Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
28. Відродження як культурна епоха в історії людської цивілізації.
Відродження, або Ренесанс, – це могутній культурний рух, який найраніше виник в Італії, охопив країни Західної і Центральної Європи, розвинувся в Чехії і Польщі, Угорщині і Трансільванії, Далмації і Північній Хорватії. Цей рух був тривалим, історичні межі його досить широкі. Ті процеси, які вели до Відродження, розпочалися в Італії в другій половині XIII ст., в інших країнах – у XIV і XV ст., кінець цієї доби припадає майже повсюдно на останню чверть XVI – початок XVII ст..
Основу Відродження становили величезні зміни в економічному й суспільно-політичному житті європейських народів, спричинені розвитком міст і зародженням буржуазних відносин у надрах феодалізму. Глибоку й різнобічну характеристику Відродження дав Ф. Енгельс у «Діалектиці природи». Він визначив цю добу як найбільший прогресивний переворот з усіх пережитих до того часу людством: «Рамки старого orbis terrarum були розбиті; тільки тепер, власне, була відкрита земля і були закладені основи для пізнішої світової торгівлі й для переходу ремесла в мануфактуру, яка, в свою чергу, стала вихідним пунктом для сучасної великої промисловості».
Це була доба початкового нагромадження капіталу, що супроводжувалась посиленням експлуатації трудящої людини, безжалісною експропріацією народних мас, яких позбавляли землі і засобів до життя, прирікали на жебрацтво і за нього ж на основі урядових законів жорстоко карали. К. Маркс, аналізуючи соціально-економічні обставини цієї доби, у XXIV главі «Капіталу» писав: «Сільське населення, силоміць позбавлене землі, вигнане і перетворене в бродяг, старалися, спираючись на ці потворно терористичні закони, привчити до дисципліни найманої праці батогами, тавруванням, тортурами». Так само в містах ремісник перетворювався у найманого робітника і люмпен-пролетаря…
Відродження було періодом бурхливих соціальних рухів, Великої селянської війни, Нідерландської революції, боротьби різноманітних політичних тенденцій. Поширювалися класові протиріччя. «...В той час як городяни і дворянство ще продовжували між собою бійку, Велика селянська війна пророче вказала на грядущі класові битви, бо в ній на арену виступили не тільки повсталі селяни, – в цьому вже не було нічого нового, – але за ними показались попередники сучасного пролетаріату з червоним прапором в руках і з вимогою спільності майна на устах».
В добу Ренесансу відбувся духовний переворот, в основі якого лежало вивільнення людини з-під влади феодально-церковної ідеології. «Духовну диктатуру церкви було зламано». Народжувалася людина з новим типом свідомості й характером поведінки. Ф. Енгельс відзначав, що доба Відродження потребувала титанів і породила титанів «щодо сили думки, пристрасті й характеру, щодо багатосторонності і вченості. Люди, які заснували сучасне панування буржуазії, були всім чим завгодно, але тільки не людьми буржуазно-обмеженими». Передова людина того часу боролася проти феодалізму й диктатури церковної ідеології і водночас виступала проти хижацтва того суспільства, яке народжувалося.
Передових людей доби Відродження називали гуманістами, а вироблений ними світогляд – гуманізмом (від лат. humanus – людський). Гуманісти створили нову систему знань, висунувши, всупереч релігійним умоглядним уявленням про світ і людину, інше розуміння людської сутності і земного життя. Людину вони поставили в центрі світу і проголосили її найвищою цінністю, вірили у велич і необмежені можливості її розуму, у невичерпні її здібності. Відкидаючи середньовічний аскетизм, гуманісти протиставили йому нову мораль, основану на визнанні єдності плоті і духу, і, згідно з цією мораллю, відстоювали право людини на земні радощі й інтелектуальний розвиток, на задоволення . чуттєвих і духовних запитів.
Характерна ознака гуманізму – рішуче заперечення монополії церкви в інтелектуальній діяльності суспільства. Передові мислителі утверджували вищість розуму і знань над авторитетом віри, вони відкинули обскурантизм, догматику та схоластику і виробили новий тип мислення, що ґрунтується на розумі, досліді й реалістичному ставленні до світу.
Гуманістам була властива упевненість у самоцінності людської особистості, чим визначалося й їхнє заперечення кастовості. Вони вважали протиприродним оцінювати людину за її походженням і утверджували принцип рівності людей незалежно від їхньої соціальної приналежності, раси й релігійних переконань.
З ДАНОГО ПИТАННЯ МОЖНА ВИКОРИСТАТИ ОПОРНИЙ КОНСПЕКТ, ЯКИЙ НАМ ДАВАЛА ВИКЛАДАЧ.
29. Становлення та еволюція жанрової системи ренесансної літератури.
