Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
2
Міністерство освіти, науки, молоді та спорту України
Донецький інститут туристичного бізнесу
Індивідуально-науково творче завдання
з дисципліни: "Державне та регіональне управління" на тему: «Наукові статті з управління"
Виконала:
студентка гр. МО-09Б
Вороніна Оксана
Перевірив:
к.наук. гос.упр., доц., Древицька І.Ю.
Зміст
1. Державна територія як просторова основа здійснення публічної влади…...3
2. Політико-правові механізми вдосконалення державно-владних відносин у сучасній Україні…………………………………………………………………12
3. Перспективи реформування інституційної системи координації політики європейської інтеграції України……………………………………………….24
Список використаних джерел…………………………………………………31
1. Державна територія як просторова основа
здійснення публічної влади
Постановка проблеми та її зв'язок із важливими науковими завданнями. Проблеми політичного розвиткуУкраїни, прогнозування і моделювання її політико-територіальної організації посідають важливе місце в сучасній суспільно-політичній думці. Відповідно, практика освоєння і використання простору в різних суспільствах - цікавий об'єкт для наукового осмислення. Простір стає суб'єктом політичних відносин з XIX ст., що зумовлено розвитком геополітики, яка окреслила вплив географічних чинників на суспільно-політичні процеси. Актуалізація проблем простору в сучасних суспільних науках відбувається не тільки під тиском політичної практики, а й унаслідок природного розвитку наукового знання в умовах глобалізації та інформатизації. Простір став не просто середовищем існування людини, а й мірилом її цивілізованості.
Аналіз досліджень і публікацій з даної проблеми. Детальну розробку поняття "простір" ще наприкінці ХІХ ст. здійснив німецький реформатор політичної географії, учений-геополітик Фрідріх Ратцель (1844-1904). Саме він започаткував просторовий підхід до пояснення сенсу політичних подій. На основі еволюційної теорії він розвинув ідею державності, суттю якої є розуміння держави як однієї з форм життєвого середовища суспільства на земній поверхні. На думку вченого, держава є організмом, у складі якого частина земної поверхні (територія) відіграє основоположну роль, від якої залежить розвиток чи занепад держав. На сучасному етапі розвитку вітчизняної науки зазначена проблема ще не знайшла фундаментального розв'язання. Певна частина досліджень стосовно проблем регіоналізму пов'язана з поняттями "територія", "простір", "територіальна громада", які відображають процеси, що розгортаються в конкретних територіальних межах. Невирішена частина загальної проблеми. Серед науковців, що досліджують територіальні питання, пов'язані з політичною сферою, сформувалися підходи, які ґрунтуються на різних методологічних принципах у трактуванні природи та змісту терміна "державна територія". Відповідно, актуальним стає застосування аналітичних підходів, відповідних методик стосовно аналізу зазначеного поняття як складової політичного простору.
Метою статті є аналіз дослідження зв'язку наукових категорій "державна територія - політичний простір - публічна влада", характеристика відмінностей між простором і територією.
Виклад основного матеріалу. Інтерпретація поняття простору з точки зору різних наукових напрямів залежить від специфіки вивчення сфер матеріального світу. Йдеться про політичний, геополітичний, географічний, економічний, соціальний, культурний, інформаційний, біологічний та інші види простору. Так, географічний простір являє собою один із аспектів дослідження географічної оболонки, коли об'єкти розглядаються в плані їхніх місцеположень, просторових взаємодій і відношень, просторової впорядкованості та організації [21]. Соціальний простір ("життєве середовище суспільства") розглядається як континуум, у якому діють соціальні механізми [13]. Щодо економічного простору, то він є сукупністю трудових, фінансових, виробничих та інших економічних інститутів на певній території [15]. За політологічним словником політичний простір - це мережа політичних полів, що забезпечують політичне керівництво на всіх рівнях суспільства та світу [17]. Політичний простір складають політичні інститути, які за посередництвом влади здійснюють управління суспільством, у результаті чого виникають політико-владні відносини. Інакше кажучи, політичний простір проявляється у двох різних форматах: а) інституційний - сутністю якого є поділ політичного простору на політичні інститути (органи державної влади, органи місцевого самоврядування, політичні партії, громадські організації), усередині яких і між якими здійснюються політичні процеси; б) регіональний - сутністю якого є поділ політичного простору на політичні регіони (союз країн, країна, область, район, місто тощо). Політичний регіон указує на територіально виділену область політичного простору, межа якого пов'язує внутрішнє і зовнішнє поля його активності. Політичний регіон у такому розумінні є таксономічним типом політичного простору, що принципово відрізняється від іншого таксономічного типу - політичного інституту. У такому контексті передбачається, що політичні інститути і політичнірегіони співіснують в одному просторі/часі в режимі взаємозв'язку: політичні інститути "прив'язані" до того чи іншого політичного регіону, функціонуючи у відповідних адміністративно-територіальних одиницях, а політичні регіони мають на своїх територіях політичні інститути. Відповідно "анатомія", структура політичного регіону - це, серед іншого, сукупність політичних інститутів, що створюють його внутрішній політичний простір і простір його зовнішніх відносин. Ідентифікація інституційного та регіонального вимірів політичного простору дає можливість точніше зрозуміти логіку та механізми їх співіснування. Як наголошує Я.Верменич, кожній еволюційній формі політичної організації притаманний певний горизонт сприйняття простору, який задає рівень складності політичної стратегії [2]. Наприклад, російське імперське бачення політичного простору сформулювало стратегію "збирання земель" на засадах жорсткої централізації та уніфікації, що реанімується нинішньою політичною елітою і виступає як визначальний вектор державної політики та суспільної свідомості Російської Федерації. У країнах Європейського Союзу домінує концепція "єдиної Європи" з поступовим розмиванням традиційних інституційних форм держави, стиранням кордонів та інших інституцій, що стримують інтеграційні процеси. Поняття "простір" тісно пов'язане з поняттям "територія", що підтверджується вживанням терміна "територіальний простір" [18, с. 114]. Разом з тим учені вказують на відмінність простору від території. Зокрема Ю.Гладкий та А.Чистобаєв зазначають, що територія слугує лише загальним фоном розташування матеріально-речових об'єктів, будучи "порожньою" з точки зорумодельних побудов. Володіючи своїм власним простором, кожний об'єкт виконує певні функції у формуванні ландшафту та впливає на інші оточуючі об'єкти [4]. Е.