Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
4.1. Юридична природа основних принципів міжнародного права
Основні принципи міжнародного права є загальновизнаними нормами вищого порядку, які утворюють фундамент міжнародного права і покликані забезпечити стабільне та ефективне функціонування міжнародної системи.
Основними вони іменуються тому, що є принципами загального міжнародного права і поширюються на всіх суб'єктів міжнародного права, на відміну від галузевих міжнародно-правових принципів. Загальновизнано, що основні принципи міжнародного права - це імперативні норми (Jus cogens), тобто відхилення від них ні індивідуально, ні за угодою суб'єктів міжнародного права неприпустиме. Саме це забезпечує їх універсальний характер, а врешті-решт і стабільність та ефективність функціонування міжнародної системи. Це означає, що будь-яке порушення основних принципів міжнародного права будь-яким суб'єктом міжнародного права призводить до спричинення серйозної шкоди законним інтересам інших суб'єктів. Внаслідок того, що сучасне міжнародне право - відносно молода система права, її основні принципи € критерієм правомірної поведінки в тих сферах міжнародних відносин, які ще не врегульовані конкретними міжнародно-правовими нормами. Звідси випливає, що дотримання основних принципів міжнародного права абсолютно обов'язкове для всіх його суб'єктів.
Основні принципи міжнародного права закріплені в Статуті ООН (преамбула, ст. 1 і 2). У ст. 2 зафіксовано сім основних принципів. Тлумачення основних принципів дається в Декларації про принципи міжнародного права, що стосуються дружніх відносин і співробітництва між державами відповідно до Статуту ООН, прийнятій на 25-й сесії Генеральної Асамблеї ООН у 1970 р. У Гельсінському Заключному акті Наради з безпеки і співробітництва в Європі, підписаному керівниками 33 європейських і двох північноамериканських держав 1 серпня 1975 р., є Декларація принципів, якими держави-учасниці керуватимуться у взаємних відносинах. Ця Декларація містить уже десять принципів міжнародного права, а не сім, як у ст. 2 Статуту ООН. Проте і цей перелік основних принципів міжнародного права не є вичерпним. Сьогодні міжнародне співтовариство вкрай потребує ухвалення принципу екологічної безпеки, але через різні, в основному суб'єктивні, причини цей принцип, на жаль, поки не отримав юридичного закріплення.
Слід зазначити, що в Декларації 1970 р. підкреслюється необхідність при тлумаченні і застосуванні основних принципів міжнародного права враховувати їх взаємопов'язаний характер, а також необхідність розглядати їх у контексті всіх інших принципів. Отже, неприпустимо виривати із загального контексту будь-який з основних принципів міжнародного права і зводити його в абсолют на шкоду іншим принципам.
4.2. Принцип суверенної рівності держав
Для класичного міжнародного права було характерним поширення принципу суверенної рівності тільки на цивілізовані держави. На нецивілізовані держави, в основному в Азії і Африці, цей принцип не поширювався, а тому цивілізовані держави вважали для себе правомірним втручатися в їх внутрішні справи, встановлювати над ними протекторати, створювати екстериторіальні сетльменти1, здійснювати консульську юрисдикцію і т. ін.
У сучасному міжнародному праві принцип суверенної рівності держав означає повагу їх суверенітету і юридичної рівноправності в міжнародних відносинах. З цього випливає обов'язок кожної держави поважати право іншої держави здійснювати законодавчу, виконавчу та судову владу в межах своєї території без втручання з боку інших держав. І на цій основі самостійно реалізовувати свої права й обов'язки як суб'єкта міжнародного права. Друга складова цього принципу означає юридичну рівність усіх держав незалежно від відмінностей економічного, соціального, політичного або іншого характеру.
Принцип суверенної рівності проголошений у п. 1 ст. 2 Статуту ООН: "Організація заснована на принципі суверенної рівності всіх її членів".
У Декларації 1970 р. визначені, зокрема, елементи поняття суверенної рівності:
a) держави юридично рівні;
b) кожна держава користується правами, властивими повному суверенітету;
c) кожна держава зобов'язана поважати правосуб'єктність інших держав;
d) територіальна цілісність і політична незалежність держав недоторканна;
е) кожна держава має право вільно вибирати і розвивати свої політичні, соціальні, економічні та культурні системи;
і) кожна держава зобов'язана виконувати повністю і сумлінно свої міжнародні зобов'язання і жити в мирі з іншими державами.
Положення про принцип суверенної рівності держав містяться також у Декларації принципів Гельсінського Заключного акта НБСЄ 1975 р., Підсумковому документі Віденської зустрічі представників держав - учасниць НБСЄ 1989 р., Паризькій хартії для нової Європи 1990 р., засновницьких актах регіональних організацій та інших міжнародних документах.