Література Відродження в корені змінила жанрову систему. Була створена нова система літературних жанрів, деякі з них, відомі з часів античності, були відроджені і переосмислені з гуманістичних позицій, інші створені заново. Найбільші зміни торкнулися сфери драматургії. Натомість середньовічних жанрів Ренесанс відродив трагедію і комедію, жанри, які в буквальному сенсі зійшли зі сцени ще за часів Римської імперії. У порівнянні з середньовічною літературою змінюються сюжети творів - спочатку затверджуються міфологічні, потім історичні або сучасні. Змінюється сценографія, вона заснована на принципі правдоподібності. Спочатку повертається комедія, потім трагедія, яка в силу особливостей жанру затверджується в період усвідомлення нової культурної неминучості конфлікту між ідеалом і дійсністю. Досить широке поширення в літературі одержує пастораль.
Епос в літературі Відродження представлений в різних формах. Слід відзначити, перш за все, широке поширення епічної поеми, нове життя набуває середньовічний рицарський роман, причому в нього вливається новий зміст. На заході Відродження затверджується шахрайський роман. Справжнім відкриттям Ренесансу стає жанр новели, типологічні основи якого були закладені Боккаччо.
Специфічно ренесансним жанром став діалог. Він спочатку був улюбленою формою творів гуманістів, що ставили за мету змусити читача, зваживши доводи «за» і «проти» в суперечках, зробити висновок самому.
Поезія епохи Відродження також була пов'язана з виникненням і відродженням ряду жанрів. Для неї характерно домінування ліричної поезії. З античних жанрів епічної поезії відроджуються ода і гімн, лірична поезія тісно пов'язана з виникненням, розвитком і удосконаленням сонета, що став провідною формою лірики, а також мадригала. Розвиток отримують також епіграма, елегія, рідше балада. Слід зауважити, що в різних країнах Європи і проблеми стилю, і проблеми жанру набували різне значення.
Література Ренесансу, як вся культура Відродження, спиралася на античні досягнення і відштовхувалася від них. Звідси, наприклад, поява «вченої драми» як наслідування античної драматургії. У той же час вона творчо розвивала народні традиції середньовічної літератури. Ці риси були в тій чи іншій мірі притаманні кожній національній літературі.
31. Дж. Бокаччо «Декамерон». Жанр новели Відродження.
Джованні Боккаччо (1313-1375) – великий письменник-гуманіст, учений, філолог. Він був другом Петрарки, перебував під значним його впливом, але за характером творчості дуже відрізнявся від нього. Найвидатніші свої твори Боккаччо написав прозою, зосередивши увагу на всебічному зображенні матеріальної сторони дійсності, на відтворенні людського буття в усій різноманітності його проявів і запитів. За традиційною версією, якої дотримується більшість біографів Боккаччо, письменник народився у Парижі, він був нешлюбним сином флорентійського купця і француженки, яка рано померла. Хлопчика вивезли до Флоренції, де й пройшли його дитячі роки. Купець спочатку мав намір зробити сина комерсантом, але близько 1330 р. відправив його вивчати канонічне право у Неаполь.
У творах неаполітанського періоду Боккаччо опирався на традиції куртуазної літератури, використовував античні сюжети і образи. Письменник поєднував міфологічну образність з середньовічними елементами, вдавався до алегорій, вишуканої риторики. Першим значним твором Боккаччо був великий прозовий роман «Філоколо» (1336), в основі сюжету якого лежить відома в середньовічній літературі історія кохання язичника Флоріо та християнки Б’янчіфйоре. У середньовічний сюжет вплітаються мотиви з творів Овідія, образи античних богів – Юпітера, Венери, Марса, Амура. Розповідь позначена особистими переживаннями автора. У цьому ранньому творі при всій роздробленості його образної системи Боккаччо зумів переконливо передати силу і стійкість справжніх почуттів.
Жанр оповідання існував в Італії й до Боккаччо. Що в XIII ст. було створено збірку новел «Новеліно», або «Сто давніх оповідок». Поряд із переказами легенд про святих та біблійних персонажів, сюжетів рицарських романів, поряд з байками про тварин і притчами в ній містилися побутові оповідання на темп з італійського життя. За змістом це були веселі анекдоти, небилиці, короткі розповіді про кумедні випадки, дотепні відповіді на хитромудрі питання. Вони пройняті народним гумором, вихваляють дотепність і винахідливість, висміюють негативні явища середньовічного життя, попів і ченців. За формою оповідання були примітивними, художньо недовершеними і не вважались повноправним літературним жанром. Боккаччо використав деякі елементи «Новеліно», але значно змінив характер жанру, підніс його до рівня справжнього мистецтва. «Декамерон» – своєрідна збірка. Вона становить цілісний твір, сюжетно й композиційно завершений. У збірку входить 100 новел, з’єднаних вступним оповіданням-обрамленням. Починається цей вступ з опису чуми, яка охопила Флоренцію у 1348 р. Автор розповідає про форми прояву хвороби, про злигодні, які вона викликала в місті, про те, як загроза смерті впливала на поведінку і моральний стан людей. Після опису цього лихоліття автор зосереджує увагу на окремому випадку, від якого й починаються наступні події. Десятеро молодих флорентійців – семеро жінок і троє юнаків, зустрівшись одного дня у церкві Санта Марія Новелла. домовилися покинути зачумлене місто і оселитися у віллі поблизу Флоренції. На цьому вступ закінчується. Події переносяться в сільську живописну місцевість. Розташувавшись у палаці, веселе товариство дотепних вихованих людей, вільних від гніту старої середньовічної моралі, проводить час у забавах, прогулянках і бесідах. Протягом десяти днів молоді люди розповідають новели – кожний щодня по одній. Звідси й назва збірника – «Декамерон» (від грецького – десятиденник). Новели й становлять його зміст. Десята новела десятого дня, тобто сота новела збірки, закінчується словами автора, що всі його герої повернулись у Флоренцію, кавалери «пішли шукати собі нових розваг», а «дами розійшлися по своїх домівках». Сюжетна лінія завершена, але твір не закінчився.