Алаєв під територією розуміє "обмежену частину твердої поверхні Землі з притаманними їй природними і антропогенними властивостями та ресурсами, що характеризується протяжністю (площею) як особливим видом "просторового" ресурсу, географічним положенням та іншими якостями і виступає об'єктом конкретної діяльності або дослідження" [1]. Фахівці з державного управління під територієюрозуміють "багатофункціональну соціально-економічну систему, яка має просторове розташування та відносну відокремленість від зовнішнього середовища, складається з кількох компонентів, серед яких: групи елементів, зв'язки та відносини між ними, а також процеси, що відбуваються шляхом реалізації різних комбінацій їх взаємодії" [12]. З позицій суспільної географії М.Пістун відзначає, що територія - це "обмежена ділянка земної поверхні з властивими їй при-родними і привнесеними людиною (антропогенними) властивостями і ре- сурсами та параметрами. Територія є важливим чинником (ресурсом) роз-витку, ареною діяльності, об'єктом колективного користування прив'язаних до території предметів і засобів праці. Її параметрами є протяжність, конфігурація, площа, місцеположення тощо" [16]. У соціальному контексті територія є однією із засадничих сладових суспільної організації: "Суспільство - сукупність усіх засобів взаємодії та форм об'єднання людей, що склалися історично, мають спільну територію, загальні культурні цінності та соціальні норми, характеризуються соціокультурною ідентичністю її членів" [20]. При цьому соціальний простір як продукт людської діяльності та сукупність об'єктивних взаємин між індивідами не є тотожним території, хоча він реалізується через фізичний простір і тому має певні територіальні ознаки [14]. Отже, можна відзначити, що територія являє собою лише земельну площину в просторі. Таким чином, територія сприймається не просто як просторова протяжність, а як поліелементна система з наявним природним, людським, матеріальним та іншим потенціалом. Поняття "територія" у політичній науці набуває специфічного змісту і є політичною категорією. Якщо політична географія вивчає земну поверхню як місце проживання людства відносно інших якостей землі, то в політологічному аспекті територія - це простір ("державний простір" – термін Ю.Хабермаса), на якому здійснюються владні функції держави. Р.Челлен, визначаючи предмет політичної науки, вказує, що ним є не територія (land) у географічному розумінні, а виключно політична організація, що її пронизує, тобто територіальна форма влади (rike)*. Отже, якщо державу за Челленом rмо від землі (території)... У своїй землі, у межах своєї території набуває держава власної індивідуальності у всіх її виявах" [22, с. 117]. Отже, кожна держава є передусім політико-територіальною організацією публічної влади, тому територія держави - невід'ємний атрибут будь-якої державності і, водночас, просторова межа здійснення державної влади. Значення території в державному житті розвинув В.Липинський. У статті "Листи до братів-хліборобів", проникнутій ідеями державництва і патріотизму, мислитель створює "образ Земель (територій)" [6, с. 94] як найсуттєвіший з точки зору здобуття та існування незалежної держави, державного життя. Поняття території у трактуванні В.Липинського таке: "Територія єсть одним з основних матеріальних чинників політики державної…
Сама по собі територія в динамічно-політичнім розумінні цього слова єсть ніщо. Можна мати прекрасну територію і ніколи не здобути на ній влади, не мати на ній своєї держави та не стати з нею ніколи нацією" [6, с. 117]. Територія держави здійснює ще одну фундаментальну функцію у процесі політичного самовизначення, елементом якого є національна ідентичність. Адже територія етногенезу визначає тип господарської діяльності, а відповідно, основні аспекти взаємодії і взаємовідносин людей, які з часом закріплюються у вигляді спільної національної культури (звичаїв, обрядів, міфів, норм і правил поведінки). Саме територія стає своєрідним символом народу, адже з нею пов'язана його історична пам'ять. Як зазначає професор Е.Сміт, "Народ і територія мають, так би мовити, належати одне одному…
Земля повинна бути "історичною" землею, "рідним краєм", "колискою" нашого народу, навіть якщо й не землею первісного походження…" [18, с. 18]. Таким чином, "історична територія"* є однією з найголовніших рис національної ідентичності та компонентом стандартної західної моделі нації. У Радянському енциклопедичному словнику термін "територія" відсутній, проте є "територія державна" якюридична дефініція: "… відповідна частина земної поверхні, що перебуває під суверенітетом даної держави. Відмежовується від територій інших держав державним кордоном. Включає твердь, внутрішні води, надра, територіальні води та повітряний простір над ними" [19]. Отже, поняття державної території відповідає частині земної кулі, на якій держава здійснює сукупність своїх повноважень, що випливають з її суверенітету. При цьому відзначимо, що державна територія - це не лише частина земної поверхні (включаючи суходіл, внутрішні і територіальні води, підвладні державі острови, надра під ними, анклави, шельф континентальний, а також повітряний простір над її суходолом і водами), а й просторовий базис, на якому розгортаються всі види людської діяльності, все те, що з'явилося на ній в результаті цього, сукупність різноманітних ресурсів, середовище своєрідної взаємодії природи, людини і виробництва [3]. "Територія держави являє собою простір, на який поширюється її влада" [8], "територія - сфера територіального верховенства і суверенітету держави" [9]. При цьому під територіальним верховенством розуміють повновладдя держави на своїй території (ніхто, крім держави, не може здійснювати на її території державні справи, видавати закони, здійснювати правосуддя тощо), а під суверенітетом - верховенство держави відносно всіх інших організацій і осіб усередині країни та незалежність (самостійність) у всіх питаннях її зовнішньої політики. Відповідно до Конституції суверенітет України поширюється на всю її територію. Тобто наша держава наділена виключним правом здійснювати на своїй території всю повноту державної влади і виступати від імені народу, що проживає на цій території і є незалежним суб'єктом міжнародних відносин. Територія держави включає: сухопутну територію, водні простори (внутрішні морські води і територіальне море), повітряну територію (простір над сухопутною і водною територіями, умовно до космічного простору), а також підземну територію (простір під сухопутною і водною територіями до технічно доступної глибини). Особливий правовий режим, що регулюється, у першучергу, міжнародним правом, мають континентальний шельф і виключна (морська) економічна зона [10]. Соціальний і, в кінцевому результаті, особистісний аспект у територіальній організації публічної влади пов'язаний, з одного боку, з тим, що конституційне значення території визначається її роллю як фактора поселенської організації населення й, відповідно, територіальний принцип набуває визначального значення для всієї системи соціальної, економічної, політичної організації суспільства і держави; з другого - у більш конкретному аспекті - територіальний принцип є основою формування та функціонування найважливіших політичних інститутів, включаючи інститути безпосередньої демократії (референдуми, вибори тощо). Доволі слушною є думка В.