Незважаючи на визнання юридичної рівності держав у вказаних документах, об'єктивно зберігається фактична нерівність держав, що на практиці виявляється у порядку роботи деяких міжнародних органів і організацій. Наприклад, права постійних членів Ради Безпеки ООН відрізняються від прав непостійних членів цього головного органу Організації Об'єднаних Націй. Зроблено це з метою забезпечення ефективної роботи Ради Безпеки ООН. Фактична нерівність держав також враховується в діяльності Міжнародного валютного фонду (МВФ), Міжнародного банку реконструкції і розвитку (МБРР) та інших міжнародних організацій. Виявляється це в системі зваженого, тобто нерівного голосування при ухваленні рішень. Держави - учасниці таких організацій мають різну кількість голосів, що визначається їх фактичною нерівністю у певних сферах.
Сьогодні все частіше в літературі обговорюється необхідність договірної передачі суверенними державами частини своїх повноважень міжнародним органам і організаціям з метою ефективного і швидкого вирішення регіональних та глобальних проблем. При цьому деякі юристи-міжнародники вважають, що таке делегування державами своїх прав на користь міжнародних інституцій означає обмеження суверенітету держав. Насправді, передаючи частину своєї компетенції міжнародним організаціям, держави не обмежують свого суверенітету, а навпаки, реалізують своє суверенне право добровільно укладати угоди з іншими суб'єктами міжнародного права. Крім того, за державою зберігається право розірвати таку угоду на підставі міжнародно-правових норм. Проте зростання кількості міжнародних угод, за якими держави делегують частину своїх прав міжнародним органам і організаціям, не означає обмеження їх суверенітету, а свідчить про те, що наш світ стає все більш взаємопов'язаним і вимагає колективних зусиль у розв'язанні складного комплексу проблем, які ставить перед ним час.
Принцип добросовісного виконання міжнародних зобов'язань, що дійшов до нас з глибокої давнини, є одним з основних принципів міжнародного права. У стародавніх римлян він виражався формулою pacta sunt servanda - "угоди повинні виконуватися". У п. 2 ст. 2 Статуту ООН закріплено, що держави - члени ООН зобов'язані сумлінно виконувати взяті на себе за Статутом ООН зобов'язання, тобто міжнародних зобов'язань треба не просто дотримуватися, а сумлінно виконувати їх вимоги. Незважаючи на те, що наведене положення Статуту ООН буквально поширюється тільки на членів ООН і на зобов'язання за Статутом цієї організації, в міжнародному праві прийнято його тлумачити розширено і відносити до всіх суб'єктів міжнародного права, а також до всіх видів міжнародних зобов'язань. Вказані зобов'язання можуть витікати із загальних і спеціальних міжнародних договорів, міжнародного звичаю, з обов'язкових рішень міжнародних органів і організацій (наприклад, Міжнародного Суду ООН, Ради Безпеки ООН та ін.).
Концепція добросовісного виконання міжнародних зобов'язань закріплена в багатьох договорах, резолюціях Генеральної Асамблеї ООН, рішеннях Міжнародного Суду ООН, деклараціях держав. Проте, з юридичного погляду, найважливішими міжнародними актами, крім Статуту ООН, у якому зафіксований цей принцип, є Віденська конвенція про право міжнародних договорів 1969 р. і Віденська конвенція про право договорів між державами і міжнародними організаціями або між міжнародними організаціями 1986 р. Стаття 26 Конвенції 1969 р. встановлює: "Кожний чинний міжнародний договір обов'язковий для його учасників і повинен ними сумлінно виконуватися". Далі в цій Конвенції говориться: "Учасник (угоди. - В.К., Л.Т.) не може посилатися на положення свого внутрішнього права як виправдання для невиконання ним угоди" (ст. 27). Це правило направлено на заборону односторонньої довільної відмови від виконання зобов'язань за договором. У Конвенції 1969 р. також підкреслюється, що міжнародний договір повинен сумлінно тлумачитися (ст. 31), зрозуміло, з метою його добросовісного виконання. Оскільки без правильного розуміння змісту договору навряд чи можна розраховувати на його добросовісне застосування.
Держави як основні суб'єкти міжнародного права мають безліч зобов'язань, що витікають для них з різних міжнародних угод. Відповідно до ст. 103 Статуту ООН для держав переважними є зобов'язання за цим Статутом, тобто якщо є суперечності між статутними зобов'язаннями і зобов'язаннями за іншими міжнародними договорами, виконуватися повинні перші. Сьогодні є широко визнаною та обставина, що держави й інші суб'єкти міжнародного права не повинні укладати між собою угод, що суперечать Статуту ООН.
Для сучасного етапу розвитку міжнародного права у реалізації принципу сумлінності виконання міжнародних зобов'язань важливу роль відіграє також внутрішній аспект цього процесу. Це означає, що держави повинні докладати всіх зусиль для гармонізації внутрішнього законодавства і практики його застосування відповідно до міжнародних зобов'язань. Така необхідність наголошується в багатьох документах ОБСЄ і Ради Європи.