У збірці є ще одна організуюча рамка – авторське слово про твір. «Декамерон» відкривається переднім словом Боккаччо і завершується його післямовою. У післямові автор вказує на читацьке призначення твору, розповідає про цілеспрямовану працю над ним, визначає мету своїх оповідок – дати читачам розраду і добру пораду. При цьому Боккаччо вказує на необхідність постійно мати на увазі конкретного читача і відповідно для нього писати. Він присвячує свій твір не тим, хто навчався в Афінах, Болоньї чи Парижі, а простому читачеві, жінкам, які «не вигострили свого розуму науками». Тому і будує твір він по-своєму, згідно з власними намірами. Автор робить спробу передбачити сприйняття читача і відреагувати на нього.
У всіх цих міркуваннях виражене усвідомлення мигцем своєї творчої індивідуальності, права на творчу свободу. У «Декамероні» постає ціла галерея сатиричних образів церковників. Боккаччо відкидає католицький фанатизм, письменнику близька ідея віротерпимості. Про це свідчить, наприклад, третя новела першого дня. Проголошення рівності трьох релігій іудейської, сарацинської чи християнську також підривало устої католицької церкви.
Краща частина спадщини Боккаччо відіграла велику роль у зміцненні гуманізму в Італії, здійснила помітний вплив на розвиток італійської та європейської новели. Чимало його новел стали джерелом сюжетів для великих письменників Відродження.
30. Петрарка як перший поет Нового часу (за збіркою «Книга пісень» − Canzoniere»)
Франческо Петрарка (1304—1374) — перший видатний італійський гуманіст.
Народився Петрарка 20 липня 1304 р. в Ареццо, невеликому місті поблизу Фло-
ренції. Батько його, Петракко; небагатий флорентійський нотаріус, друг і одно-
думець Дайте, у 1302 р. вигнаний з рідного міста. Незабаром після народження
122
Франческо родина перебралася в Пізу, а звідти в 1312 р.— на південь Франції, в
Авіньйон, де тоді знаходилась папська резиденція. Петракко служив у Авінь-
йоні, а сім'я жила в містечку Карпентра. Тут майбутній поет здобув початкову
освіту. Згодом у Монпельє, а потім у Болонському університеті вивчав право.
Проте справжнім своїм покликанням Петрарка вважав не законодавство, а поезію.
Після смерті батька у 1326 р. він залишив університет і повернувся в Авіньйон.
Через багато років у автобіографічному творі «Лист до потомків» Петрарка пояс-
нював свій відхід від вивчення законів тим, «що їх застосування викривляється
безчесністю людською»: «Мені було гидко заглиблюватися у вивчення того, чим
безчесно користуватися я не хотів, а чесно не міг би» 4.
В Авіньйоні Петрарка прийняв духовний сан, що дало йому засоби до життя,
але церковником не став. У квітні 1327 р. в житті Петрарки відбулась подія, яка
так багато значила для його творчості: в авіньйонській церкві св. Клари він поба-
чив молоду жінку, котра схвилювала його уяву, викликала любовні переживання і
стала натхненницею його творчості. Скоро Петрарка здобув славу «співця Лаури».
її смерть у квітні 1348 р. не обірвала творчості поета. Він продовжував оспівувати
Лауру у численних ліричних віршах.
У 1330 р. в Авіньйоні Петрарка поступив на службу до кардинала Джованні
Колонна. Це ніяк не зв'язувало поета, в його творах Колонна змальовується як
друг, духовно близька йому людина. Найдорожчим у житті Петрарка вважав сво-
боду і внутрішню незалежність. У «Листі до потомків» він, зокрема, писав: «На-
стільки сильною була в мене вроджена любов до свободи, що я всіма силами уни-
кав тих, чиє лише ім'я здавалось мені супротивним свободі».
Уже в 30-ті роки виразно виявляються ті риси особистості та життєвої пове-
дінки Петрарки, що визначають його як прообраз нової людини доби Ренесансу.
Поетові вже притаманні усвідомлення самостійності людської особистості, інди-
відуалізм як визначальне у його свідомості, гостро виражений інтерес до влас-
ного внутрішнього світу, честолюбна жага слави, любов до життя, природи,
допитливий критичний розум. Розум і почуття він вважав єдиним, чим слід керу-
ватись у житті. В Італії XIV ст. усе це набуло значення антифеодального протесту,
протистояло християнсько-аскетичному знеціненню й знеособленню людини.
