намастив його густим шаром меду і впевнено відкусив від скибки чималий кусок. Уявіть всю глибину мого розчарування і язикорецепторного шоку, коли виявилося, що то була гірчиця. Очі вилізли на лоб, з них пішли сльози, а сам я з дикими криками почав випльовувати на підлогу все, що було в роті. Дідусь тільки посміювався і тихенько повторював мантру про надто великі очі).. Нехай. Гірчиця то була домашня, мав би крихти совісті.
Іншим разом ми засперечалися з ним, чи просиджу я під столом поки він тричі по ньому стукне. На кону стояли якісь гроші. Але ще більше бажання внука довести підступному діду, що я хоч на щось здатен. Так от, заліз я під стіл. Сиджу, чекаю. Дід один раз вдарив по столу. Потім вийшов з хати. Не було його хвилин тридцять і вже в цей час я помаленьку почав усвідомлювати, що розвели мене як цигани лоха на Сорочинському ярмарку. Але сидіти продовжував. За якийсь час дід повернувся до хати. Ще раз стукнув по столі. В мене з’явилась надія, що дідусь наді мною змилостивиться і дасть можливість виграти, але тут він випалив як між іншим:
- Не знаю, цікаво це тобі чи ні, але третій раз я стукну по столі десь з неділі…
Отак мене і кинули на гроші, гордість і чоловічу витримку. З-під стола я був змушений вилізти.
Коли бабуся померла, дід став зовсім іншим. Став ще більше курити і майже забив на господарство. Якийсь час вирощував тютюн, але чи то плоди його плантаторської діяльності не проносили потрібного результату, чи то сама справа вимагала ретельнішого підходу, але з цим було покінчено. А ще з останньою коровою та десятком курей. На зиму він перебирався до нас. На весну знову повертався до хати, яка помала почала втрачати дух життя: на горищі завелася білка, а хатою шмигали дрібні миші. А ще запах… підступний і слабко відчутний сморід запустіння по кімнатах.
У ці останні роки дід зафіксувався в моїй пам’яті у вікні своєї хати. Він курить, плює під підвіконник і на тому місці, куди летить його слина з шмарклями та попелом, зяє сіра дірка голої землі, на контрасті оточена травою. Любові ставало все менше і однієї зими дід просто перестав їсти. Лежав, слухав зі мною «рамштайн», декілька раз на день виходив у під’їзд покурити. Говорив мало і мені ставало лячно, що дід став таким: не жартує, не обзиває мене «сукиним сином», не хоче перехилити 50-т грам і окрім костомах, обтягнутих пергаментом пожовтілої шкіри, не несе світу більше нічого. І тільки очі… дві чорні впадини, темні, глибокі і перелякані. З них на мене дивився вже не дідусь. Звідти на мене у всі очі витріщалася та сама потвора, яка забрала у моєї бабусі її рум’янець та усмішку. Я навіть запах її відчував. Кисло-прогірклий, підвально-сирий…
За якийсь час дідуся забрали в лікарню. В нього виявили рак легень. Досмалився. Дали тижні два, не більше. В якийсь із тих тривожних вечорів батько поїхав до нього. Кормив діда йогуртами. Розповідав, що дідусь їв з апетитом і навіть сміявся, що нами було розцінене як щось воістину дивовижне. О 6-ій ранку передранковий спокій квартири розірвав телефонний дзвінок. Ми всі знали, що чекає нас по той бік проводу.
Вже пізніше батько розповідав, що коли забирав діда з моргу і тримав його на руках, той важив як мала дитина. «Зовсім невагомий», - сказав якось опісля того він. І я подумав тоді про янголів. Так, мій дід пив і курив, матюкався і сварився з сусідами, але це не завадило йому в момент Х стати янголом. І знаєте, я в це вірю. Досі.
Везли діда в село бусом. У фіолетовій труні. Я сидів поруч на табуретці, один на один з цим дико-кричущим кольором та тілом жартуна, рівних якому в цьому житті я не зустрічав. Я навіть заснув був, поклавши голову на труну. Навряд мені щось снилося, але почував я себе в безпеці.
Коли діда внесли в труні до хати і поставили в кутку тієї самої кімнати, де колись лежала бабуся, мене попросили прибити рушник у кутку над труною. Перехилившись через останню, і намагаючись втримати рівновагу на стільці, я почав прибивати рушник до стіни. Раптом стілець полетів з-під ніг і я впав до діда в труну. Мене це не вельми засмутило, але присутній у хаті люд розцінив це як лихий знак.
Коли діда ховали в землю, рівно за 5 років по смерті його дружини, плюс-мінус декілька тижнів, я не плакав. Десь глибоко всередині я радів, що він більше не мучитиме ні себе, ні той моріжок трави під підвіконником. Що він буде там, де має бути. Де на нього чекають чисті і привітні небеса. Де його чекає його дружина, яка вже як мінімум скучила за його 50-ма грамами та тужливими піснями про калину, яку потрібно піднімати…
Я тішився разом з ним. І то була любов. Велика і щира. Яка і досі тліє в мені гарними спогадами про дні, коли я міг так легко дістати рукою на найближчої зірки. І я не хочу думати про дні, коли мені прийдеться проводжати в останню путь тих, хто мені цю ЛЮБОВ і це життя подарували. Тих, втративши кого, ти навіки втратиш частину себе. Безповоротно.
Зараз я закрию очі і повернуся в дні теперішні, початок зими 2012-го… Тиша. Тільки чути як десь за рогом крутить свої танці із стовпами одна з перших цьогорічних заметілей. Пахне вічністю, тихим безсмертям космосу та мандаринами. А може просто спальною пустелею окраїни міста.
Луцьк вкритий міцненьким сніговим панцирем. Тут своя Лапландія. Ранки дуже холодні, а вечорами хочеться ховатися подалі від світу і морозів під ковдрою. З тобою. ЦУМ працює, хоча ми ще досі там не були. Центр надто далеко). За трохи там прикрашатимуть ялинку і помалу розпалюватимуть вогнище передсвяткового духу. Можливо я свідомо себе накручую, але обличчя на вулиці, попри холод, стали якісь привітніші. Зимові вітри видувають з нас багато з того, що робить нас маглами – буденно-дріб’язковими ховрашками. Зимові вітри наближають нас до вічного: коли ти віч-на-віч із стихією, полова відсіюється.
- Найбільше, за що я тобі вдячна, це спокій. – Ми лежимо на моєму дивані. Не розкладаємо. Так тепліше. Ближче. На тобі чорно-білий светрик з оленями, на мені футболка з Ісусом Христом, на якому футболка з Куртом Кобейном. – Я не готова говорити про якісь високі почуття, ще там щось… Мені видається, це зайва і пустопорожня балаканина. Такі речі слів не потребують. Але… біля тебе я так далеко від життєвої круговерті, що весь світ для мене зараз впирається в твої плечі, груди, спину, руки. Ти мій світ зараз. Стіна, за якою я можу сховатися від всіх цунамі. Чесно-чесно! Поцілуй мене!
Я цілую Іру в кутики її губ і в цю секунду певен на всі сто – так як я, її не цілував ще ніхто. Вона наближається до моїх губ, привідкриває свій ротик і я вдихаю в себе її теплий дух. Ковтаю.
- Що ти робиш? – Іра усміхається до мене зараз малим невинним дівчам, якому потрібно відкрити ще стільки нового. Якій потрібно відкрити ще цілий світ!.. Напоїти смачним малиновим чаєм, розповісти найдивнішу у світі казку та проспівати наймилозвучнішу у світі колискову.
- Я вкрав у тебе частинку твоєї душі. Як би там не було, але ти тепер зі мною назавжди. В легенях, біля серця і в самому серці. Давній ритуал єднання закоханих душ.
- Вигадник ти мій… - Обіймаєш моє обличчя своїми долонями, а вони такі ніжні і тендітні, що я страхаюся понівечити їх невинність своєю щетиною. Це зі мною? Це я таким став? Це я так думаю про чиїсь руки, на геть забуваючи, що у цьому світі є ще щось окрім цього?..
- Я не вигадую. Мені про це ще мій покійний прадід розповідав. А він багато відав…
- Але я і так віддала тобі вже свою душу… Себе всю. Зрештою.
- То ціла магія, люба. – Змовч коли треба змовчати, скажи коли маєш сказати. – У тих місцях звідки я родом, кажуть, що ковток тепла чужої людини, який оселяється в тебе в грудях, лишається там назавжди. Зв’язує двох людей вічним союзом. Більше того, коли людина помирає, цей ковток чи не єдине в ній, що по той бік межі дозволить знайти її, коли ти прийдеш вслід за нею.
- Нічого собі… Вперше про таке чую. Хоча книжки з народознавства колись непогано студіювала.
- Сама знаєш, що є речі про які книжки не пишуть. Для них ще не вигадали потрібних слів.
- Знаю.
Моя рука пірнає тобі під светрик. Ніжно торкаюся твого живота, вимальовуючи на ньому загадкові орнаменти, повільно рухаюся догори, відчуваю як частіше починає битися твоє серце. Як вигинається твоя спина та міцно стискаються стегна. Як пришвидшується дихання і твої пальці починають спрагло ловити мою плоть, щоб впитися в неї нігтями.
