Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
Політичне знання –знання про політику.
Докса (???) –краще, мабуть, говорити «опінія» -тобто такий рівень політичного знання, який притаманний сус-ву (масам.....) –емпіричне знання: опис, але не створення теорії.
Теорія. Ознаки теоретичного знання:
Теорія виходить за межі опінії; оперує поняттями (абстракціями). Крім того, теорія має предмет дослідження –певний аспект об’єктивної реальності.
Перша теорія –філософія, потім –піфагорійська математика. Виникнення теорії –перехід від міфу, опінії до філософії.
Платон, Аристотель: теорія –споглядання сутності.
Спекулятивне мислення –спирається на логіку (самого мислення), інтуїцію.
О.Конт: соціологія як позитивна наука про сус-во, відмова від філософії на користь природних наук.
Вебер: політологія як позитивна наука.
Тепер по суті питання:
Політологія претендує на наукові методи (о-о, да!), тому:
ХУІІІ ст.: розкол на політичну філософію і політичну науку –різні предмети, різна методологія.
Творці соціальних наук претендували на використання методів природничих наук.
Політична філософія користується теорією, філософськими методами.
Політична наука вважає для себе неприйнятною вивчення цінностей (чим займається філософія –політична, політичних і соціальних цінностей).
Методи політичної філософії:
Стосовно предмету:
Сус-во –безумовно! –проте питання по-моєму, полягає в тому які АСПЕКТИ суспільного буття вивчаються. Як ми бачили, політична філософія займається такими «дрібницями» (не з моєї точки зору, а з погляду політичної науки) як символи, цінності.
Тоді як політична наука все-таки велику увагу приділяє політичним рухам, ідеологіям, інститутам. Отут можна «вклинити» тему другої лекції:
Співвідношення теорії і практики: Гегель: Саме Дух (всі форми культури) виникає як усвідомлення певної доби, і саме ідеї втілюються в теорію, а потім в практику.
Наприклад: Руссо «Люди від природи народжуються вільними і рівними» -ідея? теорія? А наслідки –цілком практичні та реальні –права людини.
Маркс: економіка ->політика ->ідеологія ->рух ->інститут
Гегель: теорія ->ідеологія ->рух ->інститути
«На руїнах релігії (релігія НЕ є ідеологією, хоча може виконувати ідеологічну функцію) виник модерний феномен –ідеологія»
Як теорія може отримати обгрунтування раніше, але як ідеології –виникли разом (в часи Великої Французької революції) !!! –я не знаю, що Амельченко мала тут на увазі. Можливо, що ідеології ЯК ФЕНОМЕН.
Слід зазначити, що за Лео Штраусом, політична наука є несумісною з політичною філософією та нефілософською. Політичну науку Штраус розглядає у двох смислах: як діяльність вчених-політологів і як дослідження політичного, які використовують методи природничих наук (прямий натяк на визначення позитивізму за Контом, хоча Лео вказує, що нинішнє розуміння позитивізму відрізняється від Контівського тим, що позитивісти в соціальних науках постулюють докорінну відмінність між цінностями і фактами, вважаючи, що в компетенцію науки входять лише фактичні судження: наукове знання не компетентне виносити оціночні судження, а тому повинне їх повністю відкинути).
Позитивістська соціальна наука «вільна від цінностей» чи «етично нейтральна»: вона нейтральна в конфлікті добра і зла. Це значить, що основи, яка була б загальною для всіх вчених, що працюють в галузі суспільних наук, можна досягнути лише в процесі звільнення і абстрагування від моральних суджень: моральна не чуттєвість виступає необхідною умовою наукового аналізу.
Така позиція позитивістів критикується Штраусом, оскільки жоден вчений, що працює в галузі суспільних наук не вільний від оціночних суджень, тому що весь час бореться з власними перевагами (предпочтениями), що не дозволяють йому бути безпристрасним. Позитивізм в соціальних науках призводить до конформізму і філістерства (наприклад, при розгляді демократії та авторитаризму, демократично налаштований вчений все одно вважає демократію самою по собі цінністю, хоча й не намагається дати їй оцінку).
Критика Штраусом позитивізму зводиться до наступних пунктів:
Відмінності між історицизмом та позитивізмом:
Філософія – пошук (а не володіння істинного) універсального знання про ціле, тобто спосіб замінити думку про ціле на знання. «Ціле» – «всі речі»
Політична філософія – галузь філософії, яка найбільше близька до політичного життя, життя нефілософського, людського. Політична філософія – галузь розуміючої філософії (політичні речі підлягають схваленню чи запереченню).
Політична філософія:
1) спроба вияснити істинну природу політичних речей;
2) спроба дізнатись, що собою представляє правильний чи неправильний політичний порядок.
Для кращого розуміння політичної філософії, Штраус протиставляє її політичній думці, політичній теології, політичній науці.
|
Політична думка |
Політична філософія |
|
Роздуми про політичні ідеї,їх викладення. Під політичною ідеєю ми розуміємо будь-яку вагому ілюзію, поняття, вид чи щось інше, чим може бути зайнятий розум, роздумуючи про політичні принципи. Не хвилює різниця між думкою та знаннями. |
Відчуває різницю, розрізняє думку, віру від знання. |
|
Зацікавлена політичним процесом |
Шукає істину |
|
Політична теологія |
Політична філософія |
|
Політичне учення, базоване на божественних одкровеннях |
Політична філософія, обмежена тим, що доступно людському розумові без по сторонньої сили. |
|
Політична наука |
Політична філософія |
|
Базується на моделі природничих наук; складається із збору аналізу політичних релевантних даних; втілюється ученими політологами |
Політична філософія - спроба зрозуміти природу політичних речей |
Крім того, автор критикує позитивізм та історицизм, яких протиставляє політичній філософії.
|
Позитивізм |
Історицизм |
|
Відкинення цінностей; |
Відкидає різницю між фактами та цінностями; |
|
Наука – найвище знання. |
Відмовляє сучасній науці в привілейованому становищі; |
|
Позитивізм рано чи пізно перетворюється на історцизм |
Відмова розглядати історичний процес як розумне; |
|
Відкидає еволюційний тезис, стверджуючи, що розвиток людини з нелюдини не може зробити зрозумілою її людяність. |
Критика позитивізму:
Критика історицизму:
Класична політична філософія
1) класична політична філософія є антидемократична (Платон); [Класики відкидають демократію, тому що ціль людського життя, а отже, суспільства не є свобода, а - чесноти. Чесноти – мораль].
2) базована на класичній філософії природи і на класичній космології.
Філософія прагне до знання цілого. Ціле – вся сукупність частин. Ми володіємо частковими знаннями. Наше – знання характеризується фундаментальним дуалізмом. З одного боку, ми володіємо знаннями однорідності: перш за все в арифметиці, в інших розділах математики, у відтворюючих мистецтвах, ремеслах. З іншого боку, наше знання є різнорідним, найвища його форма - мистецтво політика та вихователя.
Сучасна політична філософія
Всі сучасні політичні філософії знаходяться в гармонії один з одним, оскільки володіють спільним принципом. Він виявляється в наступному: відмова від класичної схеми як нереалістичної. Спостерігається зміна цілей людського життя, якщо раніше це були чесноти, то надалі вони різні: для Макіавеллі – жадоба слави; для Гоббса – влада, самозбереження; для Локка – власність, надбання, для Руссо – загальна воля (юридична, не моральна).
Політична практика: рухи, політичні інститути.
Для втілення теорії потрібно, щоб вона була мотивацією не лише 1 людини, а цілого руху. Між політичною теорією і практикою знаходяться ідеології. Ідеологія – мрія, що відповідає інтересам певних суспільних рухів.
Співвідношення теорії і практики
Гегель: Дух (культура) виникає як усвідомлення проблем певної доби. Теорія втілюється в ідеологію, а потім в практику. Для того щоб стати рушійною силою, теорія має перетворитися в ідеологію. Це конкретизація і водночас вульгаризація (спрощення) теорії. Речі і маніфести спонукають людей на дії (це основна функція ідеології). Вона є переробкою теорії. Теорії ніколи не втілюються в практику у своєму чистому теоретичному вигляді -- часткове втілення. Теорія => ідеологія => рух, інститути (практика).
Руссо: Франц. революція мала теоретичну підготовку. Принципи теорії Руссо: 1) люди від природи народжені вільними і рівними (а тоді влада і статус визначався соц. походженням) 2) нерівними людей робить політичне суспільство, політичний устрій. => 3) треба змінити цей устрій і привести його у відповідність до невідчужуваних прав людини (які не відчужуються державою) 4) природні права – на життя, трудову власність, переконання (свобода совісті), свободи 5) суверенна влада має приміняти позитивне право для захисту не відчужених прав громадян 6) суверенна влада(верховна) має належати народу. Політичні теорії народжуються раніше і є двигуном практики. Ці принципи Руссо втілені в інститутах і конституціях. Інституціоналізація – втілення теорії в практику. (інститут свободи совісті, національні збори..)
Маркс: Первісні економічні відносини між людьми, їх економічні інтереси. «політика – концентрований вираз економіки». Економічно пануючий клас потребує політичної влади для реалізації і закріплення інтересів => політична боротьба, яка є відбиттям економічних протиріч. Теорії визначаються практикою (економікою і політикою) й слугують для обґрунтування економічних інтересів. (практика)Економіка => політика => ідеологія => рух, інститути (теорія). Теорія не виникла б якби не існували політичні рухи.
Теорія, ідеологія, політична практика не існують окремо. Як змінюються ідеології: ідеології виникають в множині, є наслідком революцій (коли зникає те, що консолідувало, інтегрувало суспільство, зокрема й релігія)
Релігію не можна називати ідеологією, хоча у ній теж є міф. Це скоріше світогляд (Вебер). Ідеологія – модерний феномен. Виникає, бо релігії перестають скріплювати суспільство. Ідеології виникають в множині, бо суспільство розділене на різні за інтересами групи. Виникають як обґрунтування інтересів певних груп суспільства.
Ідеології змінюються внаслідок взаємодії з політичною теорією і практикою, а також взаємодії між собою. «Завдяки соціалістичній думці лібералізм одружився з демократією» (Маркузе). Представницька демократія = ліберальна демократія. Концепція Руссо розрахована на полісну демократію.
В кінці 19 ст виникає соціал-демократія під впливом лібералізму: 1) не хочуть революції 2) не хочуть диктатури пролетаріату 3) за національні інтереси (с-д Німеччини схвалили рішення про початок 1 світової війни) 4) за парламентську демократію.
Соціалізм породив соц.-дем і комунізм. Зараз консерватизм на рівні захисту цінностей, а не повернення до минулого (як у 19ст.) Зараз різниця між соц.-дем, соціалізмом і консерватизмом майже стерлась. Чистих модерних теорій і практик уже не існує через взаємодію консерватизму, лібералізму і соціалізму.
Модерні ідеології в кризі, бо: 1) немає чисто ідеологічних партій і чистих ідеологій 2) не мають соціально-класової основи 3) ідеології змішались 4) перестали відбивати інтереси певного електорату 5) ідеологія в партіях існує на рівні риторики, а не світогляду 6) сучасні партії працюють на вибори.
На заході лібералізм уже не ототожнюється з демократією. У 1923р засновано Франкфуртську школу: епоха в розвитку політичної практики.
Широко распространено мнение, что политика и экономика — это вещи разные и между собой почти не связанные; что личная свобода — это вопрос политический, а материальное благополучие — экономический, и что любой политический строй (arrangements) можно совместить с любым экономическим. Главными современными выразителями этого представления являются многочисленные проповедники .демократического социализма”, безусловно осуждающие ограничения на личную свободу, навязываемые “тоталитарным социализмом” в России, и убежденные, что страна может взять на вооружение основные черты тамошнего экономического строя и тем не менее обеспечить личные свободы посредством устройства политического. Основной тезис данной главы заключается в том, что такое мнение есть заблуждение, что между экономикой и политикой существует тесная взаимосвязь, что возможны лишь определенные комбинации политического и экономического устройства общества, и что, в частности, социалистическое общество не может также быть демократическим (в том смысле, что оно не сможет гарантировать личных свобод).
Экономическое устройство способствует развитию свободного общества в двоякой роли. С одной стороны, свобода экономических отношений сама по себе есть составная часть свободы в широком смысле, поэтому экономическая свобода есть самоцель. Во-вторых, экономическая свобода – это также необходимое средство к достижению свободы политической.
Английский гражданин, которому после Второй мировой войны не позволяли провести отпуск в США из-за валютных ограничений, был лишен одного из коренных видов свободы не меньше, чем американский гражданин, которому не давали съездить в отпуск в Россию из-за его политических взглядов. В первом случае речь шла, на первый взгляд, об экономическом ограничении свободы, а во втором — об ограничении политическом, однако существенной разницы между ними нет. Гражданин США, который по существующим в разных штатах законам не волен трудиться на избранном им поприще, если он не заручился на то патентом или лицензией, точно так же лишается существенной доли своей свободы. Совершенно очевидно, что экономическая свобода сама по себе есть наиважнейшая часть общей свободы.
Если смотреть на него как на средство достижения политической свободы, экономическое устройство весьма важно из-за своего влияния на концентрацию и рассредоточение власти. Экономическая организация, которая предоставляет экономическую свободу непосредственно (именно, основанный на свободной конкуренции капитализм) способствует также и умножению политической свободы, ибо она отделяет экономическую власть от политической и таким образом позволяет одной служить противовесом другой.
Исторический опыт говорит о соотношении между политической свободой и свободным рынком совершенно однозначно. Мне не известно ни одно существовавшее когда-либо и где-либо общество, которое отличалось бы большой степенью политической свободы и в то же время не пользовалось бы для организации значительной части экономической деятельности неким подобием свободного рынка. История подсказывает лишь одно: капитализм есть необходимое условие политической свободы. Ясно, что это условие недостаточное. Фашистскую Италию и Испанию, Германию нескольких периодов за последние 70 лет, Японию перед Первой и Второй мировыми войнами и царскую Россию предшествовавших Первой мировой войне десятилетий нельзя даже с натяжкой охарактеризовать как политически свободные страны. А ведь в каждой из них частное предпринимательство было господствующей формой экономической организации. Поэтому очевидно, что можно иметь капиталистическое по сути своей экономическое устройство и в то же время несвободное устройство политическое.
