Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
ВОЛОДИМИР САМІИЛЕНКО (1864—1925)
Володимир Іванович Самійленко народився 3 лютого 1864 року в селі Великі Сорочинці Миргородського району на Полтавщині. Дитинство хлопця минуло на хуторі Михайлівна, де мати Володимира служила управителькою панського маєтку. Навчався Самійленко у Полтавській гімназії, багато читав, пробував перекладати твори античної літератури, писав і власні вірші та оповідання. Вищу освіту здобував на історико-філологічному факультеті Київського університету (1884—1890). У цей час вийшла друком його перша збірка «З поезій Володимира Самійленка» (1890).
Згодом Володимир Іванович переїхав до Чернігова, де працював нотаріусом. Писав ліричні та гумористичні твори. Найвідоміші його вірші — «Українська мова», де він називає рідну мову «діамантом дорогим», та «Вечірня пісня», покладена на музику Кирилом Стеценком. У гумористичних і сатиричних творах Самійленко гостро висміяв лжепатріотів, які лише на словах люблять вітчизну й рідний народ, викрив суспільні вади тогочасного ладу.
У 1920 році разом з урядом Української Народної Республіки переїхав до Галичини, окупованої Польщею. Жив у нестатках, хронічно хворів, а звістка про смерть обох дочок остаточно підірвала здоров'я поета. В 1924 році повернувся до Києва, працював у Державному видавництві України, перекладав твори зарубіжних авторів, адже знав дев'ять мов.
Однак хвороба брала своє... Помер Володимир Самійленко 12 серпня 1925 року, похований у Боярці під Києвом.
Відомий вчений Олег Бабишкін так оцінив цього самобутнього митця: «Творчість Самійленка збагатила українську літературу, розширила її рамки, збагатила українську мову, розкрила світові її скарби і цим забезпечила Самійленкові місце в історії української культури».
Талант Володимира Самійленка найповніше виявився у його гумористичних та сатиричних поезіях. Особливу майстерність виявив митець у викритті тогочасного суспільного ладу і в розкритті справжнього обличчя українських лжепатріотів. У цьому він продовжував традиції Тараса Шевченка. Кращими творами Володимира Самійленка на ці теми є «Ельдорадо1» (1886), «Як то весело жить на Вкраїні» (1886), «Слова і думки» (1917), «Патріоти» (1889), «На печі» (1898), «Дума-ця-ця» (1907).
Антитеза — різке протиставлення якоїсь істотної ознаки чи властивості характеру, події, явища, предмета.
ЕЛЬДОРАДО
'Ельдорадо — місцевість в Америці, де було знайдено великі поклади золота. В переносному значенні — країна щастя. Самійлен-ко з сарказмом застосовує цю назву щодо Російської імперії.
Десь далеко єсть країна
Пишна, вільна, щастям горда,
Кожний там живе щасливо —
Держиморда, держиморда.
В тій країні люблять волю,
Всяк її шука по змозі
І про неї розмовляє —
У острозі, у острозі.
Там усяк говорить правду
Непідкупними устами,
Там за правду щира дяка —
Батогами, батогами.
Там неправді та злочинстві
Не вважають ні на волос,
Там злочинних зараз лають —
Та не вголос, та не вголос.
Там уряд «блюде» закони,
Дба про всіх, немов про рідних,
За провинності ж карає —
Тільки бідних, тільки бідних.
Суд там скорий: як ти винен,
То зашлють «без проволочки»,
А не винен, то й відпустять —
Без сорочки,без сорочки.
В тій країні всякий може
По заслузі шани ждати:
Там на те хрести й медалі —
Для багатих, для багатих.
Там тверезість у повазі,
Видно скрізь тверезу спілку,
Всі там п'ють самую воду —
Та горілку, та горілку.
Там всі люди роботящі,
Там нарівні з мужиками
Всі пани працюють щиро —
Язиками, язиками.
Там широка воля слову:
Кожний пише все, що знає,
А цензура ліберальна —
Все черкає, все черкає.
Там письменникам за працю
Сам уряд складає дяку
І з тріумфом їх провадить —
В Сибіряку, в Сибіряку.
Там говорять по-французьки
Не то знатні, а й лакеї,
А пани всі мови знають —
Крім своєї, крім своєї.
Там зійшлися всі народи:
Москалі, «хахли», поляки,
І живуть вони так дружно —
Як собаки, як собаки.
Там живе племін усяких
Престрашенна мішанина,
І за те той край зоветься —
Русь єдина, Русь єдина.
ПАТРІОТИ
Два хлопці укупі стояли,
А третій дививсь оддалі,
Як ті гаряче розмовляли
Про долю своєї землі.