Я вивчив кожен міліметр цього тіла, я знаю в яку з наступних митей твої груди сколихнуться в пристрасному бажанні скоротити відстань до мінімуму. В яку з наступних митей твої руки та спину вкриє дрібними мурахами і ти ледь чутно зойкнеш, бо отримуєш від дотиків задоволення більше ніж багато хто від фінальних конвульсій злиття двох живих істот.
Я знаю як тверднуть твої соски і як швидко пересихають твої губи.
До вибуху лишається декілька солодких митей… Це потрібно відчути.
А далі летять на підлогу ковдри, светрики, олені, Ісус Христос з Куртом Кобейном, пара джинсів, одні звичайні чорні шкарпетки, одні в’язані десь родом з Карпат, твої сексуальні трусики і мої «боксери». Чути як падає на стільчику поруч з диваном кружка з чаєм і як на паркет починає литися солод фруктового напою. Це вже не з нами. Ми вже не тут…
Я десь там, де маю можливість цілувати тебе відкриту і нагу: всю - від чутливих вигинів твоїх вух до пальців ніг. Доводити тебе до нестямних криків, до подряпин на спині та грудях, до пристрасних хапань за моє волосся, коли я трошки нижче звичного сягаю в глиб тебе. До покусаних в кров губ, до слідів твоїх зубів на моєму плечі, коли я раптово входжу в тебе і ти від несподіванки скрикуєш так голосно і збудливо, що я ледве втримую себе від небес обітованих.
Я десь там, де наша спільна ритміка стає чимось воістину божественним. Де механіка рухів творить на наших очах справжнє ЖИТТЯ, бо саме ЖИТТЯ завжди і повсякчас – не більше і ні менше і є тим РУХОМ вперед. Тією іскрою яка запалює тіла, планети, зірки. Рухом, який не можна зупиняти. Стишувати серцебиття, спадати до ніжних па, притримуючи руками твою попу, відчувати холод твої маленьких п’ят, коли ти впираєшся ними в мої груди. І не зупинятися, не зупинятися…
Ти десь там, де не припиняючи нашого спільного руху, обертаєшся до мене спиною і просиш без зайвого слова лягти поруч. Наказуєш. Десь там, де одна моя рука припідняла твою ногу, а інша жорсткіше звичного обійняла тебе за шию. Де твої руки ніжно пестять себе і я невиліковно щасливий в ці миті від того, що біля мене така неземна і сильна людина. Що я ніжу її, кохаю як найріднішу жінку свого життя; що я ґвалтую і рву її як рвали колись Марію Магдалину і у всьому цьому хаосі облич і інтерпретацій ми з тобою як Адам і Єва, як символ гармонії, як тавро первородного гріха і прощення нам таким немає і ніколи не буде. Бо ми ЛЮБИМО!
І коли ти опинишся зверху і я з останніх сил намагатимуся стримати зорепадло, яке порве небо нашої спільної стелі, я вже знатиму про що ця історія. Про що ці розділи і спроби бути почутим. Про які такі глибини і туманні далі ці рядки. Я вже знатиму слово-синонім до тегу ЖИТТЯ. ЛЮБОВ!!!! ЦЕ ЛЮБОВ!!!!! Стеля рветься тисячами зірок, твої нігті впиваються в мої груди, я відчуваю як твоє тіло в долі секунди натягується струною і ти відпускаєш себе вільною пружиною десь високо вгору… Я чую твій крик, - він десь далеко і дуже близько водночас. Так, наче ні тебе, ні мене не стало. Мені здається я пізнав сенс життя. Мені здається, ти знаєш як б’ються серця людей, які вийшли за рамки.
Змовч коли треба змовчати, скажи коли маєш сказати.
- Я тебе кохаю.
- Я тобою живу.
… Ця осінь і шмат зими були для нас особливими. Про нас впору зняти декілька короткометражок і запрезентувати десь на Заході. Там люблять відверті кадри. Там люблять справжніх людей. Це в нас кожен повинен мати запасний аеродром і пару-трійку масок. Це добре, що в Луцьку такі тумани, що бувають дні, коли пірнаєш в ту імлу одним, а повертаєшся назад зовсім іншим. Це добре, що люди в нас місцями так посліпли, що звертають увагу тільки на твої нові шузи чи пальто. А те, що в тебе за ніч змінився колір очей, проходить повз їх увагу. Це добре.
Всі ці ночі, коли під ранок ми засинали знеможені і покусані. Заціловані і заніжені. Всі ті ситуації, подекуди до неможливості банальні, але для нас такі живі. Кінотеатр в «адреналіні». Якась фантастика на екрані, а твоя рука в моїх джинсах. І я розумію, що ТУТ – ось тут, ви мене правильно зрозуміли, справжня фантастика. Маршрутка на Львів і темрява над останніми сидіннями. Дах біля «Там Таму». І перший нерозталий сніг і ти на ньому. І моя рука, яка запірнула глибше дозволеного на той момент. І твої очі, опісля, заплакані і щасливі. І твої слова, що от так, на снігу, в тебе вперше і слів вдячності не вистачає бо їх знову-таки не існує.
Хтось точно подумав би, що ми стурбовані і вічно голодні, передивились порно і французьких мелодрам, довго не мали сексу і взагалі дикуни дикунами, але нам відверто плювати. Тут цілі покоління помирають з думкою про те, а що в цей час думають інші… А тут ми, дві темні плями на першому сніговому полотні нової зими. Помахайте нам рукою. Ми щасливі.
І всі наші смішки, опівнічні кулінарні експерименти і спільне написання віршів. Повітря, яке виходить з тебе кумедними звуками опісля того, як якусь сотню раз я вдаряюся стегнами об твою приємну попу. І ти, яка постійно кормить мене виноградом, бо хоче, щоб я спливав виключно солодким. Всі ці розмови про краще життя і втрачене минуле, занадто реалістичне теперішнє і непевне майбутнє. І знову виноград і твоя попа… Розмови про країну з якої треба тікати, і дискусії про завтра, яке може не настати, тому давай повернемося до винограду і попи. Поки не пізно. І всі інші діалоги про музику і музикантів, художників і їх картини, наших мам і їх душі, які однією половиною навіки застрягли в мертвій тоталітарній епосі, а іншою намагаються звикнути до епохи вільних думок та широкого вибору ковбасних виробів у магазині. Дійсно, давай ще винограду…
Я ні про що не буду жалкувати. Якби завтра я опинився на помості на якому спалили Джордано Бруно і мене б чекала його доля, я б з гордістю сказав, що кожна моя хвилина з тобою була наповнена змістом. Була наповнена ЛЮБОВ’Ю. І єдине про що я по-справжньому жалкую, так це те, що так мало цілував тебе в кутики твоїх губ. Засинай… До кінця світу ще довго.
… В моїх обіймах. Спиш. Рівне дихання. Волосся розлетілося по всій подушці і на ранок я знову вийматиму його з рота. В ці секунди ми зійшлися двома ідеальними пазлами. Тіло в тіло. Лінія до лінії. Чи все добре? Так. Якщо не думати про лихе. Якщо не думати про тих, хто не з нами. Якщо не сумніватися в тому, чи краще їм там, за межею.
Ти мене розумієш з напівслова. З напівподиху ловиш мої рефлексії.
Втім, останніми днями мені стає все моторошніше від якихось дивних передчуттів наближення непоправного. Це той період, коли ще до кінця не певен… чи добро летить тобі назустріч чи абсолютне зло. Хай вистачить мені снаги зустріти це ЩОСЬ достойно. Хай вистачить тобі сили волі прийняти це ЩОСЬ як данність долі і її містичній філософії ВИПАДКУ.
А я поруч. Завжди. Ми знайшли всі слова і синоніми. Не забувайся про це. Якими б холодними не були дні цієї зими і що б не приносив північний вітер у наші помірні широти. РУХ. ЖИТТЯ. ЛЮБОВ. Вдихни і затамуй подих. Чуєш як бринить струна життя?... Тсссс…
… 7.10. Глупий, туманний ранок. На телефоні sms. Номер невідомий.
«тизаплатишзажаннувбивця».
13 розділ
Ти фонтан з чистої крові, криштально щирих емоцій, кричущо-дзвінких нервів та заразного підліткового сміху. Вулкан первісно-дикого сексу та полярне коло крижаного спокою. Свята і грішна. Покірна і бунтівлива. Ти доросла мудра жінка, стривожено-запатлана юнка одинадцятикласниця з цигаркою між пальцями і невинне дитя, від якого пахне молоком: вирішуєш серйозні справи, кидаєшся телефонами коли щось не вдається і згортаєшся опісля в теплий клубок в моїх обіймах.
Ти майже не слухаєш сучасної музики, але тебе дивовижним чином забавляє пустопорожня балаканина діджеїв помираючих fm. Ти кажеш, що вони горді моряки, які вперто відмовляються лишати своє судно мертвим течіям штилю соціоапатії. Ти кажеш, що гітарам варто дати перепочити, бо в світі стало занадто багато вивірених до найменших зазубринок звуків і надто мало музики як такої. Що грати навчилися всі, а от про душу згадують все менше.
