Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
Людмила Чернявська, аспірантка Запорізького університету
ФІЛОСОФСЬКО-ЕСТЕТИЧНІ ЗАСАДИ ПОЕЗІЇ ОЛЕГА ОЛЬЖИЧА
// Слово і час. – 1999. - № 11. – с.29-32.
Українська поезія початку XX ст. відбиває всю складність епохи, яка в свою чер гу виформовує певний світогляд, ідеологію, створює нову естетику, нові раритети мис тецтва. Творчі знахідки, теоретичні, літературні та філософські розробки раннього мо дернізму не витримують випробування часом, стають епігонськими. Літературний про цес 2-ої пол. XX ст. як у Західній Європі, так і в Україні, характеризується тим, що літед ратура робить спробу вирішити глобальні проблеми сьогодення, чим пояснюється її глибока філософічність, намагання створити власну модель людського існування «ново го героя», що опинився в «ситуації на межі» (за визначенням екзистенціалістів).
Формування поета Олега Ольжича як особистості відбувається у важких умовах. Голод, вимушена еміграція, що не зламали його, а викликали волю до життя, зродили мрію про повернення на Батьківщину — вільну й сильну. Цвіт нації, найкращі представ ники української інтелігенції опинились поза межами України через панування в рідно му краї московського більшовизму. Надії на створення власної національної держави розбились об мур нової тоталітарної системи, що прийшла на зміну монархії. Це й спричинилось до появи світогляду, який спирається на свідому національно-історичну духовність у поступі до «державного самоздійснення України»1 — українського ТТацїоналїзму.
Д.Донцев став творцем лицарського кодексу свідомого українця. Його ідеї, роз робки лягли в основу розвитку нової ідеологічної течії, нової політичної думки. Теоре тик українського націоналізму є наставником і духовним батьком української молоді в еміграції. Біля витоків світогляду — ціла плеяда відомих літераторів-емігрантів: Є.Ма-ланюк, У.Самчук, Ю.Клен, О.Стефанович, О.Лятуринська, Ю.Липа, та багато інших. Паралельно з європейськими процесами взаємопроникнення літератури, політики, філософії, українське емігрантське письменство ставить перед собою таке завдання: «Мета була: утвердити в світі образ України. А що інших шляхів здійснювати це зав дання не було, то вибір упав на літературу»2. Створення власної державності стало висхідним пунктом діяльності цього руху: «націоналізм, — за визначенням О.Ольжича — значить світогляд, що в основу суспільно-політичного думання і чину кладе ідею нації» (с.297). Він прагне створити нову духовність, що спиралася б на найкращі тра диції минулого, нової «націоналістичної» культури.
Українські націоналісти розробляють власну національну філософію, хоча помітним є вплив європейської ідеалістичної думки, зокрема найвиразніше — амери канського філософа В.Джеймса, який висунув тезу, що розвиток людства тримається ца віруваннях, без віри людина втрачає майбутнє: «І ось він виходить ще раз на процес / З в'язниці, що мертва і сіра,/ Своє показати камінне лице / І крикнути нації: «Віра!» (с. 95). Р.Зварич зазначає: «У центрі філософічних міркувань українському націоналізму завжди було притаманне християнсько-ідеалістичне розуміння Людини як істоти, ство реної на подобу Божу, із властивою їй спроможністю пізнавать Добро й відрізняти Йо го від Зла, правду від брехні, справедливість від кривди»3.
Сприйняття й розуміння Бога в Ольжича формувалося під впливом Донцова, який бачить Бога нетрадиційно: не всепрощаючим і милосердним, а «страшним і невблаган ним, караючим грішників»4.
Такий образ Бога створює поет, проголошує естетику духу нації: «О Націє, дужа і сильна, як Бог», коли особистість не протиставлена і не підкорена нації, а навпаки, не впинно продовжує свій розвиток і своє зростання в ім'я спільноти. Тому з'являється іде ал людини-лицаря, людини сильної, мужньої. Поет уславлює цю людину, яка злилась з «добою жорстокою, як вовчиця». Вона робить один єдиний вибір — боротьба до заги ну, вона здатна чітко розмежовувати добро й зло.
Мужність, присутність духу, хоробрість — основні риси такої людини, що відповідає визначенню Канта. Отже, мужність, викликана розумом, стає справжньою хоробрістю, а хоробрість — це здатність не боятись втратити життя, коли цього вима гає обов'язок. Уславлення мужності є традиційним для української культури — ще у Волинському літописі є запис про мужність і розум князя Володимира Васильковича. Але сприйняття ідеї національного героїзму лише як мужнього прийняття фатального кінця було б неправильним: герой Ольжича не аскет, він любить життя, цінує і відчуває його глибше за інших, та для нього вибір тільки один: перемога, або смерть. Естетична категорія прекрасного — в «ідеї вічного неспокою», звідси — гасло національного ру ху — «Слава Україні!».