Вначале девятнадцатого века Бентам и философские радикалы были склонны рассматривать политическую свободу как средство достижения свободы экономической. По их мнению, массам мешают налагаемые на них ограничения, и если политические реформы предоставляют большинству населения избирательное право, оно сделает как ему лучше, а именно — проголосует за свободную конкуренцию. Задним числом нельзя сказать, чтобы они были неправы. Осуществились немалые политические реформы, и за ними последовали реформы экономические, направленные в сторону большей свободы конкуренции. Результатом таких изменений в экономическом устройстве общества явилось громадное повышение благосостояния масс.
События послевоенного периода демонстрируют и другое соотношение между экономической и политической свободами. Коллективистское экономическое планирование и в самом деле ущемило индивидуальную свободу. Однако по меньшей мере в части стран результатом этого было не подавление свободы, а обратный поворот экономической политики. Наиболее разительный пример снова дает Англия. Поворотным пунктом явился, по-видимому, правительственный декрет о “контроле над занятиями”, который, невзирая на дурные предчувствия, лейбористская партия сочла необходимым принять с целью осуществления своей экономической политики. Если бы его прилежно исполняли, закон этот привел бы к централизованному распределению людей по занятиям. Это настолько шло вразрез с личной свободой, что новый закон соблюдали в ничтожном меньшинстве случаев, и продержался он совсем недолго. Отмена его потянула за собою решительный поворот экономической политики, отмеченный меньшим упором на централизованные “планы” и “программы”, снятием многих ограничений и большей опорой на частный рынок. Подобные политические сдвиги произошли в большинстве демократических стран.
Коренная проблема социальной организации заключается в том, как скоординировать экономическую деятельность большого числа людей. В принципе, существует лишь два способа координации экономической деятельности миллионов. Первый — это централизованное руководство, сопряженное с принуждением; таковы методы армии и современного тоталитарного государства. Второй — это добровольное сотрудничество индивидов; таков метод, которым пользуется рынок.
Возможность координации через добровольное сотрудничество основывается на элементарном — хотя и часто оспариваемом — тезисе, что из экономической сделки выгоду извлекают обе стороны, — при том условии, что эта сделка представляет собой добровольный и полностью осознанный акт каждой из сторон. Торговый обмен может поэтому обеспечить координацию без принуждения. Рабочей моделью общества, организованного при посредстве добровольного взаимообмена, является свободная частнопредпринимательская рыночная экономика, то есть то, что мы назвали основанным на свободной конкуренции капитализмом.
В простейшей форме такое общество состоит из ряда самостоятельных частных хозяйств — из совокупности робинзонов, если угодно. Каждое из этих хозяйств использует свои наличные ресурсы для производства товаров и услуг, которые оно обменивает на товары и услуги, произведенные другими хозяйствами, делая это на взаимоприемлемых для обоих участвующих в сделке сторон условиях. Поскольку у хозяйства всегда есть альтернативный выход — производить прямо для себя, ему нет нужды вступать в обмен, если оно ничего на нем не выиграет. Поэтому если обе стороны ничего не выиграют от обмена, он не состоится. Так сотрудничество делается возможным без принуждения.
Кооперация является строго индивидуальной и добровольной при том условии, что (а) предприятия частные, так что конечными договаривающимися сторонами являются индивиды, и что (б) индивиды обладают полной свободой вступать или не вступать в каждую конкретную сделку, так что все операции строго добровольны. Потребителя ограждает от принуждения со стороны продавца наличие других продавцов, с которыми он может вступить в сделку. Продавца ограждает от принуждения со стороны потребителя наличие других потребителей, которым он может продать свой товар. Работающий по найму огражден от принуждения со стороны работодателя наличием других работодателей, к которым он может наняться, и так далее.
Политическая свобода означает отсутствие принуждения одних людей другими. Основную угрозу свободе представляет сила принуждения, будь она в руках монарха, диктатора, олигархии или сиюминутного большинства. Сохранение свободы требует максимально возможного устранения такой концентрации власти и рассредоточения и распыления той власти, устранить которую не представляется возможным, т. е. взаимозависимости и взаимоограничения законодательной, исполнительной и судебной власти (checks and balances). Изымая организацию экономической деятельности из -под контроля политической власти, рынок устраняет этот источник принуждающей власти. Он позволяет экономической мощи сделаться ограничителем политической власти, а не ее укрепителем.
Одной из характерных особенностей свободного общества является, разумеется, свобода индивида отстаивать и открыто пропагандировать радикальные изменения в общественной структуре — до тех пор, пока его агитация ограничивается убеждением и не выливается в применение насильственных действий и иных видов принуждения. Знамением существующей в капиталистическом обществе политической свободы служит то, что люди могут открыто призывать к социализму и бороться за него. Точно так же политическая свобода в социалистическом обществе потребовала бы, чтобы люди были вольны агитировать за введение капитализма.
Чтобы человек мог за что-то агитировать, сперва он должен иметь возможность заработать на жизнь. Уже это становится проблемой в обществе социалистическом, ибо там все рабочие места находятся под прямым контролем социалистической власти. Чтобы социалистическое правительство разрешило состоящим у него на службе лицам пропагандировать политический курс, прямо противоположный его официальной доктрине, потребовался бы акт самоотречения. Чтобы пропаганда капитализма имела какой-то смысл, сторонники его должны как-то финансировать свою деятельность. откуда им взять деньги? Люди с большим доходом - высокопоставленные правительственные чиновники. Трудно, однако, вообразить, чтобы такую “подрывную” деятельность финансировали при социализме большие начальники.
создание институтов, которые на деле оградят возможность инакомыслия, сопряжено с весьма реальными трудностями. Насколько я знаю, никто из тех, кто выступает за социализм и одновременно за свободу, толком не брался за эту проблему или хотя бы предпринимал попытки всерьез разрабатывать институты, которые обеспечили бы существование свободы при социализме. Совершенно ясно зато, как способствует свободе рыночное капиталистическое общество.
І. Співвідношення СВОБОДИ та СВОБОД. ХАЙЕК, “Конституция Свободы”
Основним значенням(та всезагальним) поняття совбода є наступне — такі взаємини між людьми, коли примус, по відношенню одне до одного мінімізовано.
Воля — стан, у якому людина не є об*єктом примусу суб*єктивних бажань іншого. Але, сам автор пише про те, що в даній роботі слова freedom та liberty він використовує в якості синонімів, хоча різниця між ними тут помітна. Не так важливо. =))
Хайек розглядає СВОБОДУ, як ідеальний стан, до якого людина, живучи серед таких самих, може наблизитися, але досягти цілковито — ніколи.
Ступінь свободи визанчається тим, що залежить не від діапазону вибору, а від того, чи людина “може сподіватись на формування власної лінії поведінки, відповідно до своїх нинішніх намірів”
Головне тут те, що свобода(в загальному його значенні) передбачає гарантовану приватну сферу та набір обставин у її середовищі, в які ніхто не може втручатися, інакше це примус, тобто несвобода.
ІІ. Типи свобод:
Вільний народ необов*язково є народом вільних людей. => обрати парламент — не гарантувати свободу. Іноді, національна свобода суперечить свободі особистій, коли люди голосують за лідера який потенційно може призвезти до авторитаризму, але за СВОГО, і бунтують проти іноземного контингенту, який начебто хоче насадити демократію зверху власним урядом.
З цього випливає, що поєднання цієї внутрішньої свободи та ЗАГАЛЬНОЇ можуть визначати наскільки особа маже скористатися своїми знаннями можливостей.
ІІІ. Свобода(загальна) — негативне поняття, тому що описує відсутність специфічних перешкод — примусу, що чинить інша людина. А по-суті, позитивним воно стає через призму того, як ми це сприймаємо. Та залишає нам вибір, як ми повинні використати обставини в яких опинилися. Така загальна свобода ОДНА, але коли її мало, з*являються свободи, як ті чи інші привілеї, яких можуть набувати групи та особи, доки решта невільна.
Свободи як права(виборче, на власність, блаблабла) як елементи загальної СВОБОДИ, які окремо одна від одної не складають цієї загальної свободи. Та окремо кожна свобода не можуть зробити особу вільною, якщо не буде наявний весь їхній спектр в одній сукупності.
IV. Для остаточного визначення та розуміння загальної СВОБОДИ, треба визначити поняття примусу. Примус — це влада однієї особи над оточенням, або обставинами іншої особи. Примус — абсолютне ЗЛО, бо воно ігнорує людину як мислячу особу, перетворюючи її на голий інструмент у досягненні мети іншого індивіда. Проте, уникнути примусу повністю неможливо(!!). Проте, у вільному суспільстві всі прагнуть мінімізувати цей примус. Фактично це вільне суспільство надало монополію на примус Державі, це контролюється усталеними нормами, законом та традиціями Але примус застосовується лише в тих випадках, коли людина вчинила так та поставила себе в такі умови, що знала одразу, що до неї буде застосовано примус.
Гаєк. Гаєк критикує в основному втручання держави в економіку, адже, як він зазначає, втручання держави в економіку і знищення лібералізну (заміна його на соціалізм) може дуже легко призвести до тоталітаризму в політичній та соціальних сферах.
Адже в соціалістичних країнах всі доходи передаються до рук держави і контролюються державою, тобто в усьому – від праці, місця роботи, проведення свого часу, тобто соціального оточення – людина починає бути залежною від держаи. Саме держава в усьому диктує свої умови: чи змінювати роботу, чи переїзжати кудись, що думати і які погляди висловлювати. В конкурентному, ліберальному суспільстві кожен сам за себе і людина є вільною, тоді як с соціалістичній державі вся влада, зокрема економічна зосереджується в одних руках – держави. Лише розподіл влади на засоби виробництва між багатьма л.дьми забезпечує свободу та рівність, а не концентрація ціє влади у руках чи то «суспільства» чи то диктатора.
Якщо всі економічні питання вирішує держава, тобто розподіляє кому і що і скільки, тобто свідомо робить когось бідним, а когось багатим, займається плануванням,то це значить вона починає втілювати якусь ідею справедливості, тому це вже переходить в розряд політичних свобод. Адже за яким критерієм держава визначає квоти? Єдиний можливий принцип – повна рівність всіх, але це не є можливим і не виконується за Гаєком, соціалістами.
Ліберальна свобода – це негативна свобода, яка не обмежує індивіда, заохочує його, а колективні дії визнає лише за критерієм цілесообразності. Позитивна всобода – соціалізм бачить лише кооперацію і рівні можливості всіх. Лібералізм заохочує вільну дискусію, адже в ній знаходиться істина, в соціалізмі вже є вища ціль і всі мають бездумно працювати на ї досягнення.
Берлінг. Берлінг дає таке визначення позитивної свободи – як бажання індивіда приймати свої власні рішення, бути господарем свого життя. Людина прагне бути незалежною від волі когось ззовні, хоче бути джерелом свого волевиявлення, а не чужого, хоче бути субєктом, а не обєктом, хоче щоб нею рухали власні цілі та сотивації, а не зовнішні причини або чинники.. Людина у позитивній свободі сприймає себе мислячею, вольовою, активною істотою, яке несе відповідальність за свій вибір та може виправдати його посиланням на власні переконання та цілі. Таким чином людина у позитивній свободі намагається звільнитися від «статусу раба», стати чимось вищим і кращим за буденність, стати супер Я. При цьому зявляється небезпека, що це «краще», своє над «я» людина починає навязувати іншим, адже за логікою і раціональністю «позитивна свобода» є досконалим ідеалом, якого треба досягнути, а всі інші люди або а) є такими самими раціональними і мурими як я, тобто підтримують мене, або б) просто ще не зрозуміли досконалості цієї свободи, в своєму розвитку, вони не осягнули цього ідеалу, але підсвідомо прагнуть його. Тому їх треба змусити тих хто не розуміє переваг і не підтримує позитивну свободу до неї.
Зайнявши таку позицію, за Берліном, люина починає ігнорувати бажання людей та суспільств, починає залякувати, утискати, катувати їх від імені та задля «справжніх»Я в незмінному переконані, що яка б не була ціль людини (щастя, виконання обовязку, мудрість, справедливе суспільство, самореалізаціія), вона дорівнює його свободі – вільному вибору його «дійсного», хоча дуже часто і прихованого я.
Тому у позитивній своюоді Берлінг бачить небезпеку, адже за високими лозунгами, за вивісками «релігії, племені, раси» людям навязується чужа воля, йде примус о чогось, зовсім небажаного, повне зречення свого я.
Берлінг каже, що ще ліберали 19 ст. Бачии в позитивній свободі загрозу багатьм фундаментальним негативним свободам, знущуються цінності людей. В позитивній свободі існує лише 1 ідел, і заради його досягення можуть піти на масові жертвоприношення. Позитивна свобода, верніше люди, які оперують нею прагнуть не підкорити владу, а отримати її в свої власні руки в необмежене користування.
1. Негативна – область, де людина може діяти без втручання інших. «В яких межах суб’єктові – особі чи групі осіб – дозволено чи слід дозволити робити те, що він спроможний робити, і бути тим, ким він спроможний бути, без втручання інших осіб?» (МЕЖІ)
І. Берлін негативну свободу вбачає в тому, що одна людина не перешкоджає іншій робити той вибір, який їй хочеться. Негативна свобода дає відповідь на запитання „Якою мірою мною мають правити?”, а саме: я є вільним настільки, наскільки інші люди не втручаються в мою діяльність.
Не існує необмеженої свободи = обмежена законом заради соціальної спільноти. Проте існує деяка мінімальна область свободи, в яку не можна втручатися – сфера приватного життя відмежовується від сфери публічної влади. Втручання у цю сферу приватного – деспотизм. Критерій деспотизму – це та роль, що її на моє переконання відіграють інші люди, безпосередньо чи опосередковано, з наміром чи без, в руйнуванні моїх бажань. Примус – зумисне втручання інших людей у простір моєї діяльності.це втручання в ту область, в якій в іншому випадку я б міг діяти безперешкодно і самостійно. Свободу в цьому значенні розуміють як невтручання з боку інших. Чим більша область невтручання, тим більша моя свобода.