Ти можеш дозволити собі їздити по справах виключно на таксі, але віддаєш перевагу ветхим, заржавілим від вологих зим тролейбусам: ти кажеш, що там, як ніде, мають здатність акумулюватися концентровані поклади людської справжності. Ти кажеш, що диво з див покластися на карму, і лишитися самій в пустому тролейбусі поки його ремонтують десь посеред проспекту Перемоги. І хай почекають справи, зустрічі, віп-клієнти та педантичний стоматолог. Диво-дивне заговорити із старою пенсіонеркою в цьому ж тролейбусі і виявити, що вона ЖИВА! Що люди по той бік інтернету і хронічних недосипань і досі ДИХАЮТЬ!..
Зрештою, після якогось фільму про майбутнє, ти, розтираючи кулаками свої втомлені від темряви очі, кажеш, що все наше життя це старий, зранку забитий тролейбус і одному Богу відомо, чи відкатає він ще стільки скільки встиг відкатати до цього, чи десь на гірці біля прокуратури по Винниченка випадково заглохне, так і не прийшовши до життєвої тями. Потім ти йдеш до холодильника, випиваєш кружку холодного молока і мовчиш… Голосно, але мовчиш. Тебе завжди дивним чином торкає після перегляду якихось фільмів.
Мені здається, життя буде замало, щоб я зрозумів усі причинно-наслідкові зв’язки у будові твого Я. Ніяких відпусток, канікул і медових місяців не стане на те, щоб зрозуміти в чому секрет твоєї усмішки, яка навіть в найгірші ранки змушує поглянути на цей світ привітніше ніж того вимагає ситуація. І жодні наукові дослідження не дадуть можливості покласти на карту нашого життя всі сузір’я твоїх мініатюрних родимок. (Про деякі з них, мені вперто хочеться в це вірити, знаю тільки я.) І не смійся з мене… Сама знаєш, що біля вас ми часто-густо самі того не помічаючи стаємо безпардонними дітьми. Беззахисними і водночас непримиренно-допитливими.
Зрештою, в якийсь момент твоє сприйняття несвідомо відводить жінці навпроти тебе символічну роль матері. То знак – біля тебе саме та. Втім, в цей час важливо остаточно не перетворитися на сина, до кінця залишаючись чоловіком. ЇЇ плечі як ніколи потребуватимуть твоєї підтримки, впевнених обійм та незборимої стіни за спиною, з якою не страшні жодні життєві виклики. То єдиний випадок, коли відповідальність можна ділити. Непропорційно, але можна. Тут все врівноважується за умови доладності ВАС ОБОХ. Мозаїка або складається, або ні.
Ти фонтан з ранкових співів, які різатимуть слух викладачам вокалу і принциповим музикантам, але для мене звучатимуть не згірше Фаруха чи Елли. Ти любиш чистоту в домі, паперові книги і тверді полуниці. В тебе ціла колекція сорочок, сукенок та футболок в дрібні квітки. А ще окрема колекція заквітчаних світло-синіми суцвіттями трусиків. Ти любиш ходити вдома у найширших у світі спортивних штанях, у строкатих футболках з написами на кшталт «Визволимо ведмедів із зоопарків Канади!» та старих в’язаних кофтах. Ти поза модою, хоча завжди була її законодавцем. Тонкий смак і естетика мінімалізму у твоїх повсякденних образах на вулицях цього міста свідчать тільки про одне: ця жінка або з інших країв, або з іншої планети. Це я постійно ловлю заздрісні погляди чоловіків, і це ти поводишся так, наче інших жінок не існує.
Це ти золотошукач на секонд-копальнях Старого Ринку. Знаходиш смішні шапки, чудернацькі іграшки та старі англомовні комікси. Це в тобі тоді прокидається підступний монстр, який здатен за декілька годин суботнього ранку лишити пустим твій гаманець. Це ти разом зі мною не любиш серіал «Друзі», але кажеш що Еністон одна з кращих жінок Америки. Це ти мрієш навчитися грати на гітарі, але кожного наступного разу коли є можливість спробувати, кажеш, що сьогодні не той день і не ті відчуття… Це ти, як і я, не любиш прокурених клубів і гамірних вечірок, але любиш розчинятися у натовпі випадкових перехожих, які сновигають по Лесі Українки.
Це ти не любиш місцевих поетів, бо вважаєш, що вони стали поетами не тому, що їм небом був подарований дар писати, а тому що комусь з цих людей потрібно було зайняти пустуючу нішу. Це ти нишком пишеш вірші у свій грубезний записник і досі не дала мені прочитати жодного з них. Це ти. Це все ти, мила моя і свободою окрилена жінка.
Це ти прибираєш в квартирі в понеділок і в останній день року переставляєш меблі в ній.
Мені здається, життя буде замало, щоб в якийсь день я несподівано призупинив тебе на мить посеред прогулянки парком на Відродження і сказав: «Нарешті я тебе зрозумів». Інша справа, що найменше, чого я чекаю, так це цього дня. Надто довго все легко розумілося. Надто довго потенційні книги виявлялися черговим каталогом від «оріфлейм».
Але це ти… це ти в школі воювала з вчителькою з алгебри, бо та не могла довести тобі життєву практичність знань про косинуси та інше математичне барахло. І це ти… ти зараз говориш, що наше життя, всі космічно-кармічні закони і поняття часу – це вища математика і ти дуже шкодуєш, що пройшла повз коли була так близько. Що кожен випадок – це точні небесні розрахунки, про які нам, простим смертним, не дано знати. Що «Хмарний атлас» дивовижно сміливий фільм.
І я не знаходжу в собі сил, щоб перечити тобі. Мені хочеться сприймати тебе у всіх твоїх придумках, задумках, родзинках, трусиках у квіточки та незграбно обвислих світерах. Тебе це навіть дратує часом, коли я не в тему виявляюся хріновим опонентом; хоча, бувають дні, коли моє слово стає законом і ти просто підкоряєшся.
В тебе все гармонійно: від втраченого в тролейбусі гудзика на пальто до кольору помади, яка ідеально лягає під барву твоїх черевичків. Я створив цілу релігію, в основу якою поклав віру. Я не пішов слідами тих, хто творили віру, кладучи в основу неї релігію.
І зараз, коли ти намагаєшся мене розбудити, і я бачу твоє обличчя з такої близької відстані, десь на рівні звичного для нас дотику зап’ясть, я відчуваю – ЦЕ ВОНО. Це здобутий, вистражданий циклічними буднями і сірими святами сенс життя – коли ти знайшов кому присвятити своє маленьке життя під небом цієї планети. І скільки б авторів і рокенрольщиків старого і нового віку не говорили про те що любов померла, коли лишається можливість хоча б ще раз потрахатися без зобов’язань на якесь спільне завтра, я собі знаю.
- Мені пора бігти. Сьогодні багато відповідальних зустрічей. Довго не спи, бо життя проспиш.
- Я вже прокидаюся… - Ти знаєш як я прокидаюся. Коли опісля нічого непам’ятаю, коли можу копатися, обзиватися і справляти враження норовливо-розбалуваної дитини. Коли несу таке, що опісля з міріад тих слів можна малювати картини в стилі кращих доробків Босха. І комусь теж приходиться приймати мене таким яким я є, без зайвих спроб вкласти мене в рамки прийнятного. Загнати в систему координат бажаного. Доліпити до мене справжнього стос всього того, чого мені нібито не вистачає. Відчуваю, що частина ліжка поруч вже встигла схолонути…
- І сходи сьогодні за якимись продуктами… Бо можеш померти від голоду з таким життям. А ти мені ще потрібен, мен. Як не як, але не щодня я зустрічаю чоловіків, які вміють робити такі комплексні масажі.
- Нахилися до мене… - Мій голос зранку хрипить. Дивлюся на все через пелену легкого туману. Координація рухів у просторі суттєво порушена. Тягнуся до тебе, а обіймаю повітря. Нахиляєшся. Легкий дурман ненав’язливих солодких парфумів вдаряє в голову і мені хочеться схопити тебе і покласти назад до ліжка. Накрити подушкою і собою. Грудьми й губами. Відчуваю твій гарячий подих. Трохи кави, зубної пасти та цитрусових… - Дякую, Іра.
- За що, мен? – Ти смієшся, і я чомусь певен що в свої 16-ть ти сміялася так же безтурботно і впевнено. І в свої 46-ть сміятимешся незгірше. Бо є жінки, в яких на долі написано бути жінками, а є жінки яким нічого окрім того як бути чиїмось сировинним придатком і не випаде. На жаль. І спитайте їх при нагоді, чи прагнули вони коли-небудь більше? Ну добре. Не питайте.
- …за те, що в цьому наскрізь пройобаному житті лишається хоча б пара трійка причин прокидатися вранці. – Очі мої закриті. Важко сказати, по який бік реальності я в ці хвилини. – За те, що ти така і складна і проста, і настільки ахуєзна в той же час, що я і досі не можу повірити, що в цьому світі є людина, з якою я можу розділити всі свої радості і бачини. І ця людина сьогодні спала зі мною в моєму ліжку… Та… а пару днів назад робила мені суперінтимну стрижку. Після такого не живуть))..
