Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
Філософія нового часу та доби Просвітництва
План
1.
Ф. Бекон (1561-1626)
Критикує філософію як думку споглядання і пропонує її як науку про реальний світ, яка має базуватись на дослідному пізнанні. Завдання методів філософії він вбачає у пізнанні об’єктивного реального існуючого світу. Знаряддям такого пізнання яке було б незалежним від суб’єктивних спрямувань людини, він визначає експеримент та його наслідки. Вихідними пунктами пізнавальної діяльності Бекон визначає чуттєвість (чуттєвий досвід); тому його вважають засновником емпіризму. Проте справжнє пізнання можливе тільки після усвідомлення причин, які призводять до помилок.
Бекон виділяє 4 види помилок, які називає ідолами:
Метод пізнання
За Беконом використання дедуктивного методу часто призводить до випадку, коли незначна помилка в загальному судженні стає вирішальною в уявленнях людини. Тому мислення від загального до одиничного (дедукція) не можна визначати вірним. Отже, справжнім методом пізнання має бути індукція. Індукція в свою чергу базується на емпіризмі, який здатний звільнювати знання від суб’єктивізму, однак чистий емпіризм не дає змоги піти далі фактів та пізнати явища по суті, а тому Бекон визнає необхідність інтелектуальної переробки матеріалів отриманих через досвід.
2
Декарт (1596-1650) дуаліст (засновник раціоналізму)
Він не погоджується з Беконом щодо негативної оцінки дедукції як методу пізнання. Він вважав, що здійснення індуктивного методу пізнання.
Він вважав, здійснення індуктивного пізнання та експерименту можливе тільки після попереднього планування дій, а попереднє планування дій будуть завдяки використанню загальних положень, як вихідних, тобто шляхом дедукції.
Отже, індукція без попередньо здійсненої дедукції і бути не може. Також не погоджується із Беконом щодо визначення емпіричності основного процесу пізнання. На його думку достовірне знання можливе тільки через розум.
Мислю, отже існую.
Онтологія Декарта
Декарт визнає існування незалежних одна від одної двох субстанцій світу:
Ці субстанції можуть поєднуватись, утворюючи живі організми або існувати окремо, утворюючи світ фізичних тіл та божественний світ.
3
Спіноза (1632-1677) об’єктивний ідеаліст, метафізичний метод
За Спінозою субстанція за своєю сутністю означає ті властивості реальності, які не дані чуттям принципово. Субстанційність не може бути відносна до жодної з конкретних речей чи їх сукупності. Бо усі вони є її виявленнями. Чуттєвість та емпіризм не можуть осягнути субстанцію оскільки, має справу лише з одиничними об’єктами, а всі речі одразу не можуть бути дані чуттям. Оскільки, вірним методом пізнання визнається раціоналізм. Поняття субстанції також має не емпіричну природу і є продуктом розуму. Субстанція не потребує для свого виявлення інших речей, отже змістовно субстанція не відрізняється від поняття Бога. Таким чином Спіноза ототожнює бога із субстанцією. Але бог не перебуває над природою, не є її творцем як зовнішня сила, а перебуває прямо у природі як її причина та властивість (пантеїзм).
Отже, протяжність і мислення, які із філософії Декарта визначаються незалежними одна від одної субстанціями зливаються у філософії Спінози в одну.
Субстанція має одну внутрішню властивість – необхідність свого існування. А виявлення цієї властивості відбувається через мислення, яке є атрибутом субстанції. Людина відповідно є тією просторовою організацією субстанції, яка здатна мати і не просторовий атрибут – мислення.
4
Лейбніц (1646-1716) дуаліст (діалектичний метод)
Основна праця - «Монадологія»
Основою його філософії є вчення про монади (це проста неподільна духовна субстанція буття, маленькі частинки якої є основою буття, наприклад, атоми духовні частинки)
Лейбніц заперечує можливість існування єдиної субстанції оскільки вважав, що єдина субстанція унеможливлює рух та мінливість буття, тому він визнає нескінченну множинність субстанцій (монад). Монада є самодостатньою одиницею буття, що здатна до активності, саморуху та діяльності. Монада – це проста субстанція, оскільки на його думку будь – яке складне утворення не можна визнати субстанцією, бо воно завжди залежне від простих утворень, тому монади не змінюються під впливом інших монад і кожна з них є самостійною. Єдине відношення, яке виникає між монадами це гармонія.
Монади поділяються на 3 форми за ступенем свого розвитку:
5
Дж. Локк (1632-1704) матеріалістичний сенсуаліст
Локк вважав, що мислення загально ґрунтується на чуттєвому сприйняті сутності речей, таким чином основою пізнання визнається сенсуалізм.
Локк визнає роль розуму, але обмежує його значення. Функція розуму лише у комбінуванні емпірично-створених суджень. Локк розуміє досвід і відповідає процесам пізнання як вплив речей навколишнього світу на органи відчуття крім того він визначає існування внутрішнього досвіду як діяльності душі та думки.