Мінімальна свобода – свобода, від якої людина не може відмовитись, не переставши бути людиною. Кожен має право на мінімальну свободу, тому кожного слід стримувати, використовуючи за необхідне силу, щоб він не забрав свободу у іншого.
Проте свобода не єдина мета людей – щоб уникнути разючої нерівності, яготовий пожертвувати деякими чи усіма своїми свободами. Свободу одних інколи слід обмежувати, щоб забезпечити свободу іншим. Мінімум, який не можна порушувати – свобода релігії, суджень, висловлювань, власності.
Вся функція закону в попередженні таких зіткнень. Захист свободи полягає в «негативній» меті – попередити втручання. Свобода в цьому сенсі не зв’язана з конкретною формою правління. Хто управляє мною? - не є тотожним питанню – як сильно уряд мене обмежує? Демократія може позбавляти громадянина великої кількості свобод, які їм може надавати ліберально настроєний деспот.
Межі негативної свободи залежать від того, скільки можливостей відкрито для людини; наскільки важко чи легко здійснити кожну з цих альтернатив; наскільки важливі в житті людини за певних обставин та за її характеру ці альтернативи; наскільки вони відкриваються чи закриваються завдяки навмисним діям людей; як оцінюють особа і суспільство розмаїті ймовірності.
Відмінність між поняттями негативної і позитивної свободи – ми ставимо питання не просто, що я вільний робити і ким вільний бути, а хто управляє мною, хто каже, що я можу/не можу робити
2. Позитивна – не свобода «від», а свобода «для». Свободи бути господарем власного життя, приймати власні рішення бути суб’єктом, а не об’єктом. Цілепокладання – обмежити свободу інших, щоб було можливим досягнення цілі.
«Що чи хто є джерелом контролю або втручання, за допомогою якого можна переконати когось робити саме так чи бути саме таким?» (ДЖЕРЕЛО КОНТРОЛЮ)
Як панування людини над собою трактує позитивну свободу І. Берлін, він розглядає позитивну свободу в контексті запитання „Хто має мною правити?”.
Учений пише: я хочу, щоб моє життя залежало від мене, а не від зовнішніх сил; я хочу бути суб’єктом, а не об’єктом; я хочу самокеруватися, а не бути керованим; я хочу усвідомлювати себе як мислячу, активну істоту, наділену бажаннями і відповідальну за зроблене мною.
„Я почуваюся вільним настільки, наскільки я вважаю це правильним, і невільним настільки, наскільки мене примушують усвідомлювати, що це не так”, – продовжує І. Берлін. Отже, позитивна свобода – це свобода „для”, насамперед для того, щоб брати на себе відповідальність, свобода дотримуватися. Це і є справжня людська свобода.
Для реалізації позитивної свободи необхідні соціальні й економічні умови. Вона швидше є тим ідеалом, до якого прагне людство, ніж повсякденною реальністю.
Позитивне і негативне поняття свободи історично розвивали в різних напрямах, поки вони не зайшли в безпосередній конфлікт між собою. І. Берлін - причини цього конфлікту: якщо ми примушуємо людей виконувати завдання, які ми поставили, і досягати нашої мети, навіть якщо робимо це заради їхнього добра, це означає, що ми обмежуємо їхню свободу. Отже, принциповим моментом у переживанні позитивної свободи є самостійність суджень.
В XIX ст. лібералізм та демократія в боротьбі за конституційне правління були достатньо схожими. Але насамперед лібералізм та демократія мали різні цілі, тому відмінність між ними була помітною.
Дух нації – спільна культура нації, що передує політичній нації. Німці шукали чинники, щоб інтегрувати націю. (Адже мають проблеми з ідентичністю)
МОВА і КУЛЬТУРА – виступали, як романтичний проект єдності. Вважалося, що саме німецька література здатна об’єднати Німеччину. Проте Роман6тики зрозуміли, що лише мова і культура не здатні стати інтегруючим чинником, а потрібен духовний елемент. Отже, виникає МІФ АРІЙЦІВ – Розенберга «Міф ХХ ст.» – що саме кров і грунт об’єднує людей в націю (біологічне пояснення). Нація почала ототожнюватися з расою. Вся історія людства почала розглядатися, як боротьба рас. Головні принципи: Нація = Раса, Тотальний міф мав прийти на зміну ідеології. (Ніцше помер в 1900році, його ідеї про міф почали втілювати ідеологи нацизму і сам Гітлер)
Ніцще (Н.) реабілітує міф, як горизонт дії на людину. Ніцше відійшов від класичного образу Греції і відкрив ДІОНІСІЙСЬКУ Грецію. Ніцше протиставляє повноту життя суспілдьно-культурним нормам, які покликані стримувати почуття та істині поривання людини. Для Н. культ Діоніса – є протестом проти всіх норм та законів, відміна всіх табу. А сам принцип діонісійського життя є істинним, відповідно Н. протиставляє міф сучасній йому культурі. Н. створює Образ НАДЛЮДИНИ – Взірцем для нього виступають Грецькі боги, а також непересічні особистості – Цезар, Макіавеллі, Наполеон, Гете, Рафаель. Надлюдина переступає всі норми, проте створює нові – виходить за межі існуючих норм поведінки. Надлюдина не просто переступає моральні і правові норми, а й створює свої.
НадЛ. Не керується історичним міфом, саме міф може привести її до сомаствердження. Європа перебуває в стані ДЕКАДЕНСТВА – не створює нового – а християнська доктрина та демократія – придушили волю людини до влади. Саме християнство та демократія є ворогом для Н. (Демократія – воля більшості слабких.)
МІФ, а не ЗНАННЯ є мотивацією до творчості. МІФ виконує консолідуючу функцію, функцію мобілізації мас, ідеологічну, передбачає віру в себе та неісторичність, не має моральної сторони
Ідеологія передбачає звернення до історії. Міф же існує у формі мистецтва, не пояснює закономірності, має образний характер.
Н. Виступає проти всторичного пояснення сучасного, минулого і майбутнього. Історію вважає – «дурною нескінченністю». Нитка історії постійно тягнеться. Тому, я роблю висновок, що потрібні надлюди, щоб її розірвати.
Де МІРА використання історії? Як можна творити використовуючи знання? Де проходить межа знання? – питання підняті в творі.
Головне пояснення використання історії – Чтобы найти эту степень и при помощи ее определить границу, за пределами которой прошедшее подлежит забвению, если мы не желаем, чтобы оно стало могильщиком настоящего, необходимо знать в точности, как велика пластическая сила человека, народа или культуры; я разумею силу своеобразно расти из себя самого, претворять и поглощать прошедшее и чужое и излечивать раны, возмещать утраченное и восстанавливать из себя самого разбитые формы.
… только благодаря способности использовать прошедшее для жизни и бывшее вновь превращать в историю, человек делается человеком; но в избытке истории человек снова перестает быть человеком, а без упомянутой оболочки неисторического он никогда бы не начал и не отважился бы начать человеческого существования.
Зовнішні та внутрішні співвідношення змісту і форми. (Форма у французів – зміст у німців. Внутрішня культура – зовнішня цивілізація).
Давня Греція не знала незворотності часу. (Грек би здивувався, наскільки всі зациклені на історії)
Отже, міф є неісторичним і за допомогою нього можна створити неможливе – мобілізувати народ, інтегрувати націю. Віра в міф не потребує знання історії.
***
Свое сочинение Ницше начинает словами Гёте: "Мне, во всяком случае, ненавистно все, что только поучает меня, не расширяя и непосредственно не оживляя моей деятельности". Тем самым, Ницше пытается воскресить идеи самого Гёте: ровно столько прошлого, сколько необходимо для свершения настоящего. Человеку нужна история, но для жизни и деятельности, а не для уклонения от нее. Но в то же время история может обернуться и против самой жизни, явиться причиной ее угасания и гибели.
Главное положение Ницше — это отрицание истории как абсурда: нет прошлого как застывшего, ставшего, превратившегося в историю, как простого перечисления событий во времени. Для такого понимания, по Ницше, — истинного понимания истории, необходимо, во-первых, чувствовать неисторически. Неисторически живет животное, оно полностью растворяется в настоящем. Играм ребенка свойственно также неисторическое чувство как способность к забвению — попытка сотворить новое не зная и не смотря на авторитеты прошлого. По мысли философа, для счастья существует только одно условие, которое делает счастье счастьем: способность забвения, или "способность в течение того времени, пока длится это счастье, чувствовать неисторически". Полностью лишенный такой способности забывать человек теряет веру в свое собственное бытие, в себя самого. Отсюда Ницше делает вывод, что жить почти без воспоминаний возможно, но совершенно немыслимо жить без возможности забвения вообще, иначе гипертрофированная степень развития исторического чувства приведет к ущербу для всего живого и к его гибели.
Для нахождения степени, при которой история не превращается в могильщика настоящего, необходимо знать, как велика "пластическая сила" человека. Под такой силой Ницше разумеет способность расти из себя самого, претворять прошедшее и чужое, делать его своим, восстанавливая из себя самого его разбитые формы. Только так человек может творить свой собственный горизонт, где историческое не оказывало бы пагубного влияния, а то, что человек не смог подчинить себе, он смог бы забыть, т.е. это выходило бы за пределы его горизонта. Такое познание прошлого будет соответствовать закону: все живое может стать здоровым только внутри известного горизонта. Необходимо отметить, что под здоровьем Ницше понимал силу и способность создавать. Таким образом, "историческое и неисторическое одинаково необходимы для здоровья отдельного человека, народа и культуры".
Человек только тогда делается человеком, когда он способен использовать прошедшее для жизни и потом вновь превращать его в историю. Ницше различает человека исторического и над-исторического. У первого обращение к прошлому вызывает в нем стремление к будущему, и он верит, что смысл существования раскроется в течение процесса существования (по Ницше, такой человек живет именно неисторически, и его занятия историей служат не познанию, но жизни). Второй же не видит спасения в процессе, для него прошлое и настоящее — это одно и то же, и его мудрость неразрывно связана с отвращением к жизни. Для Ницше изучение истории имеет значение только для целей жизни.
Философ выставляет три тезиса, раскрывающих противоречие между жизнью и мудростью: 1) в избытке истории человек перестает быть человеком, т.е. историческая сила бессильна для него, как для познающего, но, как надеется Ницше, еще не сделалась таковой для него, как живущего; 2) история, понятая как чистая наука, разрушает жизнь; отсюда ущербность исторического образования, если оно не сопровождается нарождающейся культурой; 3) основой истории является сама жизнь, но и жизнь нуждается в истории.
По Ницше, истинная история и жизнь взаимозависимы, они выступают как одно целое, поэтому история никак не может стать чистой наукой вроде, например, математики. История, по Ницше, принадлежит человеку в трояком отношении: как существу деятельному, как существу охраняющему и как существу нуждающемуся в освобождении. На основе этих трех отношений Ницше выделяет и три рода истории: монументальный, антикварный и критический. Каждый из этих трех родов истории может полноценно развиваться лишь на своей почве. Преобладание одного из них приводит, прежде всего, к извращению жизни, а т.к. жизнь является основой истории, то в конечном итоге погибает и сама история.
Монументальное воззрение на историю представляет собой выделение в ней ярких моментов, выдающихся людей. Польза монументальной истории для современного человека заключается в том, что он учится понимать, что великое, которое некогда существовало, было, во всяком случае, хоть раз возможно, и поэтому оно может быть возможно еще когда-нибудь. Отсюда, такая история необходима для деятельного человека, кто в своей борьбе нуждается в образцах. Но преобладание именно этого рода истории ведет к искажению самого прошлого: все, кроме ярких фактов, или, по определению Ницше, "эффектов в себе", предается забвению. Монументальная история вводит в заблуждение при помощи аналогий: воодушевление на подвиг может превратиться в фанатизм, а там недалеко и до войны, если тем более представить себе под покровительством монументальной истории слабого и закомплексованного человека.
Антикварная история помогает человеку охранять и почитать прошлое, создавать историю своего народа, творить "Мы". Но преобладание антикварного рода опять-таки приводит, по мысли Ницше, к искажению прошлого: антикварное чувство отдельного человека, общины, целого народа представляет собой очень маленький мир, за границами которого ничего не видно, да и то, что входит в круг их зрения, они видят слишком близко, а значит, и расплывчато. Другая опасность, которую хранит в себе антикварная история, заключается в том, что этот род истории способен только сохранять жизнь, а не порождать ее, отсюда настороженность или полное неприятие чего-то нового.
Поэтому человеку необходим наряду с монументальным и антикварным способами изучения прошлого также третий способ — критический, но и здесь только в целях служения жизни. Человек должен обладать силой разбивать и разрушать прошлое, чтобы иметь возможность жить дальше, — ибо "всякое прошлое достойно того, чтобы быть осужденным". Таким образом, человек может создать себе такое прошлое, от которого он желал бы происходить. Как отмечает Ницше, такая попытка всегда опасна, т.к. нелегко найти границу в отрицании прошлого; часто дело ограничивается одним пониманием того, что хорошо, но для первого шага и этого достаточно. В этом и заключается услуга, которую может оказать жизни история.
Нападки Ницше на современное общество имеют в своей основе попытку сделать историю наукой. Противоречие современной культуры основывается на противоречивости современного человека — противоречие между внутренней сущностью, которой не соответствует ничто внешнее, и внешностью, которой не соответствует никакая внутренняя сущность. Причину этого Ницше видит в том, что "мы все испорчены историей". Избыток истории приводит и к заблуждению, что настоящая эпоха лучше и справедливее других эпох; этим избытком нарушаются инстинкты народа, "задерживается созревание как отдельных личностей, так и целого"; вырастает на основе этого избытка и вера в старость человечества; благодаря избытку истории эпоха усваивает себе опасное настроение иронии к самой себе, что ведет к цинизму, который, в свою очередь, способствует развитию "расчетливой эгоистической практики", парализующей жизненные силы.