- Мен, ти сонний. Ліпиш чортішо. – Я знаю, що тобі мої слова до вподоби. Я добре пам’ятаю, коли кінчав востаннє, ближче до екватору ночі, ти раптом схопила мене за волосся і попросила щось пообіцяти. Я запитав що. Ти витримала паузу і сказала - «Не відпускай мене ніколи». Я пам’ятаю, хоч і сонний, і незграбний зараз, і кляті слова важко йдуть з пересохлого горла. І взагалі з тобою слова як ніколи в житті йдуть важко, бо важко знайти потрібні їх комбінації, коли всередині тебе цілі океани неідентифікованих почуттів, від краю до краю, від низу до верху клекочуть бурями і торнадо. Коли тротуарами Луцька йдеш на висоті декількох сантиметрів над рівнем асфальту. І поодинокі перехожі по Гордіюк роблять вигляд, що всього цього немає. Не хочу бути у ваших очах черговим казкарем із туси Бегбедера. Все, все… Я мовчу. Ця осінь і дійсно змінила все моє життя. Упокоєні гавані. Тсссс…
Ти ще раз нахиляєшся. Цілуєш мене в щоку.
- І тобі дякую. За справжність, мен. За те, що не боїшся. – Іра, Іра, Іра, Іра, Іра, Іра… - І добре одягайся. На вулиці дико мете. Зима цього року як і осінь, шикарна. Все підозріло чудово)..
- І гарного дня тобі… Дзвони. Якісь проблеми, мутки, я все рішаю. Тільки скажи… ти мене знаєш.
Твій сміх вже дуже далеко. Лишився тільки запах. Я провалююся у сон і щось в мені починає голосно кричати, що пора вставати, що не можна більше спати. Зовсім не час. Що деякі розмови обриваються і обривають… Не той день і не ті смс. Які смс? Які дні? Які збіса розмови? Сон бере наді мною гору і я остаточно вимикаюся. Осінь дійсно вдала. Ти читаєш мої думки. Зчитуєш всього мене з жорстких дисків несказаного. Це та доладність і саме та мозаїка.
… Прокидаюся від телефонного дзвінка. Макс терміново хоче зустрітися і я не знаходжу жодної причини відмовити своєму єдиному другу в аудієнції. Телефон майже розрядився і я думаю, що було б добре вийти з дому хоча б з декількома активними поділками на дисплеї. Не втикнути, традиційно для себе та своєї ситуативної неуважності.
В кімнаті дика ясність і я розумію, що то відблиски снігової пустелі за вікном. Чую виття за шибкою і незначні удари вітру об скло. Лапландія, бля.
Пригадую ранкову, але духом майже нічну смс. В долі секунди ліжко стає некомфортним і я зриваюся. Не хочу думати про Жанну. Про її вибір. Я все розклав по поличках. З поваги та любові. Не хочу думати про автора цього меседжу. Про мотиви та наміри. Думати, гадати і боятися…
Свого часу мені доводилося стикатися з різного роду погрозами та залякуваннями, особливо в ситуаціях, коли вправні мучачики не знаходили в собі сил та натхнення втримувати біля себе своїх коханих. Я ставав у таких випадках стандартно крайнім. Втім, це ніколи не йшло далі погроз, тому зараз важливо зайвий раз не ускладнювати. Бути спокійним. Не забувати про кавалок щастя, який ти носиш в своїх грудях. Від цього залежить не тільки твій внутрішній стан.
… На вулиці дійсно дико мете. Навколо одні кучугури. Ніяких очисних машин. Ніякої Європи. Дикий захід. Рідний і від того ще більш дикий. Засипані автівки в дворі, снігу ледве не по коліна і пекучий вітер, який кидається білим в моє сонне обличчя. Людей не видно, хоча день будній. Суну повільно, але впевнено. Почуваю себе якимось першопрохідцем, торуючи невиразну стежину в снігах. Вже коли сідаю в майже пусту маршрутку, згадую, що так і не зарядив телефон. До біса. Щось придумаю…
Луцьк зараз чудовий. Без характерних виїбонів. Без типового пафосу людей, які віч-на-віч із стихією спрощують вирази облич та глибоко до дупи ховають свої провінційні амбіції. Діти з санчатами. Шкаралупиння цитрусових на білому полотні тротуарів… На фоні останніх зим, коли справжнього снігу до Нового Року так і не з’являлося, ця потішила відразу. З перших днів. Сипонула густо і щедро. Так, наче вирішила засипати нас повністю. Так, наче пророцтва древніх, які як завжди виявилися не тими пророцтвами, потрібно було в терміновому порядку втілити в життя.
Настрій в мене хороший. Видається, що вранці Ірі можна було сказати і побільше хороших слів. І поцілувати ніжніше, і обійняти впевненіше. Або взагалі встати раніше звичного і покликати її покататися на санках, які пиляться в кладовці. Ну а якщо не покататися двом, то хоча б покатати її. І хоча я тверезо усвідомлюю, що ця партія з абсолютно іншої опери, я усміхаюся… Щасливий? О так. І відверто похуй, що я і досі не навчився рано вставати і бути зразком голлівудської чоловічності. ПО-ХУЙ!
- Знаєш, мен, я останнім часом дуже багато думав над тим, чому ми живемо в такому паскудному світі. Тобто з одного боку світ прекрасний: всі ці воістину ідеальні форми, явища, природа, сила стихій... Так, все так, але чомусь люди в ньому далеко не такі прекрасні. З іншого боку, всі люди народжуються абсолютно адекватними створіннями. Але ким вони стають в процесі??? Знову таки, впливи світу… Ніби і прекрасного, але водночас паскудного. Замкнуте коло, бля. Де шукати винних? – Ми сидимо в піцерії на спуску до Старого Ринку. Томатний сік. Величезна піца. Тепло тут і заметіль за вікном. День, який можна присвятити другові. Коли не треба читати лекцій про легкість сприйняття смерті та проводжати за лінію осяжного одну з найрідніших людинок.
Макс чухає підборіддя, його очі хворобливо горять і це доволі підозріло. Починати ранок з таких серйозних розмов це вам неабищо. Тим паче, якщо ініціює їх людина, яка останні років п’ять намагалася зводити все до максимально простих форм сприйняття і аналізу навколишнього. Яка ніколи не впадала в крайню філософію та роздуми про сенс життя. Яка знаходила той сенс у вчорашній вечері з макарон і пари сардельок та виснажливому до нудоти ранковому тренуванні з бодуна. Але ця осінь істотно змінила його очі. І не тільки його. Не скажу, що переді мною абсолютно інша людина, але сміливо можу стверджувати, що в цьому світі нічого просто так не буває. І перші сиві волосинки на скронях з’являються далеко не просто так.
- Я думаю, Макс, це все невідворотні речі. Така специфіка життя. Колись ми говорили з тобою про те, як добро врівноважує зло і навпаки. Ти ж бачиш… глянь на цих людей за вікном, на цю просто шикарну зиму. Круто, та? А тут, направду, немає нічого ідеального… Ось той алкаш, зверни увагу… не факт, що за рік в нього не народиться син, який виросте і винайде ліки від раку. Не факт. І скажи за таких обставин, що цей алкаш дарма проживає своє життя. І зима… ця прекрасна зима. Ця велич і краса. Тільки сидіти і дивитися, писати вірші і малювати картини. А хтось десь замерзає в полях… І так буде завжди. Тут немає до чого чи до кого апелювати. Все і всі на своїх місцях. Слухай, Макс, не в тему… ти випадково не захворів?
- Випадково невелика температура, але це хуйня. Треба мати хоч трохи мізків в голові, щоб в такі дні думати про своє лікування та сидіння вдома. А щодо апелювати, то я б сказав Богу пару теплих слів. Чесне слово. – Неприховано дратується. Запиває нерви соком.
- Ти пив сьогодні щось? – Міміка Макса занадто активна, а очі як ніколи глибокі і злегка темнуваті. Десь мені такі вже доводилося бачити. При цьому хитро усміхається. Схожий зараз на Клуні.
- Нічого особливого… соточку коньячку зранку для підтримки життєдіяльності.
- Зважаючи, що ранок досі триває, ти дуже рання пташка….
Ми сміємося і мені комфортно. Я маю хороший апетит і водночас думаю, що потрібно ставати кращим. Без чужих мотиваційних підштовхувань і власних докорів сумління. Ставати тим, ким ти хочеш бути з власної волі. Дисциплінованішим, уважнішим, зібранішим, чіткішим. Можна і на гітарі краще грати, і кулінарні здібності вивести на абсолютно новий рівень майстерності. Можна Іру любити більше. Можна почати робити речі, які до кінця днів твоїх нагадуватимуть тобі, що ми йдемо, але сліди по собі лишаємо.
- Знаєш, мен… - Обличчя Макса враз стає сумнішим і помітно серйознішим. – Вчора вранці я прокинувся з дуже дивним бажанням. Час підтискає, а я продовжую сидіти на місці. Одним словом, найближчим часом я підзбираю трохи грошенят і вирушу в світ. Деякі заначки вже є, тому то справа невеликого часу.
- Надовго? – Новина приємна і водночас тривожна.
- Назавжди. – Макс запаковує собі в рот добрячий шматок піци і я розумію, що він нервує зараз.
- Як це назавжди?