Петрарка дуже дбав про свій розвиток, самовдосконалення, відзначався жагою
знань. Він захоплювався античністю, відшукував і вивчав стародавні рукописи,
багато подорожував. Керований «пристрасним бажанням багато бачити», він від-
відав Францію, Фландрію, Німеччину, проявляючи живий інтерес до всіх сторін
реальності, яка відкривалася перед ним. Його вабили люди, міста, природа, істо-
ричні пам'ятники, бібліотеки. У 1337 р. Петрарка здійснив свою першу поїздку
у Рим, що особливо вплинуло на розвиток його національної самосвідомості,
посилило бажання пізнати минуле Італії, ознайомитись з класичною культурою
Риму.
Суєтне життя Авіньйона після цієї подорожі стало для Петрарки нестерпним.
Він усамотнився в своєму невеликому маєтку в містечку Воклюз, розташованому
в мальовничій долині ріки Сорги, де і прожив до 1353 р., зрідка -відлучаючись
на короткий час. Тут Петрарка повністю присвятив себе творчості і науковим за-
няттям. Його слава поета, вченого зростала, однак найбільше захоплення сучас-
ників викликала його людська індивідуальність. У 1341 р. Петрарка був увінчаний
лаврами в Римі в Капітолії.
У Воклюзі Петрарка багато працював над вивченням римської античності.
Бібліотека поета була багатою на той час і постійно поповнювалась. У ній збері-
гались розшукані самим Петраркою листи і промови Ціцерона, рукописи творів
інших римських авторів. Учений перший почав вивчати твори римських старовин-
них поетів, він вважається засновником класичної філології в Європі. Водночас
Петрарка займався поетичною творчістю, написав багато поезій італійською мо-
вою та найголовніші свої латинські твори: героїчну поему «Африка» (1339—1342),
історико-біографічний твір «Про знаменитих людей» (1338—1358), дванадцять
еклог «Буколічна пісня» (1346—1348), сповідь у діалогах «Про зневагу до світу»
(1342—1343) та ін.
Напружена творча і наукова праця ае ізолювала Петрарку від суспільства.
Його постійно хвилювала доля рідної Італії, гнітили й обурювали невпинні супе-
речки між її окремими частинами. Поет хотів бачити країну мирною, об'єднаною і
могутньою, прагнув усією своєю працею над відродженням римської класики
сприяти відродженню традицій Стародавнього Риму в суспільному житті." Ко-
ристуючись величезним авторитетом поета і вченого, він намагався впливати на
політичне життя країни. Захоплено сприйняв Петрарка антифеодальний перево-
рот у Римі, на чолі якого стояв Кола ді Рієнці, висловив готовність стати поетом
римського повстання, написав полум'яне послання Кола ді Рієнці, пристрасну
канцону «Високий дух». Коли ж Кола ді Рієнці через свою нерішучість і вагання
погубив усю справу повстання, Петрарка з такою ж пристрастю засудив його,
вважаючи, що той заслуговує кари, «бо все, чого він хотів, він хотів не з усіх сил,
як те мало бути і як того потребували обставини і необхідність подій».
У 1353 р. Петрарка покинув Воклюз і назавжди виїхав до Італії. Протягом
останніх двадцяти років життя творча активність поета не спадала. Саме тоді
він створив знамениту збірку «Канцоньєре» італійською мовою, алегоричну поему
«Тріумфи,» нові трактати, листи, завершив раніше розпочаті твори.
Найбільшу частину спадщини Петрарки становлять латиномовні твори. За
підрахунками дослідників, латинською мовою поет написав у п'ятнадцять разів
більше, ніж італійською.
«Канцоньєре» (Книга пісень) — збірка віршів італійською мовою, справа
всьоґЬ творчого життя поета. Працю над нею він розпочав ще в 30-ті роки, а за-
кінчив незадовго до смерті. Налічується дев'ять редакцій збірки, здійснених у
різні роки. Перша редакція (1336—1338) містила всього 25 віршів, дев'ята —
остаточна й найповніша (1373—1374) відкривається вступним сонетом і містить
365 віршів (скільки днів у році) різних ліричних жанрів: 317 сонетів, 29 канцон, а
також секстини, балади, мадригали. Поет поділив збірку на дві частини: перша —
«На життя мадонни Лаури», друга (починається з ССІХІУ канцони) — «На
смерть мадонни Лаури».,
1 Головна тема «Канцоньєре» — кохання поета до Лаури: їй і присвячена біль-
шість віршів.' При написанні їх Петрарка використав досвід любовної лірики своїх
попередників — поезії трубадурів, італійської лірики поетів «солодкого нового
стилю», Дайте. На грунті традиції він створив поезію нового типу, розпочавши
розвиток гуманістичної лірики. Як ніхто з його попередників, він наблизився до
реального, земного життя людини.
'Помітне прагнення Петрарки подолати складний алегоризм поезій «солод-
кого нового стилю». Обійтись зовсім без алегоризму поет не може, але вико-
ристовує його здебільшого як поетичний прийом.