Отсюда Ницше приходит к заключению, что "современный человек страдает ослаблением личности". Подавление инстинктов историей превратило людей в тени, которые боятся проявить свою личность. На самом же деле история, по Ницше, должна была бы, прежде всего, сообщать людям мужество быть честными, хотя бы даже "честными глупцами". Таково всегда было ее влияние, но не теперь. Современность видит свою задачу в охране истории, делает из нее множество разных историй, а не действительные события, что лишает возможности для личности сделаться с помощью истории свободной, т.е., по Ницше, правдивой в отношении себя самой. Такая опасность для истории и жизни заключается в историческом образовании. Ницше высказывает следующее положение: "историю могут вынести только сильные личности, слабых же она совершенно подавляет". Если чувства и ощущения человека слабы для того, чтобы помериться с прошлым, тогда история сбивает их с толку. Чаще всего призванным к изображению какого-то момента прошлого считается тот, кого этот момент нисколько не затрагивает. Такое отношение к истории приводит к разрыву прошлого и настоящего.
По мысли Ницше, в объяснении прошлого человек должен исходить из того, что "составляет высшую силу современности", только через напряжение всех своих чувств он сумеет угадать в прошлом то, что есть в нем великого и ценного. Напряжение чувств свидетельствует о том, что главное для человека — это построить свое будущее, поэтому только такой индивид имеет право быть судьей прошлого. Но если историческое чувство властвует над всем, то оно подрывает будущее, разрушает иллюзию, которая и есть атмосферой творчества, т.к. "только в любви, только осененный иллюзией любви может творить человек, т.е. только в безусловной вере в совершенство и правду". Исторический инстинкт должен соединяться с инстинктом разрушения, но они не должны действовать отдельно друг от друга.
Современное Ницше историческое образование разрушает иллюзию, подвергает жизнь опыту исторического анатомирования, а также является самым лучшим средством ослепления юности: молодой человек "прогоняется" сквозь строй столетий, постепенно утрачивая чувство различия и новизны, ничему более не удивляясь. Рука об руку с историческим образованием идет отвращение. Юноша чувствует себя лишенным почвы, и по сравнению с прошедшими времена, в которых все было иначе, ему совершенно не важно, каков он сам. Историческое образование прививает человеку и ироническое самосознание. Молодой человек приходит к вере в старость человечества: раз скоро будет конец истории, "мирового процесса", то к чему тогда волнение о будущем. Таким образом, по Ницше, историческое чувство делает его обладателей пассивными и не способными к творчеству. Так человек привыкает с юности гнуть спину перед "властью истории", поэтому он легко будет механически поддакивать всякой власти. Но к счастью, как замечает Ницше, история сохраняет и память о великих борцах против истории, т.е. против "слепой власти действительности".
Человек должен не хоронить свое собственное поколение, но создавать новое, и если даже сам он родился "последышем", будущее будет знать его только как первенца. Критика истории у Ницше сводится и к тому, что в настоящее время признается тот род истории, который видит в инстинктах масс важные законы и факторы истории, причем великие люди являются их отражением. Человек, по Ницше, должен восстать против сборища беззубых и ироничных стариков, против безграничной власти исторического чувства, против эгоизма масс и отстаивать права своей молодости, защищать будущее.
Главное требование Ницше заключается в том, чтобы человек, прежде всего, учился жить и чтобы, только научившись жить, пользовался историей — исключительно для целей жизни. Средствами против исторической болезни являются неисторическое, т.е. способность забывать и жить внутри своего горизонта, и надисторическое, т.е. те силы, которые сосредоточивают наше внимание на том, что сообщает бытию характер вечного и неизменного: на искусстве и религии. История как наука видит всюду совершившееся, но нигде не видит существующего, вечного. Итак, надо вначале научиться жить, оправиться от исторической болезни, и только потом снова заняться историей и использовать прошлое в трояком смысле: монументальном, антикварном и историческом; и не забывать, что история должна служить целям жизни.
Витоки нім.консервативної революції
Якщо розглядати нім.конс.рев. в істор.аспекті, то можна сказати, що свої витоки вона бере ще від часів Ніцше, проте справжнім каталізатором консервативних ідей стали події першої третини 20ст. – а саме Перша св.війна, поразка в ній Німеччини, більшовицька революція, яка сильно налякала консерваторів, неймовірна інфляція, велика депресія – події, які через множину травматичних досвідів багатьох німців, зумовили формування окремого бачення, сприйняття соц.світу у цілого покоління інтелектуалів.
Ці події Хайдеггер називав *критичною точкою* або революційною ситуацією. Він писав, що живе у час, який сам по собі змушує замислитись, сам породжує критичні питання.
Ця критика розвивалась спочатку на базі ун-тів, а саме консервативно налаштованої професури та викладачів, таких як Вернер Зомбарт, Єдгар Салін, Карл Шміт, Отмар Шпан, а також публіцистів – Меллер ван ден Брук, Освальд Шпенглер, Єрнст Юнгер, тощо (це все представники конс.рев.). Захищаючи університетські традиції (які були аристократичними за своєю суттю) від «ліберальних» освітянських реформ Веймарської республіки, які несли з собою антиінтелектуалізм, натуралістський позитивізм, утилітаризм, ці діячі побачили глибшу проблему – кризу західної цивілізації і погодились зіграти роль авангарду конс.революціїї.
Засади конс.революції
Якщо говорити про головні ідеологічні засади конс.революції, які об*єднували її представників, то першою назвати критику наукового фаустівського мислення, яке призвело до механізації світу, до верховенства техніки над людиною, до царства «штучного». Як писав Шпенглер, «цивілізація сама стала машиною, котра все робить механічно. Ми більше не можемо мислити інакше, ніж в термінах «кінських сил». Ми не можемо дивитись на водоспад, не переводячи його на електроенергію.
Конс.рев. створила своєрідну атмосферу ностальгії за природою (друге), за природною простотою, простодушністю людини, сільською культурою з її мудрістю, духовністю, народними традиціями, як контрастом порочній міській цивілізації.
Як не дивно, расизм, знаходить свою легітимацію саме в цьому, начебто, невинному заклику до природного. Окрім самої ідеї повернення до природи, конс.революціонери почали оперувати «природними категоріями», які відділяють сильного від слабкого, розумного від дурного і т.д., тобто природне право стало виправданням різноманітним дискримінаційним практикам, зокрема, расизму.
Повернення до природного у конс.рев., зокрема у Шпенглера, виразилось в ідеї повернення до пруських традицій, пруського духу.
Наступна ідея, яка об*єднаю представників конс.рев (третє) – це прагнення тотальності. Тотальне у значенні «цілісне», «єдине». Конс.революціонери звинувачують цивілізацію, її індивідуалізм у відчуженні людей від єдиного цілого. Вони заохочували реінтеграцію усіх відкинутих модерним суспільством людей в органічну тотальність самодостатнього аграрного суспільства, єдність якого підтримувалась би народним духом, культурою..
3й шлях
Складність конс.рев. полягає в тому, що вона критикувала не тільки лібералізм, капіталізм, техніку як прояви зах.цивілізації. Вона виступала ще й проти соціалізму, являючи собою т.зв. 3й шлях. Конс.рев. дійсно репрезентує компромісні рішення між часто протилежними позиціями лібералізму та соціалізму.
Ідеї третього щляху, повернення до природного, тенденції до расизму, тотальності конс.революціонерів дуже часто використовуються дослідниками як аргументи на підтвердження того, що конс.революція ті імперативи , які в результаті розвинутися в нацистську ідеологію.
Чи дійсно це так? Давайте розглянемо.
Дійсно, без активної діяльності конс.революціонерів н-с не дістав би такої підтримки в нім.народу. Вони однаково боролись за відродження німецької нації, за крах Веймарської республіки та проти ліберально-демократичної системи. Можна сказати, що конс.революція підготувала легітимацію приходу н.с. до влади.
Однак, якщо дивитись на головні положення конс.рев. та н.с., вони виявляться відмінними:
Тому, можемо зробити висновок, що хоч конс.рев. і стала трампліном для н.с. ідеології та її легітимації, однак остання дуже відступила від конс-революційної ортодоксії, яка розуміла єдність німецької нації не бюрократично і адміністративно, і тим більше мононаціонально, але духовно та етнічно.
Одним из идейных предтечей феномена немецкого национал-социализма по праву является Освальд Шпенглер. Безусловно, наиболее показательной его работой в этом плане является “Пруссачество и социализм.”(1919), которая представляет собой реакцию автора на Версальский договор. Эта работа в общих чертах наметила те императивы, которые в итоге развились в нацистскую идеологию. Этот труд, который был написан между первым и вторым томами его главной книги “Закат Европы”, хорошо показывает ту идейную почву, из которой в итоге вырос 3й Рейх.
Собственно, о самой работе:
Шпенглер приравнивает политические противоречия государств к расовым различиям их наций. По нему только из особенностей расы исходит специфика национального устройства, только немец может стать настоящим социалистом, а индивидуализм – это уже прерогатива англичан. У немцев главная ценность – государство, у англичан – личная свобода, которая отрицает само государство, поэтому западную демократию Шпенглер именует анархизмом. Англичане – это потомки викингов, их промысел разбой, именно это стало, по мнению Шпенглера, одной из причин, Первой мировой войны. Произошел конфликт национальных мирвоззрений, хотя автор не отрицает того, что оба народа происходят из одного “германского” корня. На основании различий между немцами и англичанами Шпенглер рассматривает конфликт между социализмом и либерализмом. По Шпенглеру культурно немцы произошли от пруссаков. Он ставит знак равенства между социализмом и пруссачеством, фактически, немецким народом. Поэтому немецкий либерализм, по мнению Шпенглера, может играть на руку только Англии, а Германии только во вред, он инороден немцам.
У Шпенглера немцы – народ-рабочий, и только построение истинного социализма может быть их национальной целью. Автор поет осанну социалистическому, фактически тоталитарному, государству, где не существует ни классов, ни сословий, а есть только чины и ранги. По Шпенглеру в идеальном немецком социалистическом государстве, не существует ни буржуа, ни крестьянина или интеллигенции, а есть только чиновники и служащие, выполняющие эту социальную роль, чья цель – служение государству. Нация духовно приравнивается к рыцарскому ордену. Подлинной национальной революцией Шпенглер считает 1914, когда нации пошли отстаивать свои интересы на поле брани, когда немцы воевали за свои идеалы. По нему это настоящая национальная революция, в которой немцы проиграли, благодаря английским “агентам”.
Здесь необходимо вспомнить и отношению автора к России, на формирование которого наложили очень большой отпечаток работы Данилевского, Достоевского, славянофилов. Шпенглера в определенном плане даже можно назвать русофилом, в молодости он изучал русскую культуру и литературу, пытался учить русский язык. Соответственно, и его понимание России и русских вышло из этих книг, из мирка русской интеллигенции девятнадцатого века, которая сама по себе мало понимала, что есть Россия и русские. Фактически, Шпенглер познавал Россию по работам таких же, как он, иностранцев. Отсюда вышло представление о смирении и терпеливости русского человека, о его азиатском, неевропейском менталитете, о Петре и большевиках, как попытках насаждения “Европы” в России, которые и вызвали катастрофу из-за своей инородной “европейской” специфики. По мнению Шпенглера, Европа русским чужда. На примере генезиса взглядов Шпенглера о России мы вообще можем проследить тот факт, что европейская “русофобия” во многом исходит из работ отечественных авторов, которые известны заграницей и так же оторваны от своей родины, как и их зарубежные читатели.
Дефиницию “западник-славянофил” Шпенглер перенес и на свои взгляды, что в принципе не было редкостью в культурной традиции течения немецкой “консервативной революции”. По Шпенглеру западники в Германии – это сторонники либерализма и демократии, чуждых Германии течений и интересов. Своей деятельностью они подрывали единство Германии и немецкого народа. Это английские агенты, которые способны принести только вред, ибо их дело работает только на руку Англии. Революцию 1917-1918 годов Шпенглер как раз считает делом этих английских агентов, которые закономерно довершили развал Германии. Это национальный позор Германии. И именно в борьбе с внутренними “англичанами”, в возрождении подлинно немецкого духа Шпенглер видит возрождение Германии.
Примечателен и взгляд Шпенглера о Марксе. По его мнению, Маркс – первоклассный критик, но никакой творец. Он способен только критиковать, но не может творить. Творчество, по Шпенглеру, это дар Божий, которого Маркс был лишен. Поэтому марксизм не несет позитивного начала. Критикует, Шпенглер, и его культурную принадлежность. По мнению Шпенглера, марксизм представляет из себя критику английской системы и ничего более того. Шпенглер же считает, что каждая национальная система уникальна так же как нация, которой она принадлежит. По своему мышлению Маркс – англичанин, по происхождению – немец, но, на самом деле, он стоит вне обоих наций, и не в состоянии понять ни английского либерализма, ни немецкого социализма. Отрицая фактор национальности, марксизм, по Шпенглеру, является ничем иным, как капитализмом пролетариев, ибо цель марксизма – добиваться наибольшей прибыли при наименьшей затрате труда. Маркс исказил социализм, и наполнил его лживыми идеологемами. Примечательно и мнение Шпенглера насчет интернационализма, по его мнению, интернационализм может восторжествовать только тогда, когда в мире победит какая-то определенная нация и построит мировое общество по своим лекалам.
В целом, можно сказать, что как бы не относился Шпенглер к нацистам, но он действует в той же традиции, что и его идейные преемники. Шпенглер в своем творчестве показал те же принципы, которые в будущем проявились в идеологии немецкого национал-социализма, наиболее приближены к нему, правда, были братья Штрассеры. Гитлер же являлся политическим демагогом, социализм для которого был агитационным приемом.