Четверніна, який зазначає, що державна влада поширює свій вплив не на саму територію, не на простір, а на людей, які перебувають у межах певної території, у певному просторі [23]. Саме в такому розумінні територіальною основою організації та діяльності органів публічної влади є певнатериторія, на якупоширюється влададержавного органу чи органу місцевого самоврядування і в межах якої вони функціонують. Як відзначаєМ.Дністрянський, держава з політико-географічного погляду, враховуючи системоформуюче значення території та інших географічних чинників, є особливою територіально-політичною системою, що має складну функціональну і просторову організацію, основними підсистемами якої є:
1) територія та її властивості (розміщення, природно-ресурсний потенціал, місткість і освоєність);__ 2) підсистема територіальної організації державних інституцій; 3) підсистема територіальної організації політичної активності населення як основного носія державності [5]. З практики державного будівництва відомо, що становлення організаційної будови державної території відбувається двома способами: 1) шляхом районування - поділу території на адміністративно-територіальні одиниці, у межах яких здійснюється управління через представників центральної влади (централізоване управління); 2) шляхом приєднання (анексії) інших держав, унаслідок чого у складі територіїдержави утворилися територіальні одиниці, що зберігають окремі атрибути державності [11]. Згодом еволюція адміністративно-територіальних одиниць відбувається у двох напрямах, що залежать від запроваджених у країні моделей територіальної організації влади. За децентралізованого підходу складові держави набувають статусу політико-територіальних утворень (автономії, суб'єкта федерації), за централізованої управлінської моделі вони перетворюються на уніфіковані адміністративно-територіальні одиниці. Існують і винятки, що не вкладаються у запропоновану схему. Так, Російська імперія, що утворилася шляхом анексії величезних територій, суверенних держав, запровадила централізовану унітарну модель державного устрою з відсутністю будь-яких атрибутів автономності приєднаних територій та уніфіковану систему адміністративно-територіальних одиниць (губернія - повіт - волость). Навпаки, Радянський Союз, будучи також жорстко централізованою державою, задекларував федеративні засади державного устрою, надавши суб'єктам Союзу певні атрибути державності (статус республік, конституції, державні символи, систему органів державної влади, права виходу із Союзу тощо), що згодом, після припинення існування СРСР, стало основою для утворення нових суверенних держав.
Висновки. Отже, з одного боку, основоположним міжнародно-правовим підходом є принцип, відповідно до якого "не може бути держави без території", адже територія держави відіграє фундаментальну роль у процесі політичного самовизначення, елементом якого є національна ідентичність. З другого - виходячи з міжнародного права, територія без апарату влади і управління (уряду) не може бути державою. Перспектива подальших наукових розвідок. Предметом наукового аналізу повинні стати особливості та порядок організації державної території: спосіб її поділу на адміністративно-територіальні одиниці; певний взаємозв'язок, взаєморозташування елементів системи територіальної організації; оптимальні механізми управління територіальними утвореннями; місце розташування і характер кордонів.
Валентин Малиновський,
кандидат політичних наук, доцент,
доцент кафедри політології Волинського
національного університету ім. Лесі Українки,
начальник Управління державної службиГоловдержслужби України у Волинській області
2. Політико-правові механізми вдосконалення
державно-владних відносин у сучасній Україні
Актуальність дослідження. Демократичний розвиток України, поза сумнівом, - є цивілізаційний процес об'єктивного характеру. Але стратегія подальшої демократизації українського суспільства, формування сучасної конкурентоспроможної держави потребує створення оптимальної інституціональної моделі державно-владних відносин, яка спиратиметься на демократичні процедури та механізми. У сучасній Україні складність ситуації щодо поглиблення демократичності й підвищення ефективності державної влади зумовлена низкою чинників, які перешкоджають утвердженню демократичних цінностей та знижують довіру населення до влади. Це, зокрема:
• відсутність дієвих механізмів політичної відповідальності суб'єктів державної влади, їх підзвітності громадянам;
• непрозорість владно-управлінських відносин;
• низька політична й управлінська культура та низький рівень дотри-
мання законності;
• зростання конфліктності в середовищі політичної еліти та в суспільстві на ґрунті різновекторних ціннісних орієнтирів;
• корупція, у тому числі політична, на всіх рівнях влади.
Подолання означених проблем є одним із завдань розбудови демократичного суспільства європейського зразка.
Аналіз наукових досліджень. Мета і завдання статті. Така ситуація надзвичайно актуалізує наукове обґрунтування пошукушляхів та механізмів оптимізації державно-владних відносин в Україні. Від початку 90-х рр. і до сьогодення вітчизняна державно-управлінська наука напрацювала значний масив знань і практичних рекомендацій у цій сфері. Різноманітні аспекти вдосконалення владно-управлінських відносин стали предметом досліджень вітчизняних науковців. Зокрема, значним внеском у вирішення зазначеної наукової проблеми стали праці: провідних вітчизняних юристів В.Б.Авер'янова, М.І.Козюбри [3], Н.Р.Нижник [7], М.І.Ставнійчук [11], В.М.Шаповала [14]; політологів - В.П.Горбатенка [4; 9], В.А.Ребкала [8; 10], В.А.Шахова [15]; фахівців з державного управління - В.Д.Бакуменка [1; 6], О.Л.Валевського [2; 10], Ю.Г.Кальниша [5; 10], В.В.Токовенко [12]; а також цілого ряду науковців Національного інституту стратегічних досліджень [13]. Однак динамічність і специфіка сучасного вітчизняного державотворчого процесу постійно висувають на порядок денний наукових досліджень нові завдання.
Метою дослідження, результати якого викладено в цій статті, є висвітлення актуальних політико-правових механізмів удосконалення державно-владних відносин у сучасній Україні.
Завдання дослідження:
• визначити проблеми, які заважають ефективному функціонуванню системи державно-владних відносин у сучасній Україні;
• окреслити політико-правовімеханізми вдосконалення державно-владних відносин в Україні з урахуванням особливостей поточного моменту вітчизняного державотворчого процесу.