Ідеї , які виникають через зовнішній досвід, називаються чуттєвими, а ідеї, які виникають з внутрішнього досвіду він називає рефлексіями. При цьому як зовнішній так і внутрішній досвід призводить до виникнення лише простих ідей, а для загальних ідей вже потрібне міркування. Попри це міркування є властивість людської душі, а тому їх не можна визнати первинними.
Локк пропонує поділ речей на:
Первинні якості виникають через вплив на органи відчуття об’єктів з різними властивостями. Такими є просторові властивості, маса, рух, тощо.
Уявлення про вторинні якості виникають внаслідок різноманітності наших органі відлуння. Наприклад, смак, колір, запах, звук.
Первинні якості - реальні сутності світу, які впливають на наші органи відчуття.
Вторинні якості - є лише номінальними.
Джордж Берклі (1684-1753) ідеалістичний сенсуалізм
За Берклі субстанція принципово дана чуттям, проте навпаки самі людські відчуття виступають частковою субстанцією речей, які сприймають, як сукупність різних властивостей.
Отже, субстанцією може бути лише духовна сутність або ж суб’єкт, який сприймає чуття. При цьому на його думку, чуттєве сприйняття кольорів, руху, смаку та форм речей неможливі без відповідних ідей, які присутні ще до самого сприйняття речі або ж виникають водночас із відчуттями. Отже. Берклі робить висновок, що існує матеріальної не мислячої субстанції неможливе. Єдиною причиною може бути дух або їдеї. Отже, субстанцією є щось духовне або ідея або річ.
Юм Девід (1711-1776)
На відміну від Локка який вбачав джерело людських чуттів у реальності поза суб’єктом та Берклі, який вбачав джерело наших чуттів у духовній сутності Юм вважав, що остаточно неможливо довести точку зору ні першого, ні другого.
За Юмом людина може оперувати лише змістом своїх відчуттів, а не поняттям про їх субстанцію. Відповідно, наше сприйняття світу не дає можливості довести ні його існування ні його відсутність.
Таким чином вважають представників скептицизму та агностицизму (античний сенсуалізм).
За Юмом усі ідеї чи враження є копіями чуттєвих комбінацій, а думка здатна лише розділяти чи об’єднувати їх. Розум сам по собі не здатен нічого додати до вражень відповідно найголовнішіше складається пізнання є досвід. А сам досвід розглядає він як утворення схем суб’єктивних дій розуму з об’єднаннями чи розділення вражень.
Визначається сенсуалізм поєднується з імперизмом.
6
ХVIII основна проблема суспільства, держави, розуму і наук знання.
Французьке Просвітництво.
Шарль Луї Монтескьє (1689-1755)
Був представником деїзму (твердження про це, що Бог створив світ за власною волею проте у подальший розвиток не втручається)
Теїзм – стандартні твердження про створення Богом світу.
Пантеїзм – поєднання природи і Бога.
Представником є географічного детермінізму згідно з яким визується вирішення значення природного середовища для розвитку суспільства.
Монтеск’є поділяв закони, які діють у суспільстві на природні і позитивні.
Природні – регулюють взаємозв’язок і відносність між людьми.
Позитивні:
Монтеск’є є автором розподілу прав:
Виділяв 3 можливих форми прав:
Найкращою формою вважав конституційну монархію.
Вольтер (Ф. Марі) (1694-1778) Ідеаліст
Основою його філософських поглядів була проблема активності суб’єкта пізнання. Попри це вказував на суспільну природу людини.
Визнавав рівність людей, проте розуміє рівність виключно як рівність перед законом перед законом та правом. Соціальну та економічну нерівність розглядає як основу збереження рівноваги та нормального розвитку суспільства.
Свободу людини розуміє як абстрактне право, а не реальність. Свобода можлива лише як свобода волі особистості, а не як суспільна одиниця. Активно критикував релігійну догматику та церкву, як інституцію вважав, що вони переслідують виключно власні інтереси незважаючи на інтереси суспільства. Попри це визнає Бога як найвищу причину існування людської волі і діяльності суб’єкта, доказом існування якого він вважав розумно побудований світ природи.
Руссо (1712-1778)
Вважає, що розвиток інтелекту порушує природну гармонію, баланс між здатностями індивіда та потребами його організму. Причиною порушення гармонійності людського життя вважається розподіл праці, який робить властивості організму залежними від професії. Це порушує відчуження людини від самої себе, головною причино людських страждань він вважав протиріччя між реальним станом людини та її природніми властивостями. Основне джерело протиріч у соціальній нерівності людини, яка виникає через приватну власність насамперед на землю та знаряддя праці. Щоб вирішити це протиріччя Руссо пропонував укласти суспільний договір за яким люди втрачають частинку своєї свободи та необмежене право на все при цьому індивід сам має виявити своє бажання обмежитись. І саме тоді, він стає громадянином і виявляє вищий тип свободи.
Ламетрі , Дідро, Гольфах, Гельвецій визначали Бога, як джерело світобудови. Бог одухотворює матерію і вона є вічна.