Настоящего врага Германии Шпенглер усматривает не во Франции, а в Англии, которая в силу своего островного положения отказалась от государства в пользу общества, society. Примат общества над государством, выражающийся в индивидуализме и политике частных лиц, полностью противоположен прусскому "государственному инстинкту". Таким образом, борьба против Веймарской республики и Версальского мира понимается Шпенглером как борьба против "внутренней Англии", которая в 1918 г. привела к победе Англию внешнюю. "Немецкий либерализм в своем нравственном ничтожестве только отрицает государство, не имея способности оправдать свое отрицание столь же энергичным утверждением противного". "Парламентаризм в Германии — или бессмыслица или измена". Отличием прусской идеи, напротив, является принадлежность власти целому, примат государства, где король "первый слуга". Англичане и пруссаки (собственно, так и называется самая большая глава книги) — антиподы и в их отношении к труду. Если в Англии царит дух торгашества, сводящий труд к предприятию, то в Пруссии со времен Лютера труд мыслится как "призвание" и "обязанность" члена общества работать для целого. Лишенная всякого провиденциализма, прусская идея у Шпенглера — это прежде всего воспитательная идея, историческими порождениями которой стали прусская армия, прусское чиновничество и социалистический рабочий.
"…Идея социализма в ее глубочайшем значении: воля к власти, борьба за счастье не отдельных лиц, а целого". В Ноябрьской революции, осуществленной социал-демократами, Шпенглер видит ничто иное, как предательство истинного социализма. Социализм для него — это общее чувство, чувство работы, а не спокойствия. "Каждый истинный немец — рабочий. Таков стиль его жизни". Маркс не только не был первым социалистом, он не был социалистом вообще. Создатель "Коммунистического манифеста" редуцировал противоположность двух германских рас к "материальной" противоположности двух классов, приписав четвертому сословию, "пролетариату", прусскую идею социализма, а третьему — английскую идею капитализма. Так "пролетариат перестал быть названием, он стал задачей. Будущее стало с этих пор рассматриваться под углом зрения литературного произведения". На самом же деле понятие класса, согласно Шпенглеру, не соответствует "прусской идее". Маркс мыслит по-английски: класс — понятие чисто хозяйственное, оттого на его основе в хозяйственное понятие превращается и этико-политическая идея третьего сословия 1789 г., противопоставлявшего себя привилегированным сословиям. Четвертое сословие в этом смысле мало отличается от буржуазии, а частное общество рабочих — от частного общества торговцев. Не понял Маркс и того, что "в государстве труд не товар, а обязанность по отношению к целому": в проповеди презрения к труду он руководствовался своим "еврейским инстинктом". Так Шпенглер выносит свой окончательный приговор: "Марксизм — это капитализм рабочего класса".
"Прусский социализм" Шпенглера представляет собой одно из наиболее ранних и ярких проявлений идеологии "военного социализма" в публицистике Консервативной революции. "Военный социализм" был ответом на начавшийся в августе 1914 г. процесс размывания границ классового государства, который проявился в национализме фронтовиков и социалистически структурированной военной экономике. Например, Э. Юнгер, совсем в духе Шпенглера, писал о "массах тех националистов, которые пережили войну и преодолели бюргерскую идеологию, разрушив одну из мощнейших опор классового государства". Эти националисты претендовали на то, чтобы стать социальной опорой нового государства, не совпадающей с тем "четвертым сословием", на которое возлагала свои надежды социал-демократия. Ганс Церер, главный редактор журнала "Die Tat", в 1931 писал: "Это поколение вернулось домой социалистами — не потому, что прочитало и усвоило Карла Маркса, а потому, что в борьбе не на жизнь, а на смерть отлилось в общность, прочувствовав всю глубину социальной несправедливости и поняв обоснованность того социального ресентимента, который переполнял рабочих". Так "национализм" и "социализм" отрывались от породившей их почвы XIX в. и сливались друг с другом в идее сильного авторитарного государства.
Критика Шпенглером лібералізму ґрунтується на його культурній концепції. У творі «Прусацтво і соціалізм» він протиставляє пруський та англійський типи, які, хоча й належать до фаустівського типу культури, характеризуються принципово різними способами державної організації.
Англійський народ описаний Шпенглером як «острівний», такий, в основі формування якого лежать інстинкти вікінгів. Англійське society має бездержавне мислення через те, що «морські розбійники» (англійці) розуміють господарське життя як боротьбу за здобич. Феодальна система, що існувала ще за часів норманів, сформувала і світогляд сучасних англійців, що видно на прикладі торгових компаній: їх мета – не піднімати народний добробут, а досягнення добробуту окремих осіб. Отже, особливість англійської ліберальної держави – те, що вона ніяк не торкається приватної особи і взагалі не ставить цій особі вимог. Навпаки, на місце держави поставлене поняття вільної приватної особи, яка у своїй відчуженості від держави і навіть ворожості до неї постійно прагне до боротьби за власне існування, оскільки тільки так можна виявити старі інстинкти вікінгів.
Шпенглер визначає англійську політику як політику приватних осіб та їх групових інтересів, які і складають так званий парламентський уряд. Лібералізм в англійському розумінні – це коли держава сама по собі і кожен сам по собі.
Пруське ж суспільство грунтується на інших засадах: кожен за себе – це по-англійськи, всі за всіх – це по-пруськи. Пруський дух виховав сильну і глибоку класову свідомість, загальне прагнення не до спокою, а до праці – для всіх, для цілого, для держави. Німцю властиве природжене відчуття рангу і поглинення одиничної волі загальною. Але це не стадне почуття, а навпаки, почуття дуже сильне і вільне, із ним пов`язана глибока внутрішня незалежність. Цікава теза Шпенглера про те, що соціальні обов`язки забезпечують людині суверенітет її внутрішнього світу, який не поєднується із системою соціальних прав, котрі втілюють індивідуалістичний ідеал. Англієць платить за свою практичну свободу свободою внутрішньою: він – внутрішній раб. У нього є приватне життя, але немає індивідуального мислення.
Протилежними пруський та англійський типи є і у ставленні до праці. Пруська соціалістична етика вчить: у житті справа не у щасті, а в праці, тобто виконанні свого обов`язку. Мета життя англійця – стати багатим, щоб йому більш не треба було працювати. Це формула для країни без держави , для егоїстичних вікінгів. У пруській же формулі закладена боротьба за щастя не окремих осіб, а цілого, що Шпенглер вважає істинно соціалістичною ідеєю.
Таким чином, англійський народ виріс на різниці між багатим і бідним, пруський – на різниці між повелінням і підкоренням. Демократія в Англії значить можливість для кожного стати багатим, демократія у Прусії – можливість досягти вищого ступеню соціальної ієрархії завдяки своїм здібностям. Це два устрої людських відносин, один із яких заснований на багатстві, а другий – на авторитеті.
Шпенглер пише: Прусія є державою у найсправжнішому сенсі цього слова. Приватних осіб там не могло бути взагалі, тому що кожен у цій державі функціонував подібно до частини організму або машини, виконуючи свою роль. Тому управління не може знаходитися в руках приватних осіб, як при парламентаризмі англійського зразка.
Істинно прусська ідея – ідея надання кожному права «повиноваться и повелевать». Ніяких організацій, партій, професійних політиків і періодичних виборів – ось що відповідає німецьким, а не англійським інстинктам. Саме це гарантувало б відбір здібних до влади людей. У прусській системі потрібна тільки одна рада зі стійким складом, а не дві, як в англійському парламенті. (Все одно виборці не мають жодного впливу на склад партій, а вирішують тільки, яка з них має правити). Уся безплідність пруського парламентаризму походить від того, що народу, який призначений зовсім для іншого порядку, нав`язаний порядок, йому невластивий. Через це пруський народ, на думку Шпенглера, користується своїм виборчим правом неефективно, створюючи неправильну картину того, що ж цьому народу потрібно.
Парламентаризм у Прусії є лише системою зовнішніх умовностей. У Пруссії парламентський метод управління – це метод заради методу, а в Англії він витікає із самої організації цього торгового народу. Англійська опозиція – необхідна складова уряду; німецька опозиція заперечує існування не тільки іншої партії, але й самого уряду, і один тільки цей факт уже виключає існування парламентського управління.
Республіка, таким чином, за Шпенглером означає правління приватної особи, якій щастить у справах, який може оплатити свій вплив і своє обрання.
Як форму управління для Прусії Шпенглер пропонує соціалістичну монархію – єдність, у якій кожен, залежно від своєї соціалістичної цінності, свого таланту, дисципліни, внутрішньої енергії, почуття духовної спільності з іншим стає на місце, яке йому підходить; це загальна трудова повинність. Замість парламенту така держава має очолюватися адміністративною радою (аналог ради робочих депутатів).
Дещо складніше усе з критикою Маркса. Шпенглер вважає, що четвертий стан, тобто робітники, є фактом, а не ідеєю. Маркс же спробував підняти цей факт на висоту ідеї. Протиріччя двох інстинктів двох германських рас він підмінив матеріальним протиріччям 2 станів: пролетаріату присвоєна прусська ідея соціалізму, 3 стану – англійська ідея капіталізму. Маркс не розрізняє стан і клас: стан – етичне поняття, тобто вираз ідеї, а клас – поняття суто господарське. Отже, становий ідеал у Маркса перетворився на класовий інтерес. Тільки в Англії існує поділ класів за багатством, у Прусії ж, як я вже казала, цей поділ відбувається за службовим становище. Тому Маркс мислить суто по-англійськи (егоїстично). У нього є тільки буржуа і пролетарі, тобто грабіжники і пограбовані, точно в дусі вікінгів. Маркс пропонує робітникам замінити свою роль на роль грабіжника, тобто експропріювати експропрійоване. Отже, на думку Шпенглера, Маркс проповідує презирство до праці. В Англії робітник – раб у моральному відношенні. Праця в Маркса позбавлена моральної глибини, це тільки засіб стати багатим і більше не працювати. Забастовка у Маркса – природна зброя для боротьби між торгівцями і робітниками, а це свідчить про несоціалістичність марксизму, адже у державі Шпенглера праця – не товар, а обов’язок стосовно цілого. Заробітна плата повинна регулюватися державою, планомірно розподіляючись за професіями, в інтересах усього народу, а не одного професійного класу.
Держава не входить у мислення Маркса. Для нього мислима тільки боротьба, лише диктатура доброї або злої партії. Матеріалістичне розуміння історії – це англійське розуміння, яке нині віджило своє (ХІХ ст.. – час природничих наук, ХХ ст. – час психології). Маркс є критиком, а не творцем, тому що так і не запропонував свою форму державного устрою.
Помилка Маркса в тому, що він поширив картину промислової Англії, сприняйту до того ж дуже схематично, на весь світ. Його ж господарська система годиться тільки для Англії.
Марксизм – не ідея, а поєднання рис і форм двох ідей. Шпенглер протиставляє марксизм істинному соціалізму: другий є дійсністю вищого порядку, а марксизм – лише літературною ідеєю, яка рушиться у спробах здійснити саму себе.
У 20 столітті , із поширенням тотал. виживання людства і збереження його культурної спадщини стало центральною проблемою цивілізації. «Тоталітаризм веде людство в нікуди» (Ханна Арендт).
Власне, «Джерела тоталітаризму» (1950) - перша ґрунтовна праця про ці феномени.
Тоталітаризм — система масового терору, що забезпечує в країні атмосферу загального страху.
Арендт зіставляє 2 форми тоталітаризму: нацизм і комунізм (більшовизм).
Дослідження джерел тоталітаризму Арендт починає з 2-ї половини 19 ст.
Джерела тоталітаризму:
-антисемітизм;
-імперіалізм (витворив інший специфічний феномен — натовп) та його наслідок – маси — неструктуроване суспільство, атомізоване (тоталітарне);
-расизм, расистське мислення.
Антимонархічні революції вплинули на самоідентифікацію національних спільнот — утвердження ідеї національної солідарності, що базується на спільному походженні.
Формується самоідентифікація як нації. Вже не панєвропейська релігія (християнство) об’єднує християнські народи, а формується множина націй.
В центрі обожнювання вже не людина (відхід від практик епохи Відродження — гуманізму), а нація — національна спільнота, звідси виводять і расизм.
Індустріалізація продукує «зайвих людей» (викинутих із суспільства), звідси — юрба, натовп (ситуативні об’єднання).
Юрба:
-нею відносно легко заволодіти демагогам і провакаторам;
-її використовують для розхитування організованого суспільства й кардинальних змін у ньому.
Расизм, антисемітизм: Дарвіністи будують теорії суспіьного розвитку боротьби націй, рас (= боротьба у природному відборі). Для пояснення цієї боротьби з’являються расистські теорії, які набули популярності в кінці 19-го, на початку 20-го ст.
+
Як наслідок суперечностей індустріалізації — безправні групи населення, зокрема — євреї.
Арендт докладно аналізує долі єврейських спільнот у європейських країнах + їх роль у фінансових системах тогочасної Європи (вони володіли капіталом і очолювали банки).
Антисемітизм перетворився з малопомітної теорії в ідеологію. (справа Дрейфуса: французький єврей, якого звинуватили у передаванні секретної інформації німецькій розвідці, «Протоколи Сіонських мудреців»)
Імперіалізм
Національний капітал відкидає державні кордони в процесі експансії (двигун цього процесу — економічна криза перевиробництва).
Процес (на місці рисочок уявіть стрілочки, як у причинно-наслідковому зв’язку:): експансія капіталу — експортується державна влада — поліція, армія посідає найвищі щаблі в ієрархії влади — пошук ідеології для таких станів імперіалістичного розвитку — расистська теорія («ми» протиставляється «вони») -- винищити «їх»!
(Яскравий прояв такого процесу – в Африці: винищення маленьких народів європейцями. Навіть християнство не може приборкати такі перекручення людської свідомості.)
Перша світова війна
ключова подія епохи:-зруйнувала повагу націй до законів і звичаїв;
-руйнація цінностей;
-хаос, руїна, безробіття;
-революційний фанатизм;
Це спричинило такий стан речей, за якого маси людей стали зайвими, жертовними групами цивілізації (лібералізм виявився нездатним захистити їх у новому світі)
1) організоване насильство заступає право, роль нації зростає, вожді отримали важелі для маніпуляції людством без обмежень — витворились ідеологічні доктрини;
2) еліти з монополією влади нехтують усім.