Усе це підводить до розуміння героїчного поетом: це насамперед формування ти пу людини, яка не дозволяє собі бути слабкою. «Там, де хотіння здійснювати ідеали нації виявляється безоглядно на свої матеріальні інтереси, без огляду навіть на смер тельну небезпеку чи певну смерть, там маємо справу з героями»'.
Людина наділена здатністю мати волю на відміну від тварини, і ця воля є двигу ном життя, але не існує сама по собі, мусить підпорядковуватись закону Розуму. їй да рована воля до Добра: «Блискучий мечу, рівний і прямий, / Сліпуча думко, наче лезо, гостра! Ти розітнеш напруженість пітьми, / Заплетений раменами цей простір!» (с. 109). Цей героїчний ідеалізм є філософською основою націоналістичного світогляду.
Ідея Роду щільно пов'язана з ідеєю Нації. Нація є найвищою формою спільноти, яка утворилась у певних історичних, господарчих, суспільно-політичних умовах, що поєднує всі прошарки й покоління з їх історією, культурою, мовою, традиціями, . ^об-ливим баченням світу й свого майбуття.
Естетична концепція національної культури має на меті поєднання традицій патріотичної, національної єдності, лицарських чеснот, войовничості, слави, взаємодії настроїв песимізму та оптимізму. Олег Ольжич став виявником нової бурхливої, триво жної, героїчної поезії, особливої філософії життя, яку Донцов назвав «трагічним оп тимізмом»: «Безплідне скигління — ось що є трагізм без оптимізму. Безплідне мрійництво — ось що є оптимізмом без трагізму. Скінчити з ними прийшла наша апо-каліптична епоха, прийшли чотири вершника у великий День Гніву»2. Цей світогляд «трагічного оптимізму» близький до сформованої в західноєвропейській літературі ідеї стоїцизму. Справедливим є афоризм А.Камю «Без відчаю у житті немає любові до жит тя» («Любов до життя»). Саме цей «відчай» примушує людину до дії. У екзи стенціаліста Камю це — «бунтуюча людина», відмежована від роду, нації, країни, тра вина, що намагається протистояти шаленству бурі тоталітаризму. Українська емігрантська література такої відмежованості не сприймає.
Однією з найважливіших проблем, що потребують посиленої у ваги до себе, є ідея обраності нації. Підставою для появи її є «яфетична теорія», яка, з'ясовуючи походжен ня різних народів, надає декотрим роль провідних, ставить в авангарді цивілізації. Ук раїнська нація має виконати певні функції: «Міт Великого Роду жене ії вперед по істо ричному шляху, що над ним світить сонце провідної ідеї її свідомості — огняно сліпуче сонце Слави, в боротьбі за яку нація знаходить своє післанництво» (с.256). Тут відчувається сугестія гердерівської концепції слов'янства, що зберегло природність і чистоту, і тому має оновити європейську цивілізацію. Ольжич підкреслює, що ук раїнський характер є в своїй основі хліборобський; Україна має чудові дані (гео графічні, культурні, расові, морально-етичні, політичні), які дають їй можливість стати новою Грецією — засновницею нової духовної формації. В дусі гердеризму сучасний теоретик націоналізму Ю.Бойко виділяє такі основні риси українського національного характеру, які є чинниками «кордоцентризму» (термін В.Яніва): естетизм, «емоціоналізм», чутливість, ліризм.
Основною прикметою української культури є ії тісна причетність до землі, яка сконденсувала в собі поняття Вічного незнищенного, тому й наділяється містичною си лою. Це «антеїзм» — один з елементів національної ментальності. Зв'язок природи й людини є надзвичайно тісним, що виявляється в характері хлібороба, який обробляє рідну землю та боронить її від нападників. Саме повернення до землі стане справжнім відродженням українського народу, його переможного походу в майбутнє. Містична краса землі розкривається перед нами в поезіях Ольжича:
Душа обважніла, як жорно, І от її знов розбудила
В полоні страшного і злого. Хода круторогої пари
Земля благодатна і чорна І серцю, як перше, є мило
До решти знесилила ноги. Стрічати вечірню отару (с. 57).
Для споріднених народів Україна має стати прикладом національного відрод ження.
Ольжич включає в поезію історіографічні елементи, розвиває висунуту ук раїнським націоналізмом історіософічну філософію руху, за якою історія людства з її перманентною змінюваністю є невпинним поступом до ідеалу справедливості. Ця те орія зроджує великі думки, емоційно наснажена, пафосна, звеличена трагізмом: «Є незмінна земля і усе на ній зміна невпинна».
Найяскравіше ці історіософічні візії виявились у вірші «Був же вік золотий», де естетичним ідеалом краси є боротьба, страждання, зміна; трагічного не існує; милосер дя — це слабкість, яка придушує розвиток людини, бо життя заслуговує вибрана спільнота сильних, справедливих особистостей.