і По-новому зображено в «Канцоньєре» жіночий образ і кохання. Хоча Лаура
безмірно ідеалізується згідно з попередньою традицією, вона постає вже як жива
жінка, з реальними, земними рисами. Уяву поета найбільше хвилює її зовнішній
вигляд, її краса. Все це вносить у кохання поета відтінок чуттєвості. •
, Ще виразніше новаторський характер поезій «Канцоньєре» виявляється у
зображенні ліричного героя, який посідає чільне місце у збірці.»О. Веселовський
влучно називає «Канцоньєре» ліричною сповіддю Петрарки.*'Основу змісту стано-
вить напружений інтерес поета до своєї особистості, до внутрішнього світу, спов-
неного протиріч. Поет страждає від незгод між розумом і почуттям, ідеальним
платонізмом і чуттєвим коханням; земне існування здається йому суєтним, і вод-
ночас він усвідомлює неможливість подолати реальні земні пристрасті. Поет, за-
глиблений в аналіз свого внутрішнього світу, уважно прислухається до власних
почуттів, роздумує над їх суперечливістю. Не раз він замислюється над незбаг-
ненною складністю внутрішніх рухів людської душі, наприклад у 132-му сонеті.
Як не любов, то що ж це бути може?
А як любов, то що ж таке вона?
Добро? — Та ж в ній скорбота нищівна.
Зло? — Але ж муки ці солодкі, боже!
Горіти хочу? — Бідкатись ге гоже.
Не хочу? — То даремна скарг ЛУЇ [а.
Живлюща смерте, втіхо навісна!
Хто твій тягар здолати допоможе?
Чужій чи власній волі я служу?
Неначе в просторінь морську безкраю
В човні хисткому рушив без керма;
Про мудрість тут і думати дарма,—
Чого я хочу — й сам уже не знаю;
Палаю взимку, в спеку весь дрижу.
('Переклад Д. Паламарчука).
126
«Канцоньєре» містить не тільки любовну лірику — це перша в літературі різ-
нотемна лірична збірка. Крім любовних поезій, до неї входять вірші на теми по-
літичні та моральні, є вірші, в яких оспівуються дружба і природа, передаються
філософські й естетичні роздуми. В кількох сонетах (136, 137, 138) поет нещадно
викриває пороки папського двору.'Наприклад, сонет 136-й є гнівним засуджен-
ням папської курії в Авіньйоні:
Хай спопелить тебе господній гнів,
Лукавий граде ницих фарисеїв!
На ріки й жолуді країни всеї
Ти чинш наклав і грабиш бідняків.
Ти — зрад кубло, павук, який оплів
Весь світ тенетами олжі своєї,
Ти раб вина і похоті, що з неї
Собі кумира сотворить посмів.
(Переклад Д. Паламарчука).
~ Одним із кращих віршів збірки є патріотична канцона «Італія моя», в якій
Петрарка виступає від імені Італії як вітчизни, висловлює любов до неї, почуття
своєї невіддільності від неї.
Хіба не тут я зводився на ноги?
Колискою була мені
Хіба не ця країна, серцю мила?
Благословенна мати, день при дні
Молюся я на кого?
В чиїй землі батьків моїх могили?
Доля батьківщини тривожить Петрарку, він вболіває над її злигоднями, за-
суджує феодальних князів за міжусобні війни, за те, що допустили в країну най-
манців:.
О ви, з лихої долі верховоди
У цьому гожому краю,
Який безжально ладні розчавити,
Навіщо меч чужинський в цім раю?
Навіщо землі й води
Взялися кров'ю варвари багрити?
Петрарка закликає до єдності та миру. На служіння цій великій справі він і
благословляє свою пісню:
Прошу, моя канцоно,
Розважливо і лагідно лунайу
Бо йти тобі на можновладні люди,
У кого повні груди
Пихи, омани й гордощів украй.
їм правда — завжди ворог. Знай,
Ти знайдеш відгук і прихильність щиру
Лиш в колі обранців тіснім.
«Чи чуєте? — скажи ти їм,—
Я йду й волаю: «Миру! Миру! Миру!»
(Переклад Д. Паламарчука).
У віршах різної тематики в «Канцоньєре» вимальовується образ нової людини
з її складним внутрішнім світом. Вона ще вагається, не легко розстається з христи-
янсько-аскетичною мораллю середньовіччя, в неї ще остаточно не сформувала-
ся нова система найвищих моральних цінностей, але вона вже цілком пов'язана з
життям, з його земними радощами і болямий
Петрарка свідомо й продумано створював-власний індивідуальний стиль. Він
володів великим даром слова і вірив у силу художньої мови. Безперервно працю-
вав поет над удосконаленням своїх поезій, переробляв їх, змінював, прагнучи до-
вершеності. Вік домагався краси форми, відточеності вірша, вишуканої образ(-
ності. Петрарка надав сонету класичної викінченості, і він набув значення взір-
ця жанрової форми і ліричної мови для багатьох поетів. Його наслідування поро-
дило в європейській поезії цілу течію петраркізму. Впливом петрарківського сонету
позначена творчість кайвидатніших поетів Франції, Іспанії, Англії, а також сло-
в'янських країн епохи Відродження.