Постає нова концепція влади: нехтування прямими й довгостроковими наслідками своїїх дій, нехтування національними інтересами, презирство до утилітарних мотивів = вибудовується система концентраційних таборів: тоталітаризм прагнув не стільки влади над людьми, як створення системи, за якої люди не потрібні.
На завершення додайте, яким лихом став тоталітаризм і що його потрібно вивчати й досліджувати, щоб у майбутньому не допустити його повернення. (Так вважала і писала й сама Х.Арендт.)
1)
Вожді великих народів не спромоглися б залишатися такими якби не користувалися довірою мас. Більш того тоталітарний вождь є не більше і менше як функціонером мас. Без нього масам бракувало б зовнішнього репрезентування і вони залишалися б аморфною ордою; вождь без мас – порожнє місце.
Найважливішим для тих, хто при владі, є підтримка мас, їх довіра. Найміцнішою опорою успіхів тоталітаризму є щира самовідданість його прихильників, фанатизм.
Тот.рухи націлені на маси і на організацію мас (не класів і не громадян). Залежать від масовості до такої міри, що тот.режими неможливі у державах з відносно малим населенням. Країни, де виникали «нетоталітарні диктатури» просто не мали достатніх людських ресурсів, аби дозволити собі тот. панування і притаманні йому великі втрати населення.
Тільки там, де величезні маси населення надлишкові, можливе тот.правління.
Але це слід відрізняти від тот.рухів, які можливі скрізь, де є маси, які набули смаку до політичної організації.
Маси не об’єднує усвідомлення спільних інтересів; не мають чіткої класової виразності. Маси – люди, яких через їх кількість, чи байдужість не можна обєднати в жодну організацію, засновану на спільному інтересі, у політ партії, ОМС, фахові організації, профспілки.
Такі люди потенційно існують у кожній країні.
Маси та юрба
Лише 1 спільна характеристика: вони в обох випадках перебувають поза всіма соціальними відгалуженнями і нормальним політичним представництвом. Але не успадковують як натовп (принаймні у спотвореній формі) моральних норм і життєвих настанов панівного класу, а віддзеркалюють і так чи інакше викривляють норми й настанови щодо суспільних справ й подій усіх класів.
Поведінки людини з мас зумовлена не стільки певним класом, до якого вона колись належала, скільки тими впливами і переконаннями, що поділяються всіма класами суспільства рівною мірою.
Психологія мас
Мислення в категорія не чогось особистого, а загального і глобального. Цікавляться не буденними проблемами а ідеологічними питаннями, важливими на «десятиліття і віки». Масування породило ментальність, яка мислила континентами й відчувала століттями.
Масовим рухам передувала соціальна атомізація і крайня індивідуалізація. Вони приваблювали цілковито неорганізованих людей, типових «неприєднанців», які з індивідуальних міркувань завжди відмовлялись визнавати суспільні зв’язки чи обов’язки.
Головна риса людини маси – ізольованість і брак нормальних соціальних відносин.
Для того, щоб перетворити диктатуру на цілковите тот.праління, треба створити атомі зоване сус-во.
Найнеобхідніша умова для тоталітаризму – повна гетерогенна одноманітність масового суспільства.
Тоталітарна відданість – основа психологічного характеру для тот.панування. лише від цілком ізольованої істоти, яка за відсутності б.-я. ін. соціальних прихильностей (сім’ї, друзів, колег, знайомих) черпає почуття міцності свого місця у світі виключно із своєї належності до руху, зі свого членства в партії.
2)
У зв’язку з розпадом класової системи у суспільствах Західної Європи, маси дістали змогу захопити владу та встановити тоталітарні режими. Класи у 19 столітті були основою більшості політичних систем, адже кожен клас володіє певними інтересами, на які орієнтується політична верхівка і працює на задоволення цих інтересів. Це само собою розуміє, що у кожному класі існувала освічена когорта активістів, які власне і представляли інтереси класу на політичній арені. Але у зв’язку з досить низькою соціальною мобільність, людині було досить важко потрапити до того класу, який їй був до вподоби.
Загалом, приналежність до класу виявляли інші обставини—матеріальне положення, рівень освіти, рід занять. Саме тому зростає кількість населення, які взагалі не входили до того чи іншого класу, які атомізували суспільство, не приймали участь у культурному, політичному суспільних процесах.
Така кількість людей довгий час існувала на маргіналі поодиноко, але свій остракізм кожен вбачав у своїй індивідуальній біді, особистій помилці. Врешті решт саме через різке збільшення кількості мас (чисельно їх можна було прирівняти до тієї більшості, яка належала до певних класів), з’являються певні політичні сили, які своє сходження до влади базують на електораті саме знедолених мас.
Такими політичними силами можна назвати більшовиків в Росії та в деякій мірі нацистів в Німеччині. Для нацистів масами були колишні солдати німецької армії, яких демілітаризували і які внаслідок зміни політичної влади в країні не пройшли вторинну соціалізацію, відтак не належали до жодного об’єднання, партії, класу.
Арендт акцентує свою увагу виключно на більшовиках, які змогли мобілізувати реакційно настроєне населення—революціонерів, бідняків, всіх незадоволених царським ладом. Внаслідок чисельності вищезазначених категорій населення, більшовики змогли використати чітке фільтрування власного електорату. Адже навіть після масових чисток своїх підлеглих, більшовики мали найчисельніший електорат серед усіх політичних сил, що були представлені у Лютневій—Жовтневій революціях. Для Аренд Ленін є позитивним діячем, адже після революції він намагався структуризувати маси, що підтримали більшовиків, адже поява нових класів забезпечила б стабільність більшовицького режиму. Аренд гостро критикує Сталіна, адже він, навпаки, намагався знищити будь-які прояви поділу на класи, атомізувати суспільство.
Тоталітарні рухи за Аренд можливі у будь-якій країні. Тоталітарне правління—лише у потужній демографічно країні.
Тоталітарні рухи
До тотал рухів характерні «разючий поспіх, з яким їх забувають», «разюча легкість, з якою вони бувають замінювані» - тобто «минущість», яка пояснюється «вічною рухливістю» тотал рухів, які здатні зберігати владу доти, доки вони рухаються самі і здатні рухати все навколо себе.
Тотал рухи передують і незмінно супроводжують тотал режими.
Тотал рухи націлені на маси і досягли успіху в організації мас (а не класів!)(і не громадян!). тотал рухи можливі скрізь, де є маси. Маси об’єднує не усвідомлення спільних інтересів, вони не мають чіткою класової виразності.
Успіх тотал рухів у масах означав кінець 2 ілюзій демократ країн: 1)нейтральні та байдужі маси легко можуть стати більшістю в демократ країні 2) політично байдужі не відіграють жодної ролі, що вони справді нейтральні.
Тотал рухи показали: демократ влада трималася на мовчазному схваленні та терпимості байдужих.
Тотал рухи зловмисно використовують демократичні свободи, аби знищити їх.
Тотал рухи – масові організації атомізованих(=індивідуалізованих), ізольованих індивідів. Нахарвктерніша зовн риса - вимога від своїх членів тотальної, бузумовної віддіності.
Тотал рухи відмовились від парт програм. Практична мета руху – організувати якомога більше людей і підтримувати їх у русі.
Ідеології за Арендт
Тоталітарне правління претендує на сувору і недвозначну покору тим законам Історії, з яких, як вважається, випливають усі реальні закони. Тоталітарний режим легко жертвує всім заради виконання того, що він розуміє під законом Історії чи Природи. Закон став вираженням руху, руху Історії чи Природи, природа якого нескінченна.
Ідеології - «-ізми», які можуть пояснити всі речі і випадки, виводячи їх з єдиного передбачення, не є новими, але саме за останній час вони стали придатними для політичного використання. Вони поєднують науковий підхід з висновками значущості і претендують на звання наукової філософії. Ідеологія є власне тим, що означає назва «ідеологія»: це логіка ідеї, в результаті постає розгортання процесу у його безупинній зміні. Ідеології претендують на таїнство пізнання історичного процесу саме тому, що відповідні ідеї мають внутрішню логіку. Ідеології ніколи не цікавляться таїнством буття, розглядаючи все як ідеї. Історія ж не висвітлюється ідеєю, але може бути вирахувана за її допомогою. Все трапляється відповідно до логіки однієї ідеї, рух у царині логіки – це дедукція із засновку: перша теза стає засновком, коли до ідеї застосовують логіку як рух думки, а не її контроль. У цьому сенсі всі ідеології є тоталітарні, але лише комунізм та нацизм були використані задля тотального контролю, у політичній площині.
Є такі тоталітарні особливості ідеологій:
Тому ідеальний підвладний для тоталітарного режиму – той, хто не розрізняє факту від фікції, істини від неправди. Людина втрачає здатність мислити і вчитися на досвіді.
1)
Коротко
Спочатку розглянемо «Ерос і цивілізацію» , де Маркузе звертається до проблематики цивілізації. Він критикує Фройда, за те, що останній вважає неможливим існування нерепресивної цивілізації.
Поняття: «цивілізація»:вживається взаємозамінно слову «культура»,
«репресія» - вживається в нетехнічному значенні для позначення як усвідомлюваного так і несвідомого зовнішнього і внутрішнього процесів стримування, примусу та пригноблення.
Отже на питання «Чи існує нерепресивна цивілізація?» на противагу Фройду, Маркузе дає відповідь – Є!Це – Ерос як любов до всього, це світогляд, що не редукується до репресії чи інстинктів.
Еротичне ставлення до праці є невідчуженим. Краса сприймається як абсолютна доцільність без цілі.
Принцип продуктивності – головний сучасній цивілізації, адже продуктивність – необхідність кожної людини. Людина – частина машини.
Репресія виникає як наслідок розходження людини між природніми потягами та необхідністю виробництва.
Хоча потреба людини у праці така ж, як у релаксі.
Що цікаво, М. вважає, що технологія(а не терор ) є відцентровою силою, тобто технологія, оскільки вона скорочує часові затрати у виробництві, діє як відповідь на репресію, тобто вивільняє місце для розвитку потреб, котрі місцями виходять за межі необхідного.
Чим реальнішою є можливість звільнення від цивілізації, тим сильнішою стає необхідність їх зберегти і удосконалювати для уникнення розпаду установленого порядку. Саме тоді цивілізація починає самозахист від привида вільного світу.
Приладо Репресії в міфології вважається – ПРОМЕТЕЙ(бо пропагує працю), А Еросу – ОРФЕЙ(любов до всього живого), ДІОНІС, НАРЦИС(любов , що позбавлена прагматизму до світу)
Фрейд відрізняється від Маркузе ще і тим, що в нього Ерос редукується до інстинктів, а у М.Ерос – це всеохопна любов як світогляд.
(Детальніше)
За Фройдом, історія людини – це історія її пригноблення. Культурному пригнобленню підпадають не лише її суспільне, але і біологічне існування, не лише окремі сторони існування, але сама структура його інстинктів. Однак,за Фройдом, саме в такому примусі та пригнобленні існують передумови до прогресу. Основні інстинкти людини , що безперервно намагаються здійснитись, несумісні із будь – якими об’єднаннями заради самозбереження: вони розрушають навіть там, де з1єднують.Некерований Ерос так само згубний,як і інстинкт смерті. Руйнівна сила обох інстинктів витікає із їх бажання до задоволення, яке культура дати не може. Звідси витікає необхідність відхилити інстинкти від їх цілі, накласти на них заборону. Таким чином, цивілізація починається із відмови від первинного прагнення до цілісного задоволення потреб.
Після того, як принцип задоволення придушується людиною за допомогою болісного принципу усвідомлення реальності , настає розуміння реальності. Витіснення принципу задоволення принципом реальності – в вищій мірі травматична подія в розвитку людини. То, що принцип реальності повинен кожен раз заново утверджується в розвитку людини, вказує на слабкості його тріумфу над принципом задоволення. Також Ф. вважає, що цивілізація зовсім не означає кінець природного стану.
ПРО «ОДНОВИМІРНУ ЛЮДИНУ»
Суспільство організовується і організовує своїх членів. В результаті дій держави та панівних класів через засоби масової інформації навмисно формується одновимірне бачення світу:
_ орієнтація на абсолютну продуктивність виробництва,
_ орієнтація на штучне створення розпусне бачення людиною її потреб,
_ формування думки у суспільства про те, що технологічний розвиток людства = духовному розвитку людства.
Нав’язування хибного уявлення про необхідні товари , сервіс, продукти, еталони краси володіє переконливою маніпулюючою силою. Нам нав’язують стиль життя , поведінку, а не лише безневинну продукцію.І чим доступнішими стають нав’язувані продукти, тим із просто реклами вони перетворюються на стиль життя кожного із нас.Як наслідок утворюється одновимірне мислення,воно систематично насаджується тими, хто творить політику і їх намісниками в ЗМІ.
Внутрішній світ і особистий простір зводиться до нуля. Саме формування хибних, репресивних потреб , котрі прив’язують індивіда до сучасного суспільства, а не репресія стає основою саморегулювання сучасної індустріальної цивілізації.
В результаті Маркузе проходить до висновку, що неможливо змінити сучасну цивілізацію, тому закликає до «Великої Відмови».
2)
Маркузе починає розгляд репресивної цивілізації на індивідуальному рівні. У своїй роботі „Єрос і цивілізація” розглядаються, насамперед, про природні інстинкти людини, які пригнічуються сучасною цивілізацією. І хоча цивілізація у Маркузе є поняттям, взаємозамінним із культурою, але у роботі „Одновимірна людина” можна побачити, що тоталітарним (репресивним) є вся цивілізація, але не лише культурна спадщина людства, а й усі соціально-політично-економічні умови, які складають дискурс сучасного суспільства.
Отже, основними поняттями (концептами), якими автор послуговується у своїй роботі, є інстинкти як первинні потреби організму, що історично модифікуються та виявляються як на психічному, так і на соматичному рівнях; базовими інстинктами Маркузе називає Ерос як потяг до життя (не плутати із інстинктом продовження роду як несвідомого бажання сексу) та деструктивний інстинкт – потяг до руйнування.