Виклад основного матеріалу дослідження. Головний виклик, який постав перед Українською державою в сучасних умовах, - зростаюча політична конфліктність. Вона спостерігається в багатьох сферах суспільного життя та владних відносин. Найбільш загрозливим зараз є становище, що склалося внаслідок непродуманих кроків Конституційної реформи 2004-2005 рр. на рівні вищого ешелону державної влади. Процес формування та діяльності влади у нових конституційних умовах виявив низку проблем, що негативно вплинули на можливості реалізації відповідних прав громадян та принципів діяльності влади:
1. Неузгодженість щодо обсягу повноважень та механізмів їх реалізації вищими інститутами влади. Конституція України не дає відповіді на питання, яким чином мають узгоджувати політичні позиціїПрезидент України, з одного боку, і коаліція депутатських фракцій та уряд - з іншого. Відсутність у Конституції України положень про узгодження політичних позицій вищих владних інститутів створила цілком реальну небезпеку виникнення конфліктів на цьому ґрунті, конкуренції за можливість реалізації державно-владних повноважень, спроб обмеження повноважень одного інституту іншим. Наприклад, повноваженняПрезидентаУкраїни, зокрема визначеніст. 102, та пп. 3, 17 ч. 1 ст. 106 (керівництво у сферах зовнішньої політики, національної безпеки і оборони), передбачають їх реалізацію через систему органів виконавчої влади. Водночас протягом діяльностіобох останніх урядів (В.Януковича іЮ.Тимошенко) у зазначених сферах неодноразово спостерігалися конфлікти між главою держави і урядом (відповідно парламентською коаліцією), що зрештою призвели до прийняття Закону "Про Кабінет Міністрів України" (2008 р.) у редакції, що значною мірою суперечить чинному конституційномурозмежуванню повноважень парламенту, урядуі глави держави, провокує нестабільність у політичному житті країни і ставить під загрозу національні інтереси. За цих умов вироблення узгоджених політичних рішень і реалізація послідовного політичного курсу Української держави залежить переважно від політичної волі цих владних інститутів і їх готовності до компромісів. Протягом першого періоду діяльності влади в новому конституційному форматі гостро виявилася проблема неврегульованостіпроцедур взаємодії між Президентом, Кабінетом Міністрів України та парламентською коаліцією. Першими виникли конфлікти навколо: процедури призначення і звільнення Президентом за поданням Кабінету Міністрів голів місцевих державних адміністрацій; порядку скріплення актів Президента України підписамиПрем'єр-міністра та профільного міністра і правами сторін у цьому процесі; реалізації Президентом свого права зупиняти дію актів Кабінету Міністрів; порядку та процедури звільнення Верховною Радою міністрів, призначених за конституційною квотою Президента України. Неврегульованість зазначених питань Конституцією і чинним законодавствам за умов різних, подекуди протилежних, підходів до тлумачення відповідних положень Конституції різними владними інститутами, спричиняє виникнення перманентних конфліктів, тим самим знижуючи ефективність дій системи влади в цілому.
2. Недосконалість процедур формування парламентської коаліції та засад функціонування депутатських фракцій, наявність можливостей для викривлення волевиявлення громадян. Конституція містить лише загальні положення щодо формування коаліції у Верховній Раді України. Процедури створення і припинення діяльності коаліції містяться в Регламенті Верховної Ради України, який затверджується Постановою Верховної Ради. Це дає можливість діючій у Парламенті коаліції переглядати умови своєї діяльності простою більшістю голосів. Така ситуація відкриває можливість для довільного коригування політичними силами норм Конституції, створення умов для вільного переформатування коаліцій залежно від поточної політичної кон'юнктури, внаслідок чого відкриваються можливості для втрати зв'язку політичної структури Верховної Ради з результатами виборів і відповідно ревізії народного волевиявлення. Конституція України не передбачає закріплення зв'язку між програмою діяльностіпарламентської коаліції та програмоюдій сформованого нею Кабінету Міністрів, а також корекції останньої у зв'язку з розширенням чи зменшенням складу коаліції.
3. Недоcконалість процедур формування персонального складу Кабінету Міністрів України. Норми Конституції щодо процедури формування уряду парламентською коаліцією є недосконалими і припускають виникнення конфліктних ситуацій. Унаочненням є ситуація, яка виникла у процесі формування антикризової коаліції та уряду і надала підстави для дискусій з приводу наявності підстав у Президента для розпуску Верховної Ради України та проведення позачергових виборів. Подібні наслідки може мати невизначеність у Конституції критеріїв, за якими Кабінет Міністрів вважається сформованим. Конституція України містить лише загальні принципи формування коаліції депутатських фракцій у Верховній Раді України та формування коаліцією Кабінету Міністрів. Водночас у Конституції не дається відповіді на питання, чи можуть бути членами уряду представники партій і блоків, які не входять до складу коаліції. Внаслідок неврегульованості цього питання відкриваються можливості для порушення визначеного Конституцією принципу формування уряду коаліцією депутатських фракцій, і, відповідно, викривлення волевиявлення громадян, посилюються інші негативні наслідки. Серед підстав припинення діяльності уряду немає такої, як припинення діяльності коаліції, що його сформувала. Виникнення подібної ситуації внаслідок переформатування чи розпаду коаліції є не лише теоретично можливим, а й цілком реальним, що було підтверджено черговим витком парламентської кризи внаслідок виходу з коаліції лише двох народних депутатів. Одним із дієвих механізмів удосконалення державно-владних відносин на вищому рівні влади і водночас головним і необхідним компромісом у політичній сфері був покликаний стати Універсал національної єдності, підписаний влітку 2006 р. за ініціативи Президента України. Укладання своєрідного політичного договору мало відкрити шлях до співпраці політичних сил, які здобули державно-владні повноваження як результат цілком демократичних виборів. Однак подібна форма політичного діалогу не спрацювала як механізм удосконалення державно-владних відносин, перш за все через низьку політичну культуру учасників державотворчого процесу. Тому з метою вирішення окреслених проблем Президент України в межах визначеної Конституцією правосуб'єктності ініціював у 2007 р. процес удосконалення конституційних змін. Складовою цих змін є визначення статусу та повноважень інституцій державної влади і докладного окреслення процедурних питань їх діяльності та взаємодії. З огляду на недосконалість чинної Конституції надзвичайно важливу роль на сучасному етапі відіграє Конституційний суд України, якому доводиться виступати арбітром у тлумаченні положень Конституції, з приводу яких виникли міжінституційні конфлікти, а також стосовно законодавчих актів, що прийняті на основі цих положень. Однак при цьому Конституційний суд України починає відігравати невластиву йомуроль політичного актора. Лишень уявімо собі, що арбітр на футбольному полі не тільки слідкував би за дотриманням правил гри, а й періодично грав за ту чи іншу команду! Принциповим моментом у конституційному процесі є те, що без удосконалення Конституції на рівні вищих владних інститутів навряд чи доцільно переходити до другої фази конституційного процесу - реформування рівня місцевої влади та органів самоврядування. Інакше доведеться мати справу з розбалансованістю системи влади як на центральному, так і на місцевому рівнях. Крім того, майбутні зміни щодо місцевого рівня мають узгоджуватися з планами проведення адміністративно-територіальної реформи, перспективи якої досі залишаються невизначеними. Негативними з точки зору демократії особливостями ситуації, що склалася навколо подальшого розвитку конституційної реформи, також є: практично повне виключення відповідними владними інститутами з цього процесу громадянського суспільства, ігнорування громадської думки та різне бачення пріоритетів продовження конституційної реформи різними політико-владними інститутами, їх намагання використати процес внесення подальших змін до Конституції у власних політичних цілях. У таких умовах надзвичайно зростає роль глави держави як гаранта Конституції та дотримання прав і свобод громадян в Україні. Основними механізмами впливу Президента України на процес розвитку політичної системи та вдосконалення системи державно-владних відносин України у напрямі ефективності й демократії є:
• максимально ефективне використання повноважень, забезпечення їх достатності для виконання конституційних функцій глави держави;
• підтриманняпостійної комунікації з громадянами, структурами громадянського суспільства - як через засоби масової інформації, так і безпосередньо;
У нових умовах принципово оновилися конституційно-правові та інституційні засади діяльності українського парламенту. Ключовою ознакою Верховної Ради України, поруч із збільшенням владних повноважень та фракційною структуризацією, став її поділ на депутатську більшість (коаліцію депутатських фракцій), створену на конституційній основі, та депутатську меншість (парламентську опозицію). Водночас законодавче унормування прав парламентської опозиції досі відсутнє; процедури взаємодії коаліції і опозиційної меншості не врегульовані належним чином; відсутні демократичні традиції співіснування коаліції та опозиції. Тому на часі законодавче визначення прав і гарантій діяльності парламентської опозиції, принципів і процедур її взаємодії з більшістю. Це покликано стабілізувати роботу Верховної Ради України, підвищити ефективність законотворчого процесу, забезпечити представлення у процесі законотворення інтересів тих виборців, які голосували за парламентські політичні сили, не представлені в коаліції. Нагальною потребою є вироблення принципів взаємовідносин між різними політичними силами в коаліційній більшості та опозиційній меншості з метою налагодження ефективної роботи коаліції та опозиції, більш відкритому характері їх діяльності, дотриманні ними принципів демократії. В умовах слабкості коаліції і, тим більше відсутності у Верховній Раді постійної конституційної більшості, саме від результативності взаємодії парламентської коаліції та опозиційної меншості залежить ефективність політичних і економічних змін та демократичних перетворень у суспільстві. Важливою проблемою у процесі вдосконалення системи державно- владних відносин є визначення основних критеріїв і механізмів забезпечення ефективності державного управління. За сучасних умов ефективність державного управління слід розглядати як цінність морального порядку поряд з такими чинниками, як раціональність, продуктивність, демократизм, справедливість, професіоналізм та ін. Слід подолати обмежену логіку однобічного економізму, яка зумовлює ототожнення системної трансформації суспільства і ринкових перетворень економіки, коли ефективність управління визначається співвідношеннямдосягнення мети за найменших фінансових затрат. Суто економічна ефективність може не тільки не збігатися з ефективністю державного управління як цілісною характеристикою функціонування політико-правової системи, а й принципово суперечити їй. Соціально ефективне управління повинне враховувати рівень продуктивності праці, темпи і масштаби приросту на- ціонального багатства, рівень життя населення згідно зі стандартами розвинених країн, стабільність суспільних відносин. Регулюючим чинником управлінської діяльності виступає право. Тому надзвичайно важливим питанням є забезпечення державно-правової ефективності. Від неї залежить якість організаційної ефективності управління, що дозволяє швидко і з найменшими затратами досягти поставленої мети - модернізації країни, досягнення політичних, економічних та соціальних європейських стандартів. Проблема насамперед у тому, що в чинній Конституції України відсутній термін "адміністративна послуга", тому дане поняття має тлумачитися в контексті ідеології державного управління як системи, спрямованої на надання послуг населенню, та потребує законодавчого закріплення. У розвинених демократичних країнах таку ідеологію викладено у спеціальних актах: "Хартії громадян" у Великобританії, "Хартії державних службовців" в Італії, "Хартії клієнтів" у Бельгії тощо. Запровадження стандартів публічних послуг разом із системою показників та інструментарієм вимірювання ступеня реалізації встановленого стандарту у Європі вважають практичним виконанням конституційного права громадян на отримання загальнодоступних публічних послуг однакового рівня та якості. У зв'язку з цим одним з ключових напрямів адміністративних реформ, проведених у країнах розвиненої демократії, було запровадження оціню- вання ефективності роботи органів влади співвідносно з якістю надання публічних послуг. Конкретні критерії ефективності діяльності органів влади щодо надання послуг мають певні відмінності в кожній країні, спільними для них є універсальні принципи побудови відносин між державою та громадянами. Критерії оцінки результативностідіяльності органів державного управління є також інструментом підвищення ефективності взаємодії органів публічної влади з громадськістю. Вони демонструють, наскільки результативно працює орган місцевої влади, за якими напрямами та в якому обсязі він використав наявні фінансові ресурси. Завдяки цим критеріям громадськість має можливість контролювати діяльність влади. Система влади і державного управління, що була сформована в Україні за доби незалежності, має суттєві недоліки, головним з яких є надмірна централізація влади та відсутність реальної самостійності територіальних громад у вирішенні проблем місцевого значення. Запровадження політичної реформи передбачає суттєві зміни не тільки у співвідношенні трьох гілок влади та зміни форми правління, а й доповнення цих змін адміністративною реформою та зміцненням системи місцевого самоврядування. Здійснення такої масштабної модернізації системи державного управління вимагає виважених підходів, рішень та відповідного часу. Адміністративна реформа урозвинених демократичних країнах- довготривалий, постійний процес, адже кожна нова ситуація вимагає змін, удосконалень, кращої якості надання послуг та функціонування державної служби. Мета адміністративної реформи - поетапне створення такої системи державного управління, яка забезпечить утвердження України як розвиненої, правової, цивілізованої, конкурентоспроможної європейської держави з високим рівнем життя, соціальних стандартів та демократії. Досягнення цього вимагає приведення державних та урядових інституцій у відповідність з новою політичною системою та європейськими стандартами публічного адміністрування. В Україні адміністративна реформа реалізовувалася лише в частині реформування центральних органів виконавчої влади. На сучасному етапі у зв'язку з проведенням політичної реформи постають нові завдання щодо широкої, виваженої та поетапної адміністративної реформи. Ключовими серед цих завдань є такі:
• законодавче розмежування повноважень управління різних гілок влади на найвищому політичному рівні;
• розподіл адміністративних і політичних функцій у системі виконавчої влади;
• перебудова системи центральних органів виконавчої влади за функціональним принципом з метою уникнення дублювання повноважень і функцій, оптимізації їх структури;
• децентралізація функцій державного управління, передача повноважень та відповідних ресурсів від центральних до місцевих органів влади з метою сприяння формуванню економічно самодостатніх територіальних громад;
• правове врегулювання питань надання публічних адміністративних послуг органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування, чітке розмежування відповідальності за надання послуг громадянам між різними рівнями публічної влади;
• зміна статусу місцевих державних адміністрацій і перетворення їх з органів, що виконують програми соціально-економічного розвитку самоврядних територій, на органи виконавчої влади, які здійснюють контрольнонаглядові функції;
• розроблення і запровадження механізмів відповідальності посадових осіб і органів місцевого самоврядування.