Однією з новел сучасного міжнародного права є принцип мирного розв'язання спорів між державами. Класичне міжнародне право не знало такого принципу, тому війна вважалася правомірним засобом досягнення мети зовнішньої політики держав, хоча певні кроки з упровадження норми про мирне розв'язання спорів були зроблені міжнародним співтовариством ще в кінці XIX - на початку XX ст. Конференцією миру в Гаазі в 1899 р. почався період сучасної історії судового розв'язання міжнародних спорів. Різні делегації висунули на ній пропозиції про створення постійного міжнародного суду. 29 жовтня 1899 р. конференція схвалила Конвенцію про мирне врегулювання міжнародних спорів, яка кодифікувала право і практику добрих послуг, посередництва й арбітражу, а також передбачала створення Постійного третейського суду. Друга Конференція миру, що відбулася в Гаазі в 1907 р., переглянула цю конвенцію, зберігши й укріпивши новий суд. Врешті-решт, до Конвенції 1899 р. і до Конвенції 1907 р. або одночасно до них обох приєдналося 47 держав.
Так, у ст. 2 Гаазької конвенції про мирне розв'язання міжнародних зіткнень 1907 р. мовилося про те, що державам "перш ніж вдатися до зброї", слід "звертатися, наскільки дозволяють обставини", до мирних засобів - добрих послуг і посередництва. "Проте, - як зазначив Міжнародний Суд ООН у рішенні по справі про Норвезькі позики від 6 липня 1957 р., - мета згаданої угоди, а саме другої Гаазької конвенції 1907 р. про обмеження використання сили при стягуванні боргів за договорами не полягає в тому, щоб ввести обов'язковий арбітраж; єдине зобов'язання, що накладається Конвенцією, полягає в тому, що держава не може вдатися до сили, не спробувавши вдатися до арбітражу".
Статут Ліги Націй закріпив положення про обов'язкове звернення держав до мирних засобів розв'язання суперечок, що "можуть спричинити за собою розрив". Водночас у цьому документі війна не виключалася повністю із засобів державної політики.
Значний крок у формуванні такого принципу був зроблений у 1928 р, укладенням багатосторонньої угоди - Паризького договору про відмову від війни як знаряддя національної політики (Пакт Бріана - Келлога). Пакт проголошував норму про відмову від війни як засобу врегулювання міжнародних спорів і як знаряддя національної політики, а також визнавав необхідним вирішувати будь-які суперечки мирними засобами.
Проте принцип мирного розв'язання спорів уперше був закріплений у п. З ст. 2 Статуту ООН: "Всі Члени Організації Об'єднаних Націй вирішують свої міжнародні спори мирними засобами так, щоб не піддавати загрозі міжнародний мир і безпеку, і справедливість". Згодом цей принцип був підтверджений у статутах і документах регіональних організацій (Ліги арабських держав, Організації американських держав, Організації африканської єдності, Організації з безпеки і співробітництва в Європі та ін.), в резолюціях Генеральної Асамблеї ООН, зокрема в Декларації про принципи міжнародного права 1970 р.
Сутність цього принципу зводиться до обов'язку держав вирішувати будь-які міжнародні суперечки, що загрожують міжнародному миру або не загрожують йому, глобальні й регіональні, життєво важливі і другорядні, виключно мирними засобами. Процедура і конкретні засоби мирного розв'язання міжнародних спорів відповідно до Статуту ООН залишаються на розсуд держав. Найчастіше держави вдаються до дипломатичних переговорів з метою вирішити міжнародну суперечку. Якщо не вдається вирішити міжнародний спір одним засобом, слід використовувати інший (або інші). Зокрема, для розв'язання міжнародних суперечок можуть притягуватися міжнародні судові й арбітражні органи, регіональні організації. Так, у рамках ОБСЄ є певна нормативна база для мирного розв'язання міжнародних спорів - Конвенція з примирення і арбітражу в рамках НБСЄ 1992 р. Ця конвенція передбачає такі примирливі механізми, як Примирна комісія, Арбітражний трибунал для розгляду спорів і Суд із примирення і арбітражу. Більш того, в цьому документі міститься великий перелік обов'язкових і факультативних процедур, що підлягають вибору сторонами спору для розв'язання конкретної міжнародної суперечки з урахуванням її специфіки.
Закріплення принципу незастосування сили або погрози силою також є характерною рисою сучасного міжнародного права, що відрізняє його від класичного міжнародного права. У період між двома світовими війнами робилися спроби обмежити застосування сили або погрози нею в міжнародних відносинах. Проте імперативна норма про заборону застосування сили або погрози силою була вперше сформульована в п. 4 ст. 2 Статуту ООН: "Всі члени Організації Об'єднаних Націй утримуються в їх міжнародних відносинах від погрози силою або її застосування як проти територіальної недоторканності або політичної незалежності будь-якої держави, так і будь-яким іншим чином, несумісним з цілями Об'єднаних Націй".
Надалі цей принцип міжнародного права був конкретизований у таких авторитетних міжнародних документах: Декларація про принципи міжнародного права 1970 р., резолюція Генеральної Асамблеї ООН "Визначення агресії" 1974 р., Гельсінський Заключний акт НБСЄ 1975 р., Декларація про посилення ефективності принципу відмови від погрози силою або її застосування в міжнародних відносинах 1987 р.