Наступне поняття – репресія та репресивність, що вживаються у нетехнічному сенсі для позначення як свідомого, так і несвідомого зовнішнього і внутрішнього процесів стримування, примушення та пригнічення.
За основу маркузе бере концепцію людини Фрейда, який розглядає всю історію людської цивілізації як процес постійного пригнічення основних інстинктів, що є безперечною передумовою прогресу.
Модифікації інстинктів – це модифікації психічного апарату людини, у результаті якого відбувається зміна цілей та методів їх досягнення (цінностей), що передбачає відповідність до цивілізаційних потреб. Суб’єктом цих змін є соціально-історичний світ.
Перехід від бажання задоволення до його гальмування і затримки, від гри до роботи, від відсутності репресій до безпеки розглядаються Фрейдом як перехід від принципу задоволення до принципу реальності. Це теж ключові терміни, що використовуються у даній роботі.
Але перехід до принципу реальності передбачає не лише затримку природного задоволення, а модифікацію сутності самого задоволення.
Технологічні досягнення людини зараз дають багато можливостей для задоволення бажань, але не бажання і техно прогрес змінюють реальність. Суспільна організація змінює і те, і інше. Цивілізація – це боротьба із свободою як відсутністю пригнічення.
Принцип реальності розвивається як онтогенентично (засвоєння дитиною цьогопринципа від батьків і передання наступним поколінням), так і філогенетично (мається на увазі первинна орда, праотець, кланові стосунки, що зараз матеріалізуються у соціальні та політичні інститути).
Репресія – це історичний феномен. Праотець як архетип панування починає ланцюгову реакцію панування-бунт-знову панування, що розгортається як історія цивілізації. Але на індивідуальному рівні панування інтроеціюється індивідом/
Зараз лише фантазія залишається під владою принципу задоволення. Моторна розрядка слугує для відповідної зміни реальності.
Сила, що примушує людей модифікувати інстинкти є боротьба за виживання. Мотив – економічний: щоб звижити фізично, треба направити сексуальну енергію на працю.
У Фрейда примушення є необхідним атрибутом цивілізації. Інакше неможливо. Найвищі культурні цінності – це наслідок жорстокої боротьби між еросом і танатосом . Цивілізація антагоністична щастю.
Вивільнення пам’яті і фантазії спонукає несвободного індивіда до прагнення щастя, яке було колись (память) і яке може бути.
Репресія психологічного апарату відбувається на двох рівнях – онтогенез і філогенез.
Домінуюче положення в системі Фрейда має сексуальний інстинкт, який насправді є потягом до життя взагалі.
Я контролює ВОНО і нав’язує йому принцип реальності. Інтроекція зовнішніх репресивних впливів формує НАД-Я.
Індивід репресує себе за нескоєні вчинки, які не відповідають цивілізаційним вимогам.
Для розвитку своєї теорії репресивної цивілізації Маркузе вводить ще 2 поняття: додаткова репресія – та, яку накладає соціальна влада, на відміну від основної репресії – модифікації інстинктів для виживання людини у цивілізації. Та принцип продуктивності(проізводітельності) – панівна історична форма реальності.
Потреби і їх задоволення ніколи колективно не розподілялися між індивідами. Іх накладало на плечі індивідів панівна влада. Панування – це не раціональне використання влади, тому ірраціональні потреби завжди були.
Різні типи панування продукують різні принципи і форми реальності. Різні форми репресії виникають при різному розподілі праці, направленості на споживання або на прибуток, при відмінностях економічної системи. Але всі вони супроводжуються специфічними для цього принципу реальності репресивними інститутами, окрім загальної репресії. Це ї є додаткова репресія.
Основна репресія – потреби, що спонукали десексуалізацію організму, яка б не дозволила йому стати знаряддям праці. Додаткова – та, що накладається ієрархічним суспільним розподілом потреб і праці.
Всю важкість репресій на себе взяв сексуальний інстинкт. Принцип реальності прагне створити пріоритет генітальності і прив’язати його до продукування нащадків. Принцип реальності відволікає сексуальність свого тіла на об’єкт протилежної статі і зводить всі задоволення до збереження роду. Таким чином, сексуальність як принцип отримання задоволення за допомогою всього тіла стала функцією, що обмежена у часі і просторі і стала з автономного принципу існування стала службовою функцією. Регламентована як неслужбова сексуальність стала б на заваді всіх несексуальних (цивілізаційних) стосунків навіть на стадії зрілої гетеро сексуальної генітальності. Сексуальність зосереджується саме у тій області тіла, яка не може бути використана для продуктивної праці.
Якщо Ерос – це потяг до життя і, за /Фрейдом, до об’єднання всього, то він не заперечував би цивілізацію як форму колективного співіснування людей. Таким чином, репресія Еросу відбувається саме внаслідок додаткової репресії.
Специфічною формою нашої цивілізації є принцип продуктивності. Суспільство розшаровується відповідно до конкурентної економічної діяльності членів. Людська праця підкоряється апарату, який не контролюється ними. Подальший розподіл праці веде до більшого відчуження праці і часу, що на неї затрачений. Лібідо перемикається на виконання суспільних функцій.
Енергія, витрачена на працю, збагачує життя індивіда, тому не приєднується до деструктивної несублімованої енергії. Обмеження видаються тим більше раціональними, чим універсальнішими вони стають і пронизують все суспільство. Воно проникає в свідомість індивіда і змінює його бажання на ті, які „потрібні”. І він щасливий.
Відпочинок використовується або як пасивне відновлення сил для нової праці, або контролюється індустрією розваг, яку репресивна цивілізація створила, щоб не давати лібідозній енергії індивіда виходити назовні і давати мозку можливість відкинути репресивне і репресоване Я.
Сексуальні прояви мають бути лише як функція для підготовки або власне дітонародження.
Для суспільства ерос – протилежний танатосу, оскільки вивільнений у сексуальних пер версіях ерос мав би припинити продуктивне виробництво і відтворення людства в цілому. Тож культурна функція еросу – перешкодити деструктивні потяги.
Цивілізація перетворює і використовує також і інстинкт смерті. Під табу потрапляють лише садо-мазо-задоволення. В цілому танатос слугує розвитку цивілізації завдяки руйнуванню і владою людини над природою.
Танатос слугує НАД-Я для руйнування частини особистості і репресування бажань ВОНО. Свідомість – ядро моральності індивіда – це найбільш захищена частина інстинкту смерті. НАД-Я постійно загрожує союзу ероса і танатоса вивільненням деструктивних сил, або таким спрямуванням їх проти самого індивіда, що він може і сам померти.
Не оминає увагою автор і філогенетичний аспект розвитку цивілізації: первісна орда – батько, що монополізував сексуальне задоволення і жінок – вбивство його братами – розкаювання – часи матріархату (свободи) – встановлення патріархальної влади у вигляді інституціоналізації релігії. Вина за батьковбивство, що супроводжує індивідів протягом всієї історії людства. Суспільний договір задля збереження влади – сублімація сексуальної енергії – праця – прогрес – цивілізація.
Фактично знищили владу, потім інтерналізували образ батька як принцип панування.
Релігія не була загрозою репресіям, коли проповідувала рай десь за межами земного існування, оскільки перенаправляла енергію від роботи над реальним визволенням на ілюзію вічного звільнення. Наука мала б з цим боротися, але й вона відмінила рай на землі, назвавши його утопією, і призвичаїла людей спокійно оцінювати факти у світі тотальної репресії та відчуження.
Зараз функції праотця бере на себе батько моногамної сімї, держава, закони, соціальний статус.
Зараз праотець живе в кожній дитині, яка його насправді і не знала.
Відокремлення дитини від матері – це робота ероса, направлена на подолання інстинкту смерті – потягу до нірвани у лоні матері. Ерос починає працювати на згуртування
Сучасність: енергія індивіда контролюється необхідністю працювати, тобто сублімувати енергію лібідо.
Повстання проти влади призводять до ідентифікації повстанців із владою. Праотець втілився у державі, закони зберігають його життя, а він зберігає життя всього суспільства, а злочин проти нього – непрощенний гріх.
Технологія могла б звільнити людство від відчуженої праці, але продуктивність починає контролювати індивідів.
Але! Коли сімя була головним агентом репресії, у Я залишався простір особистого нонконформізма та волелюбних ідей. Зараз передчасна соціалізація за допомогою соціальних інституцій, радіо, пресса, телебачення (це моє) нав’язують дитині як принципи підкорення, так і моделі бунту проти системи.
Тепер персоналізованого об’єкту агресії не існує. Ним стає апарат влади, тому агресія індивіда стає колективною і направляється всередину.
Зараз продуктивність і споживання виправдовують панування. У індивіда нема вільного часу, що подумати над тим, що ж мазафака відбувається. Є комфорт, є все, свободи нема.
Соціум мобілізує всі сили, ціле може захистити себе від агресії ззовні, але не може протистояти зростанню агресії всередині, тому він створює образ ворога, що існує скрізь, і агресія направляється на тих, хто перебуває поза системою. Межа між війною та миром стирається. Потребуються все нові сили. Конц-табори і т.д.
Суспільство – набір обезобличених істот і неістот, що потребуют адміністрування. Всі без обличчя, свідомість позбавлена автономії.
Счастье включает знание: оно - исключительная прерогатива animal rationale. Контроль над информацией, поглощение индивида повседневностью приводят к упадку сознания, дозированности и ограничению знания. Индивид не знает, что происходит в действительности; сверхмощная машина образования и развлечения объединяет его вместе со всеми другими в состоянии анестезии, из которого исключаются все вредоносные идеи. И поскольку знание всей истины вряд ли способствует счастью, именно такая общая анестезия делает индивида счастливым. Если тревога представляет собой не просто общее недомогание, а экзистенциальное состояние, то наш так называемый век тревоги отличается таким уровнем ее интенсивности, при котором она перестала замечаться.
Однако нам кажется, что для того чтобы освободиться от этого состояния, необходимо не сдерживание отчуждения, но его завершение, не активация подавленной и производительной личности, но ее уничтожение. Тогда устранение человеческих возможностей из мира (отчужденного) труда создаст предпосылки для устранения труда из мира человеческих возможностей.
Со времени канонизации аристотелевской логики понятие Логоса, вне зависимости от его первоначального понимания как сущности бытия в греческой философии, срастается с идеей упорядочивающего, классифицирующего и завоевывающего раз ума.
Корочє, що треба для не репресивної цивілізації:
На думку Герберта Маркузе, хоча сучасне індустріальне суспільство видається втіленням раціональності, формально воно є раціональним, “це суспільство вцілому ірраціональне”.
Критична школа зосереджується в першу чергу на одній формі формальної раціональності – сучасній технології. Маркузе був гострим критиком сучасної технології, прийнамні як її застосовано в індустріальному суспільстві (причому як в капіталістичній, так і в соціалістичній). Він розглядав технологію у сучасному капіталістичному суспільстві як таку, що призводить до тоталітаризму. Насправді, він вважав, що технологія призводить до нових, ефективніших та навіть “приємніших” методів зовнішнього контролю за індивідами. Найкращим прикладом є використання телебачення для соціалізації та пацифікації населення (також масові види спорту і секс). Маркузе відкидав точку зору, що технологія у сучасному світі є нейтральною, і розглядав її як засіб домінування над людьми.
Він розглядав технологію у сучасному капіталістичному суспільстві як таку, що призводить до тоталітаризму. Насправді, він вважав, що технологія призводить до нових, ефективніших та навіть “приємніших” методів зовнішнього контролю за індивідами. Найкращим прикладом є використання телебачення для соціалізації та пацифікації населення (також масові види спорту і секс). Маркузе відкидав точку зору, що технологія у сучасному світі є нейтральною, і розглядав її як засіб домінування над людьми.
в сучасному індустріальному суспільстві цей домінуючий вплив технології на всі сфери людського життя набирає форми “тоталітарні”, в розвиненій індустріальній цивілізації, як пише Маркузе (починаючи цими словами ”Одновимірну людину”) панує комфортабельна, спокійна, демократична несвобода, свідчення технічного прогресу. Дійсно, що може бути раціональнишим за придушення індивідуальності в процесі соціально необхідних, але пов’язаних зі стражданнями видів діяльності.
Сам спосіб організації своєї технологічної основи сучасного індустріального суспільства заставляє його бути тоталітарним, адже “тоталітарне” тут означає не лише терористичне політичне координування суспільства, але також нетерористичне економіко-технічне координування, здійснюване за рахунок маніпуляції потребами за допомогою майнових прав. Таким чином, створюються перешкоди для появи дієвої опозиції всередині цілого. Тоталітаризму сприяє не лише специфічна форма уряду або правлячої партії, але також специфічна система виробництва і розподілу, що може бути повністю сусмісною з “плюралізмом” преси, “конкуруючих сил” і т.п.
Іншим фактором, що доводить тоталітарність сучасної індустріальної системи, є неможливість активної дієвої опозиції існуючому ладу, у тому вигляді, як її розглядав Маркс, поділяючи суспільство на два головні антагоністичні класи – буржуазію та пролетаріат. Сто років тому пролетаріату справді не було що втрачати крім своїх злиднів “і власних кайдан”. Тепер же, для робітника, що раніше втілював можливість зміни індустріального, капіталістичного суспільства, а тепер став так само тотально інкорпорованим в ірраціональну і безглузду систему виробництва товарів та послуг і їх споживання, є що втрачати. Основними чинниками цієї ситуації є створення у індивіда хибних, фальшивих потреб для цілей успішного функціонування та стабільності індустріальної системи В результаті – ейфорія в умовах нещастя. Більшість переважаючих потреб, пише Маркузе, – розслаблятися, розважатися, споживати і поводити себе у відповідності з рекламними зразками, любити й ненавидіти те, що люблять і ненавидять інші, – належать до цієї категорії хибних потреб.