- Ти тільки не стрімайся, але в мене є передчуття. Точніше не передчуття… одним словом, лікарі кажуть, що мені лишився рік, від сили півтора. Що можна втручатися в процеси хімією і так далі, але в мене є вибір і я хочу зробити його самотужки. Але передчуття каже мені, що треба негайно підірвати свою дупу з рідних асфальтів і дременути подалі від всього цього…
- Макс, які лікарі, які рік-півтора? – В ці секунди мені видається, що наш світ ніколи не стане іншим. Якою б не була прекрасна осінь, хтось всеодно мусить піти за межу. Назавжди. Якими б не були теплими вечори і ночі, на ранок хтось обов’язково напише лиху смс, яка дрижаками проштрикне твій живіт. Якими б чудовими не були ці закохані ранки, хтось викине перед тобою на стіл пригорщу пекучо-неприємних новин і ти сидітимеш прибитий лавиною нерозуміння всього сущого і навіть не знайдеш пари речень, щоб відреагувати належним чином. В якийсь момент слова просто кінчаються. І про це я вже писав. Писав БЛЯДЬ, писав!!!!
- Давай домовимося так. Якщо ти мій друг, то прийми будь ласка все так, як я тебе прошу прийняти. Я хворий. Просто хворий і все, як мільйони людей до мене, зі мною і після мене. – Оце «після мене» прозвучало так гучно, що шматок піци став мені в горлі і я закашлявся, хапаючись за стакан соку. Макс підірвався і почув гамселити мене по спині. Попустило. Із сльозами. – Я поїду в мандрівку світом. Хочу трохи Європи побачити… До Скандинавії гайнути, потім на туманний Альбіон, замками Шотландії пошвендяти. Атлантика… Потім Штати, трохи Канади, можливо на Аляску зазирну. Тихий океан… Австралія обов’язково, як не як батьківщина AC/DC, повага того вимагає. І схід… Японія, Індія, Тибет. Високі гори, низькі долини, чисті люди. Сам знаєш. Там буде моя кінцева. Про багато що мабуть не згадав, але то вже деталі. Центрові точки на карті я тобі намалював. Не факт, що все встигну і не все грошей стане, але воно того вартує…
Я дивлюся на Макса і розумію, що він не жартує. Що хуйня трапляється і дуже часто вона трапляється з тими, хто на неї відверто не заслуговує. Що всі мої розпитування, вмовляння, словесна підтримка, якісь контраргументи, ще щось… це нікого насправді не цікавить. І Макса в тому числі. Коли людині дають стільки часу, найменше про що вона думатиме, це про те, що з цього приводу думають інші. І я його розумію. Мовчу. І шукаю хоча б декілька вдалих слів…
- От таке от мен. Переживав, що дуже важко буде сказати про це тобі, але все минуло гарно. З мамою було поважче. Знаєш, наші мами завжди все беруть надто близько до серця. Колись мама знайшла мій щоденник і прочитала про всі мої найсокровенніші еротичні фантазії. Ох і отримав я тоді… І тільки час дає можливість з позицій років подивитися на все з усмішкою. Чомусь на всі сто певен, що і в теперішній ситуації час все і всіх поставить на свої місця.
- Блін, в мене таке відчуття, що я ніколи не побуваю на батьківщині Бйорк. І Тибет з Аляскою мені не світить, і індійських буйволів за роги я навряд потримаю. Тому як друг, маєш відірватися за двох. Добро?
- Добро, мен! – Обличчя Макса розквітає. Раніше такими я бачив тільки жінок та дітей. Слабкий і сильний водночас, він хапає мене за руку і дуже міцно стискає її. Можливо я придумляю і всяке таке, але саме ця мить і є апофеозом нашої дружби. Нашого пиздець якого місцями неконструктивного спілкування. Нашої майже випадкової зустрічі, яка затягнулася на роки. І навряд це самонавіювання, чи щось таке, але всім своїм зболеним за останній час нутром відчуваю – за стінами цієї піцерії наші дороги розійдуться. Кожен отримає свій персональний армагеддон. Свої останні 5 хвилин та погляд вгору. З надією, яка як завжди подихатиме останньою. Хапаючись за комір твоє куртки та схололі руки. Фіксуй. Фіксуй кожну хвилину. Тссс…
- І ще… Не хочу нікого образити, але ти, Макс, заслуговуєш на більше ніж це місто.
- Хах… Якщо чесно то і Луцьк сам по собі заслуговує на більше.
Ми сміємося. Як в старі добрі часи, коли часу було вдосталь і життя відкривало перед нами всі свої потаємні перспективи. Не хочеться ставити крапок і знаків оклику. Хочеться танцювати. Слемитися. Хочеться з розбігу скочити прямо в небо і перестрибуючи з хмари на хмару мчати на самий край…
Телефонний дзвінок. Номер невідомий, але чомусь знайомий. Дрижаки. Легкі.
- Слухаю…
- Слухай, поки слухаєш. – Чоловічий голос по той бік відчутно дрижить. Нотки неприкритого психозу та відчаю. Потік слів, криків і емоційних міазмів. – Я тобі обіцяв, що ти заплатиш за те, що зробив з Жанною. Вона все мені розповіла до того… Все. Я знаю, що ти маєш стосунок до всіх тих штук із самогубцями. Що ти їм щось розповідав там… Ти міг її відговорити, зупинити. Я знаю. А зараз я лишився сам, хоча все йшло до того, що ми мали бути разом. І ти поплатишся своїм убогим життям, виродку. Тобі пізда. Повір мені, я не жартую. Я тобі об…
- Хто це? – Я перебиваю невідомого співрозмовника. Не те щоб мені страшно, але моє мовчання скидається на переляк жертви. Жертви, яка вже боїться. Вже дрижить… Вже подумки тікає.
- Я Вася. Для тебе Василь Олексійович. Сумніваюся, що тобі це поможе, шмаркля мамина…
Вася, Вася, Вася… Я починаю панічно згадувати всіх Вась, яких знав. Пам'ять пручається, але раптом на поверхню вигулькує шматок мозаїки минулого і перед моїми очима постає потрібна картина. Аякже... Це той самий Вася. «Майдан». Історія Жанни про чиєсь нещасливе кохання. Про якогось хлопчика Васю, який до безтями закоханий в неї. Готовий на все і навіть більше. Готовий чекати, чекати і ще раз чекати. Скільки буде потрібно.
Жанна щиро шкодувала Васю, але нічим біді зарадити не могла: так, хлопчик, за її словами, був чемним, хорошим, добрим, вихованим, розумним і вірним, з «бехою» та маленьким бізнесом; готовий вкладати гроші і час в її музику та інші творчі прояви коханої. Але не той. Абсолютно не той, з ким би хотілося втратити свою невинність та вперше по-серйозному розкритися. Не той, хто мав би побачити її першу кров.
- Які проблеми, Вася? – Мій голос набуває твердості. Мені не хочеться демонструвати таким чином свій характер, кидатися у відповідь високопарними матюками та переходити на вищі тони. Мені потрібно зберігати спокій. Це саме та ситуація. Саме та доладність. Саме та мозаїка.
- В мене жодних. В тебе проблеми серйозні, дядя. Це я тобі гарантую. Не проїб…
Розмова обривається. Телефон декілька раз істерично здригається у віброконвульсіях і замовкає. Очікувано. Стискаю стареньку «нокію» у руці і чую наче збоку скрегіт своїх зубів. Сука.
- Мен, в тебе все ок? Що за Вася?
- Все добре, Макс. Картаю себе за те, що й досі не побував у жодному шотландському замку.
- Ей, мен… Що таке? – Навряд Максу потрібно знати більше. Ні.
- Все гаразд. Я не проти ще однієї піци…
Наступні 10-15 хвилин більше нагадували якийсь фільм про ковбоїв. До закладу завалила ватага з чотирьох опецькуватих жевжиків у дешевих дубльонках. В когось золоті зуби, в когось велика спортивна сумка, в когось з кишені стирчить пляшка «поліської». Запах поту, перегару, цигарок та триденної відсутності гарячої води. Голови немиті, душі захаращені. До них підходить офіціантка. Жевжики щось замовляють і раптом один з них засовує брудну руку під спідничку дівчини. Та з несподіванки відскакує і говорить щось з розряду «що ви собі дозволяєте». У відповідь бруднорукий кидає щось типу «попустися, коза мала, бо я бистро твої рожки повідбиваю…» .
В цю секунду підривається Макс. Зі столу падає стакан з соком. За спиною перевертається стільчик і жердяй в дубльонці, яку він навіть не зметикував зняти, отримує потужний удар між очі. Падає на колегу і тут починається… Я зриваюся, як зриваються інші жевжі. Кричать офіціантки, б’ється посуд, тріщать носи. Хтось цілить мені в голову, хтось отримує від мене по голові графінчиком із гострим соусом. Макс кидає одного на сусідній стіл, потім кидають Макса і той спиною влітає в судник, розбивши скло, збивши полиці з посудом та кухонним начинням… Десятки хаотичних ударів. Вловлюю краєм ока іронічну усмішку Макса, коли той підіймається. Усміхаюся у відповідь, витираючи рукавом розбитий ніс. Ще один удар, удар у відповідь. Падаю, встаю… Від смороду жевжів хочеться проблюватися.