Висновки:
1. Аналіз процесів становлення сучасної політичної системи України дає змогу зробити висновок, що розвиток політичної системи України та системи державного управління відбувається у вимірах сучасної демократії. Проте конституційна реформа спричинила цілу низку проблем, без вирішення яких неможливий подальший розвиток політичної системи з точки зору гарантування її ефективності й легітимності, реалізації національних інтересів і суверенітету народу. Україна не може дозволити собі втрачати час. Відповідальність всіх політичних сил - вирішення проблем ефективності влади уже в найближчому майбутньому.
2. Досвід демократичного розвитку показує, що найбільш ефективним засобом регулювання й удосконалення державно-владних відносин є застосування політико-правових механізмів, які полягають у спільному (бажано консенсуальному) виробленні суб'єктами державно-владних відносин, за участі інших зацікавлених сторін, відповідних політичних рішень з наступним закріпленням їх у правовому полі держави.
3. Нормативно-правове забезпечення раціональної системи державно- владних відносин як на рівні державного управління, так і місцевого самоврядування має здійснюватися, зокрема, через розробку, прийняття та подальше вдосконалення норм чинної Конституції України і відповідних законів: "Про Президента України", "Про Кабінет Міністрів України", "Про парламентську опозицію", "Про державну службу", "Про політичні партії", "Про об'єднання громадян", "Про місцеве самоврядування в Україні". Ці закони мають унормувати розмежування державно-владних повноважень та механізми взаємодії вищих органів державної влади, центральних органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування; процедури місцевих референдумів, ініціатив, слухань та інших форм волевиявлення населення; порядок вирішення питань адміністративно-територіального устроюУкраїни тощо.
4. Ефективній реалізації реформ на даному етапі сприятимуть три основних чинники: чітка і послідовна політична позиція Президента України, стабільна й ефективна робота вітчизняного парламенту та підтримка реформи як політичною елітою, так і населенням.
Ігор Бондаренко,
аспірант кафедри державної політики
та управління політичними процесами НАДУ
3. Перспективи реформування інституційної системи
координації політики європейської інтеграції України
Постановка проблеми у загальному вигляді та її зв'язок із важливими науковими чи практичними завданнями. Зважаючи на розробку нової "базової угоди", в результаті підписання якої має відбутися значне поглиблення двосторонніх відносин між Україною та ЄС, і враховуючи відсутність ефективно діючої системи координації реалізації політики європейської інтеграції, виникла нагальна потреба реформування інституційної системи координації реалізації політики європейської інтеграції та створення ефективного механізму моніторингу реалізації політики європейської інтеграції в Україні. При цьому надзвичайно актуальним є дослідження на підставі аналізу чинного законодавства можливих шляхів реформування інституційної системи у цій сфері, зокрема визначення місця в системі органів державної влади, основних завдань, функцій і повноважень центрального координаційного органу реалізації політики європейської інтеграції України.
Аналіз останніх досліджень і публікацій, в яких започатковано розв'язання даної проблеми і на які спирається автор. Особливу цінність для даної роботи становлять праці В.Г.Буткевича, В.А.Василенка І.А.Грицяка, М.М.Микієвича, О.Ю.Оржель, К.В.Смирнової, С.В.Шевчука, в яких досліджуються особливості правового регулювання європейської інтеграції. Безпосередньо вивченню питань координації політики європейської інтеграції присвячено низку праць I.В.Кравчук. Крім того, серед зарубіжних науковців питання координації політики європейської інтеграції вивчали Я.Гонцяж, Х.Кассім, А.Новак-Фар, Б.Г.Петерс, В.Райт, Д.Ф.Хефнер. Виділення невирішених раніше частин загальної проблеми, яким присвячується стаття. Незважаючи на значну кількість праць, присвячених дослідженню питань європейської інтеграції, її правовим та управлінським аспектам, поза увагою науковців залишилися питання комплексного аналізу перспектив та шляхів реформування інституційної системи координації політики європейської інтеграції України, яке досліджується в цій статті.
Формулювання мети статті. Основною метою даного наукового дослідження є визначення можливих шляхів реформування інституційної системи координації політики європейської інтеграції в органах виконавчої влади України, прогнозування та аналіз ефективності діяльності, а також виявлення проблем, що можуть виникнути під час роботи такої системи, відповідно до запропонованих змін.
Виклад основного матеріалу дослідження. На нашу думку, сьогодні існує кілька шляхів і можливих варіантів реформування інституційної системи координації політики європейської інтеграції в органах виконавчої влади України, а саме:
1) посилення ролі структурного підрозділу Секретаріату Кабінету Міністрів України, до відання якого належать питання європейської інтеграції, та утворення консультативно-дорадчого допоміжного органу при Кабінеті Міністрів України (далі - КМУ);
2) створення окремого органу державної влади в системі центральних органів виконавчої влади (далі - ЦОВВ).
Пропонуємо детальний аналіз кожного із зазначених варіантів.