Ось чим підкріплюється ідея обраності українського народу, тяжіння до ідеалу справедливості: «Героїчна доба, в передовій стежі якої найшлася завдяки глибині свого переродження Україна, гряде! Чуємо її непереможний могутній хід. Бачимо ввесь без-гляд простору, що відкривається людині героїчної духовності. Коли крига західньої сціпенілої Європи тріщить і колеться від натиску двох островів, що повстали з дна її півночі й півдня, то Україна є тим третім вульканічним островом, на яких трикутнику зіпреться історія нового європейського духа» (с. 241).
Філософсько-естетичним ідеалом для Ольжича стає українська минувшина. Саме через історію, що сконденсувала раритети минулого й додала до них оновлені цінності, подається прогностична інформація, яка передбачає багатовимірність її тлумачення. Визначається основна естетична настанова творчості — «калокаґатія», що надихається визнаними часом образами минулого. Своєю творчістю поет виводить українську по езію на європейські і навіть світові обрії, вона орієнтована на інтелектуальну, творчу особистість, освічену інтелігентську еліту, іноді поринає в «сині далечіні» естетизова-ного минулого. Досконале знання історії, численні археологічні факти дозволяють мит цю визначити межі України минулої, що стає провісником майбутнього, дзвінкої і сліпучої, як слава «Залізної Держави» (с. 97).
Близьким у баченні прийдешнього української культури до Ольжича є М.Хви-льовий з його ідеєю «азіатського ренесансу» — «епоха європейського відродження плюс незрівнянне, бадьоре й радісне грецько-римське мистецтво». Хоча письменники перебувають у різних умовах (Хвильовий — в Україні, Ольжич — поза її межами), во ни приходять до єдиного знаменника.
У творчості Ольжича категорії трагічного й оптимістичного, героїчного та роман тичного утворюють нову естетику, що спирається на традиційний, національний дух ак тивної дії (Шевченкові «Гайдамаки», Лесині «Одержима», «На полі крові») та ново-знайдених істин витворених жорстокістю епохи, яка «шукає пристрастей і конфліктів»1. Митцеві робився закид щодо певної фанатичності, детермінізму. Це походить-*від однобокого сприйняття його поезії. Фанатизм передбачає сліпе поклоніння, детермінізм — параліч волі творчості. Ольжичу притаманний принцип права вибору чину: «Іди ж сміливо і бери один, / Твойому серцю найхмільніший келих» (с. 87).
О.Шпенглер називає дві тенденції, що перманентно існують у літературі: естети ка травоїдів й естетика людей, що змагаються за життя — саме вони приваблюють своєю прогресивною активністю. Ольжич любив повторювати: «Я народився на 5000 років запізно». Він вважав, що тоді життя було складніше, жорстокіше, без цивілізова ного гуманізму, але природніше. Тоді існували свої закони справедливості: не бити ле жачого; людина постійно перебувала в стані боротьби за життя, і природа виконувала свій одвічний відбір на користь сильнішого, активнішого, розумнішого, що веде до ви никнення обраної спільноти шляхетно-агресивних, мужніх, творчих лицарів героїчної краси.
Поет цінує індивідуальність. Велика-людина та, що здатна долати перешкоди на шляху до істини і може повести за собою обранців нації. Тут ми маємо справу з індивідуальністю героїчною, дійовою («Пророк», поема «Незнаному Воякові»).
Сатиричне висміювання пристосуванства, продажності, рабської психології «Санчо Пансів», схильності до нищення, цькування прогресивного розкрите в числен-
них віршах («Метаморфози», «Ну, та й чистять, ну, й чухрають», «Вже ціла зграя збіглась їх» та ін.)- Не можемо не відзначити філософського нігілізму в творчому дороб ку Ольжича. В програмному вірші «Нащо слова? Ми діло несемо» поет заперечує культ містифікованої, есхатологічної покори як у житті, так і в поезії.
Не останнє місце в творчості Ольжича посідає розробка національного міфу, на формування якого вплинули праці теоретиків націоналізму — Д.Донцова, Є.Маланюка, Ю.Липи, В.Липинського, а також артистична метафізики Ф.НІцше, феноменологізм Є.Гуссерля, волюнтаризм А.Шопенгауера. Саме діонісійський принцип активності, який протистоїть аполлонівському консерватизму, стає джерелом натхнення поета.
Через тип хлібороба-вояка Ольжич проводить ідею мілітаризму, який, на думку поета, є не політичним пануванням вояччини, а «універсальним світоглядом і мораллю, що формує людину і народи. Що у ворогові бачить не злочинця чи виродка, а теж лю дину, глибокою, творчою, мудрою трагікою життя поставлену боротись з другого боку» (с. 250). Лише такий підхід дозволяє виробити в національній особистості лицарську етику й чесноти (вірш «Пісня про ворога»).
Превалювання атрибутів християнсько-ідеалістичного світогляду в поєднанні з героїкою, величчю духа, що спираються на національно-менталітетну основу, переос мислення традиційних естетичних категорій і методів художньо-образної системи — ось основне спрямування творчості Олега Ольжича.
м.Запоріжжя