Зміст цього принципу зводиться до такого:
а) агресивна війна є злочином проти миру, який тягне за собою відповідальність згідно з міжнародним правом;
б) держави зобов'язані утримуватися від пропаганди агресивних воєн;
в) кожна держава зобов'язана утримуватися від погрози силою або її застосування з метою порушення державних кордонів іншої держави або як засіб розв'язання міжнародних суперечок;
г) кожна держава зобов'язана утримуватися від погрози силою або її застосування з метою порушення міжнародних демаркаційних ліній;
д) держави зобов'язані утримуватися від актів репресалій, пов'язаних із застосуванням сили;
е) кожна держава зобов'язана утримуватися від будь-яких насильницьких дій, що позбавляють народи їх права на самовизначення, свободу і незалежність;
ж) кожна держава зобов'язана утримуватися від організації або заохочення організації іррегулярних сил або озброєних банд, у тому числі найманців, для вторгнення на територію іншої держави;
з) кожна держава зобов'язана утримуватися від організації, підбурювання, надання допомоги або участі в актах громадянської війни або терористичних актах в іншій державі.
У резолюції Генеральної Асамблеї ООН "Визначення агресії" 1974 р. дається перелік актів (невичерпний), що кваліфікуються як агресія. До них належить застосування збройної сили державою проти суверенітету, територіальної недоторканності, політичної незалежності іншої держави або будь-які інші дії, несумісні зі Статутом ООН. Відповідно до ст. 39 Статуту ООН єдиний орган, що має право кваліфікувати конкретний збройний напад як агресію, є Рада Безпеки ООН. У цьому плані виглядає не зовсім логічним положення п. 19 ст. 106 Конституції України, згідно з яким, Президент України "вносить у Верховну Раду України подання про оголошення стану війни і ухвалює рішення про використання Збройних Сил України у разі озброєної агресії проти України". З цього положення випливає, що Президент України сам визначає конкретні випадки агресії проти України і приймає на цій основі рішення про використання Збройних Сил України. Хоча за міжнародним правом прерогативою з визначення актів агресії володіє тільки Рада Безпеки ООН, цей самий орган правомочний ухвалювати рішення про те, які заходи слід застосувати відповідно до ст. 41 і 42 Статуту ООН для відновлення міжнародного миру і безпеки. Крім того, формулювання "озброєна агресія" також викликає сумніви, оскільки у визначенні агресії 1974 р. вказується, що агресією є застосування збройної сили з метою, несумісною зі Статутом ООН, тобто неозброєної агресії не буває.
Доречно поставити питання: "А чи є ситуації, коли застосування сили відповідно до чинного міжнародного права буде виправданим і законним?" У сучасному міжнародному праві вважається правомірним використовувати збройну силу для індивідуальної або колективної самооборони у разі збройного нападу на будь-яку державу доти, доки Рада Безпеки ООН не вживе заходів, необхідних для підтримки міжнародного миру і безпеки (ст. 51 Статуту ООН).
Відповідно до ст. 42 Статуту ООН, Рада Безпеки ООН має право ухвалити рішення про застосування збройної сили для підтримки або відновлення міжнародного миру і безпеки, якщо заходи, передбачені в ст. 41 (повне або часткове переривання економічних відносин, залізничних, морських, повітряних, поштових, телеграфних, радіо або інших засобів спілкування, а також розрив дипломатичних відносин), виявилися недостатніми.
У вказаних випадках держави мають право на використання сили для досягнення головної мети ООН - підтримки міжнародного миру і безпеки. Але ці випадки швидше є винятком із загального правила неприпустимості застосування сили або погрози силою. Проте право на подібні винятки містить потенційну загрозу, оскільки, як показали події останніх десятиріч, воно дає можливість легалізації застосування сили для реалізації геополітичних інтересів наймогутніших акторів міжнародних відносин. І мета їх стара, як світ: захоплення територій, природних ресурсів і ринків збуту. І, на перший погляд, неоднозначна позиція Міжнародного Суду ООН, який при розгляді заяв, поданих Югославією 29 квітня 1999 p., про ініціювання судового розгляду проти Бельгії, Іспанії, Італії, Канади, Нідерландів, Німеччини, Португалії, Сполученого Королівства, Сполучених Штатів Америки і Франції у зв'язку з порушенням зобов'язання не застосовувати силу, в яких вона звинувачувала зазначені держави у бомбардуванні її території і просила визначити тимчасові заходи та прийняти ухвали про негайне припинення застосування сили вказаними державами, фактично відсторонився від проблеми. Як заявив суддя B.C. Верещетін в ухвалі Суду ООН у справі, що стосується правомірності застосування сили (Югославія проти Сполученого Королівства) (тимчасові заходи) від 2 червня 1999 p., до Суду був звернений наполегливий заклик дотримуватися принципу верховенства права, включаючи статутні положення Організації Об'єднаних Націй, перед загрозою широкомасштабних і грубих порушень міжнародного права. Замість того, щоб діяти невідкладно і, в разі потреби, proprio motu у якості "головного охоронця міжнародного права", більшість членів Суду із затримкою більше місяця після подачі прохань повністю їх відхилила щодо всіх порушених справ, навіть тих із них, у яких юрисдикція Суду prima facie могла бути чітко встановлена. Крім того, це рішення ухвалене за ситуації, коли навмисне посилення бомбардувань найбільш густонаселених районів викликало загибель цивільного населення, а також фізичні й душевні страждання людей в усіх частинах Югославії. Із згаданих вище причин суддя B.C. Верещетін не зміг погодитися з бездіяльністю Суду в цьому питанні.