“Такі потреби мають суспільний зміст і функції, які визначають зовнішні чинники, і які індивід не контролює. Не має значення, наскільки в індивіда наявні такі потреби, викликані і посилені умовами свого існування; байдуже, наскільки він ототожнює себе з ними і затверджує себе в їх задоволенні, вони залишаються тим, чим були від самого початку – продуктами суспільства, основний інтерес якого вимагає придушення”.
Далі Маркузе пише, що остаточно на питання про те, що є справжніми, а що несправжніми, хибними потребами повинні відповісти самі індивіди, але лише в кінцевому підсумку, тобто якщо і коли вони вільні дати свою власну відповідь. До того часу, доки вони нездатні бути автономними, до тих пір, поки вони знаходяться під впливом певних доктрин і маніпулювання (аж до рівня інстинктів), їхня відповідь на це питання не може вважатися їхньою власною.
Управляючи машиною, людина вивчає, що слухняність, покірність вказівкам – це єдино можливий спосіб досягти бажаного результату. Виконання завдання є індентичним із пристосуванням до апарату. Тобто, індивіди позбавляються власної індивідуальності, не від зовнішнього примусу, але від самої (псевдо)раціональності, в умовах якої вони живуть.
Таким чином, пише Маркузе, бюрократія (яка за смислом близька до інтегративного політичного істеблішменту О. Тоффлера, в його аналізі Другої хвилі – індустріальних суспільств) виникає на очевидно об’єктивній та безособовій основі, що забезпечується раціональною спеціалізацією функцій, і ця раціональність, у свою чергу, слугує для збільшення раціональності підкорення (submission). Бо чим більше окремі функції розділяються, фіксуються та синхронізуються відповідно до об’єктивних та безособових зразків, тим менш резонним є для індивіда чинити спротив.
Масове виробництво і масовий розподіл сучасного індустріального суспільства потребують всього індивіда, і індустріальна психологія вже давно не обмежується рамками заводу. Засоби масового транспорту, зв’язку, предмети споживання – житло, їжа, одяг, безперервне продукування розваг, індустрія масової інформації несуть із собою пропоновані установки та звички, певні інтелектуальні та емоційні реакції, “котрі більш-менш приємно схиляють споживачів до виробників, а через останніх і до системи вцілому… Це – непоганий спосіб життя, кращий за попередній, і як такий стоїть на заваді якісним змінам. Так з’являється зразок одновимірної думки і поведінки, в якому ідеї, сподівання й цілі, котрі за змістом виходять за межі існуючого універсуму дискурсу та дії, відхиляються або зводяться до понять цього універсуму”.
Транспортные средства и средства массовой коммуникации, предметы
домашнего обихода, пища и одежда, неисчерпаемый выбор развлечений и
информационная индустрия несут с собой предписываемые отношения и привычки,
устойчивые интеллектуальные и эмоциональные реакции, которые привязывают
потребителей посредством доставляемого им большего или меньшего
удовольствия к производителям и через этих последних - к целому. Продукты
обладают внушающей и манипулирующей силой; они распространяют ложное
сознание, снабженное иммунитетом против собственной ложности. И по мере
того, как они становятся доступными для новых социальных классов, то
воздействие на сознание, которое они оказывают, перестает быть просто
рекламой; оно превращается в образ жизни. И это вовсе не плохой образ жизни
- он гораздо лучше прежнего, - но именно поэтому он становится на пути
качественных перемен. Как следствие, возникает модель одномерного мышления
и поведения, в которой идеи, побуждения и цели, трансцендирующие по своему
содержанию утвердившийся универсум дискурса и поступка, либо отторгаются,
либо приводятся в соответствие с терминами этого универсума, вписываются в
рациональность данной системы и ее количественных измерений (its
quantitative extension).
Одномерное мышление систематически насаждается изготовителями политики и их наместниками в средствах массовой информации. Универсум их дискурса внедряется посредством самодвижущихся гипотез, которые, непрерывно и планомерно повторяясь, превращаются в гипнотически действующие формулы и предписания. К примеру, "свободными" являются те институты, которые действуют (и приводятся в действие) в Свободном Мире; остальные трансцендентные формы свободы по определению записываются в разряд анархизма, коммунизма или пропаганды. Подобным образом всякие посягательства на частное предпринимательство, которые исходят не от него самого (или правительственных решений), такие как система всеобщего и всеохватывающего здравоохранения, или защита природы от чересчур активной коммерциализации, или учреждение общественных услуг, чреватых ущербом для частных прибылей, являются "социалистическими". Подобная тоталитарная логика свершившихся фактов имеет свое соответствие на Востоке. Там свобода провозглашена образом жизни, установленным коммунистическим режимом, в то время как все остальные трансцендентные формы свободы объявляются либо капиталистическими, либо ревизионистскими, либо левым сектантством. И в том, и в другом лагере неоперационалистские идеи воспринимаются как подрывные и изгоняются из образа жизни, а всякое движение мысли упирается в барьеры, провозглашаемые границами самого Разума.
Масове виробництво і масовий розподіл сучасного індустріального суспільства потребують всього індивіда, і індустріальна психологія вже давно не обмежується рамками заводу. Засоби масового транспорту, зв’язку, предмети споживання – житло, їжа, одяг, безперервне продукування розваг, індустрія масової інформації несуть із собою пропоновані установки та звички, певні інтелектуальні та емоційні реакції, “котрі більш-менш приємно схиляють споживачів до виробників, а через останніх і до системи вцілому… Це – непоганий спосіб життя, кращий за попередній, і як такий стоїть на заваді якісним змінам. Так з’являється зразок одновимірної думки і поведінки, в якому ідеї, сподівання й цілі, котрі за змістом виходять за межі існуючого універсуму дискурсу та дії, відхиляються або зводяться до понять цього універсуму”.
Тобто, узагальнюючи, можна сказати, що основою саморегулювання сучасної індустріальної цивілізації є вже не репресія, не придушення прагнень і потреб більшості, а формування стандартних хибних потреб, що прив’язують індивіда до сучасного суспільства репресивних, за словами Маркузе, потреб. Формується модель одновимірного мислення і поведінки.
Відчуження – відбувається не лише від речей, але й від власних почуттів, це характерно для модусу «буття», бо володіння стає найбільшим відчуттям людини. Вибір і свобода – великий тягар, тому людина намагається його позбутися, тобто відбувається відчуження, адже людина вибирає безпеку, а не свободу. Відчуження – орієнтація на речі, погоня за грошима, славою та владою.
Приклади відчуження: 1) Стиль мови. Теперішній стиль мови говорить про високу відчужуваність. Наприклад: коли я говорю у мене є проблема замість я занепокоєний суб’єкт «я» виключається об’єкт «мого володіння», виходить, що я сам себе перетворюю на проблему і тепер моє творіння мною володіє.2) Записи. Записи – являють собою ще одну форму відчужуваності. Записуючи те, що я хочу запам’ятати, я запевняю себе тим що я володію інформацією і тому не збираюсь тримати її в своїй голові. Гублячи цю інформацію я втрачаю пам'ять про дану інформацію. 3) Відчуження влади: Якщо людина носить певний титул напри. король то це означає, що дана людина є компетентною не зважаючи на те що так насправді немає.
4)Активність в сучасному значенні слова відноситься тільки до поведінки, а не до особистості яка стоїть за цією поведінкою. Неважливо чи люди є активними,бо їх підштовхує до цього якась зовнішня сила як наприклад раби чи ж вони діють по внутрішньому поклику, як наприклад людина яка викликає тривогу. Між активністю і простою зайнятістю існує фундаментальна різниця, яка відповідає поняттям «відчужений і не відчужений». У випадку відчуженої активності я не відчуваю себе як діючого суб’єкта своєї активності, скоріше я сприймаю результат своєї активності як дещо таке, що знаходиться поза мною, вище мене, відокремлено від мене і протистоїть мені. При відчуженій активності я не дію, а дія здійснюється наді мною зовнішніми чи внутрішніми силами. Невідчужена активність – процес народження, створення чогось і збереження з тим, що я створюю. При цьому розуміється, що моя активність є проявлення моїх потенцій, щоя і моя діяльність єдині. Відчужена активність в значенні простої зайнятості фактично є «пасивністю» у значенні продуктивності, тоді як пасивність, яка розуміється як незайнятість може бути не відчуженою активністю. Сьогодні, активність частіше всього є відчуженою «пасивністю», в той час як продуктивна пасивність зустрічається дуже рідко.
5) Велика кількість людей володіють ринковим характером. Ціль ринкового характеру – повна адаптація, щоб бути потрібним, зберегти попит на себе при всіх умовах, які виникають на ринку особистостей. Особистості з ринковим характером в порівняння з людьми 19 століття не мають навіть свого власного Я, на яке вони могли б спертися, бо їх Я постійно змінюється у відповідності з принципом «Я такий, який вам потрібний». У людей з ринковим характером немає інших цілей, крім постійного руху, виконання всіх справ з максимальною ефективністю, і якщо запитати у них, чому вони мають рухатися з такою швидкістю, чому вони прагнуть до найбільшої ефективності, то на це питання у них немає відповіді, вони наводять одні лише раціоналізації типу «щоб було більше робочих місць» чи в цілях « постійного розширення кампанії». Вони не цікавляться такими філософськими чи релігійними питаннями як «для чого живе людина?» чи «чому від притримується того, а не іншого напрямку». У них своє гіпертрофоване, постійно змінне «я», але ні в кого немає «самості», стержня, відчуття ідентичності. «Криза ідентичності» - це криза сучасного суспільства – викликаний тим фактором, що члени цього суспільства стали безликими інструментами, відчуття ідентичності яких зводиться до участі у діяльності корпорацій чи інших гігантських бюрократичних організацій. Там, де немає автентичної особистості, не може бути відчуття ідентичності. Люди з ринковим характером не вміють ні любити. Ні ненавидіти. Фром наводить приклад того як Чарльз Дарвін показав трагедію людини зайнятої виключно наукою, трагедію відчуженого інтелекту і його наслідків. В свої автобіографії він пише. Що до 13 віку знаходив більшк насолоду в музиці, поезії, живописі, але потім на багато років втратив будь-який самк до них: «Здається мій розум став якоюсь машиною. Яка перемелює велику кількість зібраних фактів в згальні закони…втрата цих смаків рівносильна втраті щастя і. можливо, шкідливо відобразиться на розумових можливостях, а ще більш ймовірніше - на моральних якостя, так як ослабляють емоціональну сторону нашої природи»
Звичайно, термін «ринковий характер» не є єдиним терміном, який описує цей тип особистості. Для його характеристики можна було б також скористатися терміном Маркса «відчужений характер». Люди з таким характером відчужені від своєї праці, від самих себе, від інших людей і від природи. Використовуючи психіатричний термін, людини з ринковим характером можна було б назвати шизоїд ним, однак такий термін може ввести в оману, так як шизоїдна особистість, живучи серед інших шизоїд них особистостей і успішно функціонуючи, не відчуває бентежності, яке властиво їй в більш нормальному оточенні
Техніка взяла вверх над нами, в той час йоли ми думаємо що ми нею володіємо. Ми перестаємо бути її хазяєвами і навпаки стаємо її рабами, а техніка повертається до нас своїм другим обличчям – обличчям богині розрухи.
За Фромом подолати відчуження шляхом відмови поклонінню економіці та держави. Соціологи вважають, економічний ріст спинити не можливо, тому потрібно рухатись вперед і зробити нове суспільство, яке не буде відчуженим.
Модус «мати»
Фромм зазначає, що в сучасному суспільстві людям більш притаманно володіти речами задля отримання задоволення. Основною думкою є те, що сутність буття полягає в володінні. Але це не стосується лише окремого суспільства або релігійної групи. У різних релігіях та культурах також порушується питання буття та володіння. Але в різних типах суспільств володіння досить різними ресурсами мало вплив.
За останні століття в західних мовах кількість уживання дієслів значно зросло, порівняно з іменниками, а це свідчить про те, що люди почали відноситися до речей та власних почуттів як до власності. Ці зміни відбулися через масштабний розвиток приватної власності в ХХ ст.. Також у ХХ ст. почав стрімко розвиватися консюмерізм та демонстративне споживання. А споживання також є однією із форм володіння.
«Я» як форма володіння. Це найважливіша форма володіння. Тобто це володіння власним іменем, соціальним статусом, тілом, знаннями тощо. У ХХ столітті помітилася тенденція присвоювання собі певних явищ: мій доктор, мій перукар, моя хвороба тощо.
Модус «мати» проявляє себе у різних сферах людського життя: у навчанні – люди зараз лише накопичують певний обсяг знань, але дуже рідко намагаються створити власні знання; у пам’яті – люди запам’ятовують радше колір, величину або параметри речі, ніж послідовність подій та думок; у бесіді – люди намагаються заздалегідь придумувати промову, щоб справити враження, ніж бути самими собою, і навіть у коханні людина схильна казати, що має кохання, ніж кохає. Таких прикладів Фромм навів ще дуже багато, але основна концепція зрозуміла.
Модус «бути»
Модус "мати"(володіння) відноситься до речей, а речі стабільні і піддаються опису. Буття ж відноситься до досвіду, а людський досвід в принципі неможливо описати. Його основна характерна риса - це активність не в сенсі зовнішньої активності, зайнятості, а в сенсі внутрішньої активності, продуктивного використання своїх людських можливостей. Лише у міру того, як ми починаємо відмовлятися від володіння, тобто небуття,починаємо слідувати своєму "я", може виникнути спосіб існування "бути". "Бути" - означає відмовитися від свого егоцентризму і себелюбства, стати "незаповненим" і "убогим". Буття відноситься до реальної, а не до спотвореної, ілюзорної картини життя. У цьому сенсі будь-яка спроба розширити сферу буття означає глибше проникнення в реальну суть самого себе, інших і навколишнього світу.
Істина полягає в тому, що обидва способи існування - і володіння, і буття - потенційні можливості людської природи, але біологічна потреба в самозбереженні приводить до того, що принцип володіння набагато частіше бере гору, проте егоїзм і лінощі -- не єдині внутрішньо властиві людині якості. Дійсна ж любов розвиває здатність любити і віддавати себе іншим. Той, хто любить по-справжньому одну людину, любить весь світ.