1. Першочерговим і вкрай необхідним заходом нашляху реформування та удосконалення механізмів державного управління реалізацією політики європейської інтеграції в Україні, на нашу думку, є реорганізація та посилення ролі структурного підрозділу Секретаріату КМУ, до відання якого належать питання європейської інтеграції. У цьомунапрямі досягнуто значного поступу з ухваленням постанови КМУ від 16 липня 2008 року № 649 "Про утворення Координаційного бюро європейської та євроатлантичної інтеграції" [1]. Відповідно до п. 1 даної постанови у структурі Секретаріату Кабінету Міністрів України утворюється Координаційне бюро європейської та євроатлантичної інтеграції на базі Управління з питань європейської інтеграції, яке ліквідується. На нашудумку, це рішення уряду є досить прийнятним і конструктивним, а також таким, що не потребує значних законодавчих та інституційних змін і фінансових витрат. Ухвалення даної постанови вимагає здебільшого лише розробки положення про Координаційне бюро європейської та євроатлантичної інтеграції. Неабияке значення для успішного функціонування новоствореного Координаційного бюро європейської та євроатлантичної інтеграції матиме перелік його повноважень, які мають бути закріплені в положенні про нього. Аналізуючи положення ч. 2 ст. 19, ч. 1, 2 ст. 22, ч. 1, 2 ст. 50 Закону України "Про Кабінет Міністрів України" від 16 травня 2008 р. № 279-VI (279-17) [2], п. 2 § 100 гл. 1 розд. 11 Регламенту КабінетуМіністрів України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 18 липня 2007 р. № 950 [3], пп. 3, 4 Тимчасового положення "Про Секретаріат Кабінету Міністрів України", затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від6 травня 2000 р. №761 [4], можна дійти висновку, що даний підрозділ Секретаріату може бути наділений досить широкими повноваженнями та виконувати значну кількість важливих функцій із координації політики європейської інтеграції України. Однак, зважаючи на те, що основними ключовими функціями його мають стати координація, контроль та спрямування діяльності ЦОВВ у сфері реалізації політики європейської інтеграції, проблемним може бути питання щодо можливості надання доручень ЦОВВ. Оскільки відповідно до ст. 44 Закону України "Про КабінетМіністрів України" від 16 травня 2008 року № 279-VI (279-17) [2] правом координувати діяльність членів Кабінету Міністрів України наділено Прем'єр-міністра України. Крім того, під час розробки положення про Координаційне бюро європейської та євроатлантичної інтеграції, на нашу думку, нормо проектувальники обов'язково, серед іншого, повинні передбачити функції щодо:
1) організації підготовки та проведення засідань Ради та Комітету з питань співробітництва між Україною та європейськими співтовариствами (Європейським Союзом), підкомітетів, робочих груп тощо;
2) забезпечення діяльності українських частин Ради та Комітету з питань співробітництва між Україною та європейськими співтовариствами (Європейським Союзом) (виконання функцій їх секретаріатів);
3) забезпечення діяльності Координаційної ради з адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу;
4) розробки в межах своїх повноважень проектів нормативно-правових актів з питань європейської інтеграції, у тому числі стратегій, програм, щорічних планів заходів із реалізаціїполітики європейської інтеграції;
Виконання всіх вищеперерахованих функцій вимагатиме значного кадрового потенціалута часу. При цьомупозитивом є також те, що відповідно до постанови КМУвід 16 липня 2008 р. №649 "Про утворення Координаційного бюро європейськоїта євроатлантичної інтеграції" [1] значно збільшиться штат (на 40 одиниць - п. 2 постанови) структурного підрозділу Секретаріату КМУ, до відання якого належатимуть питання європейської інтеграції, і налічуватиме 70 штатних одиниць. Однак, зважаючи на значну кількість повноважень та функцій Координаційного бюро європейської та євроатлантичної інтеграції, консультативно-дорадчі функції, а також із розробки проектів стратегій, планів дій та інших програмних документів з європейської інтеграції можуть залишитись поза увагою і виконуватимуться лише формально. На нашу думку, необхідним є створення наукового консультативно-дорадчого органупри КМУ, який може бути утворено відповідно до ст. 51 Закону України "Про Кабінет Міністрів України" від 16 травня 2008 р. №279-VI (279-17) [2]. Такий орган виконуватиме: консультативно-дорадчі функції, зокрема для ЦОВВ, місцевих органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування; а також з розробки програмних документів, а саме - готуватиме проекти стратегій, планів дій та інших програмних документів з європейської інтеграції. Кадровий потенціал такого органу не належатиме до державних службовців, а отже, це дасть змогу на постійній основі залучити до роботи науковців, молодь, підприємців, широке коло фахівців неурядових організацій, неза- лежних експертів, неурядових організацій. Крім зазначеного, особливу увагу хотілося б звернути і на те, що до повноважень новоствореного Координаційного бюро європейської та євроатлантичної інтеграції відповідно до його назви належатимуть питання координації не лише європейської інтеграції, а й євроатлантичної. Однак поєднання в одному Координаційному бюро функцій щодо координації реалізації політики і європейської, і євроатлантичної інтеграції є недоцільним, оскільки ці два напрями інтеграції прямо не залежать один від одного і, на нашудумку, повинні реалізовуватись окремо та розмежовуватись. При цьому варто зауважити, що до повноважень Управління з питань європейської інтеграції Секретаріату КМУ, що ліквідується, питання євроатлантичної інтеграції не належали. І це вважали позитивом значна кількість як вітчизняних, так і іноземних науковців та політичних діячів. Крім того, такої практики в переважній більшості країн Центральної та СхідноїЄвропи не існувало.
2. Варіант створення центрального органу виконавчої влади, на нашу думку, є найоптимальнішим, хоча за даних умов і найскладнішим у його реалізації. Адже задля його втілення в життя необхідними будуть значні законодавчі зміни та перегляд повноважень ЦОВВ щодо реалізації політики європейської інтеграціїУкраїни. Вбачається, що одними із найважливіших функцій даного органу мали б бути координація, контроль та спрямування діяльності органів виконавчої влади із реалізації політики європейської інтеграції України. Однак, аналізуючи положення ст. 44 ЗаконуУкраїни "Про Кабінет Міністрів України" від 16 травня 2008 р. № 279-VI (279-17) [2], можна дійти висновку, що правом координувати діяльність членів Кабінету Міністрів України наділено лише Прем'єр-міністра України. Отже, реалізація вищеперерахованих функцій можлива лише після внесення відповідних змін у чинне законодавство. Важливо відзначити, що відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 46 Закону України "Про Кабінет Міністрів України" від 21 грудня 2006 р. № 514-V [5] (втратив чинність) в нашій державі існувала практика, коли Перший віце-прем'єр-міністр України, віце-прем'єр-міністри України згідно з розподілом повноважень мали право координувати роботу міністерств, спрямовувати, координувати та контролювати діяльність інших центральних органів виконавчої влади, що належали до сфер їх спрямування та координації, місцевих органів виконавчої влади. На нашу думку, дана практика було досить вдалою і могла б бути збережена, принаймні щодопитань європейської інтеграції. Найоптимальнішим при цьомубуло б, якщо б центральний орган виконавчої влади з європейської інтеграції очолював би сам віце-прем'єр-міністр, до компетенції якого належать питання європейської інтеграції. Стосовно інших повноважень запропонованого центрального органу виконавчої влади із європейської інтеграції, то, на нашу думку, основна частина запропонованихфункцій Координаційного бюро європейської та євроатлантичної інтеграції (пп. 4, 8-13) повинна перейти до новостворюваного органу, крім пп. 1-3, 5-7. Саме ж Координаційне бюро європейської та євро-атлантичної інтеграції у разі створення центрального органу виконавчої влади із європейської інтеграції повинно бути реорганізовано відповідно до розподілу повноважень між ним і центральним органом виконавчої влади з європейської інтеграції. Вбачається, що даний варіант можна реалізувати як і після визнання України як країни-кандидата до членства в ЄС, так і до того з моменту підписання нової посиленої угоди, що передбачатиме, серед іншого, створення зони вільної торгівлі між Україною та ЄС.