У п. 5 ст. 2 Статуту ООН встановлено: "Всі Члени Організації Об'єднаних Націй надають їй всемірну допомогу в усіх діях, що здійснюються нею відповідно до цього Статуту, і утримуються від надання допомоги будь-якій державі, проти якої Організація Об'єднаних Націй застосовує дії превентивного або примусового характеру".
Дію цього принципу можна проілюструвати на прикладі агресії Іраку проти Кувейту в серпні 1990 р., коли Рада Безпеки ООН у зв'язку з грубим порушенням Іраком міжнародного права прийняла резолюцію № 661, якою накладала на нього економічні й фінансові санкції, з метою спонукати його уряд відновити міжнародний мир і безпеку. Пізніше була прийнята резолюція № 670, що посилювала санкції проти Іраку. Відповідно до цього принципу, всі держави були зобов'язані докладати всі зусилля для сприяння ООН у реалізації санкцій проти Іраку й утримуватися від надання допомоги цій державі, тим самим спонукаючи Ірак до дотримання норм міжнародного права. При цьому деякі держави, наприклад СРСР і Франція, що підтримували з Іраком активні торговельно-економічні відносини, були вимушені відмовитися від економічної вигоди заради забезпечення миру і безпеки - загальної цінності всього міжнародного співтовариства - шляхом підтримки ООН в її зусиллях з відновлення миру в районі Перської затоки і згортання своїх економічних і фінансових зв'язків з Іраком.
Суть принципу надання допомоги ООН у здійснюваних нею заходах полягає в консолідації міжнародного співтовариства в справі досягнення мети Організації Об'єднаних Націй і створення несприятливих умов для держави, проти якої застосовуються превентивні або примусові дії, унаслідок порушення нею міжнародного права.
Статут ООН закріплює юридичний обов'язок держав "здійснювати міжнародну співпрацю в розв'язанні міжнародних проблем економічного, соціального, культурного і гуманітарного характеру" (п. З ст. 1). У сучасному міжнародному праві існує саме обов'язок держав співпрацювати одна з одною і з ООН. До 1945 р. співпраця між державами залежала від їх доброї волі, з ухваленням Статуту ООН до міжнародної практики увійшов принцип співробітництва держав. Обов'язок держав співпрацювати одна з одною і ООН має дві основні причини. По-перше, підтримувати мир і безпеку можна тільки за допомогою співпраці в різних сферах міжнародного життя; по-друге, сучасні проблеми настільки ускладнилися, що поодинці їх вирішити вже практично неможливо. Тому в Декларації про принципи міжнародного права 1970 р. зокрема зафіксовано: "Держави співпрацюють в економічній, соціальній і культурній галузях, а також у сфері науки і техніки та сприяють прогресу в світі у сфері культури й освіти. Держави повинні співпрацювати в справі сприяння економічному зростанню у всьому світі, особливо в країнах, що розвиваються". Без співробітництва у зазначених сферах навряд чи можна розраховувати на прогрес і скільки-небудь значущі досягнення. Об'єднавши зусилля, держави можуть з мінімальними витратами досягти вагомих результатів. Не випадково принцип співробітництва закріплений у статутних документах регіональних організацій, у багатьох міжнародних договорах, у резолюціях міжнародних організацій і в деклараціях держав.
Принцип невтручання має безпосередній стосунок до принципу суверенної рівності держав. Зрозуміло, у процесі історичного розвитку людської цивілізації і міжнародного права ці принципи взаємодіяли та впливали один на одного.
До сучасного етапу розвитку міжнародних відносин застосування правила про невтручання однієї держави у внутрішні справи іншої мало обмежений характер, оскільки допускалися озброєні й інші форми втручання у сферу внутрішньої компетенції держави.
У п. 7 ст. 2 Статуту ООН закріплено сучасне значення принципу невтручання: "Цей Статут жодною мірою не дає Організації Об'єднаних Націй права на втручання в справи, що по суті входять у внутрішню компетенцію будь-якої держави, і не вимагає від членів Організації Об'єднаних Націй представляти такі справи на вирішення в порядку цього Статуту; проте цей принцип не зачіпає застосування примусових заходів на підставі Розділу VII".