62. Творчість слов’янських поетів-романтиків (А. Міцкевича).
1. Історичні умови виникнення польського романтизму
Розвиток романтизму в Польщі припав на 10 — 60 роки XIX ст. — період національно-визвольної боротьби після третього розподілу Польщі, створення підпільних спілок, зростання національного самоусвідомлення, що проявилося в інтересі до фольклору, до історії країни. Величезну роль у становленні польського романтизму відіграв західноєвропейський і російський романтизм.
1822—1830 рр. стали часом становлення й утвердження романтизму в польській літературі. Його вплив поширювався в міру зростання революційних настроїв у суспільстві, загострення протиріч, що призвели до повстання 1830 р. Першість романтизму як провідного напряму польської літератури І пол. XIX ст. була обумовлена перш за все його бунтарським змістом.
Романтизм став виразником намірів до відродження країни, знаменом кількох національних повстань, боротьби за знищення феодально-абсолютистського ладу. Етапи його розвитку збігалися з етапами визвольного руху, визначені національними повстаннями 1830—1831, 1846 — 1848, 1863 — 1864 рр.
Визвольний рух був в основному шляхетським, він не набув всенародного характеру, і це не могло не накласти на польський романтизм свого відбитку.
«Балади і романси» А.Міцкевича, які ввійшли в І том його «Віршів» (1822), стали етапом в історії польського романтизму, відкривши початку напряму. А передмову до книги сучасники сприйняли як маніфест польського романтизму. Протягом першого десятиліття романтизм, який визрівав у літературній боротьбі з класицизмом, багато в чому пов'язаний із традиціями просвітників і сентименталістів. Елементи нового методу проникали перш за все в літературну баладу. Цей жанр давав можливість широкого використання сюжетів, мотивів, образів польського фольклору і відтворення, хоч і частково — польського, литовського, білоруського і українського світосприймання, підкреслюючи глибинне національне самоусвідомлення і свободолюбство.
Іншим улюбленим жанром цього періоду стала поема, польською — поетична повість, яка багато в чому залежала від національної просвітницької поеми, але дуже близька до романтичної поеми Байрона. Жанр прекрасно підходив для втілення теми боротьби за свободу народу, але можливості особистості в боротьбі за всезагальну справу тут занадто перебільшувались. В основі сюжету часто лежала історія, але вона служила сучасності.
Найбільшою славою в період становлення романтизму користувались «Гражина» А. Міцкевича (1823) і «Марія» А. Мальчевського (1825). Вершиною цього жанру в ранній період польського романтизму став «Конрад Валленрод» (1828) А. Міцкевича, за якою з'явилися поеми молодого Ю. Словацького («Шафнарі», «Гуго», «Ян Белецький», «Араб», «Монарх»), котрі отримали визнання.
Польська література на даному етапі відіграла величезну революційну роль. У період з 1832 по 1846 рр. романтизм став провідним напрямом у літературі. Придушення польського повстання 1830—1831 рр. призвело до жорстоких репресій, твори Міцкевича і Словацького заборонені. Розвиток національної культури завмер. Суспільно-політичне життя і боротьба в 30-ті роки зосередилися в еміграції. У 1832 р. в еміграції виникло Польське демократичне суспільство, яке розробляло буржуазно-демократичну програму визволення Польщі і справило вплив на розвиток літератури, яка повинна була духовно об'єднати і організувати поляків для боротьби, показати народу перспективи майбутнього. Митець у ці роки — духовний вождь народу.
У цей період побачили світ кращі твори А. Міцкевича «Дзяди» і «Пан Тадеуш»; «Кордіан» Ю. Словацького і «Небожественна комедія» З. Красинського. На перший план були висунуті романтична драма і драматична поема.
Письменники намагалися історично аналізувати підсумки революції, що привело до появи перших паростків реалізму у складному поєднанні з романтичним мистецтвом цього часу.
2. Життєвий і творчий шлях поета
АДАМ МІЦКЕВИЧ (1798—1855) — виходець із небагатого шляхетського середовища. Першим у польській літературі звернувся до народної поезії як джерела, що допомагало перебороти залежність національної літератури від європейських зразків і створити самобутню літературу — не лише за змістом, а й за новаційними формами.
Балади, сонети та оди А.Міцкевича стали поштовхом до боротьби за звільнення батьківщини. Але сам він жорстоко поплатився за свою революційну поезію: влада вислала його до Росії, а пізніше він змушений був жити в еміграції в Західній Європі.