Якісь крики. В піцерію влітає декілька у формі і нас дружньо валять на землю. Їм у тому допомагає парочка кухарів які вмить намалювалися десь з глибин закладу.
Лежу на підлозі, вткнувшись обличчям у холодну плитку. Приємно… Поруч Макс. Дивиться на мене. Ніс розбитий, брова розсічена, губа майже порвана. Суки. Усміхається…
- Життя заєбата штука, мен!..
- Так, Макс, життя прекрасне єбі його мать! – Я теж сміюся і мені щиро смішно.
- Разговорчікі, шановні… - Голос згори. Типовий мєнтовський. Гнилий і надумано владний.
- Іди на хуй! – Макс закриває очі.
… На вулиці сутеніє. Ми довго прощалися з Максом, все ніяк не знаходячи останнього слова… По ходу процесу ми вдвох відчували якусь знаковість цієї розмови. Якусь кінцевість цього руху і вечора. Після дня проведеного у міськвідділі. Після розмов з одними, після жартів з іншими, після обіцянок з третіми. Після паперів, підписів і якихось штампованих облич у формі. Нахуй все.
Хотілося спокою і тиші. Вікна і снігу за ним. Тебе і твоєї рідності. Без боязні, що все це рано чи пізно скінчиться. Що підуть титри і максимум на що ми зможемо розраховувати, так це на біглу згадку в блоці з іменами учасників масовки. Як же не хочеться зливатися з землею. Як хочеться дихати і зустрічати нову осінь. Падати в кучугури і гуляти травневими вечорами. Зустрічатися світанок у серпні і футболити каштани під ногами в останні дні вересня…. Завжди, завжди, завжди.
Заходжу в під’їзд. Голова кричить диким болем, обличчя німе, в грудях мішок каміння. Розхристаний і гарячий. Згадую, що холодильник так і лишився пустим. Що за цілий день жодного разу тобі не зателефонував. І що мабуть добре, що ми сьогодні не планували побачитися, бо навряд ти б вкрай потішилась моїй розбитій фізіономії… Ти б знову нервувала і дратувалася. Поводилася б як моя мама і я знову ловив себе на думці, що ти саме та. Трусики в світло-сині суцвіття і вічне бажання навчитися грати на гітарі.
На моїй площадці тьмяне світло, не найсвіжіший запах та відчуття присутності когось чужого… Мені здається, я про все це знав. І ця постать в кутку, яка за долі секунди опиняється поруч,так що я не встигаю навіть зреагувати. Статура помітно більша за мою і руки посильніше будуть. Мене хапають ззаду за шию і я відчуваю чиєсь зіпсоване дихання. Хвора печінка,не інакше…
- От ти виблядку і попався. Я тебе попереджав… - Я намагаюся вирватися, але це не приносить жодного результату. Мої останні 5 хвилин. Моя надія. Мій персональний армагеддон. Грудень 2012-го. Під’їзд 40-вого. Може все таки Аляска, гори Тибету чи долини Шотландії? Ні, ні мен. Не сьогодні. Не в цьому блядському житті. Нічого випадково. Всі ефекти і всі метелики разом з бумерангами повертаються на місця свої. І ми… ми йдемо туди звідки прийшли.
Я намагаюся заговорити, але в цю мить щось холодне і гостре входить в мої груди і тисячі феєрверків у очах сліплять моє єство і я опускаюся на коліна. Падаю на спину. Майже не відчуваю удару об підлогу. Чую поспішливі кроки і гуркіт дверей під’їзду. Думаю, що хтось може зараз вийти із сусідніх дверей… Думаю. Стає тепло. Тілом розходиться якесь чорне, біснувато-терпке задоволення. Спокій огортає мої очі і руки стають важкими і непіддатними. Намагаюся однією з них дотягнутися до телефону в кишені джинсів. Опір повітря незгірше води на найглибшому океанському дні. Хоча я теж там не бував…
Що подумає мама. Дід би точно не схвалив. Батько сказав би, що молоко на губах ще не обсохло, а бабуся б погладила по голові і по-доброму усміхнулася.
Витягую мобільний. Мокра важка пляма на грудях ширшає. Згадую, що телефон розряджений. Чую як він падає з руки і голосно вдаряється об брудну плитку. Чую, як за декілька десятків дворів звідси, на кухні твоєї квартири, ні з того ні з сього, з твоїх рук вилітає склянка з молоком. Ти починаєш безпричинно дрижати, перелякано збирати уламки скла в молоці, ріжеш палець. Краплі крові падають на білосніжне плесо під твоїми ногами і напевне ти вже все розумієш. Якщо не розумієш, то точно відчуваєш.
Ти ж завжди знала, що все наше життя це старий, зранку забитий тролейбус і одному Богу відомо, чи відкатає він ще стільки скільки встиг відкатати до цього, чи десь на гірці біля прокуратури по Винниченка випадково заглохне, так і не прийшовши до життєвої тями.
Я тягну свій погляд догори, до замизганої лампи у під’їзді. Хочу усміхнутися.
- Іра… - Мені здається я таки усміхнувся. Мені здається, ти це відчула.
РОЗДІЛ 14
Так зимно в повітрі. Вже навіть і не пригадаю коли було так востаннє…
Хоча ні, якоїсь зими я лежав у спальнику десь на півночі Рівненщини в хаті з пробитим дахом і спостерігав як крізь пасмо місячного світла на мене падають сніжинки. Повільно і феєрично. В ті секунди я був дуже близько до Бога. Чесне слово. Ближче, ніж в момент, коли рідна тітка за волосся витягнула мене з-під води на кар’єрі у мої безтурботно-нігілістичні чотири. Суттєво ближче. І навіть якщо то був не Бог, я бачив у польоті тих сніжинок з прірви поліського неба щось дуже ВАЖЛИВЕ. Щось вкрай значиме в масштабі людського життя.
А тут тихо і самотньо. Чую, як десь глибоко всередині мене б’ється серце. Спокійно і чітко, рівномірно розлітаючись у найдальші закутки мого тілесного Я приємними коливаннями. Чітка пульсація кожної найменшої частини тіла. Відчуваю як легенько вібрують нервові закінчення на мочках пальців. Як плавно здіймаються і опускаються груди. Як струменить артеріями та венами чиста і свіжа кров. Дивлюся високо-високо… Еееееййййй!.. Я тут!
Не знаю чому, але сьогодні я в кедах. В своїх кращих «конверсах», які придатні як для битого асфальту 40-го, так і для перисто-купчастих хмар десь на окраїнах небесної імперії. Вже за кроків двадцять відчуваю як дубіють пальці на ногах. Одягнутий відносно легко і мама точно сказала б, що я забувся голову вдома на полиці у ванній, коли спросоння чистив зуби. Моя чудова мама - жінка, жертовності якої могли б позаздрити кращі армії ХХ століття. Жінка, яка боялася думки інших, але вчила мене не бути такими як вони. Чи гордиться вона мною? Певен, що тільки так.
На мені джинсова куртка (ви могли мене в ній бачити останньої весни на вулицях нашого міста, вічно розхристаного та з високо піднятим комірцем), під нею сорочка в клітинку (в мене ціла колекція таких – тенденції тенденціями, але клітинка робить наше життя вишуканішим) та улюблені, злегка подерті на коліні правої ноги джинси. Нічого зайвого. Потрібні були роки, щоб навчитися так одягатися. Потрібні були роки, щоб одяг став не просто одягом, а логічним продовженням твоєї сутності. Тсссс…
Помаленьку адаптуюся до низької температури. До такої кричущо-ясної свіжості.
Пусто, хоча на вулиці полудень… Ні телевізорів, ні гудіння дротів, ні музики з привідкритих кватирок. Ні дітей з квартир навколишніх будинків, ні автівок які стабільно літають по Гордіюк, ні літаків у небі. Саме небо чисте і ясне. Сонце низько і водночас дуже далеко. Кучугури, притрушений свіжим сніжком лід під ногами. Інтер’єри цьогорічного грудня вражають своїм мінімалізмом та чистотою барв. Рипіння снігу під ногами відлунює гучним ехом від навколишніх стін із панельних блоків і селікатної цегли.
Не хотілося б, що все це спливло водою. Не люблю процес танення в грудні. Ох, як не люблю…
Хукаю в долоні і виходжу до дороги. Зупинка. Пригадую, як пару місяців тому відстоював тут честь і гідність свого природнього права на побачення з жінкою мого життя. Як потім боліла голова і тряслися в маршрутці руки. Як потім шукалися потрібні слова і як в результаті вони були знайдені, але це виявилося зовсім не тим, що було потрібно насправді. Бо хто ж його знав, що слова створені для книг і пісень, а в житті за краще спілкуватися дотиками? Чому мене ніхто не попередив? В школі, університеті? Чому нас вчили всьому чому тільки могли навчити, але не вчили жити?.. Кожен сам по собі? Гаразд, гаразд.
Стою декілька хвилин на зупинці. Та ж тиша. Ні маршруток, ні людей… птахів теж немає. Зима владна і рідна. Добре, що не забувся плеєр з навушниками. З тишею в мене не вельми складається: надто багато простору вона лишає для думок і сумнівів. В той час як музика бере тебе абсолютно непомітно і просто вириває з умовностей твого сьогоднішнього Я. Або доповнює. Часом нагадує про тих, кого немає поруч і тих, хто лишився далеко в минулому. Часом нагадує про мрії, які ти викинув на смітник за рогом Совісті з власної боязні опинитися якось з ними віч-на-віч.