Представники деяких міжнародно-правових шкіл вважають, що цим положенням встановлена заборона на втручання у внутрішні справи держав з боку ООН, але не інших держав. Проте цей підхід не поділяється більшістю юристів-міжнародників і членів міжнародного співтовариства, які тлумачать п. 7 ст. 2 Статуту ООН розширено, тобто відносять заборону на втручання у внутрішні справи держав до всіх суб'єктів міжнародного права. І це цілком логічно, оскільки ООН об'єднує переважну більшість держав світу (192 після приєднання Чорногорії1 в 2006 р.), що узяли на себе зобов'язання сумлінно виконувати статутні положення цієї організації. І якщо ООН не має права втручатися у внутрішні справи держав, то, природно, і держави - члени ООН не повинні цього робити.
Як же визначити, де починається сфера внутрішньої компетенції держави? Питання непросте, і в юридичній науці немає однозначної відповіді на нього. Проте зрозуміло, що ця проблема не є суто територіальною. Прийнято вважати, що там, де закінчується сфера міжнародного права, починається сфера внутрішньої компетенції держави.
Тепер необхідно з'ясувати, що слід розуміти під терміном "невтручання у справи, що входять по суті до внутрішньої компетенції будь-якої держави". Це означає, що міжнародне право у принципі не регулює внутрішньодержавні відносини. Тому держави і міжнародні організації не повинні втручатися у внутрішню компетенцію будь-якої держави. Водночас держави можуть добровільно через властивий їм суверенітет поширити міжнародно-правове регулювання на деякі свої внутрішні суспільні відносини (наприклад, на сферу прав людини, екологічної безпеки, космічної діяльності та ін.).
Крім того, відповідно до положень розділу VII Статуту ООН організація та її члени можуть вжити превентивні або примусові дії проти держави, що поставила під загрозу міжнародний мир і безпеку або вчинила акт агресії. Іншими словами, деякі події, що відбуваються у межах території певної держави, можуть у вказаних випадках кваліфікуватися ООН і міжнародним співтовариством як ті, що не належать до виключної компетенції цієї держави. Так, дії з підтримки або відновлення міжнародного миру, здійснювані за рішенням Ради Безпеки ООН, на території держави-порушниці не вважатимуться втручанням у її внутрішню компетенцію. Проблема справ, що належать переважно до внутрішньої компетенції будь-якої держави, не є простою, що час від часу призводить до конфліктів і суперечок між державами. Орієнтиром у їх правильному вирішенні повинні бути зобов'язання держав, що випливають зі Статуту ООН, міжнародних звичаїв і норм міжнародних договорів.
Після закінчення Другої світової війни не всі політичні сили в Західній Європі були задоволені територіальним устроєм Старого світу. Реалізація домагань радикальних політиків про перегляд післявоєнних кордонів могла б призвести до трагічних наслідків для долі світу.
З метою усунення будь-яких правових підстав для подібних претензій у договорі між СРСР і ФРН від 12 серпня 1970 р. була закріплена норма про визнання непорушності кордонів усіх держав у Європі (ст. 3). Подібна норма увійшла до тексту подальших договорів, укладених ФРН з ПНР, НДР і ЧРСР в 1970-1971 рр.
Однією з головних цілей скликання Наради з безпеки і співробітництва в Європі в 1975 р. у Гельсінкі було закріплення принципу непорушності кордонів. У ст. ПІ Декларації принципів Заключного акта НБСЄ від 1 серпня 1975 р. проголошується: "Держави-учасниці розглядають як непорушні всі кордони одна одної, так і кордони всіх держав в Європі, тому вони утримуватимуться зараз і в майбутньому від будь-яких посягань на ці кордони.
Вони відповідно утримуватимуться також від будь-яких вимог або дій, спрямованих на захоплення й узурпацію частини або всієї території будь-якої держави-учасниці"1.
Таким чином, 35 держав - учасниць ОБСЄ юридично визнали лінії проходження кордонів між ними і всіма державами в Європі; взяли зобов'язання не чинити будь-які замахи на ці кордони; відмовилися від будь-яких територіальних претензій одна до одної.
Отже, принцип непорушності кордонів тісно пов'язаний із принципом територіальної цілісності держав. Роблячи замах на державний кордон, держава також чинить замах і на територіальну цілісність іншої держави. Тому дотримання принципу непорушності кордонів одночасно укріплюватиме і територіальну цілісність держав.
Є також схожість між цим принципом і принципом недоторканності державних кордонів. Останній означає повагу і непорушення конкретної лінії кордону будь-якої держави, прокладеної на місцевості. Неприпустимо в односторонньому порядку переносити прикордонні стовпи і знаки, що позначають лінію державного кордону, перетинати ЇЇ поза встановлених місць і з порушенням наявних правил. Цей принцип також включає право здійснювати контроль з боку будь-якої держави за перетином її кордонів фізичними особами і транспортними засобами. Проте принцип непорушності кордонів і принцип недоторканності кордонів відрізняються сферою застосування: перший є регіональним, другий - універсальним.