Народився А. Міцкевич 24 грудня 1798 року в сім'ї безземельного шляхтича, адвоката на хуторі Заосся недалеко від м. Новогрудка, що ввійшло пізніше до складу Білорусії. Раніше білоруські землі належали Литві, тому А. Міцкевич і називає своєю батьківщиною Литву. Виховувався у демократичному середовищі, оскільки у будинку Міцкевичів шанували волелюбні традиції польських патріотів. Багато цікавих легенд і повір'їв чув юний Адам від рідного батька і від Блажен, значення якого для поета можна порівняти зі значенням Орини Родіонівни для Пушкіна. Розвитку поетичної уяви Міцкевича сприяла й мальовнича природа околиць Новогрудки. Після закінчення школи Адам вступив на фізико — математичний факультет Віленського університету, де провчився всього рік (1815—1816 рр.). Ґрунтовні філологічні знання отримав на історико-філологічному факультеті, на якому вчився з 1816 по 1819 роки. Під час навчання створив перші літературні твори і вважався першим поетом університету, став одним із організаторів молодіжних організацій «філоматів» («люблячих науку») і «філаретів» («люблячих доброчинність»),
У 1819 р. А. Міцкевич переїхав до м. Ковно (нині Каунас), де працював вчителем до 1823 року. Тут він уперше закохався в юну аристократку Марію Верещак, яка спричинилася до написання творів на тему високої любові. Поряд із цим молодий поет спостерігав незвичайну бідність і убогість народу. Це сприяло формуванню революційних поглядів поета, розумінню необхідності рішучої боротьби за визволення народу. Еволюція у світогляді А. Міцкевича багато в чому визначила і розвиток його творчості, яку прийнято поділяти на 3 періоди.
I період — ранній (віленсько-ковенський) — до 1824 р.
Кращі твори — «Ода молодості» (1820). Подвиг молодості тут порівнювався з подвигом Геракла. Автор змалював реальність як «глуху нічь», сповнену «жадібних воєн». І лише молодість могла освітити цей морок і на місці воєн воскресити любов, здобувши свободу і спасіння людству.
«Балади і романси» (1822). Джерелом послужила творчість Шекспіра і Байрона. У передмові автор включився у суперечку щодо романтизму. Він виступив борцем проти класицизму (різко критикував французьку літературу XVII ст.). Намагався встановити історичні корені нової поезії і тим самим пояснити її право на існування в польській літературі. Романтизм розглядав як рід поезії, який зустрічався в усіх народів і в різні часи.
Автор балад у поезіях надає перевагу «почуттям», «вірі», «серцю» над «розумом» та емпіричними знаннями. Поет намагався передати народний побут і психологію простих людей; переглянув мотиви народної творчості; створив фантастичний світ, у якому проведена чітка межа між добром і злом, де злочин карали, а принижені знаходили захист з боку надприродних сил.
«Гражина» (1823) — поклала початок героїко — патетичній лінії польського романтизму у засвоєнні ним історичного жанру (сюжет був узятий з епохи боротьби литовців з Тевтонським орденом), не виключаючи поєднання сучасного і минулого: у поемі розкрито ситуацію, коли натиск іноземних завойовників поставив під загрозу саме існування народу. В поемі виведений властитель, який зраджує загальнонаціональним принципам і справам, його користолюбство і гордість вступили у протиріччя з патріотизмом. Автор оперував моральними категоріями, стверджуючи моральну перевагу патріотичного боргу і говорячи про неприпустимість змови із загарбником.
У жовтні 1823 р. поет потрапив в ув'язнення за участь у таємних політичних спілках. Через рік йому був винесений вирок: заслання в Росію, де він провів 4,5 роки. У цей час жив у Петербурзі, Одесі, Москві, що були на той час центрами культурного життя Росії. Ці роки стали періодом розквіту його таланту. У Петербурзі Міцкевич швидко зійшовся з декабристами, які побачили у ньому свого однодумця. У липні 1825 р. поет відвідав Крим. Одеські і кримські враження стали основою «Сонетів» (1826 р.), які були етапними в польському мистецтві. На перший план вийшла тема кохання.
II період — російський (1824—1829 рр.)
«Кримські сонети». У цьому циклі на перший план виступили страждання політичного вигнанця, романтично підкреслені колоритом мусульманського Сходу.
«Конрад Валленрод» (1828 р.). У цій поемі автор звернувся до історії Литви, до боротьби з хрестоносцями у добу Середньовіччя. Герой на перше місце поставив патріотичний обов'язок, заради порятунку Батьківщини відмовився від особистого щастя. Конрад готовий боротися до кінця днів будь-якими засобами, але він самотній у країні ворогів, тому його боротьба — лише перший крок, який не принесе користі, якщо його не підтримати. Характер Конрада і романтичний, і високо трагічний. Трагізм посилений вставними романсами і піснями.
У квітні 1829 р. А. Міцкевич поїхав до Німеччини, у Веймар, де зустрівся з Гете, потім у Швейцарію та Італію. У 1830 р. поет вирішив відвідати батьківщину, але дізнався про повстання і на деякий час затримався на австрійській митниці, так і не приєднавшись до повстанців (можливо, він передбачав, чим може закінчитися боротьба за умови нерівних сил). Після 1830 р. він назавжди залишився в еміграції.
III період — період еміграції (1830—1855 рр.)
«Пан Тадеуш» (1834 р.) — це останній значний твір поета, в якому автор у думках повернувся до років, які він провів на рідній землі, повернувся у «країну дитячих мрій».