Ледь вловимий порух вітру шмигнув афішами незграбно поклеєними на магазині. Заглядаю всередину. Спокій. На одній з афіш Мік Джагер з якоюсь білявкою. Однією рукою тримає за гриф гітару, іншою міцно стискає цицькату дівчину в червоному купальнику і усміхаючись говорить: «Сміється той, хто сміється завжди». Десь я вже це чув… Невже Джагер завітає в наше місто з концертом? Щось не віриться. Не до Джагера зараз Луцьку, коли навколо такі кучугури та через мороз ідуть у вимушені відпустки-канікули школи. Прогорять хлопці, зуб даю.
Рухаюся по Гордіюк в напрямку «Фуршету». Перехрестя з Кравчука, де колись на моїх очах у році 2006-му з будинку кинулася дівчина. З криками про любов і зраду. Звук, з яким її тіло гепнулося об асфальт, нереально порівняти з жодним іншим, які мені доводилося чути. Удар був м’яким і глухим. Це були крайні точки цих характеристик. Глухіше і м’якше об асфальт за людське тіло вдаряється тільки дитяче людське тіло. Я ледь не проблювався тоді від того, що десь зовсім поруч у ці миті був Бог; був, а робив вигляд, наче його тут нема. Я певен, щоб якби на ранок експерти ретельно відслідкували поверхню калюжі крові, яка лишилася по бідоласі на асфальті, вони б знайшли там його сліди. Про це світ мовчить. Завжди.
… Подекуди на асфальті та газоні починають з’являтися темні прогалини. Сніг тане. Легенький вітерець, який дує в обличчя, тепліший за повітря в мене за спиною. Не хочу оглядатися. Прогалини повні сміття. Недопалки, пляшки з-під пива, упаковки з-під чіпсів і бляшанки «рево». Тут по-іншому ніколи і не було. Тут по-іншому ніколи і не буде. І Бог тут точно ні причому.
Дістаюся перехрестя. Тут снігу немає зовсім. Земля поруч з тротуаром вогка і в’язка. Десь зовсім поруч, на якійсь із цих лавок, що по ліву руку від мене, я мав колись чудові поцілунки з однією леді у сукні кольору кави з молоком. Знаєте як це, коли рука вперше пірнає їй під сукенку, губи пристрасно цілують шию, кусають її ніжні вушка, а сама вона здригається так, наче на вулиці -7 і ми сидимо у чому мама народила? Мабуть, знаєте. Коли вона каже, що такі вечори не мають права на фініш, а таке щастя не вмістити в жодні смс та розмови з подругами до ранку. Як я її розумію.
Повертаю на Соборності. І тут тиша. Дорожня розмітка, погнуті знаки, самотні вітрини, силуети посірілих від своїх господарів будинків. Графіті. Вузли і знаки оклику. Карикатури на карикатури. На деревах починають з’являтися перші бруньки. Повітря свіже і пекучо-п’янке. Березнево-посоловіле. По лівий бік 4-ий гуртожиток. Місце, де я смакував молодість. Де переступав одні з перших своїх меж незнання та поборював дитячу боязнь висоти. Де вчився контролювати своє збудження та тинявся по брудних коридорах у пошуках спонтанних життєвих сценаріїв.
Поворот на Молоді. Я рухаюся далі прямо. По вузенькому тротуарі понад дорогою. Дерева тут вбрані в зелені шати. Від них віє приємною прохолодою та свіжістю. Трава смарагдова. Дихає і тягнеться вгору. Травневе, наркотично-ейфоричне повітря. Пісні пишуться, серця розбиваються, межі зникають, а кількість слів «назавжди» і «ніколи» на один квадратний метр перших зустрічних стосунків перевищує будь-які допустимі норми. Тут буяє життя. Скидаю куртку, усміхаюся.
Еййййй! Зафіксуйте це на камери. Для історії. На цих вулицях можна усміхатися. Можна…
Десь за «Фієстою» я колись прожив з господинею півроку свого студентського життя. Курс другий. Пиздив її котлети, нахабного кота; написав свою першу пісню; ходив у кедах, які одна приємна галичанка привезла із Франції та пофарбував волосся начорно. Говорив з місцевими тіпулями, які любили зависати на лавках біля під’їзду, лузгаючи насіння з пивом. До рукоприкладства у нас тоді не дійшло: якогось хріна вони сприймали мене за свого, хоча підстави на те мали мінімальні.
Між тим, стає все тепліше… Сонце пригріває і я кайфую від контрастів сьогоднішнього дня. Не надаючи значення причинам та наслідкам. Усвідомлюючи, що жодні кеди посеред зими просто так не одягаються. Що в цій, мої теперішній системі координат, час втратив будь-яку вагу. Все злилося в одне ЦІЛЕ, і я не здивуюся, якщо тут, поруч з «Там-Тамом», в обличчя мені спантеличено дихає відверто-збудлива весна, а десь біля Лучеська в цей час невтішний вітрюган останніх днів жовтня зриває залишки листя з дерев.
Де ти, моя люба Іра? Де ти, мій гордий друже, Макс? Де ти, смілива і запальна Жанна?.. Аууууууу! Тиша… Тільки шелест листя у спокійному і самотньому Луцьку. Ми з ним один на один. Ведемо спокійні бесіди і мовчимо про те, як з кожним наступним роком змінювалися його обриси. Як заретушовувалися правдиві риси. Як завішувалися новими вітринами старі рубці. Як шпаклювалися зморшки і зафарбовувалися вроджені плями. Тсссс… більше ні слова.
Десь по ліву руку, в напрямку льодового катка, на якому я так і не встиг покататися (через відсутність досвіду перебування на ковзанах), є один невеликий схил, порослий завжди акуратно постриженою травичкою. На ньому я зустрів не один ранок, тримаючи в руках вологий від роси записник та погризену ручку. Та і днями любив там полежати, смакуючи хрумкою «там-тамівською» випічкою та кефіром, годинами втикаючи в небо і відчуваючи як залазять мені під одяг дрібні комахи.
Тоді обличчя часто змінювалися, лишаючи по собі запахи парфумів і чергову порцію натхнення від спільних хвилин. Тоді легко було пообіцяти гори любові і сім дітей, а на ранок втекти на тиждень в Карпати… Тоді дуже легко було поцілувати на вулиці незнайому дівчину і легко на ранок не згадати імені тієї, що вчора підносила тебе до сьомих небес. Як же легко тоді було.
Міст. Зупиняюся, дивлюся на залізничне полотно. Пусте і тривожне. Запах креозоту. Його я завжди любив, хоча самі потяги ніколи не належали до мого улюбленого виду транспорту. Надто мало особистої свободи в них та надто велика концентрація не найприємніших запахів. Що там казати, вся наша країна це потяг Ковель-Сімферополь, з безсмаковою мішаниною культур, одна з яких тяжіє до заможного Заходу, а друга вперто не може позбавитися звички дивитися на розпусно-п’яний схід;, з Луцьком, який на цьому відрізку дороги стирчить як апендикс, - якась суцільна географічно-транспортна недоладність.
Пригадую зимові поїздки до Карпат, осінні мандри до Києва, весняні тури на схід, літні вояжі до Львова… Скільки людей лишилося в тих історіях. Скільки сценаріїв розтеклося на всі боки всесвіту трильйонами потічків і в якийсь момент з’єдналися в одне потужне річище, формуючи мінливе обличчя цієї планети! Серед всього того десь є і я. Махаю вам рукою! Бачите?..
Ось він… мій давній знайомий десь з Житомирщини. Вокаліст і гітарист однієї популярної в певних колах банди. Почав займатися цим авантюрним ремеслом, бо йому не вистачало уваги жінок. Його не цікавило нічого окрім їх поглядів, привітних усмішок, захоплених зненацька сердець та розставлених ніг. Він говорив, що рок-н-ролл ніколи не був іншим та й люди ніколи особливо не змінювалися. Все по колу. Гітари, пози, останні абзаци книг…
Вона. Живе у старому будинку майже в центрі Львова. Простора квартира з високими стелями та тисячами книг: в кімнатах, на кухні, в туалеті, біля ванни і навіть на кліматично нестабільному балконі. Вона ними живе, тратить на них всі гроші, говорить цитатами і зрештою пахне всіма томами Достоєвського. Я не певен, що вона стала жінкою, але я чомусь на все життя запам’ятав її слова, що є один спосіб зрозуміти сенс життя – не дати собі перестати бути дитиною.
Він… понад усе любив свій древній шкіряний диван, старі картини, хороший саунд із колонок і довгі вечірні бесіди про французьку містичну поезію позаминулого століття. Я міг би сказати, що з нього змальовували себе тисячі наших хіпстерів, але не скажу нічого такого… Він любив віскі. Східних дівчат. Старий соул. Нові інтер’єри. Він не любив грандж. Готів. Блондинок. Він говорив, що гроші вирішують багато що, але ставку потрібно робити на те, як ти цілуєшся. Як довго не кінчаєш. А ще він любив концерти невідомих груп і дівчат за барабанами. Справжній мен.