Наявність вказаних принципів зовсім не означає, що кордони є чимось застиглим і несхильним до будь-яких змін. Держави мають право змінювати і лінію кордону між ними, обмінюватися певними ділянками території і передавати ділянку своєї території, як правило на відшкодувальних засадах, іншій державі (цесія). Водночас усі ці операції повинні здійснюватися за взаємною згодою і на основі міжнародного права. При цьому недопустимі односторонні дії, тим більше із застосуванням сили.
Мета цього основного принципу міжнародного права - забезпечення стабільності міжнародної системи, оскільки ніщо так не дестабілізувало міжнародні відносини, як посягання на територіальну цілісність держав. З огляду на це в п. 4 ст. 2 Статуту ООН закріплено положення про заборону використовувати силу або загрозу силою "проти територіальної недоторканності держав". Декларація про принципи міжнародного права 1970 р. розвиває це положення і встановлює, що "територія держави не повинна бути об'єктом військової окупації, що є результатом застосування сили в порушення положень Статуту. Територія держави не повинна бути об'єктом набуття іншою державою в результаті погрози силою або її застосування. Жодні територіальні придбання, що є результатом погрози силою або її застосування, не повинні визнаватися законними". Аналогічні положення містяться в ст. IV Декларації принципів Гельсінського Заключного акта НБСЄ.
Формування принципу поваги прав людини і основних свобод безпосередньо пов'язано з ООН і діяльністю цієї організації в гуманітарній сфері. До ухвалення Статуту ООН концепція поваги та захисту прав людини і основних свобод мала переважно філософсько-релігійний і політичний характер. Міжнародно-правові норми в цій сфері були одиничними.
Ті колосальні втрати і трагедії, яких зазнало людство в Другій світовій війні, коли найгрубішим чином зневажалися права людини, призвели до того, що в преамбулі Статуту ООН народи Об'єднаних Націй висловили свою рішучість "знову затвердити віру в основні права людини, в гідність і цінність людської особи, в рівноправність чоловіків і жінок та в рівність прав великих і малих націй.,.".
Однією з цілей ООН є міжнародна співпраця в гуманітарній сфері, а також "у заохоченні і розвитку поваги до прав людини і основних свобод для всіх, без розрізнення раси, статі, мови і релігії..." (п. 3 ст. 1).
Формально принцип поваги прав людини і основних свобод не закріплений у ст. 2 Статуту ООН, але логічно його можна вивести з вищезгаданих положень, а також ст. 55 і 56. У першій з них проголошується, що "з метою створення умов стабільності і благополуччя, необхідних для мирних і дружніх відносин між націями.... Організація Об'єднаних Націй сприяє:
с) загальній повазі і дотриманню прав людини і основних свобод для всіх, без розрізнення раси, статі, мови і релігії".
У ст. 56 міститься зобов'язання членів ООН здійснювати спільні і самостійні дії в тісній співпраці з Організацією Об'єднаних Націй для досягнення мети, вказаної в ст. 55.
У розвиток положень Статуту ООН із захисту прав людини і основних свобод міжнародне співтовариство розробило і прийняло Хартію (Білль) про права людини, що складається із Загальної декларації прав людини 1948 р.. Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права 1966 р. та Міжнародного пакту про цивільні і політичні права 1966 р. Проте гостре протистояння періоду холодної війни значною мірою перешкоджало ефективній співпраці держав різної соціально-економічної орієнтації у сфері захисту прав людини і основних свобод. Потепління міжнародного клімату на початку 70-х років привело до того, що в ст. VII Декларації принципів Гельсінського Заключного акта НБСЄ 1975 р. був зафіксований як самостійний принцип поваги прав людини і основних свобод, включаючи свободу думки, совісті, релігії і переконань. У ній, зокрема, проголошується таке: "Держави-учасниці... заохочуватимуть і розвиватимуть ефективне здійснення цивільних, політичних, економічних, соціальних, культурних і інших прав і свобод, які витікають з гідності, властивої людській особі, і є істотними для її вільного і повного розвитку"1. До цього можна додати, що вони е також істотними для мирного! гармонійного розвитку міжнародних відносин.
І це справді так, оскільки в XX ст. не було жодного великого або малого збройного конфлікту між двома демократичними державами, що поважають права людини й основні свободи. В сучасному світі вважається поганим тоном не виконувати норми міжнародного права взагалі і насамперед у сфері захисту прав людини. Разом з ООН, регіональні організації (Рада Європи, Організація американських держав, Африканський Союз та ін.) у засновницьких і поточних документах закріплюють принцип поваги прав людини і основних свобод, докладають чимало зусиль для його ефективної реалізації. Чітко розуміючи, що держави, які не поважають права людини і основні свободи, становлять небезпеку не тільки для стабільного розвитку міжнародних відносин і плідної співпраці між державами, а й для міжнародного миру і безпеки.
Відмінною рисою сучасного етапу розвитку принципу поваги прав людини і основних свобод є заохочення індивідів та їх об'єднань до активної участі в розвитку концепції прав людини і основних свобод, а також у їх захисті з використанням засобів національного і міжнародного права. У Підсумковому документі Віденської зустрічі представників держав - учасниць ОБСЄ від 15 січня 1989 р. зафіксовано, що держави - учасниці ОБСЄ "поважатимуть право своїх громадян, самостійно або спільно з іншими, здійснювати активний внесок у розвиток і захист прав людини та основних свобод". І це вельми симптоматична тенденція, коли індивід є не тільки об'єктом міжнародних угод у сфері прав людини, а й активним актором на міжнародній арені із захисту своїх прав і основних свобод.