Одружившись 1834 року, А. Міцкевич був переобтяжений турботами про багаточисельну сім'ю, а тому на початку 40-х років відійшов від поетичної творчості. Поема «Дзяди» так і залишилась незавершеною. Поет займався більше публіцистичною, викладацькою і революційною діяльністю.
У 1839—1840 рр. він читав курс лекцій з історії римської літератури в Лозанні, а в 1840—1844 рр. — курс лекцій з історії слов'янських літератур у Колеж де Франс.
У 1848 р. Міцкевич організував польський легіон, який боровся за свободу Італії. 1849 року поет у Парижі видав інтернаціональну демократичну газету «Трибуна народів» (франц. мовою). Статті, вміщені в цій газеті, закликали до союзу народів і були відзначені живим інтересом до соціалістичних учень поета.
У наступні роки Міцкевич служив у паризькій бібліотеці «Арсенал». Під час Кримської війни він поїхав з політичною місією до Константинополя, де формувалися політичні легіони для участі у війні з боку Турції. Тут випадково і обірвалося життя видатного польського поета — 26 листопада 1855 р. А. Міцкевича спочатку було поховано в Парижі, а в 1890 р. — тіло перевезено до Вавельського замку в м. Краків.
3. Створення романтичного автопортрета у збірці «Кримські сонети». Образи природи Криму
Перебування в Криму справило дуже сильне враження на Адама Міцкевича і надихнуло його на створення прекрасного циклу «Кримських сонетів». Він вразив читачів і критиків пишнотою пейзажних картин, проникнутих ліризмом, образом героя — «пілігрима», який сумував за покинутою батьківщиною, і новими для польської поезії східними мотивами.
Ліричний герой схилявся перед величчю природи. Природа — це та міра і той ідеал, з яким співставляються душевні потяги поета Пілігрима. Це різко посилило розлад страдницької душі ліричного героя. Автор розкрив внутрішній світ вигнанця з Литви, який став Пілігримом. Гробниця легендарної Марії Потоцької в Бахчисараї навела його на думку про схожість доль поета і прекрасної польської невольниці. Його вразила велич Чатир-Дагу, чий спокій не порушували ані грози, ані блискавки, ані люди. Але Пілігрим не мав душевного спокою:
У ног моих лежит волшебная страна,
Страна обилия, гостеприимства, мира.
Но тянется душа безрадостна и сера
В далекие края, в былые времена.
У 1834 році Міцкевич опублікував свій останній великий твір — поему «Пан Тадеуш». Ця польська національна епопея, у якій чітко проявилися реалістичні тенденції, стала енциклопедією ставропольського побуту; з гумором і сумом змалював поет світ шляхетської старовини, не приховуючи його вад, розуміючи його історичну приреченість і водночас милуючись його барвистістю.
У створеній поетом широкій і енциклопедично багатогранній панорамі життя польської шляхти перших десятиліть XIX ст. знайшли місце і любовна інтрига, і драматично смішна історія сварки двох шляхетських родів через напівзруйнований замок, і розповідь про вступ французів разом з польським військом у Литву в 1812 р., і детальний опис шляхетського побуту, і картини природи. Поема пронизана глибоко патріотичною ідеєю: необхідність національної єдності перед втратою національної незалежності. Сюжет сплетено з декількох ліній:
• суперечка між нащадками аристократичного роду Горешків і шляхетського роду Соплиць;
• озброєний наїзд шляхти на Соплицово;
• любовна лінія.
ІДЕЯ
ТЕМА
ПРОБЛЕМАТИКА
Возвеличення людського патріотизму та любові до рідного краю
Показ краси рідної землі та любові до вітчизни
1) воля і неволя
2) дійсність та ідеал
3) життя і смерть
4) роль митця у світі
ЛІРИЧНИЙ ГЕРОЙ
• мрійливий
• сумний
• духовно спустошений
• нестерпність болю
• вірний своїй країні
МОТИВИ
• створення романтичного світу — «у країну розкоші»;
• введення східної екзотики, легенди (неповторний, казковий колорит, образи-символи);
• показ дійсності: душа поета страждає й тужить за рідною землею — Литвою;
• протиставлення світів — уявного і дійсного;
• сутність психологічного конфлікту;
• описи Криму (психологічний паралелізм) розкрили внутрішній світ романтичного ліричного героя.
У композицію твору включено згадки про минуле шляхетських родів і героїв, що мали характер вставних новел. Майже вся розповідь пронизана авторським гумором, що надав точності характеристикам героїв і їхнім вчинкам. Міцкевич уважно прослідкував причини занепаду старих звичаїв, народження нових характерів, історичну необхідність оновлення в умовах боротьби за незалежність.
Пан Тадеуш повинен був зберегти польську національну самобутність і повернути народу незалежність, а для цього він мав відмовитися від забобонів і підготуватися до боротьби.
Поезія Адама Міцкевича мала величезне значення для польського національно-визвольного руху і відновлення польської літератури. У нашій країні Міцкевич набув популярності ще за життя. Його вірші перекладав О.Пушкін, М. Лермонтов, П. Гулак-Артемовський, М. Рильський та ін. Творчість Міцкевича високо цінували Т. Шевченко, І. Франко, Леся Українка.