А ось вона… Могла за вечір на пустій кухні випити пляшку горілки. Висмалити пачку «парламенту» і написати три вірші, читаючи які на ранок можна було розпороти собі живіт з відчаю. Одні говорили їй, що вона стовідсоткова шльондра, інші відносили її до рангу небесно-янгольського воїнства. В інші дні вона подихала на дні свого ліжка, не знаючи чим себе зайняти. Питання «що я тут роблю, хто я?» щоразу заводили її в той самий куток і штовхали на карниз відчуження. Суспільство мовчало. Демони спокусливо шептали за спиною про можливі варіанти кінця. Одного дня вона зібрала речі і пішла в монастир. Мені, як між іншим, сказала, що життя надто цінний подарунок, щоб передаровувати його темені.
Що ж, пам’ятаю і його… Всі вчителі в школі говорили йому, що він стане президентом. Що за ним майбутнє потягу Ковель-Сімферополь. Він навіть став депутатом якось там міфічної молодіжної ради і на якихось виборах відмивав гроші якогось бикуватого кандидата. Потім йому відбили нирки. Вибили всі передні зуби. Викинули бездиханне тіло за містом у 17-градусний січневий мороз, після чого у нього вже не вставав. Спочатку його півроку приводили до тями. Лікували. Потім тримали в психушці, де той поважно ходив коридорами і говорив про боротьбу за президентське крісло. Зараз він живе в якомусь селі і розкидає гній по полях, вигрібає з-під свиней і часом згадує про теорію еліт Маски. Мені він якось сказав, що бажання влади труїть. Що всі політики потенційні параноїки і латентні шизофреніки. Що сантехніки це благородно, а доярки це як мінімум чесно.
І врешті вона… Художниця з великим серцем та постійними життєвими катаклізмами. Це вона в дитинстві випала з чортового колеса і за рік після того її збила на переході «швидка». Це вона знає на пам’ять добру сотню віршів Єсєніна, але постійно плутає дату маминого народження. Це вона одного разу вкусила мою губу так, що та місяць не могла зажити і вона ж сказала мені якось на вокзалі у Львові, що я людина, в якій можна народитися і так ж раптово і абсолютно неочікувано здохнути. І за це вона ладна мене вбити. Це вона хотіла жити на окраїні світу, малювати пейзажі незайманої планети, забутися про інтернет, телефони і потребу в публічності. Це вона в результаті з маленького містечка на заході переїхала до столиці, де вийшла заміж за якогось приємного хлопчика і померла в тисняві станції метро «золоті ворота». Це вона якось сказала мені, що це Маяковському було важко бути собою, а нам немає на що нарікати. Нам тільки малювати, творити нові реальності і вірші. Жити, блядь.
І це вони… Секта любителів ранкових смс. Туса панків і помішаних на 90-их рейверів. Обличчя зливаються, але я пам’ятаю лінії, на яких ми перетиналися. Пам’ятаю тих, хто любив Грєбєнщікова і дико ненавидів Керуака. Хто волів бути пристойним офісним працівником вдень, а ближче до ночі перетворювався на безалаберного пияку. Хто вважав всіх ідіотами, а себе Девідом Боуі. Хто казав, що я добрий, і хто мішав мене з брудним снігом 33-го. Хто приймав іслам і відхрещувався від дзен-буддизму. Всіх тих, хто боровся за аполітичність, космополітизм і заробляв гроші на виборах. Всіх фанів «Волині», фашистів, антифашистів і просто генетичне сміття обвішане брендами. Я всіх їх люблю і ненавиджу.
Музикант з Житомирщини, дівчина яка пахне книгами, любитель віскі і східних дівчат, авторка кричущо-відчайдушних віршів, божевільний президент, поглинута столичним людом мертва художниця із заходу, секта любителів ранкових смс і фанати Гаррі Поттера. Це все я. Мозаїка моєї сутності. Вашої сутності. Кліматична карта моїх душевних поривів. Ваших поривів. Топоніміка падінь і провалів, піднесень і перемог. Космологія можливого… Ми завжди були єдиним цілим. Ми взаємно відповідальні за все те, що відбувається з нами і після нас. Всі бумеранги потрапляють вціль. Всі цунамі біля японських берегів, спричинені поламаними голками кактусів у пустелях верхньої Африки дістаються пункту призначення.
Я теж дістався. Тут добре. Помахайте мені рукою згори. Чи навпаки. Все. Тсссс..
Проспект Перемоги. Цвітуть каштани. Десь ближче до «Авангарду» росте пара китайських кленів біля істфаку. Моїх рук справа. Будинок побудувати не встиг. Сподіваюся і сина по собі не лишив. Не хотілося б, що він без мене робив перші кроки у цьому світі. Чесне слово. Раптом, не приведи небо, він почне слухати не ту музику)..
На мить я опиняюся десь далеко… Біжу босими ногами по прохолодній траві. Піднімаю шматок кременю. З однієї сторони він жовтувато-білий, з іншою синій… з міріадами зірок, із картою далекого космосу. Теплий шматок живого каменю. Ховаю в кишеню. Бабуся, пластмасова зелена гойдалка на антонівці у садку. Розхитує мене… Вище і вище. Сміється. Я боюся. Відпускаю руки, лечу… Здається, ось ось і буде край. Тільки здається, бо падіння ТЕ вічне.
Мен!! – крик з нічого в кудись. Тисячі голосів злились в один. Я слухаю. Я чую.
Рухаюся до «Променя». Повз Меморіал, де колись з одногрупниками ми любили святкувати свої дні народження. Були надто різними, щоб відчувати одне одного, але інтуїтивно завжди намагалися бути кращими. Швидко розбіглися опісля, так наче тих 5-ти років і не було. З іншого боку стадіон… Для такого містечка як Луцьк це ціла національна ідея. Не Ковель-Сімферополь по масштабності, але теж значимо.
Біля «Променя» початок липня. Фонтани працюють. Голубів немає. Лавки пусті. Колись на одній з них я довго говорив про те, що як би мне прагнули змін, ми не здатні змінити навіть себе… А очі навпроти то плакали, то сміялися і ніяк не могли вкласти собі в голову, що все скінченне. Цей день, рік, перебування в цьому місті, стосунки і саме життя. Ці родимки. Це волосся, яке вічно плутає вітер… Чи хоч щось з того, що було виявилося випадковим? Ні. Мозаїка склалася. Пазли лягли.
На Винниченка серпень. Ближче до центру стає зовсім спекотно, але зрівнявшись з ЦУМом, і рухаючись в напрямку пам’ятника Тарасу, я відчуваю перші прохолодні подихи вересня.
Центр Луцька як завжди сумний. Незграбно-безгармонійний. Як і все наше покоління. У спробах бути кращими, але з постійними поверненнями до провінційно-боязкого нутра. Я люблю цей асфальт і навіть до бруківки встиг звикнути. До нових фасадів та стін, які не мінялися роками. До людей, у яких мінялися тільки зачіски і шузи. До валютчиків і продавців квітів. До міських бежевільних і партійних агітаторів. До ялинок і драмтеатру. До дзвонів собору і черг у «вопаку». Десь між тим всім лишилося чимало моїх слідів. Чи міг я претендувати на щось більше?..
Життя прекрасне. Мамо, вибач, що я на відміну від героїв голлівудських фільмів, майже не говорив тобі, що люблю тебе. Іра вибач, що я виявився таким до неможливості короткочасним. З привітами в моє останнє…
***
Мені завжди подобалося спостерігати за людьми. Виходиш надвечір на проспект Волі у Луцьку, за декілька годин до заходу сонця над драмтеатром, вибираєш вільну лавку, вмикаєш музику і абстрагуєшся…
Луцьк не вельми гамірний; кількість авто на вулицях та типовий міський шум тут більше нагадують саунд-трек до спокійно-ванільного голлівудського фільму, ніж дихання цивілізації ХХІ століття. Все в міру. Ночі тут ідеальні в плані тиші. Майже. Що не скажеш про людей. Що не скажеш про себе, власне.
З позицій вільної лавки на проспекті Волі та музики у вухах, десь ближче до центрального корпусу умовно «рідного» університету, люди видаються відверто смішними. Але цікавими.
Але людей сьогодні немає. Музика в моєму плеєрі стихла. На годиннику вічність і за декілька хвилин поруч зі мною сяде Жанна. Певен, що і Макса з мандрів дочекаємося. Ще не знаю, що робитимемо, але чаю в «кораблику» я б точно випив. Пошвендяв парком і з’їв би морозива.
До справжньої осені лишилося зовсім мало. До каштанів під ногами і таємничих туманів цього химерного міста з широкими вулицями. Хоча на завтра я не проти прокинутися в ще одному такому грудні. І ще раз обійняти тебе – таку закохану і з ямочками на щоках. Часом мені більшого і не було потрібно.
Але завтра більше немає…
Немає мене.
І тільки вам, тільки вам, тихенько, по секрету, сидячи на лавці біля пам’ятника Тарасу, в променях призахідного сонця скажу – Я Є і Я БУДУ. Завжди. Поки живі мої сліди. Зафіксуйте це на камеру.
Тут були колись ми.
КІНЕЦЬ.