Виникнення принципу самовизначення народів пов'язане з епохою буржуазних революцій, становленням національних держав, хоча через відомі історичні й соціально-економічні причини право народів на самовизначення не могло стати принципом буржуазного права. Капіталістичний спосіб виробництва на початковому етапі свого розвитку потребував колоній та інших форм залежності слабких держав від сильних.
Російські більшовики, здобувши владу в 1917 р., оголосили себе прихильниками права націй на самовизначення. Однак це виявилося однією з їх багатьох декларацій, по суті лише ріа desideria (благий намір).
Як юридично обов'язковий цей принцип був закріплений у Статуті ООН. Так, у п. 2 ст. 1 встановлюється, що ООН "розвиватиме дружні відносини між націями на основі поваги принципу рівноправності і самовизначення народів...".
У Декларації про принципи міжнародного права 1970 р. дається тлумачення цього принципу і, зокрема, зазначається: "Через принцип рівноправності і самовизначення народів, закріплений у Статуті, всі народи мають право вільно визначати без втручання ззовні свій політичний статус і здійснювати свій економічний, соціальний і культурний розвиток, і кожна держава зобов'язана поважати це право відповідно до положень Статуту".
Після Другої світової війни багато народів Африки й Азії перебували в колоніальній залежності від європейських держав. Закріплення принципу самовизначення народів у Статуті ООН сприяло активізації їх боротьби за визволення і створення незалежних держав. З метою зміцнення цього принципу і його практичного здійснення в 1960 р. на 15-й сесії Генеральної Асамблеї ООН була прийнята Декларація про надання незалежності колоніальним країнам і народам. Під час гострих дискусій у 1966 р. вдалося закріпити в ст. 1 Пактів із прав людини право народів на самовизначення і розкрити його зміст. Все це свідчить про те, що право народів на самовизначення є загальновизнаною імперативною нормою сучасного міжнародного права.
Слід ще раз звернути увагу, що в актах ООН проголошується право народів, а не націй на самовизначення, на відміну від більшовицьких документів. Це зроблено для того, щоб не ускладнювати реалізацію цього права для поліетнічних народів. Тому в преамбулі Конституції України - багатонаціональної держави - проголошено, що Основний Закон країни прийнятий на основі реалізації українською нацією, всім українським народом права на самовизначення.
Необхідно також зазначити, що право народів на самовизначення є саме право, а не обов'язок. Від доброї і вільно висловленої волі народу залежить вибір його подальшої долі: створювати свою незалежну державу (або приєднатися до вже існуючої держави) чи ні. А ось обов'язок кожної держави сприяти індивідуально або колективно реалізації принципу самовизначення народів існує. І народ, якому будь-яка держава перешкоджає реалізувати відповідно до міжнародно-правових норм принцип самовизначення, має право звертатися в ООН і одержувати з її боку підтримку на використання засобів впливу на таку державу аж до вживання збройної сили.
У науці міжнародного права деякі вчені виокремлюють два аспекти принципу самовизначення народів: зовнішній і внутрішній. Перший означає право народу створювати свою суверенну державу, приєднуватися до іншої держави або об'єднуватися з нею. Другий аспект полягає в тому, що з досягненням самостійності нації і народи, що входять до складу суверенної держави, зберігають право на свої природні багатства і ресурси, на культурний і релігійний розвиток та створення національно-територіальних автономій.
Здійснення принципу самовизначення народів, як уже наголошувалося, має відбуватися в контексті дотримання всіх основних принципів міжнародного права в їх єдності і взаємозв'язку. В Декларації про принципи міжнародного права 1970 р. проголошується, що ніщо в цій Декларації не "повинне тлумачитися як санкціонуюче або заохочуюче будь-які дії, які вели б до розчленовування або до часткового чи повного порушення територіальної цілісності або політичної єдності суверенних і незалежних держав, діючих з дотриманням принципу рівноправності і самовизначення народів...; і, внаслідок цього, мають уряди, які представляють весь народ, що належить до даної території, без розрізнення раси, віросповідання або кольору шкіри.
Кожна держава повинна утримуватися від будь-яких дій, направлених на часткове або повне порушення національної єдності і територіальної цілісності будь-якої держави або країни"1.
Доктрина і практика міжнародного права поки не дають однозначної відповіді на питання - як забезпечити гармонійну єдність здійснення принципу самовизначення народів і принципу територіальної цілісності держав? На цьому ґрунті виникають гострі конфліктні ситуації, як, наприклад, з курдським і чеченським народами. У їх вирішенні сторонам конфлікту необхідно проявляти добру волю, взаємну повагу інтересів і бажання знаходити компроміси на основі норм міжнародного права.