Один у широкій промові
Народні права боронив;
Він докази всі наукові
По пунктах як слід розложив.
Народну окремість натури,
І склад особливий думок,
І давність своєї культури,—
Довів він усе те з книжок.
А другий про теє доводив,
Як дійде народ своїх прав,
І в поступі інших народів
Він місце йому показав.
Так двоє вели язиками
Роботу для краю свого,
Гукали й махали руками,
Де річ вимагала того.
А третій не мовив нічого:
Він мовити красно не міг,
Але задля діла святого
І жив він, і в землю поліг.
Ті двоє, з балачки втомившись,
Веселі собі розійшлись,
А третій стояв зажурившись
І наче дивився кудись.
Але він не тую картину
Вбачав, що круг нього була:
Він бачив душею Вкраїну
І все, що вона добула.
Вбачались йому патріоти
Із купою слів голосних,
А поруч мільйони голоти,
І темність, і вбожество їх.
З успіхом виступав Самійленко і в жанрі драми, написавши кілька комедій, драматизованих гуморесок, а також визначну драматичну поему «Чураївна» (1894). У «Чураївні» поет, звертаючись до образу легендарної української поетеси — Марусі Чурай, оспівує героїзм і патріотизм, силу духу, красу і велич душі трудової людини, таврує зрадництво й егоїзм, користолюбство й властолюбство.
Чимало зробив Володимир Самійленко і як перекладач українською мовою російської і зарубіжної класики — творів Олександра Пушкіна і Василя Жуковського, Івана Нікітіна і Миколи Гоголя, Гомера, П'єра Бомарше, Джорджа Байрона та ін.
Демократ, гуманіст, захисник інтересів трудящих і знедолених, Володимир Самійленко зробив помітний внесок в українську літературу кінця XIX — початку XX ст. «Нема такої народної болячки,— писав Іван Франко,— яка б не збудила відгуку в його серці, яка б у тім чудотворнім серці не скристалізувалася в ясну, чисту перлину — перлину правдивої поезії».
Оригінальну і перекладну творчість письменника високо цінували Панас Мирний та Іван Франко, Леся Українка, Михайло Коцюбинський, Микола Лисенко {Людмила Дем'янівська).
Володимир Самійленко презентував себе в літературі як справжній патріот, тонкий лірик, залюблений у неньку Україну. Коли 1906 року Іван Франко разом з Михайлом Мочульським зібрали друковані й недруковані твори В. Самійленка, написані ним упродовж останніх двадцяти років, вони були вражені творчим доробком свого побратима по перу. Більшість поезій була присвячена Україні. Тож видавці вирішили назвати збірку — "Україні". У передмові до збірки Іван Франко, зокрема, написав про автора патріотичних поезій: "Все, що він писав, присвячувалось рідній країні, яку поет любив святою нездоланною любов'ю".
Інша любов переповнювала серце Самійленка — любов до поезії. Він безмежно вірив у те, що істинна поезія — із категорій вічних і існуватиме на землі доти, поки існуватиме людство.
Не вмре поезія, не згине творчість духа,
Поки жива земля, поки на ній живуть,
Поки природи глас людина серцем слуха, —
Клопоти крамарські її ще не заб'ють.
На думку поета, саме поезія не дає приспати в людині розум, фантазію, мрію. І житиме поезія, допоки люди мріятимуть і прагнутимуть високо злетіти до зір чи зазирнути у незвідані краї. І навіть коли людство зчерствіє, перестане мріяти і дбатиме лише про їжу, "про дух забувши свій", саме поезія розбудить людей від ситого сну. Бо така вона, суть людини: завжди хочеться чогось вищого, що й розбудить "рої забутих мрій".
До проблеми місця поезії в суспільстві і долі поета, як виразника найвищих і найблагородніших прагнень людини, зверталися і звертаються поети усіх часів. Кожен розкриває цю тему по-своєму. Оригінальність вирішення цієї проблеми для Самійленка міститься у трьох простих і водночас геніальних словах — "не вмре поезія".
І поки на землі є ще одна сльозина,
Поезія її нащадкам передасть;
І поки на землі ще втіха є невинна,
Поезія в її ще радощів додасть.
Сказано просто і зрозуміло. Мене ці слова переконали. Для себе вирішую, що до поезії треба ставитися більш уважно і шанобливо. А головне — треба вміти її почути. Почути від першого і до останнього рядка. Адже провідна думка В. Самійленка міститься в останній строфі вірша. Можливо, звучить трохи пафосно, але красиво і переконливо:
А якщо людськості зла доля присудила
Діждатися колись життя свого кінця,
То буде на землі останняя могила —
Останнього співця.