Висновки з даного дослідження і перспективи подальших досліджень. Підсумовуючи викладене, можна відзначити, що на сьогодні існує кілька шляхів та можливих варіантів заходів із реформування інституційної сис- теми координації політики європейської інтеграції в органах виконавчої влади України, з яких найоптимальнішими, на нашу думку, є: 1) посилення ролі структурного підрозділу Секретаріату Кабінету Міністрів України, до відання якого належать питання європейської інтеграції, та утворення консультативно-дорадчого допоміжного органу при КМУ; 2) створення окремого органу державної влади в системі центральних органів виконавчої влади. Першочерговим і вкрай необхідним, а також таким, що не потребує значних законодавчих та інституційних змін, на сьогодні є захід із реформування та посилення ролі структурного підрозділу Секретаріату КабінетуМіністрів України, до відання якого належать питання європейської інтеграції, та утворення консультативно-дорадчого допоміжного органу при КМУ. Наступним кроком може бути створення окремого органу державної влади в системі центральних органів виконавчої влади, що здійснюватиме координацію реалізації політики європейської інтеграції в Україні. На нашу думку, такий захід може бути реалізований за умови значного поглиблення двосторонніх відносин, зокрема визнання України як країни-кандидата до членства в ЄС, створення зони вільної торгівлі між Україною та ЄС. Як показує досвід країн Центральної та Східної Європи, цей захід є найоптимальнішим та найефективнішим. Проте, аналізуючи чинне законодавство України, можна відзначити, що його реалізація потребуватиме значних законодавчих та інституційних змін.
Олена Жадько,
аспірант кафедри європейської інтеграції НАДУ
Список використаних джерел
1. Алаев Э.Б. Социально-экономическая география: Понятийно-терминол. слов. - М.: Мысль, 1983. - С. 25.
2. Верменич Я.В. Еволюція адміністративно-територіального устрою в Україні: проблеми концептуалізації // Укр. іст. журн. - 2005. - № 4. - С. 117.
3. ВільховськаМ. Пріоритети чорноморської Пальміри // Уряд. кур'єр. - 2006. - 8 серп. - С. 6.
4. Гладкий Ю.Н., Чистобаев А.И. Регионоведение: Учебник. - М.: Гардарики, 2003. - С.12.
5. Дністрянський М.С. Етнополітична географія України: проблеми теорії, методології, практики: Монографія. - Л.: Літопис; Видавн. центр ЛНУ імені Івана Франка, 2006. - С. 48.
6. Липинський В. Листи до братів-хліборобів // Дзвін. - 1995. - № 10 (612). -
С. 94-120.
7. Колосов В.А., Мироненко Н.С. Геополитика и политическая география. -
М.: Аспект Пресс, 2001. - С. 37-38.
8. Конституционное (государственное) право зарубежных стран: Учебник:
В4 т. / Отв. ред. проф. Б.А.Страшун. - 3-е изд., обновл. и дораб. - М.: Изд-во "БЕК", 2000. - Т. 1-2: Часть общая. - С. 683.
9. Конституция СССР: Политико-правовой комментарий. - М.: Политиздат,
1982. - С. 222.
10. Конституція України. Текст Основного Закону з офіційними тлумачення-
ми Конституційного Суду. Огляд і коментарі В.Ф.Погорілка та В.Л.Федоренка. - К.: Наук. думка, 2006. - С. 181.
11. Кравченко В.В. Конституційне право України: Навч. посіб. - Вид. 4-те,
виправ. та допов. - К.: Атіка, 2006. - С. 372.
12. Мамонова В.В. Теоретико-методологічні засади управління територіаль-
ним розвитком: Автореф. дис.… д-ра наук з держ. упр.: 25.00.04 / Нац. акад. держ.упр. при Президентові України. - К., 2006. - С. 11.
13. Матвієнко В.Я. Прогностика. Прогнозування соціальних та економічних процесів. Теорія. Методика. Практика. - К.: Укр. пропілеї, 2000. - С. 7.
14. Молодцов О. Інститут держави в умовах сучасного соціального простору
та часу: методологічні аспекти // Вісн. НАДУ. - 2004. - № 4. - С. 55.
15. Павліха Н.В. Управління сталим розвитком просторових систем: теорія,
методологія, досвід: Монографія. - Луцьк: Волин. облас. друк., 2006. - С. 14.
16. Пістун М.Д. Основи теорії суспільної географії. - К., 1994. - С. 71.
17. Політологічний словник: Навч. посіб. для студ. вищ. навч. закл. / За ред.
М.Ф.Головатого та О.В.Антонюка. - К.: МАУП, 2005. - С. 603.
18. Сміт Е. Національна ідентичність / Ентоні Д.Сміт; пер. з англ. П.Тара-
щук. - К.: Основи, 1994. - 225 с.
19. Советский энциклопедический словарь. - М.: Сов. энцикл., 1989. - С. 1338.
20. Соціологія: Підручник: Колективна монографія / В.Г.Городяненко, О.В.Гілюн, А.В.Демичева та ін.; За ред. В.Г.Городяненка. - 2-е вид., перероб., допов. - К.: Видавн. центр "Академія", 2002. - С. 559.
21. Топчієв О.Г. Основи суспільної географії: Навч. посіб. - О.: Астропринт,
2001. - С. 155.
22. Челлен Р. О политической науке, ее соотношении с другими отраслями знания и об изучении политического пространства // Полис. - 2005. - №2. - С. 115-126.
23. Четвернин В.А. Демократическое конституционное государство: Введе-
ние в теорию. - М., 1993. - С. 25-116.